Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

У статті автор здійснив дослідження поняття «кібершпигунства» на основі аналізу концепту «шпигунства» в його теоретичному сенсі, а також застосуванні сучасних шпигунських технологій у кіберпросторі. Запропоновано авторське розуміння «кібершпигунства» – злочинна діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства в кібернетичному просторі. Визначено об’єкт та предмет кібершпигунства як правової категорії. Охарактеризовано суб’єкт та суб’єктивну сторону даного діяння.  Наголошено на тому, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Ключові слова: кібернетичний, кібербезпекова політика, правове регулювання кібербезпекової політики, кіберпростір, кібербезпека, шпигунство, кібершпигунство, національна безпека, стратегічні комунікації.

Аннотация

В статье автор провел исследование понятия «кибершпионаж» на основе анализа «шпионажа». Предложено авторское понимание «кибершпионажа» – преступная деятельность, осуществляемая путем тайного выслеживания, поиска, сбора, похищения и передачи информации, составляющей государственную тайну, иностранному государству, иностранной организации или их представителям, если эти действия совершены иностранцем или лицом без гражданства в кибернетическом пространстве. Определены объект и предмет кибершпионажа. Охарактеризованы субъект и субъективная сторона данного деяния. Отмечено, что, данное преступное деяние должно быть закреплено на законодательном уровне не только национальном, но и международном, с целью унификации и возможности приведения существующих норм в единое целое.

Ключевые слова: кибернетический, политика кибербезопасности, правовое регулирование политики кибербезопасности, киберпространство, кибербезопасность, шпионаж, кибершпионаж, национальная безопасность, стратегические коммуникации.

Summary

It was noted that, there is no unified definition of “cyberespionage” both at the international and national levels and it formulates grounds for the future fundamental studies of the phenomenon.

It was offered to define the cyberespionage as a criminal activities carried out by secret stalking, investigation, collection, abduction and transfer of information which contains the state secrets to a foreign state, a foreign organization or their representatives, if these acts are committed by a foreigner or a stateless person and in the cyberspace.

It was defined that external security of Ukraine, its sovereignty, territorial integrity and security, defense, government, economic or information security and cyber space in general is the object of the cyberespionage.

The objective side of the espionage is expressed in the transmission or collection for the transfer to a foreign state, a foreign organization or their representatives of information which is the state secret. Information which contains the state secrets is the subject.

Analyzing the mens rea it was said that the cyberespionage is characterized by direct intention. The special subject of crime was defined – a foreigner or a person without citizenship who have reached 16 years. It was stresses that this criminal act should be enshrined in law, not only nationally, but also internationally, to unify and to bring existing rules together.

Key words: cyber, cyberspace, cyber security, cyber security policy, law regulation of cyber security policy, espionage, cyber espionage, national security strategic communications.

Кіберпростір докорінно трансформував глобальний світ, чітко поділивши не лише реальність і віртуальність, а й інформаційний простір від власно власно кібернетичного. Кіберпростір трансформував наш світогляд, водночас, забезпечуючи майже півпланети значною мірою доступ до інформації, до комунікації, до нових економічних можливостей відкритість Інтернету створила обумовила виникнення нових загроз національній та міжнародній безпеці. Поряд із інцидентами природного походження зростає кількість та потужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих держав, груп та осіб.

Передумовою до виникнення таких понять як «кібербезпека» та «кібершпигунство» є не лише збільшення випадків нелегального втручання в персональні системи, а також перехоплення інформації з боку кримінальних структур та терористичних організацій, а й системний, цілеспрямований вплив державних або квазідержавних структур на державні системи, критичну інфраструктуру, хід виборів або навіть конституційний лад.  Найбільш разючим прикладом є офіційний звіт 6 січня 2017 року трьох американських спецслужб – Федерального бюро розслідувань, Центрального розвідувального управління та Агентства з національної безпеки, які розсекретили та оприлюднили спільний звіт про втручання РФ у виборчу кампанію в США. Американські розвідники дійшли згоди щодо того, що російське вище керівництво, включно з президентом Росії Путіним, особисто причетно до кампанії з незаконного впливу на хід президентських виборів в США. “Ми оцінюємо, що президент Володимир Путін віддав наказ щодо кампанії, спрямованої на президентські вибори в США. Метою Росії було підірвати публічну довіру до демократичного процесу в США, очернити (кандидата в президенти) Клінтон, зашкодити її шансам на обрання та потенціальне президентство. Ми також оцінюємо, що президент Путін надав чітку перевагу Трампу. Ми (всі три розвідувальних органи) маємо високий ступінь впевненості щодо цих суджень”, – йдеться у звіті [1].

Проблема кібербезпеки не є притаманною окремим суспільствам, а становить специфічну водночас глобальну проблему безпечного розвитку суспільства знань, тому максимальна ефективність державної кібербезпекової політики може бути забезпечена за умови, якщо міжнародні актори, приватні транснаціональні корпорації та асоціації, а  також державні органи об’єднають свої зусилля. Причому актуальність визначення змісту поняття «кібербезпека» є важливим компонентом як для покращення ефективності взаємодії на міжнародному рівні, так і організації ефективної національної системи кібербезпеки.

Розвиток та вдосконалення заходів кримінально-правової охорони державної таємниці (секретної інформації) передбачає ґрунтовне дослідження та вдосконалення диспозиції відповідних норм Кримінального кодексу України, зокрема й шпигунства та введення в нього такої нової правової категорії як «кібершпигунство». При цьому важливими аспектами є: врахування сучасних суспільнополітичних змін у законодавчому регулюванні обігу секретної інформації, максимальна конкретизація та уніфікація понятійно-категорійного апарату, що застосовується в диспозиції норми, а також дотримання усталених принципів законодавчої техніки та використання існуючої зарубіжної практики, норм та доктрин.   Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми.

У рамках обговорення та визначення концептуальних засад кібербезпекової політики країни наріжним каменем постає питання удосконалення існуючого категорійно-понятійного апарату з метою подальшої його операціоналізації.  У літературі сформувався певний «ряд» напрямків тлумачення поняття «кібербезпека», який відображає різноманітні аспекти інформаційної політики, військової політики, міжнародного права, критичних інформаційних структур, інформаційно-комунікаційних технологій та комп’ютерних мереж. При цьому спостерігається зміщення формулювань у різних нормативних документах, пропозиція нових, які, почасти, суперечать попереднім або просто їх дублюють.

Фактично за влучним виразом В.А.Ліпкана, відбувся безпекоренесанс, адже зараз безпека посідає чільне місце не лише в найбільш важливих, а й практично в усіх сферах життєдіяльності: інформаційній, геополітичній, геоекономічній, сфері стратегічних комунікацій, соціо-гуманітарній, науково-технологічній, технічній та ін. Дане поняття постійно трансформується, доповнюється та оновлюється.

Нині, в умовах катастрофічного збільшення значення Інтернету та використання електронної інформації, однією з визначальних складових як інформаційної політики, так і політики у сфері стратегічних комунікацій стає кібербезпека.

Тут є кілька рівнів проблем і рішень: від приватного, пов’язаного із захистом громадян і конкретної людини до державного та наддержавного, де вирішуються проблеми глобальної та національної безпеки, гібридних та інформаційних війн. І завдання це комплексне, оскільки вимагає дій у трьох просторах:

1)    стратегічному – системно-концептуальному формуванні засад державної політики;

2)    тактичному — формуванні методології вирішення комплексу проблем у певній сфері життєдіяльності;

3)    оперативному — методологічному розв’язанні конкретних проблем, конкретних ситуацій, реагуванні на конкретні інциденти.

При цьому системні кроки повинні бути випереджаючими – вони визначають засади державної політики в усіх сферах життєдіяльності.

В Україні робота з підвищення рівня кібербезпеки поки що на початковому етапі: станом на січень 2017 року затверджено Стратегію кібербезпеки України метою якої є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави; положення про Національний координаційний центр кібербезпеки, який є робочим органом РНБО України та прийнято план Заходів на 2016 р. по реалізації Стратегії кібербезпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що питання збирання секретної інформації як форми кібершпигунства не досліджувалося на достатньому рівні і розглядалося науковцями переважно у межах загальної кримінально-правової характеристики шпигунства, зокрема його об’єктивної сторони, або ж дослідження проблем кібербезпеки в цілому. Тому в моїй статті використано наукові здобутки  вчених з різних сфер. Окремо виділю роботи наукової школи В. А. Ліпкана [2-16]. Також відзначу окремі публікації таких авторів, як: Мінін Д. С. [16], М. М. Чеховська [17], В. М. Шлапаченко [18], О. О. Черноног [19].

Метою статті є визначення поняття та змісту кібершпигунства.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

1) сформулювати авторське розуміння «кібершпигунства»;

2) визначити його об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону та його предмет,

3) надати певні пропозиції щодо підвищення ефективності правового регулювання даного системного явища.

Виклад основного матеріалу

У даний час в Україні особливої гостроти набуває проблема інформаційної безпеки і комп’ютерної злочинності, тоді як розвиток правової бази і судова практика не задовольняють вимогам реального життя. При цьому мають місце так звані комп’ютерні злочини – протиправні діяння, при яких інформаційно-обчислювальні системи стають предметом або знаряддям здійснення злочинних посягань. Практично всі відомі світовій практиці види цих злочинів (комп’ютерне шахрайство, комп’ютерний саботаж, комп’ютерний шпіонаж, крадіжки програм) реєструються вже і в Україні.

1 вересня 2001 р. набув чинності Кримінальний кодекс України, який містить розділ XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж». Ним вперше закріплюються визначення і юридичні моделі існуючих суспільно-небезпечних діянь в цій сфері, хоча методичних рекомендацій з їх розслідування поки що немає, а судова практика незначна.

Однак, слід зазначити, що ані закони самі по собі, ані лише організаційно-технічні заходи не здатні системно захистити інформаційні системи від злочинних посягань, тому державі в законодавчій і правозастосовній практиці слід адекватно не лише реагувати на існування суспільно небезпечних посягань у сфері інформатизації, як це вже зроблено у сфері програмно-апаратних заходів захисту, а й формувати адекватну реаліям і прогнозованим напрямам розвитку тих чи інших тенденцій в кібернетичній сфері напрями державної кібербезпекової політики.

Аналіз прийнятих документів і виступів представників влади на тему кібербезпеки уможливлює зазначити на те, що при вирішенні цієї проблеми реально існує три види загроз:

• замість структурованої системи нормативно-правового регулювання у сфері кібербезпеки в українській практиці існує ряд декларативних документів, не узгоджених між собою, не об’єднаних спільними засадами і метою документів;
• зважаючи на жевріюче вогнище гібридної війни, переміщення протистояння у кібернетичну сферу військовий аспект кібербезпеки безпідставно набуває домінуючого значення;
• під гаслом боротьби за права людини і підвищення рівня безпеки можуть бути прийняті обмежувальні і каральні заходи, які суттєво ускладнять і без того непросте життя не тільки учасників відповідних ринків, а й простих користувачів [20].

Останніми роками все більшу занепокоєність уряду України та провідних країн світу викликає збільшення та поширення фактів кібершпіонажу. Так, у минулорічному докладі керівника Управління національної контррозвідки США звинувачуються, зокрема Росія у зборі інформації, а Китай безпосередньо у промисловому та економічному шпигунстві, що здійснюються за допомогою комп’ютерних технологій [21]. Також зокрема, в спільній заяві директора Офісу національної розвідки Джеймса Клеппера, заступника міністра оборони США з питань розвідки Марселя Леттра і керівника Агентства національної безпеки, командувача кіберкомандування США Майклом Роджерсом відзначено: “Росія є повномасштабним актором у кіберпросторі, який створює головну загрозу уряду США, військовій, дипломатичній, комерційній, іншій критично важливій інфраструктурі та ключовим мережам постачання послуг через її високорозвинену наступальну кіберпрограму, застосування складних тактик, техніки та процедур… Російські хакерські операції були націлені на урядові організації, критично важливу інфраструктуру, експертні установи, університети, політичні організації та корпорації ” [22].

В історичному ракурсі можна зазначити і про такі прояви кібершпигунства.

У 1999 році була викрита надскладна з точки зору реалізації, тривала (понад 3 роки) операція з кібершпигунства проти наукових, військових, енергетичних державних і недержавних установ у Сполучених Штатах Америки. Розпочате за фактом шпигунства розслідування ФБР отримало назву англ. Moonlight Maze (укр. лабіринт у місячному світлі). Попри те, що офіційно винних у атаці не було названо, вважається, що за шпигунством стояли спецслужби Російської Федерації, за сприяння комп’ютерних центрів Російської академії наук.

В 2008 році інформаційні системи Центрального Командування Збройних сил США (CENTCOM) були вражені хробаком Agent.btz (комп’ютерним вірусом). За твердженнями експертів, метою атаки було викрадення важливої інформації – на той час тривали війни в Іраку та Афганістані. Проведена для подолання зламу операція отримала назву англ. Buckshot Yankee, було створене Кіберкомандування США (USCYBERCOM).

В 2015 році була виявлена атака на Офіс управління кадрами, що розпочалась в березні 2014 року. Було викрадено особисту інформацію близько 21,5 млн осіб, переважно федеральних працівників, зокрема інформацію про перевірки на доступ до таємної інформації. Американські посадовці назвали її найбільшою атакою в історії Сполучених Штатів.

В 2015 році була виявлена кібератака на інформаційну систему Бундестагу; серед інших, вірусом був вражений комп’ютер федерального канцлера Німеччини Анґели Меркель. Відповідальність за атаку дослідники покладають на російське угрупування кіберзлочинців англ. Sofacy Group (також відоме як англ. Pawn storm), яких вважають пов’язаними з російськими спецслужбами. Це ж угрупування намагалось зламати інформаційні системи Ради безпеки Нідерландів (нід. Onderzoeksraad) аби отримати доступ до інформації про перебіг розслідування збиття літака рейсу MH17.

А вже в травні 2016 відбулась спроба фішингової атаки на поштові системи Християнсько-демократичного союзу – політичної партії Ангели Меркель [23].

31 липня кандидат у Президенти США Гіларі Клінтон заявила про злам комп’ютерів комітетів партії хакерами російських спецслужб.

2 вересня 2016 року було заявлено про злам комп’ютерної системи у Всесвітньому антидопінговому агентстві.

Листопад 2016 року — серйозна кібератака на ОБСЄ. Хакери могли отримати доступ до електронної пошти співробітників організації та до її баз даних. Видавництво Le Monde із посиланням на західні спецслужби також повідомило, що дану атаку, організувала хакерська група APT28 (Fancy Bears), відома своїми зв’язками із російськими спецслужбами [24].

Російські спецслужби проводять агресивну кіберкампанію проти державних установ і недержавних організацій в Німеччині. Згідно з доповіддю Федерального відомства з охорони конституції Німеччини, у ході кібератак, які здійснюють під керівництвом Федеральної служби безпеки та Головного розвідувального управління Росії, задіяні «суттєві ресурси і видатні технічні можливості». У ній також зазначено, що російські розвідувальні електронні атаки на німецькі об’єкти у більшості випадків є частиною багаторічних операцій із кібершпигунства міжнародного масштабу.

У вересні 2011 року експерти лабораторії Касперського виявили троян Duqu, метою якого було викрадення конфіденційної інформації (кібершпигунтство). Експерти лабораторії називають Flame найскладнішим на сьогодні набором інструментів для кібершпигунства [25].

У червні 2016 стало відомо про виявлення несанкціонованого втручання до інформаційної системи Національного комітету Демократичної партії США. Несанкціоноване втручання було виявлене іще наприкінці квітня, тоді ж до розслідування була залучена фірма CrowdStrike. В результаті проведеного розслідування було встановлено, що зламати інформаційну систему вдалось двом угрупуванням російських хакерів – Cozy Bear (CozyDuke або APT29) та Fancy Bear (Sofacy Group або APT28). Група Cozy Bear проникла до інформаційної системи іще влітку 2015 року, а Fancy Bear – в квітні 2016 року. Обидва угрупування спромоглись викрасти скриньки електронної пошти а також зібраний компромат на конкурента демократів на виборах – Дональда Трампа.

У липні 2016 року була оприлюднена доповідь, згідно з якою китайські хакери отримали та зберігали несанкціонований доступ до інформаційної системи Федеральної корпорації гарантування вкладів США (англ. Federal Deposit Insurance Corporation, FDIC) з 2010 до 2013 роки. Високопосадовці у FDIC намагались приховати інформацію про злам системи від ревізорів та контролюючих органів. Китайські хакери, пов’язані з китайським урядом, отримали доступ до 12 персональних комп’ютерів та 10 серверів, включно з комп’ютерами найвищого керівництва FDIC. На FDIC покладена роль банківського регулятора для банків, які не регулюються Федеральною резервною системою США. В ній зберігається надзвичайно чутлива інформація про близько 4500 банків та інших кредитних установ. Також FDIC гарантує вклади осіб у всіх банках країни.

13 серпня 2016 року досі невідоме угрупування, яке назвало себе англ. The Shadow Brokers розмістило в репозиторії GitHub, сайті PasteBin а також в соціальних мережах Twitter й Tumblr повідомлення про успішний злам інформаційних систем й викрадення даних іншого хакерського угрупування – Equation Group, яке пов’язують з АНБ США. Частина викрадених файлів була викладена у відкритий доступ, а частину новоявлена група розмістила на аукціон, з початковою ставкою 1 млн біткоінів (близько $568 млн). Серед викладених у відкритий доступ файлів знаходились скрипти для установки й налаштування серверів управління шкідливим ПЗ, а також інструменти для атаки на окремі мережеві маршрутизатори й екрани. Назви деяких з цих інструментів збігаються з інструментами, згаданими в документах, викрадених перебіжчиком до Росії Едвардом Сноуденом [23].

Росія намагається дестабілізувати ситуацію в Німеччині, посиливши кампанію з пропаганди, дезінформації і також кібератаки перед федеральними виборами 2017 року. «Ми бачимо агресивне і посилене кібершпигунство, яке потенційно загрожує німецькому уряду, парламенту і представникам демократичних партій», – заявив 8 грудня 2016 року глава внутрішньої розвідки Німеччини Ганс-Георг Маассен [26].

Також Український Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує збої з Інтернетом із зовнішньою атакою (12 грудня 2016 року).  Трохи пізніше інтернет-провайдер опублікував пост, в якому констатував факт серйозної зовнішньої атаки, яка призвела до перебоїв доступу до послуги Інтернет в Києві [27].

Зазначені факти кібершпіонажу стають можливими завдяки наявності в комп’ютерних мережах значної кількості важливої та секретної інформації, доступ до якої відкривається хакерами доволі оперативно та з мінімальним ризиком.

Вищезазначений доклад «Іноземні шпигуни викрадають економічні секрети США у кіберпросторі», що вперше набув оприлюднення, підсумовує результати досліджень, які проводилися протягом 2009-2011 років, та був представлений на розгляд Конгресу США. В докладі акцентується увага на тому, що кібершпигунство використовується не лише спеціальними розвідувальними службами, а й приватними компаніями, дослідницькими центрами та просто приватними особами.

Зокрема, в 2011 році представники компанії-розробника систем захисту McAfee заявили про проведення широкомасштабної кібератаки на 72 організації, серед яких були ООН, уряди різних країн, оборонні підприємства тощо. Зазначена атака, яка проводилася після нападу на Google, Пентагон, Citigroup, RSA, а також на компанії, що виконували оборонні контракти, а саме Lockheed-Martin та L-3 Communications, була названа «найбільшою передачею благоустрою в якості інтелектуальної власності в історії». Компанією конкретно не називалося джерело походження атаки, але наголошувалося на існуванні китайських коренів акції [17, С. 234].

Ці та інші приклади свідчать про широке розповсюдження кібератак та кібершпигунства.

Досліджуючи поняття та зміст кібершпигунства, перш за все, зазначу, що до даної категорії входять два окремі терміни – «кібер» («кібернетичне») та «шпигунство». Отже, для здійснення ґрунтовного дослідження вищезазначеної категорії, зупинюся на кожній окремо.

Використовуючи тлумачний словник української мови, відзначу, що «шпигунство» – злочинна діяльність, яка полягає в таємному збиранні відомостей або викраданні матеріалів, що становлять державну таємницю, з метою передачі їх іншій державі; вистежування, розшук [28, C. 526].

А «кібернетичний» – стосується до кібернетики; який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики [28, C. 168].

У Кримінальному кодексі України «шпигунство» визначено як передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства (ст. 114 КК України) [29].

Безпосереднім об’єктом шпигунства (кібершпигунства – авт.) є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.

Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю, вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Згідно з цим законом державна таємниця (також – секретна  інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній  безпеці України (кібербезпеці – авт.) та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і  підлягають охороні державою [30]. Ці відомості мають гриф секретності, який визна­чає її ступінь. Спеціальним уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Кібершпигунство або комп’ютерний шпіонаж (вживається також термін «кіберрозвідка») – термін, що позначає, як правило, несанкціоноване отримання інформації з метою отримання особистої, економічної, політичної чи військової переваги, здійснюваний з використанням обходу (злому) систем комп’ютерної безпеки, з застосуванням шкідливого програмного забезпечення, включаючи «троянських коней» і шпигунських програм . Кібершпигунство може здійснюватися як дистанційно, за допомогою Інтернету, так і шляхом проникнення в комп’ютери і комп’ютерні мережі підприємств звичайними шпигунами («кротами»), а також хакерами. З недавніх пір кібершпигунство включає також аналіз провідними спецслужбами (ЦРУ, Моссад, ФСБ) зокрема за спостереженням цифрового сліду поведінки користувачів соціальних мереж (Повідомлення, друзі, фотографії, відео тощо), таких як Facebook, «ВКонтакте», Twitter тощо з метою виявлення екстремістської, терористичної чи антиурядової діяльності, закликів збору на мітинги проти влади [23].

Кібернетичне шпигунство (кібершпигунство) – передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей з обмеженим доступом, яке здійснюється в кіберпросторі [29].

Отже, під кібершпигунством пропоную розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням кібернетичного простору.

Характеризуючи кібершпигунство, зауважу, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Як було зазначено вище, то одним із понять, які входять до категорії «кібершпигунства» є «шпигунство», тому визначати зміст першої категорії буду через аналіз останньої.

З об’єктивної сторони шпигунство може виявлятися у двох формах:

1) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збиранні таких же відомо­стей з метою передачі іноземній державі, її організаціям або їх представникам.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це значення не має.

Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику (аген­ту). Способи передачі можуть бути різними (усно, письмово, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з ви­користанням тайників, кур’єрів та ін.). Для відповідальності не має значен­ня передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслен­ня, зразки), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем, будь-яких об’єктів та ін.). Тому будь-які дії, виявлені як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі [32, C. 580], тобто віддавати в розпорядження кого-, чого-небудь; повідомляти кого-небудь про щось; розповідати кому-небудь про щось почуте, побачене і т. ін.; повідомляти, інформувати про щось кого-небудь, звичайно за дорученням іншого [28, 354].

Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, – це будь-які випадки здобуття (діставання, розшук, знаходження чого-небудь [28, C. 106]) таких відомостей (наприклад, викрадення, особисте спос­тереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.). У кібершпигунстві для отримання таких відомостей використовується найскладніша сучасна техніка.

Для відповідальності за ст. 114 КК важливо встановити, що відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство вважається з моменту початку збирання зазначе­них відомостей або з моменту їх передачі.

Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що шпигунство характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію злочину не впли­вають [33].

Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст. 111 КК як державна зрада [29].

Визначальними ознаками шпигунської діяльності є такі: це складова розвідувальної діяльності, метою якої є отримання лише секретної інформації (державної таємниці), що спеціально охороняється; полягає у незаконному передаванні (збиранні протиправними способами з метою незаконного передавання) секретної інформації; здійснюється винятково в інтересах адресатів передавання – іноземних держав (організацій), які є організаторами цієї діяльності і споживачами здобутої інформації; заборонена законодавством держави – володільця секретної інформації; з огляду на кримінально-правову заборону та системну контррозвідувальну діяльність здійснюється таємно, конспіративно; спричиняє або створює загрозу спричинення шкоди життєво важливим інтересам держави (повноті та своєчасності їх реалізації) у тих сферах її діяльності, де відбувається обіг секретної інформації [18, C. 100].

Якщо шпигунство вчинене шляхом незаконного втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації за ст. 361 Кримінального кодексу України, а шляхом викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службової особи своїм службовим становищем, – за ст. 362 КК.

Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки, криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також від особливостей предмета і суб’єкта, слід додатково кваліфікувати за ст. ст. 185-191, 262, 357, 410 КК України.

Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст. 114 КК і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359 КК [34].

Нині в арсеналі кібершпигунства використовується значна кількість методів ведення своєї діяльності.

Наприклад, державні служби Японії та США спеціально співпрацюють із розробниками додатку на смартфони Pokemon Go, щоб у такий спосіб дізнатись більше про військові й таємні об’єкти різних країн, адже наявність покемонів змусить користувачів робити фотографії в таких місцях. Представництво компанії Niantic заперечило обвинувачення, що гра може бути інструментом розвідки та закликала всіх користувачів «дотримуватись місцевих законів, поважати локації, які вони відвідують, і людей, яких зустрічають».

Хамбі Бакхіт (Hamdi Bakheet), член Єгипетського комітету оборони й національної безпеки, заявив у парламенті: «Pokemon Go – це найновіший інструмент, який використовують шпигунські мережі у війнах, підступний додаток, який намагається просочитись у наші спільноти…».

Індонезійські чиновники називають гру загрозою національній безпеці, оскільки вона може дозволити ворогам проникнути в таємні об’єкти й дістати доступ до секретних матеріалів.

Збройні сили Ізраїлю заборонили солдатам користуватись додатком Pokemon Go на території військових баз.

Оскільки влада Південної Кореї ще раніше заборонила Google Maps, уважаючи їх загрозою національній безпеці, то Pokemon Go, яка використовує дані звідти, не змогла б функціонувати тут. Однак гра несподівано запрацювала в невеликому містечку Сокчхо, що пояснюють помилкою картографічної частини програми та помилковим спрямуванням її в регіон, куди входить Північна Корея [35].

Ціла низка вітчизняних підприємств, порушення роботи яких може становити загрозу життю та здоров’ю громадян, може стати потенційною ціллю для здійснення терористичних актів, в тому числі – із застосування сучасних інформаційних технологій. Не меншою загрозою є  вчинення протиправних дій на шкоду третім країнам, що здійснюються із використанням вітчизняної інформаційної інфраструктури, що загрожують сталому та безпечному функціонуванню національних інформаційно-телекомунікаційних систем. Інформація з обмеженим доступом, що циркулює в національних інформаційних ресурсах є стійким об’єктом зацікавленості з боку інших держав, організацій та осіб.  Крім того, все більшого поширення набуває політично вмотивована діяльність в кіберпросторі груп активістів (хактивістів), які здійснюють атаки на урядові та приватні сайти, що призводить до порушень роботи інформаційних ресурсів, а також репутаційних та матеріальних збитків [31].

Одним із основних напрямів забезпечення кібернетичної безпеки України є посилення боротьби з кібертероризмом та кібершпигунством, захист від їх проявів критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури [36].

Як проголошено в Стратегії кібербезпеки України (далі – Стратегія), то її метою є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави.

Для досягнення цієї мети необхідними є:

• створення національної системи кібербезпеки;
• посилення спроможностей суб’єктів системи національної безпеки в рамках реалізації державної політики кібербезпеки, в тому числі профілактики кіберзагроз у найбільш важливих сферах життєдіяльності (передусім кібершпигунства, кібертероризму та кіберзлочинності)
• поглиблення відповідно до національних інтересів України та згідно з чинним законодавством України міжнародного співробітництва, у тому числі із транснаціональними корпораціями та недержавними організаціями у сфері кібербезпекової політики.

Зауважу, що на Службу безпеки України покладено завдання попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які вчиняються у кіберпросторі; здійснення контррозвідувальних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з кібертероризмом та кібершпигунством [36]. Однак переконаний, що нині жоден правоохоронний орган спеціального призначення не в змозі самотужки забезпечити належний рівень кібербезпеки, більше того без залучення недержавних організацій; тому постає нагальна потреба у реалізації визначених мною вище завдань, а також формуванні системи правового регулювання державної політики кібербезпеки України.

Щодо відповідальності за кібершпіонаж за українським законодавством, зауважу, що, на мою думку Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку необхідно доповнити і нормами про відповідальність за кібершпигунство.

Якщо не буде винайдений реальний формат взаємовідносин не лише між окремим країнами, а й між різними соціальними системами, існує суттєвий ризик переростання їх суперництва в нове кіберпротистояння, полем якого стане саме кіберпростір. Уже зараз експерти кажуть про зародження «холодної війни v2.0.», основними інструментами якої стануть вже звичні методи класичної «холодної війни» – непрямі методи боротьби, шпигунство, гонка озброєнь – з перенесенням їх до кіберпростору. Відсутність ефективних міжнародних інструментів протидії цим процесам може спричинити цифровий аналог Карибської кризи.

Сукупність відомих кіберконфліктів можна розділити на три ключових рівні:

1)    перший – «класичні» кіберзлочини (шахрайство, здирництво, несанкціонований доступ до персональної інформації користувачів та автоматизованих баз даних, поширення порнографії, продаж зброї чи наркотиків тощо) – як абсолютно оригінальні, так і вже звичні для нас, для своєї реалізації вони потребують лише наявності сучасних інформаційних технологій;

2)    другий – злочини, характерні для геополітичної боротьби (або такі злочини на місцевому рівні, які мають потенціал вплинути на політичне становище держави): хактивізм, або політично вмотивовані хакерські атаки; кібершпигунство; кібердиверсії. Одним із прикладів є спроба проникнення російських хакерів до енергосистеми США у 2016 році за допомогою коду  Grizzly Steppe. У відповідь а це Білий дім 29 грудня 2016 року ухвалив рішення про висилку з країни 35 російських дипломатів та закриття російських об’єктів у Меріленді та Нью-Йорку, що використовувалися у розвідницьких цілях [37];

3)    третій – військові дії (операції) провідних країн у кіберпросторі,  особливістю яких є нарощування потенціалу на знищення життєво важливої інфраструктури та отримання доступу до банківських, комерційних, військових та оборонних баз даних [19].

Таким чином, провівши дослідження кібершпигунства,  резюмую наступне: як на міжнародному, так і на національному рівнях відсутня уніфікована дефініція «кібершпигунства» і це формулює підстави для здійснення ґрунтовних досліджень даного явища. Під кібершпигунством запропоновано розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням методів кібернетики. Об’єктом кібершпигунства  є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека та кібернетичний простір в цілому. З об’єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю. Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що кібершпигунство характеризується прямим умислом. Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Наголошую на тому, що дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Список використаної літератури:

1. Режим доступу: http://www.nytimes.com/interactive/2017/01/06/us/politics/document-russia-hacking-report-intelligence-agencies.html?hp&action=click&pgtype=Homepage&clickSource=story-heading&module=a-lede-package-region&region=top-news&WT.nav=top-news&_r=0
2. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
3. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
4. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
5. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
6. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
9.          Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
10. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
11.  Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2016. — 312 с.
12.          Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
13. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
14.          Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Імперативи розвитку цивілізації : навч.-наук. вид. — К., 2013. — № 1. — С. 65—69.
15.          Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.
16. Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka
17. Чеховська М. М. Кібершпіонаж як загроза національній безпеці / М. М. Чеховська // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави. — м. Київ. — К. : Наук-вид. відділ НА СБ України, 2012. — С. 232-234.
18. Шлапаченко В.М. Шпигунство як діяльність зі здобування інформації / В. М. Шлапаченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — Київ,  2015 р. — 1(17). — С. 99-109.
19. Черноног О. О. Напрями підвищення ефективності забезпечення кібербезпеки інформаційних технологій  в системі публічного управління [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru
20. Как в Украине защищают Интернет: стратегия кибербезопасности[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.segodnya.ua/politics/power/kak-v-ukraine-zashchishchayut-internet-strategiya-kiberbezopasnosti-734330.html
21. Контрразведка США обвиняет Китай и Россию [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russian.rfi.fr/v-mire/20111104-kontrrazvedka-ssha-obvinyaet-kitaya-i-rossiyu
22. Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/5/7131747/
23. Вікіпедія [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA_%D0%BA%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BA#.D0.9A.D1.96.D0.B1.D0.B5.D1.80.D1.88.D0.BF.D0.B8.D0.B3.D1.83.D0.BD.D1.81.D1.82.D0.B2.D0.BE
24.  Режим доступу: https://www.google.com/url?hl=ru&q=http://m.gordonua.com/news/worldnews/v-obse-podtverdili-sereznuyu-kiberataku-na-organizaciyu-166462.html&source=gmail&ust=1483818224283000&usg=AFQjCNEUyKXN61bK5W50TOJ5_L40UiKDBQ
25. Кібершпигунство виходить на якісно новий рівень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mediabusiness.com.ua/index2.php?option=com_content&task=view&id=30404&pop=1&page=0&Itemid=118
26. Росія посилила кібершпигунство в Німеччині – голова німецької розвідки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://dt.ua/WORLD/rosiya-posilila-kibershpiguntstvo-v-nimechchini-golova-nimeckoyi-rozvidki-226945_.html
27. Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує сбої з Інтернетом із зовнішньою атакою [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dt.ua/UKRAINE/internet-provayder-volya-pov-yazuye-sboyi-z-internetom-iz-zovnishnoyu-atakoyu-227290_.html
28. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
29. Кримінальний кодекс України від від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25. — Ст. 131.
30. Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3855-12
31. Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf
32. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 1196 с.
33. Бутчана В. В. Відмінність складу злочину «Державна зрада» у формі шпигунства (ст. 111 КК України) від складу злочину «Шпигунство» (ст. 114 КК України): кримінально-правовий аспект кваліфікації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/46_PWMN_2015/Pravo/5_204351.doc.htm.
34. Коментар до статті 114. Шпигунство [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/112.php
35. Наступ покемонів: чому влади деяких країн проти Pokemon Go [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/media_law/government/nastup_pokemoniv_chomu_vladi_deyakikh_krain_proti_pokemon_go/
36. Стратегія кібербезпеки України від 15 березня 2016 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/96/2016ю
37. Режим доступу: http://m.dw.com/ru/%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5-%D1%85%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%8B-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D1%8D%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%83-%D1%81%D1%88%D0%B0/a-36959878?maca=rus-rss_rus_UkrNet_All-4190-xml.

Липкан Владимир Анатольевич,

Глава Института стратегических коммуникаций

Глобальной организации союзнического лидерства,

доктор юридических наук, доцент

Проблема стратегирования развития Украины зиждется на манипулятивно созданных и поддерживаемых дихотомических постулатах: Запад и Россия, что изначально располагает Украину в пояс перманентной нестабильности, в том числе делает весьма уязвимой для террористической активности преступных групп и транснациональны корпораций.

В свою очередь, Запад для России топонимически отнесен к вражеской системе, соответственно любые попытки Украины двигаться на Запад приравнивают Украину ко врагу, что также создает предпосылки для коррекции алгоритма управления внутри Украины, не исключая методов терроризма, экстремизма и сепаратизма [1].

Весьма актуальны ныне нарративные исследования, в рамках которых исследуется взаимосвязь между формированием информационного продукта, определенными поведенческими реакциями, формированием мировоззренческих установок и непосредственной деятельностью. В этой связи стоит отметить работы О.Мандзюка, который впервые в рамках научной информационно-правовой доктрины Украины определил понятие и место аналитического нарратива в стратегических коммуникациях, развивает свои идеи на уровне монографических исследований [2-4].

Доминирующая в историографии концепция европоцентризма и оксидентальности может смело интерпретироваться в качестве последовательного воровства (по Дж.Гуди “Похищение истории”) Западом достижений других культур, когда Европа не только лишь пренебрегает историей остальной части мира, но и будущим мира, навязывая собственные понятия и периодизацию, систему ценностей и путь развития. В данном ключе оцифровка цифровых архивов несет в себе прямую угрозу: создав виртуальную реальность, архивы могут выступать мощнейшим манипулятивным средством управления социальными системами. Более того, именно это создает прямые предпосылки для одиночного терроризма, поскольку факты фальсификации истории в цифровой реальности станут обыденными, а большинство адептов реального мира не смогут с этим мириться. Таким образом, бомба замедленного действия в виртуальной реальности сработает в реальном мире, одним из методов может выступать терроризм.

Доминирование на данном этапе исторической формации западного стиля мышления и интеллектуальной жизни над остальными регионами мира  приводит к экстраполяции западного понимания и интерпретации истории на весь ход исторических событий. Более того, эта проекция накладывается и на глобальную перспективу, в которой место периферии четко отведены незападным странам, в тому числе и Украине. Именно потому, когда терроризм уносит жертвы в Париже, весь мир окрашивает флагами Франции и свои экаунты в социальных сетях, подсвечивают здания цветами флагов Франции и т.д., но когда теракты происходят в Украине, то об этом даже никто  не говорит. Мир четко поделен на касты, и дальнейшие гомерические попытки постоянного выписывания Украине новых правил «соответствия европейским стандартам» являются ничем иным как фальшью, помноженной на сознательную деградацию украинской самобытности и самоидентичности.

Вестернизация будущего, как следствие доминирования европоцентризма  в мировой традиции историописания, является той моделью, виртуальной реальностью, которую нам навязывают при помощи системы разнообразных  нарративов.

Сохранение концепции опоры на этноцентризм при построении национальной идентичности в эпоху глобализации, представляется задачей отнюдь не тривиальной, поскольку столкновение цивилизаций выступает органическим элементом развития отдельных этносов, установления доминирования в тех или иных сферах жизнедеятельности, что в целом приводит к перманентной глобальной напряженности и наличию большого количества потенциальных конфликтов, в том числе динамикой терроризма.

В этой связи развитие украинской нации следует интерпретировать в контексте развития всего человечества. Акцент необходимо смещать в сторону того, как единство развития человечества проявилось в украинской культуре. Как общие механизмы антитеррористической безопасности имплементированы в украинское пространство безопасности.

Только такая интерпретация может не дать скатиться нашему государству в разряд failed state, поскольку общая сопряженность с мировыми процессами и вовлеченность Украины может служить конструктивным импульсом для собственного развития. Это может служить мощным подспорьем в дискуссиях как с глобалистами, так и с представителями концепций построения национальных государств. Одним из основных критериев эффективности построения государственности в эпоху глобализации угроз выступает формирование общего «знаменателя» ценностей и принципов антитеррористической политики, исключающий разность толкования террористической деятельности в зависимости от стратегий развития каждой отдельно взятой социальной системы.

Причем этот знаменатель должен выступать наименьшим общим знаменателем, ибо каждая национальная культура есть взросшее на той или иной этнической либо национальной благодатной почве семя мировой культуры; в свою очередь, антитеррористическая культура и политика, всеобщая история и всеобщее будущее должны служить общей интерпретационной матрицей для развития отдельных национальных культур и систем антитеррористической безопасности.

При этом следует избегать коммеморативных практик, в рамках которых старое пытаются объединить на новых принципах. Сегодня абсолютно пагубно и деструктивно говорить о борьбе с терроризмом, понимая под ним лишь реакцию на уже совершенный террористический акт.

Новое время предполагает применение новых научных методов, новых подходов и коррелятивно получаемых – новых результатов. В этой связи борьба противоположностей в виде позитивистской и неокантианской концепций, номотетического и идеографического знания должна быть интерпретирована в качестве динамики познания и одного из путей выхода на нарративную теорию в современном ее понимании, поскольку современная роль историка уже не сводится к собирательству фактов, а трансформируется в роль морального и культурологического ментора, неся ответственность абсолютно понятно – не за фактологическое изложение о тех или иных событиях и даже не за повествование, а за оценки тех или иных событий и процессов.

Точно в таком же аспекте можно говорить и о нарраторах, ибо сегодняшний объясняющий дискурс многих исторических событий, будучи многоструктурированно изощренным, фактически уводит вообще от самого явления либо исторического факта. Нынче артикуляция проблемы обратно пропорциональна ее действительному пониманию и содержанию.

Навязываемая нарастающая фрагментация знаний, с одновременной дискредитацией самой идеи синтеза, приводит к появлению узкопрофильных специалистов, которые в целом вообще мало понимают роль своих исследований в глобальном мировом процессе развития.

В частности, тенденции фрагментации наблюдаются и в ключевых документах по касательно государственной антитеррористической политики. Вместо учета имеющихся наработок по стратегическим коммуникациям [5], теории адаптивных систем, теории терророгенеза чиновники сужают государственную антитеррористическую политику лишь к борьбе с терроризмом, то есть к пресечению уже совершенных террористических актов.

Украина всегда была, есть и будет самобытной страной с собственной идентичностью, в том числе принципами профилактики терроризма, потому  конструктивным мне видится привлечение более широких кругов научной общественности к этой теме, вовлечение специалистов из разных отраслей, поскольку терроризм затрагивает все сферы общественных отношений, он влияет на реализацию практически всех национальных интересов.

Список использованной литературы:

1.                 Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. – Европейский Изобразительных искусств, Братислава, 2013. – С. 90-93 (312 с.)
2.                 Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
3.                 Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 312 с.
4.                 Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
5.                 Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.

Кушнір Ольга Василівна,

Міністерство інформаційної політики України,

кандидат юридичних наук

Максименко Юлія Євгенівна,

Голова Інституту інформаційного права

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Вихід комунікації поза національні, етноментальні і культурологічні межі зумовлює потребу у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційно-комунікативного простору і відповідати задоволенню їхніх законних інтересів [1].

Стратегічні комунікації в суспільстві знань формують нові можливості для реалізації даних інтересів.

Проведений нами формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз уможливлюють резюмувати, що усі наявні наукові праці зі словом «комунікація» в назві переважно політичної спрямованості [2―9]; стосуються філософських наук [10―12] чи соціології [13―14] тощо. При цьому, подеколи комунікація розглядається як «інструмент…політики» [20]; «…система інституцій..» [21; с. 3] та «…системна взаємодія..» [21; с. 8] тощо.

Можливо саме через брак уваги до теми стратегічних комунікацій й недослідженість її в науковій площині наша держава і виявилась неспроможною вчасно відвернути від себе агресію й відповісти на сучасні загрози, зокрема на гібридні війни [22].

Поняття стратегічних комунікацій визначено у Воєнній доктрині України, у ч. 16 ст. 4 розділу 1 якої визначено, що «стратегічні комунікації» визначаються як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави ― публічної дипломатії, звʼязків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Таким чином, йдеться про взаємопроникнення ― комунікацій в нетрадиційні для неї області, і нетрадиційних областей ― в комунікації.

Зауважимо й на визначення «стратегічних комунікацій» у США, що подано у Вільній енциклопедії Вікіпедії ― скоординовані дії, повідомлення, зображення, і інші форми сигналізації або участі, призначені для інформування, впливу, або переконання обраних глядачів на підтримку національних цілей [16].

Підкреслимо, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів [17].

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

• сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);
• сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);
• сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);
• сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);
• сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;
• сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо [17].

Відповідно, солідаризуючись із В. А. Ліпканом, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, взявши за зразок стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

• зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
• публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
• зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
• інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
• цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
• дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
• залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
• внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
• інформаційні та психологічні операції (IPSO);
• інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
• розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
• показ дій військ (Show of Force);
• введення в оману (MILDEC);
• безпека операцій (Operation Security);
• фізичний вплив (Physical Attack);
• протиборство в електромагнітному просторі (EMW) [18].

Таким чином, доходимо висновку, що стратегічні комунікації ― це процес, який лежить в основі забезпечення національної безпеки України в цілому й реалізації державних інтересів, в т.ч. в інформаційній сфері, та до здійснення якого залучені не лише суб’єкти стратегічних комунікацій, а й інститути громадянського суспільства.

Цікавою є також думка Деніела Гейджа, який під стратегічними комунікаціями вбачає процес синхронізації дій, образів й слів, яка має на меті досягнення бажаного ефекту [19].

Логічним етапом нашого дослідження після аналізу окремих визначень, а також практики реалізації стратегічних комунікацій, виступає висунення гіпотези щодо конструкції власного варіанту визначення поняття «стратегічні комунікації», під якими ми розуміємо стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети.

Отже, в межах даної статті ми здійснили першу спробу у юридичній науковій доктрині сформулювати визначення стратегічних комунікацій. Підкреслимо, що одним із ключових моментів стратегічної комунікації, що обумовлює її успіх є активне планування, а не реагування на події. Тобто використання проактивного підходу виступає домінантою у побудові моделі страткому в умовах гібридної (нелінійної) війни. У випадку, коли стратегічна комунікація відбувається як відповідь на подію ― шанси на її результативність суттєво зменшуються.

Список використаної літератури

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / А.К.Клячин ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 212 с.
3.   Комунікація ― інтеракція ― маніпуляція: механізм реалізації сучасної політичної влади / В. О. Ковалевський // Сучас. укр. політика. Політики і політологи про неї. ― 2010. ― Вип. 19. ― С. 244―254.
4.   Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с.
5.   Політична комунікація як фактор соціокультурної реінтеграції сучасного українського суспільства [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ромашко Олексій Олександрович; Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. ― О., 2006. ― 207 с.
6.   Політична комунікація як об’єкт соціологічного дослідження [Текст] : дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Шидловський Дмитро Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2007. ― 208 с.
7.   Політична комунікація в демократизації владних відносин України [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Кадлубович Тетяна Іванівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2008. ― 17 с.
8.   Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Клячин Андрій Костянтинович ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 19 с.
9.   Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства [Текст] : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. ― Л., 2010. ― 19 с.
10. Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння [Текст] : дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Токарська Антоніна Семенівна ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. ― Л., 2008. ― 515 с.
11.   Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.
12.   Комунікація як основа соціальних перетворень (у контексті становлення постмодерного суспільства) : монографія / О. Є. Висоцька. ― Д. : Інновація, 2009. ― 316 c.
13. Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України [Текст] : автореф. дис. … д-ра соцiол. наук : 22.00.04 / Слющинський Богдан Васильович ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. ― Х., 2010. ― 30 с.
14.   Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
15.  Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс :  http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
16. Електронний ресурс : https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Strategic_Communication
17. В. А. Ліпкан. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/
18. В. А. Ліпкан. Роль стратегічних комунікацій в протидії гібридній війні проти України http://goal-int.org/rol-strategichnix-komunikacij-v-protidii-gibridnij-vijni-proti-ukraini/
19. Daniel Gage. The continuing evolution of Strategic Communication within NATO // The Three Swords Magazine 27/ 2014 p. 53―55.
20. Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с. ― С. 13.
21. Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
22. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

Владимир Липкан,

доктор юридических наук

глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

В последнее время идет много разговоров о необходимости усиления по всем направлениям информационной политики. Это касается не только координации информационных мероприятий, усиления контроля за контентом, но и приведения центральных органов исполнительной власти в соответствии с необходимостью реализации национальных интересов.

Сразу оговорюсь, что оставляю саму дискуссию о необходимости создания МИП за рамками данной статьи, потому как для меня, этот вопрос не стоит вообще: коль скоро мы живем в информационном обществе, обществе знаний, коль скоро у нас формируется электронная демократия, а информационные права занимают все больший спектр в механизме правового регулирования — существование государственного органа, который должен осуществлять формирование и реализацию государственной политики в сфере информации априорно.

Всякие размышления по поводу того, что, мол у СБУ, или МВД, или МО есть такие подразделения и если умело их координировать РНБОУ, то никакого отдельного центрального органа исполнительной власти создавать более не надо – плод фантазии зависших в прошлом людей.

Во времена Й. Геббельса, когда не существовало Интернета, возможно такой подход и имел место, но сегодня абсолютно очевидно, что в рамках общества  знаний формируется новый вид государственного управления – стратегические коммуникации, которые включают в себя систему компонентов, целенаправленная и скоординированная реализация которых позволяет государству решать стратегические задачи и достигать стратегические цели.

Акцентирую дополнительно : стратегические.

В общем смысле стратегические коммуникации представляют собой скоординированные правительством государства усилия, направленные на понимание целевой аудитории з целью создания, укрепления и сохранения благоприятных условий для продвижения национальных интересов, политики и целей государства посредством использования согласованных концепций, доктрин, стратегий, программ, планов, смыслов, мессиджей и нарративов, соединенные со всеми компонентами системы стратегических коммуникаций.

При этом замечу, что само понятие уже легитимировано в правовой системе, в частности его определение дается в Военной доктрине Украине.

В современном мире концепция стратегических коммуникаций (далее стратком) используется более в военной сфере. Однако, на мой взгляд, такой подход на перёд сужает потенциал данной управленческой системы. Потому я рассматриваю стратком как вид государственного управления, с присущими ему методами, формами и организационными структурами.

Я сформировал систему из таких блоков, включающих в себя такие базовые элементам страткома:

Блок PR & GR:

• связи с общественностью
• публичная дипломатия и специальные мероприятия, направленные на поддержку публичной дипломатии
• связи с прессой
• внутренняя коммуникация

Военный блок:

• международное военное сотрудничества
• гражданско-военное сотрудничество

Блок Информационно-телекоммуникационных систем

• действия в киберпространстве, включая социальные сети, дарк нет,
• противоборство в электромагнитном пространстве
• защита критической инфраструктуры

Блок информационных операций:

• информационные операции (информационные: акции, меры, мероприятия, кампании)
• психологические операции
• привлечение ключевых лидеров

Блок специальных операций

• информирование о ситуации и документирование реализации мероприятий страткома
• разведывательное, контрразведывательное, оперативно-розыскное обеспечение успешного проведения специальных операций в рамках стратком
• демонстрация активности отдельных компонентом системы страткома
• введение в заблуждение вероятного противника
• обеспечение безопасности проведения специальных операций в рамках стратком, а также внутренней безопасности системы стратком, включая физическую защиту персонала и иных лиц, представляющих интерес для реализации национальных интересов.

Создание МИП в свое время стало первым успешным шагом на пути формирования и попыток реализации информационной политики. Но сегодня надо идти дальше, смотреть шире и глубже. Настало другое время: в современном мире реализация национальных интересов МИП невозможна со штатом в 30 человек и скудным финансированием.

Одной из главных проблем МИП, по моему твердому убеждению является отсутствие механизмов доведения принятых решений до логичного конца. Иными словами: без силового блока, блока спецопераций, блока информационно-психологических операций, сегодняшняя структура МИП уже не отвечает нынешним современным реалиям.

Просто вдумайтесь: структура МИП состоит из таких секторов и отделов: 1) организационно-аналитического обеспечения; 2) медийных коммуникаций; 3) связей с общественностью и координации с органами государственной власти; 4) правовой и законопроектной работы; 5) административно-хозяйственного обеспечения; 6) отдел ситуативного анализа и прогнозирования.

Уверен, что с такой организационной структурой мы не сможем не только выиграть гибридную войну, реализовать информационную политику, но и вообще  создать благоприятные условия для реализации национальных информационных интересов граждан Украины.

Настало время сформировать мощную системную эффективную вертикально интегрированную систему в виде отдельного единого центрального органа исполнительной власти — Министерство стратегических коммуникаций. Организационным компонентами данного министерства могут стать предложенные мною блоки и соответственно можно выделить адекватные им департаменты.

Причем сразу оговорюсь, что создавать его на новом месте не нужно, достаточно правильно и эффективно использовать имеющий организационный ресурсный потенциал.

1. Департамент PR & GR — создается на базе МИП, а также ликвидацией отдельных функций МИД Украины, в части формирования и реализации информационной политики. МИД должен заниматься своими вопросами во внешней политике, а не пытаться узурпировать право реализовывать информационную политику за рубежом, таким образом разбивая ее на внутреннюю и внешнюю составляющие.
2. Департамент технической защиты информационно-телекоммуникационных систем создается на базе сегодняшней государственной службы защиты информации. Ее отдельное существование доказало свою неэффективность, невовлеченность в спектр деятельности единой системы информационной политики.
3. Департамент информационных операций: создается на базе Управления информационных технологий Министерства обороны Украины, его структурных подразделений и ресурсов. В рамках Вооруженных сил целесообразно оставить лишь структуры, занимающиеся вопросами информационной политики, которые организационно подчинены ГШ Украины. Также в данный департамент должны войти соответствующие подразделения расформированного УБОП Украины, который имеет разветвленную агентурную сеть для реализации такой задачи страткома как вовлечение ключевых лидеров.
4. Департамент специальных операций создается на базе Сил специальных операций МО Украины, отдельных специальных подразделений МВД, СБУ и НГУ, которые по своему функционалу реализуют политику в сфере страткома. Силы специальных операций не могут организационно входить в структуру МО, потому как в данном случае теряется их первоначальное предназначение как отдельного рода войск, не входящих в Вооруженные силы: проведение специальных операций в мирное и военное время за пределами государства.

Таким образом, я предлагаю оптимизировать сегодняшние разрозненные элементы стратком, а в единую систему, создав при этом единый системный вертикально интегрированный государственный орган.

Таким образом предлагается простой и четкий подход: государственная  политика формируется и реализуется одним органом, и именно он и персонально  министр несет всю полноту ответственности за ее реализацию.