Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

У статті автором було досліджено поняття та зміст кіберзагроз на сучасному етапі.  Акцентовано увагу на тому, що на міжнародному, так і на національному рівнях відсутнє визначення «кіберзагроз» і це має негативні наслідки. Запропоновано авторське розуміння «кіберзагрози» – протиправні карні дії суб’єктів інформаційних правовідносин, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини, суспільства та держави в цілому, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем, а також відносинам щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Зазначено, що сутність кіберзагроз становлять їх суб’єкти, тобто суб’єкти інформаційних правовідносин, а об’єктом є безпосередньо інформація. Інформаційні інтервенції становлять суттєву загрозу кібернетичній безпеці. Зауважено, що загрози можуть бути як внутрішні, так і зовнішні. Для розробки дієвого механізму протидії кіберзагрозам Україні запропоновано взяти за приклад існуючу практику зарубіжних країн та міжнародної спільноти та привести її у відповідність до українських реалій.

Ключові слова: кібербезпека, інформаційна інтервенція, кіберзагроза, хактивісти, кіберагресія, інформація, кіберпростір.

Аннотация

В статье автором было исследовано понятие и содержание киберугроз на современном этапе. Акцентировано внимание на том, что, как на международном, так и на национальном уровнях отсутствует определение «киберугроз» и это имеет негативные последствия. Предложено авторское понимание «киберугрозы» – противоправные уголовные действия субъектов информационных правоотношений, которые создают опасность жизненно важным интересам человека, общества и государства в целом, реализация которых зависит от надлежащего функционирования информационных, телекоммуникационных и информационно-телекоммуникационных систем, а также отношениям по созданию, сбору, получению, хранению, использованию, распространению, охраны, защиты информации. Указано, что сущность киберугроз составляют их субъекты, то есть субъекты информационных правоотношений, а объектом является непосредственно информация. Информационные интервенции составляют существенную угрозу кибернетической безопасности. Отмечено, что угрозы могут быть как внутренние, так и внешние. Для разработки действенного механизма противодействия киберугрозам Украине предложено взять за пример существующую практику зарубежных стран и международного сообщества и привести ее в соответствие к украинским реалиям.

Ключевые слова: кибербезопасность, информационная интервенция, киберугрозы, хактивисты, киберагресия, информация, киберпространство.

Summary

It was noted that, there is no definition of “cyber threats” both at international and national levels and it has negative consequences. After analyzing some of the existing definitions, the author’s understanding of “cyber threats” was offered – it is illegal criminal actions of the subjects of information relations that create the danger to the vital interests of man, society and the state as a whole, the implementation of which depends on the proper functioning of information and telecommunication systems as well as information and telecommunication systems, and relations concerning the creation, collection, receipt, possession, use, distribution, security and protection of information.

It was marked that subjects, ie subjects of legal information relations, and the object (the information) disclose the content of the cyber threats.

It was argument that information interventions constitute a significant threat to the cyber security. Threats can be both internal and external.

It was stated that Ukraine should take as an example the current practice of foreign countries and the international community and bring it into line with the Ukrainian realities to develop an effective mechanism for combating of the cyber threads.

Key words: cyber security, informational intervention, cyber threats, hactivists, cyber aggression, information, cyber space.

Формування та ефективна реалізація кібербезпекової політики, в рамках якої розробляється комплекс заходів щодо прогнозування та протидії кіберзагрозам, виступає необхідною умовою розвитку суспільства знань. В умовах глобалізації інформаційних процесів, їх інтеграції в різні сфери суспільного життя керівництво провідних держав світу приділяє посилену увагу створенню та удосконаленню ефективних систем захисту критичної інфраструктури від зовнішніх і внутрішніх загроз кібернетичного характеру.

Відзначу, що в багатьох провідних країнах світу вже сформовані загальнодержавні системи кібернетичної безпеки – як найбільш оптимальні організаційні структури, що здатні в короткий проміжок часу акумулювати сили та засоби компетентних органів державної влади із залученням громадських для протидії кіберзагрозам.

В Україні також відбувається процес формування системи кібернетичної безпеки. Як складову такої системи варто розглядати єдину загальнодержавну систему протидії кіберзлочинності, пропозиції щодо створення якої ще у 2011 році доручалося розробити Кабінету Міністрів України за участю Служби безпеки України.

На загал інституційний ландшафт кібербезпеки можна позначити через організаційно-структурні і нормативно-правові зміни.

До структурних змін належить створення Міністерства інформаційної політики України, у складі Національної поліції – кіберполіції, Національного координаційного центру кібербезпеки, Ради з питань комунікацій – консультативно-дорадчого органу Кабінету Міністрів України, Об’єднаного інформаційно- аналітичного центру «Єдина Країна», Єдиного прес-центру з висвітлення АТО на базі Служби безпеки України тощо.

До нормативно- правових змін належить: ухвалення оновленої Стратегії національної безпеки України [1], започаткування Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО України та Міжнародним секретаріатом НАТО, які включають в себе сферу кібербезпеки [2], ухвалення Стратегії кібербезпеки України [3].

Водночас, недосконалість національного законодавства у сфері забезпечення кібернетичної безпеки значно підвищує ймовірність реалізації таких загроз, що негативно впливає на загальний рівень національної безпеки України [4]. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми дослідження.

Деякі аспекти проблематики кібернетичної безпеки та кібернетичних загроз у той чи інший спосіб досліджувались у наукових працях таких вітчизняних учених, як: наукова школа В. А. Ліпкана [5—19], І. В. Арістова [20—21], В. С. Цимбалюк [22—25], І. В. Сопілко [26] та інших, проте питання правового регулювання кібербезпеки, зокрема формування ефективного механізму правового регулювання протидії загрозам у кібернетичній сфері на сучасному етапі є абсолютно новим, що зумовлює потребу у його ґрунтовному дослідженні.

Особливо слід зупинитись на тих загрозах, які існують у зв’язку із нині триваючою інформаційною війною в Україні та прояви кібертероризму, діяльності хактивістів у світі. Окремо зазначу на використання праць таких науковців як: В. В. Куцаєв, Є. О. Живило, С. П. Срібний, Ю. О. Черниш, Д. С. Мінін, В. П. Шеломенцев, Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.

Метою даної статті визначення поняття та змісту кіберзагроз на сучасному етапі.

Для досягнення поставленої мети, автором було сформульовано завдання здійснити етимологічний аналіз понять, які становлять основу категорійного ряду дослідження, а саме: інформаційний, загроза, кібернетичний та безпека, критична інфраструктура, інформаційні інтервенції, а потім, шляхом їх поєднання і реалізувати ціль наукового доробку.

Виклад основного матеріалу

Кіберзагрози у сучасному суспільстві набирають значного масштабу. Відтепер успішна атака хакерів може знеструмити цілу область або країну, призвести до пограбування банку чи знищити успішну організацію. Наприклад, за різними оцінками, за 2015 рік з рахунків підприємств України зникло близько 100 млн грн. [27]

З метою проведення коректних та ефективних заходів щодо відвернення кіберзагроз та ліквідації їх негативних наслідків, перш за все, необхідним є їхня легітимація – вироблення та закріплення законодавчої дефініції, задля уникнення порізненості при застосуванні даної категорії, а також колізії з іншими нормативно-правовими актами, та визначення їх змісту, уніфікованості правозастосовної практики.

Зауважу, що, незважаючи на досить часте використання категорії «кібернетичні загрози» у доктрині, публіцистиці та у повсякденному житті [28], її законодавче уніфіковане визначення поняття відсутнє, як на національному, так і на міжнародному рівнях. Це відбувається на тлі того, що кіберзагрози за своєю природою не є локальними, тобто обмеженими певної територією або навіть державними кордонами, а навпаки: вони становлять глобальне явище, яке носить негативний і почасти деструктивний характер.

Для досягнення мети статті, спочатку проаналізуємо наявні дефініції та, здійснивши їх ґрунтовний аналіз, запропоную авторське розуміння поняття «кіберзагроз».

Кібернетична загроза (кіберзагроза) – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку інтересам людини, суспільства та держави через порушення доступності, повноти, цілісності, достовірності, автентичності режиму доступу до інформації, яка циркулює в критичних об’єктах національної інформаційної інфраструктури [29].

Дану дефініцію, на мою думку, варто доповнити правомочностями, які закріплені в Законі України «Про інформацію», як основоположний в інформаційній сфері, в якій мають місце кіберзагрози, а саме: створення небезпеки загроз відносинам   щодо  створення, збирання, одержання, зберігання,  використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Також не зовсім доречним є використання таких термінів, як: «явища» і «чинники».

Використовуючи тлумачний словник української мови зазначу, що «явище» – будь-який вияв змін, реакцій, перетворень і т. ін., що відбуваються в навколишньому природному середовищі; подія, факт [30]. «Чинник» – умова, рушійна сила, причина будь-якого процесу, що визначає його характер або одну з основних рис; фактор.

Зауважу на тому, що загроза не може бути фактом або подією, у будь-якому випадку це дії. Аргументи щодо даного твердження наведу дещо нижче по ходу виконання дослідження.

Щодо визначення «кіберзагрози» як причини, також це є некоректним оскільки «загроза» – груба, зухвала обіцянка заподіяти яке-небудь зло (активна дія), неприємність; погрожування, нахваляння; можливість або неминучість виникнення чогось небезпечного, прикрого, тяжкого для кого-, чого-небудь; те, що може заподіювати яке-небудь зло, якусь неприємність [30, C. 268].

Саме останнім значенням  цього денотату я і буду послуговуватись. Ще однією «невідомою» категорією у даній дефініції є «критичні об’єкти національної інформаційної інфраструктури», оскільки тлумачення одного невідомого і неуніфікованого терміну через використання такого ж іншого є неприпустимим і видається нелогічним.

Розглянемо наступне визначення поняття кіберзагрози.

Кібернетичні загрози (кіберзагрози) – наявні та або потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем [31].

Ця дефініція також потребує низки уточнень, а саме: що становить життєво важливі інтереси людини і громадянина? Чи є нагальною потреба закріплення саме формулювання «людина і громадянин»? Яким чином визначити належність функціонування вищезазначених систем? Як співвідноситься дане визначення і Законом України «Про основи національної безпеки України» і Стратегією національної безпеки України тощо.

«Кібернетичний» – той, що стосується до кібернетики [, с. 300].

Таким чином, ґрунтуючись на даних дефініціях, пропоную авторське розуміння «кіберзагроз» – протиправні, карані дії суб’єктів інформаційних правовідносин, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини, суспільства та держави в цілому, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем, а також відносинам щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Базуючись на даному визначенні, зауважу, що зміст, тобто сутність кіберзагроз становлять їх суб’єкти, тобто суб’єкти інформаційних правовідносин, а об’єктом є безпосередньо інформація.

У Доктрині інформаційної безпеки України (втратила чинність) було зазначено, що в інформаційній сфері України вирізняються такі життєво важливі інтереси:

1) особи: забезпечення конституційних прав і свобод людини на збирання, зберігання, використання та поширення інформації; недопущення несанкціонованого втручання у зміст, процеси обробки, передачі та використання персональних даних; захищеність від  негативного    інформаційно-психологічного впливу;

2) суспільства: збереження і  примноження  духовних, культурних  і моральних цінностей Українського народу; забезпечення суспільно-політичної стабільності, міжетнічної та міжконфесійної злагоди; формування і розвиток демократичних інститутів громадянського суспільства;

3) держави: недопущення інформаційної залежності,  інформаційної  блокади України, інформаційної експансії  з боку  інших держав та міжнародних структур; ефективна взаємодія органів  державної  влади  та  інститутів громадянського суспільства   при   формуванні,   реалізації та коригуванні державної політики в інформаційній сфері; побудова та розвиток інформаційного суспільства; забезпечення економічного та науково-технологічного розвитку України; формування позитивного іміджу України; інтеграція України у світовий інформаційний простір [32].

При визначенні термінів пропонується надавати їх у більш широкому розумінні, враховуючи вже наявні напрацювання у таких галузях науки як кібернетика, інформатика, інформаціологія, безпекознавство, кримінальне та інформаційне право тощо.

Обговорювання та розширення термінології щодо кіберпростору дозволить суспільству більш якісно та безпечно планувати свої дії в сучасному кіберпросторі. Додаткові терміни зроблять можливим лаконічно пояснити, що людська (суспільна) думка це є аналоговий кібер-біо-простір, який за допомогою технічних засобів перетікає у технічний кіберпростір там накопичується, багаторазово копіюється, обробляється та перетікає назад у аналоговий кібер-біо-простір у новому більш розвинутому та перевіреному всім суспільством вигляді, але вже для масового використання та розвитку суспільства на новому вищому рівні [31].

В міжнародному законодавстві й досі відсутнє єдине визначення понять «кібернетична безпека», «кібернетична загроза», «кібернетичний захист», «кібернетичний простір», «кібернетична злочинність». Проблема кібербезпеки специфічна та глобальна, тому максимальна ефективність у боротьбі з новими загрозами може бути забезпечена, якщо міжнародні актори, приватні корпорації та асоціації об’єднають свої зусилля. Актуальність визначення змісту поняття «кібербезпека» та «кіберзагроза» (авт.) є важливим моментом для покращення ефективності взаємодії на міжнародному рівні [33].

Кібернетичні загрози являють собою загрози, реалізація яких пов’язана з використанням відповідних ресурсів інформаційно-телекомунікаційних систем. Уразливими для реалізації кібернетичних загроз є об’єкти, функціонування комп’ютерних систем яких пов’язане з використанням ресурсів кіберпростору. Тобто об’єкти, завдання шкоди яким можливе шляхом деструктивного кібернетичного впливу (кібернетичної атаки) – інформаційного впливу з використанням кіберресурсів, спрямованого на уразливості комп’ютерних систем таких об’єктів. До об’єктів національної критичної інфраструктури, що потребують захисту від кібератак, необхідно віднести об’єкти, реалізація кібернетичних загроз щодо яких може призвести до настання таких наслідків як: надзвичайна ситуація; блокування роботи або руйнування стратегічно важливих для економіки та безпеки держави підприємств, систем життєзабезпечення та об’єктів підвищеної небезпеки; блокування роботи державних органів; блокування діяльності органів військового управління, Збройних Сил України в цілому, або втручання в автоматизовані системи керування зброєю; порушення безпечного функціонування банківської або фінансової системи держави; розголошення державної таємниці; масові заворушення [4]. Тобто, кіберзагрози не можна обмежувати якоюсь однією сферою і, частіше за все, настання певних наслідків може спричинити інші, тобто ланцюгова реакція.

Унаслідок неналежного правового регулювання в національному кібернетичному просторі України спостерігається низка негативних явищ, які створюють реальні та потенційні загрози кібернетичній безпеці. У 2014 році на території Автономної Республіки Крим та південно-східних регіонах України здійснювався інформаційно-психологічний тиск на населення України з боку засобів масової інформації Російської Федерації, спостерігалася інформаційна експансія (чи інтервенція) в національний інформаційний простір України, захоплювались стратегічні об’єкти української телекомунікаційної інфраструктури.

Поділяю наукову позицію про те, що з метою попередження зловживання інформацією та для захисту інформаційних прав сучасний стан забезпечення національної та кібернетичної безпеки України потребує розроблення науково обґрунтованої державної політики в цій галузі, визначення системи національних цінностей, життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави, визначення зовнішніх і внутрішніх загроз цим інтересам, пошуку ефективних заходів для забезпечення безпеки в усіх її сферах, захисту від інформаційних загроз та реалізації права на отримання достовірної інформації (права га доступ до інформації [34]). Паралельно усе вищевикладене свідчить про потребу прийняття нормативно-правових актів, в яких був би передбачений механізм захисту інформаційних прав від протиправних дій третіх осіб щодо інформації. Більше того, ухвалена Стратегія кібербезпеки за своїм змістом в концептуальному плані не відповідає змісту саме стратегії: вона не передбачає досягнення стратегічних цілей, немає стратегічного рівня управління і відповідних даним категоріям не оперує стратегічним інструментарієм: стратегічне планування, стратегічне прогнозування тощо. Відтак, пропоновані якісні зміни носять тимчасовий, максимум тактичний характер, оскільки в рамках даної стратегії неможливо досягти стратегічних переваг і сформувати стратегічний баланс інтересів міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій і національних інтересів України у кібернетичній сфері.

Розвиваючи далі ідею загроз у сфері кібербезпеки, зауважу, що існує залежність країни і в інформаційному, і смисловому вимірах. Це коли країні не вистачає власних новин чи власних фільмів, і вона заповнює ці прогалини чужим продуктом. Україна є чітким прикладом цієї ситуації [35]. Так само можу зазначити, що і Європа виявилася нездатною протистояти навалі інформаційного бруду з Росії, сформувати ефективну систему інформаційної політики, включаючи механізми нейтралізації дезінформаційних потоків з Росії.

Нашу думку підтверджують у своєму дослідженні і фахівці НІСД [28, c. 107], зазначаючи, що не лише Україна, а й Європа та світ загалом виявилися неготовими до дій Росії, що заперечують будь- які встановлені міжнародні правила поведінки держави. Неготовність охоплює весь спектр існування західної цивілізації: від свідомості пересічних громадян [36] до політичних процесів і процедур, необхідність дотримання яких використовується Росією для досягнення її зовнішньополітичних цілей.

Інформаційні інтервенції становлять суттєву загрозу кібернетичній безпеці, оскільки остання є частиною національної безпеки, та може завдавати шкоди як державі в цілому, так і окремим фізичним особам. Створення дієвої системи забезпечення кібернетичної безпеки вимагає від державних органів України чіткого визначення правових засад державної політики у цій сфері та своєчасного  реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світі в сфері забезпечення кібернетичної безпеки із можливістю застосування міжнародного досвіду.

При цьому, вибір конкретних засобів і способів забезпечення кібернетичної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам реальних та потенційних кібернетичних загроз життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави [35].

Нині виокремлюють такі загрози кібербезпеці і безпеці інформаційних ресурсів: уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак; фізична і моральна застарілість системи охорони державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом [37].

Знову акцентую увагу на постійному використанні законодавцями терміну «критична інфраструктура», при відсутності його легітимації в Україні.

Вперше в офіційних документах термін «критична інфраструктура» з’явився у 2006 р. у тексті Рекомендацій парламентських слухань з питання розвитку інформаційного суспільства, на жаль, без подальшого розвитку. В Стратегії національної безпеки «Україна у світі, що змінюється» (2012 р.) цей термін згадувався при визначенні шляхів зміцнення енергетичної безпеки та напрямів забезпечення інформаційної безпеки. В новій Стратегії національної безпеки України (2015 р.) термін «критична інфраструктура» використовується більш деталізовано. Вперше з-поміж «актуальних загроз національній безпеці» виокремлюються загрози критичній інфраструктурі, крім того окремо в підрозділі «Загрози кібербезпеці і безпеці інформаційних ресурсів» згадується вразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак. Також вперше з-поміж «основних напрямів державної політики в сфері національної безпеки» названо забезпечення безпеки критичної інфраструктури та визначені пріоритети такого напряму. Відсутність визначення терміну «критична інфраструктура» в українському законодавстві, і як наслідок, відсутність переліку об’єктів, які слід віднести до неї, неодноразово створювали перешкоду для ефективного виконання першочергових безпекових завдань та відвернення кіберзагроз (авт.).

Критична інфраструктура України – це системи та ресурси, фізичні чи віртуальні, що забезпечують функції та послуги, порушення яких призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності суспільства, соціально-економічного розвитку країни та забезпечення національної безпеки [38, С. 14—15].

Україна має швидко, надійно та ефективно реагувати на будь-які кіберзагрози, що неможливо без інтегрування та чіткої взаємодії всіх наявних ресурсів суб’єктів кібербезпеки. На засіданні Національного Центру кібербезпеки були розглянуті заходи щодо удосконалення системи зберігання, передачі та обробки даних державних реєстрів і баз даних із застосуванням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

Окрему увагу було приділено розбудові інтегрованої захищеної системи державних реєстрів, баз даних та дата-центрів для обробки та резервного збереження інформації і відомостей державних електронних інформаційних ресурсів. Підготовка відповідних фахівців для державних суб’єктів забезпечення кібербезпеки визначена актуальним питанням і така підготовка повинна відбуватись як в Україні, так і за її межами «відповідно до актуальних завдань, що стоять перед державою на цьому важливому напрямку» [39].

Аналіз законодавства у сфері кібербезпеки, а також організаційних заходів, спрямованих на розбудову ефективних систем кіберзахисту провідних країн світу свідчить, що ключові світові гравці вдосконалюють власні можливості з кіберзахисту відповідно до трансформації сучасних кіберзагроз.

Останнім часом фіксується суттєва зміна форм, суб’єктів і наслідків реалізації основних загроз кібербезпеці держав. Так, кібератаки стають все більш комплексними та складними, їх наслідки становлять загрозу ключовим національним інтересам, а їхніми організаторами або замовниками все частіше виявляються спецслужби іноземних держав чи терористичні організації.

Потреба реалізації ефективних заходів із протидії сучасним кібернетичним загрозам на національному рівні приводить до збільшення ролі в системах кібербезпеки країн спеціальних служб та правоохоронних органів, що мають контррозвідувальні функції і виконують завдання із протидії протиправній діяльності спецслужб іноземних держав та тероризму.

Аналізуючи системи кібербезпеки провідних країн світу можна висновувати, що нині не існує уніфікованої моделі побудови національної кібербезпекової системи. Водночас важливим питанням залишається створення належної нормативно-правової основи для подальшої розбудови ефективних кіберспроможностей, закладення ключових підвалин національної кібербезпеки.

Так, на сьогоднішній день понад 50-ти країн світу мають стратегії кібербезпеки (в Україні подібною є Стратегія національної безпеки – авт.), які визначають ключові поняття кібербезпекової сфери, кіберзагрози, основні принципи побудови безпечного кіберпростору, напрями реалізації державної політики у сфері кібербезпеки, наголошують на важливій ролі державно-приватного партнерства та міжнародного співробітництва у сфері забезпечення кібербезпеки.

Поділяю позицію про те, що одним із ключових питань організації ефективної роботи національних систем кібербезпеки залишається налагодження взаємодії між компетентними державними органами, які є суб’єктами кібернетичної безпеки, та здійснення координації з такої діяльності [40, с. 76].

Щодо зарубіжної практики протидії кіберзагрозам, зауважу наступне.

Наприклад, канадська стратегія кібербезпеки базується на тому, що метою забезпечення найсучаснішого використання кіберпростору, який є стратегічним активом, є прогнозування і протистояння кіберзагрозам, що виникають. У стратегії кібербезпеки Канади немає чіткого визначення дефініції «кібербезпека». Проаналізувавши цей документ можна розуміти кібербезпеку, як захист кіберсистем від шкідливого неправильного використання та від інших деструктивних атак. Автори стратегії приділяють уваги визначенню кібератаки, підкреслюючи, що кібербезпека – є засобом захисту від даних загроз [41].

На сьогоднішній день ключова роль у забезпеченні кібербезпеки Сполучених Штатів Америки належить Міністерству внутрішньої безпеки (МВБ), яке було створене в результаті повного реформування спеціальних служб і силових відомств США після подій 11 вересня 2001 року, що поставили на перший план питання національної безпеки держави та захист її критичної інфраструктури. Відповідно до прийнятого 25 листопада 2002 року комплексного нормативно-правового акту у сфері безпеки – закону США «Про внутрішню безпеку» (Homeland Security Act of 2002) – урядові структури, які займались забезпеченням комп’ютерної безпеки, перейшли під контроль цього новоствореного відомства. Вказаний закон також посилив відповідальність за комп’ютерні злочини (включаючи довічне ув’язнення), зобов’язав інтернет-провайдерів надавати інформацію про клієнтів за вимогою правоохоронних органів, розширив права останніх щодо можливості перехоплення інформації (прослуховування телефонних пере- говорів і перлюстрацію електронних повідомлень) без дозволу суду, визначив основні напрями діяльності федеральних органів з підвищення ефективності захисту критичної інфраструктури США від кібератак, у тому числі об’єктів стратегічного значення, що перебувають у приватній власності [40].

Щодо запозичень, які варто було б використати, так це, на мою думку, посилення відповідальності за комп’ютерні злочини та зобов’язання інтернет-провайдерів надавати інформацію про клієнтів за вимогою правоохоронних органів.

Значним досягненням у сфері забезпечення кібербезпеки є проведення відповідних конференцій. Вперше саміт з кібербезпеки – Cyber Security Summit – у рамках Мюнхенської безпекової конференції, було проведено не в Німеччині. Обговорення актуальних проблем кіберпростору відбулося в Кремнієвій долині – це дуже інноваційний організатор у всіх галузях кібербезпеки. Саме із цього регіону походять нові методи. Крім того, це міжнародне місце зустрічі [42].

Серед тем дискусії – протидія кібератакам, майбутнє ведення війн, розвиток норм і правил для кіберпростору, боротьба проти кібертероризму, а також економічне значення кібербезпеки [42].

Окремо варто зупинитися на реальних кіберзагрозах, які мали місце в Україні та світі.

Наприклад, міжнародна платіжна система SWIFT попередила про зростання кіберзагрози для банків, оскільки хакери знайшли нові способи проведення атак (13 грудня 2016 р.) [43].

А от американські сенатори, які обіймають високі посади в верхній палаті Конгресу США – республіканці  Джон Маккейн, Ліндсі Грем й демократи Чарльз Шумер і Джек Рід – оприлюднили спільне звернення щодо необхідності вивчити повною мірою кіберзагрозу з боку Росії [44]. Більше того, в березні минулого року в Сенат США було подано законопроект щодо протидії дезінформації та пропаганді [45].

Чільні представники спецслужб США заявили на слуханні в Конгресі, що Росія становить значну кіберзагрозу для військової, дипломатичної, торговельної і життєво важливої інфраструктури США [46]. Росія є повномасштабним актором у кіберпросторі, який створює головну загрозу уряду США, військовій, дипломатичній, комерційній, іншій критично важливій інфраструктурі та ключовим мережам постачання послуг через її високорозвинену наступальну кіберпрограму, застосування складних тактик, техніки та процедур [47].

Німецьке Федеральне управління з інформаційної безпеки повідомило парламентським партіям і фракціям в Бундестазі, а також окремим політикам про нещодавні атаки на їхні сервери і попередило про можливість повторення подібних атак. Джерелом нападів найрізноманітніші відомства Німеччини, включаючи розвідку, вважають хакерів, які діють за завданнями російських спецслужб. Висловлюється припущення про небезпеку маніпуляцій засобами шпигунства, дезінформації, кібератак і поширення неправдивих новин щодо результатів голосування на майбутніх виборах восени 2017 року до парламенту ФРН [48].

Європарламент ухвалив резолюцію щодо протидії російським ЗМІ. Резолюція має назву «Стратегічні комунікації ЄС як протидія пропаганді третіх сторін». У документі йдеться, що пропаганда є частиною «гібридної війни» і спрямована на те, щоб «спотворити правду, посіяти сумніви і ворожнечу між країнами союзу». У документі, зокрема, стверджується, що Росія надає фінансову підтримку опозиційним партіям і організаціям у країнах – членах ЄС, а також «використовує фактор двосторонніх міждержавних відносин для роз’єднання членів спільноти».  Основні інформаційні загрози Євросоюзу – це агентство Sputnik, телеканал RT, фонд «Русский мир» і підвідомче російському МЗС федеральне агентство «Росструдничество».

Серед інших джерел пропаганди, яким, згідно з резолюцією, має протистояти Євросоюз, називаються угруповання «Аль-Каїда» та «Ісламська держава» [49].

Президент України Петро Порошенко закликав світ протидіяти російській кіберзагрозі і спонукав США «бути великими знову», продемонструвавши лідерство у питанні глобальної безпеки [50].

В Україні розпочато створення Центру оперативного реагування на загрози у сфері кібернетичної безпеки, допомогу якому надає уряд США. Здійснюються заходи щодо впровадження в діяльність Міноборони та ЗСУ засобів із захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах з урахуванням стандартів провідних країн світу. Також розроблено проект Стратегії кібероборони України, який вже погоджений з представниками європейського командування Збройних сил США, Агенції з національної безпеки Чеської Республіки. Наразі цей документ знаходиться на розгляді профільного комітету Верховної Ради та апарату РНБО [51].

На жаль широкого обговорення даний законопроект не має, до його розроблення не залучені представники недержавних організацій, юристи, представники Національної академії правових наук, наукові школи з інформаційного права та інформаційної політики. Тому говорити про необхідність даного документи в якості окремого не має підстав. Виникає багато запитань передусім в необхідності даного документа за умови вже наявних: Стратегії національної безпеки України, Стратегії кібербезпеки, Закону України «Про основи національної безпеки України» тощо. Оскільки у нас немає змогу аналізувати конкретний текст документу дану дискусію винесу за межі даної статті.

Національний банк України та Незалежна асоціація банків України планують створити спільний центр реагування альянсу в банківській системі. Керівництвом НБУ презентовано проект створення «Центру реагування на інциденти кібернетичної безпеки у банківській системі та платіжному просторі України CERT-NBU». Відповідно до своєї головної мети створення CERT-NBU повинно допомогти у вирішенні проблем боротьби з кіберзагрозами і буде сприяти розвитку банківської системи України в цілому [52].

Також акцентую увагу на тому, що кібербезпека не може регулюватися лише на національному або європейському рівні, для цього необхідні глобальні зв’язки.

У питаннях протидії кіберзагрозам повинні застосовуватися принципово нові механізми. Ефективним засобом протидії кіберзагрозам може стати розбудова нових ліній оборони, однією з яких має стати міжнародне співробітництво між всіма зацікавленими акторами. З тим, щоб у разі кібератаки компетентні органи сторони, яка зазнала нападу, і сторони, з території якої походить кібератака, оперували механізмами оперативного сповіщення про такий інцидент, а також спільної боротьби з ним.

Саме тому надзвичайно важливо якомога швидше консолідувати зусилля держав для запобігання новітнім кіберзагрозам і одним із основних напрямків є зміцнення політичної довіри між урядами.

Більшість держав світу активно модернізує власні сектори безпеки у відповідності до викликів сучасності, і особливо – зважаючи на потенціал використання мережі Інтернет у військових цілях. Цей процес відбувається із: активним реформуванням систем управління відповідним сектором безпеки (створення спеціалізованих підрозділів, управлінських структур); впорядкуванням нормативного поля, що має забезпечити цілісність державної політики в даній сфері; активною роз’яснювальною роботою серед населення щодо небезпек кіберзагроз; збільшенням чисельності підрозділів, зайнятих у системі кіберзахисту; розробкою кіберозброєнь та проведення пробних військово‑розвідувальних акцій у кіберпросторі; посилення контролю за національним інформаційним простором (способами доступу, контентом тощо).

Вітчизняні реалії кібербезпекової сфери свідчать про низку важливих проблем, що заважають створити ефективно діючу систему протидії загрозам в кіберпросторі. До таких проблем в першу чергу відносяться: термінологічна невизначеність, відсутність належної координації діяльності відповідних відомств, залежність України від програмних та технічних продуктів іноземного виробництва, складнощі із кадровим наповненням відповідних структурних підрозділів.

Активну позицію щодо протидії кіберзагрозам займає і провідна міжнародна безпекова організація – НАТО (Cooperative Cyber Defence Centre of Excellence). Про рівень занепокоєності провідних держав світу у сфері кібербезпеки свідчить і бажання врегулювати на міжнародному рівні можливість визнання кібератаки «актом війни» [53].

У результаті здійсненого дослідження можу висновувати наступне.

Як на міжнародному, так і на національному рівнях відсутнє визначення «кіберзагроз» і це має негативні наслідки. Проаналізувавши деякі з існуючих дефініцій, визначаю «кіберзагрози» – протиправні карні дії суб’єктів інформаційних правовідносин, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини, суспільства та держави в цілому, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем, а також відносинам щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Сутність кіберзагроз становлять їх суб’єкти, тобто суб’єкти інформаційних правовідносин, а об’єктом є безпосередньо інформація. Інформаційні інтервенції становлять суттєву загрозу кібернетичній безпеці. Загрози можуть бути як внутрішні, так і зовнішні. Для розробки дієвого механізму протидії кіберзагрозам Україні варто за приклад існуючу практику зарубіжних країн та міжнародної спільноти та привести її у відповідність до українських реалій.

Список використаних джерел:

1. 1.            Стратегія національної безпеки України : Указ Президента України №287/2015 від 26.05.2015 р. : Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/287/2015.
2. 2.            Дорожня карта Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між Радою національної безпеки і оборони України та Міжнародним секретаріатом НАТО ; Режим доступу : http://mfa.gov.ua/mediafiles/sites/nato/files/Roadmap_Ukr.pdf.
3. 3.            Стратегія кібербезпеки України : Указ Президента України № 96/2016 від 15.03.2016 р. ; Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016.
4. 4.             Шеломенцев В. П. Правове забезпечення системи кібернетичної безпеки України та основні напрями її удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2012. – Вип. 1. – С. 312-320.
5. 5.              Лікан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
6. 6.             Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. 7.             Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. 8.             Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / Мандзюк О. А. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
9. 9.             Баскаков В. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конф., (Київ, 20 груд. 2010 р.). — К., 2010. — С. 64—66.
10. 10.         Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / М. І. Дімчогло // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 22—24.
11. 11.         Залізняк В. А. Інформаційна безпека як інститут інформаційного права України / В. А. Залізняк // Актуальні проблеми зміцнення державності і національної єдності України : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2010. — С. 46—48.
12. 12.         Збінський Є. Ф. Захист податкової таємниці як складова інформаційної безпеки / Є. Ф.Збінський // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 84—85.
13. 13.         Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
14. 14.         Логінов О. В. Гносеологічний аспект управління інформаційною безпекою України / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2004. — № 2. — С. 153—161
15. 15.         Максименко Ю. Є. Міжнародно-правові та європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства / Ю. Є. Максименко // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України : матеріали наук.-прак. конф., (м. Київ, 6 груд. 2005 р.) / Київський націон. ун-т внутр. справ. — К., 2005. — С. 58—66.
16. 16.         Стоєцький О. В. Адміністративна відповідальність за порушення у сфері інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 “Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право“/ О. В. Стоєцький ; Запорізький. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
17. 17.         Татарникова К. Г. Засади комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : матеріали ХVІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу [«Україна в Євроінтеграційних процесах»], (м. Київ, 16-17 лют. 2013 р.). — К., 2013. — Вип. 21, т. 1. — С. 226—229.
18. 18.         Череповський К. П. Елементи структуризації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 40—44.
19. 19.         Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
20. 20.         Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
21. 21.         Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти : [монографія] / за заг. ред. Бандурки О. М. — Харків : Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 368 с.
22. 22.         Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики) : [монографія] / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України» 2010. — 388 с.
23. 23.         Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України : [навч. посібн.] / [B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.]; за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
24. 24.         Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / Цимбалюк В. С. — К. : Освіта України, 2011. — 426 с.
25. 25.         Цимбалюк В. С. Концепція кодифікації законодавства України про інформацію / В. С. Цимбалюк // Інформаційні технології в глобальному управління : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 29.10.2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О. С. — С. 73 — 91.
26. 26.         Сопілко І. В. Інформаційні загрози та безпека сучасного українського суспільства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://jrnl.nau.edu.ua/index.php/UV/article/viewFile/8181/9770.
27. 27.         «Віртуальний ворог»: як захистити бізнес від кібератак? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.polukr.net/uk/blog/2016/08/virtualnyj-voroh-jak-zahistiti-biznes-vid-kiberatak/.
28. 28.         Баровська А. В. Функціональний аналіз сфери стратегічних комунікацій / А. В. Баровська, Д. В. Дубов // Стратегічні пріоритети. — № 4 (41). — 2016. — С. 105—112.
29. 29.         Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf.
30. 30.         Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
31. 31.         Куцаєв В. В., Живило Є. О., Срібний С. П., Черниш Ю.О. Розширення термінології сучасного кіберпростору / Куцаєв В. В., Живило Є. О., Срібний С. П., Черниш Ю. О. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru/pdf/2014/3Sm/1387.doc.
32. 32.         Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України від 08.07.2009 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/514/2009.
33. 33.         Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» / Д. С. Мінін // [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka.
34. 34.         Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
35. 35.         Діордіца І. В. Інформаційні інтервенції як загроза кібернетичній безпеці / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/informacijni-intervencii-yak-zagroza-kibernetichnij-bezpeci/.
36. 36.         Єрмоленко В. Голландський референдум про Україну: 5 сценаріїв. URL: http://www.hromadske.tv/world/gollandskii- referendum-pro-ukrayinu-5-stsenariyiv.
37. 37.         Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегію національної безпеки України» : Указ Президента України, від 6 травня 2015 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/287/2015.
38. 38.         Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. —К. : НІСД, 2015. — 176 с.
39. 39.         Турчинов вимагає швидкої реакції на кіберзагрози, 7 жовтня 2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.newsru.ua/ukraine/07oct2016/turchinovkiber.html.
40. 40.         Климчук О. О. Роль і місце спецслужб та правоохоронних органів провідних країн світу в національних системах кібербезпеки / О. О. Климчук, Н. А. Ткачук // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. —2015. — № 3. — С. 75-83.
41. 41.         Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» / Д. С. Мінін // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka.
42. 42.         Кіберзагрози і кібербезпека: чи здатні фахівці протистояти хакерам? 19.09.2016 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukr.obozrevatel.com/news/34918-kiberzagrozi-i-kiberbezpeka-chi-zdatni-fahivtsi-protistoyati-hakeram.htm.
43. 43.         SWIFT попередила світові банки про високу кіберзагрозу [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.depo.ua/ukr/svit/swift-poperedila-svitovi-banki-pro-visoku-kiberzagrozu-13122016123500.
44. 44.         Сенатори США від обох партій виступили із заявою щодо російських кібератак,  12 грудня 2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2016/12/12/7129541.
45. 45.         Countering Information Warfare Act of 2016. — Режим доступу: https://www.congress.gov/bill/114th- congress/senatebill/2692/text.
46. 46.         Спецслужби США: Росія – кіберзагроза усій життєво важливій інфраструктурі Штатів, 05.01.2017 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zik.ua/news/2017/01/05/spetssluzhby_ssha_rosiya__kiberzagroza_usiy_zhyttievo_vazhlyviy_infrastrukturi_1021403.
47. 47.         Розвідка США назвала Росію головною кіберзагрозою, 05.01.2017 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/5/7131747.
48. 48.         Російська кіберзагроза, 26 вересня 2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/a/28014684.html.
49. 49.         Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо протидії російській пропаганді, 23.11.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://glavcom.ua/news/jevropeyskiy-parlament-uhvaliv-rezolyuciyu-shchodo-protidiji-rosiyskiy-propagandi-384228.html.
50. 50.         Порошенко закликав США «бути великими знову»,   19.01.2017 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/19/7132837.
51. 51.         У Міноборони анонсували створення Центру реагування на кіберзагрози, 30.11.2016 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.unian.ua/society/1653082-u-minoboroni-anonsuvali-stvorennya-tsentru-reaguvannya-na-kiberzagrozi.html.
52. 52.         НБУ і НАБУ створять центр реагування на кіберзагрози в банківській системі, 04.10.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://wz.lviv.ua/news/184233-nbu-i-nabu-stvoriat-tsentr-reahuvannia-na-kiberzahrozy-v-bankivskii-systemi.
53. 53.         Сучасні тренди кібербезпекової політики: висновки для України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/294.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

В статті автор акцентував увагу на тому, що серед науковців відсутнє єдине тлумачення «кібербезпеки», а також на законодавчому рівні немає уніфікованої дефініції. Запропонував авторське розуміння «кібербезпеки» у вузькому сенсі та широкому сенсі. Аргументував положення про те, що побудова дієвої системи забезпечення кібернетичної безпеки вимагає від державних органів України чіткого визначення державної політики у цій сфері та випереджального реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світі в сфері забезпечення кібернетичної безпеки. Розвиток національної системи кібербезпеки повинен супроводжуватись відповідними корективами у процесі реформування сектору безпеки та оборони, а функціонування вказаної системи є неможливим без тісної співпраці з приватним сектором.

Ключові слова: кібербезпека, система кібербезпеки, національна система кібербезпеки, Національний координаційний центр кібербезпеки, інформація, кіберполіція.

Аннотация

В статье автор акцентировал внимание на том, что среди ученых отсутствует единое толкование «кибербезопасности», а также на законодательном уровне оно не унифицированно. Предложил авторское понимание «кибербезопасности» в узком и широком смысле. Аргументировал положение о том, что построение действенной системы обеспечения кибернетической безопасности требует от государственных органов Украины четкого определения государственной политики в этой сфере и опережающего реагирования на динамичные изменения, происходящие в мире в сфере обеспечения кибернетической безопасности. Развитие национальной системы кибербезопасности должно сопровождаться соответствующими коррективами в процессе реформирования сектора безопасности и обороны, а функционирование указанной системы невозможно без тесного сотрудничества с частным сектором.

Ключевые слова: кибербезопасность, система кибербезопасности, национальная система кибербезопасности, Национальный координационный центр кибербезопасности, информация, киберполиция.

Summary

It was noted that there is no unique interpretation of “cybersecurity” among scientists and the uniform legislation definition also doesn’t exist.

It was defined that “information” is the main object of legal information relations which can take place in cyberspace.

It was offered the author’s understanding of the cybersecurity. “Cybersecurity” (in the narrow sense) – is a condition of the individual, society and state in which risk is absent. And in the broad sense “cybersecurity” – is the state of protection of vital interests of man and citizen, society and the state in cyberspace, where it is possible to create smooth gathering, receipt, possession, use, distribution, security and protection of information. Cyber security system – it is a set of bodies which are involved in the maintenance of the cyber security.

It was marked that the building of an effective system of cyber security requires from the state bodies of Ukraine to define clearly the public policy in this area and anticipatory responses to dynamic changes occurring in the world in the area of the cyber security. The system of the cyber security of Ukraine consists of such basic elements: all national system of combating of the cybercrime and cyber terrorism; all national system of the cyber protection of the objects of the national critical infrastructure.

The development of the national cyber security system must be accompanied by appropriate adjustments in the process of reforming of the defense and security sector, and operation of this system is impossible without close cooperation with the private sector

Keywords: cyber security, cyber security system, the national cyber security system, National Cyber Security Co-ordination Centre, information, cyber police.

Стрімкий розвиток інформаційних технологій поступово трансформує світ. Відкритий та вільний кіберпростір розширює свободу і можливості людей, збагачує суспільство, створює новий глобальний інтерактивний ринок ідей, досліджень та інновацій, стимулює відповідальну та ефективну роботу влади і активне залучення громадян до управління державою та вирішення питань місцевого значення, забезпечує публічність та прозорість влади.

Водночас переваги сучасного цифрового світу та розвиток інформаційних технологій обумовили виникнення нових загроз національній та міжнародній безпеці. Поряд із інцидентами природного (ненавмисного) походження зростає кількість та потужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих держав, груп та осіб.

Поширюються випадки незаконного створення, збирання, одержання,  зберігання,  використання, поширення, охорони, захисту інформації, незаконних фінансових операцій, крадіжок та шахрайства у мережі Інтернет. Кіберзлочинність стає транснаціональною та здатна завдати значної шкоди інтересам особи, суспільства і держави в цілому.

Агресія Російської Федерації, що триває й донині, інші докорінні зміни у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі України вимагають невідкладного створення національної системи кібербезпеки як складової системи забезпечення національної безпеки України [1]. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми статті.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні: визначити поняття кібербезпеки, сформулювати існуючі доктринальні підходи щодо даної дефініції, запропонувати модель національної системи кібербезпеки та визначити пріоритетні загрози їй.

Виходячи з цього метою статті є дослідження поняття та змісту національної системи кібербезпеки.

У роботі використано наукові значну кількість праць науковців різних сфер. Окремо виділю наукову школу В. А. Ліпкана [2-6], Черноног О. О. [7], Баранов О. А. [8], Запорожець О. Ю.  [9], Шеломенцев В. П. [10], Куцаєв В. В., Живило Є.О., Срібний С. П., Черниш Ю. О. [11], Петров В. В. [12]. Але відсутність єдиного підходу до визначення кібербезпеки та абсолютної недослідженості національної системи кібербезпеки і є підґрунтям проведення наукових досліджень.

Виклад основного матеріалу

На сьогоднішній день провідні держави світу та суспільство в цілому все більшою мірою покладаються і, відповідно, залежать від безперешкодного функціонування п’ятого простору – кіберпростору, під яким пропонується розглядати сукупність взаємопов’язаних інформаційних ресурсів, програмного забезпечення, баз та банків даних, що обробляються в комп’ютерних мережах і пов’язаній з ними інфраструктурі, разом з об’єктами, що підпадають під їх контроль та управління. Захист інтересів держав та громадян в кіберпросторі стає життєво важливим завданням, яке перетворює безперешкодне використання ІТ-мереж на питання безпеки й оборони. Потенційна небезпека може загрожувати системам державного та військового управління, економіки та промисловості.

Україна інтегрована у світовий кіберпростір і відповідно зазнає різних загроз і негативних впливів, пов’язаних з його розвитком (зокрема від наслідків суперництва США і ЄС з РФ та КНР), що гостро актуалізує проблеми кібербезпеки на загальнодержавному рівні. Це призводить до необхідності концептуального розуміння нової кібербезпекової реальності, впорядкування внутрішнього нормативно-правового поля, визначення повноважень відомств та організацій, задіяних у забезпеченні кібербезпеки держави і вирішення комплексу проблем, пов’язаних із розбудовою національної системи кібербезпеки.  Найбільш ефективним шляхом вирішення зазначених питань є побудова національної моделі кібербезпеки та розробка першочергових напрямків діяльності державного та приватного секторів у сфері кібербезпеки [7].

Все ширше використання в останні 30-40 років у найрізноманітніших сферах життєдіяльності суспільства комп’ютерних і телекомунікаційних технологій, у тому числі Інтернет-технологій, разом з великою кількістю переваг привнесло також і чималу кількість загроз. Реалізація цих загроз може завдати значної шкоди як на мікро, так і на макрорівні в рамках суверенних держав, а також і в світовому масштабі. Це призвело до розуміння необхідності вирішення проблеми нейтралізації або мінімізації цієї нової сукупності загроз. Одночасно з цим виникає термін «кібербезпека».

Вважають, що вперше він виник у середині 1990-х років, коли уряд США став досліджувати цю тему. З того часу відбулося досить багато міжнародних і національних форумів, конференцій, семінарів на різних рівнях, опубліковано багато наукових робіт, присвячених найрізноманітнішим аспектам кібербезпеки. Велика кількість країн прийняли або розробляють стратегії кібербезпеки (США, Німеччина, Франція, Канада та багато інших) [8]. У цих умовах актуальною є проблема визначення змісту терміну «кібернетична безпека».

Деякі науковці вважають, що останнім часом термін cybersecurity все частіше і частіше використовується, але при цьому багато керівників служб безпеки і просто експерти з інформаційної безпеки досі плутаються в тому, коли і як використовувати цей термін [13], тому пропоную проаналізувати деякі із існуючих доктринальних та законодавчих дефініцій категорії, яка і становить науковий інтерес нашого дослідження.

Наголошую на тому, що серед науковців відсутнє єдине тлумачення «кібербезпеки», а також на законодавчому рівні немає уніфікованої дефініції.

Кібербезпека – це деякий стан систем, за якого нейтралізуються загрози доступності, цілісності або конфіденційності даних, що циркулюють в інформаційних системах [8]. На мою думку, дана дефініція є незрозумілою, перш за все, через відсутність пояснення, стан якої саме системи, звичайно, можна припускати, що системи, яка існує в кіберпосторі, але, у випадку науки, потрібна конкретика.

Також під «кібербезпекою» пропонується розуміти окремий випадок інформаційної безпеки, поява якого обумовлена використанням комп’ютерних систем та/або телекомунікаційних мереж. В такому випадку сформульовано визначення: кібербезпека – інформаційна безпека в умовах використання комп’ютерних систем та/або телекомунікаційних мереж. Або ж розгорнуте визначення: кібербезпека – це такий стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави в умовах використання комп’ютерних систем та/або телекомунікаційних мереж, за якого мінімізується завдання їм шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки функціонування інформаційних технологій; несанкціоноване поширення, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації [8]. Тобто, наскрізною категорією даної дефініції є «інформація», яка і є основним об’єктом інформаційних правовідносин, шо можуть мати місце у кіберпросторі.

Варто наголосити на тому, що серед основних ознак інформації виокремлюють системність, селективність, субстанціональну несамостійність, наступництво, невичерпність, масовість, здатність трансформуватися, здатність до обмеження, універсальність, якість.

Пропонуються виключно юридичні особливості та властивості інформації, основними з яких є: фізична невідчужуваність; відособленість; властивість інформаційної речі; властивість тиражування (розповсюджуваність); властивість організаційної форми; властивість екземплярності.

Інформація може тиражуватися й поширюватися в необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту, і це також є її специфічною особливістю. Вона може бути відома багатьом, а якщо зберігається на матеріальному носії – то й належати одночасно необмеженій кількості осіб.

До основних характеристик інформації можна віднести й: цільове призначення, обсяг, цінність, повноту, надійність, вірогідність, надмірність, швидкість передавання та переробки інформації [6, С. 44]. Таким чином, існування цих ознак і їх непорушнісь і будуть підвалинами кібербезпеки.

Під кібербезпекою розуміється деяка сукупність необхідних і відповідних заходів, в результаті реалізації яких досягається мінімізація ризиків [14]. На мою думку дане тлумачення є досить звуженим та не розкриває основної сутності поняття. Аргументом щодо даного твердження виступає етимологічне тлумачення двох складових даної правової категорії – кібер та безпека. У Великому тлумачному словнику української мови «кібер» або «кібернетичний» – стосується до кібернетики; який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики [15, C. 308]. А «безпека» – стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує [15, C. 106], тобто відсутність небезпеки. В запропонованому визначенні абсолютно відсутні ці дві категорії, хоча вони і є його понятійно-категорійним апаратом.

Кібербезпека – захист кіберсистем від шкідливого неправильного використання та від інших деструктивних атак [8]. Я не підтримую даного тлумачення, оскільки в ньому відсутні приклади, або ж пояснення, що ж є неправильним використанням чи іншими деструктивними атаками. Припускаю, що дані дії повинні бути спрямованими проти інформації, як було зазначено вище – об’єкт правовідносин.

Продовжуючи аналіз даного визначення, зауважу, що окремо виділяють дії, що порушують безпеку інформаційних мереж і систем:

-  перехоплення електронної комунікації, копіювання або модифікація даних;

-  неавторизований доступ до комп’ютера або комп’ютерних мереж;

-  деструктивні атаки на мережі, зокрема атаки на доменні імена, перевантаження мережі штучними повідомленнями, атаки, спрямовані на порушення маршрутизації;

-  шкідливе програмне забезпечення;

-  підробка веб-сайтів;

-  безпекові інциденти як наслідок непередбачених і ненавмисних подій, таких як природні катаклізми, збої у роботі апаратних засобів та програмного забезпечення, людські помилки [9, C. 36].

Кібербезпека – захист інформаційних систем, що входять до складу кіберпростору, від нападів, забезпечення конфіденційності, цілісності та доступності інформації, яка обробляється в цьому просторі, виявлення та протидія атакам і кіберінцидентам [16]. На мою думку, доречним в даній дефініції було б уточнення, що саме є основними елементами інформаційних систем, як складного явища. Структуру інформаційної системи складає сукупність окремих її частин – підсистем. Підсистема – це частина системи, яка виділена за певною ознакою. Тому структура будь-якої інформаційної системи може бути представлена як сукупність підсистем, що забезпечують інформаційне, технічне, математичне, програмне, організаційне і правове забезпечення [17, C. 60].

Кібернетична безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави в кібернетичному просторі. Визначення терміну «кібернетичної безпеки» базується на визначенні терміну  «кібернетичний простір» під яким розуміється «середовище, яке виникає в результаті функціонування на основі єдиних принципів і за загальними правилами інформаційних (автоматизованих), телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем». Виходячи із наданого визначення під середовищем можна розуміти сукупність інформаційних (автоматизованих), телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем.

Постає питання ідентифікації «життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави» в цьому середовищі. Питання явно риторичне тому, що в такому середовищі не відбуваються та і не можуть в принципі відбуватись ніякі суспільні відносини між суб’єктами (людина, громадянин, суспільство, держава).

Таким чином, невдале визначення терміну «кібернетична безпека» логічно приводить до некоректного визначення предмета зазначеної стратегії, її цілей, а, саме головне, до неправильного визначення комплексу заходів щодо її впровадження [18].

З урахуванням того, що проблема кібербезпеки носить глобальний, а не лише локальний, характер, досить цікавою видається позиція міжнародних організацій. Так, Міжнародний телекомунікаційний союз (International Telecommunication Union, ITU) у своїй Рекомендації дає таке визначення: кібербезпека – це набір засобів, стратегії, принципи забезпечення безпеки, гарантії безпеки, керівні принципи, підходи до управління ризиками, дії, професійна підготовка, практичний досвід, страхування та технології, які можуть бути використані для захисту кіберсередовища, ресурсів організації та користувача [19].В даній дефініції з’являється ще одна категорія «кіберсередовище», припускаю, що його можна ототожнювати із кіберпростором. Але наявність нових і почасти неузгоджених понять призводить до їх сплутування, неправильного тлумачення та застосування.

Пропоную узагальнене авторське розуміння «кібербезпеки» (у вузькому сенсі) – стан індивіда, суспільства та держави в якому відсутня будь-яка небезпека. А в широкому сенсі «кібербезпека» – стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави в кібернетичному просторі, в якому є можливим безперешкодне створення,  збирання, одержання,  зберігання,  використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Зазначу, що зміст будь-якого явища – його сутність, внутрішня особливість [15, C. 168], отже зміст національної системи кібербезпеки і становитимуть її певні ознаки та особливості.

Під системою розуміється сукупність яких-небудь елементів, одиниць, частин, об’єднуваних за спільною ознакою, призначенням [15, C. 368]. Таким чином, система кібербезпеки – сукупність органів, які задіяні до забезпечення кібербезпеки.

Як система кібернетичної безпеки (система кібербезпеки) розглядається сукупність спеціальних суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки, засобів та методів, що ними використовуються, а також комплекс відповідних взаємопов’язаних правових, організаційних та технічних заходів, що ними здійснюються [10, C. 300].

Система кібернетичної безпеки – сукупність узгоджених за завданнями елементів кібернетичної безпеки, які комплектуються та розгортаються за єдиним замислом і планом в кібернетичному просторі для забезпечення кібернетичної безпеки інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем [11].

Погоджуюся з тим, що побудова дієвої системи забезпечення кібернетичної безпеки вимагає від державних органів України чіткого визначення державної політики у цій сфері та випереджального реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світі в сфері забезпечення кібернетичної безпеки. При цьому, вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення кібернетичної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам реальних та потенційних кібернетичних загроз життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави. Організаційне забезпечення системи кібербезпеки також можна розглядати як цілеспрямовану діяльність суб’єкту забезпечення кібербезпеки, пов’язану зі:

– створенням і впорядкуванням (розвитком) організаційних структур, найбільш доцільних для забезпечення безпеки у кіберпросторі;

– впорядкуванням (налагодженням) процесу управління у сфері забезпечення безпеки у кіберпросторі, забезпеченням найліпших умов для прийняття та реалізації відповідних управлінських рішень.

Організаційне забезпечення системи кібербезпеки характеризується місцем і роллю спеціальних суб’єктів (відповідних державних органів та їх спеціалізованих підрозділів), їх функціями, повноваженнями, а також підставами, умовами і напрямами їх взаємодії при здійсненні заходів із забезпечення безпеки у кіберпросторі.

Серед суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки виділяють загальні та спеціальні.

До загальних суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки відносяться: Президент України; Верховна Рада України; Рада національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; Збройні Сили України; Служба безпеки України; Служба зовнішньої розвідки України; Національний банк України; інші міністерства та центральні органи виконавчої влади; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; суб’єкти підприємницької діяльності різних форм власності у сфері виробництва інформаційних продуктів та надання інформаційних послуг.

Спеціальними суб’єктами забезпечення кібернетичної безпеки є державні органи, крім загальних функцій, уповноважені на здійснення боротьби з кіберзлочинністю та кібертероризмом, а також на забезпечення кібернетичного захисту об’єктів національної критичної інфраструктури. До таких суб’єктів відносяться: Міністерство внутрішніх справ України; Служба безпеки України; Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України; Міністерство юстиції України; Генеральна прокуратура України.

Підтримую думку по доцільність виокремлення у системі кібернетичної безпеки України таких основних елементів: загальнодержавна система протидії кіберзлочинності та кібертероризму; загальнодержавна система кібернетичного захисту об’єктів національної критичної інфраструктури.

При цьому, під загальнодержавною системою протидії кіберзлочинності та кібертероризму розуміється сукупність спеціальних суб’єктів протидії кіберзлочинності та кібертероризму, засобів і методів, що ними використовуються, а також комплекс відповідних взаємопов’язаних правових, організаційних та технічних заходів, що ними здійснюються [10, C 299].

Наприклад, у Європейському Союзі у зв’язку з розумінням важливості проблеми кібербезпеки в 2004 році було створено Європейське агентство з мережевої та інформаційної безпеки, місією якого є допомога Спільноті в забезпеченні особливо високого рівня мережевої та інформаційної безпеки; допомагати Комісії, державам-членам та бізнес-спільнотам у виконанні вимог мережної та інформаційної безпеки, у тому числі нинішнє та майбутнє законодавство Спільноти [14].

Основними завданнями агентства є інформування громадськості про нові віруси, атаки хакерів і проблеми з безпекою інформаційного простору Європи, а також розслідування епідемій електронних вірусів і електронних атак. Особливо підкреслюється, що ENІSA не збирається відігравати роль кіберполіцейських, оскільки для силових операцій є інші структури, а послужить консультативним органом, що надає посильну допомогу як у затриманні злочинців, так і в запобіганні вчиненні злочинів. Агентство планує розробляти і розповсюджувати навчальні посібники, а також проводити навчання персоналу інформаційним ризикам і способам захисту даних. Планується і проведення науково-дослідницької роботи в галузі захисту інформації [14].

Щодо України, то слід зазначити, що практично всі національні стратегії щодо забезпечення кібербезпеки і переважна більшість експертів пов’язують проблематику кібербезпеки саме з використанням у процесі людської діяльності комп’ютерних систем і телекомунікаційних мереж (до останніх належить і мережа Інтернет) [18], а Національний координаційний центр кібербезпеки має стати системоутворюючим елементом всієї системи кібербезпеки та кіберзахисту України. До складу Центру увійшли представники ключових державних органів, які відповідають за весь спектр питань протидії широкому спектру кіберзагроз [22].

У розвинених країнах кібербезпека і стратегія кібероборони – важлива складова забезпечення миру. Найбільше в цій сфері досягли успіху США і Ізраїль, де є підрозділи кібервійськ.

Кіберпростір давно перетворився в п’ятий вимір ведення війни крім суші, моря, повітря і космосу. Загальносвітовою є стійка тенденція зростання числа комп’ютерних атак на важливі об’єкти національних інфраструктур іноземних країн, що призводило й призводить до завдання шкоди державам через спотворення та витоки важливої для них інформації, блокування виробничих процесів на стратегічних об’єктах. Зазначене зумовило зміну зовнішньополітичних доктрин провідних ядерних країн світу, згідно з якими кібератаки прирівнюються до військових дій та передбачають можливість завдання воєнних ударів у відповідь.

Наприклад, за кілька днів до виборів президента хакерські угрупування спробували вивести з ладу сайт ЦВК і систему Вибори. За словами СБУ, велика частина кібератак була проведена з Росії [23]. Або ж хакерська атака на електромережу в Україні, яка була першою в історії кібератакою на об’єкти постачання, що призвела до перебоїв у подачі електроенергії, які відбулися на заході України 23 грудня 2015 року [24]. Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань в черговий раз піддався DDоS-атаці [25]. Також Всесвітнє антидопінгове агентство (WADA) і Спортивний арбітражний суд (CAS) піддалися хакерській атаці [26].

На сайт Bellingcat здійснювались хакерські атаки з метою дискредитувати результати їхнього дослідження, більшість з яких підтвердила у своєму звіті міжнародна слідча група в Нідерландах [27]. У США ініціюють введення санкцій проти РФ через кібератаки [28].

Протистояння в кіберпросторі є небезпечною складовою гібридної війни, розв’язаної проти України, тому потрібно швидко, надійно та ефективно реагувати на будь-які кіберзагрози, що неможливо без інтегрування та чіткої взаємодії всіх наявних ресурсів суб’єктів кібербезпеки. Окрім відпрацювання ефективного реагування на кібератаки та кіберінциденти, необхідно вибудувати активний захист кіберпростору, створюючи належні умови для інституційного та технологічного забезпечення кібербезпеки [29]. Наприклад, у 2016 році поліція отримала близько 10 тис. заяв про кіберзлочини [30].

Очевидною є необхідність створення Національної системи кібербезпеки як одного з елементів забезпечення національної безпеки держави, коли нею будуть займатися відповідні підрозділи СБУ, кіберзахистом – відповідні підрозділи ДСТСЗІ (Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації), а боротьбою з кіберзлочинністю – відповідні підрозділи МВС. Координацію та ефективну взаємодію буде забезпечувати відповідний підрозділ РНБО України [31], тобто, нагальною є потреба підготовки та прийняття відповідних нормативно-правових актів та внесення змін до існуючих.

Нині у цього ДСТСЗІ відсутні як повноваження, так і інструментарій та важелі впливу в цій сфері. Разом із тим позитивним є той факт, що в системі Держспецзв’язку функціонує спеціалізований підрозділ, про який уже згадувалося, – команда реагування на комп’ютерні інциденти (CERT-UA) [12, C. 128] .

Розвиток національної системи кібербезпеки повинен супроводжуватись відповідними корективами у процесі реформування сектору безпеки та оборони.

Зауважу, що Верховна Рада у першому читанні підтримала закон про основні засади забезпечення кібербезпеки України. Метою закону є створення національної системи кібербезпеки як сукупності політичних, соціальних, економічних та інформаційних відносин разом із організаційно-адміністративними та техніко-технологічними заходами шляхом комплексного підходу у тісній взаємодії державного і приватного секторів та громадянського суспільства [32].

Незрозумілим є те положення, що у Положенні про Національний координаційний центр кібербезпеки закріплені його завдання і, з-поміж інших, здійснення аналізу стану кібербезпеки та результатів проведення огляду національної системи кібербезпеки, стану забезпечення кадрами національної системи кібербезпеки та підготовка пропозицій щодо її удосконалення [33], а от нормативно-правовий акт, в якому б тлумачилися всі аспекти даної системи, до сих пір відсутній.

Національна система кібербезпеки як насамперед система взаємодії суб’єктів кібербезпеки має об’єднати спецслужби, правоохоронні органи, державні органи, що здійснюють регулювання у сфері інформатизації, телекомунікацій та захисту інформації, для своєчасного виявлення, попередження та припинення кіберзагроз, усунення передумов до їх настання та мінімізації негативних наслідків від їх реалізації.

Функціонування вказаної системи є неможливим без тісної співпраці з приватним сектором – операторами та провайдерами телекомунікації, власниками та розпорядниками критичних об’єктів інформаційної інфраструктури держави, компаній, діяльність яких  пов’язана зі сферою інформаційної безпеки [12, C. 128].

Для забезпечення кібербезпеки надзвичайно важливо розуміти загрози  кіберпростору.

Кібернетичні загрози (кіберзагрози) – наявні та/ або потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем [11].

При цьому можна виділити таку типологію кібернетичних загроз:  кібервійна; кібертероризм; кібершпигунство; кіберзлочинність [12, C. 130].

Як зазначено у Стратегії національної безпеки України, то актуальними загрозами кібербезпеці і безпеці інформаційних ресурсів є: уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак; фізична і моральна застарілість системи охорони державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом.

Пріоритетами забезпечення кібербезпеки і безпеки інформаційних ресурсів є: розвиток інформаційної інфраструктури держави; створення системи забезпечення кібербезпеки, розвиток мережі реагування на комп’ютерні надзвичайні події (CERT); моніторинг кіберпростору з метою своєчасного виявлення, запобігання кіберзагрозам і їх нейтралізації; розвиток спроможностей правоохоронних органів щодо розслідування кіберзлочинів; забезпечення захищеності об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів від кібератак, відмова від програмного забезпечення, зокрема антивірусного, розробленого у Російській Федерації; реформування системи охорони державної таємниці та іншої інформації з обмеженим доступом, захист державних інформаційних ресурсів, систем електронного врядування, технічного і криптографічного захисту інформації з урахуванням практики держав-членів НАТО та ЄС; створення системи підготовки кадрів у сфері кібербезпеки для потреб органів сектору безпеки і оборони; розвиток міжнародного співробітництва у сфері забезпечення кібербезпеки, інтенсифікація співпраці України та НАТО, зокрема в межах Трастового фонду НАТО для посилення спроможностей України у сфері кібербезпеки [1].

Таким чином, резюмуючи вищезазначені положення, зроблено наступні висновки. Негативним явищем є те, що серед науковців відсутнє єдине тлумачення «кібербезпеки», а також на законодавчому рівні немає уніфікованої дефініції. Наскрізною категорією даної дефініції є «інформація», яка і є основним об’єктом інформаційних правовідносин, шо можуть мати місце у кіберпросторі. «Кібербезпеки» (у вузькому сенсі) – стан індивіда, суспільства та держави в якому відсутня будь-яка небезпека. А в широкому сенсі «кібербезпека» – стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави в кібернетичному просторі, в якому є можливим безперешкодне створення,  збирання, одержання,  зберігання,  використання, поширення, охорони, захисту інформації. Система кібербезпеки – сукупність органів, які задіяні до забезпечення кібербезпеки.

Побудова дієвої системи забезпечення кібернетичної безпеки вимагає від державних органів України чіткого визначення державної політики у цій сфері та випереджального реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світі в сфері забезпечення кібернетичної безпеки. У системі кібернетичної безпеки України доцільним є виділення таких основних елементів: загальнодержавна система протидії кіберзлочинності та кібертероризму; загальнодержавна система кібернетичного захисту об’єктів національної критичної інфраструктури. Розвиток національної системи кібербезпеки повинен супроводжуватись відповідними корективами у процесі реформування сфери національної безпеки, а функціонування вказаної системи є неможливим без тісної співпраці з приватним сектором.

Список використаної літератури:

1. Стратегія національної безпеки України від  15.03.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/96/2016
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання, 2002. — 254 с.
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
4. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
5. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с
6. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
7. Черноног О. О. Напрями підвищення ефективності забезпечення кібербезпеки інформаційних технологій  в системі публічного управління [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru
8. Баранов О. А. Про тлумачення та визначення поняття «кібербезпека» / О. А. Баранов [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   ippi.org.ua
9. Запорожець О. Ю.  Політика європейського союзу в сфері інформаційної безпеки / О. Ю. Запорожець //  Актуальні проблеми міжнародних відносин : зб. наук. пр. / Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т міжнар. відносин. — К., 2009. — Вип.87, ч.2. — С.36-45.
10. Шеломенцев В. П. Сутність організаційного забезпечення системи кібернетичної безпеки України та напрями його удосконалення / Шеломенцев В. П. // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). —Київ: Міжвідом. наук.-дослід. центр з проблеми боротьби з організ. злочинністю, 2012. — № 2 (28). — С.299-309
11. Куцаєв В. В., Живило Є. О., Срібний С. П., Черниш Ю.О. Розширення термінології сучасного кіберпростору / Куцаєв В. В., Живило Є. О., Срібний С. П., Черниш Ю. О. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru/pdf/2014/3Sm/1387.doc
12. Петров В. В Щодо формування національної системи кібербезпеки України / Петров В. В. // Стратегічні пріоритети. — Київ: НІСД,  2013. — № 4(29). — С.127-130
13. Franscella J. Cybersecurity vs. Cyber Security: When, Why and How to Use the Term / J. Franscella [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   //www.infosecisland.com/blogview/23287-Cybersecurity-vs-Cyber-Security-When-Why-and-How-to-Use-the-Term.html
14. Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  // https://www.enisa.europa.eu
15. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
16. National Cyber Security Strategy and 2013-2014 Action Plan. – Republic of Turkey. Ministry of Transport, Maritime Affairs and Communications, 2013. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  //www.ccdcoe. org/strategies/TUR_CyberSecurity.pdf
17. Буйницька О. П. Інформаційні технології та технічні засоби навчання [навч. посіб.] О. П. Буйницька. — К.: Центр учбової літератури, 2012. — 240 с.
18. Аналітична записка щодо Законопроекту «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  www.inau.org.ua/download.php?bd189ae6a731113f59c7d7fcacf193f3
19. Рекомендация МСЭ-Т X.1205. Обзор кибербезопасности. – Женева : МСЭ, 2009. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   //www.itu.int/ITU-T/recommendations/rec.aspx?rec=9136&lang=ru
20. Regulation (EC) No 460/2004 of the European Parliament and of the Council of 10 March 2004 establishing the European Network and Information Security Agency (Text with EEA relevance) // Official Journal L 077, 13/03/2004 P. 0001-0011. – Режим доступу : //www.eur-lex.europa.eu/ LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:32004R0460:EN:HTML
21. ENІSA: нове європейське агентство мережевої безпеки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://www.lenta-ua.com.ua/news/communications/4510.html
22. Турчинов О. Національний координаційний центр кібербезпеки повинен мобілізувати весь наявний потенціал для забезпечення надійного кіберзахисту країни [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://www.rnbo.gov.ua/news/2528.html 11.07.2016
23. На сайт ЦВК здійснюються DDoS-атаки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  na_sayt_tsvk_zdiysnyuyutsya_ddosataki__derzhsluzhba_spetszvyazku_n501047
24. Хакерская атака на электросеть в Украине была первой в истории кибератакой на объекты снабжения, – американские эксперты [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://censor.net.ua/news/368316/hakerskaya_ataka_na_elektroset_v_ukraine_byla_pervoyi_v_istorii_kiberatakoyi_na_obekty_snabjeniya_amerikanskie
25. Минюст Украины заявляет о повторной хакерской атаке на Госреестр юрлиц и физлиц-предпринимателей [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://interfax.com.ua/news/general/374337.html
26. WADA и CAS подверглись хакерской атаке [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://rian.com.ua/sport/20160812/1014601844.html
27. На Bellingcat здійснювались хакерські атаки через розслідування катастрофи МН17 [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://www.unian.ua/politics/1545751-bellingcat-zaznav-hakerski-ataki-cherez-rozsliduvannya-katastrofi-mn17.html
28. У США ініціюють введення санкцій проти РФ через кібератаки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://ua.censor.net.ua/news/409590/u_ssha_initsiyuyut_vvedennya_sanktsiyi_proty_rf_cherez_kiberataky
29. «Ми повинні швидко реагувати на всі кіберзагрози», – Турчинов [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://ua.censor.net.ua/n409349
30. Департамент кіберполіції НПУ залучив до співпраці 40 хакерів [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://ua.censor.net.ua/n407633
31. В Україні буде створена Національна система кібербезпеки
32. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://zaxid.net/news/showNews.do?v_ukrayini_bude_stvorena_natsionalna_sistema_kiberbezpeki&objectId=1380648
33. Рада зробила перший крок до створення національної системи кібербезпеки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://espreso.tv/news/2016/09/20/rada_stvoryla_nacionalnu_systemu_kiberbezpeky
34. Положення про Національний координаційний центр кібербезпеки від 07.06.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/242/2016

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Як підкреслюється в Окінавськой Хартії глобального інформаційного суспільства, інформаційно-комунікаційні технології є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти і роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. Інформаційні технології швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки [1].

Водночас бурхливо розвиваються в суспільстві процеси інформатизації, які, разом із усіма своїми перевагами, створили безліч нових проблем, викликів та загроз у сфері національної безпеки. Головним чином, це стосується інформаційних загроз терористичного характеру. До 90-х років про тероризм говорили лише як про локальне явище, але в даний час він став феноменом світового масштабу, причому роль інформаційних технологій, передусім в реалізації демонстративності актів тероризму, дедалі стає вагомішою. З-поміж іншого, окремим видом тероризму стає кібертероризм, який фактично корелює із розвитком віртуального світу, симулякризацією інформаційних потоків. Нині можемо спостерігати значне збільшення уваги питанням протидії кібертероризму, водночас їх дослідження поза контекстом стратегічних комунікацій значно нівелює системний ефект від таких досліджень.

У роботі використано наукові доробки як зарубіжних дослідників, так і праці вітчизняних науковців, які займаються проблематикою тероризму і кібертероризму. Окремо виділимо наукову школу В. А. Ліпкана [2-6], дослідники якої присвячували свої доробки питанням боротьби з тероризмом, національній безпеці України, стратегічним комунікаціям, правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні (оскільки кібертероризм має місце саме в інформаційному суспільстві) та інформаційній безпеці України. Свої наукові доробки щодо проблем забезпечення інформаційної безпеки держави присвячували також в рамках окремих робіт і так вчені, як: Бурячок В. Л.,  Толубко В. Б., Хорошко В. О., Толюпа С. В. [7] та ін. Також було використано роботи дослідників кіберзлочинності, кібербезпеки та кібертероризму, таких як: Широкової-Мурараш О. Г., Акчуріна Ю. Р.  [8], Топчія В. В. [9]. Окрему увагу було приділено працям Г. В. Форос, А. В. Форос [10], Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожевана М. А. [11] та Грищука В. К. [12].

Зважаючи на визначення поняття стратегічних комунікацій — скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування  національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності [6, с. 350], переконаний, що кібертероризм становить суттєву небезпеку державному управлінню.

Вперше занепокоєність можливими наслідками використання всесвітньої інформаційної мережі була висловлена у 1993 році Елвіном Тоффлером, коли широка публіка ще мало чого знала про Інтернет. Тоффлер вже тоді передбачав, що терористи будуть намагатися здійснити удар по інформаційній та телекомунікаційній інфраструктурі Сполучених Штатів. З цих пір було здійснено значну кількість досліджень, і думки експертів з приводу поняття «кібертероризм» полярно поділилися [8, C. 5].

Визначення інформаційного або кібертероризму можна знайти як в міжнародно-правових документах та проектах конвенцій, так і в дослідженнях фахівців з цієї проблематики. Однією з характерних рис визначень інформаційного тероризму є те, що в переважній більшості в них згадується тільки один аспект інформаційної безпеки, а саме пов’язаний із засобами оброблення інформації, що звужує поняття інформаційного тероризму, тим самим обмежуючи сферу правового регулювання, що не сприяє ефективній співпраці держав у справі боротьби з інформаційним тероризмом [6].

Однак, наголосимо на тому, що загальноприйнятого визначення наразі не існує. Але в теоретичному аспекті йдеться про інтеграцію таких понять, як «тероризм» та «комп’ютерний злочин» [15].

Зупинимося більш детально на деяких доктринальних дефініціях.

Науково-технічний прогрес, створивши нові інформаційні технології, в короткі терміни революційно трансформував процеси створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Сьогодні його результати нерідко використовують і злочинці. Проникнення в інформаційну сферу та її використання кримінальними, в тому числі й терористичними елементами породило явища, які називаються кіберзлочинністю і кібертероризмом. Кібертероризм – проведення «атак» на комп’ютерні системи. Засоби і методи кібератак вже давно освоєні як міжнародними екстремістськими організаціями, так і національними сепаратистськими рухами. Перші приклади «комп’ютерного тероризму» з’явилися наприкінці 1990-х рр., що пов’язано як з розвитком комп’ютерних мереж, так із зростаючою роллю комп’ютерів у всіх сферах життя. Як наслідок – до них зросла увага різних «кіберхуліганів» і «кібертерористів», які здійснюють напади за допомогою несанкціонованого доступу, щоб заважати нормальній роботі відповідних установ [12, C. 100].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту [9].

Щодо міжнародного закріплення даного терміну, то в Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність не міститься окремого визначення кібертероризму.

Положення Конвенції Ради Європи «Про кіберзлочинність» знайшли своє відображення в Законі «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 23.12.2004 року, відповідно до якого в розділі 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» викладені у новій редакції статті 361, 362, 363 Кримінального кодексу та передбачена кримінальна відповідальність за статтями 361-1, 361-2 та 363-1 [11, C. 256].

Відповідно до проекту конвенції про посилення захисту від кіберзлочинів та кібертероризму, інформаційний або кібертероризм являє собою навмисне застосування незаконно встановленого повноваження, насильства, руйнування або проникнення в кіберсистеми, у разі якщо подібні дії можуть спричинити смерть або заподіяти шкоду особі або особам, істотної шкоди майну, цивільний безлад або значну економічну шкоду [6].

У середині 1980-х років Беррі Коллін, співробітник американського Інституту безпеки та розвідки, запровадив термін «кібертероризм» для визначення терористичних дій у віртуальному просторі [9].

Тероризм у сфері комп’ютерних технологій має такі ознаки: анонімність, віддаленість дійової особи, відносна дешевизна, відсутність необхідності використання вибухівки і самогубних акцій, великий розголос в ЗМІ. Але у нього є і вади: через складність систем важко контролювати атаку і досягти бажаної шкоди безпосередньо людям, акція не набуває такого драматичного і емоційного характеру, як це буває при застосуванні інших засобів. Також кібертероризму властива така особливість: нові інформаційні технології є нерідко знаряддям ширшої терористичної операції [12, C. 102].

На мою думку, найбільшу небезпеку для системи стратегічних комунікацій становить кібертероризм, а саме – тероризм спланований, вчинений чи скоординований в кіберпросторі, тобто в терористичних акціях використовуються новітні досягнення науки і техніки в галузі новітніх інформаційних технологій.

На нашу думку, кібертероризм є транснаціональним діянням, яке вчиняється окремими індивідами чи організаціями осіб. Мотивами вчинення можуть бути як і політичні, так і помсти або прагнення до самоствердження. Цілі можуть переслідуватися найрізноманітніші, як підрив, так і демонстративність. Кібертерористи можуть використовувати як матеріальні, зокрема інформаційні – демагогію, пропаганду помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ, так і нематеріальні, наприклад хибні повідомлення про вибухи та інше.

Зважаючи на викладене, вважаємо, що термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм» і до сьогодні у наукових колах ведуться активні дискусії щодо того чи є перший просто реалізацією актів тероризму у новому просторі, чи це принципово нове явище, яке має нові методи, засоби та інструментарій.

Поки кібертероризм з розряду «потенційної» загрози не перейшов до розряду «реальної» загрози, слід застосовувати превентивні заходи для недопущення його становлення. Основою забезпечення боротьби з кібертероризмом є створення ефективної системи заходів із запобігання, виявлення та припинення такого виду злочинності [9].

В Україні на даний момент не розроблені нормативно-правові акти, що регулюють такий вид злочинності. Але головною зброєю у боротьбі з цією загрозою залишається законодавство, яке потребує подальшого вдосконалення. Якщо зазначати про міжнародні правові акти в цій сфері, то першим і головним документом, в якому йде про боротьбу з кіберзлочинністю, є Європейська конвенція 2001 року. Цей документ націлено на здійснення загальної політики з питань кримінального права, метою якої є захист суспільства від кібертероризму шляхом прийняття потрібних законодавчих актів, а також за допомогою розширення міжнародного співробітництва. В українському законодавстві навіть нема такого виду злочину, як кібертероризм. Тому найбільш дієвим напрямом у вирішенні комплексної проблеми протидії кіберзлочинності у наш час є міжнародне співробітництво правоохоронних органів у сфері інформаційної безпеки на основі узгодження національного та міжнародного законодавства [9].

Таким чином, резюмуємо, що поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під кібертероризмом ми розуміємо притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі

Для кібертероризму характерним є використання комп’ютера як інструмента злочину та існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину. Зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань вчиняється на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі.

Кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму, які становить суттєву загрозу системі стратегічних комунікацій.

Дані тези можуть слугувати для врахування їх при розробленні напрямів державної політики стратегічних комунікацій, в рамках яких — ефективна кібербезпекова політика відіграє суттєве значення.

Список використаної літератури:

1. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання,2002. — 254 с.
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
4. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
5. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
6. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
7. Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок,  В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.
8. Широкова-Мурараш О. Г., Акчурін Ю. Р. Кіберзлочинність та кібертероризм як загроза міжнародній інформаційній безпеці: міжнародно-правовий аспект / О. Г. Широкова-Мурараш, Ю. Р. Акчурін //  Науковий  фаховий журнал  з  питань  правової  інформатики,  інформаційного права  та  інформаційної  безпеки «Правова інформатика». — К: Тов-во «ПанТот», 2011. — № 1. — 12 с.
9. Топчій В.В. Кібертероризм в Україні: поняття та запобігання  кримінально-правовими та кримінологічними засобами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2015/pravo06/part_3/16.pdf
10. Форос Г. В. Інформаційний тероризм як загроза національній безпеці України / Г. В. Форос, А. В. Форос // Правова держава. — 2010. — № 12. — С. 256-261
11. Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А. Міжнародні інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. — 916 с.
12. Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навчальний посібник / кол. авторів; за заг. ред. проф. В.К. Грищука. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 328 с.

Володимир Ліпкан,

доктор юридичних наук,

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

Нині ми не може уявити своє життя без інформації. Відтак іманентність інформації, її присутність будь-де в інформаційному суспільстві формує умови, за яких вона чинить на нас вплив, змушує корегувати свою поведінку, впливає на ухвалення нами тих чи інших рішень.

Одним із могутніх важелів інформаційного впливу виступає пропаганда.

Що нам потрібно розуміти, коли ми вживаємо слово «пропаганда»?

По-перше, пропагандою виступає будь-яка інформація, ідеї, доктрини або спеціальні методи впливу на думки, емоції, настанови чи поведінку групи людей з метою набуття переваг, прямих чи непрямих.

По-друге, сучасна пропаганда – це системна діяльність, зміст якої полягає у поширенні різних політичних, філософських, наукових, художніх та інших ідей і принципів із метою їх упровадження в суспільну свідомість і активізації масової практичної діяльності людей на основі цих ідей і принципів.

Таким чином, коли на екранах телебачення ми бачимо постійне насильство (неважливо: насильство як форма боротьби зі злочинністю або насильство як форма протиправної поведінки людини) – це пропаганда насильства.

Коли у чатах, блогах, соціальних мережах ми постійно стикаємося із лайкою, пейоративною лексикою тощо – це пропаганда убогого мислення, духовної нікчемності, мовленнєвого занепаду, яке тиражується множиться і втягує дедалі більшу кількість осіб.

Коли в новинах, на сайтах, де подаються новини, в будь-яких каналах подається інформація лише про негатив (вбивства, ДТП, смерті, катастрофи) – це пропаганда некрофілії, тобто потягу до смерті.

Сьогодні людей не навчають головному: любити, робити щасливими своїх близьких, правильно жити, бути самим щасливим.

Хочемо ми того чи ні, але людство недієво використало свободу слова, і нині на романтичну комедію до кінотеатру не буде ніколи таких аншлагів, як на блокбастери чи круті бойовики з чисельними актами насильства, сексу, алкоголю, наркотиків та алкогольного питла. Так само, і YouTube будь-який ролик із лайкою та брутальним сексом, вбивствами та насильством набере в рази більше переглядів, ніж розповідь або аналітичне дослідження щодо корінь сучасної цивілізації, призначення людини в світі.

Таким чином, висновую, що пропаганда нищівно експлуатує людські слабкості, інформаційно освічена еліта стає новим експлуататорським класом, використовуючи нові важелі глобального управління.

Реалізовуватися пропаганда може у різний спосіб. Тому виділяють її декілька видів.

Біла пропаганда — відверто нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться будь-якими засобами масової інформації (державними, комерційними, громадськими тощо) офіційними каналами без приховування її спрямованості та джерела.

Така пропаганда, наприклад, ведеться російськими ЗМІ проти України, Туреччини, США, ЄС та їх посадових осіб. На телеканалах та у інших державних ЗМІ постійно відбувається відкрита фальсифікація інформації, дискредитація вищих посадових осіб з метою викривлення інформації і формування негативного ставлення як до України, так і до Туреччини.

Звичайно, що для досягнення успіху однієї білої пропаганди недостатньо. Тому, поряд із білою, використовується чорна пропаганда — нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться неофіційними каналами, у тому числі через можливості спецслужб, від імені вигаданих чи спеціально створених під відповідними легендами за допомогою методів маскування підпільних груп і опозиційних елементів. Дана пропаганда базується на принципах, розроблених Й.Геббельсом:

1) пропаганда має бити в одну точку — доносити до зомбованих людей не низку переконливих і складних думок, а одну спрощену до примітивізму тезу;

2) пропаганда має звертатися не до розуму і здорового глузду, а  до емоцій людини, її підсвідомості, темних інстинктів;

3) пропаганда має бути наступальною, прямою та агресивною, уникати доказів та логічних міркувань — людей слід приголомшити і вони повірять усьому.

Якщо проаналізувати події в Європі, то там здебільшого російська пропагандистська машина використовує чорну пропаганду. Так, наприклад, в Німеччині пропаганда спрямована на підрив довіри до ЄС, дискредитацію канцлера Меркель за допомогою різноманітних гротескних порівнянь певних подій із подіями у нацистській Німеччині.

Будь-яка російська пропаганда чи то біла, чи то чорна здебільшого спрямована не бездоказовість і застосування абсурдних вигаданих подій, в які люди здебільшого вірять, саме через емоційну складову. Бездоказовість і відсутність будь-якої логіки чи то формальної чи то діалектичної, звернення до емоційної складової психіки людини  – відмінні риси російської пропагандистської машини.

Звичайно, що може існувати і проміжний елемент, так звана сіра пропаганда — нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться будь-якими засобами масової інформації офіційними каналами, але з приховуванням її спрямованості та справжнього джерела. Так, прикладом, в Європі відбувається діяльність російських каналів із проголошеною метою: формування альтернативних поглядів, насправді ці погляди – носять антидержавний характер, створюють умови для дестабілізації національної безпеки, групових порушень громадського порядку, утягнення Європи до пучини хаосу та безладів, занепаду Європи із подальшим її розпадом.

На сучасному етапі розвитку та впровадження системи стратегічних комунікацій як нової моделі державотворення, яка приходить на зміну державному управлінню, пропаганда становить спосіб інформаційної боротьби, який передбачає активний наступальний інформаційний вплив на об’єкт з метою внесення наперед заданих змін до інформаційного простору, що спричинює відповідні зміни у просторі реальності.

Таким чином відбувається актуалізації реалізації симулятивних практик, коли симулякри виступають дороговказами розвою в реальному житті.

З урахуванням сучасних інформаційних заходів та засобів, сучасна пропаганда виступає формою систематичного цілеспрямованого переконування, яке намагається вплинути на емоції, погляди, думки й дії визначеної цільової аудиторії з політичною, ідеологічною або іншою метою через контрольовану передачу односторонніх повідомлень, які можуть узгоджуватися із фактами або ні, безпосередньо або каналами мас-медіа.

Що ж робити Україні в умовах ведення проти неї широкої та системної пропаганди: обмежитись контрпропагандистськими заходами, як на це наголошують в Міністерстві інформаційної політики України, або розробити та втілити в життя Концепцію державної інформаційної політики, в рамках якою питанням пропаганди і відповідно контрпропаганди посідають чільне місце?

На мій погляд, потрібно створити могутню, дієву та ефективну брейнплатформу для відпрацювання стратегії інформаційної політики, в межах якої питанням пропаганди, і відповідно протидії іноземній, підкреслю саме іноземній, а не лише російській пропаганді, має бути відведено чільне місце. Не слід плутати і ототожнювати інформаційну політику з контрпропагандою. Так саме як і не слід плутати національні інтереси із ситуативними завданнями інформаційної безпеки.

Книжка Джина Шарпа має стати настільної для кожного топ-чиновника на державній службі. Це набагато важливіше за знання окремих положень певних законів стосовно антикорупційного законодавства і тих тестів, які зараз складають при вступі до державної служби. Якщо чиновник не володіє елементарними знаннями щодо методологічного інструментарію інформаційно-психологічних операцій, то всі ці тести не допоможуть йому протистояти і завчасно ідентифікувати загрози. Стратегічні комунікації мають стати новим горизонтом пізнання.

З урахуванням системних помилок в німецькій та турецькій інформаційній політиці потрібно розробити державний механізм інформаційної політики, який може бути реалізований в рамках новоствореного Міністерства стратегічних комунікацій, як центрального органу виконавчої влади, що формує, організовує, спрямовує, реалізовує та контролює реалізацію державної інформаційної політики.

Пропаганді може бути протиставлений не лише наративи плюралістичного висвітлення подій, а й передусім їх таргетизація та засадах пріоритезаці, відповідність меті розвитку держави та узгодженість із національними інтересами. Централізація наративів не замінює плюралізм інформації, а сприяє її спрямуванню до конструктивного русла, коригуванню громадської думки відповідно до національних інтересів.

Маємо говорити не про плюралізм взагалі, а про плюралізм в рамках конструктивного. Саме цим плюралізм інформації і різнитиметься від пропаганди, мас-медіа від фейк-медіа.

Діордіца Ігор Володимирович,

голова Інституту  адміністративного правосуддя та судової реформи ГОСЛ,

кандидат юридичних наук, доцент

Анотація

Автором було досліджено детермінацію структури суспільства знань структурою його комунікацій. Зауважено, що нині суспільство існує у вигляді суспільства знань і це пояснюється збільшенням ваги інформації в різноманітних сферах. Зазначено, що одним із найрозповсюдженіших видів комунікацій і є соціальні мережі. Акцентовано увагу на тому, що незважаючи на певні переваги користування соцмережами, існує низка недоліків, наприклад, анонімне розголошення конфіденційної інформації, порушення авторських прав, поширення недостовірної інформації та ін. Аргументовано положення про те, що на сьогоднішній день неможливо ввести використання Інтернету в цілому та соціальних мереж, зокрема, в законодавчі рамки, оскільки він є транснаціональним. Окрему увагу було приділено Вікілікс.

Ключові слова: суспільство знань, інформаційне суспільство, інформація, комунікації, соціальні мережі, Вікілікс, авторські права, Інтернет

Аннотация

Автором была исследована детерминация структуры общества знаний структурой его коммуникаций. Замечено, что в настоящее время общество существует в виде общества знаний и это объясняется увеличением веса информации в различных сферах. Отмечено, что одним из самых распространенных видов коммуникаций являются социальные сети. Акцентировано внимание на том, что, несмотря на определенные преимущества пользования сетями, существует ряд недостатков, например, анонимное разглашение конфиденциальной информации, нарушение авторских прав, распространение недостоверной информации и др. Аргументировано положение о том, что на сегодняшний день невозможно ввести использование Интернета в целом и социальных сетей, в частности, в законодательные рамки, поскольку он является транснациональным. Отдельное внимание было уделено Викиликс.

Ключевые слова: общество знаний, информационное общество, информация, коммуникации, социальные сети, Викиликс, авторские права, Интернет.

Summary

The author investigated determination of the structure of the society of knowledge by the structure of its communications.

It was noted, that now society exists as the society of knowledge and this is due to the increased weight of information in various areas of social life.

It was also noted that the social networks are one of the most common forms of communication. The attention was paid to the fact that despite of some advantages of using social networks, there are some disadvantages, such as anonymous disclosure of confidential information, copyright infringement, spreading of false information and so on.

It was argued that today using of Internet in general and social networks, particularly, in the legislative framework is impossible, because of its transnational character. Special attention was paid to WikiLeaks and was noted that uncontrolled publication and analysis of documents that became available as a result of leakage of information is illegal. it was agreed that new society is connected with the development of communicative or social nets and society is interpreted in the context.

In general, the scientific community paid little attention to the society of knowledge and the structure of its communication and this can be used in carrying out of future comprehensive studies.

Keywords: knowledge society, information society, information, communication, social networking, WikiLeaks, copyright, Internet.

Інформація в сучасному світі вже стала засобом і ціллю повноцінної життєдіяльності та набуває чітких рис реальної влади, яка тісно вплетена в усі сфери функціонування суспільства. Людство, таким чином, невпинно просувається до нової ери свого розвитку – ери, де найвищими цінностями виступають інформація та знання. Таким чином і відбувається формування суспільства знань, яке і детермінується структурою його комунікацій.

Інформаційна революція і, як наслідок, виникнення інформаційного суспільства та його наступної фази, як зазначено, – суспільства знань – починають кардинально змінювати не лише світову і національні економіки, а й життя людей та спосіб влаштування сучасного світу. Тому ця проблема стала однією з головних для більшості міжнародних організацій, наукових та освітянських спільнот, ділових кіл і практично всіх освічених людей, а також широке розповсюдження різних способів комунікацій, як приклад – соціальні мережі, і обумовлюють актуальність обраної теми.

Питання застосування інструментарію соціальних мереж у політичній та повсякденній діяльності зараз широко дискутується дослідниками-політологами, соціологами та психологами, а от з юридичної точки зору дане питання ще взагалі не досліджено. Суспільство знань розвивається в інформаційному середовищі, тому зауважимо, що окремі аспекти проблематики формування інформаційного суспільства у той чи інший спосіб досліджувались у наукових працях таких вітчизняних учених, як: наукова школа В. А. Ліпкана [1-7], І. В. Арістова [8-9], В. С. Цимбалюк [10-12], І. В. Сопілко [13] та інших, проте незважаючи на те, що теорія інформаційного суспільства є певним чином достатньо розробленою і репрезентованою різноманітними концепціями, але питання інформаційної інтервенції як загрози кібернетичній безпеці є абсолютно новим, що зумовлює потребу у його ретельному дослідженні, особливо слід зупинитись на тих загрозах, які існують у зв’язку із розвитком інформаційного суспільства в Україні. Окремо зазначимо про використання праць політологів, а саме: Г. Г. Почепцова [14], Е. Ноель-Нойман [15].

Метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату та дослідження  детермінації структури суспільства знань структурою його комунікацій. У зв’язку з цим поставлено завдання фрагментарно схарактеризувати суспільство знань, продемонструвати роль і місце соціальних мереж у впливі на людину, а також окрему увагу приділити сайту Вікілікс.

Виклад основного матеріалу

Суспільство знань, яке виникає як нова суспільно-економічна формація держави у XXI сторіччі, тісно пов’язане з особливою роллю знання у сучасному цивілізаційному розвитку. На відміну від інформаційного суспільства, що визначається досягненнями технологій, поняття «суспільство знання» передбачає ширші соціальні, етичні і політичні параметри.

Погоджуюся з тим, що окремі дослідники пов’язують нове суспільство з розвитком комунікаційних (соціальних – авт.) мереж та інтерпретують його в цьому контексті. З’являються концепції суспільства мережевого інтелекту (Тапскотт. Дон Тапскотт заявляє, що в США зявилося мережеве покоління [16]), підкреслюється мережевий характер майбутніх соціальних структур (Кастельс. На думку американського соціолога Мануеля Кастельса, саме мережі складають нову соціальну морфологію наших суспільств. За його словами, мережеве суспільство – це таке суспільство, в якому ключові соціальні структури і діяльність його членів організовані навколо мереж електронних комунікацій ». Таким чином, мова йде не стільки про соціальні мережі, так як мережева форма соціальний організації існувала вже давно, а про соціальні мережі, які обробляють і управляють інформацією, а також використовують мікроелектронні пристрої. Мережі стали базовими осередками сучасного суспільства [17]).

Глобальна інформатизація забезпечує доступ до інформаційних ресурсів, електронних інформаційних технологій і можливостей інфотворення широким масам користувачів. Сьогодні активізація спілкування з допомогою електронних інформаційних технологій набула в суспільстві такої щільності й інтенсивності, що стало можливим формування технологічно організованих соціальних мереж.

Під час свого розвитку соціальні мережі збагачуються новими можливостями для задоволення запитів користувачів. Соціальні мережі зі зростаючою кількістю додатків до них стали сприятливим фактором для забезпечення відвідуваності сайтів, зворотного зв’язку з користувачем і, таким чином, важливою формою генерації нової суспільно значущої інформації [18, C. 17]. Постійно зростаюча популярність соціальних мереж обумовила підвищену увагу дослідників до їх сутності й суспільного значення, оскільки лише усталені поняття про суспільне явище дають можливість перейти від фіксації особливостей того чи іншого процесу в його стихійному розвитку до керування перспективами цього розвитку.

В умовах глобальних цивілізаційних зрушень починають активно освоюватися всі новітні досягнення науки, особливо у психологічній, інноваційній, технічній сферах. У той же час починають застосовуватися і нові інструменти для впливу на масову свідомість, серед яких важливе місце посідають соціальні мережі, адже сьогодні молода людина проводить все більше часу саме в них. Тому питання впливу на суспільну свідомість залишаються недостатньо вивченими та потребують ґрунтовного аналізу всіх методів, задіяних для здійснення інформаційного впливу на користувачів та детермінації структури суспільства знань.

Соціальні мережі в наш час є невід’ємним елементом щоденного спілкування більшості учасників онлайн-комунікації. Через них індивіди здобувають альтернативні до традиційних медіа факти, коментують їх, інтерпретують та поширюють, стаючи, таким чином, співучасниками інформаційного процесу. У масштабах держави цей механізм має неабиякий вплив на соціальні, культурні, економічні та політичні взаємини, а також процеси. Особливу роль соціальні мережі відіграють і в контексті змін у суспільній свідомості – завдяки не лише окремим, добре знаним їх учасникам, а й відносно знеособленій думці загалу, умовної більшості однодумців. Вони можуть сукупністю своїх поглядів впливати на цілий інформаційний простір, провокуючи суспільний резонанс і різного роду наслідки для цілого соціуму [19], які не завжди матимуть позитивний характер.

Останніми роками соціальні мережі набули великої популярності як на території України, так і в усьому світі. Щодня все більше і більше користувачів Інтернет реєструються і починають свою активну діяльність у нових соціальних мережах, які увійшли до списку найвідвідуваніших українськими користувачами сайтів.

Все це пов’язано із розвитком інформаційно-комунікаційних технологій,  соціальні мережі почали відігравати надзвичайно важливу роль в житті будь-якого суспільства. До таких мереж залучено дуже велику кількість людей. Тому є важливим дослідити соціальні мережі як особливий засіб комунікації. Це зумовлено тим, що сучасна людина не уявляє себе без Інтернету, все більша частина життя її є віртуальною, така ситуація відкриває величезний простір для дослідження, запровадження нових ідей, пошуку нових рішень. За допомогою Інтернету можна дізнатися останні новини, прогноз погоди, курси валют, ознайомитися із поточним законодавством та змінами до нього, отримати он-лайн консультацію з того чи іншого питання та багато іншого, не прикладаючи якихось значних зусиль.

Соціальна мережа – це спільнота людей, об’єднаних однаковими інтересами, уподобаннями, або тих, що мають інші причини для безпосереднього спілкування між собою. Сучасні Інтернет-сервіси забезпечують користувачів усіма можливими інструментами для спілкування одне з одним – відео, чати, зображення, музика, блоги, форуми тощо. Для бізнесу ж соціальні мережі виступають новим каналом комунікації із споживачем, та інструментом дослідження уподобань аудиторії.

Як відомо, метою створення соціальних мереж є, передусім, спілкування людей, але сьогодні ми спостерігаємо зовсім іншу картину: мережі наповнені непотрібною рекламою, яка заважає нормальній роботі із тим чи іншим сайтом, оскільки може або закривати більшу частину сторінки, або містити певні віруси, та  непристойним матеріалом, з-поміж якого окремо можна виділити порнографію, поширення неправдивої інформації та ін., за що передбачається відповідальність.

Згідно досліджень «Miniwatts Marketing Group – Internet World Stats» складено рейтинг 20 країн Європи із найбільшої кількістю користувачів Інтернет. У рейтингу наша країна займає 14 місце [20].

Молоде покоління сьогодні важко може уявити собі життя без соціальних мереж. Зручність спілкування, а часто і спосіб заробітку грошей, приваблює з кожним роком до соцмереж все більшу кількість людей.

Спілкування в соцмережах може підвищувати самооцінку, але в той же час знижувати самоконтроль. Велику роль у формуванні самооцінки експерти відвели тому, яку інформацію про себе людина розміщує на своїй сторінці, а не інформація на сторінках друзів. В цілому соціальні мережі мають істотний вплив на життя сучасного суспільства, однак назвати однозначно цей вплив негативним або позитивним не можна, тому що все залежить від людини, яка проводить час в соцмережах [21].

Серед позитивних рис можна виділити різноманітні он-лайн тренінги, вебінари, можливість комунікувати із друзями в різних точках земної кулі в реальному часі, також заводити нові знайомства з метою підвищення рівня знань іноземної мови; можливість здійснення обміну коментарями щодо ситуації в країні та в світі; надання юридичних он-лайн консультацій; спілкування із деякими представниками влади, шоубізнесу на їх офіційних сторінках та ін. Однак, незважаючи на низку позитивного у використанні соціальних мереж населенням, існують також і вагомі недоліки.

Перш за все, варто відмітити про порушення авторських та інших прав в соцмережах.

Нині при використанні Інтернету немає жодних законодавчих обмежень. Деякі країни, наприклад Китай, Росія, Руанда та Конго, намагаються ввести його в законні рамки, але це майже неможливо, оскільки Інтернет, а відповідно і соцмережі, не має територіальних кордонів. У даному випадку є можливим використання інформації з мережі в незаконних діях, окрім вищезазначеного також потрібно відмітити й велику кількість інформації про те, як можна вчинити злочин (відімкнути замок без ключа, завести авто для викрадення за допомогою дротів, виготовити вибухівку в домашніх умовах та ін. подібного характеру). Ще одним негативним моментом є можливість доступу до інформації, яка провокує насильство, агресію, ксенофобію, неонацизм, екстремізм і тероризм; інформації порнографічного характеру неповнолітніми особами. Тому, підтримуємо твердження про те, що нагальною є потреба створення спеціального органу, принаймні на території України, який би мав повноваження у сфері перевірки інформації, що розміщується в Інтернеті, та блокування «шкідливої». Поточне управління Інтернетом варто залишити за технічними структурами й захистити його від впливу політичних пристрастей.

У мережі також відбувається порушення авторського права, а саме вчинення дій, спрямованих на протиправне використання об’єктів права інтелектуальної власності, що належать іншим особам, умисно вчинені особою, яка розуміє протизаконний характер цих дій, з метою отримання матеріальної вигоди, оскільки будь-який користувач може розмістити певний вірш, оповідання й поставити підпис як автор, не маючи при цьому жодних прав на даний витвір. Яскравий приклад цьому – діяльність державної установи, в яку передаються дисертації після захисту в електронній формі. Через деякий час усі роботи опиняються в Інтернеті, а придбати їх може кожен охочий, порушуючи авторські права.

Нині українські й закордонні сайти переповнені статтями та книгами, розміщеними без згоди авторів. «Переходячи» з одного сайту на інший, матеріали, як правило, втрачають імена своїх авторів, а часто присвоюються іншим. Таким чином зі збільшенням використання творів у мережі Інтернет, збільшується кількість випадків порушення авторських прав.

З метою ліквідації негативних наслідків порушення авторського права в мережі Інтернет, законодавець повинен підвищити рівень покарань за злочини у даній сфері залежно від рівня суспільної небезпеки, уряд – активними діями довести суспільству, що він не сприятиме порушенням авторських прав у сфері інформаційних технологій, а також ввести додаткові засоби захисту [6, С. 200].

Однак, якщо раніше Інтернет був зорієнтований переважно на те, щоб через нього можна було дістати певну інформацію, переслати документи по пошті і т.д., то тепер постав новий аспект – життя у віртуальному світі через такі сайти, як Вконтакте.ру, Facebook.com, Formspring.me і багато інших.

Те, що соціальна мережа дійсно поглинула багатьох – це факт, але виникає логічне запитання: чому? Причин знову ж таки багато і вони стосуються не тільки економії часу, а насамперед таких психологічних механізмів, які стосуються відповідальності, самовпевненості та самозахисту.

Із психологічної точки зору Інтернет сприймається людиною, чимось на рівні натовпу. А в натовпі, як відомо, обличчя і індивідуальність зникає, а із нею і відповідальність. Коли ж ми потрапляємо в Інтернет, ми, як і в натовпі, нібито зникаємо, відчуваємо себе анонімними та недоторканними, із легкістю можемо «качати» піратську продукцію, що є протиправним, хоча це можна інтерпретувати як крадіжку. У мережі ми можемо легко написати будь-яку образу. Ми можемо принизити людину, а в «реальному» світі посягання на честь і гідність особи можуть нести цивільну (ст. 7 ЦК [22]) або кримінальну відповідальність, яка настає та образу (ст. 161 КК [23]).

За наклеп у ЗМІ або мережі Інтернет можна отримати до року виправних робіт, за неправдиве звинувачення в тяжкому злочині – до 2 років обмеження волі. Відповідні норми містяться в законі №3879. Згідно з законом, Кримінальний кодекс України був доповнений статтею 151 [24] «Наклеп» (в засобах масової інформації або в Інтернеті). Згідно з ухваленим законом до Кримінального кодексу України додається стаття «Екстремістська діяльність». В ній зазначається про те, що виготовлення, зберігання з метою збуту чи розповсюдження, а також збут чи розповсюдження екстремістських матеріалів, зокрема через засоби масової інформації, Інтернет, соціальні мережі, використання чи демонстрування екстремістських матеріалів перед масовим зібранням людей, публічні висловлювання чи заклики екстремістського характеру, а також фінансування зазначених дій або інше сприяння їх організації чи здійсненню караються штрафом від 200 до 800 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією екстремістських матеріалів [24].

Соціальні мережі в Інтернеті використовуються як  високотехнологічний інструмент для поширення ідей і розпалювання ворожнечі на соціальному, національному, політичному та мовному ґрунті. Все частіше лунають заклики до нетерпимості, ворожнечі, ненависті та насильницької зміни влади і конституційного ладу. Нерідко під виглядом самоорганізації громадян Інтернет використовується для маніпулювання ззовні, в результаті чого відбувається суттєве зростання конфліктності, жорстокості, безжальності та насильства серед населення, що призводить до зниження рівня моральності та системного заподіяння шкоди законним правам та інтересам громадян і суспільству, інтересам держави в цілому [25].

Можемо влаштувати скандал, який затягне всіх, хто в цей час опинився на злощасному сайті і т.д. І знову ж таки – ніякої відповідальності. Але відсутність відповідальності – не єдина проблема.

Важливо враховувати те, наскільки потужним є вплив цих сайтів на психологію людини, перш за все, що стосується молоді, але не тільки. У дорослих в Інтернеті також спрацьовують аналогічні психологічні механізми: що може бути простіше, ніж зайти на який-небудь сайт і написати будь-яку найгрубішу образу, але із політичним, націоналістичним чи іншим контекстом – все одно ж ніхто не покарає за це, навіть якщо ви пишете дійсно від свого імені. І такий підхід має масовий характер, що не може не позначитися на соціумі в цілому: рівень агресії зростає, ризик заворушень підвищується, конфлікти в суспільстві нарощуються і т.д.

В Інтернеті існує безліч націоналістичних сайтів і ми бачимо до чого існування таких сайтів призводить, зокрема, у сусідній Росії, де відбувається розповсюдження недостовірної інформації та подальше масове «зомбування» населення [26].

Як негативний момент, зазначимо і про розповсюдження інформації самими користувачами соцмереж та ії подальше використання «фейковими» сторінками, за допомогою яких можуть вчинятися протиправні дії, такі як заклики до повалення державної влади, зміни території та ін., що може мати в подальшому ознаки протиправних діянь, наприклад сепаратизм.

У чинному Кримінальному Кодексі України немає статті яка прямо б регулювала відповідальність за сепаратизм. Тому для того щоб кваліфікувати дії пов’язані із сепаратизмом необхідно звернутися до статті 110 КК України «Посягання на територіальну цілісність і недоторканість України» [23]. Сепаратизм підлягає кримінальній кваліфікації  за статтею 110 КК України, саме тому, що його наслідками є порушення територіальної цілісності і недоторканості території України. А, оскільки ці дії будуть вчинені у віртуальному просторі, то актуальним стане питання притягнення винної особи до відповідальності. Оскільки необхідно зібрати значну кількість доказів щодо того, чи реальна людина вчинила ці дії, чи «вигадана» особа, чи, можливо, робот.

Вчені Кембріджського університету виявили, що навіть те, як користувач ставить «лайки» у Facebook, може розповісти багато що про його політичні та релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, сімейний стан, шкідливі звички й інші аспекти особистої інформації, які він не хоче розкривати  у своєму профілеві. А сучасні комп’ютерні програми дозволяють «витягти» усю цю інформацію з соцмереж і проаналізувати її.

Відомо, що сьогодні приблизно 15% користувачів соціальних мереж користуються ними для стеження за іншими людьми. Як правило, практикується це не тільки злодіями, а й терористичними організаціями та спецслужбами, які здійснюють за допомогою соцмереж не тільки стеження а й вербовку громадян. За різними даними, тільки в Росії за останній час було завербовано понад 2000 чоловік, включаючи жінок. Своїх жертв представники забороненої в Росії організації ІДІЛ шукають в Інтернеті: соцмережах і, звичайно, на сайтах знайомств [27]. Кажуть, весь світ перебуває під електронним ковпаком спецслужб. Інтернет для вербування також використовують терористи [28].

Останнім часом багато говорять про використання соціальних мереж в якості потужного інструменту об’єднання людей з метою їх участі в масових акціях для зміни економічної політики держав або усього державного устрою. Такий приклад маємо в Білорусії, де створено рух, який так і називається «Революція через соціальні мережі» [29].  У соцмережі Facebook група «Збережи свій двір» запрошує іванофранківців до патрулювань вулиць міста спільно з правоохоронцями [30].

Акцентуємо увагу на тому, що соцмережі все більше впливають на мову та свідомість користувачів. Поширеним явищем стає розповсюдження так званих «хештег-слів», наприклад «#яснозрозуміло», «#аргументнийаргумент», які часто є тавтологією чи неправильними з точки зору мовлення, в той же час такі фрази на довго залишаються в пам’яті користувача мережі і використовуються ним у повсякденному спілкуванні. Внаслідок цього, індивід-користувач соціальної мережі починає і думати встановленими в мережі канонами, що не завжди має позитивне спрямування. Як приклад, зазначу про масові розстріли в школах США.

Усе почалося в 1996 році, коли Баррі Лукатіс убив свого вчителя та 2 однокласників. Протягом наступних 2 років ситуація погіршувалася – сталося ще 6 схожих інцидентів. А в 1999 відбувається масовий розстріл школярів, відомий усьому світу як «Колумбайн». 2007 – бійня у Політехнічному інституті, штат Вірджинія, 32 людини застрелені, 70 поранені. 2012 – свавілля Адама Лензи у Сенді-Хук, штат Конектикут, під час якого було вбито 27 людей.2015 – десятеро застрелені у коледжі Розбургу, штат Орегон. Всі особи, які вчиняли дії, були активними користувачами соціальних мереж. Наприклад, винуватці Гарріс і Кліболд від початку розробили сценарій, який передбачав те, як саме повинна пройти стрілянина. Вони створили веб-сайт, почали заливати відео на YouTube та в соцмережі, знімали про себе фільми в домашніх умовах, де поставали в ролі кілерів. Вони писали довжелезні маніфести, записували аудіозвернення в підвалі, пояснювали причини своєї діяльності [31]. Американські дослідники з’ясували, що масові розстріли в школах є «заразними». Вчені прийшли до цього висновку, проаналізувавши численні випадки перестрілок в навчальних закладах США [32].

Цікавим залишається явище повної довіри всій інформації, яка публікується в мережі. Користувач переважно не перевіряє отриману інформацію і приймає її за достовірну, тільки на основі того, що вона публікується солідною групою із значною аудиторією.

Іншим прикладом є «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку [15, С.98].

Подібне відбувається і в соціальних мережах, коли авторами повідомлень виступають саме представники меншості, проте користувачі, які не хочуть залишатися осторонь, починають підтримувати, можливо навіть неприйнятну для них думку. Пов’язаним із вищезгаданою моделлю є явище «стадного інстинкту», яке безпосередньо пояснює в деякій мірі «спіраль мовчання». Сам принцип стадного інстинкту полягає в тому, що людина за своєю природою – істота колективна, групова. І один з механізмів виживання в групі полягає в тому, щоб у більшості випадків вести себе так само, як і всі, а також переймати досвід інших

Аналізуючи основні методи, які використовуються в соціальних мережах, варто згадати думку Г. Почепцова, який наголошує на тому, що сьогодні інформаційні війни, перш за все, ведуться за допомогою інтелектуального інструментарію, а соціальні мережі є безпосереднім середовищем для їх використання. Також він відзначає створення нового методу впливу на громадську думку, що отримав назву мікротаргетингу і полягає у публікації персоналізованих повідомлень на рівні окремої людини для привернення її уваги та завоювання прихильності [14],залученні користувачів-волонтерів, які будуть вести запеклі дискусії в обговореннях, писати прихильні для влади коментарі, а також публікувати замітки, повідомлення, які критикуватимуть чи підтримуватимуть певні дії, висвітлюватимуть їх під певним кутом зору.

В той же час варто наголосити на тому, що соціальні мережі є ідеальним знаряддям не лише для здійснення впливу, але й для збору необхідної інформації. Адже, сам того не підозрюючи, користувач соціальної мережі стає абсолютно незахищеним перед вторгненням у його особисте життя.

Соціальні мережі помітно впливають на взаємодію державної влади і суспільства. Вони все частіше стають своєрідними посередниками між владою та громадянами через офіційні сторінки політиків та центральних органів, на яких активно пропагуються основні позиції влади.

Охоплюючи значну і різносторонню аудиторію, соціальні мережі перетворюються на інструментарій ведення інформаційних війн та здійснення впливу на громадськість. Наприклад, двоє мешканців графства Чешир засуджені до чотирьох років в’язниці за заклики до погромів в соціальній мережі Facebook [33].

Скориставшись пошуковою системою в Інтернеті, можна натрапити на соціальні мережі, як українські так і закордонні, учасники яких розповсюджують заклики сепаратистського характеру, активно пропагують антиконституційну діяльність. Сфальсифіковані інформаційні матеріали завдають великої шкоди, маніпулюючи свідомістю людей, дезінформують їх та спонукають до протиправних дій.

Службою безпеки України через соціальні мережі щодня виявляється величезна кількість груп сепаратистської та антиукраїнської спрямованості. Встановлено, що понад 80% з них адмініструються з території РФ, тимчасово окупованих територій АР Крим та Донецької і Луганської областей [34].

Доступ до інформації як складова суб’єктивного права на інформацію передбачає реалізацію можливості отримання (одержання) інформації. Причому засоби одержання інформації можуть бути різними: офіційні й неофіційні публікації в засобах масової інформації (в соцмережах – авт.), надання усної або письмової інформації за інформаційними запитами або зверненнями громадян тощо.

Нині досить актуальним стало запровадження електронної петиції, як засобу забезпечення реалізації цього права, тобто офіційне звернення (колективне чи індивідуальне)  з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції [7].

Приймаючи до уваги вищезазначене, зауважимо, що електронна петиція може бути використана і в протизаконних цілях. Оскільки, як передбачається законодавством, електронна петиція, адресована Київській міській раді, розглядається за умови збору на її підтримку не менше як 10000 підписів громадян протягом не більше трьох місяців з дня оприлюднення петиції [35].

Зважаючи на «багатолюдність» соціальних мереж та швидкість розповсюдження інформації в них, то зібрати необхідну кількість підписів є простою справою, а от зміст звернення може мати і протиправний зміст. Звичайно ж, суть самої петиції не може протирічити законодавству України, але можливий варіант обходу закону або якихось прихованих намірів. Тому, використання електронної петиції в суспільстві знань повинне бути чітко регламентованим.

Окремої уваги заслуговує Вікілікс – міжнародна організація, що займається витоками таємної інформації та її подальшою публікацією на своєму сайті. Джерела інформації завжди залишаються анонімними. Метою проекту оголошено «невідслідковуване публікування і аналіз документів, що стали доступними внаслідок витоку інформації». Стати анонімним джерелом інформації може будь-хто, хто має її у своєму розпорядженні і надішле до «редакції» [36]. Зважаючи на такі характеристики інформації як достовірність, повнота, об’єктивність та ін. зауважу про неприпустимість розповсюдження недостовірної інформації, оскільки це може тягнути за собою низку негативних наслідків. Сама організація і займається витоком непідтвердженої інформації. Наприклад такі заголовки на шпальтах газет «WikiLeaks: Украина боялась вторжения в Крым еще при Ющенко» [37], «WIKILEAKS: украинские тайны госдепа» [38], «Wikileaks разоблачил Порошенко и Тимошенко» [39], «WikiLeaks начал публиковать переписку главы ЦРУ» [40], «WikiLeaks: В Украине 2 компании, которые следят за украинцами для СБУ, МВД и других» [41], але немає вказівки на той ресурс, звідки отримана дана інформація. Актуальним залишається питання того, яким чином до власника сайту ВІКІЛІКС потрапили зазначені документи та з якою метою вони були оприлюднені. Цілеспрямовані витоки «секретної інформації» від ВІКІЛІКС та інших подібних Інтернет-ресурсів стали поширеним методом інформаційного протиборства й маніпулювання громадською думкою. Портал ВІКІЛІКС фактично виконує рольову функцію підрозділу «інформаційних військ» у ролі файлообмінника, куди різноманітні спецслужби держав та представники корпоративних структур можуть у разі потреби скидати «компрометуючі матеріали» [42].

Зазначаючи про національне законодавство, зауважу, що статтею 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації» [43] передбачається, що за порушення законодавства про доступ до публічної інформації особи, винні у наданні або оприлюдненні недостовірної, неточної або неповної інформації несуть відповідальність. Водночас, за порушення інформаційного законодавства Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність.

Таким чином, резюмуючи вищезазначені положення, я дійшов таких висновків. Перш за все, нині суспільство існує у вигляді суспільства знань, це пояснюється збільшенням ваги інформації в різноманітних сферах. Структура суспільства знань де термінується структурою його комунікацій. Одним із найрозповсюдженіших видів комунікацій і є соціальні мережі. Незважаючи на певні переваги користування соцмережами, але також і існує низка недоліків, наприклад, анонімне розголошення конфіденційної інформації, порушення авторських прав, поширення недостовірної інформації та ін. На сьогоднішній день неможливо ввести використання Інтернету в цілому та соціальних мереж, зокрема, в законодавчі рамки, оскільки він є транснаціональним. Окрему увагу було приділено Вікілікс і зауважу, що невідслідковуване публікування і аналіз документів, що стали доступними внаслідок витоку інформації є протиправним. У цілому в наукових колах мало уваги приділено суспільству знань та структурі його комунікацій і це може бути використано при здійсненні комплексних досліджень.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
3. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
4. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
5. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
6. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
7. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
8. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти : [монографія] / за заг. ред. Бандурки О. М. — Харків : Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 368 с.
9. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики) : [монографія] / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України» 2010. — 388 с.
10. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / Цимбалюк В. С. — К. : Освіта України, 2011. — 426 с.
11. Цимбалюк В. С. Концепція кодифікації законодавства України про інформацію / В. С. Цимбалюк // Інформаційні технології в глобальному управління : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 29.10.2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О. С. — С. 73 — 91.
12. Сопілко І. В. Інформаційні загрози та безпека сучасного українського суспільства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://jrnl.nau.edu.ua/index.php/UV/article/viewFile/8181/9770
13. Почепцов Г. Інформаційна війна як інтелектуальна війна [Електронний ресурс] / Г. Почепцов. – Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/material/13303.
14. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания / Э. Ноэль-Нойман / [пер. с нем. под ред. Д. В. Складнева]. — М. : Наука, 1996. — 386 с.
15. Цивільний кодекс України : за станом на 19 січня 2013 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2013. — С. 158.
16. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001 р. — № 25. — стаття 131.
17. Как террористы из ИГИЛ вербуют женщин в Интернете [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://lady.mail.ru/article/488295-kak-terroristy-iz-igil-verbujut-zhenshhin-v-internete/?social=ok
18. Соціальні мережі – вільний обмін думками чи маніпулювання свідомістю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://xpress.sumy.ua/article/society/5700
19. Юркіна В. Малькольм Гладуелл: у школах США стрілятимуть частіше, 23.10.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://studway.com.ua/m-gladuell-ua/
20. Исследование: массовые расстрелы в школах США являются «заразными», 04.07.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.gazeta.ru/science/news/2015/07/03/n_7345093.shtml
21. Двох британців засудили до 4 років ув’язнення за заклики до погромів у Facebook, 17.08.11 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://tsn.ua/svit/dvoh-britanciv-zasudili-do-4-rokiv-uv-yaznennya-za-zakliki-do-pogromiv-u-facebook.html
22. Куценко: СБУ через соцмережі щодня виявляє величезну кількість груп сепаратистської та антиукраїнської спрямованості [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kirovograd.net/society/2015/4/3/kucenko_sbu_cherez_socmerezhi_shodnja_vijavljaye_velicheznu_kilkist_grup_separatistskoyi_ta_antiukrayinskoyi_sprjamovanosti.htm?print
23. Про затвердження Положення про порядок подання та розгляду електронних петицій : рішення Київської міської ради від 8 жовтня 2015 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/3A517FDCE7CE4DA5C2257EEB006E0C0F?OpenDocument
24. Wikileaks: украинские тайны госдепа [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://gordonua.com/specprojects/wikileaks.html
25. WikiLeaks начал публиковать переписку главы ЦРУ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://lb.ua/tags/9975_wikileaks.htmlhttp://lb.ua/tags/9975_wikileaks.html
26. Щодо ситуації із публікацією конфіденційного листування дипкорпусу США сайтом WIKILEAKS [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/343/
27. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17

7.       собків Я. М. Електронна петиція як одне з інформаційних прав людини і громадянина [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/elektronna-peticiya-yak-odne-z-informacijnix-prav-lyudini-i-gromadyanina/

16.  С интеллектом беби-бумеров в новом мире делать будет нечего [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.zautra.by/cont/cmt_add.php?sn_nid=4355&sn_cat=10&cmt_art_id=4355&cmt_art_cat=10

17.  The Network Society and Organizational Change  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://globetrotter.berkeley.edu/people/Castells/castells-con4.html

18.  Соціальні мережі як чинник розвитку громадянського суспільства : [монографія] / [О. С. Онищенко, В. М. Горовий, В. І. Попик та ін.] ; НАН Укра- їни, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — К., 2013. — 220 c.

19.  Людина зі смартфоном або соціальні мережі як право на свободу Юрій Залізняк [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mediakrytyka.info/onlayn-zhurnalistyka/lyudyna-zi-smartfonom-abo-sotsialni-merezhi-yak-pravo-na-svobodu.html

20.  Вплив соціальних мереж на здоров’я людини та її мовленнєву діяльність [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://naub.oa.edu.ua/2012/vplyv-sotsialnyh-merezh-na-zdorovya-lyudyny-ta-jiji-movlennjevu-diyalnist/

21.  Який вплив соціальних мереж на життя людини?  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.centrmed.com/news/detail.php?ID=39380#.Vqfc-vmLTIU

24.  За наклеп у ЗМІ або мережі Інтернет можна отримати до року виправних робіт, за неправдиве звинувачення в тяжкому злочині – до 2 років обмеження волі 16.01.14 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://newsradio.com.ua/2014_01_16/V-Ukra-n-vvedeno-krim-nalnu-v-dpov-daln-st-za-naklep-ekstrem-stsku-d-jaln-st/

25.  Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=49483

26.  Соціальні мережі: реальні загрози віртуального світу  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ogo.ua/articles/view/2011-02-23/26490.html

28.  Вербовка по Интернету. Какую опасность представляют компьютерные технологии 09.07.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://argumenti.ru/espionage/n495/406770

30.  Івано-франківців закликають патрулювати власне місто, 17.03.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://pravda.if.ua/news-74214.html

36.  What is WikiLeaks [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  https://www.wikileaks.org/

37.  WikiLeaks: Украина боялась вторжения в Крым еще при Ющенко, 6.03.2014 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://korrespondent.net/ukraine/politics/3316023-WikiLeaks-ukrayna-boialas-vtorzhenyia-v-krym-esche-pry-yuschenko

39.  Wikileaks разоблачил Порошенко и Тимошенко, 12.06.2014 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mk.ru/politics/2014/06/12/wikileaks-razoblachil-poroshenko-i-timoshenko.html

41.  WikiLeaks: В Украине 2 компании, которые следят за украинцами для СБУ, МВД и других,  2.12.2011 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/rus/news/2011/12/2/6807181/?attempt=1

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

кандидат юридичних наук

 Анотація

В статті автор здійснив аналіз інформаційної влади як комунікації. Запропонував авторське розуміння у вузькому та широкому сенсі даної категорії. Акцентовано увагу на тому, що основними суб’єктами інформаційної влади в Україні є, так звана, «четверта гілка влади» – засоби масової інформації. Наголошено на тому, що здійснення комплексного дослідження інформаційної влади в юриспруденції становить особливий науковий інтерес. Зазначено, що суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог створює ідею, ця ідея поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування, а головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю.

Ключові слова: інформація, інформаційна влада, інформаційне право, інформаційне суспільство, засоби масової інформації, комунікація, інформаційна політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ информационной власти как коммуникации. Предложил авторское понимание данной категории в узком и широком смысле. Акцентировано внимание на том, что основными субъектами информационной власти в Украине является, так называемая, «четвертая ветвь власти» – средства массовой информации. Отмечено, что осуществление комплексного исследования информационной власти в юриспруденции представляет особый научный интерес. Отмечено, что суть информационной власти сводится к тому, что какой-то идеолог создает идею, эта идея распространяется с помощью средств массовой информации и межличностного общения, а главной функцией информационной власти является управление коммуникациями, их содержанием и направленностью.

Ключевые слова: информация, информационная власть, информационное право, информационное общество, средства массовой информации, коммуникация, информационная политика.

Summary

It was noted, that the subordination of people to its will is the main task of a power, and mass have a powerful ability to influence people’s consciousness and behavior, it gives sufficient reason to consider the media as the “fourth power”, i.e. information power.

It was stated, that information power in the narrow sense – is power exercised through the use of information in its various manifestations (true or false). And in a wide sense it is actions of owners and distributors (managers) information that aimed at form of public awareness by creating, collecting, receiving, storage, use, dissemination and protection of information.

It was said, that the essence of informational power is reflected in case that an ideologue creates the idea; this idea is disseminated by the mass media and interpersonal communication. The management of communications, their content and orientation is the main function of informational power.

The attention was also paid o the provision, that despite the fact that the informational power had been the subject of the scientific work, but that the study of this issue is relevant, taking into account the increase of information weight, information warfare of Russia against Ukraine and other important factors.

Key words: information, informational power, information law, information society, mass media, communication, information policy.

Сучасний етап інформаційної революції у світі зумовлює формування нової інформаційної парадигми щодо вивчення соціально-політичних та правових явищ. Під впливом інформаційних технологій змінюються і політико-правові інститути, політичні відносини, форми політичного та інформаційного впливу на суспільство та суспільну свідомість; своє місце впевнено займає влада інформації. Інформаційні механізми громадського контролю, або система ідейно-політичної гегемонії, за останні десятиріччя набули такого значення, що їх називають інформаційною владою [1]. Потрібно зазначити, що проблема інформаційної влади поки що не одержала належного розвитку та концептуалізації в рамках правових досліджень. Частково це пояснюється тим, що інформаційна влада як соціально-політичний, інформаційний і правовий феномен стала об’єктом аналізу відносно недавно, і то лише в межах політичної науки. Водночас, події в Україні, зокрема ведення проти неї гібридної війни, використання інформаційних засобів в якості ключового інструмента впливу на масові свідомість поставили питання про необхідність правового регулювання інформаційної сфери, передусім регулювання інформаційних правовідносин. На цьому шляху важливим стає звернення увагу на феномен інформаційної влади саме з позицій юридичної науки, вироблення пропозицій правового характеру, власно цим і обґрунтовується актуальність нашої статті.

Серед праць українських авторів, які системно досліджують інформаційну сферу на сучасному етапі, слід відзначити діяльність наукової школи В. Ліпкана та [1-17]. Серед окремих дослідників важливою підоймою в царині юридичних наук виступають роботи В. Цимбалюка [18-20], М. Каращука [21-22], І. Сопілко [1]  та ін.

Висвітлення різних аспектів теоретичних та практичних питань щодо інформаційної влади здебільшого в політологічній площині здійснено в публікаціях таких українських авторів, як: Г. Почепцов [23], Н. Ржевська [24], В.Бебик [25] та ін.

Зважаючи на комплексність теми нашого дослідження, нами було поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційної влади», визначити його сутність, функції та основних суб’єктів в умовах інформаційної глобалізації зміни інформаційних імперативів та інформаційного балансу в світі, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу.

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату, а саме інформаційна влада та комунікація.

Виклад основного матеріалу

На межі ХХ-ХХІ ст. індустріально розвинені країни світу вступили в інформаційну стадію розвитку, позначену впровадженням інформаційних технологій, Інтернету, що призвело до різкого підвищення політичного впливу інформаційної влади і, насамперед, її головних носіїв — засобів масової інформації на всі сфери суспільного життя, радикальним чином сприяло розвитку процесів глобальної демократизації, формування центрів інформаційної сили та горизонтів інформаційної периферії.

Усе це потребує глибокого аналізу змін, які відбуваються у співвідношенні влади, місця і ролі інформаційної влади в демократизації сучасного суспільства, в тому числі й в Україні. Глобальна інформатизація суспільства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем, інтернет-телебачення, соціальних мереж) актуалізували дискусії про інформаційну владу.

Нині, як було зазначено вище, питання інформаційної влади ще не було предметом ґрунтовного вивчення в юриспруденції, тому, для досягнення поставленої мети, я буду послуговуватись надбанням інших наук, зокрема політичних і, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу пристосовувати ці положення до контексту мого дослідження.

Перш за все, необхідно визначитися із основною категорією, яка становить сутність мого дослідження, а саме — «інформаційна влада».

У сучасній доктрині інформаційного права існує декілька дефініцій вищезазначеного поняття. Наведемо деякі з них:

-     інформаційна влада — це влада, яка базується на можливостях доступу до необхідної і важливої інформації, умінні її використання на підлеглих. Інформація дозволяє керівнику приймати оптимальні рішення і тим самим здійснювати владні повноваження. Владу інформації необхідно відрізняти від експертної влади, яка зв’язана зі здатністю використовувати конкретні дані [26, C. 100];

-     інформаційна влада — по-перше, це влада якоїсь інформації (ідей), прийнятої до реалізації, а по-друге, влада людей, які втілюють інформацію (ідеї) в життя [24];

-     інформаційна влада — здатність власни­ків інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компону­вання та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі [25]. Дану дефініцію, на нашу думку, варто доповнити категорією розповсюджувачів інформації, оскільки вони можуть і не являтися її безпосередніми власниками. Стосовно дій, відповідно до Закону України «Про інформацію» [27], необхідно додати наступні: створення,  збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту;

-     інформаційна влада трактується як специфічний вид влади, яка впливає на політичну поведінку людей за допомогою цілеспрямованого поширення або застосування інформації [22, С. 6]. Ми вважаємо, що інформаційна влада не може обмежуватися і не обмежується політичними подіями, оскільки інформування населення відбувається про всі сфери суспільного життя і зачіпає усі сфери життєдіяльності;

-     духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, здійснювана за допомогою наукових знань та інформації. У сучасних умовах без опертя на знання влада у суспільстві не може бути ефективною. Знання використовують для підготовки урядових рішень, безпосереднього впливу на свідомість людей, забезпечення їх лояльності та підтримки уряду. Такий вплив здійснюється через агентів соціалізації (школу, інші навчальні заклади, просвітницькі товариства, асоціації тощо), а також за допомогою засобів масової інформації [28]. Із даної дефініції досить вагомим є положення про значущість інформації (знань) у сучасному житті людини. Починаючи від даних про рух потягів, вартістю продуктів харчування та закінчуючи особистими правами, свободами та обов’язками.

Резюмуючи зміст наведених дефініцій, акцентую увагу на тому, що, по-перше, основою інформаційної влади виступає інформація.

Під інформаційною владою, у вузькому сенсі, пропоную розуміти владу, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна).

А у широкому сенсі інформаційна влада — цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада здатна служити різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі [28].

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як окремий вид влади, тобто інформаційна влада презентується нами як окремий самодостатній вид влади поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. Аналогічна позиція, з використанням інших методологічних прийомів та контексту висловлена і в роботі [29, C. 306].

У сучасному світі у влади немає інших засобів впливу, крім комунікативних [23].

Досліджуючи інформаційну владу як комунікацію [30, C. 256], доходимо висновку щодо необхідності визначити і дане поняття. Комунікація — обмін інформацією, спілкування, між двома або більше особами, спілкування за допомогою вербальних і невербальних засобів із метою створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізо­вані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей. Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації [25].

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень.

Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин. В історії надибуємо чималу кількість  ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, ухвалювали серйозні політичні рішення.

Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки. ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо [31]. Вельми новим і актуальним виступає така форма як електронна петиція.

Нині жодна військова операція без дезінформації і психологічного тиску на супротивника з маніпуляцією світової громадської думки просто немислима. Початку військових дій завжди передують потужні інформаційні кампанії, метою яких є насамперед дискредитація супротивника і створення образу ворога. Наприклад, на слуханнях в Раді Безпеки ООН із захоплення Іраком Кувейту в якості свідка була представлена дівчина, яка розповіла про те, що іракські солдати виносили з пологового будинку немовлят і клали їх на бетонні мостові. На цей «факт» згодом неодноразово посилалися президент і міністр оборони США. Проте пізніше з’ясувалося, що ця дівчина — донька посла Кувейту в Сполучених Штатах і належить до королівської родини. Сама ж дезінформація була покликана закріпити у «вільному» світі за С. Хусейном визначення «арабського Гітлера», проти якого майбутні військові дії носили б справедливий характер [32]. Аналогічні приклади із дискредитацією лідера були використані і під час арабської весни: в Єгипті, Лівії, Тунісі тощо. Ще одним яскравим сучасним прикладом є російська пропаганда, яка ґрунтується на системному перманентному дезінформуванні населення [33], поєднаному із переписуванням історії та багато інших.

Позитивним зрушенням у напрямку поступової мінімізації та викорінення можливості розповсюдження неправдивої інформації є новий інформаційний проект ЄС, спрямований на те, щоб показати європейському суспільству велику кількість нападів, пов’язаних із недостовірною інформацією. Проект має назву «Огляд дезінформації» і є тижневиком, в якому зібрані приклади російських дезінформаційних нападів у режимі реального часу.

Також цей тижневик спрямований на те, аби розкрити кількість країн, уражених дезінформацією, та у такий спосіб пояснити європейській аудиторії обсяги цієї проблеми. Зібрані дані та інформація допомагатимуть у проведенні кращого аналізу та відповідно сприятимуть готовності протистояти і попереджати можливі напади, пов’язані з хибною інформацією, у майбутньому [34].

Слід зазначити, що сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різних відомостей будь-яким особам.

Для більш ефективного маніпулювання громадською думкою дезінформація може поширюватися одночасно через друковані та електронні ЗМІ, телебачення, Інтернет, чутки, а також за допомогою використання листівок у локальних конфліктах та війнах.

Існуючі нині можливості ЗМІ, як четвертої — інформаційної влади, у висвітленні різних сторін політичного, економічного і духовного життя сучасного суспільства стали найпотужнішою зброєю у глобальній політиці, інструментом у вирішенні геополітичних завдань нарівні з військовою блокадою і економічними санкціями. Пропаганда, засоби масової комунікації виступають активними засобами учасниками збройних конфліктів.

Сучасне суспільство отримує інформацію від преси, телебачення, радіо та Інтернет. Перебуваючи часто в світі відірваних від реальності символів, воно може йти навіть проти своїх власних інтересів. У цьому сенсі людина не є вільною, тим більше що відпрацьовано ряд способів ефективного інформаційного впливу – «промивання» мізків (brainwashing), за допомогою якого здійснюється зомбування людей, створення пасивної слухняної людини, перетворення цілого народу в легко керовану масу. Так, наприклад, на початку проведення військової операції в Лівії Муаммара Каддафі підтримувало понад 95 відсотків населення країни, проте правильна робота з рештою — 5 % дала свій результат і законний уряд країни було повалено.

У разі початку бойових дій громадська думка повинна побачити «звірства» щодо мирного населення і полонених, а також переконатися у військовій перевазі «справедливої» сторони і поразку противника. Для цього спотворюються цифри втрат, замовчуються важливі факти і т. д. [32].

Один із прийомів навіювання, який використовується в сучасній журналістській практиці — створення резонансу, суть якого полягає в тому, що використовується схильність аудиторії гостро реагувати на різні расові, національні, релігійні ситуації. ЗМІ маніпулює націоналістичними стереотипами та негативними настановами для провокування певних дій, тобто елементи навіювання можна «подати» в будь-який час в «упаковці» з новинами, передачами, фільмами, можна маніпулювати людською свідомістю за допомогою радіо й навіть поданням інформації в певному виді в друкованій продукції. Ці елементи потрапляють у підсвідомість людини й змушують її діяти певним чином. Оскільки взаємодія людини зі ЗМІ відбувається щодня, то і вплив їх на суспільство й на кожну окрему людину можна вважати істотним [35].

Прогрес у будь-якій сфері є позитивним і корисним до певної межі, за якою його результати можуть виявитися негативними для соціуму. Так, розвиток інформаційних технологій одночасно зі значною користю людству надав можливості розширення масової дезінформації — введення в оману величезної кількості людей шляхом повідомлення невірних відомостей, підтасування фактів, підробки доказів. Тому сучасне суспільство утворюють не тільки інформовані люди, але й дезінформовані — введені в оману спеціально відібраною, таргетованою відповідно до інтересів певного соціального прошарку селективної інформації, що унеможливлює сформувати власний погляд на ті чи явища оточуючої дійсності. Поряд із інформуванням постійна дезінформація (а простіше – омана) також стала нормою життя в багатьох співтовариствах і країнах. Таким чином можу констатувати: з позицій системного підходу, дезінформація виступає складовим елементом інформаційної політики, так само як і загроза виступає складовим елементом системи безпеки.

Інформаційна політика держави повинна працювати не лише на висвітлення її дій, а скоріше на організацію інформаційних потоків усієї держави в інтересах її процвітання та успішного розвитку. Інформаційна політика має бути налаштованою не лише на сьогодення, а латати ті «діри», які ми активно вибудовуємо для майбутнього вже зараз. Під останнім ми розуміємо інформаційну компенсацію того, чого ми не можемо поки що досягти в реальності.

Розважальність вигідна з точки зору соціального управління. Це технологія соціальної стабілізації. Але водночас вона зменшує людські можливості, реально звужуючи інтереси людей. За цього випадку інтереси держави і бізнесу не повинні співпадати. Саме держава мусить сприяти розширенню інформаційного простору. Вона мусить підтримувати в ньому ті ніші, які сприятимуть відкриттю нових шляхів розвитку, нових смислів, нових поглядів [23].

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог або креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного комунікації. Коли люди починають адекватно сприймати інформацію, яка надходить, то ця інформація починає формувати алгоритм поведінки людей. Даний приклад пояснює інформаційну владу людей, що перетворюють інформацію (ідеї) в життя. Проте ті, що створюють будь-які ідеї, також є керованими. Ідеологами керують ними ж створені ідеї і ніяк інакше. Інформаційна влада є вищою щодо до інших видів влади. Інформаційна влада існує для:

-     формування головних цілей та пріоритетів;

-     формування вектора цілей, (напрям і порядок дій, за яким здійснюється перетворення цілей в життя);

-     розпізнавання факторів, що діють на об’єкт управління [24].

Ці проблеми останнім часом неодноразово привертали увагу як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, однак і донині дослідження інформаційної влади як чинника демократизації сучасного суспільства залишається актуальним.

Вплив інформаційної влади на політичну поведінку людей відрізняється від звичайного інформування сталістю і асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем контролю за його поведінкою. Суб’єктами і основними носіями інформаційної влади в сучасному суспільстві є інформаційні інститути — засоби масової інформації, наукові і науково-просвітницькі установи тощо. Головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю. Найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є політичний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед ЗМІ.

Новітні комунікативні технології можуть відігравати подвійну роль — слугувати могутнім засобом розширення творчих можливостей людини, радикальним чином сприяти розвиткові процесів глобальної демократизації, і в той же час бути джерелом негативних тенденцій, зокрема маніпулювання громадською думкою, якщо втрачається контроль суспільства над інформаційною владою [2, С. 4].

Інформаційна влада впливає на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціальні політичні комунікації, так і опосередковано — через звичайні ЗМІ, систему освіти, школи, університети, освітні програми. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять нації, соціальних груп і особистостей, надають інтерпретаційний зміст подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій [2, С. 6].

Варто акцентувати увагу на тому, що в останнє десятиріччя спостерігається стрімке зростання політичного впливу інформаційної влади, а зараз, на нашу думку, її значення, роль та місце навряд чи можна переоцінити.

Загалом, інформаційна влада може здійснювати функцію демократизації тільки в тому разі, якщо сама вона заснована на демократичних принципах. Це можливе лише за умови незалежності інформаційної влади та її головних носіїв — ЗМІ зокрема. Але нині про їх незалежність говорити немає можливості. Зважаючи на приналежність кожного телеканалу, видавництва та інших засобів розповсюдження інформації певній особі (чи то особисто, чи то уповноваженому представникові, але здебільшого провладному), то за даного випадку абсолютно відсутня можливість об’єктивності та всебічності висвітлення подій.

На сьогоднішній день, окрім вищезазначених прикладів, можна також говорити про «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку.

Оскільки доведення інформації споживачам через ЗМІ відбувається дозовано та з «чітко визначеною метою», не з ціллю ознайомлення, а з уже сформованими та нав’язаними висновками, то, за даного випадку, відбувається певне маніпулювання суспільною думкою громадськості та формування передумов для унеможливлення вироблення самостійного бачення та формування власної думки щодо тих чи інших подій. Така ситуація є сприятливою для масового залякування або виділення «негативних» і «зайвих» персонажів як у політиці, так і в інших сферах суспільного життя.

Таким чином, що вся інформація, яка доводиться до відома населення, повинна бути достовірною та відповідати запропонованим характеристикам. Також споживачам інформації необхідно гарантувати можливість отримання інформації з різних джерел, аби вони могли робити адекватні висновки й чинити відповідні дії [19, С. 133].

Інформаційна влада може слугувати різним політичним цілям: як освічувати людей, розвивати у них почуття власної гідності, прагнення до свободи і соціальної справедливості, сприяти і допомагати їх компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, дезінформувати і залякувати населення, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх  [2, С. 8], тобто робити із населення «маріонеток».

Подальший розвиток інформаційної влади, трансформація українського суспільства у значній мірі залежатиме від становлення і розвитку інформаційного суспільства. Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і ко­мунікаційні технології, створюються умови для ефективного використання знань в рішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством і демократизації суспільного життя.

Розвиток інформаційного суспільства базується безпосередньо на інформаційній політиці, основними напрямами якої, відповідно до українського законодавства України, є:

• забезпечення можливостей для рівного доступу кожного до інформації;
• забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;
• створення умов для формування в Україні ефективного та розвиненого інформаційного суспільства;
• забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень;
• створення інформаційних систем і мереж  інформації,  розвиток електронного урядування;
• постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;
• забезпечення інформаційної безпеки України;
• сприяння міжнародній співпраці в  інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [27].

Важливим шляхом подальшого розвитку інформаційної влади, посилення її впливу на демократизацію українського суспільства є формування прогресивної суспільно-правової форми організації інформаційної влади, створення за прикладом європейських країн громадського телерадіомовлення [2, С. 8].

Створені державними органами документи покликані визначити напрями функціонування інформаційної влади:

1)                Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні;

2)                Стратегія сталого розвитку України 2020;

3)                 Стратегія у сфері прав людини;

4)                Концепція розвитку телекомунікацій в Україні,

5)                ухвалені Закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін.

Однак цілісного розгляду процесу становлення інформаційного суспільства в поєднанні соціо-гуманітарних, інформаційно-правових, технологічних, економічних і політичних чинників у вітчизняній літературі ще не так багато.

Даючи змогу індивіду одержувати надзвичайно швидкий, практично не обмежений і позбавлений від втручання посередників доступ до різних джерел інформації, всесвітня мережа обумовлює децентралізацію влади, сприяє послабленню вертикальних, ієрархічних моделей соціальної організації і подоланню відстороненості мас від повсякденного політичного процесу. Водночас багатократно зростають можливості розширення і зміцнення системи горизонтальних громадських зв’язків. Залучаючись до новітніх комунікаційних технологій рядові громадяни одержують виключно ефективний засіб самоорганізації, в тому числі, політичної самореалізації, яка дозволяє активізувати їхню участь у громадсько-політичному житті.

Наявність розвиненої, демократично організованої інформаційної влади, яка об’єктивно висвітлює політичні події — одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави, ефективного управління суспільством. І, навпаки, невиконання інформаційною владою своїх функцій у політичній системі суспільства може докорінно спотворити її цілі і цінності, порушити її ефективність і підірвати життєдіяльність, перетворити демократію в ілюзію, форму маніпулятивного панування правлячої еліти. Інформаційна влада включає в себе усю сукупність інформаційних пріоритетів.

Аналіз різних форм суспільної організації інформаційної влади в демократичних країнах (Австрія, Франція, Німеччина та ін.) показав, що найбільш поширеною і найбільш прогресивною є суспільно-правова форма. Вона передбачає фінансування мас-медіа головним чином за рахунок спеціального податку, їх внутрішню автономію і в той же час підзвітність громадським радам, створеним із представників усіх політичних сил у парламенті.

Поділяю положення про те, що підвищенню ефективності інформаційної влади і подальшій демократизації українського суспільства сприятиме:

• розроблення на державному рівні інформаційної політики, основою якої має стати розвиток суспільства, побудованого на знаннях та інформації;
• створення такої мережі освіти і науки, яка б забезпечувала розвиток інформаційної сфери України відповідно до національних інтересів та базових міжнародних індикаторів;
• створення громадського телерадіомовлення;
• ефективне функціонування мультимедійної платформи іномовлення в Україні;
• якісне поповнення інформаційного законодавства, прийняття Інформаційного кодексу України (прийняття якого обґрунтовано представниками як наукової школи В. А. Ліпкана та які пропонували матриці його основних положень, в якому було б систематизовано сукупність норм права, що регулюють увесь спектр суспільних інформаційних правовідносин, так і окремими дослідниками, зокрема В.С.Цимбалюк) та Кодексу журналістики;
• впровадження і організація в Україні комунікаційного виховання населення, особливо молоді [2, С. 9].

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків.

Оскільки ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку людей, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як четверту, тобто інформаційну владу. Інформаційна влада – влада, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна) (вузьке розуміння); цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації (широке розуміння). І. в. слугує різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк-кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі; головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю; найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є інформаційний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед засобів масової інформації.

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог чи креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісної комунікації. Незважаючи на те, що інформаційна влада вже була об’єктом наукового доробку, переконаний, що дослідження даного питання є актуальним, беручи до уваги збільшення ваги інформації, ведення інформаційної війни Росії проти України та інші чинники, передусім — необхідності законодавчого регулювання інформаційних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
10. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
11. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
12. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
13. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
14. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
15. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
16. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
17. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
18. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
19. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
20. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. — C. 444-448.
21. Каращук М. Інформаційна влада: сутність та особливості впливу. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.ipiend.gov.ua/uploads/nz/nz_59/karaschuk_informatsiina.pdf
22. Каращук М. Г. Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. Г. Каращук. — К., 2006. — 15 с.
23. Почепцов Г. Г. Влада як комунікація. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/vlada_yak_komunikatsiya/
24. Ржевська Н. Ф.,  Політична влада та інформація, місце інформаційної влади у інформаційному суспільстві. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2950
25. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. — К.: МАУП, 2003. — 424 с: http://politics.ellib.org.ua/pages-3665.html
26. Рульєв В. А., Гуткевич С. О. Менеджмент. Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 312 с.
27. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
28. Політологія. Влада і владні відносини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://manualsem.com/book/754-politologiya-vlada-i-vladni-vidnosini/6-lekciya-3-klasifikaciya-vladi.html
29. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія. — К.: ВЦ , 2006. —  568 c.
30. Расейскую прапаганду злавілі на хлусьні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.svaboda.org/media/photogallery/25410525.html
31. Степанов В. Ю. Вплив засобів масової інформації на свідомість молоді. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/kultura38/08.pdf

30.              Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

31.              Засоби масової інформації як «четверта влада». [Електронний ресурс]. — Режим доступу :://www.info-library.com.ua/books-text-1738.html

32.              Дезінформація: потужна зброя сучасної війни, 19.01.12 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://wartime.org.ua/768-deznformacya-potuzhna-zbroya-suchasnoyi-vyni.html

34.              У новому проекті ЄС щотижня розповідатимуть про приклади російської дезінформації 04.11.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukraineunderattack.org/42714-u-novomu-proekti-yes-shhotyzhnya-rozpovidatymut-pro-pryklady-rosijskoyi-dezinformatsiyi.html

Шубенкова Тетяна

Директор Наукової Бібліотеки

 Дипломатичної академії України при МЗС України

 Ми покликані жити у  непростий час, коли сучасне суспільство характеризується небаченим раніше впливом інформаційної складової на соціальне буття. Можливості персонального комп’ютера відчинили двері у інформаційну еру. З вільним доступом до інформації у всьому світі, з’явилися і нові технології, де основою і продуктом є сама інформація , а не її носій.

Бурхлива, іноді надокучлива і уїдлива інформаційна реальність, у якій ми знаходимось, ставить за мету створення глобальної інформаційної інфраструктури і відповідно інформаційного суспільства, або суспільства знань, як вищої стадії  інформаційного суспільства, у якому найбільш цінним ресурсом є інформація і найбільш  цінним навиком –  ефективне її використання.  Відповідно, науковці протягом половини століття осмислюють концепції постіндустріального суспільства, народжуючи нові терміни і поняття, які входять і в лексикон політиків. З цього приводу була дуже красномовною поява такого програмного документа, як «Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства», яку лідери країн «великої вісімки» прийняли у 2000 р. [1]

Сутність вимог інформаційного суспільства  до всіх інституцій, в тому числі і до наукових бібліотек, полягає у спрямуванні своєї діяльності на наукоємні технології. Слід зазначити, що інформаційні технології притаманні також людині, суспільству, техніці  і живій природі. Так, наприклад, процес мислення людини можна оцінювати як процес обробки інформації, але самостійно подужати величезні інформаційні масиви і технології людині частіше за все неможливо. Звичайний у бібліотечній діяльності процес створення бібліографічної інформації можна без перебільшення віднести до наукоємної технології свого часу, бо це процес наукової обробки документів, що полягав в аналітико-синтетичній переробці первинної документної інформації у бібліографічну і був спрямований на інформаційне забезпечення сталого розвитку суспільства.

На сучасному етапі бібліографії передається функція аналізу інформації з метою отримання нового знання, тобто на основі проведених бібліографічних досліджень можливість надавати більш складні види інформаційної продукції і послуг.[7]  Вже неможливо уявити ефективну діяльність бібліотек без використання інформаційно-комунікаційної технології (ІКТ), тобто застосування комп’ютерних систем для збереження, обробки, пошуку, перетворення і захисту інформації.

Стрімкий розвиток інформаційних технологій у тому числі бібліотечних, обумовлює необхідність мати уявлення про сучасну систему документальних інформаційних потоків (ДІП), їх наповненні, способах, можливостях пошуку і отримання необхідної інформації. Інформація стає глобальним ресурсом[1], яким у повній мірі володіють лише фахівці, що постійно примножують свої знання та вільно їх використовують.

Цілий перелік методів, що дозволяють аналізувати закономірності розвитку документопотоків  носить назву «бібліометричних» [2,3], «наукометричних» [4], «інформетричних» [5,6,]. Терміни є схожими за значенням,  і в той же час використовуються для опису різних підходів аналізу ДІП. При цьому вони можуть використовуватися не лише у науковому середовищі, а також у політиці, бізнесі та інших сферах діяльності. Розглянемо коротко основні підходи аналізу ДІП.

Кількісне дослідження документопотоку  на початку ХХ століття носило назву «статистичної бібліографії», пізніше у 1969  році   англійський   вчений  А. Причард започаткував термін «бібліометрія» (від грец . Biblion –  книга та metron  –  міра,  metreo – вимірюю). Бібліометрія аналізує бібліографічні данні публікацій, як правило, природознавчих наук: фізики, біології, математики а також біотехнології, нанотехнології.  Об’єкти вивчення групуються за різними ознаками, наприклад: за авторами, країнами, науковими журналами, рубриками в них, ключовими словами в публікації тощо. «Проста бібліометрія» відслідковує динаміку окремих об’єктів дослідження, «Структурна бібліометрія» виявляє зв’язки між об’єктами їх кореляцію та класифікацію.      Таким чином можна сказати, що кількісний аналіз бібліометрії спрямовується не  на отримання конкретної інформації про проблему, а на стратегічний моніторинг розвитку науки у певній галузі.

Статистичним дослідженням структури і динаміки потоків наукової інформації займається наукометрія – галузь наукознавства, яка вивчає еволюцію науки через чисельні виміри наукової інформації, такі як кількість наукових статей, опублікованих у певний період часу, цитування тощо. Наукометрію часто застосовують як абсолютну основу оцінки виконання і фінансування різноманітних наукових одиниць (інститутів, команд, індивідуумів). Термін «наукометрія» був введений у 1969р. В.В. Налімовим у монографії «Наукометрія: Вивчення науки як інформаційного процесу», виданій разом з З.М. Мульченко. [9, 10, 11]

Комплекс математичних методів дослідження об’єктів інформаційної науки, опис і аналіз їх властивостей і закономірностей з метою оптимізації цих об’єктів    при прийнятті   рішень   німецькі     вчені           L. Blackert, S. Siegel и O. Nacke , [5] визначили як «Інформетрію». Пізніше у 1989 р. під інформетрією почали розуміти використання різноманітного математичного апарату для аналізу, виявлення закономірностей, формулювання законів інформаційної діяльності і наукової інформації, а також для прийняття рішень у інформаційній практиці .

В цілому, можна сказати, що інформетрія, яка досліджує і описує явища і процеси у галузі наукової інформації має багато спільного з наукометрією, яка досліджує теж саме у більш широкому контексті. В обох випадках використовуються методи бібліометрії,  які направлені на  аналіз кількісних характеристик первинних документів, вторинних джерел інформації а також  на аналіз цитування. Матеріалом у таких дослідженнях слугували бази даних ISI/Thomson Reuters (Інституту наукової інформації) США, який розробив бібліометричні показники для латиноамериканських країн з метою підготовки стандартних звітів про наукову діяльність, у 1990-х рр. їх почали використовувати і в позиціонуванні національних і регіональних наукових і інформаційних ресурсів у світовій науці, що і започаткувало наукометричні дослідження як такі. У нинішній момент джерелом бібліометричної інформації є бази даних, які належать здебільше комерційним компаніям або професіональним товариствам. Наукометричними є бібліографічні і реферативні бази даних (SciVerse Scopus від компанії      Elsevir, Web of Science, Російський індекс наукового цитування (РІНЦ)  ,  MathSciNet,  Google Scholar) з інструментами для відстеження цитованості статей, опублікованих у наукових виданнях.

Дамо стислі відомості про вищезгадані наукометричні бази та корисні інтернетпосилання на них:

SciVerse Scopus від Elsevir http://www.elsevier.com/online-tools/scopus/content-overview – індексує станом  на 2013 рік близько 22 тис. наукових видань з технічних, медичних та гуманітарних наук, понад 5 тис. видавців. Базою індексуються наукові журнали, матеріали конференцій, серіальні книжкові видання http://www.jsi.net.ua/scopus/scopus.html. Розробником і власником SciVerse Scopus є видавнича корпорація Elsevir.

   Web of Science (WOS) – одна з авторитетніших у світі реферативних баз даних (БД) від Thomson Reuters http://thomsonreuters.com. Індексує понад 12 тис. журналів та 15 тис конференцій у галузі природничих, суспільних, гуманітарних наук та мистецтва. Розробник ресурсу – Філадельфійський інститут наукової інформації.

   Російський індекс наукового цитування (РІНЦ) http://elibrary.ru/project_risc.asp – це національна інформаційно-аналітична система, індексує 4 тис. російських журналів, акумулює 4,7 млн. публікацій. На основі БД РІНЦ розроблено аналітичний  інструментарій ScienceIndex. Проект РІНЦ розробляється з 2006 року компанією «Наукова електронна бібліотека» (eLIBRARY.ru) за підтримкою Міністерства освіти і науки РФ.

   MathSciNet – реферативна база, що індексує науковий контент з математики. Глибина охоплення сягає 1800 року і до сьогодення. Об’єм бази складає близько 3 млн. документів, підтримується Американським математичним товариством (AMS).

   Google Scholar http://scholar.google.com.ua  –  загальнодоступна пошукова система, яка індексує повнотекстові наукові публікації всіх типів і дисциплін, більшість рецензованих онлайн-журналів Європи та Америки найбільших наукових видавництв.

Наукометричний апарат вищезгаданих інформаційних баз забезпечує відстеження наступних основних показників:

Індекс цитування (Sciense Citation index – SCI) являє собою кількість посилань на публікації вченого у реферованих наукових періодичних виданнях і може з певною мірою достовірності висвітлювати «значущість» праць окремого вченого і результативність та ефективність діяльності науково-освітньої організації в цілому, де наявні вчені з високим індексом цитування.

   Індекс Хірша (h-індекс) – наукометричний показник, запропонований у 2005 році американським фізиком Хорхе Хіршем з каліфорнійського університету Сан-Дієго. Цей показник заснований на кількості публікацій вченого, кількості їх цитувань і характеризує продуктивність вченого. Не вдаючись у математичну методику розрахунку  h-індексу  і зважаючи на те, що хіршеподібних показників розроблено досить багато, зазначимо лише, що даний показник відображає середнє число цитувань однієї статті автора, і був розроблений для отримання більш ретельної оцінки наукової продуктивності дослідника, ніж можуть дати вищезгадані прості характеристики. На думку експертів, індекс Хірша  добре працює лише при порівнянні вчених, що працюють в одній галузі досліджень, оскільки традиції, пов’язані з цитуванням, відрізняються в різних галузях науки (наприклад, в біології та медицині h-індекс набагато вищий ніж у фізиці).[11]

   Імпакт-фактор  наукового журналу – коефіцієнт співвідношення цитування наукових журналів. Це чисельний показник важливості наукового журналу, або індекс впливовості наукового видання , який щорічно розраховується на основі аналізу показників їхньої цитованості у WoS Інститутом наукової інформації (Institute for Scientific Information, ISI)  і публікуються у вигляді звітів Journal Citation Reports (JCR). Річні звіти JCR доступні у паперовому вигляді, а також як передплатні онлайнові бази даних Thomson Reuters. Вони публікуються у двох серіях «Science» та «SocialScience» (для видань з індексу Arts & HumanitiesCitation Index імпакт-фактори не розраховуються).

Імпакт-фактор показує, скільки разів у середньому цитується кожна опублікована в журналі стаття протягом двох наступних років після виходу. Імпакт-фактор  журналів, у яких опубліковані результати наукових досліджень, робить істотний вплив на оцінку цих результатів.

Розрахунок імпакт-фактору ISI заснований на трирічному періоді. Наприклад,

імпакт-фактор (ІФ)  журналу у 2013 році обчислюється наступним чином:

ІФ=А/В, де А – число цитувань протягом 2013 року статей, опублікованих в даному журналі у 2011 – 2012 роках, в журналах, що відслідковуються Інститутом наукової інформації, ISI; В – кількість статей, опублікованих в даному журналі  у 2011 – 2012 роках. При розрахунку імпакт-фактору ( числа цитувань А) ISI враховує не всі публікації, але тільки ті, які потенційно можуть бути цитованими, тобто, дослідницькі статті та наукові огляди. Не враховуються окремі типи статей такі, як новини, звіти про конференції, редакційні замітки, листи і т.п.

Поряд із звичайним трирічним, розраховується останнім часом за подібною методикою п’ятирічний імпакт-фактор. Імпакт-фактор дозволяє за формальними ознаками порівнювати різні журнали і дослідницькі групи.  Для обліку престижу видання існує також зважений імпакт-фактор, який розраховується на основі алгоритму ранжування веб-сторінок – Google PageRank Algorithm. У зваженому імпакт-факторі враховують репутацію журналу, що цитує певне видання. [10,11]

Індекс оперативності (immediacy index) – показник , що розраховується ISI і показує, наскільки швидко стають відомі в науковому світі статті, опубліковані в журналі. Наприклад, індекс оперативності 2013 року обчислюється як відношення числа отриманих журналом в 2013 році посилань на статті, опубліковані в  ньому у 2013 році, до сумарного числа статей, що вийшли в журналі у 2013 році.

З огляду на все вищевикладене можна зробити висновок, що сукупність наукометричних показників, дозволяє зпозиціонувати вчених, дослідні центри, навчальні заклади у локальному і світовому науковому середовищі, оцінювати продуктивність дослідницьких програм, динаміку наукових спрямувань. Кількісний показник наукових публікацій за авторами є своєрідним індикатором доробку у виробництво знань; цитування – вплив попередніх досліджень на розвиток науки, зокрема, в окремих галузях; співавторство -  для оцінки наукових зв’язків між вченими, організаціями в т.ч. науки і виробництва. Такі індикатори характеризують наукову діяльність і позиції країни у світовій науці, розвиток наукових дисциплін , вплив дослідницьких результатів на прогрес науки.

В час, коли наукова діяльність стала практично масовим явищем, лише якісних критеріїв її оцінки стало недостатньо. У наукових колах розгорнулась також активна полеміка щодо об’єктивної оцінки якості і ефективності наукової діяльності наукометричними підходами. Гарним прикладом тому може бути спеціальний випуск періодичного збірника праць вчених Інституту проблем управління Російської академії наук (РАН), що займається розробкою і дослідженням математичних моделей управління великими (соціально-економічними, організаційними та ін.) системами:  «Наукометрия и экспертиза в управлении наукой».

На жаль,  наукометричні критерії,  як інтелектуальні інструменти,  дійсно не є ідеальними для відображення реальних процесів, що відбуваються у науці і це абсолютно очевидно для кожного, хто хоч трошки заглиблювався в методику розрахунків основних кількісних показників, але вони можуть грати  вагому допоміжну (довідкову) і стимулюючу роль до плідної наукової роботи.  Само собою виникає питання, чи існує альтернатива?  Ця альтернатива в оцінюванні наукових працівників і колективів вбачається багатьма дослідниками цієї проблеми у фаховій авторитетній експертизі. [14] І з цією думкою важко не погодитись.

Є ще один на нашу думку вагомий момент, який заслуговує на увагу громадськості. Загальна тенденція процесів, які відбуваються   у науково-інформаційному просторі направлена на безоглядне включення  у світовий науковий процес всіх наукових досліджень і надбань українських вчених у всіх без виключення галузях науки і техніки. Натомість вченим пропонується світове ім’я, визнання на основі рейтингу по кількісним показникам і жодного натяку на те, що багато наукових ідей і доробок, особливо у прикладних галузях, можуть мати абсолютно конкретний стратегічний і економічний ефект для рідної країни  і робити вагомий внесок у її економіку,  іноді і політику, а не лише у інформаційну безодню світового співтовариства. Сучасна вимога ВАК друкуватися у іноземних журналах і на англійській мові прискорює донесення інформації до іноземців, і практично марна  для українського читача, бо дійсно цікава нова інформація, яка може мати практичний вихід, коштовна і не завжди доступна навіть вузам, не говорячи вже про окремого дослідника, в результаті  монополізації  інформаційними корпораціями. Мова про найбільші і відоміші з них йшла вище. Це  безперспективний шлях для розвитку української науки.

На нашу думку відокремлювати себе від світової науки не можна, доцільно було б вивчати чужі дослідження і в межах розумного ділитися своїми, в першу чергу використовуючи їх на потреби своєї рідної Вітчизни. Відповідаючи на можливе питання: «Хто буде визначати цю «розумність і черговість»?», знову згадаємо про необхідність авторитетної фахової наукової експертизи.

Безвихідних ситуацій не існує. Не обов’язково пливти захлинаючись за штучно виробленою кимось течією, можна знайти свої засоби дістатися бажаного берегу. Для цього потрібні не байдужі люди, які б відповідали дипломатичній формулі пріснопам’ятного міністра закордонних справ  Г.Й. Удовенка: три «П» – патріотизм, професіоналізм, порядність, і виходячи з цих принципів змогли б не лише зупинити занепад національної науки у багатьох галузях, а і закласти здорову основу для подальшого її розвитку.

Використана література:

1.   Окинавская хартия глобального информационного общетва: електронний ресурс / Kyushu-Okinawa Summit 2000. – вхід 14.05.2014 http://www.iis.ru/library/okinawa/charter.ru.html

2.   Лазарев, В.С. Библиометрия: вопросы библиографоведения и библиотековедения. – Минск, 1991.-  Вып. 12 .-  С. 3-18.

3.   Рожков, С.А. Библиометрические методы выявления и анализа научных направлений. – М: ВИНИТИ, 1991. С.3-137 (Итоги науки и техники. Сер. Информатика; Т.16).

4.   Налимов, В.В., Мульченко З.М.  Наукометрия: Изучение развития науки как информационного процесса – М: Наука, 1969. – 192 с.

5.   Nacke, O. Informetria: Name für eine neue Diszipline / Nach. Dok. – 1979. –  Bd 30, Hf 6 .- S. 219 – 226.

6.   Горькова, В.И. Информетрия: Количественные методы в НТИ. – М: ВИНИТИ, 1988. – С. 3 – 326 (Итоги науки и техники. Сер. Информатика; Т.10).

7.   Справочник библиографа /Науч. ред.  А.Н. Ванеев, В.А. Минкина. -  3-е изд., перераб. и доп. – СПб: Профессия, 2006. – 592 с. – (Серия «Библиотека»).

8.  Иванчева Л. Наукометрия сегодня: методологический обзор: междунар. Форум по информ. – 2009. – Т.34, №.2. – С. 3-8

9. Хайтун С.Д. Наукометрия: Состояние и перспективы. — М.: Наука, 1983.

10.  Наукометрия и експертиза в управлении наукой: сб. статей / под. ред. Д.А. Новикова, А.И. Орлова, П.Ю. Чеботарева. – М: ИПУРАН, 2013. – 572 стр.

11. Писляков В.В. Методы оценки научного знания по показателям цитирования : Социологический журнал . – 2007, №1: електронний ресурс http://informetrics.ru/articles/sn.php?id=48 вхід 21.05.2014

Збінський Євген Федорович,

здобувач Запорізького національного університету,

експерт ГОСЛ

Досліджено вітчизняне законодавство та юридичну доктрину щодо класифікації інформації; виокремлено основні критерії розподілу інформації; визначено наукові підходи та авторську позицію щодо класифікації інформації та системи податкової інформації; окреслено місце податкової таємниці в системі податкової інформації.

Ключові слова: податкова інформація, податкова таємниця, інформація, класифікація інформації, інформація з обмеженим доступом, відкрита інформація

Исследовано отечественное законодательство и юридическая доктрина по классификации информации; выделены основные критерии распределения информации; определены научные подходы и авторская позиция по классификации информации и системы налоговой информации; очерчено место налоговой тайны в системе налоговой информации.

Ключевые слова: налоговая информация, налоговая тайна, информация, классификация информации, информация с ограниченным доступом, открытая информация

Studied national legislation and legal doctrine regarding the classification of information; singled out the basic criteria for the distribution of information; defined scientific approaches and author’s position regarding the classification of information and tax information system; outlines the secret place of the tax system to tax information.

Keywords: tax information, tax secrets, information classification information, classified information, open information

Інститут податкової таємниці є новим та малодослідженим фахівцями податкового права. Попри те, що до податкових органів постійно направляється інформація, необхідна для моніторингу за правильністю, своєчасністю та повнотою виплати платником податків, донині місце такої інформації в системі податкової інформації є неузгодженим. Більше того дослідниками порушеної проблематики часто густо ототожнюються відомості, що становлять податкову інформацію та відомості, що складають податкову таємницю. Зазначене вище й обумовило актуальність написання цієї наукової статті.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників, які окреслювали окремі нормативно-правові аспекти податкової інформації, можна відмітити: І. Бабін, С. Дуканов, І. Кучеров, М. Костенко, О. Мандзюк, К. Проскура, О. Тімарцев, О. Шевчук, К. Юсупов тощо.

Не менш вагомими при розкритті теми цієї наукової статті є праці фахівців з інформаційної безпеки України, серед яких: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. О. Кір’ян, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. Я. Політило, Л. І. Рудник, Я. М. Собків, І. М. Сопілко, О. В. Стоєцький, А. В. Тунік, К. Г. Татарникова, В. С. Цимбалюк, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна, В. І. Ярочкін.

Особливе місце серед наукових розвідок у сучасній юридичній доктрині займають доктринальні дослідження представників наукової школи інформаційного права В. А. Ліпкана [1-5].

Метою написання даної наукової статті є визначення місця податкової таємниці в системі податкової інформації..

Задля цього автором поставлені такі завдання:

-       проаналізувати вітчизняне законодавство, що визначає види інформації;

-       виокремити основні критерії розподілу інформації;

-       визначити наукові підходи та авторську позицію щодо класифікації інформації та місця в ній податкової таємниці.

Попри важливість визначення правового режиму податкової таємниці, в чинному Податковому кодексі України дане питання визначається хаотично в значній кількості глав, а саме:

1)                    Глава 2 «Податкова звітність», де окреслюються принципи, механізм та суб’єкти складання, подання, внесення змін до податкової звітності, а також концептуальні засади подання відомостей про суми визначених доходів платників податків-фізичним особам;

2)                    Глава 3 «Податкові консультації», де визначається порядок надання контролюючими органами податкових консультацій за зверненнями платників, а також наслідки застосування податкових консультацій;

3)                    Глава 4 «Визначення суми податкових та/або грошових зобов’язань платника податків, порядок ї сплати та оскарження рішень контролюючих органів», де розкрито зміст визначення сум податкових та грошових зобов’язань, скасування та оскарження рішень контролюючих органів, строки сплати податкового зобов’язання, особливості порядку подання та відкликання податкового повідомлення-рішення та податкової вимоги;

4)                    Глава 5 «Податковий контроль» містить інформацію про специфіку визначення податкового контрою та повноваження органів державної влади щодо його здійснення та способи здійснення податкового контрою;

5)                    Глава 7 «Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів» розкриває зміст комплексу заходів із збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання органами державної податкової служби покладених на них функцій та завдань;

6)                    Глава 8 «Перевірки», де міститься інформація про порядок надання платниками податків документів тощо.

Отже, щонайменше в шести главах фрагментарно розглядається правовий режим податкової інформації в цілому та податкової таємниці зокрема. Не дивно, що аналіз правозастосовної практики податкових органів свідчить про неправильне тлумачення та застосування в ряді випадків податковими органами положень ПК України, що визначають принципи функціонування та захисту інформації, що становить податкову таємницю. Така ситуація негативно впливає на реалізацію інформаційних прав і свобод платників податків. Зважаючи на те, що в процесі проведення податкових перевірок чи контролю фіскальних органам платники податків зобов’язані надавати інформацію, що може містити відомості персонального характеру чи комерційну таємницю, неправомірне розголошення, використання чи втрата податковими органами отриманої інформації може завдати значної шкоди інтересам платників податків.

Труднощі адекватного правозастосування детерміновані не лише відсутністю уніфікованого законодавчого упорядкування суспільних відносин у цій сфері, а й недостатньою науковою розробленістю цієї проблематики серед фахівців податкового права.

Тривалий час питання податкової таємниці розглядались винятково в контексті особливостей правового режиму відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом. Інститут податкової таємниці є новим, а тому й донині дискусійним. Нині відсутнє комплексне наукове дослідження, де б чітко визначались суб’єкти, об’єкти податкової таємниці, юридичний та фактичний зміст правовідносин у цій сфері, правовий статус осіб, що пов’язані з податковою таємницею, механізм відшкодування збитку за завдання шкоди інтересам платників податків тощо.

Більше того, кількість судових проваджень між платниками податків та податковими органами у цій сфері є незначною, що дає можливість стверджувати про недостатність закріплених вітчизняним законодавством механізмів правового захисту пересічних громадян чи невіру у справедливий та об’єктивний розгляд конфлікту щодо відшкодування шкоди за порушення інформаційних справ і свобод в податковій сфері.

Однією з причин такої ситуації є не уніфікованість системи класифікації інформації залежно від правового режиму.

Згідно з Законом України «Про інформацію» в новій редакції законодавцем запропоновано щонайменше два критерії для диференціації інформації: за змістом та за порядком доступу. Так, у ст. 10 зазначеного Закону було визначено деякі види інформації за змістом. При чому даний перелік інформації є невичерпним, що обумовлено появою нових видів інформації, а також неможливістю визначити усі види інформації за змістом в силу їх плюралістичності.

Наприклад, попри відсутність у даному переліку геологічної інформації, концептуальні засади її правового обігу унормовано Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок розпорядження геологічною інформацією» від 21 червня 2004 року [6].

Навіть у попередній редакції Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року було визначено ще деякі види інформації: адміністративна, масова інформація, інформація про діяльність державних органів місцевого і регіонального самоврядування тощо [7].

Особливо актуальним залишається визначення правового режиму медичної, банківської тощо інформації.

Ухвалення Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року, в якому визначено порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес також окреслює новий вид інформації як публічна інформація. Однак в концептуальному нормативно-правовому акті, який регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації – Законі України «Про інформацію», такий вид інформації не закріплений.

Хоча у ст. 20-21 виокремлюється інший критерій для класифікації інформації – доступ до інформації, згідно з яким за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом, яка, своєю чергою, диференціюється на конфіденційну, таємну та службову інформацію [7].

Та чи можливо ототожнювати публічну з відкритою інформацію? Більше того ряд науковців виокремлюють також й офіційну інформацію [8] як документовану інформацію, надану і/або створену у процесі діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування посадовими чи службовими особами при виконанні поставлених перед ними завдань та функцій за рахунок державного бюджету чи як відомості, що створені, підписані, зареєстровані і мають порядкові номери; створюються особами, які мають офіційний статус; розповсюджуються органами державної влади та місцевого самоврядування, судовими органами і суспільними об’єднаннями для виконання їх функцій [9, с. 12].

Отже, у чинному вітчизняному інформаційному законодавстві доволі неузгодженими є питання системи інформації, критеріїв її диференціації, визначення особливостей правового режиму окремих видів інформації, в тому числі й податкової таємниці.

Попри відсутність у зазначеному вище переліку інформації за змістом, податкова таємниця має своєрідний правовий режим циркулювання та захисту, а також займає особливе місце в системі інформації з обмеженим доступом.

Аналіз наукових позицій у цій сфері також не дає можливості однозначно визначити місце податкової таємниці в системі інформації з обмеженим доступом. Адже класифікація такої інформації, як й її визначення цього поняття має занадто дискусійний характер серед науковців.

Так, Л. Кураков і С. Смірнов класифікують інформацію за її доступністю на чотири класи: загальнодоступна інформація; інформація, доступ до якої не може бути обмежений; інформація з обмеженим доступом; інформація, яка не підлягає поширенню [10, с. 7]. Однак виникає запитання чим вирізняється інформація з обмеженим доступом від інформації, яка не підлягає поширенню? Адже обидва види інформації мають правовий режим, що ґрунтується на однакових принципах і має одну мету. Дещо сумнівним вбачається й виокремлення інформації, доступ до якої не може бути обмежений поряд з загальнодоступною інформацією, адже, якщо доступ до інформації не може бути обмежений, то інформація є публічною, загальнодоступною.

Більш розповсюджений підхід щодо розмежування інформації за доступом представлений науковою позицією В. А. Копилова, який пропонує вирізняти відкриту інформацію, яка вільно розповсюджується в інформаційній сфері, і інформацію обмеженого доступу, розповсюдження якої можливе лише на умовах конфіденційності або таємності [11, с. 35-36].

Не погоджується з зазначеною вище думкою Б. А. Кормич, аргументуючи це тим, що: «Схема «відкритої та закритої інформації» не може до кінця розкрити особливості існуючих її винятків та обмежень. Так, наприклад, подібна схема не робить різниці між інформацією, яка містить державну таємницю і доступ до якої може бути наданий лише обмеженому колу осіб, та інформацією, яка може бути передана будь-яким зацікавленим особам за відповідну винагороду (ті ж самі ноу-хау). Причому це може бути як передача копії цієї інформації, так і повна передача усіх прав на подібну інформацію» [12, с. 274]. Натомість стверджує: «Два правові методи регулювання створюють три можливі види правового обігу інформації: відкритий, що регулюються виключно цивільно-правовими нормами, закритий, що регулюються адміністративно-правовими нормами, і нарешті обмежений, до якого застосовуються обидва види правового регулювання. До них також долучається вільний обіг інформації, який правом не врегульований взагалі» [12, с. 337].

Аналіз спеціальних наукових розвідках, присвячених класифікації податкової інформації за режимом доступу, дозволяє виокремити ряд наукових підходів.

О. Долгий виокремлює відкриту податкову інформацію та податкову інформацію з обмеженим доступом, стверджуючи при цьому, що «у системі ДПС до відкритої податкової інформації належить офіційна інформація, що може поширюватися через засоби масової інформації або іншим шляхом, власниками якої є платники податків або органи державної податкової служби. Відкритою може бути лише та податкова інформація, яка одержана в установленому законодавством України порядку і не належить до податкової інформації з обмеженим доступом, а також інформація про платників податків, на поширення якої такі платники надали дозвіл» [13, с. 77]. «До податкової інформації з обмеженим доступом належить податкова інформація, яка становить державну таємницю, та конфіденційна податкова інформація» [13, с. 77]. «Конфіденційна податкова інформація – це інформація обмеженого доступу, яка перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні органів ДПС, крім інформації, що становить державну таємницю» [13, с. 77]. Такої ж позиції притримується й І. Бабін, який поділяє податкову інформацію на два види: відкриту податкову інформацію та податкову інформацію з обмеженим доступом [14, с. 99].

Слід зауважити, що дана позиція відповідає законодавчо закріпленій класифікації інформації за таким критерієм як доступ до інформації відповідно до Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Схожою позиції притримуються й інші дослідники цієї тематики, пропонуючи вирізняти в системі податкової інформації відкриту інформацію, до якої відносять загальну інформацію, що створюється в процесі діяльності, податкову інформацію, яка надається та розповсюджується ЗМІ, офіційні документи та інформацію з обмеженим доступом, яку складають персональні дані, службова інформація та податкова таємниця» [15, с. 95].

Запропоновані дослідниками визначення понять «відкрита податкова інформація» та «податкова інформація з обмеженим доступом» також не дають можливості погодитись з запропонованою класифікацією:

-       «…відкрита податкова інформація – це уся агрегована або знеособлена інформація, крім тієї, що використовується для цілей внутрішнього контролю та відбору платників податків для аудиту»;

-       «…податкова інформація з обмеженим доступом – це уся персоніфікована інформація, а також та, що є винятком у визначенні відкритої податкової інформації» [15, с. 74].

Адже службова податкова інформація використовується «для цілей внутрішнього контролю та відбору платників податків для аудиту», а також може становити податкову інформацію з обмеженим доступом. Не меншу дискусію викликає й визначення податкової інформації з обмеженим доступом як персоніфікованої інформації, оскільки податкові органи часто густо мають справу з іншими видами інформації з обмеженим доступом, зокрема банківською таємницею, комерційною таємницею, медичною таємницею тощо.

Д. Г. Мулявка та А. О. Максюта пропонують таку систему податкової інформації:

– загальна інформація;

– персональні дані;

– інформація з обмеженим доступом;

– службова інформація;

–     податкова таємниця [16, с. 169].

Навіть поверхневий аналіз цієї позиції викликає більше запитань, ніж відповідей. Адже потребує уточнення що являє собою загальна інформація, як співвідносяться службова інформація, персональні дані та податкова таємниця з інформацією з обмеженим доступом, чи належить банківська та комерційна таємниці до системи податкової інформації?

Більш конструктивною вбачається позиція О. А. Мандзюка, який пропонує податкову інформаціюкласифікувати на: відкриту податкову інформацію, податкову інформацію з обмеженим доступом, що охоплює таємну податкову інформацію (податкову таємницю) та службову податкову інформацію [17-20].

Отже, аналіз наукових позицій щодо визначення системи податкової інформації дозволяє виокремити щонайменше два основні підходи. Згідно з першим підходом, система податкової інформації складається з відкритої податкової інформації та податкової інформації з обмеженим доступом (І. Бабін, О. Долгий, О. Мандзюк тощо). Відповідно до другого підходу, система податкової інформації охоплює відкриту податкову інформацію, податкову інформацію з обмеженим доступом та закриту податкову інформацію (Б. А. Кормич).

Найбільш поширеним в наукових колах є саме перший підхід, що ґрунтується на положеннях ряду інформаційних нормативно-правових актах – Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Попри це серед науковців більш дискусійним залишається визначення переліку інформації, що складає безпосередньо той чи інший вид податкової інформації з обмеженим доступом, співвідношення податкової таємниці з іншими видами таємниць, а також зі службовою інформацію та державною таємницею. Саме розкриття цих проблемних питань є актуальним напрямом наукової діяльності, що потребує подальшого наукового осмислення.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.

2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія]. / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К., 2012. — 304 с.

3. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.

4. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

5. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

6. Про затвердження Положення про порядок розпорядження геологічною інформацією : Постанова Кабінету Міністрів України [Електронний ресурс]. – Режим  доступу: //  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/423-95-%D0%BF

7. Про інформацію : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.

8. Погорілецька А. В. Нормативно-правове регулювання права громадян на офіційну інформацію в Україні / А. В Погорілецька // Актуальні питання, проблеми та перспективи розвитку гуманітарного знання в сучасному інформаційному просторі: національний та інтернаціональний аспекти : зб. наукових праць / за заг. ред. к. філос. н. М.А. Журби – Частина IV. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2011. С. 104 – 108.

9. Информационное обеспечение государственного управления / [Никитов В.А., Орлов Е.И., Старовойтов А.В., Савин Г.И.]; Под ред. Ю.В. Гуляева – М. : Славянский диалог, 2000. – 415 с.

10. Кураков Л.П., Смирнов С.Н. Информация как объект правовой защиты. – М., 1998. – 240 с.

11. Копылов В.А. Информационное право : [учебник] / В. А. Копылов. — М. : Юристъ, 2005. — 512 с.

12. Кормич Б.А. Інформаційна безпека : організаційно-правові основи : [навч. посіб.] / Б. А. Кормич. — К. : Кондор, 2004. — 382 с.

13. Долгий О. Класифікація інформації: зв’язок із забезепченням безпеки працівників державної податкової служби/ О. Долгий // Підприємство, господарство і право . – 2003. – № 11. – с. 75-79

14. Бабін І. І. Правове регулювання податкової таємниці за законодавством України / І. І. Бабін // Науковий вісник Чернівецького університету. — 2012. — Вип. 6182. — С. 98—101

15. Мулявка Д.Г., Атаманчук О. В., Рекуненко Т.О. Організація використання інформаційних ресурсів ДПС України у протидії податковим правопорушенням : навчальний посібник. – Ірпінь: Національний університет державної податкової служби України. – 2012. – 192 с.

16. Мулявка Д. Г. Інформаційна безпека у податковій сфері / Д. Г. Мулявка, А. О. Максюта // Юридичний вісник Причорномор’я. — 2011. — № 2 (2). — С. 166—172.

17. Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олег Андрійович Мандзюк. — Запоріжжя, 2014. — 198 с.

18. Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.

19. Мандзюк О. А. Податкова таємниця : стан та перспективи нормативно-правового регулювання / О. А. Мандзюк // Вісник Запорізького національного університету. – № 4. – 2013. – С. 112–117.

20. Мандзюк О. А. Податкова інформація з обмеженим доступом : окремі аспекти / О. А. Мандзюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. – 2014. – № 24. – Т. 3. – С. 80–82.

Гость студии:

Татьяна Попова,

 заместитель министра информационной политики

Ведущий:

доктор юридических наук

Владимир Липкан

Вопросы:

Когда было объявлено о создании Вашего министерства, появилось очень много так называемых оппонентов.  По нашим наблюдениям, точкой отсчета этой «критики» были вбросы негатива с российской стороны.

Например, канал Россия 24 систематически, манипулируя информацией, пытается всеми способами дискредитировать как Министерство, так и должностных лиц данного министерства. Притом риторика о демократии, альтернативном мнении, звучащая из уст так называемых журналистов, выглядит гомерически смешно, ибо она носит односторонний характер, и никоим образом не применима к оценке событий в России. При этом, щеголяя знаниями, закадровый голос довольно информативно трактует об азах у чебниках США по информационным операциям:

https://www.youtube.com/watch?v=JMtPYYQSEKk

Не пытались ли Вы отследить, кто больше всего занял деструктивную позицию в отношении МИПа среди украинской стороны, каковы мотивы, информационные поводы действий данных лиц?

А сильно ли противятся госструктуры, чьи интересы затрагиваются в ходе реализации проектов МИПа?

Как продвигается тема возобновления вещания на оккупированные территории?

Как можно улучшить эффективность информационных мероприятий в районе проведения АТО?

Откройте секрет, как Вам удается запускать эти проекты, не имея ресурсов, заложенных в бюджете (4 млн грн в год на все Министерство)?

http://mip.gov.ua/

Насколько Вы оцениваете эффективность взаимодействия Вашего министерства с силовыми структурами, в первую очередь, с Минобороны?

Среди приоритетов ведомства Юрий Стець озвучил направление вещания на зарубежные аудитории.

На каком этапе реализации вы сейчас находитесь?

Какие приоритеты  в формировании контента программы Ukraine Tomorrow?

Какова роль негосударственного сектора в реализации проектов информационной политики?

Что Вами понимается под налаживанием стратегических коммуникаций и какие шаги в этом направлении Вы делаете?

Касательно правовых вопросов: недавно А. Турчинов объявил о разработке принципиально новой Стратегии национальной безопасности, презентация проекта которой произошла на прошлой неделе. Принимали ли участие специалисты Вашего ведомства в этом вопросе?

http://elvisti.com/node/160013

Почему Вы не видите будущее МИпа о ограничиваете его деятельность только лишь противостоянию русской агрессии?

Каким образом Доктрина информационной безопасности будет соотноситься со Стратегией НБУ?

Рассматривается ли вопрос разработки Концепции информационной политики?

Эфир можно просмотреть здесь:

  https://www.youtube.com/user/smartukraine

Smart Ukraine

здобувач Запорізького національного університету

Окреслено основні наукові підходи щодо визначення поняття «інформація», «податкова інформація», досліджено законодавчо закріплені дефініції цих понять, а також визначено перспективні напрями удосконалення нормативно-правового регулювання суспільних відносин у сфері податкової інформації.

Ключові слова: інформація, податкова інформація, податкова таємниця

Определены основные научные подходы к определению понятия «информация», «налоговая информация», исследованы законодательно закрепленные дефиниции этих понятий, а также определены перспективные направления совершенствования нормативно-правового регулирования общественных отношений в сфере налоговой информации.

Ключевые слова: информация, налоговая информация, налоговая тайна

The basic scientific approaches to the definition of «information», «tax information» investigated legislated definition of these concepts and identified promising areas of improvement of the legal regulation of social relations in the field of tax information.

Keywords: information, tax information, tax secrecy

У ХХІ сторіччі інформація є важливим атрибутом правовідносин. Вагоме місце в системі інформаційних правовідносин займають публічноправові відносини, а саме відносини, що виникають між суб’єктами владних повноважень та окремими громадянами, об’єднаннями громадян, у різних сферах.

Задля реалізації покладених на органи державної влади повноважень вони вправі витребувати необхідну приватну інформацію чи отримати її у будь-якій інший спосіб. Однак на органи державної влади покладений обов’язок забезпечити конфіденціальність отриманої інформації.

Нині в Законі України «Про інформації» виокремлюються різні види інформації. При чому законодавець закріпив необхідність визначення правового режиму кожного виду інформації. Однак особливості нормативно-правового регулювання лише окремих видів інформації визначено на рівні законів. Зокрема правовий режим податкової інформації так і не знайшов свого закріплення.

Слід відмітити, що зазначена вище проблематика не знайшла адекватного окреслення й на доктринальному рівні, що й обумовило актуальність написання цієї наукової роботи.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників, які окреслювали окремі нормативно-правові аспекти податкової інформації можна відмітити: І. Бабін, С. Дуканов, І. Кучеров, М. Костенко, О. Мандзюк, К. Проскура, О. Тімарцев, О. Шевчук, К. .Юсупов тощо.

Зауважимо, що здебільшого порушена проблематика в юридичній доктрині розглядається у контексті окреслення деяких аспектів інформаційної безпеки України, зокрема такими дослідниками, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Р. А. Калюжний, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна, В. І. Ярочкін тощо.

Отже, метою написання даної наукової статті є дослідження наукових розвідок та відповідної нормативної бази щодо визначення поняття «податкова інформація» та внесення конкретних пропозицій з метою його удосконалення.

Задля цього автором поставлені такі завдання:

-       окреслити основні наукові підходи щодо визначення поняття «інформація»;

-       проаналізувати визначення поняття «податкова інформація» в наукових розвідках;

-       дослідити дефініцію поняття «податкова інформація» в нормативно-правових актах України;

-       визначити напрями удосконалення нормативно-правового регулювання суспільних відносин у сфері податкової інформації тощо.

Інформація походить від латинського слова informatio, що означає викладення, тлумачення, уявлення, повідомлення.

Нині в наукових колах виокремлюють щонайменше три теорії інформації: імовірнісна, алгометрична та семантична. Кожна з цих теорій пропонує своє бачення сутності та змісту інформації, а також методи її вимірювання.

До 40-х рр. ХХ століття інформація була предметом наукових досліджень технічних наук. З кінця 40-х – початку 50-х рр. це поняття активно використовується і юридичними науками. Більше того на сьогоднішньому етапі інформація визнається важливим правовим феноменом, що детермінує активний розвиток галузевих наукових досліджень різних її аспектів. Кожна з галузей права розглядає той ракурс інформації, що відповідає її предмету та методології.

Так, в цивільно-правових дослідженнях інформація визначається як важливий «товар» та «об’єкт цивільно-правових досліджень»; у кримінально-правових дослідженнях – як засіб вчинення чи об’єкт злочинного посягання; у конституційно-правових – як важливе конституційне право тощо.

Аналіз наукових досліджень у цій сфері дозволяє виокремити наукові підходи щодо визначення поняття «інформація». Серед основних такі:

1)                    інформація як «спонука (стимул, ініціалізація) ситуаційно-функціональної активності будь-якої структури, ситуаційне реагування структури на зовнішню (внутрішню) ініціалізацію, яку завжди можна виміряти незалежно від її природи, морфології і джерела» (В. Тронь) [1, с. 203];

2)                    інформація як генералізаційно єдина первинна субстанція Всесвіту (В. Юзвишинин) [1, с. 206];

3)                    інформація як різні відомості про навколишній світ, які одержує матеріальна підсистема під час її взаємодії з навколишнім середовищем (В. Лукашевич) [2, с. 265];

4)                    інформація як відомості (сукупність відомостей, повідомлення, дані), які зменшують невизначеність знань про будь-яке явище, подію у їх користувача у сфері, до якої вони відносяться (І. Колодій) [3, с. 83];

5)                    інформація як дані, що були організовані в такій формі та документовані або передані таким чином, що можуть бути сприйнятими іншою особою (Б. Кормич)[4, с. 45];

6)                    інформація як результат відображення та обробки в людській свідомості різноманіття навколишнього світу, відомості про оточуючі людину предмети, явища природи, діяльність інших людей та ін. (В. Голубєв) [5, с. 19];

7)                    інформація як відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їх представлення (В. Копилов)[6, с. 3] чи «відомості, які передає одна особа іншій; про неї можна говорити і як про процес повідомлення цих відомостей» (В. А. Дозорцев) [7, с. 27];

8)                    інформація як результат інтелектуальної діяльності (А. Антопольський) [8, с. 51] чи формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством (В. Залізняк, В. Ліпкан) [9, с. 96] тощо.

Слід зауважити, що визначення поняття «інформація» як «документовані або публічно оголошені відомості» є найбільш розповсюдженим підходом щодо розуміння цього поняття.

Саме таке визначення містилось в попередній редакції Закону України «Про інформацію».

Нині ж Закон України «Про інформацію» містить іншу дефініцію поняття «інформація»: інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [10].

Крім Закону України «Про інформацію», дефініція цього поняття міститься і в законах України «Про телекомунікації», «Про науково-технічну інформацію», а також в Цивільному кодексі Українитощо.

Згідно з Законом України «Про телекомунікації»: інформація – відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб [11].

У Законі України «Про науково-технічну інформацію» міститься дефініція поняття «науково-технічна інформація» як будь-які відомості та/або дані про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [12].

У ч. 1 ст. 200 ЦК України визначається, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [13].

Ми погоджуємось з Н. В. Кушаковою, яка зауважила: «…багатоманітність поглядів на інформацію сьогодні неможливо вважати невиправданою чи серйозним недоліком, зокрема, правничих досліджень. Феномен інформації завдяки її розвитку має проблемний характер. Поняття інформації чітко ніким ще не визначено і через це не є загальноприйнятим, тому будь-яка дефініція виглядає поки що як гіпотеза чи свідома редукція. В цій ситуації остаточна згода з однією думкою означала б ні що інше, як неправомірну монополізацію тієї чи іншої концепції» [15, с. 4].

Не менш конструктивною є думка Н. В. Кушакової з приводу того, що: «Поряд з подальшою поглибленою розробкою вузьких тем у проблемі інформації виникає необхідність створення цілісного чи в усякому випадку ширшого погляду на цю проблему, який би враховував як єдність, так і багатоманітність проявів феномена інформації. Найімовірніше, вирішення цієї проблеми має починатися з загальнонаукових досліджень питання інформації в сучасній науці (тобто таких досліджень, що інтегрують в собі досягнення різних наукових дисциплін). Отже, є сенс говорити не так про поняття, як про проблему інформації, причому мати на увазі й те, що визначення інформації, в усякому випадку загальне, – це теж проблема» [16, с. 24].

Щодо поняття «податкова інформація», то правовим фундаментом інформаційних правовідносин у податковій сфері є Конституція України, Податковий кодекс України, Закон України «Про захист персональних даних», Закон України «Про доступ до публічної інформації» тощо.

Тривалий час у Законі України «Про інформацію» не виокремлювався такий вид інформації як податкова інформація.

Лише з ухваленням Податкового кодексу України було внесено ряд змін та доповнень, згідно з якими поряд з інформацією про фізичну особу, довідково-енциклопедичного характеру, про стан довкілля (екологічну інформацію), про товар (роботу, послугу), науково-технічну інформацію, правову, статистичну та соціологічну інформацію, з’явилась й податкова інформація [17].

Згідно зі ст. 16 Закону України «Про інформацію» податкова інформація – це сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності та необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, встановленому Податковим кодексом України [17]. Таке ж визначення закріплено й в Податковому кодексі України.

Логіко-семантичний аналіз цієї дефініції дозволяє констатувати необхідність його удосконалення, адже воно не відображає зміст та сутність даного виду інформації.

По-перше, дане визначення містить ряд понять, що потребують додаткового тлумачення: «суб’єкти інформаційних відносин», «контролюючі органи», «сукупність відомостей і даних» тощо.

По-друге, органи податкової влади, до речі, як і деякі інші органи влади, виконують не лише контролюючі функції, а й профілактичні, правоохоронні, правозабезпечувальні тощо. А тому визначати податкові органи винятково як контролюючі є дещо неправильним.

По-третє, дане визначення є занадто загальним, що не дає змогу вирізнити податкові органи щодо інших контролюючих органів.

До того ж, близька нашому баченню є позиція О. А. Мандзюка, який також зазначив «про розмитість та неконкретизованість цієї дефініції законодавцем, оскільки підходить до будь-якого контролюючого органу, що існує в Україні. Лише прив’язка про «порядок, встановлений Податковим кодексом України» унеможливлює ідентифікувати «певну сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності та необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій» як податкову інформацію» [14, с. 45].

Серед його аргументів слід виділити такі: «…по-перше, контролюючими органами є усі органи доходів і зборів, які забезпечують не лише формування єдиної державної податкової, але й державну митну політику. По-друге, завдання і функції контролюючих органів закріплені не лише Податковим кодексом України, а й Митним кодексом України, іншими нормативно-правовими актами. По-третє, інформація є поняттям більш широким, отже має бути загальним щодо інших родових понять: податкова інформація, інформація про фізичну особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру, інформація про стан довкілля (екологічна інформація), інформація про товар (роботу, послугу), науково-технічна інформація, правова інформація, статистична інформація, соціологічна інформація тощо. У Законі України «Про інформацію» визначено дефініцію поняття «інформація» як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Водночас у визначенні поняття «податкова інформація» використовуються зовсім інша конструкція – «сукупність відомостей і даних» замість «будь-які відомості та/або дані». Таким чином ототожнюються поняття «податкова інформація» та «податкові інформаційні ресурси» [14, с. 42].

Отже, законодавча дефініція поняття «податкова інформація» не відображає сутність та зміст цієї складної комплексної категорії. Слід зауважити про недостатню кількість наукових робіт у зазначеній сфері, а також деяку обмеженість, фрагментарність розгляду проблематики. Здебільшого в розвідках, присвячених порушеній тематиці, окреслюються окремі види податкової інформації, зокрема податкова таємниця. На наше особисте переконання, поняття «податкова інформація» та «податкова таємниця» співвідносяться між собою як загальне та частина, тобто податкова таємниця є лише одним з елементів податкової інформації, що охоплює і публічну податкову інформацію.

Т. В. Субіна пропонує визначати поняття «податкова інформація» як інформацію, що пов’язана з об’єктом і суб’єктом оподаткування і використовується податковими органами для здійснення адміністрування податків, зборів та інших обов’язкових платежів [18, с. 14]. На нашу думку, авторська інтерпретація поняття «податкова інформація» потребує додаткового роз’яснення що є «об’єктом та суб’єктом оподаткування», що означає «пов’язана» тощо.

На думку інших фахівців, податкова інформація – це сукупність відомостей та даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності й необхідні для реалізації покладених на органи податкової служби завдань та функцій [19, с. 213]. Дане визначення майже дублює законодавчо закріплену дефініцію, недоліки якої ми детально визначили раніше.

О. Долгий визначає податкову інформацію як інформацію у сфері оподаткування, що є у розпорядженні посадових осіб контролюючих органів або стала їм відома у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків» [20, с. 75].

Дане визначення також потребує додаткового роз’яснення, зокрема що означає «у розпорядженні посадових осіб…» чи « що є сферою оподаткування».

Інше бачення поняття «податкова інформація» пропонує Е. С.  Дмитренко: «це сукупність відомостей і даних щодо обчислення та сплати податків і зборів, що створені, надані, зібрані, одержані, збережені, накопичені, оброблені, передані, використані, поширені, оприлюднені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, які підлягають аналізу, охороні та захисту» [21, с. 42].

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів [10]. Отже чітко визначені такі структурні елементи права на інформацію: «одержання», «використання», «поширення», «зберігання» та «захист». У ст. 9 Закону України «Про інформацію» зазначається також, що основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації. А тому недоцільно визначати інші структурні елементи права на інформацію, зокрема: «надання», «накопичення». «оброблення» тощо. До того ж, чому «сукупність відомостей і даних … підлягають аналізу»? Адже ж аналіз – це лише один із логічних прийомів оброблення інформації.

Цікаве та близьке нашому баченню є визначення поняття «податкова інформація», запропоноване О. А. Мандзюком: податкова інформація – це суспільно значимі відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, створені чи одержані податковими органами у межах повноважень, передбачених законодавством з метою забезпечення ефективного функціонування системи оподаткування [14, с. 75].

Отже, проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.

1. Податкова інформація є складною правовою категорією.
2. Податкова інформація є малодослідженим предметом в юридичних наукових розвідках.
3. Законодавчо закріплена дефініція «податкова інформація» не відображає складну природу, сутність та зміст цієї правової категорії.
4. Існують різні наукові підходи щодо розуміння поняття «податкова інформація», кожна з яких має свої переваги та недоліки.
5. Відсутність однозначності у визначенні поняття «податкова інформація» детермінує подальше наукове дослідження цієї складної тематики.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Тронь В. Феномен інформації – майбутнє Всесвіту/ В. Тронь // Вісник УАДУ. — 1998. — № 4. — С. 200—207
2. Лукашевич В. Г. До визначення поняття «інформація», що вживається в сучасному юридичному обігу/ В. Г. Лукашевич // Вісник Запорізького юридичного інституту. — 1998. — № 3. — С. 263 – 268.
3. Колодій І. Поняття та зміст інформації : соціальні та правові аспекти // Підприємство, господарство і право. — № 1.— 2007. — с. 83-86
4. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Борис Анатолійович Кормич. — О., 2004. — 427 с.
5. Голубєв В. О. Програмно-технічні засоби захисту інформації від комп’ютерних злочинів. — Запоріжжя : ВЦ «Павел», 1998
6. Копылов В.А. К вопросу об информационной собственности / В. А. Копылов // Научно-техническая информация. Серия 1. – 1998. – № 3. – С. 3
7. Дозорцев В.А. Информация как объект исключительного права / В. А. Дозорцев // Дело и право. – 1996. – № 4. – С. 27
8. Антопольский А. А. Правовое регулирование информационных объектов / А. А. Антопольский // Проблемы информатизации – 1999. – Вып. 3. – С. 51
9. Ліпкан В.А. Систематизація інформаційного заокнодавства України : Монографія / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред. В.А. Ліпкана. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. – 304 с.
10. Про інформацію : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.
11. Про телекомунікації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 12. — Ст. 155.
12. Про науково-технічну інформацію : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 33. — Ст. 345.
13. Цивільний кодекс України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40-44. — Ст. 356
14. Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні відносин : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Олег Андрійович Мандзюк. — Запоріжжя., 2014. — 198 с.
15. Кушакова Н.В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Н. В. Кушакова. — К., 2003. — 18 с.
16. Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) :  дис. … канд… юрид. наук: 12.00.02 / Наталія Вадимівна Кушакова. — К., 2003. — 243 с.
17. Податковий кодекс : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 13-14, № 15-16. — Ст. 112.
18. Субіна Т. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки в органах державної податкової служби України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / Т. В. Субіна. — Ірпінь, 2010. — 19 с.
19. Податковий менеджмент : навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. / О. О. Папаіка, В. О. Орлов, О. В. Грицак та ін. – Донецьк, 2012. – 361 с.
20. Долгий О. Класифікація інформації: зв’язок із забезпеченням безпеки працівників державної податкової служби/ О. Долгий // Підприємство, господарство і право . – 2003. – № 11. – с. 75-79
21. Дмитренко Е. С. Повноваження органів державної податкової служби у сфері забезпечення інформаційної безпеки: проблеми реалізації , Е. С. Дмитренко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2012. – № 1(8). – с. 41-46.