Так трапилось, що вона була підготовлена ще у 2021 році, рекомендована до друку 22 лютого 2022 року, але через чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, її вихід постійно відкладався.

Однак час прийшов, обставини склалися правильно, і ця наша спільна праця побачила світ. Це монографія «Стратегія державної інфраструктурної політики України».

Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: [монографія] ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Чим ця книга цікава?

1. Я закладаю новий формат наукової продукції: зовнішня форма, зміст, форма подачі.
2. Дана монографія є формою наукової наступності органічним продовженням серії ORDO ORDINANS, яка була започаткована мною 29 жовтня 2011 року. Серія „ORDO ORDINANS” — це моя наукова позиція і конкретний персональний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій наукове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослідників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та обізнаний шар української історичної нації — являє собою єдиний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільноту — національну еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади національної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
3. У роботі уводиться нова наукова традиція: слова дяки всім тим, хто був причетним до виходу наукової праці: це і рецензенти, і консультанти, і поліграфічна група і родина — всі ті, хто тією чи іншою мірою долучилися до виходу монографії. Цим закладаємо фундамент для вдячності, формуємо засадничі положення культури наукової творчості і наступності.
4. У роботі перед кожним розділом подаються епіграфи, у домінантній більшості українських авторів. Тим самим ми демонструємо наукову спадкоємність, унаочнюємо історичну наукову пам’ять і артикулюємо органічний зв’язок із сьогоденням. Нам є ким і чим пишатися, тоже посилання на українських вчених, мислителів, філософів, митців — унормовується нами як дороговказ неонаціософства. Артикуляція афоризмів інтелектуального українства — місток між минулим і сьогоденням, а також є мисленнєвим кодом прийдешніх поколінь. Ми закладаємо місток до майбутнього, коли прийдешні науковці будуть посилатися не лише на Аристотеля та Полібія, Марка Аврелія або Ніцше, а ретельно досліджуватимуть праці українських науковців, оскільки саме від нас залежить наскільки глибинно і занурено ми вивчатимемо національний інтелектуальний спадок, настільки ж умодерненою і буде національна геостратегія розвитку Української Держави, яка відповідатиме українським національним інтересам.
5. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в монографії уперше презентовано модель використання української латинки згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).
6. Монографію підготовлено у тісній співпраці з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України і Глобальної організації союзницького лідерства, що слугує конструктивним прикладом дієвості взаємодії державних і недержавних аналітичних спільнот у формуванні нових смислів і концепцій ефективного розвитку української нації та держави.
7. Дана монографія є результатом впровадження вертикально інтегрованої структури в матрицю наукової діяльності: 1) генерування нової актуальної ідеї; 2) розроблення плану її реалізації; 3) узгодження з ключовими бенефіціарами хронотопу; 4) підготовка тексту монографії; 5) рецензування монографії та її обговорення на вченій Раді; 6) пошук ресурсів та організації діяльності всіх складових із фінансування проекту; 7) типографська робота; 8) логістична робота. Усе це — складові для багатьох людей невидимого процесу. тоже випуск монографії це складний не лише інтелектуальний, а й ресурсний та організаційний процес. Я вдячний усім, хто долучився на кожному етапі, внаслідок чого наша праця власно і побачила світ.

Висловлюю слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.

Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, за напрям та спрямування теми дослідження у політико-правове річище, фахове наукове консультування і формування стратегічного бачення.

Красно вдячні науковому колективу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку, зокрема: І. О. Кресіній  О. М. Костенку, О. В. Кукуруз, Н. М. Оніщенко, О. М. Стойко, Ю. С. Шемшученку, В. А. Явір.

Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: В. П. Горбатенку, С. І. Даніленку, І. М. Рижову, Т. В. Сивак, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.

Слова подяки також висловлюємо за підтримку теми дослідження і чітке організаційне супроводження доктору юридичних наук, доценту Михайлові Юрійовичу Віхляєву.

Вагомий внесок щодо удосконалення саме правової частини роботи відіграли маститі поради докторів юридичних наук: О. А. Мандзюка, Р. В. Миронюка, П. В. Макушева, О. В. Тильчик.

Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.

Вихід цієї праці став можливий, завдяки ґрунтовній творчій підтримці:

• державного експерта служби з питань військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу Апарату Ради національної безпеки і оборони України, кандидата юридичних наук, Ольги Василівни Кушнір;
• директора інституту інформаційного права Глобальної організації союзницького лідерства кандидата юридичних наук, доцента Юлії Євгенівни Максименко;
• колективу Київського інституту міжнародних відносин, зокрема професору Анатолія Володимировича Яковця.

Щиросердна дяка за креативний підхід, відповідальну та копітку роботу Голові наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства — Олені Сергіївні Ліпкан, завдячуючи якій власно і побачила світ дана праця.

Від себе особисто хочу низько вклонитися моїм вчителям.

Передусім, щиро дякую своїй родині: матусі — Галині Федорівні Ліпкан, своїй дружині — Олені Сергіївні Ліпкан, своїм дітям: Валерію, Артему і Тімуру за їх довготерпіння, усіляку підтримку, протегування, окрилення та розмаїте сприяння творчій атмосфері, що й стало запорукою натхнення.

Ушанувати світлу пам’ять свого батька Анатолія Миколайовича Ліпкана, який натхненно вкладав у мене свою любов, заґартував мій непереборний дух, сформував незламний характер, дав мені шлях у житті, спрямував мою життєву енергію на досягнення шляхетних цілей.

Красно вдячний своїй першій вчительці Катерині Іванівні Сидоренко, яка підтримувала мене з перших років навчання, привчала до самостійного осягнення навколишнього середовища, готувала до майбутніх невдач і перемог, і в цілому сприяла становленню мене як особи з чітко сформованою громадянською позицією.

Шаную світлу пам’ять Сергія Михайловича Штефана, який після мого закінчення з золотою медаллю спеціалізованої фізико-математичної школи № 173 м. Києва зумів прищепити мені любов до права, спонукав до глибшого розуміння його сутності і призначення у сучасному буремному світі.

Слова дяки хочу сказати і вшанувати світлу пам’ять Юрія Валер’яновича Александрова, який розпалив жаринку любові вже до юридичної науки, надав можливість повірити у власні сили та навернув мене до перших маленьких успіхів — у 1995 році, саме під його керівництвом, я виборов перемогу на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт, який проводила Українська правнича фундація, отримавши премію імені Володимира Суміна.

Хочу згадати добрими словами людину, яка після мого закінчення з відзнакою Національної академії внутрішніх справ України відкрила мені двері до тернистого шляху науки — керівника кандидатської дисертації з юридичних наук — Володимира Івановича Антипова, який був джерелом життєдайної сили і наснаги, еталоном наукового керівника та особистості. Саме він прищепив мені навички до копіткої аналітичної праці, навчив ефективно працювати з матеріалом, наполегливо рухатись вперед, постійно вчитись.

Особлива дяка своєму науковому консультанту з докторської дисертації з юридичних наук — Василю Івановичу Шакуну — порядність, мудрість, поміркованість і принципова наукова позиція якого сприяли моєму становленню як доктора юридичних наук і вченого, здатного самостійно формувати наукові школи, пропагуючи новий науковий стиль мислення і буття, а також епістемологічні спільноти.

Volodymyr Lipkan

Department of Criminal Law & Justice, Zaporizhzhia National University, Ukraine

Lydmyla Vasutynska

Department of Finances, Odessa National Economic University, Ukraine

Tetyana Syvak

Department of Parliamentarism and Political Management,

National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, Ukraine

 Lipkan, V., Vasutynska, L., & Syvak, T. (2018). METHODS OF ANALYSIS OF THE EFFECTIVENESS OF PUBLIC SECTOR PROJECTS: FEATURES AND CONSTRAINTS. Baltic Journal of Economic Studies, 4(1), 255-261. https://doi.org/10.30525/2256-0742/2018-4-1-255-261

Abstract. The purpose of the paper is to consider the main provisions of methods of analysis of the effectiveness of public sector projects. A number of issues remain controversial in the methodology of analysing costs and benefits. So, in addition to determining the costs and benefits to be included in the analysis, one should outline the problem of assessing in the monetary equivalent of the social effects that society receives from the project implementation. Methodology. The social nature and scale of tasks that are solved in the public sector deepen the issue of identification of social effects. Discounting costs and benefits and assessing the social effect in the cost-benefit analysis involves the application of the rate of time preference. The parameters of this rate are analysed and substantiated in the study. In addition to the CBA method, an attention is paid to other methods of efficiency analysis, in particular, the method of cost-effectiveness analysis, method of weighted cost-effectiveness analysis, method of cost-utility analysis. Each method has its own specific features and limitations that determine the direction of their application. Results. It is concluded that finding solutions in the direction of studying the relationship between the social rate of intergovernmental preferences and other methods of discounting will allow us to get an idea, in which range may be the value of social discount rate. The ability to determine the range will allow taking into account the specificity of the project being implemented.

Key words: cost-benefit analysis, social rate of discount, cost-effectiveness analysis, weighted cost-effectiveness analysis, cost-utility analysis.

JEL Classification: J00, K10, K20, K23

1. Introduction

The feature of projects in the public sector is that their implementation contributes to the growth of the welfare of society and is a prerequisite for its development. It is worth noting that public sector projects are often characterized by negative profitability and, therefore, cash flows do not generate a commercial effect. At the same time, the importance of implementing such projects is to increase the welfare of society and to promote economic growth, capital accumulation, and increase in the competitiveness of the national economy.

The benefits that society receives as a result of the implementation of public sector projects, due to their specificity, cannot be offered on the market and, therefore, market prices are not applied when evaluating such projects. In addition, during market failures, market prices do not reflect marginal benefits and costs (Atkinson, 1980). The ineffectiveness of the market mechanism for revenue generation is the reason that complicates the use of classical investment analysis tools to assess the effectiveness of public sector projects.

A classic method for analysing the effectiveness of public sector projects is the cost-benefit analysis method – CBA. The analysis is conducted by comparing the benefits (social effects or results), measured in monetary terms, and the costs incurred. Subsequently, the analysis tool was expanded. This led to the emergence of other methods for analysing the effectiveness of public sector projects, such as cost-effectiveness analysis – CEA, cost-utility analysis – CUA, weighted cost-effectiveness analysis – wCEA.

Despite the rather significant experience of using tools for analysing the effectiveness of public sector projects, issues remain controversial about the methodology for assessing the social effects derived from their implementation. The problem is that it is necessary to determine precisely whether the social and cultural changes in the social situation (positive or negative) have become a consequence or result of the project implemented (Williams, Giardina, 1993). However, it is rather difficult to identify the social effect as a result of the project implementation, without understanding the nature of its origin. This is related to the fact that the social effect can be defined as a social benefit and as an externality.

Social benefit is the benefit of any activity that includes the benefit of the entity that carries out activities, as well as benefits to people who do not pay for it. At the moment, we are talking about evaluating the benefits based on a willingness to pay indicator (WTP), which reflects the readiness of the individual to pay money for a certain social benefit. However, the definition of the value of the social benefit is also quite problematic. To solve this problem, it is suggested to use the ordered binary choice models (ordered logit model, ordered probit model) (Verbeek, 2008).

Another problem when analysing the effectiveness of public sector projects is the need to take into account the externalities associated with the results or effects of the project being implemented. In this case, there are issues regarding their identification by the form of manifestation. For example, if the implementation of the project contributed to the transfer of demand from one producer to another, then society as a whole has no gain or loss. Here we are talking about the redistribution of cash resources within a single market. Taking into account such monetary externalities for determining the costs and benefits does not make sense. However, there may be another situation. For example, project implementation has the consequence of saving or increasing resources for a group of producers or degrading or improving the environmental status of the region. It is clear that under such conditions there are real effects that maximize or minimize the volume of social benefits. The actual (technical) externalities affect the estimation of costs and benefits of the project. The problem is the choice of a range of the most significant externalities; moreover, it is necessary to distinguish those that do not have a redistributive character. This is a rather difficult task since the externalities can be manifested in the same processes but have different nature of occurrence. In addition, it makes no sense to take into account all externalities. Therefore, in practice, there are certain limitations to take into account real externalities to determine the costs and benefits of the project. The first limitation concerns the consideration of only indirect externalities; the second one is that costs and benefits of the project should be assessed from the perspective of the impact of externalities on the development of society. Thus, for a public comparator, the task is to maximize the difference between social benefits and social costs.

Public sector projects are not implemented right away. They have a certain period of life. Therefore, when assessing the social effect, it is necessary to take into account changes in costs and benefits in time, that is, lead costs and benefits to the initial or final period. It is this aspect that determines the problem of choosing discounting methods for public sector projects. The complexity of the matter is that the public emphasis of public sector projects, the scale of tasks that are being solved, require the study of a wide range of factors for assessing the social effect. Scientists agree that the social discount rate should be positive, but there are discussions about the choice of methods for estimating this rate. Differences in the views of different researchers in determining the social rate of discount create a certain debate and encourage further research.

The purpose of the article is to identify specific features and limitations of the methods used to analyse the effectiveness of public sector projects and to substantiate recommendations for their practical application.

In order to achieve this purpose, it is necessary: to study the methodology of the analysis of the effectiveness of public sector projects based on comparing costs and benefits, focusing on approaches to determining the social discount rate; define the limits of application of the method of CEA analysis and its modifications; compare existing methodologies for analysing the effectiveness of public sector projects to determine their specificities and areas of application.

The research used the following methods: the method of comparative analysis – to identify advantages and limitations in the study of methodology for analysing the effectiveness of public sector projects; method of generalization – when analysing the accumulated experience in applying the methodology of the analysis of the effectiveness of public sector projects; scientific abstraction method to reveal the essence of social discounts; mathematical statistics for determining parameters of estimation of discount rate.

2. Method of analysis of cost-benefit efficiency

For the analysis of projects in the public sector, a system of methods based on a cost-benefit analysis (CBA) is developed. However, as pointed out by researchers, for the analysis of costs and benefits, there is a significant gap between the theory and the practical application of analysis tools (Dreze, 1985). The issue of the need to reduce this gap was considered in works of Boardman A. (Boardman, 2006), Dasgupta A. K. (Dasgupta, 1978). The reasons lie in the complexity of determining the social effect of project implementation.

The issue of determining the social effect is quite controversial. In science, there are various approaches to its justification. These approaches have diverse, ambiguous, and conditional interpretations, although the essence of the social effect is understandable at the intuitive level of perception. F. Vanclay (Vanclay, 2003) substantiated a number of principles which, in his opinion, are fundamental to the identification of the social effect. The author emphasizes, firstly, that it is necessary to clearly understand the nature of the origin of the social effect, that is, only the effects, which have become a consequence of the project (for example, as a result of the project, the cost of working time to produce a unit of production reduces or the social situation improves). Secondly, as F. Vanclay points out, the indicator of improving the quality of life (public welfare) should be used as the basic indicator of the social effect. Thirdly, it is necessary to take into account the opinion of society. Through the survey, determine the degree of utility that society identifies with the resulting effect. As you can see, the costs and benefits of the project should be evaluated from the standpoint of the whole society. So, maximizing the difference between social costs and social benefits will determine the increase in social benefits.

                                                    (1)

where NB – net present benefit; В – present benefit (social effect);

С – costs in the current period.

The method of CBA is of scientific interest to many researchers. The theoretical foundations of CBA are rather thoroughly described in the economic literature by Squire and Layard (Squire, 1989; Layard, Glaister, 1994). No significant achievement is the study of Lomborg (Lomborg, 2007), which developed a methodology for the use of CBA for various sectors of the economy.

An analysis of costs and benefits helps to assess whether a project is effective in terms of improving social well-being. This analysis is applied when full market assessments of consequences or outcomes of public sector projects cannot be identified over the inability to adequately describe individual components of total costs or full benefits with price indices, how much to take into account externalities and social benefits. This is the main advantage of the CBA method. With the help of the CBA methodology, it is possible to assess the impact of the project on changes in public welfare.

The advantages of CBA are, firstly, the ability to assess the aggregated long-term effect on the basis of bringing the net benefit indicator by discounting to the present moment, and secondly, the ability to compare projects between themselves and in time.

The classical CBA approach involves evaluating the effect through the definition of net present benefits brought to a certain point in time

                                    ,                                              (2)

where NB – net present benefit;

B_t  – benefits at time t;

C_t   - costs at time t;

SDR – social rate of discount;

n – life cycle of the project.

However, the methodological issue of determining the discount rate inevitably arises. The necessity of its application follows from the fact that the main volume of investments, as a rule, occurs at the initial stage of the project implementation, and the expected social effects appear only after its implementation. However, in a situation where market prices do not reflect the marginal benefits and costs for society (as a consequence of market failures), the market discount rate cannot be applied. This market failure is solved only under conditions of state intervention. Consequently, it is impossible to estimate the social discount rate as a return on alternative projects given that the alternative yields of these projects are unobserved.

The choice of SDR relates both to the timing (future benefits) and the size of the social distance (benefits to others). This is precisely what determines different approaches in the estimation of the discount rate. In the case of discounting time, decision-makers estimate the remuneration available at different times (the choice is made over a period of time, so the choice is intertemporal). In terms of social discounts, the choice raises concerns about remuneration for people who have different positions along the axis of social distance (choices are made within the social distance, so the choice is interpersonal). Persons are distributed along the social distance axis according to A. Karbowski’s criterion of closeness to the decision makers (Karbowski, 2016).

Social rate of time preferences (SRTP) reflects the willingness of society to abandon consumption at the present time in order to obtain certain benefits after project implementation. Researchers focus on SRTP establishment issues. Some argue for the need to differentiate the social discount rate (Baumol (Baumol, 1952), Pierce D. (Pearce, 1985, 2003), Sen A. K. (Sen, 1961, 1967, 1982)), others – believe that a single discount rate should be used to discount public sector projects in a particular country (Kula E. (Kula, 1985), Evans D. (Evans, 2004), Lopez (2008)).

The calculation of SRTP is based on the solution of the problem of maximizing the public utility function, which is drawn on the utilitarian approach, which is based on the assumption that for the society the significance of the welfare of all members of society is the same. As a public function of utility, a function with constant elasticity is selected:

                                             (3)

where U (С_t) – utility derived from consumption;

С_t – consumption at time point;

μ – parameter of public utility function on consumption.

The goal of maximizing utility, which reflects the individual’s choice for today’s consumption or deferred consumption for tomorrow, is determined for two periods:

                       (4)

where С₁; С₂ – consumption in different periods of time;

U(С_t) – public utility function of consumption;

р – individual rate of time preference;

SRTP – the social rate of time preference.

The equality of the unit of the amount of discounted flows in equation (4) is based on the assumption that there is no preservation, that is, the entire available volume of consumption is distributed between two periods.

The result of solving the system of equations is the expression:

                                                                                   (5)

where ρ – the rate of time preference;

g – the rate of consumption growth per capita;

μ – parameter of public utility function on consumption.

To estimate the rate of time preference, the approaches that are formalized in (6) are used (Evans, Kula, 2011). In essence, the resulting formula is a linear approximation of formula (2).

                                  (6)

By analysing the parameters of the final expression (5), it can be concluded that SRTP is additive and includes such components (ρ) that reflect time preference of the population and (μ∙g) – the growth of public utility derived from consumption by society.

In turn, the rate of time preference is the sum of the net rate of time preference and the parameter that reflects the risk to life.

                                                                                             (7)

where δ – “net rate” of time preference; L – the level of risk to life or catastrophe risk.

The “net rate” parameter (δ) in many techniques equates to zero, based on ethical considerations, so as not to undermine the welfare of future generations, that is, the benefits are not provided to any generation. However, M. Olson and M. Bailey (Olson, Bailey, 1981) state that when setting the zero discount rate, the probability of shifting time preferences in favour of future generations, that is, increasing one generation’s poverty in order to increase the welfare of the following, appears. It is believed that this parameter of the social rate of time preference is not subject to empirical analysis. For different approaches, the range of this rate is set from 0% to 0.5%.

Parameter (L) is interpreted as a catastrophe risk (life risk). This implies that there is a probability of events that all project achievements will void or radically and unexpectedly change. In the life risk assessment as a basis, the risk of a shortfall in income from the project implementation in the future is taken.

When calculating parameter (L), it is necessary to pay attention to the fact that its value varies considerably. Therefore, the ratio of total deaths to population is usually used in methodologies.

The elasticity of the marginal public utility value or (μ) is determined by some methods based on the average saving rate. However, there is no unanimous opinion among the world scientific community. This indicator is quite varied by different methodologies.

Since the social discount rate is intended to identify benefits in the future, it is considered expedient to use the projected values of growth rates of consumption per capita (g) during the calculation. The growth rate of per capita consumption reflects the potential for more consumption in the future, which is achieved through the introduction of innovations and the development of technical progress (Pearce, Ulph, 1995). It is necessary to find out what horizons of forecasting should be applied during the calculations. However, it should be borne in mind that forecasts are more acceptable only in the short run.

The problem of determining the social discount rate has a fairly wide range of judgments and requires a more in-depth study but in a separate format. Based on the task, the emphasis, first of all, is on the justification of advantages and limitations of the CBA methodology. In the defined context, CBA limitations can also be considered as the disadvantages of social discounting.

3. Cost-effectiveness analysis method

The method of cost-effectiveness analysis (CEA) has a significant distinguishing feature, which is that the benefits are not measured in monetary terms, but in physical units (Kahn, 1969). The issue regarding the use of the CEA methodology is rather controversial, so the comparison of different approaches is complicated, and thus the generalization of different opinions is difficult.

The application of the method of cost-effectiveness analysis is not complicated by the need to assess the social effect in monetary terms, as in CBA. However, there is a problem in comparing the results of the analysis of interventions that are different in nature. The high degree of sensitivity of results to the change in the indicator, which reflects the social effect received as a result of interventions, limits the positive characteristics of the CEA method. This attracts a constant interest in the development of various variants of its modification.

For a reasoned comparison of alternatives, it is necessary to compare not only the costs and results but the cost changes in relation to the change of results. Consequently, in the case of CEA, an incremental cost-effectiveness analysis (ICEA) is carried out (Tan-Torres Edejer, 2003).

                         ,                                               (8)

where ІСЕR – (Incremental cost-effectiveness ratio) – an indicator of the ratio of increase in costs and productivity gains; ∆С – an increase of costs as a result of interventions; ∆E – increase in the effectiveness (social effect) as a result of interventions.

The analysis of indicators of formula (2) allows concluding that the lower the value of ICER, the lower costs are directed to achieving a certain level of effectiveness, and the more effective the considered variant of intervention. As a limit, there is WTP (willingness-to-pay), which reflects the inclination of the financial decision-maker to pay for the corresponding project (Levin, McEwan, 2001).

In practice, the CEA method is the most appropriate for use in choosing alternatives in the healthcare system, since its toolkit allows for project analysis and choosing the most appropriate option in case of achieving a goal, for example, to increase life expectancy. In the broad sense, CEA is used, firstly, if it is necessary to decide on the choice of alternative, mainly when there is a need for intervention to determine the degree of intervention. Secondly, when it comes to the generalization of health policy (Jamison, 2009).

As CEA is not measured by cost indicators, the result is expressed in such aggregated non-financial indicators as, for example, Quality Adjusted Life Years – QALY (an indicator expressed in years of life, adjusted for quality), or Disability Adjusted Life Years – DALY (an indicator expressed in years of life, adjusted for the degree of disability). However, limitations can determine some distortion of qualitative assessments. For example, it is difficult to take into account the impact of changes in the ecological environment on disease. Such results are difficult to take into account in DALY or QALY indicators.

There are certain preconditions and restrictions associated with the use of CEA, in particular: the limitation of comparing interventions that have a different social effect; the complexity of taking into account time-based costs and effects; a high degree of sensitivity to the choice of indicator that reflects the social effect.

Undoubtedly, the analysis of CBA is wider than the cost-effectiveness analysis, since all benefits at the time of application of the first one have cost estimates, and therefore, the effects of different projects can be compared. This is a fairly substantial statement for a public comparator, based on the premise of the social nature of the tasks being solved. The CEA method can be used to make decisions when comparing projects whose effects are defined as homogeneous or can be measured in terms of key results. Consequently, the limitation of CBA analysis does not make it possible to decide if it is necessary to choose the option of investing resources of the public sector in different spheres of activity. The problem is the disparity of effects between themselves.

4. Methods of weighted cost-effectiveness analysis

There are cases when it becomes necessary to analyse the effectiveness of the project to combine several different social results that do not have a monetary equivalent. In such situations, it is necessary to evaluate the importance of each of them and to find a single composite mark. To obtain a single composite estimate, we use the method of weighted cost-effectiveness analysis– wCEA (Belli, 1996). This method is one of the modifications of the CEA method. As a social effect, it is its conditional expression through an aggregate indicator, which includes various characteristics of the object of evaluation. To determine the final effect, it is necessary to assign certain weights to the indicators that collectively formulate the target.

,                                                                 (9)

where w_j   – the weight of the i-th effect; Е _і  – i-th effect.

The method of wCEA is characterized by weaknesses in expert analysis, that is, dependence on subjective thought. However, this method is widely used in assessing the effectiveness of educational programs and healthcare programs, since the benefits that society receives from such programs cannot be measured in monetary terms.

5. Method of cost-utility analysis

In the case where a project is subject to evaluation that is described by a spectrum of results or if the results differ not only in quantity but also in quality, it is expedient to apply a cost-utility analysis (CUA) method. In essence, this method is a slightly complicated modification of the cost-effectiveness analysis. Originally, it called generalized CEA (Torrance, 1971), and later – utility maximization method (Torrance, 1972). Now, this method is singled out as an independent one. CUA is distinguished by the fact that during the analysis, conventionally, similar quality results are used. The estimation of utility coefficients is carried out through expert assessments, which have methodological difficulties related to the qualification of experts, a clear statement of tasks, subjectivity of evaluations, and the complexity of processing information.

,                                (10)

where С – costs; U – utility.

It is advisable to use the CUA method in cases where it is necessary to determine the result, taking into account side effects, whether it is necessary to determine a single criterion for comparing costs and benefits, whether there is a need for ranking the results for weighting, or whether decisions are made on choosing alternatives.

6. Comparative characteristics of the methods of efficiency analysis

The comparative characteristics of the methods used to analyse the effectiveness of public sector projects are given in Table 1.

Table 1

Characteristic features of methods for analysing the effectiveness of public sector projects

The study of methods for analysing the effectiveness of public sector projects showed that, notwithstanding certain features of each of the considered methods, the main approaches to measuring costs, benefits, and results are based on a single theoretical basis. In this context, existing limitations in all methods of analysing the effectiveness of public sector projects reveal significant prospects for further research and improvement.

7. Conclusions

The investigated methods of analysis: cost-benefit, cost-effectiveness, weighted cost-effectiveness, cost-utility are a very important basis for making grounded decisions by public comparators regarding the direction of investment in the most demanded sectors of the economy. Using the tools of efficiency analysis methods, they can distribute limited public resources according to policy priorities.

One or more methods of analysis of efficiency can be used to analyse the effectiveness of public sector projects that are implemented within a single industry. The main thing is to determine in which units the result is evaluated. If the result can be estimated in cost units, then it is advisable to use the methods of CBA and CUA, and in other cases – the methods of analysis of CEA and wCEA.

Choosing a social discount rate is a difficult task, as it involves assessing, among other things, the future benefits that other people may receive. A broad debate on determining the social discount rate has led to the formation of different views on the need to establish or differentiate the social discount rate or to determine its single value within a single country. When evaluating public sector projects, it is necessary to decide whether to use a single discount rate for the country as a whole and for all projects, or differentiated depending on the nature of the project. In general, discussions are about determining the size of the discount rate.

In existing studies, as a rule, the method of time preference is mainly studied. In this case, an attention is not paid to the study of the relationship between the social rate of time preference and other methods of discounting. Finding solutions in this direction will allow getting an idea of what range the social discount rate may be. The ability to determine the range will allow taking into account the specificity of the project being implemented.

References:

Atkinson A., Stiglitz J. (1980) Lectures on public economics. NY: McGraw-Hill.

Baumol W. (1952) Welfare Economics and the Theory of the State. Cambridge: Harvard University Press.

Belli P., Anderson J., Barnum H., Dixon J., and Tan P. (1996) Handbook on Economic Analysis of Investment Operations. Processed.

Boardman A., Greenberg D., Vining A., Weimer D. (2006) Cost-benefit analysis: concepts and practice. 3rd ed. Upper Saddle River. N.J.: Prentice Hall.

Dasgupta A. K., Pearce D. W. (1978) Cost-Benefit Analysis: Theory and Practice. L.: Macmillan.

Dreze J., Stern B. (1985) The Theory of Cost-Benefit Analysis. Handbook of public economics / ed. by A. J. Auer Bach, M. Feldstein. NHPC, vol. 1, 2.

Evans D., Kula E. (2011) Social Discount Rates and Welfare Weights for Public Investment Decisions under Budgetary Restrictions: The Case of Cyprus. Fiscal Studies, vol. 32, no. 1, pp. 73-107.

Evans D., Sezer H. (2004) Social Discount Rates for Six Major Countries. Applied Economics Letters, no. 11, pp. 557-560.

Jamison, D. T. (2009) Cost-effectiveness analysis: concepts and applications. In R. Detels, J. McEwen, R. Beaglehole, H. Tanaka (eds.) Oxford Textbook of Public Health: Volume 2, The Methods of Public Health fifth edition. Oxford: Oxford University Press, pp. 767-782.

Kahn A. J. (1969) Theory and Practice in Social Planning. New York: Russell Sage Foundation.

Karbowski A. (2016) Discussion on the Social Rate of Discount: from Sen to Behavioural Economics. Economics and Sociology, vol. 9, no. 2, pp. 46-60.

Kula E. (1985) An Empirical Estimation on the Social Time Preference Rate for the United Kingdom. E. Kula Environment and Planning, no. 17, pp. 199-212.

Layard R. and Glaister S. (1994) Introduction. In Cost-Benefit Analysis (eds. R. Layard and S. Glaister), Cambridge, UK: Cambridge University Press, pp. 1-56.

Levin H. M., McEwan P. J. (2001) Cost Effectiveness Analysis: Methods and Applications. Sage Publications, Inc.

Lomborg B. (ed.) (2007) Solutions for the world’s biggest problems: Cost and benefits. Cambridge, U.K.: Cambridge University Press.

Lopez H. (2008) The Social Discount Rate: Estimates for nine Latin American Countries. The World Bank. Policy Research Working Paper, no. 4639.

Tan-Torres Edejer T., Baltussen R., Adam T., Hutubessy R., Acharya A., Evans D. B. and Murray C. J. L. (2003) Making Choices in Health: Who Guide to Cost-Effectiveness Analysis. Geneva: World Health Organization.

Olson Mancur and Bailey Martin J. (1981) Positive time preference. Journal of Political Economy, no. 89(2), pp. 1-25.

Pearce D. W., Ulph. D. A. (1995) Social Discount Rate for the United Kingdom / CSERGE Working Paper 95-01. Centre for Social and Economic Research on the Global Environment. Norwich: University of East Anglia.

Pearce D., Groom B., Hepburn C., Koundouri P. (2003) Valuing the future: recent advances in social discounting. World Economics, no. 4, pp. 121-141.

Price C., Nair C. (1985) Social Discounting and the Distribution of Project Benefits. Journal of Development Studies, 1985, no. 21, pp. 525-532.

Sen, A. K. (1961) On optimizing the rate of savings. Economic Journal, no. 71, pp. 479-496.

Sen A. K. (1967) Isolation, Assurance and the Social Rate of Discount. Quarterly Journal of Economics, no. 81, pp. 112-124.

Sen A. K. (1982) Approaches to the Choice of Discount Rates for Social Benefit-Cost Analysis, In: Lind, R. C., Arrow, K. J., Corey, G. R., Dasgupta, P., Sen, A. K., Stauffer, T., Stiglitz, J. E., Stockfisch, J. A., Wilson, R. (eds.), Discounting for Time and Risk in Energy Policy, Baltimore: John Hopkins University Press for Resources for the Future.

Vanclay F. (2003) Social Impact Assessment / International Association for Impact Assessment Special Publication Series N2.

Squire L. (1989) Project evaluation in theory and practice. In Handbook of Development Economics (eds. H.B. Chenery and T.N. Srinivasan), Vol. 2. North Holland, Amsterdam.

Torrance, G. W. A Generalized Cost-effectiveness Model for the Evaluation of Health Programs., Department of Industrial Engineering. – New York, 1971.

Torrance G. W., Thomas W., Sackett D. A. (1972) Utility maximization model for evaluation of health care programs. Health Services Research, 118 р.

Verbeek M. (2008) A guide to modern econometrics, Chichester: John Wiley and Sons.

Williams A., Giardina E. (1993) Efficiency in the Public Sector: the theory and practice of cost – benefit analysis. Great Britain: University Press, Cambridge.

Dr. of Law, Docent, Professor of Criminal Law & Justice Department of

Zaporizhzhya National University

Vasutynska Lydmyla

PhD economics Assistant Professor Department of Finances

Odessa National Economic University.

Syvak Tetyana

Doctoral Candidate of Parliamentarism and Political Management Department National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, PhD in Public Administration

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Keywords: Cost-effectiveness analysis, social rate of discount, сost-effectiveness analysis, weighted cost-effectiveness analysis, cost-utility analysis.

Abstract

У статті розглядаються основні положення методів аналізу ефективності проектів публічного сектору. В методології аналізу витрат і вигід дискусійним залишається низка питань. Так, крім визначення витрат і вигід, які мають бути включені в аналіз, слід окреслити проблему щодо оцінки  у грошовому еквіваленті соціальних ефектів, які отримує суспільство від реалізації проекту. Суспільний характер та масштабність завдань, які вирішується у публічному секторі, поглиблюють проблематику ідентифікації соціального ефекту. Дисконтування витрат і вигід та оцінка соціального ефекту у рамках аналізу витрати-вигоди передбачає застосування ставки міжчасових переваг. Параметри цієї ставки аналізуються і обґрунтовуються у дослідженні. Крім методу СВА, увага приділяється іншим методам аналізу ефективності, зокрема, методу аналізу витрати – результативність, методу аналізу витрати -зважена результативність, методу аналізу витрати – корисність. Кожний метод має свої характерні особливості та обмеження, які  визначають напрямки їх застосування.

Introduction

Особливість проектів публічного сектору виявляється у тому, що їх  реалізація сприяє зростанню добробуту суспільства і є необхідною умовою для його розвитку. Варто відзначити, що проекти публічного сектору часто характеризуються від’ємною прибутковістю, а відтак грошові потоки не генерують комерційний ефект.  В той же час, важливість реалізації таких проектів  виявляється у збільшенні добробуту суспільства та у сприянні економічного зростання, накопичення капіталу, підвищення конкурентоздатності національної економіки.

Блага, які суспільство отримує як результат реалізації проектів публічного сектору, у силу своєї специфічності не можуть пропонуватися на ринку, а відтак ринкові ціни під час оцінки таких проектів не застосовуються. Крім того, під час провалів ринку ринкові ціни не відображають граничні вигоди і витрати (Atkinson A., 1999)[1]. Недієвість ринкового механізму формування доходів є тією причиною, яка ускладнює застосування класичного інструментарію інвестиційного аналізу для оцінки ефективності проектів публічного сектору.

Класичним методом аналізу ефективності проектів  публічного сектору економіки є метод аналізу витрати-вигоди – cost-benefit analysis – CBA. Аналіз проводиться шляхом порівняння вигід (соціальних ефектів або результатів), що оцінюються у грошовому вимірі, і здійснених витрат. У подальшому інструментарій аналізу було розширено. Це спричинило появу інших методів аналізу ефективності проектів публічного сектору, а саме: методу аналізу витрати і результативність (Cost-effectiveness analysis – СЕА), методу аналізу витрати-корисність  – CUA (cost-utility analysis), методу аналізу витрати-зважена результативність – wCEA.

Не дивлячись на досить значний досвід використання інструментів аналізу ефективності проектів суспільного сектору, дискусійними лишаються питання  щодо методології оцінки соціальних ефектів, одержаних від їх реалізації. Проблема полягає у тому, що необхідно точно визначити чи соціальні і культурні зміни суспільного становища (позитивні або негативні) стали наслідком або результатом реалізованого проекту (Williams A., Giardina E., 1993).[2]  Проте досить складно ідентифікувати соціальний ефект внаслідок реалізації проекту, не зрозумівши природу його походження. Це пов’язано з тим, що соціальний ефект може визначатися як суспільна вигода (social benefit) та як зовнішні ефекти (externality).

Суспільна вигода – це  вигода від будь-якої діяльності, яка включає у себе вигоду суб’єкта, що здійснює діяльність, а також користь для людей, які за неї не платять.  Наразі мова йде про оцінку вигід на основі показника willingness to pay (WTP), що відображає готовність індивіда заплатити гроші за одержання певного соціального блага. Однак визначення вартості суспільного блага також є досить проблематичним. Для вирішення цього питання запропоновано використовувати моделі впорядкованого бінарного вибору (ordered logit model, ordered probit model)  (Verbeek M., 2008)[3].

Інша проблема під час проведення аналізу ефективності проектів публічного сектору виявляється у необхідності враховувати зовнішні ефекти, які пов’язані з результатами або наслідками проекту, що реалізується. При цьому виникають питання стосовно їх ідентифікації за формою прояву. Наприклад, якщо реалізація проекту сприяла перенесенню попиту від одних виробників до інших, то для суспільства у цілому не має ані виграшу, ані втрати. Тут мова йде про перерозподіл грошових ресурсів у межах одного ринку. Враховувати такі грошові екстерналії для визначення витрат і вигід немає сенсу. Проте може бути інша ситуація. Наприклад, реалізація проекту має своїм наслідком економію або збільшення ресурсів для групи виробників чи погіршення або покращення екологічного стану у регіоні. Зрозуміло, що за таких умов виникають реальні ефекти, які максимізують чи мінімізують обсяг суспільних благ. Саме реальні (технічні) екстерналії впливають на оцінки витрат і вигід проекту. Проблема полягає у виборі кола найбільш значимих зовнішніх ефектів, притому необхідно виокремлювати з них саме такі, що не мають перерозподільного характеру. Це досить складне завдання, оскільки зовнішні ефекти можуть виявлятися в одних і тих же процесах, але мати різну природу виникнення. Крім того, немає сенсу враховувати всі зовнішні ефекти. Тому на практиці існують певні обмеження щодо врахування реальних екстерналій для визначення витрат і вигід проекту. Перше обмеження торкається врахування тільки непрямих зовнішніх ефектів, друге полягає у тому, що витрати та вигоди проекту повинні оцінюватися з позицій впливу екстерналій на розвиток суспільства. Отже, для публічного компаратора формується завдання щодо максимізації відмінності між суспільними вигодами та суспільними витратами.

Проекти публічного сектору не реалізуються відразу. Вони мають певний період життєдіяльності. Тому під час оцінки соціального ефекту необхідно враховувати зміни витрат і вигод у часі, тобто приводити витрати й вигоди до початкового або кінцевого періоду. Саме цей аспект визначає проблему щодо вибору методів дисконтування проектів публічного сектору. Складність питання полягає у тому, що суспільний акцент проектів публічного сектору, масштабність завдань, які вирішуються, потребують дослідження широкого кола факторів для оцінки соціального ефекту. Науковці сходяться на думці, що соціальна ставка дисконтування повинна мати позитивне значення, але дискусії точаться стосовно вибору методів щодо оцінок цієї ставки. Розходження у поглядах різних дослідників щодо визначення соціальної ставки дисконтування створює певне дискусійне поле та спонукає до подальших досліджень.

Мета статті полягає у виявленні особливих рис і обмежень методів, які використовуються для аналізу ефективності проектів публічного сектору та обґрунтування рекомендацій щодо їх практичного застосування.

Для досягнення поставленої мети необхідно: дослідити методологію аналізу ефективності проектів суспільного сектору, засновану на порівнянні витрат і вигід, фокусуючи увагу на підходах щодо визначення соціальної ставки дисконтування; визначити межі застосування методу аналізу СЕА і його модифікацій; порівняти існуючі методології аналізу ефективності проектів публічного сектору для визначення їх особливостей та напрямів застосування.

У дослідженні використовувалися такі методи: метод порівняльного аналізу – для виявлення переваг та обмежень при дослідженні методології аналізу ефективності проектів публічного сектору; метод узагальнення – при аналізі накопиченого досвіду щодо застосування методології аналізу ефективності проектів публічного сектору; метод наукової абстракції для розкриття суті соціального дисконтування; математичної статистики для визначення параметрів оцінки ставки дисконтування.

1. 1.                  Метод аналізу ефективності витрати-вигоди 

Для аналізу проектів у публічному секторі розроблена система методів, які базуються на аналізі витрат і вигід (cost-benefit analysis – СВА).  Проте, як на те вказують дослідники, для аналізу витрат і вигід характерний значний розрив між теорією і практичним застосування інструментів аналізу (Dreze, J. 1985)[4]. Питання щодо необхідності скорочення цього розриву  розглядалися в роботах Boardman A. (2006)[5] Dasgupta A. K. (1978)[6]. Причини криються у складності визначення соціального ефекту від реалізації проекту.

Питання щодо визначення соціального ефекту  є досить дискусійним. В науці існують різноманітні підходи до його обґрунтування. Ці підходи відрізняються багатообразними, неоднозначними і умовними трактуваннями, хоча на інтуїтивному рівні сприйняття суть соціального ефекту є зрозумілою. Ф. Ванклей  (Vaclay F. , 2003)[7] обґрунтував низку принципів, які, на його думку, є основоположними для ідентифікації соціального ефекту. Автор акцентує увагу, по-перше, на тому, що необхідно чітко розуміти природу походження соціального ефекту, тобто до уваги беруться лише ті ефекти, які стали наслідком реалізації проекту (наприклад, внаслідок реалізації проекту зменшуються витрати робочого часу на виготовлення одиниці продукції або покращується соціальна ситуація). По-друге, як вказує Ф. Ванклей, в якості основоположного показника соціального ефекту необхідно використовувати показник підвищення якості життя (суспільний добробут). По-третє, необхідно враховувати думку суспільства. Шляхом опитування виявляти ступінь тієї корисності, яку суспільство ідентифікує з одержаним ефектом. Як видно, витрати і вигоди проекту повинні оцінюватися з позицій усього суспільства. Отже, максимізація різниці між суспільними витратами та суспільними вигодами буде визначати збільшення соціального ефекту.

                                                                 (1)

де NB – поточні вигоди (net present benefit); В – поточні вигоди (соціальний ефект);

С – витрати у поточному періоді.

Метод СВА становить науковий інтерес для багатьох дослідників. Теоретичні основи СВА досить ґрунтовно викладені в економічні літературі Скваяром и Лаярдом  (Squire, 1989[8] та Layard, Glaister 1994[9]). Не меш важливим здобутком є дослідження Ломборга (Lomborg  2007)[10], який розробив методологію застосування СВА для різних секторів економіки.

Аналіз витрат і вигод допомагає оцінити, чи є проект ефективним з точки зору підвищення соціального добробуту. Цей аналіз застосовується, коли повні ринкові оцінки наслідків або результатів проектів публічного сектору не можуть бути визначені у зв’язку з неможливістю адекватно описати окремі компоненти повних витрат або повних вигід за допомогою цінових показників, скільки необхідно враховувати зовнішні ефекти і суспільні блага. Саме у цьому головна перевага методу СВА . За допомогою методології СВА виникає можливість оцінювати вплив проекту на зміни у суспільному добробуті.

Переваги СВА виявляються, по-перше, у можливості оцінювати агрегований довгостроковий ефект на основі приведення показника чистих вигод за допомогою дисконтування до поточного моменту, по-друге – у можливості порівняння проектів між собою, а також у часі.

Класичний підхід СВА передбачає  оцінку ефекту через визначення чистих поточних вигід, приведених до певного моменту часу:

                                    ,                                                            (2)

де NB – чисті поточні вигоди (net present benefit);

B_t  – вигоди в момент часу t;

C_t   - витрати в момент часу t;

SDR –соціальна ставка дисконтування;

n – життєвий цикл проекту.

Однак неминуче виникає методологічне питання щодо визначення ставки дисконтування. Необхідність її застосування випливає з того, що основний обсяг інвестицій, як правило, поступає на початковій фазі реалізації проекту, а соціальні ефекти, які очікуються, з’являються  тільки після його реалізації. Однак, в умовах, коли ринкові ціни не відображають граничні вигоди і витрати для суспільства (як наслідок провалів ринку),  ринкова ставка дисконтування не може бути застосована. Вирішується ця неспроможність ринку лише за умов втручання держави. Отже, оцінити соціальну ставку дисконтування як доходність за альтернативними проектами неможливо з огляду на те, що альтернативна доходність цих проектів є неспостереженою.

Вибір SDR стосується як часового виміру (майбутні переваги), так і розміру соціальної відстані (переваги для інших). Саме цим обумовлюються різні підходи в оцінках ставки дисконтування. У випадку дисконтування часу, особи, що приймають рішення, оцінюють винагороду, доступну в різні моменти часу (вибір здійснюється протягом певного періоду часу, тому вибір є міжчасовим). З погляду на соціальне дисконтування вибір викликає занепокоєння щодо винагороди людям, які мали різні позиції вздовж осі суспільної віддаленості (вибір здійснюється в межах соціального відстані, тому вибір є міжособистісним). Особи розподіляються вздовж осі соціальної відстані відповідно до критерію зменшення близькості до осіб, що приймають рішення Karbowski, A. (2016)[11].

Соціальна ставка міжчасових переваг (social rate of time preferences, SRTP)  відображає готовність суспільства відмовитися від споживання у теперішній час з тим, щоб отримати певні вигоди після реалізації проекту. Увага дослідників фокусується на питаннях встановлення SRTP. Одні відстоюються точку зору щодо необхідності диференціації соціальної ставки дисконтування (Баумоль В.(1952)[12], Пирс Д.(1985)[13], 2003 [14], Сена А.,К. (1961,[15] 1967[16], 1982 [17]), інші – вважають, що для дисконтування проектів публічного сектору у певній країні має використовуватися єдина ставка дисконтування (Кула Е.[18],  Эванс Д.(2004[19];  Лопез (2008)[20].

Розрахунок SRTP виходить з рішення задачі максимізації суспільної функції корисності, в основі якої лежить утилітаристський підхід, яки базується на припущенні, що для суспільства значимість добробуту усіх членів суспільства однакова. В якості суспільної функції корисності обирається функція з постійною еластичністю:

                                             (3)

де U (С_t) – корисність, що отримується від споживання;

С_t – споживання в момент часу;

μ – параметр функції суспільної корисності від споживання.

Задача максимізації корисності, яка відображає вибір індивіда щодо споживання сьогодні або відкладання споживання на завтра визначається для двох періодів:

                       (4)

де С₁; С₂ – споживання у різні періоди часу;

U(С_t) – суспільна функція корисності від споживання;

р – індивідуальна ставка міжчасових переваг;

SPTR – соціальна ставка міжчасових переваг.

Рівність одиниці суми дисконтованих потоків у рівнянні (4) виходить з припущення про відсутність збережень, тобто весь доступний обсяг споживання розподіляється між двома періодами.

Результатом рішення системи рівнянь є вираження:

                                                                                       (5)

де ρ – ставка міжчасових переваг;

g – темп приросту споживання на душу населення;

μ – параметр суспільної функції корисності від споживання.

Для оцінки ставки міжчасових переваг використовується підходи, що формалізуються у (6) (Evans, Kula, 2011)[21] . За суттю одержана формула є лінійною апроксимацією формули  (2).

                                         (6)

Аналізуючи параметри підсумкового вираження (5) можна діти висновку, що SRTP є адитивною і включає у себе такі компоненти (ρ), що відображає міжчасові переваги населення та (μ∙g) – приріст суспільної корисності, що одержується суспільством від споживання.

У свою чергу, ставка міжчасових переваг представляє собою суму чистої ставки міжчасових переваг і параметру, який відображає ризик для життя.

                                                                                                  (7)

де δ – «чиста ставка» часових переваг; L – рівень ризику для життя або ризик катастрофи (Catastrophe risk).

Параметр «чиста ставка» (δ) у багатьох методиках прирівнюється до нуля, виходячи з етичних міркувань, щоб не занижувати добробут майбутніх поколінь, тобто переваги не надаються ні одному поколінню. Проте Олсен М. і Бейлі М.,1981[22] визначають, що під час встановлення нульової ставки дисконтування з’являється ймовірність зміщення часових переваг на користь майбутніх поколінь, тобто підвищення бідності одного покоління заради збільшення добробуту наступних. Вважається, що цей параметр ставки соціальних часових переваг не піддається емпіричному аналізу. За різними підходами діапазон цієї ставки встановлюється від 0% до 0,5%.

Параметр (L) інтерпретується як ризик катастрофи (ризик для життя). При цьому мається на увазі те, що існує ймовірність подій, які усі здобутки проекту зведуть нанівець або радикально й непередбачено змінять. Під час оцінки ризику для життя за основу взято ризик недоотримання доходів суспільства від реалізації проекту в майбутньому.

Під час розрахунку параметру (L) слід звернути увагу на те, що його величина суттєво варіює. Тому зазвичай у методиках використовується показник співвідношення загальної кількості смертей до чисельності населення.

Еластичність граничної суспільної корисності споживання або (μ), визначається за деякими методиками з огляду на середню норму заощаджень. Проте однозначної думки серед світової наукової спільноти не існує. Цей показник є досить варіативним за різними методиками.

Оскільки соціальна ставка дисконтування призначена для виявлення вигід у майбутньому, то вважається доцільним під час розрахунку використовувати прогнозні значення темпів зростання споживання на душу населення (g). Темп зростання споживання на душу населення відображає можливість більше споживати у майбутньому, що досягається через впровадження інновацій та розвитком технічного прогресу (Pearce, Ulph, 1995)[23].  При цьому необхідно з’ясувати, який горизонт прогнозування має бути застосований під час розрахунків. Проте слід враховувати те, що прогнози є більш прийнятними тільки у короткостроковому періоді.

Проблема щодо визначення соціальної ставки дисконтування має досить широкий спектр суджень і потребує більш глибинного дослідження, але в окремому форматі. Виходячи із поставленого завдання, акцент, перш за все, робиться на обґрунтуванні переваг і обмежень методології СВА. У визначеному контексті обмеженнями СВА можна вважати також зазначені недоліки соціального дисконтування.

2.  Метод аналізу витрати-результативність

Метод аналізу витрат і результативності (Cost-effectiveness analysis – СЕА). має суттєву відмінність відмінну рису, яка полягає у тому, що вигоди оцінюються не в грошовому вираженні, а в натуральних одиницях (Kahn A.J., 1969)[24]. Питання щодо застосування методології СЕА є досить дискусійними, у зв’язку з чим порівняння різних підходів ускладнюється, а відтак узагальнення різних думок утруднені.

Застосування методу аналізу витрати і результативність не ускладнюється необхідністю оцінки соціального ефекту у грошовому виразі, як у СВА. Проте, виникає проблема у порівнянні результатів під час аналізу різних за своєю природою інтервенцій. Високий ступінь чутливості результатів до зміни показника, який відображає отриманий в результаті інтервенцій – соціальний ефект, обмежує позитивні характеристики методу СЕА. Це  викликає постійний інтерес до розробки різних варіантів його модифікації.

Для обґрунтованого співставлення альтернатив необхідно порівнювати не просто затрати і результати, а зміни витрат по відношенню до зміни результатів. Отже, у випадку застосування СЕА проводиться інкрементний аналіз (ICEA – incremental cost-effectiveness analysis).[25]

                         ,                                                (8)

де ІСЕR -  (Incremental cost-effectiveness ratio) – показник співвідношення приросту витрат і приросту результативності; ∆С – приріст витрат в результаті інтервенцій; ∆E – приріст результативності (соціального ефекту) в результаті інтервенцій.

Аналіз показників формули (2) дозволяє дійти висновку, що чим нижче значення   ІСЕR, тим менше витрат спрямовується на досягнення певного рівня результативності, і тим ефективніше є розглянутий варіант інтервенцій. В якості граничного обмеження може виступати показник WTP (willingness-to-pay), що відображає схильність суб’єкта, що приймає фінансові рішення, платити за відповідний проект (Levin H.M., McEwan P.J., 2001).[26]

На практиці метод СЕА є найбільш адекватним для застосування під час вибору альтернатив в системі охорони здоров’я, оскільки його інструментарій дозволяє проектний аналіз та обирати найбільш прийнятний варіант у разі досягнення мети, якою, наприклад є підвищення тривалості життя. У широкому сенсі СЕА застосовується, по-перше, якщо необхідно прийняти рішення щодо вибору альтернативи, в основному, коли є потреба у здійсненні інтервенції з метою визначення ступеню втручання. По-друге, коли необхідно зробити узагальнення щодо політики у галузі охорони здоров’я (Джемісон, 2009)[27].

Оскільки СЕА не вимірюються вартісними показниками, результат виражається у таких зведених не фінансових показниках як, наприклад, Quality Adjusted Life Years – QALY (показник, виражений у роках життя, скоригований за якістю),  або Disability Adjusted Life Years – DALY (показник виражений у роках життя, скоригований за ступенем інвалідності).  Проте обмеженість може визначити деякі викривлення якісних оцінок. Наприклад, складно врахувати вплив на захворювання зміни в екологічному середовищі. Такі результати досить складно враховувати у показник DALY або QALY.

Під час застосування СЕА існують певні передумови та пов’язані з ними обмеження, зокрема, – це: обмеження щодо порівняння інтервенцій, які мають різний соціальний ефект;  складність щодо врахування розподілених у часі витрат і ефектів; високий ступінь чутливості до вибору показника, який відображає соціальний ефект.

Безперечно, аналіз СВА є ширшим, ніж аналіз витрати-результативність, оскільки всі вигоди під час застосування першого мають вартісні оцінки, а відтак ефекти за різними проектами можуть порівнюватися. Це досить суттєвий довід для публічного компаратора, виходячи з передумов про суспільний характер завдань, що вирішуються. Метод СЕА може використовуватися для прийняття рішень під час порівняння проектів, ефекти яких визначені як однорідні або можуть вимірюватися у термінах ключових результатів. Отже, обмеження СВА аналізу не дають можливості прийняти рішення, якщо необхідно вибрати варіант вкладання ресурсів публічного сектору за різними сферами діяльності. Проблема полягає у непорівнянності ефектів між собою.

3. Методи аналізу витрати-зважена результативність

Бувають випадки, коли виникає необхідність для аналізу ефективності проекту об’єднати декілька різних соціальних результатів, які не мають грошового еквіваленту. У таких ситуаціях необхідно оцінити важливість кожного з них та знайти єдину композитну оцінку. Для отримання єдиної композитної оцінки застосовується метод витрати-зважена результативність weighted cost-effectiveness analysis – wCEA (Belli, P., J.)[28]. Цей метод є однією із модифікацій методу СЕА. В якості соціального ефекту тут виступає його умовне вираження через агрегований індикатор, що включає різноманітні характеристики об’єкту оцінки. Для визначення кінцевого ефекту необхідно присвоювати певні ваги показникам, що у сукупності формалізують ціль.

                                             ,                                                                 (9)

де w_j  - вага і-того ефекту;  Е _і  - і–тий ефект.

Методу wCEA притаманні недоліки експертного аналізу, тобто залежність від суб’єктивної думки. Однак цей метод широко застосовується під час оцінювання ефективності освітніх програм та програм у сфері охорони здоров’я, оскільки вигоди, які одержує суспільство внаслідок реалізації таких програм, неможливо оцінювати у грошових одиницях.

4. Метод аналізу витрати-корисність

У випадку, якщо оцінці підлягає проект, що описується спектром результатів або якщо результати розрізняються між собою не тільки кількістю, але і якістю, доцільно застосовувати метод аналізу витрати-корисність (cost-utility analysis – CUA). За суттю цей метод представляє собою дещо ускладнену модифікацію аналізу витрат-результативності. Спочатку він називався узагальненим методом СЕА (Torrance, G. W., 1971 [29]), а згодом – методом максимізації корисності (Torrance  G.  W.1972[30]).  Нині цей метод виокремлено як самостійний. CUA вирізняється тим, що під час аналізу використовуються умовно сумірні близькі за якістю результати. Оцінка коефіцієнтів корисності здійснюється через експертні оцінювання, що має методологічні складності, пов’язані з кваліфікацією експертів, чіткою постановкою завдань, суб’єктивності оцінок і складністю обробки інформації.

,                                (10)

де С -  витрати; U- корисність.

Метод CUA доцільно використовувати у тих випадках, якщо необхідно визначити результат, враховуючи побічні ефекти, чи необхідно визначити єдиний критерій для порівняння витрат і вигід, чи виникає потреба у ранжируванні результатів за вагомістю, чи  приймаються рішення щодо вибору альтернатив.

5.  Порівняльні характеристики методів аналізу ефективності

Порівняні характеристики методів, які застосовуються для аналізу ефективності проектів публічного сектору, наведені у таблиці 1.

Таблиця 1

Характерні особливості методів аналізу ефективності проектів публічного сектору

Дослідження методів аналізу ефективності проектів публічного сектору показало, що, не дивлячись на певні особливості кожного з розглянутих методів, основні підходи щодо вимірювання витрат, вигід, результатів базуються на єдиному теоретичному базисі. При цьому існуючі обмеження в усіх методах аналізу ефективності проектів публічного сектору розкривають значні перспективи для подальших досліджень і вдосконалень.

Conclusions

Досліджені методи аналізу: витрати-вигоди, витрати-результативність, витрати-зважена результативність, витрати-корисність є досить важливою основою для прийняття обґрунтованих рішень публічними компараторами щодо спрямування інвестицій у найбільш затребувані галузі економіки. Використовуючи інструменти методів аналізу ефективності вони можуть розподіляти обмежені публічні ресурси відповідно до пріоритетів політики.

Для аналізу ефективності проектів публічного сектору, які реалізуються у межах однієї галузі може використовуватися один або декілька методів аналізу ефективності. Головне необхідно визначитися, в яких одиницях оцінюється результат. Якщо результат можна оцінювати у вартісних одиницях, то доцільно використовувати методи СВА і CUA, а в іншому випадку –  методи аналізу СЕА і wCEA.

Вибір соціальної ставки дисконтування є складним завданням, оскільки передбачає, серед іншого, оцінку майбутніх переваг, які можуть отримати інші люди. Широке дискусійне поле щодо визначення соціальної ставки дисконтування спричинило формування різних поглядів стосовно необхідності встановлення або диференціації соціальної ставки дисконтування, або визначення її єдиного значення в межах однієї країни. Під час оцінки проектів публічного сектору необхідно вирішувати, використовувати ставку дисконтування єдину для країни в цілому та усіх проектів або диференційовані залежно від характеру проекту. В цілому дискусії точаться щодо визначення розміру ставки дисконтування.

В існуючих дослідженнях, як правило, досліджується в основному метод міжчасових переваг. При цьому вивченню взаємозв’язків між соціальною ставкою міжчасових переваг та іншими методами дисконтування увага не приділяється. Пошук рішень у цьому напрямку дозволить отримати уявлення, в якому діапазоні може знаходитися значення соціальної ставки дисконтування. Можливість визначення діапазону надасть можливість враховувати специфічність проекту, що реалізується.

доктор юридических наук,

глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

Самая жестокая тирания та, которая выступает под сенью законности и под флагом справедливости.

Ш.Монтескье

5 апреля 2016 года Путин объявил о создании Федеральной службы войск национальной гвардии РФ (источник: https://www.rbc.ua/rus/news/putin-obyavil-sozdanii-natsgvardii-rf-1459865271.html.)

Справедливости ради отмечу, что это было не автоматическое переименование Внутренних войск на Нацгвардию, как это было сделано например, в Украине. По словам Путина: “…Мы создаем новый федеральный орган исполнительной власти … Национальную гвардию, которая будет заниматься борьбой с терроризмом, организованной преступностью, в тесном контакте с МВД продолжит исполнять те функции, которые исполняли подразделения ОМОН, СОБРа”.

Таким образом, вновь созданный орган поглотит в себя практически все силовые структуры МВД и бывших внутренних войск, что в целом формирует устойчиво управляемую централизованную систему субъектов сил национальной безопасности. Данная структура напрямую подчинена Президенту России.

Примечательно, что сразу же после объявления о создании Росгвардии, 7 апреля 2016 года были проведены в Подмосковье учения по подавлению массовых протестов. Таким образом было задекларировано, что внутренние угрозы для России на сегодня являются приоритетными.
Также можно сделать и иной вывод: в России четко осознают, что в современном мире ни одна страна в мире не способна выиграть у России в открытом военном противостоянии, потому вероятные направления дестабилизации будут крыться именно в сфере общественной безопасности.

В свете геополитических трансформаций образование такого монстра свидетельствует и существенном перераспределении баланса сил в пользу Президента. Логичным следующим этапом должна стать применение этих сил. Нужно ли это Путину? Думаю, нет.  А вот его преемнику, а по совместительству Директору Федеральной службой войск национальной гвардии РФ – это уж очень будет кстати.

Если рассматривать данное должностное лицо, в частности это Виктор Золотов http://hronika.info/rossija/134883-ohrannik-putina-mozhet-stat-sleduyuschim-prezidentom-rossii.html как преемника, то, на мой взгляд, ему нужно организовать маленькую победоносную войну и выставить себя в качестве эдакого героя – освободителя/спасителя нации (русских)/собирателя русских земель. Благо Стратегия национальной безопасности а скоро и Указ про Росгвардию это позволяют делать уже законно, не озираясь на мифические нормы международного права.

Закономерно может встать вопрос: а как же это можно сделать и реализовать при помощи Росгвардии?

Ответ прост: в положении Указа четко зафиксировано, что по решению Президента Российской Федерации военнослужащие войск национальной гвардии, сотрудники органов, федеральных государственных гражданских служащих Росгвардии принимают участие в деятельности по поддержанию или восстановлению международного мира и безопасности.

Таким образом факт использования Росгвардии за рубежом легитимрован.

Касательно Украины: классическая война на победу на Донбассе невозможна, поскольку обе стороны увязли в позиционных вопросах, наступательным духом не пахнет. Потому использование традиционных методов ведения боевых действий малоэффективно.

Вот тут как раз актуализируется необходимость применения ассиметричных действий. Росгвардия в своем составе имеет высокомобильные соединения, технику, которую имеет далеко не каждое воинское соединение, а главное: боевой опыт личного состава.

Поэтому наиболее вероятным для прихода к власти В.Золотова с учетом проведенного мною анализа геополитической конъюнктуры и структурно-функционального анализа текста проекта Указа о создании Росгвардии является вариант блицкрига.

Данный блицкриг будет эффективен, если будет проведен в формате стратегической специальной операции на Донбассе под руководством командования Росгвардии. В чем особенность и «фишка» применения Росгвардии?

Если раньше массировано применяли танки или авиацию, то в данном случае — массированное применение гибридный сил специальных операций, тобиш Росгвардии. Причем возможно и при поддержке ВДВ и иных субъектов сил национальной безопасности.

В чем основная суть возможной спецоперации Росгвардии против Украины?

1. Одновременное и скоординированное по целям, задачам силам и средствам уничтожение/захват «спецназами» всех видов ключевых объектов на всю глубину территории Украины.
2. Паралич войск, которые буду просто-напросто заблокированы в своих лагерях.
3. Захват либо физическое уничтожение руководства страны.
4. Уничтожение либо захват и установление тотального контроля всей информационно-телекоммуникационной системы Украины, включая мобильную связь и Интернет.
5. Одновременно с этим войска ДНР/ЛНР осуществляют массированное продвижение вглубь территории страны, зачищая территорию

Прошу правильно трактовать мои мысли: я не пытаюсь никого запугать, но настаиваю на том, что методология безопасноведения за 25 лет независимой Украины так до сих пор не применяется в прогнозировании событий в сфере национальной безопасности, причем речь идет именно о стратегическом прогнозировании.

Считаю своим долгом, как эксперта в сфере стратегических коммуникаций, одного из основателей теории национальной безопасности предупредить высшее руководство страны: пока Вы будете делить портфели, Россия закончит подготовку к окончательной фазе спецооперации «Преемник», а В. Золотов возможно станет следующим Президентом России.

Предупрежден – значит вооружен.

Владимир Липкан,

доктор юридических наук,

Глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

  В последнее время огромное внимание уделяется пропаганде. Почему вдруг такой неподдельный интерес именно к пропаганде? А с другой стороны небывалое умопомрачительное забвение формирования идеологии и мировоззрения, которые выступают основными факторами становления национальной идентичности. Я летом проводил эфир с военным атташе посольства Германии в Украине Кристианом Фарканде. Цель: узнать, видят ли немцы признаки применения против них информационного оружия, в том числе пропаганды. https://www.youtube.com/watch?v=rXZZWLbluTQ Эфир я проводил неспроста.

По моим наблюдениям, а я в Германии бываю не редко, процесс промывания мозгов начат уже давно. Каким образом немецкие спецслужбы это пропустили, либо сделали вид, что пропустили я не понимаю. Но именно благодаря неописуемому чрезмерному чувству долга перед СССР за освобождение Германии от фашизма, любовь к русским детерминирована отношением к прошлым заслугам. Причем заслугам СССР, которые были умело трансформированы в заслуги России, что и предопределило практически априорное доверие к России и ее властям. Благополучная Германия, казалось, достигшая большого прогресса в обеспечении информационных прав человека, до сих пор не имеет четкого ответа на вопрос о соотношении права человека на распространение информации и права человека на умышленное распространение дезинформации. Появление фейкмедиа, генерирующих фейки, флуды, флеймы, слендеры и либелы – стало реальностью, а внедрение симулятивных практик способствует замещение реальности виртуальными образами. Как метко отметил классик теории симулякров Ж. Бодрийяр: сегодня карта определяет территорию. Именно на этих образах и играет Россия. Ее задача здесь состоит в дестабилизации Европы, ее дезорганизации и разобщении (сепарации), с конечной целью сделать невозможным даже в прогностической перспективе представлять угрозу для России. Причем, я не един в таком мнении. В частности, депутат Бундестага от Христианско-демократического союза Норберт Реттген прямо обвинил российское государственное телевидение в пропагандистском распространении фальсифицированной информации, оживлении старых и конструировании новых образов врага среди населения страны, также заявив, что в Европе многие люди оказываются восприимчивы к российской пропаганде http://m.liga.net/news/politics/228646-rossiyskaya_propaganda_pytaetsya_razdelit_nas_-_deputat_bundestaga.htm Движение Blockupy на сегодня может выступить мощной платформой начала силовых акций по дестабилизации Германии. В правоохранительных органах Германии открыто заявляют о новом масштабе насилия. К тому же проблема салафитов в Германии также не находится в состоянии эффективного управления.             Совмещенная с миграционным торнадо, наплывом мусульман и их жесткой культурной и ментальной оппозицией – это представляет серьезную угрозу национальной безопасности Германии. Притом, по моему мнению, троянский конь дестабилизации будет разыгран изнутри. Потому, использовав слабость демократических институтов, играя на утопичных идеях мультикультурализма, либерализма и постмодерна, агрессивного антиглобализма, эти движения, при умелом и системном инспирированном манипулировании, могут быть использованы для дестабилизации Германии. Существенные просчеты в политике безопасности, прежде всего в части самоорганизации и активизации неофашизма, могут стать новым катализатором для силовых акций. А ответные действия государства, при умелой подаче русскими СМИ внутри Германии будут интерпретированы не иначе как ущемлением прав граждан, узурпацией власти, скатыванием к тоталитаризму и диктатуре. Правило не ново: в своих грехах обвинять других. Но вот знание правила, к сожалению, никак не влияет на немцев в аспекте противодействия русской пропаганде. Одним из эффективных средств управления в данном случае выступает как раз пропаганда. Сразу оговорюсь, что под пропагандой я понимаю способ информационной борьбы, который предусматривает активное наступательное воздействие на объект с целью внесения определенных, управляемых субъектом воздействия, параметров в информационное пространство, которое влечет за собой изменение в пространстве реального времени, подстраивая последнее под заданные модели в виртуальном пространстве. Таким образом, на первое место в пропаганде я ставлю симулякр – порождение моделей реального без оригинала и реальности — порождение гиперреального. Сегодня готовность Европы, не институциональных структур, а именно рядовых граждан, институтов гражданского общества, коими так нарочито кичится Европа, включиться в информационную компанию по отстаиванию своих же европейских ценностей, в том числе целостной Германии, на сегодняшний день невысокая. Вряд ли кто-то сможет представить себе картину, чтобы немцы добровольно объединялись в батальоны и шли защищать Германию, а немецкие бабушки пекли пирожки и шили носки своим бойцам… Революция достоинства показала, что украинцы готовы и будут умирать за эти ценности, не за Европу, а именно за ценности. А вот европейцы не готовы не только умирать, они в большинстве своем любые намеки на угрозу со стороны России относят в разряду шизофрении и теории заговоров. Хозяин – барин, как говорится. Однако отмечу, что причин тому много, но и русская пропагандистская машина там действует намного тоньше, чем в Украине. В частности, в Германии работа русской пропагандистской машины проводится несколько тоньше, чем в Украине: 1)    играя на чувстве долга перед Россией (на самом деле перед СССР), русская пропаганда маскируется под видом «источника, альтернативного западным медиа»; 2)    проводятся гротескные, ироничные, саркастические преувеличения в российских государственных СМИ, например, сравнение событий новогодней ночи в Кельне с «хрустальной ночью» времен нацистской Германии с целью дискредитации федерального канцлера, увязывания в сознании простых граждан образа канцлера нынешнего с образом канцлера третьего рейха; 3)    формирование негативного отношения в Украине, когда любые добровольческие отряды в Украине ассоциируются с нацистами, а стало быть поддержка Меркель Украины – это поддержка неонацистов. Цель – дискредитация канцлера (для Украины, тот же феномен добровольчества, интерпретируется под иным соусом: добровольческие отряды ассоциируют с убийцами, насильниками и уголовниками; 4)    проводятся комплекс мероприятий по поддержке оппозиционных партий, внедрения тактики стратегических коммуникаций – вовлечение ключевых лидеров. Одной их одиозных фигур (ключевых лидеров), которая может быть использована для обострения напряжения, внутренних противоречий и дестабилизации Германии выступает Сара Вагенкнехт, чья открытая нелюбовь к Меркель может быть использована в комплексе дестабилизации позитивного отношения в Института канцлера Германии; 5)    формирование сети СМИ с целью продвижения собственных (российских) национальных интересов со стратегической целью воздействия на принятие тех или иных решений органами власти Германии; 6)    пропаганда в Германии силы и военной мощи России; 7)    распространение недостоверной и неполной информации о деятельности высшего руководства страны, положения отдельных социальных групп, в том числе и мигрантов с целью дестабилизации общественного порядка. В частности, Министр иностранных дел России Сергей Лавров повторил запущенную российскими СМИ ложь о том, якобы власти Германии допускают массовые изнасилования беженцами немецких женщин и девочек; Больше читайте здесь: http://zn.ua/WORLD/germaniya-stala-novoy-mishenyu-kremlevskoy-propagandy-die-welt-202581_.html; 8)    извращение фактов: российские СМИ преподнесли акцию протеста (организованную Национал-демократической партией Германии) по поводу изнасилования как спонтанный митинг российских немцев; 9)    четкая сегментированная работа с различными целевыми аудиториями с использованием адекватного методологического инструментария стратегических коммуникаций; 10)          национальные интересы Германии не ассоциируются с интересами Европы: ФРГ это не Германия, Евросоюз – не Европа; 11)          в любых формах проводятся инвазивная практика занижения ожиданий от европерспектив Германии в случае продолжение спонсирования ЕС; 12)          формируются условия для выхода Германии из ЕС, и таким образом его развала; 13)          формируются условия для разности понимания и толкования европейских ценностей, что, в конечном счете, влечет отдаление по атрибутивным системообразующим параметрам, и дестабилизации всей системы европейской безопасности; 14)          гиперболизируется проблема мигрантов, иллюстрируются только негативные стороны от нелегальной миграции (преступность, засилие ислама, уменьшение роли церкви, ущемление прав коренных немцев, безработица, повышение уровня преступности и т.д.); 15)          закладываются механизмы дестабилизации по осям: коренной этнос – мигранты, религия: христианство – ислам; правопорядок – коренные немцы, хаос и групповые нарушения общественного порядка – мигранты. Картина знакомая, не правда ли? Только вот для простого гражданина Германии определить свободу слова и «альтернативный» взгляд журналиста, разобраться в хитросплетениях построения архисем и детерминации номинаций определенными эмоциями, методами разговорного НЛП и биохимического анализа клеток мозга по восприятию информации от профессиональной пропаганды в рамках реализации информационной политики России практически невозможно. Вот тут-то и встает необходимость активизации институциональной структуры, которая должна включать рычаги влияния разного уровня и интенсивности на эти медиа, соединяя это с работой с собственным населением.   Что делать немцам? Немцам, в первую очередь нужно корректировать государственную  информационную политику, прежде всего контент, нарративы и мессиджы, которые несут государственные СМИ. Они должны быть четкими, системными и скоординированными. Нужно вовлекать негосударственные структуры формируя, пул информационного волонтерства, в котором одной из задач будет противодействие русской пропаганде. В этот пул нужно включать волонтеров разных стран, ибо информационное пространство не имеет границ. У Украины, в частности, имеется достаточно серьезный опыт противодействия русской пропаганде. Целесообразно усилить европейские международные медиа путем усиления Deutsche Welle, BBC International, RFI, а также системной поддержки канала UA:TV, созданного на основе Мультимедийной платформы путем внедрения новых совместных проектов, информирования граждан своих стран о тех или иных событиях из первых уст. Основной мессидж : русской пропаганде может быть противопоставлен лишь идеал объективного, просветительского и плюралистичного освещения событий.

Фото: Владимир Липкан. Человек с русским флагом в Берлине около Бундестага.

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

Голова Інституту безпекової політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Уперше здійснено дослідження змісту симулякрів та їх показано їх практичний вплив на забезпечення громадської безпеки. Основою правильного розуміння форм та методів впровадження симулятивної практики визначено оцінку. Обґрунтовано корелятивний зв’язок між симулятивною практикою і гібридною війною проти України.

Ключові слова: громадська безпека, національна безпека, симулякри, симулятивна практика,  національні інтереси

This is the first scientific research, dedicated to simulacrum and their impact to ensuring public security. The basis of correct understanding of forms and methods of using simulation practice is determined as evaluation.

Key words: public security, national security, simulacrum, simulation practice, national interests

Геопросторові трансформації, передусім зміна просторів безпеки, спричинили безпекоренесанс, за якого вчені та дослідники прагнуть дедалі частіше звертати свою наукову увагу до проблем забезпечення національної безпеки.

І якщо раніше безпекові проблеми були у фокусі наукової уваги лише співробітників НІСД, які у той чи інший час здійснювали відповідно до власних функціональних обов’язків такі дослідження: С. Гнатюк, В. Горбулін, С. Дрьомов, Д. Дубов, А. Качинський, К. Кононенко, Б. Парахонського, С. Сьоміна та інші [1—4]. То останнім часом безпекова тематика стала доволі популярним предметом розгляду науковців причому за різними напрямами наукових досліджень.

У цьому ракурсі слід відмітити таких дослідників, як: О. Бодрук, C. Кандауров, Г. Костенко, Б. Кормич, М. Левицька, М. Мельник, В. Настюк, Н. Нижник, А. Новицький, С. Павленко, Г. Пономаренко, В. Паламарчук, М. Пальчук,  М. Пендюра, Г. Почепцов, Г. Ситник, З. Чуйко та інших [5—12].

Окремо слід виділити праці наукової школи доктора юридичних наук Ліпкана В.А., в яких в рамках сформованої епістемологічної спільноти здійснюється системне дослідження національної безпеки як цілісного екзистенціального феномена: Н. Баланюк, Р. Банк, В. Вац, М. Дімчогло, І. Діордіца, М. Довгань, О. Дьоміна, В. Залізняк, В. Кір’ян, В. Кобринський, А. Лобода, В. Майоров, Ю. Максименко, О. Мандзюк, П. Матвієнко, Л. Рудник, К. Татарникова, К. Череповський, О. Шепета та інші [13—22].

Натомість, незважаючи на значну кількість розвідок, присвячених висвітленню різних аспектів безпеки, нині відсутні дослідження, що стосуються безпосереднього впливу симулякрів та впровадження симулятивної практики як одного з методів ведення гібридної війни проти України, а  також їхнього впливу на громадську безпеку, що і визначає актуальність даної наукової статті.

Необхідність формування парадигмального розуміння підвалин форм і методів впровадження симулятивної практики під час контексті гібридної війни проти України в контексті забезпечення громадської безпеки і обумовило мету даної статті.

Передусім слід звернутися до етімології слова — сімулакрум або симулякр.

Симулакрум (лат. simulare — прикидуватися) — термін, що має два різні значення залежно від репрезентативної та нерепрезентативної моделі застосування.

Платон визначав сімулакрум як копію копії, відображення відображення, подвоєння подвоєння, яке, також як і копія, претендує на позначення оригіналу, прототипу.  Копія володіє схожістю з референтом, оскільки будує себе за зразком ідеї, а симулакрум — це копія копії, яка позбавлена подібності.

Еклезіаст ззначав, що симулякр — це зовсім не те, що приховує собою істину, — це істина. Що приховую, що її немає. Симулякр і є істина.

Оскільки симуляція виявляється іманентною реальності, то немає можливості говорити про якусь присутність, базу, оригінал. Відтак, наприклад, імітація вільних виборів на тимчасово окупованих територіях (АР Крим, Луганська та окремі частини Донецької області) дають підстави твердити, про застосування симулякрів при проведенні інформаційно-психологічних операцій проти українського населення на даних територіях. Причому особливість симулякрів полягає у тому, що вони не заторкують принципу реальності, адже реальність просто чітко та уміло маскується:

• псевдовибори — під дулами автоматів, за умови фактичної відсутності вибору при „правильному формулюванні питань”);
• псевдовлада — абсолютна маріонеточна та залежна від Москви, контрабанди та продажних чиновників України, які самостійно не в змозі реалізувати державну політику;
• зелені чоловічки — організовані з єдиного центру, озброєні найманці з іноземних держав, які не мають знаків розрізнення і не ідентифікують себе (до моменту їх затримання офіційними органами держави і проведення відповідних процесуальних дій) з жодною державою, які реалізують політику дестабілізації в Україні тощо.

Симулякри дуже ефективні при здійсненні таких операцій і веденні гібридних війн, адже вони підривають і стирають межі між реальністю, доповненою та спотвореною та віртуальністю.

Для повної картини застування симулякрів проти України та її населення спочатку наведемо етапи процесу симуляції, які розробив С.Бодрийяр [23, с. 595; 24], і паралельно будемо ілюструвати її прикладами з різних етапів тимчасової окупації України:

Важливим поворотним моментом в цьому процесі симуляції є перехід від знаків, які дисимілюють щось, до знаків, що приховують від нас той факт, що вони не означають нічого. Так, наприклад, ані жителі анексованого Криму, ані жителі так званих ЛНР чи ДНР не зможуть виїхати в жодну країну, окрім Росії. Їхні діти не зможуть навчатися в жодній школі, вищому навчальному закладі, отримувати медичну та інші види допомоги в жодній країні світу, окрім Росії. Таким чином, обрання даного рішення перемістило жителів тимчасово окупованих територій до віртуального світу, створеного симулятивною практикою.

Перше передбачає теологію істини, друге знаменує століття симуляції і симулякрів.

На зміну реальності приходить гіперреальність, коли будь-яка можливість пізнати реальне є утопічною і одночасно зростає ностальгія за якоюсь справжністю, задовольнити яку в принципі є неможливим, оскільки ностальгія ця призводить до подальшої ескалації і інтенсифікації симуляції.

Так, наприклад „ДНР” — існує як бажання, ствердження того, що вона є реальною країною (республікою), реальною окремою частиною міжнародного товариства. „ДНР” існує для того, щоб усі інші вірили, що все решта теж реально, у той час як Україна є нереальною :

• Україна як держава — це трагічна помилка історії, які потрібно якнайскоріше виправити;
• Україна завжди була складовою частиною Росії — Малоросією;
• Української мови ніколи не існували — вона це є діалектом російської мови  (посилання на Валуєвський циркуляр та Римський Указ)
• київська хунта незаконно захопила владу — екс-президента Януковича не було усунено від вдали жодним передбаченим законодавством України способом;
• українські карателі знищують мирне населення сходу,
• американський уряд є організатором революції гідності, він прагне встановити контроль над Україною з подальшим розміщенням зброї біля кордонів України
• для проведення сучасної демаркаційної лінії між українцями та росіянами уведено в обіг терміни — укропи (українці, що повідують концепції соборної і незалежної держави) та ватники (росіяни, що сповідують політику Путіна) тощо.

Більше того існування так званої ДНР покликано створити ілюзію того, що справжня Україна є несправжньою, що її ніколи не існувало: звідси і фальсифіковані та перекручені трактування історичних фактів, відверта брехня з історичними подіями, демонстраціями намальованих в фотошопі мап, свідченням переодягнених акторів з Росії від імені „пересічних українських громадян” або „жителів Донецьку” про погану економічну ситуацію в країні, авіаудари українських ЗСУ по мирним жителях і т.д.

Таким чином завдання симулякра з ДНР зробити України в уяві населення окупованих території гіперреальною, тобто перетворити справжню Україну на симулякр, тобто копію копії і таким чином перетворити уявлення про України на фантом.

Таким чином йдеться не про вигадану недостовірну репрезентацію реальності, а про прийняття того факту, що реальність як така початково включає до власної структури симуляцію, репрезентацію, фікцію і тим самим рятує сама себе.

Важливим моментом при аналізові симулякрів виступає розгляд поняття „оцінка”, яке означає аксіологічне ставлення людини до усього нормативно представленого багатоманіття предметних проявів людської життєдіяльності і можливостям їх пізнавального і практичного засвоєння [23, с. 471].

Аналіз категорії „оцінка” виявив її органічний зв’язок із внутрішнім світом індивідів, історичну варіативність і складну взаємозалежність з усіма атрибутивними характеристиками родового життя. Так, при анексії Криму за допомогою багаторічної професійної роботи спецслужб Росії, а також бездарної державної політики України на території півострова було сформовано чітке уявлення про те, що Крим — не Україна, а Севастополь — завжди був містом руської слави. Українська влада, роками нехтувала питаннями інформаційної роботи в даному регіоні, повсякчас потурала місцевим елітам в корупції, запевняючи себе в тому, що купують спокій.

Натомість внутрішній світ кримчан почав існувати самостійним життям, особливо в місцях компактного перебування російськомовного населення і військового контингенту. Значна кількість спец операцій з дискредитації влади в Україні, формування спотвореної уяви про помилку Хрущова, нищення паростків української державності, що мали б формувати громадянську належність жителів автономії як українців, призвели до того, що анексія території України і фактичний перехід громадян в позаправовий статус був інтерпретований як позитивний факт. Адже жоден житель Криму з російським паспортом не зможе виїхати зо кордон, окрім Росії, отримати переваги від вільного світу.

Тому важливість розгляду категорії „оцінка” є без перебільшення знаковою, адже вона дозволяє зрозуміти механізми прийняття тих чи інших рішень громадянами країнами: чому кримчани майже з оплесками зустрічали найманців з Росії, а в Харкові після невдалої спроби захоплення  будівлі міської ради, внаслідок професійних дій спецслужб, а також чіткої та однозначної державницької позиції харків’ян, влада України відстояла права громадян жити в своїй, а не надуманій державі, на кшталт ХНР (Харківської народної республіки). Аналогічне врахування оцінки таких подій одеситами, дало змогу запобігти масовим безладам і безчинствам незаконних збройних формувань в Одесі, які висловили своєї чітке „ні” так званому „руському миру”.

Слід зважати на той факт, що без оцінки не обходиться жоден індивід. Саме тому по російському телебаченню постійно транслюють інтерв’ю з начебто місцевими жителями (які почасти виявляються артистами з Росії і не мають жодного стосунку ані до України, ані до місцевості щодо якого його репрезентують як „корінного жителя”).

Однією з проблем безпекової політики України є відсутність системного методологічного інструментарію оцінки тих чи інших подій, з подальшим виробленням напрямів державної політики щодо управління ними.

На жаль фахівці НІСД і зараз тупцюють на одному місці, продовжуючи здійснювати не стільки аналітику, скільки коментувати підготовлені ними же різноманітні документи концептуального та стратегічного рівня у сфері національної безпеки або же викладати і подавати за свої думки переклад окремих безпекових документів країн ЄС. Так, наприклад, в аналітичній доповіді 2015 року стосовно концептуальних засад розвитку системи забезпечення національної безпеки про гібридну війну було згадано лише 2 рази і то в контексті перекладу положень перспектив європейської безпеки [3, с. 17—18], а про симулятивну практику і симулякри взагалі не було згадано ані слова, так само як і про громадську безпеку в даній доповіді ми не знайшли жодного згадування [3].

Відтак цілісне розуміння оцінки виступає не стільки даниною і вимогою філософів, скільки реальною потребою, що може знайти свою реалізацію в рамках аксіології.

Безпосередньою природною передумовою оцінки, що склалася в процесі біологічної еволюції людини, виступає емоція, особливий психо-фізіологічний механізм, що утримує життєві процеси в їх оптимальних межах і закріплює правильність і повноту тієї чи іншої дії, її відповідність початковій потребі. Цим можна пояснити, що будь-якому захопленні передувала слізливі розказні начебто жителів, особливо жінок, які зі сльозами на очах розповідали при „хунту, київських карателів, правий сектор тощо”.

Особливим цинізмом виславився репортаж руських ЗМІ, про те, що на Майдані, начебто, розп’яли хлопця, а потім його розчленували, піджарили та з’їли. Незважаючи на абсурдність переважної більшості інформаційних контентів в руських ЗМІ, вони сформували стійку уяву про те, що в Україні всім, хто говорить російською мовою, загрожує смерть, а європейський вибір України, це запродання Американцям і пряма загроза встановлення військових баз на території України із подальшим розміщенням відповідних систем ПРО, які прямо загрожуватимуть безпеці Росії. Більше того, будь-яка розповідь про український націоналізм супроводжується на екранах демонстрацією осіб з нацистською символікою, або таких, що роблять відповідні нацистські рухи вітання руками.

Відтак, Україна є ворог, якого слід знищити і примусити до „послухання” та виконання московських забаганок. Примус до дружби в Росії дорівнює повному знищенню національної ідентичності, тому є неприйнятним жодному цивілізованому суспільстві, які чітко дали свою оцінку діям поки що діючої влади Росії.

З цією метою в медійний простір було уведено емоційну складову: будь-яка інформація про Україну подавалася лише в негативному контексті, викликаючи формування стійких негативних емоцій до України, власно відчуження від поняття „братній народ”. Своє чергою, при захопленні Криму саме це і не дало можливості нашому військовому контингенту, який нарахував на момент вторгнення найманців з Росії, 18 тис. особового складу, адекватно оцінити загрозу та нейтралізувати її, а в разі неспроможності нейтралізації здійснити свій військовий обов’язок та знищити ворога незалежно від того, якої він національності, громадянства тощо, у тому числі і росіян.

Відтак, на емоційному фоні в Росії, тобто для пересічних росіян українці вже давно не братній народ, а фашисти та карателі, які придушують російськомовне  населення і взагалі становлять загроза їхньому стабільному функціонуванню. Воднораз для багатьох українців до початку прямої військової агресії Росії в Україну, яку військові фахівці датують серпнем 2014 року, російські вояки виступали братами по зброї, через що проти них свого часу не змогли застосувати зброю і дати їм адекватну відсіч. Але часі змінились.

Відтак, саме знання оцінки тих чи інших подій, а також цілеспрямовані дії, що передували і були спрямовані на формулювання конкретної оцінки на ті чи інші події відіграли вирішальну роль при захопленні Криму, втраті Луганську, частини Донецької області, а також повній мобілізації українства на боротьбу з ворогом на решті території нашої держави.

Теоретичний алгоритм формулювання потрібної російським спецслужбам оцінки виглядає наступним чином:

1)          миттєва інтеграція внутрішніх та зовнішніх подразників — Революція Гідності 2014 року в Україні була інтерпретована як прихід до влади хунти, яка буде нищити все руське, вбивати та палити на кострах всіх, хто говорить російською мовою, а головне — мститися жителям Донбасу за президента, який представляв їхній регіон та одвічно був тягарем щодо європейського вибору. Одночасно Росія пропонує швидкий вихід із ситуації через організацію так званого вільного (навіть важко вживати це слово щодо Росії) під дулами автоматів найманців та люмпенізованих і маргінальних елементів із незаконних військових формувань волевиявлення із подальшим проголошенням народної республіки;

2)          залежно від характеру зовнішніх впливів і ступеню готовності внутрішніх механізмів вибір реакції стає альтернативним, набуваючи або позитивну окраску (почуття приємного, задоволення, спокій) або негативну (жах, тривога, нудьга, ностальгія) — після проголошення так званих народних республік, наступає вибір емоційного стану. Навряд чи жителі Донбасу можуть сказати, що їх стан характеризується спокоєм, упевненістю у своєму майбутньому. І навіть ностальгія, яка належить до негативного емоційного стану, переконливо свідчить про дисонанс між внутрішнім бажанням повернути часи СРСР, передусім рівень цін і заробітних плат або пенсій і стабільністю, і зовнішнім впливом „Руського миру”, який насправді виявився не таким, яким його так мальовничо зображували його глашатаї, обіцяючи великі до нестями пенсії, стабільність та разюче процвітання;

3)          завдячуючи механізму зворотного зв’язку відбувається наростаюче підсилення одного з модусів елементарної чуттєвості (острах перетворюється на жахіття, тривога перетворюється на патологічну фрустрацію тощо), що надає даному модусу форми випереджуючого відображення — емоційного представлення, вираженого в мові тіла і адресованого ззовні — реалії життя в народних республіках, абсолютний хаос, беззаконня, відсутність громадської безпеки, впевненості в завтрашньому дні, а головне формування псевдо утворень які не мають власної історії, тобто фактично не мають по суті майбутнього — формують стійку хворобу соціальної структури, що уособлює населення даних республік: ця хвороба є патологічною, але вона становить модус випереджуючого відображення кінцевості буття цих республік, неможливості та відсутності у них майбутнього. Оця конечність буття, осягнення тупиковості розвитку призводить до наростання агресії в структурі населення і перетворює його на соціальну небезпечну масу людей здатних до вчинення непрогнозованих дій;

4)          завдячуючи нейрофізіологічним механізмам збудження і гальмування виражена зсередини готовність до дії перетворюється на спрямований поведінський акт (порушення громадського порядку, вчинення вбивств, тортур, терористичної та екстремістської діяльності тощо), тривалість якого визначається збереженням емоції — саме цим можна пояснити поступове витіснення українських медіа з тимчасово окупованих територій, з метою встановлення тотального контролю над інформаційним простором. Це потрібно для того, що б постійно тримати в певному емоційному стані населення даних територій, підтримувати в них ненависть до усього українського і прославляти уряд Росії, який постачає „дешеве вугілля”, піднімає пенсії, соціальні виплати — формує світлу майбутнє тощо. При цьому замовчується інформація про те, що причиною горя і страждань українського народу на окупованих територіях виступає Росія, яка  цілеспрямовано знищила 65 з 95 шахт, утилізувала всі заводи, що перебували на окупованих територіях, а через свої гуманітарні конвої просто викрала все обладнання цілих заводів та металургійних комбінатів. Всередині ж самої Росії з метою уникнути соціальних конфліктів через падіння економіки, стрімке зубожіння населення, тотальну корупцію, головними новинами виступає пропаганда щодо необхідності захисту російськомовних на сході України, підтримки високих пенсій та соціальних виплат в окупованому Криму тощо. Навіть коли в Сибіру спалахнула пожежа, в квітні 2015 року, в російських новинах на першому місці перебувала інформація щодо дискредитації української влади, і фактів щодо необхідності підтримки російськомовного населення на окупованих територіях. Таким чином постійна підтримка негативних емоцій є необхідною умовою формування керованої та прогнозованої оцінки індивідами тих чи інших подій.

На жаль процеси антропосоціогенезу не змогли зсунути з місця даний механізм, і його імплементація в дійсність має конкретні приклади, які ми навели вище.

Важливим і такими, що можуть бути інтерпретованим для нашого дослідження, можуть бути наступні висновки [23, с. 473].

1. 1.           Підґрунтям, на якому формується оцінка виступає аксіологічні відношення, за якого в первобутньому суспільстві масштаб і кінцева мета детерміновані корисністю, а в умовах цивілізації — цінністю. Зокрема, при обранні свого подальшого шляху при опитуванні громадян щодо відокремлення від України і приєднання до Росії переважна більшість українського населення Криму обрало користь від набуття російського громадянства: підвищена заробітна платня у працівників бюджетної сфери, висока пенсія. Жодним чином не обговорювалися питання ціннісної спорідненості українського населення Криму і російського. Більше того, саме через ціннісний ареал кримськотатарський етнос українського соціуму не сприйняв це опитування, не брав в ньому участі і не визнав його результати, через що проти нього почалися різноманітні провокації та утиски.
2. 2.            Суб’єктом оцінки виступає індивід. За умови первобутнього ладу цей індивід ще не відокремлює власні потреби від потреб роду та общини, а в у мовах цивілізації індивід має чітко усвідомлювати не лише суспільні, а особистісні потреби, цінності та інтереси. Відтак, об’єктом інформаційного впливу виступає окремий індивід, його уподобання, з урахуванням ментальності, інтелектуального та світоглядного рівня. На суб’єктному рівні кожній окремій соціальній групі при проведенні так званого опитування було обіцяні певні привілеї: зрадникам у правоохоронній і військовій сфері — соціальні гарантії, безпека від „карателів та київської хунти”, працівникам бюджетної сфери — підвищену заробітну платню; пенсіонерам — пенсії. Таким чином інформаційний вплив з боку Росії носив локальний, селективний, але системний характер, оскільки всі дії протягом незалежності України були спрямовані на підрив конституційного ладу, формування упередженого ставлення та взагалі викривлення та спотворення історії України, нав’язування власних стереотипів мислення та світогляду, постійної брехні щодо історичної спільної долі і так званого українсько-руського братства народів.
3. 3.           Об’єктом оцінки виступає предметність. Якщо в первобутньому суспільстві оцінки зорієнтовані на мінімізації розбіжностей в їх ставленні до спільних продуктів життєдіяльності, то за умов сучасної цивілізації — на максимізацію таких та їх стимуляцію з боку соціальних інститутів. З позицій діяльності російської пропаганди чітко вбачається належність формування емоцій за першим первобутнім типом, коли індивідуальне розчинюється в колективному, колективне виступає всезагальним благом, а благо та інтереси конкретної людини, якщо вони не відповідають загальному благу нівелюються, а в деяких випадках і знищуються разом із особою носієм тієї чи іншої оцінки, яка не співпадає з еталоном, прийнятим у даному суспільстві. Вбивства опозиційних політиків, театральних діячів, митців — стала традиція російської політики, яка не визнає опозиційної думки, вихована в традиціях месіанства і тоталітарної імперії.
4. 4.           Лишаючись елементом проективної діяльності, оцінка постійно потребує зовнішнього підсилювача. Таким підсилювачем виступає пропаганда через ЗМІ, листівки, Інтернет, SMS повідомлення.  По кожному каналу на окупованих територіях постійно лунають негативні месиджі щодо української влади, вживається усталена та затверджена керівниками пропаганди термінологія „українські карателі”, „київська хунта”, таким чином на підсвідомому рівні формується стійка система негативних емоцій до української влади, українська влада визначається винуватою в  усіх бідах населення, що лишилося на окупованих територіях: безладах, руйнації, безробітті, соціальних та інших негараздах. В сучасному суспільстві, особливо із розвитком інформаційних технологій арсенал таких способів та засобів є дуже широким.

Нині також можемо констатувати про стихійну кореляцію у сфері цінностей та оцінок. Насичення сфери безпеки різними модальностями цінностей, насичення науки полемікою щодо трактування цінностей, їх багатозначність трактування спричинили природне зосередження і трансформацію даної проблематики до аксіологічної сфери.

Таким чином, у свій спосіб, доходимо висновку, про те, що оцінка стає дедалі більшим універсальним засобом аксіологізації родового життя, яке все більше поглиблюється, показником все зростаючої релятивності ціннісних розмежувань між людьми і формою концентрації уваги індивідів навколо найбільш значимої для сучасної епохи проблеми майбутнього як такого [23, с. 475].

Саме оцінка допомагає зрозуміти вагу і необхідність пріоритезації національних інтересів, які ґрунтуються на національних цінностях. Влучно зазначив А.Тойнбі [25, c.587], що у процесі взаємодії різних культур форми суспільної організації більш-менш засвоюються успішно, а от ядро культури, система цінностей та ціннісних орієнтацій – дуже важко і рідко.

Тому, початкова ейфорія від так званого „руського міра” з часом натикнеться на більш серйозні методологічні проблеми, що мають аксіологічні коріння:  система цінностей руського народу і української нації є гранично різними, вони не співпадають за багатьма системотвірними параметрами, тому етноси або соціальні групи, які захочуть інтегруватися до російського соціуму змушені будуть перебувати на периферії як ментального сприйняття їх з боку пасіонарного етносу, так і фізично відчувати зневагу та несприйняття з боку корінних народів Росії. Така доля спіткає тих, хто уподобав шлях користі, на противагу шляху інтеграції цінностей, споріднення на базі цінностей.

Література

1. Горбулін В. П. Качинський А. Б. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.
2. Стратегічне планування: вирішення проблем національнї безпеки : [монографія] / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К.. : НІСД, 2010. — 288 с.
3. Концептуальні засади розвитку системи забезпечення національної безпеки України : [аналітична доповідь] / [О. О. Резнікова, В. Ю. Цюкало, В. О. Паливода, С. В. Дрьомов, С. В. Сьомін]. — К. : НІСД, 2015. — 58 с.
4. Актуальні виклики та загрози регіональній безпеці: висновки для України : [аналітична доповідь] / за заг. ред. К. А. Кононенка. — К. : НІСД, 2014.
5. Ситник Г. П. Безпековий вимір євроінтеграційних процесів: досвід для України / Г. П. Ситник // Гілея: Науковий вісник. — 2013. — № 75. — С. 514—517.
6. Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика: Дис.. д-ра наук з держ. упр.: 25.00.01 / Національна академія держ. управління при Президентові України. — К., 2004. — 429 с.
7. Бодрук О.С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти / Рада національної безпеки і оборони України; Національний ін-т проблем міжнародної безпеки. — К. : НІПМБ, 2001. — 300 с.
8. Пендюра М. М. Національна безпека України в контексті сучасних європейських геополітичних трансформацій: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2006. — 19 с.
9. Левицька М.Б. Теоретико-правові аспекти забезпечення національної безпеки органами внутрішніх справ України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутр. справ. — К., 2002. — 206 с.
10. Чуйко З.Д. Конституційні основи національної безпеки України: Дис. … на здобуття наук. ступ. канд.. юрид наук : 12.00.02 „Конституційне право” / Зоряна Дмитрівна Чуйко. — Х., 2007. — 209 с.
11. Настюк В. Я. Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму: монографія / Академія правових наук; Інститут вивчення проблем злочинності; Служба безпеки України; Інститут оперативної діяльності та держ. безпеки. — К., 2008. — 245 с.
12. Пономаренко Г. О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: монографія / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. — 448 с.
13. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
14. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 20 с. — 20 с.
15. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
16. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
17. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
18. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
19. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
20. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
21. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
22. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] /  А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
23. Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.
24. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр ; [пер. с фр. А. Качалова]. — М. : Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. — 240 с.
25. Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 720 с.

Щаслива родина – щаслива країна.

10 жовтня 2014 року голова наглядової ради ГОСЛ, Директор програм національної безпеки Центру воєнної політики та політики безпеки – доктор юридичних наук Ліпкан Володимир Анатолійович взяв участь в модерації нового проекту на телеканалі Перший Ukraine.

Даний проект засновано Центром воєнної політики та політики безпеки.

Місія даного проекту – творення державницької конструктивної прогресивної та позитивної і оптимістичної національнолї ідеї – побудови щасливого суспільства.

В програмі взяли участь:

генерал-лейтенант запасу, доктор технічних наук, професор

Романенко Ігор Олександрович,

http://www.radiosvoboda.mobi/a/26636784.html

http://www.radiosvoboda.mobi/a/26637081.html

генеральний директор видавництва Бліцінформ

Володимир Віталійович Чеповий

доктор юридичних наук, академік Академії наук вищої освіти України

Володимир Анатолійович Ліпкан.

Питання, що обговорювалися на програмі:

- перспективи проектів під назвою «ЛНР» и «ДНР»;

- стан правового регулювання національної безпеки України;

- імовірність виникнення широкомасштабної диверсійно-терористичної війни на Донбасі;

- співвідношення війни і миру;

- підходи до визначення кількості збройних сил;

- застосування сил спеціальних операцій;

- моделі формування безпекової політики.

Ефір можна дивитись тут:

https://www.youtube.com/watch?v=kR1SPjwDioU&list=UUsY4VtQYydi2nEyiffJx3NA

Максименко Юлія Євгенівна,

кандидат юридичних наук, доцент

директор Інституту інформаційного права ГОАЛ

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова наглядової ради ГОСЛ

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Трансформація сучасних суспільних відносин впливає на конфігурацію не лише їх учасників, а й на появу нових видів відносин, що виступають віддзеркаленням стрімкого розвитку глобальної інформаційної цивілізації.  Одним із таких видів суспільних відносин виступають відносини у сфері боротьба з правопорушеннями в інформаційній сфері, вивчення змісту яких неможливе без з’ясування причин та умов, що їм сприяли, а також інших детермінант.

Нині з урахуванням еволюції інформаційного суспільства, його безконтрольного розвитку з боку держави, відсутності парадигмальної теоретичної концепції державної інформаційної політики і стратегії її втілення в практичну діяльність, особливо актуальними є дослідження інформаційної злочинності як багатоструктурного та поліваріантного інформаційно-правового феномену, соціально-правового та інформаційного явища, особи інформаційного злочинця, причин та умов виникнення, розвитку та проникнення інформаційної злочинності в переважну більшість суспільних відносин, шляхів та засобів запобігання їй.

Тривалий час зазначені вище проблеми взагалі не порушувались, а деякі фрагментарні аспекти були предметом дослідження кримінології, становлення якої як самостійної комплексної науки датується ще XIX ст. Однак за два сторіччя низка теоретичних постулатів не витримали випробування часом та потребують переосмислення не лише на рівні теорій, а й не метаконцептуальному рівні : доцільності існування кримінології саме як науки, яка за нинішніх умов не здатна привнести нічого конструктивного у сферу управління інформаційними процесами, мінімізації теророгенних факторів в інформаційному середовищі, створенні гарантованих державою, а також активної участі інститутів громадянського суспільства у створенні сприятливих умов для гарантованої реалізації ними власних інформаційних інтересів.

Кримінологія як наука себе вижила і нині, опертя на неї, як самостійний на самодостатній гносеологічний елемент пізнання інформаційно-правової реальності виступає не більше ніж даниною застарілим кліше докантівської епохи. На наш погляд, кримінологічний інструментарій може бути використано на засадах синергетичного та міждисциплінарного підходів до вирішення окремих фрагментів проблем у сфері запобігання розвитку інформаційної злочинності, зменшенні її впливу на геоправовий простір та взагалі на політику держав.

Відсутність системної потенції до розв’язанні методологічних проблем стала причиною активного розвитку галузевих деліктологічних досліджень – податкова деліктологія, адміністративна деліктологія тощо.

Науково-технічна революція детермінувала появу нових видів правопорушень – інформаційні правопорушення. Використовуючи новітні та інноваційні інформаційно-телекомунікаційні технології і засоби зв’язку, діяльність правопорушників завдає ще більшої суспільної шкоди, тому можемо твердити про появу і чітке виокремлення нового інформаційно-правового феномену : інформаційної злочинності, тобто злочинності, де родовим об’єктом злочину виступає інформація. Іманентною ознакою даних правопорушень є почасти їх латентний характер, що значно ускладнює виявлення злочинців, а також попередження цього виду протиправної поведінки.

Здійснений нами логіко-семантичний, герменевтичний та метод алгебраїчної будови категорійно-понятійної системи уможливлює стверджувати, що переважна більшість дослідників звертають свою наукову увагу до аналізу сутнісних особливостей інформаційного суспільства, які, в принципі давно є вивченими та дослідженими в рамках філософських та соціологічних і політологічних наук, натомість авторами чи то свідомо чи то через незнання предмета інформаційного права здебільшого оминаються нагальні питання іншого порядку: відсутність системного правового регулювання інформаційних правовідносин, формування та розвиток інформаційного права як самостійної та комплексної галузі права, розроблення та прийняття Інформаційного кодексу, правове регулювання інформаційної безпеки, а також правове регулювання інших атрибутивних складових інформаційних правовідносин.

Здійснений контент-аналіз інформаційно-правових досліджень, де мультиплікандом виступала словосполука «інформаційні делікти», уможливили твердити, що проблеми систематизації інформаційних деліктів, дослідження причин і умов, що їм сприяють, вивчення особи інформаційного правопорушника, розроблення заходів щодо запобігання цим правопорушенням виступають окремим пластом наукових.

Здебільшого в наукових роботах інформаційні правопорушення характеризуються лише в загальних рисах або здійснюється дослідження поодиноких інформаційних деліктів без урахування засад державної інформаційної політики, реалізації інформаційної функції держави, засад інформаційної взаємодії державних та інституцій громадянського суспільства. Також можемо констатувати, що нині недостатньо розробленими є питання щодо сутнісних та змістовних особливостей інформаційних деліктів, досі немає чіткої уяви щодо онтогенетичних ознак та критеріїв розмежування їх з іншими правопорушеннями, співвідношення інформаційно-правової відповідальності з іншими видами юридичної відповідальності тощо.

Актуальність дослідження теоретичних та практичних проблем інформаційних деліктів в Україні зумовлена, з одного боку, необхідністю створення цілісної теорії інформаційного делікту як самостійного виду правопорушення та підстави інформаційно-правової відповідальності, з іншого — потребою вдосконалення чинного інформаційно-деліктного законодавства.

Більше того, зволікання українського законодавця із прийняттям Інформаційного кодексу України не є відлунням об’єктивної тенденції щодо розвитку інформаційного суспільства та тих загроз і небезпек, що його супроводжують і лише дають можливість констатувати: Україна, являючись першою країною на теренах СНД, науковці якої розробили проект Інформаційного кодексу, боїться його ухвалити, послуговуючись, з-поміж низки інших причин, на наш погляд, комплексом меншовартості, постійним озиранням на Росію, спроб нескінченного узгодження і фатального боягузтва що, фактично і створює  інформаційні алгоритми унеможливлення формування інформаційної ідентичності української історичної нації.

Слід чітко і справедливо наголосити на інтелектуальній спроможності українських науковців самостійно розробляти фундаментальні нормативні акти, а не постійно озиратись чи то на Росію чи то на Європу, чи то взагалі на когось і дивитись на те, що в інших країнах такого немає, тому  і нам не слід «бігти попереду паровозу», бо українці не можуть бути першими, кращими, щасливішими тощо. Слід раз і назавжди покінчити із хибною політикою остраху бути кращими, бути лідерами. Сильна українська наука здатна виконати завдання щодо стабільного процвітання української держави, як центру європейської неодемократії.

Окремі аспекти порушеної проблематики розглядались фахівцями Глобальної організації союзницького лідерства, в рамках якої працюють наукові школи з інформаційного права та інформаційної політики та інформаціології. Серед найбільш визначних дослідників даних тем можемо відмітити таких, як: В. Ю. Баскаков, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, П. Є. Матвієнко, К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, О. В. Шепета тощо.

Інформаційна деліктологія є складова частина більш загальної науки деліктології і покликана вивчати такі види правопорушень: по-перше, ті порушення, які скоюються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку; по-друге, ті правопорушення, які виникають у зв’язку з порушенням права на інформацію, а саме: права на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Отже, інформаційна деліктологія — сукупність знань про інформаційні делікти і деліктність як масове негативне інформаційно-правове явище, що містить в собі детермінанти протиправної поведінки делінквента, його особи з метою вироблення і використання адекватних заходів для протидії інформаційним правопорушенням.

Предметом інформаційної деліктології виступають інформаційні правопорушення, які скоюються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку, а також ті, які виникають у зв’язку з порушенням права на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Серед основних завдань інформаційної деліктології є:

• аналіз характеру вчинених інформаційних правопорушень, їх масштабності, динаміки розвитку;
• дослідження причин конкретних інформаційних правопорушень і умов, що їм сприяють;
• вивчення особи правопорушника, яка скоює інформаційні правопорушення;
• розроблення заходів щодо запобігання інформаційним правопорушенням;
• Позиціонування інформаційної деліктології як атрибутивної складової державної інформаційної політики тощо.

Отже, виокремлення інформаційної деліктології як самостійного напряму деліктологічних досліджень є своєчасним та обґрунтованим завданням. Наразі є потреба в подальшому науковому осмисленні і розробленні порушеної проблематики, зокрема формування понятійно-категоріального апарату, визначення методології, системи, структури, предмета та об’єкта дослідження тощо.

Для цитування:

Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання // Збірник Панєвропейської школи права. 2014. – С. 40-43.

Баскаков Володимир Юрійович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Здійснено аналіз сучасного стану захисту інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві в умовах боротьби з організованою злочинністю та визначено основні шляхи його удосконалення.

Ключові слова: захист інформації з обмеженим доступом, інформація з обмеженим доступом, державна таємниця, службова таємниця, конфіденційна інформація, організована злочинність

Проведен анализ современного состояния сферы защиты информации с ограниченным доступом в отечественном законодательстве в условиях борьбы с организованной преступностью и определены основные направления его усовершенствования.

Ключевые слова: защита информации с ограниченным доступом, информация с ограниченным доступом, государственная тайна, служебная тайна, конфиденциальная информация, организованная преступность

The analysis of the modern state of legislation is carried out in the sphere of information with limit access in Ukraine in condition of fight with organized criminality.

Keywords: defence of information with limit access, information with limit access, state secret, professional secret, confidential information, organized criminality

Розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій та впровадження їх у різні сфери життя суспільства та функціонування органів державного управління має як позитивні, так й негативні наслідки. З однієї сторони, законне використання можливостей вищезазначених технологій допомагає кожній людини, суспільству в цілому та державному апарату краще задовольняти власні інтереси та реалізовувати покладені на них обов’язки. З іншої – використання можливостей інформаційно-телекомунікаційних технологій у протизаконних цілях сприяє кримінальним структурам, поодиноким злочинцям вчиняти найзухваліші злочини, незважаючи на відстань, розташування, місцезнаходження тощо.

Зокрема несанкціонований доступ до інформаційних ресурсів, незаконне копіювання інформації в інформаційних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків і баз даних, порушення технологій обробки інформації, запуск програм-вірусів, установка програмних і апаратних закладних пристроїв, знищення і модифікація даних в інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, викрадення програмних чи апаратних ключів і засобів криптографічного захисту інформації, поставка “інфікованих” компонентів інформаційних систем тощо є новими способами вчинення протизаконних діянь.

Отже, становлення інформаційного суспільства, де стратегічну роль та значення мають інформаційно-телекомунікаційні технології, сприяє необхідності забезпечення безпеки в умовах транспарентності.

З низки проблем, що присвячені розгляду питанню інформаційної безпеки, найбільш вивченими та досліджуваними є проблеми захисту інформації, яка циркулює в банківській сфері. Передусім, це пов’язано з тим, що інтереси організованої злочинності спрямовані, в першу чергу, на банківсько-кредитну сферу, де активно використовуються інформаційні технології [1, с. 235]. Інформаційна революція в фінансових установах пояснюються тим, що за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій можна проводити різноманітні фінансові операції без посередників та, незважаючи на відстань, що значно знижує комісійні збори та прискорює обіг фінансових активів. Більше половини зарубіжних банківських установ надають фінансові послуги за допомогою Інтернет в режимі онлайн.

Звичайно, що можливості новітніх технологій активно використовуються криміналітетом задля задоволення протизаконних інтересів, зокрема організованою злочинністю, і в інших сферах. Особливо небезпечними є та категорія протиправних, суспільно небезпечних діянь, що вчиняється у сфері таємної, конфіденційної та службової інформації тощо.

У зв’язку з чим актуальним напрямом наукової діяльності є окреслення засад захисту інформації з обмеженим доступом у умовах боротьби з організованою злочинністю, що і детермінувало написання цієї роботи автором. З цією метою були поставлені такі завдання:

- виділити основні риси інформації з обмеженим доступом;

- надати авторське визначення поняття «інформація з обмеженим доступом»;

- визначити основні напрями боротьби з організованою злочинністю з метою захисту інформації з обмеженим доступом.

Окремі аспекти забезпечення інформаційної безпеки розглядаються в працях таких вчених, як О.Ф. Бєлова, А.В. Возженікова, І.Ф. Бінька, О.М. Гончаренка, Б.А. Кормича, С.І. Головащенка, В.О. Косевцова, В.Н. Лопатіна, В.А. Ліпкана, О.А. Гаврилова, В.А. Копилова, Р.А. Калюжного та ін. Роботи цих науковців були ретельно вивчені автором і використанні при написанні даної статті.

Нині в Україні відсутні адекватні заходи захисту інформації з обмеженим доступом. Більше того, на законодавчому рівні відсутнє уніфіковане визначення інформації з обмеженим доступом. У вітчизняному законодавстві застосовується кілька десятків термінів на позначення того чи іншого виду інформації з обмеженим доступом (секретна інформація, таємна інформація, конфіденційна інформація, конфіденціальна інформація, нерозкрита інформація, незагальновідома інформація тощо), що ускладнює реалізацію норм права в практичній площині, оскільки їх правовий режим не забезпечений необхідним правовим регулюванням. Відсутність законодавчо встановленого правового режиму інформації з обмеженим доступом унеможливлює ефективну правоохоронну, превентивну діяльність у зазначеній вище сфері.

З метою доведення тези про те, що інформація з обмеженим доступом має самостійне правове значення і наділена властивостями, що істотно відрізняють її від інших видів інформації, більшість дослідників окреслюють її характерні риси:

1) зміст інформації з обмеженим доступом складають знання, повідомлення, відомості про соціальну форму руху матерії і про всі інші її форми у той мірі, у якій вони використовуються суспільством, особою;

2) відомості, що складають зміст інформації з обмеженим доступом по своїй суті ідеальні (нематеріальні);

3) інформація з обмеженим доступом існує винятково в рамках взаємодії суб’єктів суспільних відносин: окремих індивідуумів, їх груп, а також таких соціальних утворень, як держава, муніципальні утворення і юридичні особи;

4) інформація з обмеженим доступом нерозривно не пов’язана з матеріальним носієм. Вона є самостійним об’єктом правового регулювання, що не залежить від конкретної форми її матеріального носія;

5) інформація з обмеженим доступом має кількісні і якісні характеристики. Співвідношення кількісних і якісних властивостей інформації має нелінійний характер (якість інформації з обмеженим доступом не залежить від її кількості);

6) інформація з обмеженим доступом не є загальнодоступною;

7) інформація з обмеженим доступом відома і використовується чітко визначеним колом осіб;

8) суб’єкт інформації вживає заходів, що спрямовані на обмеження вільного доступу третіх осіб до інформації;

9) інформація з обмеженим доступом має особливу соціальну цінність у силу її дійсної або потенційної невідомості третім особам. Поширення такої інформації може спричинити заподіяння істотної шкоди зацікавленим особам;

10) зміст інформації з обмеженим доступом відповідає обмеженням, установленим законодавством [2, с. 72-73].

У цілому підтримуючи виокремлені вище ознаки інформації з обмеженим доступом, що доводять тезу про те, що вона має самостійне правове значення і наділена властивостями, що істотно відрізняють її від інших видів інформації, вважаємо, що ряд ознак потребують уточнення.

По-перше, інформацією, до якої може буде застосований обмежений режим доступу, є така, що не суперечить чинному законодавству України. Кожна країна має власний перелік інформації, до якої не може бути застосований обмежений режим доступу в силу її соціальної цінності. У п. 4 ст. 21 Закону України «Про інформацію» до інформації обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:

1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей;

3) про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

4) про факти порушення прав і свобод людини і громадянина;

5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [3].

По-друге, крім власника цієї інформації, доступ до такої інформації мають лише ті, хто, не порушуючи норми чинного законодавства, отримав дозвіл від власника на доступ до такої інформації, тобто є добросовісним користувачем.

По-третє, інформація з обмеженим доступом має особливу цінність для вищезазначеної категорії суб’єктів (моральну, матеріальну, особисту тощо) в силу невідомості її іншим, стороннім суб’єктам.

По-четверте, власники та добросовісні користувачі інформації з обмеженим доступом мають здійснювати певні адекватні заходи з метою унеможливлення доступу сторонніх осіб. При чому ці заходи також мають ґрунтуватися на правових приписах, тобто бути законними.

По-п’яте, за порушення заходів, що спрямовані на обмеження вільного доступу третіх осіб до інформації, які вживаються суб’єктом такої інформації (власником чи добросовісним користувачем має обов’язково бути встановлений один із видів юридичної відповідальності (цивільно-правова, кримінальна, адміністративна відповідальність тощо). У разі відсутності юридичної відповідальності неможливо говорити про порушення режиму доступу.

Беручи до уваги зазначені нами вище коментарі, конститутивними ознаками інформації з обмеженим доступом є:

1)      інформація з обмеженим доступом – це, насамперед, відомості, дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді;

2)      інформацією, до якої може буде застосований обмежений режим доступу, є така, що не суперечить чинному законодавству України;

3)      певне коло користувачів отримали доступ до неї виключно на законних підставах (добросовісні користувачі);

4)      інформація з обмеженим доступом має особливу цінність для вищезазначеної категорії суб’єктів (моральну, матеріальну, особисту тощо) в силу невідомості її іншим суб’єктам;

5)      власники та добросовісні користувачі інформації з обмеженим доступом здійснюють адекватні законні заходи з метою унеможливлення доступу сторонніх суб’єктів;

6)      за порушення вищезазначених заходів встановлена юридична відповідальність.

Отже, під інформацією з обмеженим доступом, на нашу думку, слід розуміти відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, доступ до яких обмежено відповідно до законодавства України її власником чи добросовісним користувачем (суб’єктом владних повноважень, фізичною або юридичною особою) у зв’язку з її особливою цінністю для них на законних підставах.

На законодавчому рівні також не визначено критерії, за допомогою яких можна однозначно кваліфікувати ті чи інші відомості (дані) як інформацію з обмеженим доступом чи виділити основні її види. Закон України «Про доступ до публічної інформації» лише містить норму, згідно з якою інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

У окремих статтях вищезазначеного Закону надається легальна дефініція конфіденційної та таємної інформації, а також деталізується законодавцем розуміння службової інформації. Так, ««конфіденційна інформація визначається як інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. «Таємна ж інформація – це інформація, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю. До службової може належати така інформація: 1) що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці»»[4].

Пристосовуючись до нових соціально-економічних умов, криміналітет при вчиненні терористичних дій, наркоторгівлі, торгівлі людьми, відмиванні “брудних” коштів, використовує новітні інформаційні та технічні доробки. Об’єктом злочинних дій організований кримінальних угрупувань стає конфіденційна комерційна, фінансова, банківська інформації, а також державна таємниця.

Як вірно зазначають науковці (Гуцалюк М.В., Цимбалюк В.С.), цілі злочинців не змінились, а змінились тільки засоби досягнення цих цілей “з розвитком міжнародної системи Інтернет, інтеграції її з супутниковими та радіозв’язком, стільниковою телефонією [5]”.

Відповідно до Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві в інформаційній сфері є:

- прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;

- поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

-   комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;

- розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

- намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [6].

Отже, згідно з вищезазначеним законом, така загроза національній безпеці в інформаційній сфері як розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави, займає лише передостаннє місце, хоча аналіз сучасних вітчизняних наукових розвідок дає підстави стверджувати, що найбільшу шкоду національним інтересам може завдати саме розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави.

Успішні атаки хакерів на сервери Центрального розвідувального управління, Федерального бюро розслідування, Пентагону, Сенату, інших урядових, комерційних, наукових установ США, які мають значний досвід захисту інформаційних систем, мали б активізувати правоохоронні та законодавчі органи України у сфері боротьби з комп’ютерною злочинністю. У той же час, ще раз повторимось, в Україні відсутнє відповідне законодавство, що регулює суспільні відносини у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, в тому числі деліктне законодавство потребує удосконалення, оскільки містить ряд порушень, санкції яких передбачають незначні покарання за їх вчинення чи взагалі відсутні нові види правопорушень (кіберхуліханство).

Більшість розвинених країн створили спеціальні підрозділи, завдання яких є не тільки захист від хакерських атак чи розслідування скоєного правопорушення, але й превентивний кібернетичний наступ на криміналітет, який використовує інформаційно-телекомунікаційні технології задля реалізації злочинних цілей.

Таким чином, специфіка злочинів у сфері високих технологій вимагає розробки принципово нової превентивної стратегії, тактики та методики, наявності спеціальних технічних засобів, внесення змін до чинного законодавства, створення центрів підготовки відповідних фахівців, спеціалізованих інформаційних систем оперативного сповіщення, проведення взаємних зустрічей та операцій, обміну досвідом між силовими відомствами різних країн.

Список використанИХ ДЖЕРЕЛ

1. Лопатин В. Н. Информационная безопасность России: Человек. Общество. Государство./Санкт-Петербургский университет МВД России.- СПб. :Фонд «Университет», 2000.- 428 с.
2. Кулініч О.О. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних прав : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Ольга Олексіївна Кулініч. — О., 2006. — 200 с.
3. Про інформацію : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48. – Ст. 650.
4. Про доступ до публічної інформації : Закон України // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
   1. Романюк Б. Інтернет і злочин / Б. Романюк, М. Гуцалюк // Міліція України. – 2001. – № 11. – С. 22-23.

6. Про основи національної безпеки України: Закон України // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433

Баскаков Володимир Юрійович

Здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Здійснено аналіз понятійно-категоріального апарату у сфері захисту інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві та визначено основні напрями його удосконалення.

Ключові слова: захист інформації з обмеженим доступом, інформація з обмеженим доступом, державна таємниця, службова таємниця, конфіденційна інформація

Проведен анализ терминологии в сфере защиты информации с ограниченным доступом в отечественном законодательстве и определены основные направления его усовершенствования.

Ключевые слова: защита информации с ограниченным доступом, информация с ограниченным доступом, государственная тайна, служебная тайна, конфиденциальная информация

The analysis of the modern state of terminology concept in the sphere of information with limit access in Ukraine.

Keywords: defence of information with limit access, information with limit access, state secret, professional secret, confidential information

Проблема захисту інформації з обмеженим доступом розглядається в багатьох ракурсах – загальнотеоретичному, історичному, управлінському, філософському, економічному, політологічному, геополітичному, цивільно-правовому, кримінально-правовому тощо. Розмаїття визначень поняття «інформація з обмеженим доступом є об’єктивно обумовленим, оскільки кожна з цих наук використовує власний методологічний інструментарій, висвітлює лише той аспект, що відповідає специфіці предмету даної науки, а також залежить від суб’єктивних поглядів дослідників. Плюралізм тлумачення цього явища як неюридичної категорії дозволяє скласти більш повне та об’єктивне уявлення про нього. Наявність полісемії чи синонімії юридичних категорій негативно впливають на ефективність правового регулювання будь-яких соціальних відносин, оскільки виключно однозначне безальтернативне розуміння норми права як правила поведінки можливо реалізувати без порушень.

В «інформаційній складовій» сучасного права України останнім часом досить широко вживаються визначення і терміни, поява яких зумовлена стрімкими темпами науково-технічного розвитку, впливом процесу інформатизації та інформаційних технологій на соціальну діяльність, становленням інформаційних відносин і, нарешті, формуванням міжгалузевих наукових знань [1, с. 69]. Використання законодавцем у нормативно-правових актах понять, запозичених з «технічних» галузевих наук, без визначення їх дефініцій детермінують різноманітне розуміння і трактування змісту цих норм потенційними реалізаторами, та як наслідок правопорушення. Така тенденція властива і для законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері захисту інформації з обмеженим доступом. Так, поняття «інформація з обмеженим доступом» та інші суміжні поняття («державна таємниця», «конфіденційна інформація», «таємна інформація» та інші) стали важливими дефініціями, що використовуються в значній кількості нормативно-правових актів.

Хоча аналіз вітчизняного законодавства у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, дозволив дійти висновку про відсутність однозначного законодавчого закріплення визначення поняття «інформація з обмеженим доступом». У зв’язку з чим актуальним напрямом наукової діяльності є аналіз термінологічно-понятійного апарату у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, що і обумовило написання цієї наукової роботи.

Метою цієї наукової статі є визначення поняття інформації з обмеженим доступом, задля чого автором поставлені такі завдання: 1) аналіз положень вітчизняного законодавства, де закріплене визначення поняття «інформація з обмеженим доступом»; 2) дослідження доктринальних визначень «інформація з обмеженим доступом»; 3) виокремлення характерних рис інформації з обмеженим доступом; 4) визначення авторського розуміння поняття “інформація з обмеженим доступом”.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» лише зазначено, що в Україні весь масив інформації за режимом доступу класифікується на два види: відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом [2]. У Законі України «Про державну таємницю» також відсутня дефініція інформації з обмеженим доступом як більш широкої та родової категорії щодо державної таємниці, державна ж таємниця визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою [3].

На відміну від суто внутрішньодержавних нормативно-правових актів України, де відсутнє визначення поняття «інформація з обмеженим доступом», в окремих міжнародних угодах, учасником яких є Україна, знайшло своє відображення дане визначення.

Є чимала кількість міжнародних документів, що встановлюють правила обігу інформації з обмеженим доступом між Україною та іншими державами, обмін якою здійснюється між ними чи між державними органами та приватними установами під їх юрисдикцією, або спільно створеними ними. Слід зауважити, що назва такої інформації також є неусталеною: в одних угодах зазначається про взаємну охорону «інформації з обмеженим доступом», в других – про взаємну охорону «секретної інформації», в третіх – про взаємну охорону «таємної інформації». Аналіз змісту норм вищезазначених документів дозволяє прийти до висновку, що, незважаючи на різну назву, мова йде саме про встановлення міжнародного співробітництва України та іншої держави у сфері інформації з обмеженим доступом як більш широкої категорії.

На 2010 рік Україна підписала угоди, що закріплюють правила обігу інформації з обмеженим доступом, з Йорданським Хашимітським Королівством, Румунією, Македонією, Словенією, Угорською Республікою, Алжирською Народною Демократичною Республікою, Словацькою Республікою, Литовською Республікою. Так, першою такою угодою була Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Литовської Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом від 5 червня 2003 року, де інформація з обмеженим доступом визначається як інформація та матеріали незалежно від їх форми, природи та способу передачі, яким встановлені певні ступені обмеження доступу та надані відповідні грифи обмеження доступу, і які в інтересах національної безпеки та згідно з національним законодавством Сторін підлягають охороні від несанкціонованого доступу [4].

У Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Словацької Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом закріплено інше визначення: «інформація з обмеженим доступом» – інформація у будь-якій формі та будь-які документи, матеріали, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких представлена інформація, яка в інтересах національної безпеки держав Сторін та відповідно до їх національного законодавства підлягає охороні від несанкціонованого доступу, включаючи інформацію, яку спільно створено юридичними особами держав Сторін в рамках співробітництва та доступ до якої обмежено на основі вимог національного законодавства держав Сторін та відповідно до критеріїв цієї Угоди [5].

Угода між Україною та Угорською Республікою про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом також містить визначення поняття «інформація з обмеженим доступом», згідно з яким це будь-які дані незалежно від їхньої форми представлення, виду та умов відтворення, що потребують охорони від несанкціонованого доступу та доступ до яких обмежено будь-якою з Договірних сторін відповідно до свого національного законодавства [6].

Більш стисле визначення інформації з обмеженим доступом містить Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом: інформація, яка за законодавством кожної Договірної сторони потребує охорони від розголошення, незаконного заволодіння чи втрати, та визначена такою незалежно від її форми [7].

Інший підхід до визначення цього поняття використаний в Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Алжирської Народної Демократичної Республіки про охорону інформації з обмеженим доступом, де закріплено, що інформація з обмеженим доступом означає будь-який документ, рисунок, план, карту, фотографію, звукову чи відеоплівку або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію, якою обмінюються Сторони в рамках їхньої діяльності, і розголошення якої може завдати шкоди відповідним інтересам та/або безпеці однієї з двох держав [8].

У одній із останніх угод – Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Македонія про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом, закріплено, що інформація з обмеженим доступом – інформація, відображена в будь-якій формі, що охороняється відповідно до національного законодавства Договірних сторін та передана в порядку, встановленому кожною з Договірних сторін і цією Угодою, розголошення якої може завдати шкоди безпеці та інтересам держав Договірних сторін [9].

На основі аналізу вищезазначених визначень поняття інформації з обмеженим доступом, можна прийти до висновку, що здебільшого в міжнародних документах акцентується увага на певних матеріальних носіях, де може міститися інформація, а не на визначенні сутності що є такою інформацією.

Крім того, слід виділити широке та вузьке її розуміння. Відповідно до вузького розуміння інформацію з обмеженим доступом складають «будь-який документ, рисунок, план, карту, фотографію, звукову чи відеоплівку або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію», тобто інформація з обмеженим доступом є лише та інформація, що перебуває на певних матеріальних носіях. Саме вузьке трактування інформації з обмеженим доступом закріплене і у вітчизняному законодавстві, зокрема у ст. 1 Закону України «Про інформацію», що набуде чинності в травні 2011 року (інформація визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді) [10]. Згідно з широким розумінням таку інформацію складає і інформація незалежно від «форми, природи, способу передачі» чи «виду і умов відтворення». Вважаємо, що саме широке трактування відповідає сучасним реаліям, оскільки специфіка інформації як феномену полягає в тому, що вона має певну самостійність та автономність від матеріального носія, на якому вона міститься.

Беручи до уваги положення згаданих вище угод, основною загрозою інформації з обмеженим доступом є «несанкціонований доступ» та як наслідок «розголошення». У той же час виникає питання: чи буде порушення законодавства, якщо буде порушена цілісність інформації (її спотворення, руйнування, знищення тощо) чи унеможливлення санкціонованого доступу до неї? Вважаємо що так, але такі загрози містить лише Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом, де зазначено, що інформація з обмеженим доступом «потребує охорони від розголошення, незаконного заволодіння чи втрати» (підкреслено нами – Б.В.).

Дані міжнародні угоди містять норму, що інформація з обмеженим доступом є такою внаслідок надання відповідно до національного законодавства певних ступенів обмеження доступу та наявності відповідних грифів обмеження доступу. Перелік же такої інформації є для кожної держави власний та залежить від багатьох об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Є застереження, що охорона такої інформації здійснюється «в інтересах національної безпеки», оскільки може завдати «шкоди безпеці та інтересам держав Договірних сторін». У той же час перелік інтересів та розуміння національної безпеки для кожної країни є також власним. Основоположний нормативно-правовий акт, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, – Закон України «Про основи національної безпеки України» не містить конструкції «інтереси національної безпеки», натомість законодавець в цьому акті оперує такими поняттями як «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів», «життєво важливі інтереси» тощо [11].

Отже, враховуючи положення згаданих вище угод, можемо виділити характерні риси нормативного розуміння інформації з обмеженим доступом.

1. Це будь-яка інформація незалежно від їх форми, природи та способу передачі; інформація у будь-якій формі та будь-які документи, матеріали, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких представлена інформація; будь-які дані незалежно від їхньої форми представлення, виду та умов відтворення; будь-який документ, рисунок, план, карту, фотографію, звукову чи відеоплівку або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію; інформація, відображена в будь-якій формі.
2. Охорона такої інформації здійснюється з метою забезпечення національної безпеки, інтересів кожної з країн.
3. Основною загрозою такій інформації визначається несанкціонований доступ, що призводить до її розголошення.
4. Зміст та перелік такої інформації, а також ступені та грифи обмеження доступу визначаються кожною країною самостійно відповідно до національного законодавства.

Оскільки інформація загалом та інформація з обмеженим доступом є новим предметом дослідження юридичних наук, то визначення цього поняття чи виокремлення його характерних ознак не знайшло адекватного розгляду і в доктринальних дослідженнях. Слід зауважити, що воно відсутнє навіть у спеціалізованих роботах, предметом яких є безпосередньо інформація з обмеженим доступом. Зокрема дефініцію ми знаходимо лише в декількох роботах. Так, «інформація з обмеженим доступом як доступні певному колу осіб відомості, дані і знання, що мають особливу цінність для осіб, у володінні яких знаходяться, та щодо яких уживаються заходи, спрямовані на обмеження вільного доступу третіх осіб, поширення яких може заподіяти істотну шкоду зацікавленим особам (власникам чи добросовісним користувачам)» [12, с. 74] визначається Кулініч О.О. у своєму цивільно-правовому дослідженні. Дане визначення викликає ряд заперечень. По-перше, автор зауважує, що інформацію з обмеженим доступом складають лише ті «відомості, дані і знання, які доступні певному колу осіб» (підкреслено нами – Б.В.). Та чи не буде наприклад комерційною таємницею винахід, автором якого є одна особа? Тому більш доречним є визначення через коло осіб чи одну особу. По-друге, у визначенні зазначено, що цими особами уживаються заходи з метою обмеження доступу третіх осіб. На нашу ж думку, слід зауважити, що ці заходи мають бути виключно правовими, тобто відповідати чинному вітчизняному законодавству. По-третє, дослідниця вказує, що основною загрозою такій інформації є її поширення. Тобто якщо буде її повне чи часткове знищення внаслідок несанкціонованого доступу без поширення, то це не завдає шкоди власникам чи добросовісним и користувачам? Останнє, з чим ми не погоджуємось, це наявність у визначенні нечітких категорій, які можуть слугувати зловживанням інтерпретатора залежно від його суб’єктивізму («істотна шкода»).

З метою доведення тези про те, що інформація з обмеженим доступом має самостійне правове значення і наділена властивостями, що істотно відрізняють її від інших видів інформації, Кулініч О.О. окреслює і ознаки інформації з обмеженим доступом:

1) зміст інформації з обмеженим доступом складають знання, повідомлення, відомості про соціальну форму руху матерії і про всі інші її форми у той мірі, у якій вони використовуються суспільством, особою;

2) відомості, що складають зміст інформації з обмеженим доступом по своїй суті ідеальні (нематеріальні);

3) інформація з обмеженим доступом існує винятково в рамках взаємодії суб’єктів суспільних відносин: окремих індивідуумів, їх груп, а також таких соціальних утворень, як держава, муніципальні утворення і юридичні особи;

4) інформація з обмеженим доступом нерозривно не пов’язана з матеріальним носієм. Вона є самостійним об’єктом правового регулювання, що не залежить від конкретної форми її матеріального носія;

5) інформація з обмеженим доступом має кількісні і якісні характеристики. Співвідношення кількісних і якісних властивостей інформації має нелінійний характер (якість інформації з обмеженим доступом не залежить від її кількості);

6) інформація з обмеженим доступом не є загальнодоступною;

7) інформація з обмеженим доступом відома і використовується чітко визначеним колом осіб;

8) суб’єкт інформації вживає заходів, що спрямовані на обмеження вільного доступу третіх осіб до інформації;

9) інформація з обмеженим доступом має особливу соціальну цінність у силу її дійсної або потенційної невідомості третім особам. Поширення такої інформації може спричинити заподіяння істотної шкоди зацікавленим особам;

10) зміст інформації з обмеженим доступом відповідає обмеженням, установленим законодавством [12, с. 72-73].

Враховуючи положення чинного законодавства України, які закріплюють правові підстави та процедури обмеження доступу до інформації певних категорій, інформацію з обмеженим доступом Марущак А.І. визначає як відомості конфіденційного або таємного характеру, правовий статус яких передбачений законодавством України, які визнані такими відповідно до встановлених юридичних процедур і доступ до яких обмежений власником таких відомостей [13, с. 19].

У іншій своїй роботі Марущак А.І. дещо по-іншому визначив поняття інформація з обмеженим доступом як відомості конфіденційного або таємного характеру, правовий статус яких передбачений законодавством України, які визнані такими відповідно до встановлених юридичних процедур і право на обмеження доступу до яких надано власнику таких відомостей [14, с. 23].

Зважаючи на прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» та внесення змін до Закону України «Про інформацію» дані визначення втратили свою актуальність, оскільки відповідно до чинного законодавства інформація з обмеженим доступом класифікується на конфіденційну, службову та таємну.

У ст. 1 Закону України «Про інформацію», що набуде чинності 9 травня 2011 року, є визначення поняття інформації як будь-яких відомостей та/або даних, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді та у ст. 20 міститься визначення конфіденційної інформації як інформації про фізичну особу, а також інформації, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою» [10], які співвідносяться з поняттям інформація з обмеженим доступом як загальне та часткове.

Ураховуючи проаналізовані вище нормативні та доктринальні дефініції інформації з обмеженим доступом, а також визначені її характерні риси, пропонуємо авторську позицію розуміння інформації з обмеженим доступом: будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, доступ до яких обмежено її власником чи добросовісним користувачем (суб’єктом владних повноважень, фізичною або юридичною особою) на законних підставах.

Література:

1.Беляков К.І. Інформаційне право: аналіз термінологічно-понятійного апарату / К.І. Бєляков // Науковий вісник Київської національного університету внутрішніх справ. — 2007. — вип. 3. — С. 67-79

2. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48. – Ст. 650.

3. Про державну таємницю : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1994. — № 16. — Ст. 93.

4. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Литовської Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом від 5 червня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2004. – № 25. – Ст. 1639.

5. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Словацької Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. – 2008. – № 99. – Ст. 3282.

6. Угода між Україною та Угорською Республікою про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. – 2008. – № 24. – Ст. 720.

7. Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. – 2009. – № 29. – Ст. 961.

8. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Алжирської Народної Демократичної Республіки про охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. – 2009 – № 49. – Ст. 554.

9. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Македонія про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. – 2011. – № 3. – Ст. 162.

10. Про внесення змін до Закону України «Про інформацію» : Закон України http://zakon.rada.gov.ua/

11. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

12. Кулініч О.О. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних прав : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Ольга Олексіївна Кулініч. — О., 2006. — 200 с.

13. Марущак А.І. Правомірні засоби доступу громадян до інформації : [навч.-практ. посіб.] – Біла Церква : Вид-во «Буква», 2006. – 432 с.

14. Марущак А.І. Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом : [курс лекцій]. – К. : КНТ, 2007. – 208 с.