Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

         Правове регулювання сфери інформаційного права, забезпечення інформаційної та кібернетичної безпеки ґрунтуються на понятійно-категоріальному апараті науки. В основі застосування ключових термінів є чітке уявлення про семантику кожного з них. Автор статті демонструє сутність герменевтичного підходу в дослідженні термінологічних сполучень, висвітлює їхні інтеграційні та диференціальні ознаки. Врахування даних, які містяться у статті, дозволить у подальшому вдосконалювати юридичну техніку нормотворчості.

Ключові слова: кібернетичний простір, інформаційний простір, правнича герменевтика, методи наукових досліджень в юриспруденції.

Загальна постановка проблеми. Стрімкий розвиток науки і техніки, що принципово змінює умови життя кожної людини і суспільства в цілому, здебільшого орієнтований на сферу інформації, особливо в частині збору, аналітичної обробки, збереження, формування нових знань, норм та розповсюдження сучасних даних. У зв’язку з цим особливого значення набуває інтерпретація смислів, що є вкрай важливим для права.

Аналіз публікацій. Проблеми правового регулювання питань інформаційної сфери, які у вузькому сенсі можуть бути віднесені до галузі інформаційного права, насправді є синкретичними, оскільки у своїй багатогранності кореспондуються із рядом інших наук, зокрема: кібернетикою, теорією управління, філософією права, політологією, безпекознавством, кримінологією, прикладною лінгвістикою і т. ін.  Обмеження лише одним вузьким сегментом знань при дослідженні складних об’єктів призводить до поверховості наукових висновків, нераціонального блукання у пошуках об’єктивних закономірностей, що мають вияв лише за умови системного підходу. У зв’язку з цим при вивченні інтеграційних питань є важливим звернення до наукових праць вчених різних галузей. У контексті проблеми, що досліджується, доцільно спиратися на концепти, що розроблені й продовжують розроблятися О. А. Барановим [1],  І. В. Діордицею [2, 3 ],

О. М. Косоговим  [ 4 ], В. А. Ліпканом [ 5-8 ], В. П.  Шеломенцевим [ 9 ] та ін. З іншого боку, не можна не враховувати й того, що крок за кроком на вітчизняній ниві складаються засади правничої герменевтики.   У цьому напрямі вкрай важливими є положення наукових праць А. М. Бернюкова [10 ], В. М. Брижка [11 ],  Дзьобаня О. П. [12 ], І. П. Косцової [13], І. І. Онищук [14], В. П. Плавича [15 ], В. В. Топчія [16 ],  Л. І. Чулінди [17],  К. О. Шелестова [18]. Увага вчених, які займаються герменевтичними аспектами юриспруденції, здебільшого зосереджена на методології, юридичній техніці, логіко-семантичній інтерпретації окремих положень різних галузей права, що є, безумовно, важливим для подальшого просування наукової думки та  висвітлення нових теоретичних і прикладних проблем. Разом з тим, як нам здається, цей напрям має значний потенціал у зв’язку із широким полем реалій, що охоплюються юриспруденцією.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри надзвичайну актуальність питань інформаційної та кібернетичної безпеки, невпинно зростаючий інтерес вчених до правничої герменевтики, інтеграційна сфера перетину двох зазначених площин ще не віднайшла свого належного віддзеркалення у наукових працях. Подібне становище певною мірою призводить до невпорядкованості термінологічного вжитку, що своєю чергою гальмує розвиток концептосфери, а значить – і практичного втілення засад інформаційної безпеки держави.

Мета статті полягає в аналізі ключових елементів понятійно-категоріального апарату інформаційного права й визначенні шляхів удосконалення законотворчої діяльності у зазначеній сфері.

Виклад основного матеріалу дослідження. Резонансні події останнього часу, зокрема активізація кібертероризму через атаки комп’ютерного вірусу так званого «Petya.A», наочно продемонстрували масштабність загроз не тільки державі, а й окремим громадянам через неефективність заходів, що вживаються у сфері кібернетичної безпеки. Було б методологічно невиваженим стверджувати, що проблема полягає лише у технологіях, адже розуміння комплексності випереджувального характеру протидій  –  це єдине, що на подальше може убезпечити не тільки українську, а й міжнародну спільноту від аналогічних інцидентів. У такий спосіб виникає потреба у науковому забезпеченні процесів принципового оновлення стратегії кібернетичної безпеки, в тому числі  –  удосконаленні правових норм, що регулюють діяльність у вказаній галузі. Одним з перших кроків на цьому шляху має стати розробка герменевтичних засад нормотворчості, чітка диференціація семантики ключових понять.

Насамперед, є потреба визначитися у сутності поняття герменевтики. Етимологія назви пов’язана з іменем грецького бога Гермеса, який античною міфологією позиціонувався як посередник між олімпійськими богами й людьми, доносячи останнім суть волі найвищих, роз’яснюючи божі повеління.

Тож сама номінація віддзеркалює давню хронологію існування герменевтики.   Проте, не зважаючи на довготривалий період розвитку (від античності до епохи Відродження й сьогодення), діапазон охоплення різних галузей науки (від теології, філософії,  мовознавства до права),  герменевтика лише тепер здобуває визнання й широкого розповсюдження. Одним з доказів цьому – відсутність відповідної словникової статті в авторитетному академічному виданні 1990 року. [19]   У джерелі 2003 р. ключове поняття представлено як «мистецтво і теорія тлумачення текстів, первинний зміст яких не зрозумілий внаслідок їх стародавності або неповноти» [20,  с. 178]

Подібна інтерпретація не може задовольнити сучасним вимогам з ряду причин. По-перше, у наведеній дефініції передує мистецтво. Це означає, що в такій ситуації опір робиться на інтуїцію, натхнення, здібності суб’єкта, а не на наукові засади. По-друге, доволі розмитим є поняття «первинний зміст». Вочевидь, йдеться про творчий задум автора, його бачення. Проте, хто, крім самого автора, може знати, що він мав на увазі, створюючи цей текст. Інша людина може лише щось більш або менш точно припускати, а не стверджувати. По-третє, вказуючи на стародавність або неповноту текстів, укладач даного визначення позбавляє вчених права на інтерпретацію сучасних документів, у тому числі й нормативно-правових актів. Таким чином, навіть на цьому прикладі наочно видно неусталеність розуміння ключового поняття, не кажучи про похідні категорії.

Розгалуженість і подальша диференціація напрямів подальшого розвитку герменевтики призвели до появи правничої / юридичної герменевтики. Наведені атрибутиви слід розглядати як повні синоніми, що розрізняються лише за своїм походженням, де «правничий» є словом власне українським, а «юридичний»  –  інтернаціоналізмом. Тож в літературі використовуються обидва варіанти, ми ж віддаємо перевагу першому.

Слід зазначити, що до теперішнього часу у вчених немає одностайних поглядів на тлумачення ключового поняття. Так, доволі часто цитованим є вислів С. С. Алексеєва, згідно з яким під нею пропонується розуміти науку і мистецтво тлумачення юридичних термінів і понять, вершину юридичної майстерності, кульмінаційний пункт юридичної діяльності. [21, с.130]  Наведене визначення, як нам здається,  не позбавлене емоційного пафосу. Крім того, воно обмежує сферу юридичної герменевтики лексико-семантичним рівнем окремих номінацій, не зачіпаючи рівня текстології.

Дещо ширше (й ближче до нашого уявлення про сутність терміну) трактує юридичну герменевтику Н. Волкова: «Особливий метод тлумачення правової норми, який включає не лише буквальне розшифрування тексту норми, яка трактується, а й оцінку правової ситуації, що супроводжує реалізацію цієї норми»   [22,  c.80]  В. М. Брижко під юридичною герменевтикою пропонує розуміти «науковий напрям про мислення у юридичній сфері, розуміння, тлумачення, інтерпретацію норм упорядкування суспільних відносин та створення правових норм і текстів нормативних документів». [11]

Узагальнення й систематизація поглядів вчених дає підстави стверджувати, що семантичне поле ключового поняття «правнича герменевтика» охоплює:  1) методологію (А. М. Бернюков); 2) науку (В. П. Плавич), науку і мистецтво (С. С. Алексеєв); 3) науковий напрям (В. М. Брижко), 4) напрямок юриспруденції (А. М. Бернюков); 5) підхід (В. В. Топчий); 6) метод (Н. С. Волкова, О. П. Дзьобань, І. П. Косцова,  Л. І. Чулінда, В. Л. Яроцький); 7) процес (К. О. Шелестов). Це є свідченням відсутності одностайного розуміння поняття науковцями, що викликано полісемією терміну. Тож в залежності від контексту він може застосовуватися у різних значеннях.

При дослідженні правничої герменевтики також слід розуміти її бінарний характер: з однієї сторони,  функціонують методологічні, логічні, технологічні парадигми, які виступають універсаліями незалежно від країни, її державного устрою; з іншої сторони, – знакова, символьна природа кожної мови, особливості принципів номінації, логіко-семантичних структур на рівні лексики, морфології, синтаксису й текстології зумовлюють специфіку герменевтики  у її конкретних локалізованих  проявах.

Враховуючи, що галузь інформаційного права знаходиться на етапі свого становлення, є підстави стверджувати, що формулювання її норм відбувається як на основі апробованих прийомів юридичної техніки, так і у пошуково-інтерпретаційному руслі. У такий спосіб, семантичний аналіз ключових термінів, які є у центрі нашого дослідження, має проводитися в парадигмі герменевтичного підходу, що дозволяє найбільш об’єктивно визначити сутність понять. Водночас подібний аналіз створює підґрунтя диференціації базових термінів, без чого застосування їх у юридичних документах стає доволі проблематичним. Характерно, що висока частотність вживання термінологічних сполучень «кібернетичний простір», «інформаційний простір» зробила з них своєрідне кліше. Проте за уявною простотою і зрозумілістю ховається серйозна наукова проблема розрізнення понять.

Отож, порівнюючи зазначені термінологічні звертаємо увагу на наявність спільного іменного компоненту. До речі, він виступає як інтернаціоналізм, тому що в англомовних аналогах елемент «Space» в основній  семі також означає «простір».

Звернення до лінгвістичних словників дає можливість встановити багатозначність лексеми, яка водночас виступає і як загальновживане слово, і як термін ряду наук, насамперед філософії, економіки тощо. По суті, можна констатувати, що термін утворився саме шляхом спеціалізації загальнонародного слова. Тож, фіксуються такі значення, як: «1. Філос. Одна з форм існування матерії, яка характеризується протяжністю та обсягом. 2. Необмежена протяжність (в усіх вимірах, напрямах); тривимірна протяжність над землею. 3. Вільний, великий обшир; просторінь. 4. Перен. Відсутність яких-небудь обмежень, перешкод у чомусь; воля». [20, с.989] Тож виникає питання: в якому із значень ключовий термін вживається в юридичних текстах?

Оскільки на теперішній час у чинних нормативно-правових актах відсутні стандартизовані визначення ключових термінів, які нами досліджуються, проведений аналіз текстів «Стратегії кібербезпеки України» [23], «Положення про Національний координаційний центр кібербезпеки», затвердженого Указом Президента України від 7 червня 2016 р. [24] та ін. Методами семантичного аналізу встановлено, що контекстне застосування терміну базується на семі, що передає значення багатовимірної безмежної протяжності.   Разом з тим, національний сегмент інформаційного та кібернетичного простору апріорі розглядаються не ізольовано, а як частина відповідного світового простору.

Характерно, що аналогічно англомовному аналогу («Cyberspace») українське термінологічне сполучення за принципом мовленнєвої економії найчастіше вживається в текстах нормативних актів і у наукових працях у вигляді складноскороченого слова у той час, як термін «інформаційний простір» скороченню не підлягає.

Тож, семантична диференціація парних номінацій відбувається на підставі атрибутивних компонентів. У зв’язку з цим доцільно розглянути й порівняти семантичні поля споріднених терміносполучень.

Законодавче визначення поняття «кіберпростір» включено до проекту Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», що розглядався Верховною Радою України 25 травня 2017 р. і винесений на повторне друге читання після доопрацювання. [25 ] Згідно з цим документом під  кіберпростором розуміється «середовище, яке виникає в результаті функціонування на основі єдиних принципів і за загальними правилами інформаційних (автоматизованих), телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем» [25 ]. Принагідно зазначимо, що укладачі проекту тлумачать термін, спираючись на слово «середовище». З позицій герменевтичного підходу, це є дуже знаковим, оскільки за своєю семантикою «середовище», по-перше, має більш-менш чітко визначені межі, по-друге, співіснує з  іншими сферами. Крім усього іншого, значення слова містить в собі розуміння щодо наповнення цього обширу певними матеріальними  об’єктами. Таким чином, доцільно розглядати кіберпростір не просто як середовище, а як системне, комплексне середовище, яке функціонує й розвивається в результаті взаємодії суб’єктів (осіб) із технікою за певними технологіями з певними (правомірними або ж неправомірними) цілями.

У контексті «Стратегії кібербезпеки України» кіберпростір розглядається як ще одне, новітнє середовище, яке поряд із тими, що стали традиційними («Земля», «Повітря», «Море», «Космос»), «поступово перетворюється на … сферу ведення бойових дій, у якій все більш активно діють відповідні підрозділи збройних сил провідних держав світу» [23 ]

Останнє є дуже важливим з огляду на те, що окремі вчені, обґрунтовуючи методологічні засади поняття «кіберпростір», стверджують начебто він «не може бути визнаний видом реального фізичного простору. Він може трактуватися видом перцептуального або концептуального простору, себто він може бути віднесений до внутрішнього світу суб’єкта, людини» [26 ] Подібна позиція не може вважатися прийнятною, оскільки вона штучно звужує сферу функціонування феномену кіберпростору, залишаючи поза його межами технічну складову, яка по суті є серцевиною ключового поняття. У такий спосіб, вчений зводить семантику поняття «кіберпростір» до поняття «віртуальний простір». Не зважаючи на наявність споріднених сем у наведених терміносполученнях, подібна взаємозаміна суперечить методологічному принципу науковості.  Наша позиція ґрунтується на тому, що кібернетичний простір є гібридним, таким, що об’єднує матеріальні й уявні компоненти, оскільки він не може існувати без своєї інструментально-технологічної складової, без реальної діяльності осіб, які професійно або аматорські, правомірно чи неправомірно діють у цій сфері. Зазначене закладає підвалини правового регулювання діяльності у кібернетичному просторі.

На відміну від цього, поняття «інформаційний простір» є більш абстрагованим і об’ємним. Знаково-символьна природа інформації дає підстави досліджувати інформаційний простір перш за все в контексті семіотики, а вже потім – кібернетики. Коли ж йдеться про застосування поняття «інформаційного простору» в юридичній сфері, зокрема, у текстах законів і підзаконних актів,  слід спиратися перш за все на норми  інформаційного права. Зауважимо, що у той же час поняття «кіберпростору» у правовій парадигмі більше тяжіє до сфери інформаційної та кібернетичної безпеки.

Специфіка інформаційного простору полягає в тому, що  він, насамперед, виступає як соціальна складова життя суспільства, включаючи, політичну, економічну, освітню, наукову, правову, культурну, документальну та ін. компоненти. Не слід випускати з поля зору й те, що даний простір охоплює й передбачає збереження та передачу наступним поколінням культури, традицій, певних ідеологем, тобто виступає своєрідним носієм «соціальної пам’яті». Це дає можливість розглядати семантику термінологічного сполучення не тільки в системі координат протяжності й обсягів, але й часових координат. Таким чином, при дослідженні поняття «інформаційний простір» можуть бути застосовані як функціональний, так і структурний, системний, еволюційний підходи у їх синхронних та діахронних зрізах. Це зумовлено специфікою самого об’єкта, який являє собою багаторівневу ієрархічну структуру, що включає в себе підмножину різнопланових інформаційних систем.

Д. В. Чайковський, узагальнюючи наукові засади щодо конотації поняття «інформаційний простір» виділяє три основних позиції: 1. Територіальний (локалізація джерел інформації, розташування баз даних, місце мешкання населення, межі дії певних норм права тощо). 2.  Геополітичний (забезпечення інформаційної безпеки держави в умовах глобалізації світу, збереження національного інформаційного суверенітету). 3. Власне соціальний (сприйняття й перетворення суб’єктами інформації шляхом фільтрації й обробки відомостей за допомогою певних ментальних моделей, що дозволяє оцінювати різноманітні ситуації та приймати рішення). [27]

Підтримуючи вченого у його намаганні певною мірою систематизувати існуючі на теперішній час підходи до визначення поняття «інформаційний простір», ми, тим не менш, вважаємо, що  має право на існування й четверта, не зазначена позиція  –  інтеграційна. Вона зумовлюється тим, що  у сучасних умовах інформаційний простір чим далі, тим більше спирається на інформаційно-комунікативні технології і все тісніше переплітається з кіберпростором.  Звідси виникає необхідність подальшого дослідження властивостей понять із перенесенням наукових засад кібернетики, інформаційного права, інформаційної безпеки, правової інформатики, прикладної лінгвістики на практику законотворчості й правозастосування.

Висновки. Герменевтичний підхід у дослідженні термінології інформаційного права має значний, до кінця не розкритий потенціал. На прикладі порівняльного аналізу ключових термінів на засадах герменевтики вдалося встановити інтеграційні та диференційні ознаки термінологічних сполучень. Урахування семантичних особливостей кожної лексеми на базисі герменевтики дозволить у подальшому суттєво удосконалити концептосферу інформаційного права й інформаційної безпеки та юридичну техніку укладання текстів нормативно-правових актів.

Література:

1.  Баранов О. А. Про тлумачення та визначення поняття «кібербезпека» / О. А. Баранов [Електронний ресурс].  –  Режим доступу:   ippi.org.ua
2. Діордиця І. В. Поняття та зміст Національної системи кібербезпеки [Електронний ресурс] // http://goal-int.org/ponyattya-ta-zmist-nacionalnoi-sistemi-kiberbezpeki/
3. Діордиця І. В. Система забезпечення кібербезпеки: сутність та призначення [Електронний ресурс] // http://goal-int.org/sistema-zabezpechennya-kiberbezpeki-sutnist-ta-priznachennya
4. Косогов О. М. Пріоритетні напрямки державної політики щодо забезпечення безпеки національного кіберпростору / О. М. Косогов // Збірник наукових праць Харківського університету Повітряних Сил, 2015. – Вип. 3 (40). – С. 127 – 130.
5. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан.  –  К. : Текст, 2005.  –  350 с.
6. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан.  –  К. : Текст, 2008.  –  440 с.
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана.  –  К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012.  –  304 с.
8. Ліпкан В.А. Доступ до інформації з обмеженим доступом : проблеми вироблення уніфікованих дефініцій / В. А. Ліпкан, Л. І. Капінус // Публічне право.  –  2013.  –  С. 45 – 53.
9. Шеломенцев В. П. Сутність організаційного забезпечення системи кібернетичної безпеки України та напрями його удосконалення / Шеломенцев В. П. // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика).  – Київ: Міжвідом. наук.-дослід. центр з проблеми боротьби з організ. злочинністю, 2012.  –  № 2 (28).  –  С.299-309
10. Бернюков А.М. Юридична герменевтика як методологія здійснення правосуддя (філософсько-теоретичний аналіз): автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.12 / А.М.Бернюков: Львів. держ. ун-т внутр. справ. – Л., 2008. – 16 с.
11. Брижко В. М. Філософія права: герменевтика в сфері інформаційного права // В. М. Брижко / Правова інформатика.  –  2014.  –  № 1(41).  –  С. 18  –  22.
12. Дзьобань О. П., Яроцький В. Л. Герменевтичний метод у сучасних цивілістичних дослідженнях: до питання про доцільність застосування / О. П. Дзьобань, В. Л. Яроцький // Інформація і право.  –  2017.  –  № 2 (21).  –  С. 5 – 12.
13. Косцова І. П. Герменевтичний метод тлумачення норм права: історична та юридична дивергенція [Електронний ресурс].  –  Режим доступу: http://science.lp.edu.ua/sites/default/files/Papers/kostsova.pdf
14. Онищук І. І. Техніка юридичного письма в нормативно-правових актах: монографія / І. І. Онищук. – Івано-Франківськ: Лабораторія академічних досліджень правового регулювання та юридичної техніки, 2014. – 228 с.
15. Плавич В.П. Юридическая герменевтика. – Режим доступу : //www.epistemology_of_ science.academic.ru/965
16. Топчій В. В. Офіційне тлумачення конституційних норм щодо прав людини у парадигмі юридичної герменевтики / В. В. Топчій // Публічне право.  –  2016.  –  № 1 (21).  –  С. 276 – 284.
17. Чулінда Л.І. Герменевтичний метод дослідження юридико-лінгвістичних властивостей текстів нормативно-правових актів // Українське право. – 2002. -  №1. – С. 229-234.
18. Шелестов К. О. Праворозуміння та герменевтика [Електронний ресурс].  –  Режим доступу: http://www.apdp.in.ua/v50/19.pdf
19. Лингвистический энциклопедический словарь /Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М.: Советская энциклопедия, 1990. – 685 с.
20. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. І голов. Ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003.  –  1440 с.
21. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. М., 1999. – 640 с.
22. Волкова Н.С. Приемы формирования правовой позиции Конституционного Суда РФ // Журнал российского права. – 2005. – № 9. – С.79–85.
23. Стратегія кібербезпеки України. Введена в дію Указом Президента України від 15 березня 2016 р. №   96/2016.                      [Електронний ресурс].  –  Режим доступу: // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0003525-16
24. Положення про Національний координаційний центр кібербезпеки від 07.06.2016 р. [Електронний ресурс].  –  Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/242/2016
25. Проект Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» . [Електронний ресурс].  –  Режим доступу: // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2076-19
26. Волов А. Г. Философский анализ понятия «киберпространство» // Философские проблемы информационных технологий и киберпространства. Электронный ресурс: https://cyberleninka.ru/article/n/filosofskiy-analiz-ponyatiya-kiberprostranstvo
27. Чайковский Д. В. Информационное пространство: анализ определений.  –  Д. В. Чайковский // Вестний Бурятского государственного университета. – 2010. – № 3. -  С. 269-274.

Кибернетическое пространство VS информационное в контексте юридической герменевтики

         Правовое регулирование сферы информационного права, обеспечение информационной и кибернетической безопасности основываются на понятийно-категориальном аппарате науки. Употребление ключевых терминов должно базироваться на четком представлении о семантике каждого из них. Автор статьи демонстрирует сущность герменевтического подхода в исследовании терминологических словосочетаний, освещает их интеграционные и дифференциальные признаки. Учет данных, которые содержатся в статье, позволит в дальнейшем совершенствовать юридическую технику нормотворчества.

Ключевые слова: кибернетическое пространство, информационное пространство, юридическая герменевтика, методы научных исследований в праве.

CYBERNETIC SPACE VS INFORMATION SPACE IN THE CONTEXT OF LEGAL HERMENEUTICS

Legal regulation of the field of information law, provision of information and cyber security are based on the conceptual-categorical apparatus of science. The use of key terms should be based on a clear understanding of the semantics of each of them. The author of the article explores the essence of legal hermeneutics, demonstrates various approaches to her understanding. He compares lexicographic materials with the texts of normative acts of Ukraine, which regulate the issues of cybersecurity. The analysis of the texts makes it possible to establish discrepancies in the interpretation of terms in dictionaries and in legal documents. The concept of “space” is an integration component of two terminological word combinations. The author of the article considers the legal aspects of the concept of “space”, its differences from the commonly used meaning. He suggests to consider the concept of “cybernetic space” in its legal meaning as a hybrid, as it combines elements of the real physical world (equipment, technology) and virtual space. The concept of “information space” is more abstract, since it is based on the character-sign nature of the data. The connotation of the concept of “information space” contains territorial, geopolitical and social components proper. The author of the article proposes to emphasize also the integration component, because under present conditions there is a significant convergence of the concepts of “cybernetic” and “information” space.

Key words: cybernetic space, information space, legal hermeneutics, methods of scientific research in law.

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив дослідження організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Акцентовано увагу на тому, що ця структура є досить складною та розгалуженою. До неї входять різноманітні органи, як колегіальні, так і одноособові. Зазначено, що законодавство України значною мірою врегульовує питання їх правового статуту, структури, порядку їх створення і основні функції та повноваження. Аргументовано положення про те, що існує ще досить значна кількість проблем, які необхідно вирішити. Автором було підкреслено, що, з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, необхідно, щоб на всіх рівнях влади та кожною людиною та громадянином була усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини та відповідальність кожного за це.

Ключові слова: механізм захисту прав людини, інформаційні права людини, законодавча влада, виконавча влада, президент, адвокатура, прокуратура, судова влада, інформаційний простір, інформаційне суспільство.

Аннотация

В статье автор провел исследование организационной структуры механизма защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Акцентировано внимание на том, что эта структура является достаточно сложной и разветвленной. В нее входят различные органы, как коллегиальные, так и единоличные. Указано, что законодательство Украины в значительной мере регулирует вопросы их правового статуса, структуры, порядка их создания и основные функции и полномочия. Аргументировано положение о том, что существует еще значительное количество проблем, которые необходимо решить. Автором было подчеркнуто, что, с целью обеспечения соблюдения в государстве прав и свобод человека и гражданина, необходимо, чтобы на всех уровнях власти, а также каждым человеком и гражданином была осознана важность соблюдения прав и свобод человека и ответственность каждого за это.

Ключевые слова: механизм защиты прав человека, информационные права человека, законодательная власть, исполнительная власть, президент, адвокатура, прокуратура, судебная власть, информационное пространство, информационное общество.

Summary

As a result of the research, was summarized that above all, the organizational structure of the mechanism of protection of information rights and freedoms of man and citizen in Ukraine is rather complicated and extensive.

It was noted that the system includes a variety of bodies, both collegial and sole. It was mentioned that the legislation Ukraine largely regulates questions of their legal statute, structure, order of their creation and main functions and powers.

It was argument that there are quite a large number of problems to be solved. For example, the lack of standardized terms that are key in a particular area (e.g. information, the right of access to information or the right on information or the ratio and so on.), or the existence of conflicts between the definitions.

It was also noted that Ukraine has declared the course on creation of the information society by creation of information space and it is necessary to revise and supplement the existing legislation in this area.

It was stressed that it is important to recognise necessity of following of the human rights at all the levels of the state power and by each citizen and person and responsibilities of each for it with the aim to ensure fulfilment of the human and citizens’ rights.

Keywords: mechanism of protection of human rights, information rights, the legislative power, the executive power, the president, lawyers, prosecutors, the judicial power, information space, information society.

Нині питання захисту інформації, а також забезпечення належного функціонування механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні набувають нового значення і стають дедалі актуальнішими. Зазначимо, що першочерговими стають проблеми захисту різних видів інформації з обмеженим доступом: персональних даних, комерційної, службової, державної таємниці тощо. Також слід зазначити про відсутність уніфікації даних термінів на законодавчому рівні. Вирішити проблему захисту всіх видів інформації та інформаційних прав нині неможливо без допомоги й координації держави. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність нашої статті.

Зазначимо, що саме держава повинна забезпечувати існування системи захисту інформації та інформаційних прав, до компетенції органів цієї системи повинен входити процес захисту інформації, так і надання допомоги у цьому суб’єктам інформаційних правовідносин.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в юридичній науці присвячено достатньо уваги як науковцями в сфері інформаційного права, так і в теорії держави і права, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні у сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В. А. Ліпкана [1-7], Р. А. Калюжного, B. C. Цимбалюка [8], також окремо зазначимо О. Ф. Скакуна [9], В. М. Кириченко, О. М. Куракіна [10] та ін.

Метою статті є науково-теоретичне дослідження організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Для досягнення мети було сформовано такі завдання: дослідити систему органів механізму захисту прав людини та на основі аналізу існуючої системи державних органів, які забезпечують реалізацію інформаційних прав і свобод, надати пропозиції щодо удосконалення їх діяльності.

Виклад основного матеріалу.

Конституція України встановлює, що права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава ж різними засобами забезпечує їх дотримання та захист, зокрема шляхом діяльності численних органів державної влади та місцевого самоврядування.

У разі порушення його прав та свобод, громадянин може звернутися за їх захистом до судових органів, прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інших органів влади та їх посадових осіб. Крім того, в Україні розвивається т.зв. «третій сектор» – численні неурядові організації, які, крім іншого, активно займаються проблемами прав людини.

Важливим і невід’ємним елементом структури державного апа­рату є орган держави. Саме від рівня розвитку державних органів, їх взаємодії, чіткості повноважень залежить рівень розвитку і ефектив­ність державного апарату та захист прав людини в цілому. До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, відповідно до покладених на них обов’язків і наданих їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечу­ють технічні умови здійснення керівних управлінських функцій. До системи державних органів України належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи.

Законодавчу владу здійснює Верховна Рада шляхом прийняття законів України. Конституційний склад Верховної Ради України та її структура визначаються Конституцією України [11], Законами України «Про Регламент Верховної Ради України» [12], «Про статус народного депутата України» [13], «Про комітети Верховної Ради України» [14], про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України та іншими нормативно-правовими актами. Структурно Верховна Рада України складається з народних депутатів України.

Засідання Верховної Ради є відкритими і гласними, крім випадків, установлених Конституцією України та Регламентом [12], даною нормою встановлюється можливість реалізації одного з інформаційних прав – права на доступ до інформації.

Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу.

Депутатські об’єднання – фракції і групи та Погоджувальна рада фракцій і депутатських груп – колегіальний координаційний орган парламенту, покликаний забезпечити компроміс чи консенсус між депутатськими об’єднаннями з основних питань порядку денного.

Комітети Верховної Ради України – постійно діючі допоміжні органи парламенту, які складаються з народних депутатів і здійснюють попередню підготовку питань до розгляду в пленарному засіданні.

Тимчасові (спеціальні та слідчі) комісії Верховної Ради України – допоміжні органи парламенту, що складаються з народних депутатів і створюються «ad hoc» з конкретного питання, на визначений термін.

Апарат Верховної Ради України – допоміжний орган, що скла­дається з державних службовців (посадових і службових осіб) та тех­нічного персоналу і здійснює організаційне, правове, інформаційне, соціально-побутове, аналітичне, матеріально-технічне та інше забезпе­чення діяльності парламенту.

Крім того, до парламенту функціонально примикає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Інститут законодавства і Пар­ламентське видавництво взаємодіють з Верховною Радою на госпрозрахункових засадах [30].

Таким чином, резюмуємо, що структурно законодавча влада складається із депутатів, які входять до різних фракцій. Також важливе значення для ефективного функціонування ВРУ має її поділ на Комітети, одним із яких і є Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, та окремо Варто зазначити про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Наступним, хто входить до механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина є глава держави. Глава держави – це офіційна особа або державний орган, що займає, як правило, найвищий щабель в ієрархічній системі органів державної влади і здійснює верховне представництво держави як у межах її кордонів, так і у відносинах з іншими державами [15, C. 171].

Президент України – це загальнодержавний, представницький, виборний, одноособовий, постійно діючий орган державної влади, який визнається главою держави. Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані його права та обов’язки, порядок його обрання, і можливість усунення з поста та припинення його повноважень. Також Законом України «Про вибори Президента України» [16] регламентовано порядок заміщення цієї посади.

Відповідно до статті 102 Конституції України [11] Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом додержання Конституції України в цілому та прав і свобод людини і громадянина, зокрема (інформаційні не є винятком). Він, зокрема,  підписує закони, прийняті Верховною Радою України та має право вето щодо прийнятих законів із наступним поверненням їх до Верховної Ради України на повторний розгляд.

Отже, Президент України є одноособовим главою держави, та наділений досить широким колом повноважень, з-поміж яких окремо виділяється і захист прав людини.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визнача­ється, перш за все, метою її діяльності – забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [10, C. 98] та функціонування механізму їх захисту.

Виконавча влада базується на певних принципах: пріоритет прав людини, демократизм, законність, рівноправність громадян у державному управ­лінні, гласність.

Пріоритет прав людини при здійсненні виконавчої влади – одна з основних вимог побудови правової держави. Вся діяльність органів виконавчої влади повинна бути спрямована на благо народу, підвищення його рівня життя, дотримання соціальної справедливості та захисту інформаційних (як приклад) прав і свобод людини і громадянина.

Однією із складових адміністративно-правового статусу громадянина є гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, сумлінного виконання обов’язків та охорона (захист) їх з боку держави. Такими гарантіями в сфері виконавчої влади є право на звернення в органи державного управління, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб, право користування передбаченими законом пільгами тощо [17, C. 66].

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він у своїй діяльності керується Конституцією і законами України (Закон України «Про Кабінет Міністрів» [18]), актами Президента України. Кабінет Міністрів України очолює Прем’єр-міністр України.

Згідно з Конституцією, в Україні встановлено три організаційно-правові рівні органів виконавчої влади: вищий, центральний та місцевий. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Центральний рівень утворюють міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади, прирівняні до державних комітетів, та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Місцевий або територіальний рівень становлять органи виконавчої влади загальної компетенції – Рада Міністрів АРК, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади або перебувають у подвійному підпорядкуванні – центральному і місцевому органу виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. За Конституцією України [11] передбачено, що до складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади та забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Щодо центрального рівня, то окремо зазначимо про існування Міністерства інформаційної політики України [19], яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів.

Тобто, діяльність даного Міністерства спрямована на забезпечення реалізації інформаційних прав людини, право на доступ до інформації, як приклад, що проявляється в наданні достовірної інформації споживачам. Поширення інформації за межам України сприятиме розвитку позитивного іміджу нашої держави та зацікавленості інших країн у співробітництві з нею в різноманітних сферах, інформаційна не виняток, адже інформація нині відіграє дуже важливу роль і використовується не лише в мирних цілях, а як і засіб агресії (інформаційна війна Україна-Росія).

Окремо виділимо Міністерство внутрішніх справ України, одним із основних завдань якого є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина [20], а також забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів [21].

Щодо Міністерства екології та природних ресурсів України, то, незважаючи на те, що воно здійснює свої функції у сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, поводження з небезпечними відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також проведення державної екологічної експертизи [22], але одним із прав людини та громадянина, які закріплені Конституцією України та нормами інших нормативно-правових актів (наприклад, Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля [23]) є право на доступ до екологічної інформації, розпорядником якої і є дане Міністерство.

Продовжуючи здійснення аналізу організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, окремо зупинимося на Міністерстві оборони України. Одним із завдань Міністерства оборони України є: участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози національній безпеці України, як було зазначено вище, то інформаційна безпека є її складовою [24].

Міністерство юстиції спрямовує свою діяльність на забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, а також на  забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина у визначеній сфері [25].

Окремо виділяють апарат міністерства – організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань [26].

При Кабінеті Міністрів України створені тимчасові консультативно-дорадчі органи, зокрема Міжгалузева рада з питань розвитку електронного урядування. Основним завданням Ради є підготовка та подання Кабінетові Міністрів України пропозицій щодо проведення державної політики з питань розвитку електронного урядування та інтеграції України до глобального інформаційного простору [27].

Також варто наголосити на тому, що електронне урядування є одним з інструментів розвитку інформаційного суспільства, впровадження якого сприятиме створенню умов для відкритого і прозорого державного управління та забезпечення ефективного функціонування механізму захисту прав людини.

Електронне урядування – форма  організації державного управління,  яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для  формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян [28] та захисту їх прав в різних сферах суспільного життя.

У відповідності з нормою, яка закріплена в Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя [29].

Входження країни в інформаційне суспільство вимагає вирішення значної кількості завдань. Одним із найважливіших серед них є питання формування інформаційного простору, який є важливою ознакою суверенної і незалежної держави, полягає у зміцненні державності, збереженні інформаційного суверенітету та створенні умов для захисту й ефективного використання національних інформаційних ресурсів Для цього необхідно переглянути та доповнити чинне законодавство в цій галузі. Відсутність відповідної правової бази може призвести до втрати інформаційного суверенітету як важливого складника – національної безпеки держави (інформаційна, як її складова).

В областях і районах, містах Києві та Севастополі (тимчасово окупована Росією територія) виконавчу владу здійснюють місцеві державні адміністрації.

Незважаючи на суттєві зміни в організації діяльності органів державного управління, зміни в державній політиці, спрямовані на утвердження та забезпечення конституційних прав і свобод, кількість порушень невпинно зростає, що свідчить про незадовільну діяльність органів державного управління. Головним чинником, який знижує ефективність цієї діяльності, є відсутність чіткої системи планування роботи Кабінету Міністрів України та його органів, що призводить до неузгодженості між програмою діяльності уряду, планом роботи Кабінету Міністрів України та планами роботи центральних органів виконавчої влади. Така неузгодженість спричиняє зниження ефективності механізму забезпечення прав і свобод, а саме його правового елементу [30].

Судова влада реалізується в Україні виключно судами, які здійснюють правосуддя. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Система судів в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Крім системи судів загальної юрисдикції діють системи спеціалізованих судів – адміністративних та господарських. Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Розгляд актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України на відповідність Конституції України здійснює Конституційний Суд України [31, C. 100].

В Україні кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [11].

Відповідно до Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Для вирішення питань місцевого значення територіальні громади сіл та їх об’єднань, селищ і міст обирають сільські, селищні, міські ради та сільських, селищних міських голів. Для здійснення виконавчих функцій місцевого самоврядування, а також наданих державою окремих повноважень органів виконавчої влади сільські, селищні та міські ради утворюють власні виконавчі органи. Сільські, селищні, міські голови очолюють виконавчі органи відповідних рад та головують на засіданнях цих рад.

Для реалізації спільних інтересів територіальних громад обираються районні та обласні ради. Функції виконавчих органів районних та обласних рад виконують, відповідно, районні та обласні державні адміністрації.

Як і в районах та областях, виконавчими органами Київської та Севастопольської міських рад є відповідні міські державні адміністрації.

На рівні Автономної Республіки Крим діє представницький орган – Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Крім того, в АРК діє Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. На території АРК поряд з Конституцією України діє Конституція Автономної Республіки Крим, яка затверджується Верховною Радою України.

Значну роль щодо захисту прав людини відіграє прокуратура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням.  У державному механізмі України прокуратура виступає як самостійний інститут державного ладу, який реалізує покладені на нього Конституцією та законами України функції у взаємодії з іншими органами державної влади.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру», органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, із підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим [11; 32].

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України; регіональні прокуратури; місцеві прокуратури; військові прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура [32].

Отже, систему органів прокуратури становлять територіальні та спеціалізовані прокуратури. 

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність [33].

В результаті здійсненого дослідження, резюмуємо, що перш за все, організаційна структура механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складною та розгалуженою. До неї входять різноманітні органи, як колегіальні, так і одноособові. По-друге, законодавство України значною мірою врегульовує питання їх правового статуту, структури, порядку їх створення і основні функції та повноваження.

Проте, існує ще досить значна кількість проблем, які необхідно вирішити. Наприклад, відсутність уніфікованих термінів, які є ключовими в тій чи іншій сфері (наприклад, інформація, право на доступ до інформації чи право на інформацію або їх співвідношення та ін.) або існування колізій між існуючими дефініціями. Також окремо варто зазначити про відсутність чіткої системи планування роботи Кабінету Міністрів України та його органів, що призводить до неузгодженості між програмою діяльності уряду, планом роботи Кабінету Міністрів України та планами роботи центральних органів виконавчої влади.

Україною проголошено курс на створення інформаційного суспільства шляхом формування інформаційного простору для цього необхідно переглянути та доповнити чинне законодавство в цій галузі.

В цілому потрібно підкреслити, що з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, необхідно, щоб на всіх рівнях влади та кожною людиною та громадянином була усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини та відповідальність кожного за це.

Беззаперечно, надзвичайно важливо, щоб нові проекти нормативно-правових  актів,  які вносяться до парламенту, а також зміни, які пропонуються внести до чинного  законодавства, в жодному разі не звужували зміст та обсяг існуючих прав і свобод, як і передбачено в чинному законодавстві.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
6. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
7. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
8. Калюжний Р.А., Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64
9. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
10. Кириченко В.М., Куракін О.М. Теорія держави і права: модульний курс.: навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2010 — 264 с.
11. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
12. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. // Відомості Верховної Ради України.  — 2010. — № 14-15, № 16-17. — Ст.133
13. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17
14. Про комітети Верховної Ради України : Закон України від 04 квітня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 19. — Ст. 134
15. Шаптала Н. К. Конституційне право України : навч. посіб. / Н. К. Шаптала, Г. В.Задорожня. — Д. : ЛізуновПрес, 2012. — 470 c.
16. Про вибори Президента України : Закон України від 05 березня 1999 р. — Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 14. — Ст.81
17. Ославський М. І.  Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади : навч. посіб. / М. І. Ославський. — К. : Знання, 2009. — 216 c.
18. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 р. // Відомості Верховної Ради. — 2014. — № 13. — Ст.222
19. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mip.gov.ua/
20. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України : Постанова Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2014 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/401-2014-%D0%BF
21. Офіційний веб-сайт Міністерства Внутрішніх справ. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/47900
22. Офіційний веб-сайт Міністерства екології та природних ресурсів [Електронний ресурс]. — Режим доступу : України http://www.menr.gov.ua/
23. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 25 червня 1998 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_015
24. Офіційний веб-сайт Міністерства оборони. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.mil.gov.ua/
25. Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://minjust.gov.ua/ua
26. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України від 17 березня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 38. — Ст. 385
27. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування в Україні : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2250-2010-%D1%80
28. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09 січня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — Ст. 102.
29. Пушкар О. Роль органів державного управління у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян у контексті європейських традицій публічного управління / О. Пушкар // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2009/2009-01(1)/Pushkar.pdf
30. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. — К.: МАУП, 2004. — 272 с
31. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р. // Відомості Верховної Ради. — 2015. — № 2-3. — Ст. 12
32. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. — 2013. — № 27. — Ст. 282

27.   Про утворення Міжгалузевої ради з питань розвитку електронного урядування : Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 р. — № 4. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4-2009-%D0%BF