GOAL » кіберзакон

Мандзюк Олег: ДЕРЖАВНА СТАНДАРТИЗАЦІЯ МЕТОДІВ АНАЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

admin — Tue, 20 Mar 2018 14:13:50 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена визначенню та характеристиці методів наукових досліджень, які використовуються у ході аналітичної діяльності. Підкреслено, що вибір методів зумовлюється цілями, завданнями, обсягами, термінами проведення кожного окремого дослідження. Запропоновано авторське визначення технології аналітичної діяльності. Виокремлено тенденції чинних державних стандартів з огляду на аналітичну діяльність. Висновується, що дослідження питання щодо державної стандартизації методів аналітичної діяльності уможливлює твердити, що дотепер окремі стандарти для даного виду діяльності відсутні.

Ключові слова: інформація, аналітика, правове регулювання, методологія аналітики, інформаційно-аналітична діяльність, інформаційно-аналітичні служби, центр аналітичних досліджень, суб’єкт аналітичної діяльності.

ГОСУДАРСТВЕННАЯ СТАНДАРТИЗАЦИЯ МЕТОДОВ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. Статья посвящена определению и характеристике методов научных исследований, используемых в ходе аналитической деятельности. Подчеркнуто, что выбор методов обусловлено целями, задачами, объемам, срокам проведения каждого отдельного исследования. Предложено авторское определение технологии аналитической деятельности. Выделены тенденции действующих государственных стандартов с учетом аналитическую деятельность. Констатируется, что исследования вопрос о государственной стандартизации методов аналитической деятельности позволяет утверждать, что до сих пор отдельные стандарты для данного вида деятельности отсутствуют.

Ключевые слова: информация, аналитика, правовое регулирование, методология аналитики, информационно-аналитическая деятельность, информационно-аналитические службы, центр аналитических исследований, субъект аналитической деятельности.

STATE STANDARDIZATION OF THE ANALYTICAL ACTIVITY METHODS. The article is devoted to the definition and characterization of the methods of scientific research used in the course of analytical work. It is emphasized that the choice of methods is determined by the goals, objectives, volumes, timing of each individual study. The author’s definition of technology of analytical activity is offered. The trends of existing state standards are taken into account, taking into account analytical activities. It is stated that the research on the issue of state standardization of methods of analytical activity allows us to state that up to now there are no separate standards for this type of activity.

Key words: information, analytics, legal regulation, methodology of analytics, information-analytical activity, information-analytical services, analytical research center, subject of analytical activity.

Загальна постановка проблеми. Складність стандартизації аналітичної діяльності полягає в тому, що остання є інтелектуально-творчою працею і, на перший погляд, не може обмежуватися якимись рамками. Разом із тим, глибинний підхід до процесів, що відбуваються в ході аналітичної діяльності, засвідчує технологічність дій, які проходять за чітко встановленим порядком, послідовністю, процедурами тощо.

Порівняльний аналіз складових моделі етапів інформаційно-аналітичної діяльності і етапів, відтворених у державних стандартах України виявляє ряд суттєвих розбіжностей. Зокрема, не стандартизованими, з позицій уведення в обіг термінів і визначень, залишилися: виявлення об’єкта, предмета і проблеми аналізу; побудова ідеальної моделі об’єкта і предмета; оцінка фактографічного матеріалу, розкриття значення фактів, побудова гіпотези, вибір виду аналізу, докази, формулювання аналітичних висновків, виклад результатів дослідження. Виявлені нами лакуни у стандартизації інформаційно-аналітичної діяльності надають широкі можливості укладачам стандартів для подальшого удосконалення понятійного апарату в цій галузі.

У цілому ж, обробка (опрацювання, оброблення) інформації і керування даними створюють підстави для здійснення інтелектуально-творчої праці, в результаті якої шляхом застосування певних методів і процедур з’являється принципово новий інформаційний продукт.

Аналіз публікацій. Окремі аспекти правового регулювання аналітичної діяльності стали об’єктом наукового дослідження таких вчених, як С. Алексєєв, Ф. Брецко, В. Копєйчиков, В. Горшенєв, О. Зайчук, С. Лисенков, М. Марченко, Н. Оніщенко, П. Рабінович, О. Скакун та ін.

На рівні інформаційно-правових відносин окремі аспекти проблеми методологічних засад дослідження аналітичної діяльності у сфері інформаційного права відображені у працях В. Баскакова, В. Варенка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Є. Збінського, В. Кір’ян, Б. Кормича, П. Матвієнко, А. Новицького, О. Кохановської, В. Ліпкана, О. Логінова, О. Мандзюка, А. Марущака, В. Політило, Л. Рудник, О. Стоєцького, Я. Собківа, І. Сопілко, К. Татарникової, В. Цимбалюка, К. Череповського, О. Шепети та ін.

Водночас, дослідження державної стандартизації методів аналітичної діяльності майже відсутнє.

Виклад основного матеріалу дослідження. Глибинна спорідненість аналітичної діяльності із діяльністю науковою найбільш повно проявляється у площині застосування певного арсеналу методів дослідження, а також дотримання критерію науковості. Як зазначають В. Різун і Т. Скотникова, „…особиста переконаність дослідника, його віра, ідеологія, емоції і навіть так званий „здоровий глузд” у науці доказами не вважається. Існують критерії науковості знань — це правила, за якими здійснюється відповідність (невідповідність) отримання знань стандартам наукового знання” [1, с. 5].

Серед усього розмаїття дефініцій поняття „метод” ми обираємо стисле і прозоре визначення, запропоноване Ю. П. Сурміним: „Метод — сукупність певних правил, прийомів, норм пізнання, оцінки або дії” [2, с. 120]. Наш вибір був зумовлений спільністю поглядів із автором на те, що „головне призначення методу полягає в отриманні та обробці інформації” [2, с. 121].

Безумовно, ця сфера найменше піддається унормуванню, тим більше нормативно-правовому регулюванню, оскільки кожного разу лише сам науковець (аналітик) вправі визначати, які саме методи і прийоми дозволяють найбільш ефективно у стислі строки досягти поставленої мети. Тим не менш, окремі методи науково-інформаційної діяльності віднайшли своє відображення у текстах ДСТУ, і їх визначення є важливим для створення поняттєвого апарату суб’єкта діяльності. З позицій науки, вважаємо актуальною й проблему репрезентації методів досліджень у державних стандартах, виявлення певних прогалин, що, можливо скерують укладачів ДСТУ на нові об’єкти.

З точки зору висвітлення питання, вважаємо логічним стисло оглянути класифікацію методів наукового дослідження із подальшою проекцією на чинні державні стандарти. При цьому зрозуміло, що будь-який розподіл є умовним, що дослідник (аналітик) не користується лише одним якимсь методом, а застосовує їх у сукупності.

У методології науки, а також у наукознавстві в цілому, доволі поширеною є концепція, згідно з якою методи наукових досліджень розподіляються на теоретичні й емпіричні. Проте дедалі частіше автори підручників і посібників вказують на наявність ще одної категорії методів — комбінованих, які можуть застосовуватися як на рівні теорії, так і на рівні емпірики [3].

До найбільш поширених теоретичних методів, які також можуть використовуватися в ході аналітичної діяльності, прийнято відносити такі, як:

- формалізація — виділення з комплексу ознак і властивостей об’єкта дослідження лише тих, що потрапляють до заздалегідь визначених параметрів, які можуть бути представлені у певній знаковій формі. Формалізація дозволяє у подальшому активно використовувати кількісні методи обробки інформації;

- систематизація — об’єднання елементів, що мають окремі спільні ознаки, логічно взаємопов’язані між собою у певну конструктивну цілісність, яка відображає ієрархію і функціональну погодженість обраних елементів [7, 8];

- класифікація — групування певних виділених на основі аналізу елементів, їх розподіл по видах і кластерах за принципово важливими ознаками і властивостями;

- аксіоматизація — прийняття за основу певних положень, які не потребують свого доведення, і використання цих положень у подальшій логічній побудові аргументації;

- абстрагування — уявне виокремлення певних складових об’єкта вивчення, що базується на диференціації істотного — неістотного, з метою використання у дослідженні створеної моделі, яка концентрує в собі лише важливі якості, властивості, зв’язки;

- аналогія — перенесення на підставі теорії пізнання з одного об’єкта на іншій певних узагальнених ознак і властивостей з урахуванням збігу в одному з критеріїв;

- генералізація — узагальнення масивів даних на підставі вибірки з однотипних елементів;

- ідеалізація — мисленнєве створення віртуальних об’єктів із найкращими властивостями, на які не впливають деструктивні фактори, обставини. Може певною мірою використовуватися для формування стратегічних цілей, а також для проведення порівняльного аналізу реальності з ідеалом;

- гіпотетичний метод — формулювання певного припущення, яке має віднайти своє підтвердження або спростування в ході емпіричної частини дослідження та ін.

Безумовно, перелік теоретичних методів є значно ширшим. Ми ж стисло охарактеризували лише ті, які є найбільш витребуваними в аналітичній діяльності.

Основні емпіричні методи у сучасному наукознавстві, які можуть активно використовуватися в аналітичній діяльності, це:

- спостереження — цілеспрямоване й регулярне відстеження певних об’єктів, явищ, проявів з метою накопичення інформації для подальшого аналізу;

- опитування — звернення до певної кількості осіб, що заздалегідь визначена як генеральна сукупність вибірки, з метою збору інформації щодо їх бачення, звичок, пріоритетів у конкретно визначених питаннях, які цікавлять дослідника. Зазвичай може проводитися як в письмовій формі (анкетування), так і в усній (інтерв’ю, в тому числі формалізоване — по чітко встановлених питаннях без відступу від них). Останнім часом завдяки інформаційним технологіям стали використовуватися й онлайн-опитування, які надають широкі можливості для подальшої автоматичної обробки даних. Різновидом опитування виступають метод фокус-груп, при якому звертаються лише до чітко визначеної категорії осіб, яка знаходиться у центрі дослідження (вікова, територіальна, гендерна тощо), а також метод експертного опитування, при якому до числа інтерв’юєрів потрапляють лише фахівці з певного питання;

- вимірювання — визначення кількісних показників, які характеризують досліджуваний об’єкт, а також динаміку змін, що можуть відбуватися у цьому об’єкті. В аналітичній діяльності для вимірювання зазвичай використовуються статистичні методи;

- порівняння — виявлення в результаті певних логічних операцій однаковості чи несхожості об’єктів дослідження, їх окремих елементів чи властивостей, що дозволяє встановити специфічні особливості кожного об’єкта;

- опис — вербальне відображення характеристик, властивостей об’єкта, що досліджується;

- оцінювання — виявлення інтенсивності прояву окремих параметрів певних показників (зазвичай кількісних), їх співвіднесення з існуючими шкалами, стандартами, еталонами;

- експеримент — поміщення об’єкта дослідження у штучно створені умови (реальні або уявні) з метою визначення впливу на цей об’єкт певних заздалегідь сформованих факторів.

Серед комбінованих методів дослідження, тобто таких, що можуть виступати в якості як теоретичних, так і емпіричних методів, для аналітичної діяльності найбільш важливими є:

- аналіз — реальне або уявне розчленування певного об’єкта дослідження на його складові частини з метою деталізованого вивчення певних властивостей і збору максимально точної і всебічної інформації про цей об’єкт;

- синтез — метод дослідження певних об’єктів (предметів, явищ) у їх цілісності, взаємному зв’язку їх частин. Синтез виступає певною протилежністю аналізу, проте найчастіше базується на його результатах;

- індукція — метод дослідження, який на підґрунті логічних операцій слугує основою узагальнення, оскільки на підставі знань про конкретне робиться висновок щодо узагальненої цілісності (умовно — шлях від факту до концепції);

- дедукція — метод аналітичного дослідження, який надає можливість, виходячи із загального, міркувати про конкретне;

- моделювання — створення реальної або уявної копії певного предмета або явища з метою дослідження структури, будови, можливих інваріантів проявів, в тому числі відхилень при впливі тих чи інших чинників;

- проектування — деталізоване відтворення у вигляді тексту або графічного зображення певної концептуальної ідеї, яка в результаті подальшої роботи (обговорення, внесення змін, доповнень, поправок) реалізується у конкретних документах;

- конструювання — метод, що базується на процесі уявного або реального пошуку найбільш раціонального суміщення складових частин або певних елементів, блоків (їх послідовності, порядку слідування, контактного взаємного розташування у просторі, узгодженості) з метою створення єдиного оптимально працюючого механізму;

- типологізація — метод, що інтегрується з систематизацією та індукцією, базується на угрупованні певних елементів за їх типовими ознаками й виробленні висновків щодо властивостей об’єкта на підставі збігу ознак;

- прогнозування — науково обґрунтоване передбачення можливого розвитку подій, явищ, змін тощо.

Сама номінація діяльності — аналітична — свідчить про те, що в її основі є широке застосування різновидів аналізу. Тож виникає потреба у висвітленні основних видів аналізу, які є актуальними для аналітичної діяльності. Серед них перелічимо такі:

- кількісний (квантитативний) аналіз — дослідження формалізованих кількісних показників з метою об’єктивізації даних;

- якісний (квалітативний) аналіз — дослідження змістовної частини контенту, якісних показників;

- елементарний аналіз — дослідження окремих структурних елементів безвідносно інших частин і структури в цілому;

- причинно-наслідковий аналіз — встановлення логічних взаємозв’язків між факторами, що можуть впливати на ситуацію, події, явища, і реальним чи уявним станом об’єктів дослідження;

- конструктивний аналіз — проходження логічного шляху від мети до функцій і структури з оцінкою ефективності кожного компонента;

- структурний аналіз — вичленення складових елементів у цілісному об’єкті задля встановлення його будови;

- функціональний аналіз — відображення певного об’єкта дослідження з позицій виконання ним тих чи інших функцій, призначення чи можливостей взаємної заміни частин;

- структурно-функціональний аналіз — встановлення взаємного зв’язку елементів структури з виконуваними ними функціями;

- програмно-цільовий аналіз — метод, що має на меті встановлення цілей й визначення шляхів їх досягнення;

- мотиваційний аналіз — метод, що досліджує або ж надає можливість встановити рушійні сили діяльності, окремих вчинків, а також чинники, що можуть впливати на створення або зміну мотивації;

- рекомендаційний аналіз — підготовка рекомендацій з оптимізації діяльності або ж сценаріїв поведінки певних суб’єктів діяльності на підставі узагальнення відомостей про статус і особистісні якості цих суб’єктів, цілі, специфіку й темпоральні характеристики їхньої діяльності;

- системний аналіз (загальний) — метод дослідження певного об’єкта на підставі системного підходу;

- системний аналіз (прикладний) — „аналітична діяльність, що є специфічним різновидом практичної діяльності; результати використовуються на практиці” [2, с. 288];

- мікросистемний аналіз — метод дослідження об’єкта на рівні окремого елемента у цілісній системі;

- макросистемний аналіз — метод дослідження об’єкта як системи, що перебуває у нерозривному зв’язку із більшими системами, є їх складовою частиною;

- аксіологічний аналіз — проведення дослідження на підставі певної парадигми системи цінностей;

- описовий (дескриптивний) аналіз — деталізоване вичерпне відображення структури, функцій, призначення, мети об’єкта дослідження;

- аналіз документа — деталізоване дослідження текстів, графічних зображень (креслень, схем, картин, малюнків, кіно- і фотодокументів), а також фонодокументів з метою виділення інформації, зміст якої визначається метою дослідження;

- контент-аналіз — різновид аналізу документа, що надає можливість його інтерпретації через кількісні показники на підставі реконструкції дискурсу;

- багатофакторний аналіз — проведення дослідження з урахуванням усіх чинників, що впливають чи можуть впливати на формування специфіки об’єкта і динаміку його змін;

- кластерний аналіз — метод, що базується на угрупованні певних об’єктів на кластери і встановленні певних ознак, що дозволяють встановити окремий кластер нижче або вище визначеного за спільністю ознак порогового значення.

- порівняльний (компаративний) аналіз — використання при проведенні дослідження методу порівняння. В якості різновидів можна розглядати порівняльно-історичний аналіз (зіставлення двох і більше періодів у житті суспільства, держави, певних верств населення), контрастивний аналіз (пошук відмінностей в об’єктів дослідження, що може бути актуальним, наприклад, при розробці рекомендацій щодо можливостей застосування іноземного досвіду в Україні);

- синхронний аналіз — метод, що передбачає вивчення певних об’єктів одномоментно;

- ретроспективний аналіз — вивчення об’єктів, що існували (діяли) в минулому з метою визначення їх впливу на подальшу історію, а також виокремлення позитивного чи негативного досвіду;

- аналіз даних — метод дослідження, при якому на основі первинної інформації, що є у змісті документа, за допомогою інших методів, насамперед математичних, встановлюються взаємні зв’язки елементів, створюються підстави для реконструювання дискурсу;

- аналіз інформації — метод дослідження, що має на меті встановлення найбільш інформативно значущих елементів, їх інтерпретацію з урахуванням дискурсу, а також розгляд інформації як цілісного утворення у всіх своїх взаємних зв’язках на рівні окремого документа чи групи документів;

- подієвий аналіз — вивчення відомостей про причини, історію і обставини виникнення події, її вплив на інші події. Може проводитися стосовно окремих осіб, організацій, спільнот, в тому числі політичних партій, держави в цілому.

Наведений нами перелік наочно демонструє той широкий спектр методів, які застосовуються (чи можуть застосовуватися) в аналітичній діяльності. Вибір цих методів зумовлюється цілями, завданнями, обсягами, термінами проведення кожного окремого дослідження. Він також має детермінуватися певними стандартами і критеріями якості оцінки праці. У поєднанні усіх перелічених компонентів виникає технологія аналітичної діяльності, під якою ми пропонуємо розуміти сукупність обґрунтовано обраних методів і прийомів здійснення дослідження, засобів і програмного забезпечення, алгоритмів, що встановлюють порядок дій на кожному етапі за певних умов і чинників, які у поєднанні зумовлюють хід процесу аналітики і впливають на кінцевий результат аналітичної діяльності.

Водночас проведений нами аналіз репрезентації методів науково-інформаційної (аналітичної) діяльності у текстах чинних державних стандартів надав можливість виявити такі тенденції:

Державні стандарти України здебільшого орієнтовані на матеріальну сферу виробництва, аніж на інформаційні відносини. Це легко пояснюється характером технологічних процедур і показників.
Наявні у текстах чинних стандартів, що регламентують сферу інформаційних відносин, терміни і визначення повною мірою не охоплюють усіх понять і категорій, а представлені мають низку похибок. Свідченням тому є факт, що з усього наведеного нами переліку на рівні ДСТУ представлені:

- систематизування; систематизація — упорядковування (упорядкування) об’єктів інформації за подібністю чи відмінністю наявних у них ознак [4]. Застосовуване у тексті ДСТУ визначення можна вважати недосконалим з трьох причин: 1) поєднання в дефініції двох, хоча і споріднених, але різних понять; 2) пріоритетність операції щодо методу (спочатку надається систематизування, а вже потім систематизація); 3) відсутність будь-якої вказівки на наявність ознак системи;

- класифікація; класифікування — спосіб розподілу понять за класами та їх підрозділами для вираження семантичних відношень між ними [5]; розподіляння (розподіл) множини об’єктів на підмножини на підставі їхньої схожості чи несхожості об’єктів, на угруповання за певними ознаками [4]. Зазначимо, що у наведених визначеннях одна та й сама дефініція співвідноситься і з методом, і з процесом;

- інформаційний аналіз — вивчення документа і визначення обсягу сформованої й використовуваної інформації, а також розроблення схеми документообігу та моделі інформаційних зв’язків [4]. Одразу зауважимо, що уведення до визначення згадки про документообіг одразу принижує модус дефініції й зводить цей складний вид аналізу до рівня діловодства. З позицій аналітичної діяльності, не може нас задовольнити й інший варіант визначення: виявлення в документах і фіксація у вигляді даних інформації, що належить до певної предметної сфери[6]. Причиною нашого несприйняття наведеного розуміння поняття є те, що „виявлення” і „фіксація” є суто механічними процесами і не потребують глибинної інтелектуальної діяльності, що передбачає інформаційний аналіз;

- автоматичний інформаційний аналіз — інформаційний аналіз, виконуваний автоматичним методом [4]. За умови недосконалості визначення поняття „інформаційний аналіз” єдиним критерієм семантизації поняття стає вказівка на використання технічних засобів;

- предметне аналізування; предметизація — установлення основного предмета в змісті аналізованого тексту і запис його назви як окремого слова чи словосполучення [4]. Знову ж таки, незважаючи що термін і його визначення взяті з тексту державного стандарту, який внормовує науково-інформаційну діяльність, простежується орієнтація на діяльність бібліотекаря;

- інформаційний синтез — процес узагальнювання інформації, отриманої внаслідок інформаційного аналізу документів і підготовлення результатів узагальнення в текстовій чи іншій формі. Примітка: в залежності від характеру та цілі виконуваної роботи результати інформаційного синтезу можуть бути різними: від найпростіших (бібліографічний опис, анотація, витяг тощо) до складніших (огляд, реферат, систематизований добір фактів, пошуковий образ документа, пошуковий припис тощо) [4]. По суті це єдиний термін і єдина дефініція, яка найбільш релевантна до поняття і може задовольнити вимоги усіх суб’єктів інформаційних відносин.

Висновки. Дослідження питання щодо державної стандартизації методів аналітичної діяльності виявило, що дотепер окремі стандарти для даного виду діяльності відсутні. Певною мірою можлива проекція на аналітичну діяльність чинних стандартів з науково-інформаційної діяльності, проте й вони не завжди задовольняють очікування користувачів інформації, а здебільшого зорієнтовані на працівників бібліотек. Репрезентація термінів і їх дефініцій у тексті стандартів є далеко не повною, а наявна — недосконалою.

Не можна не звернути уваги й ще на один аспект. Попри конституційні норми щодо доступу до інформації, дію законів України „Про інформацію”, „Про доступ до публічної інформації”, тексти державних стандартів України залишаються недоступними для широкого загалу — у більшості випадків їх можна дістати лише за гроші. У такий спосіб спостерігається прерогатива бізнес-інтересів окремих суб’єктів інформаційних відносин щодо інтересів науковців, аналітиків, які прагнуть дізнатися про існуючі на рівні держави норми. Подібна ситуація призводить до унеможливлення роботи з повним масивом інформації і призводить до певної фрагментарності, що в кінцевому рахунку може впливати на якість наукових і аналітичних досліджень.

Література:

Різун В.В. Методи наукового дослідження у журналістикознавстві : [навчальний посібник] / В.В. Різун, Т.В. Скотникова. — 2-е вид., перероб. і доп. — К. : Преса України, 2008. — 144 с.
Сурмін Ю.П. Майстерня вченого : [підручник для науковців] / Ю.П. Сурмін. — К. : Навчально-методичний центр „Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні”, 2006. — 302 с.
Шейко В.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: [підручник] / В.М. Шейко, Н.М. Кушніренко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Знання-Прес. — 2002. — 295 с.
ДСТУ 5034:2008. Науково-інформаційна діяльність. Терміни та визначення понять. — К. : Держстандарт України, 2008. — 43 с. (Державний стандарт України).
ДСТУ 2938-94. Системи оброблення інформації. Основні поняття. Терміни та визначення. — Чинний від 1996-01-01. — К. : Держстандарт України, 1995. — ІІ, ІІІ, 31 с. — (Державний стандарт України).
ДСТУ 4423-1:2005. Керування документаційними процесами. Частина 1. Основні положення (ISO 15489-1:2001, MOD). — Чинний від 2007-04-01. — К. : Держспоживстандарт України, 2007. — ІІ, ІІІ, IV, V, 28 с. — (Національний стандарт України).
Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

Мандзюк Олег: ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНІ СЛУЖБИ, ЦЕНТРИ АНАЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЯК СУБ’ЄКТИ АНАЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

admin — Sat, 10 Mar 2018 14:12:00 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена визначенню та класифікації інформаційно-аналітичним службам та центрам аналітичних досліджень як суб’єктів аналітичної діяльності. Проаналізовано нормативну регламентацію інформаційно-аналітичної діяльності. Розглянуто нормативну регламентацію інформаційно-аналітичної діяльності в Адміністрації Президента. Досліджено питання щодо аналітичної діяльності Апарату Верховної Ради України та Секретаріату Кабінету Міністрів України як суб’єктів інформаційних відносин. Автором підкреслено, що функція інформаційно-аналітичного забезпечення управлінської діяльності покладається і на національні бібліотеки та перераховано їх функції з позицій інформаційно-аналітичної діяльності.

ИНФОРМАЦИОННО-АНАЛИТИЧЕСКИЕ СЛУЖБЫ, ЦЕНТРЫ АНАЛИТИЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ КАК СУБЪЕКТЫ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. Статья посвящена определению и классификации информационно-аналитически служб и центров аналитических исследований в качестве субъектов аналитической деятельности. Проанализирована нормативная регламентация информационно-аналитической деятельности. Рассмотрено нормативную регламентацию информационно-аналитической деятельности в Администрации Президента. Исследован вопрос об аналитической деятельности Аппарата Верховной Рады Украины и Секретариата Кабинета Министров Украины как субъектов информационных отношений. Автором подчеркивается, что функция информационно-аналитического обеспечения управленческой деятельности возлагается и на национальные библиотеки, поэтому перечислено их функции с позиций информационно-аналитической деятельности.

INFORMATION-ANALYTICAL SERVICES, CENTERS OF ANALYTICAL STUDIES AS SUBJECTS OF ANALYTICAL ACTIVITY. The article is devoted to the definition and classification of information and analytical services and centers of analytical research as subjects of analytical activity. The regulatory regulation of information and analytical activities is analyzed. The normative regulation of information and analytical activities in the Presidential Administration is considered. The issue of the analytical activity of the Apparatus of the Verkhovna Rada of Ukraine and the Secretariat of the Cabinet of Ministers of Ukraine as subjects of information relations was investigated. The author emphasizes that the function of information and analytical support of management activities is assigned to national libraries, and therefore their functions are listed from the standpoint of information and analytical activities.

Загальна постановка проблеми. Аналітична діяльність, будучи багатоаспектною і складною за своєю структурою, зазвичай розглядається в аспекті діяльності наукової, науково-технічної і прикладної. Вона має свої цілі, завдання, логіку реалізації. В результаті цієї діяльності створюються кінцеві інформаційні продукти, певні аналітичні документи. Тож дослідження такого феномена, як аналітична діяльність потрапляє водночас в поле зору фахівців з методології науки (наукознавства), управлінців, психологів, освітян. А ще аналітична діяльність може розглядатися з позицій її рентабельності, гіпотетичної вартості створеного інформаційного продукту, попиту на нього на ринку інформації. Усе перелічене зумовлює необхідність глибинного дослідження не тільки самого поняття, а й суміжних з ним ключових понять. У подальшому це надасть можливість визначити межі та сфери правового регулювання, правовідносини між суб’єктами, порядок взаємодії суб’єктів і об’єктів, виявити критерії обмеження тих чи інших дій в ході реалізації аналітичної діяльності.

Однак комплексного дослідження визначення та класифікації інформаційно-аналітичних служб та центрів аналітичних досліджень як суб’єктів аналітичної діяльності дотепер у вітчизняній науці здійснено не було.

Виклад основного матеріалу дослідження. Оскільки в п. 1 ст. 4 Закону України „Про інформацію” серед суб’єктів інформаційних відносин названо не тільки фізичних, а й юридичних осіб, об’єднання громадян, суб’єктів владних повноважень, виникає необхідність розглянути правові засади діяльності колективних суб’єктів інформаційних відносин.

Широкий спектр завдань, що мають виконуватися в ході аналітичної діяльності, зумовлює багатоманітність порядку і форм її реалізації.

За нашими узагальненнями, види суб’єктів аналітичної діяльності умовно можна представити у формі класифікації, диференціюючи їх за принципами бінарної опозиції на такі категорії:

Класифікація видів суб’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин

Критерій розподілу	Види
За належністю	Державні, комунальні — недержавні (неурядові, громадські)
За джерелами фінансування	Бюджетні — госпрозрахункові — безоплатні (на громадських засадах)
За підпорядкованістю	Підпорядковані керівництву (державних органів, профспілок, партій, організацій, установ, закладів) – незалежні
За правом власності	Ті, що належать юридичній особі (самі є юридичною особою) — ті, що належать фізичній особі
За юридичним фактом реєстрації	Зареєстровані — незареєстровані
За економічними ознаками	Комерційні (товариства з обмеженою відповідальністю, приватні підприємства і т.ін.) — неприбуткові
За домінантою цілей	Інформаційно-управлінські, соціально-консолідуючі, наукові, суспільно-просвітницькі
За дотриманням законності	Діючі у повній відповідності до вимог законодавства — такі, що припускають правопорушення
За наявністю допуску до таємниці	Допущені до таємниці в установленим законом порядку — без допуску до інформації з обмеженим доступом
За ступенем відомості	Утаємничені — відомі (широко відомі)
За ознакою належності до партій	Належні партіям — позапартійні
За часом діяльності	Постійно діючі — тимчасові
За часом існування	Існуючі понад 10 років — існуючі понад 5 років — нещодавно створені
За структурою	Розгалужені — моноструктурні
За чисельністю	Малочисельні — середні — великі
За охопленням напрямів	Вузькопрофільні, спеціалізовані — широкого спектра ІАД
За сферою обслуговування	Локальні (регіональні) — загальнодержавні (міждержавні)
За мовними ознаками	Одномовні — двомовні (багатомовні)
За науковим потенціалом	Об’єднання науковців — об’єднання фахівців (спеціалістів) — об’єднання громадських експертів
За ступенем впливу на громадську думку	Авторитетні — сумнівні
За ступенем поширення аналітичного продукту	Закриті (результати діяльності не призначені для широкого загалу) — відкриті (є мета найбільш повного оприлюднення результатів аналітики)
За деонтологічними ознаками	Конструктивні — деструктивні

За статусом суб’єктів діяльності можна виділити:

- підрозділи інформаційно-аналітичного забезпечення у структурі органів державної і місцевої влади;

- підрозділи інформаційно-аналітичного забезпечення у структурі Національних бібліотек;

- відокремлені суб’єкти професійної аналітичної діяльності (інститути і центри досліджень, аналітичні центри);

- громадські аналітичні центри.

Подібний розподіл зумовлює специфіку праці аналітиків, їх завдання, ґрунтовність досліджень, спектр аналітичних продуктів, ступінь відповідальності.

Найбільш складними й відповідальними можна вважати ті функції, що передбачені в роботі служб у складі Адміністрації Президента, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України й інших органів державної влади і управління.

Розглянемо нормативну регламентацію інформаційно-аналітичної діяльності в Адміністрації Президента. Пунктом 3 „Положення про Адміністрацію Президента України” передбачений перелік основних завдань, що покладаються на цей орган [1]. Серед них є й ті, які мають безпосереднє відношення до аналітичної діяльності: консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень. Названим Положенням передбачається, що Адміністрація Президента „здійснює аналіз політичних, економічних, соціальних, гуманітарних та інших процесів, що відбуваються в Україні і світі, готує за його результатами для подання на розгляд Президентові України пропозиції з питань формування та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави…”, „підготовку пропозицій щодо здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави”; „бере участь в опрацюванні пропозицій щодо попередження та нейтралізації загроз національній безпеці України…”; „здійснює в установленому порядку експертизу прийнятих Верховною Радою України законів…, готує пропозиції щодо підписання законів або застосування щодо них права вето”; „здійснює аналіз актів Кабінету Міністрів України…”, „здійснює моніторинг інформаційного простору України, створює умови для доступу громадськості до інформації про діяльність Президента України…”; „забезпечує… в установленому порядку доступ до публічної інформації, розгляд, опрацювання, облік, систематизацію, аналізування та надання відповідей на запити на інформацію, що надходить до Президента України…”; „забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці” [1] та ін.

Аналіз перелічених завдань, що стоять згідно з Положенням перед Адміністрацією Президента, дозволяє вивести її функції в межах АД, зокрема: забезпечувальна; діагностична; рекомендаційна; соціально-комунікативна й інформативно-комунікативна; прогностична; оборонна; експертно-нормативна; охоронна; контрольна.

Виходячи із аналізу структури Адміністрації Президента, з позицій реалізації функцій у сфері інформаційних відносин найбільшу роль має відігравати Головний департамент інформаційної політики, а також Головний департамент забезпечення доступу до публічної інформації. Проте дізнатися про структуру департаментів, принципи і результати їхньої діяльності фактично неможливо, оскільки на сайті така інформація відсутня [2]. Усім, хто цікавиться подібними питаннями, за логікою розробників сайту, доволі знати, що є такі департаменти. Подібна позиція не зовсім узгоджується із деклараціями щодо прозорості діяльності органів державної влади.

Базовою науково-дослідною установою аналітико-прогностичного супроводження діяльності Президента є Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, який утворений Указом Президента України від 04.03.92 р. № 127. Його основними завданнями в якості суб’єкта аналітичної діяльності є

- наукове обґрунтування, аналіз та оцінка проблем і перспектив суспільно-політичного розвитку України;

- наукове супроводження здійснення Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України повноважень у сфері національної безпеки України;

- дослідження проблемних питань економічного, демографічного, соціального, гуманітарного, етнополітичного, воєнно-політичного, зовнішньополітичного, інформаційного, екологічного розвитку України;

- дослідження та моніторинг регіональних аспектів суспільного розвитку;

- наукова експертиза проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, державних заходів соціально-політичного спрямування та ін. [3].

Аналітичні матеріали, що знаходять своє відображення не тільки у відповідних документах, а й в Монографіях, наукових публікаціях, здійснюються з актуальних проблем політики, в тому числі соціальної, економіки, регіонального і гуманітарного розвитку, інформаційних стратегій, громадянського суспільства, національної безпеки, міжнародних відносин. На сайті Інституту представлені інформаційні продукти у вигляді аналітичних доповідей, аналітичних записок з найактуальніших проблем сьогодення Української держави. Ці документи можуть слугувати взірцем оформлення матеріалів, що репрезентують результати аналітичної діяльності.

Отже, інформаційно-аналітичне супроводження діяльності Президента України (в межах повноважень підрозділів) здійснюється апаратом Адміністрації Президента, Національним інститутом стратегічних досліджень при Президентові України, а також в разі необхідності — національними бібліотеками України.

Відповідно до ст. 107 Конституції України при Президентові України створюється Рада національної безпеки і оборони України, діяльність якої регламентується відповідним Законом [4]. Указом в.о. Президента України від 12 квітня 2014 року № 398/ 2014 було затверджено „Положення про інформаційно-аналітичний центр”, в якому передбачалося створення й основні засади діяльності Центру як робочого органу Ради національної безпеки і оборони. На нього покладалися обов’язки забезпечення аналітичного й прогнозного супроводження діяльності РНБО щодо здійснення координації діяльності органів виконавчої влади з питань національної безпеки в інформаційній сфері [5]. Проте, попри складну політичну ситуацію, необхідність інтенсифікації інформаційно-аналітичних процесів, Указом Президента України від 26.05.2015 р. № 285/ 2015 без будь-яких пояснень, без альтернативних підходів до вирішення питань, зазначений вище акт визнаний таким, що втратив чинність. Причини і наслідки такого рішення у сфері державної таємниці, але можна прогнозувати, що вони у подальшому ще віднайдуть своє відображення у наукових дослідженнях.

Принагідно зазначимо, що сайт інформаційно-аналітичного Центру [6], незважаючи на Указ Президента про скасування правових засад діяльності Центру, продовжує працювати із щоденним оновленням матеріалів. На ньому зазначається, що тематика сайту — офіційні новини Адміністрації Президента України, Ради національної безпеки і оборони України, Уряду, ВРУ, ДСНС, МОУ, СБУ, МВС, НГУ, СЗРУ, ГУР, ДПСУ, прес-центру АТО тощо, публікації аналітиків Центру. Наразі на сторінці сайту відображений лише юридичний факт створення центру і нічого не сказано про втрату його чинності згідно з відповідним нормативним актом. Не можна залишити поза увагою й те, що в тексті на офіційній сторінці припущена принципова юридична помилка: йдеться про наказ, а не про Указ Президента. Виникають питання і щодо зазначеного на сайті статусу Центра, де вказується, що Центр не є державною установою. Тоді виникає питання, на яких підставах він репрезентує офіційні дані від імені Президента, центральних органів державної влади. Усі ці „похибки” свідчать про низький рівень інформаційно-правової культури укладачів сайту, відсутність належного контролю відповідних органів.

Розглянемо питання щодо аналітичної діяльності Апарату Верховної Ради України як суб’єкта інформаційних відносин. Згідно з „Положенням про Апарат Верховної Ради України”, затвердженим Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 (в редакції Розпорядження Голови Верховної Ради України № 734 від 29 листопада 2014 року), цей постійно діючий орган здійснює „правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів” [7]. Серед основних напрямів діяльності Апарату передбачені й ті, що безпосередньо можуть кваліфікуватися як здійснення аналітичної діяльності, зокрема:

- у сфері правового і наукового забезпечення: проведення експертизи законопроектів, які подаються до Верховної Ради України суб’єктами права законодавчої ініціативи; актів законодавства щодо їх відповідності Конституції України і законам України (за дорученням керівництва Верховної Ради України); здійснення підготовки довідкових та науково-аналітичних матеріалів з питань, що розглядаються Верховною Радою України; організаційний супровід аналізу практики застосування законодавства з метою його вдосконалення; підготовка узагальнюючих матеріали і пропозицій для Верховної Ради України та її керівництва щодо вдосконалення роботи Апарату; експертиза пропозицій Президента України до прийнятих Верховною Радою України законів;

- у сфері організаційного забезпечення: забезпечення діяльності комітетів та інших органів Верховної Ради України, надання їм організаційно-інформаційної і консультативно-методичної допомоги в процесі розробки та опрацювання поданих на розгляд законопроектів; облік та узагальнення пропозицій і зауважень, висловлених під час обговорення законопроектів та інших питань на пленарних засіданнях Верховної Ради України, а також пропозицій і зауважень, що надходять до проектів законодавчих актів, опублікованих для всенародного обговорення; ведення автоматизованої системи “Адміністративно-територіальний устрій України”; підготовка відповідних аналітичних матеріалів про стан виконання доручень, що містяться в актах Верховної Ради України та її органів;

- у сфері інформаційного та комп’ютерно-технологічного забезпечення: формування та підтримання в належному стані інтегрованого банку даних, що забезпечує законопроектну та правозастосовну діяльність, розробка проектів рішень з питань, пов’язаних із законодавчою діяльністю Верховної Ради України; методичне і технологічне супроводження комп’ютеризованої обробки законопроектів на всіх стадіях проходження їх у комітетах Верховної Ради України, а також ведення баз даних процесу законотворення [17, 18].

Загалом у структурі Апарату Верховної Ради України в якості провідних служб, що забезпечують інформаційно-аналітичне супроводження діяльності, можна виділити такі підрозділи, як: Головне науково-експертне управління, Головне юридичне управління, Головне управління документального забезпечення, Головне організаційне управління, прес-служба Апарату, Управління комп’ютеризованих систем Апарату, Інформаційне управління, Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків, Управління по зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування, відділ контролю Апарату, Інститут законодавства Верховної Ради України. У складі Інституту працюють відділи: комплексних проблем державотворення, проблем розвитку національного законодавства, теорії та практики законотворчої діяльності, моніторингу законодавства, європейського права та міжнародної інтеграції, науково-організаційний відділ.

Як вказується на сайті Інституту [8], він був створений 7 жовтня 1994 року Постановою Президії Верховної Ради України. Положення про Інститут було затверджене Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 770 від 4 серпня 2003 року. Останні зміни до Положення внесені 17 грудня 2013 року. З позицій адміністративного права доволі цікавим є той факт, що дату створення Інституту і дату затвердження Положення про нього розділяє майже 10 років. Аналіз цього юридичного факту сам по собі міг би стати об’єктом наукової розвідки.

Загалом ідея уведення до структури Апарату Верховної Ради України Інституту законодавства була і залишається доволі слушною. Досвідчені вчені, які працюють у зазначеному Інституті, завдяки своїм компетенціям, досвіду, науковому потенціалу спроможні забезпечити виконання усіх завдань інформаційної аналітики у сфері законодавчої та законотворчої діяльності на найвищому рівні. Специфікою роботи Інституту є поєднання фундаментальних і прикладних досліджень. На колектив науковців покладаються завдання з підготовки пропозицій щодо стратегії державної правової політики, розвитку національного законодавства на основі фундаментальних досліджень, порівняльного аналізу норм українського й зарубіжного законодавства, моніторингу ефективності чинного законодавства й прогнозування наслідків застосування, проведення наукової експертизи проектів законодавчих актів. Тож досвід аналітичної діяльності в цьому напрямі є по-своєму унікальним, і він має передаватися прийдешнім поколінням. Це пояснює причину створення при Інституті законодавства Верховної Ради України аспірантури і докторантури. У такий спосіб у діяльності Інституту відбувається об’єднання інформаційно-аналітичної, наукової й освітньої функції. Слід зазначити, що веб-сторінка Інституту законодавства Верховної Ради може слугувати взірцем репрезентації нормативно-правових засад діяльності, відтворення напрямів і результатів роботи, в тому числі аналітичної.

Абсолютно інакше виглядає на офіційному порталі Верховної Ради України сторінка, присвячена Інформаційному управлінню Апарату Верховної Ради України. На цій сторінці представлені лише офіційні персональні відомості про п’ятьох осіб — керівника управління, його двох заступників і завідувачів відділів. Певна технічна недбалість персоналу, який відстежує стан веб-порталу і його контент, проявляється навіть в тому, що у двох випадках назви відділів (відділ моніторингу, відділ інформаційно-бібліотечного забезпечення) надаються, а у двох інших такі дані відсутні.

Узагальнюючи відомості щодо здійснення Апаратом Верховної Ради аналітичної діяльності, дозволимо собі не погодитися з тезою, висловленою Н. С. Погребняк, що в ході реалізації інформаційної функції Апаратом Верховної Ради України „не створюється нова інформація (наукова), а збираються, обробляються і представляються споживачу (парламенту) у формі інформаційного ресурсу відомості документованого чи електронного характеру” [9, с. 67]. По-перше, Апарат в цілому (за винятком Інституту законодавства) не призначений для розвитку науки, він націлений на виконання ряду прикладних функцій. По-друге, збір і обробка інформації вже є елементами аналітичної діяльності, а значить, йдеться не про первинні дані, а про новий інформаційний продукт. Тож, нова інформація таки створюється. Більш обґрунтованою нам здається позиція М. Ю. Парамонової, яка пропонує розглядати інформаційне забезпечення Верховної Ради України у трьох аспектах: інформаційно-аналітичному, інформаційно-технічному та інформаційно-комунікаційному [10, c.130]. Подібна диференціація дозволяє більш детально підходити до реалізації інформаційної функції Апаратом Верховної Ради України.

Відповідно до „Положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2009 року № 850, на секретаріат як постійно діючий орган покладаються, серед усіх інших, функції експертно-аналітичного, правового, інформаційного „забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України, урядових комітетів, Прем’єр-міністра, віце-прем’єр міністра України, віце-прем’єр міністрів України, міністра Кабінету Міністрів України та міністрів, які не очолюють міністерства” [11]. Одразу зауважимо, що наданий у зазначеному положенні перелік суб’єктів не збігається з тим, що закріплений у п. 1 ст. 6 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” від 27 лютого 2014 року в редакції від 26.04.2015 р., де встановлено, що „до складу Кабінету Міністрів України входить Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри України” [12]. Розбіжності у текстах (зокрема, відсутність у Положенні посади Першого віце-прем’єр міністра України), недбале ставлення до своєчасного внесення поправок у нормативні підзаконні акти є свідченням недостатнього рівня інформаційно-правової культури, що, своєю чергою, може негативно впливати на інші органи виконавської влади.

Доволі суперечливим є й те, що у рубриці „Структура Секретаріату Кабінету Міністрів України” на офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів України представлені лише назви посад і фотографії керівників Департаментів і управлінь. Дізнатися про функції і завдання структурних підрозділів, тим більше про результати їх діяльності хоча б у формі адаптованих звітів, що не містять інформації з обмеженим доступом, по сайту неможливо.

Тому лише гіпотетично можна встановити, що функції інформаційно-аналітичного забезпечення в межах своїх компетенцій виконують: департаменти гуманітарної та соціальної політики; економічного розвитку та регуляторної політики; департаменти з питань безпеки життєдіяльності, охорони навколишнього природного середовища та агропромислового комплексу; розвитку реального сектора економіки; департамент з питань безпеки, оборони та діяльності органів юстиції; департамент з питань ефективного управління державною власністю; департамент з питань фінансової політики; департамент інформаційних технологій; департамент інформації та комунікацій з громадськістю; юридичний департамент; управління з питань роботи із зверненнями громадян. Виходячи з наведеного, можна зазначити, що питання інформаційних відносин відповідно до номінації структурних підрозділів знаходяться у веденні лише департаменту інформації та комунікацій з громадськістю. Подібне формулювання назви свідчить про те, що Кабінет Міністрів не бере до уваги реалізацію інформаційної політики в межах держави, а обмежується лише моніторингом інформації та тією діяльністю, що в сучасних умовах прийнято передавати через запозичену конструкцію „паблік рилейшнз”.

Показовим (з точки зору оцінки значення аналітичної діяльності для діяльності уряду) є й те, що в п. 17 „Положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України” [11] у переліку основних завдань, які покладаються на структурні підрозділи секретаріату, на перших позиціях стоять власно технічні (підготовка і проведення засідань, складання протоколів тощо) і лише восьмим є проведення юридичної і фахової експертизи, підготовка експертних висновків до проектів актів законодавства, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, щодо їх відповідності Конституції та законам України, а одинадцятим — підготовка аналітичних, інформаційних, довідкових та інших матеріалів з питань, що розглядаються Кабінетом Міністрів України та урядовими комітетами. Подібний підхід до ранжирування завдань і функцій є свідченням суттєвої недооцінки ролі і значення аналітичної діяльності, своєрідним анахронізмом радянської епохи, коли Секретаріат слугував лише власне діловодству.

Аналіз структури апаратів центральних органів виконавчої влади дозволяє встановити, що у міністерствах передбачені й функціонують підрозділи, основою діяльності яких є аналітика.

Цілком зрозуміло, що функції, завдання, фінансування кожного міністерства відрізняються, так само як і стратегія розвитку. Проте зібраний нами матеріал надав можливість виявити деякі тенденції. Насамперед, відсутність єдиної позиції щодо важливості й необхідності аналітичної діяльності. Є суттєві відмінності у статусі інформаційно-аналітичних підрозділів. Так, на рівні департаментів вони функціонують у Міністерстві внутрішніх справ і Міністерстві юстиції, на рівні управлінь — у Міністерстві енергетики та вугільної промисловості, Міністерстві оборони, Міністерстві фінансів: на рівні відділів — у Міністерстві аграрної політики та продовольства, Міністерстві економічного розвитку та торгівлі, Міністерстві культури; Міністерстві освіти і науки, Міністерстві соціальної політики. У ряді міністерств, зокрема, у Міністерстві закордонних справ, Міністерстві інфраструктури, Міністерстві молоді та спорту в назві структурних підрозділів взагалі відсутня будь-яка згадка про аналітичну діяльність. Це не означає, що вона не проводиться. Це слід розуміти так, що вона розосереджена по усіх департаментах, управліннях, відділах, а спеціалізована діяльність підрозділів не передбачена організаційною структурою апарату міністерств.

Звертає на себе увагу і той факт, що в окремих випадках, як, наприклад, у Міністерстві соціальної політики, Міністерстві економічного розвитку і торгівлі, Міністерстві культури відділ аналітичного забезпечення входить до патронатної служби і зорієнтований на допомогу лише міністрові, а не апарату в цілому. В інших випадках аналітичні підрозділи працюють на міністерство.

Виходячи з номінації структурних підрозділів міністерств, найбільшу увагу аналітичній діяльності приділяють Міністерство інформаційної політики (що зрозуміло) , Міністерство освіти і науки, Міністерство соціальної політики.

Щодо нормативного регулювання інформаційно-аналітичної діяльності міністерствами, то можна зауважити, що здебільшого воно здійснюється за рахунок підзаконних актів, положень, затверджених наказами по міністерствах.

На законодавчому рівні інформаційно-аналітична діяльність відображена лише в Законі України „Про Національну поліцію” [13], де ст. 25 передбачає перелік повноважень поліції у сфері інформаційно-аналітичного забезпечення, ст. 26 — формування інформаційних ресурсів поліцією, ст. 27 — використання поліцією інформаційних ресурсів, ст. 28 встановлює відповідальність за протиправне використання інформаційних ресурсів. Принагідно зазначимо, що п.2 статті 25 закріплює здійснення поліцією інформаційно-пошукової та інформаційно-аналітичної роботи. У такий спосіб Міністерство внутрішніх справ майже не єдине, яке абсолютно чітко встановило законодавчі норми щодо здійснення інформаційно-аналітичної діяльності.

Ми не ставили за мету узагальнення результатів діяльності відповідних підрозділів міністерств України, повноту виконання ними функцій АД (це може бути темою окремого дослідження), проте навіть проведений відбір і аналіз свідчать про широкий спектр адміністративно-правових засад реалізації досліджуваного нами напряму, а також про можливі напрями удосконалення роботи, особливо в умовах запровадження електронного урядування. Як слушно зазначає Р. А. Коваль, „формування ефективної та адаптованої до сучасних реалій інформаційно-аналітичної системи прийняття управлінських рішень органами влади повинно спиратися на концепцію побудови інформаційно-інтелектуального суспільства та враховувати вимоги до якості вхідної й вихідної інформації” [14, с. 4]. Саме таке стратегічне розуміння сутності й значення аналітичної діяльності дасть змогу на принципово інших засадах здійснювати управлінські процеси.

Функція інформаційно-аналітичного забезпечення управлінської діяльності покладається і на національні бібліотеки, зокрема на Національну бібліотеку України ім. В. І. Вернадського (у структурі є служба інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади), на Національну парламентську бібліотеку України та ін. Окремо слід зазначити, що при НБУВ діє Центр досліджень соціальних комунікацій, який має у своєму складі відділи політологічного аналізу, оперативної інформації, бібліометрії та наукометрії, програмно-комунікаційних технологій. Працівниками Центру не тільки підтримується інформаційно-аналітична система, а й ведеться спецпроект „Інформаційна безпека” [15]. Отже, є підстави стверджувати, що діяльність Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського і її структурних підрозділів виходить далеко за межі традиційної бібліотечної справи й відповідає сучасним викликам інформаційного суспільства.

Загалом науковці пропонують розрізняти в інформаційній аналітиці в діяльності бібліотек три контури: 1) рівень підготовки управлінських рішень у своїй сфері; 2) узагальнення підходів до аналізу інформації, що циркулює в суспільстві на різних рівнях його функціонування і створення інформаційно-аналітичних продуктів для використання в різних галузях; 3) рівень опрацювання знань, який виявляється через нову організацію праці — аналітика, нові технології, нові продукти — практично є перехідним до іншої роботи і діяльності” [16, с. 115].

Отже, роботу бібліотек як суб’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин можна розглядати у таких аспектах: 1) розроблення і застосування аналітичних алгоритмів відбору, збирання, систематизації інформації, удосконалення підходів до найбільш ефективного користування інформаційними ресурсами; 2) здійснення інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади; 3) надання можливості читачам користуватися аналітичними матеріалами. Як ілюстрацію останнього положення можна навести такий приклад. На сайті Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського є інформація про те, що мережеві інформаційні ресурси закладу містять 4 тисячі бюлетенів оперативної інформації та інформаційно-аналітичних оглядів [15].

Тож можна стверджувати, що бібліотеки, окрім інших (соціальних, культурних) з позицій інформаційно-аналітичної діяльності виконують такі функції: ресурсну (кумулятивну); орієнтувальну; оціночну; селективну; діагностичну; систематизуючу; забезпечувальну; технологічну; комунікативну.

Усе це створює підстави розглядати бібліотеки як повноцінні суб’єкти аналітичної діяльності зі своїми неповторними специфічними особливостями.

Висновки. У зв’язку з дослідженням питання щодо аналітичної діяльності колективних суб’єктів інформаційних відносин пропонуємо ввести до наукового обігу поняття „центри аналітичної діяльності”, яке слід чітко відмежувати від поняття „аналітичні центри”, оскільки до першого, як ми вважаємо, слід відносити організації, установи, заклади, в тому числі інститути інформації, інститути досліджень, які відповідно до законодавства України у сфері інформаційних відносин здійснюють діяльність зі збору, відбору, аналітико-синтетичної обробки масивів інформації з метою задоволення потреб суспільства й окремих замовників. Отже, поняття „центри аналітичної діяльності” є набагато ширшим, аніж поняття „аналітичні центри”.

Література:

1. Положення про Адміністрацію Президента України. Затверджено Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 504/ 2010. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ show/ 504/ 2010.
2. Організаційна структура Адміністрації Президента України. — [Електрон.ресурс]. — Режим доступу: http://www.president.gov.ua/administration/apu-structure
3. Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України. Офіційний сайт. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// www.niss.gov.ua/ presentation.html.
4. Про Раду Національної безпеки і оборони України: Закон України від від 5 березня 1998 року (редакція від 31.12.2014). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ main/ 183/ 98-%D0%B2%D1%80.
5. Положення про Інформаційно-аналітичний центр, затверджене Указом Президента України від 12 квітня 2014 року № 398/ 2014. Втратив чинність на підставі Указу Президента від 26.05.2015 № 285,2015. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ show/398/2014.
6. Інформаційно-аналітичний центр. Офіційний сайт. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// mediarnbo.org/ sample-page/.
7. Положення про Апарат Верховної Ради України, затверджене розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 (в редакції розпорядження № 734 від 29 листопада 2014 року) [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 769/ 11-%D1%80%D0%B3?nreg=769%2F11-%F0%E3&find=1&text=%E0%ED%E0%EB%B3%E7&x=0&y=0.
8. Інститут Законодавства Верховної Ради України. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// instzak.rada.gov.ua/ instzak/ control/ uk/ index.
9. Погребняк Н.С. Інформаційно-функціональна складова системи функцій Апарату Верховної Ради України як основний показник його конституційно-правового статусу. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// plaw.nlu.edu.ua/ wp-content/ uploads/ 2014/ 12/ 64-72.pdf.
10. Парамонова М.Ю. Ресурсне забезпечення діяльності Верховної Ради України : стан і тенденції розвитку (теоретичні засади) : дис. … канд. наук з державн. управл. : 25.00.01 / М. Ю. Парамонова ; Інститут законодавства Верховної Ради України — К. , 2007. –176 с.
11. Положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2009 року № 850 [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// www.kmu.gov.ua/ control/ publish/ article?art_id=245395677.
12. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 27.02.2014. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 794-18.
13. Про національну поліцію: Закон України від 02.07.2015. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 580-19.
14. Коваль Р.А. Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів влади: автореф. дис. … канд. наук з держ. управління: 25.00.02 / Р.А.Коваль. — Харків, 2008. — 20 с.
15. Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського. Офіційний сайт. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: // nbuv.gov.ua.
16. Ільганаєва В.О. Аналітика в структурі бібліотечної діяльності / В.О.Ільганаєва // Вісник Харківської державної академії культури: збірник наукових праць. — 2007. — Вип.23. — С. 109-117.
17. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
18. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

Мандзюк Олег: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ АСПЕКТІВ АНАЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

admin — Wed, 28 Feb 2018 05:01:30 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена нормативно-правовому забезпеченню реалізації основних аспектів аналітичної діяльності. Надано авторське бачення аспектів реалізації аналітичної діяльності та запропоновано. Проаналізовано законодавство України норми якого прямо чи опосередковано регулюють окремі аспекти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Здійснено детальний огляд кожного окремого нормативно-правового акту у цій сфері.

Ключові слова: інформація, аналітика, аналітична діяльність, інформаційні відносини, нормативно-правове забезпечення, правове регулювання.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ РЕАЛИЗАЦИИ ОСНОВНЫХ АСПЕКТОВ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. Статья посвящена нормативно-правовому обеспечению реализации основных аспектов аналитической деятельности. Предоставлено авторское видение аспектов реализации аналитической деятельности и предложено. Проанализировано законодательство Украины нормы которого прямо или косвенно регулируют отдельные аспекты аналитической деятельности в сфере информационных отношений. Осуществлен подробный обзор каждого отдельного нормативно-правового акта в этой сфере.

Ключевые слова: информация, аналитика, аналитическая деятельность, информационные отношения, нормативно-правовое обеспечение, правовое регулирование.

NORMATIVE AND LEGAL PROVISION OF IMPLEMENTATION OF THE MAIN ASPECTS OF ANALYTICAL ACTIVITY. The article is devoted to the normative-legal support for the implementation of the main aspects of analytical activity. The author’s vision of the aspects of the implementation of analytical activities is provided and suggested. The Ukrainian legislation is analyzed which rules directly or indirectly regulate certain aspects of analytical activity in the field of information relations. A detailed review of each individual legal act in this area has been carried out.

Key words: information, analytics, analytical activity, information relations, normative-legal support, legal regulation.

Загальна постановка проблеми. Складність нормативно-правового врегулювання аналітичної діяльності полягає у її специфіці, інтегральному характері проявів. З одного боку, аналітичну діяльність можна розглядати в аспекті діяльності наукової і науково-технічної. У такому випадку регламентація має відбуватися на засадах Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, містити положення про різні аспекти інновацій. З іншого — у зв’язку з тим, що зміст аналітичної діяльності полягає у роботі з інформацією, аналітична діяльність потрапляє у правове поле інформаційного законодавства. Ще один цікавий аспект. У зв’язку з тим, що аналітична/інформаційно-аналітична діяльність сама по собі виступає як елемент інформаційно-аналітичного забезпечення, то виникає замкнене імпліцитне коло: регламентуючи аналітичну діяльність, законодавець непрямим способом встановлює правові норми і приписи інформаційно-аналітичного забезпечення управлінської діяльності, включаючи власну.

У такий спосіб є сенс розглядати питання нормативно-правового забезпечення аналітичної діяльності в ракурсі діяльнісного підходу, тобто відштовхуючись від суб’єктно-об’єктних правовідносин, процедур і операцій, що супроводжують даний вид діяльності.

Однак комплексного дослідження нормативно-правового забезпечення реалізації основних аспектів аналітичної діяльності дотепер у вітчизняній науці здійснено не було.

Виклад основного матеріалу дослідження. Базуючись на принципах, закріплених у ст. 2 Закону України „Про інформацію”, нормативно-правове забезпечення реалізації аналітичної діяльності умовно можна розподілити по трьох аспектах:

– гуманітарно-правовий: дотримання прав і свобод людини та громадянина, зокрема права на інформацію; регламентація принципів і основних засад доступу до інформації, розуміння поняття таємниці та її видів; формування, зберігання й оновлення інформаційних ресурсів, включаючи діяльність бібліотек, архівів тощо;

– режимно-процесуальний: регламентація підстав доступу до інформації, що має обмеження у зв’язку із таємницею, організація заходів щодо виконання встановлених законами і підзаконними актами норм по роботі з відомостями й матеріалами, які кваліфікується як інформація з обмеженим доступом;

– технічний: можливості використання в ході аналітичної діяльності певного обладнання і програмного забезпечення, технічні складові роботи з носіями інформації, охорона і захист інформації.

Гуманітарно-правовий аспект здебільшого знаходиться у площині конституційного права і стосується усіх осіб, на яких розповсюджується юрисдикція Конституції України. Насамперед, це право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб — на свій вибір (ст. 34); недопущення збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32); гарантія судового права захисту спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації (ст. 32); право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації (ст. 32) [1].

Стаття 34 Конституції України оговорює, що „здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя” [1].

Пошук інформації може бути суттєво обмежений через функціонування режиму доступу до неї. Тому є необхідність детального розгляду цього поняття.

Поняття „вільний доступ до інформації” у тексті Конституції України закріплено у ст. 50, в якій ідеться про гарантії права вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Встановлено, що така інформація ніким не може бути засекречена [1].

Для особи, яка займається аналітичною діяльністю у сфері інформаційних відносин, положення Основного закону України є принципово важливими, оскільки вони чітко встановлюють права і гарантії людини і громадянина, а також обмеження, які можуть виникати, в тому числі й у професії аналітика. Фахівець повинен чітко уявляти межі дозволеного при збиранні інформації і наслідки, що тягнуть порушення цих меж.

У зв’язку із реалізацією права на інформацію, закріпленого Конституцією України, дещо суперечливими виглядають окремі положення ст. 16 Закону України „Про національний архівний фонд і архівні установи” (в редакції від 21.05.2015) в частині відмови в доступі до документів Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам [2]. Останні дорівнюються до неповнолітніх, осіб, визнаних судом недієздатними, та осіб, які грубо порушували порядок користування архівними документами. При цьому обґрунтування такої позиції законодавця в тексті не наводиться. Вважаємо, що тут є певне протиріччя із конституційними засадами гарантування прав на інформацію. Однак це означає, що в ситуації виконання аналітичної роботи на замовлення певної територіальної громади відповідний суб’єкт інформаційних відносин (чи експерт-аналітик, чи аналітичний центр) з метою уникнення непорозумінь з архівними установами у такий спосіб вимушений приховувати, що він виступає від імені територіальної громади. Це може вносити певний дисонанс в саму організацію аналітичної діяльності.

Таким чином, попри те, що основні положення інституту права на інформацію, віднайшли своє висвітлення у дисертаційних дослідженнях українських науковців, зокрема щодо конституційного права на інформацію в порівняльному аналізі [3], реалізації права на інформацію [4], конституційно-правового аспекту права доступу на інформацію [5], регулювання обмежень на екологічну інформацію [6]; у більш усталеному вигляді — в навчальних посібниках, зокрема за авторством А. І. Марущака [7] та ін., питання розгляду права на інформацію з метою здійснення аналітичної діяльності поки що залишається відкритим і регламентується на загальних підставах.

Окремим Законом в Україні регулюється доступ до публічної інформації. Встановлюються принципи доступу до інформації (ст. 4): прозорість та відкритість діяльності суб’єктів владних повноважень; вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом, рівноправності [8].

Статтею 5 вказаного Закону регламентуються шляхи забезпечення доступу до інформації, зокрема систематичне й оперативне оприлюднення інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в Інтернеті, на інформаційних стендах, будь-яким іншим способом, а також надання інформації за запитами на інформацію [8]. Дескрипторами даної правової норми виступають вказівки на темпоральні характеристики (систематичне й оперативне оприлюднення), а також на джерела поширення інформації. Разом із тим, не оговорюються такі характеристики, як повнота і об’єктивність інформації. Також вважаємо не доволі коректною формулу „будь-яким іншим способом”. Без деталізованого опису цього „іншого способу” створюються підстави для невиправданого розширення меж розповсюдження інформації, порушення деякою мірою етичних норм тощо. Тож, як нам здається, текст статті 5 Закону України „Про доступ до публічної інформації” потребує коригування.

Значна увага у законодавчих і підзаконних актах приділяється доступу до інформації про особу. У Законі України „Про доступ до публічної інформації” прописані суб’єктні правовідносини в здійсненні такого доступу і закріплені права особи, щодо якої збирається інформація, а також обов’язки розпорядників інформації. Встановлюються умови щодо обсягів інформації про особу (максимальна обмеженість і використання лише з метою та у спосіб, визначений законом), а також щодо термінів зберігання інформації („тривати не довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася”) [8].

Правова регламентація доступу до персональних даних також передбачена Законом України „Про захист персональних даних”. В аспекті здійснення аналітичної діяльності принципово важливими є положення статті 16 зазначеного Закону, за якими „доступ до персональних даних третій особі не надається, якщо зазначена особа відмовляється взяти на себе зобов’язання щодо забезпечення виконання вимог цього Закону або неспроможна їх забезпечити” [9]. Статтею 17 Закону України „Про захист персональних даних” оговорюється відстрочення або відмова у доступі до персональних даних, а статтею 18 — оскарження рішення про відстрочення або відмову в доступі до персональних даних. З економічної сторони, суттєвим є положення з приводу оплати доступу до персональних даних. Стаття 19 названого Закону встановлює, що безоплатним доступ до персональних даних є для самої особи, органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інші суб’єкти правовідносин, яким згідно із Законом надається право доступу до даного виду інформації і які звертаються із запитами про персональні дані, оплачують роботу, пов’язану із обробкою таких даних, консультування та організацію доступу до них. Статтею 24 передбачається гарантування державою захисту від незаконного доступу до персональних даних.

Глибинна наукова інтерпретація питань захисту персональних даних здійснена такими вченими, як О. А. Баранов [10], який досліджував взаємозв’язок прав людини із захистом персональних даних, В. М. Брижко [11], який висвітлив організаційно-правові питання захисту персональних даних та ін.

Є потреба звернутися ще одного законодавчого акта — Закону України „Про державну статистику” В ньому конкретне визначення доступу до інформації відсутнє, проте деталізовано описуються шляхи доступу до статистичної інформації. Зокрема передбачається використання таких ресурсів, як систематичні публікації у ЗМІ та друкованих виданнях, відповіді на запит, надання інформації державним органам та органам місцевого самоврядування. Оговорюється, що доступ до статистичної інформації може надаватися як юридичним, так і фізичним особам на підставах, обумовлених відповідними законами.

Нормативно-правова регламентація окремих питань зберігання інформації, що має принципово важливе значення для аналітичної діяльності, здійснюється у законах України „Про бібліотеки і бібліотечну справу”, „Про національний архівний фонд і архівні установи”, „Про електронний документ та електронний документообіг”, „Про музеї та музейну справу” та ін.

Так, у ст. 11 Закону України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р. в редакції від 01.01.2015 р. зазначається, що бібліотеки України є складовою частиною інформаційної системи держави. Разом із тим, проведене нами дослідження тексту вказаного Закону виявило, що в ньому жодного разу не застосовуються терміни „аналіз”, „аналітика”, „аналітична діяльність”, „інформаційно-аналітичний”. По суті це є серйозним упущенням, яке потребує свого доопрацювання на законодавчому рівні. Насправді подібне положення спростовує абсолютно правильну концепцію щодо подвійного характеру діяльності бібліотек, архівів і музеїв, які, з одного боку, виступають невід’ємною складовою інформаційних ресурсів, на них покладається функція інформаційного забезпечення аналітичної діяльності, з іншого — розглядаються як окремі самостійні суб’єкти аналітичної діяльності. Тож, вважаємо, що Закон України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” потребує суттєвого доопрацювання у контексті відображення аналітичної / інформаційно-аналітичної діяльності.

Узагальнюючи огляд нормативних актів і визначаючи, у який спосіб може відбуватися доступ до інформації осіб, які здійснюють аналітичну діяльність, що саме слугує джерелами інформації, надамо перелік основних інформаційних ресурсів:

– офіційна інформація, розміщена на сайтах органів державної влади та місцевого самоврядування;

– публікації у засобах масової інформації та у друкованих виданнях;

– інформація, що міститься у бібліотеках і архівах, музейних фондах;

– відкрита статистична інформація;

– медіаресурси;

– бази і банки даних, що ведуться організаціями, установами, закладами, в окремих випадках — фізичними особами, експертами з певних питань;

– офіційні запити до компетентних органів.

Не завжди доступ до інформації є безперешкодним, існує чітко внормований режим доступу. Він зумовлений закріпленим у ст. 20 Закону України „Про інформацію” особливим порядком доступу до інформації з урахуванням її розподілу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

У правовій науці зазначене питання дотримання доступу до інформації, відповідальності за порушення режиму доступу до неї викликало значний інтерес вчених через свою актуальність. Серед розмаїття наукових праць варто виділити дисертаційні дослідження А. М. Благодарного [12], О. С. Самойлової [13], Г. О. Шломи [14]. Завдяки цим розвідкам доволі ґрунтовно висвітлені різні адміністративно-правові й кримінально-правові аспекти розуміння поняття інформації з обмеженим доступом, юридичної відповідальності за порушення встановленого режиму роботи з інформацією. Для фахівців у сфері АД це важливо не лише для організації діяльності, а й для розуміння наслідків неправомірного поводження з інформацією.

Отже, насамперед слід звернутися до трактування термінологічного сполучення „доступ до державної таємниці”, що міститься у Законі України „Про державну таємницю”. Вказаним законодавчим актом ключове поняття описується таким чином: „надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, або ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, цією посадовою особою відповідно до її службових повноважень”. Виходячи з наведеного визначення, ознайомлення з інформацією, що містить державну таємницю, передбачено лише для певних категорій посадових осіб. Ступінь обізнаності в колі таких відомостей залежить від службових повноважень працівника.

Тож необхідно розрізняти поняття „доступ до державної таємниці” і „допуск до державної таємниці”. У вищезазначеному Законі останнє поняття трактується як „оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації”. У такий спосіб виникає логічний зв’язок: для того, щоб мати доступ, необхідно отримати допуск. Виходячи з цього, особи, які здійснюють аналітичну діяльність, мають право на доступ до інформації в обсягах і межах, а також в порядку, регламентованих чинним законодавством.

Особливий правовий режим регламентації встановлюється щодо таємної інформації.

У Законі України „Про інформацію” є лише фрагментарна вказівка на таємну й службову інформацію без надання їх визначення. У п. 3 ст. 21 даного Закону встановлюється тільки порядок віднесення інформації до вказаних категорій, а також порядок доступу до неї.

Аналіз текстів законодавчих актів засвідчує, що в активному вжитку знаходяться дві термінологічні сполуки — секретна інформація і таємна інформація.

У Законі України „Про державну таємницю” секретна інформація виступає як синонім державної таємниці, що відображено у визначенні ключових термінів в ст. 1: „Державна таємниця (далі також — секретна інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою”. Виходячи з такої логіки, секретна інформація є видом інформації таємної. Секретна інформація вирізняється ступенем таємності. Їй може надаватися гриф секретності, встановлюватися режим секретності за окремими категоріями. У названому Законі визначаються матеріальні носії секретної інформації, а також технічний захист секретної інформації.

Тлумачення таємної інформації надається у Законі України „Про доступ до публічної інформації”, за яким це „інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю”. Тож укладачі названого законодавчого акта виходять з класифікації видів таємниць, кожна з яких має свою сферу розповсюдження й передбачає обмежене коло осіб, обізнаних у такій таємниці. При цьому для фахівця у сфері аналітичної діяльності важливо розрізняти, що доступ до державної таємниці потребує наявності допусків, проведених за спеціально визначеними в законі процедурами. Доступ до інших таємниць регламентується або окремими законодавчими актами, або ж внутрішніми нормативами чи етичними (деонтологічними) нормами.

Так, інформація стосовно банківської таємниці регулюється ст. 1076 Цивільного кодексу України, а також статтями 60–62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Згідно з Цивільним кодексом такою інформацією є таємниця банківського рахунка, операції за рахунком і відомості про клієнта. Більш деталізовано цей вид інформації представлений у Законі України „Про банки і банківську діяльність”. По-перше, надається визначення банківської таємниці, згідно з яким — це „інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку”. По-друге, до зазначеного додається суттєвий перелік даних, які також потрапляють до категорії таємної інформації. Зокрема: 1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України; 2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; 3) фінансово-економічний стан клієнтів; 4) системи охорони банку та клієнтів; 5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності; 6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; 7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; 8) коди, що використовуються банками для захисту інформації. Сюди ж відноситься інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду.

Окреме місце в характеристиці інформації, що містить банківську таємницю, займають відомості, зібрані для використання з метою банківського нагляду або запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансуванню тероризму. Проте Законом оговорюється, що положення статті 60 не поширюються на ту інформацію, яка підлягає публікації. Перелік таких даних встановлюється Національним банком або додатково на власний розсуд самим банком. Це означає, що при здійсненні аналітичної діяльності фахівець повинен орієнтуватися на оприлюднені відомості і чітко розуміти, що саме потрапляє до інформації з обмеженим доступом у сфері банківської таємниці.

Не менш важливою є й обізнаність в особливостях роботи із комерційною таємницею. Її визначення міститься у ст. 505 Цивільного кодексу України: „Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію”. У тексті конкретизується, що комерційна таємниця може міститься у відомостях технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру.

У Цивільному кодексі комерційна таємниця розглядається в контексті прав інтелектуальної власності. Тож право на використання комерційної таємниці встановлюється особою, якій належать майнові права інтелектуальної власності. Саме ця особа може дозволяти застосовувати таку інформацію або ж перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці.

Суміжним із зазначеним вище поняттям є „ноу-хау”. Закон України „Про інвестиційну діяльність” відносить це запозичення до категорії інтелектуальних цінностей і тлумачить, як „сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих”. Тож аналітику при здійсненні ним професійної діяльності слід також мати на увазі, що досліджувана ним інформація повністю або частково може потрапляти до категорії „ноу-хау”, а значить, знаходиться в режимі правового регулювання.

Цивільно-правовий аспект визначення сутності поняття „інформація з обмеженим доступом”, комерційної і банківської таємниці, охорона авторських прав, відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять банківську або комерційну таємниці доволі плідно вивчалися вітчизняними науковцями. Серед досліджень, які можуть сформувати правову компоненту компетенцій аналітика, слід особливо виділити роботи щодо цивільно-правової охорони авторських прав в умовах розвитку інформаційних технологій [15], інформації з обмеженим доступом як об’єкту цивільних прав [16], цивільно-правового аспекту права на комерційну таємницю [17], кримінальної відповідальності за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю [18] та ін.

Окремою категорією інформації з обмеженим доступом є та, що зберігається в інформаційно-телекомунікаційних системах. Режим доступу до неї регламентується Законом України „Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, а також „Положенням про Адміністрацію Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України”, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 р.. Сам режим доступу трактується як „умови отримання користувачем можливості обробляти інформацію в системі та правила обробки цієї інформації” [19, 20].

Суттєвий сегмент інформації з обмеженим доступом складають окремі відомості, що належать до правничої діяльності й певних юридичних дій. Зокрема, сюди потрапляють передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України: таємниця спілкування (ст. 7, 14), таємниця листування (ст. 14), таємниця сповіді, таємниця нарадчої кімнати (ст. 224), таємниця наради суддів (ст. 367).

Стаття 22 Закону України „Про адвокатуру та адвокатську діяльність” закріплює поняття „адвокатської таємниці”: „будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності”.

У законодавстві передбачена й нотаріальна таємниця, визначення якої міститься у ст. 8 Закону України „Про нотаріат”: „сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса
заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті
майнові та немайнові права і обов’язки тощо”.

Статтями 226–228 Сімейного кодексу України встановлюється режим правового регулювання таємниці усиновлення. Таємниця розповсюджується на осіб, які перебувають на обліку тих, хто бажає усиновити дитину; усиновлювачів; на особу, яка була усиновлена; осіб, які у зв’язку з виконанням службової інформації володіють цими відомостями. Названим Кодексом закріплюється забезпечення вказаної таємниці.

Окремою категорією інформації з обмеженим доступом виступають медичні відомості. „Основами законодавства України про охорону здоров’я” передбачено право пацієнта на таємницю про стан здоров’я (ст. 39¹), а такожзакріплений обов’язок збереження лікарської таємниці (ст. 40). Окремо зауважено, що при використанні у науково-дослідній роботі інформації, що становить лікарську таємницю, має забезпечуватися анонімність пацієнта. Надаючи офіційне тлумачення окремих положень Закону України „Про інформацію”, Конституційний суд України визначає, що „медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом”.

Висновки. Отже, нормативно-правове забезпечення реалізації гуманітарно-правових аспектів адміністративної діяльності базується на широкому спектрі законодавчих актів (від Конституції України, кодексів, окремих законів), є багатоплановим і складає правові засади АД.

Література

1. Конституція України від 28.06.1996. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ show/ 254%D0%BA/ 96-%D0%B2%D1%80
2. Про Національний архівний фонд та архівні установи: Закон України від 24.12.1993 (редакція від 21.05.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: // http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 3814-12.
3. Кушакова Н.В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Н.В.Кушакова ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2003. — 243 арк.
4. Марценюк О.Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію [Текст] : автореф. дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / О.Г.Марценюк ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2009. — 22 с.
5. Нестеренко О.В. Право на доступ до інформації в Україні: конституційно-правовий аспект [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.В.Нестеренко ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2008. – 239 арк.
6. Дика Ю.В. Адміністративно-правові засади регулювання обмежень прав громадян на екологічну інформацію [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Ю.В.Дика ; Національний аграрний ун-т. — К., 2008. — 193 арк.
7. Марущак А.І. Інформаційне право: доступ до інформації [Текст] : навч. посіб. для студ. ВНЗ / А. І. Марущак. — К. : КНТ, 2007. — 531 с.
8. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 (від 01.05.2015). — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2939-17.
9. Про захист персональних даних: Закон України від 01.06.2010 (редакція від 21.05.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2297-17
10. Баранов А.А. Права человека и защита персональных данных [Текст] / А. А. Баранов [и др]. — К. : Госкомитет связи и информатизации Украины, 2000. — 280 с.
11. Брижко В.М. Організаційно-правові питання захисту персональних даних [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / В.М.Брижко ; Науково-дослідний центр правової інформатики Академії правових наук України. — К., 2004. — 251 арк.
12. Благодарний А.М. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / А.М.Благодарний ; Національна академія Служби безпеки України. — К., 2006. — 200 арк.
13. Самойлова О.С. Кримінально-правова характеристика передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.С. Самойлова ; Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2006. — 229 с.
14. Шлома Г.О. Адміністративно-правове забезпечення службової таємниці в органах внутрішніх справ України : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Г.О.Шлома ; Дніпропетровський держ. ун-т внутрішніх справ. — Д., 2008. — 286 с.
15. Вашинець І.І. Цивільно-правова охорона авторських прав в умовах розвитку інформаційних технологій [Текст] : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / І.І. Ващинець ; НАН України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2006. — 179 с.
16. Кулініч О.С. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних прав : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.С. Кулініч ; Одеська національна юридична академія. — О., 2006. — 200 арк.
17. Носік Ю.В. Права на комерційну таємницю в Україні (цивільно-правовий аспект) : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ю.В. Носік ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2006. — 221 с.
18. Харламова С. О. Кримінальна відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / С. О. Харламова ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 221 с.
19. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.

20. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КІБЕРСОЦІАЛІЗАЦІЇ НЕПОВНОЛІТНІХ

admin — Mon, 26 Feb 2018 03:44:00 +0000

Топчій Оксана Василівна,

Голова Інституту андрогогіки ГОСЛ

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена вивченню стану адміністративно-правового забезпечення в Україні процесів кіберсоціалізації неповнолітніх. Проведено дослідження ключової термінології, її відтворення у нормативно-правових актах. Здійснений аналіз законів, які мають регламентувати призвичаєння молоді до норм і правил соціально бажаної поведінки в умовах інформаційного суспільства. Виявлено шляхи удосконалення чинного законодавства у досліджуваній сфері.

Ключові слова: соціалізація, кіберсоціалізація неповнолітніх, десоціалізація, адміністративно-правове забезпечення інформаційних правовідносин.

Загальна постановка проблеми. Перетворення молодих громадян у повноцінних членів суспільства, які усвідомлено приймають норми і правила його життя, було і залишається однією з головних засад діяльності держави. Розвиток інформаційно-комунікативних технологій, активне входження Інтернет у повсякденність кожної людини поставили питання щодо поведінки, у тому числі правової, у віртуальному просторі, співіснування у новій для світової спільноти парадигмі. У зв’язку з цим настав час досліджувати не тільки соціалізацію, а й кіберсоціалізацію особистості та визначати роль державних інституцій у цьому процесі.

Аналіз публікацій. Питання щодо ролі інтернет-простору і зокрема віртуального середовища на особистість як члена певної спільноти по своїй суті є комплексним, а тому досліджується фахівцями з різних галузей знань. Насамперед, це питання всебічно розглядається філософами (Н. Вінер, І. Девтеров, О. Знамцева, А. Кусжанова, М. Носов, О. Романов), соціологами (С. Бондаренко, Д. Белл, П. Бергер, М. Кастельс, Т. Келер, Й. Масуда, А. Мудрик, Д. Соловйов, Ф. Фукуяма, О. Чистяков, П. Штомпка ), політологами (А. Малькевич, А. Тихонов, М. Мовсисян), психологами (С. Беккер, Є. Горошко, Дж. Картрайт, Дж. Сулер), педагогами (Л. Астахова, О. Воїнова, О. Кузьміна, К. Музиченко, В. Плешаков) та ін. У публікаціях вчених, які займаються даною проблематикою, стверджується, що віртуальний простір міцно й безповоротно зайняв значне місце в суспільстві, нерідко конкуруючи з реальним соціумом у впливі на систему цінностей, переконань особистості. Фактично на сучасному етапі людина проходить два паралельні процеси: соціалізації та кіберсоціалізації. І ці процеси далеко не завжди є узгодженими і взаємоприйнятними.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Значні масиви наукової інформації, що накопичені з питань кіберсоціалізації особистості, на жаль, недостатньою мірою інтегровані вітчизняною юридичною наукою. Тож виникає потреба у проведенні окремого деталізованого розгляду даного питання.

Отже, мета статті полягає в дослідженні механізму адміністративно-правового забезпечення кіберсоціалізації неповнолітніх у парадигмі вітчизняної юриспруденції. Досягнення мети уможливлюється за умови виконання наступних завдань: 1. Визначення сутності й характерних ознак кіберсоціалізації, що можна кваліфікувати як юридично значущі. 2. Аналіз правових актів, які відображають механізми адміністративно-правового забезпечення кіберсоціалізації неповнолітніх. 3. Вироблення рекомендацій щодо удосконалення існуючої практики у досліджуваному напрямі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Оскільки ключовий термін обраної нами теми — кіберсоціалізація — складний за своєю словотворчою моделлю, є сенс розглянути сутність елементів, що його утворюють. Так, серед великої кількості дефініцій поняття «соціалізація» найбільш вдалим нам здається те, що запропоновано М. Лукашевичем: це «процес становлення особистості як суспільної істоти, під час якого складаються різноманітні зв’язки особистості із суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми, відбувається розвиток особистісних властивостей, формуються активність та цілісність особистості, набувається соціальний досвід, що нагромаджений людством за весь період розвитку». [1, с. 5] У науці усталеною є точка зору, що первинна соціалізація особистості відбувається у сім’ї і школі, коли молода людина призвичаюється до правил і норм існування в певному суспільстві. Вторинна соціалізація у традиційній формі здійснюється державою через діяльність органів влади, засобів масової інформації, різного роду заходи, що мають впливати на формування та розвиток громадянських якостей, законослухняності, правової свідомості.

Поява інтернет-середовища, без якого прийдешнє покоління не уявляє свого існування, породила принципово новий процес, який отримав назву кіберсоціалізації. Цей термін був уведений до наукового обігу в 2005 році В. Плешаковим, який тлумачив його як «процес якісних змін структури самосвідомості особистості та мотиваційно-споживчої сфери індивідуума, що відбувається під впливом і в результаті застосування людиною сучасних інформаційно-комунікаційних, цифрових і комп’ютерних технологій у контексті засвоєння й відтворення культури в рамках персональної життєдіяльності». [2, с.4] Віддаючи шану автору наведеного визначення, фундатору кіберонтологічної концепції розвитку особистості, ми, тим не менш, не можемо погодитися з усіма положеннями запропонованої ним дефініції. По-перше, було б методологічною похибкою вважати, що даний процес відбувається спонтанно, сам по собі, без участі зовнішніх факторів, зокрема без репрезентації певних ідеологем, визначених критеріїв подачі матеріалу тощо. В умовах віртуального простору доволі складно відстежити усі потоки інформації, що можуть потрапити до поля зору неповнолітнього, проте держава законодавчо врегульованими засобами намагається убезпечити молоду людину від негативного впливу соціально шкідливих відомостей. Само по собі застосування інформаційно-комунікативних технологій не спроможне забезпечити соціалізацію особистості. По-друге, на наш погляд, кіберсоціалізація не обмежується лише рівнем засвоєння й відтворення культури. Вона щільно пов’язана із мисленням, поведінкою, самореалізацією людини в масштабах певного соціуму, суспільства і держави.

Цікавою для наукової дискусії здається нам і позиція К. В. Музиченка, який вважає буцімто «з огляду на те, що кіберсоціалізація особистості відбувається здебільшого у вільний час, можна припустити, що особистість повільно, але впевнено деградує…» [3, c. 97]

Насамперед зазначимо, що процеси соціалізації, в тому числі й кіберсоціалізації, у поняттєвому апараті науки завжди розглядаються у позитивній конотації. Якщо в ході протидії між «добром і злом» виникають негативні тенденції, які ведуть до відчуження особистості від суспільства, протиправної поведінки, то вони позначаються терміном «десоціалізація». По аналогії можна говорити про введення до наукового обігу терміну «кібердесоціалізація» на позначення небажаних для суспільства змін у свідомості й поведінці певного суб’єкта інформаційних правовідносин. Далі. Кіберсоціалізація є процесом перманентним, вона відбувається увесь час, а не тільки у вільний, особливо із врахуванням наявності у здобувачів освіти гаджетів і дівайсів, технічних засобів навчання, інформатизації освітнього процесу. Дійсно, під впливом новітніх технологій виникають зміни (нерідко не найкращі) у мисленнєвих процесах особистості. Зокрема, психологи відзначають так зване «кліпове» (фрагментарне, швидкоплинне) мислення у представників нової ґенерації. Змінюються погляди на засвоєння інформації, бо замість запам’ятовування усе частіше підлітки звертаються у пошуку необхідних даних до мережі Інтернет. Трансформуються і процеси спілкування, з’являються нові його форми. Припинити чи заборонити це неможливо. Необхідно вибудовувати стратегії діяльності з розумінням динаміки змін та характеру процесів. Зокрема, щодо кіберсоціалізації, слід враховувати її бінарний характер. Для особистості вона є своєрідним інструментом когнітивізації з подальшою проекцією на її соціальну, особливо, правову поведінку. Для держави кіберсоціалізація виступає як невід’ємний компонент державної інформаційної політики, специфічний об’єкт правового регулювання. Гармонійне поєднання соціалізації та кіберсоціалізації неповнолітнього є запорукою подальшої розбудови в Україні громадянського суспільства, руху держави в руслі дотримання інформаційних прав людини, цивілізованих взаємовідносин із іншими країнами у віртуальному просторі, вільному від кібершпіонажу й хакерства.

Тож держава не може стояти осторонь від цих процесів, а значить, у неї має бути чітко розроблений механізм забезпечення стратегічної спрямованості кіберсоціалізації. Принагідно зауважимо, що сам ключовий термін поки що є неологізмом, який функціонує здебільшого у науковій сфері і до цього часу не легітимізувався. Консерватизм текстів законодавчих актів проявляється в тому, що усталені терміни права та суміжних наук потрапляють до мови закону з великим відставанням. Тож, нерідкі ситуації, коли явище не просто існує, а потребує свого законодавчого закріплення, проте термін на його позначення у текстах не застосовується. За нашими спостереженнями, навіть термін «соціалізація» не став широко вживаним у нормативно-правових актах. Вперше він зафіксований у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи «Про середню освіту» від 19 січня 1999 року [4], а відтоді застосований лише у шести документах. І справа тут не у слововживанні, а в тенденції: по суті, це є свідченням того, що держава покладає процеси соціалізації особистості на суспільні інститути, сім’ю та окрему особу, а сама не акцентує на цьому належної уваги. На актуальність проблеми вказують широкі кола вчених, зокрема Л. Ф. Кривачук зазначає: «В умовах економічного, політичного й духовного відродження України відбуваються зміни в процесах становлення та розвитку молоді, зокрема, неповнолітніх, їх соціалізації, що вимагає пошуку нових підходів до здійснення державної політики в цій галузі» [5, с.10]

Що ж до кіберсоціалізації неповнолітніх, яка взагалі у такій номінації не фігурує у нормативних актах, то тут має бути вироблена загальнодержавна стратегія та проведена ревізія існуючих підходів. З позицій адміністративно-правового забезпечення подібний механізм, як нам здається, має діяти у двох напрямах: 1. Створення належних умов реалізації права неповнолітнього на релевантну для його віку інформацію, медіаосвіту, використання у процесі навчання інтерактивних технологій. 2. Упередження й протидія інтернет-загрозам, яким не в змозі протистояти особа, що знаходиться на етапі свого становлення.

Право на інформацію є одним з ключових прав особистості, закріплених в ч.2 ст. 34 Конституції України. [6] Воно реалізується через право кожного «вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір». [6] Разом з тим, обмеження доступу до інформації, що може справляти негативний вплив на неповнолітніх, експліцитно в тексті вказаної статті не висловлено. Обмеження прав передбачено лише інтересами національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку. Можна лише з великою долею вірогідності припускати, що процеси соціалізації та кіберсоціалізації неповнолітніх законодавцем включаються до категорії національної безпеки.

Аналіз текстів законодавчих актів дозволив констатувати, що на теперішній час забезпечувальні функції щодо супроводження процесів кіберсоціалізації неповнолітніх апріорі покладаються, насамперед, на такі Центральні органи виконавчої влади, як Міністерство освіти і науки, Міністерство інформаційної політики, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство культури, Міністерство юстиції України. Охоронна функція у цій сфері має забезпечуватися такими суб’єктами, як Міністерство внутрішніх справ і зокрема Національна поліція України, Генеральна Прокуратура України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

У період з 2004 по 2015 рік діяла Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, яка мала узагальнювати практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляти пропозиції щодо його вдосконалення та вносити їх на розгляд Кабінету Міністрів України. [7] Можливо, діяльність даної комісії і була не настільки ефективною, як того потребувала практика, проте на теперішній час із її ліквідацією значною мірою ускладнилися процеси правового регулювання питань щодо негативного впливу на неповнолітніх соціально шкідливої інформації. Не до кінця відпрацювався й механізм призначення, проведення комплексних експертиз за участю фахівців з вікової психології, педагогів, культурологів з метою визначення ступеню прийнятності певних інформаційних продуктів для молоді та прогнозування можливих наслідків від сприйняття подібних відомостей.

Приходиться також констатувати, що на теперішній час немає чіткого уявлення щодо розподілу повноважень і функцій серед суб’єктів інформаційних правовідносин у сфері суспільно бажаної кіберсоціалізації молодого покоління, чіткого механізму координації діяльності центральних органів виконавчої влади.

У зв’язку із тим, що інформаційне законодавство ще й досі не консолідовано, основні норми, якими регламентуються вказані процеси, є розпорошеними в окремих законах, зокрема: «Про інформацію», «Про національну програму інформатизації», «Про концепцію Національної програми інформатизації», «Про телекомунікації», «Про друковані засоби масової інформації», «Про телебачення і радіомовлення», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність», «Про захист суспільної моралі». Слід зазначити, що усі перелічені законодавчі акти ухвалювалися наприкінці 90-х — початку 2000-х років, а потім до них вносилися зміни і доповнення. У проекції на проблеми сьогодення, насамперед щодо кіберсоціалізації неповнолітніх, вони значною мірою втратили свою актуальність. Нове покоління мало дивиться телебачення і практично не читає традиційну пресу. Для нього основним джерелом інформації стає віртуальний простір, в якому набагато складніше відстежити контент, аніж у традиційних ЗМІ.

Особливо рельєфно звуження правових норм в ракурсі забезпечення кібербезпеки неповнолітніх виявляється у Законі України «Про захист суспільної моралі». [7] Беззаперечно, тут є ст. 7, яка передбачає захист неповнолітніх від негативного впливу продукції сексуального чи еротичного характеру. Проте неможливо зводити суспільну мораль лише до інформації, пов’язаної зі статевими відносинами. Поза увагою укладачів Закону залишилися такі соціально важливі аспекти, як спотворення системи цінностей, етики взаємовідносин, що виключає цькування й образу іншої особи (так званий «буллінг»), припущення ксенофобії, сегрегації окремих верств населення, пропаганда індивідуалізму й егоцентризму, в якій не залишається місця для суспільних цілей, іншими словами, витіснення Я-ідентифікацією поняття МИ-ідентифікація тощо.

Значною подією, що мала докорінно змінити ситуацію у процесах кіберсоціалізації неповнолітніх, стало підписання Президентом України 16.05.2017 Указу [8], відповідно до якого в цілях забезпечення національної безпеки запроваджені обмежувальні заходи (санкції) щодо окремих російських компаній, в тому числі соціальних мереж «Вконтакте» і «Одноклассники». Слід враховувати й той факт, що особливо популярна серед неповнолітніх «Вконтакте» неодноразово включалася управлінням торгівельного представництва США (USTR) у «чорні» списки піратських сайтів через порушення прав інтелектуальної власності, а також можливістю нанесення шкоди здоров’ю та безпеці користувачів, недостатністю гарантій недоторканості приватного життя користувачів. [9] Судові позови щодо незаконного розповсюдження контенту в зазначеній мережі до міжнародних судів подавали такі всесвітньо відомі компанії, як Sony, Warner, EMI та ін. Усе це є свідченням того, що вказана соціальна мережа кваліфікується як небезпечна не тільки Україною, а й іншими державами світу. Попри це шлях заборон не завжди виступає дієвим інструментом для боротьби з деструктивними явищами. Подальший розвиток подій продемонстрував, що, за даними Liveinternet, 16 травня стало рекордним днем за показниками відвідування «Вконтакте» — кількість користувачів зросла до 18 мільйонів. [10] Тож, враховуючи особливості вікової психології підлітків, можна констатувати, що соціальний ефект був зворотним. Після мітингів проти заборони «Вконтакте», які пройшли майже у всіх мегаполісах України і в яких основними учасниками стали старшокласники і студенти, користувачі винайшли технічні засоби для обходу блокування і, як і раніше, продовжують користуватися сайтом. Тільки тепер компетентні органи не владні блокувати доступ неповнолітніх до інформації, що може спричинити десоціалізацію молодої особи. Одразу виникає комплекс технологічних, адміністративних, соціальних проблем.

З цього витікає, що нерідко шлях заборон лише підігріває інтерес, а іноді й створює ажіотажний попит. Складність завдання полягає у застосуванні таких адміністративних заходів, які б забезпечували через сучасну медіапросвіту своєрідний «імунітет» до сприйняття контенту, що може завдавати шкоду неповнолітньому, розвивали його критичне мислення.

Висновки. Дослідження питання щодо адміністративно-правового забезпечення кіберсоціалізації неповнолітніх дозволило встановити, що попри наявність суттєвого наукового масиву з філософських, соціологічних, психологічних, педагогічних аспектів проблеми, юридичні аспекти залишилися недостатньо розробленими. Констатується й відсутність цілісної дієвої концепції щодо супроводження органами виконавчої влади, іншими суб’єктами інформаційних правовідносин процесів кіберсоціалізації неповнолітніх, і розпорошеність норм права з цих питань у різних законодавчих актах. Виявлено деактуалізацію окремих законів у контексті забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх та здійснення тактовного супроводження процесів соціалізації даної категорії в умовах віртуального простору. Підвищенню ефективності діяльності у зазначеному напрямі сприятиме не тільки консолідація інформаційного законодавства, вироблення чітких механізмів взаємодії між компетентними органами, а й врахування в адміністративно-правовій практиці рекомендацій фахівців в галузі вікової психології та педагогіки.

Література

Лукашевич М.П. Соціалізація: Виховні механізми і технології [навч.метод.. посіб.] /М.П.Лукашевич. — К.: ІЗМН, 1998. — 112 с.
Плешаков В. А. Теория киберсоциализации человека / В. А. Плешаков : моногр. / Под общ. Ред. чл-корр. РАО, доктора пед. наук, проф. А. В. Мудрика. — М.: МПГУ ; Homo Cyberus, 2011. — 400 с.
Музиченко К. В. Феномен кіберсоціалізації підростаючого покоління / К. В. Музиченко // Міжнародний науковий форум: соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент. — К., 2013. — Вип. 14. — С. 93—102.
Рекомендація N R (2) Комітету Міністрів Ради Європи «Про середню освіту» від 19 січня 1999 року // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_738?find=1&text=%F1%EE%F6%B3%E0%EB%B3%E7%E0%F6%B3
Кривачук Л. Ф. Державна молодіжна політика з питань неповнолітніх в Україні (державно-управлінський аспект) / Л. Ф. Кривачук. ; Львів. держ. фінан. акад. — Львів: ЛДФА, 2009. — 240 с.
Конституція України від 28 червня 1996 р. // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
Положення про Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 1550. Втратило чинність відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 травня 2015 р. № 333 // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1550-2004-п
Указ Президента України № 133/2017 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 р. «Про застосування персональних спеціальних та інших обмежувальних заходів (санкцій) //

http://www.president.gov.ua/documents/1332017-21850

2014 Special 301 Report // Executive office of the President of the United States // https://ustr.gov/about-us/policy-offices/press-office/reports-and-publications/2014/2014-Special-301-Report
В день блокировки «Вконтакте» стал самым популярным интернет-ресурсом в Украине // https://ru.tsn.ua/ukrayina/v-den-blokirovki-vkontakte-stal-samym-populyarnym-internet-resursom-v-ukraine-predstavitel-vk-861137.html

АДМИНИСТРАТИВНО-ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ КИБЕРСОЦИАЛИЗАЦИИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

Статья посвящена изучению состояния административно-правового обеспечения в Украине процессов киберсоциализации несовершеннолетних. Проведено исследование ключевой терминологии, ее отражения в нормативно-правовых актах. Осуществлен анализ законов, которые призваны регламентировать приобщение молодежи к нормам и правилам социально желательного поведения в условиях информационного общество. Выявлены пути совершенствования действующего законодательства в исследуемой сфере.

Ключевые слова: социализация, киберсоциализация несовершеннолетних, десоциализация, административно-правовое обеспечение информационных правоотношений.

ADMINISTRATIVE AND LEGAL SUPPORT FOR CYBERSOCIALIZATION OF MINORS

The spread of new information technologies has caused the emergence of a fundamentally different social phenomenon – the cyber socialization of the individual. This phenomenon should be studied not only by sociologists, psychologists, educators, but also by lawyers. The author of the article defines the essence and identifies the characteristic signs of cybersocialization, which have significance in jurisprudence. The researcher analyzes the texts of the laws of Ukraine from the point of view of their orientation to the desired cybersocialization for society. Separately, he is studying the issue of administrative and legal support of information security for minors in the process of their cybersocialization. The results of the study clearly demonstrate that most of the laws in this area were adopted ten to fifteen years ago, and then additions and changes were made to them. Many of them are morally outdated and do not meet the requirements of the new time. In Ukraine there is no special law on the regulation of the processes of cyber socialization of minors. This is a reflection of the dominant concept of the state on the priority of civil society in this area. The researcher notes the absence of a coherent and effective concept of support by the executive authorities for the processes of cybersocialization of minors. The author suggests ways to increase the effectiveness of work in the field of public administration, namely: the consolidation of information legislation with the allocation of certain provisions on minors, the modernization of existing laws and by-laws, the introduction of a mechanism for coordinating the activities of authorized executive bodies.

Key words: socialization, juvenile cyber socialization, desocialization, administrative and legal support of information legal relations.

ЧТО НУЖНО ДЛЯ ПОДГОТОВКИ ЭЛИТЫ В УКРАИНЕ?

admin — Fri, 23 Feb 2018 09:09:18 +0000

Владимир Липкан,

доктор юридических наук, доцент,

Президент ГОСЛ,

глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

Недавно с сыном посетил интересное мероприятие – тренинг по мегаскорочтению.

На первый взгляд, казалось бы, довольно обыденное мероприятие, но именно оно, заставило меня еще раз задуматься: а почему, собственно, наша, казалось бы неплохая до определенной поры, система образования по своей сути не способна на генерирование гениев и элиты?

Причины.

1. Система образования в нашей стране построена таким образом, чтобы человек толком ничего не знал, ни в чем конкретно и компетентно не разбирался, знал все обо всем, но понемногу и не совсем, и вообще.. не знал. Именно поэтому, расхожий тезис о том, что : “Забудь все, чему тебя учили в университете, теперь я тебе покажу как надо”, – воспринимается, хоть и с улыбкой, но… воспринимается как ниспосланная кем-то свыше данность.

2. Система образования нашей страны воспитывает всех исключительно для сектора Р (в соответствии с квадрантом денежного потока Р. Кийосаки) – быть наёмными (когда тебя наёмывают всю жизнь) рабочими. Основными чертами мышления этой категории людей является формирование привязанности к:

- стабильности: стабильной работе, зарплате, коллективу, увлечениям. Здесь предпочтение отдается безопасности, а не развитию и возможно, возрастающими рисками;

- зарплате – где заработок, по большей своей части, не зависит от инициативности, креативности, полезности и продуктивности, то есть заработок не зависит от результата. Вспомним основной принцип госслужащих: им главное вовремя пересечь линию проходной, скан карточки до 9.00 и все – вуаля, человек на работе: а что он уже там делает, каков коэффициент полезной работы, сколько раз за день он пьет чай и кофе, говорит с коллегами и т.д. вопрос вторичный;

- работе на “дядю”. Дело в том, что данная категория людей посвящает свою жизнь реализации мечт и целей других людей. В них с детства культивируют острую потребность быть кому-то нужным, чтобы каждый день оправдывать своё хождение на работу. Учись хорошо, получишь хорошую работу, зарплату, будет хорошая пенсия;

- к чужим эмоциям и нивелированию значения собственного измерения времени. А поскольку время является наиважнейшим ресурсом, то по уровню и показателям отношения к нему можно судить в целом об успешности и уровне энергетичности всей социальной системы.

Таким образом, доминирующая направленность нынешней системы образования устремлена для создания – рабочего класса.

3. Алгоритм обучения в Украине исключает подготовку элиты. Именно поэтому, пока мы не изменим принципы обучения нашей социальной системы, она будет не способна генерировать успешных руководителей макроуровня и создавать элиту. Основная направленность нынешней системы образования – подготовка наемных работников и обслуги – тех, кто не способен на формирование собственных целей (смыслов, стратегических нарративов), на их реализацию и готов за плату в виде зарплаты посвятить всю свою жизнь на достижение мечты других людей / целей иных социальных систем.

Выводы

1. Система образования образует не то, что надо, потому таковой называться не может, ибо по сути таковой не является. Она не образовывает ничего, так как следующее поколение вследствие такого образования не сможет создать ничего качественно нового.

2. Когда мы учимся – мы не заняты собственно обучением. Мы не развиваем эмоциональный и креативный интеллект у детей.

Что делать:

В современных условиях перманентного умножения количества информации основным показателем успешности формирования у детей трендовых компетенций, является синергетический коэффициент скорости обработки информации и ее усвоения и понимания, а также возможности использование в соответствии с собственными целями, что на прямую отражает продуктивность работы мозга. Правильная работа с мозгом приносит удовольствие, а оно, в свою очередь, значительно быстрее нас приближает к получению запланированного результата.

В связи с этим, важной составляющей успешного украинца (и это надо прививать детям с садика) должно стать изучение системы формирования и развития успешной личности, включающей умения и навыки:

1) скорочтения,

2) быстрого и эффективного запоминания и обработки больших массивов информации,

3) развития интуиции,

4) формирования и управления собственными высокоресурсными состояниями,

5) умением управлять потоком и быть в потоке,

6) правильной коммуникации и эффективной визуализации собственных идей.

Тренируя себя, мы меняем свой генотип, потому взрослым тоже никогда не поздно начинать это делать. Чем более способными, умными, креативными и динамичными в развитии будут взрослые, тем более способными и самообучающимися будут их дети.

Энергетика социальной системы прямо пропорционально зависит от условий развития потенциала каждой личности. Я бы назвал это креативным гуманизмом.

Все это раскроет мегапотенциал наших детей и сможет заложить базу для формирования новой социальной системы, а стало быть и станет движущей силой для рождения качественно новых лидеров и элиты в целом, способной формировать смыслы развития нашей социальной системы, ранжировать экологичные средства их достижения и в целом способствовать становлению счастья и гармонии.

Статья опубликована:

https://censor.net.ua/b3052100

Мандзюк Олег: КВАЛІФІКАЦІЙНІ ВИМОГИ ДО КОМПЕТЕНЦІЙ ІНФОРМАЦІЙНИХ АНАЛІТИКІВ-ПРАВНИКІВ

admin — Thu, 08 Feb 2018 13:59:59 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена поняттю компетентісного підходу в цілому, а також ключових компетенцій інформаційних аналітиків-правників. Проаналізовано сучасний стан досліджень щодо компетентісного підходу. Автор робить висновок що питання, пов’язані з формуванням інформаційно-аналітичної компетентності ще не віднайшли свого відображення на рівні дисертаційних досліджень, зроблених в Україні. Сформульовано приблизний перелік основних спеціальних компетенцій інформаційного аналітика-правника. Відокремлено розглянуто загальні компетенції та спеціальні. Підкреслено, що кваліфікаційні вимоги, які висуваються до професійної компетентності даної категорії фахівців, є дуже високими. Традиційна підготовка юристів у вищих навчальних закладах на теперішній час не надає й десятої долі компетенцій, необхідних для здійснення правником ефективної аналітичної діяльності. Тож на часі постає питання щодо відкриття якщо не нової спеціальності, то принаймні спеціалізації в межах підготовки правознавців.

Ключові слова: аналітика, компетентність, компетентісний підхід, аналітична діяльність, інформаційні відносини, цілі і завдання аналітичної діяльності, інформаційно-комунікативний простір, правове регулювання, фактори ускладнення інформаційно-комунікативного простору.

КВАЛИФИКАЦИОННЫЕ ТРЕБОВАНИЯ К КОМПЕТЕНЦИЯМ ИНФОРМАЦИОННЫХ АНАЛИТИКОВ-ПРАВОВЕДОВ. Статья посвящена понятию компетентностного подхода в целом, а также ключевых компетенций информационных аналитиков-правоведов. Проанализировано современное состояние исследований по компетентностного подхода. Автор делает вывод, что вопросы, связанные с формированием информационно-аналитической компетентности еще не нашли своего отражения на уровне диссертационных исследований, сделанных в Украине. Сформулировано примерный перечень основных специальных компетенций информационного аналитика-правоведа. Обособленно рассмотрены общие компетенции и специальные. Подчеркнуто, что квалификационные требования, предъявляемые к профессиональной компетентности данной категории специалистов, очень высоки. Традиционная подготовка юристов в высших учебных заведениях в настоящее время не оказывает и десятой доли компетенций, необходимых для осуществления юристом эффективной аналитической деятельности. Поэтому актуально стоит вопрос об открытии если не новой специальности, то по крайней мере специализации в рамках подготовки правоведов.

Ключевые слова: аналитика, компетентность, компетентный подход, аналитик-правовед, аналитическая деятельность, информационные отношения, цели и задачи аналитической деятельности, информационно-коммуникативное пространство, правовое регулирование, факторы осложнения информационно-коммуникативного пространства.

QUALIFICATION REQUIREMENTS TO THE COMPETENCE OF INFORMATION ANALYTICS-LAWYERS. The article is devoted to the concept of the competence approach as a whole, as well as the key competencies of information analysts-jurists. The modern state of research on the competence approach is analyzed. The author concludes that the issues related to the formation of information and analytical competence have not yet been reflected at the level of dissertation research done in Ukraine. An approximate list of the main special competencies of the information analyst-jurist is formulated. Separate consideration of general competence and special. It was stressed that the qualification requirements for professional competence of this category of specialists are very high. Traditional training of lawyers in higher education institutions does not currently provide a tenth of the competencies necessary for the lawyer to carry out effective analytical work. Therefore, the actual issue is the opening, if not a new specialty, then at least specialization in the training of lawyers.

Keywords: analytics, competence, competent approach, legal analyst, analytical activity, information relations, goals and tasks of analytical activity, information and communication space, legal regulation, factors of the information and communication space complication.

Загальна постановка проблеми. Ретроспектива свідчить, що питання диференціації освіченості й компетентності почали непокоїти вчених ще з кінця 50-х — початку 60-х років минулого століття. Серед знакових робіт вважаємо за потрібне відзначити дві. Перша з’явилася у США після запуску СРСР штучного супутника Землі. Наукова праця A. Trace “What Ivan Knows That Johnny Doesn’t” (буквально “Що знає Іван і чого не знає Джон”) [1] викликала настільки широкий резонанс, що призвела до переосмислення всього змісту освіти в тій державі й переорієнтації на формування компетенцій. Друга стаття, також американського автора D. McClelland, наголосила на необхідності розрізняти поняття розуму й інтелекту та поняття компетентності[2]. Ми виділяємо самі ці дві роботи серед тисяч інших, оскільки вони не тільки хронологічно передували порушенню питання, а й тому, що окреслили найголовніші проблеми: що таке компетентність і як її сформувати.

Масштабності компетентнісний підхід набув після доповіді Ж. Делора у ЮНЕСКО [3], завдяки чому саме такий підхід був визначений як найбільш перспективний у глобальних масштабах. Фундаментальне дослідження вказаного напряму на пострадянському просторі відбувалося доволі продуктивно, і серед тих, чий внесок був найбільш вагомим, варто згадати І. А. Зимню [4] й В. І. Байденка [5].

Про пріоритетність використання компетентнісного підходу до підготовки фахівців свідчить і той факт, що саме йому надана перевага на законодавчому рівні. У цьому можна переконатися, звернувшись до Закону України „Про вищу освіту”, де у статті першій надається таке тлумачення ключового терміна: “Компетентність — динамічна комбінація знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти” [6]. Смисловим центром наведеного визначення, на наш погляд, виступає сполучення “динамічна комбінація”. Визначення “динамічна” вказує на те, що компетентність не може бути здобутою раз і назавжди. Вона потребує постійного самовдосконалення особистості, регулярного й усвідомленого оновлення знань. Лексема ”комбінація” дає зрозуміти, що компетентність не дорівнює лише одному з якихось ключових понять, складових елементів, які до нього входять, а передбачає гармонійне поєднання багатьох компонентів. Набір таких компонентів зумовлюється специфікою самої професійної діяльності.

Звертає на себе увагу і те, що при визначенні терміна “компетентність“ укладачі Закону врахували позицію науковців щодо необхідності відображення поняттєвого, діяльнісного і ціннісного підходів.

Проте в нас виникають деякі заперечення щодо того, що компетентність є результатом навчання на певному рівні вищої освіти. Тут закладене внутрішнє протиріччя, адже динаміка властивостей передбачає, що особа постійно вдосконалює свою компетентність. Це означає, що в межах вищого навчального закладу можна говорити лише про її формування, тоді, як удосконалення відбувається впродовж усього професійного життя особистості.

Для повноти уявлення необхідно провести порівняльний аналіз законодавчого й лінгвістичного тлумачення ключового терміна.

Аналіз публікацій. Серед вітчизняних дисертаційних досліджень новітнього часу з проблематикою у сфері компетентнісного підходу, слід відзначити наукові розвідки з питань формування професійної компетентності майбутніх економістів засобами імітаційно-рольового моделювання [7], професійно-термінологічної компетентності студентів вищих аграрних навчальних закладів [8], підготовки економістів [9], компетентності працівників ОВС [10], професійної компетентності майбутніх вчителів інформатики [11], компетентності майбутніх лікарів [12], використання іноземних мов при формуванні компетентності майбутніх спеціалістів [13], формування компетенцій майбутніх журналістів засобами іноземної мови [14], викладачів сфери професійно-технічної освіти [15] та ін. Привертає увагу, що тематика наукових досліджень зосереджується в основному на двох аспектах: 1) певній сфері професійної діяльності; 2) засобах формування компетентності. У фокусі наукової дискусії такі ключові терміни: компетентність, компетенція, компетентнісний підхід. Для нас названі робити були корисними з точки зору висвітлення сучасних підходів до розуміння компетентності і принципів формування кваліфікаційних вимог до компетенцій певного фахівця.

За останні п’ять років з питань формування аналітичної компетентності майбутніх фахівців було захищено лише дві дисертації: Н. А. Зінчук „Формування аналітичної компетентності майбутніх менеджерів у вищих навчальних закладах” [16] і Л. П. Половенко „Формування аналітичної компетентності у процесі професійної підготовки майбутніх фахівців з економічної кібернетики” [17].

На підтримку наших позицій з огляду на ступінь розробленості даної проблематики наведемо спостереження Л. П. Петренко, яка здійснила пошук наукових праць за ключовим сполученням „інформаційна компетентність” і виявила 140 дисертацій, з яких українським науковцям належить лише сім. Аналогічні результати були отримані при пошуку за ключовим словосполученням „інформаційна компетенція”: 25 наукових праць, з яких вісім належить нашим співвітчизникам. За ключовим поняттям „аналітична компетенція” наукових праць не знайдено, а з „аналітичної компетентності” знайдено п’ять дисертацій, які належать винятково російським авторам [18, с. 185].

Отже, статистика ще раз наочно доводить, що питання, пов’язані з формуванням інформаційно-аналітичної компетентності ще не віднайшли свого відображення на рівні дисертаційних досліджень, зроблених в Україні. Проте з’явилися перші монографії, присвячені розвиткові інформаційно-аналітичної компетентності педагогічних працівників професійно-технічної освіти [19, 20]. Це дає надію, що даний напрям буде плідно розвиватися й по інших галузях. По-друге, звертає на себе увагу той факт, що абсолютна більшість дисертацій з проблем інформаційно-аналітичної компетентності здійснюється за педагогічним фахом. Для юристів ця тема поки що „terra incognita”. Тому виникає потреба розглянути загальнотеоретичні й правничі підходи щодо кваліфікаційних вимог до компетенцій інформаційних аналітиків.

Виклад основного матеріалу дослідження. Один з найбільш авторитетних академічних словників наводить лише таке значення терміна „компетентність”, а саме: „Властивість за значенням компетентний” [22, с. 250]. Своєю чергою, „компетентний” тлумачиться як полісемічне слово: 1. Який має достатні знання в якій-небудь галузі; який з чим-небудь добре обізнаний; тямущий; 2. Який має певні повноваження; повноправний, повновладний [22, с. 250]. У такий спосіб укладачі академічного словника обмежують семантичне поле терміна лише знаннями і повноваженнями. Як нам здається, такий підхід вже застарів і, враховуючи, що останнім часом слово „компетентність” стало доволі часто вживатися, потребується переосмислення його тлумачення.

При аналізі ключових понять дуже важливим є не тільки з’ясування сутності окремого терміна, а й порівняльний аналіз близьких за звучанням слів (паронімів), що надає можливість уникнути смислової плутанини.

Останнім часом поряд із словом „компетентність” активно вживаються похідний термін „компетенція”/ „компетенції”. Звернення до зазначеного академічного словника демонструє, що його укладачі трактують поняття „компетенція” так: „1. Добра обізнаність із чим-небудь. 2. Коло повноважень якої-небудь організації, установи або особи” [22, с. 250].

Виходячи з цих визначень, можна дійти висновку, що „компетентність” по суті є властивістю, загальним показником професійних та інших здатностей особистості в той час, як „компетенції” виступають окремими складовими, що у своїй сукупності складають зміст „компетентності”. Іншими словами, термін „компетентність” характеризує особистість професіонала, а “компетенції” — її поняттєвий апарат і можливості здійснювати свої функції. Повторюємо, що в даному випадку йдеться про власне лінгвістичне тлумачення.

З урахуванням запропонованої нами класифікації суб’єктів аналітичної діяльності пропонуємо розрізняти поняття „аналітичної компетентності”, „інформаційно-аналітичної компетентності” як однієї з кваліфікаційних вимог до широкого спектра компетенцій і поняття „компетентності інформаційного аналітика”.

У вітчизняних наукових джерелах більш-менш задовольняючу нас дефініцію аналітичної компетентності ми віднайшли у статті Л. П. Половенко, присвяченій аналітичній компетентності майбутніх фахівців з економічної кібернетики. Автор серед основних складників аналітичної функції в зазначеній галузі виділяє: інформаційно-аналітичну, обліково-аналітичну, фінансово- аналітичну, математичну або кількісно-аналітичну, системно-аналітичну, ІТ-аналітичну. На підставі цього аналітична компетентність представляється як система „екстрафункціонального забезпечення аналітичних функцій фахівця з економічної кібернетики, виражена в готовності та здатності до аналітичної діяльності, а також як набір особистих якостей фахівця, необхідних для адаптації й ефективної управлінської діяльності” [23, с.83]. Важливо, що Л. П. Половенко, по-перше, бачить аналітичну компетентність як складову загальної професійної компетентності; по-друге, розглядає поняття компетентності у контексті готовності та здатності до аналітичної діяльності; по-третє, включає у визначення й особистісні якості. Зокрема, велика увага приділяється аналітичним здібностям, під якими розуміється „наявність у людини схильності виявляти суттєві зв’язки та відношення між різними елементами інформації, здатності на основі аналізу конкретної ситуації будувати її цілісний образ” [23, с. 82].

Стосовно поняття „інформаційно-аналітичної компетенції” спостерігається множинність підходів в залежності від спеціалізації суб’єктів діяльності. Натепер існують визначення щодо інформаційно-аналітичних компетенцій менеджера [24], спеціаліста економічного профілю [25], офіцера-інженера [26], викладача [27], лікаря [28], керівника професійно-технічного навчального закладу [29] та ін. Узагальнюючи підходи, запропоновані у визначеннях, що містяться в перелічених наукових працях, можна стверджувати про наявність широкого спектра ключових понять, через які автори намагаються дати тлумачення терміна.

Узявши за основу дефініцію, запропоновану Л. М. Петренко [30], можемо на цій підставі вивести універсальне визначення інформаційно-аналітичної компетентності, актаальне як для управлінців (службовців), так і для аналітиків, тобто усіх індивідуальних суб’єктів інформаційних відносин. Отже, інформаційно-аналітична компетентність індивідуальних суб’єктів інформаційних відносин — це системна, багатофакторна поліфункціональна якість, яка характеризується набором інформаційних і аналітико-синтетичних компетенцій, спроможностей, способів мислення, світоглядного й неупередженого ставлення до об’єктів аналізу, що надає можливість виявляти і вирішувати проблеми в установлені терміни на рівні поставлених завдань.

Поглиблене дослідження сутності ключових термінів також надає можливість зробити авторський варіант визначення поняття „компетентність інформаційного аналітика-правника”. Під нею ми пропонуємо розуміти динамічну комбінацію когнітивних здібностей особистості, теоретичних (методологічних, концептуальних) і емпіричних (фактологічних) знань, операціональних вмінь та здатності застосовувати цей комплекс для самостійного й відповідального вирішення професійних завдань з аналізу юридично значущої інформації, що є цінністю як для професіонала, так і для суспільства в цілому.

Прокоментуємо. В авторському визначенні ми наслідуємо загальну концепцію укладачів Закону України „Про вищу освіту” по двох позиціях. По-перше, поняття „компетентність” ми передаємо через слова сполучення „динамічна комбінація”, що, на наш погляд, є доволі точним. По-друге, ми зберігаємо поєднання поняттєвого, діяльнісного і ціннісного підходів. Оригінальність запропонованого нами визначення полягає в тому, що ми починаємо не зі знань, а з когнітивних здібностей особистості, оскільки вважаємо, що при професійному відборі інформаційних аналітиків необхідно враховувати індивідуальні психологічні особливості, закладені природою потенції, які у подальшому розвиватимуться за рахунок набутих знань та вмінь. Враховуючи, що аналітична діяльність є доволі специфічним видом діяльності, ми вважаємо за потрібне конкретизувати ті види знань, які є принципово важливими для професіонала у цій сфері. Наголошуємо також і на тому, що інформаційний аналітик має бути здатним сполучати увесь комплекс (свої здібності, набуті знання і вміння) при виконанні професійних завдань. Згідно з нормами, закріпленими у європейській і національній рамках кваліфікацій, ми наполягаємо на тому, що виконання професійних завдань відбувається самостійно й відповідально. Окреслюємо, що сфера діяльності інформаційного аналітика знаходиться в межах не будь-якої, а саме юридично значущої інформації. Таким чином, запропоноване нами визначення компетентності інформаційного аналітика відповідає концептуальним підходам, закріпленим у міжнародних і вітчизняних нормативно-правових актах, є оригінальним і доволі повним.

Як зазначає М. П. Звидрина, для поточного етапу розвитку аналітичної діяльності характерні якісно нові професійні вимоги до аналітика: „розумне поєднання комп’ютеризованої та інтелектуальної обробки даних, жорстке проектування технологічних схем аналізу, наявність практичних рекомендацій, реальний перехід від аналізу до аналізу і синтезу інформації” [31]. У зв’язку з цим в професійних компетенціях прийнято враховувати поділ на загальні (універсальні), які потребуються від кожного фахівця у певній сфері, і спеціалізовані. Саме спеціалізація зумовлює той набір компетенцій, які перетворюють фахівця на професіонала.

До універсальних компетенцій віднесемо досконале володіння комп’ютерною технікою, операціональні вміння (здатність копіювати, зберігати важливі дані, трансформувати їх для подальшої обробки). До речі, далеко не зайвим буде і таке вміння, як швидке читання, що попервах надає можливість обробляти значні за обсягом відомості.

Більш складним є питання щодо спеціальних компетенцій.

Широке розмаїття спеціалізацій аналітиків (ІТ-аналітики, бізнес-аналітик, кредитні аналітики, PR-аналітики та ін.) з невідомих причин не представлено інформаналітиками-правниками. Ми вважаємо, що цей недолік має бути усуненим.

Специфіка діяльності аналітика-правника базується на інтелектуальній складовій. Як професіонал в інформаційній сфері він повинен вміти не просто опрацьовувати значні масиви даних, а й, відповідально оперуючи ними, інтерпретувати юридично значущі факти і явища, висувати певні гіпотези, прогнозувати можливі тенденції, надавати рекомендації управлінцям, на яких покладається остаточне вирішення питань. Необхідно дійти до такого стану організації управлінського процесу, щоб без аналітика-правника стали неможливими процеси законотворення й нормотворення.

При описі спеціальних компетенцій можливо здійснювати два варіанти підходів: 1) узагальнений (надання переліку компетенцій з коментарем кожної складової); 2) структурно-функціональний (опис етапів, функцій діяльності з виходом на узагальнюючі відомості).

В якості прикладу першого підходу можемо навести дисертаційне дослідження І. В. Бабакової „Розвиток професійної компетентності спеціалістів інформаційно-аналітичних служб” [32]. Розглядаючи структуру компетентності вказаної категорії фахівців, вона виокремлює комунікативний, аналітичний, організаційний, PR-діяльнісний компоненти і розкриває сутність кожного з них. [32, с. 7] При цьому інформаційно-технологічну компоненту вона зараховує до комунікативної компетентності. Як нам здається, таке бачення є не зовсім правильним, оскільки інформаційні технології є самостійною складною системою, яка виходить далеко за межі власне комунікації.

Визначаючи спеціальні компетенції аналітика-правника, ми обираємо структурно-функціональний підхід, бо саме він, на наш погляд, надає більші можливості для всебічного й повного огляду інформації.

Отже, опис специфічних особливостей компетентності аналітика-правника повинен базуватися на тих функціях, які виконуються цим фахівцем. Логічно співвідносити функції з етапами діяльності. Тож на першому етапі, коли відбувається опрацювання інформаційних потоків, відбір необхідної інформації, здійснюється селективна функція. Вона потребує від фахівця обізнаності у джерелах правової інформації, орієнтації у відповідних інформаційних ресурсах, вміння диференціювати, яка саме інформація є юридично значущою в межах поставлених завдань, яким чином вона узгоджується з правовими нормами.

Враховуючи, що сучасний етап розвитку глобального суспільства характеризується активізацією інформаційних війн, зростанням у геометричній прогресії кількості недостовірної інформації, так званих фейків, доволі важливою у професійній діяльності аналітика-правника стає верифікаційна функція.

Повноцінна перевірка достовірності інформації є лише своєрідною прелюдією до функції структурування й систематизації матеріалів. Цей етап є найбільш вагомим для підготовки науково обґрунтованих прогнозів і рекомендацій. Він передбачає виділення ключових слів (індикаторів, маркерів), структурних елементів, встановлення частотних показників, розподіл значущої інформації за певними кластерами, виділення раніш не відомих даних про об’єкт, юридичні події і факти. Від аналітика потребується вміння формалізувати, класифікувати і ранжирувати інформацію, встановлювати причинно-наслідкові й системні зв’язки, у разі необхідності — унаочнювати дані через схеми, діаграми і т.ін. Отже, без упорядкування зібраної інформації практично неможливо визначити об’єктивну ситуацію та робити будь-які передбачення.

Найбільш складною в інформаційно-аналітичній діяльності є функція інтерпретації даних. Фахівцеві необхідно не просто обробити і класифікувати (систематизувати) зібрані матеріали, але і надати науково обґрунтоване трактування тих чи інших фактів, сформулювати характеристику суб’єктів діяльності або об’єктів дослідження. Це потребує високого рівня когнітивних здібностей, обізнаності в питаннях права, теорії управління, соціології, історії тощо. Спеціалізовані компетенції аналітика-правника полягають в тому, що інтерпретація даних відбувається не тільки за традиційною науковою чи інтуїтивною схемою, а з урахуванням парадигми правовідносин, опори на чинну законодавчу й нормативну базу.

В аналітиці важко встановити, який з елементів є більш значущим: діагностика чи прогнозування. Безумовно, без заздалегідь проведеної, ретельно виваженої діагностики прогнозування не дасть належного ефекту, а перетвориться лише на своєрідне “ворожіння”. Проте і без встановлення тенденцій подальшого розвитку подій збір, верифікація й обробка матеріалів мало чого варті. У такий спосіб, функція прогнозування вважається однією з ключових у діяльності аналітика. Виконання цієї функції потребує від фахівця обізнаності у теорії ймовірностей, вміння створювати уявні моделі, алгоритмізувати певні ситуації, використовуючи багатофакторний аналіз як каузатор гіпотетичного розвитку подій.

Прогнозування в діяльності аналітика-правника полягає в тому, щоб передбачити можливі наслідки дії нормативно-правового акта саме в тій редакції, яка закладена в його проекті. У цій ситуації на власне юридичні знання накладаються компетенції з лінгвістичного аналізу тексту, психології сприйняття та ін.

Прогнозування надає підстави для здійснення рекомендаційної функції. Ми виходимо з того, що остаточне рішення ухвалюється певним колегіальним органом або уповноваженою на то особою. Спираючись на результати проведеної роботи, інформаційний аналітик-правник може лише пропонувати найбільш обґрунтований варіант проекту рішення. До його думки можуть дослухатися, але це не означає, що вона буде єдиною і переважною. Тож від вміння аналітика найбільш точно і вдало сформулювати варіант управлінського рішення, застосування переконливої комунікації залежить і результат усієї попередньої діяльності, а також подальші успіхи чи невдачі тої чи іншої установи або ж суспільства в цілому. Спеціальні компетенції правника потребують від аналітика при підготовці документів, що містять рекомендації, спиратися на власне юридичні категорії, проводити аргументацію з огляду на можливості нормативно-правового регулювання процесів діяльності у певній сфері.

У такий спосіб виникає необхідність узагальнити, які саме компетенції вирізняють інформаційного аналітика-правника від традиційного широкопрофільного юриста, що може у подальшому стати основою державних освітніх стандартів у цій галузі.

Вважаємо, що до паспорта майбутньої спеціальності інформаційного аналітика-правника мають потрапити:

- галузь діяльності: 1801. Специфічні категорії;

- призначення і цілі професійної діяльності: інформаційно-аналітичне, юридико-тлумачне, юридико-прогнозне супроводження, підтримка та юридико-аналітичне забезпечення діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування з підготовкою багатоваріантних обґрунтованих аналітичних документів, що слугують основою для прийняття управлінських рішень; професійна спеціалізована діяльність у складі аналітичних центрів; аналітичне забезпечення інформаційної безпеки;

- домінуючі види діяльності: анілітико-синтетичне опрацювання юридичних документів; оптимізація управлінської діяльності правовими засобами; підготовка юридичних аналітичних продуктів; кваліфікація за юридичними ознаками інформаційного контенту; юридична кваліфікація деліктів, пов’язаних із порушенням доступу і витоку інформації з обмеженим доступом, з розповсюдженням персональних даних, розголошенням службової (комерційної, банківської) таємниці, порушенням прав інтелектуальної власності у сфері інформаційних відносин; юридичне прогнозування; забезпечення інформаційної безпеки правовими засобами; нормопроектування; консолідація і систематизація інформаційного законодавства України [33, 34].

Провідні спеціальні компетенції:

- методолого-методичні:

методологічні (методологія права, теорія систем, аксіологія, акмеологія, феноменологія, епістеміологія, синергетика, методологія конфліктів і війн);
методичні (етапи і процедури аналітико-синтетичної обробки інформації, види аналізу і методи його здійснення, методи синтезу інформації юридичне проектування, юридичне моделювання, юридичне прогнозування тощо);

- організаційні:

понятійно-організаційні (будова інформаційно-комунікативного простору; правове регулювання інформаційних відносин; структура органів державної влади, організація взаємодії між ними; правові засади організації міждержавних і міжурядових зв’язків; правові засади здійснення планування, реалізації і контролю діяльності; організаційна структура і штатний розпис установи, підрозділу, де працює аналітик);
діяльнісно-організаційні (організація робочого простору — спайсменеджмент; ефективний розподіл робочого часу, планування — таймменеджмент; організація узгодженої взаємодії з іншими співробітниками по вертикалі і горизонталі; участь в проактивному управлінні);

- комунікативні:

мовно-комунікативні (поняття літературної мови і її норм; юридична термінологія і мова права; відмінності усного і писемного мовлення, врахування цих особливостей в здійсненні аналізу текстів; прагматика текстів і текстологія, в тому числі лінгвістичний аналіз правничих текстів; композиційні та стилістичні особливості аналітичних документів; експліцитно й імпліцитно висловлені інтенції; мовні елементи юридичної техніки; мовні засоби порушення честі, гідності, ділової репутації; аналітико-юридичне коментування текстів; науково-аналітичний переклад);
когнітивно-комунікативні (композиція — декомпозиція, компресія — декомпресія текстів; реконструкція дискурсу; оперування смисловою інформацією; здатність до здійснення трансформації смислів, формулювання висновків; структурування, категоризація, систематизація інформації; розпізнавання компіляції і плагіату);

- інформатико-технологічні:

інформатико-понятійні (правова інформатика, інтелектуальні інформаційні технології, захист інформації);
операціонально-технологічні (засоби зберігання, обробки і захисту інформації; формування й оновлення інформаційних ресурсів, зокрема банків і баз даних; засоби здійснення доступу до інформації; інформаційно-пошукові системи; системи документообігу; фільтрація і верифікація даних, візуалізація інформації, репрезентація інформації);

- психологічні:

понятійно-психологічні (юридична психологія, психологія особистості, соціальна психологія, етнопсихологія, психологія управління, юридична психолінгвістика, психологія впливу, психологія праці; конфліктологія; психологічна детермінація правомірної та неправомірної поведінки);
діяльнісно-психологічні (психологічна структура діяльності, психологічна діагностика, специфіка психологічної експертно-аналітичної діяльності; психотехніки мислення, аргументування, запам’ятовування, обробки інформації).

Ми сформулювали лише приблизний перелік основних спеціальних компетенцій інформаційного аналітика-правника. Проте навіть у такому узагальненому вигляді він свідчить про те, що кваліфікаційні вимоги, які висуваються до професійної компетентності даної категорії фахівців, є дуже високими. Традиційна підготовка юристів у вищих навчальних закладах на теперішній час не надає й десятої долі компетенцій, необхідних для здійснення правником ефективної аналітичної діяльності. Тож на часі постає питання щодо відкриття якщо не нової спеціальності, то принаймні спеціалізації в межах підготовки правознавців.

Водночас розроблений нами перелік компетенцій може використовуватися при відборі персоналу на відповідні посади в інформаційно-аналітичних службах, орієнтиром для перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів зазначеного профілю.

Розуміючи, що формулювання провідних компетенцій інформаційного аналітика-правника є лише початковим етапом, ми в системному вимірі поділяємо точку зору А. В. Секлетова в тому, що аналітична компетентність повинна виступати як емерджентна властивість системи „особистість — професійна підготовка — формування — аналітична діяльність”.

Висновки. В результаті проведеного нами дослідження було встановлено, що інтерпретація поняття „компетентність” і „компетенції” у нормативно-правових актах має відмінності порівняно із лінгвістичним трактуванням. На підставі юридичної семантики компонентів ми запропонували авторське тлумачення понять „інформаційно-аналітична компетентність індивідуальних суб’єктів інформаційних відносин”, „компетентність інформаційного аналітика”, продемонстрували її специфіку порівняно з іншими видами аналітичної діяльності. При описі компетенцій ми здійснили кореляцію найбільш важливих функцій, що співвідносяться з етапами роботи з інформацією, і характеристики тих здібностей, знань і вмінь аналітика, без яких неможливо досягнення своєчасного й ефективного результату діяльності. Врешті–решт були закладені підвалини формування паспорту нової спеціальності, сформульована класифікація основних провідних компетенцій інформаційного аналітика-правника.

Література

1. Trace A.S. What Ivan Knows That Johnny Doesn’t / A.S.Trace. — NY: Randome House, 1961. — 213 p.
2. McClelland, D.C. Testing for Competence Rather Than for “Intelligence” / D.McClelland // American Psyhologist. — 1973, Vol.28, No1, p.1-14.
3. Делор Ж. Образование — скрытое сокровище. Доклад Международной комиссии по образованию для ХХІ века, представленной ЮНЕСКО. / Ж.Делор. Изд. ЮНЕСКО. — 1996. — 17 с.
4. Зимняя И. А. Ключевые компетентности как результативно- целевая основа компетентностного подхода в образовании: авторская версия / Ирина Алексеевна Зимняя. — М. : Исслед. центр проблем качества подгот. специалистов, 2004. — 41 с. — (Cерия: „Труды методологического семинара „Россия в Болонском процессе: проблемы, задачи, перспективы”).
5. Байденко В. И. Базовые навыки (ключевые компетенции) как интегрирующий фактор образовательного процесса / В. И. Байденко, Б. Оскарссон // Профессиональное образование и формирование личности специалиста: науч.-метод. сб. — М. : ЦНР СПО, 2002. — С. 22–46.
6. Про вищу освіту: Закон України від 01.07.2014. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 1556-18.
7. Бабаян О.О. Формування професійної компетентності майбутніх економістів засобами імітаційно-рольового моделювання: автореф. дис. . канд. пед. наук: 13.00.04 / О.О.Бабаян ; Луган. Нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — Луганськ, 2009. — 29 с.
8. Вікторова Л.В. Формування професійно-термінологічної компетентності студентів вищих аграрних навчальних закладів у фаховій підготовці: автореф. дис. . канд. пед. наук: 13.00.04 / Л.В.Вікторова ; Чернігівський держ. педагогічний ун-т ім. Т.Г.Шевченка. — Чернігів, 2009. — 20 с.
9. Дибкова Л.М. Індивідуальний підхід у формуванні професійної компетентності майбутніх економістів: автореф. дис. .. канд. пед. наук: 13.00.04 / Л.М. Дибкова ; АПН України. Ін-т вищ. освіти. — К., 2006. — 20 с.
10. Губарєва О.С. Психологічні особливості формування професійної компетентності працівників ОВС: Автореф. дис. .. канд. психол. наук: 19.00.06 / О.С. Губарєва ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. — Х., 2005. — 18 с.
11. Монастирна Г.В. Формування професійної компетентності майбутніх учителів інформатики засобами інформаційно-педагогічного моделювання: автореф. дис. .. канд. пед. наук: 13.00.04 / Г. В. Монастирна ; Луганський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ, 2009. — 20 с.
12. Мруга М.Р. Структурно-функціональна модель професійної компетентності майбутнього лікаря як основа діагностування його фахових якостей: Автореф. дис. .. канд. пед. наук: 13.00.04 / М.Р. Мруга ; Центр. ін-т післядиплом. пед. освіти АПН України. — К., 2007. — 21 с.
13. Цимбал С. В. Психологічні особливості формування професійної компетентності майбутніх спеціалістів засобами іноземної мови: Автореф. дис. .. канд. психол. наук: 19.00.07 / С. В. Цимбал ; Нац. акад. Держ. прикордон. служби України ім. Б.Хмельницького. — Хмельниц., 2006. — 20 с.
14. Чемерис І.М. Формування професійної компетентності майбутніх журналістів засобами іншомовних періодичних видань: автореф. дис. .. канд. пед. наук: 13.00.04 / І.М. Чемерис ; Ін-т вищ. освіти АПН України. — К., 2008. — 20 с.
15. Шевчук Л.І. Розвиток професійної компетентності викладачів спеціальних дисциплін закладів профтехосвіти у системі післядипломної освіти: Автореф. дис. .. канд. пед. наук: 13.00.04 / Л.І. Шевчук ; Центр. ін-т післядиплом. пед. освіти АПН України. — К., 2001. — 22 с.
16. Зінчук Н.А. Формування аналітичної компетентності майбутніх менеджерів у вищих навчальних закладах: автореф. дис. . канд. пед. наук: 13.00.04 / Н.А.Зінчук ; Ун-т менедж. освіти АПН України. — К., 2010. — 20 с.
17. Половенко Л.П. Формування аналітичної компетентності у процесі професійної підготовки майбутніх фахівців з економічної кібернетики: дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / Л.П.Половенко ; Черкас. нац. ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси, 2013. — 200 с.
18. Петренко Л. Інформаційно-аналітична компетентність керівників професійно-технічних навчальних закладів як соціально-педагогічна проблема / Л.Петренко // Проблеми підготовки сучасного вчителя. — №5. — Ч. 2. — 2012. — С. 180—187.
19. Електронна бібліотека „Веда”. Інформаційно-пошукова система. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/katalog/40.html.
20. Розвиток інформаційно-аналітичної компетентності педагогічних працівників ПТНЗ: теорія і практика. [Монографія] / В.В. Ягупов, Н.О. Величко, І.В. Гириловська, А.Г. Гуралюк, Д.О. Закатнов, Л.А. Майборода, В.В. Паржницький, за. наук. ред. В.В. Ягупова: ТОВ „НВП Поліграфсервіс”, 2014. — 176 с.
21. Петренко Л. М. Теорія і практика розвитку інформаційно-аналітичної компетентності керівників професійно-технічних навчальних закладів: [Монографія] / Л. М. Петренко. — Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2013. — 456 с.
22. Словник української мови в 11 томах / За ред.І.Білодіда. – Київ: Наукова думка, 1970–1980. — Т.2., 1971 — Г-Ж. — С. 210.
23. Половенко Л.П. Аналітична компетентність — ключовий складник професійної компетентності майбутніх фахівців з економічної кібернетики / Л.П.Половенко // Теорія і практика управління соціальними системами. — 2012. — № 1. — С. 82—91.
24. Зінчук Н. Інформаційно-аналітична компетентність менеджера: значення у професійній управлінській діяльності та передумови формування у ВНЗ: [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// www.google.com.ua/ search. — Назва з екрану.
25. Рыжова Н. И. Структура информационно-аналитической компетентности специалиста экономического профиля на основе модели развития содержания обучения / Н. И. Рыжова, В. И. Фомин // Известия Самарского научного центра Российской академии наук. — 2009. — Т. 11, № 4 (2). — С. 358—361.
26. Омельченко В. И. Развитие информационно-аналитической компетентности будущего офицера-инженера в условиях смешанного обучения информатике: автореф. дис. … канд. пед. наук: 13.00.08 / В.И. Омельченко; Челябинский гос. пед. ун-т. — Челябинск, 2011 — 26 c.
27. Назначило Е. В. Развитие информационно-аналитической компетентности преподавателя в процессе непрерывного педагогического образования: дис. … канд. пед. наук: спец. 13.00.08 / Назначило Елена Валерьевна; Магнитогорский гос. ун-т. — Магнитогорск, 2003. — 193 c.
28. Лобач Н.В. Формирование информационно-аналитической компетентности будущих врачей средствами электронного учебно-методического комплекса // Austrian Journal of Humanities and Social Sciences, 2014. — № 11—12. — С. 115—117.
29. Ягупов В. В. Інформаційно-аналітична компетентність керівників професійно-технічних навчальних закладів: поняття, зміст і структура / В. В. Ягупов // Науковий вісник ІПТО НАПН України. — 2012. — № 3. — С. 75–81.
30. Петренко Л. Інформаційно-аналітична компетентність керівників професійно-технічних навчальних закладів як соціально-педагогічна проблема / Л.Петренко // Проблеми підготовки сучасного вчителя. — №5. — Ч. 2. — 2012. — С. 180—187.
31. М.П.Звидрина. Разнообразие специализаций аналитиков и профессиональных требований к ним. / М.П.Звидрина ; Труды Санкт-Петербургского государственного университета культуры и искусств, 2013. — Т. 197. — [Электрон. ресурс]. — Режим доступа: http:// cyberleninka.ru/ article/ n/ raznoobrazie-spetsializatsiy-analitikov-i-professionalnyh-trebovaniy-k-nim
32. Бабакова И.В. Развитие профессиональной компетентности специалистов информационно-аналитических служб: автореф. дис. … канд. психол. наук. : 19.00.13 / И.В.Бабакова. — М., 2010. — 25 с.
33. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
34. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

Мандзюк Олег: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АНАЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

admin — Sun, 28 Jan 2018 13:58:01 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена правовій регламентації аналітичної діяльності. Надано поняття нормативно-правового забезпечення аналітичної діяльності як системи обов’язкових для виконання норм, що визначають коло суб’єктів інформаційних відносин у цьому конкретному сегменті, регламентують правила їхньої діяльності, регулюють професійно-виробничі правовідносини, етапи і процедури здійснення аналітичної діяльності в інформаційній сфері. Запропоновано розглядати нормативно-правове забезпечення аналітичної діяльності на міжнародному, державному, галузевому та локальному рівнях. Проаналізовано нормативно-правове визначення видів діяльності, суміжних з аналітичною діяльністю. Сформульовано нормативно-правове визначення суб’єктів та об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Виокремлено приблизний перелік об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин.

Ключові слова: інформація, аналітика, аналітична діяльність, нормативно-правове забезпечення, правове регулювання, об’єкти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин, суб’єкти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. Статья посвящена правовой регламентации аналитической деятельности. Определено понятие нормативно-правового обеспечения аналитической деятельности как системы обязательных для исполнения норм, определяющих круг субъектов информационных отношений в этом конкретном сегменте, регламентирующих правила их деятельности, регулирующие профессионально-производственные правоотношения, этапы и процедуры осуществления аналитической деятельности в информационной сфере . Предложено рассматривать нормативно-правовое обеспечение аналитической деятельности на международном, государственном, отраслевом и локальном уровнях. Проанализировано нормативно-правовое определение видов деятельности, смежных с аналитической деятельностью. Сформулировано нормативно-правовое определение субъектов и объектов аналитической деятельности в сфере информационных отношений. Выделены примерный перечень объектов аналитической деятельности в сфере информационных отношений.

Ключевые слова: информация, аналитика, аналитическая деятельность, нормативно-правовое обеспечение, правовое регулирование, объекты аналитической деятельности в сфере информационных отношений, субъекты аналитической деятельности в сфере информационных отношений.

NORMATIVE AND LEGAL SUPPORT OF ANALYTICAL ACTIVITY. The article is devoted to the legal regulation of analytical activities. The concept of normative and legal support for analytical activity as a system of binding standards for determining the range of subjects of information relations in this particular segment, regulating the rules of their activities, regulating professional and industrial legal relations, stages and procedures for the implementation of analytical activities in the information field is defined. It is proposed to consider the regulatory and legal support for analytical activities at the international, state, sectoral and local levels. The normative-legal definition of the types of activities adjacent to the analytical activity is analyzed. The normative-legal definition of subjects and objects of analytical activity in the sphere of information relations is formulated. An approximate list of objects of analytical activity in the sphere of information relations is singled out.

Keywords: information, analytics, analytical activity, regulatory support, legal regulation, objects of analytical activity in the field of information relations, subjects of analytical activity in the field of information relations.

Загальна постановка проблеми. Суспільно-політична значущість інформаційних відносин, особливо в умовах становлення інформаційного суспільства, зумовлює необхідність правової регламентації діяльності у зазначеній сфері. Нормативно-правове забезпечення у таких умовах виступає як один з головних чинників, що впливає на якість і результативність аналітичної діяльності.

Під нормативно-правовим забезпеченням (НПЗ) аналітичної діяльності будемо розуміти систему обов’язкових для виконання норм, які визначають коло суб’єктів інформаційних відносин у цьому конкретному сегменті, регламентують правила їхньої діяльності, регулюють професійно-виробничі правовідносини, етапи і процедури здійснення аналітичної діяльності в інформаційній сфері.

НПЗ можна розглядати на кількох рівнях:

– міжнародному (міжнародні нормативно-правові акти);

– державному (нормативно-правові акти України);

– галузевому (нормативно-правові акти міністерств і відомств, актуальні для аналітиків, аналітичних підрозділів, центрів, на які розповсюджується юрисдикція певного органу виконавчої влади);

– локальному (нормативні акти певної установи, закладу тощо).

Незважаючи на значну кількість нормативно-правових актів, що спрямовані на правове регулювання інформаційних відносин, на інформаційну сферу загалом, лише при самому оптимістичному розкладі можна вважати, що вони носять системний характер. Будучи реалістами, ми вимушені охарактеризувати нормативну базу у досліджуваній сфері трьома словами: недовершена, непослідовна і фрагментарна — і визнати, що натепер існує нагальна потреба не тільки у консолідації [1] і систематизації [2] інформаційного законодавства України, а й у заповненні лакун в текстах нормативно-правових актів, особливо щодо понятійно-категоріального апарату, визначення ключових термінів, правового режиму, регламентації окремих процедур, що супроводжують діяльність в інформаційній сфері, зокрема аналітичну. Достатньо згадати, що на теперішній час не існує законодавчого тлумачення таких понять, як „аналітична діяльність”, „інформаційно-аналітична діяльність” та ін. Поза межами правового регулювання опинилися принципи, напрями діяльності, процеси і процедури, які можуть мати певні наслідки для суспільства в цілому. Ю. П. Сурмін загалом висловив думку про те, що Україні необхідний окремий Закон „Про аналітичну діяльність” [3].

Складність нормативно-правового врегулювання аналітичної діяльності полягає у її специфіці, інтегральному характері проявів. З одного боку, аналітичну діяльність можна розглядати в аспекті діяльності наукової і науково-технічної. У такому випадку регламентація має відбуватися на засадах Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, містити положення про різні аспекти інновацій. З іншого — у зв’язку з тим, що зміст аналітичної діяльності полягає у роботі з інформацією, аналітична діяльність потрапляє у правове поле інформаційного законодавства. Ще один цікавий аспект. У зв’язку з тим, що аналітична/інформаційно-аналітична діяльність сама по собі виступає як елемент інформаційно-аналітичного забезпечення, то виникає замкнене імпліцитне коло: регламентуючи аналітичну діяльність, законодавець непрямим способом встановлює правові норми і приписи інформаційно-аналітичного забезпечення управлінської діяльності, включаючи власну.

Зокрема в цьому плані визначальним для нас стає перелік напрямів державної інформаційної політики, що міститься у ст. 3 Закону України „Про інформацію”, де серед інших виділяється забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Виклад основного матеріалу дослідження. Оскільки законодавчого визначення поняття „аналітична діяльність” на даному етапі немає, враховуючи інтеграцію семантичного поля із суміжними поняттями, виникає доцільність їхнього розгляду.

Найбільш спорідненим за своїм значенням є поняття наукової і науково-технічної діяльності, які містяться у відповідному законі [4]. Тож під науковою діяльністю розуміється „інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань” [4]. Також зазначається, що її основними формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Враховуючи аналітико-синтетичний характер досліджуваного виду діяльності, можна стверджувати, що певною мірою аналітична діяльність у такому розумінні збігається із діяльністю науковою.

Науково-технічна діяльність в цьому ж Законі трактується як інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. Її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов’язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх використання.

У такий спосіб до науково-технічної діяльності можуть бути віднесені ті дослідження, що проводяться в межах аналітики на предмет охорони і захисту інформації, запобігання її витоку тощо.

Знаходимо у текстах законодавчих актів також визначення науково-інформаційної діяльності. У Законі України „Про науково-технічну інформацію” вона трактується як сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні [5]. Принагідно зазначимо, що в умовах розбудови громадянського суспільства, значної активізації громадян, зростання їх ролі у вирішенні питань життєдіяльності держави до переліку суб’єктів, на задоволення чиїх потреб спрямована науково-інформаційна діяльність, варто було б додати після слова „громадян” за текстом сполучення „громадські організації та інші об’єднання громадян”, тим більше, що в Законі України „Про інформацію” об’єднання громадян виділяються як самостійний суб’єкт інформаційних відносин.

Якщо ж порівнювати наведене визначення із розумінням аналітичної діяльності, то спільними є такі компоненти: 1) сукупність дій; 2 )задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави; 3) перелік дій, що супроводжують діяльність. Проте, буде не зайвим підкреслити, що наданий у вказаному Законі перелік не зовсім корелюється із логікою проведення дослідження, адже етап пошуку інформації є одним з найперших і він передує аналітико-синтетичній обробці документа.

Отже, можна зазначити, що при підготовці законодавчого тлумачення поняття „аналітична діяльність” можуть бути враховані ті визначення, що надаються законами України для суміжних понять. Так само у практичній діяльності аналітиків при розробці локальних нормативних актів, зокрема посадових інструкцій, приписів, можна спиратися на існуючі положення.

Якщо у законодавстві відсутнє визначення поняття аналітичної діяльності, цілком логічно, що в ньому немає і визначення суб’єктів даного виду діяльності, в тому числі у сфері інформаційних відносин.

У такому випадку правомірно поширити дію норми статті 4 Закону України „Про інформацію”, яка до суб’єктів інформаційних відносин зараховує: фізичних і юридичних осіб, об’єднання громадян, суб’єктів владних повноважень [6]. До останніх належать органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інший суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень [6].

Екстраполюючи норми зазначеного Закону на практику, що склалася в аналітичній діяльності, можемо конкретизувати, що в якості суб’єктів-фізичних осіб виступають державні й недержавні аналітики (наприклад, бізнес-аналітики), експерти, аналітики-консультанти, менеджери аналітичної діяльності. У широкому сенсі розгляду інформаційних відносин в економічному ракурсі до суб’єктів також можна віднести персональних замовників аналітичних досліджень, розповсюджувачів, покупців і споживачів інформаційних продуктів, що з’явилися в результаті аналітичної діяльності.

Суб’єктами аналітичної діяльності, які представлені юридичними особами, можуть бути або окремі аналітичні центри, організації, інститути, що проводять певні аналітичні дослідження, а також певною мірою — інформаційно-аналітичні служби (певні спеціалізовані підрозділи, відділи, відділення, групи, що функціонують в межах установ, закладів, організацій, агенцій і не мають статусу окремої юридичної особи).

Об’єднання громадян, визначені Законом України „Про інформацію” в якості суб’єктів інформаційних відносин, як нам здається, можуть бути представлені у таких іпостасях: 1) тимчасові творчі колективи аналітиків, що створюються на період виконання замовлень з аналітики; 2) неурядові, позапартійні організації, наукові співтовариства на базі вищих навчальних закладів, які займаються аналітичною діяльністю за власними інтересами, бажаннями і переконаннями на громадських засадах, тобто не є комерційними організаціями; 3) певні партії, рухи, громадські організації тощо, які можуть виступати замовниками і/ чи споживачами інформаційних продуктів, створених в результаті аналітичної діяльності.

Як вже неодноразово зазначалося, суб’єкт владних повноважень, який в Законі Україні „Про інформацію” віднесений до кола суб’єктів інформаційних відносин, є водночас і головним замовником, і головним споживачем результатів аналітичної діяльності, адже без інформаційно-аналітичного супроводження і забезпечення будь-яка управлінська діяльність перетворюється на сумнівне аматорство.

У зв’язку з тим, що за своєю специфікою аналітична діяльність перетинається з науковою діяльністю, може розглядатися як різновид наукової, науково-технічної або науково-інформаційної діяльності, є сенс не обмежуватися лише Законом України „Про інформацію”, а звернутися і до інших актів.

Отже, ст. 4 Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, визначаючи суб’єктів цієї діяльності, відносить до них вчених, наукових працівників, науково-педагогічних працівників, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади, громадські наукові організації [4]. Тож, як бачимо, тут також спостерігається умовний розподіл на фізичних і юридичних осіб, а також своєрідне об’єднання громадян на підставі спільних наукових інтересів. Причому, на відміну від описаних нами до цього творчих колективів аналітиків, ці громадські організації діють на довгостроковій і зазвичай плановій основі, спираючись на виборні засади і звітування (наприклад, певні наукові студентські товариства) [7].

Принципово важливими є два моменти. По-перше, серед суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності не згадуються управлінці. Вочевидь розуміння законодавця базувалося на одному з двох: або ця робота тримається на свідомості і здійснюється на самоорганізації та ентузіазмі, або ж управлінці самі є вченими, науковими або науково-педагогічними працівниками. Це питання залишається відкритим, хоча по суті воно напряму не відноситься до досліджуваної нами проблематики. По-друге. У переліку фізичних осіб — суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності загалом відсутні будь-які згадки про аналітиків, експертів. У такий спосіб законодавець або не виокремлює аналітику як самостійну наукову чи науково-інформаційну діяльність, або, навпаки, усіх аналітиків вважає вченими. Це питання є доволі не простим і принциповим. Справа в тому, що, коли ми будемо розглядати нормативне регулювання підготовки аналітиків і звертатимося до державних стандартів, а саме до Класифікатору видів економічної діяльності і Класифікатору професій, то побачимо, що в них фахівці з аналітики представлені лише як власне науковці.

Повертаючись до аналізу текстів законів, розглянемо і положення Закону України „Про науково-технічну інформацію”. Стаття 3 зазначеного акта перелічує суб’єктів відносин у сфері науково-технічної інформації. На першому місці у цьому переліку державні органи, органи місцевого та регіонального самоврядування, а вже потім юридичні особи та громадяни України, міжнародні організації, іноземні юридичні особи і громадяни та особи без громадянства. Цікаво, що у п.2 ст. 3 зазначеного Закону фізичні та юридичні особи позиціонуються по чітко визначених ролях: творці, накопичувачі, власники, виробники, зберігачі, споживачі інформаційної продукції та послуг, а також посередники.

Нам імпонує такий функціонально-рольовий підхід, оскільки він конкретизує сутність діяльності кожного суб’єкта. Якщо це спроектувати на аналітичну діяльність, то можна абсолютно чітко розмежувати, чим займаються аналітичні центри або інформаційно-аналітичні служби, окремі аналітики, а чим — бібліотеки, архіви, музеї, сховища, хто потрапляє до суто економічного сегмента діяльності. Розвиваючи цю тему, за логікою сюди б можна було додати замовників інформаційно-аналітичних продуктів і захисників інформації, тоді б картина стала повною.

Розглядаючи питання щодо суб’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин, не можна оминути і Закон України „Про інформаційні агентства” [8]. Називаючи у ст. 6 зазначеного Закону суб’єктів діяльності інформаційних агентств, законодавець відносить до їх числа: засновника (співзасновника) інформаційного агентства, його керівника (директора, генерального директора, президента та ін.), трудовий колектив, творчий колектив, журналіста інформаційного агентства, спеціаліста у галузі засобів комунікації, автора або іншу особу, якій належить право на інформацію; видавця (виробника), розповсюджувача і споживача продукції інформаційного агентства [8]. З цього переліку зрозуміло, що для аналітиків в ньому місця не знайшлося, мабуть, вони десь розчинилися у трудових або творчих колективах. Не завжди аналітик виступає і в якості „іншої особи, якій належить право на інформацію”. Тож, враховуючи, що цей Закон з’явився 26 лютого 1995 року (у часи, коли аналітичній діяльності ще не приділялося належної уваги), проте неодноразово змінювався і доповнювався (остання редакція датується 21.05.2015), висловимо думку, що він має значні концептуальні потенції щодо розуміння ролі і статусу аналітичних підрозділів, окремих аналітиків у діяльності інформаційних агентств. Ця лакуна входить у суттєве протиріччя із вимогами сьогодення. Загалом, на нашу думку, потребує переосмислення сама концепція призначення, ролі і статусу інформаційних агентств. Чинний Закон України „Про інформаційні агентства” по суті зорієнтований лише на етап оприлюднення й розповсюдження інформації, журналістську й видавничу діяльність. Цього замало. Враховуючи появу в сучасних умовах холдингів, в тому числі медіахолдингів, зростання у геометричній прогресії інформаційних потоків, що передбачає удосконалення етапів пошуку, збору, аналітико-синтетичної обробки і лише потім оприлюднення, розуміння, подібне до представленого у зазначеному Законі, виглядає рудиментом радянської доби.

До суб’єктів інформаційних відносин згідно із державними стандартами України в галузі науково-інформаційної діяльності можна віднести користувачів (інформації), тобто осіб чи організації, що отримують інформацію, яку надає бібліотека, інформаційний орган, інформаційний центр, будь-яка інформаційна система [9]. Проте названі суб’єкти реалізують свою діяльність завдяки роботі інших суб’єктів, які за своєю професією мають забезпечувати успішність етапу збору, відбору і накопичення інформації. Тож у цьому сенсі ДСТУ 5024-2008 не повною мірою охоплюють правову концепцію щодо розуміння суб’єктів інформаційно-аналітичної діяльності.

Підбиваючи проміжні підсумки, зазначимо, що питання нормативно-правового забезпечення в аспекті визначення суб’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин є недостатньо релевантним вимогам часу. Проведений нами аналіз текстів законодавчих актів, будемо сподіватися, надасть можливість ліквідувати цей пробіл у правовому полі сучасної України.

Не менш складним і багатоаспектним є питання щодо нормативно-правового визначення об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Воно також не знаходить відображення в якомусь одному законодавчому акті, а опосередковано і фрагментарно представлено у низці законів.

П.2 ст. 4 Закону України „Про інформацію” наголошує коротко і ясно, що об’єктом інформаційних відносин є інформація. Це означає, що саме на неї спрямована діяльність усіх суб’єктів інформаційних відносин.

Дещо детальніше опис об’єкта надається у ст. 2 Закону України „Про науково-технічну інформацію”, а саме: вітчизняна і зарубіжна науково-технічна інформація. Тож законодавець, змінюючи 13.01.2011 р. текст акта, вирішив чітко диференціювати походження інформації, що в юридичному аспекті пояснюється виходом на суміжні права, зокрема, на право інтелектуальної власності. У тексті вказується, що науково-технічна інформація як об’єкт відносин „охоплює отримувані в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності результати, зафіксовані у формі, яка забезпечує їх відтворення, використання та поширення” [164]. З позицій досліджуваної нами проблеми, вбачаємо недооцінку аналітичної діяльності, яка відсутня у переліку, закріпленому відповідним Законом. Подібну ситуацію можна пояснити тим, що укладачі закону, найвірогідніше сприймали аналітичну діяльність як один з етапів науково-технічної діяльності, а тому не стали виокремлювати аналітику. Разом із тим, в сучасних умовах інформаційного суспільства подібна концептуальна похибка є свідченням недостатньо повного розуміння законодавцями актуальності аналітичної діяльності та її ролі і місця у всіх інших видах інтелектуальної діяльності.

Конкретизуючи об’єкти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин, надамо їх приблизний перелік. Пропонуємо зарахувати сюди:

– інформаційний/ інформаційно-комунікативний простір;

– інтелектуальні / інтелектуальні інформаційні технології;

– інформаційні ресурси, що містяться в інформаційних системах (бази і банки даних, бібліотеки, архіви, музеї, сховища, системи діловодства, реєстри, фонотеки та ін.) і зафіксовані на паперових чи інших носіях, а також приватні інформаційні ресурси;

– медіаконтент;

– психологію суб’єкта інформаційних відносин, включаючи психологію сприйняття, психологію хакерства, троллінг, кібербуллінг, фішинг, спамінг, ґрумінг тощо;

– ринок інформаційно-аналітичних послуг, маркетинг інформаційної аналітики;

– соціальні відносини, що виникають на підставі вироблення, оброблення, споживання інформації та обміну нею.

Ми усвідомлено відносимо до об’єктів інформаційний / інформаційно-комунікативний простір, попри те, що такі елементи входять до його складу. У такий спосіб, по-перше, унаочнюється методологічна складова аналітичної діяльності, її наукове підґрунтя. По-друге, суттєво розширяється спектр аналітичної діяльності, що надає можливість у подальшому здійснювати системний підхід у межах парадигми інформаційної глобалізації.

Висновки. Подвійна природа інформаційних ресурсів як об’єкта аналітичної діяльності виявляється в тому, що, з одного боку, ці ресурси виконують інформаційну, довідкову, пізнавальну функції, без них неможливий етап пошуку і збору інформації; з іншого — їх створення, підтримання, систематизація і оновлення само по собі виступає ціллю і змістом аналітичної діяльності великої групи працівників.

Тож за подібного розуміння об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин її нормативно-правове забезпечення базується не тільки на законах України „Про інформацію”, „Про науково-технічну інформацію” і „Про наукову і науково-технічну діяльність”, а й на законах „Про державну статистику”, „Про національну програму інформатизації”, „Про бібліотеки і бібліотечну справу”, „Про захист суспільної моралі”, „Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України”, „Про культуру”, „Про Національний архівний фонд та архівні установи”, „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, „Про телебачення і радіомовлення”, „Про видавничу справу”, „Про рекламу” та ін.

Отже, за відсутності законодавчого визначення об’єктів аналітичної діяльності в інформаційних відносинах фахівець у цій сфері залежно від предмету, цілей і поставлених завдань має звертатися до окремих законодавчих актів.

Література

1. Ліпкан В.А. Консолідація інформаційного законодавства України: [Монографія] / В.А.Ліпкан, М.І.Дімчигло / За заг. ред. В.А.Ліпкана. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В.А. Систематизація інформаційного законодавства України: [Монографія] / В.А.Ліпкан, В.А.Залізняко / За заг. ред. В.А.Ліпкана. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Сурмін Ю.П. Аналітика державного управління: сутність і тенденції розвитку / Ю.П. Сурмін [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// www.academy.gov.ua/ej/ej5/txts/06sypdsv.htm.
4. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 13.12.1991 (редакція від 17.05.2015). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 1977-12
5. Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25.06.1993 (редакція від 19.04.2014. –) [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 3322-12.
6. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 (редакція від 21.05.2015 року) [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2657-12
7. Про наукову і науково-технічну експертизу: Закон України від 10.02.1995 (редакція від 05.12.2012). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ main/ 51/ 95-%D0%B2%D1%80
8. Про інформаційні агентства: Закон України від від 28.02.1995 (редакція від 21.95.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 74/ 95-%D0%B2%D1%80.
9. ДСТУ 5034:2008. Науково-інформаційна діяльність. Терміни та визначення понять. — К. : Держстандарт України, 2008. — 43 с. (Державний стандарт України).

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КІБЕРБЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ: ГІПЕРБОЛІЧНА ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ КІБЕРПРОСТОРУ

admin — Thu, 25 Jan 2018 01:49:13 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Сама проблема формування кіберпростору як окремого виду чи виміру існування та розвитку людини сьогодні належить до глобальних проблем сучасності в контексті балансу миру та рівноваги, і те, що змушує нас постійно змінювати свій погляд на сутність та призначення війни, у тому числі кібервійни, яка здатна як створити всі проблеми і знищити їх, так і в осяжному майбутньому все це вирішити. На глобальність наслідків розповсюдження, наприклад, соціальних мереж звертав свою увагу і засновник Facebook М. Цукерберг [1], який переконаний у тому, що наше покоління вже здатне подолати усі хвороби і ліквідувати бідність. На це також зазначає і президент Глобальної організації союзницького лідерства, Володимир Ліпкан, акцентуючи увагу на розвиткові нейрокібернетики та нейробіології [2].

Питання кібернетичної безпеки вже поступово стають предметом дослідження як українських учених, так і працівників відповідних державних інституцій, які здійснюють наукове забезпечення діяльності органів державної влади. Однак в домінуючої більшості робіт питання методології майже не розглядаються. У цьому методологічному остракізмі я виділю роботи наукової школи В.А. Ліпкана [3-15], які саме і різняться тим, що питанням методології завжди приділяється значна увага.

Водночас методологія дослідження суто кібернетичного простору або кібербезпеки чи то кібербезпекової політики фактично навіть не розглядається.

Однак, читаючи чергову статтю С.П. Капіци, не можу не екстраполювати як сам клас проблем, так і окремі висновки стосовно того, чому саме зараз кіберпростір став набувати таких самоорганізаційних форм.

На думку С. П. Капіци, з усіх глобальних проблем найголовнішою виступає кількість людей, які живуть на планеті: скільки взагалі людей, куди всіх женуть. І саме це виступає центральною проблемою [16].

Екстраполяція знань про можливі розрахунки кількості народонаселення може наблизити до розуміння такого надшвидкого розвитку кіберпростору з подальшим моделюванням наслідків такої геперрозвиненості. Навіть у царині права дослідники звертають увагу на розмиття поняття та розуміння правового простору. Зокрема Ю.Оборотов зазначає, що просторова мобільність стала серйозною загрозою для інститутів державної влади і правової нормативності, що суттєво пояснює необхідність подальших досліджень правового простору [, с. 9].

Шотландський демограф П. Макендрік запропонував формулу зростання кількості людства, причому це зростання, на його думку, було не експоненційним (тобто швидкість зростання є тим вищою, чим більше людей вже проживає на Землі, народжує і виховує дітей, причому це зростання є обмежене доступністю до ресурсів), і гіперболічним — дуже повільним на початку і таким, що занадто прискорюється наприкінці.

Пригадаємо, 10 років тому — у 2007 році — про соціальну мережу Facebook або про телефони IPhone в Україні ще ніхто й не чув, переважна більшість людей, не знала про електронні платежі, а купувати в Інтернет-магазині і замовляти послуги через Інтернет дозволяли собі лише відверті відчайдухи.

За допомогою даної гіперболічної формули можна зрозуміти опис причин та процесу зростання в минулому: швидкість розширення кіберпростору завжди була пропорційною не кількості людей-учасників кібервідносин, а квадрату цього числа, де швидкість розростання мережі залежить не від кількості учасників, а від кількості взаємодії між ними. Квадрат числа характеризує міру складності системи: що більша складність, то швидше зростання.

С. П. Капіца висновує, що наш розвиток полягає в знанні, оскільки саме воно є найголовнішим та визначальним ресурсом людства. Саме тому примітивні міркування і детермінації обмеженості природних ресурсів зі зростанням кількості людства виступають свідомими маніпуляціями із суспільною свідомістю з метою пропаганди конфліктів та зменшення населення. Насадження алармістських поглядів, тиражування науково необґрунтованих даних особливо через технічні можливості соціальних мереж і кіберпростору в цілому сприяють формуванню спотвореного світогляду, позбавленого критичного ставлення до вивчення та усвідомлення навколишнього середовища, у тому числі ролі людини в кіберпросторі.

Звичайно, що головною проблемою, на яку звертають увагу найбільш прогресивні постмодерністські дослідники — це проблема заміщення людей кіборгами. Причому на дану особливість зверталася увага навіть СРСР у кінці 60-х років минулого століття. Натомість проблема полягає не у заміщенні, а у тому, яка кількість людей на планеті є доцільною і комфортною, науково обґрунтованою для проживання. З іншого боку, будь-яка наука є лише етапом пізнання нескіченності знання, тому висновки, що можуть здаватися сьогодні обґрунтованими через певний проміжок часу можуть бути спростовані при застосуванні нової методології.

Стосовно кіберпростору, то в ньому місця звичайно вистачить усім. І в цьому полягає пастка «інформаційної демократії»: пропонуючи різні можливості доступу та використання, початково відсутні справедливі критерії перерозподілу кіберпростору.

Дуже влучний жарт, який яскраво описує сутність даного процесу: якби в Сахарі був соціалізм, то там був би дефіцит піску. Відтак проблема не у кількості соціальних мереж, комп’ютерів, доступу до них, а в справедливому розподілі можливостей щодо управління ним.

Інформаційна нерівність існуватиме завжди, тож фактично, ті країни або соціальні системи, які зараз перебувають на інформаційній периферії, з часом залишаться поза контекстом майбутнього кіберсвіту взагалі. Саме ця проблема, з-поміж низки інших, формує передумови для актуалізації не лише розроблення, а й негайного впровадження і розвитку кібернетичної функції держави. Одним із завдань кібернетичної функції має стати формування умов для збереження загального закону розвитку, збереження балансу, за якого нерівномірності вирівнювалися б таким чином, щоб у масштабах людства закон розвитку залишався незмінним.

Яскравий приклад: кібератака на центральні органи виконавчої влади в Україні 27 червня 2017 року. Основна причина — використання більшістю органів державної влади однакової (у тому числі не вітчизняної) операційної системи. Це створило безперешкодні можливості до написання, впровадження, чіткого управління вірусом і отримання гарантованого результату — дестабілізація діяльності органів державної влади через вчинення системної спланованої умисної кібератаки.

Пояснення швидкоплинності світових цивілізацій також можемо знайти і в теоретичному обґрунтуванні історичної періодизації, яка слідує за астрономічним часом, що тече рівномірно і незалежно від розвитку людської цивілізації, в слідуючи власному часу системи. Причому власний час системи слідує тій самій залежності, що споживання енергії або приріст: що складніша організація кіберпростору, то швидше він розвивається. Більше того, якщо ще у 2007 році була розроблена Стратегія розвитку інформаційного суспільства до 2015 року, то сьогодні вже можна чітко говорити не про інформаційне суспільство, а про суспільство знань або кібернетичне суспільство, оскільки переважна більшість населення проводить більшість свого часу у кіберпросторі. Таким чином абсолютно логічним виглядає конфлікт поколінь, зневага до традицій, нерозуміння потреби в національній самоідентичності як коріння нації… Стертя поколінь і конфлікт між ними знеславлюють взагалі потребу в історії тієї чи іншої соціальної системи, ігноруючи трансцендентальні зв’язки між минулим, сьогоденням і майбутнім.

Споживання енергії є пропорційним квадрату числа людей, тобто споживання енергії конкретною людиною є тим більшою, чим більше людей мешкає на планеті.

Застосувавши метод екстраполяції можу висновувати, що чим більшою є кількість користувачів Інтернету, або іншими словами — учасників кібервідносин, тим більш складною стає мережа, а вироблювана ними сумарно інтелектуальна енергія також збільшується, утворюючи нових кіберпасіонаріїв.

І тим привабливішою є думка С. П. Капіци про те, що історична періодизація слідує не за астрономічним часом, який протікає рівномірно і незалежно від людської історії, а за власним часом системи. Власний же час слідує тій самій залежності, що і споживання енергії або приріст населення: він протікає тим швидше, чим вищою є складність нашої системи, тобто чим більшою кількість людей проживає на Землі [16].

Таким чином, для ефективного правового регулювання кібервідносин маємо вивчати не той стан, який зараз існує, а прогнозувати і моделювати ті кібервідносини, які будуть в майбутньому, і формувати механізм правового регулювання, виходячи із майбутнього стану системи. Відтак мусимо говорити про домінування прогностичної функції права, замість інструментальної.

Адже за нинішніх умов розвитку кіберглобалізції доцільно зважати на такі компоненти:

1) зі збільшенням кількості учасників кібервідносин збільшується складність кіберпростору;

2) чим більшою є складність і структурованість кіберпростору, тим швидше плине час;

3) чим швидше плине час, тим швидше відбувається трансформація кіберпростору;

4) чим швидше відбувається трансформація кіберпростору, тим складнішими стають кібервідносини, тим складшніше завдання щодо їхнього правового регулювання для держави, за умови послуговування застарілим методологічним інструментарієм прогнозування соціально-політичних та інформаційних процесів у державному управлінні.

Більше того, демографічна модель «нарізає» історію людства на однакові за змістом періоди, протягом кожного з яких проживало близько десяти мільярдів людей. На думку С. П. Капіци, саме така періодизація існувала в історії і палеонтології задовго до появи глобальних демографічних моделей [16].

Я ж можу зробити свій висновок: за умови формування кількісного складу в кіберпросторі обсягом близько десяти мільярдів, відбудеться трансформація людства і перехід до кіберсвіту. Причому в дану кількість я зараховую не лише людей, а й штучний інтелект, який також виступатиме повноправним учасником кібервідносин.

Розрив між поколіннями насправді виступає наслідком пришвидшення протікання часу, перетікання життя у кіберпростір, де швидкість часу набагато більша ніж в реальності. Таким чином, проживаючи більшу кількість подій за одиницю часу в кіберпросторі життя в реальному просторі стає нецікавим, воно значно уповільнюється, тож ті люди, що витрачають більшість свого часу в кіберпросторі насправді розумово переживають більшу кількість подій.

Майбутнє може не згодитися нинішньому поколінню, а минуле їм не потрібно через колосальний ментальний розрив і нерозуміння використання надбань минулого як нині, так і в найближчому майбутті. Так, навряд чи можна пояснити сьогодні дитині, що колись існував час без Інтернету, без доповненої реальності, без 3 D.

Такий висновок робить і С. П. Капіца, зазначаючи, що якщо кожне покоління живе у власній епосі, спадок попередніх поколінь йому просто не знадобиться. Також науковець справедливо зазначає, що гіперболічне зростання чисельності людства як основний закон зростання має змінитися. Адже відповідно до нього, нині на планеті Земля мало б проживати близько 10 мільярдів людей, однак нас лише сім [16].

На мою думку, нині відбувається демографічний перехід від нестримного зростання населення до його переходу у кіберпростір і формування там штучного інтелекту та кіборгів. Тож, ці 10 мільярдів тепер включатиме не лише людей, а й штучний інтелект та кіборгів. Мої думки підтверджуються даними, які були мною отримані й оброблені стосовно найбільш технологічно розвинених країн, зокрема Японії. У цій країні щороку зростає кількість молодих людей, які не хочуть мати дітей, не хочуть мати стосунків і створювати сім’ю, надаючи перевагу кіберсексу, кібервідносинам і взагалі замінюючи власне життя в реальному просторі на існування та розвиток у кіберпросторі, спілкування зі штучним інтелектом та роботами.

Чи є це катастрофою? Важко сказати, але фазовий перехід за даного випадку виступає наступним етапом прогресу людства, якщо людство вичерпало свої потенції у розвитку біологічних форм існування, то його перехід у кіберпростір можна трактувати як наступну технотронну еру, еру прогресу людства і позбавлення його від значних вад, котрі заважають йому розвиватися саме в ракурсі homo sapiens.

Розуміння даних тенденцій сприятиме унормуванню відповідним чином і суспільних відносин. Адже збереження однакової методології до дослідження різновекторних процесів у різні епохи та часи, неврахування процесів кіборгізації, перенесення реального життя біологічної людини до кіберпростору є наслідком ортодоксальних кліше застосування однакових цінностей, швидкості та режиму розвитку людства, які зараз суттєво змінюються.

Важливим в даному контексті виступає з’ясування змісту кіберпростору з позицій правничої герменевтики та юридичної лінгвістики.

Список використаних джерел

1. Промова Марка Цукерберга перед випускниками в Гарварді: Режим доступу: www.youtube.com/watch?v=k_LyFC8WQtk
2. Владимир Липкан с Electric Avenue : Режим доступу : www.youtube.com/watch?v=jmQKrucFqHM
3. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
4. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
5. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
6. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
7. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
8. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
9. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
10. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
11. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
12. Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.
13. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
14. Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
15. Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.
16. Режим доступу: https://www.aum.news/nauka/1206-poslednyaya-statya-s-p-kapitsy
17. Оборотов Ю. Наповнення правового простору / Ю. Оборотов // Юридичний вісник. — 2017. — № 1. — С. 5—10.

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КІБЕРБЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ: КІБЕРНЕТИЧНИЙ ПІДХІД

admin — Wed, 24 Jan 2018 01:44:24 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Актуальною методологічною проблемою на сучасному етапі виступає застосування адекватної досліджуваному феномену наукового методу. Нині можна спостерігати всеохоплююче застування системного підходу. Багато дослідників, розглядаючи кібербезпеку, також чомусь вдаються до такого хибного методологічного кроку. Адже вочевидь зрозуміло, що кібербезпека як один із приватних феноменів кібернетики, має вивчатись за допомогою передусім базової методології — кібернетичного підходу.

Актуальність теми зумовлена необхідність побудови валідної наукової моделі дослідження кібербезпеки. В практичному руслі це дозволить правильно розуміти природу даного явища, а також формувати адекватні прогнозні моделі для будови організаційно-функціональної структури національної системи кібербезпеки.

Відтак, мета даної статті: розглянути евристичні можливості кібернетичного підходу як методологічного інструмента дослідження кібербезпекової політики.

Проте звертають на нього увагу, в першу чергу, фахівці з питань інформаційної безпеки НІСД та представники наукової школи В.А. Ліпкана [1-13]. Також серед окремих публікацій певних авторів можу відзначити Лахно В. А. [14], Панченко В. М. [15] та ін. Однак в даних роботах питанням методологічного характеру уваги майже не приділено. Більш того, відмічу що на даний момент в Україні з юридичних наук не захищено жодної дисертації з питань кібербезпекової політики або правового регулювання кібернетичної безпеки, незважаючи на нагальність наукового вивчення даної проблеми. Так само лишаються осторонь важливі питання методологічного характеру, які власно і задають нові горизонти пізнання, перетворюючи науковий пошук у цікаву дослідницьку практично спрямовану діяльність.

У даній статті я зосереджу вагу на аналізові евристичних можливостей кібернетичного підходу.

Кібернетика (від грецьк. мистецтво управляти) — наука про загальні закони отримання, збереження, передачі і розповсюдження інформації у складних управляючих системах. При цьому під управляючими системами розуміється не лише технічні, а й будь-які біологічні і соціальні системи. Прикладами складних управляючих систем є нервові системи живих організмів, в особливості організм людини, а також апарат управління у суспільстві [16, с. 440].

Термін „кібернетика” уперше (після давніх греків) вжив у 1834 році французький вчений А.-М. Ампер (1775 – 1836) у запропонованій ним класифікації наук для означення не існуючої на той час науки про управління людським суспільством. Після Ампера даний термін було забуто і відроджено американським вченим Н.Вінером (1894 – 1964) у назві своєї книги, опублікованої у 1948 році. Цю дату прийнято вважати датою народження Кібернетики як самостійної науки.

Норберт Вінер визначив кібернетику як науку про управління і зв’язки у тварині і машині [17]. Людське суспільство випало у цьому визначені. Почуваючи цей недолік, Н.Вінер опублікував у 1954 році нову книгу „Кібернетика і суспільство”. Для цих книг Вінера є характерним оповідний підхід, автор описує власні думки і ураження у зв’язку з деякими дослідженнями, які виконувалися ним і його колегами в області теорії випадкових процесів і фізіології нервової системи. По суті, вона не містить послідовного викладу методів нової науки і її результатів. Більш систематично суть кібернетики у 1956 р. виклав англійський вчений У.-Р. Ешбі [18].

У цілому для розвитку кібернетики в США і Західній Європі, особливо на перший порах, було характерним захоплення її філософськими аспектами. Разом із тим, розгортання використання цифрових обчислювальних машин у 50-их рр. 20 століття і автоматизованих систем управління потребувало створення наукових основ проектування таких машин і систем. Оскільки книжки та статті, що з’явилися на той час з кібернетики [19-23], а також з дослідження операцій [24-26], не давали відповіді на животрепетні запитання, порушені практикою, більшість спеціалістів за кордоном із великим скепсисом стали ставитися до самої науки кібернетики.

Стосовно нових наукових методів і результатів, що виникли у зв’язку із задачами проектування ЦОМ і АСУ, то їх об’єднали до нової науки, котра отримала назву в США та Англії „computer science” (комп’ютерна наука), у Франції „informatic” (інформатика). Сам же термін „кібернетика” стали уживати у більш вузькому розумінні, розуміючи під ним здебільшого аналогії, які існують між машинами і живими організмами, а також філософські питання, що виникають у зв’язку із соціальними наслідками автоматизації. Лише у кінці 60-их рр. стала помітною тенденція до зближення між „кібернетиками” і „цифровиками” [16, с. 440].

Кібернетичний підхід, на думку окремих дослідників, виступає частково науковим методом дослідження.

Однак, якщо продивитись роки такого ставлення та співставити із періодизацією розвитку науки кібернетики, то можна чітко простежити: така тенденція як раз припадає на другий період розвитку кібернетики : 60 роки ХХ століття, коли науки що перебувала у стадії ствердження і розповсюдження, у той час, коли ще точилися жваві дискусії щодо необхідності взагалі її існування.

Адже, починаючи із 70 років, коли кібернетика вже остаточно уконституювалась в якості окремої науки, такий підхід вже не виглядав беззаперечним.

У цілому наприкінці 1990-років остаточно унормувалася позиція, згідно з якою кібернетика вже повністю охоплювала не лише теорію цифрових обчислювальних машин, а чисельні застосування в різноманітних областях, починаючи із автоматизації обробки наукових даних до управління великими економічними та соціальними системами.

Таким чином можна виділити три компоненти кібернетики:

теоретична кібернетика — яка досліджує філософські і математичні проблеми кібернетики;
технічна кібернетика — досліджує принципи розроблення технічних систем, фактично будови кіберпростору;
прикладна кібернетика — досліджує можливості використання ідей, методів і технічних засобів кібернетики для вирішення практичних завдань і різних сферах життєдіяльності людини.

Фактично елементарна схема управління слугує прообразом самоорганізації штучного інтелекту:

1) інформація передається від суб’єкта управління до об’єкта каналами прямого зв’язку;

2) каналами зворотного зв’язку отримується інформація від об’єкта управління до суб’єкта;

3) на підставі отриманої інформації відбувається корегування і корекція алгоритма управління.

Формування окремих кластерів інформації, спрямованих на конкретну таргетовану аудиторію відповідає принципу дискретності інформації, за якого вона подається у вигляді послідовності сигналів, відділених один від одного кінцевими або просторовими проміжками. При цьому кількість різних станів сигналів і кінцевим.

Можливість накопичення інформації в управляючих системах і здійснення складних її перетворень, що була реалізовано зі створенням ЦОМ зумовила можливість формувати і успішно вирішувати завдання не лише фізичної, а й розумової діяльності людини. Теоретична база кібернетика почала збагачуватись через множення дискретних форм уявлення інформації.

Завданням теоретичної кібернетики — створення наукового апарату і методу досліджень, який є придатним для вивчення широких класів систем управління незалежно від їх конкретної природи [16, с. 441].

Відтак теорія інформації, яка вивчає кількісну міру інформації є одним із наукових напрямів, які увібрала у себе теоретична кібернетика. Так само як і теорія кодування і теорія алгоритмів, які вивчають подання дискретної інформації у вигляді послідовностей і перетворенням таких послідовностей відповідно.

Саме в рамках кібернетики були вперше досліджені гібридні системи, і відповідно на основі кібернетики і було розроблено алгоритм ведення гібридної війни, методологічною базою якого виступили:

1) теорія випадкових процесів;

2) теорія ігор;

3) теорія статистичних рішень;

4) методи вирішення складних екстремальних завдань (лінійне, стохастичні і динамічне програмування)

5) теорія графів;

6) теорія струн;

7) теорія систем, що самоорганізуються (синергетика).

За допомогою даних теорій стає можливим наблизитися до розкриття закономірностей накопичення і перетворення інформації в мозоку людини.

Важливим методологічним інструментарієм виступає експеримент і комп’ютерне моделювання.

Таким чином, наявність специфічного предмета дослідження формує особливі нові методи дослідження, які знаходять своє застосування і в інших науках, незалежно від специфіки об’єктів, що вивчаються.

Ще на зорі уконституювання кібернетики дослідники ставили собі запитання стосовно меж розвитку штучного інтелекту. Таких меж принципово не існує. Зокрема, моя гіпотеза підтверджується і словами Фред Коен (F. Cohen) у праці «Computer Viruses: theory and experiments», присвяченій математичним основам вірусної технології, який у 1984 році довів: із того, що множина всіх можливих злоякісних кодів нескінченна, випливає нескінченність множини самих атак [27, С . 43].

Найбільш складними завданнями для штучного інтелекту буде здатність:

самостійно ставити собі завдання, виробляти таймінг їх реалізації, здійснювати пріоритезацію завдань з метою досягнення загальних цілей системи. Штучний інтелект навряд чи зможе бути креативним;
постановка загальних цілей розвитку усього виду кіборгів на базі їх кооперації та врахування багатоваріантних моделей самоорганізації кожного кіборга зокрема;
оцінка внаслідок комунікація і застування критичного мислення отриманих результатів і рішень з метою удосконалення системи управління.

Розвиток кібернетики розвіяв побоювання Н.Вінера стосовно того, що зі збільшенням інформаційних потоків прямо пропорційно зростатиме і можливість вчинення помилок ЦОМ [17]. надійність кібернетичних систем спирається не стільки на зростаючу надійність їх елементів, а й на можливість побудови невизначеної кількості надійних систем із ненадійних елементів.

Кібернетика, будучи комплексною наукою, створює значні можливості для дослідження кібернетичного простору з метою проактивного формування алгоритмів соціального управління, соціалізації штучного інтелекту, формування балансу інтересів розвитку людини і розвитку штучного інтелекту.

Якщо з позиції тектології кіберпростір виступає симулякром реальності, то з позицій кібернетики кіберпростір не є відображенням або симулякрум реального простору — він унормовується як самостійний простір. Відповідно, говорити про необхідність розроблення правового регулювання суспільних відносин у кіберпросторі можна лише за таких умов, коли буде достатньо точно та однозначно усвідомлена максима: ефективність регулювання базуватиметься на прогностичних моделях розвитку кіберпростору в майбутньому.

Тобто ми маємо регулювати і формувати правовий механізм, виходячи не з потреб сьогодення, а з потреб майбутнього. Відповідно, поки право виконуватиме свою інструментальну функцію, то як раз і настане це майбуття. Якщо ж регулювати і формувати правову базу стосовно тих відносин, що існують зараз, то за такого випадку держава завжди буде позаду, а право перетвориться не на регулятор суспільних відносин, а на реєстратора таких відносин.

Більше того з урахуванням тенденцій кіборгізації механізм правового регулювання за даного випадку наперед створить умови для рівноправного симбіотичного співіснування кіборгів, штучного інтелекту та живої людини. Відтак розвиток даних суб’єктів гібридних відносин вже буде наперед передбачений в законодавстві і визначений. Якщо ж упустити цей момент, то стрімкий розвиток робототехніки та самовідтворення штучного інтелекту, його експоненційний розвиток може привести до того, що нам не вдасться створити ті правила, які штучний інтелект сприйме як прийнятні для себе.

Формування проактивної правової бази із передбаченням вже зараз майбутніх тенденцій сприятиме правильному входженню кіборгів (та інших нових гібридних суб’єктів соціальних відносин) в наше суспільство; розумінню того, що люди залишаються суб’єктами управління, водночас самі люди створюють правила життя як собі, так і тим кіборгам, які будуть співвіснувати з ними в реальному світі — інтегрованому світі homo sapiens і homo cyberus.

Якщо узяти дрони і автопілоти, роботи, які патрулюють вулиці та хайвеї в Абу Дабі в ОАЕ, то вони вже є самостійними в прийнятті окремих рішень. Якщо вони знатимуть правила, нестимуть відповідальність за недотримання тих чи інших правил на рівні з людиною, це наперед створить статус-кво людей і кіборгів і дасть можливість залишити людині ініціативу в управлінні розвитком.

Зважаючи на недолік інформації про соціальні системи, а також подекуди практичну неможливість проведення натурних експериментів у різноманітних сферах життєдіяльності, створюють евристичні моделі, в яких відтворюються гіпотези про структуру і функції системи з використанням наявної інформації і заповненням її прогалин за рахунок припущень. Евристичні моделі корисні для перевірки гіпотез, планування експериментів і управління системою.

За характером блок-схем моделі можна умовно поділити на феноменологічні і структурні [16, с. 447—448].

Феноменологічні (функціональні) моделі відображають часові і причинно-наслідкові відношення між дискретними явищами, що характеризують функцію системи без урахування її структури. Можливими є моделі різної складності: моделі, що відображають залежності дискретних входів і виходів цілої системи, що розглядається як чорний ящик, і ієрархічні моделі, в яких представлені не лише загальні для системи входи і виходи, але й дискретні функції внутрішніх підсистем, які при інтеграції визначають цілісну поведінку. Деталізація функцій, виділення декількох рівнів, розчленування енергетичних та інформаційних потоків, прив’язка до внутрішніх структурних елементів, уведення імовірнісних оцінок і зворотних зв’язків хоча і певним ускладнює моделі даного типу, втім наближає до розкриття сутності системи.

Структурні моделі — будуються на базі внутрішньої структури системи і відображають один або декілька ієрархічних рівнів (елементи, підсистеми, зв’язки). До структури прив’язуються безперервні і дискретні зміни часткових функцій, з яких розраховуються сумарні функції системи як цілого. Модель становить собою плоску або просторову мережу, що відображає робочі і управляючі елементи системи. Структурні моделі краще придатні для вираження сутності систем, однак складність розрахунків не дозволяє починати моделювання із низьких структурних рівнів і змушує обмежуватися відображенням окремих підсистем і приватних функцій.

Алгоритм застосування кібернетичного підходу полягає у наступному.

У цілому алгоритм кібернетичного підходу становлять наступні елементи [16, с. 447].

Визначення мети управління. Вона виражається моделями висхідного, проміжного і кінцевого стану системи. Мету встановлює людина, а кількісні динамічні моделі одного з типів записуються до пам’яті комп’ютера або виражаються аналоговою моделлю. Ці моделі дозволяють прогнозувати природні зміни системи за різних висхідних умов.

Перерахування засобів управління з програмами їх впливу на елементи системи. Наприклад, перелік засобів фізичного впливу на порушника правопорядку із зазначенням механізму дії у вигляді зміни поведінки на правомірну.

Складання алгоритму управління. Розрахунок за моделюю зміни системи у часі за різних управляючих впливів і вибір оптимальної стратегії і тактик управління для досягнення мети. Прийняття рішення і уточнення програми управління. Наприклад, вибір методів впливу при масових заворушеннях за критеріями ефективності залежно від висхідного стану заворушень, загальної оперативної обстановки у місті події і програма послідовності застосування засобів.

Контроль виконання програми управління. Він передбачає систему зворотних зв’язків, оцінку стану системи на проміжних стадіях і корекцію управляючих впливів залежно від ефекту управління. Це є ключовим моментом, оскільки можливі лише імовірнісні моделі, що не дозволяють однозначно передбачити її реакції на управління.

Значимість кібернетики зростає разом із розвитком кібервідносин, уконституювання кіберпростору як самостійного та окремого простору, з притаманними його складовими гібридних відносин.

Внаслідок цього постає потреба у певному теоретико-методологічному рівні використання кібернетики на сучасному етапі, що в цілому формує і задає нові горизонти пізнання нових соціо- і кібергуманітарних систем.

Список використаних джерел

1. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
2. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
3. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
5. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.
11. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
12. Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
13. Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.
14. Лахно В. А. Побудова адаптивної системи розпізнавання кіберзагроз на основі нечіткої кластерізації ознак / В. А. Лахно // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. — 2016. — № 2(9). — С. 18-25.
15. Панченко В. М. Зарубіжний досвід формування систем захисту критичної інфраструктури від кіберзагроз / В. М. Панченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави : наук.-практ. журн. — К. 2012. — №3 (10). — С. 100-109.
16. Энциклопедия кибернетики в 2-х томах. — Т. 1. — К. : Главная редакция украинской советской энциклопедии, 1974. — 608 с.
17. Винер Норберт. Кибернетика, или управление и связи в животном и машине. – М.: Главная редакция изданий для зарубежных стран издательство «Наука», 1983. –338с.
18. Ешби У. Росс. Введение в кибернетику. — М., 1956. — 285с.
19. Бир С.Т. Кибернетика и управление производством. – М., 1965, – 391с.
20. Новик И.Б. Кибернетика: Философские и социальные проблемы. – М.: Госполитизат, 1963. – 207с.
21. Мамзин А.С., Рожин В.П. О законах функционирования и законах развития. – Вопр. Философии, 1965, №4, – С.4.
22. Левин В.Г. Детерминизм и системность. Международный анализ специфики системной детерминации. – Куйбышев: Изд. Саратовского университета, 1990. – 136с.
23. Гурней Б. Введение в науку управления. – М., 1969. – 430с.
24. Вагнер Г. Основы исследования операций. В 3-х томах. Перевод с англ. Б.Т. Вавилов. Т.1. – М.: «Мир», 1972. – 335с.
25. Вентцель Е.С. Исследование операций. Задача, принципы, методология. 2-е издание. – М.: Наука, 1988. – 208с.
26. Воронов А.А. Исследование операций и управления. – М.: Наука, 1970.– 128с.
27. Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок, В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КІБЕРБЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ: ТЕКТОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

admin — Tue, 23 Jan 2018 01:41:11 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Важливість кіберпростору для життя сучасного суспільства день від дня стає очевидною. Причому йдеться не лише про збільшення користувачів мережі Інтернет, а й про поступове проникнення його у найбільш важливі сфери життєдіяльності, зміни формату суспільних відносин, уведення до її структури такого суб’єкта як штучний інтелект. Наразі використання мережевих можливостей та технологій стає все більш очевидним для політики і безпеки держави, однак для дослідження як загроз, так і вироблення напрямів державної безпекової політики у кібернетичній сфері використовують застарілу методологію. Якщо у світі сьогодні ще зберігається стратегічний баланс у сфері звичайних озброєнь та зброї масового знищення, то питання паритету в кіберпросторі принципово досягти неможливо через механізми самоорганізації кіберпростору. Скажу відверто свою думку: паритету вже не існує. Тож, якщо ми і надалі будемо прагнути вивчати кіберпростір за допомогою нинішньої методології і лінійного розуміння, то ризикуємо назавжди залишити мрії про авангард цифрової цивілізації.

Відтак актуальним завданням є формування адекватної описуваному феномену методології його дослідження. Відтак мета даної статті: розглянути евристичні можливості тектології як методологічного інструмента дослідження кібербезпекової політики.

Питання кібернетичної безпеки вже поступово стає предметом дослідження українських учених. Проте звертають на нього увагу, в першу чергу, фахівці з питань національної безпеки та представники наукової школи В.А. Ліпкана [1-13]. Також серед окремих публікацій певних авторів можу відзначити Лахно В. А. [14], Панченко В. М. [15] та ін. При цьому в даних роботах питанням методологічного характеру уваги майже не приділено. Більш того, відмічу що на даний момент в Україні з юридичних наук не захищено жодної дисертації з питань кібербезпекової політики або правового регулювання кібернетичної безпеки, незважаючи на нагальність наукового вивчення даної проблеми. Так само лишаються осторонь важливі питання методологічного характеру, які власно і задають нові горизонти пізнання, перетворюючи науковий пошук у цікаву дослідницьку практично спрямовану діяльність.

Виклад основного матеріалу

Отже, як було мною зазначено, характерним та визначальним для будь-якої теоретичної роботи виступає методологія дослідження. Вкрай очевидно і важливо зрозуміти, що кібербезпека і кібернетична політика майже аксіоматично мають розглядатися за допомогою науки кібернетики, кібернетичного підходу та кібернетичного моделювання, чому і будуть присвячені мої окремі дослідження.

Водночас передвісником формування науки кібернетики була тектологія, розробником якої виступав О.О.Богданов [16-18]. Відтак, в рамках даної статті я і розгляну тектологію як один із методологічних інструментів вивчення кібербезпекової політики.

Примітно, що у сучасних дослідженнях до тектології та її евристичного і методологічного потенціалу сучасні дослідники майже не звертаються. Винятком є підручник з теорії управління в органах внутрішніх справ під редакцією В.А.Ліпкана, в якому розглядається потенціал тектології в контексті еволюції системних уявлень [19, с. 291—298].

Для мого дослідження положення тектології можуть бути використані в наступних вимірах.

Тектологія (від грецьк. тесляр, будівельник, творець) — усезагальна організаційна наука, яка становить собою спробу розгорнутої будови загальної теорії організації і структури систем. Автором і розробником даної концепції виступає Олександр Олександрович Богданов (справжнє прізвище Малиновський).

Безпосередньо термін „тектологія” було уведено в науковий обіг Е Геккелем, яким він позначив дисципліну, котра описує принципи будови живих організмів. Передумовою тектології, за О.О.Богдановим, є положення про те, що закони організації систем є єдиними для будь-яких об’єктів, речових і духовних, завдячуючи чому уможливлюється її вивчення в узагальненій формі.

Визначення організованої системи формується в тектології за принципом „ціле є більшим суми своїх частин”, зміст якого розкривається через аналіз взаємодії позитивного прояву окремих частин (активностей) і таким, що їм протистоять, нейтралізуючих проявів (опорів), причому перші в межах цілого сумуються, а другі не сумуються або сумуються неповно.

У поєднанні із експоненційною та гіперболічною теоріями людського розвитку, за таких умов вочевидь формується цілісна картина про множинність альтернатив розвитку реального світу через надмірно швидкий розвиток кіберпростору та відносин у ньому. Формування кіберпростору ще навіть кілька років тому було ідентифіковано як певна наукова гіпотеза, оскільки він трактувався як окремий прояв інформаційного простору, і відповідно кібербезпекова політика не розглядалася контекстуально відірвано від інформаційної політики. Але розвиток інформаційного суспільства, трансформація його у суспільство знань, шалений розвиток суспільних відносин у кіберпросторі вияв теоретичну нездатність прогнозування розвитку кіберпростору на підставі застарілої та ортодоксальної наукової методології, яка не враховує сучасного складного багатоальтернативного світу і потребує адекватних як математичних, так і соціогуманітарних моделей пояснення напрямів та тенденцій прогнозування тих чи інших процесів.

Таким чином, спроба регулювати існуючі кібервідносини — це завжди по факту констатація минулого. Нині кіберпростір за своїм розвитком випереджає реальність, тому і намагання держави якимось чином регулювати дані процеси має будуватись на прогнозних моделях і сценарному підході, і не описувати нові явища за допомогою лише застарілих матриць на кшталт суб’єкт-об’єктних відносин. Саме тому дана робота і виконується в рамках адміністративного та інформаційного права, які є найбільш динамічними галузями права, відображаючи рухливість суспільних відносин, притаманну стрімкому розвитку суспільства.

Наразі постає і нова наукова проблема: наукове передбачення розвитку як реального, так і кіберпростору і відповідно розгляд можливостей уведення до суб’єктів правових відносин кіборгів та штучний інтелект. Хочемо ми того чи ні, але за кілька років роботизація багатьох сфер життєдіяльності призведе до формування з одного боку значної кількості безробітних і бідних. а з іншого висуне не перший план необхідність розгляду штучного інтелекту як рівноправного учасника суспільних відносин. Звичайно, що це суперечить логіці нинішнього дня, але дана логіка будується лише на тих знаннях, які є сьогодні і не враховує майбутніх знань. Адже за нинішніх умов суб’єктом соціальних відносин може виступати лише людина… Однак, у тому і полягає сенс і гнучкість у розумінні тенденцій розвитку кіберпростору.

Так, наприклад майбутніми професіями, тобто такими професіями, які будуть витребувані динамікою суспільного розвитку виступатимуть:

1) археолог космічного сміття, до функцій якого входитиме відшукування та дослідження уламків, що перебувають на орбіті. Вони також проводитимуть екскурсії закинутими космічними кораблями;

2) фахівець зі збереження пам’яті. До 2020 року інтерфейси software-brain набиратимуть популярності, що дозволить фіксувати масовій аудиторії думки, спогади і мрії. Даний вид фахівців допомагатиме людям використовувати дані системи для збільшення місткості сховища;

3) стратег з відновлення дикої природи, який зможе відроджувати вимерлі багато століть тому види живих рослин і тварин;

4) інноватор батарей — буде винаходити нові способи збереження заряду елементів живлення;

5) дизайнер частин людського тіла. Прогрес біоінженерії дозволить жити середньостатистичній особі мінімум до 100 років, через те, що заміна тканин організму стане звичайною справою. В рамках даної професії будуть суміщення знання біоінженерії та естетичного дизайнера.

6) дизайнер кіберсередовища — дана професія буде актуальною через те, до 2025 року більшість населення планети, окрім інформаційної периферії, значну частину свого часу проводитимуть в кібернетичному середовищі: ігри, розваги, роботи, робота з хмарними сховищами, віртуальні конференції тощо;

7) кіберадвокати — адвокати між людиною та штучним інтелектом, причому вони мають відстоювати права і законні інтереси не лише людей, а й штучного інтелекту, як рівноправного учасника суспільних відносин. Також дані адвокати можуть виступати медіаторами між людиною і штучним інтелектом;

8) коментатор цифрової культури — формування нового виду покоління призведе до зміщення комунікативної функції, оскільки здатність говорити візуальною мовою стане важливою підоймою розвитку сучасної науки, зокрема і правової науки та соціальних медіа;

9) біохакер працюватимуть на засадах фріланса у кіберпросторі у віртуальних командах. Найбільш небезпечним стане протидія біохакерів зажерам штучного інтелекту;

10) аналітики-креативники кіберданих, до основних завдань яких входитиме обслуговування значних масивів даних із різноманітних дівайсів та пристроїв, що будуть підключені до глобальної мережі.

При цьому усі перелічені професії базуватимуться на наявності чотирьох основних компетенцій: комунікація, кооперація, креативність і критичне мислення.

Я переконаний у тому, що штучний інтелект має розглядатися вже зараз як рівноправний учасник правовідносин і відповідно до цього мають бути прописані його правила співжиття з біологічною людиною (представниками нашого виду). За нашого випадку, автоматизація та переведення державних реєстрів багатьох країн на платформи блокчейн, які за своєю здатністю унеможливлюють здійснення державного контролю створюють умови для встановлення такого контролю з боку штучного інтелекту і фактична цифровізація світу може відбуватися не за правилами і моделями, які намалювала собі людина, а за тими, як це змоделює і обґрунтує сам для себе штучний інтелект.

Моє бачення і тверда наукова позиція стоїть на тому підґрунті, що наука і її цінність полягає у передбаченні і формуванні прогнозних моделей і сценаріїв розвитку різноманітних подій із відповідними механізмами реагування держави. За такого підходу ми не відстаємо, ми не реагуємо, а діємо проактивно, адже за даного випадку ми формуємо майбутнє і реальність і штучний інтелект приходить до нас в світ і буде функціонувати за нашими правилами.

За іншого випадку створення штучного кіберпростору призведе до можливої конкуренції кіборгів та людини через неефективність управління людиною тими чи іншими ресурсами. Звичайно, що людина дану конкуренцію програє, адже вона керується не завжди розумом, а й емоціями, уподобаннями, традиціями, національними та культурними звичаями тощо. А головне: людина втомлюється — навчатися, працювати, самовдосконалюватися. Чого не можна сказати про штучний інтелект.

Основна ідея тектології полягає у тотожності організації систем різних рівнів: від мікросвіту — до біологічних і соціальних систем. Дану ідею майже на десять років пізніше розвивав Людвіг Фон Берталанфі у своїй теорії систем.

Існування системи суспільних відносин являє собою процес динамічний, тому поява тих чи інших факторів, що впливають на її розвиток, є атрибутивною. Розглядаючи флуктуації системи кібернетичної безпеки доцільно зважати, що вони спричинюють вихід системи на біфуркаційні точки, — точки розгалуження шляхів еволюції, — внаслідок чого постає потреба у вирішенні подальшої долі існування системи. Цією точкою може стати суперечність між реальним та кібернетичним простором, що може призвести до зміни організаційних форм системи.

Вихід системи на рівень біфуркаційних точок свідчитиме про потенційну можливість порушення рівноваги / паритету і здатність системи перейти або до іншого рівня і відповідно спричинити трансформації організаційних форм або ж бути зруйнованою.

Такий підхід до розгляду кібербезпекової політики допомагає вирішувати завдання щодо коректного діагностування, прогнозування та ідентифікації біфуркацій.

Щодо соціальних процесів О.О.Богданов вважав, що будь-яка людська діяльність об’єктивно є організуючою і дезорганізуючою. Таким чином сповідувався природний дуалізм. До речі, можу провести аналогію між даним принципом і засадами квантової фізики: в ній молекула розглядається з двох позицій: як частка, біля ядра котрої обертаються електрони і як енергія, що має розсіяний характер. Саме квантова фізика лягає в основу створення нових квантових комп’ютерів та квантових супутників.

За нашого випадку формування і відокремлення кіберпростору від реального простору почасти призводить до дихотомії даних просторів: вони існують майже окремішно і порізнено, і не завжди простір реальний визначає правила поведінки у просторі кібернетичному. Більше того можу говорити і про чітке формування видової картини кіберпростору: це і доповнена реальність і додаткова реальність і віртуальна реальність. Кожна з них є частковим проявом кібернетичного простору, адже в ньому і завдяки ньому вони існують.

Більше того, кіберпростір, керуючись механізмами багатоальтернативної самоорганізації, розвивається за власними законами — об’єктивними засадами. Причому я не можу на даному етапі описувати такі події терміном „принципами”, оскільки останні виступають пізнаними людиною закономірностями. Людина ж поки не пізнала принципи кіберпростору, адже закони його розвитку є об’єктивними для нього самого, натомість не є пізнаними людиною, оскільки когнітивна функція людини побудована таким чином, що описові моделі будується лише виходячи з наявних баз знань про теперішнє і майбутнє. Наукова гіпотеза за будь-яких ракурсів є обмеженою рамками знання, тому, принципово не приписуючи себе до агностицизму наголошу на необхідності нового — інноваційного мислення для розуміння напрямів розвитку кіберпростору.

Якщо О.О. Богданов вважав, що дезорганізація є приватним випадком організації, то я переконаний, що кіберпростір відображає ідеальну модель реального простору, яка не може бути реалізована через низку чинників. В найближчі часі ми станемо свідками епохальної та епічної битви реального світу і кіберпростору. Якщо за О.О.Богдановим організаційна система завжди є більшою, ніж сума її складових елементів, а дезорганізаційна — завжди є меншою суми своїх частин через що завжди приречена на провал, то в умовах надшвидкого формування та розвитку кіберпростору останній, будучи і трансформуючись у певний симулякр [20], стає самодостатнім, тобто фактично відбувається перевертень: реальний простір може перетворитись на дезорганізаційний для кіберпростору, а кіберпростір — організаційним для його суб’єктів.

У цілому сама проблематика осягнення використання симулякрів, про які Жан Бодрійар підготував монографічне дослідження [21] і їх усвідомлення в якості феноменів правового простору, відбувається дуже повільно. Зокрема, можу навести одну з небагатьох статей В.Фатхутдінова, в якій робиться спроба розглянути роль симулякрів і симулятивної практики при забезпеченні громадської безпеки. Симулакрум (лат. simulare — прикидуватися) — термін, що має два різні значення залежно від репрезентативної та нерепрезентативної моделі застосування. Платон визначав сімулакрум як копію копії, відображення відображення, подвоєння подвоєння, яке, також як і копія, претендує на позначення оригіналу, прототипу. Копія володіє схожістю з референтом, оскільки будує себе за зразком ідеї, а симулакрум — це копія копії, яка позбавлена подібності. Еклезіаст зазначав, що симулякр — це зовсім не те, що приховує собою істину, — це істина, що приховує, що її немає. Симулякр і є істина [22].

Важливість звернення мною уваги до симулякрів зумовлена тим, що вони дуже ефективні у кіберпросторі, при здійсненні інформаційних операцій, в тому числі веденні гібридних війн, вчиненні кібертероризму, здійсненні кібершпигунства і вчиненні кіберзлочинності. Адже вони підривають і стирають межі між доповненою та спотвореною реальністю та віртуальністю.

Важливим поворотним моментом в цьому процесі симуляції є перехід від знаків, які дисимілюють щось, до знаків, що приховують від нас той факт, що вони не означають нічого. Таким чином, обрання кіберпростору в якості домінантного для людини простору її існування та розвитку переміщає суб’єктів правовідносин до віртуального світу, створеного симулятивною практикою. Перше передбачає теологію істини, друге знаменує століття симуляції і симулякрів.

На зміну реальності приходить гіперреальність у вигляді яскравих образів і сам організаційного кіберпростору, коли будь-яка можливість пізнати реальне виступає утопічною. Одночасно з цим зростає ностальгія за якоюсь справжністю, задовольнити яку в принципі є неможливим, оскільки ностальгія ця призводить до подальшої ескалації і інтенсифікації симуляції. Відтак, йдеться не про вигадану недостовірну репрезентацію реальності, а про прийняття того факту, що реальність як така початково включає до власної структури симуляцію, репрезентацію, фікцію і тим самим рятує сама себе.

Таким чином, екстраполюючи також теоретичні посили щодо оцінки та аксіологізації безпекового простору в роботі В.Фатхутдінова [23] у свій спосіб, доходимо висновку, про те, що оцінка стає дедалі більшим універсальним засобом аксіологізації родового життя, яке все більше поглиблюється, показником все зростаючої релятивності ціннісних розмежувань між людьми і формою концентрації уваги індивідів навколо найбільш значимої для сучасної епохи проблеми майбутнього як такого [20, с. 475]. За умови кіберглобалізації, зменшення ролі держави в регулюванні суспільних відносин, оцінка допомагає зрозуміти вагу і необхідність пріоритезації цінностей людини в реальному світі. Перефразуючи А.Тойнбі [24, c. 587], відзначу, що у процесі взаємодії різних просторів форми суспільної організації та мережевих зв’язків в даних просторах більш-менш засвоюються успішно, натомість ядро культури, система цінностей та ціннісних орієнтацій — дуже важко і рідко.

Тому, початкова ейфорія від начебто спектрально ширшого кіберсвіту, формування нової кіберморалі, нової кібермови і зумовлених нею процесів конотації кібермови з часом натикнеться на більш серйозні методологічні проблеми, що мають суттєві аксіологічні коріння: система цінностей живих людей homo sapiens та штучного інтелекту є початково гранично різними, вони не співпадають за системоутворювальними параметрами навіть при перетворенні homo sapiens у homo cyberus. Тому формування кіберспільнот відбуватиметься динамічно лише до тих пір, доки штучний інтелект не сформує власний простір для власного розвитку. За такого випадку homo sapiens/cyberus змушені будуть перебувати на інформаційній та кібернетичній периферії як ментального несприйняття їх з боку пасіонарного етносу, що лишився в рамках homo sapiens, так і фізично відчувати зневагу та несприйняття з боку штучного інтелекту.

Відтак, базовим моментом, що різнитиме людей від штучного інтелекту, простір існування людини від простору розвитку штучного інтелекту виступатиме інтеграція цінностей, споріднення на базі цінностей.

Отже, кіборгізація суспільства і формування кіберспільноти мають розглядатися як формування альтернативної реальному соціуму спільноти але зі збереженням базових цінностей людини. У поєднанні із кіборгами та штучним інтелектом формуються засади до тривалої конкуренції даних систем. І якщо людина залишиться на твердих позиціях залишення в реальному світі, то з урахуванням пірамідального принципу і прогнозованих мною перверсій людина може стати представником дезорганізаційної системи.

Відтак, сповідуючи практичний підхід зауважу, що методологічний потенціал тектології може бути використаний для кращої організації речей, людей і ідей як в реальному, так і у кібернетичному світі.

Одним із концептуальних завдань тектології є розширення звичних рамок звичайної та вузько спеціалізованої наукової свідомості, подолання її обмеженості і однобічності, які здебільшого виражаються словами — „з одного боку”, або „у той же час”, „поряд із цим”. О.О. Богданов обрав організаційну системи координат і ця ідея виявилася надзвичайно корисною. На його думку, на атомному рівні і у галактичному просторі, а також у таємничому світі людської психіки і мислення, діють одні й ті ж самі організаційні закони поєднання частин до єдиного цілого, підтримання цього цілого у динамічній рівновазі з іншим світом і переміщення його за циклічною траєкторією розвитку.

На думку В.А. Ліпкана, саме ці ідеї сприяли усвідомленню позитивної ролі хаосу, який має таку ж фундаментальну основу як закони збереження і збільшення ентропії. Майже через 50 років, дані ідеї будуть знову усвідомлені і розгорнуті у вигляді нової теорії — синергетики, яка вивчатиме випадковість як норму, а хаос в якості конструктивного чинника функціонування будь-якої нелінійної нерівноважної системи. Втім, як можна чітко побачити, саме О.О. Богданов першим звернув на це увагу, а не Г. Хакен, І. Пригожин і І.Стенгерс [25-26], які вважаються засновниками теорії синергетики і всіх її основних постулатів [19, с. 294].

Маститими висновками О.О.Богданова є те, що він помістив спостерігача до центру динамічного процесу взаємодії й увів у науковий обіг цілу гаму подвійних понять: активність — супротив, асиміляція — дезасиміляція, кон’югація — диз’юнкція, інгресія — дезінгресія та інші. При чому дані поняття не становлять собою антиномії, а є робочими інструментами, що дозволяють розтягувати вербальну однобічність мови, а відтак і мислення для роботи у системі не двозначної логіки, де існують окремо „активності” і „супротиви”, а системі логіки з перемінним центром (доцентровість), де існує єдине поняття „активність — супротив”.

Таким чином, трактуючи це до предмета мого дослідження, зазначу, що формування єдиного „реальний простір — кіберпростір” є знаковим сенсом для подальших досліджень. Адже, спираючись на це поняття, але трактуючи його як антиномію, ми початково розглядаємо кіберпростір як дезорганізаційний і відповідно до цього проводимо свої дослідження і намагаємося формувати відповідні напрями державної кібербезпекової політики.

Застосування розроблених О.О.Богдановим ідей подвійності уможливлюють інтерпретувати їх до контексту мого дослідження наступним чином.

1. Будь-яка ознака володіє подвійністю, оскільки ми не можемо створити річ, не створивши паралельно те, чим вона не є — структурна подвійність. Таким чином, оскільки кіберпростір виокремився в окремий простір, можемо чітко говорити що кіберпростір є тим, чим не є реальний простір, а звідси: напрями державної політики в реальних просторах : земля, повітря, море і космос — не є такими і кіберпросторі. Формування напрямів державної кібербезпекової політики потребує концептуальних інших підходів.
2. Будь-яка подвійність передбачає межу між тим, що є сама річ і чим вона не є. Межа кіберпростору і реальних просторів полягає у тому, що кожен із них має власний склад суб’єктів соціальних відносин, різні зв’язки та предметну сферу відносин, що власне і порізнює їх один від інших.
3. Будь-яка межа має на увазі подвійність, оскільки ми можемо перетинати її двома основними способами: „звідси — туди” і „звідти — сюди”. Ці способи не є еквівалентними і передбачають різні взаємодії, інакше межа була б непомітною. Оскільки перетин межі — це процес, пов’язаний із взаємодією, то це отримало назву динамічної подвійності. Даний чинник виступає ключовим, оскільки методи державного управління і правового регулювання суспільних відносин у різних вимірах реального простору не підходять до їхнього застосування у кіберпросторі. Більше того, на існування „права і неправа” при дослідженні наповнення правового простору вказує і Ю. Оборотов, зазначаючи на важливість домогтися цілковитого демонтажу системи неправа, щоб були виключені ситуації деформування права в неправо, щоб неправо не ставало нормативним ідолом у руках можновладців [27, с. 9].
4. Зважаючи на те, що дослідник застосовує для опису мову „посейбічності”, визнається наявність опису мовою „потойбічності”, яка не може бути вираженою мовою чуттєвого сприйняття дослідника, втім є споріднена з ним. Звідти мною окремо розглядаються проблеми розроблення і формування кібермови, конотація кіберпростору.
5. Неможливо уявити що-небудь, не визначивши ці два стани, а визначити ці два стани неможливо, не створивши чотирьох елементів або гілок: дві структурні і дві динамічні. Жодна з них існує окремішно одна від одної.

Якщо обидві структурні гілки подвійності є спостережними, то з двох гілок динамічної подвійності одна гілка (що відповідає перетину межі „звідти — сюди”) не є такою, що її можна спостерігати. Втім тій динамічній гілці, яка не є спостережною, відповідає одна зі структурних гілок подвійності [19, с. 291—298].

Висновки

Таким чином можу висновувати, що ідеї тектології становлять важливе методологічне підґрунтя для розуміння базових характеристик функціонування й можливого розвитку кіберпростору, його співвідношення з реальним простором, технецій розвитку двох просторів в якості єдиної симбіотичної несуперечливої макросистеми.

Певне занедбання тектології і тиражування ідей лише системного підходу, який в якості фундаментальної методології оформився лише через 30 років після тектології є методологічно необґрунтованим і призводить до вивчення лише сталих вже функціонуючих систем, наперед унеможливлюючи здатність дослідника здійснювати прогнозування складних динамічних систем, особливо в час перманентної нестабільності. Адже саме зараз, в умовах стрімкого формування кіберсвіту, звернення уваги до кіберметодології, першоосновою якої становить тектологія — є адекватним і необхідним, таким що відповідає сучасним тенденціям розвитку нестабільного багатоманітного світу.

Переконаний, що зараз тектологія має інтерпретуватися як одна з перших фундаментальних спроб побудови загальнонаукової концепції, в якій поставлено й зроблено нариси алгоритмів вирішення широкого кола проблем організації, управління і розвитку складних динамічних системних об’єктів в умовах невизначеності.

Список використаних джерел

1. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
2. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
3. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
5. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.
11. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
12. Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
13. Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.
14. Лахно В. А. Побудова адаптивної системи розпізнавання кіберзагроз на основі нечіткої кластерізації ознак / В. А. Лахно // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. — 2016. — № 2(9). — С. 18-25.
15. Панченко В. М. Зарубіжний досвід формування систем захисту критичної інфраструктури від кіберзагроз / В. М. Панченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави : наук.-практ. журн. — К. 2012. — №3 (10). — С. 100-109.
16. Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (Тектология). — Берлин: Из-во Гржебина (на русском языке), 1922.
17. Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (тектология). — Т. 1. 3-е изд. — М.: Книга, 1925; Т. 2. 3-е изд., 1927; Т. 3. 2-е изд., 1929.
18. Богданов А.А. Тектология. Всеобщая организационная наука. — М., 2003. — 496 с.
19. Теорія управління в органах внутрішніх справ : [Навчальний посібник] / За ред. В. А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.
20. Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.
21. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр ; [пер. с фр. А. Качалова]. — М. : Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. — 240 с.
22. Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки / В. Г. Фатхутдінов // Право і суспільство. — 2015. — № 5-2. — С. 30—39.
23. Фатхутдінов В. Г. Адміністративно-правове регулювання у сфері громадської безпеки в Україні : [монографія] / В. Г. Фатхутдінов. — Київ : Освіта України, 2016. — 400 с.
24. Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 720 с.
25. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. К решению парадокса времени: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 240 с.
26. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог с природой: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 312 с.
27. Оборотов Ю. Наповнення правового простору / Ю. Оборотов // Юридичний вісник. — 2017. — № 1. — С. 5—10.

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КІБЕРБЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ: ТЕКТОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Виклад основного матеріалу

Для мого дослідження положення тектології можуть бути використані в наступних вимірах.

2) фахівець зі збереження пам’яті. До 2020 року інтерфейси software-brainнабиратимуть популярності, що дозволить фіксувати масовій аудиторії думки, спогади і мрії. Даний вид фахівців допомагатиме людям використовувати дані системи для збільшення місткості сховища;

4) інноватор батарей — буде винаходити нові способи збереження заряду елементів живлення;

Тому, початкова ейфорія від начебто спектрально ширшого кіберсвіту, формування нової кіберморалі, нової кібермови і зумовлених нею процесів конотації кібермови з часом натикнеться на більш серйозні методологічні проблеми, що мають суттєві аксіологічні коріння: система цінностей живих людей homo sapiens та штучного інтелекту є початково гранично різними, вони не співпадають за системоутворювальними параметрами навіть при перетворенні homo sapiens у homo cyberus. Тому формування кіберспільнот відбуватиметься динамічно лише до тих пір,доки штучний інтелект не сформує власний простір для власного розвитку. За такого випадку homo sapiens/cyberusзмушені будуть перебувати на інформаційній та кібернетичній периферії як ментального несприйняття їх з боку пасіонарного етносу, що лишився в рамках homo sapiens, так і фізично відчувати зневагу та несприйняття з боку штучного інтелекту.

1. Будь-яка ознака володіє подвійністю, оскільки ми не можемо створити річ, не створивши паралельно те, чим вона не є — структурна подвійність. Таким чином, оскільки кіберпростір виокремився в окремий простір, можемо чітко говорити що кіберпростір є тим, чим не є реальний простір, а звідси: напрями державної політики в реальних просторах : земля, повітря, море і космос — не є такими і кіберпросторі. Формування напрямів державної кібербезпекової політики потребує концептуальних інших підходів.

2. Будь-яка подвійність передбачає межу між тим, що є сама річ і чим вона не є. Межа кіберпростору і реальних просторів полягає у тому, що кожен із них має власний склад суб’єктів соціальних відносин, різні зв’язки та предметну сферу відносин, що власне і порізнює їх один від інших.

3. Будь-яка межа має на увазі подвійність, оскільки ми можемо перетинати її двома основними способами: „звідси — туди” і „звідти — сюди”. Ці способи не є еквівалентними і передбачають різні взаємодії, інакше межа була б непомітною. Оскільки перетин межі — це процес, пов’язаний із взаємодією, то це отримало назву динамічної подвійності. Даний чинник виступає ключовим, оскільки методи державного управління і правового регулювання суспільних відносин у різних вимірах реального простору не підходять до їхнього застосування у кіберпросторі. Більше того, на існування „права і неправа” при дослідженні наповнення правового простору вказує і Ю. Оборотов, зазначаючи на важливість домогтися цілковитого демонтажу системи неправа, щоб були виключені ситуації деформування права в неправо, щоб неправо не ставало нормативним ідолом у руках можновладців [27, с. 9].

4. Зважаючи на те, що дослідник застосовує для опису мову „посейбічності”, визнається наявність опису мовою „потойбічності”, яка не може бути вираженою мовою чуттєвого сприйняття дослідника, втім є споріднена з ним. Звідти мною окремо розглядаються проблеми розроблення і формування кібермови, конотація кіберпростору.

5. Неможливо уявити що-небудь, не визначивши ці два стани, а визначити ці два стани неможливо, не створивши чотирьох елементів або гілок: дві структурні і дві динамічні. Жодна з них існує окремішно одна від одної.

Висновки

Список використаних джерел

1. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

2. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.

3. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.

4. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.

5. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.

6. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

7. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.

8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.

9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.

10. Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.

11. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.

12. Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.

13. Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.

14. Лахно В. А. Побудова адаптивної системи розпізнавання кіберзагроз на основі нечіткої кластерізації ознак / В. А. Лахно // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. — 2016. — № 2(9). — С. 18-25.

15. Панченко В. М. Зарубіжний досвід формування систем захисту критичної інфраструктури від кіберзагроз / В. М. Панченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави : наук.-практ. журн. — К. 2012. — №3 (10). — С. 100-109.

16. Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (Тектология). — Берлин: Из-во Гржебина (на русском языке), 1922.

17. Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (тектология). — Т. 1. 3-е изд. — М.: Книга, 1925; Т. 2. 3-е изд., 1927; Т. 3. 2-е изд., 1929.

18. Богданов А.А. Тектология. Всеобщая организационная наука. — М., 2003. — 496 с.

19. Теорія управління в органах внутрішніх справ: [Навчальний посібник] / За ред. В. А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.

20. Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.

21. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр ; [пер. с фр. А. Качалова]. — М. : Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. — 240 с.

22. Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки / В. Г. Фатхутдінов // Право і суспільство. — 2015. — № 5-2. — С. 30—39.

23. Фатхутдінов В. Г. Адміністративно-правове регулювання у сфері громадської безпеки в Україні : [монографія] / В. Г. Фатхутдінов. — Київ : Освіта України, 2016. — 400 с.

24. Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 720 с.

25. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. К решению парадокса времени: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 240 с.

26. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог с природой: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 312 с.

27. Оборотов Ю. Наповнення правового простору / Ю. Оборотов // Юридичний вісник. — 2017. — № 1. — С. 5—10.