GOAL » институты гражданского общества

ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ ІНСТИТУТІВ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В РЕАЛІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

admin — Mon, 24 Aug 2015 09:15:14 +0000

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив аналіз різноманітних дефініцій категорії «взаємодія» та акцентував увагу на його використанні не лише в юриспруденції. Окремо було зазначено, що громадянське суспільство приймає участь у формуванні та реалізації державної політики, інформаційної, зокрема, шляхом створення різноманітних інститутів. Також, приймаючи до уваги положення теорії держави та права було виокремлено основні інститути держави. Перспективними напрямами подальших досліджень визначено дослідження взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в різних сферах та за різних обставин.

Ключові слова: громадянське суспільство, інформаційні права, інститути держави, інститути громадянського суспільства, взаємодія, принципи взаємодії.

Аннотация

В статье автор совершил анализ различных определений категории «взаимодействие» и акцентировал внимание на его использовании не только в юриспруденции. Отдельно было отмечено, что гражданское общество принимает участие в формировании и реализации государственной политики, информационной, в частности, путем создания различных институтов. Также, принимая во внимание положения теории государства и права, были выделены основные институты государства. Перспективными направлениями дальнейших исследований определено исследование взаимодействия институтов государства и гражданского общества в различных сферах и при разных обстоятельствах.

Ключевые слова: гражданское общество, информационные права, институты государства, институты гражданского общества, взаимодействие, принципы взаимодействия.

Summary

It was noted, that nowadays Ukraine is on the way of democratic changes and strengthening of the public society.

It was resumed that the category “interaction” can be understand as common agreed activity of the institutions of a state and public society in realization of informational rights and freedoms of a person and a citizen, which is regulated by the current legislation of Ukraine.

It was marked that interaction should be based on the legislatively fixed norms and principles and promote the realization of information rights and freedoms of a person and a citizen.

It was noted that the state if represented my many institutes, for example the institute of the President, the institute of an elections etc.

It was summarized that public society take an active part in forming and implementation of the state policy by creation of the institutes of the public society, as an example – public organizations, trade unions/

It was resumed that research of the interaction of the institutes of the state and public society in different spheres, and in different conditions is the perspective direction of the future studies.

The future development of the relations of the public society and power is important in the ensuring of the democratic development of the country, achievement of the aim that is proclaimed by the Constitution of Ukraine – creation of the sovereign and independent, democratic, social and legal state.

Key words: public society, information rights, institutes of the state, institutes of the public society, interaction, the principles of interaction.

Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної сфери належать до найважливіших засад формування правової держави, громадянського, у тому числі і інформаційного суспільства. Ці права включені і до дієвого механізму державного управління в демократичному суспільстві. Це визначає забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, а саму людину – найголовнішим її об’єктом.

Для формування правильного уявлення про засади взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина необхідно, в першу чергу, визначити загальнотеоретичні положення даної проблеми, для цього необхідно визначити поняття взаємодії, а також її ознаки, законодавчо закріплений перелік інформаційних прав та роль основних інститутів держави у їх забезпеченні. Саме цим обумовлюється актуальність даної статті.

Методологія формування та розвитку інформаційного права, кодифікації законодавства України щодо інформації (закріплення інформаційних прав людини та громадянина, зокрема) вже частково закладена в опублікованих наукових та навчальних працях ряду вітчизняних дослідників інформаційних правовідносин, зокрема таких як: наукова школа В. А. Ліпкана [1-4]. Назар Ю. С. [5] та Фещенко Л.О. [6-7] досліджують взаємодію різних органів державної влади (територіальних органів внутрішніх справ із місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ з державною податковою службою).

Інститути громадянського суспільства, аспекти, форми та напрями їх взаємодії із державою вивчають Федоренко В. Л., Кагляк Я. О. [8], Л. М. Усаченко [9] та ін.

При цьому дослідження теоретичних засад взаємодії інститутів держави та громадянського суспільства залишається поза увагою українських науковців у сфері інформаційного права.

Метою дослідження є формування поняття та загальнотеоретичних уявлень про взаємодію різних суб’єктів як державного, так і недержавного сектору в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Досягненню вищезазначеної мети сприятиме вирішення наступних завдань: визначення сутності категорії «взаємодія», фрагментарний аналіз нормативно-правового закріплення інформаційних прав, характеристика інститутів держави та відповідно їх взаємодія із громадянським суспільством у реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу.

У відповідності зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека (інформаційна безпека, як окрема складова – авт.) визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [11, Cт. 3].

Окрім загального визначення права людини на інформацію в ст. 34 Конституції, є ряд інших інформаційних прав і свобод, що закріплюються конституційними нормами та в юридичній науці ототожнюються з ним.

У Конституції України зазначені наступні інформаційні права: таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); свобода особистого і сімейного життя (ст. 32); право громадянина не зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відомостями про себе (ст. 32); право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40); право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50); право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54); право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59). Наприклад, у ст. 40 міститься положення про право особи направляти інформаційні звернення до органів державної влади для отримання інформації, а стаття 50 може бути схарактеризована як право на доступ до екологічної інформації та ін. [3, С. 49].

Конституція, як основний закон держави, є основою для створення «уточнюючих» нормативно-правових актів в тій чи іншій сферах, інформаційна не є винятком. Наприклад, право на інформацію закріплено і в Законах «Про інформацію» [12], «Про доступ до публічної інформації» [13] та ін. Свобода слова й вільне вираження у друкованій формі власних поглядів і переконань гарантуються ще й відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [14]. Можливість для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення зазначається в Законі «Про звернення громадян» [15]. Правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв’язку з обробкою персональних даних здійснюється у відповідності з Законом «Про захист персональних даних» [16] та іншими нормативно-правовими актами.

Таким чином, приймаючи до уваги вищезазначені нормативно-правові акти, резюмуємо, що інформаційні права людини та громадянина (або «кожного», як зазначається в законодавстві) мають досить вагоме значення і держава, окрім законодавчого закріплення, повинна сприяти і належній їх реалізації. Така реалізація може бути забезпечена різними способами, одним із яких і є взаємодія інститутів держави і громадянського суспільства.

Зазначимо, що категорія «взаємодія» не є суто правовою, тому, при здійсненні її аналізу використовуємо різні доктрини.

Наприклад, взаємодію визначено як впорядковану чинним законодавством України та іншими нормативно-правовими актами діяльність вказаних суб’єктів, яка узгоджена між ними за об’єктами, предметом, завданнями і напрямами співпраці та спрямована на досягнення загальної мети боротьби із злочинністю або окремої тактичної мети на певній стадії профілактики чи вчинення злочину [5, C. 288].

Л.О. Фещенко, дослідивши поняття «взаємодії» як філософської категорії, виділяє такі основні положення:

- взаємодія існує лише за наявності двох і більше співіснуючих явищ. В даному випадку йдеться про інститути держави і громадянське суспільство;

- взаємодія має місце лише тоді, коли явища існують водночас, оскільки при неодночасному існуванні неможливо встановлювати будь-які зв’язки;

- наявність у взаємодіючих елементів схожих властивостей, або визначимо їх як цілі, мета, засоби, об’єкти і т.ін.;

- взаємодія явищ, які мають між собою взаємний зв’язок і взаємообумовлені;

- при взаємодії об’єкти змінюються;

- здатність кожного із взаємодіючих об’єктів виступати одночасно і причиною, і наслідком;

- можливість настання позитивних і негативних наслідків взаємодії; – універсальність форм взаємодії матерії [6, С. 18].

Інше тлумачення, взаємодія – це процес безпосереднього або опосередкованого впливу суб’єктів одне на одного, який породжує причинну обумовленість їхніх дій і взаємозв’язок. Цей процес потребує активності та взаємної спрямованості дій тих людей (учасників), які беруть у ньому участь [17].

У тлумачному словнику української мови сформульовано наступне визначення «взаємодія – взаємний зв’язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь» [18, C. 98].

Резюмуючи вищезазначене, акцентуємо увагу на тому, що поняття «взаємодія» надзвичайно багатозначне. Її суть полягає у зворотному впливі одного предмета, суб’єкта чи явища на інше. Отож взаємодія відтворює процеси впливу об’єктів один на одного, їх взаємну зумовленість і породження одним об’єктом іншого.

В ході нашого дослідження ми будемо використовувати наступну дефініцію «взаємодії» – спільна узгоджена діяльність інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина, яка регулюється чинним законодавством України.

Правовою основою взаємодії інститутів та суспільства є система адміністративно-правових актів, які визначають основні напрями та завдання взаємодії, загальні принципи її здійснення, права та обов’язки взаємодіючих суб’єктів.

Для взаємодії цих суб’єктів характерною є спрямованість на досягнення позитивних результатів у сфері захисту інформаційних, політичних, культурних, економічних прав, свобод та інтересів держави і громадян, а також протидії різного роду злочинності та зловживань. Пріоритетним є вирішення проблем, які становлять спільний державний інтерес для учасників взаємодії, а не задоволення інтересів окремих індивідів чи їх груп.

Основною та необхідною ознакою ефективної неформальної взаємодії є наявність спільної мети – передбачуваного корисного результату узгодженої діяльності органів внутрішніх справ і податкової служби (інститутів держави і громадянського суспільства – авт.), який відповідає їх спільним інтересам і сприяє реалізації потреб кожного із взаємодіючих органів. При цьому мета є бажаним результатом такої спільної діяльності, і її спонукальним мотивом [7, С. 9]

Окремо необхідно виділити ознаки взаємодії, якими є:

- процес, який ґрунтується на юридичних нормах, що можуть бути як імперативними (встановлені нормативно-правовими актами різного ступеня юридичної сили), так і договірними (врегульовані за допомогою укладання угод про спільну діяльність), які визначають компетенційну основу спільної діяльності різних суб’єктів (як державних, так і неурядових);

- спільна діяльність погоджена за часом, предметом, завданнями;

- взаємодіяти можуть як державні, так і недержавні формування, які реалізовують за допомогою спільної діяльності власні завдання та визначені пріоритети;

- діяльність різних інституцій відбувається виключно в межах компетенції та встановлених повноважень, що перешкоджає свавіллю та певним неузгодженостям при організації спільної діяльності;

- встановлюється загальна мета – ефективна протидія насильству в сім’ї. Самі ж завдання взаємодії можуть бути відмінними від встановленої загальної мети, зважаючи на їх вузьку спрямованість, і здійснюються для реалізації більш вузьких, спеціальних напрямів спільних дій (наприклад, взаємодія може здійснюватися для досягнення статутних цілей діяльності певних громадських організацій тощо) [19, C. 199].

Сучасні конституційні процеси в Україні характеризуються не лише своєю неоднозначністю, а й динамічністю. Йдеться не тільки про їх політико-правовий вимір, а передусім про розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин і оптимізацію їх правового статусу, удосконалення існуючих і утвердження нових інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, які трансформуються з політичної у конституційно-правову площину й, тим самим, збагачують систему конституційного права та знаходять своє логічне продовження в системі чинного законодавства України.

Розвиваючи думку про розширення кола учасників конституційних правовідносин не можна обійти увагою й таку визначальну тенденцію сучасного вітчизняного правотворення, як унормування конституційної правосуб’єктності інститутів громадянського суспільства.

Враховуючи останні новації в чинному законодавстві, заслуговують на особливу увагу ті суб’єкти конституційно-правових відносин, що відносяться до інститутів громадянського суспільства.

Таким чином, визначивши основну категорію нашого дослідження – «взаємодія», перейдемо до аналізу основних інститутів громадянського суспільства.

Прийнято вважати, що в основі розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність інститутів громадянського суспільства. При цьому, термін «інститути громадянського суспільства» є настільки поширеним, що має декілька значень.

Під ним розуміють: суб’єктів, які в процесі свої діяльності формують суспільні відносини, спрямовані на утвердження громадянського суспільства; інститути, які об’єднують у своєму складі норми конституційного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у відповідній сфері і виступають складовими елементами багатовимірної системи конституційного права України; узагальнюючу назву для всіх упорядкованих і структурованих виявів громадянського суспільства тощо [8].

Досить тривалий час категорія «інститут громадянського суспільства» не була законодавчо закріпленою в законах і підзаконних актах України, що породжувало певні проблеми в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності. На сьогоднішній день зазначимо про такі основні нормативно-правові акти, як Указ Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» [20], Постанова Кабінету міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» [21], Роз’яснення Міністерства юстиції України «Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства» [22] та ін.

Водночас з огляду на те, що низку цих нормативно-правових документів прийнято нещодавно, зазначати про системність та ефективність практики взаємодії громадянського суспільства та інститутів держави немає сенсу. Україна перебуває в процесі напрацювання інструментів та практик взаємодії в цій сфері, адаптації законодавства до європейських стандартів, виконання конкретних зобов’язань.

Зазначимо, що громадянське суспільство бере участь у формуванні та реалізації напрямів державної політики через інститути громадянського суспільства.

До інститутів громадянського суспільства належать громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України [21].

Усе це розмаїття інститутів громадянського суспільства має свою, визначену місію, яка полягає у повноцінному виразі або захисті інтересів громадян [23, C. 33]

Держава та громадянське суспільство тісно пов’язані, проте стосунки між ними не є підпорядкованими або асиметричними. Громадянське суспільство не запроваджується законом. Роль держави полягає у регламентації діяльності інституцій громадянського суспільства, підтримуючи їхній розвиток або гальмуючи його [24].

Сприяння держави формуванню простору для розвитку громадянського суспільства є одним із найважливіших її завдань. Під визначенням «громадянське суспільство» сьогодні розуміють суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних і культурних рис, яке вступає з державою в розвинуті правові відносини, суспільство рівноправних громадян, що не залежить від держави, а взаємодіє з нею для суспільного блага [10].

Окремо слід зазначити дефініцію «інституту держави» – відносно відокремлена частина державної структури, що користується певною автономією.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на:

– організаційні (інститут президента, інститут парламенту);

– функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності:

– прості (інститут надзвичайного стану, інститут відповідальності уряду);

– комплексні (інститут форми держави включає підінститути: форми правління, форми устрою, форми режиму).

Види інститутів держави за пріоритетністю положення:

– основні (інститут державної влади);

– примикаючі — належать до перших (інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»:

– інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);

– інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях та ін.);

– інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.) [25, C. 138].

Таким чином, можемо зазначити, що, приймаючи до уваги той чи інший вид інститутів держави і визначається засади їх взаємодії із громадянським суспільством в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Перш за все, акцентуємо увагу на тому, що взаємодія обов’язково базується на нормах, визначених законодавством. Окрім загальних використовуються також і спеціальні (наприклад, взаємодія Президента України та громадянського суспільства – у відповідності із Конституцією України та Законом України «Про вибори Президента України», при реалізації громадянами свого права обирати народних представників – знову ж таки Основний закон держави та Закон України «Про вибори народних депутатів України» і т.ін.)

Важливим є визначення і втілення принципів, які є засадничими при виникненні взаємовідносин інститутів державної влади з громадянським суспільством.

Можна виокремити наступні принципи, на яких організовується зазначена взаємодія: соціальне партнерство; забезпечення рівних можливостей; взаємовідповідальність; відкритість та прозорість; участь інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики; невтручання; визнання органами виконавчої влади різних видів діяльності інститутів громадянського суспільства; підвищення ефективності процесу взаємодії [9, C. 19].

Також окремо зазначимо принципи, на яких ґрунтується державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні: пріоритету прав і свобод людини; верховенства права; рівності та недискримінації; взаємної відповідальності держави і громадянського суспільства за вирішення завдань розвитку суспільства та держави; відкритості та прозорості діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування під час здійснення ними своїх повноважень; партнерства та конструктивної взаємодії держави і громадянського суспільства; стимулювання громадської активності; залучення інститутів громадянського суспільства до формування та реалізації державної політики, у тому числі державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, на всіх рівнях; невтручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в діяльність інститутів громадянського суспільства, у тому числі засобів масової інформації, за винятком випадків, установлених законом [20].

Цілком зрозуміло, що процес налагодження взаємодії між інститутами держави та громадянського суспільства потребує часу і виважених кроків.

У зв’язку з цим доцільно виділити чотири етапи налагодження взаємодії:

– інформаційний зв’язок із спільнотою, тобто держава не повинна проводити «непрозору» політику, забезпечувати доступ зацікавлених осіб до засідань, прес-конференцій інститутів держави та ін.;

– зворотний зв’язок із спільнотою, тобто проведення громадських слухань, вивчення громадської думки, «гаряча лінія» тощо;

– діалог із спільнотою, що потребує постійного зв’язку з населенням;

– партнерство із спільнотою, наявність спільної відповідальності, діяльністю дорадчих, наглядових та профільних комісій, рад, груп.

Взаємодія органів державної влади та інститутів громадянського суспільства набуває певних форм, основними з яких визнаються громадські слухання, консультації з громадськістю, круглі столи, громадські ініціативи, неформальні зустрічі, громадська освіта, референдуми. Зазначеним формам мають бути притаманні такі характеристики, як динамічність, прозорість, відкритість, доцільність, ефективність, результативність. Вони повинні забезпечувати безперервність двосторонньої взаємодії.

Підсумовуючи все вищевикладене, зазначимо наступні висновки. На сучасному етапі розвитку Україна упевнено крокує шляхом демократичних перетворень, зміцнення громадянського суспільства. Перспективними напрямами подальших досліджень є дослідження взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в різних сферах, за різних обставин (як зовнішнього, так і внутрішнього характеру). Категорію «взаємодія» пропонуємо розуміти як спільну узгоджену діяльність інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина, яка регулюється чинним законодавством України. Взаємодія повинна ґрунтуватися на законодавче закріплених нормах та принципах і, в розрізі нашого дослідження, сприяти реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Держава представлена значною кількістю інститутів, таких як інститут Президента, інститут виборів та ін. Громадянське суспільство приймає активну участь у формуванні та реалізації державної політики шляхом створенні інститутів громадянського суспільства, наприклад громадські організації, професійні спілки та ін.

Подальший розвиток відносин громадянського суспільства та влади, як підсистем єдиної суспільної системи, є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни, досягненні конституційно визначеної ідеальної української мети, що проголошена першою статтею Конституції України – створення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Список використаної літератури:

Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с., Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Марина Іванівна Дімчогло. — К., 2012. — 18 с.
Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
Назар Ю.С. Взаємодія територіальних органів внутрішніх справ із місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у профілактиці адміністративних правопорушень : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Львівський державний університет внутрішніх справ / Юрій Степанович Назар. — Львів, 2006. — 210 с
Фещенко Л.О. Взаємодія органів внутрішніх справ з державною податковою службою у здійсненні правоохоронної діяльності : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Інститут законодавства Верховної Ради України / Леся Олександрівна Фещенко. — К., 2007. — 217 с.
Фещенко Л.О. Взаємодія органів внутрішніх справ з державною податковою службою у здійсненні правоохоронної діяльності : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Леся Олександрівна Фещенко. — К., 2007. — 20 с.
Федоренко В. Л., Кагляк Я. О. Інститути громадянського суспільства та інститут громадських організацій в Україні: теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/20126
Усаченко Л. М. Форми взаємовідносин органів державної влади з неурядовими організаціями / Л. М. Усаченко // Вісн. держ. служби України. — 2008. — № 1. — С. 19-23
Усаченко Л. М. Аспекти, форми та напрями взаємодії органів державної влади з неурядовими організаціями / Л. М. Усаченко [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.kbuapa.kharkov.ua
Конституція України : затверджена Законом України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17
Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України від 16 листопада1992 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2782-12
Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80
Про захист персональних даних : Закон України від 1 червня 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2297-17
Ділова українська мова [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dilovamova.org.ua/
Великий тлумачний словник сучасної української мови. / укл. О. Єрошенко — Донецьк: ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864с.
Галай А. О. Теоретичні засади взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства (у контексті протидії насильству у сім’ї) / А. О. Галай, Н.Б. Щамрук // Збірник наукових праць Ірпінської фінансовоюридичної академії (економіка, право). — 2013. — № 2. — С. 199-204
Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації Указ Президента України від 24 березня 2012 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-%D0%BF
Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства : Роз’яснення Мін’юста України від 03 лютого 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0018323-11
Краплич Р. Стосунки між НДО та владою в розрізі суспільних стереотипів / Р. Краплич // Аспекти самоврядування. — 2005. — № 3 (29). — С. 33–36
Ткачук М. Держава та громадянське суспільство. Динаміка їхньої взаємодії в Україні / М. Ткачук [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.spa.ukma.kiev.ua
Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.

РОЛЬ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У МЕХАНІЗМІ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

admin — Tue, 04 Aug 2015 09:02:41 +0000

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статі автор здійснив аналіз повноважень інститутів громадянського суспільства. Приймаючи до уваги права та обов’язки даних інститутів, було визначено їх роль у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Акцентовано увагу на тому, що захист прав і свобод людини і громадянина не є основною метою їх діяльності, але, при реалізації своїх функцій вони, здійснюють таку протекцію. Аргументовано, що співвідношення даних інститутів правового захисту недостатньо досліджено у вітчизняній доктрині конституційного, інформаційного та адміністративного права і це може бути визначене як предмет окремого наукового дослідження.

Ключові слова: інститути громадянського суспільства, громадські організації, професійні спілки, релігійні об’єднання, асоціації, інформаційні права, інформаційні свободи.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ полномочий институтов гражданского общества. Принимая во внимание права и обязанности данных институтов, была определена их роль в механизме защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Акцентировано внимание на том, что защита прав и свобод человека и гражданина не является основной целью их деятельности, но, при реализации своих функций, они осуществляют такую протекцию. Аргументировано, что соотношение данных институтов правовой защиты недостаточно исследованы в отечественной доктрине конституционного, информационного и административного права и это может быть определено как предмет отдельного научного исследования.

Ключевые слова: институты гражданского общества, общественные организации, профессиональные союзы, религиозные объединения, ассоциации, информационные права, информационные свободы.

Summary

It was marked, that in accordance with the legislation of Ukraine to institutes of the civil society belong: public, religious and charitable organizations, trade unions and their associations, creative unions, associations, employers’ organizations, private media and other non-business companies and institutions which are legalized in accordance with the laws of Ukraine.

It was noted, that protection of the rights and freedoms of man and citizen is not the main purpose of their work, but while implementing their functions they carry out such protection.

It was also noted that the implementation of information rights can be restricted only by law.

It was stated that the system of interaction of the institutes is fixed only in explanation of the Ministry of Justice of Ukraine “Interaction of state and institutions of civil society” and their specific powers in this area are not defined, and it could be the subject of a separate research.

It was argument that institutions of civil society should provide feedback between state and society, to monitor the activity of public authorities and offer their programs concerning critical issues. The institutions of civil society are actively involved in the formulation of public policy which is aimed at solving of important social issues, the protection of the rights is one of them. This process is carried out with the assistance of scientific personnel, the establishment of think-tanks, the study of public opinion and holding public hearings.

It was noted that interaction of these institutions of legal protection is not studied enough in domestic constitutional doctrine, informational and administrative law.

Актуальність теми

Незважаючи на законодавче врегулювання як на міжнародному, так і на національному рівнях, тема забезпечення прав і свобод людини і громадянина до сих пір залишається актуальною. І навіть досить тривалий час після прийняття Конституції України, у якій закріплено увесь спектр прав людини відповідно до Загальної Декларації прав людини, дає підстави для висновку про те, що якої б сфери життя не стосувалися (гуманітарної, інформаційної, екологічної, безпекової та ін.), постає питання прав людини в контексті їх недотримання, порушення, невиконання, ігнорування тощо.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в юридичній науці присвячено достатньо уваги, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу визначення ролі інститутів громадянського суспільства в даному механізмі в сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В.А. Ліпкана [1-7], Р.А. Калюжного, B.C. Цимбалюка [8], О. Михайловська [9] та ін. Однак зазначимо, що в існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно, без комплексного підходу, що, сво. чергою, у свою чергу обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання та його актуальність.

Мета статті полягає у визначенні ролі інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати існуючі інститути громадянського суспільства, виявити проблеми правового регулювання діяльності та визначити їх роль у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу

Інформаційні права людини – це гарантовані державою можливості людини задовольняти її потреби в отриманні, використанні, поширенні, охороні і захисті необхідного для життєдіяльності обсягу інформації.

Гарантоване Конституцією України право на доступ до інформації стає все більш важливим для існування демократичного суспільства. Та не варто ототожнювати право на доступ до інформації з інформаційними правами людини.

Так в Конституції України зазначені наступні інформаційні права: таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції (ст. 31); свобода особистого і сімейного життя (ст. 32); право громадянина не зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відомостями про себе (ст. 32); право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40); право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50); право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54); право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59) [10]. Наприклад в ст. 40 міститься положення про право особи направляти інформаційні звернення до органів державної влади для отримання інформації, а стаття 50 може бути схарактеризована як право на доступ до екологічної інформації та ін. Новелою стало запровадження такого нового інформаційного права як електронна петиція.

Конституційний механізм реалізації захисту інформаційних прав і свобод людини та громадянина в Україні забезпечується системою органів державної влади. Відповідно до частини 2 статті 3 Конституції України [10] права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме тому питання дії механізму реалізації інформаційних прав та свобод людини і громадянина слід розглядати невідривно від системи державних органів, на які законодавством покладено обов’язки щодо захисту вищезазначених прав.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Сучасні конституційні процеси в Україні характеризуються не лише своєю неоднозначністю, а й динамічністю. Йдеться не тільки про їх політико-правовий вимір, а передусім про розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин і оптимізацію їх правового статусу, удосконалення існуючих і утвердження нових інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, котрі трансформуються з політичної у конституційно-правову площину й, тим самим, збагачують систему конституційного права та знаходять своє логічне продовження в системі чинного законодавства України.

Враховуючи останні новації в чинному законодавстві (зокрема, до суб’єктів конституційно-правових відносин нині прийнято відносити: 1) спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи; 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці; 5) підприємства, установи, організації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації), заслуговують на особливу увагу ті суб’єкти конституційно-правових відносин, що відносяться до інститутів громадянського суспільства [11], оскільки в основі розвинутого громадянського суспільства лежить їх активна діяльність.

Інститути громадянського суспільства формуються поступово. Як цілісний механізм, воно виникає на певному етапі історичного розвитку. Основними передумовами процесу формування громадянського суспільства є: індивід, який має фундаментальні громадянські права і свободи; існування вільних від прямого державного втручання «зон», необхідних для створення інститутів громадянського суспільства; формалізована законність, свобода підприємництва, публічність, наявність у суспільстві прагнення злагоди, толерантності, взаємоповаги, які мають стати основою мотивації поведінки як окремого індивіда, так і суспільства в цілому [9].

До таких інститутів громадянського суспільства, згідно із Постановою «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» [12] належать: громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України.

Таким чином, уперше в історії державотворення та правотворення незалежної Україні інститути громадянського суспільства перестали бути виключно філософською чи політологічною категорією, а були унормовані як система суб’єктів, наділених правами і обов’язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшої розбудови громадянського і, зокрема, інформаційного суспільства в Україні та участі в управлінні державними справами, передусім, у формуванні та реалізації державної інформаційної політики [11].

З метою визначення ролі інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, пропонуємо зупинитися на фрагментарному, з урахуванням меж статті, аналізові їх повноважень.

В Законі України «Про громадські об’єднання» [13] сформульовано визначення «громадська організація» – це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Тобто, визначаючи громадський як той, що стосується суспільства [14, C. 89], можемо резюмувати, що громадська організація – суспільна організація, основною метою діяльності якої, з-поміж інших, є забезпечення реалізації та дієвості механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Громадські організації, як різновид громадських об’єднань, можуть здійснювати співробітництво з іноземними неурядовими організаціями та міжнародними урядовими організаціями, звичайно ж, із дотриманням законів України та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, задля забезпечення максимально ефективної реалізації завдань, які визначені в їх засновницьких документах.

Об’єднання громадян створюються для задоволення та захисту законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів їх членів [15].

Також слід зазначити, що участь у правотворчій діяльності є найпоширенішою формою участі громадських організацій у державному управлінні [15] та механізмі захисту прав людини і громадянина, інформаційних, зокрема.

Реалізація людиною та громадянином своїх інформаційних прав та свобод безпосередньо залежить і від доступу до інформації. Щодо інформації про діяльність громадських організацій, то вони мають право вільно поширювати таку інформацію, пропагувати свою мету (цілі) [13], а це, в свою чергу, сприятиме обізнаності громадян в наявності тих чи інших об’єднань та можливості приєднання до них з метою реалізації своїх законних прав, інтересів та свобод.

Варто відмітити і той факт, що обсяг прав громадських об’єднань може бути розширеним, але обов’язково і дотриманням законодавства, і це, в свою чергу, сприятиме ефективнішій діяльності механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об’єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях та збільшення напрямів їх діяльності.

Громадські організації, поряд з партіями, є важливим компонентом громадянського суспільства. Серед значної кількості громадських організацій основними можна назвати профспілки, соціально-економічні та соціально-культурні громадські об’єднання, спілки споживачів, підприємців, творчі спілки, благодійні організації тощо. Такі об’єднання, незважаючи на суттєві відмінності в їх організації і формах діяльності, мають чимало спільних рис, що дозволяє віднести їх до однієї групи. По-перше, їх діяльність не ставить за мету отримання прибутку; по-друге, політична діяльність не є їх головною метою (на відміну від політичних партій), хоча в багатьох випадках вони справляють суттєвий вплив на процес прийняття державних рішень (як, наприклад, Асоціація міст України; Українська спілка промисловців та підприємців; Федерація незалежних профспілок України тощо). Політична діяльність для громадських організацій є не метою, а лише засобом досягнення певних цілей [9].

Як зазначено в Конституції України [10], то кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, яке, на наше переконання, також належить до інформаційних прав людини, оскільки, знову ж таки базуючись на нормах основного закону нашої держави, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, яка може носити і релігійний характер. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання [16].

Якщо знову ж таки проаналізувати національне законодавство, то положення ст. 35 Конституції України та ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» мають розбіжності при формулюванні одного і того ж права. Дані розбіжності слід усунути шляхом внесення змін до Закону, а саме термін «свобода світогляду і віросповідання», який вживає Конституція, мусить бути введений у Закон замість «свобода совісті», а також гарантування релігійних прав кожному, а не лише громадянам України, оскільки на території нашої держави проживають також іноземці, які можуть бути як і громадянами іншої держави, так і взагалі апатридами.

Визначаючи роль релігійних організацій в механізмі захисту прав людини, перш за все визначимося з їх сутністю. Релігійні організації – релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Утворюються та діють такі організації відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [16] з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і функціонують відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється і ця норма, на нашу думку, є прогалиною в законодавстві, яку необхідно заповнити, оскільки питання правового урегулювання діяльності цих організацій залишається відкритим, а це, в свою чергу, може призвести до зловживань з боку осіб, які будуть їх створювати.

Також, ми вважаємо, що в діяльності релігійних організацій можна прослідкувати певні порушення вищезазначеного права. З однієї точки зору, дані об’єднання покликані сприяти реалізації права на віросповідання, але, з іншого боку, нині можемо говорити про використання гіпнотичних властивостей для повернення людини до сповідування тієї чи іншої релігії, постійна реклама по телебаченню, в мережі Інтернет, шикарно оздоблені дорогоцінним камінням та металом церкви, монастирі, які викликають зацікавленість у населення, а серед них і неповнолітні, які, з метою задоволення свого інтересу, мають можливість потрапити в дані приміщення, де їм, за допомогою інформаційних та інших маніпулятивних технологій може бути нав’язано ту чи іншу релігію.

Ст. 3 Закону проголошує іншу вагому гарантію, а саме, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. До 21 червня 2001 року ця стаття була декларативною, оскільки в Кримінально-процесуальному кодексі України не було зазначено жодного винятку щодо заборони допиту священників. Але після проведення «малої» судової реформи відповідно до п.1 ч.1 ст. 69 КПК України священнослужителі не можуть бути допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. містить подібну норму у п.3 ч.1 ст. 51, за якою не підлягають допиту як свідки священнослужителі – про відомості одержані ними на сповіді віруючих. Проте нині чинний Цивільний процесуальний кодекс України не містить такої норми.

Ще одним із суттєвих недоліків є відсутність донедавна у Законі положення про те, що релігійні організації мають право створювати духовні навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до законодавства України, натомість влітку 2015 року дана прогалина була усунена [17].

Наступним інститутом є благодійна організація – юридична особа приватного права, установчі документи якої визначають благодійну діяльність в одній чи кількох сферах, визначених цим Законом, як основну мету її діяльності [18] і однією із основних сферам благодійної діяльності є права людини і громадянина та основоположні свободи.

Окремим інститутом виділено професійні спілки. Професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Вони створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки [19]. Роль професійних спілок у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, робітник (сфера трудових правовідносин) має право на доступ до інформації, яка не є інформацією з обмеженим доступом, наприклад: про умови праці, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення колективного договору та ін. Учасники навчального процесу мають аналогічні права і професійні спілки покликані їх забезпечувати та допомагати відновлювати у випадку порушення.

Наприклад, при підготовці проекту та підписанні колективного договору саме профспілки і здійснюють представництво інтересів всіх без винятку працівників певного підприємства, установи чи організації. З метою розширення масштабів своєї діяльності, професійні спілки можуть організовуватися в об’єднання.

Аналізуючи основні інститути громадянського суспільства окремо зупинимося на творчих спілках, які також є об’єднаннями працівників.

Творча спілка – добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. турбота про правовий, соціальний та професійний захист членів творчої спілки [20].

Продовжуючи здійснення аналізу ролі інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод, а також вищезазначений інститут, як логічне продовження, пропонуємо зупинитися на організації роботодавців, як другої сторони переговорного процесу при укладенні колективного договору.

Так, «організація роботодавців» – неприбуткова громадська організація, яка об’єднує роботодавців. Організації роботодавців, їх об’єднання створюються і діють з метою представництва та захисту прав та законних інтересів роботодавців у економічній, соціальній, трудовій та інших сферах (інформаційній – авт.), у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального діалогу [21].

Одним із основних завдань діяльності організації роботодавців є забезпечення представництва і захисту прав та законних інтересів роботодавців у відносинах з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, професійними спілками, іншими громадськими об’єднаннями, підприємствами, установами, організаціями та утвореними ними органами. Роботодавці також мають можливість реалізації права на доступ до інформації шляхом подачі інформаційного запиту до відповідних органів та використовувати інші способи захисту вищезазначеного права.

Організації роботодавців, їх об’єднання зобов’язані забезпечувати повне та своєчасне інформування (тобто реалізацію інформаційних прав – авт.) своїх членів з питань їх діяльності, ознайомлювати на їх прохання з усіма матеріалами, що стосуються діяльності організації, об’єднання.

Окрім вищезазначених інститутів існують і наступні.

Асоціація – договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їхні інтереси у відносинах з органами влади, іншими суб’єктами господарювання [22, C. 78], тобто бути «частиною» механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Недержавні засоби масової інформації – будь-які недержавні засоби масової інформації (друковані, аудіовізуальні, телерадіомовні компанії, інформаційні агентства тощо), серед засновників або співзасновників яких відсутній будь-який орган виконавчої влади. Видання таких ЗМІ не має здійснюватися на базі або за участю державної власності та відповідного фінансування з Державного бюджету України чи бюджету Автономної Республіки Крим. Статутом (програмними цілями) редакції таких засобів масової інформації не повинно передбачатися, зокрема, інформування громадян про діяльність органів внутрішніх справ. Треба зазначити, що це не стосується комунальних засобів масової інформації, тобто тих, які створюються та видання яких фінансується органами місцевого самоврядування [23].

Інші непідприємницькі товариства і установи. Відповідно до статті 85 Цивільного кодексу України такими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Наприклад, до таких можна віднести споживчі кооперативи, органи самоорганізації населення тощо [23].

Вищезазначений перелік інститутів громадянського суспільства є вичерпним та законодавчо закріпленим.

За загальним правилом, інститути громадянського суспільства можуть ініціювати проведення консультацій з громадськістю з питань, не включених до орієнтовного плану, шляхом подання відповідних пропозицій громадській раді або безпосередньо органу виконавчої влади [12].

Погоджуємося з думкою, що сучасним українським нормотворцям важливо сформувати належне правове поле для усунення перешкод у створенні та функціонуванні інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Таким чином, в результаті здійсненого дослідження можемо висновувати наступне. Згідно із законодавством, інститутами громадянського суспільства, є: громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України. Захист прав і свобод людини і громадянина не є основною метою їх діяльності, але, при реалізації своїх функцій вони, здійснюють таку протекцію. Також варто пам’ятати, що здійснення інформаційних прав може бути обмежене лише законом. Всі інститути громадянського суспільства є неприбутковими. Система їх взаємодії законодавчо закріплена лише в Роз’ясненні Міністерства юстиції України «Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства» [24] та не визначено їх конкретних повноважень в даній сфері, що може бути визначене як предмет окремого наукового дослідження.

Інститути громадянського суспільства мають забезпечувати зворотний зв’язок між державою і суспільством, здійснювати контроль за діяльністю державних органів та пропонувати їм свої програми вирішення кризових питань. Інститути громадянського суспільства беруть активну участь у виробленні державного курсу, спрямованого на розв’язання актуальних для суспільства проблем, захист прав є однією з таких. Цей процес здійснюється із залученням наукових кадрів, створенням аналітичних центрів [25-29], вивченням громадської думки та проведенням громадських слухань.

Співвідношення даних інститутів правового захисту недостатньо досліджено у вітчизняній доктрині конституційного, інформаційного та адміністративного права.

Список використаної літератури:

Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
Калюжний Р.А., Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64
Михайловська О. Інститути громадянського суспільства і формування ідеології модернізації в Україні. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=58&c=1242
Конституція України: затверджена Законом України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
Федоренко В.Л., Кагляк Я.О. Інститути громадянського суспільства та інститут громадських організацій в Україні: теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/20126
Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-%D0%BF
Про громадські об’єднання : Закон України від 22 березня 2012 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4572-17
Великий тлумачний словник сучасної української мови. / укл. О. Єрошенко. — Донецьк: ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
Характеристика громадських формувань як інститутів громадянського суспільства : Роз’яснення Міністерства юстиції України від 24 січня 2011 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0016323-11
Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квітня 1991 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12
Релігійні права. Законодавство України, яке регулює правовідносини у сфері здійснення релігійних прав. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ua.textreferat.com/referat-9708-1.html
Про благодійну діяльність та благодійні організації : Закон України від 05 липня 2012 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5073-17
Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності : Закон України від 15 вереся 1999 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1045-14
Про професійних творчих працівників та творчі спілки : Закон України від 07 жовтня 1997 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/554/97-вр
Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності
: Закон України від 22 червня 2012 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/5026-17
Підприємницьке право / За ред. О В Старцева. — К. : Істина, 2006. — 208 с.
Що таке інститути громадянського суспільства та як вони пов’язані з громадськими радами? — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://gromrady.org.ua/

24. Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства : Роз’яснення Міністерства юстиції від 03 лютого 2011 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0018323-11.

25. Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.

26. Мандзюк О. А. Кадровий ресурс розвитку аналітичних спільнот в Україні / О. А. Мандзюк // Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер.: Юридичні науки, Випуск 6-1, том 2. – 2014. – С. 54-58.

27. Мандзюк О. А. правова природа функціонування та розвитку аналітичних спільнот в Україні / О. А. Мандзюк // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2014. – № 10-2. – Том. 1. – С. 109-112.

28. Мандзюк О. А. Роль аналітичних спільнот у державотворчому процесі / О. А. Мандзюк // Visegrad Journal on Human Rights. – №1. – 2014. – С. 96-102.

29. Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичного простору / О. А. Мандзюк // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція.-2014.-№11.-Том1. –С. 187-190.