Політило Валерій Ярославович

здобувач Запорізького національного

університету

Анотації.

У роботі досліджений інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації. Доведено, що важливою складовою розвитку відносин в Україні у сфері забезпечення доступу до податкової інформації стало формування вітчизняного законодавства з питань доступу до публічної інформації. Водночас автором окреслена низка проблем, пов’язаних як з неналежним виконанням чинного законодавства України з питань доступу до податкової інформації, так і зі суперечністю, неузгодженістю окремих правових норм і відсутністю дієвих механізмів їх реалізації. Обґрунтовано, що першочерговим завданням державного управління у сфері доступу до податкової інформації має бути приведення інформаційного законодавства України у відповідність із сучасними потребами, підвищення ефективності його застосування шляхом систематизації законодавчих актів – прийняття Інформаційного кодексу.

Ключові слова: податкова інформація, публічна інформація, інформаційне законодавство, Інформаційний кодекс.

В работе исследован институциональный механизм обеспечения права на доступ к налоговой информации. Доказано, что важной составляющей развития отношений в Украине в сфере обеспечения доступа к налоговой информации стало формирование отечественного законодательства по вопросам доступа к публичной информации. В то же время автором исследован ряд проблем, связанных как с ненадлежащим исполнением действующего законодательства Украины по вопросам доступа к налоговой информации, так и с противоречием, несогласованностью отдельных правовых норм и отсутствием действенных механизмов их реализации. Обосновано, что первоочередной задачей государственного управления в сфере доступа к налоговой информации должно быть приведение информационного законодательства Украины в соответствие с современными потребностями, повышения эффективности его применения путем систематизации законодательных актов – принятие Информационного кодекса.

Ключевые слова: налоговая информация, публичная информация, информационное законодательство, Информационный кодекс.

We studied the institutional mechanism for ensuring the right of access to tax information. It is proved that an important part of the development of relations in Ukraine in the sphere of access to tax information was the formation of national legislation on access to public information. At the same time the author researched a number of problems related to improper execution of the current legislation of Ukraine on access to tax information, and a contradiction, inconsistency of certain legal norms and the lack of effective mechanisms for their implementation. It is proved that the first priority of public administration in the field of access to tax information should be bringing news of Ukrainian legislation into line with current needs, improve the effectiveness of its application by the systematization of legislation – the adoption of the Information Code.

Keywords: tax information, public information, information legislation, the Information Code.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Реалізація права громадян на доступ до окремих категорій інформації у сучасних умовах набуває все більшої суспільної важливості. Зокрема, відкритість та доступність публічної інформації є свідченням прозорої роботи органів державної влади, а отже і сприяє зростанню довіри до них.

Поряд із цим, колізії у чинному законодавстві створюють умови для неправомірного обмеження доступу до інформації, розпорядниками якої є державні органи. До цього часу залишаються характерними «спекуляції» на захисті права на приватність, а також – посиланні на режим обмеження доступу до інформації. У цих умовах питання оптимізації повноважень окремих органів державної влади щодо забезпечення доступу до інформації постійно залишаються в центрі уваги наукового товариства [1, С.37].

Викладене є особливо актуальним для податкової інформації – тобто відомостей і даних, що створені чи отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності та необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, установленому Податковим кодексом України.

При цьому слід враховувати, що податкова інформація за режимом доступу може бути класифікована на:

1) відкриту інформацію;

2) інформацію з обмеженим доступом, що охоплює:

-       таємну податкову інформацію (податкову таємницю);

-       службову податкову інформацію [2, С.144].

Відповідним чином, доступ громадян до певних категорій податкової інформації є обмеженим, і навпаки – право громадян на доступ до певних категорій податкової інформації гарантоване державою.

За цих умов, існує необхідність дослідження інституційного механізму забезпечення права на доступ до податкової інформації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників, які окреслювали окремі нормативно-правові аспекти податкової інформації можна відмітити: І. Бабін, С. Дуканов, І. Кучеров, М. Костенко, О. Мандзюк, К. Проскура, О. Тімарцев, О. Шевчук, К. .Юсупов тощо.

Зауважимо, що здебільшого порушена проблематика в юридичній доктрині розглядається у контексті окреслення деяких аспектів інформаційної безпеки України, зокрема такими дослідниками, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, О. В. Стоєцький, А. В. Тунік, К. Г. Татарникова, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна, В. І. Ярочкін.

Особливе місце серед наукових розвідок у сучасній юридичній доктрині займають доктринальні дослідження представників наукової школи інформаційного права В. А. Ліпкана.

Разом з тим, в існуючих наукових працях проблематика інституційного механізму забезпечення права на доступ до податкової інформації досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого питання.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації.
2. Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Реформування фіскальних органів України та впровадження міжнародних стандартів у їх діяльність щодо інформаційного забезпечення у сфері справляння податків вимагає постійного аналізу законодавчих положень, які регламентують дану діяльність [3, С.18].

Випадки неправомірного обмеження прав громадян на доступ до податкової інформації свідчать про проблему відсутності розуміння посадовими особами Державної фіскальної служби концепції «privacy» як такої. Адже, головна мета захисту права на приватність, гарантованого статтею 32 Конституції України, є захист саме приватного життя, яке дійсно повинно бути захищено від втручання сторонніх осіб (за виключенням публічних осіб, чи коли інформація, яка розповсюджується, є суспільно необхідною), але в той самий час професійне життя, а особливо професійні обов’язки посадових та службових осіб, їх кваліфікація, а також документи, що її підтверджують, аж ніяк не може вважатися конфіденційною інформацією про особу, доступ до якої може бути обмежений.

Нині право на доступ до публічної інформації гарантується:

1) обов’язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом;

2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє;

3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації;

4) доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;

5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації;

6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Для забезпечення реалізації права на доступ до інформації недостатньо його простого декларування. Важливо передбачити його конкретні гарантії. Стаття 3 Закону «По доступ до публічної інформації» [4] окреслює основні гарантії реалізації права на доступ до публічної інформації, які деталізуються в інших положеннях Закону, а також в інших законодавчих актах.

Реалізація права на доступ до інформації може здійснюватися різними способами. Для всебічної поінформованості недостатньо мати можливість отримувати інформацію лише за інформаційним запитом або мати лише можливість знайомитися з потрібною інформацією на сайті органу державної влади. Саме тому для належного забезпечення права доступу до інформації, суб’єкти владних повноважень повинні гарантувати такий доступ у всі можливі способи, що дозволяють сучасні технології. Доступ до інформації можна умовно поділити на два основні види: «активний» (обов’язок розпорядників інформації надавати інформацію у відповідь на запит) та «пасивний» (обов’язок оприлюднення інформації розпорядником в ініціативному порядку, а не у відповідь на запит).

Обов’язок надавати інформацію може виконуватися, зокрема, шляхом:

1) надання відповідей на інформаційні запити;

2) вільного доступу на засідання суб’єктів владних повноважень;

3) представлення для ознайомлення відкритих архівів суб’єктів владних повноважень;

4) проведення «гарячих ліній» для оперативного надання інформації чи фіксації запитів.

Обов’язок оприлюднювати інформацію означає, що суб’єкт владних повноважень повинен:

1) оприлюднювати свою інформацію на офіційному сайті в мережі Інтернет, через ЗМІ;

2) оприлюднювати звіти, рішення, плани тощо у спеціальних брошурах і збірниках офіційної інформації;

3) розміщувати відповідну інформацію на інформаційних стендах;

4) періодично робити публічні виступи тощо.

Для належної організації доступу до інформації Закон України «По доступ до публічної інформації» [4] передбачає обов’язок розпорядника створити або визначити (з числа вже існуючих) окремий структурний підрозділ або особу, які відповідатимуть за роботу з інформаційними запитами. До обов’язків таких структурних підрозділів (чи осіб), зокрема, відносяться: 1) поширення всередині відповідного органу найкращої практики збереження, архівування та розміщення документів; 2) виступати як головна контактна особа (підрозділ) у питаннях отримання та задоволення запитів інформації; 3) надання допомоги особам в отриманні інформації.

Варто наголосити, що обов’язок визначати спеціальні структурні підрозділи або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, поширюється лише на суб’єктів владних повноважень і не поширюється на інших розпорядників інформації. Це випливає з норми ч. 3 ст. 13 Закон України «По доступ до публічної інформації» [4], відповідно до якої на таких інших розпорядників публічної інформації (тобто тих, які не є суб’єктами владних повноважень) вимоги Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання інформації за запитами. Хоча для окремих таких розпорядників інформації (наприклад, бюджетні заклади, природні монополії) через великий обсяг суспільно важливої інформації, що знаходиться у їхньому володінні, виглядає доцільним також призначити спеціальну посадову особу (чи навіть визначити відповідний структурний підрозділ), в обов’язки якої будуть входити питання забезпечення доступу до публічної інформації.

У структурі Державної фіскальної служби суб’єктом координації є структурний підрозділ або відповідальна посадова особа органу ДФС України, що організовує доступ до публічної інформації [5].

Відповідно до Закону України «По доступ до публічної інформації» [4], процедура доступу до інформації шляхом подання інформаційного запиту повинна супроводжуватися мінімальними формальностями і бути зрозумілою для запитувача. Цей принцип є визначальним для регулювання процедурних моментів реалізації права на доступ до інформації («запит подається в довільній формі»). Він також повинен застосовуватися при тлумаченні і застосуванні положень Закону України «По доступ до публічної інформації» [4], зокрема, проблемних. Це, наприклад, означає, відповідь на запит повинна надаватися у найбільш зручній формі для запитувача (якщо це практично можливо).

Цей принцип також означає, що суб’єкт владних повноважень не має права встановлювати додаткові вимоги до форми запиту, окрім тих, що вже визначені

У разі, якщо суб’єкт владних повноважень затверджує форму запиту на інформацію відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «По доступ до публічної інформації» [4], ця форма не повинна містити вимог, додаткових до тих, що передбачені у ч. 5 ст. 19, і повинна спрощувати доступ для особи, а не ускладнювати його додатковими вимогами. Так само відмова в наданні інформації через недотримання форми запиту, яка була затверджена розпорядником, є порушенням гарантії щодо максимально спрощеної процедури подання запиту та отримання інформації, а також інших положень Закону України «По доступ до публічної інформації» [4].

Вказані гарантії знайшли своє відображення у Порядку складання та подання запитів на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, форми подання запиту на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, який затверджено наказом Міністерства фінансів України від 10.03.2015 р. № 309 [5].

Так, згідно із вимогами розділу 2 вказаного документу, Запитувач має право звернутися до органів ДФС України із Запитом незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання Запиту. Запит може бути індивідуальним або колективним. Запит подається в усній чи письмовій формі, особисто від запитувача або шляхом надсилання поштою, електронною поштою, факсом, телефоном на вибір запитувача. Письмовий Запит подається в довільній формі. Запит повинен містити: прізвище, ім’я, по батькові (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також  номер засобу зв’язку (якщо такий є); загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено Запит, якщо запитувачу це відомо; підпис і дату за умови подання письмового Запиту. Для спрощення процедури оформлення письмового Запиту запитувач може використати відповідну форму подання Запиту. Зазначену Форму запиту можна отримати у Суб’єкта координації в органах ДФС України або на офіційному веб-порталі ДФС України, субсайтах органів ДФС України у розділі «Публічна інформація». Запитувач може заповнити в електронному вигляді Форму запиту на офіційному веб-порталі ДФС України або на субсайтах органів ДФС України. Запит може бути подано запитувачем особисто до Суб’єкта координації в робочий час згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку, установленими для органів ДФС України. У Формі запиту запитувачеві надається можливість вибрати форму надання відповіді – поштою, факсом, електронною поштою. Відповідь на Запит надається у спосіб, обраний запитувачем.

У разі коли з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий Запит, його оформлює Суб’єкт координації із зазначенням прізвища, ім’я, по батькові, контактного телефону в Запиті та надає копію Запиту особі, яка його подала.

На вимогу запитувача на першому аркуші копії Запиту проставляється відмітка про отримання Запиту. Така копія повертається запитувачу.

Ще однією з гарантій забезпечення права на доступ до публічної інформації є встановлення відповідальності за порушення цього права. Детальніше це питання регулюється в статті 24 Закону України «По доступ до публічної інформації» [4]. Зазначимо, що у п. 6 ст. 3 Закону йдеться про відповідальність за «порушення законодавства». Водночас, відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями.

Таким чином, зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконних нормативно-правових актів. Отже, підстави юридичної відповідальності за порушення права на доступ до інформації можуть бути передбачені виключно законами. Такими підставами, зокрема, є стаття 24 Закону України «По доступ до публічної інформації» [4] та стаття 212-3 Кодексу про адміністративні правопорушення [6].

Як свідчить аналіз даних з початку 2015 року щодо розгляду запитів, поданих до органів Державної фіскальної служби на підставі Закону України «Про доступ до публічної інформації», запити на отримання публічної інформації надходять як від юридичних, так і від фізичних осіб [7]. Відповідь надається у спосіб, обраний запитувачем, та у визначений статтею 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» [4] термін, тобто протягом п’яти робочих днів з дня надходження запиту.

Питання, з якими звертаються запитувачі до органів Державної фіскальної служби стосуються надання інформації щодо:

-     проведених перевірок;

-     системи оподаткування суб’єкта господарювання;

-     копій наказів щодо проведення перевірок та актів перевірок;

-     третіх осіб;

-     відкритих банківських рахунків;

-     заборгованості перед бюджетом та інше.

Запит на отримання публічної інформації можна подати до органу Державної фіскальної служби особисто або надіслати поштою. Крім того, такий запит можна надіслати на електронну скриньку.

Враховуючи викладене, можемо дійти висновку, що основними гарантіями забезпечення права на доступ до публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, є:

-     обов’язок надання відповідей на інформаційні запити;

-     обов’язок проведення «гарячих ліній» для оперативного надання інформації чи фіксації запитів;

-     обов’язок оприлюднювати свою інформацію на офіційному сайті в мережі Інтернет, через ЗМІ;

-     обов’язок оприлюднювати звіти, рішення, плани тощо у спеціальних брошурах і збірниках офіційної інформації;

-     обов’язок розміщувати відповідну інформацію на інформаційних стендах;

-     обов’язок періодично робити публічні виступи тощо.

До питання основних проблем, що виникають у ході реалізації громадянами права на доступ до податкової інформації, маємо зауважити, що сьогодні до кінця не розв’язано проблему узгодженості правових норм різних законодавчих актів, якими врегульований механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації. Насамперед це стосується законів України «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про інформацію». Бракує нормативно-правових актів, які б конкретизували положення Закону України «Про доступ до публічної інформації» у розрізі доступу до податкової інформації та містили чіткі механізми реалізації правових норм.

Наразі не втрачає актуальності потреба в проведенні роз’яснювальної роботи серед населення щодо особливостей застосування відносно податкової інформації норм законів України «Про доступ до публічної інформації» та «Про звернення громадян».

Отже, вищевикладене актуалізує проблему розвитку законодавства у сфері забезпечення доступу до податкової інформації і дає змогу зробити висновок, що розв’язати її можливо шляхом удосконалення інформаційного законодавства України в цілому. З огляду на це, першочерговими завданнями органів державної влади мають стати усунення суперечностей нормативно-правових актів в інформаційній сфері та узгодження правових норм між собою. Виходячи з великої кількості та розрізненості правових актів, які регулюють відносини в інформаційній сфері взагалі та з питань доступу до податкової інформації зокрема, обґрунтованим і доцільним залишається питання кодифікації інформаційного законодавства, окремими розділами до якого доцільно включити права і обов’язки людини і громадянина в інформаційній сфері, права і обов’язки держави, участь у міжнародному інформаційному просторі,  порядок доступу до різних категорій інформації тощо.

У цих умовах важливим кроком на шляху вдосконалення державного регулювання інформаційної сфери залишається прийняття концепції формування і розвитку державної інформаційної політики.

Доцільно законодавчо чітко визначити такі механізми забезпечення права на доступ до податкової інформації: контролю за реалізацією цього права; оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Державної фіскальної служби щодо доступу до інформації; притягнення до відповідальності посадових осіб за недотримання чинного законодавства, що регулює відносини у сфері забезпечення доступу до податкової інформації.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Наукове дослідження інституційного механізму забезпечення права на доступ до податкової інформації уможливило дійти висновку про те, що важливою складовою розвитку відносин в Україні у даній сфері стало формування вітчизняного законодавства з питань доступу до публічної інформації. Останнім часом відбулися суттєві зрушення у забезпеченні прозорості та відкритості діяльності органів Державної фіскальної служби. Сьогодні в Україні, як і в інших демократичних державах, відкритість влади сприймається як один із основоположних принципів організації державного управління. Розвиток чинного законодавства значно розширив можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності, створив умови для реалізації потреб активної частини суспільства в інформаційній взаємодії з органами Державної фіскальної служби.

Водночас поряд із позитивними напрацюваннями залишається нерозв’язаною низка проблем, пов’язаних як із неналежним виконанням чинного законодавства України з питань доступу до податкової інформації, так і зі суперечністю, неузгодженістю окремих правових норм і відсутністю дієвих механізмів їх реалізації. З огляду на це, першочерговим завданням державного управління у сфері доступу до податкової інформації має бути приведення інформаційного законодавства України у відповідність із сучасними потребами, підвищення ефективності його застосування шляхом систематизації законодавчих актів – прийняття Інформаційного кодексу. Окрема увага має бути приділена проблемі відповідальності за порушення порядку доступу до податкової інформації.

Тема вдосконалення інформаційного законодавства є надзвичайно актуальною, тому подальші дослідження доцільно спрямувати на теоретико-методологічне обґрунтування засад публічно-правового регулювання питань доступу до податкової інформації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Марущак А. І. Забезпечення державою доступу до інформації в Україні / А. І. Марущак // Юридичний вісник. — 2009. — №2. — С. 34—38.
2. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
3. Косиця О. О. Окремі аспекти правового регулювання інформаційного забезпечення діяльності фіскальних органів пострадянських країн / О. О. Косиця // Науковий вісник Херсонського державного університету. — 2015. — №1. — С. 18—22.
4. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 р. № 2939-VІ // Відомості Верховної Ради. — 2011. — № 32. — С. 314.
5. Про затвердження Порядку складання та подання запитів на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, форми подання запиту на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України : наказ Міністерства фінансів України від 10.03.2015 р. № 309 // Офіційний вісник України. — 2015. — № 26. — С.184.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-Х // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. — № 51 (зі змінами).
7. Реалізації права на доступ до публічної інформації // Офіційний портал Державної фіскальної служби України  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://sfs.gov.ua.

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Досліджено наслідки впливу становлення інформаційного суспільства в Україні та процесу інформатизації на таку складову правової системи як система законодавства. Визначено поняття «інформаційне законодавство». Окреслено основні недоліки та магістральні напрями розвитку вітчизняного інформаційного законодавства.

Ключові слова: інформатизація, правова система, система законодавства, інформаційне законодавство, інформаційне право

Исследованы последствия воздействия становления информационного общества в Украине и процесса информатизации на такую составляющую правовой системы как система законодательства. Определено понятие «информационное законодательство». Определены основные недостатки и магистральные направления развития отечественного информационного законодательства.

Ключевые слова: информатизация, правовая система, система законодательства, информационное законодательство, информационное право

Investigated the effects of the information society in Ukraine and process information for this part of the legal system as a system of laws. The concept of «information law». The basic weaknesses and main directions of the national information legislation.

Key words: informatization, legal system, system of law, information legislation, information law

Побудова інформаційного суспільства в Україні та входження нашої держави до інформаційної ери сприяла трансформації багатьох соціальних сфер. Зрозуміло, що певних перетворень набула й вітчизняна правова система. Аналіз наслідків впливу процесу інформатизації на її структурні елементи, дозволяє констатувати, що одних з найбільш серйозних змін зазнала система законодавства.

Динамічне та інтенсивне ухвалення інформаційних нормативно-правових актів різною юридичної сили сприяло виокремленню інформаційної галузі законодавства.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на вітчизняну систему законодавства, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття стану та тенденцій розвитку інформаційного законодавства України.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «інформаційне законодавство»; 2) окреслити основні риси вітчизняного інформаційного законодавства; 3) виокремити магістральні напрями розвитку інформаційного законодавства України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко,  Л. І. Рудник,  К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

За даними Держкомстату України ще у 2008 року інформаційні відносини було урегульовано 257 законами України та 290 постановами Верховної Ради України, 368 указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України [1, с. 480].

Зважаючи на подальше становлення інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, а також входження нашої держави в європейський та міжнародний інформаційний простір, кількість таких актів щорічно збільшується.

О. Г. Марценюк стверджує: «Сьогодні Україна має сотні законодавчих та інших нормативно-правових актів, що зорієнтовані на розвиток інформаційних процесів, захист національного інформаційного простору, прискорення інтегральних процесів в світовому інформаційному просторі» [2, с. 35].

Попри таку статистику більшість науковців при дослідженні певних інформаційних проблем аргументовано доводять необхідність розроблення та ухвалення нових інформаційних нормативно-правових актів. Наприклад, після чергового круглого столу, присвяченому державному управлінню перехідних суспільств в умовах глобалізації, з метою розвитку інформаційної сфери учасниками було запропоновано розробити такі закони:

–         про розвиток галузі інформаційних технологій;

–         організація обліку і моніторингу;

–         впорядкування систем сертифікації, стандартизації, ліцензування;

–         розвиток інформаційних систем;

–         забезпечення інформаційної безпеки;

–         захист і використання інтелектуальної власності;

–         захист авторського права [3, с. 8].

Сплеск пропозицій науковців щодо ухвалення тих чи інших інформаційних нормативно-правових актів пов’язаний не лише з динамічністю розвитку інформаційних правовідносин. Як вірно стверджує О. А. Баранов: «Закони покликані не тільки юридично фіксувати суспільні відносини, що вже склалися або достатньою мірою сформувалися, але й активно формувати перспективні відносини, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому» [4, с. 62].

Хоча є діаметрально протилежні думки з цього приводу: «…нам не потрібно створювати нові закони у сфері інформації, а систематизувати вже існуючі, визначаючи у них правові гіперзв’язки з метою подальшого їх кодифікування на рівні Кодексу України про інформацію» [5, с. 82].

Попри таку жваву дискусію науковців з приводу необхідності подальшої динамічної та інтенсивної правотворчої діяльності в інформаційній сфері, трактування поняття «інформаційне законодавство» й донині є нормативно невизначеним.

Майже в кожному інформаційному нормативно-правовому акті міститься власне поняття: «законодавство про інформацію» (Закон України «Про інформацію»), «законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність» (Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»), «законодавство про Національну програму інформатизації» (Закон України «Про Національну програму інформатизації», «законодавство України про державну таємницю» (Закон України «Про державну таємницю») тощо.

З метою забезпечення виконання завдань з організації та ведення еталонної бази даних правової інформації, необхідної для формування правової політики, підвищення ефективності правового регулювання, реалізації програм законопроектних робіт, забезпечення правової реформи в Україні, вдосконалення обліку актів законодавства, а також забезпечення автоматизованого обміну правовою інформацією затверджено класифікатор галузей законодавства України, де виокремлено галузь законодавства «зв’язок, інформація та інформатизація» [5].

При тому у концептуальному нормативно-правовому акті, що регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації – Законі України «Про інформацію», на відміну від зазначених вище актів, це поняття взагалі не окреслюється, попри активне оперування ним в низці статей.

У попередній редакції Закону України «Про інформацію» також застосовувалось поняття «законодавство України про інформацію», яке становить Конституція України, цей Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права [6].

Семантичний та герменевтичний аналіз вищезазначеної норми права дав змогу В. А. Ліпкану та В. А. Залізняку дійти таких висновків.

1. Даний нормативно-правовий акт містить вузьке розуміння терміна «законодавство», залишаючи осторонь підзаконні нормативно-правові акти. Хоча більшість інформаційних відносин урегульовані саме підзаконними нормативно-правовими актами, про що детальніше поговоримо далі.
2. Доволі спірним залишається той факт, що законодавство України про інформацію обмежується винятково законодавчими актами про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, оскільки виникає питання: що робити з нормативно-правовими актами, які встановлюють режими доступу до інформації чи інші аспекти інформаційної діяльності.
3. Не менш дискусійним є положення про «принципи і норми міжнародного права», оскільки Конституція України чітко визначила, що лише чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Що робити з тими принципами міжнародного права, які можуть порушувати національний суверенітет і нести загрозу національній безпеці [8, с. 132]?

Попри зазначені вище конструктивні зауваження щодо змісту поняття «законодавство про інформацію», вважаємо серйозною правовою прогалиною відсутність нормативної дефініції цього поняття, адже більшість положень інформаційних нормативно-правових актів мають відсильні та бланкетні норми з прив’язкою «це питання вирішується згідно з чинним інформаційним законодавством» чи «законодавством про інформацію». Саме тому суди при винесенні певного рішення можуть застосовувати широке та вузьке трактування цього поняття, що, своєю чергою, є загрозою інформаційним правам і свободам людини та громадянина чи національним інтересам у інформаційній сфері держави і суспільства.

Процес правореалізації та судочинства ускладнюється тим, що нині відсутня нормативна дефініція більш широкого поняття «законодавство» щодо поняття «інформаційне законодавство».

Так, слушною є думка Д. Лилак: «… що термін «законодавство» хоча досить широко застосовується у правовій системі, але не має легалізованого однозначного визначення ні в Конституції, ні в законах України. Хоча цей термін є елементом юридичної техніки, проте і в теорії права дослідники не досягли консенсусу у його розумінні. При визначенні його розуміння у застосуванні пропонується дотримуватися певних вимогам: термін «законодавство» має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине значення повинно бути загальновизнаним; він має зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті» [9, с. 48 ].

Бурхлива наукова дискусія з цього приводу унеможливлює стабілізації ситуації, адже кожен з науковців аргументовано доводить власну точку зору, застосовуючи той чи інший спосіб тлумачення: буквальний, звужений, розширений.

«Відповідно до першого підходу законодавство обмежується лише такими правовими актами, як закони. Згідно з другим — до його складу входять нормативно-правові акти лише вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). Щодо третього, то законодавством охоплюються всі нормативно-правові акти, прийняті відповідно до своїх повноважень державними органами та органами місцевого самоврядування» [8, с. 102].

Поряд з цими позиціями, на наш погляд, не менш важливим для забезпечення інформаційних прав і свобод людини та громадянина чи національних інтересів у інформаційній сфері держави і суспільства є окреслення місця норм та принципів міжнародного права в національній правовій системі. Чи є джерелами інформаційного законодавства міжнародні нормативно-правові акти? Це питання особливо актуалізується у зв’язку з транснаціональністю інформаційних правопорушень та все частішим зверненням до міжнародних інституцій осіб, інформаційні права і свободи яких порушено.

Дивним вбачається надане визначення поняття «законодавство» у першій вітчизняній юридичній енциклопедії як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розроблення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [10, с. 210-211]. По-перше, дане визначення має занадто неінформативний та ненауковий характер. По-друге, неприпустимим вбачається в такому виданні як енциклопедія, яка має бути, певним золотим стандартом з-поміж плюралізма наукових поглядів на дискусійні питання, врахування Рішень Конституційного Суду України як обов’язкових для виконання на всій території нашої держави.

За конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок до Конституційного Суду України було ухвалено відповідне рішення, де зауважено: «…термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин, що регулюються, термін «законодавство» вживається в різних значеннях: в одних випадках маються на увазі лише закони, в інших, передусім кодифікованих актах, поняття «законодавство» включає закони, інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади» [11].

Внаслідок розгляду цього звернення та глибокого аналізу  порушеної тематики Конституційний Суд України вирішив, що терміном «законодавство», який вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [11].

Попри те, що Конституційний Суд України надав визначення терміна «законодавство» винятково в контексті частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, вважаємо дане Рішення має враховуватись при визначення інших суміжних понять, зокрема «інформаційне законодавство».

Саме тому підтримуємо позицію В. А. Ліпкана та В. А. Залізняка, які запропонували під інформаційним законодавством України розуміти систему законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації [8, с. 104].

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери обумовлена тим, що ці процеси охоплюють різні комплекси не тільки юридичних, а ще й різні комплекси економічних та технічних проблем. Їх вирішення в найближчому майбутньому стане першочерговою задачею [12, с. 176; 13, с. 7–32].

Інформаційне законодавство складається з кримінальних, цивільних, адміністративних, конституційних норм тощо.

За змістом інформаційне законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, що складається з приписів приватно-правового та публічно-правового характеру, об’єднаних таким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, які формуються у сфері інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних відносин [14, с. 91].

Ситуаційний підхід до ухвалення інформаційних нормативно-правових актів детермінував наявність значного кола проблем нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

О. Г. Марценюк виокремлює такі:

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що призводить до суперечливого тлумачення та застосування норм права на практиці.
2. Різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались в різні часи і, особливо, без узгодження понятійного апарату. Такі нормативні акти не мають чітко визначеного змісту, недостатньо коректні. Термінологічні розбіжності, різне тлумачення однакових за назвою та формою визначень призводить до варіантного розуміння та застосування норм на практиці. Найбільш важливі терміни, які передбачають тільки одне визначення, мають різні визначення в різних нормативних актах. До них відносяться «таємна інформація», «таємниця», «документ», «документована інформація», «майно», «власність», «володіння», «інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт суспільних відносин», «учасники суспільних відносин», «система інформаційних відносин» та деякі інші.
3. Значна кількість законів та підзаконних нормативних актів в сфері інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування.
4. Має місце розбіжність відносно розуміння структури та складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходів до їх формування. В окремих законах до системи законодавства залучаються норми, що встановлені в підзаконних актах. В практиці правозастосування це призводить до колізії норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акту.
5. Нові правові акти в сфері суспільних інформаційних відносин часто неузгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу [2, с. 38].

Крім суто правових недоліків нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин та як наслідок неефективності інформаційного законодавства, негативно на стан реалізації відповідних інформаційних норм впливає й недостатній рівень правової та інформаційної культури осіб, що покликані їх реалізовувати.

Наприклад, ми погоджуємось з міркуваннями О. Г. Марценюка щодо хаотичності та масовості інформаційних нормативно-правових актів, відсутності узгодження інформаційних дефініцій тощо. Однак які можуть виникати проблеми в правозастосуванні, якщо є колізія норм між законом та підзаконним нормативно-правовим актом? Які причини застосовувати норми тих актів, що були ухвалені раніше, зважаючи на загальновизнані правила подолання темпоральних, ієрархічних та змістовних колізій?

Більш конструктивною вбачається позиція Ю. Є. Максименко з цього приводу: «Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без указівок на шляхи їх реалізації, внаслідок чого спостерігається низький рівень правореалізації норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Крім того, наявність численних бланкетних норм права, багатьох абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, а також відсутність закріплення фундаментальних, базових дефініцій (наприклад, інформаційна безпека) є джерелами загроз інформаційній безпеці України» [15, с. 143].

Не меншою уваги заслуговують також й міркування В. А. Ліпкана, який зауважив, що «…в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави. Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо. Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію. За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності» [16, с. 127].

Отже, інформаційне законодавство займає надзвичайно важливе місце в правовій системі України. Зважаючи на стихійний та ситуативний характер ухвалення інформаційних нормативно-правових актів, говорити про ефективність вітчизняного інформаційного законодавства неможливо. Саме тому виправданим вбачаються пропозиції науковців щодо необхідності проведення фахової систематизаційної діяльності у цій сфері з врахуванням тенденцій міжнародного нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Правова інформатика : підруч. : за ред. В. Дурдинця, Є. Моісеєва, М. Швеця. [2-е вид.]. — К. : ПанТот, 2007. — 524 с.
2. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
3. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації : матеріали засідання міжнародного круглого столу. — К., 2001. — 69 с.
4. Баранов О. А. Інформаційне право України : стан, проблеми, перспективи — К. : СофтПрес, 2005. — 316 с.
5. Красноступ Г. Організаційно-правові аспекти необхідності реформування сучасного інформаційного законодавства / Г. Красноступ // Право України. — 2005. — № 9. — с. 81—83
6. Про затвердження Класифікатора галузей законодавства України : Наказ Міністерства Юстиції України : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
7. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 року № 2938-VI : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
8. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
9. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття «законодавство» і практичну необхідність його нормативної легалізації / Д. Лилак // Право України. — 2001. — № 8. — С. 48–51
10. Шемшученко Ю. С. Безпека національна / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 210—211.
11. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»). – Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Кн. 1 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — С. 272—276.
12. Кохановська О. В. Цивільно-правові аспекти регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Кохановська Олена Велеонінівна. — К., 1998. — 199 с.
13. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні : [за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа]. — К. : Юридична думка, 2006. — 384 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.
16. Ліпкан В. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. Ліпкан, Ю. Максименко// Право України. — 2013. — № 12. — С. 125—127.

GLOBAL ORGANIZATION OF ALLIED LEADERSHIP

ACADEMY OF OPEN SOCIETY SECURITY

В. А. ЛІПКАН, В. А. ЗАЛІЗНЯК

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

Київ — 2012

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Л 613Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с. ISBN 978-966-2439-37-3

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам систематизації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: „інформація”, „інформаційне законодавство”, „правове регулювання інформаційних відносин в Україні”, „систематизація інформаційного законодавства”. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство. Обґрунтовано позицію, що Доктрина інформаційної безпеки України виступає системоутворювальним документом у сфері нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин, дороговказом систематизації інформаційного законодавства України.

З метою подальшого вдосконалення національного інформаційного законодавства та практики його застосування надано пропозиції щодо структури Інформаційного кодексу України та етапів проведення систематизації вітчизняного інформаційного законодавства.

Монографія стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем систематизації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Констатовано, що сучасний стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами, одним із інструментів яких є прийняття Інформаційного кодексу України. Такий стан зумовлено тим, що в інформаційно-правових розвідках приділяється недостатня увага порівняно з потребами питань систематизації інформаційного законодавства України.

За результатами проведеного дослідження проблем систематизації інформаційного законодавства України, вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі, практично значущі та науково обґрунтовані висновки.

Визначено рівень розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом та інформаційного зокрема, комплексного та системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені, насамперед, кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких виступає інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але конкретних рекомендацій щодо форм і напрямів її проведення не надається.

Дослідження робіт історичного та загальнотеоретичного характеру уможливлює дійти висновку, що систематизація законодавства не є новим та невідомим явищем для правової системи України. Протягом усього історичного періоду змінювались пріоритети у виборі форм її проведення та галузей законодавства.

Хоча здебільшого в дорадянський період систематизаційна діяльність зводилась винятково до створення зводів законів та рідко кодифікації, а за радянських часів пріоритет надався вже і кодифікації, і консолідації як формам систематизації.

У сучасних наукових розвідках також не приділяється належної уваги вивченню та розробленню методології систематизації. Здебільшого предметом розгляду науковців у цій сфері стає кодифікація як ключова та домінантна форма систематизації.

Нерозробленість і дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України вказує на те, що дослідження цього правового феномена потребує ретельного комплексного вивчення, яке має здійснюватись, на наш погляд, із використанням синергетичного, міждисциплінарного, системного, історичного, структурно-функціонального, термінологічного методів пізнання. Утім, необхідно використовувати такі загальні, спеціальні та часткові методи: абстрагування, аналіз і синтез, дедукція та індукція, формально-догматичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий тощо. Крім того, досліджуючи систематизацію вітчизняного інформаційного законодавства, варто брати до уваги, що дляінформаційного законодавства України характерна перманентна динаміка, мінливість, нестабільність; тісний зв’язок із іншими правовими феноменами та загалом з економічним, політичним, культурним розвитком країни тощо.

Систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак інформації, з позицій юридичної науки найбільш важливими є такі: багаторазовість використання; збереженість після передачі в суб’єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Розроблено та уточнено ряд концептуальних для роботи визначень.

Інформація — формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством.

Інформаційне законодавство України — це система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації.

Систематизація інформаційного законодавства — цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності  правореалізації.

Правове регулювання інформаційних відносин в Україні — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток.

Решта понять, розроблених, уточнених або удосконалених нами наведено в в Тазаурусі.

Поряд із поняттям «систематизація» дослідники даної тематики, роботи яких ми проаналізували у даному розділі, використовують також інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». «Удосконалення законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація законодавства», оскільки остання є однією з форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток законодавства», то воно є більш широким за обсягом, ніж поняття «удосконалення законодавства», оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, а й кількісних. «Ефективність законодавства» є ширшим за «удосконалення законодавства», оскільки удосконалення — лише один із чинників, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність законодавства» є ширшим за поняття «удосконалення законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність законодавства — розвиток законодавства — удосконалення законодавства — систематизація законодавства.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи щодо видів (форм) систематизації. Згідно з першим підходом виділяються чотири види: кодифікація, інкорпорація, консолідація й облік. Ми підтримуємо другий підхід, відповідно до якого виокремлюються три види систематизації: кодифікація, інкорпорація, консолідація.

Саме кодифікація нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, допоможе подолати численні недоліки вітчизняного інформаційного законодавства, оскільки є найвищим рівнем систематизації законодавства.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла насамперед фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства. Найбільш суттєвими недоліками правового регулювання інформаційних відносин в Україні є: наявність колізій та конкуренції НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність і ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в різних НПА; численність і розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

Основними особливостями міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин виступають:

-       розвиток інформаційних відносин — обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство — має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що приймаються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, — набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм і стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але ураховуючи потенціал конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основною міжнародного тенденцією є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Систематизація інформаційного законодавства повинна здійснюватись поступово. Даний процес має проходити ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом. Чи буде тотожна сфера дії Інформаційного кодексу сфері дії Закону України «Про інформацію», чи ні? На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. Саме на цьому етапі визначається той масив нормативного матеріалу, що не втратив чинності. Причому слід брати до уваги той факт, що ряд нормативно-правових актів можуть бути чинними де-юре, однак де-факто вже фактично втратили силу у зв’язку з прийняттям нового законодавства. Отже, на другому етапі визначається спектр і чинність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. На третьому етапі здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах уже не мають принципового значення, як-от: преамбули, що втратили значення, статті з перераховуванням актів, які скасовуються або містять тимчасові правила, статті, які мають ненормативний характер і не сприяють розумінню чинного нормативного матеріалу. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акта відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу. Саме на цьому етапі визначається колізійність норм права чи відсутність саме тих, що потребують законодавчого урегулювання у зв’язку з появою нових суспільних відносин.

На розвиток правового забезпечення інформаційних відносин в Україні безпосередньо впливає проголошення нею євроінтеграційних і євроатлантичних зовнішньополітичних пріоритетів і поглиблені зв’язки з Росією та іншими країнами СНД, а також дедалі більший вплив міжнародного права та внутрішньонаціонального.

Дослідження різних міжнародних документів і національних НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, уможливило авторам дійти наступних висновків:

-       розвиток інформаційних відносин та глобального інформаційного суспільства обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство чинить значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що ухвалюються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази з урахуванням ІТ-потенціалу конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованою з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основними міжнародними тенденціями є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Запропоновано власний варіант структури Інформаційного кодексу. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з Преамбули, Прикінцевих положень та з трьох частин: Загальної, Особливої та Спеціальної. Загальна частина охоплює 6 розділів, що розподіляються на відповідні глави.

Перший розділ «Основні положення» має розкривати зміст основних понять (інформація, інформаційне законодавство, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональна інформація (інформація про особу), інформаційні права і свободи, право на інформацію тощо).

Другий розділ «Основи інформаційного законодавства» має бути присвячений визначенню особливостей інформаційного законодавства, місця Інформаційного кодексу України в інформаційному законодавстві, структури, завдань і  принципів інформаційного законодавства, сфери дії.

Третій розділ «Об’єкти інформаційних відносин» характеризуватиме специфіку та багатоаспектність об’єктів інформаційних відносин і складатиметься з декількох підрозділів:

-            підрозділ 3.1 «Галузі та види інформації»;

-            підрозділ 3.2 «Джерела інформації»;

-            підрозділ 3.3 «Правовий режим інформації»;

-            підрозділ 3.4 «Кругообіг інформації», який розподіляється на глави:

• глава 3.4.1 «Створення інформації»;
• глава 3.4.2 «Поширення інформації»;
• глава 3.4.3 «Зберігання інформації»;
• глава 3.4.4 «Знищення інформації».

Четвертий розділ під назвою «Суб’єкти інформаційних відносин та їх права і обов’язки» також складатиметься з підрозділів:

-            4.1 «Суб’єкти інформаційних відносин»;

-            4.2 «Права і обов’язки людини та громадянина в інформаційній сфері»;

-            4.3. «Напрями державної політики в інформаційній сфері»;

-            4.4 «Повноваження органів державної влади в інформаційній сфері»;

-            4.5 «Повноваження органів місцевого самоврядування у інформаційній сфері»;

-            4.6 «Права та обов’язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері»;

-            4.7 «Гарантії реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина».

П’ятий розділ «Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері» присвячено міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями в інформаційній сфері. Він має кілька підрозділів:

-            5.1 «Міжнародна інформаційна діяльність»;

-            5.2 «Правові та організаційні засади співробітництва з іншими державами в інформаційній сфері»;

-            5.3 «Взаємодія України з міжнародними організаціями в інформаційній сфері».

Шостий розділ «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України» складається з декількох підрозділів:

-            6.1 «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.2 «Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.3 «Вирішення спорів і конфліктів, що виникають в інформаційній сфері»;

-            6.4 «Контроль за дотриманням інформаційного законодавства».

Особлива частина Інформаційного кодексу України відповідає основним галузям інформаційного права України. Таким чином, Особлива частина складається з декількох розділів:

-              розділ сьомий «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації» охоплює такі підрозділи:

• 7.1 «Діяльність друкованих засобів масової інформації»;
• 7.2 «Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення»;
• 7.3 «Діяльність мережі Інтернет в Україні»;
• 7.4 «Діяльність інформаційних агентств»;
• 7.5 «Телекомунікаційна діяльність»;

-              розділ 8 «Правове регулювання бібліотечної діяльності»;

-              розділ 9 «Правове регулювання архівної діяльності»;

-              розділ 10 «Правове регулювання рекламної діяльності»;

-              розділ 11 «Правове регулювання телемедицини»;

-              розділ 12 «Правове регулювання електронної торгівлі»;

-              розділ 13 «Правове регулювання дистанційного навчання»;

-              розділ 14 «Правове регулювання кінематографії»;

-              розділ 15 «Правове регулювання інтелектуальної власності»;

-              розділ 16 «Інформаційна безпека України», який складається з таких підрозділів:

• 16.1 «Основні засади інформаційної безпеки України»;
• 16.2 «Національні інтереси в інформаційній сфері»;
• 16.3 «Загрози інформаційній безпеці України»;
• 16.4 «Система забезпечення інформаційної безпеки України»;
• 16.5 «Напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України»;

-              розділ 17 «Прикінцеві положення».

Систематизація інформаційного законодавства передбачається в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства — визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Консолідація законодавства — виділення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу — «Інформаційне законодавство».

3. Кодифікація — розроблення і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Інформаційний кодекс України.

Інкорпорація становить собою таку форму систематизації законодавства, яка полягає у зовнішньому впорядкуванні вже наявних НПА без зміни змісту норм права.

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи кількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства, є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб’єкт видання НПА, юридична чинність тощо.

Здебільшого в юридичній науці визначається, що результатом інкорпорації є видання збірників законів, інших нормативних актів. Деякі із науковців зазначають, окрім того, зібрання законодавства або звід законів.

Інкорпорацію як форму систематизації залежно від різних критеріїв можна поділити на кілька видів:

1)    за обсягом інкорпорованого нормативного матеріалу: генеральна (повна) та часткова;

2)     за характером розміщення матеріалу: хронологічна та систематична;

3)    за суб’єктом інкорпорації чи за юридичною силою збірника: офіційна, неофіційна тощо.

Консолідація є уніфікацією нормативно-правових актів, оскільки усуває їх численність, позбавляє надмірної роздробленості, сприяє об’єднанню. Особливу актуальність ця форма систематизації набула у сфері відомчої правотворчості.

Під час проведення робіт, пов’язаних із консолідацією законодавства, систематизатор повинен послідовно виконати такі дії:

-       визначити обсяг нормативно-правового матеріалу, який піддається консолідації;

-       проаналізувати кожен документ як об’єкт консолідації;

-       прийняти класифікаційне рішення, до якої галузі права слід віднести даний нормативний акт або його складову частину;

-       ухвалити рішення про включення цілого нормативного акта до консолідованого збірника законодавства чи про доцільність дроблення акта на складові частини та включення їх до консолідованого збірника нормативно-правових актів;

-       визначити місце даного документа або його складової частини в ієрархічній будові консолідованого збірника;

-       звернути увагу на частини документа та зазначити, які з них можуть бути віднесені до інших галузей права та включені до інших галузевих або міжгалузевих збірників законодавства;

-       визначити, чи має місце повторення гіпотези, диспозиції та санкції у статтях цього нормативного акта та інших документів;

-       вказати на той чи інший нормативний акт або його частини, які втратили свою дію, і прибрати їх зі складу консолідованого збірника нормативно-правового матеріалу.

Висновок: усі форми систематизації є діалектично взаємопов’язаними та взаємодоповнювальними. Отже, завдяки консолідації інформаційне законодавство становитиме логічно побудовану систему.

Одним із ключових аспектів успіху в систематизаційній роботі є правильне розуміння призначення такого документа, як Доктрина інформаційної безпеки України.

У роботі проаналізовано теоретичні підвалини формування даного документа, а також надано характеристику Доктрині інформаційної безпеки, ухваленої 8 липня 2009 року.

Призначення Доктрини інформаційної безпеки як документа методологічного рівня (концепція — документ концептуального рівня) слугує основою для: формування державної політики інформаційної безпеки України; підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційного безпеки України; формування напрямів систематизації (інкорпорації, консолідації, кодифікації) інформаційного законодавства; розроблення концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України.

Запропоновано розробити доктрини національної безпеки відповідно до визначених в законодавстві найбільш важливих сфер життєдіяльності (зараз виділяють 9 сфер, але розроблено лише 2 доктрини). Окрім цього, пропонується розробити: антитерористичну доктрину (включатиме питання протидії тероризму, екстремізму, різним формам радикалізму, сепаратизму, іредентизму, неонацизму тощо); розвідувальну доктрину; контррозвідувальну доктрину; доктрину недержавного забезпечення національної безпеки; доктрину громадської (суспільної) безпеки; доктрину особистої безпеки; доктрину правової безпеки.

Структура Доктрини інформаційної безпеки (ДІБ) має корелювати цілі її створення, у ній мають знайти своє відображення: поняття інформаційної безпеки, її місце в системі національної безпеки; поняття системи інформаційної безпеки; чітке визначення національних інтересів в інформаційній сфері, визначення їх пріоритетності; мета, задачі, функції, принципи, методи та напрями функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки; обґрунтування функцій і структури, основні характеристики, властивості та функціональні можливості системи безпеки в інформаційній сфері за умови забезпечення єдності форми та змісту Доктрини.

Виділено дві групи принципів формування даного документа: принципи форми та принципи змісту.

Здійснений аналіз Доктрини інформаційної безпеки України надав можливість  дійти висновку, що у даному варіанті чинна Доктрина інформаційної безпеки не може бути основою і дороговказом систематизації інформаційного законодавства.

Придбати книжку можна на сайті:

http://book.market-ua.com/Sistematizaciya-informacijnogo-zakonodavstva-Ukrani-t307/

L 613 V. A. Lipkan

Systematization of Information Legislation of Ukraine : [monography] /  V. А. Lipkan, V. А. Zaliznyak / Edited by V. A. Lipkan. — К. : О. S. Lipkan, 2012. — 332 p.   ISBN 978-966-2439-37-3

The thesis work is devoted to theoretical and legal problems of systematization of information legislation of Ukraine. The work defines such definitions as information, information legislation, law regulation of information relations, systematization of information legislation.

Thought is well-proven about the tactlessness of consideration systematization of information legislation only like codification because of systematization includes incorporation and consolidation. The experience of international and Ukrainian information legislation was analyzed.

For the purpose of further improvement of national information legislation and practice of its application were elaborated proposals to structure of Information code of Ukraine and stages of codification of Ukrainian information legislation. Special attention was payed to Doctrine of Information Security.

BRIEF CONTENTS

PART 1 THE LEVEL OF SCIENCE RESEARCH AND ITS CORE METHODOLOGY ………………………………………………………………..13

Chapter 1 Bibliography of research.. 13

Chapter 2  Methodological basis of research.. 70

Chapter 3 Key definitions of research.. 87

PART 2 legal conditions OF SYSTEMATIZATION OF INFORMATION LEGISLATION.. 112

Chapter 1 The state of law regulating of information relations in Ukraine. 112

Chapter 2  International law standart of information relations regulation.. 138

PART 3 the forms OF SYSTEMATIZATION OF INFORMATION LEGISLATION 168

Chapter 1 Effectiveness of Information legislation of Ukraine. 168

Chapter 2 Information Codex: state and perpspectives 189

Chapter 3 Doctrine of Information Security of Ukraine: gist, and place in systematization activity. 212

coNclusion 235

tezaurus 248

used litErature 272

useful bibliography.. 287

CONTENTS

BRIEF CONTENTS. 8

CONTENTS. 9

Preface. 9

gratitude. 12

part 1 THE LEVEL OF SCIENCE RESEARCH AND ITS CORE METHODOLOGY.. 19

Chapter 1 Bibliography of research.. 13

Historical aspects of systematization  activity

Theoretical aspects

Information law

Information security

Chapter 2  Methodological basis of research.. 70

Chapter 3 Key definitions of research.. 87

Information. 96

Legislation. 102

Improvement of legislation 105

Development of legislation, effectiveness of legislation 107

Systematization of information legislation 108

Consolidation of information legislation 113

Incorporation of information legislation 114

Codification of information legislation 115

PART 2. 119

legal conditions of systematization of information legislation 119

Chapter 1 The state of law regulating of information relations in Ukraine. 112

Definition and gist of information relations

Law regulation of mass-media activity

Legislation about MM

Mass media Definition

Mass media as a threat to national security

MM duties as main subject of information relations

Lacks of MM law regulation

Law regulation of information security

Information security legislation

Information classification   by the access mode

Technical protection of information

Positive tendencies of law regulating of information relations

Lacks of law regulation of information relations

Chapter 2  International law standarts of information relations regulation.. 138

The basis of international standarts implementation to ukrainian legislation . 148

Law on information

The stages of information legislation forming 159

Legal basis of information society forming 160

Counteracting of cybercriminality & information security 168

Information police . 171

The model Information Code of CIS. 173

part 3 THE forms of systematization of information legislation 176

Chapter 1 Effectiveness of Information legislation of Ukraine. 168

Directions of incorporation

Directions of consolidation

Chapter 2 Information Code: state and perspectives 189

Necessity of systematization of information legislation

Approaches to Information Code forming

M. Shwetzʼs Project

V.Tsymbalyukʼs Project

State agenciesʼ Project

V.Lipkanʼs and V.Zaluzniakʼs  Project

Chapter 3 Doctrine of Information Security of Ukraine: gist, and place and role in systematization activity  212

Doctrine of Information Security — the essence of systematization of information legislation

Doctrine of Information Security of Ukraine: characteristic of base parts

Main thesis

The basis of information security of Ukraine

Information security in the system of ensuring national security of Ukraine

Directions of state policy in the sphere of information security of Ukraine

Ending points

coNclusion 235

tezaurus 248

used litErature 272

useful bibliography.. 287

Systematization of legislation 295

Development, evolution, modernisation and reforming of legislation 297

Codification of legislation 298

Incorporation & Consolidation of Legislation.. 300

Unification & Harmonization of legislation 300

Origins of Law 301

Information Law and Information Security 301

Doctrines 302