Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

кандидат юридичних наук

 Анотація

В статті автор здійснив аналіз інформаційної влади як комунікації. Запропонував авторське розуміння у вузькому та широкому сенсі даної категорії. Акцентовано увагу на тому, що основними суб’єктами інформаційної влади в Україні є, так звана, «четверта гілка влади» – засоби масової інформації. Наголошено на тому, що здійснення комплексного дослідження інформаційної влади в юриспруденції становить особливий науковий інтерес. Зазначено, що суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог створює ідею, ця ідея поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування, а головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю.

Ключові слова: інформація, інформаційна влада, інформаційне право, інформаційне суспільство, засоби масової інформації, комунікація, інформаційна політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ информационной власти как коммуникации. Предложил авторское понимание данной категории в узком и широком смысле. Акцентировано внимание на том, что основными субъектами информационной власти в Украине является, так называемая, «четвертая ветвь власти» – средства массовой информации. Отмечено, что осуществление комплексного исследования информационной власти в юриспруденции представляет особый научный интерес. Отмечено, что суть информационной власти сводится к тому, что какой-то идеолог создает идею, эта идея распространяется с помощью средств массовой информации и межличностного общения, а главной функцией информационной власти является управление коммуникациями, их содержанием и направленностью.

Ключевые слова: информация, информационная власть, информационное право, информационное общество, средства массовой информации, коммуникация, информационная политика.

Summary

It was noted, that the subordination of people to its will is the main task of a power, and mass have a powerful ability to influence people’s consciousness and behavior, it gives sufficient reason to consider the media as the “fourth power”, i.e. information power.

It was stated, that information power in the narrow sense – is power exercised through the use of information in its various manifestations (true or false). And in a wide sense it is actions of owners and distributors (managers) information that aimed at form of public awareness by creating, collecting, receiving, storage, use, dissemination and protection of information.

It was said, that the essence of informational power is reflected in case that an ideologue creates the idea; this idea is disseminated by the mass media and interpersonal communication. The management of communications, their content and orientation is the main function of informational power.

The attention was also paid o the provision, that despite the fact that the informational power had been the subject of the scientific work, but that the study of this issue is relevant, taking into account the increase of information weight, information warfare of Russia against Ukraine and other important factors.

Key words: information, informational power, information law, information society, mass media, communication, information policy.

Сучасний етап інформаційної революції у світі зумовлює формування нової інформаційної парадигми щодо вивчення соціально-політичних та правових явищ. Під впливом інформаційних технологій змінюються і політико-правові інститути, політичні відносини, форми політичного та інформаційного впливу на суспільство та суспільну свідомість; своє місце впевнено займає влада інформації. Інформаційні механізми громадського контролю, або система ідейно-політичної гегемонії, за останні десятиріччя набули такого значення, що їх називають інформаційною владою [1]. Потрібно зазначити, що проблема інформаційної влади поки що не одержала належного розвитку та концептуалізації в рамках правових досліджень. Частково це пояснюється тим, що інформаційна влада як соціально-політичний, інформаційний і правовий феномен стала об’єктом аналізу відносно недавно, і то лише в межах політичної науки. Водночас, події в Україні, зокрема ведення проти неї гібридної війни, використання інформаційних засобів в якості ключового інструмента впливу на масові свідомість поставили питання про необхідність правового регулювання інформаційної сфери, передусім регулювання інформаційних правовідносин. На цьому шляху важливим стає звернення увагу на феномен інформаційної влади саме з позицій юридичної науки, вироблення пропозицій правового характеру, власно цим і обґрунтовується актуальність нашої статті.

Серед праць українських авторів, які системно досліджують інформаційну сферу на сучасному етапі, слід відзначити діяльність наукової школи В. Ліпкана та [1-17]. Серед окремих дослідників важливою підоймою в царині юридичних наук виступають роботи В. Цимбалюка [18-20], М. Каращука [21-22], І. Сопілко [1]  та ін.

Висвітлення різних аспектів теоретичних та практичних питань щодо інформаційної влади здебільшого в політологічній площині здійснено в публікаціях таких українських авторів, як: Г. Почепцов [23], Н. Ржевська [24], В.Бебик [25] та ін.

Зважаючи на комплексність теми нашого дослідження, нами було поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційної влади», визначити його сутність, функції та основних суб’єктів в умовах інформаційної глобалізації зміни інформаційних імперативів та інформаційного балансу в світі, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу.

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату, а саме інформаційна влада та комунікація.

Виклад основного матеріалу

На межі ХХ-ХХІ ст. індустріально розвинені країни світу вступили в інформаційну стадію розвитку, позначену впровадженням інформаційних технологій, Інтернету, що призвело до різкого підвищення політичного впливу інформаційної влади і, насамперед, її головних носіїв — засобів масової інформації на всі сфери суспільного життя, радикальним чином сприяло розвитку процесів глобальної демократизації, формування центрів інформаційної сили та горизонтів інформаційної периферії.

Усе це потребує глибокого аналізу змін, які відбуваються у співвідношенні влади, місця і ролі інформаційної влади в демократизації сучасного суспільства, в тому числі й в Україні. Глобальна інформатизація суспільства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем, інтернет-телебачення, соціальних мереж) актуалізували дискусії про інформаційну владу.

Нині, як було зазначено вище, питання інформаційної влади ще не було предметом ґрунтовного вивчення в юриспруденції, тому, для досягнення поставленої мети, я буду послуговуватись надбанням інших наук, зокрема політичних і, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу пристосовувати ці положення до контексту мого дослідження.

Перш за все, необхідно визначитися із основною категорією, яка становить сутність мого дослідження, а саме — «інформаційна влада».

У сучасній доктрині інформаційного права існує декілька дефініцій вищезазначеного поняття. Наведемо деякі з них:

-     інформаційна влада — це влада, яка базується на можливостях доступу до необхідної і важливої інформації, умінні її використання на підлеглих. Інформація дозволяє керівнику приймати оптимальні рішення і тим самим здійснювати владні повноваження. Владу інформації необхідно відрізняти від експертної влади, яка зв’язана зі здатністю використовувати конкретні дані [26, C. 100];

-     інформаційна влада — по-перше, це влада якоїсь інформації (ідей), прийнятої до реалізації, а по-друге, влада людей, які втілюють інформацію (ідеї) в життя [24];

-     інформаційна влада — здатність власни­ків інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компону­вання та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі [25]. Дану дефініцію, на нашу думку, варто доповнити категорією розповсюджувачів інформації, оскільки вони можуть і не являтися її безпосередніми власниками. Стосовно дій, відповідно до Закону України «Про інформацію» [27], необхідно додати наступні: створення,  збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту;

-     інформаційна влада трактується як специфічний вид влади, яка впливає на політичну поведінку людей за допомогою цілеспрямованого поширення або застосування інформації [22, С. 6]. Ми вважаємо, що інформаційна влада не може обмежуватися і не обмежується політичними подіями, оскільки інформування населення відбувається про всі сфери суспільного життя і зачіпає усі сфери життєдіяльності;

-     духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, здійснювана за допомогою наукових знань та інформації. У сучасних умовах без опертя на знання влада у суспільстві не може бути ефективною. Знання використовують для підготовки урядових рішень, безпосереднього впливу на свідомість людей, забезпечення їх лояльності та підтримки уряду. Такий вплив здійснюється через агентів соціалізації (школу, інші навчальні заклади, просвітницькі товариства, асоціації тощо), а також за допомогою засобів масової інформації [28]. Із даної дефініції досить вагомим є положення про значущість інформації (знань) у сучасному житті людини. Починаючи від даних про рух потягів, вартістю продуктів харчування та закінчуючи особистими правами, свободами та обов’язками.

Резюмуючи зміст наведених дефініцій, акцентую увагу на тому, що, по-перше, основою інформаційної влади виступає інформація.

Під інформаційною владою, у вузькому сенсі, пропоную розуміти владу, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна).

А у широкому сенсі інформаційна влада — цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада здатна служити різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі [28].

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як окремий вид влади, тобто інформаційна влада презентується нами як окремий самодостатній вид влади поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. Аналогічна позиція, з використанням інших методологічних прийомів та контексту висловлена і в роботі [29, C. 306].

У сучасному світі у влади немає інших засобів впливу, крім комунікативних [23].

Досліджуючи інформаційну владу як комунікацію [30, C. 256], доходимо висновку щодо необхідності визначити і дане поняття. Комунікація — обмін інформацією, спілкування, між двома або більше особами, спілкування за допомогою вербальних і невербальних засобів із метою створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізо­вані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей. Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації [25].

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень.

Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин. В історії надибуємо чималу кількість  ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, ухвалювали серйозні політичні рішення.

Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки. ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо [31]. Вельми новим і актуальним виступає така форма як електронна петиція.

Нині жодна військова операція без дезінформації і психологічного тиску на супротивника з маніпуляцією світової громадської думки просто немислима. Початку військових дій завжди передують потужні інформаційні кампанії, метою яких є насамперед дискредитація супротивника і створення образу ворога. Наприклад, на слуханнях в Раді Безпеки ООН із захоплення Іраком Кувейту в якості свідка була представлена дівчина, яка розповіла про те, що іракські солдати виносили з пологового будинку немовлят і клали їх на бетонні мостові. На цей «факт» згодом неодноразово посилалися президент і міністр оборони США. Проте пізніше з’ясувалося, що ця дівчина — донька посла Кувейту в Сполучених Штатах і належить до королівської родини. Сама ж дезінформація була покликана закріпити у «вільному» світі за С. Хусейном визначення «арабського Гітлера», проти якого майбутні військові дії носили б справедливий характер [32]. Аналогічні приклади із дискредитацією лідера були використані і під час арабської весни: в Єгипті, Лівії, Тунісі тощо. Ще одним яскравим сучасним прикладом є російська пропаганда, яка ґрунтується на системному перманентному дезінформуванні населення [33], поєднаному із переписуванням історії та багато інших.

Позитивним зрушенням у напрямку поступової мінімізації та викорінення можливості розповсюдження неправдивої інформації є новий інформаційний проект ЄС, спрямований на те, щоб показати європейському суспільству велику кількість нападів, пов’язаних із недостовірною інформацією. Проект має назву «Огляд дезінформації» і є тижневиком, в якому зібрані приклади російських дезінформаційних нападів у режимі реального часу.

Також цей тижневик спрямований на те, аби розкрити кількість країн, уражених дезінформацією, та у такий спосіб пояснити європейській аудиторії обсяги цієї проблеми. Зібрані дані та інформація допомагатимуть у проведенні кращого аналізу та відповідно сприятимуть готовності протистояти і попереджати можливі напади, пов’язані з хибною інформацією, у майбутньому [34].

Слід зазначити, що сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різних відомостей будь-яким особам.

Для більш ефективного маніпулювання громадською думкою дезінформація може поширюватися одночасно через друковані та електронні ЗМІ, телебачення, Інтернет, чутки, а також за допомогою використання листівок у локальних конфліктах та війнах.

Існуючі нині можливості ЗМІ, як четвертої — інформаційної влади, у висвітленні різних сторін політичного, економічного і духовного життя сучасного суспільства стали найпотужнішою зброєю у глобальній політиці, інструментом у вирішенні геополітичних завдань нарівні з військовою блокадою і економічними санкціями. Пропаганда, засоби масової комунікації виступають активними засобами учасниками збройних конфліктів.

Сучасне суспільство отримує інформацію від преси, телебачення, радіо та Інтернет. Перебуваючи часто в світі відірваних від реальності символів, воно може йти навіть проти своїх власних інтересів. У цьому сенсі людина не є вільною, тим більше що відпрацьовано ряд способів ефективного інформаційного впливу – «промивання» мізків (brainwashing), за допомогою якого здійснюється зомбування людей, створення пасивної слухняної людини, перетворення цілого народу в легко керовану масу. Так, наприклад, на початку проведення військової операції в Лівії Муаммара Каддафі підтримувало понад 95 відсотків населення країни, проте правильна робота з рештою — 5 % дала свій результат і законний уряд країни було повалено.

У разі початку бойових дій громадська думка повинна побачити «звірства» щодо мирного населення і полонених, а також переконатися у військовій перевазі «справедливої» сторони і поразку противника. Для цього спотворюються цифри втрат, замовчуються важливі факти і т. д. [32].

Один із прийомів навіювання, який використовується в сучасній журналістській практиці — створення резонансу, суть якого полягає в тому, що використовується схильність аудиторії гостро реагувати на різні расові, національні, релігійні ситуації. ЗМІ маніпулює націоналістичними стереотипами та негативними настановами для провокування певних дій, тобто елементи навіювання можна «подати» в будь-який час в «упаковці» з новинами, передачами, фільмами, можна маніпулювати людською свідомістю за допомогою радіо й навіть поданням інформації в певному виді в друкованій продукції. Ці елементи потрапляють у підсвідомість людини й змушують її діяти певним чином. Оскільки взаємодія людини зі ЗМІ відбувається щодня, то і вплив їх на суспільство й на кожну окрему людину можна вважати істотним [35].

Прогрес у будь-якій сфері є позитивним і корисним до певної межі, за якою його результати можуть виявитися негативними для соціуму. Так, розвиток інформаційних технологій одночасно зі значною користю людству надав можливості розширення масової дезінформації — введення в оману величезної кількості людей шляхом повідомлення невірних відомостей, підтасування фактів, підробки доказів. Тому сучасне суспільство утворюють не тільки інформовані люди, але й дезінформовані — введені в оману спеціально відібраною, таргетованою відповідно до інтересів певного соціального прошарку селективної інформації, що унеможливлює сформувати власний погляд на ті чи явища оточуючої дійсності. Поряд із інформуванням постійна дезінформація (а простіше – омана) також стала нормою життя в багатьох співтовариствах і країнах. Таким чином можу констатувати: з позицій системного підходу, дезінформація виступає складовим елементом інформаційної політики, так само як і загроза виступає складовим елементом системи безпеки.

Інформаційна політика держави повинна працювати не лише на висвітлення її дій, а скоріше на організацію інформаційних потоків усієї держави в інтересах її процвітання та успішного розвитку. Інформаційна політика має бути налаштованою не лише на сьогодення, а латати ті «діри», які ми активно вибудовуємо для майбутнього вже зараз. Під останнім ми розуміємо інформаційну компенсацію того, чого ми не можемо поки що досягти в реальності.

Розважальність вигідна з точки зору соціального управління. Це технологія соціальної стабілізації. Але водночас вона зменшує людські можливості, реально звужуючи інтереси людей. За цього випадку інтереси держави і бізнесу не повинні співпадати. Саме держава мусить сприяти розширенню інформаційного простору. Вона мусить підтримувати в ньому ті ніші, які сприятимуть відкриттю нових шляхів розвитку, нових смислів, нових поглядів [23].

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог або креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного комунікації. Коли люди починають адекватно сприймати інформацію, яка надходить, то ця інформація починає формувати алгоритм поведінки людей. Даний приклад пояснює інформаційну владу людей, що перетворюють інформацію (ідеї) в життя. Проте ті, що створюють будь-які ідеї, також є керованими. Ідеологами керують ними ж створені ідеї і ніяк інакше. Інформаційна влада є вищою щодо до інших видів влади. Інформаційна влада існує для:

-     формування головних цілей та пріоритетів;

-     формування вектора цілей, (напрям і порядок дій, за яким здійснюється перетворення цілей в життя);

-     розпізнавання факторів, що діють на об’єкт управління [24].

Ці проблеми останнім часом неодноразово привертали увагу як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, однак і донині дослідження інформаційної влади як чинника демократизації сучасного суспільства залишається актуальним.

Вплив інформаційної влади на політичну поведінку людей відрізняється від звичайного інформування сталістю і асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем контролю за його поведінкою. Суб’єктами і основними носіями інформаційної влади в сучасному суспільстві є інформаційні інститути — засоби масової інформації, наукові і науково-просвітницькі установи тощо. Головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю. Найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є політичний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед ЗМІ.

Новітні комунікативні технології можуть відігравати подвійну роль — слугувати могутнім засобом розширення творчих можливостей людини, радикальним чином сприяти розвиткові процесів глобальної демократизації, і в той же час бути джерелом негативних тенденцій, зокрема маніпулювання громадською думкою, якщо втрачається контроль суспільства над інформаційною владою [2, С. 4].

Інформаційна влада впливає на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціальні політичні комунікації, так і опосередковано — через звичайні ЗМІ, систему освіти, школи, університети, освітні програми. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять нації, соціальних груп і особистостей, надають інтерпретаційний зміст подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій [2, С. 6].

Варто акцентувати увагу на тому, що в останнє десятиріччя спостерігається стрімке зростання політичного впливу інформаційної влади, а зараз, на нашу думку, її значення, роль та місце навряд чи можна переоцінити.

Загалом, інформаційна влада може здійснювати функцію демократизації тільки в тому разі, якщо сама вона заснована на демократичних принципах. Це можливе лише за умови незалежності інформаційної влади та її головних носіїв — ЗМІ зокрема. Але нині про їх незалежність говорити немає можливості. Зважаючи на приналежність кожного телеканалу, видавництва та інших засобів розповсюдження інформації певній особі (чи то особисто, чи то уповноваженому представникові, але здебільшого провладному), то за даного випадку абсолютно відсутня можливість об’єктивності та всебічності висвітлення подій.

На сьогоднішній день, окрім вищезазначених прикладів, можна також говорити про «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку.

Оскільки доведення інформації споживачам через ЗМІ відбувається дозовано та з «чітко визначеною метою», не з ціллю ознайомлення, а з уже сформованими та нав’язаними висновками, то, за даного випадку, відбувається певне маніпулювання суспільною думкою громадськості та формування передумов для унеможливлення вироблення самостійного бачення та формування власної думки щодо тих чи інших подій. Така ситуація є сприятливою для масового залякування або виділення «негативних» і «зайвих» персонажів як у політиці, так і в інших сферах суспільного життя.

Таким чином, що вся інформація, яка доводиться до відома населення, повинна бути достовірною та відповідати запропонованим характеристикам. Також споживачам інформації необхідно гарантувати можливість отримання інформації з різних джерел, аби вони могли робити адекватні висновки й чинити відповідні дії [19, С. 133].

Інформаційна влада може слугувати різним політичним цілям: як освічувати людей, розвивати у них почуття власної гідності, прагнення до свободи і соціальної справедливості, сприяти і допомагати їх компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, дезінформувати і залякувати населення, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх  [2, С. 8], тобто робити із населення «маріонеток».

Подальший розвиток інформаційної влади, трансформація українського суспільства у значній мірі залежатиме від становлення і розвитку інформаційного суспільства. Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і ко­мунікаційні технології, створюються умови для ефективного використання знань в рішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством і демократизації суспільного життя.

Розвиток інформаційного суспільства базується безпосередньо на інформаційній політиці, основними напрямами якої, відповідно до українського законодавства України, є:

• забезпечення можливостей для рівного доступу кожного до інформації;
• забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;
• створення умов для формування в Україні ефективного та розвиненого інформаційного суспільства;
• забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень;
• створення інформаційних систем і мереж  інформації,  розвиток електронного урядування;
• постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;
• забезпечення інформаційної безпеки України;
• сприяння міжнародній співпраці в  інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [27].

Важливим шляхом подальшого розвитку інформаційної влади, посилення її впливу на демократизацію українського суспільства є формування прогресивної суспільно-правової форми організації інформаційної влади, створення за прикладом європейських країн громадського телерадіомовлення [2, С. 8].

Створені державними органами документи покликані визначити напрями функціонування інформаційної влади:

1)                Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні;

2)                Стратегія сталого розвитку України 2020;

3)                 Стратегія у сфері прав людини;

4)                Концепція розвитку телекомунікацій в Україні,

5)                ухвалені Закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін.

Однак цілісного розгляду процесу становлення інформаційного суспільства в поєднанні соціо-гуманітарних, інформаційно-правових, технологічних, економічних і політичних чинників у вітчизняній літературі ще не так багато.

Даючи змогу індивіду одержувати надзвичайно швидкий, практично не обмежений і позбавлений від втручання посередників доступ до різних джерел інформації, всесвітня мережа обумовлює децентралізацію влади, сприяє послабленню вертикальних, ієрархічних моделей соціальної організації і подоланню відстороненості мас від повсякденного політичного процесу. Водночас багатократно зростають можливості розширення і зміцнення системи горизонтальних громадських зв’язків. Залучаючись до новітніх комунікаційних технологій рядові громадяни одержують виключно ефективний засіб самоорганізації, в тому числі, політичної самореалізації, яка дозволяє активізувати їхню участь у громадсько-політичному житті.

Наявність розвиненої, демократично організованої інформаційної влади, яка об’єктивно висвітлює політичні події — одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави, ефективного управління суспільством. І, навпаки, невиконання інформаційною владою своїх функцій у політичній системі суспільства може докорінно спотворити її цілі і цінності, порушити її ефективність і підірвати життєдіяльність, перетворити демократію в ілюзію, форму маніпулятивного панування правлячої еліти. Інформаційна влада включає в себе усю сукупність інформаційних пріоритетів.

Аналіз різних форм суспільної організації інформаційної влади в демократичних країнах (Австрія, Франція, Німеччина та ін.) показав, що найбільш поширеною і найбільш прогресивною є суспільно-правова форма. Вона передбачає фінансування мас-медіа головним чином за рахунок спеціального податку, їх внутрішню автономію і в той же час підзвітність громадським радам, створеним із представників усіх політичних сил у парламенті.

Поділяю положення про те, що підвищенню ефективності інформаційної влади і подальшій демократизації українського суспільства сприятиме:

• розроблення на державному рівні інформаційної політики, основою якої має стати розвиток суспільства, побудованого на знаннях та інформації;
• створення такої мережі освіти і науки, яка б забезпечувала розвиток інформаційної сфери України відповідно до національних інтересів та базових міжнародних індикаторів;
• створення громадського телерадіомовлення;
• ефективне функціонування мультимедійної платформи іномовлення в Україні;
• якісне поповнення інформаційного законодавства, прийняття Інформаційного кодексу України (прийняття якого обґрунтовано представниками як наукової школи В. А. Ліпкана та які пропонували матриці його основних положень, в якому було б систематизовано сукупність норм права, що регулюють увесь спектр суспільних інформаційних правовідносин, так і окремими дослідниками, зокрема В.С.Цимбалюк) та Кодексу журналістики;
• впровадження і організація в Україні комунікаційного виховання населення, особливо молоді [2, С. 9].

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків.

Оскільки ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку людей, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як четверту, тобто інформаційну владу. Інформаційна влада – влада, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна) (вузьке розуміння); цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації (широке розуміння). І. в. слугує різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк-кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі; головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю; найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є інформаційний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед засобів масової інформації.

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог чи креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісної комунікації. Незважаючи на те, що інформаційна влада вже була об’єктом наукового доробку, переконаний, що дослідження даного питання є актуальним, беручи до уваги збільшення ваги інформації, ведення інформаційної війни Росії проти України та інші чинники, передусім — необхідності законодавчого регулювання інформаційних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
10. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
11. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
12. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
13. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
14. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
15. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
16. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
17. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
18. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
19. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
20. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. — C. 444-448.
21. Каращук М. Інформаційна влада: сутність та особливості впливу. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.ipiend.gov.ua/uploads/nz/nz_59/karaschuk_informatsiina.pdf
22. Каращук М. Г. Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. Г. Каращук. — К., 2006. — 15 с.
23. Почепцов Г. Г. Влада як комунікація. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/vlada_yak_komunikatsiya/
24. Ржевська Н. Ф.,  Політична влада та інформація, місце інформаційної влади у інформаційному суспільстві. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2950
25. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. — К.: МАУП, 2003. — 424 с: http://politics.ellib.org.ua/pages-3665.html
26. Рульєв В. А., Гуткевич С. О. Менеджмент. Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 312 с.
27. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
28. Політологія. Влада і владні відносини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://manualsem.com/book/754-politologiya-vlada-i-vladni-vidnosini/6-lekciya-3-klasifikaciya-vladi.html
29. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія. — К.: ВЦ , 2006. —  568 c.
30. Расейскую прапаганду злавілі на хлусьні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.svaboda.org/media/photogallery/25410525.html
31. Степанов В. Ю. Вплив засобів масової інформації на свідомість молоді. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/kultura38/08.pdf

30.              Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

31.              Засоби масової інформації як «четверта влада». [Електронний ресурс]. — Режим доступу :://www.info-library.com.ua/books-text-1738.html

32.              Дезінформація: потужна зброя сучасної війни, 19.01.12 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://wartime.org.ua/768-deznformacya-potuzhna-zbroya-suchasnoyi-vyni.html

34.              У новому проекті ЄС щотижня розповідатимуть про приклади російської дезінформації 04.11.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukraineunderattack.org/42714-u-novomu-proekti-yes-shhotyzhnya-rozpovidatymut-pro-pryklady-rosijskoyi-dezinformatsiyi.html

Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту майбутнього

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

Анотація

В статті автор схарактеризував суспільство знань. Беручи  до уваги значну кількість доктринальних та законодавчих дефініцій поняття «волонтер», було акцентовано увагу на тому, що, в загальному, воно є ідентичним. Зазначено, що понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Аргументовано положення про те, що на міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є ключовим феноменом інформаційної реальності України, і тому є нагальною є потреба формулювання понятійно-категорійного апарату з подальшим законодавчим його закріпленням, та імплементацією в інформаційне законодавства.

Ключові слова: інформаційний волонтер, інформаційне суспільство, волонтер, волонтерська допомога, волонтерська діяльність, інформаційне право, державна інформаційна політика, інформаційна взаємодія.

Аннотация

В статье автор охарактеризовал общество знаний. Принимая во внимание значительное количество доктринальных и законодательных дефиниций понятия «волонтер», было акцентировано внимание на том, что, в общем, они является идентичным. Сделан акцент на том, что понятийно-категориальный аппарат государственной политики в сфере волонтерской деятельности не ограничивается рассмотренными моментами. Дальнейшие исследования могут быть направлены на изучение других терминов, имеющих отношение к ключевым понятиям и категориям информационного волонтерства. Аргументировано положение о том, что, на международном и национальном уровнях, есть определенные наработки относительно понятия «волонтер», но «информационное волонтерство» является феноменом и поэтому существует потребность формулировки категориального аппарата и его дальнейшего законодательного закрепления.

Ключевые слова: информационный волонтер, информационное общество, волонтер, волонтерская помощь, волонтерская деятельность, информационное право, государственная информационная политика, информационное взаимодействие.

Summary

It was noted that there are a lot of different definitions of the term knowledge society in Ukrainian and foreign legislation and doctrine. But unified definition hasn’t still been worked out.

Analyze of the volunteer was done.  In Ukraine we have, first of all Constitution of Ukraine, Laws “On volunteer’s activity”, “On social services”, the Presidents order “On the Strategy of the state policy of promoting of the citizen’s society development and vital measures on its realization”, international treaties ratified by the Verchovna Rada of Ukraine and so on. Universal declaration of the voluntarism was also mentioned.

It was identified that the state executes the role of the supervisor and regulator in informational sphere, and that’s why appear the need to realize majority of informational functions, which are out of the institutional mechanism and volunteers are one of the means.

The attention was paid to the provision that there are works concerning definition “volunteer” at national and international levels, but “informational volunteer” is a phenomena and have to be unified and legislatively fixed.

The author’s understanding of “informational volunteer” was offered. Informational volunteer is a physical person, who freely executes non-profit activity in informational sphere and the activity doesn’t require finance from him.

Keywords: informational volunteer, informational society, volunteer, volunteer help, volunteering, information law, state informational policy, informational interaction.

Актуальність теми

Трансформація суспільних інформаційних відносин, пов’язана із інформаційною глобалізацією, упровадженням у практику публічної дипломатії методів та технологій гібридної війни, науково-технічний прогрес зумовлюють суттєвий вплив на понятійно-категоріальний апарат інформаційно-правової науки, одним із завдань якої є розвиток комплексу відповідних понять, категорій, термінів та їх дефініцій. Певним проявом трансформаційних явищ в Україні є інституціоналізація громадянського суспільства, яке дедалі глибше перетворюється на суспільство знань. Істотною складовою, яка увиразнюється в українських реаліях  виступає волонтерський рух, який я розглядаю та онтологічно інтерпретую як певну реінкарнацію кращих традицій Запорізького козацтва, іманентну складову розвитку самоорганізаційної автохтонної української історичної нації.

Розвиток досліджень волонтерської діяльності та інформаційного волонтерства, зокрема, мій власний досвід спілкування та роботи з волонтерами як у реальному житті, так і в рамках мого авторського проекту Smart Ukraine, спонукає до наукового обґрунтування ключових понятійних категорій, що і зумовлює актуальність звернення до даної проблеми і наукового обґрунтування уведення в обіг нового поняття «інформаційний волонтер».

Беручи до уваги той факт, що інформаційне волонтерство здійснюється в інформаційній сфері, то нами було використано наукові доробки вчених-інформаціологів. Передусім звертаю увагу на активну та плідну роботу власної наукової школи — наукової школи В.А.Ліпкана, — яка представлена роботами моїх учнів та тих, у кого я виступав офіційним або неофіційним опонентом, допомагаючи опанувати складну інформаційну сферу у різноманітний спосіб, але зі збереженням генеральної лінії — методології націобезпекознавства [1-19].

Окремо виділяю роботи фундатора інформаційно-правової науки в Україні Цимбалюка В.С. під керівництвом і за безпосередньої участі якого вийшло чимало цікавих праць, які нині становлять доктринальну основу історичного становлення та розвитку науки інформаційного права — B. С. Цимбалюка [20—23] та ін.

Таким чином, я можу сміливо констатувати про те що, формування правового інституту інформаційного волонтерства актуалізується і з гносеологічної позиції, оскільки дана проблема корелює не лише з упровадженням у соціальну практику  людиномірної методології і людиноцентристської ідеології, а й передусім додатково підкреслює онтологічність людини інформаційної (Homo informaticus) — слугує поверненню дієвого суб’єкта в інформаційне право і інформаційну реальність, які мають трактуватись і інтерпретуватись не абстрактно в соціо-культурному та геоісторичному та глобальному інформаційному дискурсі, а мають бути подані реально, в контексті олюднення інформаційної політики в межах дальшого розвитку суспільства знань розширення виднокругів, включення людини саме в інформаційний і знаннєвий контекст.

Більшість сучасних дослідників звертають свою увагу на міждисциплінарну методологію, багато хто починає декларувати про застосування синергетичного підходу, утім, на жаль, не поринаючи глибоко в сутність даного підходу. Натомість із часом стає очевидним чітке розуміння необхідності позбуватися надмірного релятивізму і гіпертрофування постмодерністської тенденції у виборі засобів пізнання. Адже реально в переважній та домінуючій меншості досліджень можу знайти та надибати ґрунтовне пояснення та реальне застосування синергетики. Гонитва за даниною моді не призводить до конкретних наукових проривів, саме тому, сьогодні, коли вже кілька років проти України ведеться гібридна війна, в нашій країні, принаймні з відкритих джерел [25], я не зміг встановити окрім роботи Магди Є. [26] жодного маститого дослідження, присвяченого проблемі формування феномену гібридної війни та вироблення адекватного механізму протидії йому. Більше того, з позицій синергетики жоден із учених досі ґрунтовно не обґрунтував феномен волонтерства. Так само дуже кволо розробляються проблеми формування національної, у тому числі і інформаційної ідентичності, засади якої викладені мною в роботах [5; 9].

Чималу роль у такому когнітивному дисонансі наукової рефлексії і інформаційної реальності відіграє небажання інституціоналізації інформаційного права, а також пряме порушення приписів нормативних актів, в яких чітко вказано на необхідність виділення інформаційного права з адміністративного права, формування самостійної спеціальності. Адже основна проблема, з якою стикнулося адміністративне право, прагнучи утримати „свавільство і неконтрольований розвиток інформаційного права”, полягає у тому, що дедалі важче пояснити, чому, попри розширення переліку прав і свобод, відбувається втрата жаги до права, знижується рівень правової культури, відбувається ілюзорне тиражування затхлих ідей щодо сервісної ролі інституціональної структури, що призводить до кардинального збільшення проявів правового нігілізму і правопорушень особливо в інформаційній сфері. Наслідком цього стало навіть формування окремого наукового напряму — інформаційної деліктології — яку успішно розвиває у своїх працях Ю. Є. Максименко [26].

Через це, напевно, в українській правничій науці почали з’являтися роботи, спрямовані на дослідження механізму взаємодії суб’єкта і права з використанням досягнень теорії ідентичності, яка певною мірою може стати відправною точкою для адекватної наукової відповіді не лише на процеси інформаційної глобалізації, розвиток інформаційного суспільства, а й спрямувати наукові школи на формування нових дієвих багатоваріантних наукових парадигм, зокрема і парадигми інформаційного волонтерства. Також одним із напрямів постмодерністських досліджень має стати критичне ставлення до домінантної західної метафізичної картини світу — логоцентризму на основі методу деконструкції [28].

Стосовно проблеми діяльності волонтерів, то вона  порушується в працях таких вчених, як:  Я. Буздуган, О. Никонович [29], Т. Лях [30] та ін. Але, незважаючи на те, що ця проблема стала предметом дослідження багатьох вчених, правова природа феномену інформаційного волонтерства є актуальним питанням і, внаслідок цього, мною поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційного волонтерства», проаналізувати національне та міжнародне законодавство у сфері волонтерської діяльності, визначити причини на наслідки виникнення інформаційного волонтерства в Україні, обґрунтувати уведення в науковий обіг термінів «інформаційне волонтерство», «інформаційний волонтер».

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату у сфері волонтерської діяльності, їх конкретизація та тлумачення, ґрунтуючись на методології синергетики, міждисциплінарного підходу, націобезпекознавства, а також інформаційного права.

Виклад основного матеріалу

Однією з форм соціальної активності, де людина може реалізувати себе як особистість, виступає волонтерська діяльність, яка здійснюється в різних сферах життєдіяльності суспільства та може мати різні мотиви. Інформація в сучасному світі вже стала засобом і ціллю повноцінної життєдіяльності та набуває чітких рис реальної влади, яка тісно вплетена в усі сфери функціонування суспільства та всі інші види влади. Людство, таким чином, невпинно просувається до нової ери свого розвитку – ери, де найвищими цінностями виступають інформація та знання. Зважаючи на даний чинник, нинішнє суспільство з інформаційного, яке активно формувалося на зорі ХХІ століття, вже активно трансформується у суспільство знань.

Водночас нині в Україні про формування суспільства знань ще говорити зарано, тому я буду оперувати термінологією інформаційного суспільства, яка більше віддзеркалює реальний стан трансформації громадянського суспільства в Україні в епоху інформаційної глобалізації. Здійснюючи аналіз даного суспільства, адже саме в ньому і відбувається діяльність інформаційних волонтерів, зазначимо, що визначення поняття «інформаційне суспільство» є доволі дискусійним в наукових колах. Як правило, науковці намагаються окреслити основні, фундаментальні ознаки такого суспільства. Зважаючи на цей фактор, здійснимо аналіз деяких із існуючих доктринальних дефініцій. Термін «інформаційне суспільство» було прийнято вико­ристовувати щодо нової світової спільноти, яка базується на інформації.

Здебільшого, суспільство вважається інформаційним, якщо:

• будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач. Із даною ознакою я не зовсім погоджуюся, оскільки інформація, за законодавством України, може бути відкритою та з обмеженим доступом. Тому дану ознаку необхідно уточнити таким чином – одержати публічну інформацію, яка є відкритою за режимом доступу. Також можу зазначити і на такий аспект, як прагнення журналістів до сенсації, яке може призвести до нанесення шкоди національним інтересам через розголошення інформації з обмеженим доступом;
•  у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія;
•  існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється;
•  відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування;
•  здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг [1, C. 128].

Сутність інформаційного суспільства була визначена 1993 року Комісією Європейського Союзу: «Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв’язку» [23, C. 444].

Вважається, що в майбутньому існуватиме декілька типів інформаційного суспільства, як колись існувало декілька моделей індустріального суспільства. Ключовими ознаками для визначення типу суспільства будуть такі: ступінь забезпечення рівних прав доступу громадян до основного ресурсу – інформації, ступінь участі у житті суспільства та самореалізації людей із обмеженими фізичними можливостями [1, C. 128].

Найбільшого успіху на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, у яких держава формує і активно проводить у життя відповідну цілеспрямовану політику — державну інформаційну політику. Роль держави постає у створенні сприятливих умов для розвитку цього процесу, до яких можна віднести:

-максимальне залучення ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних і ін.) до інформаційного виробництва;

-нормативно-правове та нормативно-технічне регулювання;

-підтримка проектів і програм, які демонструють можливості інформаційного суспільства;

-розвиток міжнародного інформаційного обміну та співробітництва [1, C. 128].

Наголошу на тому, що в Україні держава в інформаційній сфері більше виконує роль пасивного спостерігача та регулятора. Більше того, сама інформаційна функція ще на стала уконституйованою для інституціональних структур. Відтак, об’єктивно  виникла потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і які поки не стали основою для систематизації їх у цілісну систему — державну інформаційну політику. Одним із ефективних засобів такої діяльності і стала діяльність інформаційних волонтерів.

Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і телеко­мунікаційні та комунікативні технології та практики, поступово створюються умови для ефективного використання знань у вирішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством, його безпечної інформатизації на засадах інформаційної  демократії. Світова спільнота, стало ставши на шлях постіндустріальної цивілізації становлення і розвитку спочатку інформаційного суспільства, а потім і суспільства знань, формує різні шляхи його побудови і нині інформаційні волонтери відіграють значну роль у ньому.

Вважається, що волонтерський рух започатковано 1859 року, коли французький письменник-журналіст Анрі Дюнан запропонував ідею створення Червоного Хреста — організації, яка працювала б на добровільних засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються волонтерські організації в усьому світі й донині. Однак лише в минулому столітті волонтерство виокремилося у соціальне явище. Теоретичні підвалини волонтерства закладено англійцем Т. Мором, французом А. Дюнаном та ін. [29, C. 7].

В Україні волонтерство з’явилося на початку 90-х років минулого століття, а офіційно його визнано Постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р., якою також затверджено «Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» (втратила чинність 2011 р.). Щорічно 5 грудня відзначається Міжнародний день волонтера.

Щодо поточного законодавчого закріплення, то акцентую увагу на Законі України «Про волонтерську діяльність», відповідно до положень якого визначено наступні поняття:

волонтер — фізична особа, яка добровільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову діяльність шляхом надання волонтерської допомоги;

волонтерська допомога — роботи та послуги, що безоплатно виконуються та надаються волонтерами та волонтерськими організаціями. Волонтерська діяльність є формою благодійництва;

волонтерська діяльність — добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги [31].

Відповідно можу трактувати волонтерську діяльність як добровільну діяльність, яка спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина, а отже і на реалізацію інформаційних прав, свобод, законних інформаційних інтересів людини, суспільства і держави.

Тобто, ключові ознаки, що вирізняють волонтерську з-поміж багатьох інших видів діяльності, я визначаю такі:

• добровільність;
• спрямованість діяльності для задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин;
• самоорганізація;
• неприбутковість діяльності;
• соціальна спрямованість діяльності;
• конструктивний та суспільно корисний характер;
• додаткова рушійна сила для підвищення ефективності державної політики у тій чи іншій сфері життєдіяльності.

Таким чином, волонтерство — це вид соціально спрямованої благодійної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин, у тому числі держави, у різних сферах життєдіяльності.

Як і будь-яка діяльність, волонтерська діяльність ґрунтується на таких основоположних засадах — принципах:

1)                добровільність (як зазначено вище) і доброчинність;

2)                законність, тобто здійснення лише в межах закону;

3)                гуманність;

4)                толерантність;

5)                гідність;

6)                спільність інтересів і рівність прав її учасників;

7)                відповідальність;

8)                конфіденційність.

Волонтерська діяльність провадиться фізичними особами — волонтерами, які можуть входити до волонтерських організацій  (об’єднань) — громадських чи релігійних організацій, які діють відповідно до їх статутів (положень).

Волонтерська діяльність провадиться за такими напрямами:

-  надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю чи станом здоров’я, відсутність житла або роботи, наслідки стихійного лиха, катастроф тощо);

-  надання соціальних послуг дітям та молоді, що перебувають у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї [30, C. 27].

З іншого боку, можна говорити про форми волонтерської діяльності: волонтери можуть виступати організаторами заходів, пов’язаних із охороною довкілля чи збереженням культурної спадщини. Вони можуть організовувати змагання або мистецькі фестивалі. Важлива участь волонтерів у зборі фінансів на ту чи іншу благодійну ініціативу. Крім цього, завжди цінується добровільна праця на підтримку громадських та благодійних організацій. Вони зазвичай потребують безкоштовних консультацій юристів, фінансистів, PR-фахівців, дизайнерів, веб-розробників, перекладачів тощо [32].

Законодавство України у сфері волонтерської діяльності складається з Конституції України, Закону «Про волонтерську діяльність», інших законів, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів. Але в Конституції немає чітких норм, які б регламентували волонтерську діяльність.

Сприяння волонтерській діяльності та іншим формам громадської активності визначено стратегічним пріоритетом державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. Стратегія виходить із розуміння громадянського суспільства (інформаційного, як було визначено вище) та його інституцій як такого стану суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації.

Реалізація державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні щодо підтримки волонтерства та благодійництва передбачає: розвиток волонтерського руху та його дерегуляцію з урахуванням кращої світової практики [33].

Таким чином, зазначимо, що Україна сприяє розвитку волонтерства у найрізноманітніших сферах, але в основоположному Законі «Про волонтерську діяльність» [12] міститься низка обмежень для розвитку волонтерської діяльності в Україні, в тому числі в частині набуття статусу «волонтерська організація», визначення повноважного центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, обмеження за віком щодо участі фізичних осіб у волонтерській діяльності, покладення зобов’язань щодо обов’язкового страхування волонтерів та інші обмеження.

На мою думку, дані обмеження є обґрунтованими. Оскільки, наприклад, в самому Законі зазначено, що волонтерами можуть стати громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які є дієздатними. Особи віком від 14 до 18 років здійснюють волонтерську діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), прийомних батьків, батьків-вихователів або піклувальника. А іноземці та особи без громадянства, які, згідно з національним режимом, наділені такими ж правами як і громадяни нашої держави, звичайно ж із певними винятками, здійснюють волонтерську діяльність через організації та установи, що залучають їх до своєї діяльності волонтерів. Я схильний підтримати норму про чітке зазначення на даний вік, оскільки, за цивільним законодавством, особа, при досягненні нею 14-ти річного віку є з неповною дієздатністю та вже може вчиняти певні дії, укладати угоди, які матимуть правові наслідки.

Волонтер зобов’язаний дотримуватися правового режиму інформації з обмеженим доступом.

Роль волонтерства визнана на державному рівні, що знаходить своє підтвердження в окремих законодавчих документах, зокрема у законах України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (термін «волонтер» вживається, але його визначення не формулюється), у Законі «Про соціальні послуги» [34] вказується, що волонтер — це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер. У цих Законах добровільна праця волонтерів визнається як необхідна та суспільно корисна.

У 2001 році в Україні було організовано проведення Міжнародного року волонтерів, в межах якого розроблено низку заходів щодо сприяння розвитку в Україні волонтерського руху (Розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів»).

Було створено Координаційну раду з підготовки і проведення в Україні Міжнародного року волонтерів, а з метою координації та активізації волонтерського руху в Україні загалом було передбачено:

-                сприяти розвитку в Україні волонтерського руху, поліпшити надання допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, іншим соціально незахищеним громадянам;

-                надавати Всеукраїнській школі волонтерів центрів соціальних служб для молоді, осередкам Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», іншим об’єднанням громадян допомогу в роботі, спрямованій на підтримку соціально незахищених верств населення;

-                узагальнити кращий вітчизняний досвід роботи волонтерів і вжити заходів до його поширення.

У 2003 році Кабінетом Міністрів України утворено Координаційну раду з питань розвитку та підтримки волонтерського руху, визначено термін «волонтер» як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер, легітимізовано право волонтерів на їх залучення до надання соціальних послуг у відповідності з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, яке регулює цю діяльність, передбачено право суб’єктів, які надають соціальні послуги (соціальні послуги – комплекс заходів з  надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем [34]) , залучати волонтерів на договірних засадах для виконання цієї роботи.

Історію волонтерської роботи в Україні важко простежити, оскільки формальне фіксування таких дій та їх вивчення розпочалося порівняно недавно. Однак не викликає жодних сумнівів той факт, що така робота в тій чи іншій формі існувала дуже давно.

Щодо міжнародно-правового регулювання діяльності волонтерів, то зазначимо про Загальну декларацію волонтерів [35], прийняту на XVI Всесвітній конференції волонтерів 2001 року в Амстердамі. В ній волонтерська діяльність тлумачиться як основа побудови та розвитку громадянського суспільства.

Декларацією визначено такі принципи діяльності волонтерів:

-  визнання права на закріплення за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;

-  повага гідності й культури всіх людей;

-  надання допомоги, безкоштовних послуг особисто чи організовано в дусі партнерства та братерства;

-  визнання рівної важливості особистих і колективних потреб, сприяння їх забезпеченню;

-  перетворення волонтерства на елемент набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи при цьому ініціативу та творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем.

У Декларації підкреслюється: волонтерство — це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається зазвичай спільною діяльністю в межах різних асоціацій [29, C. 8].

У документі проголошено низку головних принципів руху, зокрема, надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства на елемент особистого розвитку, набуття нових знань і навичок. Ця Декларація підтримує право кожної жінки, чоловіка та дитини на вільне об’єднання у спілки для волонтерської діяльності без будь-якої дискримінації через культурне та етнічне походження, незалежно від віросповідання, віку, статі, фізичного, соціального чи економічного становища. Всім людям у світі має бути гарантовано право на вільне витрачання свого часу, таланту й енергії на користь інших людей чи громади, якщо вони працюють індивідуально чи в колективі, не сподіваючись на фінансову винагороду [35].

Волонтерство визначається як активна участь людей у громадському житті країни, зокрема, участь у соціальному житті громадських організацій та державних структур, що сприяє поліпшенню якості життя загалом, особистісному зростанню та поглибленню відчуття солідарності; реалізації основних людських потреб на шляху побудови більш справедливого суспільства; економічному й соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій та виражається зазвичай у спільній діяльності в межах різних асоціацій [35].

Згідно із Загальною декларацією прав людини та Міжнародною конвенцією про права дитини волонтери розглядають свою діяльність як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку.

У тих країнах, де існують міцні традиції волонтерства — у Великій Британії та Німеччині — добровільну діяльність й самих волонтерів захищено законом. Країни Центральної і Східної Європи теж зробили крок від офіційного визнання волонтерства до створення правового поля, що сприяє розвиткові волонтерської діяльності. Закони, що регулюють добровільну діяльність, прийнято в Хорватії, Чехії, Угорщині, Італії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Македонії, Польщі, Португалії, Румунії, Іспанії та ін. [29, C. 9]

На сьогоднішній день в сучасній Україні склалась досить складна соціально-політична, економічна, безпекова та інформаційна ситуація. На фоні економічної нестабільності, проявляються і несприятливі для розвитку суспільства політичні процеси та інформаційні, які відбуваються в нашій країні. За таких умов інформаційна політика країни, безумовно, потребує певних активних дій з боку уряду країни. Зміни в Україні в останні роки призвели до кардинального погіршення якості життя населення, тому потреба в ефективній роботі Міністерства інформаційної політики України стає досить важливою.

Однак ефективна робота інституціональної складової інформаційної політики неможлива без висококваліфікованих працівників, які досконало володіють усіма необхідними професійними навичками та вміннями. Одним із таких напрямків інформаційної допомоги є участь добровольців у здійснені низки інформаційних послуг для тих, хто їх потребує. Іншими словами — волонтерська робота, на даному етапі історичного розвитку України, можна навіть сказати етапі реінкарнації її незалежності та суверенітету — є основою побудови та розвитку громадянського суспільства.

Ця діяльність може набувати різних форм: від повсякденних форм взаємодопомоги до спільних дій під час кризи. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії як на місцевому, так і на державному рівнях, і разом із цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн. В рамках національних програм та програм ООН сприяють розвитку гуманітарної допомоги, технічного співробітництва, пропаганди прав людини, зокрема інформаційних прав, демократії та миру. Волонтерський рух становить основу діяльності недержавних та громадських організацій (дитячих, жіночих, молодіжних), професіональних організацій та профспілок.

У цілому ж слід визнати, що нині волонтерство інтерпретується лише в рамках соціальної сфери, і відповідно на законодавчому рівні виділено такі його напрями: надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок надзвичайної ситуації техногенного чи природного характеру, дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антитерористичної операції, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям, внутрішньо переміщеним особам [31].

Зараз в Україні склалася досить складна ситуація. Євромайдан-2013, воєнна анексія АР Крим, події в Луганській та Донецькій областях призвели, на моє переконання, до необхідності формування та законодавчого закріплення такого феномену як інформаційний волонтер.

Волонтери, як категорія фізичних осіб, про що було вище зазначено, існують вже досить тривалий час на території України, але здійснення їх діяльності в інформаційній сфері є кардинально новим, тому є нагальною потреба формування відповідного категорійного апарату.

Окремим напрямом можу визначити надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх інформаційних прав і законних інтересів. При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [19, С. 136].

Але в рамках цієї статті, я обмежусь аналізом першої складової.

Волонтерська діяльність є основою побудови та розвитку громадянського суспільства, яке, своєю чергою, є інформаційним. Вона втілює в собі прагнення людства — прагнення безпеки, миру, свободи, порядку та справедливості для всіх людей. Волонтерська діяльність — індивідуальна чи колективна — є способом: підтримки та зміцнення таких людських цінностей, як піклування та надання допомоги членам громади; використання кожною людиною своїх прав та обов’язків як члена певної громади в процесі навчання та розвитку впродовж усього життя, реалізуючи весь свій людський потенціал;  взаємодії між людьми, незважаючи на всі відмінності, для спільного життя у здоровому стабільному суспільстві, для спільного вироблення нових способів вирішення проблем, які виникають.

Беручи до уваги вищезазначені дефініції «волонтера», та пристосовуючи його до нашої наукової розвідки, сформулюємо авторське розуміння терміну «інформаційний волонтер».

Використовуючи тлумачний словник сучасної української мови, визначаємо значення понять, які входять до актуальної для нас дефініції. Таким чином, під інформаційним розуміється той, що стосується до інформації, який містить інформацію [36, C. 528].

Сучасні тлумачні словники досі визначають «волонтера» як особу, яка добровільно вступила на військову службу [36, С. 370], незважаючи на історично зумовлену трансформацію розуміння цієї категорії, яка сьогодні практично не має мілітарного лексичного забарвлення, а за нашого випадку основною сферою діяльності «інформаційного волонтера» є інформаційне суспільство.

Характеристика поняття «волонтер» зумовлена сукупністю ознак тієї діяльності, що здійснюють волонтери. Як було зазначено вище, волонтерська діяльність в загальному, урегульована Законом України «Про волонтерську діяльність», а щодо інформаційного волонтерства, то воно є феноменом і потребує подальших наукових розробок, вироблення відповідного понятійно-категоріального апарату та відповідного законодавчого закріплення, з метою усунення колізій та заповнення прогалин у законодавстві.

Проаналізувавши наявну теоретичну інформацію щодо світового досвіду волонтерства та історію розвитку волонтерства в Україні, можна резюмувати, що волонтерство як явище виникло з потреби здійснення людьми і для людей діяльності, яка на перший погляд є достатньо простою, однак все ж таки має виконуватися.

Акумулюючи законодавчі та доктринальні дефініції терміну «волонтер», нами було сформовано авторське розуміння.

Інформаційне волонтерство — це вид інформаційно спрямованої благодійної, добровільної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах відповідності національним цінностям та національним інтересам, добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення законних інформаційних прав, свобод та інтересів інших учасників суспільних інформаційних відносин, у тому числі держави, в інформаційній та інших найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Відповідно інформаційний волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює в інформаційній сфері неприбуткову діяльність, що не вимагає фінансових пожертвувань від неї.

Акцентую увагу на тому факті, що окремі фізичні особи можуть об’єднуватися в неурядові організації чи певні проекти для надання інформаційної допомоги, тобто здійснення інформаційного волонтерства. На сьогоднішній день існує декілька волонтерських проектів, які було створено після початку агресії Росії проти України.

Під час появи в кінці лютого 2014 року «зелених чоловічків» у АР Крим України і початку захоплень ними державних установ, штурмів військових частин, із українських медіа  надходила суперечлива інформація, яку небайдужі громадяни прагнули спростувати.

У цей же час почала утворюватися відома широкому загалу волонтерська група InformNapalm, яка почала збирати інформацію про російських військових в тимчасово окупованому Криму використовуючи методи OSINT-розвідки. Спочатку до декількох свідомих громадян України, які прагнули показати правду про кримські події, приєдналися волонтери з Грузії, Німеччини, Чехії та ПАР. Звичайні українські громадяни зрозумівши, що нова влада не може адекватно пояснити, що відбувається на півострові, взяли на себе місію донесення правдивої інформації щодо тих подій, тобто фактично стали здійснювати волонтерську діяльність в інформаційній сфері — стали інформаційними волонтерами.

Але не тільки Український Крим став полем для інформаційної битви волонтерів InformNapalm. Після початку Антитерористичної операції на Донбасі волонтери спільноти активно включилися в роботу. З початком розгортання повномасштабних військових дій на Донбасі, волонтери спільноти не тільки розповсюджували в Інтернеті отриману інформацію, а також почали складати аналітичні звіти, в яких вказували загрозливі напрямки, загрозу утворення так званих котлів, проривів сил терористів. Значну роль InformNapalm відіграв при розслідуванні катастрофи малайзійського Боїнга, яка сталася над Сніжним. Ще один «трофей» спільноти — оперативна карта бойових дій із штабу лідера «ЛНР» Плотницького. Вона була опублікована на сайті InformNapalm і стала доступною для широкого загалу.

Наступним великим досягненням команди стало формування бази даних присутності регулярних військових підрозділів Російської Федерації на території України, де була систематизована вся інформація про них, а також вказані інциденти, пов’язані з тим чи іншим підрозділом. Важливо підкреслити, що саме ініціатива InformNapalm є першим таким кроком в узагальнені інформації про російські війська на території України. Спільнота існує як суто некомерційний проект, спрямований на те, щоб ефективно протистояти російській пропаганді. Всі витрати покривають самі учасники групи. Чималу роль в розумінні складності геополітичної гри Росії інформаційні волонтери даної групи здійснили через опублікування реальних місць авіаударів російської авіації в Сирії  [37].

Також варто виокремити Народний Тил — громадську організацію,  волонтерське об’єднання, яке спрямовує свою діяльність на допомогу українським військовим, що беруть участь у збройному конфлікті з Росією. 2014 року волонтери групи створили сайт Миротворець, на якому розміщено базу даних з інформацією про терористів [38, 39]. Завданням сайту є надання інформаційно-консультативної допомоги органам виконавчої влади з метою остаточного встановлення миру та злагоди в Україні. Незважаючи на значну кількість вдалих операцій, Уповноважений з прав людини Верховної Ради Валерія Лутковська закликає правоохоронні органи закрити сайт Миротворець» [40], обґрунтовуючи це тим, що публікація персональних даних на сайті є незаконним втручанням в право людини на приватність.

Таким чином, дані правова колізія слугує додатковим аргументом на користь  необхідності подальших наукових досліджень даної теми, встановлення чітких критеріїв розмежування між втручанням у приватне життя і відповідністю національним інтересам, загрозам національній безпеці в інформаційній сфері.

Ще одним прикладом волонтерських об’єднань є проект Герої АТО. Головним завданням проекту є систематизація та збір інформації про усіх героїв АТО [41].

Окрім збору та подальшого розповсюдження інформації існує об’єднання – сайт для перевірки фактів Stopfake.org. Ініціаторами його створення стали викладачі, випускники та студенти Могилянської школи журналістики і програми для журналістів і редакторів Digital Future of Journalism. Із самого початку основною метою співтовариства була перевірка і спростування перекрученої інформації і пропаганди про те, що відбувається в Україні, яка поширюється в ЗМІ. Надалі Проект перетворився на інформаційний хаб, де аналізується таке явище як кремлівська пропаганда у всіх аспектах і проявах. Спочатку Проект існував як волонтерський, потім продовжив свою діяльність завдяки краудфандінгу – надходження пожертвувань від наших читачів. Крім того, фінансову підтримку Проекту в 2015 році надали Міжнародний фонд «Відродження», «Національний фонд на підтримку демократії», Міністерство закордонних справ Чехії і Посольство Великої Британії в Україні [42].

Таким чином, спостерігається активна участь пересічних громадян у сприянні реалізації державної інформаційної політики, захисту інформаційних прав і свобод, законних інформаційних інтересів людини та активний розвиток інформаційного волонтерства в Україні, що додатково підкреслює на актуальності та необхідності здійснення подальших наукових розвідко цього феномену: його історичні коріння, форми та зміст прояву в умовах інформаційного суспільства та в умовах активізації алгоритмів дестабілізації, зокрема ведення гібридної війни, взаємодія інституціональної структури із волонтерським інформаційним рухом, залучення краудфандінгу та аутсорсінгу Міністерством інформаційної політики, як визначального регулятора державної інформаційної політики для формування інформаційного пулу і створення умов для формування і унормування безпечного інформаційного середовища.

Відповідно до ст. 6 Закону України «По систему іномовлення України» [43], в рамках інформаційного волонтерства можуть бути інтерпретовані і такі напрями:

1) об’єктивне, повне, своєчасне і неупереджене, всебічне і збалансоване інформування про суспільно значущі події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) забезпечення платформи для дискусій стосовно офіційної позиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування з важливих питань політики, культури, спорту, освіти, науки та економіки, обміну ідеями між різними культурами і народами світу відповідно до національних інтересів та цінностей;

3) забезпечення збалансованого і прозорого доступу суб’єктів суспільно-політичного, культурного та економічного життя до програм (передач) дискусійного формату, зокрема у формі дебатів;

4) забезпечення достатнього, всебічного інформаційного супроводу процесу інтеграції України до Європейського Союзу та євроатлантичних структур колективної безпеки, що відповідатиме національним інтересам та цінностям, збереженню національної ідентичності;

5) популяризація української культури;

6) сприяння задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб іноземної аудиторії, у тому числі шляхом створення та поширення економічних, історично-документальних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для дітей та молоді, людей із обмеженими фізичними можливостями, інших соціальних груп;

7) сприяння консолідації українського та іноземного суспільства шляхом поширення через міжнародні засоби масової інформації та інформаційні агенції матеріалів (програм) виробництва мультимедійної платформи іномовлення України;

8) сприяння покращанню міжнародної репутації та авторитету України,  підвищенню інвестиційної привабливості.

Напрямів для розроблення в рамках формування цілісної картини даного явища достатньо, головне — розуміти необхідність розроблення даного питання, передусім його практичну значущість для розвою інформаційно та безпекової розвиненої України.

Висновок

Понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Держава в інформаційній сфері більше виконує роль спостерігача та регулятора, саме тому виникає потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і одним із засобів і є діяльність інформаційних волонтерів. На міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є феноменом і тому є нагальною потреба формулювання категорійного апарату та його подальшого законодавчого закріплення.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
11. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
12. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
13. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
14. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
15. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
16. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
17. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
18. Політило В. Я. Інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації / В. Я. Політило // Право і суспільство. – 2015. – № 5-2. – Ч. 2. – С. 148–154.
19. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
20. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
21. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
22. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / В.С. Цимбалюк, Р.А. Калюжний, // Розбудова держави. — 1993. — № 8. — С. 56-64.
23. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. – C. 444-448.
24. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
25. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
26. Магда Е. В. Гибридная война: выжить и победить / Е. В. Магда. — Х. : Виват, 2015. —320 с.
27. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : [монографія] / М. Т. Степико. — К. : НІСД, 2011. — 336 с.
28. Честнов И. Л. Постклассическая теория права / И. Л. Честнов. — СПб. : Алеф-Пресс, 2012.
29. Буздуган Я., Никонович О. Еволюція світового волонтерського руху / Я. Буздуган, О. Никонович // Віче : Теоретичний і громадсько-­політичний журнал. ­ 2013. ­ — № 12. ­— С. 7­9
30. Лях Т. Л. Методика організації волонтерських груп : [навч. посіб. ] / Т. Л. Лях. — К.: КУ ім. Бориса Грінченка, 2010. — 160 с.
31. Про волонтерську діяльність : Закон України  від 21 жовтня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011 р. — № 42. — стор. 1842. — Ст. 435.
32. Український форум благодійників. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://ufb.org.ua/sektor-blagodijnosti/privatna-blagodijnist/instrumenti-privatnoi-filantropii/volonterstvo.htm
33. Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації : Указ Президента України від 24 березня 2012 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
34. Про соціальні послуги : Закон від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України від 07.11.2003 р. — 2003 р. — № 45. — Ст. 358
35. Всеобщая декларация добровольчества / XVI Всемирная конференция добровольцев Международной ассоциации добровольческих усилий (IAVE), Амстердам, январь, 2001.
    [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.volunteer.ru/5/1/5_1_dekl1.htm
36. Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. / уклад. В. Яременко, О. Сушко. – К. : Аконіт, 2008. – Т. 1. – 926 с.
37. Волонтери запустили в Інтернеті сайт про зрадників і найманців, які воюють проти України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://ipress.ua/news/volontery_zapustyly_v_interneti_sayt_pro_zradnykiv_i_naymantsiv_yaki_voyuyut_proty_ukrainy_100469.html,
38. «МИРОТВОРЕЦ» Центр исследования признаков преступлений против национальной безопасности Украины, мира, безопасности человечества и международного правопорядка https://psb4ukr.org/.
39. Герої АТО [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://atoheroes.org/pro-proekt.
40. Stopfake.org [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.stopfake.org/o-nas/.
41. Про систему іномовлення України : Закон України // Голос України від 30.12.2015 — № 249.

37.  InformNapalm. Новітня зброя [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://tyzhden.ua/Society/154451

40.  Омбудсмен Лутковская требует закрыть сайт «Миротворец» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.dialog.ua/news/54742_1431339578

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Досліджено наслідки впливу становлення інформаційного суспільства в Україні та процесу інформатизації на таку складову правової системи як система законодавства. Визначено поняття «інформаційне законодавство». Окреслено основні недоліки та магістральні напрями розвитку вітчизняного інформаційного законодавства.

Ключові слова: інформатизація, правова система, система законодавства, інформаційне законодавство, інформаційне право

Исследованы последствия воздействия становления информационного общества в Украине и процесса информатизации на такую составляющую правовой системы как система законодательства. Определено понятие «информационное законодательство». Определены основные недостатки и магистральные направления развития отечественного информационного законодательства.

Ключевые слова: информатизация, правовая система, система законодательства, информационное законодательство, информационное право

Investigated the effects of the information society in Ukraine and process information for this part of the legal system as a system of laws. The concept of «information law». The basic weaknesses and main directions of the national information legislation.

Key words: informatization, legal system, system of law, information legislation, information law

Побудова інформаційного суспільства в Україні та входження нашої держави до інформаційної ери сприяла трансформації багатьох соціальних сфер. Зрозуміло, що певних перетворень набула й вітчизняна правова система. Аналіз наслідків впливу процесу інформатизації на її структурні елементи, дозволяє констатувати, що одних з найбільш серйозних змін зазнала система законодавства.

Динамічне та інтенсивне ухвалення інформаційних нормативно-правових актів різною юридичної сили сприяло виокремленню інформаційної галузі законодавства.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на вітчизняну систему законодавства, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття стану та тенденцій розвитку інформаційного законодавства України.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «інформаційне законодавство»; 2) окреслити основні риси вітчизняного інформаційного законодавства; 3) виокремити магістральні напрями розвитку інформаційного законодавства України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко,  Л. І. Рудник,  К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

За даними Держкомстату України ще у 2008 року інформаційні відносини було урегульовано 257 законами України та 290 постановами Верховної Ради України, 368 указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України [1, с. 480].

Зважаючи на подальше становлення інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, а також входження нашої держави в європейський та міжнародний інформаційний простір, кількість таких актів щорічно збільшується.

О. Г. Марценюк стверджує: «Сьогодні Україна має сотні законодавчих та інших нормативно-правових актів, що зорієнтовані на розвиток інформаційних процесів, захист національного інформаційного простору, прискорення інтегральних процесів в світовому інформаційному просторі» [2, с. 35].

Попри таку статистику більшість науковців при дослідженні певних інформаційних проблем аргументовано доводять необхідність розроблення та ухвалення нових інформаційних нормативно-правових актів. Наприклад, після чергового круглого столу, присвяченому державному управлінню перехідних суспільств в умовах глобалізації, з метою розвитку інформаційної сфери учасниками було запропоновано розробити такі закони:

–         про розвиток галузі інформаційних технологій;

–         організація обліку і моніторингу;

–         впорядкування систем сертифікації, стандартизації, ліцензування;

–         розвиток інформаційних систем;

–         забезпечення інформаційної безпеки;

–         захист і використання інтелектуальної власності;

–         захист авторського права [3, с. 8].

Сплеск пропозицій науковців щодо ухвалення тих чи інших інформаційних нормативно-правових актів пов’язаний не лише з динамічністю розвитку інформаційних правовідносин. Як вірно стверджує О. А. Баранов: «Закони покликані не тільки юридично фіксувати суспільні відносини, що вже склалися або достатньою мірою сформувалися, але й активно формувати перспективні відносини, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому» [4, с. 62].

Хоча є діаметрально протилежні думки з цього приводу: «…нам не потрібно створювати нові закони у сфері інформації, а систематизувати вже існуючі, визначаючи у них правові гіперзв’язки з метою подальшого їх кодифікування на рівні Кодексу України про інформацію» [5, с. 82].

Попри таку жваву дискусію науковців з приводу необхідності подальшої динамічної та інтенсивної правотворчої діяльності в інформаційній сфері, трактування поняття «інформаційне законодавство» й донині є нормативно невизначеним.

Майже в кожному інформаційному нормативно-правовому акті міститься власне поняття: «законодавство про інформацію» (Закон України «Про інформацію»), «законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність» (Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»), «законодавство про Національну програму інформатизації» (Закон України «Про Національну програму інформатизації», «законодавство України про державну таємницю» (Закон України «Про державну таємницю») тощо.

З метою забезпечення виконання завдань з організації та ведення еталонної бази даних правової інформації, необхідної для формування правової політики, підвищення ефективності правового регулювання, реалізації програм законопроектних робіт, забезпечення правової реформи в Україні, вдосконалення обліку актів законодавства, а також забезпечення автоматизованого обміну правовою інформацією затверджено класифікатор галузей законодавства України, де виокремлено галузь законодавства «зв’язок, інформація та інформатизація» [5].

При тому у концептуальному нормативно-правовому акті, що регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації – Законі України «Про інформацію», на відміну від зазначених вище актів, це поняття взагалі не окреслюється, попри активне оперування ним в низці статей.

У попередній редакції Закону України «Про інформацію» також застосовувалось поняття «законодавство України про інформацію», яке становить Конституція України, цей Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права [6].

Семантичний та герменевтичний аналіз вищезазначеної норми права дав змогу В. А. Ліпкану та В. А. Залізняку дійти таких висновків.

1. Даний нормативно-правовий акт містить вузьке розуміння терміна «законодавство», залишаючи осторонь підзаконні нормативно-правові акти. Хоча більшість інформаційних відносин урегульовані саме підзаконними нормативно-правовими актами, про що детальніше поговоримо далі.
2. Доволі спірним залишається той факт, що законодавство України про інформацію обмежується винятково законодавчими актами про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, оскільки виникає питання: що робити з нормативно-правовими актами, які встановлюють режими доступу до інформації чи інші аспекти інформаційної діяльності.
3. Не менш дискусійним є положення про «принципи і норми міжнародного права», оскільки Конституція України чітко визначила, що лише чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Що робити з тими принципами міжнародного права, які можуть порушувати національний суверенітет і нести загрозу національній безпеці [8, с. 132]?

Попри зазначені вище конструктивні зауваження щодо змісту поняття «законодавство про інформацію», вважаємо серйозною правовою прогалиною відсутність нормативної дефініції цього поняття, адже більшість положень інформаційних нормативно-правових актів мають відсильні та бланкетні норми з прив’язкою «це питання вирішується згідно з чинним інформаційним законодавством» чи «законодавством про інформацію». Саме тому суди при винесенні певного рішення можуть застосовувати широке та вузьке трактування цього поняття, що, своєю чергою, є загрозою інформаційним правам і свободам людини та громадянина чи національним інтересам у інформаційній сфері держави і суспільства.

Процес правореалізації та судочинства ускладнюється тим, що нині відсутня нормативна дефініція більш широкого поняття «законодавство» щодо поняття «інформаційне законодавство».

Так, слушною є думка Д. Лилак: «… що термін «законодавство» хоча досить широко застосовується у правовій системі, але не має легалізованого однозначного визначення ні в Конституції, ні в законах України. Хоча цей термін є елементом юридичної техніки, проте і в теорії права дослідники не досягли консенсусу у його розумінні. При визначенні його розуміння у застосуванні пропонується дотримуватися певних вимогам: термін «законодавство» має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине значення повинно бути загальновизнаним; він має зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті» [9, с. 48 ].

Бурхлива наукова дискусія з цього приводу унеможливлює стабілізації ситуації, адже кожен з науковців аргументовано доводить власну точку зору, застосовуючи той чи інший спосіб тлумачення: буквальний, звужений, розширений.

«Відповідно до першого підходу законодавство обмежується лише такими правовими актами, як закони. Згідно з другим — до його складу входять нормативно-правові акти лише вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). Щодо третього, то законодавством охоплюються всі нормативно-правові акти, прийняті відповідно до своїх повноважень державними органами та органами місцевого самоврядування» [8, с. 102].

Поряд з цими позиціями, на наш погляд, не менш важливим для забезпечення інформаційних прав і свобод людини та громадянина чи національних інтересів у інформаційній сфері держави і суспільства є окреслення місця норм та принципів міжнародного права в національній правовій системі. Чи є джерелами інформаційного законодавства міжнародні нормативно-правові акти? Це питання особливо актуалізується у зв’язку з транснаціональністю інформаційних правопорушень та все частішим зверненням до міжнародних інституцій осіб, інформаційні права і свободи яких порушено.

Дивним вбачається надане визначення поняття «законодавство» у першій вітчизняній юридичній енциклопедії як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розроблення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [10, с. 210-211]. По-перше, дане визначення має занадто неінформативний та ненауковий характер. По-друге, неприпустимим вбачається в такому виданні як енциклопедія, яка має бути, певним золотим стандартом з-поміж плюралізма наукових поглядів на дискусійні питання, врахування Рішень Конституційного Суду України як обов’язкових для виконання на всій території нашої держави.

За конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок до Конституційного Суду України було ухвалено відповідне рішення, де зауважено: «…термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин, що регулюються, термін «законодавство» вживається в різних значеннях: в одних випадках маються на увазі лише закони, в інших, передусім кодифікованих актах, поняття «законодавство» включає закони, інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади» [11].

Внаслідок розгляду цього звернення та глибокого аналізу  порушеної тематики Конституційний Суд України вирішив, що терміном «законодавство», який вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [11].

Попри те, що Конституційний Суд України надав визначення терміна «законодавство» винятково в контексті частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, вважаємо дане Рішення має враховуватись при визначення інших суміжних понять, зокрема «інформаційне законодавство».

Саме тому підтримуємо позицію В. А. Ліпкана та В. А. Залізняка, які запропонували під інформаційним законодавством України розуміти систему законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації [8, с. 104].

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери обумовлена тим, що ці процеси охоплюють різні комплекси не тільки юридичних, а ще й різні комплекси економічних та технічних проблем. Їх вирішення в найближчому майбутньому стане першочерговою задачею [12, с. 176; 13, с. 7–32].

Інформаційне законодавство складається з кримінальних, цивільних, адміністративних, конституційних норм тощо.

За змістом інформаційне законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, що складається з приписів приватно-правового та публічно-правового характеру, об’єднаних таким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, які формуються у сфері інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних відносин [14, с. 91].

Ситуаційний підхід до ухвалення інформаційних нормативно-правових актів детермінував наявність значного кола проблем нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

О. Г. Марценюк виокремлює такі:

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що призводить до суперечливого тлумачення та застосування норм права на практиці.
2. Різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались в різні часи і, особливо, без узгодження понятійного апарату. Такі нормативні акти не мають чітко визначеного змісту, недостатньо коректні. Термінологічні розбіжності, різне тлумачення однакових за назвою та формою визначень призводить до варіантного розуміння та застосування норм на практиці. Найбільш важливі терміни, які передбачають тільки одне визначення, мають різні визначення в різних нормативних актах. До них відносяться «таємна інформація», «таємниця», «документ», «документована інформація», «майно», «власність», «володіння», «інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт суспільних відносин», «учасники суспільних відносин», «система інформаційних відносин» та деякі інші.
3. Значна кількість законів та підзаконних нормативних актів в сфері інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування.
4. Має місце розбіжність відносно розуміння структури та складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходів до їх формування. В окремих законах до системи законодавства залучаються норми, що встановлені в підзаконних актах. В практиці правозастосування це призводить до колізії норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акту.
5. Нові правові акти в сфері суспільних інформаційних відносин часто неузгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу [2, с. 38].

Крім суто правових недоліків нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин та як наслідок неефективності інформаційного законодавства, негативно на стан реалізації відповідних інформаційних норм впливає й недостатній рівень правової та інформаційної культури осіб, що покликані їх реалізовувати.

Наприклад, ми погоджуємось з міркуваннями О. Г. Марценюка щодо хаотичності та масовості інформаційних нормативно-правових актів, відсутності узгодження інформаційних дефініцій тощо. Однак які можуть виникати проблеми в правозастосуванні, якщо є колізія норм між законом та підзаконним нормативно-правовим актом? Які причини застосовувати норми тих актів, що були ухвалені раніше, зважаючи на загальновизнані правила подолання темпоральних, ієрархічних та змістовних колізій?

Більш конструктивною вбачається позиція Ю. Є. Максименко з цього приводу: «Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без указівок на шляхи їх реалізації, внаслідок чого спостерігається низький рівень правореалізації норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Крім того, наявність численних бланкетних норм права, багатьох абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, а також відсутність закріплення фундаментальних, базових дефініцій (наприклад, інформаційна безпека) є джерелами загроз інформаційній безпеці України» [15, с. 143].

Не меншою уваги заслуговують також й міркування В. А. Ліпкана, який зауважив, що «…в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави. Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо. Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію. За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності» [16, с. 127].

Отже, інформаційне законодавство займає надзвичайно важливе місце в правовій системі України. Зважаючи на стихійний та ситуативний характер ухвалення інформаційних нормативно-правових актів, говорити про ефективність вітчизняного інформаційного законодавства неможливо. Саме тому виправданим вбачаються пропозиції науковців щодо необхідності проведення фахової систематизаційної діяльності у цій сфері з врахуванням тенденцій міжнародного нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Правова інформатика : підруч. : за ред. В. Дурдинця, Є. Моісеєва, М. Швеця. [2-е вид.]. — К. : ПанТот, 2007. — 524 с.
2. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
3. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації : матеріали засідання міжнародного круглого столу. — К., 2001. — 69 с.
4. Баранов О. А. Інформаційне право України : стан, проблеми, перспективи — К. : СофтПрес, 2005. — 316 с.
5. Красноступ Г. Організаційно-правові аспекти необхідності реформування сучасного інформаційного законодавства / Г. Красноступ // Право України. — 2005. — № 9. — с. 81—83
6. Про затвердження Класифікатора галузей законодавства України : Наказ Міністерства Юстиції України : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
7. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 року № 2938-VI : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
8. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
9. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття «законодавство» і практичну необхідність його нормативної легалізації / Д. Лилак // Право України. — 2001. — № 8. — С. 48–51
10. Шемшученко Ю. С. Безпека національна / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 210—211.
11. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»). – Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Кн. 1 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — С. 272—276.
12. Кохановська О. В. Цивільно-правові аспекти регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Кохановська Олена Велеонінівна. — К., 1998. — 199 с.
13. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні : [за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа]. — К. : Юридична думка, 2006. — 384 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.
16. Ліпкан В. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. Ліпкан, Ю. Максименко// Право України. — 2013. — № 12. — С. 125—127.

Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено стан та перспективи розвитку інформаційного права як самостійної галузі права у вітчизняній правовій системі, окреслено співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Ключові слова: інформаційне право, інформаційне законодавство, правова система, система права, галузь права

Исследовано состояние и перспективы развития информационного права как самостоятельной отрасли права в отечественной правовой системе, определены соотношения понятия «информационное право» с другими смежными понятиями: «программное право», «компьютерное право», «право информатики», «телекоммуникационное право» и т.д.

Ключевые слова: информационное право, информационное законодательство, правовая система, система права, отрасль права

The state and prospects of development of information law as an independent branch of law in the domestic legal system, outlines the value concept of «information law» with other related concepts: «software Llaw», «computer law», «law science», «telecommunication law».

Keywords: information law, information law, legal system, legal legislation, the branch of law

Питання виокремлення такої самостійного галузі права як інформаційне право було порушене ще у 1978 році А. Б. Венгеровим [1]. Попри очевидний факт наявності однорідних правових норм, що регулюють інформаційні правовідносини, дискусійним серед науковців залишається необхідність виокремлення інформаційної галузі права й донині. Адже здебільшого дослідники зауважують про інформаційне право як про науку чи навчальну дисципліну, а також ототожнюють інформаційне право з інформаційним законодавством.

Зважаючи на це, вважаємо актуальним напрямом наукової діяльності є окреслення наукових підходів щодо визначення інформаційного права як самостійної галузі права, що й обумовило мету написання даної наукової статті.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) дослідити наукові позиції щодо визначення поняття «інформаційне право»; 2) окреслення співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями; 3) розкрити авторське бачення щодо місця та ролі в правовій системі України інформаційного права.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Одними з аргументів апологетів наукового підходу, згідно з яким висловлюється скепсис щодо наявності інформаційного права як самостійної галузі права, є складність визначення об’єкта та предмета.

Так, Г. Красноступ зауважує про «…складність визначення об’єкта і предмета цієї галузі права» [2, с. 125].

Та чи можна вважати критерієм науковості складність визначення об’єкта і предмета? На нашу думку, ні. Адже навіть визначення предмета та об’єкта в загальновизнаних галузях права викликає бурхливу дискусію серед спеціалістів.

Саме тому ми поділяємо аргументи тих дослідників, які зауважують : «…ми на порозі інформаційного суспільства, і зволікання з розробленням його правового фундаменту здатне породити негативні наслідки для суспільства і держави» [3, с. 101].

Близька нашому баченню й позиція деяких науковців, які, відзначаючи «…актуальність і значущість проблем, пов’язаних з необхідністю прискорення формування інформаційного права як самостійної галузі права…» [4], звертають увагу на те, що «…інформаційне право — це шлях усвідомлення «зустрічі» інформаційних технологій та інститутів держави і права, це шлях упорядкування відносин в одній з найбільш гарячих сфер життя планети — інфосфери та її взаємодії з усіма тканинами сучасного соціуму» [4].

Дійсно, нині відсутнє уніфіковане визначення предмета та об’єкта інформаційного права. Більше того, деякі автори зазначають про «предмет правового регулювання інформаційного права», що складають інформаційні відносини, що виникають, змінюються і припиняються при обертанні інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних відносин [5, с. 99]. Інші виокремлюють провідний та безпосередній предмет інформаційного права, що складають інформація та конкретні види та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності тощо відповідно [6, с. 13].

Плюралізм розуміння змісту кола суспільних відносин, що охоплюється сферою правового регулювання, сприяв появі поряд з терміном «інформаційне право» й інших понять: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Контент-аналіз наукової літератури дозволяє констатувати, що в наукових розвідках домінує все ж таки термін «інформаційне право». Попри це дослідники намагаються обходити стороною питання визначення цього поняття.

Так, Ю. Тихомиров, оперуючи цим терміном, зауважує про комплексність та публічність інформаційного права [7, с. 123]. В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський та ряд інших українських розробників українського інформаційного права розкривають зміст предмета інформаційного права як відносини щодо інформації, також оминають визначення поняття «інформаційне право» [6, с. 13].

Л. П. Коваленко стверджує: «Інформаційне право — це галузь права, систему соціальних норм , що впорядковує охоронювані державою суспільні відносини , що виникають в інформаційній сфері — сфері створення, перетворення й використання інформації. Основний предмет правового регулювання інформаційного права — це інформаційні відносини, що ви никають при здійсненні інформаційних процесів — процесів створення, збору, опрацювання, зберігання, пошуку, передачі, поширення й використання інформації [8, с. 150].

Ряд дослідників, застосовуючи термін «інформаційне право», намагаються зробити це поняття «гумовим», перераховуючи все те, що має назву «інформаційне». Зокрема, І. Бачило, трактує інформаційне право як сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм Російської Федерації, що утворюють самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також як стан правової свідомості суб’єктів права у галузі інформаційної діяльності та відносин, пов’язаних із інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних мереж і систем в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, спрямованих на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством правил у галузі інформації та інформатизації [9].

Дане визначення більше викликає запитань, ніж відповідей, адже автором ототожнюється інформаційне право з інформаційним законодавством, інформаційною культурою тощо. Тим більше загальновизнаним в теорії держави та права є визначення галузі права як відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин.

В більш пізніх своїх роботах дослідниця також має дещо неоднозначну думку щодо інформаційного права, трактуючи його як науку про предмети, принципи і методи правового регулювання діяльності та відносин в галузі формування і використання інформаційних ресурсів, технологій і комунікацій та їх мереж, організації управління процесами інформатизації та забезпечення інформаційної безпеки громадян, держави і суспільства з метою задоволення їх інформаційних потреб та забезпечення процесів розвитку суспільства [10, с. 31] та як нову комплексну галузь публічного права, що входить в сімейство адміністративного права [10, с. 33].

Дещо дискусійним вбачається й визначення поняття «інформаційне право» іншим російським дослідником В. Копиловим, який визначив його як комплексну галузь права, що являє собою систему соціальних норм і відносин, які охороняються силою держави та виникають в інформаційній сфері — сфері виробництва, перетворення і споживання інформації [5]. Як ми зауважували раніше, галузь права складають винятково правові норми. Адже не усі соціальні норми легітимізуються, тобто набувають правового характеру. Щодо відносин, то вони є предметом правового регулювання, тобто предметом галузі права. Дещо сумнівним видається й окреслена автором інформаційна сфера як сфера виробництва, перетворення та споживання інформації. Виходячи з цієї тези, інформаційні правовідносини у сфері захисту інформації не складають предмет інформаційного права. Однак інститути захисту таємниць, іншої інформації з обмеженим доступом чи публічної інформації є одними з найбільш усталеними з-поміж інших інститутів інформаційного права.

Дихотомія бачення інформаційного права як галузі права та галузі законодавства спостерігається в позиції Б. А. Кормича. Автор надає таке визначення інформаційному праву: виокремлена група правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв’язків суб’єктів інформаційних відносин [11, с. 41]. Однак в подальшому зауважує, що сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об’єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відособлена група суспільних відносин, засовуючи при цьому специфічні методи регулювання [11, с. 42].

О. Г. Марценюк висновує: «Інформаційне право України виступає самостійною комплексною галуззю національного права, що вимагає теоретичного обґрунтування окремих інститутів інформаційного права при їх комплексному застосуванні в українській правовій системі, встановлення самостійного методу інформаційного права» [12, с. 219].

Уникає визнання інформаційного права як самостійної галузі права й М. Рассолов, визначаючи інформаційне право як галузеву юридичну науку, що формується та вивчає сукупність норм права, що регулюють інформаційні відносини у суспільстві та містять приписи, які відносяться до інформаційної діяльності в цілому [13].

Таку позицію поділяє Д. Гетманцев: «…під терміном «інформаційне право» ми можемо розуміти як галузь науки чи правову дисципліну, а не саму галузь права» [14, с. 89] чи «… на сучасному етапі може йтися не про існування інформаційного права як самостійної галузі права, а лише про існування інформаційного законодавства як галузі законодавства» [14, с. 89].

Попри свої аргументи дослідник пропонує таке визначення поняття «інформаційне право» — система правових норм конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів — процесу виробництва, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживання інформації [14, с. 91].

То ж виникає питання: чи розуміє автор різницю між галуззю права та галуззю законодавства як відносно самостійної сукупності юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин та сукупності упорядкованим певним чином нормативно-правових актів, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин, відповідно?

О. Соснін також зауважує про науку інформаційного права як галузь юридичної науки, що вивчає суспільні відносини в інформаційній сфері, їх закономірності та відображення у праві, правоохоронній і правозастосовній практиці, у суспільній правосвідомості [15, с. 101-102].

При чому дослідник зазначає: «…як наука інформаційне право в Україні перебуває на початковому етапі свого розвитку, незважаючи на те, що ідея інформаційного права у світі реалізується досить активно. На пострадянському просторі лідирує Росія, ученими якої зроблено вагомий внесок в розроблення теорії інформаційного права. В Україні без створення необхідної наукової бази інформаційного права підготувати наукову еліту та відповідної кваліфікації управлінські кадри для цієї сфери діяльності є проблематичним» [15, с. 101-102].

Неординарною вбачається думка І. М. Сопілко, яка зауважила, що «Як галузь суспільних відносин інформаційне право може розглядатися у двох аспектах: об’єктивному і суб’єктивному. В об’єктивному змісті інформаційне право — це врегульований нормативними актами комплекс суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. У суб’єктивному змісті інформаційне право — це комплекс прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин щодо інформації. Як інституція в юридичній науці інформаційне право — це відносно автономна інституція правової науки щодо дослідження проблем суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. Як навчальна дисципліна інформаційне право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і практики регулювання суспільних відносин, об’єктом яких є інформація» [16, с. 46].

Отже, аналіз наукових позицій у даному контексті дозволяє констатувати, що інформаційне право слід розглядати у декількох ракурсах: як науку, як навчальну дисципліну та комплексну галузь права.

Основні відмінності між основними та комплексними галузями права вдало розкрито Ю. К. Толстим:

-        «кожна основна (самостійна) галузь має чітко визначену предметну єдність, а комплексна галузь позбавлена подібної єдності, оскільки регулює різнорідні відносини;

-        до складу основних галузей права не можуть входити норми інших галузей права, а комплексна галузь складається із норм основних галузей права;

-        кожній основній галузі права притаманний специфічний метод правового регулювання; для комплексної галузі характерна інша ситуація – в ній використовується декілька методів правового регулювання з основних галузей;

-        основні галузі права займають визначене місце в системі права, а комплексні галузі ніякого місця не займають» [17, с. 45].

Звичайно, що питання виокремлення комплексних галузей права й донині є дискусійним серед науковців. Та чи не вбачається невірним заплющувати очі на наявність факта появи та розвитку інформаційних прав, інформаційних відносин та сукупності однорідних норм, що їх урегульовують лише тому, що це не вписується в систему критеріїв, розроблену на початку минулого сторіччя?

Така розгалуженість, розмитість предмета правового регулювання та неусталеність структури інформаційного права сприяє необґрунтованому виокремленню інших «інформаційних» галузей права.

Саме «молодий» характер цієї галузі права детермінує наукові дискусії щодо її визнання через відсутність однозначного трактування його понятійно-категоріального апарата, методологічного інструментарію, структури, системи, предмета та об’єкта тощо.

Певним аргументом на користь визнання інформаційного права як самостійної галузі права є розширення зміста спеціальності 12.00.07 (теорія управління; адміністративне право; фінансове право), за якою здійснюється присвоєння вчених звань, захист дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук у червні 2003 року. З того часу до цієї спеціальності додали й інформаційне право.

Актуальність значного кола інформаційних проблем, своєю чергою, сприяли динамічному розвитку наукових досліджень, спрямованих на їх розв’язання та, як наслідок, захисту дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук саме з інформаційного права. Тенденційним залишається збільшення кількості дисертаційних досліджень саме цього спрямування. Цей факт дозволяє констатувати не лише про формування інформаційного права, а й активний його розвиток.

Отже, попри те, що інформаційне право — це галузь права, що лише формується, «…вона відіграватиме визначальну роль у розвитку суспільства ХХІ сторіччя і найближчим часом стане повноцінною галуззю права, позбавившись різноманітних інсинуацій» [5, с. 81].

Саме тому ще раз акцентуємо: науково неадекватним є застосування таких критеріїв виокремлення самостійної галузі права як предмет та метод правового регулювання в умовах глобалізації та інформатизації. По-перше, поява цих критеріїв була обумовлено науковими дискусіями минулого сторіччя. По-друге, питання кількості методів правового регулювання при визначенні самостійності галузі права є одними з найдискусійнішими серед дослідників й донині: від одного до декількох методів правового регулювання.

Не можливо заперечити, що інформаційні правовідносини, що складають предмет інформаційного права, мають певний ступінь своєрідності, питому вагу з-поміж інших суспільних правовідносин та норми, що їх урегульовують потребують диференціації за допомогою конкретної галузі права, що становить собою інформаційне право.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Венгеров А. Б. Право и информация в условиях автоматизации управления. – М. : Юридическая литература, 1978. —
2. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
3. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
4. Бачило И. Л. Информационное право \ Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А.; Под ред. Акад. РАН Б.Н. Топорнина. — СПб. : «Юридический центр Пресс», 2001. — 422 с.
5. Копылов В. А. Информационное право : [учеб]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2003. — 512 с.
6. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України: [навч. посіб.] / В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Грищенко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
7. Тихомиров Ю. А. Публичное право : [Учебник]. – М. : БЕК, 1995. – 496 с.
8. Коваленко Л. П. Інформаційне право в Україні / Л. П. Коваленко // Проблеми законності. — № 119. — 2012. — с. 148—156
9. Бачило І. Л. Інформаційне право: роль та місце в системі права Російської Федерації / І. Л. Бачило // Держава і право. — 2001. — № 2— с. 34—40
10. Бачило И. Л. Информационное право : [учеб.] / Бачило И. Л. — М. : Юрайт, 2010. — 454 с.
11. Кормич Б. А. Інформаційне право : [Підручник]. — Х. :БУРУН і К, 2011. — 334 с.
12. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
13. Рассолов М. М. Информационное право : [Учеб. пособие[/ М. М. Рассолов. — М., 1999. — 398 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — с. 99—103
16. Сопілко І. М. Методологічні засади виокремлення інформаційного права в системі права України / І. М. Сопілко // Юридичний вісник. — № 1 (18). — 2011. — с. 46—49
17. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданского законодательства / Ю. К. Толстой // Правоведение. — 1957. — № 1. — С. 45—49

соискатель Запорожского национального университета,

эксперт Института будущего ГОСЛ

Определено влияние процесса информатизации на правовую систему Украины, раскрыты последствия воздействия информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины, как: система права и система законодательства, охарактеризованы особенности становления и развития информационного права, информационного законодательства Украины.

Ключевые слова: информатизация, трансформация, правовая система, система права, система законодательства, информационное право, информационное законодательство

The content of information on the legal system of Ukraine, reveals effects of information on the following elements of the legal system of Ukraine as a system of law and legal system, describes the features of the formation and development of information law and information law Ukraine

Key words: informatization, the transformation of the legal system, legal system, legal system, information law, information law

На становление и развитие правовой системы любого государства влияет ряд факторов. В ХХІ веке наиболее значимой  детерминантой ее трансформации является информатизация как процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и функционирования институциональной структуры и институтов гражданского общества.

Однако в современной юридической доктрине не уделено достаточное внимание системному рассмотрению последствий влияния информатизации на правовую систему Украины.

В основном учеными фрагментарно определяются последствия информационной стадии развития общества на такой регулятор общественных отношений как право. Это и обусловливает актуальность написания научной статьи.

Целью данной научной статьи является раскрытие особенностей трансформации правовой системы Украины в условиях информатизации.

Для этого автором поставлены следующие задачи: 1) определить содержание информатизации как процесса влияния на правовую систему Украины; 2) выделить основные последствия информатизации на правовую систему Украины; 3) раскрыть особенности влияния информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины как система права и система законодательства.

Написание данной научной статьи основывается на фундаментальных трудах таких известных отечественных специалистов информационной проблематики, как В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловский, М. В. Гуцалюк, М. И. Димчогло, В. А. Зализняк, Л. И. Капинус, Б. А. Кормич, В. А. Липкан, А. В. Логинов, Ю. Е. Максименко, О. А. Мандзюк, А. И. Марущак, П. Е. Матвиенко, К. Г. Татарникова, В. И. Теремецький, А. В. Туник, А. В. Стоецкий В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповский, М. Я. Швец, Т. А. Шевцова, А. В. Шепета, А. В. Чупрына.

В юридической литературе зачастую исследователями применяется понятие «информатизация». Наряду с ним не менее распространены другие понятия: «компьютеризация», «электронизация», «медиатизация», «интеллектуализация» и др. В основном оперирование этими понятиями осуществляется без их необходимой трактовки. Анализ научной литературы в данном контексте позволяет предельно четко констатировать недостаточную разработанность и дискуссионность толкования этих понятий, их полисемию.

Следует заметить, что, кроме дефиниции понятия «информатизация», в отечественном законодательстве другие понятия не нашли законодательного закрепления. Но их разграничение играет важную роль, ведь каждое из них указывает на конкретный этап формирования и становления информационного общества.

Согласно Закону Украины «О Национальной программе информатизации» информатизация — это совокупность взаимосвязанных организационных, правовых, политических, социально-экономических, научно-технических, производственных процессов, направленных на создание условий для удовлетворения информационных потребностей граждан и общества на основе создания, развития и использования информационных систем, сетей, ресурсов и информационных технологий, которые построены на основе применения современной вычислительной и коммуникационной техники [1].

Главной целью Национальной программы информатизации является создание необходимых условий для обеспечения граждан и общества своевременной, достоверной и полной информацией путем широкого использования информационных технологий, обеспечения информационной безопасности государства [1].

Для этого Программой предусмотрено решение следующих основных задач:

- формирование правовых, организационных, научно-технических, экономических, финансовых, методических и гуманитарных предпосылок развития информатизации;

- применение и развитие современных информационных технологий в соответствующих сферах общественной жизни Украины;

- формирование системы национальных информационных ресурсов;

- создание общегосударственной сети информационного обеспечения науки, образования, культуры, здравоохранения и тому подобное;

- создание общегосударственных систем информационно-аналитической поддержки деятельности государственных органов и органов местного самоуправления;

- повышение эффективности отечественного производства на основе широкого использования информационных технологий;

- формирование и поддержка рынка информационных продуктов и услуг;

- интеграция Украины в мировое информационное пространство [1].

Похожую позицию в понимании понятия «информатизация» имеют ряд ученых. Так, В. И. Пожуев определяет понятие «информатизация» как организационный социально-экономический и научно-технический процесс создания оптимальных условий для удовлетворения информационных потребностей и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений на основе формирования и использование информационных ресурсов [2].

К. И. Беляков выделяет правовую информатизацию как совокупность организационных, социально-экономических и научно-технических процессов обеспечения потребностей государственных органов, юридических и физических лиц сведениями на основе информационно-телекоммуникационных систем, которые накапливают, обрабатывают, организуют и предоставляют пользователю массивы социально-правовых информационных ресурсов для содействия совершенствования правовой системы государства и мирового правопорядка [3, с. 17].

Итак, в юридической доктрине информатизация трактуется как процесс создания условий для удовлетворения информационных потребностей (подчеркнуто нами. — Авт.) и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений путем использования информационных ресурсов.

Однако возникает вопрос: есть ли в органах государственной власти или у других юридических лиц, в том числе органов местного самоуправления, организаций, общественных объединений потребности?

Ведь «потребности» — это состояние живого организма (подчеркнуто нами. — Авт.), что выражает необходимость в чем-то, зависимость от объективных условий жизнедеятельности и является движущей силой их активности [4]. Почему же информатизация — это «… процесс создания условий …»? Данный подход прежде всего теоретически компилирует формулу, по которой моделируется дефиниция безопасности. Информатизация, прежде всего, естественный, природный эволюционный этап развития общества, процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и эффективного функционирования государства.

На наш взгляд, целью информатизации является реализация национальных интересов, а не потребностей.

К. И. Беляков очень узко и фрагментарно определяет, что основной целью правовой информатизации является формирование единого информационно-правового пространства государства и общества для создания оптимальной системы доведения до сведения всех слоев населения содержания правовых норм и, таким образом, наиболее полного удовлетворения потребностей в правовых знаниях, обеспечение эффективной управленческой, правоприменительной и правотворческой деятельности, формирования правосознания, правовой культуры, с последующей интеграции указанных информационных ресурсов в мировое информационное пространство [3, с. 17]. Таким образом, в целом правильно очерчивая составляющие информатизации, данный исследователь ошибочно сужает сферу информации к оптимальной, а не эффективной, а также указывает всего лишь на одну составляющую права на информацию: доведение. Более того, Беляков К.И. упоминает о безоговорочной  интеграции в информационное пространство, тем самым методологически путая цель информатизации, и ее средства. Ведь интеграция всегда была средством создания условий для полнейшей реализации информационных интересов, и отнюдь не является целью. Такие ортодоксальные клише присущи в исследованиях данного исследователя, и являются ярким примером попыток применения в новых условиях старых и отживших себя методологических подходов.

Близкое нашему видению понимание понятия «национальные интересы» содержится в Законе Украины «Об основах национальной безопасности Украины» от 19 июня 2003 года: национальные интересы — жизненно важные материальные, интеллектуальные и духовные ценности украинского народа как носителя суверенитета и единственного источника власти в Украине, определяющие потребности общества и государства, реализация которых гарантирует государственный суверенитет Украины и ее прогрессивное развитие [5].

Однако еще раз акцентируем внимание на том обстоятельстве, что государство как неживое существо не может иметь потребности! Следует также заметить, что информатизация в каждой стране имеет свои отличия, что способствует пониманию имманентных различий в информационном пространстве. Именно эти отличия позволяют нам констатировать  о наличии информационно развитых, слаборазвитых или информационно неразвитых стран, то есть фактически говорить об изначальном информационном дисбалансе. Даже в пределах одной страны информатизация может осуществляться лишь в определенных сферах жизнедеятельности общества или государства.

С учетом указанного предлагаем следующее определение понятия «информатизация» — это процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи в основные сферы жизнедеятельности общества и функционирования государства с целью реализации национальных интересов.

Определив понятия, следующим этапом нашего исследования выступает выяснение исторических детерминант самого процесса информатизации, что позволит проследить в динамике как сам процесс, так и его рефлексию в теоретических исследованиях.

В современной литературе выделяется как минимум три этапа процесса информатизации в Украине.

«Первый этап — конец 80-х г.г. Ознаменовался организацией базовой и специальной подготовки специалистов по информатике и появлением учебных программных систем. Второй этап (1995—2002) связан с появлением и распространением, а в последующем фактической монополии и доминировании продукции Microsoft и сети Интернет; он называется инструментально-технологическим и должен завершиться полным обеспечением всех сфер человеческой деятельности информационными средствами. Третий этап информатизации в Украине характеризуется постепенным становлением информационного общества, в котором основными продуктами производства становятся информация и знания» [2].

К. И. Беляков в присущей ему манере мифологезаторства выделяет четыре этапа информатизация, утверждая при этом, что на каждом из них должны быть проведены соответствующие процессы: електронизация, компьютеризация, медиатизация и дальнейшая интеллектуализация (информациологизация) [3, с. 17].

«Историко-сравнительный анализ прохождения информатизации в Украине показал, что за годы независимости Украина не смогла воспользоваться положительными определяющими факторами общественного развития, обеспечить сокращение разрыва с промышленно-развитыми странами в сфере информатизации экономики и общества, не сформировала и не воплотила в жизнь политику приоритетного научно технологического прогресса и, как следствие, отсутствие последовательной государственной политики в Украине, направленной на развитие информационного общества и общества, построенного на знаниях. 82 место из 104 стран мира по важности для правительства этого направления привело к спонтанному развитию лишь отдельных фрагментов начальной стадии информатизации страны, которой является «медиатизация» (создание системы телекоммуникаций и систем связи)»[3, с. 19].

Анализ отечественных научных исследований в этой сфере позволяет констатировать низкий уровень информатизации в Украине. Такой процесс имеет разные темпы в различных регионах страны.

Среди причин такого положения выделяют и несовершенную нормативно-правовую базу, а также техническую и психологическую неготовность населения внедрять и применять информационно-телекоммуникационные средства, стихийность информационного развития и др.

К. И. Беляков также замечает: «… низкий уровень информатизации в Украине определяется рядом факторов, создающих искусственные препятствия для ее ускорения. Это, прежде всего, несовершенная (неполная и устаревшая) нормативно-правовая база, недостаточное развитие современных информационных технологий в области государственного управления, неготовность органов власти всех уровней к применению эффективных, научно обоснованных технологий государственного управления и т.д. »[3, с. 17].

Итак, несмотря на то, что информатизация является весомым трансформационным фактором правовой системы Украины, длительное время информационная проблематика была предметом рассмотрения исключительно технических наук. Лишь в конце ХХ столетия специалисты юридической доктрины стали уделять активное внимание отдельным информационным процессам и явлениям, придавая им юридического смысла и окраски.

Так, специалистами различных отраслей права исследуются такие правовые феномены как «информационные правонарушения», «информационные отношения», «информационные права и свободы», «информационные культура», «информационная ответственность», «информационные нормативно-правовые акты», «информационное общество», «информационная функция», «информационная политика» и др.

В основном в научных кругах выделяют такие элементы правовой системы: субъекты права, система права, система законодательства, правовые принципы, правовая культура, правовое сознание, юридические учреждения, юридическая техника, юридические термины, правовая политика, правотворчество, правореализация, правоотношения, юридическая практика.

Анализ влияния процесса информатизации на правовую систему Украины позволяет констатировать, что, в первую очередь, он затронул такие ее элементы, как система права и система законодательства.

В частности, рядом с устоявшимися отраслями права в рамках системы права Украины выделены такую отрасль права как информационное право. Учитывая «молодой» характер этой науки, а также неунифицированность знаний в области понятийно-категориального аппарата, методологического инструментария, структуры, предмета и объекта информационного права, в научных кругах до сих пор скептически относятся к ее появлению.

Так, А. Красноступ говорит о «… сложности определения объекта и предмета этой отрасли права» [6, с. 125].

Сейчас действительно идут дискуссии относительно предмета и объекта этой отрасли права, но мы разделяем аргументы тех исследователей, которые отмечают: «… мы на пороге информационного общества, и промедление с разработкой его правового фундамента способно породить негативные последствия для общества и государства» [7 , с. 101].

Мы согласны также с Б. Топорниным, который: «… отмечая актуальность и значимость проблем, связанных с необходимостью ускорения формирования информационного права как самостоятельной отрасли права, обращает внимание на то, что информационное право — это путь осознания «встречи» информационных технологий и институтов государства и права, это путь упорядочения отношений в одной из самых горячих сфер жизни планеты — инфосферы и ее взаимодействия со всеми тканями современного социума».

Несмотря на это, конструктивным представляется расширение в июне 2003 года специальности 12.00.07 (теория управления; административное право, финансовое право), по которой осуществляется присвоение ученых званий, защита диссертаций и присуждения научных степеней кандидата и доктора юридических наук, включая и информационное право.

Не исследованность значительного спектра информационных проблем, в свою очередь, способствовали динамичному развитию научных исследований, направленных на их решение.

Этот факт также позволяет констатировать не только о формировании информационного права, но и активное его становления.

Интересны предложения отечественных исследователей о предоставлении автономии информационному праву путем открытия отдельной научной специальности «Информационное право».

Однако мы критически относимся к предложениям тех ученых, которые наряду с информационным правом отмечают необходимость выделения таких отраслей права как «программное право», «компьютерное право», «телекоммуникационное право», «медийное право» и др. Это, прежде всего, объясняется не разработанностью структуры информационного права, в частности его институтов.

Действительно, концептуальные основы информационного права синтезируют положение различных отраслей права. Именно поэтому информационное право является комплексной отраслью права.

Основные различия между основными и комплексными отраслями права удачно раскрыто Ю.К. Толстым:

- «каждая основная (самостоятельная) отрасль имеет четко определенное предметное единство, а комплексная отрасль лишена подобного единства, поскольку регулирует разнородные отношения;

- в состав основных отраслей права не могут входить нормы других отраслей права, а комплексная отрасль состоит из норм основных отраслей права;

- каждой основной отрасли права присущ специфический метод правового регулирования; для комплексной области характерна другая ситуация — в ней используется несколько методов правового регулирования основных отраслей;

- основные отрасли права занимают определенное место в системе права, а комплексные отрасли никакого места не занимают »[8, с. 45].

Такая разветвленность, размытость предмета правового регулирования и неустойчивость структуры информационного права способствует необоснованному выделению других «информационных» отраслей права вроде «программного права» или «компьютерного права».

Информация является наиболее широкой категорией среди других информационных категорий, а потому уместно говорить о том, что «программное право» или «компьютерное право» являются институтами информационного права.

Следует отметить, что становление информационного права детерминировало, прежде всего, активное развитие информационного законодательства как совокупности информационных нормативно-правовых актов, регулирующих информационные правоотношения.

Несмотря на значительное количество информационных нормативно-правовых актов, отечественное информационное законодательство есть неэффективным, и нуждается в усовершенствовании.

Конкретные пути повышения эффективности информационного законодательства представлены в работах представителей научной школы В. А. Липкана: В. Баскакова, М. Димчогло, В. Зализняка, Ю. Максименко, О. Мандзюка, К. Татарниковой, К. Череповского [9-15].

Итак, информатизация правовой системы Украины детерминировала трансформацию, прежде всего, таких ее элементов как система права и система законодательства. Поскольку структурные элементы правовой системы Украины диалектически взаимосвязаны, считаем актуальным направлением научного исследования осмысление влияния процесса информатизации на другие структурные элементы отечественной правовой системы.

ЛИТЕРАТУРА:

1.                     Про Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27—28. — Ст. 181

1. Пожуєв В. І. Інформатизація як ресурс розвитку сучасного українського суспільства / В. І. Пожуєв / [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.zgia.zp.ua/gazeta/VISNIK_38_1.pdf
2. Бєляков К. І. Організаційно-правове та наукове забезпечення інформатизації в Україні : проблеми теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. І. Бєляков. — К., 2009. — 41 с.
3. Потребы. Википедия: [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki
4. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
5. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
6. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданського заокнодатесльвта/ Ю. К. Толстой // Праовоедение. — 1957. — № 1. — С. 45—49
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
9.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
10.  Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.
11. Татарникова К. Г. Деякі аспекти методології кодифікації інформаційного законодавства / К. Г. Татарникові матеріали науково-практичної конференції „Правові та політичні проблеми сучасності” (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 38—40
12. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [Навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
13. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.

5.            Про основи національної безпеки України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351