Володимир Ліпкан, доктор юридичних наук
16 березня 2016 року

Для мене Ліна Костенко виступає своєрідним жевріючим натхненням, яке буремно спалахує кожного разу, коли я читаю чергові шедеври даної поетеси. Кожна слово, немов краплинка живильного еліксиру, наповнює мою душу і та відгукується своїми роздумами, що знаходять відлуння у поетичних рядках.

Це вже не вперше, коли саме рядки цієї поетеси зачаровують мене, надихають одразу ж на написання свого бачення тих подій, про які пише пані Ліно. Мої вірші, немов певна відповідь, що резонує, органічно доповнює у властивий для мене як для автора, думки й переживання Ліни Костенко…

Узвичаєно почування певних подій відбувається через розум, опанування і розкладення їх за певними ознаками, але пані Ліна надихає мене дивитись на світ набагато глибше, емоційно, крізь призму духовного сприйняття того, що відбувається, адже іноді розум не в змозі дати відповідь на просте запитання: чому українці не мають щастя, чому вони перебувають у перманентному стані політичного булькотіння і ніяк не можуть сформувати та самотужки бодай спробувати реалізувати власну концепцію державотворення, дати волю великій українській душі творити, убезпечити щастя великого народу, славетної української нації через служіння національної еліти національним інтересам…

Я не претендую на оригінальність, і не хочу сказати, що бачу світ не так, як інші; але за допомогою пані Ліни, її віршів, які для мене слугують певним культурологічним та світоглядним кодом для відкриття моїх духовних сил, я прагну осягнути буття з іншої площини, збагнути глибокий сенс цивілізаційного виміру буття і місця в ньому українства, позбавленого лушпиння буденності, чвар і чублення за владну булаву.

Із сумом читаю я ці рядки.
Мав би писати інші – залюбки.
Та й годі казати, плекати надію.
Насіння ненависті в серці жевріє.

Чому неохайні в розлогих думках?
Чому незалежність програли в віках?
Чому ми постійно лиш боремось ПРОТИ,
Перебуваючи вічно в скорботі.

Одвічно нас гнóблять, панують над нами,
Одвічно ми скиглимо… скиглим віками.
Ненависть, невдача, горе й журба,
Невже Україна лиш дика орда?

Орда без історії, спадщини, мрії,
Орда, що сама в собі так животіє:
Без лідера, думки, окрасу життя
Невже у державність нема вороття?

Невже ми не зможем самі панувати
Чому наші люди повинні мовчати?
Чому нас постійно всі прагнуть убити,
Невже українцям нема права жити?

Чи хтось за нас прийняв рішення це?
Чому він не скаже відверто в лице?
Чому наші діти й батьки загинають,
Вершителі долі про це лише знають?

Ми хочемо жити, і бути в віках!
Творець карбував нас не в кволих ціпках.
Ми – сталі нащадки славетних вояк,
Ми є Українці – і хай буде так!

Ми маєм боротися ЗА Батьківщину,
ЗА нашу історію, мову, країну,
ЗА щастя, родину, кохання, життя!
Омріяне духом щасливе буття!

Прощай спокойствие Европы,
К тебе грядет иной уклад,
Тебе, Европа, будет ПЛОХО
Все превратится в сущий ад.

За молчаливое терпенье,
Культурный возглас: «ох и ах»,
Вас окунут всех в наважденье
Гламур весь смоют впопыхах.

Вы захлебнетесь в море крови,

закон внимать лишь будет стон

Ваша культура и привычки

Отныне быдлу бить поклон

Всепоглащающее прощение,
Которым сетовали вы,
А для убийц как упоенье
Зиянье крика сатаны

Вы бесхребетны, стары, слабы
Не можете вы мир свой защитить:
Как, вечно плачущие бабы
Вы тихо будете скулить.

Взывать к правам, там, человека
Кричать про верховенство весть чего…
Но изменился мир: теперь сполвека
Все видят лишь одно кино.

Кино, в котором сила побеждает
Не разум, ни культура, интеллект.
Кино, где слабых убивают,
Кино теперь рулит в наш век.

Теперь кино есть образ жизни,

Оно решает все за нас.

Реальность больше не в почете,

Реальность – сказка в тихий час.

Прощай спокойная Европа,

Покойся с миром, да не плач

Ведь миром править ведь не плохо:

Где нету права – там палач.

Под погребальный крик волхвов,

Под стоны жаждущей орды

Прощаемся с тобой: до сладких снов

Европа милая, прости…