Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

Голова інституту адміністративного правосуддя

Анотація

Автором досліджено поняття тероризм та запропоновано узагальнене розуміння – діяльність, метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену, а кібертероризм – протиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Акцентовано увагу на тому, що термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Визначено основні особливості та характеристику кібертероризму. Аргументовано, що кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму. Також було наголошено на відсутності уніфікованого визначення терміну «кібертероризм».

Ключові слова: тероризм, кібертероризм, кіберпростір, інформаційний тероризм, кібервійна, інформаційна війна, інформаційне суспільство.

Аннотация

Автором исследовано понятие терроризм и предложено обобщенное понимание – деятельность, целью которой является запугивание определенного объекта, чаще всего, речь идет о политической арене, а кибертерроризм – противоправное деяние, которое совершается с целью достижения негативных последствий, например, получение материальных благ или угроза информационной безопасности государства. Акцентировано внимание на том, что термин «кибертерроризм» является синтезом понятий «пространство кибербезопасности» и «терроризм». Определены основные особенности и характеристика кибертерроризма. Аргументировано положение о том, что кибертерроризм является видовым, а информационный терроризм – родовым понятием одного негативного явления – терроризма. Также было отмечено отсутствие унифицированного определения термина «кибертерроризм».

Ключевые слова: терроризм, кибертерроризм, киберпространство, информационный терроризм, кибервойна, информационная война, информационное общество.

Summary

It was concluded that the notion of cyber terrorism has emerged at the beginning of XXI centuries, before the mass use of the Internet. It was marked that the term “cyberterrorism” is a synthesis of the concepts of “cyber safe space” and “terrorism”. It was offered to understand terrorism as the activities which purpose is to intimidate a certain object, mostly often refers to the political arena, and cyberterrorism – lawful act that is committed with the aim of achieving of the negative consequences, such as obtaining of any material goods or threats to information security. Cyberterrorism takes place in the cyber safe space.

It was marked that cyber terrorism is characterized by the use of the computer as a tool of the crime and the existence of the Internet as an international information space, in which is the object of the crime. Malicious attacks by criminal individuals or groups are committed at the following specific items, such as information, programmes, computers, local and global networks.

It was argument that the cyberterrorism is a species, and information terrorism – a generic term of the negative phenomenon – terrorism.

It was also stressed on the lack of a uniform definition of “cyberterrorism” both in doctrine and the legislation.

Key words: terrorism, cyber, cyberspace, information terrorism, cyberwarfare, information warfare, information society.

У сучасному суспільстві зросло значення інформації. Інформація набула цінність не тільки з точки зору державної таємниці, а й в плані комерційної таємниці, конфіденційної інформації, персональних даних. Завдяки розвитку засобів цифрової цивілізації, значного розширення обсягів застосування у буденному житті різноманітних засобів програмного забезпечення, відбулося широкомасштабне проникнення засобів автоматизації професійної діяльності, мережевих комунікацій, засобів візуалізації та оброблення даних у сферу економіки. У той же час інформація і знання розглядаються як інтелектуальний капітал, як товар, який має свою вартість. У міру формування інформаційного суспільства рівень економічної безпеки країни у все більшій мірі буде визначатися здатністю впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в економічні, соціальні, військові, технологічні та культурні сфери суспільства. Тому проблеми забезпечення взаємозв’язку економічної та інформаційної безпеки держави привертають сьогодні все більшу увагу фахівців, які працюють в сфері інформаційних технологій, економіки, політики, права та міжнародних відносин.

Як підкреслюється в Окінавськой Хартії глобального інформаційного суспільства, інформаційно-комунікаційні технології є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти і роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. Інформаційні технології швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки [1].

Водночас бурхливо розвиваються в суспільстві процеси інформатизації, які, разом із усіма своїми перевагами, створили безліч нових проблем, викликів та загроз у сфері національної безпеки. Головним чином, це стосується інформаційних загроз терористичного характеру. До 90-х років про тероризм говорили лише як про локальне явище, але в даний час він став феноменом світового масштабу, причому роль інформаційних технологій, передусім в реалізації демонстративності актів тероризму, дедалі стає вагомішою. З-поміж іншого, окремим видом тероризму стає кібертероризм, який фактично корелює із розвитком віртуального світу, симулякризацією інформаційних потоків. Нині можемо спостерігати значне збільшення уваги питання протидії кібертероризму, водночас багато питань залишаються невивченими з позицій юридичних наук, що і обґрунтовує актуальність даної статті.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

• охарактеризувати поняття та розуміння тероризму на даному етапі;
• проаналізувати існуючі підходи до визначення кібертероризму;
• визначити рівень ефективності чинної нормативно-правової бази, яка передбачає кримінальну відповідальність за вчинення відповідних правопорушень;
• сформулювати перспективні напрями державної політики протидії кібертероризму в Україні.

Виходячи з цього метою статті є дослідження поняття та змісту кібертероризму на сучасному етапі.

В роботі використано наукові доробки як зарубіжних дослідників, так і праці вітчизняних науковців, які займаються проблематикою тероризму і кібертероризму. Окремо виділимо наукову школу В. А. Ліпкана [2-5], дослідники якої присвячували свої доробки питанням боротьби з тероризмом, національній безпеці України, правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні (оскільки кібертероризм має місце саме в інформаційному суспільстві) та інформаційній безпеці України.

Свої наукові доробки щодо проблем забезпечення інформаційної безпеки держави присвячували також в рамках окремих робіт і так вчені, як: Кубишкін О. В. [6], Бурячок В. Л.,  Толубко В. Б., Хорошко В. О., Толюпа С. В. [7] та ін. Також було використано роботи дослідників кіберзлочинності, кібербезпеки та кібертероризму, таких як: Широкової-Мурараш О. Г., Акчуріна Ю. Р.  [8], Топчія В. В. [9]. Окрему увагу було приділено працям Г. В. Форос, А. В. Форос [10], Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожевана М. А. [11] та Грищука В. К. [12].

Розпочинаючи будь-які наукові дослідження, необхідно чітко визначитися з понятійно-категорійним апаратом. Акцентуємо увагу на тому, що серед науковців та практиків немає єдності у термінологічному позначенні кібернетичної терористичної діяльності – кібертероризму. Здійснений нами формальний,  догматичний та герменевтичний аналізи уможливили виділити різні трактування кібертероризму: «інформаційний тероризм», «комп’ютерний тероризм», «кібертероризм», «технологічний тероризм», «віртуальний тероризм» тощо. При цьому зміст зазначених понять також визначається по-різному. Складність у формулюванні цих понять існує, очевидно, як через неможливість виділення єдиного об’єкта протиправного посягання, так і достатньо великої кількості предметів протиправних посягань з погляду їхньої правової охорони.

Виклад основного матеріалу

Перш за все, зупинимося на дослідженні такої категорії як «тероризм». У найбільш загальному розумінні суть тероризму полягає у використанні насильства з метою залякування. Суб’єкт терористичного насильства – окремі особи або неурядові організації. Об’єкт насильства – влада в особі окремих державних службовців або суспільство в особі окремих громадян (в тому числі іноземців, або держслужбовців інших держав), а також приватне і державне майно, інфраструктури, системи життєзабезпечення. Мета насильства – домогтися бажаного для терористів розвитку подій – революції, дестабілізації суспільства, розв’язання війни з іноземною державою, здобуття незалежності, зміну правового режиму, зміну кордонів або порушення територіальної цілісності чи недоторканності державних кордонів, зменшення обсягу прав людини.

Визначення «тероризму» є досить складним завданням. Форми і методи терористичної діяльності істотно змінювалися з часом. Це явище має стійку негативну оцінку, що породжує довільне тлумачення. З одного боку, існує тенденція розширеного трактування, коли деякі політичні сили без достатніх підстав називають терористами своїх супротивників терористами. З іншого – звуження. Самі терористи схильні називати себе солдатами, партизанами, диверсантами в тилу противника і т.д. Звідси труднощі як юридично-правових дефініцій, так і загальнотеоретичного осмислення тероризму. До сих пір законодавці різних країн не дійшли єдиного розуміння щодо визначення тероризму.

В історичному аспекті термін «тероризм» вперше з’явився в 1798 році, коли філософ Еммануїл Кант використовував його для опису песимістичного погляду на долю людства. У той же рік цей термін можна було знайти в додатку до великого словнику Французької академії, це було викликано ексцесами революційного терору і тому термін не мав такого значення, яке ми сьогодні в нього вкладаємо. В даний час під цим терміном в більшості випадків розуміються дії різних рухів, які впливають на уряд держави з метою радикальної зміни його політичного і соціального управління, при цьому об’єктом впливу є не тільки держава, але і внутрішня соціальна система [6], а також і інформаційна безпека в цілому.

Використовуючи національну законодавчу базу, зауважимо, що під тероризмом розуміється суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у
свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я  ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей [13].

Терористична діяльність – діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угрупувань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм [13]. Щодо міжнародного трактування даної категорії, то, навіть в Міжнародній конвенції  про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародній конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, не міститься уніфікованого визначення.

У Великому тлумачному словнику української мови «тероризм» визначено як здійснювання, застосування терору; діяльність і тактика терористів [14, С. 640]. Терор – найгостріша форма боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення [14, С. 640].

Як було зазначено вище, то нині не існує уніфікованої дефініції «тероризму», і, по-перше, це є негативним для загального тлумачення та притягнення винних осію до відповідальності, а по-друге, посилює актуальність теми нашого дослідження. Також зауважимо, що під тероризмом варто розуміти діяльність (включаючи підготовку, безпосереднє здійснення, підбурювання, фінансування та інші схожі дії), метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену.

Тероризм дуже часто розглядають як фонове явище для вчинення інших міжнародних злочинів. Проте, тероризм, як соціальне явище хоча і є злочином, але вимагає окремого розгляду, оскільки має значну специфіку порівняно з іншими злочинами, насамперед через свою політичну спрямованість. Зазначена специфіка викликає і особливий режим боротьби з тероризмом. Що стосується інформаційного або кібертероризму, то специфічність сфери здійснення дій – інформаційний простір, – ще більш відмежовує інформаційний тероризм від комп’ютерної злочинності. Підтримуємо наукову позицію про те, що інформаційний тероризм повинен розглядатися окремо від комп’ютерних злочинів [6].

Вперше занепокоєність можливими наслідками використання всесвітньої інформаційної мережі була висловлена у 1993 році Елвіном Тоффлером, коли широка публіка ще мало чого знала про Інтернет. Тоффлер вже тоді передбачав, що терористи будуть намагатися здійснити удар по інформаційній та телекомунікаційній інфраструктурі Сполучених Штатів. З цих пір було здійснено значну кількість досліджень, і думки експертів з приводу поняття «кібертероризм» полярно поділилися [8, C. 5].

Визначення інформаційного або кібертероризму можна знайти як в міжнародно-правових документах та проектах конвенцій, так і в дослідженнях фахівців з цієї проблематики. Однією з характерних рис визначень інформаційного тероризму є те, що в переважній більшості в них згадується тільки один аспект інформаційної безпеки, а саме пов’язаний із засобами оброблення інформації, що звужує поняття інформаційного тероризму, тим самим обмежуючи сферу правового регулювання, що не сприяє ефективній співпраці держав у справі боротьби з інформаційним тероризмом [6].

Однак, наголосимо на тому, що загальноприйнятого визначення наразі не існує. Але в теоретичному аспекті йдеться про інтеграцію таких понять, як «тероризм» та «комп’ютерний злочин» [15].

Зупинимося більш детально на існуючих доктринальних дефініціях.

Науково-технічний прогрес, створивши нові інформаційні технології, в короткі терміни революційно трансформував процеси створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Сьогодні його результати нерідко використовують і злочинці. Проникнення в інформаційну сферу та її використання кримінальними, в тому числі й терористичними елементами породило явища, які називаються кіберзлочинністю і кібертероризмом. Кібертероризм – проведення «атак» на комп’ютерні системи. Засоби і методи кібератак вже давно освоєні як міжнародними екстремістськими організаціями, так і національними сепаратистськими рухами. Перші приклади «комп’ютерного тероризму» з’явилися наприкінці 1990-х рр., що пов’язано як з розвитком комп’ютерних мереж, так із зростаючою роллю комп’ютерів у всіх сферах життя. Як наслідок – до них зросла увага різних «кіберхуліганів» і «кібертерористів», які здійснюють напади за допомогою несанкціонованого доступу, щоб заважати нормальній роботі відповідних установ [12, C. 100].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту [9].

Щодо міжнародного закріплення даного терміну, то в Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність не міститься окремого визначення кібертероризму.

Положення Конвенції Ради Європи «Про кіберзлочинність» знайшли своє відображення в Законі «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 23.12.2004 року, відповідно до якого в розділі 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» викладені у новій редакції статті 361, 362, 363 Кримінального кодексу та передбачена кримінальна відповідальність за статтями 361-1, 361-2 та 363-1 [11, C. 256].

Відповідно до проекту конвенції про посилення захисту від кіберзлочинів та кібертероризму, інформаційний або кібертероризм являє собою навмисне застосування незаконно встановленого повноваження, насильства, руйнування або проникнення в кіберсистеми, у разі якщо подібні дії можуть спричинити смерть або заподіяти шкоду особі або особам, істотної шкоди майну, цивільний безлад або значну економічну шкоду [6].

У середині 1980-х років Беррі Коллін, співробітник американського Інституту безпеки та розвідки, запровадив термін «кібертероризм» для визначення терористичних дій у віртуальному просторі [9].

Центр стратегічних і міжнародних досліджень визначає кібертероризм як використання комп`ютерних мережевих інструментів для припинення функціонування критичних об’єктів національної інфраструктури (зокрема, енергетичних, транспортних, урядових), або для примусу або залякування уряду або цивільного населення [16].

Також кібертероризм визначають як залякування суспільства шляхом використання високих технологій для досягнення політичних, релігійних або ідеологічних цілей, а також дії, які призводять до відключення або видалення критичних для інфраструктурних об’єктів даних або інформації [17].

На сьогодні кількість кібератак і прикладів кібертероризму дедалі зростає, а рівень шкоди суттєво збільшується. Найбільшу проблему складає відсутність чіткого законодавства, в якому було б чітко визначено дане поняття, передбачено відповідальність за протиправні діяння. що говорить про недостатнє осмислення цього явища. Труднощі у визначенні поняття «кібертероризм» пов’язані переважно з тим, що складно відокремити сам кібертероризм від акцій інформаційної війни і застосування інформаційної зброї, від злочинів у сфері комп’ютерної інформації або патріотичних поривів населення країн та регіонів, чи . Додаткові труднощі виникають при спробі виявити специфіку даної форми тероризму. Так, наприклад, психологічний та економічний аспекти кібертероризму тісно переплетені, і неможливо однозначно визначити, який з них має більше значення.

Кібертероризм є однією з форм маніпулятивного впливу на суспільну свідомість, коли для досягнення своїх політико-ідеологічних цілей і установок терористи використовують комп’ютери, спеціальне програмне забезпечення, телекомунікаційні мережі, а також сучасні інформаційні технології, забезпечуючи тим самим несанкціонований доступ до тих чи інших ресурсів інформаційним та програмним ресурсам, технологічним процесам. Демонстрація терористами можливості доступу до певних ресурсів, об’єктів і систем і загроза використання цієї можливості на шкоду суспільству впливає на психологічний стан і поведінку людей [18].

Для кібертероризму є характерним, по-перше, використання комп’ютера або іншого гаджету, що має доступ до мережі як інструмента злочину; по-друге, існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину; по-третє, зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі [15].

Тероризм у сфері комп’ютерних технологій має такі ознаки: анонімність, віддаленість дійової особи, відносна дешевизна, відсутність необхідності використання вибухівки і самогубних акцій, великий розголос в ЗМІ. Але у нього є і вади: через складність систем важко контролювати атаку і досягти бажаної шкоди безпосередньо людям, акція не набуває такого драматичного і емоційного характеру, як це буває при застосуванні інших засобів. Також кібертероризму властива така особливість: нові інформаційні технології є нерідко знаряддям ширшої терористичної операції [12, C. 102].

На думку вчених, найбільшу небезпеку становить кібертероризм, а саме – тероризм спланований, вчинений чи скоординований в кіберпросторі, тобто в терористичних акціях використовуються новітні досягнення науки і техніки в галузі новітніх інформаційних технологій [19, C. 50].

Як складне соціально-політичне явище, що має різноманітні форми прояву, тероризм можна класифікувати за найістотнішими ознаками, тобто провести його класифікацію, виділивши і охарактеризувавши основні його види, що дозволяє розуміти сутність цього явища та визначимо, до якого із видів можна віднести кібертероризм, як видове явище. Так, В. А. Ліпкан пропонує такі підстави класифікації тероризму: за територією вчинення; за елементами проявів (за суб’єктами, мотивами, цілями, засобами, методами, об’єктами, змістом діяльності, характером наслідків); за рівнем організації; за видами терористських груп (організацій). За територією вчинення тероризму виділяють такі види: 1) транснаціональний; 2) тотальний (внутрішній); 3) селективний; 4) локальний.

За суб’єктами розрізняють: а) акти тероризму, що вчиняються особами, які перебувають на державній службі та спеціально підготовлені для цієї мети; б) акти тероризму, що вчиняються пригнобленими етнічними меншинами, які прагнуть до культурної та політичної автономії, так званий «іредентизм»; в) акти тероризму, що вчиняються релігійними фанатиками; г) акти тероризму визвольних рухів у державах «третього світу», ґ) акти тероризму, що вчиняються окремими індивідами чи організаціями осіб. Базуючись на висновках В. А. Ліпкана, можемо виділити такі мотиви вчинення терористичних актів: 1) політичні; 2) релігійні; 3) націоналістичні; 4) помсти; 5) прагнення до самоствердження.

За видами цілей: а) підрив – придушення або знесилення супротивника з метою отримання поступок; б) провокування до дій чи бездіяльності тих чи інших сил з метою зміни політики, яка про- водиться у державі, здійснення вигідних терористам тих чи інших дій (утримання від таких); в) демонстративність – збудження та притягнення уваги громадськості до тієї справи, за яку ведуть боротьбу терористи.

За засобами діяльності, які поділяють на матеріальні (інформаційна; економічна; геноцидна; фізична; технологічна) і нематеріальні (не зафіксовані на матеріальних носіях погрози; хибні повідомлення про вибухи, які готуються, вбивства, отруєння та інші) [12, C. 132].

На нашу думку, кібертероризм є транснаціональним діянням, яке вчиняється окремими індивідами чи організаціями осіб. Мотивами вчинення можуть бути як і політичні, так і помсти або прагнення до самоствердження. Цілі можуть переслідуватися найрізноманітніші, як підрив, так і демонстративність. Кібертерористи можуть використовувати як матеріальні, зокрема інформаційні – демагогію, пропаганду помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ, так і нематеріальні, наприклад хибні повідомлення про вибухи та інше.

За способами вчинення: а) провокування збройного заколоту, повстання чи військового перевороту для захоплення або зміни влади; б) порушення системи державного управління за допомогою вбивств політичних лідерів, шантажу, навіювання жаху, відчаю, психологічної пригніченості; в) руйнування основ конституційного ладу, цивілізованого життя і створення хаосу у функціонуванні систем зв’язку та життєзабезпечення, транспортних засобів, роботі організацій та установ сучасного суспільства. Кібертероризм може бути віднесено до кожного із цих видів.

За об’єктом спрямованості: а) акти тероризму, що вчиняються проти безпеки держави; б) акти тероризму, що вчиняються проти безпеки осіб; в) акти тероризму, що вчиняються щодо майна або окремих фізичних чи юридичних осіб. На нашу думку, за даним критерієм кібертероризм однозначно може бути віднесений до першого виду.

За змістом діяльності: діяльність терористської групи (особи, організації), спрямовану на зміни у зовнішньому (навколишньому) світі, та внутрішню діяльність терористських груп, спрямовану на забезпечення власного існування. Щодо кібертероризму, то його змістом є діяльність, спрямована на певні зміни.

За характером наслідків поділяються на такі, що спричиняють: а) шкоду здоров’ю; б) створення загрози чи заподіяння шкоди життю людей або їх здоров’ю, матеріальної, моральної чи всіх видів у сукупності; в) людські жертви, які можуть бути груповими, а також одиничними; г) матеріальну шкоду [12, C. 132].У випадку кібертероризму йдеться про матеріальну шкоду, перш за все.

Кібертероризм може розглядатися нами як загроза кібернетичній безпеці. Спеціальними суб’єктами забезпечення кібернетичної безпеки є державні органи, крім загальних функцій, уповноважені на здійснення боротьби з кіберзлочинністю та кібертероризмом, а також на забезпечення кібернетичного захисту об’єктів національної критичної інфраструктури. До таких суб’єктів належать: Міністерство внутрішніх справ України; Служба безпеки України; Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України; Міністерство юстиції України; Генеральна прокуратура України [20].

Зважаючи на викладене, вважаємо, що термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм» і до сьогодні у наукових колах ведуться активні дискусії щодо того чи є перший просто реалізацією актів тероризму у новому просторі, чи це принципово нове явище, яке має нові методи, засоби та інструментарій.

Поки кібертероризм з розряду «потенційної» загрози не перейшов до розряду «реальної» загрози, слід застосовувати превентивні заходи для недопущення його становлення. Основою забезпечення боротьби з кібертероризмом є створення ефективної системи заходів із запобігання, виявлення та припинення такого виду злочинності [9].

В Україні на даний момент не розроблені нормативно-правові акти, що регулюють такий вид злочинності. Але головною зброєю у боротьбі з цією загрозою залишається законодавство, яке потребує подальшого вдосконалення. Якщо зазначати про міжнародні правові акти в цій сфері, то першим і головним документом, в якому йде про боротьбу з кіберзлочинністю, є Європейська конвенція 2001 року. Цей документ націлено на здійснення загальної політики з питань кримінального права, метою якої є захист суспільства від кібертероризму шляхом прийняття потрібних законодавчих актів, а також за допомогою розширення міжнародного співробітництва. В українському законодавстві навіть нема такого виду злочину, як кібертероризм. Тому найбільш дієвим напрямом у вирішенні комплексної проблеми протидії кіберзлочинності у наш час є міжнародне співробітництво правоохоронних органів у сфері інформаційної безпеки на основі узгодження національного та міжнародного законодавства [9].

Кібертероризм спрямований на проникнення в інформаційно-телекомунікаційну систему, перехоплення управління, пригнічення засобів мережевого інформаційного обміну та здійснення інших деструктивних дій. Небезпека такого виду інформаційного тероризму полягає в тому, що  він не має національних меж та в проблематичності виявлення терориста в інформаційному просторі, адже хакери здійснюють терористичну діяльність через підставні комп’ютери, що ускладнює його ідентифікацію та визначення місцезнаходження.

На сьогодні кібертероризм є одним із найнебезпечніших видів злочинності. Кібератаки можуть завдати значної шкоди на локальному, державному та навіть міжнародному рівні. Адже зовнішні кібератаки можуть переслідувати і більш серйозні цілі, ніж пасивний збір даних, а об’єктами кібертероризму можуть бути грошова і секретна інформація, апаратура контролю над космічними приладами, ядерними електростанціями, воєнними комплексами головні комп’ютерні вузли тощо [21, C. 55].

На сьогодні існують дві великі організації, готові взяти на себе провідну роль у боротьбі з кіберзлочинністю на міжнародному рівні. Це Підрозділ по боротьбі з тероризмом ОБСЄ – організація, що діє під егідою ООН, а також Інтерпол. Крім того, у Європейському Союзі розпочав роботу Центр по боротьбі з кіберзлочинністю (European Cyber Crime Centre). Країни-члени ЄС і європейські інституції мають намір підтримувати Центр по боротьбі з кіберзлочинністю для створення оперативних і аналітичних можливостей її розслідування і для співпраці з міжнародними партнерами.

Аналізуючи та досліджуючи розвиток кіберзлочинності на території України, не можна впевнено сказати, що концепція держави спрямована на об’єднання зусиль щодо протидії цьому феномену. Правовим документом, який регулює дану сферу в Україні, є Доктрина інформаційної безпеки України, в якій одним з ключових проблемних питань є забезпечення техногенної безпеки, у тому числі в сфері її інформаційних аспектів і боротьби з технологічним.

Проте вона не є дієвим регулятором у своїй сфері. Крім того, так і не ухвалено закон про засади державної інформаційної політики. Так само в Україні не створено кіберкомандування, що б могло швидко реагувати на виклики в інформаційній сфері безпеки держави. Підсумовуючи, потрібно зазначити, що проблема протидії актам інформаційного тероризму – це комплексна проблема. Сьогоднішні закони повинні відповідати вимогам сучасного розвитку. З цією метою урядові нашої держави необхідно проводити цілеспрямовану роботу з гармонізації та вдосконалення законодавства у сфері інформаційної безпеки держави. Україні насамперед потрібно розробити ефективну інформаційну політику, спрямовану на інформування громадян та забезпечення їхнього розуміння того, в чому полягають причини тероризму – підвищення медіа-грамотності (вміння протистояти спробам маніпулювання собою за допомогою інформаційних потоків) та довіри до держави та інші складові, які допоможуть вибудувати систему захисту кожної людини від негативного впливу інформаційного тероризму [21, C. 56].

Окремо звернемо увагу на кіберполіцію як структурний підрозділ Національної поліції України, що спеціалізується на попередженні, виявленні, припиненні та розкритті кримінальних правопорушень, механізмів підготовки, вчинення або приховування яких, передбачає використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), телекомунікаційних та комп’ютерних інтернет-мереж і систем [22], а також окремим завданням варто виділити боротьбу із кібертероризмом.

Зауважимо, що загальної кількісної оцінки стосовно видів кібератак та методів їх застосування досі немає. Комплексних статистичних досліджень у цьому плані не було. Але ще в далекому 1984 році Фред Коен (F. Cohen) у праці «Computer Viruses: theory and experiments», присвяченій математичним основам вірусної технології, довів: із того, що множина всіх можливих  злоякісних кодів нескінченна, випливає нескінченність множини самих атак [7, С . 43].

Акцентуємо увагу на тому, що, на нашу думку, кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища. Боротьба із ними повинна проводитися шляхом застосування узгоджених мір, а не окремо. Кібертероризм може завдавати школи не лише інфорамції, а й безпеці держави в цілому.

Аргументом на користь того, що інформаційний і кібертероризм це не одне й те саме слугує їх етимологічне тлумачення. Інформаційний – стосується до інформації, який містить інформацію [14, С. 282].

Кібернетичний – який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики. Кібернетика – наука про загальні закони одержання, зберігання, передачі та обробки інформації [14, С. 298].

Одна частина дослідників схильна до визначення терористичних проявів, у яких комп’ютер є або об’єктом, або знаряддям посягань, як кібертероризм. Дослідники ж другої групи терористичні прояви з використанням новітніх досягнень науки і техніки в галузі інформаційних технологій відносять до інформаційного тероризму [10, C. 256].

Злочинці можуть проникнути в особисті комп’ютери і комп’ютерні системи установ, підприємств, організацій, включаю- чи банки, секретні служби, дослідницькі установи, патентні агентства, штаби партій, в спільні комп’ютерні мережі. Крім того, інформаційна революція зробила вплив на військову справу. Вона дала можливість військову компанію провести у віртуальному варіанті. До того ж, віртуальною може стати і сама війна, хоч результати її будуть цілком реальні. Інформаційна війна, як приклад.

Таким чином, резюмуємо, що поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під тероризмом варто розуміти діяльність, метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену, а кібертероризм – притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі.

Для кібертероризму характерним є використання комп’ютера як інструмента злочину та існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину. Зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань вчиняється на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі.

Кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму.

Список використаної літератури:

1. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання,2002. — 254 с.
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
4. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
5. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
6. Кубишкін О. В. Міжнародно-правові проблеми забезпечення інформаційної безпеки держави [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://pravolib.pp.ua/informatsionnyiy-terrorizm-15103.html
7. Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок,  В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.
8. Широкова-Мурараш О. Г., Акчурін Ю. Р. Кіберзлочинність та кібертероризм як загроза міжнародній інформаційній безпеці: міжнародно-правовий аспект / О. Г. Широкова-Мурараш, Ю. Р. Акчурін //  Науковий  фаховий журнал  з  питань  правової  інформатики,  інформаційного права  та  інформаційної  безпеки «Правова інформатика». — К: Тов-во «ПанТот», 2011. — № 1. — 12 с.
9. Топчій В.В. Кібертероризм в Україні: поняття та запобігання  кримінально-правовими та кримінологічними засобами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2015/pravo06/part_3/16.pdf
10. Форос Г. В. Інформаційний тероризм як загроза національній безпеці України / Г. В. Форос, А. В. Форос // Правова держава. — 2010. — № 12. — С. 256-261
11. Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А. Міжнародні інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. — 916 с.
12. Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навчальний посібник / кол. авторів; за заг. ред. проф. В.К. Грищука. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 328 с.
13. Про боротьбу з тероризмом : Закон України від 20.03.2003 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/638-15
14. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
15. Формування спільної політики ЄС у галузі безпеки й оборони в контексті боротьби з сучасним кібертероризмом [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2016/
16. Assessing the Risks of Cyber Terrorism, Cyber War and Other Cyber Threats: James A. Lewis [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://csis-prod.s3.amazonaws.com/s3fs-public/legacy_files/files/media/csis/pubs/021101_risks_of_cyberterror.pdf
17. Tafoya W. L. Cyber Terror // FBI Law Enforcement Bulletin, 2011 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.fbi.gov/stats-services/publications/law-enforcement-bulletin/november-2011/cyber-terror
18. Потеряхіна І. С. Роль кібертероризму в сучасних міжнародних відносинах [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/183-protsesy-rehionalizatsii/368-rol-kiberteroryzmu-v-suchasnykh-mizhnarodnykh-vidnosynakh
19. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються у сфері інформаційних технологій: Наук.-практ. посіб. / Б. М. Романюк, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, В. М. Бутузов; За заг. ред. проф. Я. Ю. Кондратьева. — К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2004. — 144 с.
20. Шеломенцев В. П. Сутність організаційного забезпечення системи кібернетичної безпеки України та напрями його удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2012. — № 2. — С. 299-309.
21. Яцик Т. П.  Особливості інформаційного тероризму як одного із способів інформаційної війни / Т. П. Яцик // Науковий вісник Національного університету державної податкової служби України (економіка, право). — 2014. — № 2. — С. 55-60.
22. Аваков А. До кіберполіції наберуть 400 співробітників [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/1668681

Владимир Липкан,

доктор юридических наук,

Глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

  В последнее время огромное внимание уделяется пропаганде. Почему вдруг такой неподдельный интерес именно к пропаганде? А с другой стороны небывалое умопомрачительное забвение формирования идеологии и мировоззрения, которые выступают основными факторами становления национальной идентичности. Я летом проводил эфир с военным атташе посольства Германии в Украине Кристианом Фарканде. Цель: узнать, видят ли немцы признаки применения против них информационного оружия, в том числе пропаганды. https://www.youtube.com/watch?v=rXZZWLbluTQ Эфир я проводил неспроста.

По моим наблюдениям, а я в Германии бываю не редко, процесс промывания мозгов начат уже давно. Каким образом немецкие спецслужбы это пропустили, либо сделали вид, что пропустили я не понимаю. Но именно благодаря неописуемому чрезмерному чувству долга перед СССР за освобождение Германии от фашизма, любовь к русским детерминирована отношением к прошлым заслугам. Причем заслугам СССР, которые были умело трансформированы в заслуги России, что и предопределило практически априорное доверие к России и ее властям. Благополучная Германия, казалось, достигшая большого прогресса в обеспечении информационных прав человека, до сих пор не имеет четкого ответа на вопрос о соотношении права человека на распространение информации и права человека на умышленное распространение дезинформации. Появление фейкмедиа, генерирующих фейки, флуды, флеймы, слендеры и либелы – стало реальностью, а внедрение симулятивных практик способствует замещение реальности виртуальными образами. Как метко отметил классик теории симулякров Ж. Бодрийяр: сегодня карта определяет территорию. Именно на этих образах и играет Россия. Ее задача здесь состоит в дестабилизации Европы, ее дезорганизации и разобщении (сепарации), с конечной целью сделать невозможным даже в прогностической перспективе представлять угрозу для России. Причем, я не един в таком мнении. В частности, депутат Бундестага от Христианско-демократического союза Норберт Реттген прямо обвинил российское государственное телевидение в пропагандистском распространении фальсифицированной информации, оживлении старых и конструировании новых образов врага среди населения страны, также заявив, что в Европе многие люди оказываются восприимчивы к российской пропаганде http://m.liga.net/news/politics/228646-rossiyskaya_propaganda_pytaetsya_razdelit_nas_-_deputat_bundestaga.htm Движение Blockupy на сегодня может выступить мощной платформой начала силовых акций по дестабилизации Германии. В правоохранительных органах Германии открыто заявляют о новом масштабе насилия. К тому же проблема салафитов в Германии также не находится в состоянии эффективного управления.             Совмещенная с миграционным торнадо, наплывом мусульман и их жесткой культурной и ментальной оппозицией – это представляет серьезную угрозу национальной безопасности Германии. Притом, по моему мнению, троянский конь дестабилизации будет разыгран изнутри. Потому, использовав слабость демократических институтов, играя на утопичных идеях мультикультурализма, либерализма и постмодерна, агрессивного антиглобализма, эти движения, при умелом и системном инспирированном манипулировании, могут быть использованы для дестабилизации Германии. Существенные просчеты в политике безопасности, прежде всего в части самоорганизации и активизации неофашизма, могут стать новым катализатором для силовых акций. А ответные действия государства, при умелой подаче русскими СМИ внутри Германии будут интерпретированы не иначе как ущемлением прав граждан, узурпацией власти, скатыванием к тоталитаризму и диктатуре. Правило не ново: в своих грехах обвинять других. Но вот знание правила, к сожалению, никак не влияет на немцев в аспекте противодействия русской пропаганде. Одним из эффективных средств управления в данном случае выступает как раз пропаганда. Сразу оговорюсь, что под пропагандой я понимаю способ информационной борьбы, который предусматривает активное наступательное воздействие на объект с целью внесения определенных, управляемых субъектом воздействия, параметров в информационное пространство, которое влечет за собой изменение в пространстве реального времени, подстраивая последнее под заданные модели в виртуальном пространстве. Таким образом, на первое место в пропаганде я ставлю симулякр – порождение моделей реального без оригинала и реальности — порождение гиперреального. Сегодня готовность Европы, не институциональных структур, а именно рядовых граждан, институтов гражданского общества, коими так нарочито кичится Европа, включиться в информационную компанию по отстаиванию своих же европейских ценностей, в том числе целостной Германии, на сегодняшний день невысокая. Вряд ли кто-то сможет представить себе картину, чтобы немцы добровольно объединялись в батальоны и шли защищать Германию, а немецкие бабушки пекли пирожки и шили носки своим бойцам… Революция достоинства показала, что украинцы готовы и будут умирать за эти ценности, не за Европу, а именно за ценности. А вот европейцы не готовы не только умирать, они в большинстве своем любые намеки на угрозу со стороны России относят в разряду шизофрении и теории заговоров. Хозяин – барин, как говорится. Однако отмечу, что причин тому много, но и русская пропагандистская машина там действует намного тоньше, чем в Украине. В частности, в Германии работа русской пропагандистской машины проводится несколько тоньше, чем в Украине: 1)    играя на чувстве долга перед Россией (на самом деле перед СССР), русская пропаганда маскируется под видом «источника, альтернативного западным медиа»; 2)    проводятся гротескные, ироничные, саркастические преувеличения в российских государственных СМИ, например, сравнение событий новогодней ночи в Кельне с «хрустальной ночью» времен нацистской Германии с целью дискредитации федерального канцлера, увязывания в сознании простых граждан образа канцлера нынешнего с образом канцлера третьего рейха; 3)    формирование негативного отношения в Украине, когда любые добровольческие отряды в Украине ассоциируются с нацистами, а стало быть поддержка Меркель Украины – это поддержка неонацистов. Цель – дискредитация канцлера (для Украины, тот же феномен добровольчества, интерпретируется под иным соусом: добровольческие отряды ассоциируют с убийцами, насильниками и уголовниками; 4)    проводятся комплекс мероприятий по поддержке оппозиционных партий, внедрения тактики стратегических коммуникаций – вовлечение ключевых лидеров. Одной их одиозных фигур (ключевых лидеров), которая может быть использована для обострения напряжения, внутренних противоречий и дестабилизации Германии выступает Сара Вагенкнехт, чья открытая нелюбовь к Меркель может быть использована в комплексе дестабилизации позитивного отношения в Института канцлера Германии; 5)    формирование сети СМИ с целью продвижения собственных (российских) национальных интересов со стратегической целью воздействия на принятие тех или иных решений органами власти Германии; 6)    пропаганда в Германии силы и военной мощи России; 7)    распространение недостоверной и неполной информации о деятельности высшего руководства страны, положения отдельных социальных групп, в том числе и мигрантов с целью дестабилизации общественного порядка. В частности, Министр иностранных дел России Сергей Лавров повторил запущенную российскими СМИ ложь о том, якобы власти Германии допускают массовые изнасилования беженцами немецких женщин и девочек; Больше читайте здесь: http://zn.ua/WORLD/germaniya-stala-novoy-mishenyu-kremlevskoy-propagandy-die-welt-202581_.html; 8)    извращение фактов: российские СМИ преподнесли акцию протеста (организованную Национал-демократической партией Германии) по поводу изнасилования как спонтанный митинг российских немцев; 9)    четкая сегментированная работа с различными целевыми аудиториями с использованием адекватного методологического инструментария стратегических коммуникаций; 10)          национальные интересы Германии не ассоциируются с интересами Европы: ФРГ это не Германия, Евросоюз – не Европа; 11)          в любых формах проводятся инвазивная практика занижения ожиданий от европерспектив Германии в случае продолжение спонсирования ЕС; 12)          формируются условия для выхода Германии из ЕС, и таким образом его развала; 13)          формируются условия для разности понимания и толкования европейских ценностей, что, в конечном счете, влечет отдаление по атрибутивным системообразующим параметрам, и дестабилизации всей системы европейской безопасности; 14)          гиперболизируется проблема мигрантов, иллюстрируются только негативные стороны от нелегальной миграции (преступность, засилие ислама, уменьшение роли церкви, ущемление прав коренных немцев, безработица, повышение уровня преступности и т.д.); 15)          закладываются механизмы дестабилизации по осям: коренной этнос – мигранты, религия: христианство – ислам; правопорядок – коренные немцы, хаос и групповые нарушения общественного порядка – мигранты. Картина знакомая, не правда ли? Только вот для простого гражданина Германии определить свободу слова и «альтернативный» взгляд журналиста, разобраться в хитросплетениях построения архисем и детерминации номинаций определенными эмоциями, методами разговорного НЛП и биохимического анализа клеток мозга по восприятию информации от профессиональной пропаганды в рамках реализации информационной политики России практически невозможно. Вот тут-то и встает необходимость активизации институциональной структуры, которая должна включать рычаги влияния разного уровня и интенсивности на эти медиа, соединяя это с работой с собственным населением.   Что делать немцам? Немцам, в первую очередь нужно корректировать государственную  информационную политику, прежде всего контент, нарративы и мессиджы, которые несут государственные СМИ. Они должны быть четкими, системными и скоординированными. Нужно вовлекать негосударственные структуры формируя, пул информационного волонтерства, в котором одной из задач будет противодействие русской пропаганде. В этот пул нужно включать волонтеров разных стран, ибо информационное пространство не имеет границ. У Украины, в частности, имеется достаточно серьезный опыт противодействия русской пропаганде. Целесообразно усилить европейские международные медиа путем усиления Deutsche Welle, BBC International, RFI, а также системной поддержки канала UA:TV, созданного на основе Мультимедийной платформы путем внедрения новых совместных проектов, информирования граждан своих стран о тех или иных событиях из первых уст. Основной мессидж : русской пропаганде может быть противопоставлен лишь идеал объективного, просветительского и плюралистичного освещения событий.

Фото: Владимир Липкан. Человек с русским флагом в Берлине около Бундестага.

Володимир Ліпкан,

доктор юридичних наук,

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

Нині ми не може уявити своє життя без інформації. Відтак іманентність інформації, її присутність будь-де в інформаційному суспільстві формує умови, за яких вона чинить на нас вплив, змушує корегувати свою поведінку, впливає на ухвалення нами тих чи інших рішень.

Одним із могутніх важелів інформаційного впливу виступає пропаганда.

Що нам потрібно розуміти, коли ми вживаємо слово «пропаганда»?

По-перше, пропагандою виступає будь-яка інформація, ідеї, доктрини або спеціальні методи впливу на думки, емоції, настанови чи поведінку групи людей з метою набуття переваг, прямих чи непрямих.

По-друге, сучасна пропаганда – це системна діяльність, зміст якої полягає у поширенні різних політичних, філософських, наукових, художніх та інших ідей і принципів із метою їх упровадження в суспільну свідомість і активізації масової практичної діяльності людей на основі цих ідей і принципів.

Таким чином, коли на екранах телебачення ми бачимо постійне насильство (неважливо: насильство як форма боротьби зі злочинністю або насильство як форма протиправної поведінки людини) – це пропаганда насильства.

Коли у чатах, блогах, соціальних мережах ми постійно стикаємося із лайкою, пейоративною лексикою тощо – це пропаганда убогого мислення, духовної нікчемності, мовленнєвого занепаду, яке тиражується множиться і втягує дедалі більшу кількість осіб.

Коли в новинах, на сайтах, де подаються новини, в будь-яких каналах подається інформація лише про негатив (вбивства, ДТП, смерті, катастрофи) – це пропаганда некрофілії, тобто потягу до смерті.

Сьогодні людей не навчають головному: любити, робити щасливими своїх близьких, правильно жити, бути самим щасливим.

Хочемо ми того чи ні, але людство недієво використало свободу слова, і нині на романтичну комедію до кінотеатру не буде ніколи таких аншлагів, як на блокбастери чи круті бойовики з чисельними актами насильства, сексу, алкоголю, наркотиків та алкогольного питла. Так само, і YouTube будь-який ролик із лайкою та брутальним сексом, вбивствами та насильством набере в рази більше переглядів, ніж розповідь або аналітичне дослідження щодо корінь сучасної цивілізації, призначення людини в світі.

Таким чином, висновую, що пропаганда нищівно експлуатує людські слабкості, інформаційно освічена еліта стає новим експлуататорським класом, використовуючи нові важелі глобального управління.

Реалізовуватися пропаганда може у різний спосіб. Тому виділяють її декілька видів.

Біла пропаганда — відверто нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться будь-якими засобами масової інформації (державними, комерційними, громадськими тощо) офіційними каналами без приховування її спрямованості та джерела.

Така пропаганда, наприклад, ведеться російськими ЗМІ проти України, Туреччини, США, ЄС та їх посадових осіб. На телеканалах та у інших державних ЗМІ постійно відбувається відкрита фальсифікація інформації, дискредитація вищих посадових осіб з метою викривлення інформації і формування негативного ставлення як до України, так і до Туреччини.

Звичайно, що для досягнення успіху однієї білої пропаганди недостатньо. Тому, поряд із білою, використовується чорна пропаганда — нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться неофіційними каналами, у тому числі через можливості спецслужб, від імені вигаданих чи спеціально створених під відповідними легендами за допомогою методів маскування підпільних груп і опозиційних елементів. Дана пропаганда базується на принципах, розроблених Й.Геббельсом:

1) пропаганда має бити в одну точку — доносити до зомбованих людей не низку переконливих і складних думок, а одну спрощену до примітивізму тезу;

2) пропаганда має звертатися не до розуму і здорового глузду, а  до емоцій людини, її підсвідомості, темних інстинктів;

3) пропаганда має бути наступальною, прямою та агресивною, уникати доказів та логічних міркувань — людей слід приголомшити і вони повірять усьому.

Якщо проаналізувати події в Європі, то там здебільшого російська пропагандистська машина використовує чорну пропаганду. Так, наприклад, в Німеччині пропаганда спрямована на підрив довіри до ЄС, дискредитацію канцлера Меркель за допомогою різноманітних гротескних порівнянь певних подій із подіями у нацистській Німеччині.

Будь-яка російська пропаганда чи то біла, чи то чорна здебільшого спрямована не бездоказовість і застосування абсурдних вигаданих подій, в які люди здебільшого вірять, саме через емоційну складову. Бездоказовість і відсутність будь-якої логіки чи то формальної чи то діалектичної, звернення до емоційної складової психіки людини  – відмінні риси російської пропагандистської машини.

Звичайно, що може існувати і проміжний елемент, так звана сіра пропаганда — нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться будь-якими засобами масової інформації офіційними каналами, але з приховуванням її спрямованості та справжнього джерела. Так, прикладом, в Європі відбувається діяльність російських каналів із проголошеною метою: формування альтернативних поглядів, насправді ці погляди – носять антидержавний характер, створюють умови для дестабілізації національної безпеки, групових порушень громадського порядку, утягнення Європи до пучини хаосу та безладів, занепаду Європи із подальшим її розпадом.

На сучасному етапі розвитку та впровадження системи стратегічних комунікацій як нової моделі державотворення, яка приходить на зміну державному управлінню, пропаганда становить спосіб інформаційної боротьби, який передбачає активний наступальний інформаційний вплив на об’єкт з метою внесення наперед заданих змін до інформаційного простору, що спричинює відповідні зміни у просторі реальності.

Таким чином відбувається актуалізації реалізації симулятивних практик, коли симулякри виступають дороговказами розвою в реальному житті.

З урахуванням сучасних інформаційних заходів та засобів, сучасна пропаганда виступає формою систематичного цілеспрямованого переконування, яке намагається вплинути на емоції, погляди, думки й дії визначеної цільової аудиторії з політичною, ідеологічною або іншою метою через контрольовану передачу односторонніх повідомлень, які можуть узгоджуватися із фактами або ні, безпосередньо або каналами мас-медіа.

Що ж робити Україні в умовах ведення проти неї широкої та системної пропаганди: обмежитись контрпропагандистськими заходами, як на це наголошують в Міністерстві інформаційної політики України, або розробити та втілити в життя Концепцію державної інформаційної політики, в рамках якою питанням пропаганди і відповідно контрпропаганди посідають чільне місце?

На мій погляд, потрібно створити могутню, дієву та ефективну брейнплатформу для відпрацювання стратегії інформаційної політики, в межах якої питанням пропаганди, і відповідно протидії іноземній, підкреслю саме іноземній, а не лише російській пропаганді, має бути відведено чільне місце. Не слід плутати і ототожнювати інформаційну політику з контрпропагандою. Так саме як і не слід плутати національні інтереси із ситуативними завданнями інформаційної безпеки.

Книжка Джина Шарпа має стати настільної для кожного топ-чиновника на державній службі. Це набагато важливіше за знання окремих положень певних законів стосовно антикорупційного законодавства і тих тестів, які зараз складають при вступі до державної служби. Якщо чиновник не володіє елементарними знаннями щодо методологічного інструментарію інформаційно-психологічних операцій, то всі ці тести не допоможуть йому протистояти і завчасно ідентифікувати загрози. Стратегічні комунікації мають стати новим горизонтом пізнання.

З урахуванням системних помилок в німецькій та турецькій інформаційній політиці потрібно розробити державний механізм інформаційної політики, який може бути реалізований в рамках новоствореного Міністерства стратегічних комунікацій, як центрального органу виконавчої влади, що формує, організовує, спрямовує, реалізовує та контролює реалізацію державної інформаційної політики.

Пропаганді може бути протиставлений не лише наративи плюралістичного висвітлення подій, а й передусім їх таргетизація та засадах пріоритезаці, відповідність меті розвитку держави та узгодженість із національними інтересами. Централізація наративів не замінює плюралізм інформації, а сприяє її спрямуванню до конструктивного русла, коригуванню громадської думки відповідно до національних інтересів.

Маємо говорити не про плюралізм взагалі, а про плюралізм в рамках конструктивного. Саме цим плюралізм інформації і різнитиметься від пропаганди, мас-медіа від фейк-медіа.

Діордіца Ігор Володимирович,

голова Інституту  адміністративного правосуддя та судової реформи ГОСЛ,

кандидат юридичних наук, доцент

Анотація

Автором було досліджено детермінацію структури суспільства знань структурою його комунікацій. Зауважено, що нині суспільство існує у вигляді суспільства знань і це пояснюється збільшенням ваги інформації в різноманітних сферах. Зазначено, що одним із найрозповсюдженіших видів комунікацій і є соціальні мережі. Акцентовано увагу на тому, що незважаючи на певні переваги користування соцмережами, існує низка недоліків, наприклад, анонімне розголошення конфіденційної інформації, порушення авторських прав, поширення недостовірної інформації та ін. Аргументовано положення про те, що на сьогоднішній день неможливо ввести використання Інтернету в цілому та соціальних мереж, зокрема, в законодавчі рамки, оскільки він є транснаціональним. Окрему увагу було приділено Вікілікс.

Ключові слова: суспільство знань, інформаційне суспільство, інформація, комунікації, соціальні мережі, Вікілікс, авторські права, Інтернет

Аннотация

Автором была исследована детерминация структуры общества знаний структурой его коммуникаций. Замечено, что в настоящее время общество существует в виде общества знаний и это объясняется увеличением веса информации в различных сферах. Отмечено, что одним из самых распространенных видов коммуникаций являются социальные сети. Акцентировано внимание на том, что, несмотря на определенные преимущества пользования сетями, существует ряд недостатков, например, анонимное разглашение конфиденциальной информации, нарушение авторских прав, распространение недостоверной информации и др. Аргументировано положение о том, что на сегодняшний день невозможно ввести использование Интернета в целом и социальных сетей, в частности, в законодательные рамки, поскольку он является транснациональным. Отдельное внимание было уделено Викиликс.

Ключевые слова: общество знаний, информационное общество, информация, коммуникации, социальные сети, Викиликс, авторские права, Интернет.

Summary

The author investigated determination of the structure of the society of knowledge by the structure of its communications.

It was noted, that now society exists as the society of knowledge and this is due to the increased weight of information in various areas of social life.

It was also noted that the social networks are one of the most common forms of communication. The attention was paid to the fact that despite of some advantages of using social networks, there are some disadvantages, such as anonymous disclosure of confidential information, copyright infringement, spreading of false information and so on.

It was argued that today using of Internet in general and social networks, particularly, in the legislative framework is impossible, because of its transnational character. Special attention was paid to WikiLeaks and was noted that uncontrolled publication and analysis of documents that became available as a result of leakage of information is illegal. it was agreed that new society is connected with the development of communicative or social nets and society is interpreted in the context.

In general, the scientific community paid little attention to the society of knowledge and the structure of its communication and this can be used in carrying out of future comprehensive studies.

Keywords: knowledge society, information society, information, communication, social networking, WikiLeaks, copyright, Internet.

Інформація в сучасному світі вже стала засобом і ціллю повноцінної життєдіяльності та набуває чітких рис реальної влади, яка тісно вплетена в усі сфери функціонування суспільства. Людство, таким чином, невпинно просувається до нової ери свого розвитку – ери, де найвищими цінностями виступають інформація та знання. Таким чином і відбувається формування суспільства знань, яке і детермінується структурою його комунікацій.

Інформаційна революція і, як наслідок, виникнення інформаційного суспільства та його наступної фази, як зазначено, – суспільства знань – починають кардинально змінювати не лише світову і національні економіки, а й життя людей та спосіб влаштування сучасного світу. Тому ця проблема стала однією з головних для більшості міжнародних організацій, наукових та освітянських спільнот, ділових кіл і практично всіх освічених людей, а також широке розповсюдження різних способів комунікацій, як приклад – соціальні мережі, і обумовлюють актуальність обраної теми.

Питання застосування інструментарію соціальних мереж у політичній та повсякденній діяльності зараз широко дискутується дослідниками-політологами, соціологами та психологами, а от з юридичної точки зору дане питання ще взагалі не досліджено. Суспільство знань розвивається в інформаційному середовищі, тому зауважимо, що окремі аспекти проблематики формування інформаційного суспільства у той чи інший спосіб досліджувались у наукових працях таких вітчизняних учених, як: наукова школа В. А. Ліпкана [1-7], І. В. Арістова [8-9], В. С. Цимбалюк [10-12], І. В. Сопілко [13] та інших, проте незважаючи на те, що теорія інформаційного суспільства є певним чином достатньо розробленою і репрезентованою різноманітними концепціями, але питання інформаційної інтервенції як загрози кібернетичній безпеці є абсолютно новим, що зумовлює потребу у його ретельному дослідженні, особливо слід зупинитись на тих загрозах, які існують у зв’язку із розвитком інформаційного суспільства в Україні. Окремо зазначимо про використання праць політологів, а саме: Г. Г. Почепцова [14], Е. Ноель-Нойман [15].

Метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату та дослідження  детермінації структури суспільства знань структурою його комунікацій. У зв’язку з цим поставлено завдання фрагментарно схарактеризувати суспільство знань, продемонструвати роль і місце соціальних мереж у впливі на людину, а також окрему увагу приділити сайту Вікілікс.

Виклад основного матеріалу

Суспільство знань, яке виникає як нова суспільно-економічна формація держави у XXI сторіччі, тісно пов’язане з особливою роллю знання у сучасному цивілізаційному розвитку. На відміну від інформаційного суспільства, що визначається досягненнями технологій, поняття «суспільство знання» передбачає ширші соціальні, етичні і політичні параметри.

Погоджуюся з тим, що окремі дослідники пов’язують нове суспільство з розвитком комунікаційних (соціальних – авт.) мереж та інтерпретують його в цьому контексті. З’являються концепції суспільства мережевого інтелекту (Тапскотт. Дон Тапскотт заявляє, що в США зявилося мережеве покоління [16]), підкреслюється мережевий характер майбутніх соціальних структур (Кастельс. На думку американського соціолога Мануеля Кастельса, саме мережі складають нову соціальну морфологію наших суспільств. За його словами, мережеве суспільство – це таке суспільство, в якому ключові соціальні структури і діяльність його членів організовані навколо мереж електронних комунікацій ». Таким чином, мова йде не стільки про соціальні мережі, так як мережева форма соціальний організації існувала вже давно, а про соціальні мережі, які обробляють і управляють інформацією, а також використовують мікроелектронні пристрої. Мережі стали базовими осередками сучасного суспільства [17]).

Глобальна інформатизація забезпечує доступ до інформаційних ресурсів, електронних інформаційних технологій і можливостей інфотворення широким масам користувачів. Сьогодні активізація спілкування з допомогою електронних інформаційних технологій набула в суспільстві такої щільності й інтенсивності, що стало можливим формування технологічно організованих соціальних мереж.

Під час свого розвитку соціальні мережі збагачуються новими можливостями для задоволення запитів користувачів. Соціальні мережі зі зростаючою кількістю додатків до них стали сприятливим фактором для забезпечення відвідуваності сайтів, зворотного зв’язку з користувачем і, таким чином, важливою формою генерації нової суспільно значущої інформації [18, C. 17]. Постійно зростаюча популярність соціальних мереж обумовила підвищену увагу дослідників до їх сутності й суспільного значення, оскільки лише усталені поняття про суспільне явище дають можливість перейти від фіксації особливостей того чи іншого процесу в його стихійному розвитку до керування перспективами цього розвитку.

В умовах глобальних цивілізаційних зрушень починають активно освоюватися всі новітні досягнення науки, особливо у психологічній, інноваційній, технічній сферах. У той же час починають застосовуватися і нові інструменти для впливу на масову свідомість, серед яких важливе місце посідають соціальні мережі, адже сьогодні молода людина проводить все більше часу саме в них. Тому питання впливу на суспільну свідомість залишаються недостатньо вивченими та потребують ґрунтовного аналізу всіх методів, задіяних для здійснення інформаційного впливу на користувачів та детермінації структури суспільства знань.

Соціальні мережі в наш час є невід’ємним елементом щоденного спілкування більшості учасників онлайн-комунікації. Через них індивіди здобувають альтернативні до традиційних медіа факти, коментують їх, інтерпретують та поширюють, стаючи, таким чином, співучасниками інформаційного процесу. У масштабах держави цей механізм має неабиякий вплив на соціальні, культурні, економічні та політичні взаємини, а також процеси. Особливу роль соціальні мережі відіграють і в контексті змін у суспільній свідомості – завдяки не лише окремим, добре знаним їх учасникам, а й відносно знеособленій думці загалу, умовної більшості однодумців. Вони можуть сукупністю своїх поглядів впливати на цілий інформаційний простір, провокуючи суспільний резонанс і різного роду наслідки для цілого соціуму [19], які не завжди матимуть позитивний характер.

Останніми роками соціальні мережі набули великої популярності як на території України, так і в усьому світі. Щодня все більше і більше користувачів Інтернет реєструються і починають свою активну діяльність у нових соціальних мережах, які увійшли до списку найвідвідуваніших українськими користувачами сайтів.

Все це пов’язано із розвитком інформаційно-комунікаційних технологій,  соціальні мережі почали відігравати надзвичайно важливу роль в житті будь-якого суспільства. До таких мереж залучено дуже велику кількість людей. Тому є важливим дослідити соціальні мережі як особливий засіб комунікації. Це зумовлено тим, що сучасна людина не уявляє себе без Інтернету, все більша частина життя її є віртуальною, така ситуація відкриває величезний простір для дослідження, запровадження нових ідей, пошуку нових рішень. За допомогою Інтернету можна дізнатися останні новини, прогноз погоди, курси валют, ознайомитися із поточним законодавством та змінами до нього, отримати он-лайн консультацію з того чи іншого питання та багато іншого, не прикладаючи якихось значних зусиль.

Соціальна мережа – це спільнота людей, об’єднаних однаковими інтересами, уподобаннями, або тих, що мають інші причини для безпосереднього спілкування між собою. Сучасні Інтернет-сервіси забезпечують користувачів усіма можливими інструментами для спілкування одне з одним – відео, чати, зображення, музика, блоги, форуми тощо. Для бізнесу ж соціальні мережі виступають новим каналом комунікації із споживачем, та інструментом дослідження уподобань аудиторії.

Як відомо, метою створення соціальних мереж є, передусім, спілкування людей, але сьогодні ми спостерігаємо зовсім іншу картину: мережі наповнені непотрібною рекламою, яка заважає нормальній роботі із тим чи іншим сайтом, оскільки може або закривати більшу частину сторінки, або містити певні віруси, та  непристойним матеріалом, з-поміж якого окремо можна виділити порнографію, поширення неправдивої інформації та ін., за що передбачається відповідальність.

Згідно досліджень «Miniwatts Marketing Group – Internet World Stats» складено рейтинг 20 країн Європи із найбільшої кількістю користувачів Інтернет. У рейтингу наша країна займає 14 місце [20].

Молоде покоління сьогодні важко може уявити собі життя без соціальних мереж. Зручність спілкування, а часто і спосіб заробітку грошей, приваблює з кожним роком до соцмереж все більшу кількість людей.

Спілкування в соцмережах може підвищувати самооцінку, але в той же час знижувати самоконтроль. Велику роль у формуванні самооцінки експерти відвели тому, яку інформацію про себе людина розміщує на своїй сторінці, а не інформація на сторінках друзів. В цілому соціальні мережі мають істотний вплив на життя сучасного суспільства, однак назвати однозначно цей вплив негативним або позитивним не можна, тому що все залежить від людини, яка проводить час в соцмережах [21].

Серед позитивних рис можна виділити різноманітні он-лайн тренінги, вебінари, можливість комунікувати із друзями в різних точках земної кулі в реальному часі, також заводити нові знайомства з метою підвищення рівня знань іноземної мови; можливість здійснення обміну коментарями щодо ситуації в країні та в світі; надання юридичних он-лайн консультацій; спілкування із деякими представниками влади, шоубізнесу на їх офіційних сторінках та ін. Однак, незважаючи на низку позитивного у використанні соціальних мереж населенням, існують також і вагомі недоліки.

Перш за все, варто відмітити про порушення авторських та інших прав в соцмережах.

Нині при використанні Інтернету немає жодних законодавчих обмежень. Деякі країни, наприклад Китай, Росія, Руанда та Конго, намагаються ввести його в законні рамки, але це майже неможливо, оскільки Інтернет, а відповідно і соцмережі, не має територіальних кордонів. У даному випадку є можливим використання інформації з мережі в незаконних діях, окрім вищезазначеного також потрібно відмітити й велику кількість інформації про те, як можна вчинити злочин (відімкнути замок без ключа, завести авто для викрадення за допомогою дротів, виготовити вибухівку в домашніх умовах та ін. подібного характеру). Ще одним негативним моментом є можливість доступу до інформації, яка провокує насильство, агресію, ксенофобію, неонацизм, екстремізм і тероризм; інформації порнографічного характеру неповнолітніми особами. Тому, підтримуємо твердження про те, що нагальною є потреба створення спеціального органу, принаймні на території України, який би мав повноваження у сфері перевірки інформації, що розміщується в Інтернеті, та блокування «шкідливої». Поточне управління Інтернетом варто залишити за технічними структурами й захистити його від впливу політичних пристрастей.

У мережі також відбувається порушення авторського права, а саме вчинення дій, спрямованих на протиправне використання об’єктів права інтелектуальної власності, що належать іншим особам, умисно вчинені особою, яка розуміє протизаконний характер цих дій, з метою отримання матеріальної вигоди, оскільки будь-який користувач може розмістити певний вірш, оповідання й поставити підпис як автор, не маючи при цьому жодних прав на даний витвір. Яскравий приклад цьому – діяльність державної установи, в яку передаються дисертації після захисту в електронній формі. Через деякий час усі роботи опиняються в Інтернеті, а придбати їх може кожен охочий, порушуючи авторські права.

Нині українські й закордонні сайти переповнені статтями та книгами, розміщеними без згоди авторів. «Переходячи» з одного сайту на інший, матеріали, як правило, втрачають імена своїх авторів, а часто присвоюються іншим. Таким чином зі збільшенням використання творів у мережі Інтернет, збільшується кількість випадків порушення авторських прав.

З метою ліквідації негативних наслідків порушення авторського права в мережі Інтернет, законодавець повинен підвищити рівень покарань за злочини у даній сфері залежно від рівня суспільної небезпеки, уряд – активними діями довести суспільству, що він не сприятиме порушенням авторських прав у сфері інформаційних технологій, а також ввести додаткові засоби захисту [6, С. 200].

Однак, якщо раніше Інтернет був зорієнтований переважно на те, щоб через нього можна було дістати певну інформацію, переслати документи по пошті і т.д., то тепер постав новий аспект – життя у віртуальному світі через такі сайти, як Вконтакте.ру, Facebook.com, Formspring.me і багато інших.

Те, що соціальна мережа дійсно поглинула багатьох – це факт, але виникає логічне запитання: чому? Причин знову ж таки багато і вони стосуються не тільки економії часу, а насамперед таких психологічних механізмів, які стосуються відповідальності, самовпевненості та самозахисту.

Із психологічної точки зору Інтернет сприймається людиною, чимось на рівні натовпу. А в натовпі, як відомо, обличчя і індивідуальність зникає, а із нею і відповідальність. Коли ж ми потрапляємо в Інтернет, ми, як і в натовпі, нібито зникаємо, відчуваємо себе анонімними та недоторканними, із легкістю можемо «качати» піратську продукцію, що є протиправним, хоча це можна інтерпретувати як крадіжку. У мережі ми можемо легко написати будь-яку образу. Ми можемо принизити людину, а в «реальному» світі посягання на честь і гідність особи можуть нести цивільну (ст. 7 ЦК [22]) або кримінальну відповідальність, яка настає та образу (ст. 161 КК [23]).

За наклеп у ЗМІ або мережі Інтернет можна отримати до року виправних робіт, за неправдиве звинувачення в тяжкому злочині – до 2 років обмеження волі. Відповідні норми містяться в законі №3879. Згідно з законом, Кримінальний кодекс України був доповнений статтею 151 [24] «Наклеп» (в засобах масової інформації або в Інтернеті). Згідно з ухваленим законом до Кримінального кодексу України додається стаття «Екстремістська діяльність». В ній зазначається про те, що виготовлення, зберігання з метою збуту чи розповсюдження, а також збут чи розповсюдження екстремістських матеріалів, зокрема через засоби масової інформації, Інтернет, соціальні мережі, використання чи демонстрування екстремістських матеріалів перед масовим зібранням людей, публічні висловлювання чи заклики екстремістського характеру, а також фінансування зазначених дій або інше сприяння їх організації чи здійсненню караються штрафом від 200 до 800 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією екстремістських матеріалів [24].

Соціальні мережі в Інтернеті використовуються як  високотехнологічний інструмент для поширення ідей і розпалювання ворожнечі на соціальному, національному, політичному та мовному ґрунті. Все частіше лунають заклики до нетерпимості, ворожнечі, ненависті та насильницької зміни влади і конституційного ладу. Нерідко під виглядом самоорганізації громадян Інтернет використовується для маніпулювання ззовні, в результаті чого відбувається суттєве зростання конфліктності, жорстокості, безжальності та насильства серед населення, що призводить до зниження рівня моральності та системного заподіяння шкоди законним правам та інтересам громадян і суспільству, інтересам держави в цілому [25].

Можемо влаштувати скандал, який затягне всіх, хто в цей час опинився на злощасному сайті і т.д. І знову ж таки – ніякої відповідальності. Але відсутність відповідальності – не єдина проблема.

Важливо враховувати те, наскільки потужним є вплив цих сайтів на психологію людини, перш за все, що стосується молоді, але не тільки. У дорослих в Інтернеті також спрацьовують аналогічні психологічні механізми: що може бути простіше, ніж зайти на який-небудь сайт і написати будь-яку найгрубішу образу, але із політичним, націоналістичним чи іншим контекстом – все одно ж ніхто не покарає за це, навіть якщо ви пишете дійсно від свого імені. І такий підхід має масовий характер, що не може не позначитися на соціумі в цілому: рівень агресії зростає, ризик заворушень підвищується, конфлікти в суспільстві нарощуються і т.д.

В Інтернеті існує безліч націоналістичних сайтів і ми бачимо до чого існування таких сайтів призводить, зокрема, у сусідній Росії, де відбувається розповсюдження недостовірної інформації та подальше масове «зомбування» населення [26].

Як негативний момент, зазначимо і про розповсюдження інформації самими користувачами соцмереж та ії подальше використання «фейковими» сторінками, за допомогою яких можуть вчинятися протиправні дії, такі як заклики до повалення державної влади, зміни території та ін., що може мати в подальшому ознаки протиправних діянь, наприклад сепаратизм.

У чинному Кримінальному Кодексі України немає статті яка прямо б регулювала відповідальність за сепаратизм. Тому для того щоб кваліфікувати дії пов’язані із сепаратизмом необхідно звернутися до статті 110 КК України «Посягання на територіальну цілісність і недоторканість України» [23]. Сепаратизм підлягає кримінальній кваліфікації  за статтею 110 КК України, саме тому, що його наслідками є порушення територіальної цілісності і недоторканості території України. А, оскільки ці дії будуть вчинені у віртуальному просторі, то актуальним стане питання притягнення винної особи до відповідальності. Оскільки необхідно зібрати значну кількість доказів щодо того, чи реальна людина вчинила ці дії, чи «вигадана» особа, чи, можливо, робот.

Вчені Кембріджського університету виявили, що навіть те, як користувач ставить «лайки» у Facebook, може розповісти багато що про його політичні та релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, сімейний стан, шкідливі звички й інші аспекти особистої інформації, які він не хоче розкривати  у своєму профілеві. А сучасні комп’ютерні програми дозволяють «витягти» усю цю інформацію з соцмереж і проаналізувати її.

Відомо, що сьогодні приблизно 15% користувачів соціальних мереж користуються ними для стеження за іншими людьми. Як правило, практикується це не тільки злодіями, а й терористичними організаціями та спецслужбами, які здійснюють за допомогою соцмереж не тільки стеження а й вербовку громадян. За різними даними, тільки в Росії за останній час було завербовано понад 2000 чоловік, включаючи жінок. Своїх жертв представники забороненої в Росії організації ІДІЛ шукають в Інтернеті: соцмережах і, звичайно, на сайтах знайомств [27]. Кажуть, весь світ перебуває під електронним ковпаком спецслужб. Інтернет для вербування також використовують терористи [28].

Останнім часом багато говорять про використання соціальних мереж в якості потужного інструменту об’єднання людей з метою їх участі в масових акціях для зміни економічної політики держав або усього державного устрою. Такий приклад маємо в Білорусії, де створено рух, який так і називається «Революція через соціальні мережі» [29].  У соцмережі Facebook група «Збережи свій двір» запрошує іванофранківців до патрулювань вулиць міста спільно з правоохоронцями [30].

Акцентуємо увагу на тому, що соцмережі все більше впливають на мову та свідомість користувачів. Поширеним явищем стає розповсюдження так званих «хештег-слів», наприклад «#яснозрозуміло», «#аргументнийаргумент», які часто є тавтологією чи неправильними з точки зору мовлення, в той же час такі фрази на довго залишаються в пам’яті користувача мережі і використовуються ним у повсякденному спілкуванні. Внаслідок цього, індивід-користувач соціальної мережі починає і думати встановленими в мережі канонами, що не завжди має позитивне спрямування. Як приклад, зазначу про масові розстріли в школах США.

Усе почалося в 1996 році, коли Баррі Лукатіс убив свого вчителя та 2 однокласників. Протягом наступних 2 років ситуація погіршувалася – сталося ще 6 схожих інцидентів. А в 1999 відбувається масовий розстріл школярів, відомий усьому світу як «Колумбайн». 2007 – бійня у Політехнічному інституті, штат Вірджинія, 32 людини застрелені, 70 поранені. 2012 – свавілля Адама Лензи у Сенді-Хук, штат Конектикут, під час якого було вбито 27 людей.2015 – десятеро застрелені у коледжі Розбургу, штат Орегон. Всі особи, які вчиняли дії, були активними користувачами соціальних мереж. Наприклад, винуватці Гарріс і Кліболд від початку розробили сценарій, який передбачав те, як саме повинна пройти стрілянина. Вони створили веб-сайт, почали заливати відео на YouTube та в соцмережі, знімали про себе фільми в домашніх умовах, де поставали в ролі кілерів. Вони писали довжелезні маніфести, записували аудіозвернення в підвалі, пояснювали причини своєї діяльності [31]. Американські дослідники з’ясували, що масові розстріли в школах є «заразними». Вчені прийшли до цього висновку, проаналізувавши численні випадки перестрілок в навчальних закладах США [32].

Цікавим залишається явище повної довіри всій інформації, яка публікується в мережі. Користувач переважно не перевіряє отриману інформацію і приймає її за достовірну, тільки на основі того, що вона публікується солідною групою із значною аудиторією.

Іншим прикладом є «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку [15, С.98].

Подібне відбувається і в соціальних мережах, коли авторами повідомлень виступають саме представники меншості, проте користувачі, які не хочуть залишатися осторонь, починають підтримувати, можливо навіть неприйнятну для них думку. Пов’язаним із вищезгаданою моделлю є явище «стадного інстинкту», яке безпосередньо пояснює в деякій мірі «спіраль мовчання». Сам принцип стадного інстинкту полягає в тому, що людина за своєю природою – істота колективна, групова. І один з механізмів виживання в групі полягає в тому, щоб у більшості випадків вести себе так само, як і всі, а також переймати досвід інших

Аналізуючи основні методи, які використовуються в соціальних мережах, варто згадати думку Г. Почепцова, який наголошує на тому, що сьогодні інформаційні війни, перш за все, ведуться за допомогою інтелектуального інструментарію, а соціальні мережі є безпосереднім середовищем для їх використання. Також він відзначає створення нового методу впливу на громадську думку, що отримав назву мікротаргетингу і полягає у публікації персоналізованих повідомлень на рівні окремої людини для привернення її уваги та завоювання прихильності [14],залученні користувачів-волонтерів, які будуть вести запеклі дискусії в обговореннях, писати прихильні для влади коментарі, а також публікувати замітки, повідомлення, які критикуватимуть чи підтримуватимуть певні дії, висвітлюватимуть їх під певним кутом зору.

В той же час варто наголосити на тому, що соціальні мережі є ідеальним знаряддям не лише для здійснення впливу, але й для збору необхідної інформації. Адже, сам того не підозрюючи, користувач соціальної мережі стає абсолютно незахищеним перед вторгненням у його особисте життя.

Соціальні мережі помітно впливають на взаємодію державної влади і суспільства. Вони все частіше стають своєрідними посередниками між владою та громадянами через офіційні сторінки політиків та центральних органів, на яких активно пропагуються основні позиції влади.

Охоплюючи значну і різносторонню аудиторію, соціальні мережі перетворюються на інструментарій ведення інформаційних війн та здійснення впливу на громадськість. Наприклад, двоє мешканців графства Чешир засуджені до чотирьох років в’язниці за заклики до погромів в соціальній мережі Facebook [33].

Скориставшись пошуковою системою в Інтернеті, можна натрапити на соціальні мережі, як українські так і закордонні, учасники яких розповсюджують заклики сепаратистського характеру, активно пропагують антиконституційну діяльність. Сфальсифіковані інформаційні матеріали завдають великої шкоди, маніпулюючи свідомістю людей, дезінформують їх та спонукають до протиправних дій.

Службою безпеки України через соціальні мережі щодня виявляється величезна кількість груп сепаратистської та антиукраїнської спрямованості. Встановлено, що понад 80% з них адмініструються з території РФ, тимчасово окупованих територій АР Крим та Донецької і Луганської областей [34].

Доступ до інформації як складова суб’єктивного права на інформацію передбачає реалізацію можливості отримання (одержання) інформації. Причому засоби одержання інформації можуть бути різними: офіційні й неофіційні публікації в засобах масової інформації (в соцмережах – авт.), надання усної або письмової інформації за інформаційними запитами або зверненнями громадян тощо.

Нині досить актуальним стало запровадження електронної петиції, як засобу забезпечення реалізації цього права, тобто офіційне звернення (колективне чи індивідуальне)  з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції [7].

Приймаючи до уваги вищезазначене, зауважимо, що електронна петиція може бути використана і в протизаконних цілях. Оскільки, як передбачається законодавством, електронна петиція, адресована Київській міській раді, розглядається за умови збору на її підтримку не менше як 10000 підписів громадян протягом не більше трьох місяців з дня оприлюднення петиції [35].

Зважаючи на «багатолюдність» соціальних мереж та швидкість розповсюдження інформації в них, то зібрати необхідну кількість підписів є простою справою, а от зміст звернення може мати і протиправний зміст. Звичайно ж, суть самої петиції не може протирічити законодавству України, але можливий варіант обходу закону або якихось прихованих намірів. Тому, використання електронної петиції в суспільстві знань повинне бути чітко регламентованим.

Окремої уваги заслуговує Вікілікс – міжнародна організація, що займається витоками таємної інформації та її подальшою публікацією на своєму сайті. Джерела інформації завжди залишаються анонімними. Метою проекту оголошено «невідслідковуване публікування і аналіз документів, що стали доступними внаслідок витоку інформації». Стати анонімним джерелом інформації може будь-хто, хто має її у своєму розпорядженні і надішле до «редакції» [36]. Зважаючи на такі характеристики інформації як достовірність, повнота, об’єктивність та ін. зауважу про неприпустимість розповсюдження недостовірної інформації, оскільки це може тягнути за собою низку негативних наслідків. Сама організація і займається витоком непідтвердженої інформації. Наприклад такі заголовки на шпальтах газет «WikiLeaks: Украина боялась вторжения в Крым еще при Ющенко» [37], «WIKILEAKS: украинские тайны госдепа» [38], «Wikileaks разоблачил Порошенко и Тимошенко» [39], «WikiLeaks начал публиковать переписку главы ЦРУ» [40], «WikiLeaks: В Украине 2 компании, которые следят за украинцами для СБУ, МВД и других» [41], але немає вказівки на той ресурс, звідки отримана дана інформація. Актуальним залишається питання того, яким чином до власника сайту ВІКІЛІКС потрапили зазначені документи та з якою метою вони були оприлюднені. Цілеспрямовані витоки «секретної інформації» від ВІКІЛІКС та інших подібних Інтернет-ресурсів стали поширеним методом інформаційного протиборства й маніпулювання громадською думкою. Портал ВІКІЛІКС фактично виконує рольову функцію підрозділу «інформаційних військ» у ролі файлообмінника, куди різноманітні спецслужби держав та представники корпоративних структур можуть у разі потреби скидати «компрометуючі матеріали» [42].

Зазначаючи про національне законодавство, зауважу, що статтею 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації» [43] передбачається, що за порушення законодавства про доступ до публічної інформації особи, винні у наданні або оприлюдненні недостовірної, неточної або неповної інформації несуть відповідальність. Водночас, за порушення інформаційного законодавства Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність.

Таким чином, резюмуючи вищезазначені положення, я дійшов таких висновків. Перш за все, нині суспільство існує у вигляді суспільства знань, це пояснюється збільшенням ваги інформації в різноманітних сферах. Структура суспільства знань де термінується структурою його комунікацій. Одним із найрозповсюдженіших видів комунікацій і є соціальні мережі. Незважаючи на певні переваги користування соцмережами, але також і існує низка недоліків, наприклад, анонімне розголошення конфіденційної інформації, порушення авторських прав, поширення недостовірної інформації та ін. На сьогоднішній день неможливо ввести використання Інтернету в цілому та соціальних мереж, зокрема, в законодавчі рамки, оскільки він є транснаціональним. Окрему увагу було приділено Вікілікс і зауважу, що невідслідковуване публікування і аналіз документів, що стали доступними внаслідок витоку інформації є протиправним. У цілому в наукових колах мало уваги приділено суспільству знань та структурі його комунікацій і це може бути використано при здійсненні комплексних досліджень.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
3. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
4. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
5. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
6. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
7. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
8. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти : [монографія] / за заг. ред. Бандурки О. М. — Харків : Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 368 с.
9. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики) : [монографія] / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України» 2010. — 388 с.
10. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / Цимбалюк В. С. — К. : Освіта України, 2011. — 426 с.
11. Цимбалюк В. С. Концепція кодифікації законодавства України про інформацію / В. С. Цимбалюк // Інформаційні технології в глобальному управління : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 29.10.2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О. С. — С. 73 — 91.
12. Сопілко І. В. Інформаційні загрози та безпека сучасного українського суспільства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://jrnl.nau.edu.ua/index.php/UV/article/viewFile/8181/9770
13. Почепцов Г. Інформаційна війна як інтелектуальна війна [Електронний ресурс] / Г. Почепцов. – Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/material/13303.
14. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания / Э. Ноэль-Нойман / [пер. с нем. под ред. Д. В. Складнева]. — М. : Наука, 1996. — 386 с.
15. Цивільний кодекс України : за станом на 19 січня 2013 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2013. — С. 158.
16. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001 р. — № 25. — стаття 131.
17. Как террористы из ИГИЛ вербуют женщин в Интернете [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://lady.mail.ru/article/488295-kak-terroristy-iz-igil-verbujut-zhenshhin-v-internete/?social=ok
18. Соціальні мережі – вільний обмін думками чи маніпулювання свідомістю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://xpress.sumy.ua/article/society/5700
19. Юркіна В. Малькольм Гладуелл: у школах США стрілятимуть частіше, 23.10.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://studway.com.ua/m-gladuell-ua/
20. Исследование: массовые расстрелы в школах США являются «заразными», 04.07.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.gazeta.ru/science/news/2015/07/03/n_7345093.shtml
21. Двох британців засудили до 4 років ув’язнення за заклики до погромів у Facebook, 17.08.11 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://tsn.ua/svit/dvoh-britanciv-zasudili-do-4-rokiv-uv-yaznennya-za-zakliki-do-pogromiv-u-facebook.html
22. Куценко: СБУ через соцмережі щодня виявляє величезну кількість груп сепаратистської та антиукраїнської спрямованості [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kirovograd.net/society/2015/4/3/kucenko_sbu_cherez_socmerezhi_shodnja_vijavljaye_velicheznu_kilkist_grup_separatistskoyi_ta_antiukrayinskoyi_sprjamovanosti.htm?print
23. Про затвердження Положення про порядок подання та розгляду електронних петицій : рішення Київської міської ради від 8 жовтня 2015 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/3A517FDCE7CE4DA5C2257EEB006E0C0F?OpenDocument
24. Wikileaks: украинские тайны госдепа [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://gordonua.com/specprojects/wikileaks.html
25. WikiLeaks начал публиковать переписку главы ЦРУ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://lb.ua/tags/9975_wikileaks.htmlhttp://lb.ua/tags/9975_wikileaks.html
26. Щодо ситуації із публікацією конфіденційного листування дипкорпусу США сайтом WIKILEAKS [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/343/
27. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17

7.       собків Я. М. Електронна петиція як одне з інформаційних прав людини і громадянина [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/elektronna-peticiya-yak-odne-z-informacijnix-prav-lyudini-i-gromadyanina/

16.  С интеллектом беби-бумеров в новом мире делать будет нечего [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.zautra.by/cont/cmt_add.php?sn_nid=4355&sn_cat=10&cmt_art_id=4355&cmt_art_cat=10

17.  The Network Society and Organizational Change  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://globetrotter.berkeley.edu/people/Castells/castells-con4.html

18.  Соціальні мережі як чинник розвитку громадянського суспільства : [монографія] / [О. С. Онищенко, В. М. Горовий, В. І. Попик та ін.] ; НАН Укра- їни, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — К., 2013. — 220 c.

19.  Людина зі смартфоном або соціальні мережі як право на свободу Юрій Залізняк [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mediakrytyka.info/onlayn-zhurnalistyka/lyudyna-zi-smartfonom-abo-sotsialni-merezhi-yak-pravo-na-svobodu.html

20.  Вплив соціальних мереж на здоров’я людини та її мовленнєву діяльність [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://naub.oa.edu.ua/2012/vplyv-sotsialnyh-merezh-na-zdorovya-lyudyny-ta-jiji-movlennjevu-diyalnist/

21.  Який вплив соціальних мереж на життя людини?  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.centrmed.com/news/detail.php?ID=39380#.Vqfc-vmLTIU

24.  За наклеп у ЗМІ або мережі Інтернет можна отримати до року виправних робіт, за неправдиве звинувачення в тяжкому злочині – до 2 років обмеження волі 16.01.14 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://newsradio.com.ua/2014_01_16/V-Ukra-n-vvedeno-krim-nalnu-v-dpov-daln-st-za-naklep-ekstrem-stsku-d-jaln-st/

25.  Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=49483

26.  Соціальні мережі: реальні загрози віртуального світу  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ogo.ua/articles/view/2011-02-23/26490.html

28.  Вербовка по Интернету. Какую опасность представляют компьютерные технологии 09.07.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://argumenti.ru/espionage/n495/406770

30.  Івано-франківців закликають патрулювати власне місто, 17.03.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://pravda.if.ua/news-74214.html

36.  What is WikiLeaks [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  https://www.wikileaks.org/

37.  WikiLeaks: Украина боялась вторжения в Крым еще при Ющенко, 6.03.2014 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://korrespondent.net/ukraine/politics/3316023-WikiLeaks-ukrayna-boialas-vtorzhenyia-v-krym-esche-pry-yuschenko

39.  Wikileaks разоблачил Порошенко и Тимошенко, 12.06.2014 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mk.ru/politics/2014/06/12/wikileaks-razoblachil-poroshenko-i-timoshenko.html

41.  WikiLeaks: В Украине 2 компании, которые следят за украинцами для СБУ, МВД и других,  2.12.2011 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/rus/news/2011/12/2/6807181/?attempt=1

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

кандидат юридичних наук

 Анотація

В статті автор здійснив аналіз інформаційної влади як комунікації. Запропонував авторське розуміння у вузькому та широкому сенсі даної категорії. Акцентовано увагу на тому, що основними суб’єктами інформаційної влади в Україні є, так звана, «четверта гілка влади» – засоби масової інформації. Наголошено на тому, що здійснення комплексного дослідження інформаційної влади в юриспруденції становить особливий науковий інтерес. Зазначено, що суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог створює ідею, ця ідея поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування, а головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю.

Ключові слова: інформація, інформаційна влада, інформаційне право, інформаційне суспільство, засоби масової інформації, комунікація, інформаційна політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ информационной власти как коммуникации. Предложил авторское понимание данной категории в узком и широком смысле. Акцентировано внимание на том, что основными субъектами информационной власти в Украине является, так называемая, «четвертая ветвь власти» – средства массовой информации. Отмечено, что осуществление комплексного исследования информационной власти в юриспруденции представляет особый научный интерес. Отмечено, что суть информационной власти сводится к тому, что какой-то идеолог создает идею, эта идея распространяется с помощью средств массовой информации и межличностного общения, а главной функцией информационной власти является управление коммуникациями, их содержанием и направленностью.

Ключевые слова: информация, информационная власть, информационное право, информационное общество, средства массовой информации, коммуникация, информационная политика.

Summary

It was noted, that the subordination of people to its will is the main task of a power, and mass have a powerful ability to influence people’s consciousness and behavior, it gives sufficient reason to consider the media as the “fourth power”, i.e. information power.

It was stated, that information power in the narrow sense – is power exercised through the use of information in its various manifestations (true or false). And in a wide sense it is actions of owners and distributors (managers) information that aimed at form of public awareness by creating, collecting, receiving, storage, use, dissemination and protection of information.

It was said, that the essence of informational power is reflected in case that an ideologue creates the idea; this idea is disseminated by the mass media and interpersonal communication. The management of communications, their content and orientation is the main function of informational power.

The attention was also paid o the provision, that despite the fact that the informational power had been the subject of the scientific work, but that the study of this issue is relevant, taking into account the increase of information weight, information warfare of Russia against Ukraine and other important factors.

Key words: information, informational power, information law, information society, mass media, communication, information policy.

Сучасний етап інформаційної революції у світі зумовлює формування нової інформаційної парадигми щодо вивчення соціально-політичних та правових явищ. Під впливом інформаційних технологій змінюються і політико-правові інститути, політичні відносини, форми політичного та інформаційного впливу на суспільство та суспільну свідомість; своє місце впевнено займає влада інформації. Інформаційні механізми громадського контролю, або система ідейно-політичної гегемонії, за останні десятиріччя набули такого значення, що їх називають інформаційною владою [1]. Потрібно зазначити, що проблема інформаційної влади поки що не одержала належного розвитку та концептуалізації в рамках правових досліджень. Частково це пояснюється тим, що інформаційна влада як соціально-політичний, інформаційний і правовий феномен стала об’єктом аналізу відносно недавно, і то лише в межах політичної науки. Водночас, події в Україні, зокрема ведення проти неї гібридної війни, використання інформаційних засобів в якості ключового інструмента впливу на масові свідомість поставили питання про необхідність правового регулювання інформаційної сфери, передусім регулювання інформаційних правовідносин. На цьому шляху важливим стає звернення увагу на феномен інформаційної влади саме з позицій юридичної науки, вироблення пропозицій правового характеру, власно цим і обґрунтовується актуальність нашої статті.

Серед праць українських авторів, які системно досліджують інформаційну сферу на сучасному етапі, слід відзначити діяльність наукової школи В. Ліпкана та [1-17]. Серед окремих дослідників важливою підоймою в царині юридичних наук виступають роботи В. Цимбалюка [18-20], М. Каращука [21-22], І. Сопілко [1]  та ін.

Висвітлення різних аспектів теоретичних та практичних питань щодо інформаційної влади здебільшого в політологічній площині здійснено в публікаціях таких українських авторів, як: Г. Почепцов [23], Н. Ржевська [24], В.Бебик [25] та ін.

Зважаючи на комплексність теми нашого дослідження, нами було поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційної влади», визначити його сутність, функції та основних суб’єктів в умовах інформаційної глобалізації зміни інформаційних імперативів та інформаційного балансу в світі, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу.

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату, а саме інформаційна влада та комунікація.

Виклад основного матеріалу

На межі ХХ-ХХІ ст. індустріально розвинені країни світу вступили в інформаційну стадію розвитку, позначену впровадженням інформаційних технологій, Інтернету, що призвело до різкого підвищення політичного впливу інформаційної влади і, насамперед, її головних носіїв — засобів масової інформації на всі сфери суспільного життя, радикальним чином сприяло розвитку процесів глобальної демократизації, формування центрів інформаційної сили та горизонтів інформаційної периферії.

Усе це потребує глибокого аналізу змін, які відбуваються у співвідношенні влади, місця і ролі інформаційної влади в демократизації сучасного суспільства, в тому числі й в Україні. Глобальна інформатизація суспільства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем, інтернет-телебачення, соціальних мереж) актуалізували дискусії про інформаційну владу.

Нині, як було зазначено вище, питання інформаційної влади ще не було предметом ґрунтовного вивчення в юриспруденції, тому, для досягнення поставленої мети, я буду послуговуватись надбанням інших наук, зокрема політичних і, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу пристосовувати ці положення до контексту мого дослідження.

Перш за все, необхідно визначитися із основною категорією, яка становить сутність мого дослідження, а саме — «інформаційна влада».

У сучасній доктрині інформаційного права існує декілька дефініцій вищезазначеного поняття. Наведемо деякі з них:

-     інформаційна влада — це влада, яка базується на можливостях доступу до необхідної і важливої інформації, умінні її використання на підлеглих. Інформація дозволяє керівнику приймати оптимальні рішення і тим самим здійснювати владні повноваження. Владу інформації необхідно відрізняти від експертної влади, яка зв’язана зі здатністю використовувати конкретні дані [26, C. 100];

-     інформаційна влада — по-перше, це влада якоїсь інформації (ідей), прийнятої до реалізації, а по-друге, влада людей, які втілюють інформацію (ідеї) в життя [24];

-     інформаційна влада — здатність власни­ків інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компону­вання та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі [25]. Дану дефініцію, на нашу думку, варто доповнити категорією розповсюджувачів інформації, оскільки вони можуть і не являтися її безпосередніми власниками. Стосовно дій, відповідно до Закону України «Про інформацію» [27], необхідно додати наступні: створення,  збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту;

-     інформаційна влада трактується як специфічний вид влади, яка впливає на політичну поведінку людей за допомогою цілеспрямованого поширення або застосування інформації [22, С. 6]. Ми вважаємо, що інформаційна влада не може обмежуватися і не обмежується політичними подіями, оскільки інформування населення відбувається про всі сфери суспільного життя і зачіпає усі сфери життєдіяльності;

-     духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, здійснювана за допомогою наукових знань та інформації. У сучасних умовах без опертя на знання влада у суспільстві не може бути ефективною. Знання використовують для підготовки урядових рішень, безпосереднього впливу на свідомість людей, забезпечення їх лояльності та підтримки уряду. Такий вплив здійснюється через агентів соціалізації (школу, інші навчальні заклади, просвітницькі товариства, асоціації тощо), а також за допомогою засобів масової інформації [28]. Із даної дефініції досить вагомим є положення про значущість інформації (знань) у сучасному житті людини. Починаючи від даних про рух потягів, вартістю продуктів харчування та закінчуючи особистими правами, свободами та обов’язками.

Резюмуючи зміст наведених дефініцій, акцентую увагу на тому, що, по-перше, основою інформаційної влади виступає інформація.

Під інформаційною владою, у вузькому сенсі, пропоную розуміти владу, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна).

А у широкому сенсі інформаційна влада — цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада здатна служити різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі [28].

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як окремий вид влади, тобто інформаційна влада презентується нами як окремий самодостатній вид влади поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. Аналогічна позиція, з використанням інших методологічних прийомів та контексту висловлена і в роботі [29, C. 306].

У сучасному світі у влади немає інших засобів впливу, крім комунікативних [23].

Досліджуючи інформаційну владу як комунікацію [30, C. 256], доходимо висновку щодо необхідності визначити і дане поняття. Комунікація — обмін інформацією, спілкування, між двома або більше особами, спілкування за допомогою вербальних і невербальних засобів із метою створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізо­вані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей. Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації [25].

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень.

Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин. В історії надибуємо чималу кількість  ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, ухвалювали серйозні політичні рішення.

Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки. ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо [31]. Вельми новим і актуальним виступає така форма як електронна петиція.

Нині жодна військова операція без дезінформації і психологічного тиску на супротивника з маніпуляцією світової громадської думки просто немислима. Початку військових дій завжди передують потужні інформаційні кампанії, метою яких є насамперед дискредитація супротивника і створення образу ворога. Наприклад, на слуханнях в Раді Безпеки ООН із захоплення Іраком Кувейту в якості свідка була представлена дівчина, яка розповіла про те, що іракські солдати виносили з пологового будинку немовлят і клали їх на бетонні мостові. На цей «факт» згодом неодноразово посилалися президент і міністр оборони США. Проте пізніше з’ясувалося, що ця дівчина — донька посла Кувейту в Сполучених Штатах і належить до королівської родини. Сама ж дезінформація була покликана закріпити у «вільному» світі за С. Хусейном визначення «арабського Гітлера», проти якого майбутні військові дії носили б справедливий характер [32]. Аналогічні приклади із дискредитацією лідера були використані і під час арабської весни: в Єгипті, Лівії, Тунісі тощо. Ще одним яскравим сучасним прикладом є російська пропаганда, яка ґрунтується на системному перманентному дезінформуванні населення [33], поєднаному із переписуванням історії та багато інших.

Позитивним зрушенням у напрямку поступової мінімізації та викорінення можливості розповсюдження неправдивої інформації є новий інформаційний проект ЄС, спрямований на те, щоб показати європейському суспільству велику кількість нападів, пов’язаних із недостовірною інформацією. Проект має назву «Огляд дезінформації» і є тижневиком, в якому зібрані приклади російських дезінформаційних нападів у режимі реального часу.

Також цей тижневик спрямований на те, аби розкрити кількість країн, уражених дезінформацією, та у такий спосіб пояснити європейській аудиторії обсяги цієї проблеми. Зібрані дані та інформація допомагатимуть у проведенні кращого аналізу та відповідно сприятимуть готовності протистояти і попереджати можливі напади, пов’язані з хибною інформацією, у майбутньому [34].

Слід зазначити, що сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різних відомостей будь-яким особам.

Для більш ефективного маніпулювання громадською думкою дезінформація може поширюватися одночасно через друковані та електронні ЗМІ, телебачення, Інтернет, чутки, а також за допомогою використання листівок у локальних конфліктах та війнах.

Існуючі нині можливості ЗМІ, як четвертої — інформаційної влади, у висвітленні різних сторін політичного, економічного і духовного життя сучасного суспільства стали найпотужнішою зброєю у глобальній політиці, інструментом у вирішенні геополітичних завдань нарівні з військовою блокадою і економічними санкціями. Пропаганда, засоби масової комунікації виступають активними засобами учасниками збройних конфліктів.

Сучасне суспільство отримує інформацію від преси, телебачення, радіо та Інтернет. Перебуваючи часто в світі відірваних від реальності символів, воно може йти навіть проти своїх власних інтересів. У цьому сенсі людина не є вільною, тим більше що відпрацьовано ряд способів ефективного інформаційного впливу – «промивання» мізків (brainwashing), за допомогою якого здійснюється зомбування людей, створення пасивної слухняної людини, перетворення цілого народу в легко керовану масу. Так, наприклад, на початку проведення військової операції в Лівії Муаммара Каддафі підтримувало понад 95 відсотків населення країни, проте правильна робота з рештою — 5 % дала свій результат і законний уряд країни було повалено.

У разі початку бойових дій громадська думка повинна побачити «звірства» щодо мирного населення і полонених, а також переконатися у військовій перевазі «справедливої» сторони і поразку противника. Для цього спотворюються цифри втрат, замовчуються важливі факти і т. д. [32].

Один із прийомів навіювання, який використовується в сучасній журналістській практиці — створення резонансу, суть якого полягає в тому, що використовується схильність аудиторії гостро реагувати на різні расові, національні, релігійні ситуації. ЗМІ маніпулює націоналістичними стереотипами та негативними настановами для провокування певних дій, тобто елементи навіювання можна «подати» в будь-який час в «упаковці» з новинами, передачами, фільмами, можна маніпулювати людською свідомістю за допомогою радіо й навіть поданням інформації в певному виді в друкованій продукції. Ці елементи потрапляють у підсвідомість людини й змушують її діяти певним чином. Оскільки взаємодія людини зі ЗМІ відбувається щодня, то і вплив їх на суспільство й на кожну окрему людину можна вважати істотним [35].

Прогрес у будь-якій сфері є позитивним і корисним до певної межі, за якою його результати можуть виявитися негативними для соціуму. Так, розвиток інформаційних технологій одночасно зі значною користю людству надав можливості розширення масової дезінформації — введення в оману величезної кількості людей шляхом повідомлення невірних відомостей, підтасування фактів, підробки доказів. Тому сучасне суспільство утворюють не тільки інформовані люди, але й дезінформовані — введені в оману спеціально відібраною, таргетованою відповідно до інтересів певного соціального прошарку селективної інформації, що унеможливлює сформувати власний погляд на ті чи явища оточуючої дійсності. Поряд із інформуванням постійна дезінформація (а простіше – омана) також стала нормою життя в багатьох співтовариствах і країнах. Таким чином можу констатувати: з позицій системного підходу, дезінформація виступає складовим елементом інформаційної політики, так само як і загроза виступає складовим елементом системи безпеки.

Інформаційна політика держави повинна працювати не лише на висвітлення її дій, а скоріше на організацію інформаційних потоків усієї держави в інтересах її процвітання та успішного розвитку. Інформаційна політика має бути налаштованою не лише на сьогодення, а латати ті «діри», які ми активно вибудовуємо для майбутнього вже зараз. Під останнім ми розуміємо інформаційну компенсацію того, чого ми не можемо поки що досягти в реальності.

Розважальність вигідна з точки зору соціального управління. Це технологія соціальної стабілізації. Але водночас вона зменшує людські можливості, реально звужуючи інтереси людей. За цього випадку інтереси держави і бізнесу не повинні співпадати. Саме держава мусить сприяти розширенню інформаційного простору. Вона мусить підтримувати в ньому ті ніші, які сприятимуть відкриттю нових шляхів розвитку, нових смислів, нових поглядів [23].

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог або креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного комунікації. Коли люди починають адекватно сприймати інформацію, яка надходить, то ця інформація починає формувати алгоритм поведінки людей. Даний приклад пояснює інформаційну владу людей, що перетворюють інформацію (ідеї) в життя. Проте ті, що створюють будь-які ідеї, також є керованими. Ідеологами керують ними ж створені ідеї і ніяк інакше. Інформаційна влада є вищою щодо до інших видів влади. Інформаційна влада існує для:

-     формування головних цілей та пріоритетів;

-     формування вектора цілей, (напрям і порядок дій, за яким здійснюється перетворення цілей в життя);

-     розпізнавання факторів, що діють на об’єкт управління [24].

Ці проблеми останнім часом неодноразово привертали увагу як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, однак і донині дослідження інформаційної влади як чинника демократизації сучасного суспільства залишається актуальним.

Вплив інформаційної влади на політичну поведінку людей відрізняється від звичайного інформування сталістю і асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем контролю за його поведінкою. Суб’єктами і основними носіями інформаційної влади в сучасному суспільстві є інформаційні інститути — засоби масової інформації, наукові і науково-просвітницькі установи тощо. Головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю. Найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є політичний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед ЗМІ.

Новітні комунікативні технології можуть відігравати подвійну роль — слугувати могутнім засобом розширення творчих можливостей людини, радикальним чином сприяти розвиткові процесів глобальної демократизації, і в той же час бути джерелом негативних тенденцій, зокрема маніпулювання громадською думкою, якщо втрачається контроль суспільства над інформаційною владою [2, С. 4].

Інформаційна влада впливає на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціальні політичні комунікації, так і опосередковано — через звичайні ЗМІ, систему освіти, школи, університети, освітні програми. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять нації, соціальних груп і особистостей, надають інтерпретаційний зміст подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій [2, С. 6].

Варто акцентувати увагу на тому, що в останнє десятиріччя спостерігається стрімке зростання політичного впливу інформаційної влади, а зараз, на нашу думку, її значення, роль та місце навряд чи можна переоцінити.

Загалом, інформаційна влада може здійснювати функцію демократизації тільки в тому разі, якщо сама вона заснована на демократичних принципах. Це можливе лише за умови незалежності інформаційної влади та її головних носіїв — ЗМІ зокрема. Але нині про їх незалежність говорити немає можливості. Зважаючи на приналежність кожного телеканалу, видавництва та інших засобів розповсюдження інформації певній особі (чи то особисто, чи то уповноваженому представникові, але здебільшого провладному), то за даного випадку абсолютно відсутня можливість об’єктивності та всебічності висвітлення подій.

На сьогоднішній день, окрім вищезазначених прикладів, можна також говорити про «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку.

Оскільки доведення інформації споживачам через ЗМІ відбувається дозовано та з «чітко визначеною метою», не з ціллю ознайомлення, а з уже сформованими та нав’язаними висновками, то, за даного випадку, відбувається певне маніпулювання суспільною думкою громадськості та формування передумов для унеможливлення вироблення самостійного бачення та формування власної думки щодо тих чи інших подій. Така ситуація є сприятливою для масового залякування або виділення «негативних» і «зайвих» персонажів як у політиці, так і в інших сферах суспільного життя.

Таким чином, що вся інформація, яка доводиться до відома населення, повинна бути достовірною та відповідати запропонованим характеристикам. Також споживачам інформації необхідно гарантувати можливість отримання інформації з різних джерел, аби вони могли робити адекватні висновки й чинити відповідні дії [19, С. 133].

Інформаційна влада може слугувати різним політичним цілям: як освічувати людей, розвивати у них почуття власної гідності, прагнення до свободи і соціальної справедливості, сприяти і допомагати їх компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, дезінформувати і залякувати населення, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх  [2, С. 8], тобто робити із населення «маріонеток».

Подальший розвиток інформаційної влади, трансформація українського суспільства у значній мірі залежатиме від становлення і розвитку інформаційного суспільства. Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і ко­мунікаційні технології, створюються умови для ефективного використання знань в рішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством і демократизації суспільного життя.

Розвиток інформаційного суспільства базується безпосередньо на інформаційній політиці, основними напрямами якої, відповідно до українського законодавства України, є:

• забезпечення можливостей для рівного доступу кожного до інформації;
• забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;
• створення умов для формування в Україні ефективного та розвиненого інформаційного суспільства;
• забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень;
• створення інформаційних систем і мереж  інформації,  розвиток електронного урядування;
• постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;
• забезпечення інформаційної безпеки України;
• сприяння міжнародній співпраці в  інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [27].

Важливим шляхом подальшого розвитку інформаційної влади, посилення її впливу на демократизацію українського суспільства є формування прогресивної суспільно-правової форми організації інформаційної влади, створення за прикладом європейських країн громадського телерадіомовлення [2, С. 8].

Створені державними органами документи покликані визначити напрями функціонування інформаційної влади:

1)                Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні;

2)                Стратегія сталого розвитку України 2020;

3)                 Стратегія у сфері прав людини;

4)                Концепція розвитку телекомунікацій в Україні,

5)                ухвалені Закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін.

Однак цілісного розгляду процесу становлення інформаційного суспільства в поєднанні соціо-гуманітарних, інформаційно-правових, технологічних, економічних і політичних чинників у вітчизняній літературі ще не так багато.

Даючи змогу індивіду одержувати надзвичайно швидкий, практично не обмежений і позбавлений від втручання посередників доступ до різних джерел інформації, всесвітня мережа обумовлює децентралізацію влади, сприяє послабленню вертикальних, ієрархічних моделей соціальної організації і подоланню відстороненості мас від повсякденного політичного процесу. Водночас багатократно зростають можливості розширення і зміцнення системи горизонтальних громадських зв’язків. Залучаючись до новітніх комунікаційних технологій рядові громадяни одержують виключно ефективний засіб самоорганізації, в тому числі, політичної самореалізації, яка дозволяє активізувати їхню участь у громадсько-політичному житті.

Наявність розвиненої, демократично організованої інформаційної влади, яка об’єктивно висвітлює політичні події — одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави, ефективного управління суспільством. І, навпаки, невиконання інформаційною владою своїх функцій у політичній системі суспільства може докорінно спотворити її цілі і цінності, порушити її ефективність і підірвати життєдіяльність, перетворити демократію в ілюзію, форму маніпулятивного панування правлячої еліти. Інформаційна влада включає в себе усю сукупність інформаційних пріоритетів.

Аналіз різних форм суспільної організації інформаційної влади в демократичних країнах (Австрія, Франція, Німеччина та ін.) показав, що найбільш поширеною і найбільш прогресивною є суспільно-правова форма. Вона передбачає фінансування мас-медіа головним чином за рахунок спеціального податку, їх внутрішню автономію і в той же час підзвітність громадським радам, створеним із представників усіх політичних сил у парламенті.

Поділяю положення про те, що підвищенню ефективності інформаційної влади і подальшій демократизації українського суспільства сприятиме:

• розроблення на державному рівні інформаційної політики, основою якої має стати розвиток суспільства, побудованого на знаннях та інформації;
• створення такої мережі освіти і науки, яка б забезпечувала розвиток інформаційної сфери України відповідно до національних інтересів та базових міжнародних індикаторів;
• створення громадського телерадіомовлення;
• ефективне функціонування мультимедійної платформи іномовлення в Україні;
• якісне поповнення інформаційного законодавства, прийняття Інформаційного кодексу України (прийняття якого обґрунтовано представниками як наукової школи В. А. Ліпкана та які пропонували матриці його основних положень, в якому було б систематизовано сукупність норм права, що регулюють увесь спектр суспільних інформаційних правовідносин, так і окремими дослідниками, зокрема В.С.Цимбалюк) та Кодексу журналістики;
• впровадження і організація в Україні комунікаційного виховання населення, особливо молоді [2, С. 9].

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків.

Оскільки ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку людей, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як четверту, тобто інформаційну владу. Інформаційна влада – влада, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна) (вузьке розуміння); цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації (широке розуміння). І. в. слугує різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк-кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі; головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю; найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є інформаційний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед засобів масової інформації.

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог чи креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісної комунікації. Незважаючи на те, що інформаційна влада вже була об’єктом наукового доробку, переконаний, що дослідження даного питання є актуальним, беручи до уваги збільшення ваги інформації, ведення інформаційної війни Росії проти України та інші чинники, передусім — необхідності законодавчого регулювання інформаційних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
10. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
11. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
12. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
13. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
14. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
15. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
16. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
17. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
18. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
19. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
20. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. — C. 444-448.
21. Каращук М. Інформаційна влада: сутність та особливості впливу. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.ipiend.gov.ua/uploads/nz/nz_59/karaschuk_informatsiina.pdf
22. Каращук М. Г. Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. Г. Каращук. — К., 2006. — 15 с.
23. Почепцов Г. Г. Влада як комунікація. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/vlada_yak_komunikatsiya/
24. Ржевська Н. Ф.,  Політична влада та інформація, місце інформаційної влади у інформаційному суспільстві. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2950
25. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. — К.: МАУП, 2003. — 424 с: http://politics.ellib.org.ua/pages-3665.html
26. Рульєв В. А., Гуткевич С. О. Менеджмент. Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 312 с.
27. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
28. Політологія. Влада і владні відносини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://manualsem.com/book/754-politologiya-vlada-i-vladni-vidnosini/6-lekciya-3-klasifikaciya-vladi.html
29. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія. — К.: ВЦ , 2006. —  568 c.
30. Расейскую прапаганду злавілі на хлусьні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.svaboda.org/media/photogallery/25410525.html
31. Степанов В. Ю. Вплив засобів масової інформації на свідомість молоді. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/kultura38/08.pdf

30.              Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

31.              Засоби масової інформації як «четверта влада». [Електронний ресурс]. — Режим доступу :://www.info-library.com.ua/books-text-1738.html

32.              Дезінформація: потужна зброя сучасної війни, 19.01.12 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://wartime.org.ua/768-deznformacya-potuzhna-zbroya-suchasnoyi-vyni.html

34.              У новому проекті ЄС щотижня розповідатимуть про приклади російської дезінформації 04.11.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukraineunderattack.org/42714-u-novomu-proekti-yes-shhotyzhnya-rozpovidatymut-pro-pryklady-rosijskoyi-dezinformatsiyi.html

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя та судової реформи

кандидат юридичних наук

Анотація

В статті автор здійснив етимологічне тлумачення термінів, які становили понятійно-категорійний апарат дослідження. Запропонував звужене та розширене розуміння терміну «інформаційна інтервенція». Акцентував увагу на відсутності законодавчого визначення (діючого), так як і доктринального. Для юриспруденції інформаційна інтервенція була визначена як одне із багатьох ґрунтовно недосліджених феноменів у вітчизняній науці. Зазначено, що кібернетична безпека є частиною національної безпеки.

Ключові слова: кібернетичний, інформаційний, інформаційна інтервенція, інтервенція, кіберпростір, інформаційне суспільство, кібернетична безпека.

Аннотация

В статье автор осуществил этимологическое толкование терминов, которые составляли понятийно-категорийный аппарат исследования. Предложил узкое и расширенное понимание термина «информационная интервенция». Акцентировал внимание на отсутствии как законодательного определения (действующего), так и доктринального. Для юриспруденции информационная интервенция была определена как одно из многих основательно неисследованных феноменов в отечественной науке. Отмечено, что кибернетическая безопасность является частью национальной безопасности.

Ключевые слова: кибернетический, информационный, информационная интервенция, интервенция, киберпространство, информационное общество, кибернетическая безопасность.

Summary

It was noted that in narrow and simplified sense information intervention could be understood as a violent intervention of one or more subjects of information relations in someones activities, and in the wide sense – it is a set of aggressive in nature actions which are aimed at influencing public opinion and decision making within the same or another state and achieving well-defined results.

It was also stressed that this phenomenon has always negative manifestation. Information intervention poses a great risk to cyber security, becouse the latter is a part of national security and may cause harm to state as a whole and individuals.

It was fixed that creation of an effective system for ensuring of the cyber security requires from the authorities of Ukraine a clear definition of public policy in this area and timely response to dynamic changes occurring in the world in the area of ​​cyber security with the ability to use foreign experience. Thus, the choice of specific means and methods to ensure cyber security of Ukraine is caused by the need to take timely measures which are appropriate to the scale and nature of actual and potential cyber threats to the vital interests of man and citizen, society and state.

Keywords: cyber, informational, informational intervention, intervention, cyberspace, information society, cyber security.

Україна вступає в нову еру інформаційного суспільства — в еру інформаційних війн. Реалізація національних інтересів щодо забезпечення національної безпеки – один із найважливіших напрямів цієї трансформації. Так, в тексті «Доктрини інформаційної безпеки України», яку було прийнято 28 квітня 2014 року (натомість із незрозумілих нам причин скасовано в 2015 р.), було сказано, що за умов швидкого формування і розвитку інформаційного суспільства в Україні та глобального інформаційного простору, широкого використання інформаційно-комунікаційних технологій у всіх сферах життя особливого значення набувають проблеми інформаційної (кібернетичної) безпеки.

Значна низка суспільно небезпечних діянь, спрямованих на заподіяння шкоди державним інтересам, сьогодні може вчинятися як в інформаційному просторі, так і в суто кіберпросторі. З розвитком інформаційного суспільства (далі – ІС) виокремилося певне спрямування злочинних намірів на заподіяння шкоди віддаленим предметам і посягання на об’єкти, які раніше були фактично недосяжні для такої значної кількості осіб. Вчинення посягань на державні політичні та економічні інтереси шляхом втручання в функціонування їх учасників та інститутів, у межах яких вони діють, містять ознаки інтервенції: насильницького втручання в інтереси держав та органів влади держав з боку інших суб’єктів. Оскільки вчинюються подібні дії з використанням комп’ютерних систем і вчинюються у кіберпросторі, вказаний вид інтервенції нами пропонується визначати як «кібернетична інтервенція», характеризуючи її як окрему групу суспільно небезпечних діянь, спрямованих на завдання шкоди інформаційній інфраструктурі держав, життєво важливим сферам існування суспільства. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність нашого дослідження.

Окремі аспекти проблематики формування інформаційного суспільства у той чи інший спосіб досліджувались у наукових працях таких вітчизняних учених, як: наукова школа В. А. Ліпкана [1-9], І. В. Арістова [10-11], В. С. Цимбалюк [12-15], І. В. Сопілко [16] та інших, проте незважаючи на те, що теорія інформаційного суспільства є певним чином достатньо розробленою і репрезентованою різноманітними концепціями, але питання інформаційної інтервенції як загрози кібернетичній безпеці є абсолютно новим, що зумовлює потребу у його ретельному дослідженні. Особливо слід зупинитись на тих загрозах, які існують у зв’язку із розвитком інформаційного суспільства в Україні. Окремо зазначимо про використання праць політологів, а саме: Г. Г. Почепцова [17-19], В. В. Івановського [20].

Метою даної статті є аналіз інформаційної інтервенції як загрози кібернетичній безпеці.

Для досягнення поставленої мети, автором було сформульовано завдання здійснити етимологічний аналіз понять, які становлять основу категорійного ряду нашого дослідження, а саме: інформаційний, інтервенції, загроза, кібернетичний та безпека, а потім, шляхом їх поєднання і реалізувати ціль наукового доробку.

Виклад основного матеріалу

Вирішуючи поставлені завдання здійснимо розбір понятійно-категоріального апарату. Перш за все, визначимося із поняттям інформаційний. Використовуючи тлумачний словник української мови, зазначимо, що під «інформаційним» мається на увазі той, що стосується до інформації, який містить інформацію; який опрацьовує та видає інформацію; стосується до інформації як газетно-журнального жанру, що містить інформацію, відомості про що-небудь; стосується до інформації як сукупності відомостей або сигналів, що містяться де-небудь або що передаються від одного об’єкта іншому [21, C. 128].  У нашому дослідженні ми будемо використовувати дефініцію «інформаційний» як той, що стосується інформації. Також зауважимо на тому, що, згідно з українським законодавством, з інформацією можуть бути вчинені різноманітні дії: створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист.

Наступною категорією є «інтервенція» — насильне збройне втручання однієї або кількох держав у внутрішні справи іншої держави; агресія [21, C. 129]. Щодо доктринального тлумачення даного терміну, то зазначимо, що під інтервенцією розуміється — насильницьке втручання однієї чи кількох держав у внутрішні справи іншої держави, спрямоване проти її територіальної цілісності або політичної незалежності. У наш час такі цілі означають несумісність з цілями і принципами Статуту ООН [22].

В іншому джерелі надибуємо інше тлумачення: інтервенція (лат. interventio – втручання) — втручання однієї або кількох держав у справи іншої держави або в її взаємозв’язки з третіми державами [23].

Проаналізувавши, консолідувавши та адаптувавши дані дефініції до нашого дослідження, визначаємо інтервенцію як насильницьке втручання одного суб’єкту відносин в діяльність (або справи) іншого.

Також, інкорпоруючи цей та попередній термін пропонуємо звужене та спрощене авторське розуміння терміну інформаційна інтервенція — насильницьке втручання одного або декількох суб’єктів інформаційних відносин (оскільки всі дії мають місце при використанні інформації) у діяльність іншого чи інших суб’єктів. Нині категорія інформаційна інтервенція досліджується та вживається вченими-політологами, політиками, при написанні різноманітних блогів, але залишається поза межами правового регулювання як на національному, так і на міжнародному рівнях. Тому дане питання є актуальним для здійснення комплексного дослідження в юриспруденції та висунення обґрунтованих пропозицій передусім правового характеру.

Зараз багато дискусій точиться навколо того, що ж таке інформаційна інтервенція і як їй протидіяти.

Для формулювання вичерпнішого визначення «інформаційної інтервенції», здійснимо аналіз існуючих наукових розвідок, в яких дана категорія становила ключовий інтерес.

Так інформаційну інтервенцію визначають як:

-     комплекс  цілеспрямованих, скоординованих  у  часі  заходів,  що  забезпечують  подання каналами розповсюдження та телекомунікацій  масової  тенденційної інформації  у  заздалегідь  заданому  режимі  або  її  інтерпретацію у  потрібному  ракурсі з метою  впливу на суспільну думку і прийняття рішень в іншій державі, а також інформаційні технології і інформаційна техніка та обладнання іноземного виробництва, споживачами якої є мешканці країни-об’єкта інформаційної інтервенції [20];

-     тенденційну інформацію, коли розповсюджується через системи зв’язку суб’єктивні факти та суб’єктивна інформації, які впливають на суспільну думку і прийняття рішень в іншій державі. В рамках інформаційної інтервенції здійснюють маніпулювання інформацією для досягнення певної мети [24]. З даним визначенням ми не погоджуємося, оскільки, як було зазначено вище, інтервенція – втручання, тобто певні активні дії, які носять протизаконний характер, але не об’єкт;

-     під кібернетичною інтервенцією (як видове поняття до родового – інформаційна інтервенція) слід розуміти сукупність агресивних дій у кіберпросторі, спрямованих на втручання шляхом застосування інформаційно-комп’ютерних технологій у внутрішні та зовнішні справи держав із метою заподіяння шкоди їхньому суверенітету або належному функціонуванню їхніх керівних органів або основних сфер життєдіяльності, а отже — аналогічні дії відносно впорядкованої діяльності міждержавних об’єднань та їх керівних органів [25]. На нашу думку, дане трактування є досить обширним та обґрунтованим.

Таким чином, здійснивши контент-аналіз даних та інших дефініцій зазначимо, що під «інформаційною інтервенцією» в широкому сенсі варто розуміти певний комплекс дій агресивного характеру (агресія знаходиться за межами закону), які спрямовані на здійснення  впливу на суспільну думку і прийняття рішень всередині однієї або іншій державі та досягнення чітко визначених результатів. Також наголошуємо на тому, що дане явище завжди має негативний прояв.

Проаналізувавши та синтезувавши ситуацію в інформаційному просторі України, сформульовано твердження про те, що інформаційну інтервенцію можна поділити на:

—   духовну (комплекс  цілеспрямованих, скоординованих  у  часі  заходів,  що  забезпечують  подання каналами розповсюдження та телекомунікацій  масової  тенденційної інформації  у  заздалегідь  заданому  режимі  або  її  інтерпретацію у  потрібному  ракурсі з метою  впливу на суспільну думку і прийняття рішень в іншій державі);

—   матеріальну (інформаційні технології і інформаційну техніку та обладнання іноземного виробництва, споживачами якої є мешканці країни-об’єкта інформаційної інтервенції) [20].

На сьогоднішній день повністю відсутній механізм протидії цьому явищу і в результаті цього наш національний інформаційний простір залишився відкритим і беззахисним, чим і скористалися інші країни, використовуючи це у власних інтересах. Як приклад можемо зауважити про присутність зарубіжних телеканалів, таких як Euronews, BBC World News, Белсат ТВ та ін. [26]. Значною є присутність зарубіжних мовників і в радіопросторі України. Відомі українському слухачеві «Русское радио» и «Маяк» (Росія), радіостанції «Голос Америки» та «Свобода» (США), ВВС (Великобританія) тощо [27]. Як теле- так і радіостанції досить часто транслюють українські та зарубіжні новини (інформацію), але з певним «викривленням» і, як результат, помилкове її застосування чи підроблення, спотворення й перекручування призводять до великих втрат.

Цьому сприяє відсутність Інформаційного кодексу, в якому було б систематизовано сукупність норм права, що регулюють увесь спектр суспільних інформаційних правовідносин.

Зокрема, канал «Інтер», який належав проурядовим особам, під час Євромайдану необ’єктивно подавав інформацію, часто спотворюючи окремі факти.

Зважаючи на приналежність кожного телеканалу, видавництва та інших засобів розповсюдження інформації певній особі, то за даного випадку абсолютно відсутня можливість об’єктивності та всебічності висвітлення подій.

На сьогоднішній день, окрім вищезазначених прикладів, можна також говорити про «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку.

Оскільки доведення інформації споживачам через ЗМІ відбувається дозовано та з «чітко визначеною метою», не з ціллю ознайомлення, а з уже сформованими та нав’язаними висновками, то, в даному випадку, відбувається певне маніпулювання суспільною думкою громадськості та формування передумов для унеможливлення вироблення самостійного бачення та формування власної думки щодо тих чи інших подій. Така ситуація є сприятливою для масового залякування або виділення «негативних» і «зайвих» персонажів як у політиці, так і в інших сферах суспільного життя [9, С. 134].

Прикладом внутрішніх ще радянських інтервенцій слід вважати телесеанси Кашпіровського і Чумака, які «відключали» населення від проблем сьогодення. Внутрішня інформаційна інтервенція — це і програма «Погляд» часів перебудови. Тобто спочатку програма «Погляд» створювалася для одних цілей, а вже потім почала функціонувати для інших. Але на той час вона вже була розкручена як найцікавіший інформаційний продукт [18].

Сьогодні досить часто такі інформаційні інтервенції супроводжують виборчі кампанії, намагаючись принципово змінити їх хід за рахунок реінтерпретації дій свого опонента [19].

Варто зауважити, що присутність іноземних ЗМІ, особливо — електронних, в інформаційному просторі України є досить високою. З одного боку, це сприяє диверсифікації джерел отримання інформації, розвитку конкурентного середовища на ринку ЗМІ, підвищенню якості телерадіопрограм, а з іншого —  створює можливості для формування суспільної думки в Україні в інтересах зарубіжних держав і «сліпе» слідування нав’язаним ідеалам та абсолютне небажання чи невміння здійснення аналізу.

Слід звернути увагу на те, що якщо кримінальна інтервенція може відбуватися лише за умови посягання з перетином фізичних державних кордонів. Інформаційна інтервенція — інтервенція у інформаційне середовище, яке не має фізичних кордонів, що відокремлюють держави одну від одної, може бути як зовнішньою (здійснюватися з території іншої держави чи міждержавного об’єднання) так і внутрішньою (здійснюватися з території власної держави чи міждержавного об’єднання). За умови вчинення інформаційної інтервенції у співучасті різних держав вона має характеризуватися як змішана.

Також наголосимо на тому, що інформаційну інтервенцію можна визначити як початок інформаційної війни. Як відомо, інформаційні війни — це дії, розпочаті для досягнення інформаційної переваги шляхом завдання шкоди інформації та процесам, що базуються на інформації та інформаційних системах ворога при одночасному захисті власної інформації та процесів, що базуються на інформації та інформаційних системах [16].

Українські експерти перераховують такі інформаційні війни, під обстріл яких потрапила Україна:

-     просування ідеї расизму в Україні перед початком футбольного чемпіонату Євро-2012;

-     героїзація російського президента Володимира Путіна в Україні;

-     дискредитація європейського вибору шляхом акцентуації на питаннях гомосексуалізму;

-     залякування сценаріями війни з Росією;

-     підтримання антиукраїнської тези про крах української держави, розповсюдження концепції failed state щодо України;

-     інформаційна протидія Росії в галузі торгівлі зброєю.

Можна додати й просування ідеї антисемітизму в Україні у зв’язку з виступами представників «Свободи», які завжди чомусь за дивним збігом обставин супроводжувались присутністю російських ЗМІ, котрі одразу ж тиражували інформацію про антисемітизм в Україні [17].

Наступним поняттям є безпосередньо «загроза» — груба, зухвала обіцянка заподіяти яке-небудь зло, неприємність; погрожування, нахваляння; можливість або неминучість виникнення чогось небезпечного, прикрого, тяжкого для кого-, чого-небудь; те, що може заподіювати яке-небудь зло, якусь неприємність [21, C. 268]. Саме останнє трактування ми і будемо використовувати.

Окремими категоріями є «кібернетичний» та «безпека». «Кібернетичний» – той, що стосується до кібернетики [21, C. 300]. «Безпека» – стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує [21, C. 68]. Тобто під «кібернетичною безпекою», у спрощеному вигляді, можна розуміти стан, коли ніщо не загрожує кібернетиці.

Враховуючи різні наукові підходи до визначення безпеки, під кібернетичною безпекою пропонується розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів і громадянина, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, пов’язаних з використанням ресурсів кіберпростору (іншими словами ресурсами інформаційно-телекомунікаційних систем), за якого в державі забезпечуються гарантовані умови для реалізації державної інформаційної політики.

Водночас, кібернетичну безпеку слід розглядати як складову інформаційної безпеки [28]. Кібернетична безпека охоплює лише ту частину інформаційної сфери, в якій для обробки інформації застосовуються інформаційно-телекомунікаційні системи.

Акцентуємо увагу й на існуванні проекту Закону України «Про кібернетичну безпеку України» в якому кібернетична безпека (кібербезпека) визначена як стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави в кіберпросторі [29].

А в Проекті Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України кібернетична безпека (кібербезпека) визначена як стан захищеності критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури та окремих її складових, за якого забезпечується їх стале функціонування і розвиток, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація кібернетичних загроз в інтересах людини, суспільства, держави [30].

Крім того, не зважаючи на те, що на даний час дію даного документа скасовано, відповідно до Доктрини інформаційної безпеки України,  інформаційна (кібернетична) складова набуває дедалі більшої ваги і стає одним із найважливіших елементів забезпечення національної безпеки. Інформаційна безпека розглядається і як невід’ємна складова кожної зі сфер національної безпеки, і як важлива самостійна сфера забезпечення національної безпеки.

У загальному основними загрозами кібернетичній безпеці України є:

використання кіберпростору у воєнних цілях, створення іншими державами кібервійськ, кіберпідрозділів у традиційних родах військ;

розроблення іноземними державами нових видів зброї кібернетичного характеру;

існування в інших країнах планів наступальних та розвідувальних військових операцій у кіберпросторі;

освоєння іноземними спеціальними службами методів розвідувально-підривної діяльності у кіберпросторі, методів маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою кіберпростору;

можливість втягування України у збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами через використання національного сегменту кіберпростору;

спроби втручання у внутрішні справи держави (інформаційна інтервенція – авт.) з використанням соціальних мереж, поширення у національному сегменті кіберпростору культу насильства, жорстокості, порнографії;

активізація проявів кібертероризму;

поширення кіберзлочинності;

критична залежність національної інформаційної інфраструктури від іноземних виробників високотехнологічної продукції, поширення фактів включення у програмно-технічні засоби скритих шкідливих функцій;

зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру через зниження рівня захищеності об’єктів критичної інформаційної інфраструктури держави [29].

Джерелами кібернетичних загроз можуть бути міжнародні злочинні групи хакерів, окремі підготовлені у сфері інформаційних технологій злочинці, іноземні державні органи, терористичні та екстремістські угруповання, транснаціональні корпорації та фінансово-промислові групи тощо. Зростає загроза використання проти інтересів України кібернетичних засобів як зсередини держави, так і з-за меж її кордонів. Такою ж реальною є загроза використання української інформаційної інфраструктури як «транзитного майданчику» для приховування атаки на інформаційну інфраструктуру третьої сторони [30].

Також як загрози в сфері кібернетичної безпеки можна виділити: кіберзлочинність, кібертероризм та кібершпигунство, кібервійна, а самі інформаційні інтервенції і можуть бути складовими перерахованих дій. Злочини із використанням сучасних інформаційно-телекомунікаційних технологій стають все звичнішою практикою в житті українських громадян.

Найбільше увага злочинців зосереджена на спробах порушення роботи або несанкціонованого використання можливостей інформаційних систем державного, кредитно-банківського, комунального, оборонного, виробничого секторів.

Інформація з обмеженим доступом, що циркулює в національних інформаційних ресурсах, є стійким об’єктом зацікавленості з боку інших держав, організацій та осіб. Крім того, все більшого поширення набуває політично вмотивована діяльність в кіберпросторі груп активістів (хактивістів), які здійснюють атаки на урядові та приватні сайти, що призводить до порушень роботи інформаційних ресурсів, а також репутаційних та матеріальних збитків.

З урахуванням широкої інформатизації сектору безпеки і оборони, зокрема, створення ЄАСУ ЗС України, оборонний потенціал нашої держави стає більш чутливим до кіберзагроз. Впровадження провідними країнами сучасних кіберозброєнь перетворює кіберпростір на окрему, поряд з традиційними «Земля», «Повітря», «Море», «Космос», сферу ведення бойових дій, а у найближчому майбутньому, рівень обороноздатності країни буде визначатись у т.ч. наявністю у неї ефективних підрозділів для ведення бойових дій в кіберпросторі та здатність протистояти кіберзагрозам в сфері оборони [30]. Таким чином нагальною є проблему створення Інформаційних військ України

У глобальному відкритому суспільстві, яким є інформаційне суспільство, кібернетична (інформаційна – авт.) інтервенція може мати не лише глобальні наслідки, як і безпосередньо полягати у діях, що характеризуватимуться глобальними ознаками: можливістю спільної участі в інтервенції необмеженої кількості суб’єктів, які значно віддалені як один від одного щодо одного об’єкта, або щодо необмеженої кількості об’єктів одночасно. Аналогічно, можливе одночасне вчинення кіберзлочинів з метою інтервенції до великої кількості об’єктів або одного надважливого, у т. ч. стратегічного об’єкта. З урахуванням можливостей робити це поза межами кордонів на будь-якій відстані, тож підвищена загроза кібернетичній безпеці стає безперечною. На жаль, існують прямі докази наявних фактів вчинення кібернетичної інтервенції, що дозволяють констатувати факт існування такої.

Найпростішим прикладом кібернетичної інтервенції є триденна безперервна кібернетична атака на сайт Президента України В. А. Ющенка, яка розпочалася 30 жовтня 2007 року і нараховувала близько 18 тис. точкових атак, які вчинювалися з території РФ, Казахстану, України, США, Ізраїлю та Великобританії. Проте у служб безпеки такі дії не викликають особливого здивування, адже сайти президентів різних країн світу постійно піддаються подібним хакерським атакам. Хакери з ЄСМ заявляють, що слідом за сайтом Ющенка «положать» сайт СБУ [31].

Загроза кібернетичній безпеці у вигляді інформаційної інтервенції може бути не лише зовнішньою. Беруть участь у кібервійнах і українські хакери. Так після подій навколо акту вандалізму на Говерлі [32], сайти Євразійського союзу молоді, який взяв відповідальність за їхнє проведення, були атаковані з України. У відповідь зазнали атак сайти президента України та СБУ.

Більш сучасним прикладом є хакерська активність 2014-2015 рр.: Сайт Минрегиона был взломан хакерами – пресс-служба ведомства 27.12.2014 [33], Хакеры взломали Twitter Администрации президента Украины 14.07.2015 р. [34], Сайт президента Украины прекратил работу и выдает ошибку 20.07.2015 р. [35] та ін.

Кібернетичні атаки на офіційні сайти вищих керівних органів держав не обмежуються прикладами стосовно атак на сайти президентів, наведені вище. Атакуються комп’ютерні системи всіх гілок влади у всьому світі: атаки здійснюються з метою перешкоджання діяльності прокуратури; з метою фальсифікації списків виборців і фальсифікації підрахунку голосів на виборах, посягаючи, відповідно, на функції державного обвинувачення або на волевиявлення народу, яке є складовою суверенітету держави.

Не можна не приділити окремої уваги можливості спрямування кібернетичної інтервенції в мілітаристичну сферу. Сучасна мілітаристична війна неможлива без використання інформаційно-комп’ютерних технологій – ІКТ.

Слід наголосити на тому, що в разі цілеспрямованої кібернетичної інтервенції з метою захоплення керування подібним арсеналом, а це в умовах динаміки розвитку ІКТ та ІТ не виключено, подібна атака або певні її елементи зможуть бути застосовані злочинцями за їхнім волевиявленням проти внутрішніх і зовнішніх інтересів держави чи кібернетичної безпеки, зокрема, або міждержавного об’єднання на розсуд злочинців. Окремі злочини, що можуть бути вчинені у складі інформаційної інтервенції, можуть призвести, щонайменше, до втрати високоточною зброєю орієнтації або втрати зв’язку з пунктами керування.

Можливість здійснення інформаційної інтервенції обумовлюється станом розвитку саме ІКТ і їх запровадженням у всі сфери життєдіяльності сучасного суспільства.

Інформаційна інтервенція першочергово спрямовується на інформаційні комп’ютерні технології, що забезпечують належне функціонування систем життєзабезпечення суспільства, і це, структурно, є визначальною ознакою інформаційної інтервенції як специфічної групи злочинів, що створюють загрози розвитку інформаційного суспільства.

Особливу небезпеку становлять соціальні ризики, здатні створити об’єктивну загрозу національній безпеці так званих країн-донорів, тобто країн, що підлягають інформаційній інтервенції. В умовах поширення світових глобалізаційних процесів інформаційні простори різних держав взаємодіють, проникають один в інший, взаємоперетворюються. Зворотною стороною цього є небезпеки, пов’язані зі складностями державного контролю і впорядковування цих власне самоорганізаційних процесів, від яких найбільше потерпають так звані слабкі держави.

По-перше, ці держави мають значно менші технічні й технологічні можливості та ресурси порівняно з добре розвиненими. По-друге, їх державна інформаційна політика, як правило, недосконала і належно не сформульована. По-третє, рівень загальної й інформаційної культури не тільки населення відповідних країн, а й соціуму загалом, надто низький.

Відтак їх інформаційний простір майже не захищений від інформаційної інтервенції, поширення несанкціонованої, чужинної медіапродукції, виробленої технологічно потужнішими державами- агресорами, а вони самі і їх населення надміру уразливі до медіавпливу. Інформаційна інтервенція спричинює вкрай небезпечні наслідки: обмежує державний суверенітет країн-донорів; узалежнює їх від світової, міжнародної ситуації; уніфікує їх культуру, тобто підводить її під нав’язані маніпуляторами стандарти; робить їх заручниками світових політичних, економічних, фінансових подій і криз (цін на енергоносії і пальне, екологічних проблем тощо); примушує до невигідної міжнародної співпраці; нав’язує неякісну, чужинну медіапродукцію (чужинні ідеї, стандарти, норми життя, медіанасильство, порнографію і т.ін.). У результаті з національного інформаційного простору витісняється своє, національне, те, що зміцнює націю, гарантує її національну ідентичність [36].

Поява нових медіа полегшила процес міжнародних інформаційних інтервенцій, бо вони створюють інформаційно-комунікативний простір, в якому пришвидшено всі процеси обміну. Державний апарат не в змозі реагувати і прогнозувати можливі наслідки таких інтервенцій. І майже на кожному кроці він програє [18].

І відкриті, й закриті системи можуть наражатися на інформаційні інтервенції. Закриті системи більше їх бояться, оскільки блокують альтернативні смисли, тож коли ті потрапляють у їхнє інформаційне поле, закриті системи не можуть витримати удару. Адже блокуються саме ті смисли, до яких ця система має найбільшу чутливість. Багато в чому саме так впав і Радянський Союз, коли його почали бомбардувати шкідливими для нього смислами. Але перебудова відрізнялася ще й тим, що це смислове бомбардування робила сама влада, лише частково йшлося про зовнішні інформаційні інтервенції. Інформаційні інтервенції в закриту систему, як це продемонструвала перебудова, намагаються поєднати з тими суб’єктами та об’єктами, які в цій системі були забороненими. Це створює механізми самопоширення такої інформації, після того як її було введено іззовні [17].

Унаслідок неналежного правового регулювання в національному інформаційному просторі України спостерігається низка негативних явищ, які створюють реальні та потенційні загрози кібернетичній безпеці. У 2014 році на території Автономної Республіки Крим та південно-східних регіонах України здійснювався інформаційно-психологічний тиск на населення України з боку засобів масової інформації Російської Федерації, спостерігалася інформаційна експансія (чи інтервенція – авт.) в національний інформаційний простір України, захоплювались стратегічні об’єкти української телекомунікаційної інфраструктури.

Поділяємо наукову позицію про те, що з метою попередження зловживання інформацією та для захисту інформаційних прав сучасний стан забезпечення національної та кібернетичної безпеки України потребує розробки науково обґрунтованої державної політики та стратегії в цій галузі, визначення системи національних цінностей, життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави, визначення зовнішніх і внутрішніх загроз цим інтересам, пошуку ефективних заходів для забезпечення безпеки в усіх її сферах, захисту від інформаційних загроз та реалізації права на отримання достовірної інформації. Паралельно усе вищевикладене свідчить про потребу прийняття нормативно-правових актів, в яких був би передбачений механізм захисту інформаційних прав від протиправних дій третіх осіб щодо інформації [16].

Продовжуючи ідею загроз кібернетичній безпеці, можна зауважити, що є залежність країни і в інформаційному, і смисловому вимірах. Це коли країні не вистачає власних новин чи власних фільмів, і вона заповнює ці прогалини чужим продуктом. Україна є чітким прикладом цієї ситуації.

У той же час, у широкому сенсі, ідеологія кібернетичної інтервенції у ІС характеризується іншою ідеєю, виокремленою від ідеї звичайної кіберзлочинності, що направлена, як і загальнокримінальна злочинність, на, переважно, отримання певної матеріальної вигоди.

Очевидно, що в умовах розвитку інформаційного суспільства питання криміналізації інформаційної інтервенції мають порушуватися на міжнародному рівні за ініціативи й окремих держав. Однак ініціатива запровадження відповідних заходів кримінально-правової політики має носити здебільшого міжнародний характер: на рівні модельних конвенцій, і, очевидно, спільних стратегій між країнами кооперативних об’єднань (НАТО,ЄС) [37].

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків.

У звуженому та спрощеному сенсі інформаційна інтервенція — насильницьке втручання одного або декількох суб’єктів інформаційних відносин у діяльність іншого чи інших, а в широкому – певний комплекс дій агресивного характеру, які спрямовані на здійснення  впливу на суспільну думку і прийняття рішень всередині однієї або іншій державі та досягнення чітко визначених результатів.

Акцентуємо, що дане явище завжди має негативний прояв.

Інформаційні інтервенції становлять суттєву загрозу кібернетичній безпеці, оскільки остання є частиною національної безпеки, та може завдавати школи як державі в цілому, так і окремим фізичним особам. Створення дієвої системи забезпечення кібернетичної безпеки вимагає від державних органів України чіткого визначення правових засад державної політики у цій сфері та своєчасного  реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світі в сфері забезпечення кібернетичної безпеки із можливістю застосування міжнародного досвіду.

При цьому, вибір конкретних засобів і способів забезпечення кібернетичної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам реальних та потенційних кібернетичних загроз життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Ліпкан В. А. Теорія управління в органах внутрішніх справ : [навчальний посібник] / За ред. В.А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007.  — 884 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
6. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
7. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
8. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги / В.А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
9. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
10. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
11. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти : [монографія] / за заг. ред. Бандурки О. М. — Харків : Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 368 с.
12. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики) : [монографія] / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України» 2010. — 388 с.
13. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України : [навч. посібн.] / [B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.]; за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
14. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / Цимбалюк В. С. — К. : Освіта України, 2011. — 426 с.
15. Цимбалюк В. С. Концепція кодифікації законодавства України про інформацію / В. С. Цимбалюк // Інформаційні технології в глобальному управління : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 29.10.2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О. С. — С. 73 — 91.
16. Сопілко І. В. Інформаційні загрози та безпека сучасного українського суспільства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://jrnl.nau.edu.ua/index.php/UV/article/viewFile/8181/9770
17. Почецов Г. Інформаційні війни в закритих і відкритих системах [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/doc/zmi_pro_nas/publ/publ_2013_06_30.pdf
18. Почепцов Г. Нові медіа як засіб міжнародних інформаційних інтервенцій [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/material/13955
19. Почепцов Г. Г. Внутрішні інформаційні інтервенції [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/vnutrishni_informatsiyni_interventsii/
20. Івановський В. В. Cтруктура інформаційної інтервенції в українське суспільство [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://eprints.zu.edu.ua/2444/1/37-40.pdf
21. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
22. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду
    ООН від 26 червня 1945 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_010
23. Танцюра В. І. Політична історія України: Навчальний посібник / За ред. В. І. Танцюри. — 2-ге вид., доповн.. — К., 2008. — 552 с.
24. Інформаційні війни: теорія, PR, зв’язки із громадськістю, дипломатія [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://politiko.ua/blogpost82707
25. Савінова Н. Кібернетична інтервенція: до питань походження та потреби криміналізації в умовах формування та розвитку інформаційного суспільства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://justinian.ua/article.php?id=3912
26. Канали незалежних операторів [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://xtratv.com.ua/uk/kanali-nezalezhnih-operatoriv
27. Світ радіо [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.proradio.org.ua/wire/
28. Шеломенцев В. П. Сутність організаційного забезпечення системи кібернетичної безпеки України та напрями його удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2012. — № 2. — С. 299-309.
29. Проект Закону України «Про кібернетичну безпеку України» від 04 червня 2013 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : рw1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=47240…
30. Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf
31. Хакери з ЄСМ заявляють, що слідом за сайтом Ющенка «положать» сайт СБУ
    [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.unian.ua/politics/73946-hakeri-z-esm-zayavlyayut-scho-slidom-za-saytom-yuschenka-polojat-sayt-sbu.html
32. Хакеры взломали Twitter Администрации президента Украины 14.07.2015 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ru.tsn.ua/ukrayina/hakery-vzlomali-twitter-administracii-prezidenta-ukrainy-451401.html
33. Сайт президента Украины прекратил работу и выдает ошибку 20.07.2015 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://rian.com.ua/politics/20150720/370831489.html
34. Петрунько О. В. Соціалізувальні ресурси і ризики агресивного медіасередовища [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://elibrary.kubg.edu.ua/2638/1/O._Petunko_%20RMOVLP_17_SRRAM.pdf
35. Савінова Н. Кібернетична інтервенція: до питань походження та потреби криміналізації в умовах формування та розвитку інформаційного суспільства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://justinian.ua/article.php?id=3912
36.  Евразийский Союз Молодежи уничтожил Герб Украины на вершине Говерлы, 18.10.07 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://korrespondent.net/ukraine/events/212658-evrazijskij-soyuz-molodezhi-unichtozhil-gerb-ukrainy-na-vershine-goverly

33.  Сайт Минрегиона был взломан хакерами – пресс-служба ведомства, 27.12.2014 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://korrespondent.net/ukraine/3461338-sait-mynrehyona-byl-vzloman-khakeramy-press-sluzhba-vedomstva

Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту майбутнього

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

Анотація

В статті автор схарактеризував суспільство знань. Беручи  до уваги значну кількість доктринальних та законодавчих дефініцій поняття «волонтер», було акцентовано увагу на тому, що, в загальному, воно є ідентичним. Зазначено, що понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Аргументовано положення про те, що на міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є ключовим феноменом інформаційної реальності України, і тому є нагальною є потреба формулювання понятійно-категорійного апарату з подальшим законодавчим його закріпленням, та імплементацією в інформаційне законодавства.

Ключові слова: інформаційний волонтер, інформаційне суспільство, волонтер, волонтерська допомога, волонтерська діяльність, інформаційне право, державна інформаційна політика, інформаційна взаємодія.

Аннотация

В статье автор охарактеризовал общество знаний. Принимая во внимание значительное количество доктринальных и законодательных дефиниций понятия «волонтер», было акцентировано внимание на том, что, в общем, они является идентичным. Сделан акцент на том, что понятийно-категориальный аппарат государственной политики в сфере волонтерской деятельности не ограничивается рассмотренными моментами. Дальнейшие исследования могут быть направлены на изучение других терминов, имеющих отношение к ключевым понятиям и категориям информационного волонтерства. Аргументировано положение о том, что, на международном и национальном уровнях, есть определенные наработки относительно понятия «волонтер», но «информационное волонтерство» является феноменом и поэтому существует потребность формулировки категориального аппарата и его дальнейшего законодательного закрепления.

Ключевые слова: информационный волонтер, информационное общество, волонтер, волонтерская помощь, волонтерская деятельность, информационное право, государственная информационная политика, информационное взаимодействие.

Summary

It was noted that there are a lot of different definitions of the term knowledge society in Ukrainian and foreign legislation and doctrine. But unified definition hasn’t still been worked out.

Analyze of the volunteer was done.  In Ukraine we have, first of all Constitution of Ukraine, Laws “On volunteer’s activity”, “On social services”, the Presidents order “On the Strategy of the state policy of promoting of the citizen’s society development and vital measures on its realization”, international treaties ratified by the Verchovna Rada of Ukraine and so on. Universal declaration of the voluntarism was also mentioned.

It was identified that the state executes the role of the supervisor and regulator in informational sphere, and that’s why appear the need to realize majority of informational functions, which are out of the institutional mechanism and volunteers are one of the means.

The attention was paid to the provision that there are works concerning definition “volunteer” at national and international levels, but “informational volunteer” is a phenomena and have to be unified and legislatively fixed.

The author’s understanding of “informational volunteer” was offered. Informational volunteer is a physical person, who freely executes non-profit activity in informational sphere and the activity doesn’t require finance from him.

Keywords: informational volunteer, informational society, volunteer, volunteer help, volunteering, information law, state informational policy, informational interaction.

Актуальність теми

Трансформація суспільних інформаційних відносин, пов’язана із інформаційною глобалізацією, упровадженням у практику публічної дипломатії методів та технологій гібридної війни, науково-технічний прогрес зумовлюють суттєвий вплив на понятійно-категоріальний апарат інформаційно-правової науки, одним із завдань якої є розвиток комплексу відповідних понять, категорій, термінів та їх дефініцій. Певним проявом трансформаційних явищ в Україні є інституціоналізація громадянського суспільства, яке дедалі глибше перетворюється на суспільство знань. Істотною складовою, яка увиразнюється в українських реаліях  виступає волонтерський рух, який я розглядаю та онтологічно інтерпретую як певну реінкарнацію кращих традицій Запорізького козацтва, іманентну складову розвитку самоорганізаційної автохтонної української історичної нації.

Розвиток досліджень волонтерської діяльності та інформаційного волонтерства, зокрема, мій власний досвід спілкування та роботи з волонтерами як у реальному житті, так і в рамках мого авторського проекту Smart Ukraine, спонукає до наукового обґрунтування ключових понятійних категорій, що і зумовлює актуальність звернення до даної проблеми і наукового обґрунтування уведення в обіг нового поняття «інформаційний волонтер».

Беручи до уваги той факт, що інформаційне волонтерство здійснюється в інформаційній сфері, то нами було використано наукові доробки вчених-інформаціологів. Передусім звертаю увагу на активну та плідну роботу власної наукової школи — наукової школи В.А.Ліпкана, — яка представлена роботами моїх учнів та тих, у кого я виступав офіційним або неофіційним опонентом, допомагаючи опанувати складну інформаційну сферу у різноманітний спосіб, але зі збереженням генеральної лінії — методології націобезпекознавства [1-19].

Окремо виділяю роботи фундатора інформаційно-правової науки в Україні Цимбалюка В.С. під керівництвом і за безпосередньої участі якого вийшло чимало цікавих праць, які нині становлять доктринальну основу історичного становлення та розвитку науки інформаційного права — B. С. Цимбалюка [20—23] та ін.

Таким чином, я можу сміливо констатувати про те що, формування правового інституту інформаційного волонтерства актуалізується і з гносеологічної позиції, оскільки дана проблема корелює не лише з упровадженням у соціальну практику  людиномірної методології і людиноцентристської ідеології, а й передусім додатково підкреслює онтологічність людини інформаційної (Homo informaticus) — слугує поверненню дієвого суб’єкта в інформаційне право і інформаційну реальність, які мають трактуватись і інтерпретуватись не абстрактно в соціо-культурному та геоісторичному та глобальному інформаційному дискурсі, а мають бути подані реально, в контексті олюднення інформаційної політики в межах дальшого розвитку суспільства знань розширення виднокругів, включення людини саме в інформаційний і знаннєвий контекст.

Більшість сучасних дослідників звертають свою увагу на міждисциплінарну методологію, багато хто починає декларувати про застосування синергетичного підходу, утім, на жаль, не поринаючи глибоко в сутність даного підходу. Натомість із часом стає очевидним чітке розуміння необхідності позбуватися надмірного релятивізму і гіпертрофування постмодерністської тенденції у виборі засобів пізнання. Адже реально в переважній та домінуючій меншості досліджень можу знайти та надибати ґрунтовне пояснення та реальне застосування синергетики. Гонитва за даниною моді не призводить до конкретних наукових проривів, саме тому, сьогодні, коли вже кілька років проти України ведеться гібридна війна, в нашій країні, принаймні з відкритих джерел [25], я не зміг встановити окрім роботи Магди Є. [26] жодного маститого дослідження, присвяченого проблемі формування феномену гібридної війни та вироблення адекватного механізму протидії йому. Більше того, з позицій синергетики жоден із учених досі ґрунтовно не обґрунтував феномен волонтерства. Так само дуже кволо розробляються проблеми формування національної, у тому числі і інформаційної ідентичності, засади якої викладені мною в роботах [5; 9].

Чималу роль у такому когнітивному дисонансі наукової рефлексії і інформаційної реальності відіграє небажання інституціоналізації інформаційного права, а також пряме порушення приписів нормативних актів, в яких чітко вказано на необхідність виділення інформаційного права з адміністративного права, формування самостійної спеціальності. Адже основна проблема, з якою стикнулося адміністративне право, прагнучи утримати „свавільство і неконтрольований розвиток інформаційного права”, полягає у тому, що дедалі важче пояснити, чому, попри розширення переліку прав і свобод, відбувається втрата жаги до права, знижується рівень правової культури, відбувається ілюзорне тиражування затхлих ідей щодо сервісної ролі інституціональної структури, що призводить до кардинального збільшення проявів правового нігілізму і правопорушень особливо в інформаційній сфері. Наслідком цього стало навіть формування окремого наукового напряму — інформаційної деліктології — яку успішно розвиває у своїх працях Ю. Є. Максименко [26].

Через це, напевно, в українській правничій науці почали з’являтися роботи, спрямовані на дослідження механізму взаємодії суб’єкта і права з використанням досягнень теорії ідентичності, яка певною мірою може стати відправною точкою для адекватної наукової відповіді не лише на процеси інформаційної глобалізації, розвиток інформаційного суспільства, а й спрямувати наукові школи на формування нових дієвих багатоваріантних наукових парадигм, зокрема і парадигми інформаційного волонтерства. Також одним із напрямів постмодерністських досліджень має стати критичне ставлення до домінантної західної метафізичної картини світу — логоцентризму на основі методу деконструкції [28].

Стосовно проблеми діяльності волонтерів, то вона  порушується в працях таких вчених, як:  Я. Буздуган, О. Никонович [29], Т. Лях [30] та ін. Але, незважаючи на те, що ця проблема стала предметом дослідження багатьох вчених, правова природа феномену інформаційного волонтерства є актуальним питанням і, внаслідок цього, мною поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційного волонтерства», проаналізувати національне та міжнародне законодавство у сфері волонтерської діяльності, визначити причини на наслідки виникнення інформаційного волонтерства в Україні, обґрунтувати уведення в науковий обіг термінів «інформаційне волонтерство», «інформаційний волонтер».

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату у сфері волонтерської діяльності, їх конкретизація та тлумачення, ґрунтуючись на методології синергетики, міждисциплінарного підходу, націобезпекознавства, а також інформаційного права.

Виклад основного матеріалу

Однією з форм соціальної активності, де людина може реалізувати себе як особистість, виступає волонтерська діяльність, яка здійснюється в різних сферах життєдіяльності суспільства та може мати різні мотиви. Інформація в сучасному світі вже стала засобом і ціллю повноцінної життєдіяльності та набуває чітких рис реальної влади, яка тісно вплетена в усі сфери функціонування суспільства та всі інші види влади. Людство, таким чином, невпинно просувається до нової ери свого розвитку – ери, де найвищими цінностями виступають інформація та знання. Зважаючи на даний чинник, нинішнє суспільство з інформаційного, яке активно формувалося на зорі ХХІ століття, вже активно трансформується у суспільство знань.

Водночас нині в Україні про формування суспільства знань ще говорити зарано, тому я буду оперувати термінологією інформаційного суспільства, яка більше віддзеркалює реальний стан трансформації громадянського суспільства в Україні в епоху інформаційної глобалізації. Здійснюючи аналіз даного суспільства, адже саме в ньому і відбувається діяльність інформаційних волонтерів, зазначимо, що визначення поняття «інформаційне суспільство» є доволі дискусійним в наукових колах. Як правило, науковці намагаються окреслити основні, фундаментальні ознаки такого суспільства. Зважаючи на цей фактор, здійснимо аналіз деяких із існуючих доктринальних дефініцій. Термін «інформаційне суспільство» було прийнято вико­ристовувати щодо нової світової спільноти, яка базується на інформації.

Здебільшого, суспільство вважається інформаційним, якщо:

• будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач. Із даною ознакою я не зовсім погоджуюся, оскільки інформація, за законодавством України, може бути відкритою та з обмеженим доступом. Тому дану ознаку необхідно уточнити таким чином – одержати публічну інформацію, яка є відкритою за режимом доступу. Також можу зазначити і на такий аспект, як прагнення журналістів до сенсації, яке може призвести до нанесення шкоди національним інтересам через розголошення інформації з обмеженим доступом;
•  у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія;
•  існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється;
•  відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування;
•  здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг [1, C. 128].

Сутність інформаційного суспільства була визначена 1993 року Комісією Європейського Союзу: «Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв’язку» [23, C. 444].

Вважається, що в майбутньому існуватиме декілька типів інформаційного суспільства, як колись існувало декілька моделей індустріального суспільства. Ключовими ознаками для визначення типу суспільства будуть такі: ступінь забезпечення рівних прав доступу громадян до основного ресурсу – інформації, ступінь участі у житті суспільства та самореалізації людей із обмеженими фізичними можливостями [1, C. 128].

Найбільшого успіху на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, у яких держава формує і активно проводить у життя відповідну цілеспрямовану політику — державну інформаційну політику. Роль держави постає у створенні сприятливих умов для розвитку цього процесу, до яких можна віднести:

-максимальне залучення ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних і ін.) до інформаційного виробництва;

-нормативно-правове та нормативно-технічне регулювання;

-підтримка проектів і програм, які демонструють можливості інформаційного суспільства;

-розвиток міжнародного інформаційного обміну та співробітництва [1, C. 128].

Наголошу на тому, що в Україні держава в інформаційній сфері більше виконує роль пасивного спостерігача та регулятора. Більше того, сама інформаційна функція ще на стала уконституйованою для інституціональних структур. Відтак, об’єктивно  виникла потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і які поки не стали основою для систематизації їх у цілісну систему — державну інформаційну політику. Одним із ефективних засобів такої діяльності і стала діяльність інформаційних волонтерів.

Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і телеко­мунікаційні та комунікативні технології та практики, поступово створюються умови для ефективного використання знань у вирішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством, його безпечної інформатизації на засадах інформаційної  демократії. Світова спільнота, стало ставши на шлях постіндустріальної цивілізації становлення і розвитку спочатку інформаційного суспільства, а потім і суспільства знань, формує різні шляхи його побудови і нині інформаційні волонтери відіграють значну роль у ньому.

Вважається, що волонтерський рух започатковано 1859 року, коли французький письменник-журналіст Анрі Дюнан запропонував ідею створення Червоного Хреста — організації, яка працювала б на добровільних засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються волонтерські організації в усьому світі й донині. Однак лише в минулому столітті волонтерство виокремилося у соціальне явище. Теоретичні підвалини волонтерства закладено англійцем Т. Мором, французом А. Дюнаном та ін. [29, C. 7].

В Україні волонтерство з’явилося на початку 90-х років минулого століття, а офіційно його визнано Постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р., якою також затверджено «Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» (втратила чинність 2011 р.). Щорічно 5 грудня відзначається Міжнародний день волонтера.

Щодо поточного законодавчого закріплення, то акцентую увагу на Законі України «Про волонтерську діяльність», відповідно до положень якого визначено наступні поняття:

волонтер — фізична особа, яка добровільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову діяльність шляхом надання волонтерської допомоги;

волонтерська допомога — роботи та послуги, що безоплатно виконуються та надаються волонтерами та волонтерськими організаціями. Волонтерська діяльність є формою благодійництва;

волонтерська діяльність — добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги [31].

Відповідно можу трактувати волонтерську діяльність як добровільну діяльність, яка спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина, а отже і на реалізацію інформаційних прав, свобод, законних інформаційних інтересів людини, суспільства і держави.

Тобто, ключові ознаки, що вирізняють волонтерську з-поміж багатьох інших видів діяльності, я визначаю такі:

• добровільність;
• спрямованість діяльності для задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин;
• самоорганізація;
• неприбутковість діяльності;
• соціальна спрямованість діяльності;
• конструктивний та суспільно корисний характер;
• додаткова рушійна сила для підвищення ефективності державної політики у тій чи іншій сфері життєдіяльності.

Таким чином, волонтерство — це вид соціально спрямованої благодійної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин, у тому числі держави, у різних сферах життєдіяльності.

Як і будь-яка діяльність, волонтерська діяльність ґрунтується на таких основоположних засадах — принципах:

1)                добровільність (як зазначено вище) і доброчинність;

2)                законність, тобто здійснення лише в межах закону;

3)                гуманність;

4)                толерантність;

5)                гідність;

6)                спільність інтересів і рівність прав її учасників;

7)                відповідальність;

8)                конфіденційність.

Волонтерська діяльність провадиться фізичними особами — волонтерами, які можуть входити до волонтерських організацій  (об’єднань) — громадських чи релігійних організацій, які діють відповідно до їх статутів (положень).

Волонтерська діяльність провадиться за такими напрямами:

-  надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю чи станом здоров’я, відсутність житла або роботи, наслідки стихійного лиха, катастроф тощо);

-  надання соціальних послуг дітям та молоді, що перебувають у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї [30, C. 27].

З іншого боку, можна говорити про форми волонтерської діяльності: волонтери можуть виступати організаторами заходів, пов’язаних із охороною довкілля чи збереженням культурної спадщини. Вони можуть організовувати змагання або мистецькі фестивалі. Важлива участь волонтерів у зборі фінансів на ту чи іншу благодійну ініціативу. Крім цього, завжди цінується добровільна праця на підтримку громадських та благодійних організацій. Вони зазвичай потребують безкоштовних консультацій юристів, фінансистів, PR-фахівців, дизайнерів, веб-розробників, перекладачів тощо [32].

Законодавство України у сфері волонтерської діяльності складається з Конституції України, Закону «Про волонтерську діяльність», інших законів, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів. Але в Конституції немає чітких норм, які б регламентували волонтерську діяльність.

Сприяння волонтерській діяльності та іншим формам громадської активності визначено стратегічним пріоритетом державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. Стратегія виходить із розуміння громадянського суспільства (інформаційного, як було визначено вище) та його інституцій як такого стану суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації.

Реалізація державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні щодо підтримки волонтерства та благодійництва передбачає: розвиток волонтерського руху та його дерегуляцію з урахуванням кращої світової практики [33].

Таким чином, зазначимо, що Україна сприяє розвитку волонтерства у найрізноманітніших сферах, але в основоположному Законі «Про волонтерську діяльність» [12] міститься низка обмежень для розвитку волонтерської діяльності в Україні, в тому числі в частині набуття статусу «волонтерська організація», визначення повноважного центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, обмеження за віком щодо участі фізичних осіб у волонтерській діяльності, покладення зобов’язань щодо обов’язкового страхування волонтерів та інші обмеження.

На мою думку, дані обмеження є обґрунтованими. Оскільки, наприклад, в самому Законі зазначено, що волонтерами можуть стати громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які є дієздатними. Особи віком від 14 до 18 років здійснюють волонтерську діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), прийомних батьків, батьків-вихователів або піклувальника. А іноземці та особи без громадянства, які, згідно з національним режимом, наділені такими ж правами як і громадяни нашої держави, звичайно ж із певними винятками, здійснюють волонтерську діяльність через організації та установи, що залучають їх до своєї діяльності волонтерів. Я схильний підтримати норму про чітке зазначення на даний вік, оскільки, за цивільним законодавством, особа, при досягненні нею 14-ти річного віку є з неповною дієздатністю та вже може вчиняти певні дії, укладати угоди, які матимуть правові наслідки.

Волонтер зобов’язаний дотримуватися правового режиму інформації з обмеженим доступом.

Роль волонтерства визнана на державному рівні, що знаходить своє підтвердження в окремих законодавчих документах, зокрема у законах України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (термін «волонтер» вживається, але його визначення не формулюється), у Законі «Про соціальні послуги» [34] вказується, що волонтер — це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер. У цих Законах добровільна праця волонтерів визнається як необхідна та суспільно корисна.

У 2001 році в Україні було організовано проведення Міжнародного року волонтерів, в межах якого розроблено низку заходів щодо сприяння розвитку в Україні волонтерського руху (Розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів»).

Було створено Координаційну раду з підготовки і проведення в Україні Міжнародного року волонтерів, а з метою координації та активізації волонтерського руху в Україні загалом було передбачено:

-                сприяти розвитку в Україні волонтерського руху, поліпшити надання допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, іншим соціально незахищеним громадянам;

-                надавати Всеукраїнській школі волонтерів центрів соціальних служб для молоді, осередкам Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», іншим об’єднанням громадян допомогу в роботі, спрямованій на підтримку соціально незахищених верств населення;

-                узагальнити кращий вітчизняний досвід роботи волонтерів і вжити заходів до його поширення.

У 2003 році Кабінетом Міністрів України утворено Координаційну раду з питань розвитку та підтримки волонтерського руху, визначено термін «волонтер» як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер, легітимізовано право волонтерів на їх залучення до надання соціальних послуг у відповідності з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, яке регулює цю діяльність, передбачено право суб’єктів, які надають соціальні послуги (соціальні послуги – комплекс заходів з  надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем [34]) , залучати волонтерів на договірних засадах для виконання цієї роботи.

Історію волонтерської роботи в Україні важко простежити, оскільки формальне фіксування таких дій та їх вивчення розпочалося порівняно недавно. Однак не викликає жодних сумнівів той факт, що така робота в тій чи іншій формі існувала дуже давно.

Щодо міжнародно-правового регулювання діяльності волонтерів, то зазначимо про Загальну декларацію волонтерів [35], прийняту на XVI Всесвітній конференції волонтерів 2001 року в Амстердамі. В ній волонтерська діяльність тлумачиться як основа побудови та розвитку громадянського суспільства.

Декларацією визначено такі принципи діяльності волонтерів:

-  визнання права на закріплення за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;

-  повага гідності й культури всіх людей;

-  надання допомоги, безкоштовних послуг особисто чи організовано в дусі партнерства та братерства;

-  визнання рівної важливості особистих і колективних потреб, сприяння їх забезпеченню;

-  перетворення волонтерства на елемент набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи при цьому ініціативу та творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем.

У Декларації підкреслюється: волонтерство — це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається зазвичай спільною діяльністю в межах різних асоціацій [29, C. 8].

У документі проголошено низку головних принципів руху, зокрема, надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства на елемент особистого розвитку, набуття нових знань і навичок. Ця Декларація підтримує право кожної жінки, чоловіка та дитини на вільне об’єднання у спілки для волонтерської діяльності без будь-якої дискримінації через культурне та етнічне походження, незалежно від віросповідання, віку, статі, фізичного, соціального чи економічного становища. Всім людям у світі має бути гарантовано право на вільне витрачання свого часу, таланту й енергії на користь інших людей чи громади, якщо вони працюють індивідуально чи в колективі, не сподіваючись на фінансову винагороду [35].

Волонтерство визначається як активна участь людей у громадському житті країни, зокрема, участь у соціальному житті громадських організацій та державних структур, що сприяє поліпшенню якості життя загалом, особистісному зростанню та поглибленню відчуття солідарності; реалізації основних людських потреб на шляху побудови більш справедливого суспільства; економічному й соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій та виражається зазвичай у спільній діяльності в межах різних асоціацій [35].

Згідно із Загальною декларацією прав людини та Міжнародною конвенцією про права дитини волонтери розглядають свою діяльність як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку.

У тих країнах, де існують міцні традиції волонтерства — у Великій Британії та Німеччині — добровільну діяльність й самих волонтерів захищено законом. Країни Центральної і Східної Європи теж зробили крок від офіційного визнання волонтерства до створення правового поля, що сприяє розвиткові волонтерської діяльності. Закони, що регулюють добровільну діяльність, прийнято в Хорватії, Чехії, Угорщині, Італії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Македонії, Польщі, Португалії, Румунії, Іспанії та ін. [29, C. 9]

На сьогоднішній день в сучасній Україні склалась досить складна соціально-політична, економічна, безпекова та інформаційна ситуація. На фоні економічної нестабільності, проявляються і несприятливі для розвитку суспільства політичні процеси та інформаційні, які відбуваються в нашій країні. За таких умов інформаційна політика країни, безумовно, потребує певних активних дій з боку уряду країни. Зміни в Україні в останні роки призвели до кардинального погіршення якості життя населення, тому потреба в ефективній роботі Міністерства інформаційної політики України стає досить важливою.

Однак ефективна робота інституціональної складової інформаційної політики неможлива без висококваліфікованих працівників, які досконало володіють усіма необхідними професійними навичками та вміннями. Одним із таких напрямків інформаційної допомоги є участь добровольців у здійснені низки інформаційних послуг для тих, хто їх потребує. Іншими словами — волонтерська робота, на даному етапі історичного розвитку України, можна навіть сказати етапі реінкарнації її незалежності та суверенітету — є основою побудови та розвитку громадянського суспільства.

Ця діяльність може набувати різних форм: від повсякденних форм взаємодопомоги до спільних дій під час кризи. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії як на місцевому, так і на державному рівнях, і разом із цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн. В рамках національних програм та програм ООН сприяють розвитку гуманітарної допомоги, технічного співробітництва, пропаганди прав людини, зокрема інформаційних прав, демократії та миру. Волонтерський рух становить основу діяльності недержавних та громадських організацій (дитячих, жіночих, молодіжних), професіональних організацій та профспілок.

У цілому ж слід визнати, що нині волонтерство інтерпретується лише в рамках соціальної сфери, і відповідно на законодавчому рівні виділено такі його напрями: надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок надзвичайної ситуації техногенного чи природного характеру, дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антитерористичної операції, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям, внутрішньо переміщеним особам [31].

Зараз в Україні склалася досить складна ситуація. Євромайдан-2013, воєнна анексія АР Крим, події в Луганській та Донецькій областях призвели, на моє переконання, до необхідності формування та законодавчого закріплення такого феномену як інформаційний волонтер.

Волонтери, як категорія фізичних осіб, про що було вище зазначено, існують вже досить тривалий час на території України, але здійснення їх діяльності в інформаційній сфері є кардинально новим, тому є нагальною потреба формування відповідного категорійного апарату.

Окремим напрямом можу визначити надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх інформаційних прав і законних інтересів. При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [19, С. 136].

Але в рамках цієї статті, я обмежусь аналізом першої складової.

Волонтерська діяльність є основою побудови та розвитку громадянського суспільства, яке, своєю чергою, є інформаційним. Вона втілює в собі прагнення людства — прагнення безпеки, миру, свободи, порядку та справедливості для всіх людей. Волонтерська діяльність — індивідуальна чи колективна — є способом: підтримки та зміцнення таких людських цінностей, як піклування та надання допомоги членам громади; використання кожною людиною своїх прав та обов’язків як члена певної громади в процесі навчання та розвитку впродовж усього життя, реалізуючи весь свій людський потенціал;  взаємодії між людьми, незважаючи на всі відмінності, для спільного життя у здоровому стабільному суспільстві, для спільного вироблення нових способів вирішення проблем, які виникають.

Беручи до уваги вищезазначені дефініції «волонтера», та пристосовуючи його до нашої наукової розвідки, сформулюємо авторське розуміння терміну «інформаційний волонтер».

Використовуючи тлумачний словник сучасної української мови, визначаємо значення понять, які входять до актуальної для нас дефініції. Таким чином, під інформаційним розуміється той, що стосується до інформації, який містить інформацію [36, C. 528].

Сучасні тлумачні словники досі визначають «волонтера» як особу, яка добровільно вступила на військову службу [36, С. 370], незважаючи на історично зумовлену трансформацію розуміння цієї категорії, яка сьогодні практично не має мілітарного лексичного забарвлення, а за нашого випадку основною сферою діяльності «інформаційного волонтера» є інформаційне суспільство.

Характеристика поняття «волонтер» зумовлена сукупністю ознак тієї діяльності, що здійснюють волонтери. Як було зазначено вище, волонтерська діяльність в загальному, урегульована Законом України «Про волонтерську діяльність», а щодо інформаційного волонтерства, то воно є феноменом і потребує подальших наукових розробок, вироблення відповідного понятійно-категоріального апарату та відповідного законодавчого закріплення, з метою усунення колізій та заповнення прогалин у законодавстві.

Проаналізувавши наявну теоретичну інформацію щодо світового досвіду волонтерства та історію розвитку волонтерства в Україні, можна резюмувати, що волонтерство як явище виникло з потреби здійснення людьми і для людей діяльності, яка на перший погляд є достатньо простою, однак все ж таки має виконуватися.

Акумулюючи законодавчі та доктринальні дефініції терміну «волонтер», нами було сформовано авторське розуміння.

Інформаційне волонтерство — це вид інформаційно спрямованої благодійної, добровільної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах відповідності національним цінностям та національним інтересам, добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення законних інформаційних прав, свобод та інтересів інших учасників суспільних інформаційних відносин, у тому числі держави, в інформаційній та інших найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Відповідно інформаційний волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює в інформаційній сфері неприбуткову діяльність, що не вимагає фінансових пожертвувань від неї.

Акцентую увагу на тому факті, що окремі фізичні особи можуть об’єднуватися в неурядові організації чи певні проекти для надання інформаційної допомоги, тобто здійснення інформаційного волонтерства. На сьогоднішній день існує декілька волонтерських проектів, які було створено після початку агресії Росії проти України.

Під час появи в кінці лютого 2014 року «зелених чоловічків» у АР Крим України і початку захоплень ними державних установ, штурмів військових частин, із українських медіа  надходила суперечлива інформація, яку небайдужі громадяни прагнули спростувати.

У цей же час почала утворюватися відома широкому загалу волонтерська група InformNapalm, яка почала збирати інформацію про російських військових в тимчасово окупованому Криму використовуючи методи OSINT-розвідки. Спочатку до декількох свідомих громадян України, які прагнули показати правду про кримські події, приєдналися волонтери з Грузії, Німеччини, Чехії та ПАР. Звичайні українські громадяни зрозумівши, що нова влада не може адекватно пояснити, що відбувається на півострові, взяли на себе місію донесення правдивої інформації щодо тих подій, тобто фактично стали здійснювати волонтерську діяльність в інформаційній сфері — стали інформаційними волонтерами.

Але не тільки Український Крим став полем для інформаційної битви волонтерів InformNapalm. Після початку Антитерористичної операції на Донбасі волонтери спільноти активно включилися в роботу. З початком розгортання повномасштабних військових дій на Донбасі, волонтери спільноти не тільки розповсюджували в Інтернеті отриману інформацію, а також почали складати аналітичні звіти, в яких вказували загрозливі напрямки, загрозу утворення так званих котлів, проривів сил терористів. Значну роль InformNapalm відіграв при розслідуванні катастрофи малайзійського Боїнга, яка сталася над Сніжним. Ще один «трофей» спільноти — оперативна карта бойових дій із штабу лідера «ЛНР» Плотницького. Вона була опублікована на сайті InformNapalm і стала доступною для широкого загалу.

Наступним великим досягненням команди стало формування бази даних присутності регулярних військових підрозділів Російської Федерації на території України, де була систематизована вся інформація про них, а також вказані інциденти, пов’язані з тим чи іншим підрозділом. Важливо підкреслити, що саме ініціатива InformNapalm є першим таким кроком в узагальнені інформації про російські війська на території України. Спільнота існує як суто некомерційний проект, спрямований на те, щоб ефективно протистояти російській пропаганді. Всі витрати покривають самі учасники групи. Чималу роль в розумінні складності геополітичної гри Росії інформаційні волонтери даної групи здійснили через опублікування реальних місць авіаударів російської авіації в Сирії  [37].

Також варто виокремити Народний Тил — громадську організацію,  волонтерське об’єднання, яке спрямовує свою діяльність на допомогу українським військовим, що беруть участь у збройному конфлікті з Росією. 2014 року волонтери групи створили сайт Миротворець, на якому розміщено базу даних з інформацією про терористів [38, 39]. Завданням сайту є надання інформаційно-консультативної допомоги органам виконавчої влади з метою остаточного встановлення миру та злагоди в Україні. Незважаючи на значну кількість вдалих операцій, Уповноважений з прав людини Верховної Ради Валерія Лутковська закликає правоохоронні органи закрити сайт Миротворець» [40], обґрунтовуючи це тим, що публікація персональних даних на сайті є незаконним втручанням в право людини на приватність.

Таким чином, дані правова колізія слугує додатковим аргументом на користь  необхідності подальших наукових досліджень даної теми, встановлення чітких критеріїв розмежування між втручанням у приватне життя і відповідністю національним інтересам, загрозам національній безпеці в інформаційній сфері.

Ще одним прикладом волонтерських об’єднань є проект Герої АТО. Головним завданням проекту є систематизація та збір інформації про усіх героїв АТО [41].

Окрім збору та подальшого розповсюдження інформації існує об’єднання – сайт для перевірки фактів Stopfake.org. Ініціаторами його створення стали викладачі, випускники та студенти Могилянської школи журналістики і програми для журналістів і редакторів Digital Future of Journalism. Із самого початку основною метою співтовариства була перевірка і спростування перекрученої інформації і пропаганди про те, що відбувається в Україні, яка поширюється в ЗМІ. Надалі Проект перетворився на інформаційний хаб, де аналізується таке явище як кремлівська пропаганда у всіх аспектах і проявах. Спочатку Проект існував як волонтерський, потім продовжив свою діяльність завдяки краудфандінгу – надходження пожертвувань від наших читачів. Крім того, фінансову підтримку Проекту в 2015 році надали Міжнародний фонд «Відродження», «Національний фонд на підтримку демократії», Міністерство закордонних справ Чехії і Посольство Великої Британії в Україні [42].

Таким чином, спостерігається активна участь пересічних громадян у сприянні реалізації державної інформаційної політики, захисту інформаційних прав і свобод, законних інформаційних інтересів людини та активний розвиток інформаційного волонтерства в Україні, що додатково підкреслює на актуальності та необхідності здійснення подальших наукових розвідко цього феномену: його історичні коріння, форми та зміст прояву в умовах інформаційного суспільства та в умовах активізації алгоритмів дестабілізації, зокрема ведення гібридної війни, взаємодія інституціональної структури із волонтерським інформаційним рухом, залучення краудфандінгу та аутсорсінгу Міністерством інформаційної політики, як визначального регулятора державної інформаційної політики для формування інформаційного пулу і створення умов для формування і унормування безпечного інформаційного середовища.

Відповідно до ст. 6 Закону України «По систему іномовлення України» [43], в рамках інформаційного волонтерства можуть бути інтерпретовані і такі напрями:

1) об’єктивне, повне, своєчасне і неупереджене, всебічне і збалансоване інформування про суспільно значущі події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) забезпечення платформи для дискусій стосовно офіційної позиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування з важливих питань політики, культури, спорту, освіти, науки та економіки, обміну ідеями між різними культурами і народами світу відповідно до національних інтересів та цінностей;

3) забезпечення збалансованого і прозорого доступу суб’єктів суспільно-політичного, культурного та економічного життя до програм (передач) дискусійного формату, зокрема у формі дебатів;

4) забезпечення достатнього, всебічного інформаційного супроводу процесу інтеграції України до Європейського Союзу та євроатлантичних структур колективної безпеки, що відповідатиме національним інтересам та цінностям, збереженню національної ідентичності;

5) популяризація української культури;

6) сприяння задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб іноземної аудиторії, у тому числі шляхом створення та поширення економічних, історично-документальних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для дітей та молоді, людей із обмеженими фізичними можливостями, інших соціальних груп;

7) сприяння консолідації українського та іноземного суспільства шляхом поширення через міжнародні засоби масової інформації та інформаційні агенції матеріалів (програм) виробництва мультимедійної платформи іномовлення України;

8) сприяння покращанню міжнародної репутації та авторитету України,  підвищенню інвестиційної привабливості.

Напрямів для розроблення в рамках формування цілісної картини даного явища достатньо, головне — розуміти необхідність розроблення даного питання, передусім його практичну значущість для розвою інформаційно та безпекової розвиненої України.

Висновок

Понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Держава в інформаційній сфері більше виконує роль спостерігача та регулятора, саме тому виникає потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і одним із засобів і є діяльність інформаційних волонтерів. На міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є феноменом і тому є нагальною потреба формулювання категорійного апарату та його подальшого законодавчого закріплення.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
11. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
12. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
13. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
14. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
15. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
16. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
17. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
18. Політило В. Я. Інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації / В. Я. Політило // Право і суспільство. – 2015. – № 5-2. – Ч. 2. – С. 148–154.
19. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
20. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
21. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
22. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / В.С. Цимбалюк, Р.А. Калюжний, // Розбудова держави. — 1993. — № 8. — С. 56-64.
23. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. – C. 444-448.
24. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
25. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
26. Магда Е. В. Гибридная война: выжить и победить / Е. В. Магда. — Х. : Виват, 2015. —320 с.
27. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : [монографія] / М. Т. Степико. — К. : НІСД, 2011. — 336 с.
28. Честнов И. Л. Постклассическая теория права / И. Л. Честнов. — СПб. : Алеф-Пресс, 2012.
29. Буздуган Я., Никонович О. Еволюція світового волонтерського руху / Я. Буздуган, О. Никонович // Віче : Теоретичний і громадсько-­політичний журнал. ­ 2013. ­ — № 12. ­— С. 7­9
30. Лях Т. Л. Методика організації волонтерських груп : [навч. посіб. ] / Т. Л. Лях. — К.: КУ ім. Бориса Грінченка, 2010. — 160 с.
31. Про волонтерську діяльність : Закон України  від 21 жовтня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011 р. — № 42. — стор. 1842. — Ст. 435.
32. Український форум благодійників. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://ufb.org.ua/sektor-blagodijnosti/privatna-blagodijnist/instrumenti-privatnoi-filantropii/volonterstvo.htm
33. Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації : Указ Президента України від 24 березня 2012 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
34. Про соціальні послуги : Закон від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України від 07.11.2003 р. — 2003 р. — № 45. — Ст. 358
35. Всеобщая декларация добровольчества / XVI Всемирная конференция добровольцев Международной ассоциации добровольческих усилий (IAVE), Амстердам, январь, 2001.
    [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.volunteer.ru/5/1/5_1_dekl1.htm
36. Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. / уклад. В. Яременко, О. Сушко. – К. : Аконіт, 2008. – Т. 1. – 926 с.
37. Волонтери запустили в Інтернеті сайт про зрадників і найманців, які воюють проти України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://ipress.ua/news/volontery_zapustyly_v_interneti_sayt_pro_zradnykiv_i_naymantsiv_yaki_voyuyut_proty_ukrainy_100469.html,
38. «МИРОТВОРЕЦ» Центр исследования признаков преступлений против национальной безопасности Украины, мира, безопасности человечества и международного правопорядка https://psb4ukr.org/.
39. Герої АТО [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://atoheroes.org/pro-proekt.
40. Stopfake.org [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.stopfake.org/o-nas/.
41. Про систему іномовлення України : Закон України // Голос України від 30.12.2015 — № 249.

37.  InformNapalm. Новітня зброя [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://tyzhden.ua/Society/154451

40.  Омбудсмен Лутковская требует закрыть сайт «Миротворец» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.dialog.ua/news/54742_1431339578

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя та судової реформи

кандидат юридичних наук

Анотації.

У роботі досліджено сучасний стан нормативно-правового регулювання питань розвитку інформаційного суспільства в Україні. Досліджені світові тенденції переходу від концепції інформаційного суспільства до суспільства знань. Проаналізований вплив інформаційно-комунікаційних технологій на соціально-економічний прогрес та розвиток економіки в Україні. Визначені основні проблеми розвитку суспільства знань в Україні. Розроблені пропозиції щодо вирішення проблем розвитку суспільства знань в Україні. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Ключові слова: інформаційне суспільство, суспільство знань, інформаційно-комунікаційні технології, нормативно-правове регулювання.

В работе исследовано современное состояние нормативно-правового регулирования вопросов развития информационного общества в Украине. Исследованы мировые тенденции перехода от концепции информационного общества к обществу знаний. Проанализировано влияние информационно-коммуникационных технологий на социально-экономический прогресс и развитие экономики в Украине. Определены основные проблемы развития общества знаний в Украине. Разработаны предложения по решению проблем развития общества знаний в Украине. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

Ключевые слова: информационное общество, общество знаний, информационно-коммуникационные технологии, нормативно-правовое регулирование.

In the paper the current state of regulatory issues of the Information Society in Ukraine. Studied global trends move from the concept of the information society to the knowledge society. The influence of ICT on socio-economic progress and development of the economy in Ukraine. The main problems of the development of a knowledge society in Ukraine. Proposals to address the challenges of the knowledge society in Ukraine. Identified promising areas for further research on the issues discussed.

Keywords: information society, knowledge society, information and communication technology, legal regulation.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Міжнародні дослідження свідчать, що Україна має далеко не найгірші результати у напрямі розбудови інформаційного суспільства [1].

У тому числі, як зазначено у Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки [2], сформовані певні правові засади побудови інформаційного суспільства: прийнято ряд нормативно-правових актів, які, зокрема, регулюють суспільні відносини щодо створення інформаційних електронних ресурсів, захисту прав інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації.

Однак на сучасному етапі становлення і розвитку інформаційного суспільства на перший план висуваються не лише проблеми подальшої технізації суспільства, які вважалися пріоритетними декілька років назад, а також і проблеми його інтелектуалізації, створення й упровадження нових соціальних технологій, що базуються на ефективному використанні головного стратегічного ресурсу суспільства – знань [3, С.9].

Відтак виникає потреба у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційного простору та відповідати задоволенню їхніх законних інтересів.

На жаль, вітчизняна наука часто на кілька кроків відстає від наявних реалій. За цих умов науковий аналіз інформаційного суспільства як першої фази епохи знань, є однією із важливих наукових задач в контексті інформаційної глобалізації та становлення інформаційного права як окремої галузі права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

У сучасних вітчизняних дослідженнях окремі теоретичні та практичні аспекти формування інформаційного суспільства та суспільства знань розглядають В.Ю. Артемов, В.Ю. Баскаков, В.Т. Білоус, В.П. Горбулін, О.Г. Данільян, О.П. Дзьобань, М.І. Дімчогло, В.А. Залізняк, Г.В. Іващенко, В.О. Кір’ян, О.В. Кушнір, В.А. Ліпкан, Ю.Є. Максименко, О.А. Мандзюк, П.Є. Матвієнко, Н.Р. Нижник, Г.В. Новицький, М.І. Панов, В.Я. Політило, М.І. Рудник, Г.П. Ситник, В.С. Сідак, І.М. Сопілко, К.Г. Татарникова, В.С. Цимбалюк, К.П. Череповський та інші.

Серед зарубіжних авторів, які дослідили окремі аспекти функціонування інформаційного суспільства, варто відзначити таких авторів, як: С. Алстром, Д. Белл, З. Бжезінський, К. Боулдінг, К. Бьорд, Н. Вінер, Б. Гейтс, Д. Гелд, Е. Гелнер, К. Гірц, П. Друкер, Р. Йєнсен, М. Кастельс, Д. Лайон, Е. Лемберг, Дж. Ліхтгайм, Г. Маклюен, Р. Макрідіс, К. Мей, Дж. Нейсбіт, А. Пшеворський, Д. Рісмен, М. Роуз, Т. Стоуньєр, А. Турен, Е. Тоффлер, М. Фріден, Ф. Фукуяма та інші.

Однак ступінь дослідженості інформаційного суспільства у якості першої фази епохи знань наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити світові тенденції переходу від концепції інформаційного суспільства до суспільства знань.
2. Визначити основні проблеми розвитку суспільства знань в Україні та намітити шляхи їх вирішення.

Виклад основного матеріалу.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про Національну програму інформатизації» [4], Кабінет Міністрів України щорічно разом із проектом Закону України про Державний бюджет України на наступний рік подає на розгляд Верховної Ради України:

-     доповідь про стан інформатизації в Україні;

-     завдання Національної програми інформатизації на наступні три роки;

-     програму завдань (робіт) з інформатизації на наступний бюджетний рік із визначенням джерел фінансування.

Зазначена доповідь готується вже 15 років поспіль – починаючи із 1998 року і наразі змінила назву на «Доповідь про стан інформатизації та інформаційного суспільства в Україні». Метою доповіді є інформування громадян, органів влади, суб’єктів господарювання та міжнародних організацій про стан, тенденції та перспективи розвитку інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, основні проблеми в цій сфері та шляхи їх вирішення. У доповіді розглядаються результати аналізу поточного рівня розвитку інформаційного суспільства в світі та в Україні, ключові проблемні питання цієї сфери та пропонуються можливі підходи та шляхи їх розв’язання, що ґрунтуються на статистичному матеріалі та результатах досліджень.

Поступовий перехід до концепції «інформаційного суспільства», що знайшов своє відображення у тексті вищезазначеної доповіді свого часу став закономірним відображенням світових тенденцій кінця XX століття і початку XXI століття, коли термін «інформаційне суспільство» набув у світі найбільшої популярності.

Найбільш повно зазначені тенденції відобразив у власному дослідженні В.А. Ліпкан, який зазначив, що суспільство вважається інформаційним, якщо:

1. Будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач.

2. У суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія.

3. Існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється.

4. Відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування.

5. Здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг [5, С.95].

У 1998 році на черговій Повноважній конференції Міжнародного телекомунікаційного союзу (ITU) була прийнята резолюція про проведення Всесвітнього саміту з питань Інформаційного суспільства (WSIS) [6]. У 2000 році на саміті країн Великої вісімки (G8) була прийнята Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства [7]. У 2002 році Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію про схвалення ініціативи ITU щодо проведення двохетапного Всесвітнього саміту з питань Інформаційного суспільства, а в 2003 і 2005 роках відбулися Женевський та Туніський етапи цього саміту.

Разом з тим, вже у 2003 році на 32-й Генеральній конференції ЮНЕСКО була висунута теза щодо необхідності використання терміну «суспільство знань», а не «інформаційне суспільство» [8, С.82].

Позиція ЮНЕСКО з питань співвідношення інформаційного суспільства та суспільства знань деталізована в інтерв’ю заступника Генерального директора ЮНЕСКО з питань комунікації та інформації А. В. Хана. На запитання, які відмінності має концепція «суспільства знань» від концепції «інформаційного суспільства», і чому у світі, де близько 70% людей не мають доступу до базових структур комунікації, суспільство знань може бути ключем до кращого майбутнього, він сказав, що ці два поняття доповнюють один одного. На його думку, інформаційне суспільство є функціональним блоком суспільства знань. Це можна пояснити тим, що концепція інформаційного суспільства пов’язана з ідеєю технічних інновацій, тоді як суспільство знань охоплює соціальні, культурні, економічні, політичні та інші аспекти суспільних перетворень, а також більш широкий та багатогранний погляд на розвиток суспільства майбутнього. Через те концепція «суспільства знань» краще відображає складність та динамізм змін у суспільстві ніж концепція «інформаційного суспільства» [9, С.22].

Концепція інформаційного суспільства пройшла складний еволюційний процес. Описуючи зміни, що відбуваються в глобальному суспільстві вчені обґрунтовували різні теорії, висували свої пропозиції до термінології: Дж. Ліхтхайм визначав постбуржуазне суспільство, Р. Дарендорф – посткапіталістичне, А. Етціоні – постмодерністське, К. Боулдінг – постцивілізаційне, Г. Кан – постекономічне, С. Алстром – постпротестантське, Дж. Ліхтхайм – постбуржуазне, П. Дракер –постпідприємницке, Т. Барнс – постринкове, К.Боулдінг, Р. Сейденберг – постісторичне, Р. Барнет – постнафтове суспільство, Р. Хейлбронер – постіндустріальний капіталізм, А. Горз – постіндустріальний соціалізм, Т. Рошак – екологічний, І. Ілліх – конвенціальний постіндустріалізм, Р. Лейн – «добре поінформоване суспільства», Д. Діксон – суспільство знань, Т. Сакайя – «суспільство, яке цінує знання» тощо.

А. М. Новицький [10, С.25] вважає, що перехід від постіндустріального суспільства до інформаційного характеризувався такими основними ознаками, як:

-     переосмисленням розуміння категорії «інформація»;

-     значним розвитком телекомунікаційних і інформаційних систем в усіх сферах суспільного життя;

-     розповсюдженням мережі Інтернет та забезпечення загального доступу до цієї мережі;

-     різноаспектним визначенням наукових підходів щодо вирішення проблем теоретичного обґрунтування суспільних змін при здійсненні досліджень у різних галузях науки;

-     змінами, пов’язаними із зайнятістю населення, формуванням, становленням і розвитком новітніх суспільних відносин, створенням нових суспільних конфігурацій, суспільних груп, суспільних відносин;

-     створенням нових мережних субкультур, притаманних віртуальним відносинам;

-     можливістю планування, аналізу, а також наукового прогнозування розвитку суспільних відносин, де основною цінністю є знання, інформація;

-     сукупністю і різноаспектністю пізнавальних процесів, що зумовлюються науковими дослідженнями в різних галузях науки; вивченням проблем природи пізнанням нових можливостей, притаманних цьому суспільству, співвідношенням інформації та знання із реальністю, дослідженням загальних передумов пізнання інформаційного суспільства, виявлення умов його достовірності та істинності;

-     безпосередньою участю органів влади у запровадженні, розробці нових інформаційно-телекомунікаційних систем;

-     виникненням, формуванням та розвитком специфічних інститутів, притаманних даним суспільним відносинам, що характеризують особливі інформаційні процеси.

Існує множина підходів до формування визначення «інформаційне суспільство». На думку В. О. Ільганаєвої, інформаційне суспільство – це «нова історична фаза розвитку цивілізації, життя та діяльність котрої перш за все пов’язані зі створенням, переробленням та використанням інформації» [11, С.122].

В. О. Данильян розглядає це явище як «якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокового соціально-економічного розвитку, який передбачає збільшення ролі інформації і знань, а також формування та споживання інформаційних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що існують у глобальних масштабах» [12, С.22]. Натомість І. Арістова трактує наступним чином: «суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжується вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [13, С.56], а В. А. Ліпкан – як «суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжує вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [14, С.252]. Науковець у своїй монографії розглядав також поняття «суспільство знань», тобто «суспільство, в якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, здобуте завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з нею» [14, С.253].

У свою чергу О. В. Пархоменко категорично не згоден ні з поняттям «інформаційне суспільство», ні з поняттям «суспільство знань», оскільки вважає, що найбільш точним визначенням є «інформаційно-знаннєве суспільство» [15, С.3].

Нині існує багато ознак інформаційного суспільства, але усі їх можна розподілити на три основні групи. Перша – це вільний доступ будь-якої людини до будь-якої інформації, друга – це високий рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, третя група – це наявність розвиненої інформаційної інфраструктури суспільства.

Доречно зауважити, що головними складовими інформаційного суспільства визначають людину, інформацію, інформаційні ресурси та інформаційно-комунікаційні технології.

Концепція «інформаційного суспільства» розкрила принципово важливу рису постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, відкрила властивості інформації та її зростаючу роль у житті суспільства.

Проте на певному етапі розвитку соціуму вказана концепція вже не могла претендувати на його глобальну характеристику.

О.Л. Мельник найбільш суттєвими рисами, що характеризують інформаційне суспільство, яке еволюціонує у суспільство знань, вважає наступні [16, С.57]:

-     інформація та знання – головна перетворююча сила суспільства;

-     інформаційні ресурси – це стратегічні ресурси суспільства;

-     глобальна інформатизація, інформаційно-комунікаційні технології – основа економіки знань;

-     неперервна освіта та здатність до перекваліфікації – умова підвищення соціального статусу людини у суспільстві;

-     залежність від вміння знаходити та адекватно використовувати нову інформацію;

-     швидкий ритм життя та темпи зміни технологій.

Слід зауважити, що подальша трансформація інформаційного суспільства в суспільство знань має як оптимістичні, так і песимістичні прогнози і тенденції розвитку. Комплексна інформатизація, створення глобальних систем екологічного моніторингу на основі супутникових систем зв’язку, а також систем спостереження за політичною обстановкою в різних регіонах світу, створення нових високоефективних засобів для інформаційного моделювання і прогнозування екологічних, політичних, економічних і соціальних процесів – це лише невелика частина інформаційного майбутнього.

Водночас, хоча наразі спостерігаються швидкі темпи формування світового інформаційного суспільства, в якому технології дозволили значно збільшити обсяги доступної інформації і швидкість її передачі, не можливо заперечувати наявність значної кількості проблем, що є зворотнім боком такого надшвидкого зростання. Кожна нова інформаційна технологія трансформує суспільство. Еволюція суспільних процесів в «суспільствах знань» стимулює оновлення традиційних форм солідарності через спільну участь в реалізації різних соціально-економічних, політико-правових та інформаційних проектів.

Виникнення такого явища, як «наука без кордонів», супроводжується формуванням якісно нових рис, таких, як розподілена добровільна діяльність вчених, спрямована на створення нового соціального капіталу і суспільного виробництва інформації [17, С.106].

Етап розвитку людства до інформаційної ери характеризувався головним чином недостатністю інформації всіх видів відносно потреб в ній через недосконалість комунікацій та наявність штучних перешкод для її поширення (авторське право, патент тощо). У епоху інформаційного суспільства людство подекуди зіткнулося з феноменом надлишку інформації, що так само чинить негативний вплив на розвиток соціуму.

Нині для більшості країн розвиток суспільства знань стає наступним важливим кроком. Інформаційно-комунікаційним технологіям відводиться роль підґрунтя соціально-економічного прогресу. Україна не є виключенням цього загального процесу, підтвердженням чого є прийняті в останні роки важливі системоутворюючі нормативно-правові акти в інформаційній сфері.

Для повного розуміння предмету нашого дослідження слід з’ясувати складові інформаційної сфери, у яких реалізується державна політика:

-     сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);

-     сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);

-     сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);

-     сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян і суспільства на основі створення, розвитку й використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної й комунікаційної техніки);

-     сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини та громадянина;

-     сфера функціонування й розвитку медіа простору тощо [18].

Реалізація державної політики у інформаційній сфері закладає основи для вирішення таких задач, як формування єдиного інформаційного простору України, її інтеграції у світовий інформаційний простір, приділяючи при цьому особливу увагу забезпеченню інформаційної безпеки особистості, суспільства і держави, розвитку сфери інформаційних послуг, удосконалення правового регулювання інформаційних процесів.

Зазначені обставини визначають зміст національних інтересів України в інформаційній сфері і потребу держави в забезпеченні її безпеки, що включає:

1) захист інформаційних ресурсів України від несанкціонованого доступу, забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем;

2) дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина у сфері отримання інформації та її використання;

3) інформаційне забезпечення державної політики України в інформаційній сфері, пов’язане з забезпеченням доступу громадян до відкритих державних інформаційних ресурсів;

4) розвиток нових інформаційно-комунікативних технологій, у тому числі індустрії засобів інформатизації, телекомунікації і зв’язку, забезпечення потреб внутрішнього ринку його продукцією та виходу на світовий ринок.

Дослідження масиву нормативно-правових документів, які урегульовують суспільні відносини у інформаційній сфері, уможливило виокремити ряд законів та підзаконних актів, що визначають основні напрями подальшого розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Так, Законом України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» одним з головних пріоритетів України визначено прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя. Державна політика з реалізації цього закону знайшла своє відображення, у тому числі, в низці законодавчих актів, прийнятих протягом звітного періоду: закони України «Про доступ до публічної інформації», «Про інформацію», «Про захист персональних даних», «Про адміністративні послуги» тощо.

У 2013 році Урядом було прийнято Стратегію розвитку інформаційного суспільства в Україні [19]. У Стратегії визначено базові принципи, стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні, завдання, спрямовані на їх досягнення, а також основні напрями, етапи і механізм реалізації цієї Стратегії з урахуванням сучасних тенденцій та особливостей розвитку України в перспективі до 2020 року. Правовою основою розроблення та реалізації Стратегії визначена Конституція України та Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», інші нормативно-правові акти, відповідно до яких держава створює умови для розбудови інформаційного суспільства в Україні.

Важливим для нашого дослідження є той факт, що у Стратегії (на відміну від згаданого Закону України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки») міститься згадка про «суспільство знань».

Зокрема, у Стратегії зазначено, що раціональне врахування впливу комплексу різновекторних факторів, а також особливостей розвитку держави потребує розроблення скоординованих заходів щодо розвитку інформаційного суспільства та суспільства знань.

І хоча визначення даному терміну у тексті Стратегії не надано, безумовно слід вказати на даний момент як на один із перших кроків у напрямі подальшого розвитку концепції «суспільства знань» в Україні.

Також у Стратегії вказується на те, що Основні стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства та суспільства знань включають:

-     прискорення процесу розроблення та впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у державне управління, охорону здоров’я, культуру, освіту, науку, охорону навколишнього природного середовища, бізнес тощо;

-     розвиток електронної економіки;

-     забезпечення комп’ютерної та інформаційної грамотності громадян насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання новітніх інформаційно-комунікаційних технологій у формуванні всебічно розвиненої особистості, та забезпечення неперервності навчання;

-     розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція до світової інфраструктури;

-     підвищення якості та доступності адміністративних послуг, спрощення процедур їх надання і скорочення відповідних витрат, деперсоніфікація надання адміністративних послуг як інструмент зниження рівня корупції;

-     розвиток електронної демократії;

-     збереження культурної спадщини України шляхом документування її об’єктів на цифрових носіях, забезпечення накопичення і збереженості електронних документів та електронних інформаційних ресурсів;

-     досягнення ефективної участі регіонів України у процесах становлення інформаційного суспільства, підтримку регіональних і місцевих ініціатив;

-     захист інформаційних прав громадян та організацій, авторського права, підтримку демократичних інститутів та мінімізацію ризиків «інформаційної нерівності»;

-     захист персональних даних;

-     забезпечення відкритості інформації про діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої участі як інститутів громадянського суспільства, так і громадян у процесах підготовки і проведення експертизи проектів актів законодавства, здійснення контролю за результативністю і ефективністю діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

-     удосконалення інформаційного законодавства;

-     поліпшення стану інформаційної безпеки.

Разом із тим, вже у наступному абзаці Стратегії визначені завдання розвитку виключно «інформаційного суспільства» без згадки про «суспільство знань».

Враховуючи викладене, слід визнати, що безпосередньо концепція «суспільства знань» до цього часу не отримала глибокого осмислення і адаптації до українських реалій. І це незважаючи на те, що Україна є одним з лідерів Східної Європи у наданні окремих видів інформаційних послуг (зокрема – послуг з офшорного програмування), хоча й має істотних конкурентів в її найближчому оточенні, які на відміну від України мають більшу правову та фінансову підтримку своєї діяльності.

Не слід забувати, що суспільство знань відрізняється від інформаційного суспільства в тому, що в інформаційному суспільстві виробляється інформація, у той час, як продуктом суспільства знань виступають знання, тобто селективна таргетована з певними критеріями інформація, що є аналітично обробленою. Характерними рисами суспільства знань та його ключовими цінностями є навчання для всіх протягом усього життя і розвиток всього різноманіття знань як цінності.

Знання має певні специфічні ознаки, які виокремлюють його з-поміж інших ресурсів. Перша – знання, по суті, не є конкурентним ресурсом, тобто воно є загальнодоступним. Тепер ним можуть користуватися водночас багато людей, а не так, як раніше, коли доступ до нього був обмежений. Друга ознака – знання як таке є нематеріальним, а тому вічним, «нетлінним» (Платон). Третя – для знання немає «прямої» дороги, воно накопичується нелінійно, тобто завдяки відкриттям і осяянням воно зростає стрибкоподібно. Четверта ознака – знання відносне, тобто кожний окремий фрагмент знання набуває значення лише в системі інших фрагментів, які утворюють контекст. П’ята – знання кумулятивне, оскільки може поєднуватися з іншим знанням. Чим більше знань, тим різноманітніші й корисніші з них комбінації. Шоста ознака – знання є найбільш мобільним ресурсом. Сьома – знання можна «стиснути» до ряду абстракцій і символів (тобто воно компактне). Восьма ознака – знання невичерпне та накопичується зі швидкістю, що зростає. Але головна характеристика знання – воно унікальне, на відміну від товарів, на які існує ринкова ціна, а також вибіркове. Останнє означає доступність знання тільки тим, хто може завдяки своїм здібностям і освіті його засвоїти, а отже, володіти ним і користуватися. Іншими словами, знання – елітарний продукт науки і культури, хоча й доступне сьогодні загальній системі освіти [20, С.25].

Виходячи з викладеного, одним із перших кроків у напряму формування в Україні власної парадигми «суспільства знань» ми вважаємо необхідність включення до щорічної доповіді про стан інформатизації в Україні питань розвитку суспільства знань.

Серед першочергових питань, що мають знайти відображення у відповідному розділі «Основні результати розвитку суспільства знань» даної доповіді можемо назвати такі:

-     питання безпеки суспільства знань в Україні;

-     питання електронного урядування;

-     питання перспективних напрямів розвитку суспільства знань в Україні;

-     питання інформатизації;

-     питання захисту інформаційних прав і свобод людини та громадянина;

-     питання функціонування й розвитку медіа простору тощо.

Деталізуючи окреслені напрями, маємо зазначити, що розвиток суспільства знань сприяє виникненню нових форм і способів досягнення країнами політичних, економічних та інших цілей на інформаційному рівні. В системі національної безпеки розвинених країн передбачено реалізацію національних стратегій (програм) національної безпеки, до яких серед інших входять інформаційні стратегії. Їх основне призначення полягає в забезпеченні реалізації решти стратегій.

У сучасному світі інформаційні стратегії досить часто набувають значення зброї у випадку, коли реалізуються стратегії суперництва. І безумовно агресія по відношенню до України з боку Росії вкотре підтвердила визначальне значення інформаційної складової у воєнній сфері. Безпосередньо у воєнній справі рівень інформаційного потенціалу все більшою мірою обумовлює оперативність прийняття рішень, структуру і якість озброєнь, оцінку рівня їх достатності, дієвість пропаганди, ефективність дій союзників і власних збройних сил і, в підсумку, результат збройного протистояння [21, С.9].

Разом з тим, концепція тотальної війни в традиційному розумінні себе зживає і їй на зміну приходить епоха так званих «гібридних» війн, в яких політичні й економічні цілі досягаються не прямим збройним втручанням, а використанням нових форм насилля та підриву могутності противника зсередини.  Отже, у сучасному суспільстві, де одним з основних джерел загроз національній безпеці держави стали інформаційні війни, використання передової концепції «суспільства знань» може стати для України значною конкурентною перевагою.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Зважаючи на те, що розвиток інформаційних технологій корелює з розвитком інновацій, безпосередньо впливає на конкурентоспроможність національної економіки та відіграє вирішальну роль в наукових дослідженнях та освіті в Україні, існує необхідність розробки державної програми розвитку суспільства знань як мотиваційної бази їх розвитку та перетворення в один з головних чинників зростання інноваційного, соціально-економічного та культурно-освітянського потенціалу держави в умовах суспільства знань.

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження нормативно-правового регулювання формування та реалізації державної політики розвитку суспільства знань.

ЛІТЕРАТУРА

1. Доповідь про стан інформатизації та інформаційного суспільства в Україні за 2014 рік [Електронний ресурс] : Офіційний портал Державного агентства з питань електронного урядування України. – Режим доступу: www.dknii.gov.ua.
2. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 9 січня 2007 р. № 537-V// Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — С. 102.
3. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян : за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
4. Про Національну програму інформатизації // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27-28. — С. 181 (зі змінами).
5. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: навчальний посібник / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ. — 2006. — 280 с.
6. World Summit on the Information Society. Resolution 73 of the ITU Plenipotentiary Conference, Minneapolis, 1998 [Електронний ресурс] : Офіційний портал Міжнародного телекомунікаційного союзу. – Режим доступу: www.itu.int.
7. Окинавская хартия глобального информационного общества. (Окинава, 22 июля 2000 года) [Електронний ресурс] : Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.
8. От информационного общества – к обществам знания. ЮНЕСКО // Всемирный саммит по информационному обществу : Информационное издание / Сост. Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов. – СПб., 2004. – С.82-84.
9. На пути к обществам знаний : Интервью с заместителем Генерального директора ЮНЕСКО по вопросам коммуникации и информации г-ном А.В. Ханом // Наука в информационном обществе: Информационное издание / Сост.Е.И. Кузьмин, В.Р. Фирсов. – СПб., 2004. – С.22-26.
10. Новицький А. М. Феномен «інформаційного суспільства» як об’єкт наукового дослідження / А. М. Новицький // Інформація і право. — 2011. — № 1. — С. 25—29.
11. Социальные коммуникации (теория, методология, деятельность) [Текст] : словарь-справочник / сост. В. А. Ильганаева. — Харьков : КП «Городская типография», 2009. — 392 с.
12. Данил’ян В. O. Інформаційне суспільство та перспективи його розвитку в Україні (соціально-філософський аналіз) [Текст] : монографія / В. О. Данил’ян. — Харків : Право, 2008. — 184 с.
13. Арiстова I. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти [Текст] / І. В. Арістова ; за заг. ред. О. М. Бандурки. — Харків : Ун-т внутрішніх справ, 2000. — 386 с.
14. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України [Текст] : монографія / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
15. Пархоменко O. В. Інформаційно-знаннєве суспільство: проблеми, особливості [Текст] / О. В. Пархоменко // Науково-технічна інформація. — 2010. — № 1. — С. 3-6.
16. Мельник О. Л. Інформаційне суспільство та суспільство знань – становлення та розвиток понять / О. Л. Мельник // Вісник національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»: Філософія. Психологія. Педагогіка. — 2007. — № 2. — С. 57—60.
17. Писаренко Н. Н. Концепція «суспільства знань»: зміст, основні характеристики / Н. Н. Писаренко // Водний транспорт. — 2013. — № 2. — С. 103—107.
18. Ліпкан В. А. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ / В. А. Ліпкан [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/.
19. Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні // Офіційний вісник України. — 2013. — № 44. — С. 79 (зі змінами).
20. Кочетков В.В. К вопросу о генезисе постиндустриального общества / В.В. Кочетков, Л.Н. Кочеткова // Вопросы философии. — 2010. — № 2. — С. 20-25.
21. Жарков Я. М. Інформаційна безпека особистості, суспільства, держави : Підручник / Я. М. Жарков, М. Т. Дзюба, І. В. Замаруєва та ін. — К., 2008. — 274 с.
22. Федорова Н. Є. Перспективи трансформації інформаційного суспільства в економіку знань / Н. Є. Федотова // Глобальні та національні проблеми економіки. Наукове фахове видання Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського. — 2015. — № 3. — С. 28—32.
23. Савченко С. В. Еволюція переходу інформаційного суспільства в «суспільство знань» у добу глобалізації / С. В. Савченко // Актуальні проблеми державного управління. — 2014. — № 2. — С. 271—277.

радник президента зі стратегічних комунікацій ГОСЛ

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена дослідженню поняття та сутності стратегічних комунікацій. Встановлено, що на доктринальному рівні дослідження стратегічної комунікації відсутні. Підкреслено, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів. Перераховано компоненти системи стратегічних комунікацій. Запропоновано власне визначення стратегічних комунікацій. Виокремлено окремі блоки завдань, які необхідно враховувати при підготовці до процесу стратегічної комунікації.

Ключові слова: комунікація, стратегічна комунікація, суб’єкти стратегічної комунікації, інформаційне суспільство, воєнна доктрина, інформаційні операції, інформаційна безпека, медіапростір.

Статья посвящена исследованию понятия и сущности стратегических коммуникаций. Установлено, что на доктринальном уровне исследования стратегической коммуникации отсутствуют. Подчеркнуто, что главная и ключевая основа коммуникаций: гарантирование реализации национальных интересов. Перечислено компоненты системы стратегических коммуникаций. Предложено собственное определение стратегических коммуникаций. Выделены отдельные блоки задач, которые необходимо учитывать при подготовке к процессу стратегического коммуникации.

Ключевые слова: коммуникация, стратегическая коммуникация, субъекты стратегической коммуникации, информационное общество, военная доктрина, информационные операции, информационная безопасность, медиапространство.

Kushnir O. V. Concept and essence of strategic communication in modern ukrainian state building.

The article is devoted to research of the concept and essence of strategic communications. It is established, that there are no researches of strategic communication at the doctrinal level. It was stressed, that the main and fundamental basis of communication: to guarantee realization of national interests. The components of strategic communications system are listed. Author’s own definition of strategic communications is proposed.

Key words: communication, strategic communication, subjects of strategic communication, information society, military doctrine, information operations, information security, media space.

Останнє десятиріччя наша держава повільно, але впевнено крокує шляхом розвитку не лише інформаційного суспільства, а й суспільства знань. Своєю чергою, це зумовлює збільшення частки різнорівневих інформаційних комунікацій, які почасти безперешкодно долають раніше збудовані ідеологічні барʼєри.

Відтак, вихід комунікації поза національні, етноментальні і культурологічні межі зумовлює потребу у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційного простору і відповідати задоволенню їхніх законних інтересів [1].

Особливої ваги зазначене набуває саме зараз, у період, коли в державі відбувається диверсифікація контенту, преса дедалі більше зміщується в інтернет, телебачення здешевлює виробництво контенту, переходячи у формат IPTV, Smart TV, загострюється битва за інформаційні ресурси, що змінює власне порядок денний для засобів масової інформації.

Саме тому стратегічні комунікації в суспільстві знань перетворюються в системоутворюючу складову сучасної цивілізації та є умовою її глобальних при чому варіативних трансформацій. Водночас, адаптація технологій стратегічних комунікацій відповідно до соціокомунікативних структур суспільства й держави є необхідною складовою їх успішного функціонування.

Відзначимо, що вітчизняна наука постійно на декілька кроків відстає від існуючих реалій. Нині на доктринальному рівні дослідження стратегічної комунікації відсутні, а ті поодинокі публікації, що з’являються, здебільшого виступають перекладом англомовних матеріалів STRATCOM, а також стандартів НАТО у цій галузі безвідносно до національних інтересів України, а також засад національної ідентичності.

Проведений нами формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз уможливлюють резюмувати, що усі наявні наукові праці зі словом «комунікація» в назві переважно політичної спрямованості [2―9]; стосуються філософських наук [10―12] чи соціології [13―14] тощо. При цьому, подеколи комунікація розглядається як «інструмент…політики» [20]; «…система інституцій..» [21; с. 3] та «…системна взаємодія..» [21; с. 8] тощо.

Можливо саме через брак уваги до теми стратегічних комунікацій й недослідженість її в науковій площині наша держава і виявилась неспроможною вчасно відвернути від себе агресію й відповісти на сучасні загрози, зокрема на гібридні війни [22].

Саме тому незрозумілою є позиція вищого керівництва держави щодо: 1) скасування Доктрини інформаційної безпеки України; 2) неприйняття у затверджені Урядом терміни (30 липня 2015 р.) Міністерством інформаційної політики Концепції інформаційної безпеки у той час, коли проти України здійснюються широкомасштабні інформаційно-психологічні операції системного характеру.

Стосовно Доктрини інформаційної безпеки України, то даний документ має стратегічне значення при реалізації державної інформаційної політики і захисту національних інформаційних інтересів і його відсутність фактично сприяє розгойдуванню нестабільності не лише у цій сфері, а й в усіх визначених в Законі України «Про основи національної безпеки України» найбільш важливих сферах життєдіяльності.

З іншого боку, позитивним є ухвалення нової редакції Воєнної доктрини України, затвердженої Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015 й подання у ній нових термінів. Одним із таких термінів є «стратегічні комунікації», що виступає предметом нашого наукового інтересу в контексті реалізації державної інформаційної політики.

Так, у ч. 16 ст. 4 розділу 1 Воєнної доктрини України, «стратегічні комунікації» визначаються як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави ― публічної дипломатії, звʼязків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Таким чином, йдеться про взаємопроникнення ― комунікацій в нетрадиційні для неї області, і нетрадиційних областей ― в комунікації.

Зауважимо й на визначення «стратегічних комунікацій» у США, що подано у Вільній енциклопедії Вікіпедії ― скоординовані дії, повідомлення, зображення, і інші форми сигналізації або участі, призначені для інформування, впливу, або переконання обраних глядачів на підтримку національних цілей [16].

Тобто, йдеться про цілеспрямовані дії уряду щодо залучення ключових цільових аудиторій у створення, зміцнення або збереження сприятливих умов для розширення інтересів, політики і завдань США через реалізацію координаційних програм, планів, тем, ключових меседжів і синхронізованих продуктів з використанням всіх інструментів державної влади.

Якщо зануритися у зміст американського визначення стратегічних комунікацій, то фактично воно віддзеркалює все, що керує дипломатією, інформацією, збройними силами та економікою.

Підкреслимо, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів [17].

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

• сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);
• сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);
• сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);
• сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);
• сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;
• сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо [17].

Відповідно, солідаризуючись із В. А. Ліпканом, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, взявши за зразок стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

• зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
• публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
• зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
• інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
• цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
• дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
• залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
• внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
• інформаційні операції (Information Operations);
• психологічні операції (PSYOPS);
• інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
• розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
• показ дій військ (Show of Force);
• введення в оману (MILDEC);
• безпека операцій (Operation Security);
• фізичний вплив (Physical Attack);
• протиборство в електромагнітному просторі (EMW) [18].

Таким чином, доходимо висновку, що стратегічні комунікації ― це процес, який лежить в основі забезпечення національної безпеки України в цілому й реалізації державних інтересів, в т.ч. в інформаційній сфері, та до здійснення якого залучені не лише суб’єкти стратегічних комунікацій, а й суб’єкти з інших сфер діяльності.

Цікавою є також думка Деніела Гейджа, який під стратегічними комунікаціями вбачає процес синхронізації дій, образів й слів, яка має на меті досягнення бажаного ефекту [19].

Логічним етапом нашого дослідження після аналізу окремих визначень, а також практики реалізації стратегічних комунікацій, виступає висунення гіпотези щодо конструкції власного варіанту визначення поняття «стратегічні комунікації», під якими ми розуміємо стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети.

Вважаємо, що під час планування заходів в процесі стратегічної комунікації необхідно сфокусуватися на таких ключових питаннях:

• Який результат маємо отримати чи яку проблему вирішити?
• На кого спрямована стратегічна комунікація?
• Що повинен знати кожен представник кожного суб’єкта стратегічної комунікації?
• Яким способом різні суб’єкти стратегічної комунікації отримують необхідну для них інформацію?
• За допомогою яких інструментів найефективніше донести потрібні меседжі суб’єктам стратегічної комунікації?
• Скільки часу знадобиться, щоб підготуватися до процесу стратегічної комунікації, підготувати інструменти комунікації й реалізувати його?
• Яким повинен бути бюджет та які ще ресурси необхідно залучити?
• Коли ми зрозуміємо, що вже досягли цілей / вирішили проблему?

Водночас, при підготовці до процесу стратегічної комунікації, слід виокремити окремі блоки завдань, до яких можна віднести:

• аналіз ситуації;
• дослідження проблеми;
• комунікаційні ризики та потенційні можливості;
• стратегічно-операційні завдання;
• стратегічно-комунікаційні задачі;
• суб’єкти стратегічної комунікації;
• стратегічно-комунікаційна стратегія;
• стратегічно-комунікаційна тактика;
• оцінка ефективності;
• період часу і бюджет.

Отже, в межах даної статті ми здійснили першу спробу у юридичній науковій доктрині сформулювати визначення стратегічних комунікацій. Підкреслимо, що одним із ключових моментів стратегічної комунікації, що обумовлює її успіх є активне планування, а не реагування на події. Тобто використання проактивного підходу виступає домінантою у побудові моделі страткому в умовах гібридної (нелінійної) війни. У випадку, коли стратегічна комунікація відбувається як відповідь на подію ― шанси на її результативність суттєво зменшуються.

Список використаної літератури.

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / А.К.Клячин ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 212 с.
3.   Комунікація ― інтеракція ― маніпуляція: механізм реалізації сучасної політичної влади / В. О. Ковалевський // Сучас. укр. політика. Політики і політологи про неї. ― 2010. ― Вип. 19. ― С. 244―254.
4.   Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с.
5.   Політична комунікація як фактор соціокультурної реінтеграції сучасного українського суспільства [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ромашко Олексій Олександрович; Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. ― О., 2006. ― 207 с.
6.   Політична комунікація як об’єкт соціологічного дослідження [Текст] : дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Шидловський Дмитро Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2007. ― 208 с.
7.   Політична комунікація в демократизації владних відносин України [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Кадлубович Тетяна Іванівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2008. ― 17 с.
8.   Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Клячин Андрій Костянтинович ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 19 с.
9.   Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства [Текст] : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. ― Л., 2010. ― 19 с.
10. Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння [Текст] : дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Токарська Антоніна Семенівна ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. ― Л., 2008. ― 515 с.
11.   Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.
12.   Комунікація як основа соціальних перетворень (у контексті становлення постмодерного суспільства) : монографія / О. Є. Висоцька. ― Д. : Інновація, 2009. ― 316 c.
13. Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України [Текст] : автореф. дис. … д-ра соцiол. наук : 22.00.04 / Слющинський Богдан Васильович ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. ― Х., 2010. ― 30 с.
14.   Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
15.  Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс :  http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
16. Електронний ресурс : https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Strategic_Communication
17. В. А. Ліпкан. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/
18. В. А. Ліпкан. Роль стратегічних комунікацій в протидії гібридній війні проти України http://goal-int.org/rol-strategichnix-komunikacij-v-protidii-gibridnij-vijni-proti-ukraini/
19. Daniel Gage. The continuing evolution of Strategic Communication within NATO // The Three Swords Magazine 27/ 2014 p. 53―55.
20. Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с. ― С. 13.
21. Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
22. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив дослідження організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Акцентовано увагу на тому, що ця структура є досить складною та розгалуженою. До неї входять різноманітні органи, як колегіальні, так і одноособові. Зазначено, що законодавство України значною мірою врегульовує питання їх правового статуту, структури, порядку їх створення і основні функції та повноваження. Аргументовано положення про те, що існує ще досить значна кількість проблем, які необхідно вирішити. Автором було підкреслено, що, з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, необхідно, щоб на всіх рівнях влади та кожною людиною та громадянином була усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини та відповідальність кожного за це.

Ключові слова: механізм захисту прав людини, інформаційні права людини, законодавча влада, виконавча влада, президент, адвокатура, прокуратура, судова влада, інформаційний простір, інформаційне суспільство.

Аннотация

В статье автор провел исследование организационной структуры механизма защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Акцентировано внимание на том, что эта структура является достаточно сложной и разветвленной. В нее входят различные органы, как коллегиальные, так и единоличные. Указано, что законодательство Украины в значительной мере регулирует вопросы их правового статуса, структуры, порядка их создания и основные функции и полномочия. Аргументировано положение о том, что существует еще значительное количество проблем, которые необходимо решить. Автором было подчеркнуто, что, с целью обеспечения соблюдения в государстве прав и свобод человека и гражданина, необходимо, чтобы на всех уровнях власти, а также каждым человеком и гражданином была осознана важность соблюдения прав и свобод человека и ответственность каждого за это.

Ключевые слова: механизм защиты прав человека, информационные права человека, законодательная власть, исполнительная власть, президент, адвокатура, прокуратура, судебная власть, информационное пространство, информационное общество.

Summary

As a result of the research, was summarized that above all, the organizational structure of the mechanism of protection of information rights and freedoms of man and citizen in Ukraine is rather complicated and extensive.

It was noted that the system includes a variety of bodies, both collegial and sole. It was mentioned that the legislation Ukraine largely regulates questions of their legal statute, structure, order of their creation and main functions and powers.

It was argument that there are quite a large number of problems to be solved. For example, the lack of standardized terms that are key in a particular area (e.g. information, the right of access to information or the right on information or the ratio and so on.), or the existence of conflicts between the definitions.

It was also noted that Ukraine has declared the course on creation of the information society by creation of information space and it is necessary to revise and supplement the existing legislation in this area.

It was stressed that it is important to recognise necessity of following of the human rights at all the levels of the state power and by each citizen and person and responsibilities of each for it with the aim to ensure fulfilment of the human and citizens’ rights.

Keywords: mechanism of protection of human rights, information rights, the legislative power, the executive power, the president, lawyers, prosecutors, the judicial power, information space, information society.

Нині питання захисту інформації, а також забезпечення належного функціонування механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні набувають нового значення і стають дедалі актуальнішими. Зазначимо, що першочерговими стають проблеми захисту різних видів інформації з обмеженим доступом: персональних даних, комерційної, службової, державної таємниці тощо. Також слід зазначити про відсутність уніфікації даних термінів на законодавчому рівні. Вирішити проблему захисту всіх видів інформації та інформаційних прав нині неможливо без допомоги й координації держави. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність нашої статті.

Зазначимо, що саме держава повинна забезпечувати існування системи захисту інформації та інформаційних прав, до компетенції органів цієї системи повинен входити процес захисту інформації, так і надання допомоги у цьому суб’єктам інформаційних правовідносин.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в юридичній науці присвячено достатньо уваги як науковцями в сфері інформаційного права, так і в теорії держави і права, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні у сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В. А. Ліпкана [1-7], Р. А. Калюжного, B. C. Цимбалюка [8], також окремо зазначимо О. Ф. Скакуна [9], В. М. Кириченко, О. М. Куракіна [10] та ін.

Метою статті є науково-теоретичне дослідження організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Для досягнення мети було сформовано такі завдання: дослідити систему органів механізму захисту прав людини та на основі аналізу існуючої системи державних органів, які забезпечують реалізацію інформаційних прав і свобод, надати пропозиції щодо удосконалення їх діяльності.

Виклад основного матеріалу.

Конституція України встановлює, що права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава ж різними засобами забезпечує їх дотримання та захист, зокрема шляхом діяльності численних органів державної влади та місцевого самоврядування.

У разі порушення його прав та свобод, громадянин може звернутися за їх захистом до судових органів, прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інших органів влади та їх посадових осіб. Крім того, в Україні розвивається т.зв. «третій сектор» – численні неурядові організації, які, крім іншого, активно займаються проблемами прав людини.

Важливим і невід’ємним елементом структури державного апа­рату є орган держави. Саме від рівня розвитку державних органів, їх взаємодії, чіткості повноважень залежить рівень розвитку і ефектив­ність державного апарату та захист прав людини в цілому. До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, відповідно до покладених на них обов’язків і наданих їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечу­ють технічні умови здійснення керівних управлінських функцій. До системи державних органів України належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи.

Законодавчу владу здійснює Верховна Рада шляхом прийняття законів України. Конституційний склад Верховної Ради України та її структура визначаються Конституцією України [11], Законами України «Про Регламент Верховної Ради України» [12], «Про статус народного депутата України» [13], «Про комітети Верховної Ради України» [14], про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України та іншими нормативно-правовими актами. Структурно Верховна Рада України складається з народних депутатів України.

Засідання Верховної Ради є відкритими і гласними, крім випадків, установлених Конституцією України та Регламентом [12], даною нормою встановлюється можливість реалізації одного з інформаційних прав – права на доступ до інформації.

Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу.

Депутатські об’єднання – фракції і групи та Погоджувальна рада фракцій і депутатських груп – колегіальний координаційний орган парламенту, покликаний забезпечити компроміс чи консенсус між депутатськими об’єднаннями з основних питань порядку денного.

Комітети Верховної Ради України – постійно діючі допоміжні органи парламенту, які складаються з народних депутатів і здійснюють попередню підготовку питань до розгляду в пленарному засіданні.

Тимчасові (спеціальні та слідчі) комісії Верховної Ради України – допоміжні органи парламенту, що складаються з народних депутатів і створюються «ad hoc» з конкретного питання, на визначений термін.

Апарат Верховної Ради України – допоміжний орган, що скла­дається з державних службовців (посадових і службових осіб) та тех­нічного персоналу і здійснює організаційне, правове, інформаційне, соціально-побутове, аналітичне, матеріально-технічне та інше забезпе­чення діяльності парламенту.

Крім того, до парламенту функціонально примикає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Інститут законодавства і Пар­ламентське видавництво взаємодіють з Верховною Радою на госпрозрахункових засадах [30].

Таким чином, резюмуємо, що структурно законодавча влада складається із депутатів, які входять до різних фракцій. Також важливе значення для ефективного функціонування ВРУ має її поділ на Комітети, одним із яких і є Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, та окремо Варто зазначити про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Наступним, хто входить до механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина є глава держави. Глава держави – це офіційна особа або державний орган, що займає, як правило, найвищий щабель в ієрархічній системі органів державної влади і здійснює верховне представництво держави як у межах її кордонів, так і у відносинах з іншими державами [15, C. 171].

Президент України – це загальнодержавний, представницький, виборний, одноособовий, постійно діючий орган державної влади, який визнається главою держави. Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані його права та обов’язки, порядок його обрання, і можливість усунення з поста та припинення його повноважень. Також Законом України «Про вибори Президента України» [16] регламентовано порядок заміщення цієї посади.

Відповідно до статті 102 Конституції України [11] Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом додержання Конституції України в цілому та прав і свобод людини і громадянина, зокрема (інформаційні не є винятком). Він, зокрема,  підписує закони, прийняті Верховною Радою України та має право вето щодо прийнятих законів із наступним поверненням їх до Верховної Ради України на повторний розгляд.

Отже, Президент України є одноособовим главою держави, та наділений досить широким колом повноважень, з-поміж яких окремо виділяється і захист прав людини.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визнача­ється, перш за все, метою її діяльності – забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [10, C. 98] та функціонування механізму їх захисту.

Виконавча влада базується на певних принципах: пріоритет прав людини, демократизм, законність, рівноправність громадян у державному управ­лінні, гласність.

Пріоритет прав людини при здійсненні виконавчої влади – одна з основних вимог побудови правової держави. Вся діяльність органів виконавчої влади повинна бути спрямована на благо народу, підвищення його рівня життя, дотримання соціальної справедливості та захисту інформаційних (як приклад) прав і свобод людини і громадянина.

Однією із складових адміністративно-правового статусу громадянина є гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, сумлінного виконання обов’язків та охорона (захист) їх з боку держави. Такими гарантіями в сфері виконавчої влади є право на звернення в органи державного управління, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб, право користування передбаченими законом пільгами тощо [17, C. 66].

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він у своїй діяльності керується Конституцією і законами України (Закон України «Про Кабінет Міністрів» [18]), актами Президента України. Кабінет Міністрів України очолює Прем’єр-міністр України.

Згідно з Конституцією, в Україні встановлено три організаційно-правові рівні органів виконавчої влади: вищий, центральний та місцевий. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Центральний рівень утворюють міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади, прирівняні до державних комітетів, та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Місцевий або територіальний рівень становлять органи виконавчої влади загальної компетенції – Рада Міністрів АРК, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади або перебувають у подвійному підпорядкуванні – центральному і місцевому органу виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. За Конституцією України [11] передбачено, що до складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади та забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Щодо центрального рівня, то окремо зазначимо про існування Міністерства інформаційної політики України [19], яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів.

Тобто, діяльність даного Міністерства спрямована на забезпечення реалізації інформаційних прав людини, право на доступ до інформації, як приклад, що проявляється в наданні достовірної інформації споживачам. Поширення інформації за межам України сприятиме розвитку позитивного іміджу нашої держави та зацікавленості інших країн у співробітництві з нею в різноманітних сферах, інформаційна не виняток, адже інформація нині відіграє дуже важливу роль і використовується не лише в мирних цілях, а як і засіб агресії (інформаційна війна Україна-Росія).

Окремо виділимо Міністерство внутрішніх справ України, одним із основних завдань якого є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина [20], а також забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів [21].

Щодо Міністерства екології та природних ресурсів України, то, незважаючи на те, що воно здійснює свої функції у сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, поводження з небезпечними відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також проведення державної екологічної експертизи [22], але одним із прав людини та громадянина, які закріплені Конституцією України та нормами інших нормативно-правових актів (наприклад, Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля [23]) є право на доступ до екологічної інформації, розпорядником якої і є дане Міністерство.

Продовжуючи здійснення аналізу організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, окремо зупинимося на Міністерстві оборони України. Одним із завдань Міністерства оборони України є: участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози національній безпеці України, як було зазначено вище, то інформаційна безпека є її складовою [24].

Міністерство юстиції спрямовує свою діяльність на забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, а також на  забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина у визначеній сфері [25].

Окремо виділяють апарат міністерства – організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань [26].

При Кабінеті Міністрів України створені тимчасові консультативно-дорадчі органи, зокрема Міжгалузева рада з питань розвитку електронного урядування. Основним завданням Ради є підготовка та подання Кабінетові Міністрів України пропозицій щодо проведення державної політики з питань розвитку електронного урядування та інтеграції України до глобального інформаційного простору [27].

Також варто наголосити на тому, що електронне урядування є одним з інструментів розвитку інформаційного суспільства, впровадження якого сприятиме створенню умов для відкритого і прозорого державного управління та забезпечення ефективного функціонування механізму захисту прав людини.

Електронне урядування – форма  організації державного управління,  яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для  формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян [28] та захисту їх прав в різних сферах суспільного життя.

У відповідності з нормою, яка закріплена в Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя [29].

Входження країни в інформаційне суспільство вимагає вирішення значної кількості завдань. Одним із найважливіших серед них є питання формування інформаційного простору, який є важливою ознакою суверенної і незалежної держави, полягає у зміцненні державності, збереженні інформаційного суверенітету та створенні умов для захисту й ефективного використання національних інформаційних ресурсів Для цього необхідно переглянути та доповнити чинне законодавство в цій галузі. Відсутність відповідної правової бази може призвести до втрати інформаційного суверенітету як важливого складника – національної безпеки держави (інформаційна, як її складова).

В областях і районах, містах Києві та Севастополі (тимчасово окупована Росією територія) виконавчу владу здійснюють місцеві державні адміністрації.

Незважаючи на суттєві зміни в організації діяльності органів державного управління, зміни в державній політиці, спрямовані на утвердження та забезпечення конституційних прав і свобод, кількість порушень невпинно зростає, що свідчить про незадовільну діяльність органів державного управління. Головним чинником, який знижує ефективність цієї діяльності, є відсутність чіткої системи планування роботи Кабінету Міністрів України та його органів, що призводить до неузгодженості між програмою діяльності уряду, планом роботи Кабінету Міністрів України та планами роботи центральних органів виконавчої влади. Така неузгодженість спричиняє зниження ефективності механізму забезпечення прав і свобод, а саме його правового елементу [30].

Судова влада реалізується в Україні виключно судами, які здійснюють правосуддя. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Система судів в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Крім системи судів загальної юрисдикції діють системи спеціалізованих судів – адміністративних та господарських. Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Розгляд актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України на відповідність Конституції України здійснює Конституційний Суд України [31, C. 100].

В Україні кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [11].

Відповідно до Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Для вирішення питань місцевого значення територіальні громади сіл та їх об’єднань, селищ і міст обирають сільські, селищні, міські ради та сільських, селищних міських голів. Для здійснення виконавчих функцій місцевого самоврядування, а також наданих державою окремих повноважень органів виконавчої влади сільські, селищні та міські ради утворюють власні виконавчі органи. Сільські, селищні, міські голови очолюють виконавчі органи відповідних рад та головують на засіданнях цих рад.

Для реалізації спільних інтересів територіальних громад обираються районні та обласні ради. Функції виконавчих органів районних та обласних рад виконують, відповідно, районні та обласні державні адміністрації.

Як і в районах та областях, виконавчими органами Київської та Севастопольської міських рад є відповідні міські державні адміністрації.

На рівні Автономної Республіки Крим діє представницький орган – Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Крім того, в АРК діє Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. На території АРК поряд з Конституцією України діє Конституція Автономної Республіки Крим, яка затверджується Верховною Радою України.

Значну роль щодо захисту прав людини відіграє прокуратура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням.  У державному механізмі України прокуратура виступає як самостійний інститут державного ладу, який реалізує покладені на нього Конституцією та законами України функції у взаємодії з іншими органами державної влади.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру», органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, із підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим [11; 32].

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України; регіональні прокуратури; місцеві прокуратури; військові прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура [32].

Отже, систему органів прокуратури становлять територіальні та спеціалізовані прокуратури. 

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність [33].

В результаті здійсненого дослідження, резюмуємо, що перш за все, організаційна структура механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складною та розгалуженою. До неї входять різноманітні органи, як колегіальні, так і одноособові. По-друге, законодавство України значною мірою врегульовує питання їх правового статуту, структури, порядку їх створення і основні функції та повноваження.

Проте, існує ще досить значна кількість проблем, які необхідно вирішити. Наприклад, відсутність уніфікованих термінів, які є ключовими в тій чи іншій сфері (наприклад, інформація, право на доступ до інформації чи право на інформацію або їх співвідношення та ін.) або існування колізій між існуючими дефініціями. Також окремо варто зазначити про відсутність чіткої системи планування роботи Кабінету Міністрів України та його органів, що призводить до неузгодженості між програмою діяльності уряду, планом роботи Кабінету Міністрів України та планами роботи центральних органів виконавчої влади.

Україною проголошено курс на створення інформаційного суспільства шляхом формування інформаційного простору для цього необхідно переглянути та доповнити чинне законодавство в цій галузі.

В цілому потрібно підкреслити, що з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, необхідно, щоб на всіх рівнях влади та кожною людиною та громадянином була усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини та відповідальність кожного за це.

Беззаперечно, надзвичайно важливо, щоб нові проекти нормативно-правових  актів,  які вносяться до парламенту, а також зміни, які пропонуються внести до чинного  законодавства, в жодному разі не звужували зміст та обсяг існуючих прав і свобод, як і передбачено в чинному законодавстві.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
6. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
7. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
8. Калюжний Р.А., Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64
9. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
10. Кириченко В.М., Куракін О.М. Теорія держави і права: модульний курс.: навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2010 — 264 с.
11. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
12. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. // Відомості Верховної Ради України.  — 2010. — № 14-15, № 16-17. — Ст.133
13. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17
14. Про комітети Верховної Ради України : Закон України від 04 квітня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 19. — Ст. 134
15. Шаптала Н. К. Конституційне право України : навч. посіб. / Н. К. Шаптала, Г. В.Задорожня. — Д. : ЛізуновПрес, 2012. — 470 c.
16. Про вибори Президента України : Закон України від 05 березня 1999 р. — Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 14. — Ст.81
17. Ославський М. І.  Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади : навч. посіб. / М. І. Ославський. — К. : Знання, 2009. — 216 c.
18. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 р. // Відомості Верховної Ради. — 2014. — № 13. — Ст.222
19. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mip.gov.ua/
20. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України : Постанова Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2014 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/401-2014-%D0%BF
21. Офіційний веб-сайт Міністерства Внутрішніх справ. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/47900
22. Офіційний веб-сайт Міністерства екології та природних ресурсів [Електронний ресурс]. — Режим доступу : України http://www.menr.gov.ua/
23. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 25 червня 1998 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_015
24. Офіційний веб-сайт Міністерства оборони. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.mil.gov.ua/
25. Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://minjust.gov.ua/ua
26. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України від 17 березня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 38. — Ст. 385
27. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування в Україні : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2250-2010-%D1%80
28. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09 січня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — Ст. 102.
29. Пушкар О. Роль органів державного управління у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян у контексті європейських традицій публічного управління / О. Пушкар // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2009/2009-01(1)/Pushkar.pdf
30. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. — К.: МАУП, 2004. — 272 с
31. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р. // Відомості Верховної Ради. — 2015. — № 2-3. — Ст. 12
32. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. — 2013. — № 27. — Ст. 282

27.   Про утворення Міжгалузевої ради з питань розвитку електронного урядування : Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 р. — № 4. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4-2009-%D0%BF