Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Досліджено наслідки впливу становлення інформаційного суспільства в Україні та процесу інформатизації на таку складову правової системи як система законодавства. Визначено поняття «інформаційне законодавство». Окреслено основні недоліки та магістральні напрями розвитку вітчизняного інформаційного законодавства.

Ключові слова: інформатизація, правова система, система законодавства, інформаційне законодавство, інформаційне право

Исследованы последствия воздействия становления информационного общества в Украине и процесса информатизации на такую составляющую правовой системы как система законодательства. Определено понятие «информационное законодательство». Определены основные недостатки и магистральные направления развития отечественного информационного законодательства.

Ключевые слова: информатизация, правовая система, система законодательства, информационное законодательство, информационное право

Investigated the effects of the information society in Ukraine and process information for this part of the legal system as a system of laws. The concept of «information law». The basic weaknesses and main directions of the national information legislation.

Key words: informatization, legal system, system of law, information legislation, information law

Побудова інформаційного суспільства в Україні та входження нашої держави до інформаційної ери сприяла трансформації багатьох соціальних сфер. Зрозуміло, що певних перетворень набула й вітчизняна правова система. Аналіз наслідків впливу процесу інформатизації на її структурні елементи, дозволяє констатувати, що одних з найбільш серйозних змін зазнала система законодавства.

Динамічне та інтенсивне ухвалення інформаційних нормативно-правових актів різною юридичної сили сприяло виокремленню інформаційної галузі законодавства.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на вітчизняну систему законодавства, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття стану та тенденцій розвитку інформаційного законодавства України.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «інформаційне законодавство»; 2) окреслити основні риси вітчизняного інформаційного законодавства; 3) виокремити магістральні напрями розвитку інформаційного законодавства України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко,  Л. І. Рудник,  К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

За даними Держкомстату України ще у 2008 року інформаційні відносини було урегульовано 257 законами України та 290 постановами Верховної Ради України, 368 указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України [1, с. 480].

Зважаючи на подальше становлення інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, а також входження нашої держави в європейський та міжнародний інформаційний простір, кількість таких актів щорічно збільшується.

О. Г. Марценюк стверджує: «Сьогодні Україна має сотні законодавчих та інших нормативно-правових актів, що зорієнтовані на розвиток інформаційних процесів, захист національного інформаційного простору, прискорення інтегральних процесів в світовому інформаційному просторі» [2, с. 35].

Попри таку статистику більшість науковців при дослідженні певних інформаційних проблем аргументовано доводять необхідність розроблення та ухвалення нових інформаційних нормативно-правових актів. Наприклад, після чергового круглого столу, присвяченому державному управлінню перехідних суспільств в умовах глобалізації, з метою розвитку інформаційної сфери учасниками було запропоновано розробити такі закони:

–         про розвиток галузі інформаційних технологій;

–         організація обліку і моніторингу;

–         впорядкування систем сертифікації, стандартизації, ліцензування;

–         розвиток інформаційних систем;

–         забезпечення інформаційної безпеки;

–         захист і використання інтелектуальної власності;

–         захист авторського права [3, с. 8].

Сплеск пропозицій науковців щодо ухвалення тих чи інших інформаційних нормативно-правових актів пов’язаний не лише з динамічністю розвитку інформаційних правовідносин. Як вірно стверджує О. А. Баранов: «Закони покликані не тільки юридично фіксувати суспільні відносини, що вже склалися або достатньою мірою сформувалися, але й активно формувати перспективні відносини, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому» [4, с. 62].

Хоча є діаметрально протилежні думки з цього приводу: «…нам не потрібно створювати нові закони у сфері інформації, а систематизувати вже існуючі, визначаючи у них правові гіперзв’язки з метою подальшого їх кодифікування на рівні Кодексу України про інформацію» [5, с. 82].

Попри таку жваву дискусію науковців з приводу необхідності подальшої динамічної та інтенсивної правотворчої діяльності в інформаційній сфері, трактування поняття «інформаційне законодавство» й донині є нормативно невизначеним.

Майже в кожному інформаційному нормативно-правовому акті міститься власне поняття: «законодавство про інформацію» (Закон України «Про інформацію»), «законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність» (Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»), «законодавство про Національну програму інформатизації» (Закон України «Про Національну програму інформатизації», «законодавство України про державну таємницю» (Закон України «Про державну таємницю») тощо.

З метою забезпечення виконання завдань з організації та ведення еталонної бази даних правової інформації, необхідної для формування правової політики, підвищення ефективності правового регулювання, реалізації програм законопроектних робіт, забезпечення правової реформи в Україні, вдосконалення обліку актів законодавства, а також забезпечення автоматизованого обміну правовою інформацією затверджено класифікатор галузей законодавства України, де виокремлено галузь законодавства «зв’язок, інформація та інформатизація» [5].

При тому у концептуальному нормативно-правовому акті, що регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації – Законі України «Про інформацію», на відміну від зазначених вище актів, це поняття взагалі не окреслюється, попри активне оперування ним в низці статей.

У попередній редакції Закону України «Про інформацію» також застосовувалось поняття «законодавство України про інформацію», яке становить Конституція України, цей Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права [6].

Семантичний та герменевтичний аналіз вищезазначеної норми права дав змогу В. А. Ліпкану та В. А. Залізняку дійти таких висновків.

1. Даний нормативно-правовий акт містить вузьке розуміння терміна «законодавство», залишаючи осторонь підзаконні нормативно-правові акти. Хоча більшість інформаційних відносин урегульовані саме підзаконними нормативно-правовими актами, про що детальніше поговоримо далі.
2. Доволі спірним залишається той факт, що законодавство України про інформацію обмежується винятково законодавчими актами про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, оскільки виникає питання: що робити з нормативно-правовими актами, які встановлюють режими доступу до інформації чи інші аспекти інформаційної діяльності.
3. Не менш дискусійним є положення про «принципи і норми міжнародного права», оскільки Конституція України чітко визначила, що лише чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Що робити з тими принципами міжнародного права, які можуть порушувати національний суверенітет і нести загрозу національній безпеці [8, с. 132]?

Попри зазначені вище конструктивні зауваження щодо змісту поняття «законодавство про інформацію», вважаємо серйозною правовою прогалиною відсутність нормативної дефініції цього поняття, адже більшість положень інформаційних нормативно-правових актів мають відсильні та бланкетні норми з прив’язкою «це питання вирішується згідно з чинним інформаційним законодавством» чи «законодавством про інформацію». Саме тому суди при винесенні певного рішення можуть застосовувати широке та вузьке трактування цього поняття, що, своєю чергою, є загрозою інформаційним правам і свободам людини та громадянина чи національним інтересам у інформаційній сфері держави і суспільства.

Процес правореалізації та судочинства ускладнюється тим, що нині відсутня нормативна дефініція більш широкого поняття «законодавство» щодо поняття «інформаційне законодавство».

Так, слушною є думка Д. Лилак: «… що термін «законодавство» хоча досить широко застосовується у правовій системі, але не має легалізованого однозначного визначення ні в Конституції, ні в законах України. Хоча цей термін є елементом юридичної техніки, проте і в теорії права дослідники не досягли консенсусу у його розумінні. При визначенні його розуміння у застосуванні пропонується дотримуватися певних вимогам: термін «законодавство» має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине значення повинно бути загальновизнаним; він має зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті» [9, с. 48 ].

Бурхлива наукова дискусія з цього приводу унеможливлює стабілізації ситуації, адже кожен з науковців аргументовано доводить власну точку зору, застосовуючи той чи інший спосіб тлумачення: буквальний, звужений, розширений.

«Відповідно до першого підходу законодавство обмежується лише такими правовими актами, як закони. Згідно з другим — до його складу входять нормативно-правові акти лише вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). Щодо третього, то законодавством охоплюються всі нормативно-правові акти, прийняті відповідно до своїх повноважень державними органами та органами місцевого самоврядування» [8, с. 102].

Поряд з цими позиціями, на наш погляд, не менш важливим для забезпечення інформаційних прав і свобод людини та громадянина чи національних інтересів у інформаційній сфері держави і суспільства є окреслення місця норм та принципів міжнародного права в національній правовій системі. Чи є джерелами інформаційного законодавства міжнародні нормативно-правові акти? Це питання особливо актуалізується у зв’язку з транснаціональністю інформаційних правопорушень та все частішим зверненням до міжнародних інституцій осіб, інформаційні права і свободи яких порушено.

Дивним вбачається надане визначення поняття «законодавство» у першій вітчизняній юридичній енциклопедії як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розроблення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [10, с. 210-211]. По-перше, дане визначення має занадто неінформативний та ненауковий характер. По-друге, неприпустимим вбачається в такому виданні як енциклопедія, яка має бути, певним золотим стандартом з-поміж плюралізма наукових поглядів на дискусійні питання, врахування Рішень Конституційного Суду України як обов’язкових для виконання на всій території нашої держави.

За конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок до Конституційного Суду України було ухвалено відповідне рішення, де зауважено: «…термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин, що регулюються, термін «законодавство» вживається в різних значеннях: в одних випадках маються на увазі лише закони, в інших, передусім кодифікованих актах, поняття «законодавство» включає закони, інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади» [11].

Внаслідок розгляду цього звернення та глибокого аналізу  порушеної тематики Конституційний Суд України вирішив, що терміном «законодавство», який вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [11].

Попри те, що Конституційний Суд України надав визначення терміна «законодавство» винятково в контексті частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, вважаємо дане Рішення має враховуватись при визначення інших суміжних понять, зокрема «інформаційне законодавство».

Саме тому підтримуємо позицію В. А. Ліпкана та В. А. Залізняка, які запропонували під інформаційним законодавством України розуміти систему законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації [8, с. 104].

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери обумовлена тим, що ці процеси охоплюють різні комплекси не тільки юридичних, а ще й різні комплекси економічних та технічних проблем. Їх вирішення в найближчому майбутньому стане першочерговою задачею [12, с. 176; 13, с. 7–32].

Інформаційне законодавство складається з кримінальних, цивільних, адміністративних, конституційних норм тощо.

За змістом інформаційне законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, що складається з приписів приватно-правового та публічно-правового характеру, об’єднаних таким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, які формуються у сфері інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних відносин [14, с. 91].

Ситуаційний підхід до ухвалення інформаційних нормативно-правових актів детермінував наявність значного кола проблем нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

О. Г. Марценюк виокремлює такі:

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що призводить до суперечливого тлумачення та застосування норм права на практиці.
2. Різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались в різні часи і, особливо, без узгодження понятійного апарату. Такі нормативні акти не мають чітко визначеного змісту, недостатньо коректні. Термінологічні розбіжності, різне тлумачення однакових за назвою та формою визначень призводить до варіантного розуміння та застосування норм на практиці. Найбільш важливі терміни, які передбачають тільки одне визначення, мають різні визначення в різних нормативних актах. До них відносяться «таємна інформація», «таємниця», «документ», «документована інформація», «майно», «власність», «володіння», «інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт суспільних відносин», «учасники суспільних відносин», «система інформаційних відносин» та деякі інші.
3. Значна кількість законів та підзаконних нормативних актів в сфері інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування.
4. Має місце розбіжність відносно розуміння структури та складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходів до їх формування. В окремих законах до системи законодавства залучаються норми, що встановлені в підзаконних актах. В практиці правозастосування це призводить до колізії норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акту.
5. Нові правові акти в сфері суспільних інформаційних відносин часто неузгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу [2, с. 38].

Крім суто правових недоліків нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин та як наслідок неефективності інформаційного законодавства, негативно на стан реалізації відповідних інформаційних норм впливає й недостатній рівень правової та інформаційної культури осіб, що покликані їх реалізовувати.

Наприклад, ми погоджуємось з міркуваннями О. Г. Марценюка щодо хаотичності та масовості інформаційних нормативно-правових актів, відсутності узгодження інформаційних дефініцій тощо. Однак які можуть виникати проблеми в правозастосуванні, якщо є колізія норм між законом та підзаконним нормативно-правовим актом? Які причини застосовувати норми тих актів, що були ухвалені раніше, зважаючи на загальновизнані правила подолання темпоральних, ієрархічних та змістовних колізій?

Більш конструктивною вбачається позиція Ю. Є. Максименко з цього приводу: «Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без указівок на шляхи їх реалізації, внаслідок чого спостерігається низький рівень правореалізації норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Крім того, наявність численних бланкетних норм права, багатьох абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, а також відсутність закріплення фундаментальних, базових дефініцій (наприклад, інформаційна безпека) є джерелами загроз інформаційній безпеці України» [15, с. 143].

Не меншою уваги заслуговують також й міркування В. А. Ліпкана, який зауважив, що «…в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави. Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо. Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію. За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності» [16, с. 127].

Отже, інформаційне законодавство займає надзвичайно важливе місце в правовій системі України. Зважаючи на стихійний та ситуативний характер ухвалення інформаційних нормативно-правових актів, говорити про ефективність вітчизняного інформаційного законодавства неможливо. Саме тому виправданим вбачаються пропозиції науковців щодо необхідності проведення фахової систематизаційної діяльності у цій сфері з врахуванням тенденцій міжнародного нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Правова інформатика : підруч. : за ред. В. Дурдинця, Є. Моісеєва, М. Швеця. [2-е вид.]. — К. : ПанТот, 2007. — 524 с.
2. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
3. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації : матеріали засідання міжнародного круглого столу. — К., 2001. — 69 с.
4. Баранов О. А. Інформаційне право України : стан, проблеми, перспективи — К. : СофтПрес, 2005. — 316 с.
5. Красноступ Г. Організаційно-правові аспекти необхідності реформування сучасного інформаційного законодавства / Г. Красноступ // Право України. — 2005. — № 9. — с. 81—83
6. Про затвердження Класифікатора галузей законодавства України : Наказ Міністерства Юстиції України : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
7. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 року № 2938-VI : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
8. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
9. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття «законодавство» і практичну необхідність його нормативної легалізації / Д. Лилак // Право України. — 2001. — № 8. — С. 48–51
10. Шемшученко Ю. С. Безпека національна / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 210—211.
11. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»). – Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Кн. 1 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — С. 272—276.
12. Кохановська О. В. Цивільно-правові аспекти регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Кохановська Олена Велеонінівна. — К., 1998. — 199 с.
13. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні : [за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа]. — К. : Юридична думка, 2006. — 384 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.
16. Ліпкан В. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. Ліпкан, Ю. Максименко// Право України. — 2013. — № 12. — С. 125—127.

Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено вплив інформатизації на діяльність міжнародних організацій, визначено основні тенденції трансформації міжнародних організацій в контексті інформатизації та окреслено зміст наслідків впливу інформатизації на діяльність міжнародних організацій

Ключові слова: інформатизація, міжнародна організація, трансформація, ООН, ЮНЕСКО, ВОІВ, МСЕ

Исследовано влияние информатизации на деятельность международных организаций, определены основные тенденции трансформации международных организаций в контексте информатизации и намечены последствия влияния информатизации на деятельность международных организаций

Ключевые слова: информатизация, международная организация, трансформация, ООН , ЮНЕСКО, ВОИС, МСЭ

The influence of information on the activities of international organizations, the basic trends in the transformation of international organizations in the context of information and outlines the consequences of the impact of information on the activities of international organizations

Keywords: informatization, an international organization, transformation, UN, UNESCO, WIPO, ITU

Науково-технічна революція призвела до трансформації ролі та значення інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку в житті суспільства. Однак інформатизація в конкретній країні має значні відмінності, що зумовлені їх культурними, соціально-економічними, правовими, політичними особливостями, інформаційно-технічним потенціалом, а також економічними можливостями впровадження інноваційних моделей даних технологій в життя країни.

Однією з глобальних проблем сучасності є інформаційний дисбаланс між окремими країнами чи регіонами, що актуалізує необхідність діяльності  міжнародних організацій в даному контексті, зокрема розроблення та ухвалення міжнародно-правових стандартів у сфері інформатизації.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на міжнародно-правову систему, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття основних наслідків трансформації міжнародно-правової системи в умовах інформатизації.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити зміст інформатизації як процесу впливу на міжнародно-правову систему; 2) виокремити основні наслідки впливу інформатизації на міжнародно-правову систему; 3) розкрити зміст основних наслідків впливу інформатизації на міжнародно-правову систему.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Л. І. Капінус, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, К. Г. татарникова, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Є. А. Макаренко акцентує: «… у більшості розвинених країн за участі політичних лідерів, прогресивних урядів та фінансової підтримки транснаціональних корпорацій реалізуються Програми становлення інформаційного суспільства; концепції переходу до інформаційної доби, плани участі у трансформації суспільних інститутів, прийняті міжнародними організаціями ООН/ЮНЕСКО, Світовим банком, Світовою Організацією Торгівлі, Організацією економічного співробітництва і розвитку, Радою Європи, Європейським Союзом, Європейським банком реконструкції і розвитку, ОБСЄ, Центральноєвропейською Ініціативою та іншими міжнародними і регіональними урядовими і неурядовими інституціями. В основу Концепцій покладено визначення стратегії інформаційного суспільства, основних положень, умов і пріоритетів міжнародної, регіональної та національної інформаційної політики, формулюються політичні, правові, соціально-економічні, культурні та технологічні передумови переходу до інформаційного суспільства, обґрунтовуються специфіка і мета глобальних трансформацій» [1, с. 42].

Єдиною глобальною впливовою міжнародною інституцією є Організація Об’єднаних Націй, що покликана розроблювати політику реагування на найбільш значні виклики та загрози міжнародному співтовариству в будь-якій сфері. Але події в Україні поставили під сумнів ефективність даної організації щодо швидкого та ефективного вирішення конфліктів нового покоління, так званих гібридних війн.

Поряд з гуманітарними, політичними, економічними, екологічними, культурними глобальними проблемами, предметом діяльності ООН стала й інформаційна сфера.

Провідну роль у реалізації глобальних інформаційних проблем у межах ООН виконують такі інституції:

-  Економічна та Соціальна Рада ООН;

-  Цільова група ООН з питань інформаційного суспільства;

-  Цільова група ООН з питань інформаційно-комунікаційних технологій.

Поряд із цими інституціями не менш важливого значення мають і спеціалізовані установи ООН, діяльність яких пов’язана з окремими аспектами інформаційної проблематики:

-  Міжнародний союз електрозв’язку;

-  ЮНЕСКО;

-  Всесвітня організація інтелектуальної власності;

-  Всесвітня поштова спілка;

-  Світова організація торгівлі тощо.

Так, Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ) – спеціалізована установа ООН у сфері глобального електрозв’язку, покликана здійснювати законодавчі, управлінські, виконавчі та консультативні функції, надавати технічну підтримку, розробляти стандарти і правила у сфері електрозв’язку та формулювати рекомендації, спрямовані на активізацію розвитку телекомунікацій та підвищення якості послуг.

Основною метою МСЕ з різними країнами залишається вдосконалення та раціональне використання інформаційно-комунікаційної інфраструктури, а також долання «цифрового розриву» в телекомунікаційних технологіях на національному та міжнародному рівнях, а також розробка та використання відкритих, функціонально сумісних, недискримінаційних міжнародних стандартів, що визначаються споживчим попитом. Важливого значення набувають й дослідні комісії МСЕ, які розробляють засади технічного прогресу телевізійного, звукового та мультимедійного мовлення, створення нових методів цифрової обробки, передавання та відтворення аудіовізуальної інформації, прогресу методів оцінки якості аудіовізуальної інформації, планування частотно-територіального ресурсу для наземних та супутникових мовленнєвих служб, використання нових підходів до стиснення аудіовізуальної інформації для подальшого підвищення ефективності її обробки та передачі.

У рамках співробітництва України та МСЕ здійснюється міжнародний правовий захист сумісного використання в Україні радіомовних аналогових і цифрових систем, служб і технологій на весь перехідний період від аналогового до цифрового мовлення, врахування національних інтересів України під час розроблення міжнародних нормативних документів, що стосуються стратегії впровадження цифрового мовлення, подолання цифрового розриву, а також створення цифрових служб нових поколінь.

Особливе місце в структурі ООН посідає ЮНЕСКО. Серед основних завдань ЮНЕСКО в інформаційній сфері є:

-       сприяння свободі вираження думок та доступу до інформації;

-       зміцнення вільних, незалежних та плюралістичних засобів інформації та комунікації в інтересах сталого розвитку;

-       сприяння загального доступу до інформації і знань;

-       розвиток інформаційної інфраструктури тощо.

Одним із перших концептуальних правових актів, що визначав стратегію побудови інформаційного суспільства, є прийнятий на 29 сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО в 1996 році документ під назвою «Інформаційне суспільство для всіх» [2].

Згідно з ним побудова глобального інформаційного суспільства є магістральним напрямом міжнародного співробітництва. Особливу роль в даному процесі належить ЮНЕСКО.

У цьому документі задекларовано, що забезпечення кожній людині міжнародного співтовариства широкого та вільного доступу до інформаційних ресурсів є необхідним для рівноправної участі у житті нової суспільної формації, а також що інформація і знання мають важливе значення для подолання інформаційної нерівності та є глобальним суспільним надбанням як запорука глобальної демократії.

Серед основних проблем побудови глобального інформаційного суспільства виокремлюються такі [1-3]:

1)      інформаційно-технологічний дисбаланс та інформаційна ізоляція окремих регіонів і країн;

2)      негативний вплив комунікаційних та інформаційних технологій;

3) загроза інформаційним правам та свободам людини (громадянина), включаючи право на доступ до інформації і конфіденційність, заборону інформації расистського, агресивного та дискримінаційного характеру; інформаційна неосвіченість окремих осіб (громадян), різниця у володінні інформаційними навичками окремих людей тощо.

Задля цього ЮНЕСКО пропонує такі головні напрями міжнародної діяльності:

1)      створення механізму міжнародного співробітництва, міжрегіонального та національного партнерства в інформаційній сфері;

2)      захист інформації шляхом здійснення заходів у галузі збереження інформації та обговорення на міжнародному рівні етичних, правових і соціокультурних проблем інформаційного суспільства;

3)      розвиток інформаційних освітніх мереж на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях.

Отже, ЮНЕСКО у сфері побудови інформаційного суспільства, формує міжнародну інформаційну політику, сприяє вільному обміну ідеями, забезпечує формування глобальної інформаційної інфраструктури та міжкультурної комунікації.

Слід наголосити, що особливе занепокоєння для міжнародного співтовариства викликає така загроза становленню глобального інформаційного суспільства, як дисбаланс між «інформаційно багатими» та «інформаційно бідними» країнами.

Для вивчення інформаційних потреб регіонів та окремих країн ЮНЕСКО здійснила проект «Допомога регіонам» (ІДАМС) основною метою якого стало проведення широкомасштабних досліджень про особливості кожного регіону, шляхи адаптації програм ЮНЕСКО з урахуванням екстремальних потреб, можливості створення науково-дослідницьких центрів як об’єднання інтелектуальних регіональних ресурсів [4, с. 76].

ЮНЕСКО розробила й інші міжнародно-правові норми у інформаційній сфері:

- Угода про сприяння розповсюдження в міжнародному плані наочно-звукових матеріалів освітнього, наукового та культурного характеру;

- Конвенція про міжнародний обмін виданнями;

- Конвенція про розповсюдження програми сигналів, які передаються через супутники;

- Декларація про керівні принципи використання мовлення через супутники для вільного розповсюдження інформації, розвитку освіти і розширення культурних обмінів;

- Декларація про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової інформації у зміцненні миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвитку прав людини і боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурення до війни;

- Хартія про збереження цифрової спадщини тощо.

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) здійснює діяльність, спрямовану на формування глобальної політики у сфері інтелектуальної власності, узгодження національних законів і процедур у цій сфері, надання послуг міжнародним заявникам щодо отримання прав на об’єкти промислової власності, обмін інформацією у цій сфері, надання технічної, організаційної та консультативної допомоги державам-членам ВОІВ, сприяння у розв’язанні спорів у сфері інтелектуальної власності між суб’єктами приватного права тощо.

Метою діяльності цієї міжнародної організації є сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом забезпечення співробітництва між державами та забезпечення адміністративного управління багатосторонніми договорами, що регулюють правові та адміністративні аспекти інтелектуальної власності.

Серед основних завдань ВОІВ в інформаційній сфері є:

- захист прав інтелектуальної власності на комп’ютерні програми та передачу даних через інформаційні мережі;

- вплив розвитку Інтернету та інформаційно-телекомунікаційних технологій на систему інтелектуальної власності;

- вплив Інтернета на авторські та суміжні права, торгівельні марки, доменні імена, патенти, розв’язання міжнародних спорів у цій сфері тощо.

Серед основних нормативно-правових актів, що розробила ВОІВ слід виокремити такі:

- Всесвітня конвенція про авторське право;

- Паризька конвенція про охорону промислової власності;

- Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

- Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків;

- Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

- Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків;

- Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм;

- Договір ВОІВ про авторське право;

- Договір ВОІВ про виконання і фонограми;

- Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення;

- Договір про патентне право тощо.

Отже, процес інформатизації не може не впливати й на діяльність міжнародних організацій. Так, міжнародні інституції розробляють та ухвалюють численні правові акти, де визначаються основні інформаційні права і свободи людини та громадянина, організаційно-функціональний, правовий механізм їх реалізації та захисту, випадки обмеження, гарантії забезпечення тощо, а також інші стандарти побудови інформаційного суспільства.

Серед основних наслідків впливу інформатизації на міжнародні організації слід виділити такі.

1. Посилена увага різних міжнародних організацій до інформаційних проблем.
2. Наявність в центральних інституціях ООН підрозділів, що займаються різними аспектами інформаційної проблематики.
3. Поява спеціалізованих міжнародних організацій, тобто створення відповідних інституцій, діяльність яких безпосередньо пов’язана з розробкою, впровадженням, дослідженням та контролем міжнародно-правових стандартів у різних напрямах інформаційної сфери.
4. Розроблення та ухвалення міжнародно-правових актів, що закладають правовий фундамент, певні стандарти у різних напрямах інформаційної сфери.
5. Універсалізація нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин у різних сферах з метою подолання інформаційного розриву між країнами чи регіонами.
6. Створення вузькоспеціалізованих міжнародних інституцій за конкретними напрямами в інформаційній сфері.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Building the European Information society for us all: Final policy report of the high – level expert group, April 1997 // European Commission. Directorate – General for employment, industrial relation and social affairs. Unit V/B/4. – Brussels, manuscript completed in April 1997.
2. Дзьобань О. П. Інформаційне насильство та безпека : світоглядно-правові аспекти : [монографія] / О. П. Дзобань, В. Г. Пилипчук ; за заг. ред. В. Г. Пилипчука. — Х. : Майдан, 2011. — 244 с.
3. Балинський І. О. Глобальні проблеми розвитку держави в умовах інформаційного суспільства / І. О. Балинський // Науковий вісник Львівського державного університету4 внутрішінх справ. — 2009. — № 1. — С. 1—7.
4. Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис… д-ра. політич. наук: 23.00.04 \ Київ. націон. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2003. — 475 с.
5. Basic Documents UNESCO 1989-1995. News Communication Strategy. Document C II-96/WS/2. – Paris, UNESCO, 1995. – 109 р.

Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено вплив інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина, визначено основні засади інформатизації та системи прав і свобод людини та громадянина; виокремлено наслідки трансформації інститута прав і свобод людини та громадянина в умовах інформатизації

Ключові слова: інформатизація, інформаційні права і свободи людини та громадянина, трансформація, інформаційне покоління прав і свобод людини та громадянина

Исследовано влияние информатизации на систему прав и свобод человека и гражданина, определены основные принципы информатизации и системы прав и свобод человека и гражданина; выделены последствия трансформации института прав и свобод человека и гражданина в условиях информатизации

Ключевые слова: информатизация, информационные права и свободы человека и гражданина, трансформация, информационное поколение прав и свобод человека и гражданина

The influence of information on the system of rights and freedoms of man and citizen, the basic principles of information systems and the rights and freedoms of man and citizen; singled out the consequences of transforming the institution of the rights and freedoms of man and citizen in terms of information

Keywords: informatization, information rights and freedoms of man and citizen, transformation, information generation rights and freedoms of man and citizen

Інформатизація має як позитивні, так і певні негативні наслідки. З одного боку, покращились умови та механізм доступу до інформації, її обробка, впровадження, циркулювання. З іншого – збільшилась кількість інформаційних правопорушень, зокрема фактів протизаконного збору і використання інформації, несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів, незаконного копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій обробки інформації, запуску програм-вірусів, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю тощо.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага системному вивченню наслідків впливу інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина України, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття детермінантних корелянтів системи прав і свобод людини та громадянина України в умовах інформатизації.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити зміст інформатизації як динамічного процесу впливу на правову систему України; 2) виокремити основні наслідки впливу інформатизації як складового елемента державної інформаційної політики на систему прав і свобод людини та громадянина України; 3) розкрити зміст основних наслідків впливу інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Л. І. Капінус, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Згідно з Законом України «Про національну програму інформатизації» інформатизація — це сукупність взаємопов’язаних організаційних,
правових,  політичних,  соціально-економічних,  науково-технічних,
виробничих   процесів,   що   спрямовані  на  створення  умов  для
задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі
створення,  розвитку  і використання інформаційних систем,  мереж,
ресурсів та інформаційних технологій,  які  побудовані  на  основі
застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки [1].

Інформатизація різних сфер життєдіяльності суспільства та функціонування органів державної влади сприяла появі та розвитку інформаційних прав та свобод.

Виокремлення цих прав і свобод із загальної системи інших прав і свобод відбувається протягом XX-XXI ст.ст.

Аналіз наукових розвідок із конституційного права, дозволяє зробити висновок, що здебільшого права і свободи людини та громадянина класифікуються за сферами діяльності держави і громадян (за сферами реалізації в суспільному житті) на такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські або особисті права й свободи — це природні, основні, невід’ємні можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і духовної індивідуальності (право на життя, особисту недоторканність, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло, на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд тощо);

2) політичні права і свободи — можливості громадянина активно брати участь в управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості (право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об’єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода демонстрацій і зборів тощо);

3) економічні права і свободи — можливості людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й засобами виробництва (право на приватну власність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом);

4) соціальні права і свободи — можливості особи вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором (право на вільну працю, вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати, право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя тощо);

5) культурні права та свободи — можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання й участі надалі у їхньому розвитку (право на освіту, навчання рідною мовою, право на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; право на вільну наукову, технічну і художню творчість тощо).

П. М. Рабінович класифікує основні права людини і громадянина за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що є їх об’єктом, на: а) фізичні (життєві); б) особистісні; в) культурні (гуманітарні); г) економічні; д) політичні [2, с. 4].

Місце інформаційних прав і свобод у системі інших прав і свобод залишається дискусійним серед науковців навіть і нині, коли проти Україна ведеться інформаційна війна. Деякі вчені-конституціоналісти відносять це право до громадянських прав і свобод, інші ж – до політичних. На думку третіх, воно є культурним тощо.

Так, колектив авторів Інституту держави і права РАН вказують: «Права людини як фактор стратегії стійкого розвитку», згадуючи про конституційні права і свободи (слова, думки, інформації тощо), автор глави про політичні права розглядає їх як «побічні» та напрямки, не зв’язані з проблемою стійкого розвитку [3, с. 12].

В. Я. Тацій, В. Ф. Погорілко та Ю. М. Тодика стверджують, що до особистих (громадянських) прав і свобод людини слід віднести, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо [4, с.126-137]. Але, визначаючи політичні права і свободи громадян України, вчені відносять до них право на свободу друку та інформацію, тобто поділяють свободу думки і слова та право на інформацію, класифікуючи їх на різні групи.

Цікаво, що в попередньому виданні В. Ф. Погорілко та інші автори право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію (ст. 34) відносили до політичних прав, хоча й зазначали, що «ці права і свободи… є переважно культурними (духовними)», а їхнє відношення «до політичних прав і свобод … було і є надмірною політизацією цієї свободи» [5, с. 27].

Дана позиція ґрунтується на нормах Декларації принципів міжнародного культурного співробітництва від 4 листопада 1966 року, де проголошується, що широке поширення ідей та знань, що базуються на максимально вільному обміні та порівнянні, необхідне для творчої діяльності, пошуку правди та розквіту людської особистості. Тим самим право на інформацію визнається одним із культурних прав людини [6].

Близька нашому баченню є позиція О. В. Чуприни, яка зазначила: «…становлення права на інформацію мало складну історію. Тривалий час право на інформацію дійсно мало винятково політичний відтінок. Але з розвитком демократичних інститутів в Україні та світі міжнародне співтовариство дійшло висновку, що на сучасному етапі право на інформацію виникає не лише у контексті з політичним життям суспільства та має більш особистісний характер» [7].

Не менш ґрунтовною вбачається і позиція Н. В. Кушакової: «…конституційні права на свободу думки і слова та інформацію в будь-якій формі, закріплені відповідно у ч. 1 і ч. 2 ст. 34 Конституції – це перш за все особисті права кожної людини, але в певних аспектах і політичні права громадян України (наприклад, у разі отримання чи поширення певної інформації під час виборів та т.п.). Право на інформацію можна також віднести і до культурних прав, бо його можна розглядати в контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), реалізації права на освіту (ст. 53) тощо. Виникає також питання, чи можна ототожнювати право на свободу думки і слова, тобто право на вільне самовираження, та право на інформацію, чи треба розглядати їх як окремі права. Виходячи із змісту ст. 34 Конституції України, ст. 10 («Свобода вираження поглядів») Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції протоколу №11 від 1 листопада 1998 р.), де говориться, що право на свободу вираження своїх думок включає свободу отримувати та поширювати інформацію, та із сучасного розуміння поняття інформації можна зробити висновок, що право на інформацію – це складова права на самовираження, а отже, особисте право кожного» [8, с. 78-79].

Такий плюралізм наукових підходів обумовлений дискусійністю щодо виділення визначальних критеріїв класифікації прав і свобод людини та громадянина загалом, а також тим, що права і свободи людини і громадянина не є та не можуть бути вичерпними.

Поява та розвиток нових правовідносин детермінує і появу нових прав і свобод. Особливо така тенденція характерна для інформаційних прав і свобод адже інформатизація є процесом тривалим та динамічним, що сприяє виникненню все нових, раніше невідомих ані науці конституційного, ані науці адміністративного права категорії : інформаційних прав і свобод.

Нині активно розвиваються такі інформаційні права і свободи, що пов’язані з необхідністю впровадження в Україні е- демократії, е-комерції, е-урядування, електронного туризму тощо. В умовах ведення інформаційної війни проти України все більшої уваги набувають такий аспект цих прав як право на інформаційну безпеку.

Отже, поряд із громадянськими, політичними, економічними, екологічними та іншими правами та свободами, інформаційне покоління прав людини активно розвивається, більше того надає інформаційного забарвлення іншим правам людини та громадянина.

«Право на виробництво одного типа інформації і заборона іншого, право на інформаційну безпеку, право на пошук, доступ отримання, передавання, обмін, збір, зберігання, накопичення, розповсюдження і копіювання інформації, право на формування, розвиток та використання і захист інформаційних ресурсів, комунікаційних технологій і мереж, право на експлуатацію інформації і використання глобальних інформаційно-комунікаційних систем в інфраструктурі економіки, політики, освіти, охорони здоров’я, культури, підприємництва, фінансів, екології і в інших сферах потребують не лише широкого і пріоритетного розвитку в інформаційному суспільстві, вони змінюють і надають специфічний, інформаційний відтінок усім іншим правам, навіть природному праву на життя, особисту свободу, честь і гідність» [9, с. 166].

Юридична доктрина однозначно трактує інформаційні права і свободи людини та громадянина як найважливіші природні та невідчужувані.

Більше того, така впливова міжнародна інституція як Організація Об’єднаних Націй визначає свободу інформації «…критерієм усіх інших свобод» [10].

Не дивно, що більшість конституцій розвинених країн містять норму, де визначено право на інформацію, а також інші інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України закріплено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [11].

Окрім того, ряд інших статей Основного закону України містять норми, що визначають ряд інформаційних прав і свобод:

-   «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31);

-   «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ст. 32);

-   «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ст. 35).

Ретроспективний аналіз становлення та розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина дозволяє констатувати, що тривалий час вони розглядались крізь призму інших прав і свобод. Нині ж спостерігається їх виокремлення з-поміж інших прав і свобод, а також чітке визначення конкретного права з-поміж різних інформаційних прав і свобод, зокрема розрізнення права на інформацію та права на доступ до інформації. Слід також зауважити, що саме інформаційні права і свободи динамічно розвиваються, надаючи «звичайним» правам і свободам інформаційного забарвлення [12-].

Беручи до уваги зазначене вище, вважаємо за необхідне виокремити  такі основні наслідки впливу інформатизації на систему прав і свобод.

1. Поява та розвиток інформаційних прав і свобод людини та громадянина.
2. Надання інформаційного забарвлення іншим правам і свободам (політичним, економічним, громадянським, екологічним тощо).
3. Перманентний розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій сприяє появі нових інформаційних прав і свобод, отже, перелік інформаційних прав і свобод є невичерпним.
4. Подальша деталізація інформаційних прав і свобод людини та громадина, зокрема розрізнення в межах права на інформацію права на доступ до інформації тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Про національну програму інформатизації: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1998. — № 27-28. — Ст. 181
2. Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції / П. Рабінович // Український часопис прав людини. — 1995. — №1. —С. 14—22.
3. Бачило И. Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации/ И. Л. Бачило // Государство и право. — 2001. — № 2. — С. 5—14.
4. Конституційне право України : [Підручник] / [Академія правових наук України; За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики]. — К. : Українська правнича фундація, 1999. — 678 с.
5. Погорілко В. Ф. та ін. права і свободи людини і громадянина в Україні / [НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; В. Ф. Погорілко, В. В. Головченко, М. І. Сірий]. — К. : Ін Юре, 1997. — 51 с.
6. Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва від 4 листопада 1966 року // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_067
7. Чуприна О. В. Адміністративна відповідальність за порушення права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Олена Василівна Чуприна. — Національний авіаційний університет. — Київ, 2013. — 174 с.
8. Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) :  дис. … канд… юрид. наук: 12.00.02 / Наталія Вадимівна Кушакова. — К., 2003. — 243 с.
9. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). — М. :Юристъ, 2003. — 304 с.
10. Резолюція 59 Генеральної Асамблеї ООН // http://zakon4.rada.gov.ua
11. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
12. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
13.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
14. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

соискатель Запорожского национального университета,

эксперт Института будущего ГОСЛ

Определено влияние процесса информатизации на правовую систему Украины, раскрыты последствия воздействия информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины, как: система права и система законодательства, охарактеризованы особенности становления и развития информационного права, информационного законодательства Украины.

Ключевые слова: информатизация, трансформация, правовая система, система права, система законодательства, информационное право, информационное законодательство

The content of information on the legal system of Ukraine, reveals effects of information on the following elements of the legal system of Ukraine as a system of law and legal system, describes the features of the formation and development of information law and information law Ukraine

Key words: informatization, the transformation of the legal system, legal system, legal system, information law, information law

На становление и развитие правовой системы любого государства влияет ряд факторов. В ХХІ веке наиболее значимой  детерминантой ее трансформации является информатизация как процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и функционирования институциональной структуры и институтов гражданского общества.

Однако в современной юридической доктрине не уделено достаточное внимание системному рассмотрению последствий влияния информатизации на правовую систему Украины.

В основном учеными фрагментарно определяются последствия информационной стадии развития общества на такой регулятор общественных отношений как право. Это и обусловливает актуальность написания научной статьи.

Целью данной научной статьи является раскрытие особенностей трансформации правовой системы Украины в условиях информатизации.

Для этого автором поставлены следующие задачи: 1) определить содержание информатизации как процесса влияния на правовую систему Украины; 2) выделить основные последствия информатизации на правовую систему Украины; 3) раскрыть особенности влияния информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины как система права и система законодательства.

Написание данной научной статьи основывается на фундаментальных трудах таких известных отечественных специалистов информационной проблематики, как В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловский, М. В. Гуцалюк, М. И. Димчогло, В. А. Зализняк, Л. И. Капинус, Б. А. Кормич, В. А. Липкан, А. В. Логинов, Ю. Е. Максименко, О. А. Мандзюк, А. И. Марущак, П. Е. Матвиенко, К. Г. Татарникова, В. И. Теремецький, А. В. Туник, А. В. Стоецкий В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповский, М. Я. Швец, Т. А. Шевцова, А. В. Шепета, А. В. Чупрына.

В юридической литературе зачастую исследователями применяется понятие «информатизация». Наряду с ним не менее распространены другие понятия: «компьютеризация», «электронизация», «медиатизация», «интеллектуализация» и др. В основном оперирование этими понятиями осуществляется без их необходимой трактовки. Анализ научной литературы в данном контексте позволяет предельно четко констатировать недостаточную разработанность и дискуссионность толкования этих понятий, их полисемию.

Следует заметить, что, кроме дефиниции понятия «информатизация», в отечественном законодательстве другие понятия не нашли законодательного закрепления. Но их разграничение играет важную роль, ведь каждое из них указывает на конкретный этап формирования и становления информационного общества.

Согласно Закону Украины «О Национальной программе информатизации» информатизация — это совокупность взаимосвязанных организационных, правовых, политических, социально-экономических, научно-технических, производственных процессов, направленных на создание условий для удовлетворения информационных потребностей граждан и общества на основе создания, развития и использования информационных систем, сетей, ресурсов и информационных технологий, которые построены на основе применения современной вычислительной и коммуникационной техники [1].

Главной целью Национальной программы информатизации является создание необходимых условий для обеспечения граждан и общества своевременной, достоверной и полной информацией путем широкого использования информационных технологий, обеспечения информационной безопасности государства [1].

Для этого Программой предусмотрено решение следующих основных задач:

- формирование правовых, организационных, научно-технических, экономических, финансовых, методических и гуманитарных предпосылок развития информатизации;

- применение и развитие современных информационных технологий в соответствующих сферах общественной жизни Украины;

- формирование системы национальных информационных ресурсов;

- создание общегосударственной сети информационного обеспечения науки, образования, культуры, здравоохранения и тому подобное;

- создание общегосударственных систем информационно-аналитической поддержки деятельности государственных органов и органов местного самоуправления;

- повышение эффективности отечественного производства на основе широкого использования информационных технологий;

- формирование и поддержка рынка информационных продуктов и услуг;

- интеграция Украины в мировое информационное пространство [1].

Похожую позицию в понимании понятия «информатизация» имеют ряд ученых. Так, В. И. Пожуев определяет понятие «информатизация» как организационный социально-экономический и научно-технический процесс создания оптимальных условий для удовлетворения информационных потребностей и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений на основе формирования и использование информационных ресурсов [2].

К. И. Беляков выделяет правовую информатизацию как совокупность организационных, социально-экономических и научно-технических процессов обеспечения потребностей государственных органов, юридических и физических лиц сведениями на основе информационно-телекоммуникационных систем, которые накапливают, обрабатывают, организуют и предоставляют пользователю массивы социально-правовых информационных ресурсов для содействия совершенствования правовой системы государства и мирового правопорядка [3, с. 17].

Итак, в юридической доктрине информатизация трактуется как процесс создания условий для удовлетворения информационных потребностей (подчеркнуто нами. — Авт.) и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений путем использования информационных ресурсов.

Однако возникает вопрос: есть ли в органах государственной власти или у других юридических лиц, в том числе органов местного самоуправления, организаций, общественных объединений потребности?

Ведь «потребности» — это состояние живого организма (подчеркнуто нами. — Авт.), что выражает необходимость в чем-то, зависимость от объективных условий жизнедеятельности и является движущей силой их активности [4]. Почему же информатизация — это «… процесс создания условий …»? Данный подход прежде всего теоретически компилирует формулу, по которой моделируется дефиниция безопасности. Информатизация, прежде всего, естественный, природный эволюционный этап развития общества, процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и эффективного функционирования государства.

На наш взгляд, целью информатизации является реализация национальных интересов, а не потребностей.

К. И. Беляков очень узко и фрагментарно определяет, что основной целью правовой информатизации является формирование единого информационно-правового пространства государства и общества для создания оптимальной системы доведения до сведения всех слоев населения содержания правовых норм и, таким образом, наиболее полного удовлетворения потребностей в правовых знаниях, обеспечение эффективной управленческой, правоприменительной и правотворческой деятельности, формирования правосознания, правовой культуры, с последующей интеграции указанных информационных ресурсов в мировое информационное пространство [3, с. 17]. Таким образом, в целом правильно очерчивая составляющие информатизации, данный исследователь ошибочно сужает сферу информации к оптимальной, а не эффективной, а также указывает всего лишь на одну составляющую права на информацию: доведение. Более того, Беляков К.И. упоминает о безоговорочной  интеграции в информационное пространство, тем самым методологически путая цель информатизации, и ее средства. Ведь интеграция всегда была средством создания условий для полнейшей реализации информационных интересов, и отнюдь не является целью. Такие ортодоксальные клише присущи в исследованиях данного исследователя, и являются ярким примером попыток применения в новых условиях старых и отживших себя методологических подходов.

Близкое нашему видению понимание понятия «национальные интересы» содержится в Законе Украины «Об основах национальной безопасности Украины» от 19 июня 2003 года: национальные интересы — жизненно важные материальные, интеллектуальные и духовные ценности украинского народа как носителя суверенитета и единственного источника власти в Украине, определяющие потребности общества и государства, реализация которых гарантирует государственный суверенитет Украины и ее прогрессивное развитие [5].

Однако еще раз акцентируем внимание на том обстоятельстве, что государство как неживое существо не может иметь потребности! Следует также заметить, что информатизация в каждой стране имеет свои отличия, что способствует пониманию имманентных различий в информационном пространстве. Именно эти отличия позволяют нам констатировать  о наличии информационно развитых, слаборазвитых или информационно неразвитых стран, то есть фактически говорить об изначальном информационном дисбалансе. Даже в пределах одной страны информатизация может осуществляться лишь в определенных сферах жизнедеятельности общества или государства.

С учетом указанного предлагаем следующее определение понятия «информатизация» — это процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи в основные сферы жизнедеятельности общества и функционирования государства с целью реализации национальных интересов.

Определив понятия, следующим этапом нашего исследования выступает выяснение исторических детерминант самого процесса информатизации, что позволит проследить в динамике как сам процесс, так и его рефлексию в теоретических исследованиях.

В современной литературе выделяется как минимум три этапа процесса информатизации в Украине.

«Первый этап — конец 80-х г.г. Ознаменовался организацией базовой и специальной подготовки специалистов по информатике и появлением учебных программных систем. Второй этап (1995—2002) связан с появлением и распространением, а в последующем фактической монополии и доминировании продукции Microsoft и сети Интернет; он называется инструментально-технологическим и должен завершиться полным обеспечением всех сфер человеческой деятельности информационными средствами. Третий этап информатизации в Украине характеризуется постепенным становлением информационного общества, в котором основными продуктами производства становятся информация и знания» [2].

К. И. Беляков в присущей ему манере мифологезаторства выделяет четыре этапа информатизация, утверждая при этом, что на каждом из них должны быть проведены соответствующие процессы: електронизация, компьютеризация, медиатизация и дальнейшая интеллектуализация (информациологизация) [3, с. 17].

«Историко-сравнительный анализ прохождения информатизации в Украине показал, что за годы независимости Украина не смогла воспользоваться положительными определяющими факторами общественного развития, обеспечить сокращение разрыва с промышленно-развитыми странами в сфере информатизации экономики и общества, не сформировала и не воплотила в жизнь политику приоритетного научно технологического прогресса и, как следствие, отсутствие последовательной государственной политики в Украине, направленной на развитие информационного общества и общества, построенного на знаниях. 82 место из 104 стран мира по важности для правительства этого направления привело к спонтанному развитию лишь отдельных фрагментов начальной стадии информатизации страны, которой является «медиатизация» (создание системы телекоммуникаций и систем связи)»[3, с. 19].

Анализ отечественных научных исследований в этой сфере позволяет констатировать низкий уровень информатизации в Украине. Такой процесс имеет разные темпы в различных регионах страны.

Среди причин такого положения выделяют и несовершенную нормативно-правовую базу, а также техническую и психологическую неготовность населения внедрять и применять информационно-телекоммуникационные средства, стихийность информационного развития и др.

К. И. Беляков также замечает: «… низкий уровень информатизации в Украине определяется рядом факторов, создающих искусственные препятствия для ее ускорения. Это, прежде всего, несовершенная (неполная и устаревшая) нормативно-правовая база, недостаточное развитие современных информационных технологий в области государственного управления, неготовность органов власти всех уровней к применению эффективных, научно обоснованных технологий государственного управления и т.д. »[3, с. 17].

Итак, несмотря на то, что информатизация является весомым трансформационным фактором правовой системы Украины, длительное время информационная проблематика была предметом рассмотрения исключительно технических наук. Лишь в конце ХХ столетия специалисты юридической доктрины стали уделять активное внимание отдельным информационным процессам и явлениям, придавая им юридического смысла и окраски.

Так, специалистами различных отраслей права исследуются такие правовые феномены как «информационные правонарушения», «информационные отношения», «информационные права и свободы», «информационные культура», «информационная ответственность», «информационные нормативно-правовые акты», «информационное общество», «информационная функция», «информационная политика» и др.

В основном в научных кругах выделяют такие элементы правовой системы: субъекты права, система права, система законодательства, правовые принципы, правовая культура, правовое сознание, юридические учреждения, юридическая техника, юридические термины, правовая политика, правотворчество, правореализация, правоотношения, юридическая практика.

Анализ влияния процесса информатизации на правовую систему Украины позволяет констатировать, что, в первую очередь, он затронул такие ее элементы, как система права и система законодательства.

В частности, рядом с устоявшимися отраслями права в рамках системы права Украины выделены такую отрасль права как информационное право. Учитывая «молодой» характер этой науки, а также неунифицированность знаний в области понятийно-категориального аппарата, методологического инструментария, структуры, предмета и объекта информационного права, в научных кругах до сих пор скептически относятся к ее появлению.

Так, А. Красноступ говорит о «… сложности определения объекта и предмета этой отрасли права» [6, с. 125].

Сейчас действительно идут дискуссии относительно предмета и объекта этой отрасли права, но мы разделяем аргументы тех исследователей, которые отмечают: «… мы на пороге информационного общества, и промедление с разработкой его правового фундамента способно породить негативные последствия для общества и государства» [7 , с. 101].

Мы согласны также с Б. Топорниным, который: «… отмечая актуальность и значимость проблем, связанных с необходимостью ускорения формирования информационного права как самостоятельной отрасли права, обращает внимание на то, что информационное право — это путь осознания «встречи» информационных технологий и институтов государства и права, это путь упорядочения отношений в одной из самых горячих сфер жизни планеты — инфосферы и ее взаимодействия со всеми тканями современного социума».

Несмотря на это, конструктивным представляется расширение в июне 2003 года специальности 12.00.07 (теория управления; административное право, финансовое право), по которой осуществляется присвоение ученых званий, защита диссертаций и присуждения научных степеней кандидата и доктора юридических наук, включая и информационное право.

Не исследованность значительного спектра информационных проблем, в свою очередь, способствовали динамичному развитию научных исследований, направленных на их решение.

Этот факт также позволяет констатировать не только о формировании информационного права, но и активное его становления.

Интересны предложения отечественных исследователей о предоставлении автономии информационному праву путем открытия отдельной научной специальности «Информационное право».

Однако мы критически относимся к предложениям тех ученых, которые наряду с информационным правом отмечают необходимость выделения таких отраслей права как «программное право», «компьютерное право», «телекоммуникационное право», «медийное право» и др. Это, прежде всего, объясняется не разработанностью структуры информационного права, в частности его институтов.

Действительно, концептуальные основы информационного права синтезируют положение различных отраслей права. Именно поэтому информационное право является комплексной отраслью права.

Основные различия между основными и комплексными отраслями права удачно раскрыто Ю.К. Толстым:

- «каждая основная (самостоятельная) отрасль имеет четко определенное предметное единство, а комплексная отрасль лишена подобного единства, поскольку регулирует разнородные отношения;

- в состав основных отраслей права не могут входить нормы других отраслей права, а комплексная отрасль состоит из норм основных отраслей права;

- каждой основной отрасли права присущ специфический метод правового регулирования; для комплексной области характерна другая ситуация — в ней используется несколько методов правового регулирования основных отраслей;

- основные отрасли права занимают определенное место в системе права, а комплексные отрасли никакого места не занимают »[8, с. 45].

Такая разветвленность, размытость предмета правового регулирования и неустойчивость структуры информационного права способствует необоснованному выделению других «информационных» отраслей права вроде «программного права» или «компьютерного права».

Информация является наиболее широкой категорией среди других информационных категорий, а потому уместно говорить о том, что «программное право» или «компьютерное право» являются институтами информационного права.

Следует отметить, что становление информационного права детерминировало, прежде всего, активное развитие информационного законодательства как совокупности информационных нормативно-правовых актов, регулирующих информационные правоотношения.

Несмотря на значительное количество информационных нормативно-правовых актов, отечественное информационное законодательство есть неэффективным, и нуждается в усовершенствовании.

Конкретные пути повышения эффективности информационного законодательства представлены в работах представителей научной школы В. А. Липкана: В. Баскакова, М. Димчогло, В. Зализняка, Ю. Максименко, О. Мандзюка, К. Татарниковой, К. Череповского [9-15].

Итак, информатизация правовой системы Украины детерминировала трансформацию, прежде всего, таких ее элементов как система права и система законодательства. Поскольку структурные элементы правовой системы Украины диалектически взаимосвязаны, считаем актуальным направлением научного исследования осмысление влияния процесса информатизации на другие структурные элементы отечественной правовой системы.

ЛИТЕРАТУРА:

1.                     Про Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27—28. — Ст. 181

1. Пожуєв В. І. Інформатизація як ресурс розвитку сучасного українського суспільства / В. І. Пожуєв / [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.zgia.zp.ua/gazeta/VISNIK_38_1.pdf
2. Бєляков К. І. Організаційно-правове та наукове забезпечення інформатизації в Україні : проблеми теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. І. Бєляков. — К., 2009. — 41 с.
3. Потребы. Википедия: [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki
4. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
5. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
6. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданського заокнодатесльвта/ Ю. К. Толстой // Праовоедение. — 1957. — № 1. — С. 45—49
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
9.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
10.  Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.
11. Татарникова К. Г. Деякі аспекти методології кодифікації інформаційного законодавства / К. Г. Татарникові матеріали науково-практичної конференції „Правові та політичні проблеми сучасності” (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 38—40
12. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [Навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
13. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.

5.            Про основи національної безпеки України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351