Убегая всё время из дома,

На самом деле убегаешь от себя:

Словно тихий паромщик,

Плывешь без цели, маяка и без огня.

Отдаляясь все дальше и глубже,

Ты уплываешь в неведанный мир.

Куда держишь путь, ты, паромщик?

Где корма и кто у тебя командир?

Дунет ветер, и ты вдруг умчался:

В бурю, тайфун, ураган.

Почему ты так долго брыкался

В чей же снова попал ты капкан?

Седовласые волны активно

Пожирают твой ум, плоть и дух

Неужели всё так примитивно,

Неужели ты слеп и настолько ты глух?

Вспомни годы былые семейного счастья,

Где улыбка твоя озорная, задор?

Ты повергнешь себя в ненастья

Это ли цель твоя, Командор?

Ты в силах делать параллели,

Ты можешь всё сопоставлять.

В пароме есть ДВЕ аппарели:

Тебе не повернуть их вспять.

Куда ты держишь путь, Паромщик?

Остановись, обдумай САМ на берегу.

И не спеши рубить канаты

Не факт, что ТАМ помочь тебе смогу.

В.А.Ліпкан

11 січня 2016 РОКУ

Навіщо дмухати на воду,
Навіщо скиглити весь час?
Про братство нібито слов’янського народу
Який безжально так вбиває нас!

Прийшла пора знімати чари,
Якими скутували до жалю.
Прийшла пора до просвєтління
Пануйте правду досхочу.

Пануйте власний шлях розвою,
Цінуйте переможну мить:
Творіть історію Собою,
І власну націю любіть!!!

13.05.07

Шматують бідну Україну:

Все рвуть і тягнуть по кусках,

А мéні болісно глядіти,

І гірко бідкатись в віршах.

Огидні покидьки плазують

Один пред óдним, оком не мигнувши,

Такі обридлі — все плюндрують,

Із радістю державу обдуривши.

Отак і живемó, у цій гидоті:

В цій рідній, водночас чужій землі,

Де люди в щасті, начебто в скорботі

Крадуть життя і власні і чужі.

Допоки ж будеш бідувати,

Допоки ти терпіти будеш їх,

Щоб потім долю нарікати

І все зіпхати на чужих?

На когось легше все звернути,

Сказати: він, бодай, не прав,

Бо важко в душу зазирнути,

Спитать себе: де рідний край?

Де мрія наша колискова,

Соборність й злагода сердечна на землі?

Де доля українська гонорова,

Що нас лишила всіх у самоті?

То є велика помилка народна,

Коли у бідах винимо чужих,

І особливо братів рідних,

Якщо не українців — все одно своїх.

То ж ми, панове українці,

Самі вже маєм зрозуміть:

Не слід чекати на чужинців,

Ніхто не зможе долю подарить.

Самі ми маєм зґуртуватись,

Опанувати власний край,

Ми маєм, брате, шануватись,

Тоді і націю плекай.

Одвічне бідкання, гукання,

Постійний пошук власного шляху,

Невже для українця в тому щастя,

Щоб чубитись за владну булаву?

Немає іншої дороги,

Осмислить маємо життя,

А всі ці блазнів застороги,

Нехай спливають в небуття.

Не треба нам когось винити,

Ми правду мусимо в душі шукать,

Тоді ми будем краще жити,

Лише на себе нарікать.

Бо ж наша доля у своїй руках,

Вона є птахом і вітрилом,

Якщо ми будем жити й далі так,

Вона нас більше не окрилить.

Нам слід вже зрозуміти накінець,

Що Україна — європейський це вінець,

Вона є обрій і буремний шлях,

Жива ідея проросте в серцях.

Омріяна воля, свобода, пісні,

Прекрасні дівчата, жінки чарівні —

Усе Україна для щастя ти маєш,

А як досягти, то і досі не знаєш.

То духом зберися, народ український,

Зберися, подумай: навіщо живеш?

Напевно подеколи може і вільний,

Але ж поза шляхом ти вічно ідеш.

Постійне гойдання: Європа чи схід,

Чи підемо в НАТО, чи може не слід?

Постійно, як мавпи, когось копіюєм,

Одвічно  ми з тінню шалено воюєм.

Наразі ж біда полягає у тому,

Що ворога вічно шукаєм ми вдома,

Із піною в роті чуже вихваляєм,

А власне і краще постійно нехаєм.

Отож, українце, подумай ще раз,

Навіщо життя ти отак проживаєш,

Чому для чужих не жалієш прикрас,

Про долю ж братів так погано ще дбаєш.

]]> https://goal-int.org/shmatuyut-bidnu-ukrainu-2/feed/ 0