Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: колективна монографія, випущена в Австрії “Національна стійкість, як стратегія забезпечення національної безпеки: воєнні виклики і новітні концепти міжнародного безпекового середовища “

Основне призначення науки полягає у прирості нових знань. Наковці мають прагнути до того, щоб проникати в сутнісне, у своїх судженнях і вибудовуванні концептів прагнути до безпомильності, виходячи на істину.

Говорячи про необхідність осмислення будови новітньої категорії „геостратегія сучасної Української держави”, слід прагнути до формування системно-цілісного концепта, у якому закодована інформація у максимально-стиснутому і підсумково-остаточному характеру, в рамках якого має рухатися увесь масив геостратегічних студій. Одним із таких концептів виступає „національна стійкість”.

У своїй книжці „Безпекознавство”, підготовленій двадцять років тому — у 2002 році — я писав: „Поступ України до річища державності пов’язаний із формуванням таких систем безпеки, виникнення яких не є випадковим процесом, а пов’язане із необхідністю задоволення найголовнішої потреби людини — потреби в безпеці… тому принцип безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління, а головною когнітивною системою має виступати безпекознавство, квінтесенція якого полягає у формуванні  загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала б порогових значень свого функціонування” [1, с. 7-9].

Із цієї цитати, майже двадцятирічної давнини, але актуальної і зараз маю виділити декілька важливих висновків для даної статті:

1)                   потреба людини в безпеці — визначальна потреба людини, суспільства  і держави саме в якості триєдиного організму. Жодні інсинуації, роками впроваджувані в політичну систему України, так і не спрацювали. Передбачена і сформована мною цивілізаційна тенденція до безпекоренесансу є актуальною і іманентною на будь-якому етапі розвитку цивілізації;

2)              безпекоцентризм — ключовий та фундаментальний принцип геостратегії в цілому та безпекової політики зокрема, ним мають бути просякнуті усі дії суб’єктів політичної системи, а також політичні рішення. Рішення поза контекстом даного принципу є державною зрадою, не відповідають національним інтересам і формують засади для посягання на конституційний лад країн, її недоторканність і державний суверенітет, тобто антистійкості;

3)              існування держави та її сталий і прогресивний розвиток можливий лише через ефективне функціонування системи національної безпеки в якості макросистеми. Ключовим посилом є формування даної макросистеми із пов’язаними системами зсередини неї, відтак засадничими характеристиками її функціонування виступають: адаптивність, стійкість та готовність;

4)              для формування цієї макросистеми є необхідність в розробленні цілісної, водночас адаптивної і відкритої системи знань про феномен стратегії, державної політики та безпеки. Такою системою мною запропоновано було у 2002 році визнати безпекознавство (авторський неологізм, яким я позначив науку про безпеку), ключовим посилом даної теорії має виступати розроблення методологічних засад стійкості систем, складових макросистеми безпеки.

Тож окреслення мого авторського бачення і подальше викладення будуватиметься на тих концептуальних засадах і чіткій, послідовній методологічній позиції, яку я сповідую у своїх і публікаціях своєї наукової школи три десятиліття.

Логіка викладення матеріалу будуватиметься за наступними блоками, які фактично і будуть завданнями дослідження:

• еволюція поняття „стійкість”;
• детермінація визначення поняття „національна безпека” і „національна стійкість”;
• поняття „системи національної стійкості”;
• стратегічні напрями застосування концепції стійкості в Україні.

1. Еволюція формування поняття стійкості

Визначення поняття є найбільш важливим дослідницьким завданням, що зумовлено скомплікованою істотою теми.

Як показала практика, невірні тлумачення та розуміння ключових для геостратегічного ландшафту понять призвели до того, що у 2021 поки одні країни „попереджували про небезпеку”, яку вони вважали реальною і дійсною; інші суб’єкти політичної системи в унісон стверджували „про перебільшення тих чи інших чинників… різну оцінку та розбіжне тлумачення”. До чого це призвело — відомо всім. Я лишаю питання юридичної відповідальності та взагалі правової оцінки усіх заяв та діяльності посадових осіб, відповідальних за реалізацію безпекової політики, поза лаштунками цієї наукової статті, а акцентую увагу саме на питаннях необхідності визначення коректної та головне — парадигмальної термінології.

Отже, нижче проаналізую підходи до визначення ключового поняття „стійкість” в сучасному контексті (станом на жовтень 2022 р.) необхідності перемоги над ворогом, готовності Української держави до результатів реалізації стратегії постросії, формування нового світового порядку і відповідних політичних суб’єктів, серед яких я чітко вбачаю місце Української держави, формування концептуально оновленої безпекової політики, а також оновлення влади від не здатних до ефективного управління державою політичних суб’єктів.

Одним із визначальних критеріїв будови категорійно-понятійного апарату виступає лінгвістична чистота, відтак ключовими методами дослідження виступатимуть: політична лінгвістика [2], правнича герменевтика [3-7] і інтегральний міждисциплінарний підхід [8].

Це є корисним з огляду як на необхідність легітимації важливого терміна, так і для його коректного застосування і політико-безпековій практиці. Причому переконаний, що для об’єктивності аналізу потрібно також висвітлювати і негативні думки, даючи їм не просто конотаційну оцінку, а здійснювати аналіз, що спирається прикладні та фундаментальні дослідження. Це є вкрай важливим для розвитку науки: збереження плюралізму думок на папері, з метою вироблення солідарної та цілісної ефективної геостратегії Української держави з урахуванням перманентної нестійкості та нерівноваги.

Саме тому дане дослідження виступає більше антитезою до теми „національної системи стійкості” ніж одноголосним науковим підспівуванням щодо її „необхідної” операціоналізації у політико-безпекову і правову реальність, науковим обґрунтуванням необхідності плюралізму в даному питанні. Адже, розглядаючи питання гемеостазису та синергетики у 2002 році, в своїй книзі „Безпекознавство” було чітко наголошено на тому, що нестійкість і нестаціонарність відіграють в оточуючому світі вирішальну роль [1, c. 34]. Минуло 20 років, але я не змінив свого ставлення і цю ж ідею було розвинуто в монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України”, підготовлену у 2021 році [9].

Адже в світі відбуваються активні різновекторні трансформаційні процеси, які породжують нові загрози та небезпеки, а у більш абстрактному плані — нові стани нестійкості, нестабільності та нестаціонарності, як антропогенного (біотероризм), так і природного характеру (кліматичні зміни). Прикладом, в усьому світі у зв’язку із пандеміями формується чітка тенденція до проникнення організованого криміналітету в систему охорони здоров’я [10, с. 7].

Тобто джерелом / причиною флуктуацій стійкості виступає саме спрямування значних фінансових ресурсів в певні, найбільш важливі та цікаві з позицій фінансового прибутку, сфери. Небезпека догматичного світогляду полягає у тому, що ним вже не можна вирішувати та усвідомлювати нові тенденції, нові вектори розвитку відкритих та глобалізованих соціальних систем. Відтак, зосередження на формуванні системи стійкості — це біганини за тінню, гра сліпих в кущах кропиви. Слід впливати на причини та умови, інші детермінанти формування та трансформації загроз та небезпек, а не говорити міфічну „систему стійкості”, яка є здебільшого науковою категорією, ніж практично існуючим проектом, який можна ефективно реалізувати.

Відтак, маємо прагнути не стільки до формування „системи стійкості”, що з наукової точки зору і це буде показано нижче є абсурдом, скільки до імплементації концепції стійкості в існуючі секторальні стратегії, акти стратегічної правотворчості, в тому числі й безпекову політику, а головне — в геостратегію сучасної Української держави як політико-безпекову практику.

2. Доктринальні підходи до визначення поняття

Одразу ж відмічу, що питання визначення поняття „стійкість” як у політологічному, так і в правовому аспектах не знаходять свого парадигмального вирішення. Більше того, чимало дослідників прямо вказують на аналітичну розмитість термінології, зокрема полісемії терміну „стійкість” [11, с. 41].

Отже важливим є продемонструвати: 1) наявність наукового інтересу до вирішення даного питання; 2) надати існуючі підходи; 3) здійснити їх аналіз і вийти на формулювання власного розуміння значення „стійкості”, сутності та істоти даного поняття.

Одне із перших визначень поняття „стійкість” міститься у моїй книзі „Безпекознавство” — здатність нормального функціонування системи при короткочасних внутрішніх і зовнішніх впливах, характеризується стабільністю і стаціонарністю [1, с. 198]. Причому стабільність визначається як здатність стійкого функціонування при тривалих внутрішніх і зовнішніх впливах [1, с. 197], а стаціонарність — ознака, яка характеризує незмінюваність об’єкта в часі [1, с. 198].

Визначення поняття „стійкість” знаходимо у Великому тлумачному словнику сучасної української мови. Там воно визначається як „здатність об’єкта, системи, виведеної зі стійкого стану, самостійно повертатися в цей стан; здатність витримати зовнішній вплив, протидіяти чомусь” [12, с. 1393]. Отже за даного визначення не йдеться про систему, а йдеться про властивість системи. Таким чином, йдеться про властивість об’єкта чи системи зберігати певний стан або повертатися до нього.

Д. Бобро визначає стійкість критичної інфраструктури як спроможність надійно функціонувати у штатному режимі, адаптуватися до умов, що постійно змінюються, протистояти та швидко відновлюватися після реалізації загроз будь-якого виду” [13, с. 18].

Корисним є використання результатів дослідження О. Суходолі [14], синтезуючи які, можна виділити наступні підходи до визначення поняття „стійкість”:

• здатність суспільства чинити опір, легко й швидко оговтуватися від будь-яких потрясінь, поєднуючи цивільні, економічні, комерційні та військові чинники” [15];
• одне з понять концепції економічної рівноваги, згідно з якою досягнення та утримання рівноважного стану в економіці належить до найважливіших мікро- і макроекономічних процесів [16];
• здатність системи витримувати та відновлюватися від суттєвих збурень без втрати спроможності забезпечувати проектний рівень та якість функціонування (надання послуг) [17];
• здатність активів (об’єктів), мереж і систем передбачати, абсорбувати, адаптуватись до та швидко відновлюватися після руйнівних випадків [18];
• здатність підготуватись та адаптуватись до змін, а також витримувати й відновлюватись після збурень. Це включає здатність витримувати та відновлюватися після цілеспрямованих зловмисних атак, аварій, а також природних загроз та інцидентів [19];
• здатність планувати, абсорбувати, відновлюватися та успішніше адаптуватися до негативних явищ [20] та інші.

Звертає на себе увагу і позиція авторів аналітичної доповіді щодо стійкості критичної інфраструктури, в якій відзначається  на зміщення уваги зі змісту діяльності щодо безпеки на діяльність із недопущення пошкодження функціонування умовного об’єкта переважно внаслідок зловмисних дій (з поступовим розширенням також на загрози природного і техногенного характеру), з фокусуванням на створенні додаткового захисту від загроз. Водночас аналіз змісту терміна „стійкість”, уможливлює цих же авторів  висновувати про акцент у ньому на діяльності зі створення можливостей для підготовки щодо запобігання та реагування на загрози, адаптації до нових умов функціонування та відновлення нормального режиму роботи [21, с. 16] (хоча на мій погляд, це також включає питання, які охоплені поняттям „захист”).

Далі цікавим є те, що поза аналізу вже давно існуючих документів щодо національної стійкості та національної готовності, наприклад у США, автори аналізованої аналітичної доповіді стверджують, що ними закладено концептуальний підхід до формування системи ЗКІ як результат імплементації результатів еволюції розуміння змісту термінів „безпека” та „стійкість” у США (а також інших країнах – членах НАТО) як ініціаторів та лідерів у цій сфері. Згідно із таким підходом безпека критичної інфраструктури має забезпечити вихід за межі лише захисту та включати в себе питання адаптації та відновлення. Через що припускається, що у процесі створення системи ЗКІ мають бути сформовані вимоги законодавства, запроваджені механізми та інструменти, щоб забезпечити діяльність залучених суб’єктів відповідно до пропонованого змісту терміна „стійкість” [21, с. 18].

Причому відмічу, що автори на пряму не дають власного варіанту визначення поняття, а одразу ж дають галузеве поняття стосовно інфраструктури. Причому при ухиленні від артикуляції власної позиції автори застосовують дуже абстрактне формулювання „зміст поняття”, що суттєво скорочує можливості для плідної та конструктивної дискусії щодо визначення родового поняття „стійкість”. Відтак пропозиція щодо назви державної системи захисту критичної інфраструктури в якості системи забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури є науково необґрунтованою, бездоказовою і не може бути визнаною аргументом для критичного аналізу взагалі.

Адже здійснений аналіз Президентських політичних директив США, навіть ще 2011 року, уможливлює виділити 5 ключових сфер функціонування національної системи стійкості („Mission Area”): 1) попередження; 2) захист; 3) пом’якшення дії негативних наслідків; 4) реагування; 5) відновлення.

На моє переконання, коріння дискусії щодо змісту поняття „стійкість” сягають в площину неправильного трактування і тиражування термінів „захист” і „безпека”.

Зважаючи, що дані наукові питання є окремим предметом досліджень, відмічу, що автори згаданої аналітичної доповіді відверто документують свою звужену позицію, вказуючи на „відмінності у трактуванні змісту терміна „безпека” в українському та англомовному дискурсах” [21, с. 17].

Відтак, дається взнаки наперед звужений фокус уваги окремих дослідників НІСД, які, слід віддати їм належне, все ж підкреслюють, що їх дослідження базується на вивченні досвіду США. Тут одразу ж виникає декілька ремарок щодо коректності наукового дослідження:

• з позицій геостратегії — у нас різний геостратегічний потенціал, різний ресурс на застосування інструментарію стратегічних комунікацій для синхронної та паритетної реалізації секторальних стратегій, до того ж різний рівень стратегічної культури та стратегічного мислення. США прагне бути центром світового порядку, що наперед визначає інші стратегії, які вона застосовуватиме для реалізації і досягнення поставленої мети. Саме це зумовлює різну шкалу індикаторів стійкості у США та України;
• з позицій політики — у нас різні політичні ваги та пасіонарність політичної еліти, різні політичні традиції та політична культура та різні окремі суспільні цінності, в цілому різні стратегічні цінності;
• з позицій права — у нас різні правові системи, в тому числі різні рівні розвитку стратегічної правотворчості;
• з позицій безпекознавства — у нас різні засади безпекової політики і різний потенціал безпекових спроможностей для реалізації національних інтересів та цінностей, зокрема й різні організаційно-функціональні моделі реагування на загрози та ситуації кризового характеру.

Тому, говорячи про досвід США, потрібно зважати на ці чинники, та вивчати його так, щоб його можна було пристосувати до української політичної системи і впровадити в рамках нормативного поля у безпекову політику для реалізації стратегічних національних інтересів. Підкреслю: ці дії мають бути спрямовані на досягнення українських національних інтересів, а не на прагнення відповідати взірцям союзників і партнерів, повністю нівелювавши власну ідентичність, перетворившись на знаряддя досягнення та реалізації чужих інтересів (інтересів третіх сторін).

Більше того, спираючись у безпекових питаннях, зокрема формування та імплементації концепції стійкості, авторами аналізованої доповіді підкреслюється і визнається той факт, що ними не проводилося догматико-юридичного, логіко-семантичного та ґерменевтичного аналізу нормативно-правових актів в Україні та США, не застосовувалися методи компаративістики і як наслідок, автори свідомо утрималися від аналізу саме правових категорій і норм-дефініцій, які власно і визначають правовий дискурс, визначаючи певним чином вектори розвитку геостратегічного дискурсу [22].

Навіть якщо виходити і з суто формальної логіки, то зазвичай виділяють два способи утворення понять [23, с. 39]:

• абстракція ототожнення — утворюються загальні поняття: інфраструктура, критична інфраструктура, правовідносини у сфері інфраструктури;
• ізолююча абстракція — утворюються загальні абстрактні поняття: загроза, безпека, захист критичної інфраструктури.

Як бачимо жоден із цих способів не оперує поняттям: імплементація англомовного дискурсу у правову і політичну реальність Української держави — тим більше в практику реалізації геостратегії Української держави. На ці питання я звертав свою увагу і наголошував на необхідності послуговування методологією юридичного термінознавства при упорядкуванні правових категорій.

Адже саме врешті-решт на удосконалення законодавства спрямовано дослідження більшості тем, оскільки без впорядковуючої ролі норм права будь-які дослідження і теоретичні міркування залишаться не реалізованими. Саме на заповнення цієї прогалини і спрямовано моє дослідження.

У згаданому аспекті ще одним прикладом відсутності точності застосуванні термінології виступає думка В.о. Генерального Директора Урядового офісу координації та європейської інтеграції Олексія Генічева, який 5 жовтня 2020 на своїй офіційній сторінці у Фейсбук відзначив: „Коли ми говоримо про стійкість, маємо на увазі, насамперед, готовність. Готовність держави захистити своїх громадян перед загрозами сьогодення. Цей підхід передбачає переорієнтацію зусиль з реагування, на підготовку до того, що з високою імовірністю може статися, тобто запобігти та мінімізувати вплив загрози. Принцип стійкості або ж „resilience” закладений у 3 статті Північно-атлантичного договору. У ній йдеться про те, що кожен із членів Альянсу має підтримувати і розвивати свою індивідуальну і колективну спроможність стійко протистояти збройному нападу. У сучасному світі безпека та колективний захист виходить далеко за межі готовності дати відсіч у разі збройної атаки. Незаконна анексія Криму стали каталізатором зі зміцнення стійкості через посилення цивільної готовності. Посилення стійкості має відбуватись за рахунок виконання 7 базових вимог до цільної готовності: 1) безпека енергопостачання; 2) дієвість уряду за будь-яких умов, 3) система зв’язку, 4) забезпечення населення питною водою та продуктами харчування. Ці елементи в комплексі і визначають стійкість. Ключовим фактором готовності країни є стійкі цивільні структури. Головне їх завдання забезпечувати: 1) стримування, 2) реагувати на кризу та 3) бути спроможними швидко після неї відновитись. Відтак потреба у створенні національної системи стійкості є вкрай актуальною. Стратегічне планування, прогнозування та оцінка ризиків — це те чим, ми повинні займатися уже сьогодні, або впевнено дивитись у безпечне завтра” [24].

Детальний аналіз цього коротенького виступу за обсягом може стати предметом окремого дослідження, адже в ньому припущено стільки логічних помилок, термінологічної плутанини та суперечностей, що говорити про здійснення аналізу, означає виробити самостійно правильне і логічне поняття „стійкості”.

Такі терміни як „цивільне суспільство” (слід вживати громадянське суспільство), „цивільні структури” (є інститут публічно-приватного партнерства) тощо — виключають важливість держави та взагалі інституційної структури у побудові ефективної макросистема національної безпеки і реалізації геостратегії Української держави.

Однозначно кидається в очі концептуально помилкове ототожнення понять „стійкість” і „готовність”. Це  взагалі порушує питання про компетентність та відповідність даної особи займаній посаді, оскільки озвучені слова, від такої особи цитуватимуться і сприйматимуться в якості офіційної публічно оголошеної державної позиції. В гонитві за „відповідністю шаблонам” українським чиновникам потрібно спочатку консультуватись з юристами щодо вживання тієї чи іншої термінології, щоб не перетворювати власні виступи на беззмістовний набір слів і цитування документів НАТО п’ятирічної давнини. Знову ж таки вертаємось щоразу до відсутності реалізованої концепції стратегічного наративу, на необхідність реалізації якої неодноразово звертали свою увагу чимало авторитетних науковців та дослідників.

Окремо зверну свою критичну увагу і на напрочуд саркастичну статтю, підготовлену О. Резніковою, як відзначила, що „час від часу в публічному дискурсі виникають „трендові” слова (buzzwords), які лунають звідусіль, використовуються у політичних документах і державних програмах, під які виділяються кошти з державного бюджету або міжнародними організаціями, і які кожен розуміє по-своєму” [25]. Саме так авторкиня висловлює свою думку про новий для неї термін „стійкість”.

Справедливості заради відмічу, що слово „buzzwords” абсолютно невірно контекстуально застосовано даною авторкинею, адже воно означає і правильно перекладається зовсім не в тому контексті, в якому його подано. Насправді, це „розумне слівце або фраза, почасти які вживаються в якості жаргонізмів, які притаманні в певний час або в певному контексті”. До одних із таких слів авторка віднесла і термін „стійкість”, назвавши його також „трендовим”.

Залишу поза увагою той факт, що стаття була підготовлена 19 липня 2019 року, тобто принаймні вже можна чітко констатувати про відверте нехтування і грубе порушення авторкою правил всебічності та об’єктивності подання інформації, адже нею не було проаналізовано жодного документа НАТО (особливо 2016 року, коли було проведено Варшавський саміт) та інших міжнародних організацій, в рамках яких під час забезпечення колективної безпеки саме і сформувалася консенсуальна позиція та концепція необхідності формування стійкості та готовності. Вже навіть не йдеться про значний масив наукової літератури, де в рамках різних наук дане поняття має достатньо значні форми інтерпретації і загальний рівень дослідженості.

Додатковим проявом термінологічної розмитості виступає позиція О. Резнікової, яка, в суто авторській інтерпретації виділяє такі види стійкості: корозійна стійкість металу; стійкість будівлі; психологічна стійкість людини; стійкість екосистеми; стійкість інфраструктури; стійкість держави і суспільства до терористичної загрози та інформаційних атак; стійкість комп’ютерних систем до хакерських атак; стійкість фінансової системи; національна стійкість [25].

Натомість позиція О. Генічева та О. Резнікової об’єднує відсутність чіткого розуміння іманентних ознак поняття, виділення онтогенетичних зв’язків його структурних елементів, а також відсутність виходу на конкретні пропозиції щодо удосконалення державної політики в аспекті формування умов для підвищення її стійкості.

Однак вже роком пізніше у 2020 році О. Резнікова у співавторстві з К. Войтовським підготували аналітичну записку „Щодо Концепції забезпечення національної стійкості”, в якій відзначила: „Розбудова національної стійкості є одним із пріоритетних напрямів політики національної безпеки України на сучасному етапі. Це обумовлено необхідністю забезпечення готовності держави і суспільства до реагування на широкий спектр загроз різного походження, а також безперервності основних процесів у державі. Україна має значний потенціал стійкості, що підтверджується досвідом її протидії гібридній агресії. Проте системні механізми забезпечення національної стійкості наразі не сформовані. Їх запровадження сприятиме водночас посиленню і розвитку системи забезпечення національної безпеки України. Розробка і реалізація комплексних стратегічних рішень у цій сфері потребує належного наукового обґрунтування, у першу чергу, щодо визначення концепції забезпечення національної стійкості” [26, с. 1].

З аналізу цитованого тексту даних авторів робимо наступні авторські висновки:

• автори безпорадно плутають ключові поняття „стійкості” і „формування системи національної стійкості”;
• автори не порізнюють поняття „стійкості” і „національної стійкості”;
• формування системи національної стійкості розглядається поза контекстом державної політики, а одразу ж наголошується на зв’язок лише із політикою національної безпеки, хоча безпекова політика лише є інструментальної для багатьох секторальних видів державної політики, тобто важливою, але не вичерпною щодо них;
• вказується лише на два об’єкти готовності: держава і суспільство, тим самим ігнорується важливий об’єкт: людина і громадянин;
• готовність зводиться лише до реагування, тим самим ігнорується відновлення, адаптація, запобігання та інші важливі ознаки системи стійкості, які вже є уконституйованими як у спеціалізованій науковій іноземній літературі, так і є закріпленими у відповідних нормативних актах різного рівня;
• авторами не проводиться чітка демаркаційна лінія між поняття готовості і готовності;
• система готовності звужується рамками лише загроз, лишаючи осторонь виклики та небезпеки;
• готовність звужується лише готовністю до безперервності основних процесів, термін „основні процеси” не несе жодного змістовного навантаження і не відповідає змісту та призначенню саме системи готовності, яка формується для забезпечення безперервності життєво важливих процесів для особи, суспільства і держави;
• уводиться в обіг терміносполука „потенціал стійкості”, який не має свого пояснення та визначення, так само як і не проведено демаркаційну лінію між ключовими поняттями „стійкість” та „готовність”.

Своєю чергою, окремі дослідники [27], при екстраполяції визначення поняття системи управління економічною стійкістю [28], висновують про необхідності виділення наступних станів стійкості системи інфраструктури:

- відносна стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається та зберігає при цьому рівновагу своїх елементів;

- критична стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається, але ціною внутрішніх диспропорцій;

- умовна стійкість – критична інфраструктура не розвивається, але при цьому зберігає рівновагу своїх елементів [29, с. 468].

У даному аспекті можна погодитись із С. С. Телеником, який відмічає, що запропонована вище класифікація є важливою з огляду на те, що визначення стану системи інфраструктури за певний період уможливить вироблення необхідних заходів і напрямів державної політики щодо захисту і стійкості критичної інфраструктури, а також необхідні для цього засоби правового регулювання [29, с. 468].

Отже, як вбачається з урізноманітненого аналізу підходів до визначення поняття стійкості, наразі не сформовано чіткого розуміння, що таке стійкість:

• це система;
• це система забезпечення;
• це властивість системи;
• це характеристики політики національної безпеки;
• це готовність.

Наступним елементом мого дослідження виступає з’ясування змісту концепту „національна стійкість”.

3. Щодо творення концепту „національна стійкість”

Зауважу, що що сучасний та актуальний геостратегічний ландшафт характеризується високим рівнем нестійкості, турбулентності й невизначеності. Нині увиразнюється поява нових форм загроз через неконтрольовані наслідки глобалізації, які призводять до критичної залежності держав, зокрема від енергоносіїв. Роками створюване енергетичне узалежнення створили умови для стратегічної залежності багатьох держав від тих країн, які постачають енергоносії.

Водночас я підтримую позицію міністра закордонних справ Швеції Анн Лінде, яка під час критики Президентом США Д. Трампом недостатньо жорстких заходів, що їх вживає Швеції під час протидії коронавірусу у квітні 2020 року, акцентувала свою увагу на тому, що влада Швеції вживає ті заходи, які є правильними для Швеції [30].

І це є суттєвим компонентом: в Україні дуже часто дружбу та співробітництво, партнерські або союзницькі відносини підмінюють повним калькуванням того чи іншого досвіду без урахування національної специфіки, національних традицій та взагалі національних інтересів та головне — цінностей української нації. Вибір тієї чи іншої моделі алгоритму управління має відповідати інтересам передусім України, а не виступати мірилом отримання чергового траншу МВФ або інших почасти сумнівних преференцій в окремих сегментах міжнародних відносин. Слід відверто розуміти, що те, що підходить одним країнам, не підходить іншим. Це ж стосується і впровадження концепції стійкості при формуванні геостратегії сучасної Української держави.

Відтак, основне призначення національної стійкості — створення резервних можливостей та спроможностей для гарантованої реалізації національних інтересів і плекання національних цінностей. Визначальним є не плутати цільове призначення, мету та взагалі місію даної системи, а головне відчути запит суспільства і державних інституцій та інституцій громадянського суспільства саме у необхідності впровадження концепції національної стійкості безпосередньо в такому форматі, котрий є необхідний нашій соціальній системі, а не третім зацікавленим сторонам, в тому числі й лобістам (за певних умов потенційним колоборантам та зрадникам), що проводять на теренах України власну діяльність, причому не завжди в інтересах України.

Таким чином можна говорити і про необхідність впровадження засад стійкості в якості керівних засад, що найбільше відповідають усвідомленим потребам розвитку нації у даний час та на майбутнє, в кожен структурний елемент геостратегії в цілому, і в рамках секторальних стратегій зокрема.

Наголошу: доцільно говорити не про формування якоїсь окремої системи, яка стане додатковим елементом державної політики, надструктурним самостійним елементом або замінить якійсь елемент, а саме про впровадження засад стійкості, концепції національної стійкості.

При цьому чимало сучасних дослідників звертають увагу на необхідність застосування інноваційного підходу як в науці, так і на практиці, який має забезпечити максимальні переваги в реалізації державної політики безпосередньо для України. Важливим у даному аспекті є відхід від застарілих кліше та шаблонів, усвідомлення і визначення власного шляху в умовах невизначеності.

Знаковим стало прийняття Концепції забезпечення національної системи стійкості, ухваленої 27 вересня 2021 року, майже за 5 місяців перед початком війни путінського режиму проти Української держави [31]. Даним документом визначено мету, основні принципи, напрями, механізми і строки запровадження та функціонування національної системи стійкості, спрямованої на забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Отже основними завданнями національної системи стійкості визначено [31]:

• забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози;
• виявляти вразливості;
• оцінювати ризики національній безпеці;
• запобігати або мінімізувати їх негативні впливи;
• ефективно реагувати;
• швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Натомість проведення лінгвістичного та логіко-семантичного аналізу визначення понять „національна стійкість” і „система національної стійкості” у цьому ж документі уможливило виявити певні розбіжності у трактуваннях, які я відобразив у відповідній таблиці.

Відзначу і на ту обставину, що в Концепції забезпечення національної системи стійкості, від 27 вересня 2021 року безпосередньо поняття стійкості не визначено, натомість надається визначення поняття національна стійкість — здатність держави і суспільства: 1) ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру, 2) адаптуватися до змін безпекового середовища, 3) підтримувати стале функціонування, 4) швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій.

Отже формулюємо проміжні висновки:

1)              в українській правничій термінології, а також в рамках політологічних досліджень відсутнє поняття „національна система стійкості”;

2)              легітимованим є поняття „національна стійкість”, яке має власне визначення;

3)              політичні інститути, реалізуючи секторальні стратегії, імплементують концепцію стійкості у власну діяльність, реалізуючи державну політику в найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)              розроблення і реалізація геостратегії передбачають формування макросистеми, важливими і необхідними властивостями якої виступають стійкість і готовність.

Висновки щодо України

Відмічу, що звернення Україною уваги до завдань стійкості та готовності не є новелізацією старих проблем, а слугує відлунням врахування міжнародного досвіду, а також необхідності розроблення нових підходів до реагування та профілактику нових викликів та загроз сучасності, тобто фактично відбувається чіткий наголос на необхідності практичного впровадження проактивної державної політики в рамках реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Підтвердженням цьому є Указ Президента України від 30 вересня 2022 року, в якому наголошено на необхідності підвищення стійкості держави, зокрема через прискорення  прийняття відповідних законопроектів щодо належного санкційного та іншого реагування на ескалацію з боку Російської Федерації [32].

У нашій державі слід визнати відверто, навіть не сформовано достатньої системи безпеки об’єктів стратегічної інфраструктури: незважаючи на проведені безпекові та воєнні заходи деінфраструктуризація Української держави відбувається систематично в рамках війни Росії проти України. Тож питання стійкості держави і її практичної готовності до активних заходів, особливо в зимовий період 2022-2023 років стануть важливими індикаторами увиразнення концепції Realpolitike.

Нині не можемо стверджувати про функціонування національної стійкості. Поки, це лишається у вигляді прогнозної моделі, яка може бути реалізованою лише за умови виграшу у війні проти Росії, наступного приходу до влади іншої компетентної, фахової команди, цілеспрямованої на реалізацію стратегічних національних інтересів, діяльність яких ґрунтуватиметься на державоцентристських засадах. Розроблення геостратегії і на її підставі секторальних стратегій і як актів стратегічної правотворчості і як відповідних напрямів державної політики має стати новою стратегією нашої держави, одними із важливих індикаторів ефективності функціонування якої мають виступати: стійкість і готовність.

Слід відходити від практики констатації в актах стратегічної правотворчості на песимістичних оцінках ситуації щодо стійкості держави та її готовності до ефективного реагування на виклики та загрози, що містяться в численних нормативних актах, політичних рішеннях (Закон України „Про національну безпеку”, Стратегія національної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України, Стратегія забезпечення державної безпеки  тощо), а також матеріалах та оглядах з питань національної безпеки.

Констатую: наразі чітко сформована практична потреба у формуванні та імплементації науково обґрунтованих резервів державного управління, ухваленні та реалізації нестандартних та асиметричних секторальних стратегій, які можуть суттєво доповнити та посилити державну політику держави, сприяти повномасштабної реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Національна стійкість — властивість національних систем, яка характеризує їх здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру та інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленої нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Своєю чергою забезпечення національної стійкості, враховуючи існування і постійну наявність потенційних або наявних загроз і небезпек, вимагає не лише здатності протистояти ним, але й адаптуватися до постійної їх дії.

Таким чином, впровадження концепції національної стійкості передбачає формування комплексного механізму, який включатиме в себе етапи оцінки ризиків, планування та навчань, узгоджені протоколи реагування на кризову ситуацію, відновлення до початкового стану та належну міжвідомчу комунікацію.

Відповідні напрацювання також містяться у стратегічних програмних документах держави (Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392, Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України, затверджена Указом Президента України від 14.03.2016 № 92, Концепція забезпечення контррозвідувального режиму в Україні, затверджена Указом Президента України від 06.10.2017 № 310 та Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.12.2017 № 1009).

Запропонований у нормативно-правових актах підхід дає всі підстави для запровадження концепції національної стійкості, оскільки дозволяє методологічно поєднати діяльність та функціонування різних існуючих державних систем безпеки (захисту та реагування на кризові та надзвичайні ситуації, наприклад: кіберзахист, контртерористична, контрдиверсійна діяльність, захист економічної безпеки, безпекоінфраструктурна політика тощо).

З позицій права, ефективна реалізації геостратегії базується на формуванні системи актів стратегічної правотворчості, властивістю даної системи виступає стійкість.

З позицій політології, існує потреба у формуванні політичної еліти, здатної формувати дороговкази і головне, позбавленої корупційного та агентурного впливу з боку інших країн, реалізовувати політичні рішення стратегічного характеру, що відповідають стратегічним національним інтересам Української держави, а не є відлунням державної політики третіх країн, нехай і союзників. Критерієм ефективності виступає готовність [33].

Подальше розроблення і практична реалізація принципів національної стійкості для реалізації геостратегії можливі після введення в дію оновленої Геостратегії Української Держави, і формування на її основі скоординованої державної політики у відповідних найбільш важливих сферах (інформаційній, кібернетичній, воєнній, соціально-економічній, економічній, енергетичній, екологічній, транспортній та ін.), закріпленої у відповідних актах стратегічної правотворчості (секторальних стратегіях), а також під час розробки інших документів стратегічного планування, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, досягнення визначених результатів і поставлених цілей в певно визначених проміжках часу.

Загалом вжиті заходи дозволять посилити спроможності держави та суспільства здійснювати відповідний прогноз, ефективно реагувати і максимально швидко відновлюватися до визначеного стану у разі загрози або порушення основних аспектів життєдіяльності країни та забезпечувати національну безпеку в цілому.

Українська держава має значний потенціал стійкості, що підтверджується набутим досвідом у війні проти путінського режиму. Разом із тим, причиною провалу протидії гібридній агресії, яка передувала варварській війні, розпочатій 24 лютого 2022 року стала відсутність дієвих системних робочих механізмів забезпечення національної стійкості і готовності до реальної та результативної протидії, включаючи проактивне та адаптивне управління та вжиття комплексних активних заходів в тому числі і в контексті реалізації концепції стратегічних комунікацій.

Зважаючи на високу актуальність тематики, продовження наукових досліджень у цій сфері має стати пріоритетним.

Актуальними залишаються вектори розроблення геостратегічної теорії як упорядкованої макросистеми знань, що досліджує ту складову соціальної реальності, яка пов’язана із виявленням проблем у сфері реалізації секторальних стратегій держави, знаходженням ефективних засобів для їх реалізації та вироблення наукових рекомендацій для підвищення ефективності практичної стратегічної діяльності як сфери реалізації стратегічних інтересів.

Головна причина потреби в розробленні геостратегії полягає у стійкості націософських і націєтворчих засад українства, яке в одвічному прагненні до власної держави, піднімаються через формування геостратегії до осмислення причин, що активно заважали її формуванню.

У даному контексті теоретична концепція стійкості виступає когнітивною складовою теорії геостратегії, адже саме стійкість держави виступає однією з параметральних  характеристик ефективності реалізації геостратегії Української держави.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Безпекознавство: навчальний посібник. Київ: Вид-во Європ. ун-та, 2003. 208 с.
2. Нагорна Л. Політична лінгвістика: стан і статус // Курасівські читання. Наукові записки. Випуск 30. Книга 2. С. 160-168.
3. Бернюков А. М. Юридична герменевтика як методологія здійснення правосуддя (філософсько-теоретичний аналіз): автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.12 / А.М.Бернюков: Львів. держ. ун-т внутр. справ. Л., 2008. 16 с.
4. Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки // Право і суспільство. 2015. № 5-2. ч. 3. С. 30—39.
5. Фатхутдінов В. Г. Громадський vs публічний у дзеркалі правничої герменевтики // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки. Херсон, 2015. Випуск 4, Т. 1. С. 45—50.
6. Шелестов К. О. Праворозуміння та герменевтика // Актуальні проблеми держави і права. Одеса: Юридична література, 2009. Вип. 50. С. 108-113.
7. Юркевич О. М. Герменевтика культурної форми розуміння: автореф. дис…. д-ра філософ. наук: 09.00.01 / О. М. Юркевич; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. Харків, 2005. 40 с.
8. Ліпкан В. А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. 2005. № 1. С. 94 – 99.
9. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
10. Тимошенко В. І., Шакун В. І. Теоретичні основи кримінології: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2021. 240 с.
11. Svitkova, Katarina. (2017). Resilience in the national security discourse. Defence & Strategy Journal. Vol. 1. С. 21-40.
12. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 250000 / уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2005.
13. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні: зб. матер. міжнар. експерт. нарад/упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2016. 176 с.
14. Суходоля О. М. Стійкість енергетичної системи чи стійкість енергозабезпечення споживачів: постановка проблеми. Стратегічні пріоритети. 2018. № 2. С. 101-117.
15. Брежнєва Т. В. Стійкість як ключовий елемент колективної оборони НАТО. Стратегічні пріоритети. 2017. № 3. С. 12-20. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/spa_2017_3_4.
16. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8/
17. Gößling-Reisemann Stefan. Resilience – Preparing Energy Systems for the Unexpected. URL: https://www.irgc.org/wp-content/uploads/2016/04/G%C3%B6ssling-Reisemann-ResiliencePreparing-Energy-Systems-for-the-Unexpected-2.pdf/
18. Cabinet Office. Keeping the Country Running: Natural Hazards and Infrastructure. (2011). URL: https://www.gov.uk/government/uploads/system/uploads/attachment_data/file/61342/naturalhazards-infrastructure.pdf [in English].
19. White House. (2013). Presidential Policy Directive – Critical Infrastructure Security and Resiliencе. obamawhitehouse.archives.gov. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-offi ce/2013/02/12/ presidential-policy-directive-critical-infrastructure-security-and-resil [in English].
20. National Research Council. (2012). Disaster Resilience: A National Imperative. Washington, DC: The National Academies Press. doi.org. URL: https://doi.org/10.17226/13457 [in English].
21. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта С. П., Кондратов С. І., Суходоля О. М.] / за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2019. 224 с.
22. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
23. Черданцев А. Ф. Логико-языковые феномены в юриспруденции. Изд-во Норма Инфра М. М., 2012. 320 с.
24. Генічев О. // Facebook: https://www.facebook.com/1235786599883191/posts/3234886989973132/?vh=e&d=n
25. Резнікова О. Що саме ми розбудовуємо, говорячи про національну стійкість? // Режим доступу: https://dt.ua/internal/scho-same-mi-rozbudovuyemo-govoryachi-pro-nacionalnu-stiykist-318005_.html.
26. Резнікова О. Щодо Концепції забезпечення національної стійкості. Аналітична записка. Серія „Національна безпека”. № 8. 2020. С. 1-8.
27. Теленик С. С. Сучасна потреба у формуванні національної системи стійкості та готовності. Сектор безпеки України: актуальні питання науки та практики : збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами VІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Харків, 9–10 квітня 2020 р. Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого ; Друкарня Мадрид, 2020. Вип. 35. С. 173–174.
28. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8.
29. Теленик С. С. Державна система захисту критичної інфраструктури України: концептуальні засади адміністративно-правового регулювання: монографія. Одеса: Видавничий дім „Гельветика”, 2020. 602 с.
30. Шведы ответили Трампу на критику из-за коронавируса // Режим доступу : http://www.bagnet.org/news/world/422721/shvedy-otvetili-trampu-na-kritiku-iz-za-koronavirusa.
31. Концепція забезпечення національної системи стійкості: Указ Президента України від 27 вересня 2021 року № 479/2021 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5017.html.
32. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 вересня 2022 року „Щодо дій України у відповідь на спробу Російської Федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності”: Указ Президента України від 30 вересня 2022 року № 679/202 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5785.html.
33. Ліпкан В. А. Ідея політичної готовності. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 37.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: 

Ліпкан В. А. Теорія геостратегії: метакогнітивний дискурс // Правові засади діяльності правоохоронних органів: збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами IX Міжнародної науково-практичної конференції (5-6 грудня 2022 року, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків). Частина 1. Серія «Сектор безпеки України». Вип. 42. Редкол.: А.П.Гетьман, В.М.Гаращук, В.Я.Настюк, Р.В.Шаповал, Ю.В.Мех та ін. Харків: Друкарня Мадрид, 2022. С. 90-96 (258 с.).

Сучасний світ, закарбований донедавна у наукові теорії олдскульних шкіл геополітики, дедалі стає менш передбачуваним.

Конвенційні засобі ведення війн, різноманітні теорії 5 кілець, блакитного океану, гібридних війн тощо не можуть повною мірою описати та спрогнозувати правильні з позиції їх ефективності у геостратегічному просторі рішення та дії.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, поступове зменшення популістської ролі геополітики і переходу до формування стратегічного простору за допомогою синтезованої методології геостратегії.

Стан рівноваги і стаціонарність вже зараз інтерпретуються в якості концептів лінійної парадигми, яка посувається на задній план у новому постійно змінюваному глобалізованому і водночас глокалізованому світі. Із часом, на мою думку, такі стани розглядатимуться як певні аномалії, а нестаціонарність стане іманентною ознакою опису динамічної соціальної системи, яка зберігає гомеостазис і здатна швидко пристосовуватись до постійно змінюваних умов навколишнього середовища.

Отже: перманентна змінюваність — характерна риса стратегічного ландшафту.

Хоч би як держава намагалась піддати інституціоналізації виявлені та ідентифіковані види суспільних відносин, постійно формуються нові, до того ж не завжди конструктивні. У даному аспекті також можу говорити і про появу нових загроз, в тому числі суб’єктів загроз, які не завжди охоплюються наявними видами державної безпекової політики і, передусім, виходять на більш високий рівень — рівень геостратегії.

Так, наприклад, не зовсім коректним є посил, що міститься у преамбулі Закону України „Про критичну інфраструктуру” від 16 листопада 2021 року, в якій відзначається, що даний Закон є складовою законодавства у сфері національної безпеки, адже із застосуванням методології націобезпекознавства акцентую, що питання інфраструктури і взагалі суспільні відносини у сфері інфраструктури є набагато ширшими за зміст відносин у сфері національної безпеки.

Більше того, лишаючись в методологічному плані прибічником адаптивного етатизму, особливо в епоху невблаганної глобалізації, наголошуючи саме на геостратегії, розумію, що сам на сам держава не завжди здатна ефективно створювати умови для повномасштабної реалізації національних інтересів у нових видах суспільних відносин. Такий стан речей свідчить про необхідність застосування нових критеріїв до правового регулювання політико-безпекових суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної та адаптивної стратегічної державної політики, яка ґрунтуватиметься на стратегічній культурі, застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у різних в тому числі і нових сферах життєдіяльності.

Для правильного та коректного дослідження стратегічного простору (ландшафту) постає потреба у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої можна було б не лише дослідити, а й сформувати ефективну когнітивну систему, за допомогою якої б було сформовано геостратегію як теоретичну систему і геостратегію як політико-безпекову практику.

Дивно, що навіть зараз, коли в Україні з 24 лютого 2022 року відбувається активна фаза широкомасштабної війни, яка почалась у 2014 році, а фактично тривала з моменту відновлення Української державності 24 серпня 1991 року, в науковій царині улаштовують старомодні дискусії представники лінійної парадигми, прагнучи кидаючи визивний погляд і прагнучи встигнути скласти заповіт своїм ортодоксальним кліше, натомість навіть не роблячи бодай спроби до осягнення нової дійсності і нових реалій, формуванні нових метатеорій, відходу геополітики як віджилої амбівалентної конфліктогенної парадигми, заснованої на іманентному протистоянні: будь-якого будь-кому і будь-чому з приводу будь-чого.

Адже ця система знань (теорія геополітики) — наперед система обґрунтування насильства.

Апологети геополітики застережливо накреслили свій кордон, не усвідомлюючи того факту, що небокрай стратегічного ландшафту давно розширено поза лаштунками їхніх старих моделей світобудови. Світ не вичерпується протистоянням, розвиток цивілізації не завжди пролягає стежиною боротьби, війни та крові й лиха.

Також досі поза лаштунками лишається і важливий політологічний дискурс даної проблематики: вироблення стратегії стало чи наймоднішим нормотворчим витвором курсу команди президента України В. Зеленського, адже лише у 2021 році було ухвалено біля 10 різних Стратегій. У цілому підтримуючи саму ідею стратегічної правотворчості, про яку в Україні лише починають писати окремі свідомі та помірковані дослідники, постає питання саме політологічного штибу:

• який курс, візію та місію держави реалізують різні стратегії;
• які стратегічні цілі по кожному виду державної політики в цілому складають стратегічне ядро цілей;
• які стратегічні національні інтереси реалізує кожна стратегія;
• які політичні інститути є відповідальними за розроблення та реалізацію стратегічної політики по кожній сфері життєдіяльності.

У багатьох роботах та різноманітних публікаціях різних авторів не робиться аргументованого виходу на системні політико-безпекові та правові мультиплікативні концепції (системи науково-теоретичних поглядів) формування геостратегії, через що я переконаний щодо необхідності актуалізації метакогнітивного системного дискурсу в рамках формування теорії геостратегії.

У рамках даної пропонованої вперше мною моделі презюмується наступні компоненти геостратегічного дискурсу та відповідні їм завдання:

1)           стратегічний дискурс — визначити топологічні характеристики різноманітних секторальних стратегій серед інших державних стратегій і їхній органічний та корелятивний зв’язок із геостратегією в цілому;

2)           політологічний дискурс —  розробити структурно-факторну модель будови геостратегії як політико-безпекової практики;

3)           праксеологічно-безпековий дискурс — презентувати організаційно-функціональну модель ефективного функціонування структури системи суб’єктів забезпечення геостратегічної безпеки;

4)           правовий дискурс — проаналізувати з позицій правничої герменевтики та стратегічної правотворчості засади розроблення Стратегій як нормативно-правового акта, їх місця в ієрархічній системі нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у тій чи іншій сфері та взагалі у сфері геостратегії;

5)           онтологічний дискурс — встановити онтологічне значення та стратегічну значення збереження та дальшого творення стратегічного потенціалу, синергетичного розвитку інституційної спроможності;

6)           гносеологічний дискурс — сформувати та визначити засади творення розвитку теорії геостратегії, її місця в системі політологічного та націобезпекознавчого знання;

7)           аксіологічний дискурс — сформувати та визначити, науково обґрунтувати гуманістичну цінність геостратегії на сучасному етапі, в тому числі провівши чітке порізнення між геополітикою як концептуальною світоглядною системою обґрунтування війни та конфліктів різної інтенсивності, неозорої безодні пригнічення та поневолення;

8)           феноменологічний дискурс — встановити сутність та призначення, прояв у дійсності сучасних стратегій в епоху нестаціонарності;

9)           мілітарний дискурс — визначити значення та сутність сучасних війн у творенні геостратегії, визначити мілітарний потенціал війни як застарілого засобу встановлення влади та контролю над соціальними системами та їхніми ресурсами;

10)       космологічний дискурс — фізичний вакуум створює космічну антигравітацію, яка керує динамікою космологічного розширення в сучасну епоху. Через це космологічне розширення прискорюється, а чотиривимірний простір-час Всесвіту стає статичним. Завдання стратегічних архітекторів полягає у передбаченні і прогнозуванні настання як можливих, так і, на перший лінійний погляд, неможливих подій з урахуванням космологічної теорії — збільшення непрогнозованого впливу темної матерії та нестаціонарності на біоістоти.

Також поза фокусом наукової уваги лишаються сучасні тенденції розвитку соціальних та політичних систем, задіяння інституційної спроможності окремих держав для трансформації війн нового покоління і зміни структури суспільних відносин на користь однієї держави (центру сили) — реінкарнація монополярного світу.

Чому я звертаюсь саме до метакогнітивних стратегій?

Тому що саме ці процеси передують і завершують когнітивну активність. Значення метакогнітивних стратегій актуалізується саме в умовах невизначеності, нестаціонарності, нелінійності. Значні фрустрації вищого керівництва в тому числі і військового, держави під час війни пов’язуються із відсутністю механізмів переключення з когнітивної на метакогнітивні стратегії. За рахунок останніх, стратегічний архітектор отримує можливість виходити за межі пізнавального процесу, зробивши його об’єктом моніторингу (аналізу, спостереження, оцінки і прогнозу) та інтерпретації.

Отже мною вперше в рамках даної статті пропонується модель системних дискурсів геостратегії  — сформований образ геостратегії з метою вироблення цілісної картини її пізнання крізь формування об’єднаних за змістом таких дискурсів: 1) стратегічний дискурс; 2) політологічний дискурс; 3) праксеологічно-безпековий дискурс; 4) правовий дискурс; 5) онтологічний дискурс; 6) гносеологічний дискурс; 7) аксіологічний; 8) феноменологічний дискурс; 9) мілітарний дискурс; 10) космологічний дискурс.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: Ліпкан В.А. Коріння російської геополітики. Регіональні студії. 2022. № 30. С. 11-23.

Анотація

Агресивна війна путінського режиму проти Української держави поставила чимало запитань не лише в практичній площині, а й в царині теорії, передусім методології. Наявність потужної п’ятої колони, парад зрадників в СБУ, цілий інститут колоборантів як в органах державної влади, так і серед цивільного населення — ці і не тільки явища виявили суттєві прогалини геополітики як науки, яка виявилася не здатною пояснити сутність війни путінського режиму проти України, а головне змоделювати та подати причини розвитку саме України в таких умовах. Навпаки, геополітика виявила свою сутність як антиукраїнська доктрина, в рамках якої нашій державі немає місця на мапі світу, у світовій архітектурі безпеці, в рамках бінарної антагоністичної парадигми боротьби. Ця ситуація не відповідає ані прагненням українства до відновлення державності, ані волінням державної нації до дальшого державотворення. Саме тому постає необхідність у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку Української держави в умовах нелінійності і нестаціонарності на шляху до досягнення стратегічної стабільності, а також відпрацюванні векторів політико-безпекової практики ефективного та стійкого функціонування та розвитку.

Окреме завдання полягає в опису дій такого суб’єкта геостратегії як Українська держава у новій конфігурації світової безпеки. Для цього, в умовах варварської війни путінського режиму проти України, постає одне із завдань, яке полягає у виявленні дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму, демонстрації відсутності перспектив розвитку наукової думки в політологічних дослідженнях поза контекстом „російського світу” і „російської цивілізації”.

Продемонстровано роль територіального чинника. Здійснено демаркаційну лінію між поняттями державного кордону і геостратегічного простору.

Доведено факти маніпуляції, фантазій та міфологізації окремих політичних явищ з метою формування аргументації для внутрішніх споживачів зсередини Росії виправданості та необхідності варварської війни та геноциду українців. Акцентовано на тому, що існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами, що означає перманенту загрозу існуванню не лише для Української держави, а й для усього цивілізованого людства, країн всієї Європи.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Виявлення дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму є одним із компонентів системної аргументації щодо необхідності відмови від тиражування деструктивних геополітичних кліше і необхідності розроблення власних теоретичних систем для власного розвитку.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, геостратегічний простір, територія, агресивна війна Росії, геостратегічний ландшафт, російська загроза світу, антиукраїнські геополітичні доктрини, геостратегія сучасної Української держави

SUMMARY

The aggressive ongoing war of the Putin regime against the Ukrainian state raised a number of questions not only in the practical field, but also in the field of theory, primarily methodology. The presence of a powerful fifth column, a parade of traitors in the Security Service of Ukraine, a whole institution of collaborators both in state authorities and among the civilian population — these and not only phenomena revealed significant gaps in geopolitics as a science, which turned out to be unable to explain the essence of the Putin regime’s war against Ukrainian State, and the main thing is to model and present the reasons for the development of Ukraine in such conditions? conditions of escalation dynamics and the potential for further escalation which has become plausible, but not inevitable.

On the contrary, geopolitics revealed its essence as an anti-Ukrainian State doctrine, within the framework of which our state has no place on the world map, in the global security architecture and environment, within the framework of a binary antagonistic paradigm of struggle. This situation does not correspond either to the desire of Ukrainians to restore statehood, or to the will of the state nation to further statehood. That is why there is a need for the formation of a non-controversial system of knowledge, within which the phenomenon of the development of the Ukrainian State in the conditions of non-linearity and non-stationarity avoiding a great power war on the way to achieving strategic stability, as well as working out the vectors of political and security practice of effective and sustainable functioning and development, would be described.

A separate task consists in describing the actions of such a geostrategic subject as the Ukrainian state in the new configuration of global security. For this, in the conditions of the Putin regime’s barbaric war against Ukraine, one of the tasks arises, which consists in revealing the discriminatory essence of the Putin regime’s geopolitics, demonstrating the lack of prospects for the development of scientific thought in political science research outside the context of the “Russian world” and “Russian civilization”.

The role of the territorial factor is demonstrated. The demarcation line between the concepts of the state border and geostrategic space has been established.

The facts of manipulation, fantasy and mythologizing of certain political phenomena in order to form arguments for domestic consumers from within Russia about the justification and necessity of the barbaric war and the genocide of Ukrainians have been proven. Emphasis is placed on the fact that the existence of Russia in the future is possible only as a state with imperial features, which means a permanent and e[istance threat to the whole beings in the world^ not only of the Ukrainian state, but also for all civilized humanity, countries throughout Europe.

The article continues the author's key idea regarding the clear distinction between geopolitics and geostrategy. Identifying the discriminatory essence of the Putin regime's geopolitics is one of the components of the systemic argumentation regarding the need to abandon the replication of destructive geopolitical clichés and the need to develop one's own theoretical systems for one's own development. Geostrategikon - is a new conceptual basis to secure new world order.

Key words: geostrategy, Ukrainian state, geostrategic space, territory, Russia's aggressive war, geostrategic landscape, Russian threat to the world, anti-Ukrainian geopolitical doctrines, geostrategy of the modern Ukrainian state

Загальна постановка проблеми.

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової безпекової архітектури. В рамках систематизації мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі, доцільно виявити деструктивну спрямованість геополітики путінського режиму, як органічний наслідок бінарної антагоністичності наперед закладеної в науку геополітики.

Детальний аналіз сучасних підходів до аналізу поняття території та простору уможливили довести факти формування наукового обґрунтування російськими дослідниками необхідності та виправданості, ба більше — доцільності знищення Української держави шляхом проведення варварської та агресивної війни, геноциду, тортур, вбивств, державного терору, зґвалтувань і мародерства.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, викривається дискримінаційна та деструктивна сутність геополітики путінського режиму, а також намічаються конкретні напрями політико-безпекової практики Української держави в контексті її дальшого державотворення.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: В. Горбатенко, О. Костекно, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, джерела російських дослідників, конкретні посилання на які робитимуться текстом статті.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

У зазначених роботах згаданих вище дослідників не виявлено дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму та його попередників, не проведено аналізу антиукраїнських геополітичних доктрин, а також не здійснено висновків та рекомендацій щодо творення геостратегії сучасної Української держави.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо виявлення дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання:

1)           визначити сутність територіального імперативу при формування геополітичних доктрин та простежити його еволюцію до часів путінського режиму;

2)           обґрунтувати антагоністичну та деструктивну сутність геополітичної доктрини путінського режиму;

3)           виявити підґрунтя та сформувати теоретичну модель геополітичних витоків антиукраїнських доктрин;

4)           подати пропозиції теоретичного характеру щодо формування геостратегії як політичної теорії в рамках творення геостратегії сучасної Української держави.

Виклад основного матеріалу

У рамках даної статті з позицій наукового політичного аналізу доведу необхідність розвою саме геостратегічного дискурсу через аналіз корінь формування поглядів представників російської геополітичної думки. Адже знання світогляду супротивника його мисленнєвих кліше дають значні підставі для аналітичної роботи та дальшого розвитку як власної геостратегії, так і розуміння алгоритму та векторів дій путінського режиму проти Української держави і світової безпеки в цілому.

У вирії подій і занадтому захопленні просування різноманітних ідеологем чи то національного чи то статевого штибу, занурення у проблеми голоду чи то інфляції поза увагою лишилися причини усього цього: кліматичні зміни, які неминуче призведуть до світових катаклізмів глобального масштабу і кардинального зменшення населення планети з різних причин. За таких умов найбільш прийнятним лишається підхід, за якого саме земля і територія певних країн стануть сховищами та містами функціонування майбутніх цивілізацій. Тобто цивілізаційні зміни проходитимуть не по лінії ідеології, раси, етнічності, вони проходитимуть по лінії тієї території, яку зможуть контролювати ті чи інші соціальні системи, і на яких після глобальних кліматичних змін будуть сформовані нові цивілізації, народи і напевно спільна мова як метакогнітивний інструмент осягнення нового сущого.

Так, звісно різні автори виділяють окремі види простору: земля, повітря, вода, космос, кіберпростір. Але, слід чітко встановити цінність кожного простору і його пріоритет.

Моя позиція полягає у тому, що пріоритет завжди може бути лише один.

Якщо йдеться про декілька пріоритетів, то йдеться про відсутність розуміння політичним суб’єктом головного, визначального.

Так, ось коли, наприклад, йдеться про кіберпростір, то він не існує сам по собі і сам для себе. Він, будучи самостійним і самодостатнім, чинить вплив на розвиток територій. Теж стосується і космічного простору. Тобто слід усвідомити один факт: визначальним простором виступає земля, суша, те місце, де люди зможуть жити і розвиватись після кліматичних змін.

Відтак не можу підтримати позицію Н. Лепської, яка зауважує, що територіальний чинник наразі поступається своєю значущістю іншим чинниками (наприклад, віртуальним) і часто-густо відходить на задній план, через що багато експертів стали взагалі скептично ставитися до географічних детермінант світоустрою [1, с. 157].

Недарма Ілон Маск шукає постійні можливості для підкорення Марсу та інших планет, адже передусім йдеться про панування над сушею. Допоки люди не розробили автономних орбітальних станій і космічних станцій дальнього базування, критерій землі і контролю над нею буде визначальним.

Геостратегія закладає фундамент для знання та свідомого формування відповідно до власних національних інтересів вектору розвитку та просторового руху в історичному часі з метою досягнення стратегічного балансу. Сильна держава, яка здійснює державну політику на засадах розвиненої, системної на науково обґрунтованої багатофункціональної геостратегії, розповсюджує свою владу за межами власних офіційно визнаних державних кордонів.

Війна РФ проти України чітко продемонструвала, що керівництво цієї держави, зокрема путінський режим, не прагнуло до: культурної, ментальної, духовної, економічної, безпекової, політичної тощо інтеграції. Їхня мета пролягала чітким вектором: знищення української ідентичності, культурна асиміляція, історичне поглинання та територіальна інтеграція шляхом геноциду та подальшої анексії територій, ведення варварської агресивної війни. Тим більше ці цілі відкрито і публічно були проголошені і навіть концептуалізовані у таких напрямах, як: денацифікація, демілітаризація, десуверенізація. Причому про постійні зміни цілей війни наголошують представники путінського режиму. Оскільки ці теми є значущими, то кожному з них, їх детальному розглядові, мною буде приділено окрему наукову увагу.

Визначальний посил, який є ключовим у сучасній геополітиці Росії: путінський режим, сповідуючи віковічну традицію [2,3], не визнає України окремим суб’єктом міжнародних відносин, а українців — окремим народом, що має власну історію, культуру, традиції, мистецтво, мову, а головне — майбутнє. Тобто таке ставлення до Української держави як до об’єкта, наявність внутрішніх та зовнішніх умов, рішучість російської влади, некомпетентність контррозвідувальних органів в Україні, корупція як системоутворюючий чинник влади зсередини — утворили комплекс умов, за яких путінський режим вирішив почату 24 лютого 2022 року варварську війну.

Підкреслю: це не було:

• ані зненацька,
• ані в жовтні — відколи, американські розвідувальні структури інформували українську владу про реальну війну;
• ані в 2014 році.

Причини ненависті до українства в найширшому розумінні сягають коріннями в глибину століть. І це має стати окремим предметом досліджень: історичні коріння формування антиукраїнських доктрин на території Російської імперії.

Відтак абсолютно не важливо, хто саме на даний час був при владі в Кремлі, адже ті умови та тенденції розвитку імперського мислення і експансіоністської політики, політичних інститутів суспільства і взагалі політичної організації держави не могли мати наслідком інше, ніж варварська та агресивна війна. Суто гіпотетично, не могла б природньо: добра, чиста, справедлива, багата та успішна, щаслива соціальна, розвинена та демократична система в Росії спродукувати той режим, який веде варварську війну, вчинює акти терору, міжнародного тероризму, геноциду, анексії, депортації та колонізації, торгівлі людmми тощо.

Потому маємо чітко усвідомлювати: те, що зараз є в Кремлі, є прямим наслідком і закономірним результатом розвитку усієї, я підкреслю: усієї соціальної системи. Тому не потрібно бавити себе манівцями про те, що люди там „інші”, „прості люди проти війни”, „вони нічого не можуть зробити” та інші нісенітниці. Це все маячня і пустощі. Путінський режим є діагнозом деструктивізму і некрофілії усієї соціальної системи під назвою руська цивілізація. Війна на знищення України є закономірним результатом розвитку не лише путінського режиму а й у сієї соціальної системи в рамках російської держави. Як зазначає В. Огнєва: „Наше суспільство загалом солідарне у розумінні того, що Росія кинула рукавичку тим, з ким неможливо домовлятися, і стоїть непросте завдання крокувати до кінця, щоби демонтувати американський русофобський націоналістичний проект, не допустивши війни на своїй території” [4, с. 57].

Зверну вагу на декілька логічних помилок російського доктора політичних наук, з аналізу положень цієї ж статті.

По-перше, під демонтажем „американського русофобського націоналістичного проекту” слід розуміти Українську державу, яка дана дослідниця зневажливо називає „американським проектом” [4, с. 54].

По-друге, авторкиня застосовує об’єднуючу словосполуку „наше суспільство загалом солідарне…”, таким чином демонструючи повну підтримку російського суспільства варварської війни, знищення, вбивств, тортур і актів терору, в тому числі на своїй території. Відтак потрібно позбутися примітивних роздумів у ЗМІ України щодо окремих громадян Росії, які начебто, не підтримують війну. Вони все підтримують, прагнуть цього, прямо усвідомлюють злочинні наслідки своїх діянь, а також прямо бажають їх настання. Це хвора соціальна система, не здатна жити в рамках даної політичної системи і взагалі організації суспільства в мирі і поважати інші держави, їхню культуру, традиції, мову тощо. Тому не слід плекати ілюзій щодо того, що зміна окремої особи на чолі Кремля може змінити політику і вектор руху політичної системи. ні, не може. Рух задає не людина, а інерція усієї системи, яка в обсягах РФ є значною як за своєї потужністю, так і за часом можливої реновації.

По-третє, авторкиня вказує про „недопущення війни на своїй території”. Тож війна на території „проекта” — не є війною на своїй території. А отже В. Огнєва визнала два очевидні факти: 1) сам факт здійснення війни РФ проти України; 2) факт здійснення війни на чужій території, тобто на території іншої держави. Тобто авторкиня чітко задокументувала вчинення міжнародного злочину у вигляді злочинної агресії, поєднаної із вчиненням інших загальнонебезпечних діянь відповідальність за які передбачена нормами міжнародного права.

Тож стратегічним завданням є ствердження в Україні власних цінностей та досягнення власної стратегії, а не одвічне бажання бути НЕ Росією, або діяти всупереч діям Росії, зберігаючи одвічно реактивний підхід. У цьому ракурсі згадаю, що саме Збройні Сили України зробили Україну суб’єктом геополітики. Американський історик Т. Снайдер стверджує, що під час весни 2022 року, під час запеклої відсічі агресії Росії, світ прийняв поза всяким сумнівом те, що Україна – суб’єкт, а не об’єкт історії [5].

Дуже шкода, що більшість українських державних інститутів, наукових установ не бачили сутності багатьох наукових праць, в яких протягом 30 років цілеспрямовано здійснювалися усілякі дослідження та робилися наукові обґрунтування щодо вирішення перерахованих мною стратегічних завдань. Дуже мала кількість авторів прагнула до бачення та усвідомлення об’єктивності, лише обмежуючись констатацією та цитуванням російських дослідників, а також детальним викладенням:

• ролі та місця Росії у світовій безпековій конфігурації;
• геополітичних сценаріїв дій Росії;
• планів щодо глобальних та імперських зазіхань Росії тощо.

Тобто все було спрямовано і обмежувалося лише контекстом Росії.

Глибоко переконаний, що українські автори мають писати про:

1)    місце та роль Української держави у новій геостратегічній конфігурації;

2)    вплив на стратегію Української держави імперської ідеології та агресивної політики Росії;

3)    безпекова політика Української держави у поствоєнний період в умовах неополярного (олігополярного) світу тощо.

Тобто можна розглядати питання та дослідження російських авторів, але крізь призму інтересів Української держави, а не як рекламу та тиражування, нехай і з певною критикою, але все рівно — ідей руського нацизму та шовінізму.

Не дарма зазначав свого часу М. Міхновський: „…Українська нація платить „данину” не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців” [6].

Тож у своїй статті, я розглядатиму роботи окремих російських авторів саме крізь призму розуміння напряму та векторів політико-безпекової діяльності Української держави в рамках розроблення сучасної її геостратегії.

Я наголошував, що ідеологічні питання сучасного контексті: демілітаризація, денацифікація будуть розглянуті мною в окремих наукових статтях. Тож у цій статті, зосереджу увагу тих дослідженнях, які фактично стали теоретичною передумовою означеного вище, в яких в якості імперативного геополітичного конструкту було використано територіальний чинник.

Власно територія, а у більш абстрактному плані — простір виступає як головний ресурс життєздатності держави, брак якого спричиняє її геополітичну маргіналізацію. Розвиваючи цю думку, Н. Лепська слушно відмічає: „У цьому сенсі експансія є фактично технологією забезпечення геополітичної суб’єктності держави. Тож вона має постійно опікуватися розширенням меж свого життєвого простору. І це має бути не тільки територія як така, а й якісно інші типи простору, що відповідає сучасному розумінню спатіальної багаторівневості в геополітиці” [7, с. 114].

Отже звернення до аналізу територіального чинника, як теоретичної підвалини обґрунтування війни Росії проти України є обґрунтованим і доцільним, а головне своєчасним. Адже світове комплексне регіонознавство і політична компаративістика також приділяють даним питанням окрему наукову увагу.

Однією з таких робіт в контексті мого дослідження впливу територіального чинника як імперативного конструкту геополітики на сучасні міжнародні відносини,  виступає праця С. Бабуріна щодо правових та геополітичних проблем території держави, яка вийшла друком 25 років тому у далекому 1997 році [8]. Питання щодо інших субстанційних категорій: життєвий простір, великий простір, просторова концепція, територіальна експансія є важливими в контексті творення теорії геостратегії [9-13], але не входять до предмета дослідження в рамках  даної статті.

Саме в цій праці робиться, на мій погляд, концептуальне обґрунтування і закладається сучасний фундамент політичних рішень, які призвели до війни проти Грузії 8 серпня 2008 року, анексії Криму і частин території України у 2014 році і нарешті широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року РФ проти України (яка реально почалася ще у лютому 2014 року), війни, передусім, за територію та її зв’язок із державою та розвиток політичної свідомості наднаціонального російського суперетносу (як його називає вслід за Л. Гумільовим називає С. Бабурін).

Просторовий перерозподіл влади зумовив експансію володарювання керманичів РФ на суміжні території, адже виховані в дусі школи геополітики О. Вандама [14,15], Д. Мілютіна, М. Данилевського, П. Савицького, М. Трубецького та подальших неоєвразійців, концепції яких стали продовженням класичних ідеологем євразійства, (лишаю осторонь межі впливу класичної німецької школи геополітики на формування ідеї щодо простору на теорії та вчення згаданих вище осіб) російські владці асоціюють велич держави не з внутрішнім добробутом, процвітанням та економічним ростом, рівнем щастя тощо, а передусім із розміром території, яку вони контролюють і над якою вони мають владу (причому ефективність даної влади як окрема наукове завдання навіть не ставиться у постановочному плані, адже основний принцип: володіти, щоб не дісталося іншим, особливо країнам заходу). Як свого часу влучно виразив цю ідею В. Молотов „Черт с ним, с мясом, только бы империализм подох!” (мовою оригіналу) [16].

Що характерно, саме цей розмір в їхній уяві і визначає слабкість або могутність, вразливість або убезпеченість держави. Низка руських дослідників відкрито відзначали, що одним із пануючих явищ руського життя була колонізація [17-19]. Диким чином хворобливо інтерпретуючи історію, один із руських авторів, відзначаючи на наступність сучасної Російської держави з Київською і Володимирською Руссю, подає свою гадку, що начебто „витоки російської державності лежать в новгород-київському періоді, при цьому просторова еволюція стала важливим елементом розвитком давньоруської держави. Московське князівство стало тим ядром, біля якого почався поступальний рух щодо об’єднання на той час роздроблених земель, відкривши тим самим новий крупний період російської історії” [20, с. 39].

Окрім хворобливих інтерпретацій, також можна надибати і фантазії, що не має жодного стосунку до дійсності. Так, однією з таких фантазій є думка Є. Холмогорова, який відзначає, що руська цивілізація на відміну від західного капіталізму, який будується на цілераціональній дії, заснована на ціннісно-раціональній дії, для якої безумовною цінністю виступає заданий високий соціальний ідеал, котрий має першочергове значення над метою і задає раціональній структурі визначений смисловий, а не лише цільовий зміст [21, с. 251].

Так само, як і один із засновників концепції „Руського світу” С. Бабурін, стверджує, що руській імперській ідеї притаманний комплекс складних релігійно-ідеологічних уявлень про есхатологічний зміст і призначення руської державності. Імперський підхід означає не лише сильну владу, а й владу справедливу, за якої кожній людині гарантуються усі можливості для всебічного розвитку і гідного життя. Не за рахунок інших людей, а разом із ними [22, с. 20].

І це не зважаючи на те, що якщо звернутися до російських джерел першої декади 21 століття, то там чітко відзначено, що міжнародно-політичний регіон —прив’язана до територіально-економічного і національно-культурного комплексу (який засновується на специфічній однорідності географічних, природних, економічних, соціально-історичних, політичних, національно-культурних умов, які слугують підставою для його виділення) регіональна сукупність явищ, що об’єднані спільною структурою і логікою таким чином, що ця логіка і історико-географічні координати її існування є взаємообумовленими [23, с. 8].

Тобто, якщо детально та тверезо проаналізувати це визначення, то логіки та взаємообумовленості існування України в рамках російського культурно-історичного регіону не існує.

Отже абсолютно зрозуміло, що питання перемоги Української держави полягає не лише в зміні режиму або усуненні конкретних осіб, правлячих кіл від правління. Має йтися про політичну капітуляцію і необхідність перезавантаження інтелектуальної еліти об’єктивною інформацію щодо навколишнього світу, для подальшого її тиражування в маси. Адже вся наука, публікації, дослідження руських дослідників спрямовані ідеологічно, просякнуті докорінною українофобією, в них порушено майже всі суттєві наукові принципи і критерії, тож фактично дослідження цього часу увійдуть в історію як відлуння політичної думки керівництва держави, яке знаходило своє обґрунтування своїх примх, бажань, покликів минулого тощо в усіх можливих сферах наукової діяльності і в різних галузях науки і за допомогою відповідної армії науковців, експертів та аналітиків.

Підтвердженням моєї тези виступає і думка російського дослідника І. Тяпіна, який відзначає, що фундаментальним принципом російського геополітичного ідеалу виступає захист свого геополітичного простору від тиску атлантистської цивілізації заради реалізації моделі справедливого соціального устрою, національного відродження і морального перетворення людства [24]. Ефективно чинити опір західній гегемонії в принципі може лише держава, яка є крупною за простором і чисельністю населення, орієнтованою на заповіді національно вираженої абсолютної моралі, яке будує на її основі політичну і правову діяльність, володіє самостійною ідеологією і стратегією розвитку на базі національної ідеї, чуже корупції і олігархізації. Відтак існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами [25, с. 20].

Тож, зважаючи на те, що путінський режим, наслідуючи традиції, розглядає Українську державу в рамках власного геополітичного простору, то будь-які спроби нашої держави чи то ходи до ЄС, чи то в НАТО, чи то будь-які інші вектори руху в бік атлантизму будуть жорстко припинені будь-якими засобами, не зважаючи на ціну, з метою встановлення „історичної справедливості і власної безпеки” ( в інтерпретації путінського режиму).

Також доцільно процитувати О. Фурсова, котрий зауважує, що у руській історії простір відіграє особливу роль. По суті, саме він (кількість та якість, тобто як тип ландшафту) одне з головних, якщо не головне багатство (і зброя) руських. І вже точно головна руська субстанція, з приводу якої складаються владні та соціальні відносини. З цієї точки зору захисту руського простору є автоматичним захистом власної та соціальної організації і навпаки [26]. Даний автор фактично формулює аксіому, згідно з якою, будь-які дії України як геополітичного простору Росії в напрямку атлантизму, будуть ідентифіковані як порушення соціальної організації суспільства, а відтак обов’язково спричинять включення механізмів захисту цього простору. Як виявилося захист простору Росії полягає в ліквідації українства, геноциді, варварській війні тощо.

Що ж до України, то такі теоретичні посили були сформовані ще на першому терміні президентства Л. Д. Кучми, але не набули широкої рефлексії серед українських науковців, які на той час не без допомоги чисельних агентів впливу РФ вважали її стратегічним партнером, а будь-які спроби незалежного наукового аудиту існуючих ортодоксальних безпекових парадигм піддавалися остракізму. Час минув, більшість із цих осіб перевертнів опинилися хто за гратами, хот в іншому світі, а хто в Росії. Інші лишилися і вже пишуть опуси про перемогу над путінським режимом і т.д. Хтось, хто захистив докторську дисертацію в 1997 році про українську національну ідею, українську мрію та національну мету виявився найбільшим зрадником України. Але в сучасному світі не можна стерти те, що було написано і було сказано, а головне — що було зроблено. У тому, напевно і полягає чудо чинення української крові або духового призначення до українського роду.

Визначальним є те, що територія не ототожнюється із сушею.

Державний кордон не визначає і не лімітує геостратегічний простір як сукупність просторів стратегічного  значення. Це принциповий момент.

Так, С. Бабурін чітко відзначав на універсальність поняття території, яка уявляється не лише у вигляді просторових меж функціонування суспільства, певної основи існування  соціального організму, а свого роду політичний, економічний і культурний простір, межі здійснення влади зсередини країни і межі, за якими держава виступає як іноземна, зовнішня сила [8].

Фактично йдеться вже не стільки про простір, скільки про ландшафт. Саме цим питанням я приділяв багато уваги у своїй монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України” [27], розглядаючи антропогенний, сакральний інфраструктурний ландшафти, а також окремо гуманітарну ауру нації.

РФ не вважала і не ідентифікувала Українську державу (якщо бути відвертими, то жодну державу колишнього СРСР) в якості окремого та самостійного суб’єкта зовнішньої політики (в практичній геостратегії узвичаєно вживають термін „гравець”), саме тому вона і зараз продовжує діяти в рамках наперед визначеної концепції: намагається визначити нам шлях розвитку, вирішувати питання щодо членства в НАТО, ЄС, нашого правового статусу і взагалі міжнародної геостратегічної суб’єктності і т.д.

Тобто розумово і ментально, для путінського режиму, їхня влада безумовно і в повному обсязі розповсюджується на територію України, економічний та інфраструктурний потенціал також вважається таким, що належить їм, тому вони абсолютно спокійно його знищують. Адже Українська держава для Росії не виступає окремим рівноправним суб’єктом міжнародних відносин, іноземною державою, а завжди розглядалася як васальна підросійська зрабована територія, якою вони керують через агентів впливу, лобістів, політичну корупцію тощо. Щойно постало питання зниження керованості, виходу з-під впливу і протекторату Росії, одразу ж були застосовані дикі і нелюдські силові заходи, які є наслідком агресивної політики цієї держави, є війною на знищення за для реалізації проекту „Російська імперія — версія 3.0.”

Тому вислів Клаузевция, що війна є проводженням політики іншими засобами як не найкраще відлунює загарбницьку та експансіоністську політику Росії¸ її спрямованість на реалізацію хворих і нікчемних теоретичних геополітичних концепцій про апріорне та перманенте розширення території, не зважаючи ні на які ресурси (людські, економічні та репутаційні втрати через війну та подальші численні судові позови про відшкодування завданої шкоди, які розтягнуться на декілька майбутніх поколінь росіян тощо).

Ф. Рузвельт свого часу відзначав, що напад на США може практично розпочатися із встановлення контролю над будь-якою з баз, від яких залежить безпека США, неважливо чи то на півдні чи на півночі [28, с. 153].

Тож, перефразуючи та інтерпретуючи цю фразу у власний для себе спосіб, керівництво Росії  розтлумачило цю тезу на свій лад: оскільки НАТО не дало гарантій щодо нерозширення на схід, то можливе входження України до НАТО означатиме напад на геополітичний простір Росії, тому слід нанести упереджуючий удар з метою унеможливлення реалізації загроз будь-якої інтенсивності з боку України, тим самим зберігаючи контроль над власним геополітичний простором (куди за уявленням керівництва Росії входить Україна). Ці тези пішли в ужиток як для внутрішнього споживача, так і активно тиражуються в тих державах, які підтримують війну проти України: Іран, КНДР, Сирія.

На думку професора Єльського університету Т. Снайдера контроль над українськими землями був метою Гітлера у Другій світовій війні, принаймні на території Європи; тому територія України була найбільш смертоносним місцем на Землі з початку 1930-х років, до середини 1940-х [29]. Так само російська дослідниця В. Огнєва відмічає, що Україна могла стати спусковим гачком колективного Заходу через: 1) прозахідну орієнтацію еліти; 2) конкурентний геоекономічний імідж власного простору. Адже Україна виступає транскордонною державою, яке межує з десятьма країнами: Росією, Білорусією, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією – (їх сім) по сухопутній кордону, і з трьома – Грузією, Туреччиною, Болгарією – морською. Таким чином, Україна є транскомунікаційною системою, яка поєднує східне та західне, північне та південне євразійське простір. За даними англійського інституту «Ренділ», за коефіцієнтом транзитності Україна посідає перше місце у Європі. Саме тому для ЄС було важливо побудувати єдину систему комунікацій за участю української сторони [4, с. 55].

Ось за що Росія так палко змагається: не за людей, не за ідеологію, і звичайно не через „утиски російської мови або російськомовних”. Росія веде криваву боротьбу за українську землю! Саме тому, розроблення теорії геостратегії має нагальну значущість і від її найскорішого втілення в життя залежить не лише стан на полі битви, а й горизонти розвитку державної української нації в рамках Української соборної незалежної держави в межах території, що їй належать за природним правом.

Значення території для ефективного розвитку та взагалі функціонування людства зберігається і досі, саме через це Росія прагне не стільки встановити контроль над інфраструктурним потенціалом, як на це дуже часто відмічають окремі недосвідчені автори (лідери громадської думки, експерти, усілякого штибу радники тощо), скільки захопити саме землі. Байдуже: із людьми або без, з інфраструктурою або без. Люди як біоістоти є вторинним („бабы нарожают!”), ось чому бомбардування пологових будинків, шкіл, дитячих садочків, лікарень є звичайною практикою експансії в російському виконанні і чим далі затягуватиметься війна, тим більше об’єктів цивільної стратегічної інфраструктури і цивільних людей, в тому числі і дітей буде знищувати путінський режим.

Для більш глибокого розуміння сутності сучасної російської зовнішньої політики, слід аналізувати теоретичні праці, які фактично і виступають коріннями формування тих чи інших концепцій і доктрин, які реалізуються на практиці. Саме через їх докладний аналіз можливо зрозуміти супротивника, а також розробити власні стратегії, враховуючи розуміння моделей розвитку подій у війні Росії проти України.

Так, С. Бабурін [8, с. 177] у підрозділі 13.3. „Війна як політика територіальної перебудови” активно цитує:

• В. Леніна, який трактував сутність війни як класову природу політики, продовженням якої виступає війна;
• І. Сталіна, який відзначав, що держави виступають в якості живих організмів, які борються за колонії, ринки збуту, джерела сировини;
• С. Котляревського, який зауважував, що війна як природна форма діяльності держави у зовнішньому світі, насильницька боротьба, воєнна функція виступають головним чинником зміни території за примусом;
• К. Неволіна, котрий наголошував на тому, що при безуспішності мирних зносин лишається єдиний засіб вирішення спорів — війна.

Таким чином С. Бабурін, свідомо порушуючи норми наукової етики,  навмисно добирає однобічних доказів власної позиції щодо законності і справедливості війни за територію, неважливо якими методами, якою ціною і які вона матиме наслідки для стратегічного потенціалу країни агресора.

Більше того, саме С. Бабурін вважається одним із ключових фундаторів та апологетів концепції „Руського миру”, який він розуміє як культурно-історичну спільність, що виходить за межі національних держав і політичних систем, засновану на відмінній від інших системі цінностей та інтересів. Із цих позицій простір Руського миру визначається усією територією колишнього СРСР (в багатьох дослідженнях також фігурує термін „пострадянський простір”), а також Сербією та Чорногорією. Політичним ядром Руського миру має стати союзна держава Росії та Білорусі, велика держава, заснована на руській культурі та руській мові, здатна відбити експансію Заходу та Сходу, яка відкидає будь-яку глобалістичну уніфікацію [30].

Ця думка тиражується у переважній більшості політологічних досліджень руських авторів. Зокрема, В. Огнєва відзначає, що з позиції Росії її географічний простір самозбереження — це Мала Євразія — пострадянський простір, який умовно співпадає з територією колишнього Радянського Союзу. Однак із виникненням американського проекта „Україна” цей простір перетворився на загрозу для існування Росії [4, с. 54].

Водночас С. Бабурін не аналізує геополітичну доктрину панславізму, розроблену М. Данилевським, в рамках якої останній чітко відзначав, що об’єднання має звершитися таким чином, щоб усі слов’янські течії не зливались у руському морі, тобто усі слов’яни мають зберегти власну національну самобутність, політичну і культурну незалежність [31, с. 254].

Так само і К. Леонтьєв, вказуючи на необхідність створення східно-православного союзу, прямо відзначав на існування двох Росій: Росія — імперія з новою адміністративною столицею в Києві і Росія — голова Великого Східного Союзу з новою культурною столицею на Босфорі [32, с. 210].

Причому в більшості цих концепцій, не робиться навіть допускання того факту, що держава агресор може зазнати стратегічної поразки і не тільки не отримати бажану територію, а й ще втрати власну чи взагалі втратити легітимність і державність, бути дезорганізованою і дефрагментованою. Наслідком стратегічної поразки Росії може стати її розгерметизація.

Ось на цей момент теж доцільно звертати увагу саме в концепціях геостратегії, бо геополітичні концепції здебільшого проголошують і декларують бажані цілі, водночас в них недостатньо різних сценаріїв розвитку подій особливо в епоху нелінійності та нестаціонарності: все відбувається в рамках сталих бінарних антагоністичних парадигм.

Головне: усі ці стратегії написані не українцями і не для України, тож природньо в них місця Українській державі як самостійній та вільній, незалежній та соборній країні, рівноправному партнеру міжнародних відносин просто не існує.

Саме це і порушує питання щодо необхідності розроблення власної теорії геостратегії, зокрема засади якої я формую у власних політологічних публікаціях.

Важливим для будови власної геостратегії вже не як теорії, а як політико-безпекової практики нашої держави виступає і цитована С. Бабуріним теза засновника комуністичної партії Італії Антонії Ґрамші про те, що війна, як правило, завершалася миром, або коли опинялася розбитою армія супротивника і була окупована його територія, або ж коли стратегічна мета війни була досягнута потенційно, тобто було створено положення, яке не залишало сумнівів у тому, що зокрема, армія „в стані” окупувати ворожу територію [33]. Саме таке завдання: запровадити постійну присутність російських військ в Україні для ведення військового терору у західній Україні я надибав, опрацьовуючи сучасні чисельні джерела з демілітаризації.

Ця теза є вельми важливою, коли настане час підписувати будь-яку мирну угоду з Росією.

В рамках української геостратегії мирна угода може бути підписана лише тоді, коли будуть створені умови для реалізації української стратегічної мети: вільна, самостійна, незалежна і соборна держава, в тому числі через унеможливлення захоплення інших територій України, а також утримування захоплених територій поза державних кордонів України. Питання про розширення влади на український геостратегічний простір також постане, але з часом.

Продовженням міркувань даного автора виступають виділені ним форми територіального набуття:

• анексія території;
• окупація : 1) фіктивна; 2) ефективна;
• розширення НАТО на Схід [8, с. 180-181].

У цитованій роботі замало уваги приділено рівню управління наявними територіями, критеріям їхнього розвитку, індикаторам та індексам економічного зростання, рівня щастя, підвищення добробуту населення тощо. Тобто головний акцент у доволі значній за обсягом праці приділено фактичному обґрунтуванні війни як законного засобу набуття територій, тобто С. Бабурін, нічого нового не винайшов як просто розвивати ідеї класичної німецької школи геополітики, пристосовуючи ідеї експансії до концепції руського світу. Більше того, в цитованій роботі знаходить свій розвиток думки щодо необхідності порізнення інтересів і недопущення інтеграції та об’єднання Англії, Німеччини, Франції та Австрії, об’єднання яких на думку ідеологів російської геополітики завжди несе загрозу для Росії.

Окремий пласт руських наукових досліджень складають праці, в яких автори описують детальні концепції війни проти Заходу та атлантистського світу, який, на їхню думку, щодня тільки і мріє лише про те, як знищити Росію та опанувати ї природні ресурси.

Натомість порівняння стратегічних розвідок західних науковців із руськими аналогами не дає можливості дійти висновку про синхронне бачення власного стійкого розвитку через знищення когось.

В західних дослідженнях переважає підхід, за якого супротивник (до речі Росія до війни з Україною — до 24 лютого 2022 року —була і визначалась лише в якості стратегічного партнера, а не ворога) був визначений перспективно в обличчі Китаю і відповідно формувалися напрями його стримування через взаємодію у різних сферах життєдіяльності.

У цьому контексті підкреслю, що я не знайшов багато праць західних дослідників, присвячених питанням, наприклад:

• активного насадження сепаратизму в КНР;
• відсторонення від влади законно обраних легітимних лідерів;
• розподілу Китаю за певними етнічними, територіальним або іншими ознаками.

Напрями стратегічних досліджень були спрямовані на унеможливлення формування умов для стратегічного лідерства КНР — не більше! Навіть Г. Кісінджер, який у червні 2022 року запропонував Україні піти на територіальні поступки Росії, робив такі припущення, виходячи з необхідності залишити, існуючий на його суб’єктивну думку, баланс між Росією та Китаєм, яка може його стримувати.

Прагнучи бути рівновеликою Заходу Росія не прагне мати той рівень демократії, реформ, свободи слова, захисту прав і свобод людини і громадянина тощо. Констатується лише одне прагнення:

• бути рівними геополітичними силами, не будучи такими по суті, не пропонуючи навіть еталонних параметрів, індексів та індикаторів, за якими можна було б стверджувати про справедливу рівність;
• мати рівні права, однак мати різний обсяг обов’язків і відповідальності.

В рамках путінського режиму будь-які пропоновані реформи сприймаються як нав’язування утопічних кліше, які можуть перетворити на думку апологетів руському миру, Росію на провінцію англосаксонського миру. Водночас розвиток сусідніх держав сприймається неодмінно як  експансія заходу і відповідно загроза руському миру. Тобто будь-який розвиток будь-якої держави, що межує з кордонами РФ визнається загрозою. Інакше є божевіллям і скаженістю назвати і витлумачити це неможливо. Відтак за змістом геополітичні концепції руських дослідників завчасно спрямовуються у русло протистояння і протиборства, чим наперед зміщують акцент колоборації лише в площину суперництва, а не активної та конструктивної взаємодії.

Натомість в руських джерелах відкрито обговорюються питання:

• дестабілізації ЄС;
• приєднання окремих країн до власної імперії в рамках реалізації власної концепції „експансії російської цивілізації”;
• ліквідації європейської єдності;
• проведення усіляких інформаційних та інших компаній, в тому числі і через соціальні мережі, мережу лобістів і розвідку;
• обговорюються механізми вжиття активних заходів щодо приведення до влади не лише проросійських керівників, а й передусім антизахідних урядовців.

Так само можна багато знайти досліджень, в яких формуються різноманітні алгоритми знищення єдності західного світу, його цінностей і взагалі його самого тощо. Тобто спрямованість наукових досліджень в Росії є чіткою: обслуговування геополітичного месіанського вектора щодо реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу будь-якими засобами. Також дуже прикро, що саме в наукових дослідженнях відбувається констатація того факту, що розвиток Росії вбачається через знищення інших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Росія сама для себе на всіх етапах свого функціонування формує стіни і заборони, замість мостів і дозволів, замість інтеграції — дезінтеграція, замість взаємодії — санкції. Замість культурної експансії відбувається знищення національних культур інших держав і насадження усього чужого для цих держав під назвою руська культура. Замість руського світу відбувається насадження руського зла і темряви, лиха і негоди, ненависті, горя та скорботи. Гучні заяви про те, що Росія є володарем найбільш духовно возвеличеної, благородної і ціломудреної культурної традиції [25, с 20], претензією на „Третій Рим” [34] не мають нічого спільного зі звірствами, насильством, агресією та звірячими нелюдськими злочинами, варварською війною, що  вчинює путінський режим під час війни в Україні.

У справжній концепції рашизму, яку невірно називають „руський мир”, всі, хто не руські не мають права на існування. Навіть твердження у 2013 році колишнього міністра культури Росії Мединського про те, що у руського народу є одна зайва хромосома [35], свідчать про нову фашистську ідеологію, яка реалізується в сучасному світі і не отримала досі кваліфікованої відповіді у тому числі і у системному силовому форматі. Тим більше, що у 2018 році вже Путін відверто заявив, що в руських закладено певний „національний код”, який робить їх особливими. Цей код, на його думку, складається із покоління в покоління. І кожне покоління додає до нього маленьку-маленьку частиночку, яка робить його ще більш могутнішим, ще змістовнішим і життєздатним [36].

Від себе відзначу, що присутність однієї зайвої хромосоми в медицині має чітку назву: трисомія. Узвичаєно зайва хромосома може бути при [37]:

• синдромі Дауна (трисомія 21 хромосоми) — генетична хромосомна аномалія, яку спричинює присутність додаткової хромосоми у 21 парі. Даун — це не діагноз і не вирок, а лише одна зайва хромосома [38];
•  синдромі Патау (трисомія 13 хромосоми) — наявність додаткової хромосоми 13, яка виявляється аномальним розвитком переднього мозку, середньої зони обличчя і очей, тяжкою розумовою відсталістю, пороками серця і невеликим розмірами при народженні;
• синдромі Єдвардса (трисомія 18 хромосоми) — до зовнішніх ознак належать: зміна форми черепу, відсутність вушних мочок, деформація вушних раковин, маленькі очі, короткий великий палець, розщеплення піднебіння. Страждають на слабоумство.

Отже, що саме насправді мали на увазі глашатаї путінського режиму, стверджуючи про зайву хромосому у руського народу, доводиться лише здогадуватися або ж дочекатися чергових „наукових досліджень” від руських авторів, які пояснять богообраність руського народу.

У даному ракурсі слід визнати, що захід дуже тривалий час помилково вважав, що надання Росії рівних прав в економічній сфері та преференцій, доступі до інвестицій високих технологій, перетворить Росію на повноправного партнера, інтегрує Росію до системи загальнолюдських цінностей, зменшить напруження і сприятиме формування безконфліктного середовища, заснованого на балансі інтересів, партнерських відносинах тощо. Тобто захід об’єктивно прагнув до формування системи стратегічного балансу, це власно і є мета геостратегії.

Однак, ці концепції, вочевидь, виявилися помилковими. Причина на мій погляд: використання застарілих геополітичних концепцій, які є не придатними для сучасного геостратегічного дискурсу [39].

На жаль науковці Росії та її політичне керівництво фактично діють в унісон. Адже навіть на науковому рівні можна спостерігати відчутний та значний вплив ідеологій „рашизму”, „руського миру”, „побєдобєсія” [40] на думки та напрями досліджень руських авторів, що наперед уводить їх від об’єктивного наукового аналізу, а їхні дослідження перетворюють на служницю політичних ідеологій, якими послуговується керівництво держави і обґрунтовує свою політику.

Геополітика Росії не піднялась на рівень геостратегії, через що домінантний дискурс щодо або: 1) протилежності Руської цивілізації західному світу у різноманітних інтерпретаціях або 2) геополітичного балансу між Європою та Азією складає імперативний зміст як наукових досліджень, так і теоретичних геополітичних концепцій, які лягають в основу зовнішньополітичного курсу держави. Це, зокрема підтверджує інформація відносно посла Росії в США А. Антонова, який влітку 2022 року у бесіді із з колишнім послом США в Афганістані Замаєм Халізадом висловив бажання, щоб США „поважали Росію” [41,42].

Висновки щодо корінь російської геополітики

Свого часу Є. Маланюк у своїй глибокій роботі „Наступ мікробів”, вдумливо накреслив: „Призначення мікробів – руйнувати органіку життя. І смішно дискутувати з мікробом або сідати з ним за „круглий стіл” (як радять наївні земляки). Мікроб, наприклад, очевидно за „великопростірні” держави (навіть не імперії), за універсальну „єдинонеподільність” (труп, наприклад, є – по певнім часі – цілковито єдино-неподільний, що і є ціллю мікробів)” [43].

За таких умов непорушності геополітичних установок минулого століття на сьогодні навряд чи із цим поколінням управлінців в Росії доведеться розбудовувати мирний європейський та євразійський процвітаючий геостратегічний простір. Неподільність безпеки, мережева дипломатія, багатостороннє співробітництво, на які постійно наголошує Росія і Китай, є також лише лозунгами і демагогією, оскільки тривіальність даного посилу має чіткі відповіді у практиці міжнародних відносин: замість коеволюції, відбувається мілітаризація міжнародних відносин, а мілітарний дискурс взагалі стає дедалі більш популярним та ефективним, а головне домінантним засобом комунікації.

За даного формату Українській державі за такого розкладу в рамках ортодоксальних кліше, що активно упроваджувалися роками в російській науковій та правничій елітах, приписується  неминуче зникнення з історичного та політичного дискурсу. Але це — план не наш.

У нас інші — свої плани стійкого та ефективного розвитку Української держави.

Тому наші плани мають бути інтегровані до власної геостратегії розвитку сучасної Української держави, котра має спиратися на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.

Саме тому застосування методів когнітивного моделювання для розбудови геостратегічного простору є корисним лише частково. Адже воно дозволяє зрозуміти хід мислення не лише керівництва РФ, а й взагалі мотивацію тотальної підтримки війни пересічними громадянами, навіть батьками та матерями тих військових, які свідомо йдуть воювати і гинуть в Україні. Це є наслідком структурованого уявлення про навколишній світ, де всі „проти Росії”, в тому числі й НАТО, США та західні країни, тому всі, хто підтримує „ворогів”, фактично виступають проти Росії. А відтак, загрозу треба знищити.

Звичайно ж, навіть побіжний аналіз текстів і постулатів очільників різноманітних геополітичних шкіл в Росії [44-59], розмаїті спроби історіософського та теологічного обґрунтування різного штибу месіанської ідеї та окремішності руської цивілізації тощо, не мають майже нічого спільного із тими практичними діями Realpolitik, які вчинює путінський режим, насправді знищуючи власний народ, генофонд, армію, інфраструктуру, економіку, репутацію, завдаючи непоправної стратегічної шкоди передусім своєму етносу і його пасіонарності в умовах експансії регіональних етносів. Адже ця політика — політика знищення передусім Росії.

Не акцентуючи на державні виступи представників путінського режиму, доводиться констатувати, про проникнення ракової пухлини українофобії і в чисельні руські наукові дослідження із політології, що наперед унеможливлює говорити про навіть імовірний інтелектуальний потенціал відродження Росії на гуманістичних засадах коеволюції і прагнення до стратегічного балансу невоєнними засобами.

Також не враховується тенденція щодо запиту на регіональне лідерство з боку таких лідерів, зокрема Туреччини та Індії, Ірану, посилення дезінтеграційних явищ в ЄС, а також зростанню впливу Китаю.

Виявлена гомогенна спрямованість наукових досліджень в Росії:

1) вони виступають служницею путінського режиму щодо обґрунтування  геополітичного месіанського вектора відносно реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу;

2) в них констатовано, що  розвиток Росії передбачає знищення всіх інакших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Саме тому розгляд теоретичних концепцій має бути корелятивно узгоджений із тими практичними діями, які вчинює російська влада на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Лише так можна дійти до реального рівня реалізації геостратегії, а не перебувати в солодких оманах різнокольорових обріїв месіанства, що знаходять свій вираз і строкатих геополітичних концепціях і доктринах, активно впроваджуваних в життя як зсередини Росії, так і у зовнішній політиці.

Список використаних джерел

1. Лепська Н. Специфіка категоризації простору в геополітиці // Вісник Львівського університету. Серія філософ.-політолог. студії. 2017. Випуск 15. С. 157-162.
2. Савченко Ф. Заборона Українства. 1876 р.: До історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х р.р. / Ф. Я. Савченко; Українська академія наук. – Харків ; Київ: державне видавництво України, 1930. – 414 с.
3. Зятьєв С. Емський указ російського царя: історія спроби знищення всього українського // Режим доступу: https://armyinform.com.ua/2022/05/30/emskyj-ukaz-rosijskogo-czarya-istoriya-sproby-znyshhennya-vsogo-ukrayinskogo/.
4. Огнева В. В. Геополитическое самоопределение России в контексте украинского кризиса // Известия ТулГУ. Гуманитарные науки. 2022. Вып. 2. С. 53-60.
5. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
6. Міхновський М. Самостійна Україна. Промова / Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — Б.м., 1983. — С. 62–74.
7. Лепська Н. В. Простір як фундаментальна категорія в теоріях німецько-центричної геополітики // Політичне життя. 2017. №4. С. 108-114.
8. Бабурин С. Н. Территория государства: правовые и геополитические проблемы. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. 480 с.
9. Ратцель Ф. Политическая география (в изложении Л. Синицкого) / Ф. Ратцель // Геополитика: Хрестоматия [сост. Б. А. Исаев]. СПб.: Питер, 2007. С. 15 – 36.
10. Моро-Дефарж Ф. Введение в геополитику [Електронний ресурс] / Ф. Моро-Дефарж. – М. : Конкорд, 1996. 148 с. // Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/dfrg/content.htm.
11. Челлен Р. Государство как форма жизни / Рудольф Челлен; [пер. с швед, и примеч. М.А. Исаева; предисл. и примеч. М.В. Ильина].  М.: РОССПЭН, 2008. 319 с.
12. Рукавицын П. Концепция борьбы за жизненное пространство немецкой школы классической геополитики / Петр Рукавицын // Обозреватель-Observer. 2008. № 9. С. 109-116.
13. Хаусхофер К. О геополитике. Работы разных лет / К. Хаусхофер. – М.: Мысль, 2016. – 464 с.
14. Вандам А.Е. Наше положение. СПб.: Типография А.С. Суворина, 1912. – 204 с.; Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.
15. Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.; Вандам А.Е. Неуслышанные пророки грядущих войн. М.: АСТ, 2004. – 363 с.
16. Чудовищный документ эпохи раскулачивания, депортаций и спецпоселений // Режим доступу: https://rusidea.org/32031.
17. Соловьев, С. М. История России с древнейших времен / С. М. Соловьев: в 6 кн. — СПб., 1896.
18. Ключевский В. О. Сочинения: в 9 т. / В. О. Ключевский. — М., 1987—1990.; Семенов-Тян-Шанский, В. П. Город и деревня в европейской России / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Записки императорского русского географического общества по отделению статистики. 1910. — Т. 10. — Вып. 2.
19. Семенов-Тян-Шанский, В. П. О могущественном территориальном владении применительно к России. Очерк политической географии / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Известия Императорского русского географического общества. 1915. — Т. 51. — Вып. 8.
20. Миньяр-Белоручев К. В. Пространственная эволюция Российского государства (ХІІІ – ХХІ века) // Вестник ЮУрГУ. Серия „Социально-гуманитарны науки”. 2017.Т. 17. № 3. С. 38-42.
21. Холмогоров Е. С. Русский националист. М.: Европа, 2006. 432 с.
22. Бабурин С. Н. Возвращение русского консерватизма. М., 2012. 832 с.
23. Проблема пространственной (спатиальной) подачи материала в рамках мирового комплексного регионоведения и политической компаративистики // Сравнительная политика. 2010. №2. // режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/problema-prostranstvennoy-spatialnoy-podachi-materiala-v-ramkah-mirovogo-kompleksnogo-regionovedeniya-i-politicheskoy.
24. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/otrazhenie-vneshnepoliticheskogo-polozheniya-rossii-v-otechestvennoy-geopoliticheskoy-mysli-istoriya-i-sovremennost.
25. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. С. 6-23.
26. Фурсов А. Русский ковчег. Известный историк о будущем России // Завтра. 2007. № 5.
27. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України : монографія. Київ: Ліпкан В. А. 2022.
28. Рузвельт Ф. Беседы у камина. пер. с англ. А. Шаракшанэ. М.: ЛХА „Альманах”, 1995. С. 153.
29. Снайдер Т. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
30. Бабурин С. Н. Мировой порядок как система обладания территориями // Наш современник. 2006. № 7. С. 202–224.
31. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. СПб., 1995. 552 с.
32. Леонтьев К.Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
33. Грамші А. Твори Антоніо Ґрамші, 12 тт.; Ирина Григорьева. Исторические взгляды Антонио Грамши. — Москва: Издательство Московского университета, 1978. — 296 с.
34. Клименко А.Н. Влияние идеи «Москва – Третий Рим» на российскую геополитику XIX – ХХ вв.: автореф. дис. … канд. ист. наук. М., 2014. 24 с.
35. Мединский: у народа России имеется одна лишняя хромосома // Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/rolling_news/2013/01/130121_rn_medinsky_usa_interview.
36. “Национальный код”. Путин рассказал о генетической “особенности” русских // Режим доступу: https://tsn.ua/ru/svit/nacionalnyy-kod-putin-rasskazal-o-geneticheskoy-osobennosti-russkih-1136190.html.
37. Основные виды трисомии и причины ее возникновения // Режим доступу: https://inlab-genetics.ru/articles/osnovnye-vidy-trisomii-i-prichiny-ee-vozniknovenija/.
38. «Солнечный брат»: как одна лишняя хромосома может изменить жизнь к лучшему // Режим доступу: https://www.forbes.ru/forbes-woman/358321-solnechnyy-brat-kak-odna-lishnyaya-hromosoma-mozhet-izmenit-zhizn-k-luchshemu.
39. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
40. «Русский мир», «побєдобєсіє», «рашизм». За які ідеології Кремль воює в Україні? // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/rosiya-ukrayina-viyna-ruskiy-mir-pobedobesiye-rashyzm/31835603.html.
41. Заговорщики из Кремля пытаются начать тайные переговоры с США/ СБУ ищет “крота”/№ 253 – Юрий Швец // Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=TBhaGOu3hCA&t=595s.
42. Overheard: Russian ambassador talks Ukraine war and ‘Jewish guys’ at Cafe Milano // Режим доступу : https://www.politico.com/news/2022/06/24/russian-ambassador-ukraine-lunch-00042228.
43. Маланюк Є. Нотатники (1936 – 1968). Київ: Темпора, 2008. 335 с.
44. Аксенов К. Э. Идеи Л. Н. Гумилева и современная российская геополитика // Этнографическое обозрение. 2006. № 3. С. 44–53.
45. Гердт Я. В. Истоки российской геополитики // Евразийский журнал региональных и политических исследований. 2012. № 12. С. 26–30.
46. Дугин А. Г. Основы геополитики. М.: Арктогея, 1997. 608 с.
47. Ильин И. А. Собрание сочинений: в 10 т. Т. 2. Кн. 1. Наши задачи. М.: Русская книга, 1993. 496 с.
48. Леонтьев К. Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
49. Макеев А. В. Геополитический путь России в координатах безопасности // Пространство и время. 2010. № 2. С. 107–116.
50. Мир России – Евразия: антология / Сост.: Л. И. Новикова, И. Н. Сиземская. М.: Высшая школа, 1995. 399 с.
51.  Молотков А. Е. Миссия России. Православие и социализм в XXI веке. СПб.: Русский остров, 2008. 395 с.
52.  Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. M.: Международные отношения, 2003. 536 с.
53. Осипов В. Н. Русское поле. М.: Десница, 1998. 170 с.
54. Панарин А. С. Вызов (Геополитический пессимизм против цивилизационного оптимизма) // Политическая наука в России: интеллектуальный поиск и реальность. М., 2000. С. 80–94.
55. Панарин А. С. Россия в циклах мировой истории. М.: МГУ, 1999. 288 с.; Панарин А. С. Стратегическая нестабильность. М.: Алгоритм, 2003. 560 с.
56. Работяжев Н. В. Историософия и геополитика российского консерватизма: опыт анализа // Полития: анализ, хроника, прогноз. 2007. № 2. С. 103–116.
57. Фадеев Р. А. Мнение о Восточном вопросе. URL: http://litresp.ru/chitat/ru/Ф/fadeevrostislav-andreevich/kavkazskaya-vojna/6 (дата обращения: 29.04.2017 г.).
58. Шестаков С. А. Политический консерватизм в постсоветской России. М.: Прометей, 2003. 168 с.
59.  Якунин В. И., Зеленев В. И., Зеленева И. В. Российская школа геополитики. СПб.: СПбГУ, 2008. 367 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надрукована: Ліпкан В.А. Методологія теорії геостратегії: дискурсивний аналіз. Здобутки  та  досягнення  прикладних  та  фундаментальних наук  XXI століття:  матеріали IIIМіжнародної  наукової конференції,м.Черкаси,  29липня,  2022 р. / Міжнародний центр наукових досліджень. Вінниця: Європейська наукова платформа, 2022. С. 192-195

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових елементів якої виступає дискурсивний аналіз.

Дискурсивний аналіз унаочнює необхідність порізнення та систематизацію мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в якій би знайшов опис стратегічних явищ стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — простір, в якому функціонують явища стратегічно порядку.

У даному аспекті доцільно говорити про геостратегічний дискурс, а відтак, зважаючи на презентовану мною у попередніх статтях модель метакогнітивного системного дискурсу, яка складаються з основних 10 компонентів, корисним є дослідження сутності дискурсивного аналізу.

Дискурс — єдність тексту і комунікативної ситуації [1].

При аналізі геостратегії в лінгвокультурологічній перспективі виділяється декілька найбільш традиційних підходів. Для мого дослідження важливим є об’єктний і суб’єктний (тональність ведення дискурсу, її вплив на особливості ведення комунікації, яка характеризується інформативністю і фасцинативністю, лишаємо поза межами даного дослідження).

Відповідно до першого, дискурс може бути об’єктним.

Відтак, в поданій та презентованій мною концепції геостратегії виділено, принаймні 10 ключових дискурсів:

1) стратегічний;

2) політологічний;

3) праксеологічно-безпековий;

4) правовий;

5) онтологічний;

6) гносеологічний;

7) аксіологічний;

8) феноменологічний;

9) мілітарний;

10) космологічний.

Важливою характеристикою окреслених вище дискурсів виступає поняття хронотопу — визначені жорсткі показники часу та місця.

Цікавість даного підходу полягає у тому, що в його рамках існує один важливий вимір: формат подачі інформації, наявність підтексту, прихованого змісту, прямого або непрямого вираження інформації. Адже комунікативна ситуація сама по собі пояснює ту дозу підтексту, яку ми можемо витягти з текста. Зазвичай шукати підтекст в інструкції до електроприладів — марна справа, водночас коли йдеться, наприклад про такий нормативний акт, як Стратегічна концепція НАТО від 29 червня 2022 року, то вочевидь, що окрім явно виражених номінацій та смислових форм, які вони утворюють, в текст зашивається чимало додаткових смислів, які вже більш детально розкриваються в безпосередньому процесі реалізації геостратегії.

Калібрування спільного розуміння базових, я вже лишаю осторонь навіть стратегічних, цінностей відбувається саме в рамках дискурсивного аналізу, адже якщо в рамках простих текстів не відбувається вироблення спільного розуміння, розходження в трактуванні визначальних посилів та взагалі смислу, це означає, що нас не розуміють не тому, що ми невдумливо або не зрозуміло написали, а тому, що нас не бажають чути і розуміти. Найбільш яскравим прикладом для України виступає Будапештський меморандум, згідно з яким жодна держава „гарант” територіальної цілісності і державного суверенітету, насправді ніяких гарантій не реалізувала, тобто фактично навіть і не була гарантом. Так само можна говорити і про Мінські домовленості, положення яких суттєво і докорінно відрізняється у своїй інтерпретації та трактуванні Україною та Росією, а також міжнародними партнерами, що призвело до війни, а також абсолютно різному її трактуванні, в тому числі й нашими іноземними партнерами.

Зокрема це стосується і самого факту війни Росії проти України, яку називали:

• конфліктом (китайська влада, італійський прем’єр-міністр Драгі, німецький канцлер Шольц, президент Франції Макрон та інші);
• українською кризою — фраза китайського лідера Сі Цзіньпіна [2];
• неспровокованим вторгненням — термін США;
• військовою агресією;
• анексією;
• проксі війною, спеціальною воєнною операцією  — термін, що вписує Україну в концепції геополітичного суперництва атлантизму та неоєвразійства, презентований в руських дослідженнях.

А вже у липні 2022 року, коли здавалося б все і всім зрозуміло, коли вже політики, в тоvу числі і французькі побували на місцях військових злочинів з боку Росії, зненацька французька агенція назвала російську армію „українськими сепаратистами”. МЗС України відразу ж дуже жорстко і миттєво відреагувало на пропагандистське видання Франції, відзначивши на неприпустимість підігрування Росії і відповідальності за свідоме уведення в оману і нанесення репутаційної шкоди України [3].

Отже навіть на рівні міжнародного товариства не було початково вироблено та узгоджено правильне тлумачення подій, що і призвело до логічного обґрунтування значного уповільнення темпів правильної і масштабної реакції і надання Українській державі достатньої кількості потрібної та необхідної зброї у визначений  Українською Державою час для забезпечення власної національної безпеки.

Відтак, за допомогою дискурсивного аналізу за даного випадку доходимо чіткого висновку:

• нас слухають, але не завжди бажають чути;
• партнери роблять зацікавлений публічний вигляд щодо прагнення нас зрозуміти, але на практиці нас не бажають розуміти, розуміти нашу позицію і її зміст;
• з нами ведуть переговори, але ще й досі нас не вважають реальними  рівноправними партнерами, незважаючи на офіційні заяви для преси. паритетність відносин є лише перспективою, а не реальністю, якої потребує українська політична нація.

Допомога надається на тому рівні, щоб не можна було дорікнути, що допомога взагалі не надається. Натомість її обсяги і час надходження необхідних озброєнь не відповідає оперативній обстановці. Допомога не надається для перемоги, вона надається на томі рівні, щоб знесилити Росію, послабити її, але все за рахунок, передусім людських ресурсів України. Адже матеріальні ресурси відновити можливо дуже швидко, а ось людські, які щодня втрачає Україна – на жаль, ні.

Переконаний, що активні розвідувальні заходи щодо європейських лідерів з боку українського розвідувального товариства дали б змогу більш чітко розуміти справжнє ставлення до України і перспективи її війни проти Росії. Врахування цих початкових посилів має визначати відповідну тактику і стратегію реалізації власної державної політики. Дуже небезпечним є впровадження в геостратегічний дискурс у червні 2022 року наративу про „необхідність обміну миру на території”, який в тих чи інших інтерпретаціях і скритих формах висловлюють як окремі представники адміністрації США, усілякі „експерти, аналітики, представники аналітичних спільнот”, так і європейські політики, включаючи президента Німеччини Штайнмаєра і канцлера Шольца.

Теза про втомленість від війни є частиною російського стратегічного наративу, який впроваджують дуже обережно, але цілеспрямовано і стратегічний дискурс. Знову ж таки, така варіативність і лабільність, фактично керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української держави, в рамках якої дані питання мали б бути наперед визначені. Це позбавило б поля можливостей численних пропагандистів у багатьох європейських країнах, які, відпрацьовуючи російські гроші, впливають на формування як суспільної думки, так і на ухвалення рішення своїми політика зсередини країни. Проблематика лобізму українських національних інтересів у зовнішній сфері також є окремою темою наукових досліджень і має бути досконало розроблена, з урахуванням нинішніх подій.

Однак поза контекстом власної геостратегії ці стратегії знову поміщується на тактичний рівень здебільшого зводячись до ситуативного управління без виходу на стратегічний рівень.

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, які формують, використовують, легітимують та реалізовують певні ідеї, тим самим демонструючи свою належність до певної групи. Саме тому, це, передусім, ідеологічне та світоглядне розуміння.

За даного підходу дискурс може бути:

• дискурс влади,
• дискурс еліти,
• дискурс олігархів,
• дискурс агресора,
• патріотичний дискурс або дискурс іншої групи людей, вираженої в комунікативному акті та поведінці взагалі.

Окремо слід говорити про дискурс речників та радників/ експертів / блогерів / публіцистів / журналістів, яскравими представниками яких під час першої стадії війни виступали: Олексій Орестович, Олег Жданов, Андрій Піонтковський, Юрій Швець, Андрій Іларіонов.

На думку професора В. І. Карасика, в рамках суб’єктного дискурсу доцільно виділяти два типи: особистісно-орієнтований і статусно-орієнтований [1].

Особистісно-орієнтований тип — спілкування між людьми, які добре, або буцімто добре знають одне одного.

Статусно-орієнтований тип дискурсу — комунікація між представниками різних груп з метою досягнення визначених цілей. Оскільки метою геостратегічного дискурсу є реалізація власної стратегії, то в рамках реалізації геостратегії як політико-безпекової практики потрібно чітко усвідомлювати, що кожен учасник або ж суб’єкт міжнародних відносин прагнутиме до реалізації передусім власних національних інтересів.

Яскраві приклади сучасності:

1)                 дисбаланс у сфері прав людини через фактичне примушування до вакцинації та дискримінація людей за ознакою вакцинування;

2)                 дисбаланс у розподілі по світу вакцин від ковід у 2019-2020 роках;

3)                 цифрова асиметрія світу;

4)                 кліматичні зміни, зумовлені нереалізацією політики декарбонізації і нульових викидів тими державами, які найбільше чинять негативний вплив на навколишнє середовище;

5)                 односторонні випробування кінетичної зброї США, Китаєм, Росією та Індією у космосі, що створює небезпеку мирному використанню космосу формує преференційні умови, передусім у контексті формування та розвитку космічної інфраструктури, для окремих країн.

У цілому ж підкреслю, що дискурсивний аналіз виступає серйозним методологічним підґрунтям для формування теорії геостратегії, а також виділення та окремого дослідження комунікативної інфраструктури геостратегії з урахуванням теорій метакогнітивного дискурсу [4].

Список використаних джерел:

1. Карасик В. И. „Дискурс – это единство текста и коммуникативной ситуации”. Государственный институт русского языка им. А. С. Пушкина:  [сайт]. URL: https://www.pushkin.institute/news/detail.php?ID=15579.
2. Лідер Китаю війну в Україні продовжує називати «українською кризою» // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/news-kytay-viyna-v-ukrayini/31911143.html./
3. У МЗС вказали агенції Франс Прес, що армію росії не можна називати «сепаратистами» // режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3520779-u-mzs-vkazali-agencii-frans-pres-so-armiu-rosii-ne-mozna-nazivati-separatistami.html.
4. Савченко О. В. Когнітивні та метакогнітивні стратегії розв’язання проблемних питань // Режим доступу: https://www.inforum.in.ua/conferences/15/23/148#:~:text.

Круговорот элит в судах.

Нет больше места аналитике,

Уничтожают в пух и прах…

26 ноября 2019 г. Владимир Липкан

Volodymyr Lipkan

Department of Criminal Law & Justice, Zaporizhzhia National University, Ukraine

Lydmyla Vasutynska

Department of Finances, Odessa National Economic University, Ukraine

Tetyana Syvak

Department of Parliamentarism and Political Management,

National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, Ukraine

 Lipkan, V., Vasutynska, L., & Syvak, T. (2018). METHODS OF ANALYSIS OF THE EFFECTIVENESS OF PUBLIC SECTOR PROJECTS: FEATURES AND CONSTRAINTS. Baltic Journal of Economic Studies, 4(1), 255-261. https://doi.org/10.30525/2256-0742/2018-4-1-255-261

Abstract. The purpose of the paper is to consider the main provisions of methods of analysis of the effectiveness of public sector projects. A number of issues remain controversial in the methodology of analysing costs and benefits. So, in addition to determining the costs and benefits to be included in the analysis, one should outline the problem of assessing in the monetary equivalent of the social effects that society receives from the project implementation. Methodology. The social nature and scale of tasks that are solved in the public sector deepen the issue of identification of social effects. Discounting costs and benefits and assessing the social effect in the cost-benefit analysis involves the application of the rate of time preference. The parameters of this rate are analysed and substantiated in the study. In addition to the CBA method, an attention is paid to other methods of efficiency analysis, in particular, the method of cost-effectiveness analysis, method of weighted cost-effectiveness analysis, method of cost-utility analysis. Each method has its own specific features and limitations that determine the direction of their application. Results. It is concluded that finding solutions in the direction of studying the relationship between the social rate of intergovernmental preferences and other methods of discounting will allow us to get an idea, in which range may be the value of social discount rate. The ability to determine the range will allow taking into account the specificity of the project being implemented.

Key words: cost-benefit analysis, social rate of discount, cost-effectiveness analysis, weighted cost-effectiveness analysis, cost-utility analysis.

JEL Classification: J00, K10, K20, K23

1. Introduction

The feature of projects in the public sector is that their implementation contributes to the growth of the welfare of society and is a prerequisite for its development. It is worth noting that public sector projects are often characterized by negative profitability and, therefore, cash flows do not generate a commercial effect. At the same time, the importance of implementing such projects is to increase the welfare of society and to promote economic growth, capital accumulation, and increase in the competitiveness of the national economy.

The benefits that society receives as a result of the implementation of public sector projects, due to their specificity, cannot be offered on the market and, therefore, market prices are not applied when evaluating such projects. In addition, during market failures, market prices do not reflect marginal benefits and costs (Atkinson, 1980). The ineffectiveness of the market mechanism for revenue generation is the reason that complicates the use of classical investment analysis tools to assess the effectiveness of public sector projects.

A classic method for analysing the effectiveness of public sector projects is the cost-benefit analysis method – CBA. The analysis is conducted by comparing the benefits (social effects or results), measured in monetary terms, and the costs incurred. Subsequently, the analysis tool was expanded. This led to the emergence of other methods for analysing the effectiveness of public sector projects, such as cost-effectiveness analysis – CEA, cost-utility analysis – CUA, weighted cost-effectiveness analysis – wCEA.

Despite the rather significant experience of using tools for analysing the effectiveness of public sector projects, issues remain controversial about the methodology for assessing the social effects derived from their implementation. The problem is that it is necessary to determine precisely whether the social and cultural changes in the social situation (positive or negative) have become a consequence or result of the project implemented (Williams, Giardina, 1993). However, it is rather difficult to identify the social effect as a result of the project implementation, without understanding the nature of its origin. This is related to the fact that the social effect can be defined as a social benefit and as an externality.

Social benefit is the benefit of any activity that includes the benefit of the entity that carries out activities, as well as benefits to people who do not pay for it. At the moment, we are talking about evaluating the benefits based on a willingness to pay indicator (WTP), which reflects the readiness of the individual to pay money for a certain social benefit. However, the definition of the value of the social benefit is also quite problematic. To solve this problem, it is suggested to use the ordered binary choice models (ordered logit model, ordered probit model) (Verbeek, 2008).

Another problem when analysing the effectiveness of public sector projects is the need to take into account the externalities associated with the results or effects of the project being implemented. In this case, there are issues regarding their identification by the form of manifestation. For example, if the implementation of the project contributed to the transfer of demand from one producer to another, then society as a whole has no gain or loss. Here we are talking about the redistribution of cash resources within a single market. Taking into account such monetary externalities for determining the costs and benefits does not make sense. However, there may be another situation. For example, project implementation has the consequence of saving or increasing resources for a group of producers or degrading or improving the environmental status of the region. It is clear that under such conditions there are real effects that maximize or minimize the volume of social benefits. The actual (technical) externalities affect the estimation of costs and benefits of the project. The problem is the choice of a range of the most significant externalities; moreover, it is necessary to distinguish those that do not have a redistributive character. This is a rather difficult task since the externalities can be manifested in the same processes but have different nature of occurrence. In addition, it makes no sense to take into account all externalities. Therefore, in practice, there are certain limitations to take into account real externalities to determine the costs and benefits of the project. The first limitation concerns the consideration of only indirect externalities; the second one is that costs and benefits of the project should be assessed from the perspective of the impact of externalities on the development of society. Thus, for a public comparator, the task is to maximize the difference between social benefits and social costs.

Public sector projects are not implemented right away. They have a certain period of life. Therefore, when assessing the social effect, it is necessary to take into account changes in costs and benefits in time, that is, lead costs and benefits to the initial or final period. It is this aspect that determines the problem of choosing discounting methods for public sector projects. The complexity of the matter is that the public emphasis of public sector projects, the scale of tasks that are being solved, require the study of a wide range of factors for assessing the social effect. Scientists agree that the social discount rate should be positive, but there are discussions about the choice of methods for estimating this rate. Differences in the views of different researchers in determining the social rate of discount create a certain debate and encourage further research.

The purpose of the article is to identify specific features and limitations of the methods used to analyse the effectiveness of public sector projects and to substantiate recommendations for their practical application.

In order to achieve this purpose, it is necessary: to study the methodology of the analysis of the effectiveness of public sector projects based on comparing costs and benefits, focusing on approaches to determining the social discount rate; define the limits of application of the method of CEA analysis and its modifications; compare existing methodologies for analysing the effectiveness of public sector projects to determine their specificities and areas of application.

The research used the following methods: the method of comparative analysis – to identify advantages and limitations in the study of methodology for analysing the effectiveness of public sector projects; method of generalization – when analysing the accumulated experience in applying the methodology of the analysis of the effectiveness of public sector projects; scientific abstraction method to reveal the essence of social discounts; mathematical statistics for determining parameters of estimation of discount rate.

2. Method of analysis of cost-benefit efficiency

For the analysis of projects in the public sector, a system of methods based on a cost-benefit analysis (CBA) is developed. However, as pointed out by researchers, for the analysis of costs and benefits, there is a significant gap between the theory and the practical application of analysis tools (Dreze, 1985). The issue of the need to reduce this gap was considered in works of Boardman A. (Boardman, 2006), Dasgupta A. K. (Dasgupta, 1978). The reasons lie in the complexity of determining the social effect of project implementation.

The issue of determining the social effect is quite controversial. In science, there are various approaches to its justification. These approaches have diverse, ambiguous, and conditional interpretations, although the essence of the social effect is understandable at the intuitive level of perception. F. Vanclay (Vanclay, 2003) substantiated a number of principles which, in his opinion, are fundamental to the identification of the social effect. The author emphasizes, firstly, that it is necessary to clearly understand the nature of the origin of the social effect, that is, only the effects, which have become a consequence of the project (for example, as a result of the project, the cost of working time to produce a unit of production reduces or the social situation improves). Secondly, as F. Vanclay points out, the indicator of improving the quality of life (public welfare) should be used as the basic indicator of the social effect. Thirdly, it is necessary to take into account the opinion of society. Through the survey, determine the degree of utility that society identifies with the resulting effect. As you can see, the costs and benefits of the project should be evaluated from the standpoint of the whole society. So, maximizing the difference between social costs and social benefits will determine the increase in social benefits.

                                                    (1)

where NB – net present benefit; В – present benefit (social effect);

С – costs in the current period.

The method of CBA is of scientific interest to many researchers. The theoretical foundations of CBA are rather thoroughly described in the economic literature by Squire and Layard (Squire, 1989; Layard, Glaister, 1994). No significant achievement is the study of Lomborg (Lomborg, 2007), which developed a methodology for the use of CBA for various sectors of the economy.

An analysis of costs and benefits helps to assess whether a project is effective in terms of improving social well-being. This analysis is applied when full market assessments of consequences or outcomes of public sector projects cannot be identified over the inability to adequately describe individual components of total costs or full benefits with price indices, how much to take into account externalities and social benefits. This is the main advantage of the CBA method. With the help of the CBA methodology, it is possible to assess the impact of the project on changes in public welfare.

The advantages of CBA are, firstly, the ability to assess the aggregated long-term effect on the basis of bringing the net benefit indicator by discounting to the present moment, and secondly, the ability to compare projects between themselves and in time.

The classical CBA approach involves evaluating the effect through the definition of net present benefits brought to a certain point in time

                                    ,                                              (2)

where NB – net present benefit;

B_t  – benefits at time t;

C_t   - costs at time t;

SDR – social rate of discount;

n – life cycle of the project.

However, the methodological issue of determining the discount rate inevitably arises. The necessity of its application follows from the fact that the main volume of investments, as a rule, occurs at the initial stage of the project implementation, and the expected social effects appear only after its implementation. However, in a situation where market prices do not reflect the marginal benefits and costs for society (as a consequence of market failures), the market discount rate cannot be applied. This market failure is solved only under conditions of state intervention. Consequently, it is impossible to estimate the social discount rate as a return on alternative projects given that the alternative yields of these projects are unobserved.

The choice of SDR relates both to the timing (future benefits) and the size of the social distance (benefits to others). This is precisely what determines different approaches in the estimation of the discount rate. In the case of discounting time, decision-makers estimate the remuneration available at different times (the choice is made over a period of time, so the choice is intertemporal). In terms of social discounts, the choice raises concerns about remuneration for people who have different positions along the axis of social distance (choices are made within the social distance, so the choice is interpersonal). Persons are distributed along the social distance axis according to A. Karbowski’s criterion of closeness to the decision makers (Karbowski, 2016).

Social rate of time preferences (SRTP) reflects the willingness of society to abandon consumption at the present time in order to obtain certain benefits after project implementation. Researchers focus on SRTP establishment issues. Some argue for the need to differentiate the social discount rate (Baumol (Baumol, 1952), Pierce D. (Pearce, 1985, 2003), Sen A. K. (Sen, 1961, 1967, 1982)), others – believe that a single discount rate should be used to discount public sector projects in a particular country (Kula E. (Kula, 1985), Evans D. (Evans, 2004), Lopez (2008)).

The calculation of SRTP is based on the solution of the problem of maximizing the public utility function, which is drawn on the utilitarian approach, which is based on the assumption that for the society the significance of the welfare of all members of society is the same. As a public function of utility, a function with constant elasticity is selected:

                                             (3)

where U (С_t) – utility derived from consumption;

С_t – consumption at time point;

μ – parameter of public utility function on consumption.

The goal of maximizing utility, which reflects the individual’s choice for today’s consumption or deferred consumption for tomorrow, is determined for two periods:

                       (4)

where С₁; С₂ – consumption in different periods of time;

U(С_t) – public utility function of consumption;

р – individual rate of time preference;

SRTP – the social rate of time preference.

The equality of the unit of the amount of discounted flows in equation (4) is based on the assumption that there is no preservation, that is, the entire available volume of consumption is distributed between two periods.

The result of solving the system of equations is the expression:

                                                                                   (5)

where ρ – the rate of time preference;

g – the rate of consumption growth per capita;

μ – parameter of public utility function on consumption.

To estimate the rate of time preference, the approaches that are formalized in (6) are used (Evans, Kula, 2011). In essence, the resulting formula is a linear approximation of formula (2).

                                  (6)

By analysing the parameters of the final expression (5), it can be concluded that SRTP is additive and includes such components (ρ) that reflect time preference of the population and (μ∙g) – the growth of public utility derived from consumption by society.

In turn, the rate of time preference is the sum of the net rate of time preference and the parameter that reflects the risk to life.

                                                                                             (7)

where δ – “net rate” of time preference; L – the level of risk to life or catastrophe risk.

The “net rate” parameter (δ) in many techniques equates to zero, based on ethical considerations, so as not to undermine the welfare of future generations, that is, the benefits are not provided to any generation. However, M. Olson and M. Bailey (Olson, Bailey, 1981) state that when setting the zero discount rate, the probability of shifting time preferences in favour of future generations, that is, increasing one generation’s poverty in order to increase the welfare of the following, appears. It is believed that this parameter of the social rate of time preference is not subject to empirical analysis. For different approaches, the range of this rate is set from 0% to 0.5%.

Parameter (L) is interpreted as a catastrophe risk (life risk). This implies that there is a probability of events that all project achievements will void or radically and unexpectedly change. In the life risk assessment as a basis, the risk of a shortfall in income from the project implementation in the future is taken.

When calculating parameter (L), it is necessary to pay attention to the fact that its value varies considerably. Therefore, the ratio of total deaths to population is usually used in methodologies.

The elasticity of the marginal public utility value or (μ) is determined by some methods based on the average saving rate. However, there is no unanimous opinion among the world scientific community. This indicator is quite varied by different methodologies.

Since the social discount rate is intended to identify benefits in the future, it is considered expedient to use the projected values of growth rates of consumption per capita (g) during the calculation. The growth rate of per capita consumption reflects the potential for more consumption in the future, which is achieved through the introduction of innovations and the development of technical progress (Pearce, Ulph, 1995). It is necessary to find out what horizons of forecasting should be applied during the calculations. However, it should be borne in mind that forecasts are more acceptable only in the short run.

The problem of determining the social discount rate has a fairly wide range of judgments and requires a more in-depth study but in a separate format. Based on the task, the emphasis, first of all, is on the justification of advantages and limitations of the CBA methodology. In the defined context, CBA limitations can also be considered as the disadvantages of social discounting.

3. Cost-effectiveness analysis method

The method of cost-effectiveness analysis (CEA) has a significant distinguishing feature, which is that the benefits are not measured in monetary terms, but in physical units (Kahn, 1969). The issue regarding the use of the CEA methodology is rather controversial, so the comparison of different approaches is complicated, and thus the generalization of different opinions is difficult.

The application of the method of cost-effectiveness analysis is not complicated by the need to assess the social effect in monetary terms, as in CBA. However, there is a problem in comparing the results of the analysis of interventions that are different in nature. The high degree of sensitivity of results to the change in the indicator, which reflects the social effect received as a result of interventions, limits the positive characteristics of the CEA method. This attracts a constant interest in the development of various variants of its modification.

For a reasoned comparison of alternatives, it is necessary to compare not only the costs and results but the cost changes in relation to the change of results. Consequently, in the case of CEA, an incremental cost-effectiveness analysis (ICEA) is carried out (Tan-Torres Edejer, 2003).

                         ,                                               (8)

where ІСЕR – (Incremental cost-effectiveness ratio) – an indicator of the ratio of increase in costs and productivity gains; ∆С – an increase of costs as a result of interventions; ∆E – increase in the effectiveness (social effect) as a result of interventions.

The analysis of indicators of formula (2) allows concluding that the lower the value of ICER, the lower costs are directed to achieving a certain level of effectiveness, and the more effective the considered variant of intervention. As a limit, there is WTP (willingness-to-pay), which reflects the inclination of the financial decision-maker to pay for the corresponding project (Levin, McEwan, 2001).

In practice, the CEA method is the most appropriate for use in choosing alternatives in the healthcare system, since its toolkit allows for project analysis and choosing the most appropriate option in case of achieving a goal, for example, to increase life expectancy. In the broad sense, CEA is used, firstly, if it is necessary to decide on the choice of alternative, mainly when there is a need for intervention to determine the degree of intervention. Secondly, when it comes to the generalization of health policy (Jamison, 2009).

As CEA is not measured by cost indicators, the result is expressed in such aggregated non-financial indicators as, for example, Quality Adjusted Life Years – QALY (an indicator expressed in years of life, adjusted for quality), or Disability Adjusted Life Years – DALY (an indicator expressed in years of life, adjusted for the degree of disability). However, limitations can determine some distortion of qualitative assessments. For example, it is difficult to take into account the impact of changes in the ecological environment on disease. Such results are difficult to take into account in DALY or QALY indicators.

There are certain preconditions and restrictions associated with the use of CEA, in particular: the limitation of comparing interventions that have a different social effect; the complexity of taking into account time-based costs and effects; a high degree of sensitivity to the choice of indicator that reflects the social effect.

Undoubtedly, the analysis of CBA is wider than the cost-effectiveness analysis, since all benefits at the time of application of the first one have cost estimates, and therefore, the effects of different projects can be compared. This is a fairly substantial statement for a public comparator, based on the premise of the social nature of the tasks being solved. The CEA method can be used to make decisions when comparing projects whose effects are defined as homogeneous or can be measured in terms of key results. Consequently, the limitation of CBA analysis does not make it possible to decide if it is necessary to choose the option of investing resources of the public sector in different spheres of activity. The problem is the disparity of effects between themselves.

4. Methods of weighted cost-effectiveness analysis

There are cases when it becomes necessary to analyse the effectiveness of the project to combine several different social results that do not have a monetary equivalent. In such situations, it is necessary to evaluate the importance of each of them and to find a single composite mark. To obtain a single composite estimate, we use the method of weighted cost-effectiveness analysis– wCEA (Belli, 1996). This method is one of the modifications of the CEA method. As a social effect, it is its conditional expression through an aggregate indicator, which includes various characteristics of the object of evaluation. To determine the final effect, it is necessary to assign certain weights to the indicators that collectively formulate the target.

,                                                                 (9)

where w_j   – the weight of the i-th effect; Е _і  – i-th effect.

The method of wCEA is characterized by weaknesses in expert analysis, that is, dependence on subjective thought. However, this method is widely used in assessing the effectiveness of educational programs and healthcare programs, since the benefits that society receives from such programs cannot be measured in monetary terms.

5. Method of cost-utility analysis

In the case where a project is subject to evaluation that is described by a spectrum of results or if the results differ not only in quantity but also in quality, it is expedient to apply a cost-utility analysis (CUA) method. In essence, this method is a slightly complicated modification of the cost-effectiveness analysis. Originally, it called generalized CEA (Torrance, 1971), and later – utility maximization method (Torrance, 1972). Now, this method is singled out as an independent one. CUA is distinguished by the fact that during the analysis, conventionally, similar quality results are used. The estimation of utility coefficients is carried out through expert assessments, which have methodological difficulties related to the qualification of experts, a clear statement of tasks, subjectivity of evaluations, and the complexity of processing information.

,                                (10)

where С – costs; U – utility.

It is advisable to use the CUA method in cases where it is necessary to determine the result, taking into account side effects, whether it is necessary to determine a single criterion for comparing costs and benefits, whether there is a need for ranking the results for weighting, or whether decisions are made on choosing alternatives.

6. Comparative characteristics of the methods of efficiency analysis

The comparative characteristics of the methods used to analyse the effectiveness of public sector projects are given in Table 1.

Table 1

Characteristic features of methods for analysing the effectiveness of public sector projects

The study of methods for analysing the effectiveness of public sector projects showed that, notwithstanding certain features of each of the considered methods, the main approaches to measuring costs, benefits, and results are based on a single theoretical basis. In this context, existing limitations in all methods of analysing the effectiveness of public sector projects reveal significant prospects for further research and improvement.

7. Conclusions

The investigated methods of analysis: cost-benefit, cost-effectiveness, weighted cost-effectiveness, cost-utility are a very important basis for making grounded decisions by public comparators regarding the direction of investment in the most demanded sectors of the economy. Using the tools of efficiency analysis methods, they can distribute limited public resources according to policy priorities.

One or more methods of analysis of efficiency can be used to analyse the effectiveness of public sector projects that are implemented within a single industry. The main thing is to determine in which units the result is evaluated. If the result can be estimated in cost units, then it is advisable to use the methods of CBA and CUA, and in other cases – the methods of analysis of CEA and wCEA.

Choosing a social discount rate is a difficult task, as it involves assessing, among other things, the future benefits that other people may receive. A broad debate on determining the social discount rate has led to the formation of different views on the need to establish or differentiate the social discount rate or to determine its single value within a single country. When evaluating public sector projects, it is necessary to decide whether to use a single discount rate for the country as a whole and for all projects, or differentiated depending on the nature of the project. In general, discussions are about determining the size of the discount rate.

In existing studies, as a rule, the method of time preference is mainly studied. In this case, an attention is not paid to the study of the relationship between the social rate of time preference and other methods of discounting. Finding solutions in this direction will allow getting an idea of what range the social discount rate may be. The ability to determine the range will allow taking into account the specificity of the project being implemented.

References:

Atkinson A., Stiglitz J. (1980) Lectures on public economics. NY: McGraw-Hill.

Baumol W. (1952) Welfare Economics and the Theory of the State. Cambridge: Harvard University Press.

Belli P., Anderson J., Barnum H., Dixon J., and Tan P. (1996) Handbook on Economic Analysis of Investment Operations. Processed.

Boardman A., Greenberg D., Vining A., Weimer D. (2006) Cost-benefit analysis: concepts and practice. 3rd ed. Upper Saddle River. N.J.: Prentice Hall.

Dasgupta A. K., Pearce D. W. (1978) Cost-Benefit Analysis: Theory and Practice. L.: Macmillan.

Dreze J., Stern B. (1985) The Theory of Cost-Benefit Analysis. Handbook of public economics / ed. by A. J. Auer Bach, M. Feldstein. NHPC, vol. 1, 2.

Evans D., Kula E. (2011) Social Discount Rates and Welfare Weights for Public Investment Decisions under Budgetary Restrictions: The Case of Cyprus. Fiscal Studies, vol. 32, no. 1, pp. 73-107.

Evans D., Sezer H. (2004) Social Discount Rates for Six Major Countries. Applied Economics Letters, no. 11, pp. 557-560.

Jamison, D. T. (2009) Cost-effectiveness analysis: concepts and applications. In R. Detels, J. McEwen, R. Beaglehole, H. Tanaka (eds.) Oxford Textbook of Public Health: Volume 2, The Methods of Public Health fifth edition. Oxford: Oxford University Press, pp. 767-782.

Kahn A. J. (1969) Theory and Practice in Social Planning. New York: Russell Sage Foundation.

Karbowski A. (2016) Discussion on the Social Rate of Discount: from Sen to Behavioural Economics. Economics and Sociology, vol. 9, no. 2, pp. 46-60.

Kula E. (1985) An Empirical Estimation on the Social Time Preference Rate for the United Kingdom. E. Kula Environment and Planning, no. 17, pp. 199-212.

Layard R. and Glaister S. (1994) Introduction. In Cost-Benefit Analysis (eds. R. Layard and S. Glaister), Cambridge, UK: Cambridge University Press, pp. 1-56.

Levin H. M., McEwan P. J. (2001) Cost Effectiveness Analysis: Methods and Applications. Sage Publications, Inc.

Lomborg B. (ed.) (2007) Solutions for the world’s biggest problems: Cost and benefits. Cambridge, U.K.: Cambridge University Press.

Lopez H. (2008) The Social Discount Rate: Estimates for nine Latin American Countries. The World Bank. Policy Research Working Paper, no. 4639.

Tan-Torres Edejer T., Baltussen R., Adam T., Hutubessy R., Acharya A., Evans D. B. and Murray C. J. L. (2003) Making Choices in Health: Who Guide to Cost-Effectiveness Analysis. Geneva: World Health Organization.

Olson Mancur and Bailey Martin J. (1981) Positive time preference. Journal of Political Economy, no. 89(2), pp. 1-25.

Pearce D. W., Ulph. D. A. (1995) Social Discount Rate for the United Kingdom / CSERGE Working Paper 95-01. Centre for Social and Economic Research on the Global Environment. Norwich: University of East Anglia.

Pearce D., Groom B., Hepburn C., Koundouri P. (2003) Valuing the future: recent advances in social discounting. World Economics, no. 4, pp. 121-141.

Price C., Nair C. (1985) Social Discounting and the Distribution of Project Benefits. Journal of Development Studies, 1985, no. 21, pp. 525-532.

Sen, A. K. (1961) On optimizing the rate of savings. Economic Journal, no. 71, pp. 479-496.

Sen A. K. (1967) Isolation, Assurance and the Social Rate of Discount. Quarterly Journal of Economics, no. 81, pp. 112-124.

Sen A. K. (1982) Approaches to the Choice of Discount Rates for Social Benefit-Cost Analysis, In: Lind, R. C., Arrow, K. J., Corey, G. R., Dasgupta, P., Sen, A. K., Stauffer, T., Stiglitz, J. E., Stockfisch, J. A., Wilson, R. (eds.), Discounting for Time and Risk in Energy Policy, Baltimore: John Hopkins University Press for Resources for the Future.

Vanclay F. (2003) Social Impact Assessment / International Association for Impact Assessment Special Publication Series N2.

Squire L. (1989) Project evaluation in theory and practice. In Handbook of Development Economics (eds. H.B. Chenery and T.N. Srinivasan), Vol. 2. North Holland, Amsterdam.

Torrance, G. W. A Generalized Cost-effectiveness Model for the Evaluation of Health Programs., Department of Industrial Engineering. – New York, 1971.

Torrance G. W., Thomas W., Sackett D. A. (1972) Utility maximization model for evaluation of health care programs. Health Services Research, 118 р.

Verbeek M. (2008) A guide to modern econometrics, Chichester: John Wiley and Sons.

Williams A., Giardina E. (1993) Efficiency in the Public Sector: the theory and practice of cost – benefit analysis. Great Britain: University Press, Cambridge.

доктор юридических наук,

глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

Проанализировав поздравления с Новым Годом Си Цзиньпина, изложу основные его постулаты, которые идут в развитии с решением XІX съезда Компартии Китая:

К 2035 году построить модернизированную инновационную экономику с серьёзной природосберегающей составляющей.

С учетом внедрения технологий зеленой энергетики – важный посыл для украинских компаний, занимающихся данным бизнесом. Также следует учитывать тот факт, что уменьшение сырьевого экспорта будет определенным образом нивелировать зависимость экономики Китая от скачков учетной ставки ФРС США, повлечет стабилизацию юаня и в целом позитивно скажется на дальнейшем росте ВВП Китая.

Для этого запускается экологическая программа «Прекрасный Китай». Украина может принять в ней непосредственное участие. Переняв затем опыт для построения и возрождения великой и прекрасной Украины

Уже сейчас 55% экономического роста Китая обеспечивают высокотехнологичные отрасли. Внедрение опыта Китая в построение консолидированной и новой Украины – жизненно важно. Отведенная роль сырьевого придатка Европы, особенно квотирование импорта продуктов, ограничение украинского экспорта, а главное предъявление несуразных требований по разрушению экономики Украины в обмен на призрачные статусы…. создают прямые предпосылки для осознания новой роли для возрождения новой Украины.

2049 год – столетие образования КНР. К этому времени Китай намерен завершить строительство «модернизированного социалистического государства” – коммунизм китайского образца. К этому времени Китай создаст все условия для мирового доминирования. С учетом прогнозированной исламизации мира, особенно Европы, которая должна закончиться к 2025 году, к 2049 году экономическая составляющая исламизированных стран будет способствовать полному доминированию Китая. С учетом сохранения роста экономики США, а также сохранения тенденций рождаемости на уроне не мене 2.11, США в ближайшей перспективе, после исчезновения Европы останутся пожалуй единственной страной, которые сможет реально балансировать Китай. Говорить об Индии и России пока в контексте доминирования, исходя именно из экономических критериев, я не могу.

Один пояс — один путь – стратегия серьёзной экономической интеграции евразийского пространства, ориентированная на Китай. Закладывание базиса и формирования условий для интеграции интеграций. Таким образом, как бы многие не относились к МЛМ бизнесу, но Китай выстраивает МОМ на макросистемном уровне, что в геополитической перспективе создаст все условия для включения в зависимость экономического, а затем и иную, всех стран мира.

Китай не просто начинает играть активную роль в мировой политике, но и формирует новое политическое пространство на базе формирования сообщества единой судьбы. Особенностью Китая остается то, что данная странна, сохраняя собственную идентичность, претворяя в жизнь концепцию спящего дракона, постепенно заполняет вакуум дезорганизации собственной идеологией, подкрепленной как теоретически, так и экономическими победами.

Китайский народ, обладающий уверенностью в себе и самоуважением, будет решителен в защите суверенитета, безопасности и интересов развития своей страны. <…> Одновременно с этим Китай будет вместе с другими странами активно работать над выстраиванием сообщества единой судьбы человечества, постоянно внося новый и более весомый вклад в благородное дело мира и развития человечества», — цитирует Си Цзиньпина агентство «Синьхуа».

Таким образом, Китай явственно заявляет о том, что никому не позволит посягать на суверенитет – право на самостоятельное определение собственного пути развития: целей, задач, принципов и методов их достижения. Равно как и Китай четко очертил свою позицию в плане развития: инструментом выступает не защита, и не охрана, и не оборона,  а именно безопасность. Я неоднократно заявлял, что у нас в стране СНБОУ назван неправильно, ибо оборона есть частью безопасности, ее нецелесообразно отделять в отдельное направление. Равно как и формирование государственной безпековой политики должно быть цельным и не дробиться на оборону и безопасность. Однако узурпация в сфере принятия решений в области безопасности и дальше оказывает неправильное и вредное воздействие на развитие Украины.

Боле того, в сегодняшних реалиях существование НИСД не имеет никакого смысла: данный институт должен быть включен структурно в Национальную академию государственного управления при Президенте Украины. Анализ деятельности данного учреждения показывает, что так называемые аналитическое доклады, в большинстве своем, носят конъюнктурный характер, опираясь на доминирующую геополитическую позицию правящей группы. Доклады и прогнозы данного учрежедния были мало увязаны с национальными интересами, более того, мало учитывали интересы развития страны

Также как и СНБОУ в данном виде должно быть ликвидировано как дисфункциональный орган.

Аппарат СНБОУ частично может быть включен во вновь созданную информационно-аналитическую структуру Администрации Президента Украины. Также в рамках законодательного регулирования, давно назрела необходимость в разработке Закона Украины “Об Администрации Президента Украины”, в котором четко должны быть изложены порядок организации и деятельность данной структуры.

Администрация Президента Украины вполне может выступить базой координации всех субъектов исполнительной власти в сфере безопасности. Это позволит сэкономить государственные средства, а также убрать дублирование полномочий, поскольку экономический и иной эффект РНБОУ очень тяжело измерить, а стало быть целесообразность данного органа не доказуема. Поскольку не доказана целесообразность данного органа, то потребность в нем отсутствует, ибо он  нецелесообразен.

Ну и конечно же цель любой институциональной структуры состоит в создании условия для реализации интересов развития своей страны. таким образом национальным интересом признано – развитие. Это глубокая мысль, философская, методологическая.

Китай предлагает гораздо более безопасный мир, чем та модель западного глобализма, которая очевидно находится в глобальном кризисе. Примеры Кипра и Греции и Турции, пример самой Украины – явственно свидетельствуют о том, что западные модели безопасности не гарантируют безопасности союзникам. Потому Украине не следует императивно заигрывать только с НАТО: цель любых безпековых сотрудничеств состоит в создании условий по реализации национальных интересов. Потому не только НАТО может способствовать Украине в решении данных задач, но и другие организации по безопасности, в том числе и ШОС.

Китай очень много сейчас говорит об эффективности тех действий, которые он предпринимает. Это для Украины значит, что не надо ожидать каких-то пустых инвестиций или инвестиций под декларативные проекты. Прагматизм – политика Китая как минимум до 2022 года – юбилейного ХХ съезда ЦК КП Китая. Ввиду этого, налаживание отношений должно идти по сектору взаимовыгодного прагматического стратегического сотрудничества, в том числе, не взирая на ограничения со стороны отдельных западных партнеров, используя мощный инструментарий стратегических коммуникаций.

Китай намерен сделать свои армию и флот одними из самых сильных в мире, потому он заинтересован в украинских технологиях, в том числе и оборонного назначения. Для украинской оборонной промышленности это четкий сигнал к действию. Более того, сильная армия Китая будет способствовать формирования баланса в азиатско-тихоокеанском регионе, а также милитаризации данного пространства в целом, что может быть использовано Украиной для развития инфраструктурных проектов,в том числе и оборонного назначения.

Отдельные элементы перевода прямой речи:

Мы воспользуемся празднованием 40-й годовщины проведения политики реформ и открытости в 2018 году в качестве возможности для дальнейшего проведения реформ, поскольку реформы и открытость — неизбежный путь для прогресса в современном Китае и осуществления китайской мечты”, — отметил Си Цзиньпин.

Цитируя китайский афоризм, он сказал, что китайский народ для продвижения реформ будет “прокладывать пути через горы и наводить мосты через реки”.

Он выразил новогодние поздравления всем китайцам и наилучшие пожелания друзьям по всему миру.

Си Цзиньпин сообщил, что 2018 год станет первым годом всеобъемлющей реализации духа 19-го съезда Коммунистической партии Китая, на котором был намечен план ожидаемого развития Китая на следующие три десятилетия. Отмечу, что Китай сосредоточивает внимание именно на развитии: ожидаемом, прогнозируемом и неуклонном.

“Строительство высокого дома начинается с куч земли”, — сказал Си Цзиньпин, использовав древнее китайское изречение, чтобы побудить китайских соотечественников двигаться шаг за шагом и упорно работать для претворения данного плана в действительность. Важным элементом формирования могущества Китая является вовлечения в данный процесс каждого китайца.

Развитое государство – дело рук не только самого государства, но и каждого сознательного гражданина (В.А.Липкан).

Си Цзиньпин отметил, что все находящиеся сейчас за чертой бедности сельские жители к 2020 году должны быть выведены из бедности. Крайняя бедность будет ликвидирована впервые за тысячелетия китайской истории. Это важный шаг на пути формирования базиса и построения среднего класса, который впоследствии может быть использован в роли менеджеров для управления в разных частях мира.

“Это наше торжественное обещание. Всего три года осталось до 2020 года. Каждый из нас должен быть призван к действию, делать все возможное, принимать целенаправленные меры, чтобы победы следовали одна за другой”, — сказал Си Цзиньпин.

“Это великое дело, важное как для китайского народа, так и для человечества. Необходимо делать его сообща, и реализовать это на практике”, — сказал он.

Си Цзиньпин заявил, что великие успехи в развитии Китая были созданы народом и для народа, и в число наиболее актуальных для народа вопросов входят образование, занятость, доходы, социальное обеспечение, здравоохранение, забота о пожилых, жилье и защита окружающей среды.

Председатель КНР признал, что имеются сферы, где работа правительства не отвечала ожиданиям. По его словам, несмотря на достигнутый прогресс, сохраняются вызывающие общественную озабоченность вопросы.

“Вот почему мы должны укрепить свое чувство ответственности и хорошо работать для обеспечения благосостояния народа. Благосостояние нашего народа является крупнейшим политическим достижением КПК и правительства. Наши кадровые работники должны ставить уровень жизни людей во главу угла и помогать им улучшить свою жизнь”, — сказал Си Цзиньпин.

Затронув международные вопросы, Си Цзиньпин сообщил, что мир рассчитывает услышать мнение и позицию Китая по поводу мира и развития.

“Китаю есть, что сказать в качестве ответственной крупной державы”, — отметил председатель КНР.

“Китай будет решительно поддерживать авторитет и статус ООН, активно исполнять международные обязательства и долг, сохранять твердую приверженность своим обязательствам по борьбе с климатическими изменениями, активно продвигать инициативу “Пояса и пути”, всегда быть строителем мира на планете, участником глобального развития и хранителем международного порядка. Китайский народ готов совместно с людьми из других стран разрабатывать для человечества планы успешного и мирного будущего”, — сказал Си Цзиньпин.

В целом я уверен, в 2018 необходимо кардинально изменить концепцию отношений с Китаем, который может выступить мощным инвестиционным игроком и способствовать развитию новой великой и умной Украины – Smart Ukraine.

Налаживание отношений с Китаем имеет также стратегическую перспективу вовлечения Украины в крупные инвестиционные, модернизационные и инновационные, а также иные проекты, способствующие поступательному развитию Украины во всех сферах жизнедеятельности.

доктора юридичних наук, доцента

Ліпкана Володимира Анатолійовича

Академічного радника Національної академії правових наук України

на монографію Василя Костицького та Ольги Кобан

«Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки»

Актуальність теми

В. Костицький та О. Кобан здійснили системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної із визначенням концептуальних засад соціології права, зокрема через дослідження науково-теоретичної спадщини Євгена Ерліха.

Глобалізація сучасного світу спричинила докорінну зміну ставлення до науки, як дороговказу процвітання людей знання. Якщо раніше міждисциплінарний підхід видавався чимось дивним та таким, що порушував традиційні канони наукових досліджень, обмежених предметом та об’єктом тієї чи іншої наукової спеціальності, то нині без його застосування дослідження будь-яких проблем в праві є атавістичним та застарілим, вихолощує системний зміст справжніх наукових проблем.

Розвиток живого права є відлунням одвічного прагнення до осягнення змісту і корелятивних зв’язків системного універсуму, відтак інтенсивна інтелектуальна напруга та зіткнення суперечливих підходів у культурології, філософії, безпекознавстві, теорії стратегічних комунікацій, правознавстві є одвічно іманентним.

Евристична цінність нового соціолого-правового підходу сягає коріннями далеко за межі соціології права, адже, позбувшись маргінальної соціально-філософської концепції в дусі О. Конта, соціологія набула непересічно нового значення.

Соціологія права як нова наукова дисципліна, методологічні засади якої викладено в праці Є.Ерліха «Основоположення соціології права», була сформована в надзвичайно строкатому, колоритному та іскрометному ряді філософсько-методологічних рефлексій над правом як соціальним явищем. Саме ж вчення Є.Ерліха є істотним науковим надбанням не лише вітчизняної правової думки, а й взагалі наукової думки світу.

Інтенсифікація розвідок спадщини інших корифеїв вітчизняної юриспруденції, насамперед: С.Дністрянського, Б.Кістяківського, М.Палієнка, В.Старосольського в контексті формування ерліхознавства є очевидним прогресом на шляху відбудови  національної самоідентичності українців, несамовитого прагнення до відшукування корінь розвою української наукової автохтонної нації.

Звернення авторами своєї уваги до праць Є.Ерліха дисонує з малодослідженістю праць даного видатного українського мислителя,  і тим більшою є вага цього дослідження, адже автори пропонують по-новому інтерпретувати чисельні положення, котрі в науковій та квазінауковій літературі нівелюють окремі позиції величі Є.Ерліха. Більше того, робота В.Костицького та О.Кобан є слушним кроком на шляху відродження уваги до теоретичної спадщини мислителів минулого, що на загал призводить до збагачення змісту існуючих політико-правових концепцій і теорій, збереження і примноження принципу наступності у науці.

Скажу відверто, що нині занедбання концептуальних засад живого права є не стільки забуттям національної наукової традиції, скільки нехіттю правлячих кіл та олігархату, який захопив владу України, відсторонивши та знищивши єдине джерело влади — народ України, занурювати наукову епістемологічну спільноту до методологічного обґрунтування народовладдя. Адже з позицій соціології права уможливлюється пояснити, чому саме добровольчі батальйони врятували нашу державу від московської навали у 2014 році, чому ідея параду сепаратизмів спрацювала лише в окремих районах двох областей України, чому в Україні ніколи не працюватиме лінійна парадигма кольорових революцій.

Усілякі намагання розірвати сталу наукову традицію є причиною того, що в Україні фактично відсутня стратегія розвитку, а той документ, що його написали з аналогічною назвою, до стратегії з позицій саме топонімічних: національна мета – національна ідея – національна ідентичність – національні інтереси – державна політика — немає жодного стосунку.

Неефективність української науки має багато першопричин, але одне з них, на моє переконання, яке спричинює малорезультативність більшості наукових досліджень, коріниться у відсутності системного теоретико-методологічного осмислення сучасного праворозуміння у нерозривній єдності зі сталою науковою традицією минувшини. Саме тому спроби розбудови вітчизняної політико-правової парадигми успішного розвитку держави одвічно стикаються браком стратегічного мислення, ігноруванням наступності наукової традиції. І в цьому аспекті робота В. Костицького та О. Кобан видається однією з небагатьох наукових розвідок, що порушує сталу млявість і забудькуватість наших молодих вчених та аматорів політиків.

Підкреслю, що дослідження методології права на сучасному етапі державотворення і взагалі перенесенню питання виживання української нації та збереження і відновлення національної ідентичності набувають особливої ваги.

Екстраполяція змістових складових соціології права на сучасну реальність уможливлює мені сформулювати принаймні декілька концептуальних висновків.

Реформування нашого суспільства відбувається поза контекстом методології реформування, адже останнє відбиває окремі сегменти поінколи бездумної руйнації ефективних механізмів державного управління. В цілому наразі порушено повністю закони діалектики, в тому числі закон заперечення заперечення, відповідно до якого структурація процесу розвитку відбувається крізь послідовні етапи: 1) деструкція; 2) кумуляція; 3) конструкція. У нас відбулась деструкція і наявні паростки якоїсь химерної, надзвичайно суб’єктивістської конструкції.

Але тотально імперативна  еклектична діяльність у сфері державного управління спричинила розрив корелятивних зв’язків між соціальними, економічними, інформаційними, культурними, екологічними, правовими та іншими складовими суспільної системи в процесі розвитку сучасної України. Саме в рамках соціології права і досліджується ця поєднаність, обумовленість, детермінація та корелятивність. Як суспільство не існує поза правовими параметрами, так само і право не існує поза контекстом суспільства. Відтак, органічна та атрибутивна обумовленість застосування соціологічного пізнання виступає стрижневим компонентом рецензованої мною праці.

Вага соціології права також об’єктивно зростає із суголосними правовим реформам тенденціями деформалізації права, новелізації правової методології з метою забезпечення практичної значущості наукових досліджень. У поєднанні із незавершеністю методологічного оновлення вітчизняного правознавства, істотною плюралізацією підходів до праворозуміння монографія В. Костицького та О. Кобан слугує важливою підоймою наукового розвою ідей соціології права.

Непересічне значення даної роботи виявляється і у тому, що вона слугує меті подолання тривалої методологічної ізоляції вітчизняної правової думки, коли керівництво окремих навчальних закладів майже в аксіоматичному порядку примушує розвивати ідеї та надбання зарубіжних мислителів, що, врешті-решт, призводить до втрати власного теоретико-правового надбання, ігнорування власної спадщини у царині правознавства. Адже однією з вимог до дисертацій з юридичних наук є обов’язкове, а поінколи і розлоге, вивчення міжнародного досвіду, але в жодному документі я не надибав імперативності звернення до національної наукової спадщини. Підкреслю і наголошу, саме спадщини, а не вивчення стану дослідженості тієї чи іншої наукової проблеми.

Така наукова містечковість формує початкову у будь-якого наукового працівника упевненість у те, що «там, у них» все краще, всі розумніші тощо. Отже на перший дотик проста вимога до вивчення міжнародного досвіду, якщо вона возведена до абсолюту, призводить до формування імпотентної та інертної наукової спільноти, відсутності розвитку традицій українських наукових шкіл і розвитку наукових шкіл як таких, унеможливлює поставлення зухвалих та амбітних цілей, без яких усі патякання та базікання про розвій держави є нікчемними.

Відтак, в аналізованій мною роботі запропоновано розглядати науковий доробок Є.Ерліха у контексті тих наукових пошуків, які живили і продовжують живити творчі наукові імпульси в соціології права, збагачують вітчизняну правову доктрину оригінальними ідеями, придатними для застосування у нових суспільних умовах.

Адже ідеї «вільного права», «вільного правознаходження» слугують аргументованим поясненням чисельних безпекових та геополітичних процесів у сфері стратегічних комунікацій, тобто фактично за своєю природою є кросс-секторальними і носять міждисциплінарний характер. Зокрема, пропагування міждисциплінарного підходу мною почалось ще у 2003 році, коли я видав підручник з «Безпекознавства», де з позицій системного, синергетичного та міждисциплінарного підходів досліджував безпеку.

Вузькість та монотонність більшості монографій зумовлена саме тим, що автори нівелюють значення широкого підходу до праворозуміння, уникаючи застосування аксіологічних, соціологічних, феноменологічних, онтологічних,  гносеологічних та інших форм та способів аргументації своїх наукових гіпотез та теорій. Проведений мною аналіз захищених докторських дисертацій за юридичними науками за останні роки дозволяє упевнено стверджувати про нехтування і відсутність розуміння необхідності застосування широкого підходу до праворозуміння і принаймні окреслення окрім позитивістського інших форм та методів пізнання.

Воднораз, застосування мною саме такого підходу у одній з монографій «Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні», коли до методологічного арсеналу дослідження було включено і аксіологічний, і феноменологічний, і гносеологічний, і онтологічний підходи, теорію справедливості Дж.Ролза тощо уможливили розглядати розвиток інформаційного суспільства, позбавившись пут жорсткого та вульгарного позитивізму, коли напрями розвитку та сам розвиток інформаційного суспільства на пряму пов’язують із відповідним нормативним актом, що регулює визначені суспільні відносини.

Автори рецензованої праці вірно відзначають актуальність концепцій Є. Ерліха, яка полягає у їхній здатності сприяти плюралізації й конкретизації праворозуміння, виробленню критично-конструктивного підходу до вирішення актуальних проблем правотворення в Україні. Адже модерним змістом сучасної правової системи, на мій погляд, має бути чіткий відхід від пут юридичного догматизму та одноманітності вузького позитивістського (етатистського за своєю природою) підходу до праворозуміння в цілому. Адже будь-який закон за задумом Є. Ерліха сильно відстає від живого права, а пропоноване сучасними теоретиками права поняття-замінника «механізм законодавства» віддзеркалює вразливу правову позицію, є неоковирним та інертним, таким, що страждає від постійного тертя.

Ґрунтована робота В. Костицького та О. Кобан є вдалою спробою  розвіяти однобічність, помилковість, нігілістичність та необґрунтовані намагання представити ідеї Є. Ерліха як автора, що заперечує ідею закону, не враховує специфіку правових відносин. Вихід цієї праці є науковою відповіддю тим ортодоксам та інтелектуальним маргіналам, хто вдавався до переважно поверхових, вузькотеоретичних та в цілому несправедливих оцінок наукової спадщини Є. Ерліха.

Адже сам Є. Ерліх наголошував на тому, що держава — це орган сприяння суспільству, вона зокрема сприяє здійсненню заснованого в ньому права; відповідно постає необхідність у постійній корекції писаного права залежно від змін, які відбуваються в соціальній структурі — це є основним мотивом концепції Є. Ерліха.

Адже саме конструктивне і водночас критичне та неупереджене наукове осмислення доробку Є. Ерліха відкриває шлях для уможливлення рецепції висунутих ним ідей у контексті поглиблення сучасного науково-соціологічного пізнання права.

Висновок щодо монографії

Монографія В. В. Костицього та О. Г. Кобан є самостійним, завершеним науковим дослідженням, що розкриває сутність системи наукових знань, пов’язаних із визначенням суспільно-історичного контексту становлення праворозуміння Є. Ерліха, його теоретичних здобутків, а також світового визнання соціологічної теорії прав Є. Ерліха та можливостей її сучасного використання. Зміст монографії є адекватний поставленим завданням, а виклад запропонованих в роботі положень базується на ґрунтовному опрацюванні літературних джерел з проблематики соціології права. Автори сформулювали власні висновки, які здатні стати внеском у розвиток вітчизняної соціології права, допоможуть у майбутньому уникнути бездумної апологетики наукового вчення Є. Ерліха та обстоювати у своєму дослідженні вимоги та позиції наукової об’єктивності.

Резюмуючи наведене відзначу, що монографія В. В. Костицького та О. Г.  Кобан «Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки» є розширеним виданням книги, присвяченої дослідженню творчості видатного вченого Євгена Ерліха. У ній обґрунтовується глибока наукова специфічність, інтелектуальна окремішність, самобутність і довершеність творчого доробку Є. Ерліха в галузі соціології права, його багато в чому інноваційний, недогматичний та конструктивний характер, як із погляду розвитку соціолого-правової думки, так і в сенсі розвитку загальнотеоретичної юриспруденції загалом. Яскраво проілюстровано, що концептуальна будова вчення Є. Ерліха є насправді витонченішою та набагато складнішою, ніж вульгаризовані інтерпретації приписуваної йому окремими дослідниками концепції «абсолютного» суддівського розсуду. Його праці зафіксували ґрунтовні заперечення проти юридичного позитивізму, який вважає, що закон має соціальний ефект лише на тій підставі, що він існує.

Сформульовані у пропонованій роботі висновки, історичний і теоретичний матеріал становлять надійний підмурок і перегукуються з численними сучасними проблемами праворозуміння; тож мають бути використані при вивченні соціології права. Дана книга також стане корисною як для студентів юридичних факультетів, так і для практикуючих юристів, а також тих, хто безпосередньо здійснює правозастосовну діяльність.

Рецензент

Голова наглядової ради

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

академічний радник

Національної академії правових наук України                             В. А. Ліпкан

Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

доктор юридичних наук, доцент

Трансформація геополітичної конфігурації світу, кластерізація інформаційного суспільства з подальшою кристалізацією суспільств знань  зумовлюють суттєве ускладнення структури суспільних відносин, появи нових їх видів [1]. Відтак, актуалізується потреба в удосконаленні державного управління, приведенні його у відповідність до потреб ефективного розвитку Української держави. Нові соціальні відносини зумовили необхідність у пошуку нового інструментарію, за допомогою якого уможливлюється організація узгодженої взаємодії суб’єктів державного управління та інститутів громадянського суспільства щодо цілепокладання, прогнозування, планування та програмування соціально-економічного розвитку держави. Таким адекватним комплексним інструментарієм державного управління в умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційному простору виступає система стратегічних комунікацій [2].

Зазначу, що у низці вітчизняних міністерств вже створено відповідні структурні підрозділи, працюють радники зі стратегічних комунікацій, експерти, аналітики та фахівці з цього напрямку. Також є радник зі стратегічних комунікацій і у Президента України.

У Щорічному посланні Президента України до Верховної Ради, озвученому у вересні 2016 року, окремо наголошено на ключовій ролі стратегічних комунікацій в реалізації реформи комунікативної діяльності держави, формуванні міжнародного іміджу та забезпеченні кібернетичної безпеки.

Більше того, дане поняття вже легітимоване. Так, у ч. 16 ст. 4 розділу 1 Воєнної доктрини України, «стратегічні комунікації» визначаються як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави ― публічної дипломатії, звʼязків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [3].

Відзначу, що вітчизняна наука постійно на декілька кроків відстає від існуючих реалій. Нині на доктринальному рівні дослідження стратегічної комунікації відсутні, а ті поодинокі публікації, що з’являються, здебільшого виступають перекладом англомовних матеріалів STRATCOM, а також стандартів НАТО у цій галузі безвідносно до національних інтересів України, а також засад національної ідентичності.

Натомість відмічу, що стратегічні комунікації в суспільстві знань перетворюються в системоутворюючу складову сучасної цивілізації та виступають умовою її глобальних при чому варіативних трансформацій. Водночас, адаптація технологій стратегічних комунікацій відповідно до соціокомунікативних структур та спроможностей суспільства й держави є необхідною складовою їх успішного функціонування, виступає вагомим чинником розвитку суспільства [4].

Зрозуміло, що дане поняття у Воєнній доктрині України було сформульовано відповідно до потреб воєнної організації держави, тому в нашому контексті — контексті державного управління — його інтерпретація є дещо ширшою.

Отже, я пропонує стратегічні комунікації, як напрям державного управління, на даному етапі історичного розвитку розуміти як узгоджені та скоординовані урядом держави можливості інституціональної структури та інститутів громадянського суспільства, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення, збереження та розвитку сприятливих умов для просування з урахуванням національних цінностей легітимованих національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів, смислів, наративів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями, можливостями, спроможностями та потенціалом усіх елементів системи державного управління.

Основними складовими елементами системи стратегічних комунікацій виступають : 1) інтеракціоністський блок: публічна дипломатія; залучення ключового лідера; зв’язки зі ЗМІ, з органами державної влади, з громадськістю, внутрішня комунікація; 2) інформаційно-психологічний блок: інформаційні, психологічні, спеціальні операції; 3) технічний блок: кібернетична безпека, протиборство в електромагнітному просторі; 4) військовий блок: блок військового та цивільно-військового співробітництва; документування подій, безпека операцій, заходи активного впливу.

Для мене є незрозумілою позиція вищого керівництва держави щодо: 1) скасування Доктрини інформаційної безпеки України; 2) неприйняття у затверджені Урядом терміни (30 липня 2015 р.) Міністерством інформаційної політики Концепції інформаційної безпеки у той час, коли проти України задіяний весь арсенал стратегічних комунікацій щодо унеможливлення нею реалізації національних інтересів, зокрема здійснюються широкомасштабні інформаційно-психологічні операції системного характеру, ведеться чорна пропаганда, застосовуються різноманітні залякування, показ дій військ, проводяться спеціальні операції щодо ліквідації певних ключових лідерів, залучаються ключові лідери для дестабілізації і формування зневіри до влади України тощо.

Причому стратегічні комунікації доцільно розглядати в двох аспектах:

1) як напрям державної політики;

2) як напрям підготовки відповідних фахівців (страткомівців).

Вимушений визнати, що Україна не виробила системної стратегії державної комунікаційної політики.

Однак певні зрушення намітилися в напрямі підготовки відповідних фахівців в рамках кафедри управління проектами ОРІДУ НАДУ. Переконаний, що розвиток страткому  виступає важливою підоймою успішного функціонування Української держави.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
3. Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс :  http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
4. Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.

 Для цитування:

Ліпкан В. А. Поняття та структура стратегічних комунікацій на сучасному етапі державотворення. Реформування публічного управління та адміністрування: теорія, практика, міжнародний досвід : матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф. за міжнар. участю. 28 жов. 2016 р. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. – С. 270-271.

Аналіз фільму від Володимира Ліпкана,

Голови Інституту майбутнього ГОСЛ, доктора юридичних наук

Війна… Гидке і бридке слово

Що вкарбувалось назавжди

Чи нелінійна, чи гібридна

Тепер творити нам нема коли.

Всі думки зараз про стратком

Це зараз основний главком

Якщо систему вчасно побудуємо

То і державу ми врятуєм.

Днями на каналі ВВС відбулася прем’єра фільму “Третя світова війна: зсередини командного пункту”.

http://www.bbc.co.uk/programmes/b06zw32h

http://www.bbc.co.uk/mediacentre/proginfo/2016/05/inside-the-war-room

версія росіян і їхнє сприйняття фільму:

http://www.bbc.com/russian/international/2016/02/160203_world_war_three_war_room_bbc

У Даному пості я проаналізую фільм, який спричинив такий суттєвий галас, здебільшого серед тих, хто не бачив його до кінця, так само як, напевно, і не бачив в оригіналі, без якихось там субтитрів.

У попередніх постах я звертав увагу на появу даного фільму, синхронізовану із реальним вводом військ у Латвію и рішення уряду Британії про відправлення 5 бойових кораблів.

http://www.unian.ua/world/1260415-velikobritaniya-napravit-pyat-viyskovih-korabliv-u-baltiyske-more-dlya-strimuvannya-agresiji-rf.html

Для логічності викладу матеріалу, я будувати подавати поді, що показуються в фільмі в рубриці Фільм

Свій коментар з екстраполяцією на Україну: Що ж у реальності

Фільм

Для реальності фільму не було застосовано  майже ніяких спецефектів. Все було, немов вельми натуралістично, що створювало додаткові відчуття реальності того, що бачимо.

Локація : штаб квартира, командний пункт, в комяу вирішуються питання стратгеіної оборони України, можемо сказати і іншими словами: хаб стратегічних комунікацій, в якому високопосадовці Великої Британїі, ухвалюють рішення стратегічного рівня, обов’язкові для виконання усіма суб’єктами виконавчої влади.

Цікавість фільму у тому, що в ньому майже немає ніяких картинок, кліповості, як це залюбки використовують американці при виробництві кінопродукції. Згадаємо, прикладом, нещодавно аналізований фільм про Бенгазі.

Тобто все відбувається в рамках однією кімнати… все вирішується там, за столом переговорів, дискусій, а інколи й полеміки.

Загальна картинка була узята з України, оскільки саме наша держава  є класичним прикладом механізму утворення так званих „народних республік” на сучасному етапі розвитку суспільства в тому числі розвитку стратегії ведення війни.

В історії було багато інших прикладів, зокрема Сталін бажав утворення народної республіки в Фінляндії, інші тоталітарні лідери також прагнули використати цей механізм для експансії власної влади. Однак свого часу Сталіну завадила опозиція, на яку він розраховував, оскільки вона вчасно зрозуміла пагубність для власної держави та її суверенітету підтримки з боку тоталітарного лідера СРСР. Стосовно подій у фільмі, то вони відбуваються таким саме чином, як це було в АРК України, Донецькій, Луганській, Харківській та деяких інших областях:

•        проведення „спонтанних” демонстрацій у Даувгавпілсі, метою яких виступає захоплення державних будівель;

•        захоплення державних будівель із подальшим обовязковим скидуванням державних прапорів Латвії із державних установ -це іманентний скаральний компонент будь-якої російської агресії, оскільки, слідуючи за відомими російськими військовими начальниками, в мозок росіян вбили постулат: де російський прапор повісили, там його уже ніколи не знімуть;

•        наявність неодмінного атрибуту сучасних проповідників „руського миру”: георгіївської стрічки;

•        захоплення влади відбувається “представниками народу” (котрі дивним чином знаються на тактиці захоплення державних будівель, застосуванні нелетального фізичного впливу при фізичній протидії охоронцям державних будівель, мають при собі вогнепальну зброю, вміло користуються нею, заподіюючи нелетальні поранення тощо).

Причому в Латвії для цього в принципі існують об’єктивні причини: якщо московська пропаганда роками успішно прагнула придумати та вкарбувати у пострадянську свідомість нових українців власний архетип, у той час як в реальності ніколи і ніде в Україні не відбувалося утиску російськомовних, то в Латвії все навпаки: там російськомовні громадяни не мають громадянства, вони позбавлені багатьох привілеїв, що мають громадяни Латвії, що є латишами за національною ознакою і за народженням, знають латиську мову тощо. Тобто в реальності для застосування сили і захисту так званого „російськомовного населення” в Латвії існує набагато більше реальних причин, ніж вони були в Україні.

Потім звичайно, серед тих, хто захоплював будівлю, опиняється лідер, який проголошує референдум про автономію Даугавпілсу від Риги.

„Всезагальна” підтримка (тими, хто прийшов на мітинг, серед яких багато нежителів Латвії) легітимує проголошене рішення про референдум.

Водночас офіційна влада Латвії, не маючи можливості самотужки придушити в корінні такі дії, локалізувати  провокаторів та здійснити систему профілактичних заходів та відповідних заходів стратегічних комунікацій за знайомим для пересічного українця сценарієм, звертаються до Європи з проханням про допомогу, одночасно звертаючись до Путіна,  що офіційна влада в Ризі не визнає результати референдуму.

Що в реальності?

Знайома картина: пригадуємо Турчинова, Яценюка, які говорили ті самі речі… Результат всім відомий…

У фільмі дуже красиво і пансько опускається позиція Італії, Іспанії, Греції, навіть Франції. Увиразнено формується однозначна нейтральна позиція Німеччини…

На момент вторгнення російсько-терористських військ в Європі існувало і було сформовано могутнє проросійське лоббі. За допомогою могутніх інформаційних каналів передусім Russia Today, були сформовані усі передумови для того, щоб для світового співтовариства зобразити цей акт агресії як внутрішній конфлікт…

- В Італії  – Берлусконі – одвічний друг Путіна,

- Іспанія міцно пов’язана із Росією економічно,

- Чехія – Президент Земан відкрито підтримав Путіна,

- Словаччина – проросійська політика завжди навіть не приховувалася

- Греція, балансуючи на межі виживання, як ревнива жінка побоювалась, що якщо вся увага і фінанси перекинуться до України, до їх не буде чим годувати, тому грекам аж ніяк не вигідно було втарчати роль європейської терпіли, щоб й надалі продовжувати скиглити та викачувати багатомільярдні кошти з бюджету ЄС.

- Франція… Ця країна за своєю імперськістю є спорідненою із Росією. Будова Містралів, з наступним сумнівним продажем їх Єгипту, дружба Путіна і Саркозі, а також фінансова підтримки Ліпен, створили для Росії безпрограшний варіант: аби хто не прийшов до влади у Франції, з Росією ці люди мають грані стосунки. А отже Франція насправді\, незважаючи ні на які офіційні, потрібні, пусті та галасливі промови, ніколи не буде проти Росії.

- Німеччина …. Я був там влітку. Знаєте, там ще й досі у парках висять герби СРСР, там ще й досі шанують радянських солдат (помилково ототожнюючи їх лише з руськими) і вважають, що саме Москва звільнила Німеччину від фашизму, саме тому, вони з дитинства навчені поважати Росію як берегиню, колиску їхнього світлого капіталістичного майбуття. Коли я натрапив біля Рейхстагу на руського, який там стояв із прапором Росії і певними філософськими гаслами, я вже тоді збагнув, що німці навіть не здогадуються, як філігранно і чітко працюють росіяни, готуючи собі ґрунт для майбутнього захоплення системи управління в Німеччині. Згадаємо і фінансову складову: на момент початку агресії проти України торгівельний обіг складав понад 320 мільярдів євро. Тому Німеччині було, ЩО втрачати. Тому Штайнмаєр до останнього пробував переконати Порошенка, що росіян немає в Україні, що не слід застосовувати зброю, слід погодитися на федерацію, слід взагалі погодитися, щоб не досаджати Німеччині….

Тобто як у фільмі, так і на практиці, найбільшу підтримку гіпотетично могли надати лише дві країни: Велика Британія і США. Щоправда в житті для України з’явився ще один ситуаційний партнер — Польща.

Фільм

Головне питання у дійових осіб фільму після захоплення адміністративних будівель: чи можна вважати дану ситуацію такою та ідентифікувати її як таку, що повністю підлягає та відповідає статті 5 Статуту НАТО про колективну оборону. Іншими словами: герої фільму за столом у високих кабінетах на початку вирішували: чи є дана ситуація такою, щоб вважати її необхідною для застосуваня сил колективної оборони.

Цікавим є те, що у фільму наводиться чіткий та детальний аналіз подій в АР Крим України. І головне: лунає ключова фраза:

якщо Україна була б в НАТО, то всі ті зелені, голубі, ввічливі та інші чоловічки були б однозначно ідентифіковані як вороги та їхня присутність слугувала б підставою для застосування ст. 5 про колективну оборону.

Що в реальності:

Таким чином висновуємо: якщо б Україна, незважаючи ні на які застереження та прямі погрози Росії вступила до НАТО (події в 2008 році, коли ми стояли за крок до цього ще треба детально проаналізувати та зробити відповідні висновки з ухваленням відповідних рішень), то це унеможливило б реалізацію будь-якого сценарію гібридної війни, до якого ми виявилися просто нездатними для відбиття та неготовими передусім морально та ментально стріляти в ворогів — росіян. Адже військова група в Криму дозволяла не лише ефективно обороняти державу, а й досягти значних переваг при бойовому контакті з росіянами.

Фільм:

Дійові особи жваво обговорюють методи, які Росія застосувала для сепаратизму на території Латвії: починаючи від пропаганди, завершуючи загрозою застосування сил спеціальних операцій. Причому із застосуванням технологій GRP, Reach & Frequency інформація про те, що Українська частина території (Крим) і Латвія речі не однакові: Латвія — член НАТО, відповідно дії мають бути не такими як щодо України, повторюється 3-5 разів за короткий проміжок часі, лунаючи з вуст різних членів комісії, що зібралася за столом переговорів.

таким чином формується чіткий посил: Україна має бути членом НАТО, це дасть додаткові суттєві можливості у ефективній протидії Росії.

Всі застереження, ніби країни, що воюють не пртймають до Альянсу – маячня.Туреччина, Греція і Кіпр мають одне до одного територіальні суперечки і нічого їм не заважє бути членами одного блоку.

При аналізові подій, що відбулися на захопленій території Латвії в обіг вводяться такі поняття, як: детероризація, деескалація…

Характерним є використанням картинок з України:

•        побиття поліцейських місцевими проросійськими громадянами (тітушки в Україні);

•        проведення побитих та скривавлених поліцейських крізь оскаженілий натовп, коли кожен з натовпу намагався вдарити, плюнути чи просто фізично знищити співробітника правоохоронних органів (пригадуємо, як у нас майданівці тягли побитих беркутівців до сцени і волали, щоб їм відтяли руки, як ставили на коліна тих, хто присягав служити закону, як захоплювали місцеві районні відділи внутрішніх справ, СБУ, державні будівлі, а потім звинувачували їх у тому, що вони не йдуться захищати батьківщину проти сепаратизму, водночас як викрали депутата Горлівської ради, розрізали йому пуза, засипали туди сіль і втопили, як били 2 роки тому мирних демонстрантів в Донецьку).

Тобто картинка ідентична, кожен українець абсолютно зрозуміє, як і що відбувалося насправді в Україні: хто організовував ці мітинги в Криму, чому так швидко прапори Партії Регіонів перефарбували на прапори Росії тощо.

Мене задовольняє те, як детально і чітко було проведено в фільмі аналіз українських подій, все розкладено по полочкам. Жаль, тільки громадяни окупованих територій цього не побачать, оскільки й надалі будуть думати про хунту, бандерівців, єврогеїв та американську заразу…

•        не оминули деталі і тих картинок, коли сепаратисти використовували каміння, палили шини …

Причому, в фільмі робиться красива картинка, коли голова мятежників звертається до ЗМІ Росії і просить їх про допомогу російськомовному населенню. Причому Росія, як і з подіями в Україні, абсолютно відхиляє будь-які натяки на свою причетність до цього і взагалі присутність в Латвії. Більше того, робиться спроба зобразити все як звичайні порушення громадського порядку.

Оскільки Латвія — член НАТО, то всі ці інформаційні флуди, які не мають нічого спільного із дійсністю, були повністю проігноровані США і ухвалюється рішення про направлення контингенту сил швидкого реагування до Латвії.

Звичайно, що Росія у відповідь, проводить, немов планові, навчання своїх військ.

У цей час сепаратисти продовжують працювати зі ЗМІ:

•        зображують нелюдяність Ризької влади;

•        показують фейкові звірства ризьких правоохоронців та військових;

Що в реальності:

Пригадуєте, як уміло одні й ті ж жінки, влаштовували „концерти” про своїх немов забитих до смерті синів, як вони благали допомоги у Путіна. Згадуєте про розповсюдження міфу про те, що на Майдані їли дітей, що якщо прийдуть бандерівці, то всіх москалів поз’їдають. Потім були псевдокартинки з маршу рівності, яких в засобах дезінформації Росії назвали нацистами, неофашистами. Давайте пригадаємо, що напередодні майдану, починаючи з 2012 року активізувалися певні псевдонаукові конференції та семінари, на яких активно обговорювалася тема „неофашизму в Україні”, „неонацизму в Україні” . Причому в дану діяльність, для притягнення до неї більшої уваги була застосована ще одна концепція стратегічних комунікацій: утягнення ключових лідерів. Зокрема Л.Кравчук брав безпосередню участь у заходах різного рівня, щодо розповсюдження ідей про необхідність боротьби з неофашизмом та неонацизмом в Україні. Тобто факт існування вже стверджувався в самій постановці питання.

Таким чином, з роками, лише зараз розуміємо: вже тоді готувався живильний ґрунт для того, щоб визнавати будь-які антиурядові течії неофашистськими або неонацистськими з подальшою відповідною роботою з ними. А для російського глядача була сформована примітивна але просто картинка: там в Україні: неофашисти, бандерівці, хунта, заколот — все погано; тут, дома в Росії — все добре, стабільно, нехай і лайно, але своє, рідне. Щоб зараза не перекинулася, щоб захистити своїх співгромадян (громадян України, які свідомо стали громадянами саме України, а не Росії, яких ніхто до цього не змушував) ми, росіяни, маємо допомогти своїм.

Фільм:

У фільмі все чітко зображено, всі деталі роботи сепаратистів, роботи ЗМІ тощо. Фактично вимальований чіткий механізм проведення інформаційної операції як складової гібридної війни.

Далі, з метою більшої мотивації долучення Великої Британії до цього конфлікту, за сценарієм режисера відбувається захоплення машини з британськими інструкторами. Для полегшення сприйняття і взагалі красочності картинки усі сепаратисти розмовляють чистою російською мовою. Тобто артисти для цього фільму були узяті російськомовні. Це дуже сильний телевізійний прийом, оскільки діалектизми, пейоративна лексика, якою суттєвим чином насичена російська мова, створюють реальну картинку.

Потім затриманих демонструють усьому світу….

Потім затриманий читає усьому світу написаний заздалегідь терористами текст, говорячи про те, що він дуже шкодує за свої вчинки, що він так вчинив проти мирного литовського російськомовного населення… Базікало, базікало, базікало…

Що в реальності:

Пригадуєте, як через зраду керівника донецької Альфи було затримано наших трьох співробітників СБУ, яких потім всім показували і говорили, що карателі приїхали …

Пригадуєте, скільки в Youtube сепаратисти заливали відео із захопленими у полон українськими військовими, яких змушували говорити, що вони шкодують, що вони не знають заради чого вони воюють..

Відтак, фактично, інформаційна складова виступає могутнім елементом проведення будь-яких спец операцій.

Фільм

Далі постає потреба в посиленні градусу подій і автор сценарію робить хід конем: він демонструє збиття російськими військовими зі своєї території гелікоптера з військовими НАТО і латишами.

Відбувається ключовий діалог між особами, що зібралися в командному пункті:

-        з одного боку, всі розуміють, що нанесення удару-відповіді по російській військовій базі, звідки було збито гелікоптер НАТО, трактуватиметься Росією як напад на суверенну державу, і що Росія за такого випадку може застосувати весь арсенал своєї зброї, включаючи ядерну;

-        опоненти з іншого боку, відстоюють кардинально інший ключовий посил: якщо ми і надалі дозволятимемо руським безкарно робити все, що їм заманеться, то вони не скінчать агресію.

Лунає ключовий посил: Ми маємо відповісти, навіть, якщо це на території Росії.

Що в реальності:

На нашій пам’яті багато збитих гелікоптерів, в тому числі і з генералом Кульчицьким. Так само збитий літак МН17, історія і правда події про що, й донині лишаються втаємничими, оскільки Нідерланди не можуть визнати факту того, що літак із її пасажирами збили російсько-терористські війська.

Таким чинном, бачимо, що в фільмі, навіть і цей елемент було встановлено до сценарію, тобто всі ключові елементи фізичної дестабілізації.

Фільм:

У цей час для допомоги сепаратистам вирушає гуманітарний конвой.

Правда в Латвії, на відміну від України, у фільмі, завдання гуманітарного конвою були дещо звужені: лише постачання зброї сепаратистам, передача грошей, продуктів харчування.

Офіційна влада безпорадно заявляє, що цей конвой є порушенням латвійського законодавства, що він є протизаконним, він не проходив відповідні митні процедури, ніхто з міжнародних спостерігачів не мав доступу до нього… Але знищити його немає ані сил, ані політичного духу. Конвой в Латвії …

Що в реальності:

Гуманітарний  конвой — цікава назва була придумана для того, щоб лайно назвати цукеркою. Гуманітарний конвой — сучасний ефективний засіб ведення гібридної війни, за якого з використанням і підтримкою збройних сил, спеціальних операцій, під виглядом допомоги на території країни, всупереч її законодавству, потрапляє контрабанда продуктів, зброї та інше. Більше того, щоб не їхати пустими до дому, гуманітарний конвой в Україні повністю вивозив найбільш важливі підприємства: інфраструктура була знищена. Апаратуру, елементи інфраструктури, тобто фактично було здійснено не те що рейдерство, а звіряче пограбування, зґвалтування інфраструктури України.

Стріляти в Україні по конвою ніхто не наважився…

І навіть зараз, незважаючи на можливості, підтримку світового товариства, ми продовжуємо спостерігати, як Росія постачає и надалі насичує зброєю сепаратистські сили.

Фільм:

Звичайно. Наші головні герої, які представляють Раду Національної безпеки, управління комунікацій МЗС, Парламент, посол Британії в Росії, посол Британії  в Латвії  тощо розуміють непередбачуваність Росії та дій керівництва даної картини. Точиться запекла дискусія щодо реальних можливостей ведення глобальної війни: якщо віддати Латвію, то наступною буде Польща.

Цікавим є те, що в фільмі, нехай і не наскрізно, але продемонстрована обізнаність членів кабінету змістом нової Стратегії національної безпеки Росії, яку Путін затвердив 31 грудня (новорічне привітання для росіян !) 2015 року. Таким чином, відчуття реальності, при перегляді даного фільму, абсолютно не віртуальне, не штучне. Я дивився фільм. наче реальну історію, реальний прогноз, реальне попередження Росії: ми знаємо ваші плани, ми знаємо про вашу здатність нанести тактичні ядерні удари, ми готові дати відповідь, ми готові до підтримки наших союзників, ми не дамо Вам чинит безправ’я і й агресію надалі.

Натомість за столом розгортається дискусія: чому через країну в 2 мільйона (Латвія) ми маємо розпочинати глобальну війну? Адже життя УСЬОГо Альянсу є важливішим і ціннішим за життя одного члена Альянсу. Не є вартим розпочинати третю світову через Латвію.

Натомість опоненти  даних думок виголошують: мирні пропозиції знищують НАТО, через них вся концепція НАТО втрачає сенс і опиняється під загрозою.

Лунає ключова фраза: визнається помилка того, що допустили гуманітарний конвой.

Що в реальності:

Маємо відстоювати власні національні інтереси, маємо припинити постачання зброї терористам, хоч би як наш ворог його не називав: подарунки від Діда Мороза на новий рік; гуманітарний конвой, З миром у серці, з любов’ю до братів-українців тощо. На даному етапі історичного розвитку Росія — ворог України, все, що йде від ворога і спрямовано на знищення нашої держави, може зашкодити їй — має бути знищено, ліквідовано, помножено на нуль.

Фільм:

Ставиться ультиматум: за 72 години Росія має забрати свої війська і убратися з Латвії.

Росія показово приводить свої ядерні війська у стан повної бойової готовності..

В кімнаті з’ясовується дві ключові стратегії:

- credibility — правдоподібність того, що Росія застосує зброю, довіра тій інформації, що надходить з розвідувальних джерел щодо ядерної війни;

- capability — реальна здатність Росії застосувати ядерну зброю, включаючи прорахування наслідків для самої Росії.

Звичайно, що діалог в кімнаті постійно переривається консультаціями з іноземними партнерами по Альянсу. Почергово Італія, Іспанія, Греція відмовляються брати участь у війні проти Росії.

Німеччина, дотримуючись своєї минулої позиції, не бажає ескалації конфлікту, який може спричинити третю світову війну.

Демонстративно, чомусь жодного слова не згадується про Польщу і Туреччину, незважаючи на те, що дані країни володіють потужним потенціалом використання сил швидкого реагування.

Лишаються лише США.

Звучить ще одна ключа фраза: ми спостерігаємо фрагментацію НАТО.

Постає потреба у створенні дієздатної коаліції (workable coalition).

Що в реальності:

Коли почали відбуватися події в Криму, а згодом і в усіх східних та південних областях України, ми згадуємо той факт, що світове товариство значно розділилося в своїх оцінках. Скажу по-іншому: реальну оцінку дали лише США та Велика Британія. Німеччина до останнього прагнула дипломатичним шляхом вплинути на Росію не „робити дурниць” та не тривожити заспокійливий захід своїми видумками та „проделками”. Не вийшло. Росія, відчувши відсутність одностайності, почала діяти більш активно в Україні. Більше того, були зроблені відповідні геополітичні кроки щодо ескалації відносин з Туреччиною та частиною мусульманського світу через участь Росії у війні в Сирії.

Таким чином, бачимо: якщо вчасно не зупинити агресію, то агресія вже вийде з-під контролю і розповсюдиться у некерованих масштабах на інші території та простори.

Фільм:

Американські і британські військові починають бій з російсько-терористськими формуваннями.

Внаслідок проведеної операції демонструють тіла вбитих британських солдатів.

Далі Росія застосовує тактичну ядерну зброю проти кораблів британських військово-морських сил, котрі були спрямовані на забезпечення проведення спеціальної операції з відновлення територіальної цілісності держави-члена НАТО.

Застосування ядерної зброї проти держави-члена НАТО — фундаментальна помилка.

Визнається помилка відносин з Україною: в контексті з Україною використання Росією сили проти України не було правильно оцінено, але це правильно оцінено в контексті Латвії.

Далі йдуть перемовини між британцями та американцями щодо застосування ядерної зброї. Британці наполягають на тому, що НЕ потрібно застосовувати її у відповідь на російський удар. Американці ж, своєю чергою, відстоюють позицію, що, якщо не вдарити першими, то Росія похоронить весь світ у ядерному попелі.

Американці застосовують ядерну зброю проти Росії.

Кінцівка фільму риторична:

Головуючий у кімнаті анонсує: якщо Росія запустить своєї ядерні ракети. То у нас буде лише декілька хвилин на прийняття рішення про нанесення ударів у відповідь.

Чи ми будемо готові відповідати? Чи ми завдаватимемо удари у відповідь? Які інструкції ми маємо дати нашим командирам?

Коли відбувається голосування, то ЗА нанесення ударів голосує меншість, усього три присутні в кабінеті…

Резюме

Фільм цікавий, пізнавальний. На основі реальних подій, реальних, а не вигаданих складових гібридної війни чітко показана вся сутність і підступність даного типу війни. Це і формування народних республік, і застосування мас-медіа, і гуманітарні конвої, і утягнення ключових лідерів, і використання п’ятої колнни….

Показана слабкість держав, передусім слабкість через острах застосування ядерної сили Росією. Саме на цій слабкості і грає Росія. Якщо вона буде знати, що Європа і світ готові нанести  ядерні удари у відповідь, то її наглість у зухвалість будуть значно зменшені, адже шкода заподіяння неприйнятного ризику для Росії теж не є бажаною перспективою їхнього розвитку.

Констатується про фрагментацію держав всередині Альянсу.

Визнається помилковою політика щодо України ненадання своєчасно силової підтримки під час захоплення АР Крим, через що ескалація конфлікту набула непрогнозованих форм.

Обґрунтовується стримана військова підтримка України тим фактом, що Україна — не член НАТО.

Для України декілька важливих висновків:

1. Маємо боронити свій суверенітет, покладаючись на власні сили.

2. Незважаючи ні на які перепони, необхідно під будь-яким приводом стати членом НАТО.

3. Потрібно й надалі розробляти теоретично і практично втілювати концепцію протидії гібридним війнам.

4. Постає потреба у відпрацюванні такого елемента гібридної війни, як п’ята колонна: за умов України, знищення професійного ядра правоохоронної системи, повсякчасної дискредитації нової поліції, п’ятою колоною в Україні можуть стати злочинні елементи, організовані злочинні угруповання, котрі керуватимуться з Росії. У поєднанні з люмпенами і маргіналами тимчасово окупованих територій, а також ображених співробітників правоохоронних органів, окремих членів розформованих добровольчих батальйонів, вони становлять серйозну та суттєву загрозу національній безпеці у в внутрішній сфері.

5. Потребує свого розроблення система стратегічних комунікацій, як найбільш дієвий механізм формування та реалізації державної інформаційної політики в умовах сучасних інформаційних трансформацій та формуванні нових безпекових просторів.