Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: Ліпкан В.А. Безпека стратегічної інфраструктури та стратегічні комунікації в контексті реалізації геостратегії сучасної України. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. 2021. № 38. с. 205-216.

УДК 351.746.1:355.443:338.49«312»(477)

DOI https://doi.org/10.30970/PPS.2021.38.27

Анотація

У статті науково обґрунтовано можливості та потенціал стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури з метою створення сприятливих умов  для формування і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України. Встановлено, що об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в даному контексті сприятимуть удосконаленню системності інституційних спроможностей та дій компетентних суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів. Автором виявлено вагомі чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів: унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури, чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівнях. Стратегічні комунікації подано як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку держави, закладає засади до творення геостратегії сучасної України. Уперше в рамках сучасної політологічної науки подано для наукової дискусії і науково обґрунтовано авторську еталонну модель геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних змістовних та діяльнісних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури, стратегія державної інфраструктурної політики (яку політико-безпекова практика)) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні культура, стратегічне мислення, стратегічне планування, прогнозування та передбачення) — стратегічна правотворчість (Стратегія державної інфраструктурної політики України як нормативно-правовий акт).

Ключові слова: геостратегія сучасної України, стратегія державної інфраструктурної політики, безпека стратегічної інфраструктури, стратегічні комунікації, стратегічне мислення, стратегічна культура, геостратегії України, стратегічні цінності, політична теологія, державна безпекова політика, аксіологія національної безпеки

Аdnotacja

Artykuł naukowo uzasadnia możliwości i potencjał komunikacji strategicznej w procesie zapewniania bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w celu stworzenia korzystnych warunków dla kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa w kontekście tworzenia geostrategii współczesnej Ukrainy. Ustalono, że połączenie potencjału komunikacji strategicznej i systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w tym kontekście przyczyni się do poprawy systemu zdolności instytucjonalnych i działań kompetentnych podmiotów zapewnienia bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej od kraju do obiektu. poziomy. Autor zidentyfikował ważne czynniki, które wymagają priorytetowego rozwiązania w procesie zapewnienia efektywnego funkcjonowania systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej i zapewnienia współdziałania jego podmiotów: normalizacja zagadnienia kształtowania i realizacji polityki komunikacyjnej państwa, konceptualizacja infrastruktury komunikacyjnej i jej włączenie w obiekty bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej, wyraźna konsolidacja kompetencji organów administracji publicznej, stworzenie struktury organizacyjnej i instytucjonalnej na poziomie krajowym, regionalnym, branżowym, lokalnym i sektorowym (obiektowym) dla wskazanych obiektów infrastruktury strategicznej. Komunikacja strategiczna jest przedstawiana jako narzędzie kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa, która zapewnia strategiczny poziom rozwoju państwa, kładzie podwaliny pod tworzenie geostrategii współczesnej Ukrainy. Po raz pierwszy w ramach współczesnej politologii autorski model odniesienia geostrategii, na który składają się następujące organicznie połączone elementy treści i działalności, został poddany naukowej dyskusji i naukowo uzasadniony: wartości strategiczne — priorytety strategiczne — strategiczne interesy narodowe — infrastruktura strategiczna (obiekty infrastruktury strategicznej, strategia polityki infrastrukturalnej państwa (czyli praktyka polityczna i bezpieczeństwa) — zarządzanie strategiczne (w tym komunikacja strategiczna, kultura strategiczna, myślenie strategiczne, planowanie strategiczne, prognozowanie i predykcja) — prawo strategiczne- wykonanie (Strategia Polityki Infrastruktury Państwowej Ukrainy jako normatywny akt prawny) .

Słowa kluczowe: geostrategia współczesnej Ukrainy, strategia polityki infrastrukturalnej państwa, bezpieczeństwo infrastruktury strategicznej, komunikacja strategiczna, myślenie strategiczne, kultura strategiczna, geostrategie Ukrainy, wartości strategiczne, teologia polityczna, polityka bezpieczeństwa państwa, aksjologia bezpieczeństwa narodowego

Аnnotation

The article scientifically substantiates the possibilities and potential of strategic communications in the process of ensuring the security of strategic infrastructure with the aim of creating favorable conditions for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy in the context of creating a geostrategy of modern Ukraine. It has been established that combining the potential of strategic communications and the security system of strategic infrastructure in this context will contribute to the improvement of the system of institutional capabilities and actions of competent subjects of ensuring the security of strategic infrastructure from the national to the object levels. The author has identified important factors that require a priority solution in the process of ensuring the effective functioning of the security system of strategic infrastructure and ensuring the interaction of its subjects: normalization of the issue of the formation and implementation of state communication policy, conceptualization of communication infrastructure and its inclusion in the security objects of strategic infrastructure, clear consolidation of the powers of public administration bodies, creation of an organizational and institutional structure at the national, regional, branch, local and sectoral (object) levels for the specified objects of the strategic infrastructure. Strategic communications are presented as a tool for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy, which ensures the strategic level of the state’s development, lays the foundations for the creation of a geostrategy of modern Ukraine. For the first time in the framework of modern political science, the author’s reference model of geostrategy, which consists of the following organically combined content and activity components, has been submitted for scientific discussion and scientifically substantiated: strategic values ​​— strategic priorities — strategic national interests — strategic infrastructure (objects of strategic infrastructure, strategy of state infrastructure policy (which is political and security practice)) — strategic management (including strategic communications, strategic culture, strategic thinking, strategic planning, forecasting and prediction) — strategic law-making (Strategy of State Infrastructure Policy of Ukraine as a normative legal act) .

Key words: geostrategy of modern Ukraine, strategy of state infrastructure policy, security of strategic infrastructure, strategic communications, strategic thinking, strategic culture, geostrategies of Ukraine, strategic values, political theology, state security policy, axiology of national security

Anmerkung

Der Artikel begründet wissenschaftlich die Möglichkeiten und Potenziale der strategischen Kommunikation im Prozess der Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur mit dem Ziel, günstige Bedingungen für die Bildung und Umsetzung der staatlichen infrastrukturpolitischen Strategie im Rahmen der Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine zu schaffen. Es wurde festgestellt, dass die Kombination des Potenzials der strategischen Kommunikation und des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur in diesem Zusammenhang zur Verbesserung des Systems der institutionellen Fähigkeiten und Maßnahmen der zuständigen Subjekte zur Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur vom Staat bis zum Objekt beitragen wird Ebenen. Der Autor hat wichtige Faktoren identifiziert, die eine vorrangige Lösung im Prozess der Gewährleistung des effektiven Funktionierens des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur und der Gewährleistung der Interaktion seiner Subjekte erfordern: Normalisierung des Problems der Bildung und Umsetzung der staatlichen Kommunikationspolitik, Konzeptualisierung von Kommunikationsinfrastruktur und ihre Einbeziehung in die Sicherheitsobjekte der strategischen Infrastruktur, klare Bündelung der Befugnisse der öffentlichen Verwaltung, Schaffung einer organisatorischen und institutionellen Struktur auf nationaler, regionaler, branchenspezifischer, lokaler und sektoraler (Objekt-)Ebene für die angegebenen Objekte von die strategische Infrastruktur. Strategische Kommunikation wird als Instrument für die Bildung und Umsetzung der Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik vorgestellt, die das strategische Niveau der staatlichen Entwicklung sicherstellt und die Grundlagen für die Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine legt. Erstmals im Rahmen der modernen Politikwissenschaft wurde das Referenzmodell der Geostrategie des Autors, das aus folgenden organisch kombinierten Inhalts- und Handlungskomponenten besteht, zur wissenschaftlichen Diskussion gestellt und wissenschaftlich fundiert: Strategische Werte – Strategische Prioritäten – Strategisch nationale Interessen – strategische Infrastruktur (Objekte der strategischen Infrastruktur, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik (die Politik- und Sicherheitspraxis ist)) – strategisches Management (einschließlich strategischer Kommunikation, strategischer Kultur, strategisches Denken, strategische Planung, Vorhersage und Vorhersage) – strategisches Recht – (Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine als normativer Rechtsakt) .

Schlüssel wörter: Geostrategie der modernen Ukraine, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik, Sicherheit der strategischen Infrastruktur, strategische Kommunikation, strategisches Denken, strategische Kultur, Geostrategien der Ukraine, strategische Werte, politische Theologie, staatliche Sicherheitspolitik, Axiologie der nationalen Sicherheit

注解

文章科学论证了战略沟通在确保战略基础设施安全过程中的可能性和潜力，旨在为现代乌克兰地缘战略背景下国家基础设施政策战略的形成和实施创造有利条件。已经确定，在此背景下，将战略通信的潜力与战略基础设施的安全体系相结合，将有助于完善从国家到对象的确保战略基础设施安全的主管主体的制度能力和行动体系。水平。作者确定了在确保战略基础设施安全系统有效运作和确保其主体互动的过程中需要优先解决的重要因素：国家通信政策的形成和实施问题的正常化，概念化通信基础设施并将其纳入战略基础设施的安全目标，明确整合公共行政机构的权力，在国家、地区、分支机构、地方和部门（目标）层面为特定目标建立组织和制度结构战略基础设施。战略沟通作为制定和实施国家基础设施政策战略的工具，确保国家发展的战略水平，为现代乌克兰地缘战略的制定奠定基础。作者的地缘战略参考模型首次在现代政治学的框架下，由以下内容和活动组成部分有机组合而成，提交科学讨论并得到科学论证：战略价值——战略重点——战略国家利益——战略基础设施（战略基础设施的对象、国家基础设施政策的战略（即政治和安全实践））——战略管理（包括战略沟通、战略文化、战略思维、战略规划、预测和预测）——战略法律——制定（乌克兰国家基础设施政策战略作为规范性法律行为）。

关键词：现代乌克兰地缘战略，国家基础设施政策战略，战略基础设施安全，战略沟通，战略思维，战略文化，乌克兰地缘战略，战略价值观，政治神学，国家安全政策，国家安全价值论

Актуальність теми дослідження. В Україні вперше на державному рівні питання безпеки стратегічної інфраструктури було унормовано у Стратегії національної безпеки України у травні 2015 року [19[1]], де серед загроз національній  безпеці було виокремлено три основні загрози безпеці:

1)    критичної інфраструктури;

2)    кібербезпеці;

3)    безпеці інформаційних ресурсів.

Основними передумовами актуалізації цього питання стали уразливість об’єктів стратегічної інфраструктури, критична зношеність основних фондів її об’єктів, недостатній рівень захищеності та, що більш важливо – відсутність розроблених засад безпекоінфраструктурної політики. Низький рівень безпеки стратегічної інфраструктури, відсутність ефективних політико-правових режимів забезпечення безпеки та стійкості інфраструктурного потенціалу було викликані низкою подій і чинників, зокрема, воєнною й інформаційною агресію з боку Російської Федерації, поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), ведення інформаційних, у тому числі гібридних війни тощо[2], що підтвердило суттєве погіршення її стану. Саме це стало підставою для ухвалення нової редакції Стратегії національної безпеки і оборони України у 2020 р. [20[3]]. Посилення загроз загострюється погіршенням технічного стану об’єктів інфраструктури, відсутністю інноваційно орієнтованої виваженої державної фінансової підтримки та інвестицій в її оновлення та розвиток, а також несистемністю управлінських дій із забезпечення її безпеки та стійкості.

Саме тому було ініційовано створення ефективної системи безпеки та стійкості стратегічної інфраструктури, що має бути заснованою на чіткому розподілі відповідальності її суб’єктів та партнерській взаємодії з іншими суб’єктами публічного управління. Концептуалізація зазначеної ініціативи відбулась шляхом ухвалення Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури [12[4]], що поставило перед державним апаратом і перед вітчизняними науковцями завдання щодо обґрунтування напрямів і способів її реалізації та забезпечення в рамках формування нової геостратегії і побудови розумного та відповідального суспільства щастя.

Зокрема, відкритими залишись питання:

• визначення органу, відповідального за формування та реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики;
• забезпечення взаємодії суб’єктів національної системи безпеки стратегічної інфраструктури (далі — БСІ);
• налагодження ефективного комунікаційного процесу через обмін інформацією;
• регламентації спільних дій суб’єктів національної системи БСІ;
• формування засад публічно-приватної партнерської взаємодії у сфері БСІ та основі взаємної довіри, обміну інформацією тощо.

На мою думку, ці та низка інших проблем можуть бути вирішені шляхом використання інструментарію стратегічних комунікацій у сфері як безпекоінфраструктурної політики, так і державної інфраструктурної політики в цілому, поєднане зі створенням повноцінної системи таких комунікацій у державі.

Варто одразу зазначити, що ані в обох редакціях Стратегії національної безпеки України, ані в Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури жодним чином не вказано на зв’язок між захистом критичної інфраструктури та стратегічними комунікаціями. Хоча у Стратегії за редакцією 2020 р. завдання зі створення системи стратегічних комунікацій розкривається тільки через розвиток інклюзивного політичного діалогу.

Однак, на мій погляд, це суттєво зменшує та значно звужує потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні не лише національної безпеки, а й забезпеченні сталого розвитку України в цілому, особливо у векторі зміцнення суверенної державності як здатності проводити самостійну внутрішню та зовнішню політику з урахуванням національних інтересів, у тому числі ефективно здійснюючи протидію спробам зовнішньому тиску у будь-яких формах та проявах. Адже, розвиток:

1) стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами в контексті реалізації стратегічного курсу держави відповідно до стратегічних векторів розвитку, безпеки, гордості та відповідальності;

2) стратегічного партнерства (партнерських та прагматичних відносин, практичну взаємодію) з провідними державами світу та колективними системами безпеки;

3) ефективне стратегічне управління, зокрема стратегічне передбачення, прогнозування і планування і кризовий менеджмент у процесі запровадження національної системи стійкості для забезпечення високого рівня готовності суспільства і держави до ефективного реагування на широкий спектр реальних і потенційних загроз та небезпек, а також сприяння розвитку добробуту по усьому світу;

4) розвиток стратегічної правотворчості;

5) безпеку стратегічної інфраструктури — неможливо забезпечити поза контекстом використання інструментарію стратегічних комунікацій.

Саме тому потребують свого належного наукового обґрунтування особливості використання стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури, включаючи формування ефективних механізмів розвитку національної системи стійкості й ефективної протидії потенційним та реальним загрозам національній безпеці як природного, техногенного, так і антропогенного походження, причому у таких просторах, як: повітря, суша, море, кіберпростір та космос. Розкриття потенціалу стратегічних комунікацій та їх технологій уможливить у перспективі виокремити – стратегічну інфраструктуру, що матиме більш пріоритетне значення для забезпечення на загальнодержавному рівні.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. У вітчизняній науці, дослідники широко спектра питань націобезпекової та інфраструктурної політики здебільшого зосереджують свою увагу окремо на питаннях:

• захисту критичної інфраструктури: Суходоля О. [1; 7[5]], Єрменчук О. [6[6]], Павлов Д. і Микитюк М. [15[7]];
• адміністративно-правового регулювання державної системи захисту критичної інфраструктури і державної інфраструктурної політики: Зубко Г. Ю., Теленик С. С. [][8];
• захисту інформаційної інфраструктури в рамках інформаційної безпеки: С. Петров [16[9]],
• комунікацій у державному управління: Драгомирецька Н. [3];
• розвитку системи публічного управління: Бакуменко В. [5],
• забезпечення стійкості держави: Храпач Г. [25];
• стратегічних комунікацій: Дубова Д. і Баровської А. [4[10]; 24[11]], Ліпкан В. [13[12]], Макаренко Є. [14[13]], Сивак Т. [21[14]; 22[15]], Соловйова С. [23[16]] тощо[17].

Однак, на науковому рівні відкритим залишилось питання застосування стратегічних комунікацій у сфері формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України.

Метою статті, відповідно, є обґрунтування потенціалу стратегічних комунікацій у процесі реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення нової геостратегії сучасної України як політико-правової практики.

Виклад основного матеріалу. Не вдаючись в деталі походження і ретроспективи та розвитку стратегічних комунікацій у публічному управлінні в цілому, у націобезпековій сфері та в контексті гібридних війн, інформаційної та кібербезпеки та міжнародних відносин, які було розкрито у низці вітчизняних праць Дубова Д. і Баровської А. [4[18]; 24[19]], Ліпкана В. [13[20]], Макаренко Є. [14[21]], Сивак Т. [21[22]; 22[23]], Соловйова С. [23[24]] та інших, зосереджу увагу на можливості їх застосування у сфері безпеки стратегічної інфраструктури в контексті творення сучасної геостратегії України.

Державна інфраструктурна політика є невід’ємною частиною політики держави й інфраструктурна політика віддзеркалює усі методологічні, концептуальні засади в цілому державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Тому, державна інфраструктурна політика – це, перш, за все, невід’ємна складова зовнішньої і внутрішньої політики держави, комплекс нормативно врегульованих, усвідомлених, таких, що відповідають національним інтересам цілеспрямованих дій, що вчиняються відповідними уповноваженими суб’єктами в партнерстві з органами місцевого самоврядування, неурядовими організаціями, у сфері інфраструктурного забезпечення усіх галузей життєдіяльності держави, суспільства, особи [9[25]].

Виходячи з цього твердження, а також зважаючи на необхідність партнерської взаємодії між органами державного управління, місцевого самоврядування, інституцій громадянського суспільства та бізнес-структур, що є суб’єктами публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, та з метою ефективного формування і забезпечення реалізації державної інфраструктурної політики важливим є необхідність „практичного застосування проактивного підходу до її розроблення і реалізації” [8[26]].

Саме потреба застосування проактивного підходу у розроблення і реалізацію державної інфраструктурної політики вказує на чіткий зв’язок зі стратегічними комунікаціями. Адже, за визначенням Сивак Т., стратегічні комунікації – це цілеспрямовані, послідовні заходи, зорієнтовані на комунікування діями та інформаційну взаємодію між суб’єктами у процесі формування та реалізації державної політики. Вони, на думку авторки, сприяють розвитку діалогу у державі в цілому та в окремих її сферах, забезпечують консенсус та, що важливо, проактивне управління – ефективне управління змінами на основі врахування інтересів усіх суб’єктів, а також вироблення спільного плану дій [22[27], с. 108], тобто реалізації державної політики.

Суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури потребують чіткої регламентації у взаємодії з протидії потенційним та реальним загрозам та небезпекам та координації дій у разі настання кризових ситуацій. Для забезпечення взаємодії і координації дій суб’єктів вище згаданої системи має бути задіяно весь потенціал стратегічних комунікацій, ефективне використання яких залежить від рівня розвитку як інформаційної, так і комунікаційної політики держави. При чому, варто зазначити, що роль інформаційної взаємодії і комунікацій має подвійну природу.

По-перше, для забезпечення безпеки окремих секторів та об’єктів стратегічної інфраструктури. Зокрема, відповідно до запропонованого переліку науковцями Національного інституту стратегічних досліджень, можу виділити: зв’язок (Communications) та інформаційні технології (Information technology) [7[28], с. 16]. Ці сектори в цілому забезпечують технологічну складову функціонування системи публічного управління, зокрема з питань інформаційної, кібербезпеки тощо, а також розвиток і безпеки та стійкість національної інформаційної та кібернетичної інфраструктури.

По-друге, для забезпечення взаємодії та координації дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури усіх секторів та на всіх державно-управлінських рівнях. Зокрема, окрім вище названих, йдеться про хімічний сектор, комерційні об’єкти, стратегічне виробництво, дамби і гідротехнічні споруди, оборонно-промислову базу, служби екстреної допомоги населенню, реагування на надзвичайні ситуації, енергетичний сектор, банки та фінанси, продукти харчування та сільське господарство, урядові об’єкти, охорона здоров’я та медицина, ядерні реактори, матеріали та відходи, а також водні ресурси, системи водопостачання та стічних вод [7[29], с. 16] тощо.

Отже, другий блок є найбільш численним, різновекторним і потребує найбільш прискіпливої наукової уваги і обґрунтування, зокрема способів забезпечення взаємодії та координації дій між різними органами публічної влади у сфері безпеки стратегічної інфраструктури. З метою детального розгляду особливостей та специфіки застосування стратегічних комунікацій у сфері безпеки стратегічної інфраструктури можемо виокремити кілька проблемних аспектів, зокрема:

Перший. Потребує детального обґрунтування та необхідність концептуалізації на державному рівні питання формування і розвитку комунікаційної політики держави та комунікаційної інфраструктури. Без належної державної підтримки і регулювання комунікацій в державі мова про використання стратегічних комунікацій як у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, так і в інших сферах і галузях не йде. Адже станом на сьогодні сфера комунікаційної політики держави регулюється тільки одним нормативно-правовим актом – Концепцією Закону України «Про основні засади державної комунікативної політики» [11[30]], де зазначено, що окремі питання налагодження комунікації між органами державної влади, місцевого самоврядування зі ЗМІ і громадськістю визначаються законами України, що регулюють інформаційну сферу. Однак зазначена Концепція має низький рівень правового регулювання забезпечення комунікацій між усіма суб’єктами системи публічного управління та не відповідає ні рівню розвитку українського суспільства, ні світовим тенденціям у цій сфері, зокрема в аспекті розвитку і здійснення стратегічних комунікацій. Саме тому в нормативно-правовому полі має бути чітко розмежовано поняття інформаційна і комунікаційна політика, а також питання інформаційної і комунікаційної інфраструктури як складової частини стратегічної інфраструктури держави.

Ці питання мають потребу не тільки в науковому та правовому осмисленні, вони передбачають використання різних державно-управлінських інструментів для їх забезпечення та реалізації. Адже державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації [10[31]], а державна комунікаційна політика визначає особливості взаємодії з населенням шляхом використання технологій передачі інформації, у тому числі й інформаційних технологій [3[32], с. 87]. Якщо питання інформаційної взаємодії більш-менш представлено у правовому полі, то способи, засоби, принципи і суб’єкти формування та реалізації державної комунікаційної політики залишились відкритими, не визначеними і не регламентованими.

Другий. Потребує визначення і встановлення у законодавчому порядку чіткого переліку та паспортизації секторів (об’єктів) стратегічної інфраструктури та порядок його формування. Наразі на законодавчому рівні відсутній чіткий перелік об’єктів стратегічної інфраструктури. У проєкті Закону України «Про критичну інфраструктуру та її захист» [18[33]] у ст. 9 визначено тільки перелік життєво важливих функцій та послуг: урядування та надання найважливіших державних послуг, енергозабезпечення, водопостачання, та водовідведення, продовольче забезпечення, охорона здоров’я, інформаційні, комунікаційні та цифрові послуги, фінансові та банківські послуги, транспортне забезпечення, оборона, правопорядок, постачання теплової енергії.

Зазначений перелік дещо відрізняється від визначених на підставі аналізу зарубіжного досвіду об’єктів критичної інфраструктури, зроблений Суходолею О. [7[34]], зокрема поза увагою авторів законопроєкту залишились такі важливі сфери як: хімічний сектор, комерційні об’єкти, дамби та гідротехнічні споруди, служби екстреної допомоги населенню, ядерні реактори, матеріали та відходи.

Варто зазначити, що і у наукових дослідженнях та у чинних нормативно-правових актах, а також у законопроєктах відсутнє визначення поняття комунікаційна інфраструктура. Хоча комунікаційна інфраструктура має стати повноцінним об’єктом безпеки стратегічної інфраструктури на державному рівні. Як обґрунтовує Сивак Т., комунікаційна система публічного управління – це каркас національного інформаційно-комунікаційного простору, що складається з сукупності інформаційних, технологічних мереж, мережі засобів масової комунікації, гуманітарних, освітніх, наукових, культурних та ін. закладів, установ та організацій, передбачає забезпечення ефективної комунікаційної діяльності та інформаційної взаємодії між суб’єктами системи публічного управління і стабільність функціонування комунікаційної системи держави [21[35], с. 328-229]

Стале функціонування державної комунікаційної системи, що може бути досягнуто шляхом убезпечення комунікаційної інфраструктури, дасть змогу мінімізувати інформаційні інтервенції, сприятиме підвищенню рівня довіри до державних інституцій та належному, своєчасному і проактивному інформуванню громадськості у разі настання криз та їх протидії. Саме тому, на нашу думку, варто актуалізувати питання щодо виокремлення такого об’єкта стратегічної інфраструктури як комунікаційна на рівні з інформаційною та іншими.

Окремого унормування вимагають питання визначення механізмів формування національного та секторального переліків об’єктів стратегічної інфраструктури. На національному рівні це питання залишилось тільки на законопроєктному рівні. Унормовано тільки секторальний рівень, зокрема щодо стратегічної інформаційної інфраструктури. Постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2020 року № 943 затверджено Порядок формування переліку об’єктів критичної інформаційної інфраструктури та Порядок внесення об’єктів критичної інформаційної інфраструктури до державного реєстру об’єктів критичної інформаційної інфраструктури, його формування та забезпечення [2[36]]. Також Постановою Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України» від 30 листопада 2020 р. № 151 визначено критерії та порядок віднесення об’єктів в банківській системі до об’єктів критичної інфраструктури [17[37]].

Інші сектори стратегічної інфраструктури не мають аналогічного нормативного забезпечення, що суттєво ускладнює чітку регламентацію та взаємодію суб’єктів публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури.

Третій. Наступним питанням, що потребує чіткості у визначеннях та закріплені відповідних функцій, завдань, повноважень і відповідальності є суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, що є основою її організаційно-інституційної структури. Це вимагає низки заходів на загальнодержавному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях. У Концепції [12[38]] та проєкті Закону [18[39]] визначено тільки завдання, що мають бути забезпеченні на цих рівнях, однак мова не йде про конкретні органи державного управління, місцевого самоврядування, установи й організації, що наділені відповідними повноваженнями з питань безпеки стратегічної інфраструктури, забезпечення її стійкості чи протидії загрозам. На науковому рівні обґрунтовано лише пропозиції щодо переліку секторів стратегічної інфраструктури та відповідних відомств [7[40], с. 50]. Однак, навіть зазначений перелік як і процес ідентифікації таких об’єктів, на думку авторів, потребує нормативно-законодавчого закріплення, організаційного та методологічного забезпечення та додаткового детального наукового аналізу.

Отже, без вирішення вищезазначених питань, тобто унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізації поняття комунікаційної інфраструктури, чіткого переліку об’єктів стратегічної інфраструктури та визначення механізмів і процедур формування національного та секторального переліків таких об’єктів, а також чіткого закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, а саме створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівні, забезпечити ефективну взаємодію суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, на нашу думку, поки що не можливо. Це формує перспективне поле подальших наукових досліджень з цих питань.

Однак, є ще один важливий аспект застосування стратегічних комунікацій у сфері стратегічної інфраструктури, що характеризується їх методологічною єдністю – забезпечення сталого розвитку держави та системності державної політики в різних сферах і галузях.

Адже, стратегічні комунікації – це, перш за все, складна система, що володіє сукупністю властивостей, таких як цілісність, адаптивність, інтеграційність, емерджентність, синергетичність, завдяки яким доповнює і забезпечує розвиток системи публічного управління [21[41], с. 132].

Більш широкі підходи до визначення поняття стратегічних комунікацій були здійснені у першому словнику зі стратегічних комунікацій за редакцією професора В. А. Ліпкана:

„1. Скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування  національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності. 2. Скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави — публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави (нормативне визначення). 3. Скоординовані дії, повідомлення, зображення, призначені для інформування, впливу, або переконання цільової аудиторії з метою просування та реалізації національних інтересів відповідно до національних цінностей. 4. Стратегічна взаємодія та взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними чи призначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента системи стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, спрямоване на досягнення спільної мети. 5. Процес інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та зацікавлених сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні; спрямування за одним вектором множини різних видів діяльності (наприклад, політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. 6. Процес цілеспрямованого використання комунікацій організацією для виконання її місії. Стратегічні комунікації по суті означають обмін (тобто під час спілкування) смислами/ідеями для створення умов по досягненню національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу сприйняття є так само важливим, як і транслювання Див.: система стратегічних комунікацій”[42].

Стратегічні комунікації, можемо доповнити такими характеристиками як універсальний процес, що може забезпечувати результат у всіх сферах суспільного, громадського та публічного життя і використовується для досягнення зовнішньо- і внутрішньополітичних цілей держави, тобто для реалізації геостратегії держави у всіх видах просторів.

Також, за визначенням дослідників Центру стратегічних комунікацій НАТО, які є засновниками концепції [27[43], с. 16], стратегічні комунікації є комплексним інструментарієм забезпечення «національної сили», «національної могутності» та найефективніше використовуються у чотирьох основних сферах: дипломатичній, економічній, інформаційній та воєнній.

На думку Храпача Г., національна могутність — це показник сил і ресурсів держави, що можна застосовувати у відносинах з іншими суб’єктами міжнародних відносин, сукупність існуючих у держави моральних і духовних можливостей, які використовуються для досягнення геополітичних, геоекономічних, геостратегічних національних цілей [25[44], с. 128]. Звичайно, що дане поняття не є ідеальним, оскільки не охоплює багато важливих сьогодні характеристики антропогенного простору, в якому відбувається ствердження геостратегії різних країн, і також формуються необхідні та достатні умови для реалізації пріоритетних національних інтересів.

Зростання рівня національної могутності держави, її інфраструктурного потенціалу, що можливо завдяки провадження системної безпекової політики щодо стратегічних об’єктів інфраструктури та ефективному здійсненню стратегічних комунікацій, забезпечує перевагу над іншими державами та сприяє ефективності реалізації власних національних інтересів і цілей, творенню власної геостратегії.

У зв’язку з цим, можу зазначити, що потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, перш за все, вбачається у формуванні та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Так, наприклад, окремі дослідники інтерпретують стратегічні комунікації як складову публічно-управлінського процесу, які, використовуючи потенціал і можливості усіх сфер публічного управління, сприяють їх розвитку [21[45], с. 90]. Адже відповідно до нової концепції публічного управління, воно має два виміри: спільне вироблення публічної політики з урахуванням інтересів усіх стейкхолдерів та розподіл обов’язків у реалізації ухвалених стратегічних цілей розвитку, як держави в цілому, так і окремих галузей та територій.

У цілому погоджуючись з таким твердженням авторки, можемо навести ще визначення державно-управлінського процесу Бакуменка В., який зазначає, що державно-управлінський процес – це свідома і цілеспрямована послідовна діяльність, пов’язана з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами державного управління, внаслідок чого відбувається зміна суспільних станів, подій і явищ. Такий процес спрямований на приведення в життя державної стратегії та політики, і є основним способом реалізації суб’єкт-об’єктних відносин на державному рівні, де суб’єкт – система державної влади у вигляді спеціально створених органів, а об’єкт – все суспільство, таргетизоване на цільові аудиторії в залежності від їх ролі у реалізації публічної політики [5[46], с. 164].

Отже, стверджую, що стратегічні комунікації є важливою складовою державно-управлінського процесу, як особливого виду державної діяльності.

Таким чином, на підставі вищенаведеного, можу характеризувати стратегічні комунікації у сфері безпеки стратегічної інфраструктури як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та національної безпеки в цілому.

Причому наголошу на тому, що даний рівень подається в розрізі вироблення еталонної моделі геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації) — стратегічна правотворчість.

Такий підхід певним чином корелюється із визначеннями, тлумаченнями та уточненнями МО США, які є обґрунтовують стратегічні комунікації у воєнній сфері, натомість є набагато ширшим і враховую передусім націотворчу потенцію українства до відновлення державності і розвитку стійкої соціальної системи в умовах перманентних трансформацій.

Відповідно до уточненого поняття, стратегічні комунікації використовуються по відношенню до загальнодержавного стратегічного рівня, синхронізація комунікацій — використовується на оперативному, відомчому, а на тактичному рівні — інформаційний вплив [26[47]].

Це дає підстави для обґрунтування, що у системі безпеки стратегічної інфраструктури весь потенціал стратегічних комунікацій може бути використано у такий спосіб: для формування та реалізації державної інфраструктурної політики, для забезпечення координації і синхронізації комунікацій, функцій і дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури.

Зокрема, на державному рівні під час розробки Національного плану (стратегії) безпеки та забезпечення стійкості стратегічної інфраструктури, на галузевому та регіональному рівнях під час розробки і реалізації галузевих і територіальних програм з протидії загрозам та небезпекам об’єктам стратегічної інфраструктури, на місцевому – затвердження і виконання місцевих програм підвищення стійкості громад до кризових ситуацій та відновлення функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури. На об’єктовому рівні оператори стратегічної інфраструктури забезпечують розроблення і виконання відповідних об’єктових планів заходів щодо безпеки і стійкості стратегічної інфраструктури. Саме на місцевому і об’єктовому рівнях здійснюється інфраструктурний вплив на людину, суспільство і територіальні громади, органи місцевого самоврядування.

Такий підхід, на нашу думку, дасть змогу, об’єднавши потенціал стратегічних комунікацій і системи безпеки стратегічної інфраструктури, на виході отримати якісно новий рівень управління та покращений стан об’єктів та сфер стратегічної інфраструктури, а також дасть змогу сформувати та забезпечити реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики, що, своєю чергою, суттєво підвищить рівень національної безпеки України, її сталий розвиток та національну могутність, а також чинитиме конструктивний вплив на творення геостратегії сучасної України.

Висновки. Таким чином, проведене мною дослідження уможливило встановити, що  об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в контексті реалізації геостратегії сучасної України сприятимуть удосконаленню системності управлінських заходів та дій суб’єктів  стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів.

Стратегічні комунікації мають бути задіяні у процесі формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, а також для забезпечення координації та синхронізації дій і комунікацій та суб’єкт-суб’єктної, суб’єкт-об’єктної та об’єкт-суб’єктної взаємодії у самій системі безпеки стратегічної інфраструктури. Виявлено основні чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів, а в цілому безпекоінфраструктурної політики:

• унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики;
• концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури;
• чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління;
• створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях.

Такий підхід на мою думку уможливить підвищити спроможності щодо повномасштабної реалізації інфраструктурного потенціалу,  забезпечити національну могутність держави та якісний рівень реалізації стратегії державної інфраструктурної політики зокрема і державної політики у пріоритетних і найбільш важливих сферах життєдіяльності в цілому, закладе фундамент для творення геостратегії сучасної України.

Список використаних джерел:

1. Державна система захисту критичної інфраструктури в системі забезпечення національної безпеки : аналітична доповідь / за ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2020. 28 с.
2. Деякі питання об’єктів критичної інформаційної інфраструктури : Постанова КМУ від 9 жовт. 2020 р. № 943. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/943-2020-%D0%BF#Text
3. Драгомирецька Н. М. Сучасні тенденції комунікацій у державному управлінні. Публічне урядування. 2015. №1. С. 85–96. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pubm_2015_1_10
4. Дубов Д. В., Баровська А. В. Організаційно-правові проблеми впровадження системи стратегічних комунікацій в Україні. Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. 2017 р. № 1 (21). С. 10–17.
5. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін.; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. Київ, 2010. 810 с.
6. Єрменчук О. П. Основні підходи до організації захисту критичної інфраструктури в країнах Європи: досвід для України : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. 180 с.
7. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2015. 176 с.
8. Зубко Г. Ю. Концепція формування напрямів державної інфраструктурної політики. Правові новели. 2018. № 6/2018. С. 91-100.
9. Зубко Г. Ю. Сучасні підходи до визначення поняття державної інфраструктурної політики. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2020. № 48. С. 78–84.
10. Іванченко Ю. М. Сутність, головні напрями та способи державної інформаційної політики в Україні. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/philo/05ijmipu.pdf
11. Концепція Закону України “Про основні засади державної комунікативної політики” : розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січ. 2010 р. № 85-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/85-2010-%D1%80#Text
12. Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури : розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 груд. 2017 р. № 1009-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1009-2017-%D1%80#Text
13. Ліпкан В. А., Попова Т. В. Стратегічні комунікації : словник / за заг. ред. В. А. Ліпкана. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. 416 с.
14. Макаренко Є. А. Стратегічні комунікації в міжнародних відносинах. Міжнародні відносини. Серія “Політичні науки”. 2917. № 15. URL: http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/article/view/3117.
15. Павлов Д. М., Микитюк М. А. Правові та організаційні засади забезпечення захисту критичної інфраструктури у контексті формування нової безпекової парадигми України. Честь і закон. 2020. № 4 (75). С. 69-77.
16. Петров С. Г. Правові основи взаємодії державних органів та приватних суб’єктів із метою захисту електронних інформаційних ресурсів України. Інформація і право. 2019. № 4(31). С. 107-112.
17. Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України : Постанова Правління Національного банку України від 30 листоп. 2020 р. № 151. URL: https://bank.gov.ua/ua/legislation/Resolution_30112020_151
18. Про критичну інфраструктуру та її захист : проєкт Закону України від 27.05.2019 р. № 10328 URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=65996
19. Про стратегію національної безпеки і оборони України : Указ Президента України від 26 трав. 2015 р. № 287/2015. URL: https://www.president.gov.ua/documents/2872015-19070
20. Про стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 трав. 2020 р. № 392/2020. URL: https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037
21. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України : дис. … д-ра наук з держ. упр. : 25.00.01 / НАДУ, Київ, 2020. 490 с.
22. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
23. Соловйов С. Г. Стратегічні комунікації в публічному управлінні : монографія / Соловйов С. Г. ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. Харків : Точка, 2019. 373 с.
24. Стратегічні комунікації в умовах гібридної війни: погляд від волонтера до науковця: монографія / [А. В. Баровська та ін.] ; Нац. акад. Служби безпеки України. Київ : НА СБ України, 2018. 517 с.
25. Храпач Г. С. Національна могутність як чинник стійкості держави в умовах загострення міжнародної конфліктності. Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджено НУОУ ім. І. Черняховського. 2017. № 3 (61). С. 126-130.
26. DOD Dictionary of Military and Associated Terms. July 2019. 382 p. URL: https://www.jcs.mil/Portals/36/Documents/Doctrine/pubs/dictionary.pdf
27. Understanding NATO Strategic Communications. LTC Rita LePage 22 October 2014. URL: https://www.stratcomcoe.org/about-strategic-communications

професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування  та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності,  стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання.  Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення.  Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3];  С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5],  В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11]  та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи  щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17];  О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади  влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ]  Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91].  Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до  громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

-                      наукова обґрунтованість;

-                      відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

-                      орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

-                      ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

-                      баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

-                      ясність та однозначність;

-                      логічність, послідовність та ієрархічність;

-                      здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

-                      співвідношення із часовими та математичними параметрами;

-                      спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

-                      наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

-                      визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури,  а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні  розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації,  взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості  для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру).  Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

• загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
• мета і строки реалізації;
• напрями реалізації;
• очікувані результати реалізації стратегії;
• фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”  [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів  поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні,  оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні,  розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах,  визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

1. В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня  консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
2. Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
3. Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
4. Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу.  Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року»  з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.    

Список використаних джерел:

1. 1.             Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. 2.             Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. 3.             Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика  : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. 4.             Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. 5.             Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. 6.             Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. 7.             Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. 8.             Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. 9.             Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
10.  Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
11.  Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
12.  Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
13. Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
14. Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
15. Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
16. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
17. Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
18. Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
19. Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
20.  Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України  // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
21. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
22.  Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
23.  Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24.  Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
25. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
26.  Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан //  Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
27.  Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
28.  Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
29. Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
30.  Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
31. Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
32. Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
33. Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
34.  Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу :  https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
35.  Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
36. Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
37. Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
38. Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
39. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
40. Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
41.   Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
42.   Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
43.   Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс].  2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

1.   Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
2.   Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
3.   National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
4.   Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
5.   Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
6.   The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
7. Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008  № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
8. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
9.   Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
10.   Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
11.   Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
12. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
13.   Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
14.   Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
15.   Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
16.   Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
17.   Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
18.   Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
19.   Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
20.   Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
21.   Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
22. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
23.   Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
24.   Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

          Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works.  He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

          Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf