Надрукована: Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 37

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Анотація

У сучасних умовах трансформації політичних систем, нестійкості безпекової конфігурації, неготовності інституціональних структур до розумного та системного реагування на нові загрози та небезпеки, особливої уваги набуває потреба у правильному та коректному розумінні ключових понять та засадничих ідей в розрізі політичного виміру їх операціоналізації.

У рамках сучасної геостратегії потрібно творити власні стратегічні імперативи, які мають ґрунтуватися на коректній політологічній термінології, не масштабуючи і не тиражуючи помилок, які допущені культивовані святій простоті в нормативних актах, де окремі поняття легітимуються відповідно до екзотичних примх суб’єктів правотворчості, а не відповідно до об’єктивних реалій та тенденцій творення нової трансформативної політичної реальності, заснованій не нелінійності, нестабільності та нестаціонарності.

У рамках геостратегії як політико-безпекової практики сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від догматичної інтерпретації концепції стійкості, лишаючи осторонь популістські спроби створення відповідної системи, натомість розглянути ідеї політичної готовності крізь призму системного виміру. У рамках геостратегії як теорії, пропонується розвивати власну геостратегію як політико-безпекову практику, засновану на мовленнєвих традиціях, лексикографічних правилах, в тому числі із застосуванням ґерменевтичного підходу і політичної лінгвістики. Адже мовна стратегія держави полягає у глибокому знанні рідної мови, а не на масштабуванні зроблених із цвілі спроб поспішної імплементації іншомовних слів до української мови і жаги до витлумачення їх на підставі власних побажань, ігноруючи умодернену структуру геостратегічного ландшафту, включаючи політичні інтереси нації.

На підставі авторської моделі концепції геостратегії аналізуються ідея політичної готовності крізь призму сучасних політичних тенденцій, структури політичної комунікації і політичних відносин, політичних інтересів і політичної діяльності, які синергетично впливають на її зміст  та форми прояву.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого виділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння ідеї готовності. Слідуючи логікою генеральної концепції пропонованої теорії, в статті піддано аналізу найсучасніші акти стратегічної правотворчості, погляди провідних безпекових архітекторів США з метою унаочнення віддзеркалення ідеї готовності. Таким чином відбувається ілюстрація коректності рефлексії об’єктивних тенденцій політичного середовища і їх легітимація як в політичних рішеннях, так і в нормах права.

Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження різноманітних характеристик макросистем крізь призму політичного виміру: готовність, рівновага, стійкість, вразливість, гомеостазис, ізоморфізм, конгруентність.

Запропоновано увести в науковий обіг поняття готовість і політична готовність, якими позначати різні за своїм змістом дії в політичному вимірі із подальшим розробленням запропонованих в статті понять: політична готовість і політична готовність.

Ключові слова: геостратегія, готовість, політична готовність, стан стійкості, політична система, політичні інтереси, базові концепти геостратегії, акти стратегічної правотворчості, політична лінгвістика, властивість політичних систем, стратегічна автономія.

Загальна постановка проблеми.

Для багатьох осіб, війна проти України стала чимось не прийнятним, не очікуваним. На жаль більшість представників органів державної влади декларуючи свою готовність, виявилися насправді не готовими. Пропонуючи розвивати тематики побудови національної стійкості, навіть було розроблено відповідну концепцію. Натомість в нашій державі не реалізується концепція правової безпеки, засади якої мною було подано у 2012 році спільно з моїми аспірантами. Питання наступне: хто досліджував практичну користь від ухвалених нормативних актів? Хто вимірював корисність та ефективність виконання тих чи інших рішень? Хто поніс відповідальність за неправильні і не корисні нормативні акти, особливо акти стратегічної правотворчості?

Питань можна ставити багато, але формування так званої „системи стійкості” з наукової позиції — абсолютний абсурд і нісенітниця. Але про це мною підготовлено окреме наукове дослідження. Утім в рамках тематики стійкості також, походя, дотично згадується тема готовності. Але, на жаль, увиразненої постановки наукової проблеми щодо необхідності дослідження сутності та змісту готовності не існує.

Більше того, в рамках даної наукової статті питання формування саме політичної готовності порушується вперше в рамках політичної науки.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, . В. Ф. Сіренко,

Окремі тенденції формування теоретичної концепції безпеки та вивчення окремих їх властивостей в рамках безпекових і політичних досліджень знайшли своє відображення в різноґатункових доробках Д. Г. Бобра, О. С. Бодрука, Д. С. Бірюкова, С. І. Даніленка,  С. І. Кондратова, М. А. Ожевана, Б. О. Парахонського, Г. М. Перепелиці, С. І. Пирожкова, Г. Г. Почепцова, О. М. Суходолі та ін.

Важливе місце серед публікацій посідають власно мої дослідження — професора В. А. Ліпкана, в яких тематика гомеостазу, стійкості, готовності та рівноваги порушувалася ще з 2002 року, а також публікації моєї наукової школи, серед яких маститими є роботи таких авторів: Г. Ю. Зубко, І. В. Діордіца, О. А. Мандзюк, Ю. Є. Максименко, А. М. Лобода, В. В. Майоров, В. Ю. Кобринський.

Однак окреме вивчення ідеї готовності і вивчення її політичного виміру не висвітлено на достатньому науковому рівні, більше того, не зважаючи на певну трендовість тематики „національної стійкості”, вона так і не стала предметом самостійних досліджень в рамках політичних наук.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування категорійно-понятійного апарату. Однією із таких важливих і актуальних для дослідження ідей виступає ідея політичної готовності, на підставі чого і має бути сформовано конкретне поняття політологічної теорії.

Мета статті полягає у визначенні політичного виміру ідеї національної готовності.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначено рівень уживаності поняття „готовність” у політико- безпекових документах; 2) сформовано дериват  тлумачення даного поняття через аналіз актів стратегічної правотворчості; 3) подано авторську концепцію тлумачення ідеї політичної готовності через вираження її системного виміру; 4) проаналізовано найсучасніші підходи в США до розуміння і практичної реалізації концепції готовності; 5) сформовано засади дослідження політичної готовності в Україні.

Виклад основного матеріалу

Особлива актуальність з’ясування політичного виміру „ідеї національної готовності” зумовлена підступною, системною, послідовною війною, яку Росія розпочала відразу ж після відновлення Української державності і проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Війна відбувалась гібридними методами впродовж 31 року незалежності, з 2014 року вона перейшла в активну фазу, а 24 лютого 2022 року знайшла вияв у безпосередній збройній масштабній агресії, актах міжнародного тероризму і геноциду. Причому саме політична готовність путінського режиму є ключовим критерієм прогнозування застосування хімічної та ядерної зброї проти України. Але це — внутрішній вимір. Однак існує і зовнішній.

Так, події з коронавірусом, лише додали додаткової актуальності темі готовності: адже більшість держав, які ззовні відповідали усім ознакам „готовності”, мали потужну економічну базу, багатоцільові документи, передусім йдеться про США, виявилися не здатними до практичних дій щодо попередження та мінімізації наслідків від пандемії і ефективній протидії вірусу СOVID-19. Політична система була підготовлена до дій, однак виявилася не здатною до реалізації політичних рішень в перші часи увиразнення пандемії.

Як наслідок: на практиці проголошена у різноманітних концепціях і програмах, директивах „готовність” звелася до чисельної дисфункціоналізації політичної системи, фрагментарного використання ресурсів політичної влади, масштабування деструктивних елементів політичного режиму, порушенні зв’язків між складовими політичних відносин, а також деактивації політичних еліт у кожній державі окремо. Причому концепція стратегічної автономії не спрацювала.

Відсутність готовності інституціональної структури, так само як і  громадянського суспільства, які взагалі показали свою нездатність діяти злагоджено в екстремальних умовах, умовах нестабільності, невизначеності загроз та напрямів їх нейтралізації тощо, актуалізували необхідність не лише продовження нескінченних теоретичних дебатів та усіляких помпезних заходів у вигляді різноманітних конференцій щодо тих інших питань державотворення, а й передусім формування засад для функціонування ефективних планів готовності держави та суспільства, а також особи як єдиного цілісного організму до виникнення системних масштабних, в тому числі й непрогнозованих ситуацій кризового та надзвичайного характеру.

Ще раз додатково підкреслю, що має йтися не лише про готовність різноманітних компонентів інституалізованих форм політики, а й реальну здатність до практичних, результативних та ефективних дій усіх елементів політичної системи, в тому числі й інститутів громадянського суспільства, реалізуючи політику публічно-приватного партнерства. Безперечно важливою виступає роль конкретних осіб, громадян України, їхніх родин, включаючи тих, хто потребує особливої допомоги (особи з особливими потребами).

Окремо акцентую на необхідності послуговування методологічним інструментарієм політичної лінгвістики. Адже саме в рамках даної теорії знаходить своє науково обґрунтоване пояснення таке „захоплення” і фетишизація іншомовної термінології, бажання вмістити в незрозумілі для суб’єктів політичної системи терміни певний політико-мовний контекст, який поінколи був деформований тривалим перебуванням у складі чужорідних державних організмів і пов’язаними із цим асиміляційними і акультураційними процесами.

Так, на думку Л. Нагорної, „політична мова в її інтерпретації розглядається не лише як інструмент описання тих або інших політичних явищ, але й як чинник активного впливу на політичний процес шляхом формування ціннісних настанов і поведінських стереотипів” [, c. 161][1]. Отже від правильного розуміння ідеї політичної готовності, будуть сформовані коректні підходи до вироблення дефініції готовності.

Важливим елементом наукового дослідження, виступає з’ясування поняття, логіка чого складається з наступних поетапних дослідницьких компонентів:

1)    вивчення доктринальних підходів;

2)    з’ясування уживаності і змісту поняття „готовності” в сучасному законодавстві, зокрема актах стратегічної правотворчості.

Аналіз дефініції: доктринальний підхід

Ідеї стійкості тим чи іншим чином були присутніми при описі різноманітних форм політики. Зокрема, один із фундаторів науки про політику, Нікколо Макіавеллі, виділяючи три правильні форми правління (та відповідні їм антиподи): 1) монархію (тиранію); 2) аристократію (олігархію); 3) народне правління (охлократію) звертає увагу на їхню нестійкість, віддаючи належне республіці, через те, що вона найбільше відповідає вимогам рівності та свободи, є більш стійкою, ніж монархія, краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і могутність держави.

Тож мислителі давнини також не лише порушували теоретичні питання, а й знаходили практичні форми реалізації політичної влади, спираючись на необхідність існування такої властивості в рамках політичної системи, як стійкість.

Питання формування стійкої держави порушували у тому чи іншому контексті і видатні українці мислителі, публіцисти, політики, історики та філософи — інтелектуальна еліта. Зокрема, ідеолог українського консерватизму В. Липинський, у своєму політичному трактаті „Шляхта на Україні”[2] також порушує питання про те, що українці потребують стійкої держави. Більше того, він звертає увагу на те, що саме держава має об’єднати своїх мешканців до єдиного організму, який є наслідком спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання спільного самовираження у формі власної нації.

Тож тема політичної готовності і політичної стійкості має своє історичні підґрунтя.

В унісон із В. Липинським, розвиваючи його думки, переконаний, що політичний організм є триєдиним. Саме ця єдність зв’язків та елементів між собою утворює цілісний організм (особа, суспільство і держава), який має зберігати суттєво важливі характеристики свого ефективного функціонування за умови перманентного впливу потенційних суперечностей між національними інтересами та глобалізацією.

Адже постановка завдань готовності лише щодо державних інституцій до гуманітарних надзвичайних ситуацій, як, наприклад на це звертає увагу і Д. С. Бірюков [, с. 224][3], є критично неповною. Оскільки як вірно відзначає О. Резнікова, в умовах посилення глобалізації може виникати протиріччя між цілями державної політики і потребами глобального розвитку^[4].

Тож саме єдність усього суспільства, всіх складових єдиного організму і виступає рушієм ефективного його розвитку саме в якості системи.

На підтвердження моєї гіпотези звертаємось до американських документів офіційного характеру стосовно інфраструктури і надибуємо там термін „суспільство в цілому” (Whole Community), як один із ключових та провідних принципів функціонування політичного організму. Під даним терміном „суспільство в цілому” вони розуміють:

• окремі особи та їх родини, включаючи осіб з особливими потребами;
• бізнес;
• релігійні та громадські організації;
• неприбуткові організації;
• освітні та наукові організації, академічне суспільство;
• засоби масової інформації;
• всі рівні органів публічної адміністрації, включаючи загальнодержавний, місцевий, територіальний, федеральний рівні, племенні та островні зони.

Причому ця спадковість зберігається і в плані готовності, який було виголошено 31 серпня 2022 року Президентом США Дж. Байденом[5], аналіз якого я здійсню нижче в статті.

Такий широкий перелік здійснюється не для того, щоб лише перерахувати компоненти категорії „суспільство в цілому”, а з метою чіткого визначення як самих суб’єктів, так і покладання на них обов’язків та відповідальності за вчинення певних дій:

1) включення даних категорій осіб у підготовку та розвиток документів стосовно сфери національної готовності;

2) забезпечення та легітимація їхньої ролі та відповідальності, відображена у відповідних нормативних актах []^[6].

У цьому ракурсі з позицій структурного реалізму, якщо стан порушення рівноваги у політичній системі не буде усунуто, відбудеться або зміна політичних суб’єктів управління або принципів функціонування даної політичної системи і будуть встановлені нові параметри рівня стійкості та рівноваги, які відображатимуть перерозподіл управління над стратегічним потенціалом соціальної системи в цілому.

На це відповідно до предмета власних досліджень звертають увагу й інші дослідники, відзначаючи і акцентуючи на необхідності застосування наукової методології при дослідженні завдань формування стійкості систем різної природи[7].

Натомість, окрім зазначення на необхідності розроблення такого документа як Концепція забезпечення національної системи стійкості в окремих публікаціях тих чи інших авторів, я не знайшов саме наукового обґрунтування постановки безпосередньо даного питання і гіпотези його вирішення, а тим більш моделі пропонованої методології, за допомогою якої вони мають вирішуватися, зокрема щодо будови так званої „національної системи стійкості”. Дисонує цим позиціям дослідження С. С. Теленика, в яких автор застосовує значний арсенал методологічних підходів при дослідженні проблем стійкості державної системи захисту критичної інфраструктури[8].

Цікавою є позиція, викладена в аналітичній записці НІСД щодо національної стійкості в якій відзначено, що розбудова національної стійкості є одним із пріоритетних напрямів політики національної безпеки України на сучасному етапі, вона обумовлена необхідністю забезпечення готовності держави і суспільства до реагування на широкий спектр загроз різного походження, а також безперервності основних процесів у державі[9].

Воднораз, наприклад, різні автори, визначаючи поняття стійкості критичної інфраструктури стверджують, що воно включає спроможність надійно функціонувати у штатному режимі, адаптуватися до умов, що постійно змінюються, протистояти та швидко відновлюватися після реалізації загроз будь-якого виду”^[10].

Натомість за даного визначення не є зрозумілим, чи припускає його автор інертність і нечутливість системи та впливів, або допускає гнучке реагування на зміни, або трансформацію. Адже Українська держава після перемоги над ворожою коаліцією суб’єктів на чолі з РФ, які почали агресивну загарбницьку війну 24 лютого 2022 року, не повернеться до початкових показників свого функціонування, оскільки власно саме ці показники (в тому числі і реалізовані наукові дослідження в політичному вимірі, які лягли в основу тактичного розвитку політичного курсу правлячими елітами) і призвели до війни.

Держава буде трансформуватися, змінюватимуться державні інститути і структура політичних відносин, а також мають бути кардинально змінені безпосередні суб’єкти політичного процесу, включаючи утворення хабу стратегічних архітекторів, будуть модифіковані зв’язки різних суб’єктів політичної системи між собою, має бути змінена стратегічна культура — все це є об’єктивними вимогами нової стратегічної реальності. Тобто якщо виходити з догматичної позиції, то концепція стійкості не верифікована практикою сучасних політичних відносин, вона не відбиває сутності та змісту сучасних політичних процесів, якщо її в цитованому форматі екстраполювати на поствоєнну Українську державу.

Відтак, стійкість системи фактично виступатиме тим ортодоксальним, регресивним важелем та компонентом, елементом, який має повернути її до початкового стану незбуреності, тобто стійкість за своїм онтологічним змістом передбачає збереження системи у первісному стані рівноваги до настання будь-яких збурень.

Отже, повернення системи до початкового стану — помилковий шлях імплементації, тим більше впровадження так званої „системи стійкості” до розвитку Української держави. За сучасних умов формування „національної системи стійкості” не відповідає характеру та змісту міжнародних відносин, не відображає трансформаційний зміст політичних відносин, є відлунням застарілої парадигми трактування безпеки як „стану захищеності”, а відтак є недоцільною для реалізації через відсутність стратегічної перспективи розвитку, унеможливлення паритетної та корелятивної або детермінованої трансформації політичної системи сучасним тенденціям глобалізації, нестабільності і нелінійності.

Головне: стійкість іманентно характеризується деконструктивним і регресивним потенціалом, пов’язана зі стабільністю і відсутністю трансформаційного розвитку.

Переконаний, що концепція гомеостазису (тип динамічної рівноваги, притаманний складним системам, що саморегулюються, який полягає у підтримці суттєво важливих для збереження системи параметрів у допустимих межах) [, с. 185][11], більш точно відповідає розвиткові та трансформаціям повоєнної України, а головне: вона відображає розвиток через трансформацію, а не розвиток через стабільність і повернення, тобто зворотного руху, до минулого стану. Оскільки рівновага є умовою стійкості, то розгляд рівноваги в рамках концепції готовності потребує окремої наукової уваги.

За цих умов в рамках політичної системи стійкість може забезпечуватися трьома основними чинниками: 1) значною кількістю і зв’язків між політичними інститутами; 2) децентралізацією влади і солідарною відповідальністю суб’єктів політичної системи; 3) наявністю міжнародної мережі діаспор, лобістських структур, системних активних заходів, в тому числі стратегічних комунікацій, а також включення інших політичних суб’єктів геостратегічного ландшафту.

Також тут дається взнаки дуалістичне положення, за яких безпека протиставлялася розвитку, а відтак, безпека, що трактувалася як „стан захищеності”, асоціювалася зі стійкістю. Натомість, якщо виходити із положень про іманентну динамічність безпеки, то за такого випадку зміст і значення стійкості і готовності набувають іншого осучасненого змісту. Більше того, суто логічно, стійкість не може призводити до розвитку, оскільки не передбачає трансформацій та змін внаслідок впливу чинників різного характеру, природи та інтенсивності.

Звідси, твердження, що містяться в  окремих наукових публікаціях, про те, що „стійкість — основа прогресивного розвитку” [, с. 14][12], не мають під собою науково обґрунтованих підстав, заснованих на формальній логіці.

Якщо виходити із консенсусного розуміння політики, яка „виникає з метою узгодження індивідуальних та групових інтересів шляхом делегування частини прав та свобод громадян державним та недержавним інституціям, що полягає у збереженні цілісності та єдності диференційованого суспільства”, то категорія стійкості має трактуватися і вивчатися конкретно щодо кожного елемента політичної системи окремо і здебільшого вона виступатиме характеристикою стану, описом рівня прояву властивості того чи іншого елемента, але аж ніяк не становитиме окремої системи (в класичному і парадигмальному розумінні даного терміна).

Політична рефлексія ідеї готовності в політико-безпекових документах

У рамках теорії геостратегії, яка розробляється мною в різних аспектах[13], важливу роль посідають акти стратегічної правотворчості, до яких, зокрема, належать різноманітні секторальні стратегії[14], які затверджує своїми указами президент України. Відтак, зберігаючи логіку дослідження, сегментом для аналізу в рамках саме геостратегічного дискурсу[15] виступають акти стратегічної правотворчості[16]. Серед них, з урахуванням обсягів наукової статті, оригінальності і актуальності, зосереджу вагу на тих стратегіях, які були затверджені у 2021 та 2022 роках.

Так в Стратегії забезпечення державної безпеки[17], затвердженій 16 лютого 2022 року, в якій  визначаються реальні й потенційні загрози державній безпеці України, напрями та завдання державної політики у сфері державної безпеки, і яка виступає основою для планування і реалізації політики у сфері державної безпеки — жодного разу не згадується про готовність.

Для об’єктивності аналізу також аналізувалося застосування і використання термінології, що описує поняття „готовність”, зокрема такі лексеми: реагування, кризова ситуація, надзвичайна ситуація.

Зокрема, поняття „реагування” зустрічається лише одного разу в п. 21 даного документа, де визначено, що суттєва зміна природи сучасних загроз усіх рівнів, розмиття меж між ними, проведення підривної діяльності нижче усталених порогів їх виявлення суттєво ускладнює не лише забезпечення належного реагування на такі загрози, але й прогнозування подальшого розвитку безпекової ситуації взагалі.

Водночас поняття готовності в Концепції забезпечення національної стійкості визначається саме як забезпечення належного рівня готовності держави і суспільства до реагування на загрози національній безпеці, надзвичайні та кризові ситуації різного походження на будь-яких етапах.

Причому такі лексеми, як надзвичайні і кризові ситуації даного разу не зустрічались в даному документі.

В Стратегії воєнної безпеки України[18] готовність інтерпретується наступним чином:

• готовність до оборони / надання відсічі збройній агресії / захисту;
• технічна готовність;
• рівень бойової готовності та спроможностей;
• підтримання готовності.

В Стратегії інформаційної безпеки України[19] лише одного разу зазначено на необхідності підвищення рівня готовності громадян України до виконання обов’язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. А саме визначення даного поняття, його характеристики не надаються.

Так само і в Стратегії людського розвитку[20] термін „готовність” вживається лише контекстуально без пояснення у таких значеннях: підвищення готовності до протидії і виконання обов’язку.

Окрім згаданого, цікавим видається виділення не лише окремих видових компонентів готовності (бойова, технічна, мобілізаційна тощо), а й утворення неологізмів.

Зокрема йдеться про кіберготовність — здатність всіх заінтересованих сторін, насамперед суб’єктів сектору безпеки і оборони, своєчасно й ефективно: 1)  реагувати на кібератаки; 2) забезпечити режим постійної готовності до реальних та потенційних кіберзагроз; 3) виявляти та усувати передумови до їх виникнення, забезпечивши тим самим кіберстійкість, передусім об’єктів критичної інформаційної інфраструктури[21]. Тобто, як бачимо із цього визначення, кіберготовність виступає умовою забезпечення кіберстійкості.

Однак слід також і зазначити виявлені мною в ході дослідження, ті НПА, в яких взагалі не згадується про готовність:

• Закон України „Про критичну інфраструктуру”^[22];
• Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя^[23];
• Стратегія зовнішньополітичної діяльності України[24];
• Стратегію біобезпеки та біологічного захисту[25].

В Законі України „Про основи національного спротиву”[26] термін готовність вживається в таких словоформах:

• готовність до спротиву / дій / виконання завдань за призначенням;
• готовність і здатність виконання обов’язку щодо захисту;
• стан готовності сил і засобів/ зони (району) територіальної оборони;
• контроль за готовністю.

В Законі України „Про оборону”[27] термін готовність також вживається в різних значеннях:

• готовність до оборони / виконання завдань / спільних;
• готовність та здатність відповідних суб’єктів;
• забезпечення готовності;
• бойова та мобілізаційна готовність;
• підтримка у готовності.

Знаковим стало прийняття Концепції забезпечення національної системи стійкості, ухваленої 27 вересня 2021 року, майже за 5 місяців перед початком агресивної війни путінського режиму проти Української держави[28]. Даним документом визначено мету, основні принципи, напрями, механізми і строки запровадження та функціонування національної системи стійкості, спрямованої на забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Розглядаючи зміст даного документа, відзначу на розмитість і в окремих випадках суперечливість множинності визначення і непослідовності використання поняття „готовність”.

Здійснений контент-аналіз уможливив констатувати, що частотність вживання даного терміну склала п’ять разів і він згадувався в наступних контекстах[29]:

1)           готовність — здатність швидко і належним чином реагувати на загрози, надзвичайні і кризові ситуації;

2)           готовність передбачає наявність планів дій щодо спільного реагування на будь-які загрози, належний рівень теоретичної і практичної підготовки усіх суб’єктів забезпечення національної стійкості до реагування на загрози і кризові ситуації на усіх етапах циклу забезпечення національної стійкості;

3)           забезпечення готовності до реагування та взаємодії органів державної влади і громадян в умовах виникнення загроз і настання кризових ситуацій, підтримання функціонування базових елементів національної системи стійкості;

4)           забезпечення готовності та реагування на загрози, надзвичайні та кризові ситуації;

5)           забезпечення належного рівня готовності держави і суспільства до реагування на загрози національній безпеці, надзвичайні та кризові ситуації різного походження на будь-яких етапах.

Нижче наведи власні висновки щодо аналізу змісту даного поняття, поданого в Концепції забезпечення національної системи стійкості, які викладу через формулювання окремих пунктів:

• готовність — це властивість системи, яка виражена через її здатність: характеристика яка визначає якість, міра обсягу різноманітних параметрів / чинників впливу на систему  протягом визначеного проміжку часу;
• здатність унаочнюється через реагування  — дії, поводження себе певним чином під впливом чого-небудь або у відповідь на щось, виявляючи відповідне ставлення, відповідь на вплив чинників різної природи та інтенсивності;
• реагування відбувається на чотири безпекоґенних чинника: 1) загрози; 2) надзвичайні ситуації; 3) кризові ситуації; 4) загрози національній безпеці;
• часовий проміжок реагування визначено в двох різних по суті вимірах: 1) усі етапи циклу забезпечення національної стійкості; 2) будь-які етапи;
• умовами реагування виступає: 1) виникнення загроз і настання кризових ситуацій; 2) підтримання функціонування базових елементів національної системи стійкості;
• визначено чотири суперечливі групи суб’єктів реагування: 1) держава (органи державної влади); 2) суспільство; 3) усі суб’єкти забезпечення національної стійкості; 4) громадяни.

Вересень 2022 — Місяць Національної готовності США

Як мною вище зазначалося, в США та деяких західних країнах діяльність із формування готовності до реагування на загрози та небезпеки розглядається в контексті реалізації державної політики національної безпеки, причому в рамках формування планів із національної стійкості та готовності („national resilience”, „national preparedness / readiness”). Зважаючи на актуальність даного дослідження, проаналізую найостанніший документ станом на вересень 2022 року.

Адже дуже характерним і вельми знаковим є те, що дана стаття виходить у вересні 2022 року — тому місяці, який президент США Дж. Байден проголосив Місяцем Національної Готовності[30].

В рамках поданого документа визначено характерні ознаки розуміння ідеї готовності саме в політичному вимірі, які резюмує по пунктах.

1. При викладенні розуміння готовності йдеться саме про preparedness, тобто  зобов’язання адміністрації Дж. Байдена щодо підготовки країни до стихійних лих, як природних, так і спричинених людиною, і особливо до екстремальних погодних явищ. Причому акцент у цій підготовці здійснюється на наявності ресурсів, а поняття убезпеченості виражено терміном safe на противагу терміну security.
2. Рівень негативного впливу корелює із рівнем вразливості, який, своєю чергою, пов’язаний із рівнем фінансових заощаджень конкретної родини.
3. Згадування поняття „стійкості” відбувається саме через означення її як властивості і характеристики стану готовності, в умовах дії катастроф (strengthening our disaster resilience), робиться зазначення вже на зв’язок із національною безпекою national security на відміну від п. 1 в якому було вжито термін safe.
4. Відмітним є відсутність кореляції англомовної термінології: якщо щодо безпеки родин вживається термін „to keep their families safe”, то коли йдеться про незахищеність житла вживається термін „prone to housing insecurity”. Таким чином порушується відповідність і логічність та послідовність застосування термінології, адже якщо йдеться про „safe”, то антонімом виступає „unsafe”, якщо йдеться про  „security” та протилежний рівень управління небезпеками та загрозами має позначатися терміном  „insecurity”.
5. Визначаються чинники, щодо яких має бути посилено готовність, тобто описуються очікувані можливі негативні зміни, до яких і реагування на які має бути підготовлено заздалегідь: кліматичні зміни, стійкість енергетичної інфраструктури до майбутніх природних і техногенних катастроф (вони також окремо визначені в законі про інфраструктуру, який підписав Д Байден).
6. Окрема увага приділена формуванню більш стійких ланцюжків поставок, зокрема виробництву напівпровідників в Америці.
7. Акцентовано на боротьбі з пандемією COVID-19 та іншими збудниками, передусім підготовці до появи майбутніх біологічних загроз природного, випадкового та навмисного походження. Відтак, ключовою функцією готовності виступає завчасне прогнозування загроз різного характеру, а також прорахунок імовірності їх актуалізації. Готовність до пандемії, безпека охорони здоров’я та глобального здоров’я визначено головними пріоритетами національної безпеки. Додатковою характеристикою готовності виступає посилення потенціалу щодо запобігання, виявлення та реагування на загрози інфекційних захворювань у всьому світі.
8. Готовність визначено як колективні зусилля, які вимагають спільної роботи всього уряду та громад, які представляє Адміністрація Президента. Федеральне агентство з управління надзвичайними ситуаціями (FEMA) допомагає підготувати націю — наймаючи, навчаючи, підвищуючи кваліфікацію та утримуючи готову робочу силу, яка доступна для розгортання для підтримки постраждалих від катастрофи по всій країні. В цілому чітко відзначено, що FEMA краще готує нашу країну до швидкого реагування (quickly respond) та підтримки всіх американців.
9. Наостанок, проголошуючи вересень 2022 року — Місяцем Національної готовності в США, констатується заклик до всіх американців визнати важливість готовності та праці разом, з метою підвищення стійкості і готовності (importance of preparedness and work together to enhance our resilience and readiness). Тобто з метою збереження лексичної чистоти і уникнення тавтології відбувається змішування різних понять готовності: preparedness VS readiness. Це є певним чином не коректним і не відображає змісту тих явищ і процесів, які вони описують.

На загал доходимо висновку, що поняття готовності спрямовано на формування необхідного і достатнього потенціалу щодо запобігання, виявлення і реагування на загрози. Поняття стійкість вживається як описова характеристика готовності.

У найбільш абстрактному вигляді йдеться про прогнозування, виявлення та ідентифікацію тих чи інших ситуацій, які можуть загрожувати національній безпеці. Причому дана модель будується незалежно від джерел походження та рівнів реалізації загроз та небезпек. Також в рамках плану готовності розробляється система заходів із запобігання та стримування можливості виникнення надзвичайних та кризових ситуацій, підготовку відповідних ресурсів держави до дій, зменшення масштабів впливу (включаючи превентивний захист), власне реагування на кризову ситуацію та мінімізацію (ліквідацію) її негативних наслідків. Тобто готовість відображає стан приготування до ідентифікованої загрози (preparedness — the state of being prepared, ready or willing [, с. 911][31]).

Зокрема, одним із напрямів діяльності даної системи під час пандемії коронавірусу стало ухвалення керівництвом США рішення від 30 березня 2020 року щодо ізоляції військових та командування на випадок розповсюдження вірусу, з метою збереження керованості системою національної безпеки, в тому числі й ядерними силами, наявності достатньої кількості військових та збереження їхньої фізичної та розумової готовності та здатності виконувати покладені на них завдання та накази щодо оборони країни, недопущення військового вторгнення, а також зниження рівня боєздатності і стану військової безпеки, в тому числі на об’єктах життєво важливої інфраструктури, зокрема й за межами США. Особливу увагу було прикуто до забезпечення безпеки здоров’я військовослужбовців підводних човнів, а також льотчиків стратегічних бомбардувальників В-52, а також моряків ВМС кораблю Теодор Рузвельт. Відносно ж військовослужбовців загонів спеціального призначення було уведено протокол особистої безпеки в частині збереження стійкості здоров’я, який має назву „Delta” []^[32].

Однак, не зважаючи зважаючи на викладене, поняття готовності по суті обмежене лише реактивним підходом, і відображає потенціал реагування тобто готовість (preparedness), лишаючи осторонь можливість визначення активних безпосередніх дій і реалізації планів у дійсність (readiness: willingness or eagerness, quickness and ease. Example: the troop readiness` for battle [, с. 968][33]).

Висновки  та пропозиції

На підставі викладеного, подам особисту концепцію розуміння політичної готовності крізь призму системного виміру.

Я виділяю і пропоную для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: готовість і готовність.

1. Готовість (preparedness) — характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об’єкта в певних заданих умовах і параметрах. За даного випадку готовність інтерпретується як іменник до прикметника „готовий” [, с. 257][34] і має тлумачитися саме як характеристика стану [, с. 148][35], за якого зроблені усі необхідні заздалегідь продумані, складені приготування, заготовлення для дальшого використання, сформовано цілком завершене бажання [, с. 70] [36] зробити у найближчому майбутньому що-небудь і виражає кінцевий результат стану підготовки, замислу.

Так, на момент вторгнення Росії до України у 2014 році за рівнем розвитку об’єктів стратегічної, передусім військової інфраструктури, Україна була фактично готова (preparedness), але вольова здатність до безпосередніх і рішучих дій щодо захисту демократичного конституційного ладу, забезпечення недоторканності державних кордонів тощо, тобто готовність до дій (readiness)  — відсутня, що і призвело до початку тривалої війни. Багато фактів, особливо захоплення Автономної Республіки Крим, коли в той час на півострові перебувало щонайменше 18 000 особового складу ЗСУ, працівники міліції, СБУ, інших суб’єктів забезпечення національної безпеки України є свідченням саме відсутності здатності до результативних дій.

Адже жоден із них, будучи готовим стріляти в тирі, виявив неготовність натиснути на гачок, ліквідувавши реального ворога, оскільки перед ним стояли „брати-росіяни”; рівно як і серед політичної еліти: було багато заяв про те, що Україна готова, було багато парадів на День Незалежності, багато військових отримували звання та нагороди, не беручи безпосередньої участі і збройних конфліктах, утім правляча політична еліта виявила повну неготовність до того, щоб віддати прямі накази боронити державу, вести вогонь на ураження та ліквідувати усіх до одного загарбників нашої території та порушників конституційного ладу — представників ССО РФ, яких із легковажної руки безграмотних журналістів українських ЗМІ одразу охрестили спотвореною доброзичливою по-дитячому, немов забавка, лексемою „зелені чоловічки”.

Якщо звернутись до праць соціал-націоналіста Є. Маланюка, то він чітко це визначив у своїй роботі, відзначивши: „Вірю в Дух. І вірю в енергію Людини, як прояв того Духу. Звідси: нічого неможливого немає. Всі пояснення: обставини і т.п. – зрозумілі, але неістотні. Ми могли нашу – „на розум” абсурдну боротьбу виграти. Забракло Духу і натхненної ним Волі.. рука того, хто давав, заклякла в смертельній конвульсії, а того, що мав взяти, показалася заслаба”[37]. Фактично на момент ментальної конвульсії української політичної еліти Росія де-факто була єдиною державою в Європі, яка протягом 70 років після завершення Другої світової війни за допомогою власних збройних сил або інших квазіутворень захоплювала території суверенних держав.

2. Готовність (readiness) — вольова здатність суб’єкта управління до вжиття практичних, конкретних, свідомих та вольових, реальних та рішучих дій та заходів, реалізації і використання фактичного стану, операціоналізація стану готовості і трансформація з рівня замислу до рівня реалізації або рівня дальшого спланованого розвитку об’єкта з метою реального досягнення стратегічних цілей. Виявлено придатність до використання, продуману і закінчену, завершену схильність до здійснення конкретних, практичних яких-небудь дій. За даного випадку готовність виражає кінцевий результат дії щодо безпосереднього вжиття заходів.

У 2022 році ситуація була дзеркальною. Так, якщо говорити лише про співвідношення сил, то за основними кількісними показниками станом на 24 лютого 2022 року коаліція агресорів (Росія, Білорусь, окуповані путінським режимом території України) значно перевершувала Україну:

• за чисельністю населення – у чотири з половиною рази;
• за чисельністю збройних сил – приблизно у вісім разів;
• за основними видами бойової техніки (танки, БМП та БТР, артилерійські системи) – приблизно в десять разів;
• за кількістю літаків і вертольотів – приблизно у п’ятнадцять разів;
• за стратегічною авіацією, ракетною зброєю, розмірами ВМФ Росія мала абсолютну перевагу[38].

Відтак, за рахунок Духу і натхненної ним Волі та Мужності, синергетичної енергії Людей — суспільства в цілому, інтелекту, розвідки, вольової здатності, тактичної кмітливості, рішучості, бойового духу за фактичної відсутності та свідомого знищення військового та стратегічного, включаючи інфраструктурний, потенціалу, держава не була знищена в перші дні війни, а згодом почала деокупацію захопленої ворожою коаліцією держав території[39].

За даного випадку мірою готовності виступає ефективність і воля, поєднана зі здатністю, на противагу цьому мірою готовості є лише здатність.

Дуже мітко це підмітив американський генерал Марк Міллі, вживаючи термін готовність „readiness”: „preached readiness combined with caution… be vigilant, but don’t pull the trigger unless you are forced”[40] (проповідувана готовність у поєднанні із обережністю означає бути пильними і не натискати на спусковий гачок, доки не змусять). Дуже влучно генерал Міллі також зауважив на прогностичну функцію готовності: „balance between readiness today and future modernization” (баланс між готовністю сьогодні та майбутньою модернізацією)[41]. Також саме на готовність акцентував увагу очільник керівників Об’єднаних Штабів Марк Міллі, відмічаючи, що готовність, модернізація та бойова потужність є ключовими для стримування війни та підтримки миру, і не менш важливими є 1) бойові мультиплікатори командної роботи, 2) згуртованість та 3) добра керованість підрозділів („Readiness, modernization and combat power are key to deter war and maintain the peace, and equally important are the combat multipliers of teamwork, cohesion and well-led units”). Більше того, саме готовність (readiness), а не готовість (preparedness), виступає ключовим чинником збереження домінування США у майбутньому[42], має як стримуюче, так і військове значення[43].

Відповідно до предмета цього дослідження, формулюємо і два відповідника: політична готовість і політична готовність.

У нашій державі питання формування власної геостратегії відбуваються повільно, рамки наукових дискусій звужені геополітикою та її наперед деструктивним для розвитку України теоріями та концепціями, написаними чужинцями.

Ще раз підкреслю: в рамках будь-яких теорій геополітики існування такої незалежної і самостійної держави як Україна не передбачено.

Політична еліта продовжує формування в рамках чужих інтерпретаційних схем, а відтак політична культура і політична влада мають серйозні проблеми саме із геостратегічним виміром буття наріда-нації і держави, суспільства в цілому саме в  якості триєдиного організму.

Тому маємо творити власну теорію і власну геостратегію, власний шлях свого розвою, а відтак бути політично готовими до клятьби, війни, суперництва, але  і мати готовність до стратегічного виграшу і стратегічної перемоги.

Політична система в Україні виявила свою політичну готовність, не зважаючи на неготовість окремих державних інституцій, деформацію і дефрагментацію політичних відносин і структурацію політичної культури, колабораціонізм у політичних елітах.

Саме тому в науковому плані важливим є бути не лише готовим до реагування (гучні пафосні заяви наївно-щирого снобізму політичних діячів, шедевральні звіти очільників суб’єктів забезпечення безпеки, виступи представників громадянського суспільства, демонстрація сили на різноманітних заходах, навчаннях, інтерв’ю впливовим західним ЗМІ, сугестивна риторика та плебейська поведінка на ток-шоу тощо), а й передусім мати політичну готовність до результативної реалізації власних секторальних стратегій в рамках реалізації геостратегії і будови стратегічної автономії, не зважаючи на вплив чинників різної природи і характеру, прагматично спираючись як на власний стратегічний потенціал, так і на Дух і натхненну ним Волю.

Політична готовність — контракт політичної системи із суспільством в цілому щодо практичної здатності самостійно з урахуванням національних інтересів формувати і реалізовувати власні секторальні стратегії, досягати поставлені цілі і перемагати.

Стратегії оборони і захисту мають лишитися для слабких. Наукові теорії, що описують безпеку як „стан захищеності”, так само як і ті, хто обмежує опис ефективності функціонування безпекових систем лише змістом терміна „готовість” (у поданій мною інтерпретації і концепції в рамках даної статті) мають бути поміщені на полички до музейних експонатів минулого тисячоліття.

Готовість не відвертає агресії, а лише приваблює її, оскільки агресія, полишена без рішучої результативної відповіді, спричинює ще більшу агресію. До того ж, у тій чи іншій мірі моя позиція щодо змісту терміна готовність віддзеркалена і в теорії ігор Аумана, в якій дуже змістовно викладено сутність операції відплати в Кібії 14 жовтня 1953 року (Retaliatory operation).

У 2014 році, коли я був консультантом Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, то мав чітку і жорстку науково аргументовану позицію щодо цього. На жаль, тодішнє керівництво країни у той час не дослухалося наших порад, назвавши „партією війни”, і РФ анексувала Автономну Республіку Крим, захопили частини українських територій в Донецькій і Луганській областях. Більше того, РФ отримала карт-бланш від міжнародної спільноти на подальші загарбницькі дії. Задіявши методи сурогатної / гібридної війни (концепцію якої невірно називають доктриною Герасимова) РФ мала достатньо часу підготувалась до масштабної і варварської війни проти України, котру розпочала 24 лютого 2022 року.

Справжня Українська політична еліта та стратегічні архітектори майбутнього повинні мати інтелектуальну, вольову та духовну здатність виробляти і бути здатними фізично і практично результативно реалізовувати переможні стратегії, підтримувати засадничі положення Конституції України, боронити конституційний лад, територіальну цілісність, національну ідентичність, рішучо налаштованими давати безоглядну відповідь будь-де, будь-кому, завжди і назавжди.

Замало бути лише готовим, треба перебувати в стані готовності, передусім політичної готовності.

ЛІПКАН Володимир Анатолійович — доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук вищої освіти України, академік Міжнародної кадрової академії.

У 2000 році захистив кандидатську дисертацію з юридичних наук із проблем боротьби з тероризмом.

У 2009 році захистив докторську дисертацію з юридичних наук із проблем правового регулювання національної безпеки.

У 1997 році — отримав премію ім. Володимира Суміна Української правничої фундації, ставши переможцем загальнодержавного конкурсу студентських наукових робіт.

У 2002 році став одним із переможців конкурсу № 7, що проводився Харківським Центром по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вошингтоні, підготувавши наукове дослідження за темою «Основи терорології».

У цьому ж 2002 році було підготовлено перший в Україні навчальний посібник, в якому викладено засади загальної теорії безпеки «Безпекознавство», який було видано в Європейському університеті. На базі даного посібника розроблено авторський курс «Безпекознавство», який викладається в Європейському університеті з 2002 року.

У лютому 2003 року закінчив на відмінно Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу, отримавши кваліфікацію спеціаліста з менеджменту організацій.

З 23 травня по 19 липня 2003 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в Угорщині м. Будапешт. Під час навчання в академії виконував обов’язки голови української делегації. За значні успіхи у навчанні, а також активну організаторську діяльність, позиціонування іміджу України, було визначено кращим студентом української делегації (серед 13 представників), а також кращим студентом 41 сесії (серед 47 членів, що представляли Україну, Угорщину, Румунію та Росію), у зв’язку з чим було нагороджено начальником кримінальної поліції Угорщини пам’ятною медаллю та вручено відповідний диплом.

З лютого 2004 по березень 2004 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в США, штат Нью-Мексіко, м. Розвел. Де, зокрема вивчав особливості інформаційного супроводження діяльності сил національної безпеки у ствердженні глобального лідерства.

З квітня 2006 року по лютий 2009 року обіймав посаду начальника кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ. На даній кафедрі було розроблено комплекс безпекових та інформаціологічних дисциплін: «Національна безпека України», «Інформаційна безпека України», «Державна інформаційна політика України», «Інформаційна акмеологія», «Інформаційне право», «Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом», «Інформаційна деліктологія»

У березні 2010 року — закінчив Навчально-науковий інститут менеджменту безпеки Університету економіки та права „КРОК”, отримавши кваліфікацію „професіонал з управління фінансово-економічно безпекою”.

З січня по березень 2010 року — проходив навчання в Інституті національної безпеки Університету Делавер (NSI, Delaware, USA).

Упродовж 2005 – 2006 років помічник-консультант народного депутата України комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної ради України.

У 2013 році — нагороджено дипломом Академії наук вищої освіти України за номінацією «Монографії».

У 2014 році — призначено на посаду Директора програм національної безпеки Центру воєнної політики та політики безпеки

Фахова аналітична активність:

Експерт експертної ради Управління інформаційної політики Міністерства оборони України

Радник президента Академії безпеки відкритого суспільства

Експерт Експертної ради громадської організації „Міжнародна антитерористична єдність”

Експерт Експертної комісії при раді УСПП з корпоративної безпеки.

Рівень креативного впливу на кіберсоціум:

• https://www.lipkan.com/ – особистий сайт;
•  http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка в Вікіпедії
• https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка з Вікіцитатника
• www.natsecurity.com.ua — проект для проведення конференцій;
• http://goal-int.org/ — сайт громадської організації Глобальна організація союзницького лідерства;
• http://wolf-goal.livejournal.com/ — персональний блог;
• http://book.market-ua.com/ —  книжковий Інтернет-магазин;
• http://www.aoss.org.ua/cgi-bin/index.pl — сайт громадської організації  Академія безпеки відкритого суспільства.

Автор понад 220 наукових праць,

зокрема 12 монографічних досліджень:

1. Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Знання, 2000. — 184 с. (10,36 д.а.).
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й.  Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання, 2002. — 254 с. (20,8 д.а.).
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с. (10,46 д.а.).
4. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с. (47,02 д.а.).
5. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с. (20,46 д.а.).
6. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с. (25.58 д.а.)
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
9. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
10. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
11. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
12. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

Автор 20 навчальних посібників:

1. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
2. Ліпкан В.А., Кондратьєв П.Я. Боротьба з тероризмом: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
3. Кондратьєв Я.Ю., Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
4. Ліпкан В.А.,  Харченко Л.С., Логінов О.В. Інформаційна безпека України: Глосарій. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
5. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С., Яковенко О.О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. — К.: Текст, 2006. — 256 с.
6. Ліпкан В.А. Національна безпека і національні інтереси України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
7. Павленко Б.В., Ліпкан В.А., Тарасюк М.О. Керування транспортними засобами в екстремальних умовах: Навчально-наочний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 96 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
8. Ліпкан В.А. Управління системою національної безпеки України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
9. Ліпкан В.А. Основи терорології (синергетична теорія тероризму). — К.: КНТ, 2006. — 84 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
10. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., В.М.Желіховський Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
11. Ліпкан В.А. Боротьба з міжнародним тероризмом: Нормативна база. — К.: КНТ, 2007. — 248 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
12. Теорія управління в органах внутрішніх справ: Навчальний посібник / За ред. В.А.Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.
13. Ліпкан В.А., Діордіца І.В. Національна безпека України: кримінально-правова охорона: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2007. — 292 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
14. Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
15. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
16. Науково-практичний коментар до Закону України „Про боротьбу з тероризмом” / В.А.Ліпкан, О.А.Івахненко, І.М.Рижов, В.В.Майоров. — К. : КНТ, 2009. — 208 с. — (Серія: національна і міжнародна безпека).
17. Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
18. Ліпкан В.А. Національна безпека України : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан. [2-е вид.]. — К. : КНТ, 2009. — 576 с.
19. Міжнародне право : [підручник] / [В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов та ін.] ; за ред. В. А. Ліпкана. — К. : КНТ, 2009. — 752 с.
20. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом : у визначеннях та поняттях / В. А. Ліпкан. — К. : Магістр – ХХІ століття, 2009. — 162 с.

ПУБЛІКАЦІЇ У ВИДАННЯХ ВАК УКРАЇНИ

1. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру // Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. Праць. — 2000. — Вип. 8. — Одеса: Юридична література. — С. 224 – 230.
2. Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А. Характерні особливості боротьби з тероризмом і бандитизмом в Україні // Додаток до „Вісника ЛІВС МВС України” Актуальні проблеми оперативно-розшукової діяльності. — 2000. — Вип. 1. — Луганськ. — С. 52 – 62.
3. В.Ємельянов, В.Ліпкан Про деякі аспекти вивчення особи-терориста // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 1 (20). — С. 166 – 170.
4. Ліпкан В.А. Відповідальність за тероризм як один з напрямків систематизації кримінального законодавства // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 2. — С. 38 – 47.
5. Ліпкан В.А. Щодо поняття тероризму // Право України. — 2000. — № 7. — С. 66 – 69.
6. Никифорчук Д., Ліпкан В., Лебеденко В. Особливості боротьби ОВС з тероризмом і бандитизмом // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2000. — № 1. — С. 225 - 231.
7. Ліпкан В.А. Тероризм і геополітика: гіпотетичний зв’язок // Правова держава. — 2000. — Вип. 11. — С. 525 – 534.
8. Ліпкан В.А. Кримінологічна та кримінально-правова оцінка тероризму // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 4. — С. 23 – 28.
9. Ліпкан В.А. Залучення населення до роботи міліції — запорука взаємопорозуміння, співпраці та взаємодії органів охорони правопорядку у боротьбі з тероризмом // Проблеми правознавства і правоохоронної діяльності. — 2000. — № 2. — С. 76 – 79.
10. Ліпкан В.А. Питання демонтажу фінансового підґрунтя терористичних організацій // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2001. — № 7. — С. 10 – 15.
11.  Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2001. — № 3. — С. 233 – 236.
12.  Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм і система безпеки підприємництва // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 8 – 17.
13.  Юсупов В.В., Ліпкан В.А. Недержавна система безпеки підприємництва — криміналістичний аспект // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України / Збірник матеріалів науково-практичної конференції 16 – 17 травня 2001 р., Київ.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 88 – 95.
14.  Никифорчук Д.Й., Бірюков Г.М., Ліпкан В.А. Аналіз стану оперативної обстановки як спосіб виявлення терористських груп // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — К., 2002. — № 1. — Ч. 2.
15.  Ліпкан В.А. Окремі аспекти кримінологічної характеристики ювенотероризму (підліткового тероризму) // Право України. — 2002. — № 4. — С. 77 – 82.
16.  Рожнова В.В., Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови системи запобіжних заходів // Право України. — 2002. — № 5. — С. 21 – 26.
17.  Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови антитерористичного законодавства України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 1. — С. 66 – 73.
18.  Ліпкан В.А. Системний підхід до побудови еталонної моделі системи забезпечення національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 2. — С. 19 – 24.
19.  Ліпкан В.А. Національна безпека України у світлі теорії самоорганізації // Держава і право. — 2002. — № 16. — С. 142 – 148.
20.  Ліпкан В.А. Складові національної ідеї // Право і безпека. — 2002. — № 2. — С. 182 – 183.
21.  Ліпкан В.А. Сучасний зміст української національної ідеї // Держава і право. — 2002. — № 17. — С. 463 – 466.
22.  Ліпкан В.А. Неопарадигма національної безпеки // Право України. — 2002. — № 11. — С. 19 – 23.
23.  Ліпкан В.А. Правове забезпечення управління системою національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 19 – 24.
24.  Ліпкан В.А. Методологія формування правового поля забезпечення національної безпеки України // Держава і право. — 2002. — № 18. — С. 70 – 76.
25.  Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А., Крашениця В.Ф. Особливості запобігання злочинам, пов’язаним із захопленням заручників // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 5. — С. 131 – 135.
26.  Ліпкан В.А. Історичні передумови формування сучасної української національної ідеї // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2002. — № 19. — С. 177 – 182.
27.  Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
28.  Ліпкан В.А. Об’єкт, предмет і структура націобезпекознавства // Право і безпека. — 2002. — № 4. — 26 – 29.
29.  Ліпкан В.А. Сучасні загрози національній безпеці України: доктрина пантуранізму // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 168 – 176.
30.  Липкан В.А. Концептуальные основы формирования правового поля обеспечения национальной безопасности Украины // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2002. — № 2 (8). — С. 69 – 74.
31.  Ліпкан В.А. Предмет націобезпекознавства // Держава і право. — 2003. — № 19. — С. 39 – 44.
32.  Ліпкан В.А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120 – 123.
33.  Ліпкан В.А. Сучасний безпекоренесанс // Держава і право. — 2003. — № 20. — С. 216 – 219.
34.  Ліпкан В.А. Сутність та зміст управління системою національної безпеки // Правова держава. — 2003. — Вип. 14. — С. 257 – 266.
35.  Ліпкан В.А. Поняття та зміст націобезпекознавства // Право України. — 2003. — № 9. — С. 114 – 118.
36.  Ліпкан В.А. Необхідність управління системою національної безпеки // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2003. — № 16. — С. 12 – 14.
37.  Ліпкан В.А. Українська національна ідея — фундамент національної безпеки // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2003. — № 22. — С. 299 – 305.
38.  Ліпкан В.А. Необхідність формування системи національної безпеки // Право і безпека. — 2003. — № 2’2. — 21 – 25.
39.  Ліпкан В.А. Синергетичний і гомеостатичний підходи до системи національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 2. — С. 104 – 111.
40.  Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: підходи до формування // Вісник Прокуратури. — 2003. — № 10. — С. 85 – 92.
41.  Ліпкан В.А. Спеціально наукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 3. — С. 63 – 73.
42.  Ліпкан В.А. Загальнонаукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 4. — С. 26 – 33.
43. Ліпкан В.А. Поняття системи забезпечення національної безпеки України // Право і безпека. — 2003. — № 2’4. — С. 57 – 60.
44.  Ліпкан В. Проблеми законодавчого забезпечення національної безпеки // Українське право. — 2003. — № 1 (16). — С. 107 – 120.
45.  Ліпкан В.А. Екзистенціальне управління системою національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 21. — С. 473 – 479.
46.  Ліпкан В.А. Теорія криз при дослідженні ролі біфуркацій в еволюції системи національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 22. — С. 61 – 68.
47.  Ліпкан В.А. Доктрина національної безпеки: проблеми формування // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2003. — № 3. — С. 195 – 198.
48. Ліпкан В.А. Доктрина недержавного забезпечення національної безпеки України // Недержавна система безпеки підприємництва як складова національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — С. 131 – 167.
49.  Ліпкан В.А. Проблеми визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — С. 75 – 78.
50.  Ліпкан В.А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. — 2004. — № 9. — С. 230 – 233.
51.  Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 Т. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, В.Я.Тацій, Ю.С.Шемшученко. — К.: Концерн „Видавничий дім „Ін юре”, 2003. — СС. 41 – 57, 404 – 415, 441 – 450, 1007 – 1037.
52.  Ліпкан В.А. Модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки // Вісник академії правових наук України. — Х., 2004. — Вип. 1 (136). — С. 223 – 229.
53.  Ліпкан В.А.  Роль МВС України у боротьбі з тероризмом в контексті співробітництва з ЄС // Тероризм та боротьба з ним: теоретико-практичний аспект: Монографія. — К.: НАСБУ, 2004. — С. 245 – 258.
54.  Ліпкан В.А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. — 2005. — № 1. — С. 94 – 99.
55.  Ліпкан В.А. Проблеми формування і функціонування системи забезпечення національної безпеки України // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2005. — Вип. 4. — С. 160 – 169.
56.  Ліпкан В.А. Современная парадигма терроризма / Российская система противодействия тероризму: проблемы, механизмы реализации и перспективы развития: Материалы Всероссийской научно-практической конференции: В 2 ч. — Челябинск: Челябинский юридический институт МВД России, 2005. — Ч. 1. — С. 43 – 52.
57.  Ліпкан В.А., Тюріна О.В. Державний суверенітет у контексті формування системи міжнародної безпеки // Університетські наукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 17 – 23.
58.  Ліпкан В., Ліпкан О. Інтерпретаційні схеми розвитку систем безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 2. — С. 12 – 18.
59. Ліпкан В., Майоров В. Проблеми боротьби з міжнародним тероризмом // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 12. — С. 88 – 90.
60. Ліпкан В.А. Загроза національній безпеці як критерій систематизації заходів адміністративно-правового примусу // Юридична Україна. — 2006. — № 6. — С. 19 – 25.
61.  Ліпкан В.А. Стан адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. — 2006. — № 3. — С. 107 – 112.
62.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правові закономірності функціонування системи національної безпеки // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 10. — С. 42 – 44.
63.  Ліпкан В. Адміністративно-правові основи теорії національної безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 11. — С. 23 – 26.
64.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правова природа національної безпеки // Право України. — 2007. — № 3. — С. 9 – 12.
65.  Ліпкан В.А. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки // Судова апеляція. — 2007. — № 2 (7). — С. 97 – 102.
66.  Ліпкан В.А. Зміст і структура адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки // Наук. вісник Нац. акад. Держ. подат. служби України (економіка, право). — № 1 – 2 (33). — 2006. — С. 272 – 278.
67.  Ліпкан В.А. Закон України „Про Кабінет Міністрів України” : питання обсягу повноважень у сфері національної безпеки України / В. А. Ліпкан // Судова апеляція. — № 3 (12). — 2008. — С. 6—11.
68.  Ліпкан В.А. Основи права національної безпеки // Право України. — 2009. — № 1. — С. 108—116. 

ПУБЛІКАЦІЇ В ІНШИХ ВИДАННЯХ

1. Ліпкан В.А. Тероризм: юридична дефініція та зміст // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. — К., 2000. — Т. 19. — С. 50 – 86.
2. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й. Питання боротьби з тероризмом і бандитизмом // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших.— К., 2000. — Т. 19. — С. 385 – 392.
3. Гергелійник В.О., Ліпкан В.А. Проблеми реформування системи арбітражних судів України // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (2). — С. 248 – 252.
4. Бєзруков Є.В., Ліпкан В.А. Використання поліграфа як один з напрямків протидії корупції і економічним злочинам // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (1). — С. 504 – 510.
5. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Проблеми боротьби з організованою злочинністю в регіоні (на матеріалах Харківської та Полтавської областей) / Зб. Матеріалів міжнар. Наук. практ. конференції (Харків) 26 – 27 квітня 1999 р. — С. 182 – 184.
6. 6.  Ліпкан В.А. Методологічні аспекти розроблення криміналістичної характеристики тероризму  // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2001. — Т. 22. — С. 401 – 408.
7. Ліпкан В.А. Методологічні аспекти алгоритму розробки криміналістичної характеристики тероризму // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Тези доп. міжнар. наук. практ. конференції. Ч.1. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. — С. 182 – 184.
8. Ліпкан В.А. Підприємництво під прицілом тероризму // Молодь і підприємництво. — 2000. — № 2. — С. 19 – 21.
9. Тимошенко І.І., Лаптєв С.Г., Ліпкан В.А., Онищенко Г. Закон України „Про недержавне забезпечення безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні” // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-та, 2001. — С. 466 – 477.
10. Ліпкан В.А. Методологічні засади легітимації боротьби з тероризмом як один з механізмів забезпечення прав і свобод людини в процесі правоохоронної діяльності // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. Донецьк, 27 квітня 2001 року. — Донецьк, ДІВС., 2001. — С. 36 – 45.
11. Ліпкан В.А. Теоретичні питання націобезпекознавства // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2002. — Вип. 2. — С. 79 – 87.
12. Ліпкан В.А. Організація недержавної системи безпеки: Дипломна робота / Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу. — К., 2003. — 110 с.
13. Ліпкан В.А. Глобальний тероризм в управлінні сучасною цивілізацією // Тероризм і національна безпека України: Матеріали міжнар. конф. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — С. 118 – 127.
14. Ліпкан В.А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. — Одеса: Юридична література, 2003. — Вип. 16. — С. 115 – 120.
15. Липкан В.А. Правовое поле обеспечения национальной безопасности Украины: вопросы формирования // Правовая защита частных и публичных интересов: Материалы международной межвузовской научно-практической конференции (22 – 23 января 2004 года). — Челябинск: Изд-во ЮурГУ. — Ч. 1. — 49 – 55.
16. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека як складова національної безпеки України // Інформаційні технології в економіці, менеджменті і бізнесі: Проблеми науки, практики і освіти: Зб. наук. праць VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф.— Ч. 2. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. — С. 443 – 453.
17. Ліпкан В.А. Неопарадигма боротьби з тероризмом // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. Випуск сьомий. — Х.: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2003. — С. 131 – 164.
18. Ліпкан В.А., Кузнєцов О.В. та інші Навчально-методичні матеріали. — К.,: Текст, 2005. — 158 с.
19. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є. Удосконалення нормативно-правових засад боротьби з кіберзлочинністю як необхідна умова євроінтеграції // Проблеми європейської інтеграції і транскордонного співробітництва: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, Луцьк,29 – 30 вересня 2005 р. / За ред.. В.Й.Лажніка, С.В.Федонюка. — Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту, ім.. Лесі Україніки, 2005. — С. 192 – 197.
20. Ліпкан В.А. Алгоритм моделювання систем безпеки // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2005. — С. 5 – 10. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
21. Ліпкан В.А. Глобализация международного терроризма // Предотвращение и борьба с преступлениями террористической направленности: Материалы международной научно-практической конференции (Кишинэу, 18 мая 2006 года) / Академия полиции Молдовы. — К., 2006. — С. 65 – 73.
22. Липкан В.А. Нацбезопасность альтернативный взгляд // Неизвестная разведка. — 2006. — № 3 – 4. — С. 12 – 19.
23. Ліпкан В.А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2007. — С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24. Ліпкан В.А. Основні підходи до формування закону України „Про національну безпеку України” // Проблеми національної та міжнародної безпеки: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: КНУВС, 2007. — С. 29 – 36.
25. Липкан В. Параллельный мир: баланс безопасности или безопасный баланс // Неизвестная разведка. — 2007. — № 1. — С. 21 – 27.
26. Ліпкан В.А. Роль сил спеціальних операцій у протидії злочинам проти основ національної безпеки // Запобігання злочинам у сфері забезпечення національної безпеки України : Матеріали міжвідомчої науково-практичної конференції, 21 листопада 2008 р., м. Київ. — К. : Наук.-вид. відділ НАСБ України, 2008. — С. 36-43. (430 с.)
27. Ліпкан В.А. Que se haga scientia // Міліція України. — 2000. — № 5. — С. 26-27.
28. Ліпкан В.А. Морські вовки країни тюльпанів // Міліція України. — 2000. — № 6. — С. 25-26.
29. Ліпкан В.А. Фанат, або заговори, щоб я тебе почув // Міліція України. — 2000. — № 7. — С. 14 – 15.
30. Ліпкан В.А. Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься // Міліція України. — 2000. — № 8. — С. 28 – 29.
31. Ліпкан В.А. FSK — спеціальна команда захисту // Міліція України. — 2000. — № 10. — С. 28 – 29.
32. Ліпкан В.А. Антитерор. З досвіду австралійських колег // Міліція України. — 2000. — № 11. — С. 30 – 32.
33. Ліпкан В.А. Федеральне бюро розслідувань // Форпост. — 2001. — № 1. — С. 24 – 25.
34. Ліпкан В.А. Щит і меч землі обітованої // Форпост. — 2001. — № 2. — С. 22 – 23.
35. Ліпкан В.А. Геній пекла // Форпост. — 2001. — № 3. — С. 18 – 20.
36. Ліпкан В.А. Тероризм і життя // Форпост. — 2001. — № 4. — С. 24 – 25.
37. Ліпкан В.А. Усвідомлюючи досвід інших // Форпост. — 2001. — № 5. — С. 24 – 25.
38. Ліпкан В.А. Поліграф — нова віха взаємопорозуміння міліції з населенням // Міліція України. — 2001. — № 6. — С. 28 – 29.
39. Ліпкан В.А. „Золоті пантери” Італії // Міліція України. — 2001. — № 7. — С. 28 – 31.
40. Ліпкан В.А. Кібертероризм на зламі тисячоліть // Міліція України. — 2001. — № 8. — С. 24 – 25.
41. Ліпкан В.А. Секретна служба США: Військово-морська спеціальна група США // Міліція України. — 2001. — № 9. — С. 24 – 25.
42. Ліпкан В.А. Варта королеви: підготовка поліцейських для боротьби з масовими заворушеннями США // Міліція України. — 2001. — № 10. — С. 20 – 21.
43. Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм: вигадки чи реальність // Міліція України. — 2001. — № 11. — С. 26 – 27.
44. Ліпкан В.А. Ніщо, яке нищить // Міліція України. — 2002. — № 1. — С. 26 -27.
45. Ліпкан В.А. Матриця: проблема свободи у матриці // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 26 – 27.
46. Ліпкан В.А. Бути першими — це для академії традиція // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 29 – 30.
47. Ліпкан В.А. Диявольська врода // Міліція України. — 2002. — № 3. — С. 29 – 30.
48. Ліпкан В.А. Ядерний тероризм або сатана старих богословів // Міліція України. — 2002. — № 4. — С. 27 – 28.
49. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина перша) // Міліція України. — 2002. — № 5. — С. 23 – 24.
50. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина друга) // Міліція України. — 2002. — № 6. — С. 29 – 30.
51. Липкан В.А. Нужен ли Украине Закон „По борьбе с терроризмом” // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 2. — С. 12 – 15.
52. Липкан В.А. Информационный фаст-фуд — приятного аппетита // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 5. — С. 4 – 5.
53. Ліпкан В.А. Пантуранізм — сучасна загроза України // Служба безопасности. — 2002. — № 4. — С. 6 – 7.
54. Ліпкан В.А. Дві цитаделі — одна мета // Міліція України. — 2002. — № 8. — С. 30 - 31.
55. Ліпкан В.А. Судний день // Міліція України. — 2002. — № 9. — С. 24 – 25.
56. Ліпкан В.А. По той бік добра і зла // Міліція України. — 2002. — № 10. — С. 28 – 29.
57. Ліпкан В.А. Служба внутрішньої безпеки США // Міліція України. — 2002. — № 11. — С. 29 – 30.
58. Ліпкан В.А. Європол і внутрішня безпека Європи // Міліція України. — 2003. — № 3. — С. 27 – 28.
59. Ліпкан В.А. Політичний екстремізм у Німеччині // Міліція України. — 2003. — № 11. — С. 26 – 27.
60.  Липкан В.А. Абсурд в Законе или иллюзия безопасности // Человек  и закон. — 2003. — № 12. — С. 42 – 45.
61. Ліпкан В.А. Моє відкриття Америки // Міліція України. — 2004. — № 7. — С. 22 – 23.
62.  Ліпкан В.А. Нещодавно ад’юнктурі НАВСУ виповнилось 30 років // Іменем закону від 16.06.00. — С. 13.
63. Ліпкан В.А. Шанхайська п’ятірка обговорює питання щодо створення єдиного антитерористичного центру // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
64. Ліпкан В.А. Вибухи в Афганістані: чотири особи поранено // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
65. Ліпкан В.А. Поліція Північної Ірландії викрила фабрику вибухових пристроїв // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
66.  Ліпкан В.А. В Ізраїлі за підозрою у вчиненні тероризму затримано представника Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
67. Ліпкан В.А. Німеччина: неонацисти підводять голову // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
68.  Ліпкан В.А. Греція готує новий законопроект по боротьбі з тероризмом Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
69. Ліпкан В.А. Філіппінський уряд на заваді тероризму // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
70. Ліпкан В.А. Шпигунський скандал у США // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
71.  Ліпкан В.А. Екотероризм // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
72. Ліпкан В.А. В Іспанії лунають вибухи // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
73.  Ліпкан В.А. Чи буде видано терориста № 1? // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
74. Ліпкан В.А. KFOR ранить двох бандитів на кордоні Косово і Македонії // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
75.  Ліпкан В.А. Ізраїль активізує боротьбу з тероризмом // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
76. Ліпкан В.А. Розлючений батько захоплює заручників // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
77. Ліпкан В.А. Вибори і тероризм: іспанський варіант // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
78.  Ліпкан В.А. Снайпери проти абортів // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
79.  Ліпкан В.А. Ліквідація антипідривного підрозділу “F” MI-5 — помилка // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
80. Ліпкан В.А. Реалії сучасного кібертероризму // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
81. Ліпкан В.А. Алжир змінює „тактику діалогу” // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
82.  Ліпкан В.А. Біотероризм загрожує світу // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
83.  Ліпкан В.А. Наркотероризм по-колумбійські // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
84.  Ліпкан В.А. Викрадення людей і СНІД // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
85.  Ліпкан В.А. Уряд Ірану підписав угоду із Саудівською Аравією // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.

ПУБЛІКАЦІЇ ПІСЛЯ ЗАХИСТУ ДОКТОРСЬКОЇ ДИСЕРТАЦІЇ з юридичних наук

1. Липкан В.А. Основы права национальной безопасности // Публичное и частное право. — 2009. — № 2. — С. 34—46.
2. Ліпкан В.А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 4 – 8.
3. Ліпкан В.А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80.
4. Ліпкан В.А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю.І.Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 114-117 (204 с.)
5. Ліпкан В.А.   Біла книга: суть та призначення // Адміністративне право в сучасному вимірі : Матеріали IV науково-практичного семінару / ред. колегія : В.К.Колпаков (голова), О. В. Кузьменко, В. А. Ліпкан, І. Д. Пастух. — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. —С. 19—21.
6. Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7 – 10.
7. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
8. Ліпкан В.А., Троханенко І.І. Щодо необхідності реформування системи державного контролю за діяльністю міліції // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2010. — С. 38—41.
9. Ліпкан В.А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28.
10. Липкан В. Мультикультурализм и толерантность: грани соотношения / Владимир Липкан // Формирование толерантного сознания в обществе: Материалы VII международного антитеррористического форума. — К. : Издательство “Киевская правда”. — 2011. — С. 92—100.
11. Максименко Ю. Є., Ліпкан В. А. Права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні // Конституція України : зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. Вип., 24 червня 2011 р. / редкол. :  В. В. Коваленко (голов. ред.). — та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с. , с. 91—101.
12. Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
13. Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.
14. Ліпкан В.А. Інформаційні війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
15. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
16. Ліпкан В. А., Ю.Є.Максименко  Інформаційні права і свободи людини та громадянина / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 64—68.
17. Ліпкан В., Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В. Ліпкан, В. Баскаков  // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — С. 263—269.
18. Ліпкан В. А., Рижов І.М. Врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму / В. А. Ліпкан, І. М. Рижов //  Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 10. — С. 131—135.
19. Ліпкан В. А. Підходи до аксіології національної безпеки / В. А, Ліпкан // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали науково-практичної конференції (Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2012. — С. 8—11.
20. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / В. А. Ліпкан // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Інформаційні технології боротьби з тероризмом” (Київ, 15 липня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 7—11.
21. Липкан В. Ренессанс безопасности. Негосударственная система безопасности как атрибут государства / Владимир Липкан, Игорь Бондаренко // Российские вести. — 11 февраля 2013. — № 3-4(2107-2108). — С. 2.
22. Ліпкан В. А. Підвалини формування нової концепції права в контексті протидії екстремізму / В. А. Ліпкан, А. М. Лобода // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 86—87.
23. Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства / В. А. Ліпкан // Матеріали науково-практичної конференції „Правові проблеми сучасності” (Запоріжжя, 26 лютого 2013 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — С. 46—48.
24. Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. — Европейский Центр  Изобразительных искусств, Братислава, 2013. — С. 90—93. (312 с.)
25. Ліпкан В. А. Поняття держави в контексті діяльності УДО України / В. А. Ліпкан, О. О. Ткаченко // Наше право. — 2013. — № 2. — С. 16—21.
26. Ліпкан В.А. Доступ до інформації з обмеженим доступом : проблеми вироблення уніфікованих дефініцій / В. А. Ліпкан, Л. І. Капінус // Публічне право. — 2013. — С. 45—53.
27. Ліпкан В. А. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Право України. — 2013. — № 110. — С. 249—256.
28. Ліпкан В. А. Інформаційна деліктологія: засади становлення / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Матеріали круглого столу, присвяченого 90-літтю академіка В. В. Копейчикова (19 листопада 2013 року). — К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. — С. 92—96.
29. Ліпкан В. А. Науковий алгоритм дослідження кодифікації інформаційного законодавства України / В. А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 44—48.