Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

На підставі огляду існуючих наукових концепцій щодо класифікації суб‘єктів адміністративного права та суб‘єктів інформаційної безпеки автор статті пропонує нову класифікацію, що ґрунтується на функціонально-діяльнісному підході й дозволяє системно репрезентувати суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх.

Ключові слова: інформаційна безпека, неповнолітні, забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, суб‘єкти інформаційної безпеки

Загальна постановка проблеми. Інформаційна безпека (ІБ) як складова безпеки національної в умовах сучасної України набуває все більшого значення. Ефективність діяльності з її забезпечення багато в чому ґрунтується на наукових дослідженнях, які озброюють уповноважених осіб інструментарієм, що дозволяє усвідомлено прогнозувати можливі інформаційні загрози й небезпеки, мінімізувати або нейтралізовувати ті, що настали. Разом з тим, спостерігається дисбаланс технократичного й гуманітарного підходів на користь першого. Тож виникає потреба у розробці  адміністративно-правових аспектів проблеми, зокрема визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) з описом кола повноважень і функцій даних суб‘єктів.

Аналіз публікацій. Поняття суб‘єктів виступає одним з ключових в адміністративному праві України. У контексті інформаційних правовідносин дана категорія активно досліджувалася такими вченими, як  В. Д. Гавловський, М. М. Зайцев,  К. О. Захаренко,  Л. П. Коваленко, В. А.  Ліпкан , Ю. Є. Максименко, О. В. Олійник, С. Г.  Стеценко , О. П. Стоєцький , О. О. Тихомиров  та ін. Зокрема, М. М. Зайцев здійснив аналіз кола суб‘єктів інформаційної безпеки на підставі законодавчих актів [1], О. В. Олійник репрезентував підходи до визначення структури суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні [2],  О. П. Стоєцький розглянув дану категорію крізь призму адміністративних правовідносин в інформаційній сфері [3], О. О. Тихомиров узяв за основу діяльнісний підхід [4].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на наявність суттєвих наукових розвідок у досліджуваній сфері, слід враховувати той факт, що по-перше, увага науковців була зосереджена на інформаційній безпеці держави, а не особи, по-друге,  абсолютна більшість публікацій створювалася у період, що передував «революції гідності»,  появі принципово нових концепцій в галузі інформаційної безпеки. Суттєві зміни відбулися і з ухваленням Закону України «Про національну безпеку України» [5]. Поза усе зазначене слід враховувати й те, що уточнення об‘єктно-атрибутивної специфіки ключового поняття в особі неповнолітніх вносить свої корективи, які до цього часу ще не висвітлювалися. У цьому сенсі метою статті виступає визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх та їх функцій з позицій адміністративного права.

Виклад основного матеріалу дослідження. Багаторівневе комплексне поняття інформаційної безпеки особи базується на тезі щодо обов‘язку держави, відповідних інституцій (як державних, так і недержавних) здійснювати захист інформаційних прав і свобод людини у межах правових засад національної безпеки особи, суспільства і держави. Складність процесу забезпечення ІБ полягає у віднаходженні балансу між національними інтересами, гіпотетичними й реальними загрозами та реалізацією прав людини. З іншого боку, доволі проблемним є процес гармонізації взаємодії між органами державної влади, місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, окремих громадян щодо забезпечення ІБ. І врешті-решт, певні труднощі виникають через те, що до теперішнього часу на рівні законодавства чітко не визначені суб‘єкти інформаційної безпеки з розподілом на ІБ особи, суспільства і держави.

Усе перелічене детермінує необхідність визначення науково обґрунтованих підходів до конкретизації суб‘єктів забезпечення ІБН с проекцією на їх функції та механізми координації спільної діяльності.

Оскільки забезпечення інформаційної безпеки по суті своїй є одним з тих напрямів, що здебільшого укладається в парадигму адміністративного права, доцільно розглядати досліджувану проблему у безпосередньому співвідношенні з тими науковими підходами, які вироблені в теорії щодо суб‘єктів  права, в тому числі адміністративного.

Разом з тим, і це питання не має одностайного сприйняття вченими. До класифікації суб‘єктів права вироблені різні авторські підходи. Так, у концепції В. В. Копєйчикова за основу диференціації узятий організаційно-кількісний підхід: пропонується розподіляти суб‘єктів права на фізичних осіб (індивідів, серед яких відокремлюються громадяни даної та інших держав, біпатриди й апатриди) і організації та об‘єднання (державні, громадські, включаючи посадових осіб). [6, с. 192]   О. Ф. Скакун деталізує наведену класифікацію й вважає, що у суб‘єктів права слід угруповувати таким чином: 1) індивідуальні суб‘єкти (фізичні особи) – при цьому їх громадянській статус не конкретизується; 2) колективні суб‘єкти (юридичні особи); 3) держава та її структурні одиниці; 4) соціальні спільноти.  [7, с. 432]

Екстраполюючи ідеї фахівців з теорії держави і права на  площину адміністративного права, за найбільш характерними критеріями окремі вчені виділяють такі категорії суб‘єктів, як фізичні (громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства), юридичні особи, включаючи їх очільників,  та колективні суб‘єкти, утворення, що не мають ознак юридичної особи. [8, с. 193] Дещо інакше розглядають це питання В. В. Галунько та В. І. Олефір. Вони пропонують розподіляти суб‘єктів адміністративного права на: громадян, іноземців та осіб без громадянства, фізичних осіб з іншим спеціальним статусом (наприклад, підприємців) і колективних суб‘єктів (юридичних осіб, включаючи державу, державні органи та установи, громадські об‘єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, промислові й іноземні підприємства, релігійні організації та ін.).  [9, с. 121] По суті своїй, це є той же завуальований традиційний розподіл на фізичних та юридичних осіб із додаванням суб‘єктів, що за своєю організаційно-правовою формою не мають статусу юридичних. Остання класифікація, на наш погляд, є не зовсім коректною, оскільки певною мірою порушує логічні правила застосування даного наукового методу. Як зазначає Ю. П. Сурмін, «ключове завдання, яке вирішує дослідник у процесі побудови класифікації, полягає в потребі знайти таку підставу, яка характеризувала б істотні однорідні ознаки явищ, що класифікуються, і щоб споріднені явища не випадали відповідно з класу або з підкласу» [10, с. 168] Тож, якщо поряд з компонентами, згрупованими за ознаками громадянства, в тій же підгрупі з‘являється  елемент, що містить інші ознаки, зокрема осіб зі спеціальним статусом, це привносить логічну несумісність, адже особа, наприклад,  водночас може бути і громадянином, і підприємцем. Одне не виключає іншого.

Є. В. Курінний [11, с. 27] і С. Г. Стеценко  [12, с. 31] збігаються у поглядах щодо достатності розподілу суб‘єктів адміністративного права на тих, хто наділений,  і тих, хто не наділений владними повноваженнями.

Новітні погляди на класифікацію суб‘єктів адміністративного права передбачають виділення суб‘єктів публічного адміністрування (адміністративні органи), включаючи Президента України, систему органів виконавчої влади, в тому числі, військово-цивільні адміністрації, суб‘єктів місцевого самоврядування,  а також приватних осіб, до кола яких відносять громадян України, іноземців, осіб без громадянства, фізичних осіб-підприємців, а також підприємства, організації, установи [13, с. 73-118] Тож, домінуючою ознакою класифікації виступає той же розподіл на суб‘єктів за наявністю владних повноважень. Принагідно зазначимо, що інноваційним є введення приватних, а не суто фізичних осіб, а на цій підставі включення поряд із останніми колективних суб‘єктів, не наділених владними повноваженнями. Дуже важливим є зауваження, що «за своєю юридичною природою суб‘єкт публічної адміністрації є зобов‘язальним перед приватними особами і має якнайповніше задовольняти права, свободи та законні інтереси приватних осіб, публічний інтерес суспільства загалом» [13, с. 75]

Нам імпонує обраний Т. О. Мацелик системний підхід до класифікації суб‘єктів адміністративного права, за яким пропонується розподіляти останніх за критеріями: 1) організаційно-правової форми (індивідуальні та колективні), 2) зовнішньою відокремленістю (фізичні, юридичні особи, колективні суб‘єкти без статусу юридичної особи); 3) наявності владних повноважень (наділені / не наділені); 4) за ступенем участі у публічному управлінні (суб‘єкти, чиї інтереси і права підлягають реалізації та захисту; суб‘єкти, які безпосередньо реалізовують надані їм повноваження; суб‘єкти, які опосередковано беруть участь у публічному управління). [14, с. 270-271]

Подібний підхід є оптимальним для дослідження суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, адже за всієї фундаментальності наукових досліджень у даній сфері [1-4] їм все ж таки, як нам здається, бракувало системності. На противагу цьому виступає позиція О. Д. Довганя, який не намагається визначати якісь критерії класифікації суб‘єктів інформаційної безпеки, а угруповує їх таким чином:

-                     Президент України, Верховна Рада України, Кабінет міністрів України;

-                     Рада Національної безпеки і оборони України, Національний банк України;

-                     центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, судові органи, прокуратура України та інші органи охорони правопорядку, віднесені законодавством України до суб‘єктів забезпечення національної безпеки України

-                     Міністерство інформаційної політики України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення;

-                     Державна служба спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України, Національна комісія, що здійснює державне регулювання з питань зв‘язку та інформатизації;

-                     Служба безпеки України, розвідувальні органи, Державна прикордонна служба України, Збройні сили України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

-                     Засоби масової інформації; підприємства, заклади, установи та організації різних форм власності, що здійснюють інформаційну діяльність; наукові установи та вищі навчальні заклади України інформаційного профілю, інститути громадянського суспільства, громадяни України та інші особи (за згодою).  [15, с. 13]

Подібний підхід скоріше нагадує своєрідну «інвентаризацію» без намагання якимсь чином виділити критерії розподілу суб‘єктів по певних групах. Крім того, наведений перелік в цілому зорієнтований лише на інформаційну безпеку держави і багато в чому через специфіку об‘єктних відносин не повною мірою може бути застосований у концепції інформаційної безпеки особи, зокрема неповнолітньої. Вбачаємо ще один недолік в тому, що  автор звужує участь наукових установ та вишів лише до тих, що відповідають інформаційному профілю. У такий спосіб, йдеться лише про технічну складову процесу без охоплення її гуманітарного аспекту.

Ми пропонуємо принципово інший підхід до класифікації суб‘єктів забезпечення ІБН. Він ґрунтується на функціонально-діяльнісних засадах, що у подальшому дає підстави для розуміння механізму реалізації адміністративно-правового режиму у досліджуваній сфері. За методологічну основу взята концепція розподілу гілок влади, яка доповнена з урахуванням специфіки об‘єкта. Отже, за нашим баченням, суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх можна представити так:

-                     Суб‘єкти, чиї права та інтереси підлягають реалізації та захисту. Йдеться про неповнолітніх осіб, які ще не набули у повному обсязі дієздатності і є специфічними носіями інформаційних прав і обов‘язків. Згідно зі ст.42  Закону України «Про інформацію» [17] у сфері інформаційних правовідносин їх можна кваліфікувати як споживачів інформації. Проте в окремих випадках неповнолітні також можуть бути виробниками інформації (авторами), поширювачами й зберігачами інформації на рівні фізичних осіб. Безумовно, останні статуси є не настільки характерними для даної категорії суб‘єктів. Через це функція забезпечення їхньої інформаційної безпеки здебільшого перекладається на інших суб‘єктів. Разом з тим, слід враховувати й диференціацію дітей в цілому і неповнолітніх осіб як окремої групи у цьому родовому понятті, а значить, на сучасному етапі виникає потреба трансформувати суб‘єкт-об‘єктні відносини між суб‘єктами публічного адміністрування, іншими групами осіб, відповідальними за забезпечення ІБН, і самими неповнолітніми на відносини суб‘єкт-суб‘єктні. При такому типі відносин неповнолітня особа в змозі усвідомлювати можливі інформаційні загрози, розуміє доцільність певних обмежень і заборон, поінформована щодо адміністративної відповідальності за порушення ІБН своїх однолітків та здійснення проступків, що мають відповідну правову кваліфікацію.

-                     Суб‘єкт гарантування забезпечення ІБН – Президент України. Його повноваження закріплені частиною V Конституції України. [16] Безумовно, враховуючи загальний характер Основного Закону України, така складова діяльності, як забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, не виокремлюється, проте вона входить до поняття гарантії прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), функції забезпечення національної безпеки, очолення Ради національної безпеки і оборони України (ст. 106).

-                     Суб‘єкт законодавчого забезпечення ІБН – Верховна Рада України.

-                     Суб‘єкти концептуально-аналітичного забезпечення ІБН. Сюди ми пропонуємо відносити  колективних та індивідуальних суб‘єктів, які створюють методологічні засади інформаційної політики держави, яка у подальшому втілюється у нормативно-правових актах та їх реалізації; відстежують новітні тенденції, на підставі чого здійснюється прогнозування та має забезпечуватися випереджальний характер наступних управлінських рішень і дій. У такий спосіб, є усі підстави в якості суб‘єктів даної групи виділяти:

• Ø комітети Верховної Ради України, зокрема, з питань: національної безпеки і оборони; культури і духовності; науки і освіти; інформатизації та зв‘язку; європейської інтеграції; прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; правової політики та правосуддя; промислової політики та підприємництва; свободи слова та інформаційної політики; сім‘ї, молодіжної політики, спорту та туризму;
• Ø органи виконавчої влади, а саме: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України та ін.;
• Ø наукові та науково-дослідні організації й установи: насамперед, Інститут законодавства Верховної Ради України, Національний інститут стратегічних досліджень,  Національна академія правових наук, Національна академія педагогічних наук, відповідні підрозділи закладів вищої освіти;
• урядові й неурядові аналітичні центри, зокрема Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Розумкова, Центр політико-правових реформ, Молодіжний центр політики та інформації, Центр воєнної політики та політики безпеки,  Агентство гуманітарних технологій, Аналітичний центр CEDOS та ін.;
• тимчасові робочі групи й авторські колективи, створені для участі у конкретних проектах;
• індивідуальні суб‘єкти в особі вчених, які досліджують проблеми забезпечення ІБН та надають пропозиції щодо його удосконалення.

-                     Суб‘єкти владних повноважень, відповідальні за реалізацію   забезпечення ІБН. До вказаної категорії доцільно віднести Раду національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Уповноваженого Президента України з прав дитини, відповідні органи виконавчої влади, на які безпосередньо в межах їх повноважень покладаються забезпечувальні функції у сфері інформаційної безпеки неповнолітніх, а також організацію взаємодії між собою, із інститутами громадянського суспільства. У першу чергу, до них відносяться: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України,  Міністерство внутрішніх справ України, зокрема Національна поліція (а саме: Департаменти кіберполіції, протидії наркозлочинності, превентивної діяльності, управління забезпечення прав людини),  Міністерство культури України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство юстиції України, в окремих аспектах – Міністерство оборони України і Міністерство охорони здоров‘я України. Окрему групу серед цієї категорії складають державні інституції, на які покладається обов‘язок здійснення власне регуляторних функцій в інформаційних правовідносинах. Насамперед йдеться про Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національну рада України з питань телебачення і радіомовлення,  Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Державну службу спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України та ін.

-                     Суб‘єкти фінансування діяльності із забезпечення ІБН. Не викликає сумнівів, що такий важливий вид діяльності є ефективним за умов належної фінансової підтримки. Згідно з «Доктриною інформаційної безпеки України», затвердженою Указом Президента України від 25 лютого 2017 р.,  фінансування програм, пов‘язаних з інформаційною безпекою, покладається на Кабінет Міністрів України. [18] Звісно, що аспект забезпечення ІБН у цих програмах не виокремлюється, проте є підстави вважати, що виділення коштів з державного бюджету на утримання міністерств, державних комітетів і рад, які виконують відповідні функції у досліджуваній сфері, також можна розглядати в контексті фінансування даної діяльності. Окрім державного фінансування, економічне забезпечення діяльності зі здійснення інформаційної безпеки неповнолітніх відбувається завдяки громадським організаціям і благодійним фондам, в тому числі міжнародним.

-                     Суб‘єкти інформаційного ринку. До даної групи ми відносимо таких індивідуальних і колективних суб‘єктів, як володілець інформації, виробник первинної і вторинної інформації (книжок, газет, журналів, відео- та аудіопродукції, медіапродукції, бібліографічних даних тощо); суб‘єктів підприємницької діяльності, задіяних у торгівлі й розповсюдженні інформаційних продуктів та інформаційних послуг, медіахолдінги; розробників програмного забезпечення, Інтернет-провайдерів та ін. З-поміж усього іншого, вони несуть відповідальність за належне чи неналежне дотримання обмежувальних норм у потраплянні до неповнолітніх інформації, що може зашкодити їх психологічній безпеці і духовному здоров‘ю або розповсюдженні персональних даних неповнолітнього користувача. З іншого боку, від суб‘єктів інформаційного ринку потребується винаходження балансу контенту з метою формування бажаних для суспільства переконань, моральних цінностей, смаків й уподобань. Тому вони певною мірою можуть інтегруватися із суб‘єктами наступної категорії.

-                     Суб‘єкти превенції інформаційної небезпеки. Оскільки авторська концепція забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх полягає у гармонійному поєднанні заборонно-обмежувальних та особистісно-розвивальних засобів, цілком доцільно серед усіх суб‘єктів виділити й таку групу. Окрім ЗМІ та медіаресурсів, велика роль тут відводиться органам місцевого самоврядування, громадським, в тому числі молодіжним, організаціям і рухам, що діють з дотриманням норм права (за винятком екстремістських, нетрадиційних релігійних та ін. організацій),  закладам шкільної та позашкільної освіти, батькам неповнолітнього. На теперішній час існує чимало рекомендацій психологів і педагогів щодо здійснення батьківського контролю в комунікативному колі неповнолітнього. Разом з тим, головним завданням даної групи суб‘єктів можна вважати формування медіаграмотності особи на етапі її становлення, а також створення «інформаційного імунітету» до не бажаних для особистості відомостей. Комплексний підхід до вирішення проблеми, організація громадських, культурних, спортивних заходів  дозволяє уникнути усамітнення неповнолітнього, сприяє вибору ним здорового способу життя,  його належній соціалізації, попереджає випадки комп‘ютерної адикції тощо. З іншого боку, органи місцевого самоврядування, громади за місцем проживання підлітків мають відстежувати появу на стінах будинків графіті (так звані нарко-графіті), що відображають посилання на аккаунти з продажу наркотичних засобів, електронні адреси сайтів, що містять не бажану для неповнолітніх інформацію. На жаль, на це особливо не звертається увага, тож розповсюджувачі відомостей з протизаконним контентом користуються неуважністю працівників комунальних господарств, невмінням громад розпізнавати знакову інформацію та вчасно її знищувати хоча б звичайним зафарбовуванням. У такому контексті навіть елементарні малярні роботи набувають значення для забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Зрозуміло, що діяльність суб‘єктів превенції виходить за межі класичного адміністрування, проте цілком вписується у парадигму публічного управління.

-                     Суб‘єкти громадського контролю. До даної категорії ми відносимо як індивідуальних, так і колективних суб‘єктів, які не наділені владними повноваженнями, але, будучи невід‘ємною частиною громадянського суспільства, здійснюють моніторинг діяльності органів державної влади, суб‘єктів інформаційного ринку із забезпечення ІБН. Прикладами можуть слугувати правозахисні організації, батьківські комітети, створені при закладах освіти, органи учнівського самоврядування тощо. Принагідно слід зазначити, що, якщо у сфері інформаційної безпеки держави громадський контроль значно ускладнюється через обмеження державною таємницею, то сфера інформаційної безпеки неповнолітніх, навпаки, відкрита для усіх зацікавлених суб‘єктів.  Завдяки цій діяльності збираються відомості для подальшої аналітичної обробки, вироблення пропозицій щодо удосконалення діяльності інших суб‘єктів.

-                     Суб‘єкти адміністративного судочинства.  Відповідно до «Кодексу адміністративного судочинства України» [19] під ключовим терміном розуміється «діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом». Одна з провідних ролей у цій категорії суб‘єктів належить адміністративному суду, включаючи суддю, колегію суддів, яким належить вирішувати  публічно-правові спори щодо виконання чи невиконання сторонами, одна з яких здійснює публічно-владні повноваження, покладених на неї функцій. Як приклад, у досліджуваній сфері це можуть бути ситуації спору між суб‘єктом владних повноважень, відповідальним за реалізацію забезпечення ІБН, і суб‘єктом інформаційного ринку, який не визнає за собою випадків порушення інформаційної безпеки неповнолітніх, виявлених регуляторними органами. Поза сумнівом, подібні приклади не є масовими і типовими, проте це не означає, що їх не існує. А раз так, то виникають підстави уводити до кола суб‘єктів забезпечення ІБН і суб‘єктів адміністративного судочинства.

Висновки.   Отже, запропонована нами класифікація суб‘єктів забезпечення ІБН створена  з урахуванням родо-видової спеціалізації інфрмаційної безпеки на підставі новітніх тенденцій, з опертям на сучасні нормативно-правові акти на засадах функціонально-діяльнісного підходу. Оригінальність концепції полягає у репрезентації системного характеру інформаційно-правових відносин у досліджуваній сфері, включення до кола суб‘єктів самих неповнолітніх осіб, а також тих, хто здійснює концептуально-аналітичне забезпечення даної діяльності. Безумовно, ця класифікація у подальшому буде вдосконалюватися, проте вже зараз вона дає можливість у повному обсязі охопити усіх суб‘єктів та з‘ясувати коло їх повноважень, можливості взаємодії у парадигмі публічного управління.

Література

1. Зайцев М. М. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України / М. М. Зайцев // Форум права. – № 3, 2013. – С. 231-238.
2. Стоєцький О. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. Стоєцький // Інформаційне право. – № 11, 2009. – С. 161-164.
3. 3.    Олійник О. В. Структура суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні / О. В. Олійник // Актуальні проблеми держави і права, 2012 [Електронний ресурс]// http://www.apdp.in.ua/v68/74.pdf
4. Тихомиров О. О. Діяльнісний підхід у дослідженнях забезпечення інформаційної безпеки: об‘єкти і суб‘єкти / О. О. Тихомиров // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – № 2 (9), 2012. – С. 18-24.
5. Закон України «Про національну безпеку України» № 2469-VІІІ від 21.06.2018 // Офіційний вісник України  від 20.07.2018 – 2018 р., № 55, стор. 51, стаття 1903, код акту 90815/2018
6. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та інші), за ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: Консум, 2008. –  656 с.
8. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишіна. – К.: Старий світ, 2006. – 256 с.
9. Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХІ століття): Монографія /В. В. Галунько, В. І. Олефір, М. П. Пихтін та ін. ; За заг. ред. В. В. Галунька. – Херсон: ВАТ «Херсонська міська друкарня», 2010. – 378 с.
10.  Сурмін Б. П. Майстерня вченого: Підручник для науковця. – К.: Навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2000. – 302 с.
11.  Курінний Є. В. Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування: навч. посіб. – Дніпропетровськ, Юридична академія МВС України, 2002. – 92 с.
12.  Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2009. – 624 c.
13.  Адміністративне право України. Повний курс : Підручник / Галунько В., Діхтієвський П. та ін. – Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. – 446 с.
14.  Мацелик Т. О.. Класифікація суб‘єктів адміністративного права /  Т. О. Мацелик // Держава і право. – Вип, 53, 2011. – С. 267-272.
15.  Довгань О. Д. Правові засади формування і розвитку системи забезпечення інформаційної безпеки України / О. Д. Довгань // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2015, № 3 (19). – С. 6-17.
16.  Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року (редакція від 30.09.2016)  // Відомості Верховної Ради України, 2016. – № 28. – Ст. 532.
17.  Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ (редакція від 01.01.2017) // Відомості Верховної Ради України, 2017. – № 2. – Ст.25.
18.  Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» // https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
19.  Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України, 2018, № 20, ст. 189.

СУБЪЕКТЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В ПАРАДИГМЕ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА

         На основании обзора существующих научных взглядов на классификацию субъектов административного права и субъектов информационной безопасности автор статьи предлагает новую классификацию, которая основывается на функционально-деятельностном подходе и позволяет системно репрезентировать субъекты обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних.

Ключевые слова: информационная безопасность, несовершеннолетние, обеспечение  информационной безопасности несовершеннолетних, субъекты информационной безопасности

SUBJECTS TO ENSURE INFORMATION SAFETY OF MINORS IN THE PARADIGM OF ADMINISTRATIVE LAW

         The question of the classification of subjects is one of the key problems in the science of administrative law. Based on the developed classifications, scientists create a description of the subjects of information security. However, in modern Ukrainian science, the authors focus on the subjects of information security of the state. In this regard, there is a need for a more detailed study of the issue of the subjects of information safety of a person, especially a minor. The author of the article proposes an original concept of the classification of subjects, which is based on a combination of functional and activity approaches. In this classification, it complements the traditional view of the three branches of government (legislative, executive, judicial) with public administration institutions and individual subjects. The novelty of the approach lies in the fact that the scientist considers the identity of the minor as a separate entity, whose rights and interests are to be protected. A separate category of the proposed classification are the subjects of the conceptual and analytical provision of information safety for minors. The researcher examines in detail the issue of the functions of subjects of prevention of information threats. The classification proposed by the author of subjects of ensuring information safety of minors has a systemic nature and allows further to detail the mechanisms of interaction between the participants of information legal relations.

Keywords: information security, minors, ensuring information safety of minors, information safety subjects

Топчій Оксана Василівна,

голова Інституту аднрогогіки ГОСЛ,

кандидат педагогічних наук, 

Дослідження причин і умов, що породжують загрози національній та інформаційній безпеці, є надзвичайно актуальним не тільки в теоретичному, але й в прикладному аспектах. Оригінальність авторської концепції полягає у розгляді нероздільного комплексу детермінант, на підставі чого виводиться дефініція ключового поняття і пропонується класифікація основних груп чинників, які виступають джерелом загроз і ризиків інформаційної безпеки неповнолітніх.

Ключові слова: детермінанта, синкретизм, інформаційна безпека, загрози інформаційній безпеці, неповнолітні, соціо-техногенні детермінанти, політико-ідеологемні детермінанти, валеопсихогенні детермінанти.

Загальна постановка проблеми. З того часу, як інформація перестала бути лише сукупністю певних даних, набором тих чи інших відомостей, а перетворилася на інструмент формування взаємовідносин, інструмент спрямування поведінки, породження комунікативних конфліктів, актуалізувалася потреба не просто нейтралізувати негативний вплив, а в ідеалі – розгледити загрози, що несуть ті чи інші тексти, повідомлення, наративи. При широкому комплексному підході слід розуміти комплекс причин, які можуть сприяти появі тих чи інших загроз, особливо в тому сегменті інформації, що спрямований на молодих людей, які знаходяться на етапі  становлення й пошуку свого місця в суспільстві.

Аналіз публікацій.  Інформаційна безпека (ІБ), а також загрози інформаційній безпеці вже достатньо тривалий час знаходяться у полі зору вчених. Завдяки науковим дослідженням В. Бондаренка,  М. Галамби, І. Діордиці, О. Золотаря, Б. Кормича, О. Косогова, Л. Євдоченка, В. Ліпкана, А. Логінова, Ю. Максименко, О. Морозова, В. Панченка, Г. Почепцова, О. Степка, В. Толубка, І. Трубіна, В. Хлевицького та ін. у вітчизняній науці закладені підвалини інформаційного безпекознавства, розроблені підходи, що у подальшому віднаходять своє віддзеркалення в якості державної стратегії у нормативних актах, створюють нові можливості правового забезпечення національної безпеки України.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблем інформаційної безпеки донині майже не порушувалося питання, що інформаційна безпека неповнолітнього (ІБН) має значно ширший діапазон загроз у зв’язку із психофізіологічними, соціальними та іншими чинниками, характерними саме для таких учасників інформаційних правовідносин. Тож актуалізується не лише визначення переліку загроз ІБ неповнолітнього та оцінка їхніх ризиків, а й встановлення причин та умов, через які подібні загрози набувають ознак реальності.  

Мета статті полягає у виявленні інтегративного комплексу причин і умов, що породжують виникнення загроз інформаційній безпеці неповнолітніх. Досягнення постановленої мети можливо за умови розв’язання наступних завдань: 1. Обґрунтувати уведення до наукового обігу термінологічного сполучення «синкретичні детермінанти». 2. На підставі багатофакторного аналізу виявити й описати групи причин і умов, які слугують підставою для виникнення загроз і ризиків щодо інформаційної безпеки неповнолітніх. 3. Відстежити на рівні офіційних сайтів центральних органів виконавчої влади, на яких покладається обов’язок формування й реалізації інформаційної політики, репрезентацію основних концептів і реальних заходів щодо забезпечення ІБН.

Виклад основного матеріалу дослідження. Серед пріоритетів державної політики в інформаційній сфері, зазначених у «Доктрині інформаційної безпеки України», одну з головних позицій займає  завдання по створенню інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них. [1] При подібному формулюванні, як нам здається,  вже закладена методологічна похибка, адже не йдеться про недопущення загроз завдяки розумінню природи їх появи, що дає можливість заздалегідь розробити плани упередження. Укладачі доктрини концентруються на мінімізації наслідків від реальних загроз. Така позиція є доволі хиткою. Доречно згадати принцип медицини, за яким легше не припустити хворобу, аніж потім її лікувати.

У цьому зв’язку наша концепція полягає в тому, що правотворення у сфері інформаційної безпеки має ґрунтуватися на засадах багатофакторного аналізу причин і умов, що сприяють появі тих проявів та явищ, які, набуваючи масовості й системності, стають проблемою державного масштабу.

При розумінні ключового поняття «загроза» ми консолідуємося із В. Ліпканом, який пропонує під нею розуміти «розмаїття внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей суспільного розвитку у середовищі функціонування об’єкта, які ускладнюють або унеможливлюють створення сприятливих умов для реалізації його інтересів і створюють небезпеку для його системи безпеки, життєзабезпечення її системоутворюючих елементів». [2,  с.77-78]. Цей же автор зазначає, що загроза у своєму розвиткові може проходити три стадії: зародження (початок формування), вияв (знаходження виразних форм) і загострення (критична стадія переходу із можливості в дійсність).  [2, с. 78]

Ми поставили перед собою завдання зосередити увагу на першій стадії та з’ясувати, що спричиняє появу загроз інформаційній безпеці неповнолітніх. При цьому йдеться не про банальне визначення чинників, а про встановлення причинно-наслідкового взаємозв’язку між інтегральними міжпредметними множинами та ризиками їх реалізації.

Проаналізуємо сутність використовуваних нами термінів.

Мовна одиниця «детермінант» є стилістично маркованою, обмеженою рамками наукового стилю, проте поширеною у ряді галузей знань. Так, «Новий словник іншомовних слів» розрізняє поняття «детермінант» і «детермінанта».  Вказується, що термін веде походження від латинського determinans, що у перекладі передається словосполученням «який визначає». При цьому за іменником чоловічого роду закріплюється математична сфера з поясненням, що детермінант – це «вираз, що складений з елементів матриці 2 і служить для розв’язування лінійних систем рівняння» [3, с. 188]. Парний іменник жіночого роду трактується як «причина, що визначає виникнення явища». [Там же] Остання дефініція у такий же редакції міститься у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови». [4, с. 217]

Враховуючи, що термін є інтернаціоналізмом, тобто словом, поширеним у багатьох мовах, доречно звернутися до його тлумачення не тільки у вітчизняних джерелах. Наприклад, Кембриджський тлумачний словник дає наступне визначення: «Determinant – something that controls or affects what happens in a particular situation» [5, с. 137], що у перекладі українською означає: «Детермінанта – те, що контролює або впливає на те, що відбувається у конкретній ситуації».  Ще один авторитетне англомовне джерело зазначає, що перше застосування терміну датується 1686 роком, і представляє таку його дефініцію: «Determinant – an element that identifies or determines the nature of  something or that fixes  or conditions an outcome», буквально: «Детермінанта – елемент, який ідентифікує або визначає природу чого-небудь або щось виправляє чи зумовлює результат» [6]

Як бачимо, пояснення поняття у цьому випадку суттєво відрізняється від традиційного, закарбованого в українській лексикографії. Саме такий підхід дає нам підстави для вживання терміну «детермінанта», віддаючи йому перевагу порівняно із синонімом «причина», оскільки латинізм, з огляду на міжнародну наукову практику, має більш широке семантичне поле. По-перше, він охоплює в комплексі не тільки причини, а й умови. Це є дуже важливим при розумінні, що причини можуть спородити реальні явища лише при настанні сприятливих для них умов. По-друге, семантика поняття «причина» імпліцитно містить у собі вказівку на ретроспективність. Тож за характеристиками темпоральності вона, на відміну від детермінанти, апріорі не може контролювати те, що відбувається зараз; вона лише сприяла тому, щоб щось уможливилося.

Отже, у ході дослідження теми ми беремо до уваги не просто причини, а комплекс причин і умов, які слугують появі та існуванню такого явища, як загрози інформаційній безпеці неповнолітніх.

Завдання конкретизується у зв’язку із тим, що розглядаються не усі детермінанти, а синкретичні. Термін «синкретичний» тлумачиться як такий, що «поєднує в собі різнорідні, нерозчленовані елементи». [7, c.184]   Характеризуючи феноменологію синкретизму, лексикографи наслідують точку зору окремих філософів, які вважають, що нерозчленованість властива початковому, нерозвиненому стану будь-якого явища.  [4, с. 1123] Разом з тим, не можна скидати з рахунків, що на сучасному етапі розвитку науки найбільш плідними й перспективними стали ті галузі, які виникли на перетині раніш відокремлених наук, як-то: біофізика, правова інформатика, юридична психолінгвістика тощо. Подібне поєднання дозволяє взаємозбагачуватися наукам за рахунок органічного поширення об’єктного і предметного діапазону певної галузі знань, застосування нових конкретнонаукових методів і методик і т. ін. У такий спосіб, виникають підстави для виявлення синкретичних елементів, які неможливо віднести до якоїсь окремої науки. Наприклад, якщо досліджується роль інформаційних технологій  у медіапросвіті як засобу превенції інформаційних правопорушень неповнолітніх, це педагогіка, інформатика, кримінологія, інформаційне право чи щось інше? На наш погляд, це прояв явища синкретизму, коли в результаті інтеграції міждисциплінарних знань з’являється дещо нероздільне, комплексне.

Виходячи із зазначеного, ми пропонуємо ввести до наукового обігу поняття «синкретичні детермінанти загроз інформаційній безпеці неповнолітніх» і розуміти під ним неподільний інтегрований комплекс причин і умов, що породжують, підтримують та підсилюють негативні чинники діяльності/бездіяльності суб’єктів інформаційних правовідносин, які через інформацію та засоби її подачі деструктивно впливають на психіку неповнолітнього, спотворюють систему його моральних цінностей, деформують правосвідомість, призводять до неправомірної поведінки через аномію, а в окремих випадках – до нанесення  непоправної шкоди собі або іншій особі чи групі осіб.

Шляхом застосування методів багатофакторного аналізу, узагальнення й систематизації даних в результаті дослідження наукових, статистичних, медійних джерел в залежності від ґенези нами були виокремлені такі групи синкретичних детермінант загроз інформаційній безпеці неповнолітніх:

1. 1.                Глобальні соціо-техногенні. Ці причини й умови мають об’єктивний характер, оскільки неможливо спинити наслідки процесу інформаційно-технічної революції. За своєю масштабністю вони охоплюють усі цивілізовані країни, де тільки є комп’ютерна техніка і вільний доступ до мережі Інтернет. Внаслідок широкого розповсюдження інформаційних технологій суттєво змінюється суспільство як на рівні національних утворень, так і в парадигмі мультинаціональної єдності. Поява глобального інформаційно-комунікативного простору не просто інтенсифікує процеси спілкування, а породжує нові, до цього не бачені його форми на кшталт віртуального спілкування, коли в контакт вступають абсолютно не знайомі люди, що іноді мешкають в абсолютно різних географічних зонах і часових поясах. До цього ж нерідко вони мають усі можливості залишатися анонімними або ж виступати під так званими «ніками», вигадуючи собі не тільки ім’я, а й легенду щодо свого віку, соціального статусу, роду занять і т. ін. Далеко не завжди це залишається тільки грою. Доволі розповсюдженою стає практика використання інформаційно-комунікативного простору різного роду збоченцями, екстремістами, представниками деструктивних формувань, в тому числі з релігійним забарвленням, хакерами, шахраями тощо.

Також відзначається суттєвий вплив техногенних факторів на трансформацію масової свідомості. Відкриваються необмежені можливості для проведення спеціальних психологічних операцій в контексті інформаційних війн. Неповнолітньому як особистості з недостатнім життєвим досвідом, не до кінця усталеною психікою, початковою стадією розвитку критичного й аналітичного мислення вкрай важко розрізнити спотворену, перекручену інформацію від істинної, а це, у свою чергу, призводить до деформації життєво-ціннісних орієнтирів, а в майбутньому – небажаної трансформації українського суспільства в цілому.       

1. Державні політико-ідеологемні. Термін «ідеологема» широко розповсюдився у політології на позначення експлікації певної ідеології. По суті він відображає сукупність провідних ідей, головних пануючих концепцій. Тож при аналізі синкретичних детермінант у цій сфері є сенс говорити не про ідеологію як таку, а про ідеологеми, які можуть у подальшому виступати як джерело загроз інформаційній безпеці неповнолітніх.

Слід зазначити, що на теперішній час в Україні інформаційна політика в Україні має дещо аморфний, декларативний характер, їй бракує наступальності й стратегічності. За відсутності чіткої інформаційної політики, визначення у ній ключових ідеологем вкрай важко говорити про той сегмент, що формулює специфіку інформаційної безпеки неповнолітніх.

Відповідно до «Положення про Міністерство інформаційної політики України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2, саме на даний центральний орган виконавчої влади покладається «забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України». [8] Контент-аналіз матеріалів, представлених на сайті Міністерства інформаційної політики України (МІП) виявляє, що основними трендами в його діяльності є протистояння російській агресії, комунікаційні кампанії щодо порушення прав людини на тимчасово окупованій території в Криму, зокрема відносно представників кримсько-татарського народу; підтримка бійців АТО й відновлення українського мовлення на Донбасі. В якості перспектив  заявляється про необхідність створення позитивного іміджу України за кордоном.[9] Не заперечуючи важливості перелічених напрямів, тим не менш слід зазначити, що з активного поля зору МІП випадає інформаційна безпека, в тому числі кібернетична, такої вагомої категорії, як неповнолітні.

Звернення до сайту Міністерства освіти і науки України з метою відображення ідеологем інформаційної політики щодо неповнолітніх дозволило виявити лише матеріали щодо комунікаційної стратегії даного міністерства. При детальному аналізі їх можна розглядати скоріше як інструмент взаємозв’язку із співробітниками підпорядкованих установ з метою популяризації освітніх реформ, аніж конкретну ідеологічну платформу щодо провадження політики інформаційної безпеки по відношенню до неповнолітніх. [10]

Не дав результатів й огляд офіційного сайту Міністерства внутрішніх справ, у компетенції якого є діяльність щодо ювенальної превенції, а також функції забезпечення кібернетичної безпеки. [11]

Отже, невизначеність державної інформаційної політики у контексті забезпечення ІБН, пасивність центральних органів виконавчої влади, у компетенції яких знаходяться різні аспекти діяльності у зазначеному напрямі, відсутність належної координації дій між ними стають ще однією групою синкретичних детермінант, де перетинаються політичні, ідеологічні, нормотворчі, правозастосовні  компоненти загроз ІБН.

1. 3.                Індивідуальні валеопсихогенні. Вибірковість проявів загроз інформаційній безпеці неповнолітніх виявляється у різниці їхніх наслідків в залежності від індивідуальних особливостей кожної особи. У запропонованій нами номінації  перший елемент веде походження від лат. valere – бути здоровим [3, с. 111], другий від грец. psychẽ – душа  [3, с.506], третій від грец. genos – той, що народжує [3, с. 139]. У сукупності значень йдеться про детермінанти здоров’я людини, пов’язані з його психічною сферою, психологією поведінки тощо.

Діапазон ризиків загроз у зазначеному сегменті є доволі широким, і чим далі, тім більше розширяється, перетворюючись з потенційних на реальні. Сюди потрапляють інформаційні впливи, що з одного боку призводять до суїцидів, в тому числі через так звані «групи смерті», нав’язливих станів, тютюно- і наркозалежності, фобій, змін у психосоматиці хронічних хвороб, до віктимної поведінки неповнолітніх, нехімічної залежності у вигляді комп’ютерної адикції, а з іншої – до інтенсифікації юнацької агресії, молодіжного екстремізму, нездорових виявів демонстративної поведінки, групової деліктності.

Відкидаючи конспірологічні версії, можна стверджувати, що в рамках гібридних  війн окремі сили обирають в якості своєї мішені молоде покоління. Зволікаючи з вирішенням проблем інформаційної безпеки неповнолітніх, припускаючи й надалі розгортання детермінант інформаційних загроз, держава ризикує зіткнутися з дуже серйозними викликами на рівні прийдешнього покоління.

Саме правове регулювання, що ґрунтується на науково виважених даних, має стати тим стрижневим елементом, який пронизує усі представлені групи синкретичних детермінант. Нейтралізація загроз, унеможливлення розгортання найгірших сценаріїв можлива насамперед за умови докорінної зміни у концепції правового регулювання ІБН. Воно повинно набути стратегічного характеру з урахуванням досвіду інших держав і прогнозування на підставі етнонаціональних параметрів.

Висновки. Розробка правових засобів протидії й превенції загроз інформаційній безпеці, в тому числі щодо неповнолітніх, має носити системний характер, а значить, укладачами доктрин, стратегій, а потім і законодавчих актів повинні враховуватися усі групи чинників, що виступають детермінантами загроз. З огляду на їх комплексність, на рівні державних документів доцільно не зосереджуватися на якихось окремих елементах, а оперувати синкретичними детермінантами, що дозволяє дієво й масштабно упереджувати негативні  прояви інформаційної діяльності.

Література

1. Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 25 лютого 2017 р. № 47/2017 [ Електронний ресурс]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/47/2017/paran2#n2
2. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С., Яковенко О. О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. – К.: Текст, 2006. – 256 с.
3. Новий словник іншомовних слів : близько 40 000 сл. І словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом’як, А. А. Дем’янюк; За ред. Л. І. Шевченко. – К. : Арій, 2008. – 672 с.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
5. Determinant // Cambridge Academic Content Dictionary. – Cambridge Press, 2008. –  485 p.
6. Determinant // https://www.merriam-webster.com/dictionary/determinant
7. Словник української мови в 11 томах / За ред. І. К. Білодіда. – Том 9. – К.: Наукова думка, 1978. – 918 с.
8. Положення про Міністерство інформаційної політики України, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 2 // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2-2015-n
9. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики України // http://mip.gov.ua/

1.Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України // https://mon.gov.ua/ua

1.  Офіційний сайт Міністерства внутрішніх справ // http://www.mvs.gov.ua/

СИНКРЕТИЧЕСКИЕ ДЕТЕРМИНАНТЫ УГРОЗ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

Исследование причин и условий, порождающих угрозы национальной и информационной безопасности, является чрезвычайно актуальным не только в теоретическом, но и в прикладном аспектах. Оригинальность авторской концепции состоит в рассмотрении неделимого комплекса детерминант, на основании чего выводится дефиниция ключевого понятия и предлагается классификация основных групп факторов, которые выступают источников угроз и рисков информационной безопасности несовершеннолетних.

Ключевые слова: детерминанта, синкретизм, информационная безопасность, угрозы информационной безопасности, несовершеннолетние, социотехногенные детерминанты, политико-идеологемные детерминанты, валеопсихогенные детерминанты.

SYNCRETIC DETERMINANTS OF THREATS OF INFORMATIVE SECURITY OF MINORS

Research of the causes and conditions that generate threats to national and information security is extremely topical. This problem is important in both theoretical and applied aspects. The author of the article pays much attention to the concept of the determinant, examines his etymology, compares the meaning in Ukrainian and English using lexicographic data. He establishes that the concept of a determinant is broader than the concept of a cause, since in its meaning it unites causes and conditions. The key term of the study is syncretic determinants. They are an integral set of causes and conditions that can not be attributed to only one area of life. The author offers his definition of the concept of “syncretic determinants of threats to information security of minors.” He points out that this is an integrated set of causes and conditions that generate, support and intensify negative factors of activity / inactivity of subjects of information legal relations. These factors, through information and methods of its submission, destructively influence the mentality of the minor, distort his value system, deform the sense of justice, lead to unlawful behavior, anomie, and in some cases to irreparable harm to himself or others. Summarizing the groups of determinants, the author singles out global socio-technogenic, state politico-ideological, individual valeopsychogenic. The description of each group is accompanied by detailed parameters of the determinants. The author concludes that it is the legal regulation that should be the pivot that permeates the whole axis and allows neutralizing potential or real threats to the information security of minors.

Key words: determinant, syncretism, information security, threats to information security, minors, socio-technogenic determinants, politico-ideological determinants, valeopsychogenic determinants.

Топчій Оксана Василівна,

Голова Інституту аднрогогіки

кандидат педагогічних наук

На підставі узагальнення підходів до розуміння поняття «Інформаційна безпека» в українському законодавстві й у правовій науці автор статті формулює сутність поняття «Інформаційна безпека неповнолітніх» в юридичному контексті. Обґрунтовується необхідність відокремлення неповнолітніх в якості самостійних суб’єктів інформаційних відносин, виявляються специфічні особливості, що властиві даному суб’єктові.

Ключові слова: інформаційна безпека, інформаційна безпека неповнолітніх, юридичне термінознавство

Загальна постановка проблеми.  Процеси трансформації глобального суспільства спричинені суттєвим впливом на соціальне життя нових інформаційних технологій, широким розповсюдженням технічних засобів і пристроїв, а завдяки цьому – зростанням у геометричній прогресії потоків інформації. Перехід від постіндустріального до інформаційного суспільства ознаменувався принципово новим розумінням інформації та її впливу як на соціум, так і на окрему особистість. При цьому констатується, що контент може мати не тільки документальну, освітню, культурологічну та ін. позитивну спрямованість, а й містити інформацію, яка створює небезпеку для особистості, особливо для такої, що знаходиться на етапі своєї соціалізації, в тому числі правової.

Аналіз публікацій. Інформаційна безпека (ІБ) як об’єкт міждисциплінарних досліджень в залежності від предмету активно досліджується філософами (Дзьобань О. П., Довгань О. В.,  Триняк В. Ю., Смерічевський Е. Ф.), політологами та фахівцями у сфері державного управління (Анахін В. С., Власенко О. В., Євдоченко Л. О., Коваль З. В., Остроухов В., Петрик В. В., Степанов В. Ю.), правниками (Березовська І. Р.,  Бойченко О. В., Головань С. М., Желіховський В. М., Кормич Б. А., Ліпкан В. А., Линник Г. М., Лисенко О. В., Логінов О. В., Максименко Ю. Є., Нашинець-Наумова А. Ю., Олійник О. В., Слепцов В. І., Субіна Т. В., Тихомиров О. О., Філіпенко Т. В., Швець М. Я.), спеціалістами в галузі інформаційних технологій (Гуз А. М.,  Домарєв В. В., Замула О. А., Євдокімов В. Ф., Іванченко І. С., Орловський Д. Л., Саврук М. В., Юдін О. К.),  психологами та педагогами (Артемов Г. О., Гринь А., Ковальчук В. Н., Коляда М.  Г., Петрунько О. В., Спірін О. М.). Безумовно, ключовим елементом наукових досліджень виступає концепція інформаційної безпеки та шляхів її забезпечення. При цьому виділяється, так мовити, «вузьке» розуміння поняття, за якого усе зводиться до технічних засобів і прийомів збереження інформації,  убезпечення інформаційних ресурсів, та широке розуміння в контексті інформаційної політики та національної безпеки в цілому.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес науковців до проблематики, питання юридичної сутності поняття «інформаційна безпека неповнолітніх» не знайшло деталізованого висвітлення у публікаціях.

Метою статті є узагальнення існуючих у правовій науці підходів до поняття інформаційної безпеки і формування на цій основі концептуальних засад ключового поняття щодо такої специфічної категорії суб’єктів інформаційного права, як неповнолітні.

Досягнення поставленої мети потребує вирішення наступних завдань: 1. Встановлення основних напрямів репрезентації поняття «інформаційна безпека» у правовій науці. 2. Виявлення специфічних особливостей, які зумовлюють необхідність відокремлення неповнолітніх як суб’єктів інформаційного права. 3. Формулювання дефініції поняття «інформаційна безпека неповнолітніх» в контексті юриспруденції.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Специфіка поняттєво-категоріального апарату у праві полягає в його бінарному характері. На відміну від інших галузей знань, де термінологія застосовується здебільшого у власне науковій сфері, у праві  встановлення найбільш точної сутності поняття слугує регуляторно-діяльній функції нормотворчості, а в подальшому – й ефективному правозастосуванню. Особливого значення цей процес набуває у такій новітній сфері, якою є інформаційне право. Проте не лише новизна виступає єдиним чинником, що ускладнює процес розроблення апарату правової науки. Слід враховувати й міждисциплінарний характер галузі, що знаходиться на етапі свого становлення. Насамперед, йдеться про широку інтеграцію, з одного боку з технічними науками (кібернетикою, інформаційними технологіями), з іншого – із модернізованими гуманітарними (теорія управління, теорія комунікації, політологія, соціологія, журналістика, педагогіка, психологія, культурологія тощо). Зазначене суттєво розсуває горизонти наукових досліджень, зокрема, за тематикою інформаційної безпеки.

Спостереження за вживанням терміну «інформаційна безпека» засвідчують, що доволі тривалий час він уживався в текстах законодавчих актів без тлумачення поняття. Так, у ст. 17 Конституції України закарбовано, що «захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу» [1]

Законодавче визначення поняття «інформаційна безпека» з’являється пізніше і відображається у тих актах, які є найменш актуальними на даному етапі життєдіяльності держави. Так, на сайті Верховної Ради України в рубриці «Термінологія законодавства» дефініція поняття, що досліджується, представлена у формі витягу з «Угоди про вільний доступ і порядок обміну відкритою науково-технічною інформацією держав-учасниць СНД» від 11.09.1998 р., а саме: «Інформаційна безпека – стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує його формування, використання та розвиток в інтересах громадян, організацій, держави». [2] В оригіналі текст наданий російською мовою, проте навіть у перекладі віддзеркалюється недосконалість визначення, оскільки в ньому смислові акценти зміщені в бік інформаційного середовища. Це призводить до нехтування антропоцентричними концепціями методології права, що в принципі було характерним для пострадянського періоду. Серед синонімів на позначення учасників інформаційних відносин, де можливі варіанти не тільки «громадянин», а й «людина», «особистість», перевага надається саме першому. Тож особи без громадянства залишаються поза межами законодавчого розуміння інформаційної безпеки. У такий спосіб, наведене тлумачення поняття можна вважати нерелевантним  не тільки через семантичну неповноту, а й через невідповідність сучасним поглядам на ІБ.

Містилося визначення інформаційної безпеки і в Законі України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» від 09.01.2007.  У тексті зазначеного документа ключове поняття розумілося як «стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається завдання шкоди через неповноту, невчасність та невірогідність інформації; негативний інформаційний вплив, негативні наслідки застосування інформаційних технологій, несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації». [3 ] На відміну від вище згаданої Угоди, наведена дефініція є достатньо вичерпною й методологічно вивіреною, хоча й вона може бути удосконалена з позицій новітніх наукових концепцій.

Розглянемо доктринальні підходи до визначення ключового поняття. Одразу звертає на себе увагу, що дане термінологічне сполучення є багатозначним, а тому в кожному варіанті авторських дефініцій застосовуються різні дескриптори, за допомогою яких відбувається тлумачення. З огляду на чисельність авторських варіантів визначення ключового поняття представимо основні погляди, згрупувавши їх за лексико-семантичними ознаками ключових слів із їх виділенням у тексті для більшої наочності. У такий спосіб, на думку вчених, в юридичному контексті інформаційна безпека може означати:

1. 1.                Складову національної безпеки [6, с. 9; 11, с.105; 15, с.136];
2. 2.                 Невід’ємну складову сучасної системи управління на  шляху до правової держави [8, с. 4];
3. 3.                Складну багаторівневу функціональну систему    [18, с. 8];
4. 4.                Стан правових норм і відповідних їм інститутів безпеки, що гарантують постійну наявність даних для прийняття стратегічних рішень та захист інформаційних ресурсів країни  [12,  с.54];
5. 5.                Стан захищеності

5.1.         Національних інтересів  [11, с. 105; 15, с. 136];

5.2.         Життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави в інформаційній сфері [9,  с. 93; 10, с. 52; 15, с.137];

5.3.         Потреб в інформації особистості, суспільства і держави [4 , с. 58];

1. Захищеність встановлених законодавчо інформаційних процесів в державі, що забезпечують гарантовані Конституцією України умови розвитку людини, суспільства і держави [5,  с. 56];
2. Свідомий цілеспрямований вплив суб’єкта управління на загрози та небезпеки   [11, с. 105; 15, с.137];
3. Єдність трьох складових: забезпечення захисту інформації; захисту та контролю національного інформаційного простору; забезпечення належного рівня інформаційної достатності  [15, с. 137];
4. Системний комплекс взаємопов’язаних запобіжних заходів забезпечення національних інтересів у сфері інформації та інформаційної діяльності [20, с. 6];
5. Діяльність суб’єктів права щодо задоволення інтересів в інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами  [15, с. 138]
6.  Характеристику стабільного стійкого стану  інформаційної системи  [19 ,с.100].

Аналіз наведеного угрупування визначень дозволяє констатувати, що домінуючими при формулюванні ключового поняття «інформаційна безпека» в адміністративно-правовому контексті виступають системний і структурно-функціональний підходи з орієнтацією на процесуально-діяльнісну складову. Тож, узагальнення семантики ключового терміну актуалізує виділення таких кластерів інформаційної безпеки, як ІБ особистості, ІБ суспільства, ІБ держави.

У зв’язку зі специфікою предмету дослідження варто більш детально зупинитися на понятті «Інформаційна безпека особистості».   Укладачі «Словника основних термінів у галузі інформаційної безпеки держави у воєнній сфері» зазначають, що  інформаційна безпека людини «характеризується рівнем і якістю її інформування щодо реального стану справ у всіх сферах життєдіяльності, захищеністю психіки і свідомості людини від небезпечних інформаційних впливів – маніпулювання, дезінформування, спонукання до самовбивства, образ тощо. [17, с.8] На наш погляд, наведена дефініція відображає не інформаційну безпеку в цілому, а такий її різновид, як інформаційно-психологічна безпека. Також визначенню бракує віддзеркалення адміністративно-правової компоненти у процесі забезпечення ІБ особистості. «Рівень і якість інформування» залежать не стільки від діяльності відповідних державних органів, скільки від достовірності подачі та інтерпретації матеріалів на обраних особою інформаційних ресурсах, її здатності до аналітичного мислення при сприйнятті відомостей. Не останню роль тут відіграють ціннісні орієнтації, моральні принципи та установки, життєве кредо особистості, вплив соціального оточення.

Значно більше нам імпонує підхід, запропонований В. Остроуховим і В. Петриком. Вчені пропонують розмежовувати розуміння ключового поняття у вузькому і широкому сенсі. Вузьке розуміння за своєю суттю відповідає інформаційно-психологічній безпеці: «стан захищеності психіки людини від негативного впливу, який здійснюється шляхом упровадження деструктивної інформації у свідомість і (або) у підсвідомість людини, що призводить до неадекватного сприйняття нею дійсності». [13, с.136] Широке розуміння охоплює низку елементів, в тому числі рівень підготовленості людини, за якого унеможливлюється шкідливий вплив інформаційних загроз; здатність держави створити можливості для задоволення потреб особистості в інформації; захищеність людини від інформаційних небезпек. [13, с.136-137] Перевагою такого бачення є поєднання когнітивно-емоційної діяльності окремого суб’єкта інформаційних відносин з імпліцитно висловленими функціями держави з управління та застосування відповідних технологій.

Попри намагання науковців найбільш точно встановити сутність поняття «інформаційна безпека особистості», є необхідність вже на даному етапі розглядати його в якості родового із подальшою диференціацією на види, зокрема з урахуванням уразливих верств суспільства, як-от: «інформаційна безпека дитини», «інформаційна безпека неповнолітніх», «інформаційна безпека осіб з обмеженими можливостями» тощо. Подібна позиція зумовлена необхідністю захисту тих категорій населення, які потребують його найбільше.

Було б некоректним стверджувати, що спроби сформулювати сутність зазначених понять не робилися. Так, В. Ковальчук [7], І. Берест, Т. Підгорна досліджували організацію інформаційної безпеки учнів в освітньому середовищі [14], Е. Серебряник – шляхи формування інформаційно-особистісної безпеки школяра [16] і т.ін. Проте зазначені розвідки робилися на психолого-педагогічних засадах, що ж до правничої сфери, то подібних досліджень у вітчизняній науці явно бракує.

Виокремлення неповнолітніх в якості самостійної категорії учасників інформаційно-правових відносин детермінується рядом причин. Насамперед, слід мати на увазі вікові, психологічні, фізіологічні, соціально-поведінкові особливості молодої людини, яка вже відійшла від специфіки малолітніх, але ще не набула повною мірою дієздатності. На це нашаровуються відмінності від аналогічних попередніх поколінь, які виростали в інших історичних умовах, поза впливом новітнього інформаційного простору. Слід також враховувати, що на сучасному етапі процеси правової соціалізації особистості, в тому числі кіберсоціалізації, супроводжуються ментальним протиборством в аксіологічній системі координат, випробуванням на вірність обраних ідеологем, а то і суттєвим послабленням морального «імунітету» під впливом медіасфери. Наявність первинних знань в галузі інформаційних технологій, широке розповсюдження ґаджетів у побуті нерідко підштовхують неповнолітніх до перших спроб у вчиненні інформаційних правопорушень, що може призводити до зміни статусу особи від потенційної жертви шкідливої інформації до джерела інформаційних загроз.

Враховуючи зазначене, пропонуємо під інформаційною безпекою неповнолітніх розуміти «захищеність  особи, яка знаходиться на етапі своєї соціалізації й неповної дієздатності, від негативного впливу інформаційного середовища на основі системного застосування науково обґрунтованого комплексу адміністративно-правових, організаційно-управлінських, технологічних і психолого-педагогічних засобів з метою забезпечення її права на інформацію та сприяння розвиткові й самореалізації особистості».

Прокоментуємо сформульовану нами дефініцію. Вибір в якості дескриптора поняття лексеми «захищеність» зумовлений тим, що семантика слова зосереджує в собі водночас і стан (певну часову константу) особистості, і результат цілеспрямованої діяльності держави, уповноважених органів та компетентних осіб.   Вважаємо за належне підкреслити суттєві особливості, які відрізняють неповнолітнього від абстрагованої особистості в інформаційній безпеці, а саме те, що він ще не завершив етап своєї соціалізації та не набув повної дієздатності. Тим самим ми вказуємо на уразливість молодої людини й важливість забезпечення державою і суспільством інформаційно-захисної функції.

Під негативним впливом інформаційного середовища розуміється потрапляння до неповнолітнього тих даних, що можуть нерелевантно сприйматися особистістю в силу недостатньої розвиненості критичного мислення, життєвого досвіду, а внаслідок цього – призвести до розладу фізичного і психічного здоров’я, проявів протиправної поведінки, втрати моральних орієнтирів, спонукати до суїциду тощо. З урахуванням масового охоплення неповнолітніх інформацією через медіапростір, соціальні мережі, засоби комунікації подібні явища можуть набувати масштабів своєрідної «епідемії» і перерости у проблему на рівні національної безпеки держави. Проте це питання є настільки об’ємним і багатоаспектним, що заслуговує на окреме дослідження.

У запропонованій нами дефініції підкреслюється, що захищеність набувається на системній основі, тобто необхідно враховувати багатофакторність і багаторівневість проблеми, розв’язання якої можливо лише за умови науково-обґрунтованих підходів. Комплексний характер діяльності забезпечується за рахунок інтеграції механізмів адміністративного права у поєднанні з організаційно-управлінськими, технологічними і психолого-педагогічними  засобами. За нашим переконанням, на адміністративне право здебільшого покладається імперативна й регуляторна функції, в той час як усі суміжні галузі виступають інструментом її реалізації.

Врешті-решт у визначенні підкреслюється, що інформаційна безпека зорієнтована не на заборони й обмеження, а покликана забезпечити право особи на ту інформацію, яка сприяє розвиткові й самореалізації особистості.

Висновки. У результаті проведеного дослідження встановлено, що поняття інформаційної безпеки за своєю юридичною сутністю не повинно зводитися до комплексу технічних і технологічних засобів. Воно охоплює широке семантичне поле, в якому слід диференціювати ІБ особистості, ІБ суспільства, ІБ держави. Інформаційна безпека особистості має усі підстави виступати в якості родового поняття із подальшим розподілом в залежності від категорії учасників інформаційних відносин з урахуванням їх правового статусу. Визначення існуючих підходів до тлумачення ключового поняття, встановлення характерних особливостей неповнолітніх дозволило сформулювати дефініцію на позначення інформаційної безпеки щодо даної категорії осіб. Це певною мірою сприятиме подальшій розбудові інформаційного  законодавства і новим науковим розвідкам у даній галузі.

Література:

1. Конституція України [Електронний ресурс]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
2. Інформаційна безпека [Електронний ресурс]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/term/11458
3. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [Електронний ресурс]:
4. Богуш В. М., Кривуца В. Г., Кудін А. М. Інформаційна безпека: Термінологічний навчальний довідник / За ред. Кривуци В. Г. – Київ, ООО «Д.В.К.», 2004. – 508 с.
5. Волошина Н. М. Поняття «Безпека інформації» та «Інформаційна безпека» в сучасному науковому просторі / Н. М. Волошина // Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони. – № 2 (8), 2010. – С. 53 – 56.
6. Євдоченко Л. О. Удосконалення системи державного забезпечення інформаційної безпеки України в умовах глобалізації: автореф. дис… канд. наук з державного управління:   25.00.01 / Євдоченко Л. О. ; Львів. регіон. ін-т держ. упр. НАДУ при Президентові України. – Львів, 2011. – 24 с.
7. Ковальчук В. Н. Забезпечення інформаційної безпеки старшокласників у комп’ютерно-орієнтованому навчальному середовищі : дис. … канд. пед. наук: 13.00.10 / В. Н. Ковальчук. – Житомир, 2011. – 291 с.
8. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України: автореф. дис…. докт. юрид. наук: 12.00.07 / Б. А. Кормич ; Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2004. – 41 с.
9. Линник Г. М. Принципи адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України / Г. Линник // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – №5. – С. 93-97.
10. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека в Україні: [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко, О. В. Логінов. – К.: Текст, 2004. – 136 с.
11. Ліпкан В. А. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях / В. А. Ліпкан, О. С. Ліпкан, О. О. Яковенко. – К.: Текст, 2006. – 256 с.
12. Нижник Н. Р. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): навч. посіб. / Н. Р. Нижник, Г. П. Ситник, В. Т. Білоус; за заг. ред. П. В. Мельника, Н. Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
13. Остроухов В., Петрик В. До проблеми забезпечення інформаційної безпеки України / В. Остроухов, В. Петрик // Політичний менеджмент. – 2008. – № 4. – С. 135-141.
14. Підгорна Т., Берест І. Деякі аспекти організації інформаційної безпеки учнів / Т. Підгорна, І. Берест // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2014. – № 6. – С. 70–78.
15. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан / За заг. ред. В. А. Ліпкана. – К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2016. – 416 с.
16. Серебряник Е. Э. Формирование информационно-личностной безопасности школьника / Е. Э. Серебряник // Вестник Рос. гос. ун-та им. И. Канта. – 2010. – Вып. 11. – С.140–143.
17. Словник основних термінів у галузі інформаційної безпеки держави у воєнній сфері. – К.: НУОУ, 2012. – 54 с.
18. Триняк В. Ю. Інформаційна безпека як соціокультурний феномен (соціально-філософський аналіз): автореф. дис… канд. філос. наук: 09.00.03 / В. Ю. Триняк ; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О. Гончара. – Дніпропетровськ, 2009. – 24 с.
19. Уханова Н. С. До питання підвищення безпеки в інформаційній сфері / Н. С. Уханова // Правова інформатика. – № 2 (42). – 2014. – С. 100-105.
20. Шевчук О. М. Адміністративно-правове регулювання у сфері забезпечення інформаційної безпеки; автореф. дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / О. М. Шевчук ; Класичний приватний ун-т. – Запоріжжя, 2011. – 23 с.

ЮРИДИЧЕСКАЯ СУЩНОСТЬ ПОНЯТИЯ «ИНФОРМАЦИОННАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ»

На основе обобщения подходов к пониманию понятия «Информационная безопасность» в украинском законодательстве и в правовой науке автор статьи формулирует сущность понятия «Информационная безопасность несовершеннолетних» в юридическом контексте. Обосновывается необходимость выделения несовершеннолетних в качестве самостоятельных субъектов информационные отношений, выявляются специфические особенности, свойственные данному субъекту.

Ключевые слова: информационная безопасность, информационная безопасность несовершеннолетних, юридическое терминоведение

LEGAL ESSENCE OF THE CONCEPT «INFORMATION SECURITY OF MINORS»

The concept of “information security” is traditionally considered in the narrow and broad sense of the word. In the first case, it is used as a purely technical term and designates procedures that ensure the safety of information resources and programs. In the second case, information security acts as an element of national security, a multilevel functional system, a state security. In modern Ukrainian legal science, the concept of information security, depending on the object, is considered at the level of the individual, society and the state. The binary nature of the key concept is manifested in the fact that it can be interpreted as a variant of the information security of the individual. At the same time, without its consideration, the information security of society and the state is impossible. The author proposes to understand the information security of a minor as a security of the person, which is at the stage of its socialization and incomplete legal capacity, from the negative influence of the information environment on the basis of the systemic application of a scientifically grounded complex of administrative legal, organizational and managerial, technological and psychological-pedagogical means for the purpose of securing the right to information with the aim of ensuring the right to information and contributing to the development and self-realization of the individual.

Key words: information security, information security of minors, legal terminology

радник президента зі стратегічних комунікацій ГОСЛ

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена дослідженню поняття та сутності стратегічних комунікацій. Встановлено, що на доктринальному рівні дослідження стратегічної комунікації відсутні. Підкреслено, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів. Перераховано компоненти системи стратегічних комунікацій. Запропоновано власне визначення стратегічних комунікацій. Виокремлено окремі блоки завдань, які необхідно враховувати при підготовці до процесу стратегічної комунікації.

Ключові слова: комунікація, стратегічна комунікація, суб’єкти стратегічної комунікації, інформаційне суспільство, воєнна доктрина, інформаційні операції, інформаційна безпека, медіапростір.

Статья посвящена исследованию понятия и сущности стратегических коммуникаций. Установлено, что на доктринальном уровне исследования стратегической коммуникации отсутствуют. Подчеркнуто, что главная и ключевая основа коммуникаций: гарантирование реализации национальных интересов. Перечислено компоненты системы стратегических коммуникаций. Предложено собственное определение стратегических коммуникаций. Выделены отдельные блоки задач, которые необходимо учитывать при подготовке к процессу стратегического коммуникации.

Ключевые слова: коммуникация, стратегическая коммуникация, субъекты стратегической коммуникации, информационное общество, военная доктрина, информационные операции, информационная безопасность, медиапространство.

Kushnir O. V. Concept and essence of strategic communication in modern ukrainian state building.

The article is devoted to research of the concept and essence of strategic communications. It is established, that there are no researches of strategic communication at the doctrinal level. It was stressed, that the main and fundamental basis of communication: to guarantee realization of national interests. The components of strategic communications system are listed. Author’s own definition of strategic communications is proposed.

Key words: communication, strategic communication, subjects of strategic communication, information society, military doctrine, information operations, information security, media space.

Останнє десятиріччя наша держава повільно, але впевнено крокує шляхом розвитку не лише інформаційного суспільства, а й суспільства знань. Своєю чергою, це зумовлює збільшення частки різнорівневих інформаційних комунікацій, які почасти безперешкодно долають раніше збудовані ідеологічні барʼєри.

Відтак, вихід комунікації поза національні, етноментальні і культурологічні межі зумовлює потребу у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційного простору і відповідати задоволенню їхніх законних інтересів [1].

Особливої ваги зазначене набуває саме зараз, у період, коли в державі відбувається диверсифікація контенту, преса дедалі більше зміщується в інтернет, телебачення здешевлює виробництво контенту, переходячи у формат IPTV, Smart TV, загострюється битва за інформаційні ресурси, що змінює власне порядок денний для засобів масової інформації.

Саме тому стратегічні комунікації в суспільстві знань перетворюються в системоутворюючу складову сучасної цивілізації та є умовою її глобальних при чому варіативних трансформацій. Водночас, адаптація технологій стратегічних комунікацій відповідно до соціокомунікативних структур суспільства й держави є необхідною складовою їх успішного функціонування.

Відзначимо, що вітчизняна наука постійно на декілька кроків відстає від існуючих реалій. Нині на доктринальному рівні дослідження стратегічної комунікації відсутні, а ті поодинокі публікації, що з’являються, здебільшого виступають перекладом англомовних матеріалів STRATCOM, а також стандартів НАТО у цій галузі безвідносно до національних інтересів України, а також засад національної ідентичності.

Проведений нами формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз уможливлюють резюмувати, що усі наявні наукові праці зі словом «комунікація» в назві переважно політичної спрямованості [2―9]; стосуються філософських наук [10―12] чи соціології [13―14] тощо. При цьому, подеколи комунікація розглядається як «інструмент…політики» [20]; «…система інституцій..» [21; с. 3] та «…системна взаємодія..» [21; с. 8] тощо.

Можливо саме через брак уваги до теми стратегічних комунікацій й недослідженість її в науковій площині наша держава і виявилась неспроможною вчасно відвернути від себе агресію й відповісти на сучасні загрози, зокрема на гібридні війни [22].

Саме тому незрозумілою є позиція вищого керівництва держави щодо: 1) скасування Доктрини інформаційної безпеки України; 2) неприйняття у затверджені Урядом терміни (30 липня 2015 р.) Міністерством інформаційної політики Концепції інформаційної безпеки у той час, коли проти України здійснюються широкомасштабні інформаційно-психологічні операції системного характеру.

Стосовно Доктрини інформаційної безпеки України, то даний документ має стратегічне значення при реалізації державної інформаційної політики і захисту національних інформаційних інтересів і його відсутність фактично сприяє розгойдуванню нестабільності не лише у цій сфері, а й в усіх визначених в Законі України «Про основи національної безпеки України» найбільш важливих сферах життєдіяльності.

З іншого боку, позитивним є ухвалення нової редакції Воєнної доктрини України, затвердженої Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015 й подання у ній нових термінів. Одним із таких термінів є «стратегічні комунікації», що виступає предметом нашого наукового інтересу в контексті реалізації державної інформаційної політики.

Так, у ч. 16 ст. 4 розділу 1 Воєнної доктрини України, «стратегічні комунікації» визначаються як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави ― публічної дипломатії, звʼязків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Таким чином, йдеться про взаємопроникнення ― комунікацій в нетрадиційні для неї області, і нетрадиційних областей ― в комунікації.

Зауважимо й на визначення «стратегічних комунікацій» у США, що подано у Вільній енциклопедії Вікіпедії ― скоординовані дії, повідомлення, зображення, і інші форми сигналізації або участі, призначені для інформування, впливу, або переконання обраних глядачів на підтримку національних цілей [16].

Тобто, йдеться про цілеспрямовані дії уряду щодо залучення ключових цільових аудиторій у створення, зміцнення або збереження сприятливих умов для розширення інтересів, політики і завдань США через реалізацію координаційних програм, планів, тем, ключових меседжів і синхронізованих продуктів з використанням всіх інструментів державної влади.

Якщо зануритися у зміст американського визначення стратегічних комунікацій, то фактично воно віддзеркалює все, що керує дипломатією, інформацією, збройними силами та економікою.

Підкреслимо, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів [17].

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

• сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);
• сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);
• сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);
• сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);
• сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;
• сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо [17].

Відповідно, солідаризуючись із В. А. Ліпканом, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, взявши за зразок стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

• зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
• публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
• зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
• інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
• цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
• дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
• залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
• внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
• інформаційні операції (Information Operations);
• психологічні операції (PSYOPS);
• інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
• розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
• показ дій військ (Show of Force);
• введення в оману (MILDEC);
• безпека операцій (Operation Security);
• фізичний вплив (Physical Attack);
• протиборство в електромагнітному просторі (EMW) [18].

Таким чином, доходимо висновку, що стратегічні комунікації ― це процес, який лежить в основі забезпечення національної безпеки України в цілому й реалізації державних інтересів, в т.ч. в інформаційній сфері, та до здійснення якого залучені не лише суб’єкти стратегічних комунікацій, а й суб’єкти з інших сфер діяльності.

Цікавою є також думка Деніела Гейджа, який під стратегічними комунікаціями вбачає процес синхронізації дій, образів й слів, яка має на меті досягнення бажаного ефекту [19].

Логічним етапом нашого дослідження після аналізу окремих визначень, а також практики реалізації стратегічних комунікацій, виступає висунення гіпотези щодо конструкції власного варіанту визначення поняття «стратегічні комунікації», під якими ми розуміємо стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети.

Вважаємо, що під час планування заходів в процесі стратегічної комунікації необхідно сфокусуватися на таких ключових питаннях:

• Який результат маємо отримати чи яку проблему вирішити?
• На кого спрямована стратегічна комунікація?
• Що повинен знати кожен представник кожного суб’єкта стратегічної комунікації?
• Яким способом різні суб’єкти стратегічної комунікації отримують необхідну для них інформацію?
• За допомогою яких інструментів найефективніше донести потрібні меседжі суб’єктам стратегічної комунікації?
• Скільки часу знадобиться, щоб підготуватися до процесу стратегічної комунікації, підготувати інструменти комунікації й реалізувати його?
• Яким повинен бути бюджет та які ще ресурси необхідно залучити?
• Коли ми зрозуміємо, що вже досягли цілей / вирішили проблему?

Водночас, при підготовці до процесу стратегічної комунікації, слід виокремити окремі блоки завдань, до яких можна віднести:

• аналіз ситуації;
• дослідження проблеми;
• комунікаційні ризики та потенційні можливості;
• стратегічно-операційні завдання;
• стратегічно-комунікаційні задачі;
• суб’єкти стратегічної комунікації;
• стратегічно-комунікаційна стратегія;
• стратегічно-комунікаційна тактика;
• оцінка ефективності;
• період часу і бюджет.

Отже, в межах даної статті ми здійснили першу спробу у юридичній науковій доктрині сформулювати визначення стратегічних комунікацій. Підкреслимо, що одним із ключових моментів стратегічної комунікації, що обумовлює її успіх є активне планування, а не реагування на події. Тобто використання проактивного підходу виступає домінантою у побудові моделі страткому в умовах гібридної (нелінійної) війни. У випадку, коли стратегічна комунікація відбувається як відповідь на подію ― шанси на її результативність суттєво зменшуються.

Список використаної літератури.

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / А.К.Клячин ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 212 с.
3.   Комунікація ― інтеракція ― маніпуляція: механізм реалізації сучасної політичної влади / В. О. Ковалевський // Сучас. укр. політика. Політики і політологи про неї. ― 2010. ― Вип. 19. ― С. 244―254.
4.   Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с.
5.   Політична комунікація як фактор соціокультурної реінтеграції сучасного українського суспільства [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ромашко Олексій Олександрович; Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. ― О., 2006. ― 207 с.
6.   Політична комунікація як об’єкт соціологічного дослідження [Текст] : дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Шидловський Дмитро Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2007. ― 208 с.
7.   Політична комунікація в демократизації владних відносин України [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Кадлубович Тетяна Іванівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2008. ― 17 с.
8.   Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Клячин Андрій Костянтинович ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 19 с.
9.   Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства [Текст] : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. ― Л., 2010. ― 19 с.
10. Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння [Текст] : дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Токарська Антоніна Семенівна ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. ― Л., 2008. ― 515 с.
11.   Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.
12.   Комунікація як основа соціальних перетворень (у контексті становлення постмодерного суспільства) : монографія / О. Є. Висоцька. ― Д. : Інновація, 2009. ― 316 c.
13. Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України [Текст] : автореф. дис. … д-ра соцiол. наук : 22.00.04 / Слющинський Богдан Васильович ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. ― Х., 2010. ― 30 с.
14.   Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
15.  Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс :  http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
16. Електронний ресурс : https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Strategic_Communication
17. В. А. Ліпкан. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/
18. В. А. Ліпкан. Роль стратегічних комунікацій в протидії гібридній війні проти України http://goal-int.org/rol-strategichnix-komunikacij-v-protidii-gibridnij-vijni-proti-ukraini/
19. Daniel Gage. The continuing evolution of Strategic Communication within NATO // The Three Swords Magazine 27/ 2014 p. 53―55.
20. Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с. ― С. 13.
21. Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
22. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.