Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена нормативно-правовому забезпеченню реалізації основних аспектів аналітичної діяльності. Надано авторське бачення аспектів реалізації аналітичної діяльності та запропоновано. Проаналізовано законодавство України норми якого прямо чи опосередковано регулюють окремі аспекти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Здійснено детальний огляд кожного окремого нормативно-правового акту у цій сфері.

Ключові слова: інформація, аналітика, аналітична діяльність, інформаційні відносини, нормативно-правове забезпечення, правове регулювання.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ РЕАЛИЗАЦИИ ОСНОВНЫХ АСПЕКТОВ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. Статья посвящена нормативно-правовому обеспечению реализации основных аспектов аналитической деятельности. Предоставлено авторское видение аспектов реализации аналитической деятельности и предложено. Проанализировано законодательство Украины нормы которого прямо или косвенно регулируют отдельные аспекты аналитической деятельности в сфере информационных отношений. Осуществлен подробный обзор каждого отдельного нормативно-правового акта в этой сфере.

Ключевые слова: информация, аналитика, аналитическая деятельность, информационные отношения, нормативно-правовое обеспечение, правовое регулирование.

NORMATIVE AND LEGAL PROVISION OF IMPLEMENTATION OF THE MAIN ASPECTS OF ANALYTICAL ACTIVITY. The article is devoted to the normative-legal support for the implementation of the main aspects of analytical activity. The author’s vision of the aspects of the implementation of analytical activities is provided and suggested. The Ukrainian legislation is analyzed which rules directly or indirectly regulate certain aspects of analytical activity in the field of information relations. A detailed review of each individual legal act in this area has been carried out.

Key words: information, analytics, analytical activity, information relations, normative-legal support, legal regulation.

Загальна постановка проблеми. Складність нормативно-правового врегулювання аналітичної діяльності полягає у її специфіці, інтегральному характері проявів. З одного боку, аналітичну діяльність можна розглядати в аспекті діяльності наукової і науково-технічної. У такому випадку регламентація має відбуватися на засадах Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, містити положення про різні аспекти інновацій. З іншого — у зв’язку з тим, що зміст аналітичної діяльності полягає у роботі з інформацією, аналітична діяльність потрапляє у правове поле інформаційного законодавства. Ще один цікавий аспект. У зв’язку з тим, що аналітична/інформаційно-аналітична діяльність сама по собі виступає як елемент інформаційно-аналітичного забезпечення, то виникає замкнене імпліцитне коло: регламентуючи аналітичну діяльність, законодавець непрямим способом встановлює правові норми і приписи інформаційно-аналітичного забезпечення управлінської діяльності, включаючи власну.

У такий спосіб є сенс розглядати питання нормативно-правового забезпечення аналітичної діяльності в ракурсі діяльнісного підходу, тобто відштовхуючись від суб’єктно-об’єктних правовідносин, процедур і операцій, що супроводжують даний вид діяльності.

Аналіз публікацій.  Окремі аспекти правового регулювання аналітичної діяльності стали об’єктом наукового дослідження таких вчених, як С. Алексєєв, Ф. Брецко, В. Копєйчиков, В. Горшенєв, О. Зайчук, С. Лисенков, М. Марченко, Н. Оніщенко, П. Рабінович, О. Скакун та ін.

На рівні інформаційно-правових відносин окремі аспекти проблеми методологічних засад дослідження аналітичної діяльності у сфері інформаційного права відображені у працях В. Баскакова, В. Варенка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Є. Збінського, В. Кір’ян, Б. Кормича, П. Матвієнко, А. Новицького, О. Кохановської, В. Ліпкана, О. Логінова, О. Мандзюка, А. Марущака, В. Політило, Л. Рудник, О. Стоєцького, Я. Собківа, І. Сопілко, К. Татарникової, В. Цимбалюка, К. Череповського, О. Шепети та ін.

Однак комплексного дослідження нормативно-правового забезпечення реалізації основних аспектів аналітичної діяльності дотепер у вітчизняній науці здійснено не було.

Виклад основного матеріалу дослідження. Базуючись на принципах, закріплених у ст. 2 Закону України „Про інформацію”, нормативно-правове забезпечення реалізації аналітичної діяльності умовно можна розподілити по трьох аспектах:

–              гуманітарно-правовий: дотримання прав і свобод людини та громадянина, зокрема права на інформацію; регламентація принципів і основних засад доступу до інформації, розуміння поняття таємниці та її видів; формування, зберігання й оновлення інформаційних ресурсів, включаючи діяльність бібліотек, архівів тощо;

–              режимно-процесуальний: регламентація підстав доступу до інформації, що має обмеження у зв’язку із таємницею, організація заходів щодо виконання встановлених законами і підзаконними актами норм по роботі з відомостями й матеріалами, які кваліфікується як інформація з обмеженим доступом;

–              технічний: можливості використання в ході аналітичної діяльності певного обладнання і програмного забезпечення, технічні складові роботи з носіями інформації, охорона і захист інформації.

          Гуманітарно-правовий аспект здебільшого знаходиться у площині конституційного права і стосується усіх осіб, на яких розповсюджується юрисдикція Конституції України. Насамперед, це право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб — на свій вибір (ст. 34); недопущення збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32); гарантія судового права захисту спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації (ст. 32); право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації (ст. 32) [1].

Стаття 34 Конституції України оговорює, що „здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя” [1].

Пошук інформації може бути суттєво обмежений через функціонування режиму доступу до неї. Тому є необхідність детального розгляду цього поняття.

Поняття „вільний доступ до інформації” у тексті Конституції України закріплено у ст. 50, в якій ідеться про гарантії права вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Встановлено, що така інформація ніким не може бути засекречена [1].

Для особи, яка займається аналітичною діяльністю у сфері інформаційних відносин, положення Основного закону України є принципово важливими, оскільки вони чітко встановлюють права і гарантії людини і громадянина, а також обмеження, які можуть виникати, в тому числі й у професії аналітика. Фахівець повинен чітко уявляти межі дозволеного при збиранні інформації і наслідки, що тягнуть порушення цих меж.

У зв’язку із реалізацією права на інформацію, закріпленого Конституцією України, дещо суперечливими виглядають окремі положення ст. 16 Закону України „Про національний архівний фонд і архівні установи” (в редакції від 21.05.2015) в частині відмови в доступі до документів Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам [2]. Останні дорівнюються до неповнолітніх, осіб, визнаних судом недієздатними, та осіб, які грубо порушували порядок користування архівними документами. При цьому обґрунтування такої позиції законодавця в тексті не наводиться. Вважаємо, що тут є певне протиріччя із конституційними засадами гарантування прав на інформацію. Однак це означає, що в ситуації виконання аналітичної роботи на замовлення певної територіальної громади відповідний суб’єкт інформаційних відносин (чи експерт-аналітик, чи аналітичний центр) з метою уникнення непорозумінь з архівними установами у такий спосіб вимушений приховувати, що він виступає від імені територіальної громади. Це може вносити певний дисонанс в саму організацію аналітичної діяльності.

Таким чином, попри те, що основні положення інституту права на інформацію, віднайшли своє висвітлення у дисертаційних дослідженнях українських науковців, зокрема щодо конституційного права на інформацію в порівняльному аналізі [3], реалізації права на інформацію [4], конституційно-правового аспекту права доступу на інформацію [5], регулювання обмежень на екологічну інформацію [6]; у більш усталеному вигляді — в навчальних посібниках, зокрема за авторством А. І. Марущака [7] та ін., питання розгляду права на інформацію з метою здійснення аналітичної діяльності поки що залишається відкритим і регламентується на загальних підставах.

Окремим Законом в Україні регулюється доступ до публічної інформації. Встановлюються принципи доступу до інформації (ст. 4): прозорість та відкритість діяльності суб’єктів владних повноважень; вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом, рівноправності [8].

Статтею 5 вказаного Закону регламентуються шляхи забезпечення доступу до інформації, зокрема систематичне й оперативне оприлюднення інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в Інтернеті, на інформаційних стендах, будь-яким іншим способом, а також надання інформації за запитами на інформацію [8]. Дескрипторами даної правової норми виступають вказівки на темпоральні характеристики (систематичне й оперативне оприлюднення), а також на джерела поширення інформації. Разом із тим, не оговорюються такі характеристики, як повнота і об’єктивність інформації. Також вважаємо не доволі коректною формулу „будь-яким іншим способом”. Без деталізованого опису цього „іншого способу” створюються підстави для невиправданого розширення меж розповсюдження інформації, порушення деякою мірою етичних норм тощо. Тож, як нам здається, текст статті 5 Закону України „Про доступ до публічної інформації” потребує коригування.

Значна увага у законодавчих і підзаконних актах приділяється доступу до інформації про особу. У Законі України „Про доступ до публічної інформації” прописані суб’єктні правовідносини в здійсненні такого доступу і закріплені права особи, щодо якої збирається інформація, а також обов’язки розпорядників інформації. Встановлюються умови щодо обсягів інформації про особу (максимальна обмеженість і використання лише з метою та у спосіб, визначений законом), а також щодо термінів зберігання інформації („тривати не довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася”) [8].

Правова регламентація доступу до персональних даних також передбачена Законом України „Про захист персональних даних”. В аспекті здійснення аналітичної діяльності принципово важливими є положення статті 16 зазначеного Закону, за якими „доступ до персональних даних третій особі не надається, якщо зазначена особа відмовляється взяти на себе зобов’язання щодо забезпечення виконання вимог цього Закону або неспроможна їх забезпечити” [9]. Статтею 17 Закону України „Про захист персональних даних” оговорюється відстрочення або відмова у доступі до персональних даних, а статтею 18 — оскарження рішення про відстрочення або відмову в доступі до персональних даних. З економічної сторони, суттєвим є положення з приводу оплати доступу до персональних даних. Стаття 19 названого Закону встановлює, що безоплатним доступ до персональних даних є для самої особи, органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інші суб’єкти правовідносин, яким згідно із Законом надається право доступу до даного виду інформації і які звертаються із запитами про персональні дані, оплачують роботу, пов’язану із обробкою таких даних, консультування та організацію доступу до них. Статтею 24 передбачається гарантування державою захисту від незаконного доступу до персональних даних.

Глибинна наукова інтерпретація питань захисту персональних даних здійснена такими вченими, як О. А. Баранов [10], який досліджував взаємозв’язок прав людини із захистом персональних даних, В. М. Брижко [11], який висвітлив організаційно-правові питання захисту персональних даних та ін.

Є потреба звернутися ще одного законодавчого акта — Закону України „Про державну статистику” В ньому конкретне визначення доступу до інформації відсутнє, проте деталізовано описуються шляхи доступу до статистичної інформації. Зокрема передбачається використання таких ресурсів, як систематичні публікації у ЗМІ та друкованих виданнях, відповіді на запит, надання інформації державним органам та органам місцевого самоврядування. Оговорюється, що доступ до статистичної інформації може надаватися як юридичним, так і фізичним особам на підставах, обумовлених відповідними законами.

         Нормативно-правова регламентація окремих питань зберігання інформації, що має принципово важливе значення для аналітичної діяльності, здійснюється у законах України „Про бібліотеки і бібліотечну справу”, „Про національний архівний фонд і архівні установи”, „Про електронний документ та електронний документообіг”, „Про музеї та музейну справу” та ін.

Так, у ст. 11 Закону України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р. в редакції від 01.01.2015 р. зазначається, що бібліотеки України є складовою частиною інформаційної системи держави. Разом із тим, проведене нами дослідження тексту вказаного Закону виявило, що в ньому жодного разу не застосовуються терміни „аналіз”, „аналітика”, „аналітична діяльність”, „інформаційно-аналітичний”. По суті це є серйозним упущенням, яке потребує свого доопрацювання на законодавчому рівні. Насправді подібне положення спростовує абсолютно правильну концепцію щодо подвійного характеру діяльності бібліотек, архівів і музеїв, які, з одного боку, виступають невід’ємною складовою інформаційних ресурсів, на них покладається функція інформаційного забезпечення аналітичної діяльності, з іншого — розглядаються як окремі самостійні суб’єкти аналітичної діяльності. Тож, вважаємо, що Закон України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” потребує суттєвого доопрацювання у контексті відображення аналітичної / інформаційно-аналітичної діяльності.

Узагальнюючи огляд нормативних актів і визначаючи, у який спосіб може відбуватися доступ до інформації осіб, які здійснюють аналітичну діяльність, що саме слугує джерелами інформації, надамо перелік основних інформаційних ресурсів:

–     офіційна інформація, розміщена на сайтах органів державної влади та місцевого самоврядування;

–     публікації у засобах масової інформації та у друкованих виданнях;

–     інформація, що міститься у бібліотеках і архівах, музейних фондах;

–     відкрита статистична інформація;

–     медіаресурси;

–     бази і банки даних, що ведуться організаціями, установами, закладами, в окремих випадках — фізичними особами, експертами з певних питань;

–     офіційні запити до компетентних органів.

Не завжди доступ до інформації є безперешкодним, існує чітко внормований режим доступу. Він зумовлений закріпленим у ст. 20 Закону України „Про інформацію” особливим порядком доступу до інформації з урахуванням її розподілу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

У правовій науці зазначене питання дотримання доступу до інформації, відповідальності за порушення режиму доступу до неї викликало значний інтерес вчених через свою актуальність. Серед розмаїття наукових праць варто виділити дисертаційні дослідження А. М. Благодарного [12], О. С. Самойлової [13], Г. О. Шломи [14]. Завдяки цим розвідкам доволі ґрунтовно висвітлені різні адміністративно-правові й кримінально-правові аспекти розуміння поняття інформації з обмеженим доступом, юридичної відповідальності за порушення встановленого режиму роботи з інформацією. Для фахівців у сфері АД це важливо не лише для організації діяльності, а й для розуміння наслідків неправомірного поводження з інформацією.

Отже, насамперед слід звернутися до трактування термінологічного сполучення „доступ до державної таємниці”, що міститься у Законі України „Про державну таємницю”. Вказаним законодавчим актом ключове поняття описується таким чином: „надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, або ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, цією посадовою особою відповідно до її службових повноважень”. Виходячи з наведеного визначення, ознайомлення з інформацією, що містить державну таємницю, передбачено лише для певних категорій посадових осіб. Ступінь обізнаності в колі таких відомостей залежить від службових повноважень працівника.

Тож необхідно розрізняти поняття „доступ до державної таємниці” і „допуск до державної таємниці”. У вищезазначеному Законі останнє поняття трактується як „оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації”. У такий спосіб виникає логічний зв’язок: для того, щоб мати доступ, необхідно отримати допуск. Виходячи з цього, особи, які здійснюють аналітичну діяльність, мають право на доступ до інформації в обсягах і межах, а також в порядку, регламентованих чинним законодавством.

Особливий правовий режим регламентації встановлюється щодо таємної інформації.

У Законі України „Про інформацію” є лише фрагментарна вказівка на таємну й службову інформацію без надання їх визначення. У п. 3 ст. 21 даного Закону встановлюється тільки порядок віднесення інформації до вказаних категорій, а також порядок доступу до неї.

Аналіз текстів законодавчих актів засвідчує, що в активному вжитку знаходяться дві термінологічні сполуки — секретна інформація і таємна інформація.

У Законі України „Про державну таємницю” секретна інформація виступає як синонім державної таємниці, що відображено у визначенні ключових термінів в ст. 1: „Державна таємниця (далі також — секретна інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою”. Виходячи з такої логіки, секретна інформація є видом інформації таємної. Секретна інформація вирізняється ступенем таємності. Їй може надаватися гриф секретності, встановлюватися режим секретності за окремими категоріями. У названому Законі визначаються матеріальні носії секретної інформації, а також технічний захист секретної інформації.

Тлумачення таємної інформації надається у Законі України „Про доступ до публічної інформації”, за яким це „інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю”. Тож укладачі названого законодавчого акта виходять з класифікації видів таємниць, кожна з яких має свою сферу розповсюдження й передбачає обмежене коло осіб, обізнаних у такій таємниці. При цьому для фахівця у сфері аналітичної діяльності важливо розрізняти, що доступ до державної таємниці потребує наявності допусків, проведених за спеціально визначеними в законі процедурами. Доступ до інших таємниць регламентується або окремими законодавчими актами, або ж внутрішніми нормативами чи етичними (деонтологічними) нормами.

Так, інформація стосовно банківської таємниці регулюється ст. 1076 Цивільного кодексу України, а також статтями 60–62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Згідно з Цивільним кодексом такою інформацією є таємниця банківського рахунка, операції за рахунком і відомості про клієнта. Більш деталізовано цей вид інформації представлений у Законі України „Про банки і банківську діяльність”. По-перше, надається визначення банківської таємниці, згідно з яким — це „інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку”. По-друге, до зазначеного додається суттєвий перелік даних, які також потрапляють до категорії таємної інформації. Зокрема: 1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України; 2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; 3) фінансово-економічний стан клієнтів; 4) системи охорони банку та клієнтів; 5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності; 6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; 7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; 8) коди, що використовуються банками для захисту інформації. Сюди ж відноситься інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду.

Окреме місце в характеристиці інформації, що містить банківську таємницю, займають відомості, зібрані для використання з метою банківського нагляду або запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансуванню тероризму. Проте Законом оговорюється, що положення статті 60 не поширюються на ту інформацію, яка підлягає публікації. Перелік таких даних встановлюється Національним банком або додатково на власний розсуд самим банком. Це означає, що при здійсненні аналітичної діяльності фахівець повинен орієнтуватися на оприлюднені відомості і чітко розуміти, що саме потрапляє до інформації з обмеженим доступом у сфері банківської таємниці.

Не менш важливою є й обізнаність в особливостях роботи із комерційною таємницею. Її визначення міститься у ст. 505 Цивільного кодексу України: „Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію”. У тексті конкретизується, що комерційна таємниця може міститься у відомостях технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру.

У Цивільному кодексі комерційна таємниця розглядається в контексті прав інтелектуальної власності. Тож право на використання комерційної таємниці встановлюється особою, якій належать майнові права інтелектуальної власності. Саме ця особа може дозволяти застосовувати таку інформацію або ж перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці.

Суміжним із зазначеним вище поняттям є „ноу-хау”. Закон України „Про інвестиційну діяльність” відносить це запозичення до категорії інтелектуальних цінностей і тлумачить, як „сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих”. Тож аналітику при здійсненні ним професійної діяльності слід також мати на увазі, що досліджувана ним інформація повністю або частково може потрапляти до категорії „ноу-хау”, а значить, знаходиться в режимі правового регулювання.

Цивільно-правовий аспект визначення сутності поняття „інформація з обмеженим доступом”, комерційної і банківської таємниці, охорона авторських прав, відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять банківську або комерційну таємниці доволі плідно вивчалися вітчизняними науковцями. Серед досліджень, які можуть сформувати правову компоненту компетенцій аналітика, слід особливо виділити роботи щодо цивільно-правової охорони авторських прав в умовах розвитку інформаційних технологій [15], інформації з обмеженим доступом як об’єкту цивільних прав [16], цивільно-правового аспекту права на комерційну таємницю [17], кримінальної відповідальності за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю [18] та ін.

Окремою категорією інформації з обмеженим доступом є та, що зберігається в інформаційно-телекомунікаційних системах. Режим доступу до неї регламентується Законом України „Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, а також „Положенням про Адміністрацію Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України”, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 р.. Сам режим доступу трактується як „умови отримання користувачем можливості обробляти інформацію в системі та правила обробки цієї інформації” [19, 20].

Суттєвий сегмент інформації з обмеженим доступом складають окремі відомості, що належать до правничої діяльності й певних юридичних дій. Зокрема, сюди потрапляють передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України: таємниця спілкування (ст. 7, 14), таємниця листування (ст. 14), таємниця сповіді, таємниця нарадчої кімнати (ст. 224), таємниця наради суддів (ст. 367).

Стаття 22 Закону України „Про адвокатуру та адвокатську діяльність” закріплює поняття „адвокатської таємниці”: „будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності”.

У законодавстві передбачена й нотаріальна таємниця, визначення якої міститься у ст. 8 Закону України „Про нотаріат”: „сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса
заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті
майнові та немайнові права і обов’язки тощо”.

Статтями 226–228 Сімейного кодексу України встановлюється режим правового регулювання таємниці усиновлення. Таємниця розповсюджується на осіб, які перебувають на обліку тих, хто бажає усиновити дитину; усиновлювачів; на особу, яка була усиновлена; осіб, які у зв’язку з виконанням службової інформації володіють цими відомостями. Названим Кодексом закріплюється забезпечення вказаної таємниці.

Окремою категорією інформації з обмеженим доступом виступають медичні відомості. „Основами законодавства України про охорону здоров’я” передбачено право пацієнта на таємницю про стан здоров’я (ст. 39¹), а такожзакріплений обов’язок збереження лікарської таємниці (ст. 40). Окремо зауважено, що при використанні у науково-дослідній роботі інформації, що становить лікарську таємницю, має забезпечуватися анонімність пацієнта. Надаючи офіційне тлумачення окремих положень Закону України „Про інформацію”, Конституційний суд України визначає, що „медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом”.

Висновки. Отже, нормативно-правове забезпечення реалізації гуманітарно-правових аспектів адміністративної діяльності базується на широкому спектрі законодавчих актів (від Конституції України, кодексів, окремих законів), є багатоплановим і складає правові засади АД.

Література

1. 1.           Конституція України від 28.06.1996. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ show/ 254%D0%BA/ 96-%D0%B2%D1%80
2. 2.           Про Національний архівний фонд та архівні установи: Закон України від 24.12.1993 (редакція від 21.05.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: // http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 3814-12.
3. 3.           Кушакова Н.В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Н.В.Кушакова ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2003. — 243 арк.
4. 4.           Марценюк О.Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію [Текст] : автореф. дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / О.Г.Марценюк ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2009. — 22 с.
5. 5.           Нестеренко О.В. Право на доступ до інформації в Україні: конституційно-правовий аспект [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.В.Нестеренко ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2008. – 239 арк.
6. 6.           Дика Ю.В. Адміністративно-правові засади регулювання обмежень прав громадян на екологічну інформацію [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Ю.В.Дика ; Національний аграрний ун-т. — К., 2008. — 193 арк.
7. 7.           Марущак А.І. Інформаційне право: доступ до інформації [Текст] : навч. посіб. для студ. ВНЗ / А. І. Марущак. — К. : КНТ, 2007. — 531 с.
8. 8.           Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 (від 01.05.2015). — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2939-17.
9. 9.           Про захист персональних даних: Закон України від 01.06.2010 (редакція від 21.05.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2297-17
10. 10.      Баранов А.А. Права человека и защита персональных данных [Текст] / А. А. Баранов [и др]. — К. : Госкомитет связи и информатизации Украины, 2000. — 280 с.
11. 11.      Брижко В.М. Організаційно-правові питання захисту персональних даних [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / В.М.Брижко ; Науково-дослідний центр правової інформатики Академії правових наук України. — К., 2004. — 251 арк.
12. 12.       Благодарний А.М. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / А.М.Благодарний ; Національна академія Служби безпеки України. — К., 2006. — 200 арк.
13. 13.      Самойлова О.С. Кримінально-правова характеристика передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.С. Самойлова ; Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2006. — 229 с.
14. 14.  Шлома Г.О. Адміністративно-правове забезпечення службової таємниці в органах внутрішніх справ України : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Г.О.Шлома ; Дніпропетровський держ. ун-т внутрішніх справ. — Д., 2008. — 286 с.
15. 15.      Вашинець І.І. Цивільно-правова охорона авторських прав в умовах розвитку інформаційних технологій [Текст] : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / І.І. Ващинець ; НАН України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2006. — 179 с.
16. 16.      Кулініч О.С. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних прав : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.С. Кулініч ; Одеська національна юридична академія. — О., 2006. — 200 арк.
17. 17.       Носік Ю.В. Права на комерційну таємницю в Україні (цивільно-правовий аспект) : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ю.В. Носік ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2006. — 221 с.
18. 18.  Харламова С. О. Кримінальна відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / С. О. Харламова ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 221 с.
19. 19.      Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.

20. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

         Стаття присвячена поняттю діяльності в цілому, а також аналітичної діяльності зокрема. Автором надано визначення поняття діяльності, визначено групи цілей та відповідно до них основні завдання аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Запропоновано авторське бачення причин такого бурхливого розвитку аналітичної діяльності. Виокремлено методологічні, наукові, інноваційні, політичні, соціокультурні й освітньо-виховні, ментальні, економічні, регуляторні, а також прагматичні групи цілей аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Сформульовано характеристики цілей аналітичної діяльності. Робиться висновок, що цілі і завдання аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин характеризуються своєю багатогранністю, ієрархічністю, суб’єктною й об’єктною багатоплановістю. Всебічне їх усвідомлення відкриває широкі можливості для успішного здійснення управлінської діяльності в цій галузі, а також виявлення тих аспектів, що потребують свого правового регулювання.

Ключові слова: інформація, аналітика, аналітична діяльність, інформаційні відносини, цілі і завдання аналітичної діяльності, інформаційно-комунікативний простір, правове регулювання, фактори ускладнення інформаційно-комунікативного простору.

ЦЕЛИ И ЗАДАЧИ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В СФЕРЕ ИНФОРМАЦИОННЫХ ОТНОШЕНИЙ. Статья посвящена понятию деятельности в целом, а также аналитической деятельности в частности. Автором дано определение понятия деятельности, определены группы целей и в соответствии с ними основные задачи аналитической деятельности в сфере информационных отношений. Предложено авторское видение причин такого бурного развития аналитической деятельности. Выделены методологические, научные, инновационные, политические, социокультурные и образовательно-воспитательные, ментальные, экономические, регуляторные, а также прагматические группы целей аналитической деятельности в сфере информационных отношений. Сформулированы характеристики целей аналитической деятельности. Делается вывод, что цели и задачи аналитической деятельности в сфере информационных отношений характеризуются своей многогранностью, иерархичностью, субъектной и объектной многоплановостью. Всестороннее их осознание открывает широкие возможности для успешного осуществления управленческой деятельности в этой области, а также выявление тех аспектов, требующих своего правового регулирования.

Ключевые слова: информация, аналитика, аналитическая деятельность, информационные отношения, цели и задачи аналитической деятельности, информационно-коммуникативное пространство, правовое регулирование, факторы осложнения информационно-коммуникативного пространства.

GOALS AND TASKS OF ANALYTICAL ACTIVITY IN THE FIELD OF INFORMATION RELATIONS. The article is devoted to the concept of activity in general, as well as analytical activity in particular. The author gives the definition of the concept of activity, defines the groups of goals and, in accordance with them, the main tasks of analytical activity in the field of information relations. The author’s vision of the reasons for such a rapid development of analytical activity was proposed. Methodological, scientific, innovative, political, sociocultural and educational-educational, mental, economic, regulatory, and pragmatic groups of analytical goals in the field of information relations are singled out. The characteristics of the goals of analytical activity are formulated. It is concluded that the goals and objectives of analytical activities in the field of information relations are characterized by their multifacetedness, hierarchy, subjective and objectively multi-dimensionality. Comprehensively understanding of it opens wide opportunities for successful implementation of management activities in this area, as well as identification of those aspects that require their legal regulation.

Keywords: information, analytics, analytical activity, information relations, goals and tasks of analytical activity, information and communication space, legal regulation, factors of the information and communication space complication.

Загальна постановка проблеми. Поняття „діяльність” перебуває у полі зору філософів, психологів, соціологів, правознавців, проте, незважаючи на специфіку предмета, усі науковці сходяться на думці, що одним з головних критеріїв діяльності виступають її цілі. Тому виникає необхідність розглянути діяльність в цілому та проаналізувати цілі й завдання аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Це є важливим з ряду причин. По-перше, виявляється соціальна значущість аналітичної діяльності у зазначеній сфері, яка по факту є недооціненою ані суспільством, ані керівниками держави. По-друге, узагальнюються й конкретизуються напрями роботи. По-третє, виявляються ті резерви, які ще не повною мірою використовуються на практиці.

Аналіз публікацій.  Окремі аспекти аналітичної діяльності стали об’єктом наукового дослідження таких вчених, як С. Алексєєв, Ф. Брецко, В. Копєйчиков, В. Горшенєв, О. Зайчук, С. Лисенков, М. Марченко, Н. Оніщенко, П. Рабінович, О. Скакун та ін.

На рівні інформаційно-правових відносин окремі аспекти проблеми методологічних засад дослідження аналітичної діяльності у сфері інформаційного права відображені у працях В. Баскакова, В. Варенка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Є. Збінського, В. Кір’ян, Б. Кормича, П. Матвієнко, А. Новицького, О. Кохановської, В. Ліпкана, О. Логінова, О. Мандзюка, А. Марущака, В. Політило, Л. Рудник, О. Стоєцького, Я. Собківа, І. Сопілко, К. Татарникової, В. Цимбалюка, К. Череповського, О. Шепети та ін.

Однак комплексного дослідження цілей та завдань аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин дотепер у вітчизняній науці здійснено не було.

Виклад основного матеріалу дослідження. Ще в античній Греції філософ Арістотель відзначав, що, спостерігаючи за людиною, щодо неї можна робити висновки виключно з огляду на її вчинки, оскільки інакше неможливо зрозуміти, чим вона керувалась у своєму виборі. Арістотель вбачав у розумній діяльності призначення людини, вважав, що відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу буття найґрунтовніше з’ясовано в німецькій класичній філософії. Іммануїл Кант, потім Йоганн Фіхте роз’ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культури. Глибоко і ґрунтовно концепцію діяльності людини як основи предметного світу культури розробив Георг Гегель. Пізніше її прагнули усвідомити чимало філософів. Саме в діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена К’єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про символічно-знакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса Вебера і Толкотта Парсонса про соціальну дію тощо. І хоч кожен з філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на тому, що діяльність – засіб, умова, рушійна сила і джерело формування соціальності.

Дійсно, думка філософів абсолютно об’єктивна у тому, що людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно до власних потреб. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб’єкт, об’єктивна реальність, способом буття якої є людська діяльність.

Таким чином поняття „діяльність” поширене у соціальній філософії, використовується переважно як загально-наукова категорія. І якщо мова йде  про неживу природу поняття – воно має образне значення, натомість у науці про живу природу, воно визначається як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність – не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні „діяльність” є поняттям, що визначає будь-який прояв соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об’єктивного і суб’єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу в іншу природу – неорганічне тіло суспільної людини. Інша природа  – особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) – ні що інше, як культура, яка виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду – атрибуту соціальної системи.

Якщо ж ми ведемо мову про аналітичну діяльність, то вчені під нею розуміють сукупність дій на основі концепцій, методів, засобів, нормативно- методичних матеріалів для збору, накопичення, обробки та аналізу даних з метою обґрунтування та прийняття рішень [1,с.242].

І з огляду на тенденції розвитку світової інформаційної спільноти [2, с.96], можна стверджувати про стрімке збільшення ролі аналітичної діяльності у суспільному житті. Аналітики все більше і більше впливають на розвиток людства, а також на усі всі сфери його життя. Більшість розвинутих держав створюють аналітичні служби в органах державної влади, бізнес-структурах, політичних партіях тощо.

Серед причин такого бурхливого розвитку аналітичної діяльності виділимо:

–              систематичне об’єктивне зростання динамічності суспільних, економічних, політичних процесів в світовому масштабі з їх структуруванням, динамічним розвитком, але з непередбачливою поведінкою. Зрозуміло, що є необхідність дати оцінку цим процесам, що весь час змінюються;

–              в соціальному управлінні сучасна людина зіткнулася з проблемами, які потребують осмисленого вирішення. Ускладнення соціальних систем (а це – об’єктивний процес) веде до росту їх нестабільності, кризових явищ. Намагання уникнути втрат примушує управлінців шукати оптимальні рішення з мінімальними ризиками. Для цього й необхідний всебічний аналіз ситуації з наступними висновками, що дозволить досягти бажаного результату;

–              напружена динаміка росту соціальних процесів породжує величезні неконтрольовані, суперечливі потоки інформації, які потребують відповідного дослідження, аналізу, контролю, що без ефективних сучасних аналітичних технологій неможливо зробити [5, с.201];

–              зростання конкуренції, а іноді і конфронтації між державами за володіння зонами впливу, економічними важелями, природними ресурсами тощо. Аналітична діяльність дозволяє приймати такі управлінські рішення, які убезпечують від конфліктів, контролюють та прогнозують кризові явища. В сучасних умовах аналітична діяльність стає необхідною потребою суспільства, одним із найважливіших і найвпливовіших факторів стабільності і життєдіяльності будь-якої держави[3, с.163].

Одразу підкреслимо, що цілі і завдання аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин детермінуються суспільним характером і соціальним значенням аналітичної діяльності. Тому варто розглядати це питання у двох парадигмах: суспільній і управлінсько-організаційній. Обидва вони екстраполюються на питання правового регулювання аналітичної діяльності.

Розмежування парадигм, на наш погляд, необхідно для підтвердження гіпотези щодо ієрархії цілей в досліджуваній сфері.

З метою унаочнення цілей і завдань аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин представимо бачення класифікації у формі таблиці.

         Таблиця 1

Цілі і завдання аналітичної діяльності

у сфері інформаційних відносин (суспільна парадигма)

         Представлене у таблиці розмаїття цілей і завдань доводить широту охоплення й соціальну значущість аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин.

Окрім суспільної, нами пропонується виокремлювати управлінсько-організаційну парадигму, яка походить від першої і складає другу частину ієрархічної структури дерева цілей.

Таблиця 2

Цілі і завдання аналітичної діяльності

у сфері інформаційних відносин (управлінсько-організаційна парадигма)

Інтегративний сегмент перетинання суспільної та управлінсько-організаційної парадигм цілей і завдань аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин представлений групою бінарно-опозиційних характеристик цілей, а саме:

–       тактичні — стратегічні;

–       глобальні (регіональні) — локальні;

–       проміжні — кінцеві;

–       мінімальні — максимальні;

–       індивідуальні — групові;

–        конкретні — комплексні;

–       конструктивні — деструктивні.

Висновки. Узагальнюючи описане, можна констатувати, що цілі і завдання аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин характеризуються своєю багатогранністю, ієрархічністю, суб’єктною й об’єктною багатоплановістю. Всебічне їх усвідомлення відкриває широкі можливості для успішного здійснення управлінської діяльності в цій галузі, а також виявлення тих аспектів, що потребують свого правового регулювання.

Література

1. Сурмин Ю. П. Теория систем и системный анализ: Учеб. пособие. / Ю.П. Сурмин — К.: МАУП, 2003. — 368 с.
2. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
3. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
4. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
5. Варенко В.М. Інформаційно-аналітична діяльність: навч. посіб. / В. М. Варенко. — К. : Університет „Україна”, 2014. — 417 с.
6.  Худорожков И.В. К вопросу о формировании информационно-коммуникативного пространства // Гуманитарные исследования, 2012. — [Электрон. ресурс ]. — Режим доступа: http:// human.snauka.ru/ 2012/ 03/ 760
7. Глухарев Д.С. Информационно-коммуникативное пространство в теориях информационного общества / С. Д.Глухарев // Вестник Южно-Уральского государственного университета. Серия: социально-гуманитарные науки. — 2013, Т.13, № 2. — С. 133-135.

Політило Валерій Ярославович

здобувач Запорізького національного

університету

У статті розглянуто розвиток міжнародного податкового законодавства в історичному аспекті. Показано приклади організації податкового законодавства, що можуть бути реалізовані у вітчизняному законодавстві.

Ключові слова: податкове законодавство, історичний аспект, інформаційне забезпечення, інформаційні відносини.

В статье рассматривается развитие налогового законодательства в историческом аспекте. Показаны примеры организации налогового законодательства, которые могут быть реализованы в отечественном законодательстве.

Ключевые слова: налоговое законодательство, исторический аспект, информационное обеспечение, информационные отношения.

The article discusses the development of tax legislation in historical perspective. Shows an example of tax legislation that can be implemented in the domestic legislation.

Keywords: tax legislation,the historical aspect, information technology, information relations.

Актуальність даної роботи зумовлена необхідністю розробити нові шляхи удосконалення нормативно-правового регулювання права на доступ до податкової інформації, яка неможлива без звернення до міжнародного досвіду, а також до основних етапів його формування і розвитку. Зарубіжні країни пройшли еволюційний шлях розвитку своїх податкових систем та запровадили ефективні засоби та методи нормативно-правового регулювання на доступ до податкової інформації. В умовах сучасного рівня світової глобалізації розвиток нашої держави не може відбуватися автономно від інших країн. Тому для ефективного функціонування і розвитку інформаційних відносин з метою забезпечення конституційного права громадян на інформацію та доступу до публічної інформації необхідно враховувати норми міжнародного та європейського права.

Здебільшого порушена проблематика в юридичній доктрині розглядається у контексті окреслення деяких аспектів інформаційної безпеки України, зокрема такими дослідниками, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, О. В. Стоєцький, А. В. Тунік, К. Г. Татарникова, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна, В. І. Ярочкін тощо.

Системне дослідження різних аспектів інформаційної проблематики здійснено представниками наукової школи В. А. Ліпкана [1-7].

Метою написання статті є вивчення міжнародного досвіду регулювання права на доступ до податкової інформації.

Задля цього поставлені такі завдання:

-       виокремити основні етапи формування міжнародно-правового регулювання права на доступ до податкової інформації;

-       дослідити особливості генезису податкового законодавства окремих зарубіжних країн;

-       розкрити позитивні риси міжнародного податкового законодавства;

-       визначити принципи функціонування міжнародного законодавства у сфері податкової інформації.

Складний процес розвитку права на доступ до податкової інформації у різних країнах пройшов тернистий історичний шлях, з якого можна виділити такі основні стадії формування права на доступ до неї: розвиток у межах свободи слова; практичне втілення нормативно-правових документів, що спрямовані на правомірне гарантування доступу людини і громадянина на доступ до податкової інформації.

Аналіз світового розвитку зазначеної теми в історичному аспекті дозволяє визначити, що перший випадок у міжнародній практиці, який свідчить про прагнення надати достовірну інформацію про діяльність влади у цій сфері, відносять до періоду правління китайського імператора Тайцзун (627–649 рр.).

Під час свого правління імператор запровадив «імператорський цензорат» – особливу групу високоосвічених «учених чиновників», які мали за обов’язок вести облік розпоряджень та листування чиновників, надавати необхідну інформацію громадянам, критикувати уряд і навіть самого імператора. Також цензорат імператора доповідав про факти несумлінного ставлення до громадян країни. Можна припустити, що за відсутності засобів масової інформації цензорат у Китаї певною мірою виконував роль преси. Імператор Тайцзун вирішив створити «імператорський цензорат», оскільки зрозумів, що для здійснення ефективного управління досить важливо надати можливість громадянам право доступу до інформації.

На території Київської Русі поінформованість спільноти забезпечувалась на відкритих зібраннях, де збирались громадяни. Ця традиція формувалась поступово – від зародження і формування свободи слова до права доступу до інформації, оскільки люди розуміли, що більшість відомостей держава зберігає у таємниці.

У європейських країнах окремі складові права на доступ до інформації формуються у вигляді різних видів доступу стосовно реалізації цього питання у XVIII столітті, а в цілому право доступу до інформації виділяються у ХХ столітті з принципу відкритості та свободи слова і друку.

Зазначимо, що перші спроби законодавчого закріплення права доступу до інформації у світовому контексті здійснюються:

- у Швеції у 1766 році з прийняттям Закону про свободу слова і друку відповідно до якого був передбачений вільний доступ громадян до нетаємних документів та до державних видатків;

- у 1776 році в Декларації прав Вірджинії та у 1780 році у Декларації про права штату Масачусетс проголошувалось право громадян бути поінформованими про дії влади: «оскільки вся влада походить від народу, то окремі посадові особи й агенти уряду, яким доручається будь-яка влада, чи то законодавча, чи то виконавча або судова, є його представниками та повіреними, тому зобов’язані в будь-який час звітувати» [8, с. 22]. Окремі аспекти права бути проінформованим про дії влади були включені й до Конституції США 1787 р., зокрема, в останній були проголошені такі способи інформування громадян, як публікація журналів про засідання парламенту США та звітів про надходження і витрачання усіх державних коштів;

- у 1789 році французька влада закріплює права людини і громадянина на доступ до інформації у Декларації прав людини і громадянина. Ця Декларація і Конституція Франції 1791 року стали прикладом для наслідування в багатьох європейських країнах, у якій містилось положення, відповідно до якого обговорення, що відбувались у парламенті, могли бути опубліковані. Конституція Франції не проголошувала право громадянина вимагати звіту від посадових осіб, проте вона встановлювала, що вищі органи державної влади зобов’язані інформувати громадян про свою діяльність. Згідно зі ст. 64 Конституції Франції  «звіти про хід засідання (ради старійшин та ради п’ятиста) мали оприлюднюватися. Звітувати про свою діяльність повинні також урядові установи» [8, с. 56]. Статті 308, 310 передбачали, що детальні списки всіх витрат, що були здійснені міністрами, а також всі надходження від податків та державних доходів мали публікуватися на початку кожного року. Опублікуванню підлягали також списки витрат окремих департаментів, витрати трибуналів, адміністрацій для розвитку науки та на громадські інституції, а також оприлюдненню підлягали звіти про витрати бюджету. Відповідно до ст. 57 встановлювалось, що всі витрати міністрів мають оприлюднюватися [8, с. 58];

- у 1791 році у Конституції Польщі дещо опосередковано, але надавались гарантії «вільному польському народу щодо права нагляду за будь-якою виконавчою владою» [8, с. 42];

- у 1814 році у Конституції Норвегії було зазначено, що парламентські дебати мали публікуватися в пресі, за винятком випадків, коли парламент більшістю голосів ухвалить рішення про заборону публікації цих відомостей;

- у 1826 році Конституція Португалії закріплювала положення, що забороняли цензуру в питаннях надання інформації громадянам;

- у 1831 році Конституція Бельгії проголошує свободу слова і друку, звичайно, що з певними обмеженнями передбаченими законом;

- у 1848 році Конституція Нідерландів і Конституція Швейцарії гарантували право доступу громадянина до прибутків та видатків чиновників;

- у 1850 році Конституції Пруссії були передбачені публічні засідання парламентів, хоча, звісно, таємні засідання становили виняток [8].

Отже, поступово у нормативно-правових актах європейських країн закріплюється принцип публічності, відкритості влади, а також надання права доступу до інформації загалом та окремих її видів громадянам.

У ХХ столітті на міжнародному рівні питання доступу людини і громадянина до інформації стає одним із фундаментальних питань та набуває таких рис: право людини на доступ до інформації визнається одним із фундаментальних прав у зв’язку із розвитком національних демократій та продовженням процесу прийняття законів щодо доступу до інформації та розширення їх змісту.

Загальна декларація прав людини є основним загальноприйнятим документом проголошення прав людини, обов’язковим для виконання всіма країнами-учасницями. Згідно зі ст. 19 Декларації прав людини гарантується право на свободу вираження поглядів, а також право на доступ до інформації, зокрема: «Кожний має право на свободу думки і вираження, це право включає також право вільно виражати думки та збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки через засоби масової інформації, незважаючи на кордони» [9]. Водночас зазначено, що можуть бути накладені обмеження у випадках, визначених ст. 29 Загальної декларації, якщо «…це встановлено законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» [9].

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права також гарантує доступ до інформації: «Кожен повинен мати право на свободу думки і слова. Це право включає свободу збирати, отримувати і поширювати інформацію та думки різних видів усно, письмово чи друком, незважаючи на кордони» [10].

У ХХ столітті доступ до інформації також визначається такими документами, як: Конвенція з прав людини, регіональні системи захисту прав людини, Американська конвенція з прав людини (ст. 13) та Хартії прав людини та народів Африки (ст. 9), а Парламентська Асамблея Ради Європи схвалила Рекомендації від 1979 року, що адресовані Раді Міністрів. У рекомендаціях, зазначено, що необхідно створити вільний доступ до урядових документів і реалізувати право на отримання інформації.

1 серпня 1975 року був ухвалений Заключний акт Конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), який підтвердив усі зобов’язання, які були зазначені в Загальній декларації та Міжнародних пактах з прав людини. Новим елементом у цьому документі є створення механізмів співпраці країн на практичному рівні щодо скасування будь-яких бар’єрів та обмежень вільного обігу інформації між суспільствами.

Зважаючи на зазначене вище, слід виокремити такі основні принципи міжнародного законодавства про свободу податкової інформації:

- принцип максимального оприлюднення (В основі принципу максимального оприлюднення зобов’язання держави оприлюднювати інформацію. Якщо державна влада намагається заборонити доступ до інформації, вона повинна нести відповідальність щодо обґрунтування відмови на кожному етапі розгляду справи. Тобто, державна влада повинна довести, що інформація, яку вона хоче приховати, підпадає під сферу режиму винятків);

- обов’язок публікувати (публічні органи повинні бути зобов’язаними публікувати основну інформацію. Закон має встановлювати як загальний обов’язок публікувати інформацію, так і її основні категорії, що підлягають опублікуванню. Публічні органи повинні принаймні бути зобов’язаними опублікувати такі категорії інформації: оперативна інформація про те, як публічна адміністрація функціонує, включаючи кошти, цілі, перевірені рахунки, стандарти, досягнення тощо, особливо якщо орган надає безпосередні послуги суспільству; інформація на будь-які запити, скарги чи інші безпосередні дії, які члени суспільства можуть здійснити щодо цієї публічної адміністрації; інструкції стосовно процедур, через які члени суспільства можуть втрутитися в основну політику чи вносити законодавчі пропозиції; визначення типів інформації, якими володіє ця інституція, і форми, у яких ця інформація зберігається; зміст будь-яких адміністративних чи політичних рішень, що впливають на суспільство, разом із причинами прийняття подібних рішень і матеріали щодо обґрунтування їх необхідності);

- стимулювання відкритого уряду (публічні органи повинні активно сприяти відкритому уряду. Інформування громадян про їхні права і сприяння культурі відкритості уряду є головним, що має на меті здійснення законодавства про свободу інформації);

- обмежена сфера винятків (винятки повинні бути зрозумілими, описуватися вузько і підлягати суворому контролю стосовно категорій шкоди і суспільних інтересів. Відмова державних органів оприлюднити інформацію є невиправданою, якщо вони не можуть довести, що інформація пройшла “трискладовий тест”, який містить такі вимоги: інформація повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом; оприлюднення інформації повинно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації);

- процедура отримання доступу (запити стосовно надання інформації повинні опрацьовуватися швидко і справедливо, а перегляд відмов має бути доступним і незалежним. Процес прийняття рішень стосовно інформаційних запитів повинен здійснюватися на трьох різних рівнях: на рівні публічного органу; апеляції до незалежного адміністративного органу; апеляції до суду);

- кошти (надмірна вартість не повинна перешкоджати особам подавати інформаційні запити. Кошти, які отримують публічні органи за надання доступу до інформації, не повинні бути настільки високими, щоб стримувати потенційних заявників);

- відкриті засідання (засідання публічних органів повинні бути відкритими для громадськості);

- оприлюднення створює прецедент (закони, що суперечать принципу максимального оприлюднення, повинні бути змінені або скасовані);

- захист інформаторів (особи, які передають інформацію про правопорушення (інформатори), повинні бути захищеними).

На зламі ХХ-ХХІ ст. право на доступ до інформації здобуло законодавче визнання у посткомуністичних країнах, а також у низці країн Африки та Азії. Закони про доступ до інформації було прийнято в Албанії (1999 р.), Болгарії (2000 р.), Боснії та Герцеговині (2000 р.), Польщі (2001 р.), ПАР (2000 р.) тощо. Серед країн колишнього Радянського Союзу спеціальні закони, що регулюють порядок реалізації та захисту права на доступ до інформації, ухвалено в Латвії, Литві, Естонії, Вірменії, Молдові, Азербайджані, Узбекистані.

Комітет Міністрів Ради Європи у 2002 році прийняв детальну Рекомендацію стосовно доступу до офіційних документів, у якій проголошено загальний принцип доступу до офіційних документів: «Країни-учасниці повинні забезпечити право особи на доступ за запитом до офіційних документів, що належать органам державної влади» [11]. Цей принцип повинен застосовуватися в усіх без винятку випадках, без дискримінації на будь-якій основі, у тому числі на основі національності особи.

Рекомендація містить перелік можливих обмежень доступу до офіційних документів, так країни-учасниці можуть обмежувати право на доступ до офіційних документів. Ці обмеження повинні бути чітко визначені законом, служити розвитку демократичного суспільства та відповідати меті захисту. Обмеження допускається стосовно інформації про національну безпеку, оборону та міжнародні відносини; громадську безпеку; запобігання, розслідування та переслідування злочинної діяльності; особисте життя та інші законні особисті інтереси; громадські чи приватні комерційні та інші економічні інтереси; рівність сторін судового процесу; екологічну безпеку; інспекцію, контроль та нагляд органів державної влади; економічну, грошову та валютну політику держави; конфіденційність нарад органів державної влади під час внутрішньої підготовки питання. У доступі до офіційного документа може бути відмовлено, якщо оприлюднення інформації, що в ньому міститься, може зашкодити або, скоріше за все, зашкодить інтересам, зазначеним у п. 1, якщо тільки користь від оприлюднення не переважає потенційної шкоди. Рада Європи рекомендувала всім країнам-учасницям керуватися цими принципами як у законодавчій діяльності, так і застосовувати їх на практиці.

Отже, в сучасній доктрині податкового права слід звернути особливу увагу на зв’язок між дотриманням права на доступ до податкової інформації та якістю законодавства в цій сфері. Ухвалення спеціальних законодавчих гарантій щодо права на доступ до податкової інформації повинно суттєво поліпшити ситуацію з його забезпеченням. Водночас, навіть активний розвиток міжнародного права у цій сфері дозволяє констатувати недосконалість міжнародного законодавства щодо доступу до податкової інформації.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. —К. : КНТ, 2006. — 280 с.
2.  Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
6. Ліпкан В.А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 360 с.
7. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.
8. Світове законодавство у сфері доступу до інформації: документи у вигляді цитат[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.narod.ru/books/freedom_info_principles.html
9. Загальна декларація прав людини: прийнята і проголошена в Резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 груд. 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015
10. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: прийнято16 груд. 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Док. ООН А/RES/2200 А(XXI) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_043
11. Рада Європи. Комітет міністрів Рекомендація Rec(2002) «Про доступ до офіційних документів»: ухвалена Комітетом міністрів 21 лют.2002 р. на 784-му засіданні заступників міністрів) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.coe.kiev.ua/docs/km/r(2002)2.htm

Юлія Євгенівна Максименко,

кандидат юридичних наук,

голова Інституту інформаційного права ГОСЛ

 УДК 354.42/.44

Інформатизація усіх сфер життєдіяльності суспільства та функціонування органів державної влади сприяла появі та розвитку інформаційних правовідносин.

Нині інформаційна галузь законодавства є найбільш динамічною щодо інших галузей законодавства, що обумовлено активним впровадженням інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку в життя людей та становленням інформаційного суспільства в Україні.

Інформаційне суспільство має безсумнівні позитивні наслідки, зокрема пришвидшилася передача інформації значного обсягу, прискорилась її обробка та впровадження.

Інтенсивність змін в інформаційній сфері сприяє необхідності особливої уваги наукової спільноти дослідженню відповідності чинного інформаційного законодавства стану інформаційних відносин в Україні, що і обумовило актуальність порушеної теми.

Метою даної наукової статті є окреслення стану та перспектив нормативно-правового регулювання інформаційних відносин.

Задля досягнення поставленої мети слід вирішити такі завдання:

-       проаналізувати стан нормативно-правового регулювання інформаційних відносин;

-       виокремити основні недоліки нормативно-правового регулювання інформаційних відносин;

-       визначити основні шляхи удосконалення нормативно-правового регулювання інформаційних відносин.

Зазначимо, що порушена проблематика у межах окремих аспектів в юридичній науці розглядається такими вченими: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета тощо.

Ухвалення інформаційних нормативно-правових актів здійснюється на тлі широкомасштабної правової реформи у зв’язку з демократичними перетвореннями в країні, а також беручи до уваги проголошений євроінтеграційний зовнішньополітичний курс.

Слід зауважити, що поряд з позитивними наслідками, становлення інформаційного суспільства має і ряд негативних аспектів: протизаконний збір і використання інформації, несанкціонований доступ до інформаційних ресурсів, незаконне копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій обробки інформації, запуск програм-вірусів, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю тощо. Це лише деякі з інформаційних правопорушень, перелік яких доволі активно змінюється та розширюється.

Зважаючи на здебільшого транснаціональний характер інформаційних правопорушень, мінімізація їх шкідливих наслідків потребує серйозної міжнародної співпраці. Саме тому левова частка інформаційного законодавства ґрунтується на європейських стандартах, загальновизнаних міжнародних інформаційних нормативно-правових актах, правових документах, що ухвалюються впливовими регіональними та глобальними правоохоронними організаціями.

Водночас з огляду на прагнення України інтегруватися до розвинених європейських країн та адаптації чинного вітчизняного законодавства до європейських стандартів, значна низка нормативно-правових актів ухвалюється за досить обмежений проміжок часу. Внаслідок цього стихійного оперативного законодавчого процесу більшість інформаційних нормативно-правових актів мають винятково декларативний характер.

Ще Шарль Луї де Монтеск’є відстоював позицію, що закони держави — не продукт довільної діяльності законодавців, не проста проекція природних законів, що випливають із розумної природи людини, а результат закономірного впливу різних факторів суспільного розвитку на законодавчий процес, на які має зважати законодавець.

Ці закони мають бути в тісному взаємозв’язку з особливостями народу, для якого вони встановлені, що тільки у надзвичайно рідкісних випадках закони одного народу можуть стати придатними як закони для іншого народу. До того ж закони мають відповідати фізико-географічним особливостям держави (її кліматові, якості її ґрунтів, її стану, її розмірам тощо). Вони мають також перебувати у певних відносинах одне з одним, із цілями законодавця, зі станом речей, на які вони спираються.

Отже, у процесі імплементації норм міжнародного права та норм права Європейського Союзу, необхідно брати до уваги як особливості народу, що проживає в межах відповідної території (національну культуру, менталітет, психологію, ідеологію, традиції, звичаї, історичний досвід тощо), так і особливості держави (геополітичне положення, геостратегічні інтереси, економічний, науково-технічний потенціали, рівень розвитку державно-правових інституцій та ін.).

Незважаючи на необхідність адекватного нормативно-правового регулювання інформаційних відносин на сучасному етапі, можна стверджувати, що в Україні відсутнє дійсно ефективне законодавство у цій сфері.

На цю обставину також звертають увагу А. Гевлич та В. Селіванов, зазначаючи: «…слід відверто визнати, що наша країна ще значно відстає від розвинених країн у галузі не тільки інформаційних технологій, а й наукового та ефективного законодавчого забезпечення існуючих інформаційних відносин»[1, с. 10].

Так, Ю. С. Шемшученко до недоліків законодавства України відносить: 1) його безсистемний розвиток; 2) внутрішню суперечливість при регулюванні тих чи інших суспільних відносин; 3) неврегульованість багатьох суспільних відносин; 4) диспропорції у співвідношенні між законами і підзаконними актами на користь останніх; 5) недостатню наукову обґрунтованість, декларативність та безадресність законодавчих актів; 6) відсутність у цих актах механізмів їх реалізації [2, с. 36].

Нормативно-правову базу у інформаційній сфері становлять нормативно-правові акти різної юрисдикції – Конституція, закони, постанови, укази, розпорядження та ін. До інформаційного законодавства України належать й міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права.

Нині нараховують значну кількість інформаційних нормативно-правових актів. При чому щорічно кількість на відміну від якості цих правових документів зростає.

Водночас, як вірно зауважує В. С. Цимбалюк, «ситуаційний підхід до формування інформаційного законодавства України, з позицій когнітивного (пізнавального) аспекту, спричинив низку проблем щодо правового регулювання інформаційних відносин, зокрема такі.

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що викликає суперечливе тлумачення для застосування норм в практиці.

2. Оскільки різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались у різний час, без погодження понятійного апарату, вони містять низку термінів, які не достатньо коректні, не викликають відповідної інформаційної рефлексії або взагалі не мають чіткого визначення свого змісту. Термінологічні неточності, різне тлумачення однакових за назвою та формою понять і категорій призводить до неоднозначного розуміння їх і застосування на практиці. Наприклад, щодо інформаційних відносин назвемо такі: «таємна інформація» і «таємниця», «документ» і «документована інформація», «майно», «власність», «володіння», «інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт суспільних відносин» та «учасники суспільних відносин», «система інформаційних відносин» тощо.

3. Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин ускладнює пошук їх, аналіз та узгодження для практичного застосування.

4. Спостерігається розбіжність у розумінні структури і складу системи законодавства у сфері інформаційних відносин та підходи до формування їх. Нерідко в окремих законах до системи законодавства включають норми, виражені в підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці правозастосування деякими учасниками суспільних відносин колізію норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта.

5. Нові правові акти у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені концептуально з прийняти ми раніше, що призводить до правового хаосу» [3, с. 110].

Аналіз навіть базових інформаційних нормативно-правових актів дозволяє зробити ряд висновків.

Нормативно-правове регулювання суспільних відносин у сфері прав та свобод людини та громадянина де-юре відповідає міжнародним і європейським стандартам та здійснюється за допомогою такого виду нормативно-правового акту, як закон України. Водночас де-факто рівень забезпечення інформаційних прав і свобод, зокрема права на доступ до інформації, на захист персональних даних тощо є незадовільним. Так, Г. О. Шлома стверджує: «… органи влади фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування», причому масштаби застосування цих обмежувальних грифів досить великі та застосовуються переважно Президентом України і Кабінетом Міністрів України» [4, с. 158].

На відміну від цього нормативно-правове регулювання суспільних відносин, що пов’язані з захистом інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, здійснюється переважно підзаконними нормативно-правовими актами і потребує узгодження з європейськими стандартами. Чітко простежується кількісний пріоритет нормативно-правових актів, спрямованих на врегулювання саме цих інформаційних відносин.

Особливістю нормативно-правового регулювання інформаційних відносин України є наявність значної кількості неузгоджених один з одним нормативно-правових актів різної юридичної сили, а також невідповідність нормам чинної Конституції. Причому деякі з найважливіших інформаційних правовідносин, зокрема Інтернет-відносини, урегульовано підзаконними нормативно-правовими актами.

Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без конкретного механізму та порядку їх реалізації, внаслідок чого спостерігається високий рівень порушень.

До того, інформаційному законодавству притаманна наявність численних бланкетних норм права, абстрактних, суб’єктивних, технічних понять, що потребують офіційного роз’яснення або чіткого закріплення дефініцій у відповідних НПА.

На стан нормативно-правового регулювання інформаційних відносин негативно впливає і відсутність закріплення фундаментальних, базових понять, що інтенсивно застосовуються законодавцем в НПА

Даний аналіз сприяє обумовлює необхідність зробити висновок про неефективність чинного нормативно-правового регулювання інформаційних відносин та необхідність удосконалення вітчизняного інформаційного законодавства.

Дослідження науково-практичної літератури, дозволяє автору виокремити два основні підходи щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин в України, а саме:

- прийняття Інформаційного кодексу України шляхом кодифікації чинного національного інформаційного законодавства;

- прийняття ієрархії нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері інформаційної безпеки: Стратегія національної безпеки – Доктрина інформаційної безпеки – відповідні Програми.

Щодо першого підходу, то цей напрям підтримується більшістю науковців. Водночас винятково представники наукової школи В. А. Ліпкана не лише зауважують про необхідність систематизації інформаційного законодавства, а й визначають конкретні принципи, етапи, порядок та механізм цього процесу [5-10]. Зокрема вказується про необхідність системного підходу до процесу кодифікації, а саме необхідності проведення інкорпорації та консолідації як етапів кодифікації інформаційного законодавства.

Щодо другого підходу, то ще в 2007 році ми пропонували, беручи до уваги довготривалість кодифікаційного процесу та нагальної потреби удосконалення нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин в Україні, прийняття Доктрини інформаційної безпеки України, а вже зрештою — Інформаційного кодексу України.

До того ж ми чітко визначили структуру проекту цього документа, який збігається з основними структурними частинами ухваленої Доктрини інформаційної безпеки України у 2009 році Указом Президента України [11].

На стан удосконалення інформаційних відносин також позитивно вплинуло ухвалення і інших нормативно-правових актів: Закону України Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», Указу Президента України «Про Стратегію національної безпеки України», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні» тощо.

Зважаючи на вищезазначені вважаємо за доцільне визначити такі основні напрями удосконалення нормативно-правового регулювання інформаційних відносин:

-       здійснити моніторинг відповідності норм між інформаційними підзаконними нормативно-правовими актами та законами;

-       розробити нормативно-правові акти щодо регулювання Інтернет-відносин;

-       розробити адекватну стратегію та концепцію реформування інформаційного законодавства;

-       залучити науковців та провідних ІТ-співробітників до розробки інформаційних нормативно-правових актів;

-       уніфікувати основні інформаційні дефініції тощо.

Ключові слова: інформаційні відносини, нормативно-правове регулювання інформаційних відносин, удосконалення нормативно-правового регулювання інформаційних відносин

Стаття присвячена окресленню стану та перспектив нормативно-правового регулювання інформаційних відносин в Україні. Зокрема аналізується стан чинних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні правовідносини, виокремлюються основні недоліки вітчизняного нормативно-правового регулювання інформаційних відносин, пропонуються деякі напрями удосконалення нормативно-правового регулювання інформаційних відносин.

Статья посвящена обрисовке состояния и перспектив нормативно-правового регулирования информационных отношений в Украине. В частности анализируется состояние действующих нормативно-правовых актов, регулирующих информационные правоотношения, выделяются основные недостатки отечественного нормативно-правового регулирования информационных отношений, предлагаются некоторые направления совершенствования нормативно-правового регулирования информационных отношений.

The article is devoted to outlining the status and prospects of the legal regulation of information relations in Ukraine. In particular, the condition of the existing legal acts regulating legal information, distinguishes the major shortcomings of the domestic legal regulation of information relationships, there are some areas improving the legal regulation of information relations.

Література

1. Гевлич В. Державна політика України у сфері захисту персональних даних: міжнародно-правовий аспект/ В. Гевлич, В. Селіванов // Право України. — 2006. — № 1. — С. 9-15.
2. Шемшученко Ю. С. Теоретичні засади концепції розвитку законодавства України // Концепція розвитку законодавства України: [Матеріали наук.-практ. конф.] / За ред. В.Ф.Опришка. – К. , 1996. – С.42.
3. Основи інформаційного права України : [Навч. посіб.] \ [В.С. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Грищенко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника]. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
4. Шлома Г.О. Місце інституту службової таємниці в діяльності державних органів України / Г. О. Шлома // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Гол. ред. В. Л. Ординський. – Львів, 2006. – Вип. 3. – С. 157–168.
5. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / К. П. Череповський. —Запоріжжя, 2013. — 19 с.
6. Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України»: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / М. І. Дімчогло. —К., 2012. — 19 с.
7. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
8. Ліпкан В.А. систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред.. В. А. Ліпкана. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. – 304 с.
9. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [Моногр.] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
10. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [Моногр.] / В. А. Ліпкан, В. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 389 с.
11. Про Доктрину інформаційної безпеки України: Указ Президента України // Офіційний вісник України. — 2009. — № 52. — Ст. 1783.

GLOBAL ORGANIZATION OF ALLIED LEADERSHIP

ACADEMY OF OPEN SOCIETY SECURITY

В. А. ЛІПКАН, В. А. ЗАЛІЗНЯК

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

Київ — 2012

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Л 613Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с. ISBN 978-966-2439-37-3

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам систематизації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: „інформація”, „інформаційне законодавство”, „правове регулювання інформаційних відносин в Україні”, „систематизація інформаційного законодавства”. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство. Обґрунтовано позицію, що Доктрина інформаційної безпеки України виступає системоутворювальним документом у сфері нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин, дороговказом систематизації інформаційного законодавства України.

З метою подальшого вдосконалення національного інформаційного законодавства та практики його застосування надано пропозиції щодо структури Інформаційного кодексу України та етапів проведення систематизації вітчизняного інформаційного законодавства.

Монографія стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем систематизації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Констатовано, що сучасний стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами, одним із інструментів яких є прийняття Інформаційного кодексу України. Такий стан зумовлено тим, що в інформаційно-правових розвідках приділяється недостатня увага порівняно з потребами питань систематизації інформаційного законодавства України.

За результатами проведеного дослідження проблем систематизації інформаційного законодавства України, вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі, практично значущі та науково обґрунтовані висновки.

Визначено рівень розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом та інформаційного зокрема, комплексного та системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені, насамперед, кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких виступає інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але конкретних рекомендацій щодо форм і напрямів її проведення не надається.

Дослідження робіт історичного та загальнотеоретичного характеру уможливлює дійти висновку, що систематизація законодавства не є новим та невідомим явищем для правової системи України. Протягом усього історичного періоду змінювались пріоритети у виборі форм її проведення та галузей законодавства.

Хоча здебільшого в дорадянський період систематизаційна діяльність зводилась винятково до створення зводів законів та рідко кодифікації, а за радянських часів пріоритет надався вже і кодифікації, і консолідації як формам систематизації.

У сучасних наукових розвідках також не приділяється належної уваги вивченню та розробленню методології систематизації. Здебільшого предметом розгляду науковців у цій сфері стає кодифікація як ключова та домінантна форма систематизації.

Нерозробленість і дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України вказує на те, що дослідження цього правового феномена потребує ретельного комплексного вивчення, яке має здійснюватись, на наш погляд, із використанням синергетичного, міждисциплінарного, системного, історичного, структурно-функціонального, термінологічного методів пізнання. Утім, необхідно використовувати такі загальні, спеціальні та часткові методи: абстрагування, аналіз і синтез, дедукція та індукція, формально-догматичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий тощо. Крім того, досліджуючи систематизацію вітчизняного інформаційного законодавства, варто брати до уваги, що дляінформаційного законодавства України характерна перманентна динаміка, мінливість, нестабільність; тісний зв’язок із іншими правовими феноменами та загалом з економічним, політичним, культурним розвитком країни тощо.

Систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак інформації, з позицій юридичної науки найбільш важливими є такі: багаторазовість використання; збереженість після передачі в суб’єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Розроблено та уточнено ряд концептуальних для роботи визначень.

Інформація — формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством.

Інформаційне законодавство України — це система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації.

Систематизація інформаційного законодавства — цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності  правореалізації.

Правове регулювання інформаційних відносин в Україні — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток.

Решта понять, розроблених, уточнених або удосконалених нами наведено в в Тазаурусі.

Поряд із поняттям «систематизація» дослідники даної тематики, роботи яких ми проаналізували у даному розділі, використовують також інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». «Удосконалення законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація законодавства», оскільки остання є однією з форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток законодавства», то воно є більш широким за обсягом, ніж поняття «удосконалення законодавства», оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, а й кількісних. «Ефективність законодавства» є ширшим за «удосконалення законодавства», оскільки удосконалення — лише один із чинників, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність законодавства» є ширшим за поняття «удосконалення законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність законодавства — розвиток законодавства — удосконалення законодавства — систематизація законодавства.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи щодо видів (форм) систематизації. Згідно з першим підходом виділяються чотири види: кодифікація, інкорпорація, консолідація й облік. Ми підтримуємо другий підхід, відповідно до якого виокремлюються три види систематизації: кодифікація, інкорпорація, консолідація.

Саме кодифікація нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, допоможе подолати численні недоліки вітчизняного інформаційного законодавства, оскільки є найвищим рівнем систематизації законодавства.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла насамперед фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства. Найбільш суттєвими недоліками правового регулювання інформаційних відносин в Україні є: наявність колізій та конкуренції НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність і ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в різних НПА; численність і розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

Основними особливостями міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин виступають:

-       розвиток інформаційних відносин — обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство — має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що приймаються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, — набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм і стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але ураховуючи потенціал конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основною міжнародного тенденцією є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Систематизація інформаційного законодавства повинна здійснюватись поступово. Даний процес має проходити ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом. Чи буде тотожна сфера дії Інформаційного кодексу сфері дії Закону України «Про інформацію», чи ні? На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. Саме на цьому етапі визначається той масив нормативного матеріалу, що не втратив чинності. Причому слід брати до уваги той факт, що ряд нормативно-правових актів можуть бути чинними де-юре, однак де-факто вже фактично втратили силу у зв’язку з прийняттям нового законодавства. Отже, на другому етапі визначається спектр і чинність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. На третьому етапі здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах уже не мають принципового значення, як-от: преамбули, що втратили значення, статті з перераховуванням актів, які скасовуються або містять тимчасові правила, статті, які мають ненормативний характер і не сприяють розумінню чинного нормативного матеріалу. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акта відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу. Саме на цьому етапі визначається колізійність норм права чи відсутність саме тих, що потребують законодавчого урегулювання у зв’язку з появою нових суспільних відносин.

На розвиток правового забезпечення інформаційних відносин в Україні безпосередньо впливає проголошення нею євроінтеграційних і євроатлантичних зовнішньополітичних пріоритетів і поглиблені зв’язки з Росією та іншими країнами СНД, а також дедалі більший вплив міжнародного права та внутрішньонаціонального.

Дослідження різних міжнародних документів і національних НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, уможливило авторам дійти наступних висновків:

-       розвиток інформаційних відносин та глобального інформаційного суспільства обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство чинить значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що ухвалюються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази з урахуванням ІТ-потенціалу конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованою з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основними міжнародними тенденціями є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Запропоновано власний варіант структури Інформаційного кодексу. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з Преамбули, Прикінцевих положень та з трьох частин: Загальної, Особливої та Спеціальної. Загальна частина охоплює 6 розділів, що розподіляються на відповідні глави.

Перший розділ «Основні положення» має розкривати зміст основних понять (інформація, інформаційне законодавство, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональна інформація (інформація про особу), інформаційні права і свободи, право на інформацію тощо).

Другий розділ «Основи інформаційного законодавства» має бути присвячений визначенню особливостей інформаційного законодавства, місця Інформаційного кодексу України в інформаційному законодавстві, структури, завдань і  принципів інформаційного законодавства, сфери дії.

Третій розділ «Об’єкти інформаційних відносин» характеризуватиме специфіку та багатоаспектність об’єктів інформаційних відносин і складатиметься з декількох підрозділів:

-            підрозділ 3.1 «Галузі та види інформації»;

-            підрозділ 3.2 «Джерела інформації»;

-            підрозділ 3.3 «Правовий режим інформації»;

-            підрозділ 3.4 «Кругообіг інформації», який розподіляється на глави:

• глава 3.4.1 «Створення інформації»;
• глава 3.4.2 «Поширення інформації»;
• глава 3.4.3 «Зберігання інформації»;
• глава 3.4.4 «Знищення інформації».

Четвертий розділ під назвою «Суб’єкти інформаційних відносин та їх права і обов’язки» також складатиметься з підрозділів:

-            4.1 «Суб’єкти інформаційних відносин»;

-            4.2 «Права і обов’язки людини та громадянина в інформаційній сфері»;

-            4.3. «Напрями державної політики в інформаційній сфері»;

-            4.4 «Повноваження органів державної влади в інформаційній сфері»;

-            4.5 «Повноваження органів місцевого самоврядування у інформаційній сфері»;

-            4.6 «Права та обов’язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері»;

-            4.7 «Гарантії реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина».

П’ятий розділ «Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері» присвячено міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями в інформаційній сфері. Він має кілька підрозділів:

-            5.1 «Міжнародна інформаційна діяльність»;

-            5.2 «Правові та організаційні засади співробітництва з іншими державами в інформаційній сфері»;

-            5.3 «Взаємодія України з міжнародними організаціями в інформаційній сфері».

Шостий розділ «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України» складається з декількох підрозділів:

-            6.1 «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.2 «Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.3 «Вирішення спорів і конфліктів, що виникають в інформаційній сфері»;

-            6.4 «Контроль за дотриманням інформаційного законодавства».

Особлива частина Інформаційного кодексу України відповідає основним галузям інформаційного права України. Таким чином, Особлива частина складається з декількох розділів:

-              розділ сьомий «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації» охоплює такі підрозділи:

• 7.1 «Діяльність друкованих засобів масової інформації»;
• 7.2 «Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення»;
• 7.3 «Діяльність мережі Інтернет в Україні»;
• 7.4 «Діяльність інформаційних агентств»;
• 7.5 «Телекомунікаційна діяльність»;

-              розділ 8 «Правове регулювання бібліотечної діяльності»;

-              розділ 9 «Правове регулювання архівної діяльності»;

-              розділ 10 «Правове регулювання рекламної діяльності»;

-              розділ 11 «Правове регулювання телемедицини»;

-              розділ 12 «Правове регулювання електронної торгівлі»;

-              розділ 13 «Правове регулювання дистанційного навчання»;

-              розділ 14 «Правове регулювання кінематографії»;

-              розділ 15 «Правове регулювання інтелектуальної власності»;

-              розділ 16 «Інформаційна безпека України», який складається з таких підрозділів:

• 16.1 «Основні засади інформаційної безпеки України»;
• 16.2 «Національні інтереси в інформаційній сфері»;
• 16.3 «Загрози інформаційній безпеці України»;
• 16.4 «Система забезпечення інформаційної безпеки України»;
• 16.5 «Напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України»;

-              розділ 17 «Прикінцеві положення».

Систематизація інформаційного законодавства передбачається в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства — визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Консолідація законодавства — виділення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу — «Інформаційне законодавство».

3. Кодифікація — розроблення і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Інформаційний кодекс України.

Інкорпорація становить собою таку форму систематизації законодавства, яка полягає у зовнішньому впорядкуванні вже наявних НПА без зміни змісту норм права.

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи кількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства, є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб’єкт видання НПА, юридична чинність тощо.

Здебільшого в юридичній науці визначається, що результатом інкорпорації є видання збірників законів, інших нормативних актів. Деякі із науковців зазначають, окрім того, зібрання законодавства або звід законів.

Інкорпорацію як форму систематизації залежно від різних критеріїв можна поділити на кілька видів:

1)    за обсягом інкорпорованого нормативного матеріалу: генеральна (повна) та часткова;

2)     за характером розміщення матеріалу: хронологічна та систематична;

3)    за суб’єктом інкорпорації чи за юридичною силою збірника: офіційна, неофіційна тощо.

Консолідація є уніфікацією нормативно-правових актів, оскільки усуває їх численність, позбавляє надмірної роздробленості, сприяє об’єднанню. Особливу актуальність ця форма систематизації набула у сфері відомчої правотворчості.

Під час проведення робіт, пов’язаних із консолідацією законодавства, систематизатор повинен послідовно виконати такі дії:

-       визначити обсяг нормативно-правового матеріалу, який піддається консолідації;

-       проаналізувати кожен документ як об’єкт консолідації;

-       прийняти класифікаційне рішення, до якої галузі права слід віднести даний нормативний акт або його складову частину;

-       ухвалити рішення про включення цілого нормативного акта до консолідованого збірника законодавства чи про доцільність дроблення акта на складові частини та включення їх до консолідованого збірника нормативно-правових актів;

-       визначити місце даного документа або його складової частини в ієрархічній будові консолідованого збірника;

-       звернути увагу на частини документа та зазначити, які з них можуть бути віднесені до інших галузей права та включені до інших галузевих або міжгалузевих збірників законодавства;

-       визначити, чи має місце повторення гіпотези, диспозиції та санкції у статтях цього нормативного акта та інших документів;

-       вказати на той чи інший нормативний акт або його частини, які втратили свою дію, і прибрати їх зі складу консолідованого збірника нормативно-правового матеріалу.

Висновок: усі форми систематизації є діалектично взаємопов’язаними та взаємодоповнювальними. Отже, завдяки консолідації інформаційне законодавство становитиме логічно побудовану систему.

Одним із ключових аспектів успіху в систематизаційній роботі є правильне розуміння призначення такого документа, як Доктрина інформаційної безпеки України.

У роботі проаналізовано теоретичні підвалини формування даного документа, а також надано характеристику Доктрині інформаційної безпеки, ухваленої 8 липня 2009 року.

Призначення Доктрини інформаційної безпеки як документа методологічного рівня (концепція — документ концептуального рівня) слугує основою для: формування державної політики інформаційної безпеки України; підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційного безпеки України; формування напрямів систематизації (інкорпорації, консолідації, кодифікації) інформаційного законодавства; розроблення концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України.

Запропоновано розробити доктрини національної безпеки відповідно до визначених в законодавстві найбільш важливих сфер життєдіяльності (зараз виділяють 9 сфер, але розроблено лише 2 доктрини). Окрім цього, пропонується розробити: антитерористичну доктрину (включатиме питання протидії тероризму, екстремізму, різним формам радикалізму, сепаратизму, іредентизму, неонацизму тощо); розвідувальну доктрину; контррозвідувальну доктрину; доктрину недержавного забезпечення національної безпеки; доктрину громадської (суспільної) безпеки; доктрину особистої безпеки; доктрину правової безпеки.

Структура Доктрини інформаційної безпеки (ДІБ) має корелювати цілі її створення, у ній мають знайти своє відображення: поняття інформаційної безпеки, її місце в системі національної безпеки; поняття системи інформаційної безпеки; чітке визначення національних інтересів в інформаційній сфері, визначення їх пріоритетності; мета, задачі, функції, принципи, методи та напрями функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки; обґрунтування функцій і структури, основні характеристики, властивості та функціональні можливості системи безпеки в інформаційній сфері за умови забезпечення єдності форми та змісту Доктрини.

Виділено дві групи принципів формування даного документа: принципи форми та принципи змісту.

Здійснений аналіз Доктрини інформаційної безпеки України надав можливість  дійти висновку, що у даному варіанті чинна Доктрина інформаційної безпеки не може бути основою і дороговказом систематизації інформаційного законодавства.

Придбати книжку можна на сайті:

http://book.market-ua.com/Sistematizaciya-informacijnogo-zakonodavstva-Ukrani-t307/