Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Досліджено наслідки впливу становлення інформаційного суспільства в Україні та процесу інформатизації на таку складову правової системи як система законодавства. Визначено поняття «інформаційне законодавство». Окреслено основні недоліки та магістральні напрями розвитку вітчизняного інформаційного законодавства.

Ключові слова: інформатизація, правова система, система законодавства, інформаційне законодавство, інформаційне право

Исследованы последствия воздействия становления информационного общества в Украине и процесса информатизации на такую составляющую правовой системы как система законодательства. Определено понятие «информационное законодательство». Определены основные недостатки и магистральные направления развития отечественного информационного законодательства.

Ключевые слова: информатизация, правовая система, система законодательства, информационное законодательство, информационное право

Investigated the effects of the information society in Ukraine and process information for this part of the legal system as a system of laws. The concept of «information law». The basic weaknesses and main directions of the national information legislation.

Key words: informatization, legal system, system of law, information legislation, information law

Побудова інформаційного суспільства в Україні та входження нашої держави до інформаційної ери сприяла трансформації багатьох соціальних сфер. Зрозуміло, що певних перетворень набула й вітчизняна правова система. Аналіз наслідків впливу процесу інформатизації на її структурні елементи, дозволяє констатувати, що одних з найбільш серйозних змін зазнала система законодавства.

Динамічне та інтенсивне ухвалення інформаційних нормативно-правових актів різною юридичної сили сприяло виокремленню інформаційної галузі законодавства.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на вітчизняну систему законодавства, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття стану та тенденцій розвитку інформаційного законодавства України.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «інформаційне законодавство»; 2) окреслити основні риси вітчизняного інформаційного законодавства; 3) виокремити магістральні напрями розвитку інформаційного законодавства України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко,  Л. І. Рудник,  К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

За даними Держкомстату України ще у 2008 року інформаційні відносини було урегульовано 257 законами України та 290 постановами Верховної Ради України, 368 указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України [1, с. 480].

Зважаючи на подальше становлення інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, а також входження нашої держави в європейський та міжнародний інформаційний простір, кількість таких актів щорічно збільшується.

О. Г. Марценюк стверджує: «Сьогодні Україна має сотні законодавчих та інших нормативно-правових актів, що зорієнтовані на розвиток інформаційних процесів, захист національного інформаційного простору, прискорення інтегральних процесів в світовому інформаційному просторі» [2, с. 35].

Попри таку статистику більшість науковців при дослідженні певних інформаційних проблем аргументовано доводять необхідність розроблення та ухвалення нових інформаційних нормативно-правових актів. Наприклад, після чергового круглого столу, присвяченому державному управлінню перехідних суспільств в умовах глобалізації, з метою розвитку інформаційної сфери учасниками було запропоновано розробити такі закони:

–         про розвиток галузі інформаційних технологій;

–         організація обліку і моніторингу;

–         впорядкування систем сертифікації, стандартизації, ліцензування;

–         розвиток інформаційних систем;

–         забезпечення інформаційної безпеки;

–         захист і використання інтелектуальної власності;

–         захист авторського права [3, с. 8].

Сплеск пропозицій науковців щодо ухвалення тих чи інших інформаційних нормативно-правових актів пов’язаний не лише з динамічністю розвитку інформаційних правовідносин. Як вірно стверджує О. А. Баранов: «Закони покликані не тільки юридично фіксувати суспільні відносини, що вже склалися або достатньою мірою сформувалися, але й активно формувати перспективні відносини, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому» [4, с. 62].

Хоча є діаметрально протилежні думки з цього приводу: «…нам не потрібно створювати нові закони у сфері інформації, а систематизувати вже існуючі, визначаючи у них правові гіперзв’язки з метою подальшого їх кодифікування на рівні Кодексу України про інформацію» [5, с. 82].

Попри таку жваву дискусію науковців з приводу необхідності подальшої динамічної та інтенсивної правотворчої діяльності в інформаційній сфері, трактування поняття «інформаційне законодавство» й донині є нормативно невизначеним.

Майже в кожному інформаційному нормативно-правовому акті міститься власне поняття: «законодавство про інформацію» (Закон України «Про інформацію»), «законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність» (Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»), «законодавство про Національну програму інформатизації» (Закон України «Про Національну програму інформатизації», «законодавство України про державну таємницю» (Закон України «Про державну таємницю») тощо.

З метою забезпечення виконання завдань з організації та ведення еталонної бази даних правової інформації, необхідної для формування правової політики, підвищення ефективності правового регулювання, реалізації програм законопроектних робіт, забезпечення правової реформи в Україні, вдосконалення обліку актів законодавства, а також забезпечення автоматизованого обміну правовою інформацією затверджено класифікатор галузей законодавства України, де виокремлено галузь законодавства «зв’язок, інформація та інформатизація» [5].

При тому у концептуальному нормативно-правовому акті, що регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації – Законі України «Про інформацію», на відміну від зазначених вище актів, це поняття взагалі не окреслюється, попри активне оперування ним в низці статей.

У попередній редакції Закону України «Про інформацію» також застосовувалось поняття «законодавство України про інформацію», яке становить Конституція України, цей Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права [6].

Семантичний та герменевтичний аналіз вищезазначеної норми права дав змогу В. А. Ліпкану та В. А. Залізняку дійти таких висновків.

1. Даний нормативно-правовий акт містить вузьке розуміння терміна «законодавство», залишаючи осторонь підзаконні нормативно-правові акти. Хоча більшість інформаційних відносин урегульовані саме підзаконними нормативно-правовими актами, про що детальніше поговоримо далі.
2. Доволі спірним залишається той факт, що законодавство України про інформацію обмежується винятково законодавчими актами про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, оскільки виникає питання: що робити з нормативно-правовими актами, які встановлюють режими доступу до інформації чи інші аспекти інформаційної діяльності.
3. Не менш дискусійним є положення про «принципи і норми міжнародного права», оскільки Конституція України чітко визначила, що лише чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Що робити з тими принципами міжнародного права, які можуть порушувати національний суверенітет і нести загрозу національній безпеці [8, с. 132]?

Попри зазначені вище конструктивні зауваження щодо змісту поняття «законодавство про інформацію», вважаємо серйозною правовою прогалиною відсутність нормативної дефініції цього поняття, адже більшість положень інформаційних нормативно-правових актів мають відсильні та бланкетні норми з прив’язкою «це питання вирішується згідно з чинним інформаційним законодавством» чи «законодавством про інформацію». Саме тому суди при винесенні певного рішення можуть застосовувати широке та вузьке трактування цього поняття, що, своєю чергою, є загрозою інформаційним правам і свободам людини та громадянина чи національним інтересам у інформаційній сфері держави і суспільства.

Процес правореалізації та судочинства ускладнюється тим, що нині відсутня нормативна дефініція більш широкого поняття «законодавство» щодо поняття «інформаційне законодавство».

Так, слушною є думка Д. Лилак: «… що термін «законодавство» хоча досить широко застосовується у правовій системі, але не має легалізованого однозначного визначення ні в Конституції, ні в законах України. Хоча цей термін є елементом юридичної техніки, проте і в теорії права дослідники не досягли консенсусу у його розумінні. При визначенні його розуміння у застосуванні пропонується дотримуватися певних вимогам: термін «законодавство» має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине значення повинно бути загальновизнаним; він має зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті» [9, с. 48 ].

Бурхлива наукова дискусія з цього приводу унеможливлює стабілізації ситуації, адже кожен з науковців аргументовано доводить власну точку зору, застосовуючи той чи інший спосіб тлумачення: буквальний, звужений, розширений.

«Відповідно до першого підходу законодавство обмежується лише такими правовими актами, як закони. Згідно з другим — до його складу входять нормативно-правові акти лише вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). Щодо третього, то законодавством охоплюються всі нормативно-правові акти, прийняті відповідно до своїх повноважень державними органами та органами місцевого самоврядування» [8, с. 102].

Поряд з цими позиціями, на наш погляд, не менш важливим для забезпечення інформаційних прав і свобод людини та громадянина чи національних інтересів у інформаційній сфері держави і суспільства є окреслення місця норм та принципів міжнародного права в національній правовій системі. Чи є джерелами інформаційного законодавства міжнародні нормативно-правові акти? Це питання особливо актуалізується у зв’язку з транснаціональністю інформаційних правопорушень та все частішим зверненням до міжнародних інституцій осіб, інформаційні права і свободи яких порушено.

Дивним вбачається надане визначення поняття «законодавство» у першій вітчизняній юридичній енциклопедії як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розроблення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [10, с. 210-211]. По-перше, дане визначення має занадто неінформативний та ненауковий характер. По-друге, неприпустимим вбачається в такому виданні як енциклопедія, яка має бути, певним золотим стандартом з-поміж плюралізма наукових поглядів на дискусійні питання, врахування Рішень Конституційного Суду України як обов’язкових для виконання на всій території нашої держави.

За конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок до Конституційного Суду України було ухвалено відповідне рішення, де зауважено: «…термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин, що регулюються, термін «законодавство» вживається в різних значеннях: в одних випадках маються на увазі лише закони, в інших, передусім кодифікованих актах, поняття «законодавство» включає закони, інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади» [11].

Внаслідок розгляду цього звернення та глибокого аналізу  порушеної тематики Конституційний Суд України вирішив, що терміном «законодавство», який вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [11].

Попри те, що Конституційний Суд України надав визначення терміна «законодавство» винятково в контексті частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, вважаємо дане Рішення має враховуватись при визначення інших суміжних понять, зокрема «інформаційне законодавство».

Саме тому підтримуємо позицію В. А. Ліпкана та В. А. Залізняка, які запропонували під інформаційним законодавством України розуміти систему законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації [8, с. 104].

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери обумовлена тим, що ці процеси охоплюють різні комплекси не тільки юридичних, а ще й різні комплекси економічних та технічних проблем. Їх вирішення в найближчому майбутньому стане першочерговою задачею [12, с. 176; 13, с. 7–32].

Інформаційне законодавство складається з кримінальних, цивільних, адміністративних, конституційних норм тощо.

За змістом інформаційне законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, що складається з приписів приватно-правового та публічно-правового характеру, об’єднаних таким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, які формуються у сфері інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних відносин [14, с. 91].

Ситуаційний підхід до ухвалення інформаційних нормативно-правових актів детермінував наявність значного кола проблем нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

О. Г. Марценюк виокремлює такі:

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що призводить до суперечливого тлумачення та застосування норм права на практиці.
2. Різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались в різні часи і, особливо, без узгодження понятійного апарату. Такі нормативні акти не мають чітко визначеного змісту, недостатньо коректні. Термінологічні розбіжності, різне тлумачення однакових за назвою та формою визначень призводить до варіантного розуміння та застосування норм на практиці. Найбільш важливі терміни, які передбачають тільки одне визначення, мають різні визначення в різних нормативних актах. До них відносяться «таємна інформація», «таємниця», «документ», «документована інформація», «майно», «власність», «володіння», «інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт суспільних відносин», «учасники суспільних відносин», «система інформаційних відносин» та деякі інші.
3. Значна кількість законів та підзаконних нормативних актів в сфері інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування.
4. Має місце розбіжність відносно розуміння структури та складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходів до їх формування. В окремих законах до системи законодавства залучаються норми, що встановлені в підзаконних актах. В практиці правозастосування це призводить до колізії норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акту.
5. Нові правові акти в сфері суспільних інформаційних відносин часто неузгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу [2, с. 38].

Крім суто правових недоліків нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин та як наслідок неефективності інформаційного законодавства, негативно на стан реалізації відповідних інформаційних норм впливає й недостатній рівень правової та інформаційної культури осіб, що покликані їх реалізовувати.

Наприклад, ми погоджуємось з міркуваннями О. Г. Марценюка щодо хаотичності та масовості інформаційних нормативно-правових актів, відсутності узгодження інформаційних дефініцій тощо. Однак які можуть виникати проблеми в правозастосуванні, якщо є колізія норм між законом та підзаконним нормативно-правовим актом? Які причини застосовувати норми тих актів, що були ухвалені раніше, зважаючи на загальновизнані правила подолання темпоральних, ієрархічних та змістовних колізій?

Більш конструктивною вбачається позиція Ю. Є. Максименко з цього приводу: «Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без указівок на шляхи їх реалізації, внаслідок чого спостерігається низький рівень правореалізації норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Крім того, наявність численних бланкетних норм права, багатьох абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, а також відсутність закріплення фундаментальних, базових дефініцій (наприклад, інформаційна безпека) є джерелами загроз інформаційній безпеці України» [15, с. 143].

Не меншою уваги заслуговують також й міркування В. А. Ліпкана, який зауважив, що «…в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави. Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо. Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію. За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності» [16, с. 127].

Отже, інформаційне законодавство займає надзвичайно важливе місце в правовій системі України. Зважаючи на стихійний та ситуативний характер ухвалення інформаційних нормативно-правових актів, говорити про ефективність вітчизняного інформаційного законодавства неможливо. Саме тому виправданим вбачаються пропозиції науковців щодо необхідності проведення фахової систематизаційної діяльності у цій сфері з врахуванням тенденцій міжнародного нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Правова інформатика : підруч. : за ред. В. Дурдинця, Є. Моісеєва, М. Швеця. [2-е вид.]. — К. : ПанТот, 2007. — 524 с.
2. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
3. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації : матеріали засідання міжнародного круглого столу. — К., 2001. — 69 с.
4. Баранов О. А. Інформаційне право України : стан, проблеми, перспективи — К. : СофтПрес, 2005. — 316 с.
5. Красноступ Г. Організаційно-правові аспекти необхідності реформування сучасного інформаційного законодавства / Г. Красноступ // Право України. — 2005. — № 9. — с. 81—83
6. Про затвердження Класифікатора галузей законодавства України : Наказ Міністерства Юстиції України : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
7. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 року № 2938-VI : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
8. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
9. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття «законодавство» і практичну необхідність його нормативної легалізації / Д. Лилак // Право України. — 2001. — № 8. — С. 48–51
10. Шемшученко Ю. С. Безпека національна / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 210—211.
11. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»). – Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Кн. 1 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — С. 272—276.
12. Кохановська О. В. Цивільно-правові аспекти регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Кохановська Олена Велеонінівна. — К., 1998. — 199 с.
13. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні : [за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа]. — К. : Юридична думка, 2006. — 384 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.
16. Ліпкан В. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. Ліпкан, Ю. Максименко// Право України. — 2013. — № 12. — С. 125—127.

Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено стан та перспективи розвитку інформаційного права як самостійної галузі права у вітчизняній правовій системі, окреслено співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Ключові слова: інформаційне право, інформаційне законодавство, правова система, система права, галузь права

Исследовано состояние и перспективы развития информационного права как самостоятельной отрасли права в отечественной правовой системе, определены соотношения понятия «информационное право» с другими смежными понятиями: «программное право», «компьютерное право», «право информатики», «телекоммуникационное право» и т.д.

Ключевые слова: информационное право, информационное законодательство, правовая система, система права, отрасль права

The state and prospects of development of information law as an independent branch of law in the domestic legal system, outlines the value concept of «information law» with other related concepts: «software Llaw», «computer law», «law science», «telecommunication law».

Keywords: information law, information law, legal system, legal legislation, the branch of law

Питання виокремлення такої самостійного галузі права як інформаційне право було порушене ще у 1978 році А. Б. Венгеровим [1]. Попри очевидний факт наявності однорідних правових норм, що регулюють інформаційні правовідносини, дискусійним серед науковців залишається необхідність виокремлення інформаційної галузі права й донині. Адже здебільшого дослідники зауважують про інформаційне право як про науку чи навчальну дисципліну, а також ототожнюють інформаційне право з інформаційним законодавством.

Зважаючи на це, вважаємо актуальним напрямом наукової діяльності є окреслення наукових підходів щодо визначення інформаційного права як самостійної галузі права, що й обумовило мету написання даної наукової статті.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) дослідити наукові позиції щодо визначення поняття «інформаційне право»; 2) окреслення співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями; 3) розкрити авторське бачення щодо місця та ролі в правовій системі України інформаційного права.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Одними з аргументів апологетів наукового підходу, згідно з яким висловлюється скепсис щодо наявності інформаційного права як самостійної галузі права, є складність визначення об’єкта та предмета.

Так, Г. Красноступ зауважує про «…складність визначення об’єкта і предмета цієї галузі права» [2, с. 125].

Та чи можна вважати критерієм науковості складність визначення об’єкта і предмета? На нашу думку, ні. Адже навіть визначення предмета та об’єкта в загальновизнаних галузях права викликає бурхливу дискусію серед спеціалістів.

Саме тому ми поділяємо аргументи тих дослідників, які зауважують : «…ми на порозі інформаційного суспільства, і зволікання з розробленням його правового фундаменту здатне породити негативні наслідки для суспільства і держави» [3, с. 101].

Близька нашому баченню й позиція деяких науковців, які, відзначаючи «…актуальність і значущість проблем, пов’язаних з необхідністю прискорення формування інформаційного права як самостійної галузі права…» [4], звертають увагу на те, що «…інформаційне право — це шлях усвідомлення «зустрічі» інформаційних технологій та інститутів держави і права, це шлях упорядкування відносин в одній з найбільш гарячих сфер життя планети — інфосфери та її взаємодії з усіма тканинами сучасного соціуму» [4].

Дійсно, нині відсутнє уніфіковане визначення предмета та об’єкта інформаційного права. Більше того, деякі автори зазначають про «предмет правового регулювання інформаційного права», що складають інформаційні відносини, що виникають, змінюються і припиняються при обертанні інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних відносин [5, с. 99]. Інші виокремлюють провідний та безпосередній предмет інформаційного права, що складають інформація та конкретні види та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності тощо відповідно [6, с. 13].

Плюралізм розуміння змісту кола суспільних відносин, що охоплюється сферою правового регулювання, сприяв появі поряд з терміном «інформаційне право» й інших понять: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Контент-аналіз наукової літератури дозволяє констатувати, що в наукових розвідках домінує все ж таки термін «інформаційне право». Попри це дослідники намагаються обходити стороною питання визначення цього поняття.

Так, Ю. Тихомиров, оперуючи цим терміном, зауважує про комплексність та публічність інформаційного права [7, с. 123]. В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський та ряд інших українських розробників українського інформаційного права розкривають зміст предмета інформаційного права як відносини щодо інформації, також оминають визначення поняття «інформаційне право» [6, с. 13].

Л. П. Коваленко стверджує: «Інформаційне право — це галузь права, систему соціальних норм , що впорядковує охоронювані державою суспільні відносини , що виникають в інформаційній сфері — сфері створення, перетворення й використання інформації. Основний предмет правового регулювання інформаційного права — це інформаційні відносини, що ви никають при здійсненні інформаційних процесів — процесів створення, збору, опрацювання, зберігання, пошуку, передачі, поширення й використання інформації [8, с. 150].

Ряд дослідників, застосовуючи термін «інформаційне право», намагаються зробити це поняття «гумовим», перераховуючи все те, що має назву «інформаційне». Зокрема, І. Бачило, трактує інформаційне право як сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм Російської Федерації, що утворюють самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також як стан правової свідомості суб’єктів права у галузі інформаційної діяльності та відносин, пов’язаних із інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних мереж і систем в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, спрямованих на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством правил у галузі інформації та інформатизації [9].

Дане визначення більше викликає запитань, ніж відповідей, адже автором ототожнюється інформаційне право з інформаційним законодавством, інформаційною культурою тощо. Тим більше загальновизнаним в теорії держави та права є визначення галузі права як відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин.

В більш пізніх своїх роботах дослідниця також має дещо неоднозначну думку щодо інформаційного права, трактуючи його як науку про предмети, принципи і методи правового регулювання діяльності та відносин в галузі формування і використання інформаційних ресурсів, технологій і комунікацій та їх мереж, організації управління процесами інформатизації та забезпечення інформаційної безпеки громадян, держави і суспільства з метою задоволення їх інформаційних потреб та забезпечення процесів розвитку суспільства [10, с. 31] та як нову комплексну галузь публічного права, що входить в сімейство адміністративного права [10, с. 33].

Дещо дискусійним вбачається й визначення поняття «інформаційне право» іншим російським дослідником В. Копиловим, який визначив його як комплексну галузь права, що являє собою систему соціальних норм і відносин, які охороняються силою держави та виникають в інформаційній сфері — сфері виробництва, перетворення і споживання інформації [5]. Як ми зауважували раніше, галузь права складають винятково правові норми. Адже не усі соціальні норми легітимізуються, тобто набувають правового характеру. Щодо відносин, то вони є предметом правового регулювання, тобто предметом галузі права. Дещо сумнівним видається й окреслена автором інформаційна сфера як сфера виробництва, перетворення та споживання інформації. Виходячи з цієї тези, інформаційні правовідносини у сфері захисту інформації не складають предмет інформаційного права. Однак інститути захисту таємниць, іншої інформації з обмеженим доступом чи публічної інформації є одними з найбільш усталеними з-поміж інших інститутів інформаційного права.

Дихотомія бачення інформаційного права як галузі права та галузі законодавства спостерігається в позиції Б. А. Кормича. Автор надає таке визначення інформаційному праву: виокремлена група правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв’язків суб’єктів інформаційних відносин [11, с. 41]. Однак в подальшому зауважує, що сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об’єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відособлена група суспільних відносин, засовуючи при цьому специфічні методи регулювання [11, с. 42].

О. Г. Марценюк висновує: «Інформаційне право України виступає самостійною комплексною галуззю національного права, що вимагає теоретичного обґрунтування окремих інститутів інформаційного права при їх комплексному застосуванні в українській правовій системі, встановлення самостійного методу інформаційного права» [12, с. 219].

Уникає визнання інформаційного права як самостійної галузі права й М. Рассолов, визначаючи інформаційне право як галузеву юридичну науку, що формується та вивчає сукупність норм права, що регулюють інформаційні відносини у суспільстві та містять приписи, які відносяться до інформаційної діяльності в цілому [13].

Таку позицію поділяє Д. Гетманцев: «…під терміном «інформаційне право» ми можемо розуміти як галузь науки чи правову дисципліну, а не саму галузь права» [14, с. 89] чи «… на сучасному етапі може йтися не про існування інформаційного права як самостійної галузі права, а лише про існування інформаційного законодавства як галузі законодавства» [14, с. 89].

Попри свої аргументи дослідник пропонує таке визначення поняття «інформаційне право» — система правових норм конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів — процесу виробництва, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживання інформації [14, с. 91].

То ж виникає питання: чи розуміє автор різницю між галуззю права та галуззю законодавства як відносно самостійної сукупності юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин та сукупності упорядкованим певним чином нормативно-правових актів, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин, відповідно?

О. Соснін також зауважує про науку інформаційного права як галузь юридичної науки, що вивчає суспільні відносини в інформаційній сфері, їх закономірності та відображення у праві, правоохоронній і правозастосовній практиці, у суспільній правосвідомості [15, с. 101-102].

При чому дослідник зазначає: «…як наука інформаційне право в Україні перебуває на початковому етапі свого розвитку, незважаючи на те, що ідея інформаційного права у світі реалізується досить активно. На пострадянському просторі лідирує Росія, ученими якої зроблено вагомий внесок в розроблення теорії інформаційного права. В Україні без створення необхідної наукової бази інформаційного права підготувати наукову еліту та відповідної кваліфікації управлінські кадри для цієї сфери діяльності є проблематичним» [15, с. 101-102].

Неординарною вбачається думка І. М. Сопілко, яка зауважила, що «Як галузь суспільних відносин інформаційне право може розглядатися у двох аспектах: об’єктивному і суб’єктивному. В об’єктивному змісті інформаційне право — це врегульований нормативними актами комплекс суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. У суб’єктивному змісті інформаційне право — це комплекс прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин щодо інформації. Як інституція в юридичній науці інформаційне право — це відносно автономна інституція правової науки щодо дослідження проблем суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. Як навчальна дисципліна інформаційне право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і практики регулювання суспільних відносин, об’єктом яких є інформація» [16, с. 46].

Отже, аналіз наукових позицій у даному контексті дозволяє констатувати, що інформаційне право слід розглядати у декількох ракурсах: як науку, як навчальну дисципліну та комплексну галузь права.

Основні відмінності між основними та комплексними галузями права вдало розкрито Ю. К. Толстим:

-        «кожна основна (самостійна) галузь має чітко визначену предметну єдність, а комплексна галузь позбавлена подібної єдності, оскільки регулює різнорідні відносини;

-        до складу основних галузей права не можуть входити норми інших галузей права, а комплексна галузь складається із норм основних галузей права;

-        кожній основній галузі права притаманний специфічний метод правового регулювання; для комплексної галузі характерна інша ситуація – в ній використовується декілька методів правового регулювання з основних галузей;

-        основні галузі права займають визначене місце в системі права, а комплексні галузі ніякого місця не займають» [17, с. 45].

Звичайно, що питання виокремлення комплексних галузей права й донині є дискусійним серед науковців. Та чи не вбачається невірним заплющувати очі на наявність факта появи та розвитку інформаційних прав, інформаційних відносин та сукупності однорідних норм, що їх урегульовують лише тому, що це не вписується в систему критеріїв, розроблену на початку минулого сторіччя?

Така розгалуженість, розмитість предмета правового регулювання та неусталеність структури інформаційного права сприяє необґрунтованому виокремленню інших «інформаційних» галузей права.

Саме «молодий» характер цієї галузі права детермінує наукові дискусії щодо її визнання через відсутність однозначного трактування його понятійно-категоріального апарата, методологічного інструментарію, структури, системи, предмета та об’єкта тощо.

Певним аргументом на користь визнання інформаційного права як самостійної галузі права є розширення зміста спеціальності 12.00.07 (теорія управління; адміністративне право; фінансове право), за якою здійснюється присвоєння вчених звань, захист дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук у червні 2003 року. З того часу до цієї спеціальності додали й інформаційне право.

Актуальність значного кола інформаційних проблем, своєю чергою, сприяли динамічному розвитку наукових досліджень, спрямованих на їх розв’язання та, як наслідок, захисту дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук саме з інформаційного права. Тенденційним залишається збільшення кількості дисертаційних досліджень саме цього спрямування. Цей факт дозволяє констатувати не лише про формування інформаційного права, а й активний його розвиток.

Отже, попри те, що інформаційне право — це галузь права, що лише формується, «…вона відіграватиме визначальну роль у розвитку суспільства ХХІ сторіччя і найближчим часом стане повноцінною галуззю права, позбавившись різноманітних інсинуацій» [5, с. 81].

Саме тому ще раз акцентуємо: науково неадекватним є застосування таких критеріїв виокремлення самостійної галузі права як предмет та метод правового регулювання в умовах глобалізації та інформатизації. По-перше, поява цих критеріїв була обумовлено науковими дискусіями минулого сторіччя. По-друге, питання кількості методів правового регулювання при визначенні самостійності галузі права є одними з найдискусійнішими серед дослідників й донині: від одного до декількох методів правового регулювання.

Не можливо заперечити, що інформаційні правовідносини, що складають предмет інформаційного права, мають певний ступінь своєрідності, питому вагу з-поміж інших суспільних правовідносин та норми, що їх урегульовують потребують диференціації за допомогою конкретної галузі права, що становить собою інформаційне право.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Венгеров А. Б. Право и информация в условиях автоматизации управления. – М. : Юридическая литература, 1978. —
2. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
3. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
4. Бачило И. Л. Информационное право \ Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А.; Под ред. Акад. РАН Б.Н. Топорнина. — СПб. : «Юридический центр Пресс», 2001. — 422 с.
5. Копылов В. А. Информационное право : [учеб]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2003. — 512 с.
6. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України: [навч. посіб.] / В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Грищенко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
7. Тихомиров Ю. А. Публичное право : [Учебник]. – М. : БЕК, 1995. – 496 с.
8. Коваленко Л. П. Інформаційне право в Україні / Л. П. Коваленко // Проблеми законності. — № 119. — 2012. — с. 148—156
9. Бачило І. Л. Інформаційне право: роль та місце в системі права Російської Федерації / І. Л. Бачило // Держава і право. — 2001. — № 2— с. 34—40
10. Бачило И. Л. Информационное право : [учеб.] / Бачило И. Л. — М. : Юрайт, 2010. — 454 с.
11. Кормич Б. А. Інформаційне право : [Підручник]. — Х. :БУРУН і К, 2011. — 334 с.
12. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
13. Рассолов М. М. Информационное право : [Учеб. пособие[/ М. М. Рассолов. — М., 1999. — 398 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — с. 99—103
16. Сопілко І. М. Методологічні засади виокремлення інформаційного права в системі права України / І. М. Сопілко // Юридичний вісник. — № 1 (18). — 2011. — с. 46—49
17. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданского законодательства / Ю. К. Толстой // Правоведение. — 1957. — № 1. — С. 45—49

Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Розглядається необхідність використання різних методологічних підходів та принципів при дослідженні  правової системи; розкрито зміст та співвідношення понять «методологія», «метод»; виокремлено основні методологічні підходи, що застосовуються в юридичних дослідженнях; розкрито концептуальні засади застосування системного підходу при дослідженні правової системи як правової категорії та юридичного феномена.

Ключові слова: правова система, метод, методологія, методологічний підхід, системний підхід, система

Рассмотрена необходимость использования различных методологических подходов и принципов при исследовании правовой системы; раскрыто содержание и соотношение понятий «методология», «метод»; выделены основные методологические подходы, применяемые в юридических исследованиях; раскрыто концептуальные основы применения системного подхода при исследовании правовой системы как правовой категории и юридического феномена.

Ключевые слова: правовая система, метод, методология, методологический подход, системный подход, система

Consider the need to use different methodological approaches and principles to the study of the legal system; the meaning and value of concepts «methodology», «method»; singled out the basic methodological approaches used in legal studies; deals with the conceptual foundations of a systematic approach to the study of the legal system as a legal category and legal phenomenon.

Key words: legal system, method, methodology, methodological approach, system approach, system

Складність правової системи як предмета дослідження обумовлює необхідність використання різних методологічних підходів та принципів. Причому їх застосування має бути науково обґрунтованим. Кожна юридична наука має власний інструментальний апарат, за допомогою якого вивчає відповідні соціальні процеси та явища, робить висновки та надає пропозиції й рекомендації з метою їх удосконалення.

Зважаючи на те, що категорія «правова система» є новим, малодослідженим юридичним феноменом, слід визнати відчутний брак методологічних засад її дослідження та визначення взаємозв’язку з іншими соціальними системами. Це обумовлює актуальність написання даної наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття плюралізму методологічних підходів щодо дослідження правової системи як юридичної категорії.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «методологія» та «метод»; 2) виокремити основні методологічні підходи, що застосовуються в юридичних дослідженнях; 3) розкрити концептуальні засади застосування системного підходу при дослідженні правової системи.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

В юридичній науковій літературі викладено різні підходи до виокремлення структури методології юридичної науки.

Так, С. Д. Гусарєв та О. Д. Тихомиров зауважують: «…методологія юридичної науки не зводиться лише до сукупності наукових методів пізнання правової дійсності і побудови наукових знань, а є складним і багатоплановим утворенням, що охоплює: світоглядні, філософські, теоретичні та наукознавчі засади; проблеми структури юридичного наукового знання взагалі і в особливості його теорій та концепцій; тенденції виникнення, функціонування і зміни наукового знання, а також його класифікації, типологізації; понятійний апарат юридичної науки і її наукову мову; структуру і склад теоретичних та інших наукових методів, що застосовуються; формалізовані методики і процедури конкретного їх використання» [1, с. 248-249].

Цю думку підтримують й інші вчені: «…загальний стан розробки методологічних проблем українського правознавства відстає від сучасних потреб, хибує відчутними недоліками. Поширення набули методологічна невизначеність, еклектизм, некритичне запозичення певних методів та методичних засобів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях соціально-правових проблем. Мають місце непоодинокі прояви абстрактного соціально-беззмістовного визначення державно-правових явищ, нерозбірливого застосування концепцій та норм, що належать до різних, нерідко протилежних зарубіжних правових систем, недооцінки правових принципів…» [2, с. 150-154].

Розуміння понять «методологія», «методи», а також їх співвідношення доволі дискусійне серед науковців. Оперуючи вищезазначеними поняттями, дослідники не бачать різниці між ними та здебільшого вживають їх як синоніми.

Так, О. Ф. Скакун зазначає: «…метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнання, створення та організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу та право, висловлену в поняттях» [3, с. 48].

В. В. Лазарєв, С. В. Липень визначають методологію як сукупність принципів, прийомів, способів наукової діяльності, що застосовується для отримання істинних, та таких, що відображають об’єктивну реальність, знань [4, с. 19].

Водночас авторський колектив російських вчених, оперуючи усталеною і консервативною конструкцією, зазначають, що метод охоплює способи, прийоми, засоби вивчення [5, с. 15].

Привертає увагу підхід колективу вітчизняних науковців: «…методологія — це наука про методи, складне утворення, що характеризує систему різних методологічних рівнів і методів пізнання предмета. В механізмі юридичного пізнання вона може розглядатися як вихідна категорія, а метод у свою чергу — це базова категорія методології, адже вона є не що інше, як теорія методів» [6, с. 14].

Здебільшого у вітчизняних наукових колах методологію визначають як концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища [7, с. 35]. Таке трактування цих понять можна знайти у більшості енциклопедичних видань.

Аргументовану позицію з цього приводу детально викладено В. А. Ліпканом та В. А. Залізняком [8, с. 148-149], згідно з якою ці поняття («метод» і «методологія») слід використовувати в таких значеннях.

Метод 1) спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність; 2) спосіб дослідження конкретної сфери об’єктивної реальності, який надає загальнометодологічним засадам предметної визначеності. Метод як засіб пізнання являє собою спосіб відтворення в розумовій діяльності досліджуваного предмета.

Методологія 1) сукупність принципів, прийомів і методів дослідження будь-якого об’єкта; 2) певним чином сформована ідеологія науково-аналітичної роботи, що базується на певних припущеннях, ідейно-теоретичних засадах, ціннісних настановах, які загалом задають науково-пізнавальний горизонт ставлення  людини до світу, суб’єкта до об’єкта, що вивчається, та змінюється в процесі людської діяльності; 3) наука про методи пізнання й перетворення світу.

Отже, наукова значимість і пізнавальна цінність методу та методології, що застосовується при дослідженні, визначається їх евристичним потенціалом, здатністю збагатити науку новим знанням, виявити нові ракурси у досліджуваному явищі, сприяти всебічному його розумінню.

Обрання конкретного методологічного підходу здійснюється, виходячи із особливостей предмета дослідження, а також поставленої мети.

Нині найбільш широковживаними методологічними підходами в юридичних розвідках при дослідженні різних правових явищ та процесів є діяльнісний, функціональний, системний.

Діяльнісний підхід базується на засадах «теорії діяльності», де діяльність інтерпретується як пояснювальний принцип, парадигма, теоретична модель та метод наукових досліджень, що надає можливість розглянути навколишній світ як прояв, форму, умову, результат цілеспрямованого впливу людини та суспільства.

Функціональний підхід спрямований на розкриття сутності соціального призначення явищ та спрямованості впливу.

При дослідженні явищ правової дійсності, що мають складну будову та пов’язані з іншими явищами, особливо активно застосовується системний підхід.

Саме він дозволяє дослідити правову системи не лише як підсистему інших соціальних систем (міжнародної правової системи, політичної системи, економічної системи тощо), а й розкрити зміст та корелятивні зв’язки її елементів між собою.

Зокрема поряд з поняттям «правова система» застосовуються й інші суміжні поняття: «система законодавства», «система права», «система нормативно-правових актів», «система правового регулювання» тощо.

Правова система — це відкрита складна система, що перебуває у постійній взаємодії із зовнішнім середовищем, внаслідок чого постійно перебуває в стані динамічної трансформації. Наприклад, правова система будь-якої країни є частиною міжнародної правової системи, у зв’язку з чим міжнародні стандарти та міжнародно-правові акти, що ухвалюються міжнародними інституціями (міжнародними організаціями), стають частиною внутрішнього національного законодавства.

Не менш важливого значення мають й інші зовнішні системи – політична, економічна, екологічна, культурна, інформаційна тощо. Будь-які глобальні проблеми стають предметом реагування міжнародної спільноти. Єдиним цивілізованим результатом такого реагування є ухвалення відповідних нормативно-правових актів, що потребують не лише де-юре імплементації у національну правову систему, а й реалізації міжнародних норм де-факто.

Наприклад, поява та ескалація інформаційних правопорушень, що мають транснаціональних характер, детермінувала необхідність розроблення концептуальних засад боротьби з інформаційними правопорушеннями, адекватного інституційно-функціонального механізма протидії та подолання їх шкідливих наслідків. Внаслідок чого була ухвалена Концепція Рада Європи «Про кіберзлочинність», склади інформаційних правопорушень яких містяться в національних кримінальних нормативно-правових актах. Отже, взаємозв’язок правової системи з іншими соціальними системами є діалектичним.

На когнітивному рівні дана проблема операціоналізується в дослідженнях Ю.Є.Максименко, яка розвиває інформаційну деліктологію [9]

До того ж правова система є цілісною системою як з позиції виникнення, так й особливо функціонування. Це також детермінує актуальність застосування системного підходу при розкритті змісту, структури та взаємозв’язку її елементів між собою.

З точки зору, О. Ф. Скакун до елементів правової системи суспільства слід відносити суб’єктів права, правові норми та принципи, правореалізацію, правозастосування, правовідносини, правомірну поведінку, юридичну практику, праворозуміння, правові ідеї, концепції, правову свідомість, правову культуру, зв’язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії – законність, правопорядок [3, с. 303].

На думку В. Д. Попкова, структура правової системи суспільства характеризується трьома групами правових явищ:

-       нормами права, принципами та інститутами права, що утворюють нормативну сторону;

-       сукупність правових установ, що складають організаційну сторону;

-       сукупністю правових поглядів, уявлень, ідей, що охоплюються соціально-культурною стороною [10].

І. В. Петеліна виділяє такі елементи правової системи:

-       право (система норм);

-       законодавство (як форма виразу норм);

-       правові установи, що здійснюють правову політику держави;

-       судова та інша юридична практика;

-       механізм правового регулювання;

-       правореалізаційний процес (акти застосування норм права й тлумачення норм права);

-       права, свободи та обов’язки громадян (суб’єктивне право);

-       система правовідносин;

-       законність та правопорядок;

-       правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, правова культура);

-       суб’єкти права (індивідуальні та колективні);

-       систематизуючи зв’язки;

-       інші правові явища (юридична відповідальність, правовий статус тощо), що утворюють «інфраструктуру» правової системи [11, с. 16].

У свою чергу, Ю. О. Тихомиров до правової системи суспільства відносить такі елементи:

1) цілі та принципи правого регулювання;

2) основні види правових актів та їх об’єднання;

3) системоутворюючі зв’язки, що забезпечують взаємодію всіх елементів та цілісність системи. Через деякий проміжок часу він висунув тезу про те, що при аналізі правової дійсності необхідно розглядати два явища: правову систему, що склалася історично, та систему законодавства, що є продуктом національної діяльності, формою виразу нормативного матеріалу [12, с. 33].

Здебільшого в наукових колах виділяють такі елементи правової системи:

- суб’єкти права;

- система права;

- система законодавства;

- правові принципи;

- правова культура;

- правова свідомість;

- юридичні установи;

- юридична техніка;

- юридичні терміни;

- правова політика;

- правотворчість;

- правореалізація;

- правовідносини;

- юридична практика.

Отже, розвиток того чи іншого елемента правової системи так чи інакше впливає на трансформацію правової системи в цілому. Поява нових галузей законодавства чи галузей права, недостатній рівень правореалізації чи правової культури не дають можливості правовій системі розвиватись та набувати нового, більш високого рівня розвитку.

Концептуальні засади системного підходу визначено в численних юридичних наукових працях. Зокрема, Н. М. Онищенко на підставі аналіза широкого кола праць зарубіжних та вітчизняних вчених окреслила основні правила та прийоми системного підходу та відповідним чином трансформувала стосовно особливостей правової реальності. Внаслідок чого визначено сутність, структуру, функції правової діяльності як елемента правової системи, форми її функціонування, зокрема надається системоутворювальне значення у зв’язку з залежністю від неї генези, стану та перспектив розвитку правової системи [13 -15].

При використанні методології системного підходу досліджувалися статичні, динамічні, структурні компоненти та властивості правової системи, її внутрішні та зовнішні прояви, генетичні та функціональні зв’язки, взаємодія з соціальним і інформаційним середовищем.

До загальновизнаних методологічних положень системного підходу у застосуванні до проблематики дослідження належать такі:

- державно-правові явища й окремі їх компоненти розглядаються як системи (підсистеми);

- елементи системи, взаємопов’язані між собою так само, як і кожне явище з множиною інших явищ (систем), причому властивості елементів (підсистем) залежні від властивостей цілого, частиною якого вони є;

- кожне державно-правове явище має динамічну природу, тобто йому властиві процеси виникнення, становлення, розвитку, зміни та припинення існування;

- функціонування та розвиток цих явищ здійснюється в результаті взаємодії з зовнішнім середовищем при домінуванні внутрішніх закономірностей (його саморозвитку) над зовнішніми чинниками та закономірностями.

Отже, застосування системного підходу при дослідженні правової системи дає змогу дійти таких висновків:

1)               правова система — це складний та багатоаспектний правовий феномен;

2)               при її дослідженні слід ураховувати її зв’язки з іншими правовими феноменами, соціальними системами та, кореляцію між її структурними елементами (підсистемами);

3)               правова система є динамічною та багаторівневою системою;

4)               метою правової системи є забезпечення правового порядку;

5)               лише комплексне використання методологічних підходів і методів дослідження сприятимуть об’єктивному, всебічному розкриттю сутності та зміста правової системи.

Окремої уваги потребують застосування спеціально наукових методів (семантичної валентності, кореляційного регресійного аналізу, апроксимації часових рядів юридичних даних за допомогою співставлення гармонічної та інших видів функцій (ряду Фур’є), авторегресійних моделей юридичних процесів, системного метаконцептуального моделювання матриць знань тощо), на яких акцентує увагу у своїх публікаціях сучасний дослідник проблем інформаційної політики В.А.Ліпкан [16-18].

Таким чином, для забезпечення комплексності, обґрунтованості та достовірності наукових результатів дослідження правової системи слід застосовувати комплекс світоглядних, філософських, наукових та теоретичних засад, використовувати загальнонаукові, конкретно-наукові та спеціальні методи пізнання, вибір і характер яких зумовлено метою та завданнями дослідження.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): навч.посіб./ С.Д. Гусарєв, О.Д. Тихомиров. – 4-те вид., стер.  —  К.: Знання, 2010.  —  с.  66-67; Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы.  —  К.: Знання, 2005. – с. 248-249
2. Рекомендації міжнародної науково-теоретичної конференції «Проблеми методології сучасного правознавства» // Вісник Академії правових наук України. —Харків, 1997. — Вип. 1. — С. 150—154.
3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : [Підручник] / О. Ф. Скакун. — Харків : Консул, 2008. — 656 с.
4. Лазарев В. В. Теория государства и права : [Учебник для вузов] / В. В. Лазарев, С.В. Липень. — М. : Спарк, 2004. — 528 с.
5. Теория государства и права: [Курс лекций] / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. — М. : Юристъ, 1997. — 672 с.
6. Гусарєв С. Д. Теорія права і держави :  [Навчальний посібник] / С. Д. Гусарєв, А.Ю. Олійник, О.Л. Слюсаренко. — К. : Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. — 270 с.
7. Шейко В.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності : [Підручник] / В.М. Шейко, Н.М. Кушнаренко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К : Знання-Прес, 2002. — 295 с.
8. Ліпкан В.А. Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред.. В. А. Ліпкана.  —  К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012.  —  304 с.
9. Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: засади становлення / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Матеріали круглого столу, присвяченого 90-літтю академіка В. В. Копейчикова (19 листопада 2013 року). — К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. — С. 92—96.
10. Поняття та структура правової системи суспільства. Режим доступу: http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=4914&Itemid=71 – Заголовок з екрану
11. Петелина И.В. Теоретические проблемы Российской правовой системы: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Саратовская гос. акад. права. – Саратов, 1996. – С. 16.
12. Тихомиров Ю.А. Правовая система развитого социалистического общества / Ю. А. Тихомиров // Советское государство и право. – 1979. – № 7. – С.33.
13. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. —  К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. —  352 с.
14. Оніщенко Н.М. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку правової системи: Аврореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.01/ Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. —  К., 2002. — 32с.
15. Оніщенко Н.М. Розвиток соціальності сучасних державних і правових систем // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. — Вип. 14. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. — С. 3—11.
16. Ліпкан В. А. Науковий алгоритм дослідження кодифікації інформаційного законодавства України / В. А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 44—48.
17. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
18.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

 Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено генезис категорії «правова система» в юридичній доктрині; виокремлено основні наукові підходи щодо трактування поняття «правова система» у вітчизняній та зарубіжній юридичній доктрині; розкрито іманентні ознаки правової системи як самостійної юридичної категорії.

Ключові слова: правова система, юридична компаративістика, право, генезис

Исследован генезис категории «правовая система» в юридической доктрине; выделены основные научные подходы к трактовке понятия «правовая система» в отечественной и зарубежной юридической доктрине; раскрыто имманентные признаки правовой системы как самостоятельной юридической категории.

Ключевые слова: правовая система, юридическая компаративистика, право, генезис

Investigated the genesis of the category of «legal system» in legal doctrine; singled basic scientific approaches to the interpretation of the term «legal system» in domestic and foreign legal doctrine; reveals the inherent characteristics of the legal system as a separate legal category.

Keywords: legal system, comparative law, law, genesis

Незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених окресленню окремих правових систем, загальнотеоретичних та галузевих розвідок, предметом яких є правова система, а також становлення такої самостійної юридичної науки, що вивчає загальне та особливе в національних правових системах як юридична компаративістика, визначення поняття «правова система» його гносеологічна, методологічна, аксіологічна та онтологічна цінність, генезис, є неоднозначним у вітчизняних та зарубіжних наукових розвідках. Це й обумовлює актуальність написання даної наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття генезису поняття «правова система» в юридичній доктрині.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «правова система»; 2) виокремити основні наукові підходи щодо трактування поняття «правова система»; 3) розкрити зміст сучасного бачення на поняття «правова система».

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Л.І.Капінус, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, Ю.Є.Максименко, П. Є. Матвієнко, К.Г.Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Виникнення автономної юридичної категорії «правова система» обумовлено системним підходом в дослідженні правових явищ шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання.

Термін «правова система» використовувався ще в XIX сторіччі. Однак здебільшого цей термін трактувався як синонім права або законодавства. Активне дослідження цього правового феномену пов’язують, насамперед, з інтенсивним розвитком такого напряму дослідження як порівняльне правознавство протягом минулого століття.

Тривалий час у порівняльному правознавстві термін «правова система» використовувався у трьох значеннях: 1) у розумінні типу права; 2) як тотожні поняття з правом або законодавством; 3) у розумінні груп правових систем («правової сім’я»).

Сучасна ж компаративістика розрізняє широке і вузьке розуміння правової системи. У широкому розумінні – це сукупність національних правових систем, які об’єднує спільність походження джерел права, основних правових понять, методів та способів розвитку. У вузькому – національна правова система.

Генезис поняття «правова система» має декілька періодів. Ще у 20-ті роки XX ст. у радянській юридичній літературі правова система трактувалася досить широко (як правова реальність), і виводилось дане поняття не із юридичних норм, а із соціальних функцій як елементів структури права, правової ідеології, правовідносин.

У 30-х роках XX ст. у радянській юридичній науці перевага надається вузьконормативному розумінню права, де основна увага приділялася вивченню системи права та системи законодавства щодо правової системи. Для цього періоду характерним є ототожнення правової системи з системою права, зокрема, такими дослідниками як Г. Кельзен у «Загальній теорії права та держави» (1946 р.), Дж. Рац y «Концепції правової системи» (1970 р.), А. Ватсон у «Природі закону» тощо.

Поряд з цим у літературі з’являються наукові праці, автори яких намагаються трактувати поняття «правова система» більш широко: не лише як сукупність юридичних норм, а й правовідносин (Б. Л. Назаров).

Значну роль у розвитку поняття «правова система» відіграв системний аналіз як методологічний принцип, згідно з яким будь-яка система є сукупністю діалектично взаємопов’язаних елементів, що в своїй єдності набувають нової якості.

Отже, згідно з системним підходом, правова система є складним, багатофункціональним явищем, що з одного боку є складовою  (підсистемою) соціальної системи, з іншого – сама є системою, що складається з підсистем.

Аналіз наукових розвідок у даному контексті дозволяє констатувати, що становлення поняття «правова система» пов’язують із дискусіями навколо поняття права. Так, Ю. А. Тихомиров вважає, що саме дослідження права як єдиного цілого викликало необхідність розробки поняття правової системи.

Дещо відмінна позиція стосовно генезису цього поняття простежується у поглядах Л. Б. Тіунової, яка пов’язує появу поняття «правова система» з інтеграцією юридичних знань.

Близькими до позиції Л. Б. Тіунової є погляди В. М. Протасова, який вважає, що поняття правової системи може бути лише результатом практичного втілення у життя уже розробленої теоретичної моделі системи.

В наукових колах існує також думка, що поняття «правова система» є компромісом між «вузьким» та «широким» підходами до права, так як і позиція, стосовно якої це поняття покликане об’єднати у цілісному баченні всі підходи до праворозуміння.

Отже, нині поняття «правова система» є теоретико-методологічною основою для розвитку уявлень про правові явища і є родовим поняттям для таких видових понять як «система законодавства», «система права» тощо.

Аналіз наукових досліджень у цій сфері, дозволяє констатувати про дискусійність поняття «правова система».

Так, американський дослідник Л. Фрідмен в книзі «Вступ у американське право» розглядає правову систему як сукупність державних органів, норм права, зразків поведінки, конкретних рішень і дій та правової культури [1, с. 27].

На думку ряду дослідників, правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, пов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, методів, процедур, за допомогою яких публічна влада здійснює регулятивно-організуючий та стабілізуючий вплив на суспільні відносини, реалізує заходи юридичної відповідальності [2, с. 205].

С. Б. Кобринська визначає правову систему як цілісне багаторівневе утворення, яке відображає сукупність взаємопов’язаних юридичних засобів (явищ), і, по-друге, в якості елементів розглядає такі правові явища, які забезпечують єдність соціальних і правових якостей [3, с. 38].

О. Ф. Скакун під правовою системою розуміє зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісний комплекс взаємозалежних і погоджених спеціальних і загальних засобів правового впливу на суспільні відносини, що постійно відтворюється та використовується людьми та їх організаціями (у тому числі державою) як суб’єктами права для досягнення приватних та публічних цілей, забезпечення правопорядку [4, с. 300].

П. М. Рабінович трактує правову систему як система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав, до складу якої входять: різноманітні правові акти і діяльність відповідних суб’єктів по створенню таких актів, різноманітні види і прояви правосвідомості, стан законності та рівень її деформації [5, с. 42].

У «Словнику спеціальних юридичних термінів правоохоронної діяльності» за загальною редакцією Я. Ю. Кондратьєва міститься думка про те, що правову систему можна розглядати у двох аспектах:

1)      у широкому значенні – це сукупність взаємопов’язаних однорідних юридичних засобів (явищ), за допомогою яких органи влади здійснюють стабілізуючий, регулятивний та управлінський вплив на суспільні відносини (шляхом закріплення, конкретного чи загального регулювання, дозволу, зобов’язання, заборони, переконання і примусу, попередження, встановлення санкцій тощо);

2)      у вузькому значенні правова система – це єдність правових норм національного права та законодавства, які складаються з центральної частини (Конституції), периферійних (галузевих) і комплексних (міжгалузевих) законів [6, с. 28-29].

Інші фахівці вказують, що правова система – це комплекс взаємопов’язаних, взаємоузгоджених та взаємозалежних між собою правових явищ та процесів, які розвиваються системно, циклічно та послідовно, а також правових інститутів, які здійснюють управлінський вплив на суспільні відносини у відповідності з чітко визначеною процедурою [7, с. 116].

Отже, як вірно зауважує О. І. Харитонова і Є. О. Харитонов, у сфері порівняльного правознавства це поняття, незважаючи на його широке застосування, залишається малодослідженим [8, с. 24]. Слід також зауважити, що, незважаючи на його широку вживаність й в загальнотеоретичних та галузевих юридичних дослідженнях, це поняття й по нині залишається дискусійним.

Аналіз зазначених вище наукових позицій щодо трактування поняття «правова система» дозволяє виокремити декілька наукових підходів:

1)      правова система – це комплекс взаємозв’язаних та узгоджених юридичних засобів, які призначені для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.);

2)      правова система – це об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємозв’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи і юридичну практику, суб’єктивні права і обов’язки, правовідносини, правову ідеологію та ін.;

3)      правова система – це формалізований комплекс нормативних, організаційних, контрольних, ідеологічних складових права, що існують на національному, регіональному та міжнародному рівня;

4)      правова система – це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або групі однотипних держав; єдина, стійка, динамічна сукупність, конституціональність явищ правового характеру, і, насамперед, системи права, правосвідомості й правової діяльності, що відображають певний ступінь узагальнення юридичної дійсності;

5)      правова система – це цілісне багаторівневе утворення, яке відображає сукупність взаємозв’язаних юридичних засобів (явищ) і як елементи включає правові явища, котрі забезпечують єдність соціальних і правових якостей;

6)      правова система – це зумовлена об’єктивними закономірностями (у тому числі, культурними, історичними та географічними особливостями) розвитку певного об’єднання людей (громади, суспільства, держави, етносу) цілісна сукупність взаємно пов’язаних норм, правових інституцій та юридичних явищ, що постійно відтворюються та використовуються людьми у процесі співжиття в рамках локальної цивілізації.

Німецькі компаративісти К. Цвайгерт і Х. Кьотц в якості критерію для класифікації правових систем запропонували «стиль права», який, на їх думку, складається із п’яти елементів: походження і еволюція правової системи; своєрідність юридичного мислення; специфічність правових інститутів; природа джерел права і способи їх тлумачення; ідеологічні фактори. На підставі «стилю права» дослідники виділяють сім правових кіл: романське коло; германське; скандинавське; англо-американське; соціалістичне; ісламське та індуське [9].

Кожна з наукових позицій окреслює найбільш важливі ознаки правової системи, а тому їх інтегративний розгляд має важливе наукове значення для дослідження цієї складної правової категорії.

Саме тому, іманентними ознаками правової системи є:

-       системність – із самого визначення «системи» ми розуміємо, що мається на увазі певне коло правових явищ і процесів, які до того ж пов’язані між собою певними зв’язками;

-       циклічність функціонування передбачає те, що у правовій системі, в процесі регуляції, охорони та захисту суспільних відносин, взаємодія елементів відбувається за принципом «отриманий результат тягне за собою певні зміни, які в свою чергу створюють підстави для досягнення якісно нового результату», іншими словами, відбувається постійне вдосконалення системи;

-       послідовність розвитку правових процесів у системі – це визначений на основі здобутого досвіду та зумовлений необхідністю процесів регулювання та охорони суспільних відносин у різних умовах порядок переходу від одних елементів правової системи суспільства до інших;

-       поєднання статики і динаміки можна визначити із двох характерних взаємопов’язаних блоків елементів правової системи суспільства: постійних (система права, система законодавства, правова культура та ін.) і змінних (правовідносини, правотворчість, право реалізація та ін.);

-       інтегративність правової системи можна розглядати у двох значеннях:

• внутрішній аспект – це глибокі взаємозалежні зв’язки між елементами правової системи суспільства, які забезпечують її існування як цілісної структури;
• зовнішній аспект – можливість правової системи, наприклад певної держави, «зближатись» з метою взаємопроникнення з правовою системою іншої держави, результатом чого є виникнення нового утворення, яке органічно поєднує у собі елементи та властивості обох правових систем. Географія регулювання таких утворень збільшується, взаємозв’язки держав у сфері регуляції, охорони та захисту суспільних відносин – спрощуються;

-       чіткість – забезпечується тим, що правова система структурована, тобто в ній визначені конкретні елементи, що і забезпечують її функціонування;

-       внутрішня впорядкованість, яка надає системі, при всій її динамічності, стійкого характеру. Мається на увазі те, що елементи всередині правової системи розвиваються і функціонують не хаотично, а на засадах взаємозв’язку і взаємозалежності одне від одного, вони являють собою ланки єдиного ланцюга, який називається «правова система суспільства» [7, с. 135-137].

Беручи до уваги зазначене вище, слід зробити ряд висновків.

По-перше, правова система є самостійною юридичної категорією, становлення та виокремлення з-поміж інших мало тривалу історію.

По-друге, правова система є об’єктивне, історично закономірне правове явище.

По-третє, правова система є комплексом взаємопов’язаних та взаємозалежних правових явищ (підсистем, структурних елементів).

По-четверте, цей комплекс взаємопов’язаних та взаємозалежних правових явищ (підсистем, структурних елементів) лише у своїй єдності складає правову систему.

По-п’яте, основною метою комплексу взаємопов’язаних та взаємозалежних правових елементів (підсистем, структурних елементів) є упорядкування суспільних відносин шляхом їх регулювання та захисту.

По-шосте, правова система є динамічною системою, що знаходить свій прояв у її перманентному розвитку кожного з елементів, так й її самої в цілому.

Таким чином, у концептуальному плані правова система становить цілісний екзистенціальний феномен, який можна пізнати винятково крізь призму її системних властивостей з іншими соціальними системами. Своєю чергою, підсистеми правової системи є багатогранні та різноманітні, що корелятивно поєднані між собою, та лише в своїй інтегративній сукупності складають таку самостійну соціальну систему як правова система. Навіть поява інших підсистем не змінюватиме сутності феномена правової системи.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Фридмэн Л. Введение в американское право / Пер. с англ. / Под ред. М. Калантаровой – М.: Прогресс-Универс, 1993 – 286 с.
2. Теорія держави і права: Навчальний посібник / За заг. ред Р. А. Ромашова та Н. М. Пархоменко. – К. : КНТ, 2007. – 216 с.
3. Кобринська С.Б. До питання про поняття та структуру правової системи // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Зб. наук. праць. – Вип. 82: Правознавство. – Чернівці: Чернівецький держ. ун-т, 2000. – С. 14-18.
4. Скакун, О.Ф. Теорія держави та права (Енциклопедичний курс) [Текст] : підручник / О.Ф. Скакун. – Х. : Еспада, 2006. – 776 с.
5. Рабинович П. М. О понятии права в советской юридической науке // Правоведение. – 1977. – № 4. – С.41-50.
6. Словник спеціальних термінів правоохоронної діяльності/ За ред.. проф.. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004. – 560 с.
7. Актуальні проблеми теорії держави та права [Текст]: навч. посібник (за вимогами кредитно-модульної системи навчання) / Є.В. Білозьоров, Є.О. Гіда, А.М. Завальний, А.О. Осауленко, Т.О. Пікуля; за заг. ред. Є.О. Гіди; Київський національний університет внутрішніх справ. – К.: КНУВС, 2010. – 228 с.
8. Харитонова О. І., Харитонов Є. О. Порівняльне право Європи : основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Х. : Одіссей, 2002. – 324 с.
9. Кетц Х., Цвайгерт К. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: Основы. Перевод с немецкого. – Т. 1 – М.: Междунар. отношения, 1995. – 480 c.

соискатель Запорожского национального университета,

эксперт Института будущего ГОСЛ

Определено влияние процесса информатизации на правовую систему Украины, раскрыты последствия воздействия информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины, как: система права и система законодательства, охарактеризованы особенности становления и развития информационного права, информационного законодательства Украины.

Ключевые слова: информатизация, трансформация, правовая система, система права, система законодательства, информационное право, информационное законодательство

The content of information on the legal system of Ukraine, reveals effects of information on the following elements of the legal system of Ukraine as a system of law and legal system, describes the features of the formation and development of information law and information law Ukraine

Key words: informatization, the transformation of the legal system, legal system, legal system, information law, information law

На становление и развитие правовой системы любого государства влияет ряд факторов. В ХХІ веке наиболее значимой  детерминантой ее трансформации является информатизация как процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и функционирования институциональной структуры и институтов гражданского общества.

Однако в современной юридической доктрине не уделено достаточное внимание системному рассмотрению последствий влияния информатизации на правовую систему Украины.

В основном учеными фрагментарно определяются последствия информационной стадии развития общества на такой регулятор общественных отношений как право. Это и обусловливает актуальность написания научной статьи.

Целью данной научной статьи является раскрытие особенностей трансформации правовой системы Украины в условиях информатизации.

Для этого автором поставлены следующие задачи: 1) определить содержание информатизации как процесса влияния на правовую систему Украины; 2) выделить основные последствия информатизации на правовую систему Украины; 3) раскрыть особенности влияния информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины как система права и система законодательства.

Написание данной научной статьи основывается на фундаментальных трудах таких известных отечественных специалистов информационной проблематики, как В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловский, М. В. Гуцалюк, М. И. Димчогло, В. А. Зализняк, Л. И. Капинус, Б. А. Кормич, В. А. Липкан, А. В. Логинов, Ю. Е. Максименко, О. А. Мандзюк, А. И. Марущак, П. Е. Матвиенко, К. Г. Татарникова, В. И. Теремецький, А. В. Туник, А. В. Стоецкий В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповский, М. Я. Швец, Т. А. Шевцова, А. В. Шепета, А. В. Чупрына.

В юридической литературе зачастую исследователями применяется понятие «информатизация». Наряду с ним не менее распространены другие понятия: «компьютеризация», «электронизация», «медиатизация», «интеллектуализация» и др. В основном оперирование этими понятиями осуществляется без их необходимой трактовки. Анализ научной литературы в данном контексте позволяет предельно четко констатировать недостаточную разработанность и дискуссионность толкования этих понятий, их полисемию.

Следует заметить, что, кроме дефиниции понятия «информатизация», в отечественном законодательстве другие понятия не нашли законодательного закрепления. Но их разграничение играет важную роль, ведь каждое из них указывает на конкретный этап формирования и становления информационного общества.

Согласно Закону Украины «О Национальной программе информатизации» информатизация — это совокупность взаимосвязанных организационных, правовых, политических, социально-экономических, научно-технических, производственных процессов, направленных на создание условий для удовлетворения информационных потребностей граждан и общества на основе создания, развития и использования информационных систем, сетей, ресурсов и информационных технологий, которые построены на основе применения современной вычислительной и коммуникационной техники [1].

Главной целью Национальной программы информатизации является создание необходимых условий для обеспечения граждан и общества своевременной, достоверной и полной информацией путем широкого использования информационных технологий, обеспечения информационной безопасности государства [1].

Для этого Программой предусмотрено решение следующих основных задач:

- формирование правовых, организационных, научно-технических, экономических, финансовых, методических и гуманитарных предпосылок развития информатизации;

- применение и развитие современных информационных технологий в соответствующих сферах общественной жизни Украины;

- формирование системы национальных информационных ресурсов;

- создание общегосударственной сети информационного обеспечения науки, образования, культуры, здравоохранения и тому подобное;

- создание общегосударственных систем информационно-аналитической поддержки деятельности государственных органов и органов местного самоуправления;

- повышение эффективности отечественного производства на основе широкого использования информационных технологий;

- формирование и поддержка рынка информационных продуктов и услуг;

- интеграция Украины в мировое информационное пространство [1].

Похожую позицию в понимании понятия «информатизация» имеют ряд ученых. Так, В. И. Пожуев определяет понятие «информатизация» как организационный социально-экономический и научно-технический процесс создания оптимальных условий для удовлетворения информационных потребностей и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений на основе формирования и использование информационных ресурсов [2].

К. И. Беляков выделяет правовую информатизацию как совокупность организационных, социально-экономических и научно-технических процессов обеспечения потребностей государственных органов, юридических и физических лиц сведениями на основе информационно-телекоммуникационных систем, которые накапливают, обрабатывают, организуют и предоставляют пользователю массивы социально-правовых информационных ресурсов для содействия совершенствования правовой системы государства и мирового правопорядка [3, с. 17].

Итак, в юридической доктрине информатизация трактуется как процесс создания условий для удовлетворения информационных потребностей (подчеркнуто нами. — Авт.) и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений путем использования информационных ресурсов.

Однако возникает вопрос: есть ли в органах государственной власти или у других юридических лиц, в том числе органов местного самоуправления, организаций, общественных объединений потребности?

Ведь «потребности» — это состояние живого организма (подчеркнуто нами. — Авт.), что выражает необходимость в чем-то, зависимость от объективных условий жизнедеятельности и является движущей силой их активности [4]. Почему же информатизация — это «… процесс создания условий …»? Данный подход прежде всего теоретически компилирует формулу, по которой моделируется дефиниция безопасности. Информатизация, прежде всего, естественный, природный эволюционный этап развития общества, процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и эффективного функционирования государства.

На наш взгляд, целью информатизации является реализация национальных интересов, а не потребностей.

К. И. Беляков очень узко и фрагментарно определяет, что основной целью правовой информатизации является формирование единого информационно-правового пространства государства и общества для создания оптимальной системы доведения до сведения всех слоев населения содержания правовых норм и, таким образом, наиболее полного удовлетворения потребностей в правовых знаниях, обеспечение эффективной управленческой, правоприменительной и правотворческой деятельности, формирования правосознания, правовой культуры, с последующей интеграции указанных информационных ресурсов в мировое информационное пространство [3, с. 17]. Таким образом, в целом правильно очерчивая составляющие информатизации, данный исследователь ошибочно сужает сферу информации к оптимальной, а не эффективной, а также указывает всего лишь на одну составляющую права на информацию: доведение. Более того, Беляков К.И. упоминает о безоговорочной  интеграции в информационное пространство, тем самым методологически путая цель информатизации, и ее средства. Ведь интеграция всегда была средством создания условий для полнейшей реализации информационных интересов, и отнюдь не является целью. Такие ортодоксальные клише присущи в исследованиях данного исследователя, и являются ярким примером попыток применения в новых условиях старых и отживших себя методологических подходов.

Близкое нашему видению понимание понятия «национальные интересы» содержится в Законе Украины «Об основах национальной безопасности Украины» от 19 июня 2003 года: национальные интересы — жизненно важные материальные, интеллектуальные и духовные ценности украинского народа как носителя суверенитета и единственного источника власти в Украине, определяющие потребности общества и государства, реализация которых гарантирует государственный суверенитет Украины и ее прогрессивное развитие [5].

Однако еще раз акцентируем внимание на том обстоятельстве, что государство как неживое существо не может иметь потребности! Следует также заметить, что информатизация в каждой стране имеет свои отличия, что способствует пониманию имманентных различий в информационном пространстве. Именно эти отличия позволяют нам констатировать  о наличии информационно развитых, слаборазвитых или информационно неразвитых стран, то есть фактически говорить об изначальном информационном дисбалансе. Даже в пределах одной страны информатизация может осуществляться лишь в определенных сферах жизнедеятельности общества или государства.

С учетом указанного предлагаем следующее определение понятия «информатизация» — это процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи в основные сферы жизнедеятельности общества и функционирования государства с целью реализации национальных интересов.

Определив понятия, следующим этапом нашего исследования выступает выяснение исторических детерминант самого процесса информатизации, что позволит проследить в динамике как сам процесс, так и его рефлексию в теоретических исследованиях.

В современной литературе выделяется как минимум три этапа процесса информатизации в Украине.

«Первый этап — конец 80-х г.г. Ознаменовался организацией базовой и специальной подготовки специалистов по информатике и появлением учебных программных систем. Второй этап (1995—2002) связан с появлением и распространением, а в последующем фактической монополии и доминировании продукции Microsoft и сети Интернет; он называется инструментально-технологическим и должен завершиться полным обеспечением всех сфер человеческой деятельности информационными средствами. Третий этап информатизации в Украине характеризуется постепенным становлением информационного общества, в котором основными продуктами производства становятся информация и знания» [2].

К. И. Беляков в присущей ему манере мифологезаторства выделяет четыре этапа информатизация, утверждая при этом, что на каждом из них должны быть проведены соответствующие процессы: електронизация, компьютеризация, медиатизация и дальнейшая интеллектуализация (информациологизация) [3, с. 17].

«Историко-сравнительный анализ прохождения информатизации в Украине показал, что за годы независимости Украина не смогла воспользоваться положительными определяющими факторами общественного развития, обеспечить сокращение разрыва с промышленно-развитыми странами в сфере информатизации экономики и общества, не сформировала и не воплотила в жизнь политику приоритетного научно технологического прогресса и, как следствие, отсутствие последовательной государственной политики в Украине, направленной на развитие информационного общества и общества, построенного на знаниях. 82 место из 104 стран мира по важности для правительства этого направления привело к спонтанному развитию лишь отдельных фрагментов начальной стадии информатизации страны, которой является «медиатизация» (создание системы телекоммуникаций и систем связи)»[3, с. 19].

Анализ отечественных научных исследований в этой сфере позволяет констатировать низкий уровень информатизации в Украине. Такой процесс имеет разные темпы в различных регионах страны.

Среди причин такого положения выделяют и несовершенную нормативно-правовую базу, а также техническую и психологическую неготовность населения внедрять и применять информационно-телекоммуникационные средства, стихийность информационного развития и др.

К. И. Беляков также замечает: «… низкий уровень информатизации в Украине определяется рядом факторов, создающих искусственные препятствия для ее ускорения. Это, прежде всего, несовершенная (неполная и устаревшая) нормативно-правовая база, недостаточное развитие современных информационных технологий в области государственного управления, неготовность органов власти всех уровней к применению эффективных, научно обоснованных технологий государственного управления и т.д. »[3, с. 17].

Итак, несмотря на то, что информатизация является весомым трансформационным фактором правовой системы Украины, длительное время информационная проблематика была предметом рассмотрения исключительно технических наук. Лишь в конце ХХ столетия специалисты юридической доктрины стали уделять активное внимание отдельным информационным процессам и явлениям, придавая им юридического смысла и окраски.

Так, специалистами различных отраслей права исследуются такие правовые феномены как «информационные правонарушения», «информационные отношения», «информационные права и свободы», «информационные культура», «информационная ответственность», «информационные нормативно-правовые акты», «информационное общество», «информационная функция», «информационная политика» и др.

В основном в научных кругах выделяют такие элементы правовой системы: субъекты права, система права, система законодательства, правовые принципы, правовая культура, правовое сознание, юридические учреждения, юридическая техника, юридические термины, правовая политика, правотворчество, правореализация, правоотношения, юридическая практика.

Анализ влияния процесса информатизации на правовую систему Украины позволяет констатировать, что, в первую очередь, он затронул такие ее элементы, как система права и система законодательства.

В частности, рядом с устоявшимися отраслями права в рамках системы права Украины выделены такую отрасль права как информационное право. Учитывая «молодой» характер этой науки, а также неунифицированность знаний в области понятийно-категориального аппарата, методологического инструментария, структуры, предмета и объекта информационного права, в научных кругах до сих пор скептически относятся к ее появлению.

Так, А. Красноступ говорит о «… сложности определения объекта и предмета этой отрасли права» [6, с. 125].

Сейчас действительно идут дискуссии относительно предмета и объекта этой отрасли права, но мы разделяем аргументы тех исследователей, которые отмечают: «… мы на пороге информационного общества, и промедление с разработкой его правового фундамента способно породить негативные последствия для общества и государства» [7 , с. 101].

Мы согласны также с Б. Топорниным, который: «… отмечая актуальность и значимость проблем, связанных с необходимостью ускорения формирования информационного права как самостоятельной отрасли права, обращает внимание на то, что информационное право — это путь осознания «встречи» информационных технологий и институтов государства и права, это путь упорядочения отношений в одной из самых горячих сфер жизни планеты — инфосферы и ее взаимодействия со всеми тканями современного социума».

Несмотря на это, конструктивным представляется расширение в июне 2003 года специальности 12.00.07 (теория управления; административное право, финансовое право), по которой осуществляется присвоение ученых званий, защита диссертаций и присуждения научных степеней кандидата и доктора юридических наук, включая и информационное право.

Не исследованность значительного спектра информационных проблем, в свою очередь, способствовали динамичному развитию научных исследований, направленных на их решение.

Этот факт также позволяет констатировать не только о формировании информационного права, но и активное его становления.

Интересны предложения отечественных исследователей о предоставлении автономии информационному праву путем открытия отдельной научной специальности «Информационное право».

Однако мы критически относимся к предложениям тех ученых, которые наряду с информационным правом отмечают необходимость выделения таких отраслей права как «программное право», «компьютерное право», «телекоммуникационное право», «медийное право» и др. Это, прежде всего, объясняется не разработанностью структуры информационного права, в частности его институтов.

Действительно, концептуальные основы информационного права синтезируют положение различных отраслей права. Именно поэтому информационное право является комплексной отраслью права.

Основные различия между основными и комплексными отраслями права удачно раскрыто Ю.К. Толстым:

- «каждая основная (самостоятельная) отрасль имеет четко определенное предметное единство, а комплексная отрасль лишена подобного единства, поскольку регулирует разнородные отношения;

- в состав основных отраслей права не могут входить нормы других отраслей права, а комплексная отрасль состоит из норм основных отраслей права;

- каждой основной отрасли права присущ специфический метод правового регулирования; для комплексной области характерна другая ситуация — в ней используется несколько методов правового регулирования основных отраслей;

- основные отрасли права занимают определенное место в системе права, а комплексные отрасли никакого места не занимают »[8, с. 45].

Такая разветвленность, размытость предмета правового регулирования и неустойчивость структуры информационного права способствует необоснованному выделению других «информационных» отраслей права вроде «программного права» или «компьютерного права».

Информация является наиболее широкой категорией среди других информационных категорий, а потому уместно говорить о том, что «программное право» или «компьютерное право» являются институтами информационного права.

Следует отметить, что становление информационного права детерминировало, прежде всего, активное развитие информационного законодательства как совокупности информационных нормативно-правовых актов, регулирующих информационные правоотношения.

Несмотря на значительное количество информационных нормативно-правовых актов, отечественное информационное законодательство есть неэффективным, и нуждается в усовершенствовании.

Конкретные пути повышения эффективности информационного законодательства представлены в работах представителей научной школы В. А. Липкана: В. Баскакова, М. Димчогло, В. Зализняка, Ю. Максименко, О. Мандзюка, К. Татарниковой, К. Череповского [9-15].

Итак, информатизация правовой системы Украины детерминировала трансформацию, прежде всего, таких ее элементов как система права и система законодательства. Поскольку структурные элементы правовой системы Украины диалектически взаимосвязаны, считаем актуальным направлением научного исследования осмысление влияния процесса информатизации на другие структурные элементы отечественной правовой системы.

ЛИТЕРАТУРА:

1.                     Про Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27—28. — Ст. 181

1. Пожуєв В. І. Інформатизація як ресурс розвитку сучасного українського суспільства / В. І. Пожуєв / [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.zgia.zp.ua/gazeta/VISNIK_38_1.pdf
2. Бєляков К. І. Організаційно-правове та наукове забезпечення інформатизації в Україні : проблеми теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. І. Бєляков. — К., 2009. — 41 с.
3. Потребы. Википедия: [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki
4. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
5. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
6. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданського заокнодатесльвта/ Ю. К. Толстой // Праовоедение. — 1957. — № 1. — С. 45—49
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
9.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
10.  Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.
11. Татарникова К. Г. Деякі аспекти методології кодифікації інформаційного законодавства / К. Г. Татарникові матеріали науково-практичної конференції „Правові та політичні проблеми сучасності” (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 38—40
12. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [Навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
13. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.

5.            Про основи національної безпеки України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351