Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надрукована: Ліпкан В.А. Методологія теорії геостратегії: дискурсивний аналіз. Здобутки  та  досягнення  прикладних  та  фундаментальних наук  XXI століття:  матеріали IIIМіжнародної  наукової конференції,м.Черкаси,  29липня,  2022 р. / Міжнародний центр наукових досліджень. Вінниця: Європейська наукова платформа, 2022. С. 192-195

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових елементів якої виступає дискурсивний аналіз.

Дискурсивний аналіз унаочнює необхідність порізнення та систематизацію мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в якій би знайшов опис стратегічних явищ стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — простір, в якому функціонують явища стратегічно порядку.

У даному аспекті доцільно говорити про геостратегічний дискурс, а відтак, зважаючи на презентовану мною у попередніх статтях модель метакогнітивного системного дискурсу, яка складаються з основних 10 компонентів, корисним є дослідження сутності дискурсивного аналізу.

Дискурс — єдність тексту і комунікативної ситуації [1].

При аналізі геостратегії в лінгвокультурологічній перспективі виділяється декілька найбільш традиційних підходів. Для мого дослідження важливим є об’єктний і суб’єктний (тональність ведення дискурсу, її вплив на особливості ведення комунікації, яка характеризується інформативністю і фасцинативністю, лишаємо поза межами даного дослідження).

Відповідно до першого, дискурс може бути об’єктним.

Відтак, в поданій та презентованій мною концепції геостратегії виділено, принаймні 10 ключових дискурсів:

1) стратегічний;

2) політологічний;

3) праксеологічно-безпековий;

4) правовий;

5) онтологічний;

6) гносеологічний;

7) аксіологічний;

8) феноменологічний;

9) мілітарний;

10) космологічний.

Важливою характеристикою окреслених вище дискурсів виступає поняття хронотопу — визначені жорсткі показники часу та місця.

Цікавість даного підходу полягає у тому, що в його рамках існує один важливий вимір: формат подачі інформації, наявність підтексту, прихованого змісту, прямого або непрямого вираження інформації. Адже комунікативна ситуація сама по собі пояснює ту дозу підтексту, яку ми можемо витягти з текста. Зазвичай шукати підтекст в інструкції до електроприладів — марна справа, водночас коли йдеться, наприклад про такий нормативний акт, як Стратегічна концепція НАТО від 29 червня 2022 року, то вочевидь, що окрім явно виражених номінацій та смислових форм, які вони утворюють, в текст зашивається чимало додаткових смислів, які вже більш детально розкриваються в безпосередньому процесі реалізації геостратегії.

Калібрування спільного розуміння базових, я вже лишаю осторонь навіть стратегічних, цінностей відбувається саме в рамках дискурсивного аналізу, адже якщо в рамках простих текстів не відбувається вироблення спільного розуміння, розходження в трактуванні визначальних посилів та взагалі смислу, це означає, що нас не розуміють не тому, що ми невдумливо або не зрозуміло написали, а тому, що нас не бажають чути і розуміти. Найбільш яскравим прикладом для України виступає Будапештський меморандум, згідно з яким жодна держава „гарант” територіальної цілісності і державного суверенітету, насправді ніяких гарантій не реалізувала, тобто фактично навіть і не була гарантом. Так само можна говорити і про Мінські домовленості, положення яких суттєво і докорінно відрізняється у своїй інтерпретації та трактуванні Україною та Росією, а також міжнародними партнерами, що призвело до війни, а також абсолютно різному її трактуванні, в тому числі й нашими іноземними партнерами.

Зокрема це стосується і самого факту війни Росії проти України, яку називали:

• конфліктом (китайська влада, італійський прем’єр-міністр Драгі, німецький канцлер Шольц, президент Франції Макрон та інші);
• українською кризою — фраза китайського лідера Сі Цзіньпіна [2];
• неспровокованим вторгненням — термін США;
• військовою агресією;
• анексією;
• проксі війною, спеціальною воєнною операцією  — термін, що вписує Україну в концепції геополітичного суперництва атлантизму та неоєвразійства, презентований в руських дослідженнях.

А вже у липні 2022 року, коли здавалося б все і всім зрозуміло, коли вже політики, в тоvу числі і французькі побували на місцях військових злочинів з боку Росії, зненацька французька агенція назвала російську армію „українськими сепаратистами”. МЗС України відразу ж дуже жорстко і миттєво відреагувало на пропагандистське видання Франції, відзначивши на неприпустимість підігрування Росії і відповідальності за свідоме уведення в оману і нанесення репутаційної шкоди України [3].

Отже навіть на рівні міжнародного товариства не було початково вироблено та узгоджено правильне тлумачення подій, що і призвело до логічного обґрунтування значного уповільнення темпів правильної і масштабної реакції і надання Українській державі достатньої кількості потрібної та необхідної зброї у визначений  Українською Державою час для забезпечення власної національної безпеки.

Відтак, за допомогою дискурсивного аналізу за даного випадку доходимо чіткого висновку:

• нас слухають, але не завжди бажають чути;
• партнери роблять зацікавлений публічний вигляд щодо прагнення нас зрозуміти, але на практиці нас не бажають розуміти, розуміти нашу позицію і її зміст;
• з нами ведуть переговори, але ще й досі нас не вважають реальними  рівноправними партнерами, незважаючи на офіційні заяви для преси. паритетність відносин є лише перспективою, а не реальністю, якої потребує українська політична нація.

Допомога надається на тому рівні, щоб не можна було дорікнути, що допомога взагалі не надається. Натомість її обсяги і час надходження необхідних озброєнь не відповідає оперативній обстановці. Допомога не надається для перемоги, вона надається на томі рівні, щоб знесилити Росію, послабити її, але все за рахунок, передусім людських ресурсів України. Адже матеріальні ресурси відновити можливо дуже швидко, а ось людські, які щодня втрачає Україна – на жаль, ні.

Переконаний, що активні розвідувальні заходи щодо європейських лідерів з боку українського розвідувального товариства дали б змогу більш чітко розуміти справжнє ставлення до України і перспективи її війни проти Росії. Врахування цих початкових посилів має визначати відповідну тактику і стратегію реалізації власної державної політики. Дуже небезпечним є впровадження в геостратегічний дискурс у червні 2022 року наративу про „необхідність обміну миру на території”, який в тих чи інших інтерпретаціях і скритих формах висловлюють як окремі представники адміністрації США, усілякі „експерти, аналітики, представники аналітичних спільнот”, так і європейські політики, включаючи президента Німеччини Штайнмаєра і канцлера Шольца.

Теза про втомленість від війни є частиною російського стратегічного наративу, який впроваджують дуже обережно, але цілеспрямовано і стратегічний дискурс. Знову ж таки, така варіативність і лабільність, фактично керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української держави, в рамках якої дані питання мали б бути наперед визначені. Це позбавило б поля можливостей численних пропагандистів у багатьох європейських країнах, які, відпрацьовуючи російські гроші, впливають на формування як суспільної думки, так і на ухвалення рішення своїми політика зсередини країни. Проблематика лобізму українських національних інтересів у зовнішній сфері також є окремою темою наукових досліджень і має бути досконало розроблена, з урахуванням нинішніх подій.

Однак поза контекстом власної геостратегії ці стратегії знову поміщується на тактичний рівень здебільшого зводячись до ситуативного управління без виходу на стратегічний рівень.

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, які формують, використовують, легітимують та реалізовують певні ідеї, тим самим демонструючи свою належність до певної групи. Саме тому, це, передусім, ідеологічне та світоглядне розуміння.

За даного підходу дискурс може бути:

• дискурс влади,
• дискурс еліти,
• дискурс олігархів,
• дискурс агресора,
• патріотичний дискурс або дискурс іншої групи людей, вираженої в комунікативному акті та поведінці взагалі.

Окремо слід говорити про дискурс речників та радників/ експертів / блогерів / публіцистів / журналістів, яскравими представниками яких під час першої стадії війни виступали: Олексій Орестович, Олег Жданов, Андрій Піонтковський, Юрій Швець, Андрій Іларіонов.

На думку професора В. І. Карасика, в рамках суб’єктного дискурсу доцільно виділяти два типи: особистісно-орієнтований і статусно-орієнтований [1].

Особистісно-орієнтований тип — спілкування між людьми, які добре, або буцімто добре знають одне одного.

Статусно-орієнтований тип дискурсу — комунікація між представниками різних груп з метою досягнення визначених цілей. Оскільки метою геостратегічного дискурсу є реалізація власної стратегії, то в рамках реалізації геостратегії як політико-безпекової практики потрібно чітко усвідомлювати, що кожен учасник або ж суб’єкт міжнародних відносин прагнутиме до реалізації передусім власних національних інтересів.

Яскраві приклади сучасності:

1)                 дисбаланс у сфері прав людини через фактичне примушування до вакцинації та дискримінація людей за ознакою вакцинування;

2)                 дисбаланс у розподілі по світу вакцин від ковід у 2019-2020 роках;

3)                 цифрова асиметрія світу;

4)                 кліматичні зміни, зумовлені нереалізацією політики декарбонізації і нульових викидів тими державами, які найбільше чинять негативний вплив на навколишнє середовище;

5)                 односторонні випробування кінетичної зброї США, Китаєм, Росією та Індією у космосі, що створює небезпеку мирному використанню космосу формує преференційні умови, передусім у контексті формування та розвитку космічної інфраструктури, для окремих країн.

У цілому ж підкреслю, що дискурсивний аналіз виступає серйозним методологічним підґрунтям для формування теорії геостратегії, а також виділення та окремого дослідження комунікативної інфраструктури геостратегії з урахуванням теорій метакогнітивного дискурсу [4].

Список використаних джерел:

1. Карасик В. И. „Дискурс – это единство текста и коммуникативной ситуации”. Государственный институт русского языка им. А. С. Пушкина:  [сайт]. URL: https://www.pushkin.institute/news/detail.php?ID=15579.
2. Лідер Китаю війну в Україні продовжує називати «українською кризою» // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/news-kytay-viyna-v-ukrayini/31911143.html./
3. У МЗС вказали агенції Франс Прес, що армію росії не можна називати «сепаратистами» // режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3520779-u-mzs-vkazali-agencii-frans-pres-so-armiu-rosii-ne-mozna-nazivati-separatistami.html.
4. Савченко О. В. Когнітивні та метакогнітивні стратегії розв’язання проблемних питань // Режим доступу: https://www.inforum.in.ua/conferences/15/23/148#:~:text.

Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Юридична доктрина однозначно трактує інформаційні права і свободи людини та громадянина як найважливіші природні та невідчужувані. Не дивно, що більшість конституцій розвинених країн містять норму, де визначено право на інформацію, а також інші інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України закріплено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [1].

Окрім того, ряд інших статей Основного закону України містять норми, що визначають ряд інформаційних прав і свобод:

-  «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31);

-  «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ст. 32);

-  «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ст. 35).

Схожі за змістом конституційні норми мають й інші європейські країни. Однак словесне вираження інформаційних прав і свобод, гарантії захисту чи випадки обмеження значно різняться [2-4].

Наприклад, інформаційне право особи, пов’язане із таємницею листування та комунікаціями, у ст. 17 Конституції Кіпру визначено так: «…усім забезпечується право поваги та забезпечення таємниці листування, а також усякого іншого спілкування, якщо таке спілкування здійснюється за допомогою засобів, не заборонених у Республіці законом. Порушення цього права не допускається, за винятком випадків, встановлених законом, і лише стосовно осіб, які відбувають термін покарання в в’язниці чи перебувають у попередньому ув’язненні, а також відносно ділового листування чи іншого спілкування збанкрутілої особи з метою управління майном» [5].

Не менш цікаво визначено у ст. 19 Конституції Кіпру й право на свободу слова та інформацію: «Кожний має право на свободу слова та на його реалізацію будь-яким способом. Таке право охоплює свободу думки, отримання та передачу інформації та ідей, без втручання будь-якої влади незалежно від меж. Здійснення прав, перерахованих у пунктах 1, 2 даної статті, може бути пов’язане з тлумаченнями, умовами, обмеженнями та покараннями, передбаченими законом і необхідними в інтересах безпеки Республіки, конституційного порядку, громадського здоров’я чи суспільної моралі та прав інших осіб, попередження розкриття інформації, отриманої конфіденційно, чи для збереження авторитету та неупередженості судових влад» [5].

Інформаційне право людини на свободу слова у ст. 38 Конституції Хорватії визначено таким чином: «…гарантується свобода мислення та вираження думки. Свобода вираження думки охоплює перш за все свободу друку та інших засобів інформації, свободу слова та публічного виступу, а також вільне заснування засобів масової інформації. Забороняється цензура. Журналісти мають право на свободу поширення та доступу до інформації. Кожній особі гарантується право на оскарження поширеної недостовірної інформації, якщо в публічному повідомленні були порушене її право, передбачене Конституцією» [6].

В іншій країні-члені ЄС – Словенії дане право сформульоване у ст. 39 Конституції Словенії таким чином: «…гарантується свобода висловлювання думки, свобода слова та публічного виступу, друку та інших засобів масової інформації. Кожен має право вільно збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки. Кожен має право на отримання інформації публічного характеру, яка становить заснований на законі правовий інтерес, за винятком випадків, встановлених законом» [7].

Навіть поверхневий лінгвістичний аналіз конституційних норм окремих країн-членів ЄС та України дозволяє констатувати про значні відмінності між змістом деяких інформаційних прав і свобод, що визначені в даних актах.

Отже, попри конституційну закріпленість ряду інформаційних прав і свобод у вітчизняній Конституції, а також те, що вітчизняний основний закон ґрунтується на положеннях таких міжнародних нормативно-правових актів, як Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року тощо, які є стандартом, на основі якого розроблено низку інших міжнародних та національних правових актів в сфері прав людини, а також відповідні розділи конституцій розвинених країн, у кожному з цих міжнародних актів визначення поняття «право на інформацію», його складові та випадки обмеження мають деякі відмінності.

Нині потребують доопрацювання основні «інформаційні поняття», критерії розрізнення інформаційних прав, спектр випадків обмеження цих прав, гарантії їх забезпечення тощо.

Започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища щодо забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій з метою вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень [8], науковцями [9-12] неодноразово порушуються питання щодо необхідності удосконалення не лише тих розділів, де визначено повноваження Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, а, насамперед, розділу ІІ ««Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Ретроспективний аналіз становлення та розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина дозволяє констатувати, що тривалий час вони розглядались крізь призму інших прав і свобод. Нині ж спостерігається їх виокремлення з-поміж інших прав і свобод, а також чітке визначення конкретного права з-поміж різних інформаційних прав і свобод, зокрема розрізнення права на інформацію та права на доступ до інформації чи права на інформаційну безпеку тощо. Слід також зауважити, що саме інформаційні права і свободи динамічно розвиваються, надаючи «звичайним» правам і свободам інформаційного забарвлення.

Отже, процес інформатизації відіграв вагому роль в трансформації інституту прав і свобод, зокрема сприяв появі й розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина, надав інформаційного забарвлення іншим правам і свободам (політичним, економічним, громадянським, екологічним тощо).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
2. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Словенії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 7 — с. 72—76
3. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Хорватії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 8 — с. 3—7
4. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Кіпру / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 9 — с. 3—8
5. Конституція Республіки Кіпр [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www.concourt.am
6. Конституція Хорватії [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://worldconstitutions.ru/?p=107
7. Конституція Словенії [Електронний ресурс]. — Режим доступа http://lib.rada.gov.ua/static/LIBRARY/catalog/law/sloven1.htm
8. Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної асамблеї : Указ Президента України « від 21 лютого 2011 року // Офіційний вісник України. — 2011. — № 14. — Ст. 562
9. Ліпкан В. А. Права і свободи людини та громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні /В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 196 с., с. 91-101
10. Щербак Н. О. Конституційний процес та інформаційна сфера в Україні / Н. О, Щербак, Н. М. Щербак // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – с. 188-190
11. Максименко Ю.Є. Інформаційні права і свободи людини та громадянина в контексті конституційної реформи / Ю. Є. Максименко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 70-72
12. Харченко Н. П. Право на інформацію в умовах конституційної реформи / Н. П. Харченко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 96-97

Залізняк Віталій Анатолійович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

За даними Держкомстату України станом ще на 2008 рік інформаційні відносини регулюються 257 Законами України та 290 Постановами Верховної Ради України, 368 Указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України.

Крім змін та доповнень до вищезазначеного інформаційного законодавства, у 2009 році було прийнято ще значну кількість різних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері.

Таким чином, кількість нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, а також динаміка їх прийняття, сприяли становленню нової галузі права в Україні – інформаційного права України.

І хоча інформаційне право – це галузь права, що лише формується, більшість науковців зазначають, що вона відіграватиме визначальну роль в розвитку сучасного суспільства ХХІ сторіччя і в найближчий час буде повноцінною галуззю права [1, с. 81].

Оскільки в інформаційному праві накопичено критичну масу нормативно-правового матеріалу, постає питання про проведення систематизації цієї галузі у той чи інший відомий юридичній науці спосіб: за допомогою інкорпорації, консолідації чи кодифікації.

Здебільшого в теорії права систематизація визначається як діяльність з упорядкування та удосконалення нормативного матеріалу шляхом його зовнішньої та внутрішньої обробки з метою підтримання системності законодавства та забезпечення суб’єктів права необхідною нормативно-правовою інформацією [2, с. 156].

Під інкорпорацією (від лат. – incorporatio – включення до складу) розуміється об’єднання нормативно-правових актів у збірники чи зібрання, розташування їх у певному порядку без зміни змісту. Результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства [3, с. 690-691].

Щодо кодифікації, то під нею слід розуміти форму корінної переробки діючих нормативних актів у визначеній сфері відносин, спосіб якісного впорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості та компактності, а також розчистки нормативного масиву, звільнення від норм, що застаріли та себе не виправдали [4, с. 384].

«Специфічний вид систематизації законодавства, кінцевою метою якого є усунення множинності нормативних актів, шляхом зведення їх до одного укрупненого акту становить консолідацію [5, с. 221]. Новий укрупнений акт повністю замінює нормативні акти, що увійшли до його складу, оскільки заново приймається компетентним правотворчим органом та містить власні офіційні реквізити: назву, дату прийняття, номер та підпис посадової особи. Тому можна зазначити, що консолідація є різновидом правотворчої діяльності державних органів» [5, с. 221].

При виборі конкретної форми систематизації необхідно брати до уваги не лише складний і специфічний характер інформаційних відносин та період становлення інформаційного права як самостійної галузі права, але й той факт, що інформаційне право як молода галузь права не є систематизованою галуззю права. А тому не можна говорити про необхідність прийняття нових кодексів або їх нових редакцій з урахуванням змін, що відбулися у суспільному житті країни.

Здебільшого стосовно нових галузей, предмет регулювання яких ще достатньо не визначений, найбільш раціональним та адекватним напрямом удосконалення є проведення систематизації нормативно-правового матеріалу за допомогою інкорпорації та консолідації.

У даному випадку інкорпорація буде відігравати функцію обліку нормативно-правового матеріалу, а консолідація започатковувати процес подальшої кодифікації. Але довгий час можуть існувати не кодифіковані, а консолідовані нормативно-правові акти.

Отже, формування інформаційного законодавства та інформаційного права на сьогодні потребує глибокої теоретичної розробки. Саме Закон України «Про інформацію» став фундаментом для прийняття інших нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, та загалом зародження інформаційної галузі законодавства.

Тому удосконалення інформаційного законодавства має бути поступовим від інкорпорації до кодифікації через консолідацію, що і сприятиме не тільки його зародженню, але й формування та розвитку.

Список використаних джерел:

1. Інформаційне законодавство України : [науково-практичний коментар] / За ред. Ю.С. Шемшученко, І.С. Чижа. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. – 232 с.

2. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : Юрайт-М, 2001. – 346 с.

3. Юридична енциклопедія: в 6 т. – Т.2 : Д-Й. – К. : «Українська енциклопедія», 1999. – 744 с.

4. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е. – Отв. ред. проф. М.Н.Марченко. – Т.2. – Москва: ИКД “Зерцало – М”, 2001. – 476 с.

5. Сырых В.М. Теория государства и права: Учебник. – Москва: Юридический Дом «Юстицинформ», 2001. – 592 с.

АКАДЕМІЯ БЕЗПЕКИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА

АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

В. А. ЛІПКАН, М. І. ДІМЧОГЛО

КОНСОЛІДАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

За загальною редакцією В. А. Ліпкана

ФОП О. С. Ліпкан

Київ 2014

Рецензенти:

Р.А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

А.М. Новицький — доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник НДЦ з проблем оподаткування Національного університету Державної податкової служби України

М.Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В.С. Цимбалюк — доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Ліпкан В.А.

Л 613Консолідація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с. ISBN 978-966-2439-47-2

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам консолідації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: «інформація», «інформаційне законодавство», «правове регулювання інформаційних відносин в Україні», «систематизація інформаційного законодавства», «консолідація інформаційного законодавства». Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство.

Враховуючи значну кількість аспектів, пов’язаних із підвищенням ефективності інформаційного законодавства України, інтеграції його до стандартів міжнародного права, у монографії детально розглянуто консолідацію конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві; особливості застосування консолідації при кодифікації інформаційного законодавства України тощо. Акцентовано увагу на питанні консолідації не тільки як на етапі систематизації інформаційного законодавства, але і як на процесі, методології, методиці, методах, способах, засобах уніфікації, інтеграції, гармонізації його у загальній системі законодавства України як важливої складової системи національного права.

Монографія є логічним продовженням серії «ORDO ORDINANS» наукової школи В.А. Ліпкана і стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ЗМІСТ

ЗМІСТ
BRIEF CONTENTS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
CONTENTS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
ПЕРЕДНЄ СЛОВО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
PREFACE . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
РОЗДІЛ І. РІВЕНЬ НАУКОВОГО РОЗРОБЛЕННЯ
ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ . . . . . . . . . . . 27
1.1 Стан наукових досліджень за темою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
1.1.1 Роботи загальнотеоретичного характеру, в яких
розкривається зміст консолідаційної діяльності . . . . . . . . . . . 30
1.1.2 Роботи з інформаційного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
1.1.3 Роботи, присвячені аналізу різноманітних аспектів
інформаційної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70
1.1.4 Роботи з розвитку інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . 96
1.2 Методологічні засади дослідження консолідації
інформаційного законодавства України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104
1.3 Понятійно-категорійний апарат дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
1.3.1 Поняття «інформаційний правовий простір»,
«інформаційне правове середовище» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
1.3.2 Поняття «інформаційне законодавство» . . . . . . . . . . . . . . . . 147
1.3.3 Поняття «систематизація інформаційного
законодавства» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148
1.3.4 Поняття «кодифікація інформаційного законодавства» . . . 149
1.3.5 Поняття «інкорпорація інформаційного законодавства» . . 153
6
В. А. ЛІПКАН, М. І. ДІМЧОГЛО
РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ КОНСОЛІДАЦІЇ
ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157
2.1 Стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні . .161
2.2 Структура правового регулювання інформаційних відносин в
Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167
РОЗДІЛ ІІІ. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО КОНСОЛІДАЦІЇ
МІЖНАРОДНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА . 175
3.1 Консолідація міжнародного інформаційного права як
передумова гармонізації з ним інформаційного законодавства
України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177
3.2 Консолідація інформаційного законодавства в окремих країнах . 202
3.3 Міжнародно-правові стандарти регулювання інформаційних
відносин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 212
3.3.1 Місце та роль soft law у сфері регулювання правовідносин
в інформаційній сфері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .223
РОЗДІЛ ІV. УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ . . 229
4.1 Консолідація як етап до кодифікації інформаційного
законодавства України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231
4.2 Окремі питання щодо обґрунтування структури проекту
Кодексу України про інформацію на основі досліджень
консолідації інформаційного законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 282
4.3 Доктрина інформаційної безпеки України: сутність,
призначення, роль у систематизаційній діяльності . . . . . . . . . . . . . 294
4.3.1 Доктрина як джерело інформаційного права . . . . . . . . . . . . . . 299
4.3.2 Характеристика основних положень Доктрини
інформаційної безпеки України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 308
Розділ 1 «Загальні положення» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 309
Розділ 2 «Основні засади інформаційної безпеки України» . . . . . . . . . . . . . . . 311
Розділ 3 «Інформаційна безпека в системі забезпечення
національної безпеки України» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313
Розділ 4 «Напрями державної політики у сфері інформаційної
безпеки України» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 315
Розділ 5 «Прикінцеві положення» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 319
ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 321
7
КОНСОЛІДАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
CONCLUSIONS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 328
ТЕЗАУРУС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 334
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 362
КОРИСНА БІБЛІОГРАФІЯ ЗА ТЕМОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ . . . . . . . . . 381
Праці наукової школи Ліпкана В. А. з інформаційної тематики . . . . . 381
Систематизація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392
Розвиток, еволюція, модернізація та реформування законодавства . 395
Кодифікація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 396
Інкорпорація та консолідація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 398
Уніфікація та гармонізація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 399
О ТОРЖЕСТВЕ НАУКИ НАД ТЬМОЙ НЕВЕЖД И НЕУЧЕЙ . . . . . . . 401
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 410
СЛОВА ДЯКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 412

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем консолідації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Наведено теоретичне узагальнення й нове бачення розв’язання наукових задач, зміст яких полягає у комплексному та правовому аналізі консолідації як багатоаспектної, багатофункціональної складової систематизації інформаційного законодавства України та виробленні пропозицій і рекомендацій щодо здійснення даної діяльності, підвищення її наукового рівня й практичної ефективності.

За результатами проведеного дослідження вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі та практично значущі науково обґрунтовані висновки.

1. В українській науці інформаційного права є достатня кількість теоретично-правових досліджень, які надають можливість сформувати методологічні та методичні положення щодо консолідації інформаційного законодавства. Натомість конкретних системних досліджень консолідації інформаційного законодавства здійснено не було.

2. Консолідація розглядається не лише як етап, а й як вид у структурі складових систематизації інформаційного законодавства у розумінні безперервного процесу як на науковому, так і на правотворчому та правозастосовному рівнях.

3. Співвідношення консолідації з інкорпорацією та кодифікацією інформаційного законодавства полягає у тому, що вони є взаємозумовленими як етапи, процеси, напрями, методики, методи, способи, засоби, що у своїй органічній єдності утворюють нову якість його систематизації. При цьому вищою формою систематизації є кодифікація.

4. Легальна консолідація, яка здійснюється законодавцем та органами державної виконавчої влади у їх підзаконних нормативно-правових актах, розглядається як універсальний засіб, що надає можливість формувати структурні елементи системи інформаційного законодавства за умови, якщо вона здійснюється з урахуванням наукових здобутків інформаційного права.

5. Консолідація як засіб інституційної структуризації законодавства України щодо інформації дає змогу не тільки удосконалювати його як складову системи права, а й робить упорядкованим, а отже, — доступним для розуміння у правозастосуванні та правоосвітній діяльності.

6. Консолідація інформаційного законодавства України і міжнародного інформаційного права як засіб розвитку системи права надає можливість уніфікувати та гармонізувати вітчизняну правову складову суспільних відносин відповідно до міжнародних стандартів, тим самим сприяти інтеграції, входженню країни до глобального інформаційного суспільства, невід’ємним сегментом якого є розвиток інформаційного суспільства нашої країни.

7. Здійснений аналіз законодавства окремих країн дав змогу обґрунтувати положення, що консолідація інформаційного законодавства у сучасних правових системах є нагальною проблемою. У різних країнах даний процес відбувається по-різному, різними методами, способами, засобами законодавчої техніки з урахуванням традицій, звичаїв правового регулювання, належності до правової системи. При цьому констатується, що досвід окремих країн в Україні має бути застосований з позиції конструктивної критики, з урахуванням відповідних наукових обґрунтувань і позбавленням комплексу меншовартості деяких українських дослідників, які вважають, що в нашій країні не може бути наукових розроблень світового рівня, а будь-які законодавчі акти ? це лише переклад з інших мов із урахуванням законодавства України.

8. Досвід наукових здобутків українських вчених щодо кодифікації інформаційного законодавства вже позитивно був сприйнятий за кордоном, зокрема щодо ініціативи українських парламентарів з розроблення модельного Інформаційного кодексу міжпарламентською асамблеєю СНД.

9. Удосконалення інформаційного законодавства України при його кодифікації, розробленні проекту Кодексу України про інформацію має обов’язково враховувати його консолідацію з іншими галузями вітчизняного права, особливо тими, що вже кодифіковані, передусім із Конституцією України, Цивільним кодексом України та Кримінальним кодексом України. При цьому даний процес не повинен відбуватись без «вторгнення» до їх галузевих структурних складових. Це забезпечить системність інформаційного законодавства, реалізацію його у єдиній структурі.

Консолідація конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві виступає важливою умовою перспектив його дієвості. Ієрархія правовідносин, визначена у Конституції України, обов’язково має бути консолідована у проект Кодексу України про інформацію.

10. Особливості застосування консолідації при кодифікації інформаційного законодавства України полягають у тому, що в нашій країні існує значна кількість законодавчих актів, у яких інформація вже сформульована як визначальний предмет правового регулювання. При цьому ініціюються нові законопроекти, що у новій редакції змінюють назву чинних законів. Зважаючи на це, Верховній Раді України пропонується призупинити прийняття нових спеціальних законів щодо інформаційної сфери, а органам центральної виконавчої влади відмовитися від розроблення окремих законопроектів, ініційованих Урядом. На етапі підготовки проекту Кодексу України про інформацію та прийняття його як законодавчого акта варто вносити зміни й доповнення до Закону України «Про інформацію». За своєю природою цей Закон є системоутворювальним для інформаційного законодавства як галузі. Після відповідної апробації у правозастосуванні його положення повинні бути консолідовані у проект Кодексу України про інформацію. Закон України «Про інформацію» має втратити чинність після набрання чинності Кодексу України про інформацію.

Як свідчать результати наших досліджень, в Україні вже сформовано відповідну наукову базу щодо правовідносин в інформаційній сфері, зокрема в умовах формування національного інформаційного суспільства як сегмента глобального інформаційного суспільства. У результаті вивчення великої кількості наукових публікацій стосовно дослідження інформаційних правовідносин сформувалася думка, що більшість вітчизняних дослідників нібито не помічають праць один одного. Вони переважно орієнтуються на російськомовні наукові джерела і мало звертають увагу на наукові публікації дослідників інших країн. Деякі науковці, обґрунтовуючи свій комплекс меншовартості, переносять його на «узагальнення», на кшталт того, що «наша країна значно відстає від розвинених країн у галузі не тільки інформаційних технологій, а й наукового та ефективного законодавчого забезпечення існуючих інформаційних відносин». Стосовно відставання у галузі інформаційних технологій, таке твердження має підстави, проте щодо законодавчого забезпечення суспільних інформаційних відносин можна посперечатись. Можливо, такі висновки зроблено тому, що авторам не відомі праці інших вітчизняних дослідників? Нині слід порушувати питання про недостатність розвитку вітчизняного інформаційного законодавства та наукових знань, про недостатність консолідації зусиль українських науковців, політиків, державних діячів щодо підтримки розвитку інформаційного права в цілому та інформаційного законодавства зокрема.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи до розуміння видів (форм, етапів) систематизації. За першим виокремлюють чотири: інкорпорацію, консолідацію, кодифікацію та облік. За другим — три основні види систематизації: інкорпорацію, консолідацію й кодифікацію. Ми поділяємо позицію другого підходу.

Відтак, консолідацію інформаційного законодавства пропонуємо розглядати не тільки як вид чи етап його систематизації, а й як важливу методику реалізації його інкорпорації та кодифікації.

Отже, з метою подальшого ґрунтовного дослідження пропонується консолідацію інформаційного законодавства розглядати як багатоаспектну, багатозначну, багатофункціональну категорію, яку можна сформулювати за універсальним змістом таким чином:

«консолідація інформаційного законодавства — це соціальний процес, що визначається комплексом наукових, організаційних, правових способів, засобів, методів, методик, що в єдності утворюють доктринально сформовану методологію легального формування системи законодавства щодо інформації певними суб’єктами суспільних відносин».

Як свідчать дослідження, після фрагментарного, ситуативного створення інформаційного законодавства країни на стадії його становлення дедалі більшу перевагу науковці надають переходу до парадигми його консолідації на галузевому рівні з наступною кодифікацією, створення проекту Кодексу України про інформацію. За сутністю Кодекс України про інформацію має стати консолідованим законодавчим актом, де визначатимуться основні засади суспільних відносин в інформаційній сфері суспільства.

Дослідження стану правового регулювання інформаційної діяльності свідчить: законодавство щодо інформації доволі розгалужене і постійно піддається інтенсивним змінам та доповненням. З одного боку, така тенденція є позитивною, оскільки відображає усвідомлення необхідності змін в інформаційних відносинах, а з другого, — ускладнює процес прогнозованості правореалізації. Вирішення проблем подальшого удосконалення інформаційного законодавства вбачається у належному ґрунтовному науковому забезпеченні з відповідною фінансовою підтримкою держави.

Проблеми нормативно-правового забезпечення інформаційних відносин у різних країнах хоча й відрізняються в деталях, проте мають і однакові прояви. Зазначене зумовлює консолідацію зусиль держав щодо удосконалення правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства на міждержавному рівні.

На розвиток законодавчого забезпечення суспільних інформаційних відносин в Україні після здобуття незалежності безпосередньо впливає як проголошення нею євроінтеграційних пріоритетів, так і необхідність поглиблення зв’язків із Росією та іншими країнами СНД — тих, що склалися історично, і нових, які формуються під впливом єдиного слов’янського (переважно російськомовного) інформаційного простору. Це зумовлює активізацію державної підтримки наукових розробок щодо законодавчого регулювання суспільних інформаційних відносин в Україні. При цьому створюються науково обґрунтовані можливості удосконалення консолідації національного інформаційного законодавства України, а також можливості переходу її зі становища об’єкта на суб’єкт міжнародного права, що може ініціювати нові пропозиції міжнародному співтовариству у сфері консолідації його зусиль, пов’язаних із правовим регулюванням глобальної інформаційної сфери суспільства як чинника підтримки міжнародної інформаційної безпеки.

Отже, консолідація за образним відображенням нині виступає не стільки етапом, скільки важливою методикою у методології кодифікації законодавства України про інформацію як процесу його систематизації. Правове регулювання суспільних інформаційних відносин через подальшу консолідацію інформаційного законодавства із підзаконними нормативно-правовими актами буде сприяти не тільки удосконаленню правової системи в інформаційній сфері, а й підвищувати її ефективність.

Ми приєднуємося до позиції тих дослідників, які вважають, що системоутворювальний законодавчий акт для інформаційної сфери суспільства повинен мати таку назву: Кодекс України про інформацію. Адже вона найбільше за формою семантично консолідується з правилами формування категорій в українській мові, а також чітко розкриває основний об’єкт правовідносин і предмет правового регулювання.

Також ми вважаємо, що при консолідації понятійного апарату правовідносин щодо інформації не слід бездумно «мавпувати» зарубіжний досвід, особливо юридико-граматичні конструкції з російської мови. Для прикладу, російськомовна категорія «Гражданский кодекс» не перекладається українською мовою як «Громадянський кодекс», а згідно з європейськими традиціями — «Цивільний кодекс». Відповідно, галузеве формулювання за граматичною конструкцією російської мови категорії «Інформаційний кодекс» згідно зі стилістикою української мови слід перекладати у формі категорії «Кодекс про інформацію».

Формування консолідованої доктрини щодо системних ознак інформаційного права доречно визначити у преамбулі проекту Кодексу: що за суспільні відносини консолідовано упорядковані в цьому законодавчому акті. Рамки регулювання групи суспільних інформаційних відносин, виокремленої для кодифікації, повинні бути чітко консолідовано визначені, щоб уникнути юридичних колізій, протиріч, невідповідностей з іншими галузями законодавства, де інформація є похідним предметом забезпечення їх реалізації.

Таким чином, однією з виразних тенденцій розвитку сучасного національного й міжнародного інформаційного права є всеосяжний вплив на них процесів глобалізації і міждержавної інтеграції. Під таким впливом проходять перевірку історичним часом традиційно-консервативні та новітні інформаційно-правові доктрини й принципи, а також механізм та сутність інформаційного регулювання міжнародного співробітництва держав.

У зв’язку з модернізацією держави, появою принципово нових прав, нових інститутів, що гарантують захист прав і свобод, інститут інформаційного права постійно видозмінюється. Так еволюція закономірно позначається на необхідності нормативного удосконалення механізму регулювання інформаційних правовідносин.

Саме тому дане видання є своєрідним синтезом, спробою систематизації набутого, поєднання теорії та практики, демонстрації власних напрацювань і, безперечно, запрошення небайдужих до подальших конструктивних дискусій, які скерували б цю проблему з поля теоретичних обговорень у русло практики.

Відтак, ця монографія заслуговує на увагу з боку не тільки тих, хто тримає в своїх руках важелі, що керують долями планети, а й тих, кого цікавить майбутнє світу, в якому вони живуть. Тут можна перефразувати слова грецького політика Перікла:

 «Творити майбутнє можуть не усі, але усі мають знати, яким воно буде»

Придбати книжку можна в магазині: 

http://book.market-ua.com/