Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Визначено наукові підходи щодо класифікації прав і свобод людини та громадянина, окреслено співвідношення понять «права на інформацію» та «інформаційні права і свободи людини та громадянина», визначено місце інформаційних прав і свобод у системі інших прав і свобод людини та громадянина; виділено основні інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Ключові слова: право на інформацію, класифікація інформаційних прав і свобод людини та громадянина, інформаційні права і свободи людини та громадянина

Определены научные подходы к классификации прав и свобод человека и гражданина, определены соотношения понятий «права на информацию» и «информационные права и свободы человека и гражданина», определено место информационных прав и свобод в системе других прав и свобод человека и гражданина; выделены основные информационные права и свободы человека и гражданина.

Ключевые слова: право на информацию, классификация информационных прав и свобод человека и гражданина, информационные права и свободы человека и гражданина

Definitely scientific approaches to classification of rights and freedoms of man and citizen, and determined the ratio of the concepts of “right to information” and “information rights and freedoms of man and citizen”, the place of information rights and freedoms of some other rights and freedoms of man and citizen, identified key information rights and freedoms of man and citizen.

Keywords: right to information, classification of information rights and freedoms of man and citizen, information rights and freedoms of man and citizen

Актуальність теми дослідження

Інститут прав і свобод людини та громадянина не є сталим, оскільки на його становлення, розвиток та трансформацію впливають різні фактори. На кожному історичному етапі становлення держави та громадянського суспільства ці фактори різні. Нині найбільш вагомими чинниками, що детермінують перегляд усталених поглядів на цей інститут, є інформатизація та глобалізація. Завдяки ним з’явились нові права та свободи – інформаційні права і свободи, а ті права та свободи, що є давно відомими, набули яскраво вираженого інформаційного характеру.

Водночас інформаційні права і свободи як новий малодосліджений правовий феномен не знайшли адекватного наукового дослідження в юридичній доктрині. У зв’язку з чим обрання теми цієї наукової статі має надзвичайно актуальне значення.

Мета статті

Метою даної статті є дослідження видів інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Виходячи з розуміння загальної проблеми, автором поставлені такі завдання: 1) визначити наукові підходи щодо класифікації прав і свобод людини та громадянина; 2) окреслити співвідношення понять «права на інформацію» та ««інформаційні права і свободи людини та громадянина»; 3) окреслити види інформаційних прав і свобод людини та громадянина тощо.

Виклад основного матеріалу

Науково-теоретичні дослідження у цій сфері представлені роботами вітчизняних та зарубіжних фахівців конституційного, інформаційного. адміністративного, міжнародного, кримінального тощо права, а саме: І. Арістової, О. Баранова, І. Бачило, В. Гавловського, В. Демиденка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Л. Капінус, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Ліпкана, В. Логінова, Ю. Максименко, Ф. Рудінського, К. Татарнікової, Ю. Тодики, А. Туніка, К. Череповського, О. Чуприни тощо.

З метою розкриття плюралізму інформаційних прав і свобод людини та громадянина вважаємо за необхідне окреслити ряд концептуальних засад, на яких базується авторська концепції розуміння змісту предмету розгляду.

1. «Право на інформацію» та «інформаційні права» поняття нетотожні. Поняття «інформаційні права і свободи людини та громадянина» є поняттям більш широким, оскільки охоплює не лише можливість «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір» або навіть «можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів», а це усі права і свободи людини  і громадянина, що мають інформаційний характер.
2. Інформаційні права і свободи людини та громадянина становлять цілісний екзистенціальний феномен, який можна пізнати винятково крізь призму їх системних властивостей, що знаходить свій прояв у наявності прав і свобод інформаційного характеру у різних сферах життєдіяльності суспільства. Відтак доцільно говорити про інформаційні права і свободи людини та громадянина в екологічній сфері, економічній сфері, політичній сфері, управлінській сфері тощо, які корелятивно поєднані і в своїй інтегративній сукупності складають систему інформаційних прав і свобод. Адже поява інших сфер життєдіяльності суспільства не змінює сутності цього феномена. Нині будь-які суспільні відносини знаходять свій прояв через інформацію, інформаційну сферу. Можна стверджувати, що інформаційні права і свободи є в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства.
3. Правові норми, визначаючи конкретний зміст прав і свобод людини та громадянина, не дають їхнього вичерпного переліку. Розвиток міжнародного та національного законодавства, юридичної доктрини сприяє перманентному розширенню спектру прав і свобод людини та громадянина.

Загалом у історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. На першому етапі (кінець XVIII ст. – початок ХІХ ст.) у конституційних актах фіксуються, як правило, дві групи прав і свобод – особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права. В межах особистих прав виокремлюються деякі інформаційні права, зокрема свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання, право на звернення до державних органів тощо. Політичні права забезпечують можливість брати участь в управлінні державою, серед яких виділяють таке інформаційне право як свобода друку.

«До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров’я й медичну допомогу, право на освіту, право на вільний вибір сфери діяльності), а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах протягом XX ст.» [1, с. 154].

«До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами – екологічною небезпекою й інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства» [1, с. 154].

У Розділі ІІ чинної Конституції України вміщено перелік основних прав і свобод людини і громадянина в Україні, але немає їх чіткого розмежування чи офіційної класифікації, тобто кожен в Україні має права на:

• вільний  розвиток  своєї особистості (ст. 23);
• життя (ст. 27);
• свободу та особисту недоторканність (ст. 29);
• недоторканність житла (ст. 30);
• таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
• невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);
• свободу пересування та вибору місця проживання (ст. 33);
• свободу думки і слова, інформацію (ст. 34)
• свободу світогляду і віросповідання (ст. 35);
• свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36);
• участь в управлінні державними справами (ст. 38);
• мирні збори (ст. 39);
• письмові звернення до органів державної влади (ст. 40);
• власність та результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);
• підприємницьку діяльність (ст. 42);
• свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав (ст. 54) тощо.

Крім того нині ряд прав і свобод людини та громадянина також мають інформаційний характер, зокрема без права на інформацію неможливо наповнити реальним змістом такі конституційно закріплені права, як:

• право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23);
• право на повагу гідності (ст. 28);
• невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);
• право на свободу світогляду (ст. 35);
• право на свободу об’єднання (ст. 36);
• право брати участь в управлінні державними справами, виборчі права (ст. 38);
• право на збори, демонстрації, мітинги (ст. 39);
• право на звернення до органів влади, місцевого самоврядування (ст. 40);
• свобода літературної, художньої, наукової творчості (ст. 54);
• право знати свої права та обов’язки (ст. 57) тощо.

Узагальнивши основні положення позицій різних фахівців юридичної науки, можна виділити кілька критеріїв класифікації прав і свобод людини і громадянина.

1) За роллю держави у реалізації прав людини і громадянина:

а) негативні – права, що охороняють особу від впливу влади (зловживання нею) шляхом її обмеження (свобода слова, преси, релігії, пересування, вибору професії, право на недоторканність приватної власності, таємниця і недоторканність листування, право на недоторканність житла тощо);

б) позитивні – права, що вимагають від держави захисту особи, забезпечуються державою, передбачають «позитивне втручання» з боку держави у їх здійснення (право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе навколишнє середовище, право на охорону здоров’я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо).

2. За часом проголошення:

а) першого покоління;

б) другого покоління;

в) третього покоління.

3. Залежно від належності особи до певної держави:

а) громадян;

б) іноземців;

в) осіб без громадянства;

г) осіб з подвійним громадянством.

4. За ступенем розповсюдження:

а) загальні – розповсюджуються на всіх громадян;

б) спеціальні – розповсюджуються на окрему категорію громадян, що залежить від соціального, службового положення, статі, віку тощо.

5. За кількістю суб’єктів, що реалізують, права і свободи:

а) індивідуальні (право на життя, труд);

б) колективні (право на мітинги, страйки).

У юридичній науці найбільшого поширення набула класифікація прав і свобод людини та громадянина за сферами діяльності держави і громадян (за сферами реалізації в суспільному житті). Зокрема за цим критерієм виокремлюють такі види прав і свобод людини та громадянина:

1) громадянські або особисті права й свободи – це природні, основні, невід’ємні права людини, що необхідні їй для забезпечення фізичного і духовного розвитку (право на життя, особисту недоторканність, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло, на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд;

2) політичні права і свободи – можливості (свободи) громадянина брати участь в управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій (право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об’єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода демонстрацій і зборів, свобода слова, думок, у тому числі свобода друку, радіо, телебачення тощо);

3) економічні права і свободи – можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й засобами виробництва (право на приватну власність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом);

4) соціальні права і свободи – можливості (свободи) особи вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором (право на вільну працю, право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя тощо);

5) культурні права та свободи – можливості (свободи) збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання й участі надалі у їхньому розвитку (право на освіту, навчання рідною мовою, право на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва, право на вільну наукову, технічну і художню творчість тощо).

Відсутність нормативно закріпленої класифікації прав і свобод людини та громадянина, а також їх невичерпність та постійний розвиток сприяє плюралізму наукових підходів у даному контексті.

Екстраполюючи вищезазначені погляди на предмет розгляду (інформаційні права і свободи) слід зауважити, що на думку одних вчених, ці права належать до громадянських прав і свобод, на думку ж інших – до політичних, треті вказують, що вони є культурними тощо.

Наприклад, у праці колективу авторів «Права людини як фактор стратегії стійкого розвитку», згадуючи про конституційні права і свободи (слова, думки, інформації тощо), автор глави про політичні права розглядає їх як «побічні» та напрямки, не зв’язані з проблемою стійкого розвитку [2, с. 12].

В. Я. Тацій, В. Ф. Погорілко, Ю. М. Тодика до особистих (громадянських) прав і свобод людини відносять, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо [3, с.126-137]. Але визначаючи політичні права і свободи громадян України, вчені відносять до них право на свободу друку та інформацію, тобто розподіляють ч. 1 і ч. 2 ст. 34 на два різних права.

У цьому контексті ми підтримуємо Н. В. Кушакову, яка зазначила: «конституційні права на свободу думки і слова та інформацію в будь-якій формі, закріплені відповідно у ч. 1 і ч. 2 ст. 34 Конституції – це перш за все особисті права кожної людини, але в певних аспектах і політичні права громадян України (наприклад, у разі отримання чи поширення певної інформації під час виборів та т.п.). Право на інформацію можна також віднести і до культурних прав, бо його можна розглядати в контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), реалізації права на освіту (ст. 53) тощо. Виникає також питання, чи можна ототожнювати право на свободу думки і слова, тобто право на вільне самовираження, та право на інформацію, чи треба розглядати їх як окремі права. Виходячи із змісту ст. 34 Конституції України, ст. 10 («Свобода вираження поглядів») Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції протоколу №11 від 1 листопада 1998 р.), де говориться, що право на свободу вираження своїх думок включає свободу отримувати та поширювати інформацію, та із сучасного розуміння поняття інформації можна зробити висновок, що право на інформацію – це складова права на самовираження, а отже, особисте право кожного» [4, с. 78-79].

Висновки

Отже, ще раз стверджуємо, що інформаційні права і свободи людини та громадянина становлять цілісний екзистенціальний феномен, який сприяє наявності прав і свобод інформаційного характеру у різних сферах життєдіяльності суспільства. Відтак доцільно говорити про інформаційні права і свободи людини та громадянина в екологічній сфері, економічній сфері, політичній сфері, управлінській сфері тощо, які в інтегративній сукупності складають систему інформаційних прав і свобод. Адже поява інших сфер життєдіяльності суспільства не змінює сутності цього феномена. Нині будь-які суспільні відносини знаходять свій прояв через інформацію, інформаційну сферу.

Щодо класифікації інформаційних прав і свобод людини та громадянина, то вона може здійснюватися за різноманітними критеріями та не є усталеною, оскільки вони є невичерпними.

Список використаної літератури:

1. Бесчастний В. М. Конституційне (державне) право зарубіжних країн : [Підручник] / К. : Українська правнича фундація, 2008. — 378 с.
2. Бачило И. Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации / И. Л. Бачило // Государство и право. — 2001. — № 2. — С. 5—14.
3. Конституційне право України : [Підручник] / [Академія правових наук України; За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики]. — К. : Українська правнича фундація, 1999. — 678 с.
4. Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) :  дис. … канд… юрид. наук: 12.00.02 / Наталія Вадимівна Кушакова. — К., 2003. — 243 с.

соискатель Национального университета

биоресурсов и природопользования Украины

Определены особенности нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине, очерчено соотношение понятий «право на информацию» и «информационные права и свободы человека и гражданина», определено место информационных прав и свобод в системе других прав и свобод человека и гражданина; выделены основные информационные права и свободы человека и гражданина; предложены пути усовершенствования нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине.

Ключевые слова: право на информацию, классификация информационных прав и свобод человека и гражданина, информационные права и свободы человека и гражданина, нормативно-правовое регулирование

The peculiarities of legal regulation of information rights and freedoms of man and citizen of Ukraine, outlines the relationship between the concepts “right to information” and “information rights and freedoms of man and citizen” , the place of information rights and freedoms of some other rights and freedoms of man and citizen , The basic information rights and freedoms of man and citizen and the ways of improving the legal regulation of information rights and freedoms of man and citizen in Ukraine.

Keywords: right to information, classification of information rights and freedoms of man and citizen, information rights and freedoms of man and citizen, legal regulation

Появление и внедрение информационных технологий и средств связи в жизнедеятельность общества способствовали появлению нового вида прав и свобод человека и гражданина – информационных. Право на информацию, право на свободу слова, мировоззрения и т.д. – это лишь немногие виды информационных прав и свобод, которые выступают лакмусовой бумажкой при определении демократичности и цивилизованности государства. Чем выше уровень реализации, обеспеченности указанных выше прав и свобод, тем выше уровень развития страны.

Это, прежде всего, связано с тем, что именно благодаря информации общественность в состоянии контролировать деятельность органов государственной власти, непосредственно влиять на развитие тех или иных общественных отношений и т.д.

Одновременно нормативно-правовое регулирование информационных прав и свобод имело достаточно стихийный и фрагментарный характер. К тому же эта тематика не нашла адекватного научного исследования в юридической доктрине. В связи с чем избрание темы этой научной статьи имеет чрезвычайно актуальное значение.

Целью данной статьи является исследование нормативно-правового регулирование информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Исходя из понимания общей проблемы, автором поставлены следующие задачи: 1) охарактеризировать нормативно-правовое регулирование информационных прав и свобод человека и гражданина; 2) определить основные недостатки нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина; 3) определить пути совершенствование нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина и т.д.

Научно-теоретические исследования в этой сфере представлены работами отечественных и зарубежных специалистов информационного, конституционного, административного, международного, уголовного и т.д. права, а именно: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловский, М. В. Гуцалюк, М. И. Димчогло, В. А. Зализняк, Р. А. Калюжный, Б. А. Кормич, В. А. Липкан, А. В. Логинов, Ю. Е. Максименко, П. Е. Матвиенко, А. В. Туник, А. В. Стоєцкий, В. С. Цымбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповский, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, Е. В. Чупрына, В. И. Ярочкин.

Становление информационных прав и свобод непосредственно связано с генезисом института прав человека. В основном в научных кругах выделяют пять этапов развития идеи прав человека. «Первый этап – зарождение идеи (со второй половины V вв. до н.э.) и формирования учения о правах человека (Нового времени), второй этап – позитивное закрепление прав человека как системного формирования (со второй половины XVIII в.), третий этап – социализация прав человека (в нач. XX в.), четвертый этап – интернационализация прав (с середины XX в.) пятый этап – глобализация прав человека (XX- XXI вв.) [1, с. 128]. Именно на пятом этапе выделяется информационное поколение прав человека.

Более того ряд прав и свобод приобретают ярко выраженный информационный характер. «Право на производство одного типа информации и запрет другой, право на информационную безопасность, право на поиск, доступ, получение, передачу обмен, сбор, хранение, накопление, распространение и копирование информации, право на формирование, развитие и использование и защиту информационных ресурсов, коммуникационных технологий и сетей, право на эксплуатацию информации и использование глобальных информационно-коммуникационных систем в инфраструктуре экономики, политике, образовании, здравоохранении, культуре, предпринимательстве, финансах, экологии и в других сферах требуют не только широкого и приоритетного развития в информационном обществе, они изменяют и придают специфический, информационный оттенок всем другим правам, даже естественному праву на жизнь, личную свободу, честь и достоинство» [1, с . 166].

Сейчас информационные права и свободы однозначно признаются одними из важнейших в системе других прав и свобод. Так, в Резолюции 59 Генеральной Ассамблеи ООН закреплено, что свобода информации является основным правом человека и критерием всех остальных свобод [2]. Сейчас большинство конституций развитых стран обязательно содержат норму, закрепляющую это право, а также другие права и свободы информационного характера.

Как верно замечает А. Марценюк, «проблемы развития законодательства об информации в демократических странах несколько похожи. На первом этапе формирования национального законодательства решаются проблемы, связанные с разработкой и принятием нормативных актов, декларирующих и легитимирующих право человека на информацию в целом. На законодательном уровне устанавливается терминология, определяются виды режимов доступа к информации, определяются границы деятельности средств массовой информации» [3, с. 124].

Нормативно-правовую базу в сфере информационных прав и свобод составляют нормативно-правовые акты различной юрисдикции – Конституция, законы, постановления, указы, распоряжения и т.п. Частью внутреннего законодательства являются международные договоры и соглашения, ратифицированные Украиной, принципы и нормы международного права.

Кроме Закона Украины «Об информации», нормативно-правовое регулирование информационных прав и свобод осуществляется посредством Конституции Украины и таких базовых законов Украины, как: Закон Украины «О научно-технической информации», «О научной и научно- технической деятельности», «О Национальной программе информатизации», «О Концепции Национальной программы информатизации», «О защите информации в информационно-телекоммуникационных системах», «О печатных средствах массовой информации (прессе) в Украине», «О государственной поддержке средств массовой информации и социальной защите журналистов», «О порядке освещения деятельности органов государственной власти и органов местного самоуправления в Украине средствами массовой информации», «О телевидения и радиовещании», «Об информационных агентствах» и др.

Впервые в законодательстве Украины информационные права и свободы были определены в Законе Украины «Об информации» от 2 октября 1992 года. Согласно ст. 2 главной его целью было установление общих правовых основ получения, использования, распространения и хранения информации, закрепления права личности на информацию во всех сферах общественной и государственной жизни Украины, а также системы информации, ее источники, определения статуса участников информационных отношений, регулирования доступа к информации и обеспечения ее охраны, защита личности и общества от ложной информации [4].

В ст. 9 этого правового документа закреплялось: «Все граждане Украины, юридические лица и государственные органы имеют право на информацию, предусматривающее возможность свободного получения, использования, распространения и хранения сведений, необходимых им для реализации ими своих прав, свобод и законных интересов, осуществления задач и функций» [4].

В ст. 45 отмечалось, что право на информацию охраняется законом. Государство гарантирует всем участникам информационных отношений равные права и возможности доступа к информации. Никто не может ограничивать право лица в выборе форм и источников получения информации, за исключением случаев, предусмотренных законом [4]. Дальнейшую конкретизацию указана норма нашла свое отражение в Законе Украины «О научно-технической информации» от 25 июня 1993 года [5], в частности указывается, что «все граждане Украины, юридические лица, государственные органы, органы местного и регионального самоуправления имеют право на открытую научно-техническую информацию, т.е. возможность свободного ее получения, хранения, использования и распространения при осуществлении научной, научно-исследовательской, производственной, общественной и иной деятельности, не запрещенной законодательством (ст. 5)».

Одно из исключений доступа граждан к информации является случай, когда информация признана информацией с ограниченным доступом. Однако на законодательном уровне не определяются условия, принципы отнесения информации к информации с ограниченным доступом. Только правовые основы отнесения сведений к государственной тайне, и ее защита определены в отдельном законе, а именно в Законе Украины «О государственной тайне» от 21 января 1994 года.

На данное обстоятельство также обращает внимание Е. Макаренко, отмечая при этом: если положение об ограничении доступа к секретной информации, как и сам его механизм, установлен на законодательном уровне, то проблема законодательного закрепления ограничения доступа к конфиденциальной информации остается открытой, как и проблема отнесения информации к такой категории и снятия соответствующих ограничений на доступ к ней [6, с. 135].

В 1996 году в законодательстве Украины состоялось эпохальное событие – принятие Конституции Украины, где выделен раздел «Права, свободы и обязанности человека и гражданина» и в отличие от международно-правовых документов, четко разграничено право на свободу мысли и право на информацию.

Так, в ч. 1 ст. 34 Конституции Украины закреплено: «каждому гарантируется право на свободу мысли и слова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений» [7]. Ч. 2 ст. 34 Основного Закона четко указывает, что «каждый имеет право свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию устно, письменно или иным способом – по своему выбору» [7].

В Конституции Украины также определено ограничение этого права, а именно: а) интересы национальной безопасности, территориальная целостность Украины; б) обеспечение общественного порядка с целью предотвращения беспорядков или преступлений; в) для охраны здоровья населения; г) для защиты репутации или прав других людей; д) для предотвращения разглашения информации, полученной конфиденциально; е) для поддержания авторитета и непредвзятости правосудия [7].

Анализ указанных выше ограничений права на информацию позволяет констатировать, что конституционные нормы Украины соответствуют общепризнанным международным нормам, в частности нормам Международного пакта о гражданских и политических правах, Европейской конвенции о защите прав и основных свобод человека и т.д. Но в перечне ограничений, закрепленных в Конституции и международно-правовых актах, используются понятия, имеющие неоднозначную трактовку. А потому требуют дополнительного разъяснения.

Например, ограничение этого права в связи с необходимостью защиты интересов национальной безопасности. Обращаясь к концептуальному отечественному нормативно-правовому акту, который регулирует общественные отношения в сфере национальной безопасности Украины и определяет основные принципы государственной политики, направленной на защиту национальных интересов и гарантирование в Украине безопасности личности, общества и государства от внешних и внутренних угроз во всех сферах жизнедеятельности, – Закону Украины «Об основах национальной безопасности Украины» – такое понятие как «интересы национальной безопасности» не только не закрепляется, но даже не употребляется. Зато есть понятие «национальные интересы». В других нормативно-правовых актах используются другие понятия: «жизненно важные интересы», «приоритеты национальных интересов».

Что касается понятия «национальной безопасности», а также перечня основных направлений государственной политики по вопросам национальной безопасности, то это понятие настолько всеобъемлющее, что почти любой случай, ситуация потенциально охватывается этим понятием.

Как верно утверждают В. А. Липкан и Ю. Е. Максименко: «если проанализировать дефиницию национальных интересов, национальной безопасности, а также перечень приоритетов национальных интересов, угроз национальным интересам и национальной безопасности Украины, то можно сделать вывод, что исключение из правила, закрепленного п. 2 ст. 32 Конституции Украины, преобладают над самим правилом» [8, с. 99].

Итак, в отечественном законодательстве необходимо четко определить случаи ограничения информационных прав и свобод человека и гражданина. Иначе конституционные нормы, закрепляющие права и свободы человека и гражданина, носить исключительно декларативный характер.

Тем более, что в других нормативно-правовых актах такой перечень ограничений отличный от конституционно закрепленного. В частности, в Гражданском кодексе Украины, закреплено, что сбор, хранение, использование и распространение информации о личной жизни физического лица без его согласия возможен из-за интересов национальной безопасности, экономического благосостояния и прав человека [9]. Что касается сбора информации, то это не допускается, если такая информация является государственной тайной или конфиденциальной информацией юридического лица.

Другие информационные права и свободы также нашли соответствующее закрепление в статьях Основного закона Украины, в частности в ст. ст. 15, 31, 32, 34, 35, 41 и т.д.:

- «общественная жизнь в Украине основывается на принципах политического, экономического и идеологического многообразия. Никакая идеология не может признаваться государством как обязательная. Цензура запрещена» (ст. 15 Конституции Украины);

- «каждому гарантируется тайна переписки, телефонных разговоров, телеграфной и другой корреспонденции» (ст. 31 Конституции Украины);

- «никто не может подвергаться вмешательству в его личную и семейную жизнь» (ст. 32 Конституции Украины);

- «каждому гарантируется право на свободу мысли и слова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений. Каждый имеет право свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию устно, письменно или иным способом – по своему выбору» (ст. 34 Конституции Украины»;

- «каждый имеет право на свободу мировоззрения и вероисповедания» (ст. 35 Конституции Украины);

- «каждый имеет право владеть, пользоваться и распоряжаться своей собственностью, результатами своей интеллектуальной, творческой деятельности» (ст. 41 Конституции Украины) и другие.

Другие конституционные права и свободы человека и гражданина также имеют ярко информационный характер, в частности:

- право на свободное развитие своей личности (ст. 23 Конституции Украины);

- право на уважение достоинства (ст. 28 Конституции Украины);

- право на свободу объединения (ст. 36 Конституции Украины);

- право участвовать в управлении государственными делами, избирательные права (ст. 38 Конституции Украины);

- право на собрания, демонстрации, митинги (ст. 39 Конституции Украины);

- право на обращение в органы власти, местного самоуправления (ст. 40 Конституции Украины);

- свобода литературного, художественного, научного творчества (ст. 54 Конституции Украины);

- право знать свои права и обязанности (ст. 57 Конституции Украины) и другие.

Знаковым событием в нормативно-правовом регулировании информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине стало принятие Закона Украины «О доступе к публичной информации» 13 января 2011 года. Настоящий Закон определяет порядок осуществления и обеспечения права каждого на доступ к информации, находящейся во владении субъектов властных полномочий, других распорядителей публичной информации, и информации, представляющей общественный интерес [10]. Впервые на законодательном уровне четко определено какая информация является служебной информацией, порядок отнесения к этой и другой информации с ограниченным доступом, особенности реализации права на доступ к информации по информационному запросу.

Итак, анализ нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина позволяет сделать следующие выводы.

1. «Право на информацию» и «информационные права» понятия не тождественные. Понятие «информационные права и свободы человека и гражданина» является понятием более широким, поскольку охватывает не только возможность «свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию любым способом, по своему выбору» или даже «возможность свободного получения, использования, распространения, хранения и защиты информации, необходимой для реализации своих прав, свобод и законных интересов», а это все права и свободы человека и гражданина, имеющие информационный характер.
2. Информационные права и свободы человека и гражданина составляют целостный экзистенциальный феномен, который можно узнать исключительно сквозь призму его системных свойств, и находит свое проявление в наличии прав и свобод информационного характера в различных сферах жизнедеятельности общества. Поэтому целесообразно говорить об информационных правах и свободах человека и гражданина в экологической сфере, экономической сфере, политической сфере, управленческой сфере и т.д., которые коррелятивно соединены и в своей интегративной совокупности составляют систему информационных прав и свобод. Ведь появление иных сфер жизнедеятельности общества не меняет сущности этого феномена. Сейчас любые общественные отношения находят свое проявление через информацию, информационную сферу. Можно утверждать, что информационные права и свободы присущи любой сфере жизнедеятельности общества.
3. Правовые нормы, определяя конкретное содержание информационных прав и свобод человека и гражданина, не дают их исчерпывающего перечня. Развитие международного и национального законодательства, юридической доктрины способствует перманентному расширению спектра этого вида прав и свобод человека и гражданина.
4. Характерной чертой национального информационного законодательства является декларативность значительного массива норм без указаний на пути их реализации, в результате чего наблюдается низкий уровень правореализации этих норм права. К тому же нормативно-правовое регулирование в этой сфере довольно коллизионное, поэтому нуждается в усовершенствовании путем кодификации [11-].

Литература:

1. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). — М. : Юристъ, 2003. — 304 с.
2. Резолюція 59 Генеральної Асамблеї ООН // http://zakon4.rada.gov.ua
3. Марценюк О. Етапи розвитку інформаційного законодавства: міжнародний та національний аспект / О. Марценюк // Право України. — 2007. — № 7. — С. 120—124.
4. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 року// Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1992. — № 48. — Ст. 650.
5. Про науково-технічну інформацію: Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1993. — № 33. — Ст. 345.
6. Макаренко В. правове регулювання захисту конфіденційної інформації, що є власністю держави: становлення, розвиток, проблемні питання / В. Макаренко // Право України. – 2006. – № 1. – С. 132- 135.
7. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
8. Ліпкан В. А. Права і свободи людини та громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. вип., 24 черв. 2011 р. / редкол. В.В. Коваленко (голов. ред.) та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с.
9. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44. — Ст. 356.
10. Про доступ до публічної інформації : Закон України // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — Ст. 446.
11. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
12. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
13. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.