Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив тлумачення терміну «петиція» та його основних складових. Також було запропоноване авторське розуміння «електронної петиції» та наголошено на необхідності його уніфікації та законодавчого закріплення. Здійснивши аналіз національного законодавства України, було визначено низку недоліків та прогалин, які необхідно заповнити. Позитивним визначено внесення змін до Закону України «Про звернення громадян», але не до всіх передбачено механізм їх практичної реалізації.

Ключові слова: петиція, електронна петиція, інформаційні права, громадяни, Президент України, Верховна рада України, подання, звернення, клопотання, скарга.

Аннотация

В статье автор совершил толкование термина «петиция» и его основных составляющих. Также было предложено авторское понимание «электронной петиции» и отмечено о необходимости его унификации и законодательного закрепления. Осуществив анализ национального законодательства Украины, был определен ряд недостатков и пробелов, которые необходимо заполнить. Положительным определено внесение изменений в Закон Украины «Об обращениях граждан», но не везде предусмотрен механизм их практической реализации.

Ключевые слова: петиция, электронная петиция, информационные права, граждане, Президент Украины, Верховная Рада Украины, представление, обращение, ходатайство, жалоба.

Summary

It was noted, that e-petition is a new instrument in Ukrainian society and legislation. Analyze of the notion of petition was done.

It was noted, that the introduction into national legislation and the social life of the e-petition has both positive and negative aspects. First of all, it was noted that the national legislation doesn’t have unified definition of “e-petitions”.

By carrying out an analysis of the notion of petition, and extrapolating its offer it is proposed to understand under the “e-petition” the formal appeal (collective or individual) to require the suggestion or complaint to the relevant subjects (specification – state and local governments, enterprises, institutions, organizations regardless of ownership, public associations or officials) through the official website body to which it is addressed or website of a public association, which has been collecting signatures in support of e-petition.

The attention was paid at the positive moment – amendments to the Law of Ukraine “On citizens’ appeals”, but it was noted, that a mechanism of their implementation is not provided.

It was mentioned about the first attempt to introduce use of the e-petition during the Revolution of Dignity.

The attention was paid at the legislative fixation of the use of e-petition in the Law of Ukraine “On making amendments into the Law of Ukraine “On citizens’ appeal” concerning e-application and e-petition.

Keywords: petition, e-petition, informational rights, citizens, the President of Ukraine, the Verkhovna Rada of Ukraine, presentation, appeal, petition, complaint.

Актуальність теми

В умовах дальшого розвитку інформаційного суспільства законодавство повинно відповідати реальності, тим більше, що в Україні запровадження електронної петиції назріло давно. Наприклад, Революція Гідності в Україні 2013 р. переважно скликалася через соцмережі, збиралися різні групи волонтерів, оголошувалося про масові заходи чи збір коштів і т. ін. При цьому вже тоді наші громадяни направляли електронні петиції до Президента США, а також через сайт Avaaz.org та інші Інтернет-ресурси. Хоча формально такі звернення досі залишалися поза межами правового регулювання. Цей приклад є підтвердженням того, що такий інструмент як електронна петиція, який вже давно використовується у багатьох країнах світу, став актуальним і для нашої держави. Також електронна петиція є одним із інформаційних прав людини.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини в юридичній науці присвячено достатньо уваги, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина в сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В.А. Ліпкана [1-9], B.C. Цимбалюка [10] та ін. В існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно без комплексного підходу та без урахування останніх подій в суспільстві, що, своєю чергою, обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання та його актуальність.

Мета статті полягає у дослідженні електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати поняття петиція та визначити сутність електронної петиції, проаналізувати національне законодавство у даній сфері, у випадку виявлення колізій та прогалин, запропонувати обґрунтовані пропозиції.

Виклад основного матеріалу.

Перші кроки до забезпечення реалізації інформаційних прав громадян в мережі Інтернет в Україні були здійснені у 2011 році, коли був прийнятий Закон «Про доступ до публічної інформації» [11]. Стаття 19 названого закону вже тоді передбачила можливість подання запиту на інформацію електронною поштою. Однак вітчизняне законодавство досі не передбачало можливості подання електронних звернень (у т.ч. клопотань, скарг, пропозицій тощо) до органів державної влади та місцевого самоврядування, а тим більше електронних петицій.

Доступ до інформації як складова суб’єктивного права на інформацію передбачає реалізацію можливості отримання (одержання) інформації. Причому засоби одержання інформації можуть бути різними: офіційні й неофіційні публікації в засобах масової інформації, надання усної або письмової інформації за інформаційними запитами або зверненнями громадян тощо.

При цьому важливим принципом доступу до інформації є непорушення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб приватного та публічного права.

Нині досить актуальним стало запровадження електронної петиції, як засобу забезпечення реалізації цього права.

З метою коректного розуміння даного нововведення, перш за все, необхідно проаналізувати його  природу, нормативно-правове регулювання, суб’єктів, об’єкти та ін..

Для початку зазначимо, що під «петицією» розуміється індивідуальна або колективна вимога, звернення, пропозиція, скарга, прохання, клопотання, яка подається у органи державної влади у письмовій формі [12, C. 578].

У деяких країнах петиція може подаватися не лише громадянином, але і будь-якою особою (як особисто, так і спільно з іншими людьми). На право подавати петицію також можуть бути встановлені обмеження для деяких категорій громадян (наприклад, для військовослужбовців в Іспанії).

Тобто, резюмуємо, що петиція, у вузькому сенсі, – звернення (колективне чи індивідуальне) задля задоволення інформаційного інтересу (потреби).

Ми не можемо погодитися з положенням, запропонованим Нестеренко О. В., стосовно того, що право на звернення не можна розглядати як одну з форм реалізації права на доступ до інформації. Підтвердженням цього є стаття 3 Закону «Про доступ до публічної інформації», де зазначається, що «Доступ до інформації забезпечується шляхом:… надання інформації за запитами на інформацію» [11].

На нашу думку, поняття «реалізація» та «забезпечення» в даному випадку є синонімами. Звернення до великого тлумачного словника української мови з метою визначення семантики даних слів уможливлює встановлення того, що під поняттям «реалізувати» визначається – здійснювати, робити реальним, втілювати що-небудь у життя [13, C. 430], а «забезпечувати» – створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось [13, C. 236].

Також слід зазначити, що звертатися – удаватися до кого-небудь за порадою, допомогою і т. ін. [13, C. 239]. Здійснюючи тлумачення даного визначення стосовно забезпечення реалізації права на доступ до інформації, слід зазначити, що суб’єкти-запитувачі звертаються до органів державної влади з бажанням отримати інформацію.

У редакції Закону «Про інформацію» 1992 року під «інформаційним запитом» щодо доступу до офіційних документів розумілося звернення з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційними документами, а в нині діючій воно відсутнє. Як і в будь-якому іншому випадку прогалини з визначеннями призводять до неправильного розуміння чи плутанини  понять, а в подальшому й до помилкового тлумачення та застосування норм. Виходячи з даного визначення, можна дійти висновку, що «запит» і «звернення» є синонімами та мають однакові сенсові навантаження.

Легальне визначення поняття «звернення громадян» міститься в Законі України «Про звернення громадян», а саме в ст. 3 «під зверненнями  громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі  пропозиції  (зауваження),  заяви  (клопотання)  і скарги.  У розумінні даної статті, на нашу думку, йдеться про активну складову права на доступ до інформації. У ст. 5 Закону визначено адресатів звернення, а саме органи державної  влади й місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян або посадові особи, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Ще одним підтвердженням нашої думки є положення статті 19 Закону «Про доступ до публічної інформації», а саме: «інформаційний запит – прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні» [5, С. 81].

Аналізуючи інші терміни, які уможливлюють розуміння сутності петиції, а саме «вимога» (офіційний документ із проханням видати що-небудь або направити кого-небудь у чиєсь розпорядження) [12, C. 96], «пропозиція» (те, що пропонується чиїй-небудь увазі, виноситься на обговорення, розгляд і т. ін.) [12, C. 570], «скарга»  (офіційна письмова чи усна заява про незаконні або неправильні дії якої-небудь особи, установи і т. ін.) [12, C. 620], «прохання» (письмове клопотання, заява, складена за офіційно встановленою формою) [12, C. 570], «клопотання»  (писана заява, прохання про що-небудь, яке подають до офіційної установи) [12, C. 370], зазначимо, що вони є синонімічними за своєю природою.

Узагальнивши їх, резюмуємо, що під «петицією» розуміється офіційне звернення з вимогою, пропозицією, чи скаргою до уповноважених осіб чи органів.

Таким чином, проаналізувавши складові дефініції «петиція», зупинимося більш детально на дослідженні електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина.

Перш за все, зазначимо, що в національному законодавстві не дається чіткого визначення «електронної петиції», в Законі «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» лише адресати, зміст, порядок її подання та розгляду та ін.

Тому, існує нагальна потреба формулювання даної дефініції та її подальшого законодавчого закріплення.

Беручи до уваги вищезазначену дефініцію «петиції» та приєднання до неї «електронна», а також положення згаданого Закону, пропонуємо під «електронною петицією» розуміти офіційне звернення (колективне чи індивідуальне)  з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції.

У будь-яких суспільних відносинах, у нашому випадку – інформаційних, тобто, відносин, які виникають при зверненні, є суб’єкти та об’єкт (або декілька). Здійснивши аналіз вищезазначеного Закону, акцентуємо увагу на тому, що суб’єктами, з одного боку (як запитувачі) є громадяни України, а з іншого (як адресати звернення) – Президент України, Верховна Рада України, Кабінет  Міністрів України та органи  місцевого самоврядування.

Водночас, як бачимо, коло суб’єктів, до яких можна звертатися з електронними петиціями, досить обмежене. Законодавець не включив сюди обласні та районні державні адміністрації, хоча відповідні поправки були запропоновані народними депутатами в ході розгляду законопроекту, однак вони не набрали необхідної кількості голосів. Певний час реалізації законодавчих нововведень буде перешкоджати відсутність належних технічних можливостей. Зокрема, деякі сільські ради в Україні не мають власного сайту.

А об’єктом є певна інформація, але з деякими винятками. Електронна петиція не може містити заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини (оскільки вона, у відповідності із Конституцією, визнана основною соціальною цінністю держави) [14], також, на нашу думку, даний перелік варто доповнити питаннями податків, бюджету та амністії (аналогічно референдуму, оскільки електронна петиція також передбачає голосування).

У разі визнання за доцільне, викладені в електронній петиції пропозиції можуть реалізовуватися органом, якому вона адресована, шляхом прийняття з питань, віднесених до його компетенції, відповідного рішення. Президентом України, Кабінетом Міністрів України, народними депутатами України за результатами розгляду електронної петиції можуть розроблятися та вноситися в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроекти, спрямовані на вирішення порушених у петиції питань. Тобто електронна петиція в Україні може також виконувати роль законодавчої ініціативи.

В Україні на необхідність використання петиції вперше наголосили учасники протестів, які виникли в Києві на Майдані Незалежності з 21 листопада 2013 року. Перші петиції були адресовані до США з проханням втрутитися у ситуацію в Україні і були розміщені на сайті Білого дому [15].

Першим в Україні запровадити інструмент петиції на законодавчому рівні запропонував координатор громадської кампанії «За відповідальну владу» Ігор Курус у законопроекті «Про право громадян ініціювати розгляд нормативних документів органами влади та місцевого самоврядування», який передбачав використання електронних петицій [16].

  Проте ініціатива Ігоря Куруса не була підтримана Верховною Радою України. А в липні 2015 року був ухвалений Закон «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» [14], у відповідності з яким громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції.

На нашу думку, перш за все, уточнення потребує термін «громадяни», тобто, припускаємо, що іноземці та особи без громадянства є обмеженими в праві подачі петиції. Підтвердженням даного твердження є норма закону України «Про звернення громадян», а саме «особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами» [17]. Тобто, виникає колізія всередині самого закону, яку необхідно подолати.

Посилаючись на Закон України «Про громадянство України», зазначимо, що категоріями фізичних осіб є: громадяни, іноземці та особи без громадянства [17], тому необхідним, на нашу думку, є їх внесення до Закону, але з деякими обмеженнями, оскільки вони не наділені всім обсягом прав і обов’язків як громадяни нашої держави.

Ще однією прогалиною, на якій ми акцентуємо увагу є те, що за Законом «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції», звернення може бути усним  чи письмовим, але, як і в інших законодавчих актах, нічого не зазначається про осіб з обмеженими можливостями, які також мають прав на звернення, тобто подачу електронної петиції.

При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [5, C. 136].

Наступним, що варто виокремити, є положення, що письмове звернення має містити електронний підпис у вигляді зазначення  прізвища, ім’я, по батькові, місця проживання громадянина та адреси електронної пошти заявника (заявників) [14]. Ця норма містить вичерпний перелік даних, які повинні бути вказані, але в Законі України «Про електронний цифровий підпис» [19]  закріплено, що «електронний  підпис» – дані в електронній формі, які додаються до  інших  електронних  даних  або  логічно  з  ними  пов’язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних, без уточнення, що входить в ці дані.

Також хотілося б акцентувати увагу на тому, що мати чи не мати електронну пошти є правом, а не обов’язком фізичної особи, тому недоречним є вказівка на обов’язковість її зазначення.

У Законі зазначаються обов’язки відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських об’єднань під час збору підписів на підтримку електронної петиції, але не визначено механізм їх виконання.

Як недолік, зазначимо також і відсутність інформаційної грамотності у деяких верств населення, що значно пригальмує застосування електронної петиції.

28 серпня 2015 року Президент України підписав Указ «Про Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України», згідно з яким вже наступного дня на офіційному сайті президента було запущено сервер петицій.

Першою петицією, яка набрала необхідну кількість голосів, стала петиція від Української асоціації власників зброї, в якій вимагається законодавчо затвердити право громадян України на захист. Під час обробки інформації про підписи було виявлено так званих «ботів», які намагалися «накручувати» кількість підписів, а також тих осіб, чиї підписи було просто куплено, але заступник глави адміністрації Президента України Дмитро Шимків повідомив, що ці маніпуляції не зашкодять розгляду петиції [20]. Незважаючи на те, що петиція набрала необхідну кількість голосів, а саме більш ніж 25 000, Адміністрація президента України не змогла в зазначений у законі термін відповісти на петицію громадян про вільне володіння зброєю.

Як  висновок, зазначимо, що введення в національне законодавство та суспільне життя такого інструменту як електронна петиція має як позитивні, так і негативні моменти. Перш за все, зазначимо, що в національному законодавстві відсутнє визначення «електронної петиції». Здійснивши аналіз терміну петиція, та екстраполюючи його, пропонуємо під «електронною петицією» розуміти офіційне звернення (колективне чи індивідуальне)  з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції. Позитивним є внесення змін до Закону України «Про звернення громадян», але не до всіх з них передбачено механізм практичної реалізації.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
6. Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
7. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
9. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Кристина Геннадіївна Татарникова. — К., 2014. — 212 с.
10. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64.
11. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.
12. Великий тлумачний словник сучасної української мови. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — 1008 с.
13. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
14. Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції : Закон України від 2 липня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. — 2015. — № 35. — Ст. 341.
15. Понад 10 петицій проти влади України розміщено на сайті Білого дому. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
    http://dt.ua/POLITICS/ponad-10-peticiy-proti-vladi-ukrayini-rozmischeno-na-sayti-bilogo-domu-133012_.html.
16. Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80.
17. Шимків: Виявлені маніпуляції з підписами не зашкодять розгляду президентом петиції про право на зброю, 8 вересня 2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.5.ua/suspilstvo/Shymkiv-Vyiavleni-manipuliatsii-z-pidpysamy-ne-zashkodiat-rozghliadu-Prezydentom-petytsii-pro-pravo-na-zbroiu-92582.html.

16.    Ігор Курус: З петиціями «гратися» небезпечно. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ua/ukr/interview/igor-kurus-petitsiyami-igrat-opasno-1441981399.html.

18.    Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001  р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14.

19.    Про електронний цифровий підпис : Закон України від 22 травня 2003 р. . [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/852-15.

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив аналіз різноманітних дефініцій категорії «взаємодія» та акцентував увагу на його використанні не лише в юриспруденції. Окремо було зазначено, що громадянське суспільство приймає участь у формуванні та реалізації державної політики, інформаційної, зокрема, шляхом створення різноманітних інститутів. Також, приймаючи до уваги положення теорії держави та права було виокремлено основні інститути держави. Перспективними напрямами подальших досліджень визначено дослідження взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в різних сферах та за різних обставин.

Ключові слова: громадянське суспільство, інформаційні права, інститути держави, інститути громадянського суспільства, взаємодія, принципи взаємодії.

Аннотация

В статье автор совершил анализ различных определений категории «взаимодействие» и акцентировал внимание на его использовании не только в юриспруденции. Отдельно было отмечено, что гражданское общество принимает участие в формировании и реализации государственной политики, информационной, в частности, путем создания различных институтов. Также, принимая во внимание положения теории государства и права, были выделены основные институты государства. Перспективными направлениями дальнейших исследований определено исследование взаимодействия институтов государства и гражданского общества в различных сферах и при разных обстоятельствах.

Ключевые слова: гражданское общество, информационные права, институты государства, институты гражданского общества, взаимодействие, принципы взаимодействия.

Summary

It was noted, that nowadays Ukraine is on the way of democratic changes and strengthening of the public society.

It was resumed that the category “interaction” can be understand as common agreed activity of the institutions of a state and public society in realization of informational rights and freedoms of a person and a citizen, which is regulated by the current legislation of Ukraine.

It was marked that interaction should be based on the legislatively fixed norms and principles and promote the realization of information rights and freedoms of a person and a citizen.

It was noted that the state if represented my many institutes, for example the institute of the President, the institute of an elections etc.

It was summarized that public society take an active part in forming and implementation of the state policy by creation of the institutes of the public society, as an example – public organizations, trade unions/

It was resumed that research of the interaction of the institutes of the state and public society in different spheres, and in different conditions is the perspective direction of the future studies.

The future development of the relations of the public society and power is important in the ensuring of the democratic development of the country, achievement of the aim that is proclaimed by the Constitution of Ukraine – creation of the sovereign and independent, democratic, social and legal state.

Key words: public society, information rights, institutes of the state, institutes of the public society, interaction, the principles of interaction.

Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної сфери належать до найважливіших засад формування правової держави, громадянського, у тому числі і інформаційного суспільства. Ці права включені і до дієвого механізму державного управління в демократичному суспільстві. Це визначає забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, а саму людину – найголовнішим її об’єктом.

Для формування правильного уявлення про засади взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина необхідно, в першу чергу, визначити загальнотеоретичні положення даної проблеми, для цього необхідно визначити поняття взаємодії, а також її ознаки, законодавчо закріплений перелік інформаційних прав та роль основних інститутів держави у їх забезпеченні. Саме цим обумовлюється актуальність даної статті.

Методологія формування та розвитку інформаційного права, кодифікації законодавства України щодо інформації (закріплення інформаційних прав людини та громадянина, зокрема) вже частково закладена в опублікованих наукових та навчальних працях ряду вітчизняних дослідників інформаційних правовідносин, зокрема таких як: наукова школа В. А. Ліпкана [1-4]. Назар Ю. С. [5] та Фещенко Л.О. [6-7] досліджують взаємодію різних органів державної влади (територіальних органів внутрішніх справ із місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ з державною податковою службою).

Інститути громадянського суспільства, аспекти, форми та напрями їх взаємодії із державою вивчають Федоренко В. Л., Кагляк Я. О. [8], Л. М. Усаченко [9] та ін.

При цьому дослідження теоретичних засад взаємодії інститутів держави та громадянського суспільства залишається поза увагою українських науковців у сфері інформаційного права.

Метою дослідження є формування поняття та загальнотеоретичних уявлень про взаємодію різних суб’єктів як державного, так і недержавного сектору в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Досягненню вищезазначеної мети сприятиме вирішення наступних завдань: визначення сутності категорії «взаємодія», фрагментарний аналіз нормативно-правового закріплення інформаційних прав, характеристика інститутів держави та відповідно їх взаємодія із громадянським суспільством у реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу.

У відповідності зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека (інформаційна безпека, як окрема складова – авт.) визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [11, Cт. 3].

Окрім загального визначення права людини на інформацію в ст. 34 Конституції, є ряд інших інформаційних прав і свобод, що закріплюються конституційними нормами та в юридичній науці ототожнюються з ним.

У Конституції України зазначені наступні інформаційні права: таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); свобода особистого і сімейного життя (ст. 32); право громадянина не зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відомостями про себе (ст. 32); право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40); право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50); право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54); право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59). Наприклад, у ст. 40 міститься положення про право особи направляти інформаційні звернення до органів державної влади для отримання інформації, а стаття 50 може бути схарактеризована як право на доступ до екологічної інформації та ін. [3, С. 49].

Конституція, як основний закон держави, є основою для створення «уточнюючих» нормативно-правових актів в тій чи іншій сферах, інформаційна не є винятком. Наприклад, право на інформацію закріплено і в Законах «Про інформацію» [12], «Про доступ до публічної інформації» [13] та ін. Свобода слова й вільне вираження у друкованій формі власних поглядів і переконань гарантуються ще й відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [14]. Можливість для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення зазначається в Законі «Про звернення громадян» [15]. Правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв’язку з обробкою персональних даних здійснюється у відповідності з Законом «Про захист персональних даних» [16] та іншими нормативно-правовими актами.

Таким чином, приймаючи до уваги вищезазначені нормативно-правові акти, резюмуємо, що інформаційні права людини та громадянина (або «кожного»,  як зазначається в законодавстві) мають досить вагоме значення і держава, окрім законодавчого закріплення, повинна сприяти і належній їх реалізації. Така реалізація може бути забезпечена різними способами, одним із яких і є взаємодія інститутів держави і громадянського суспільства.

Зазначимо, що категорія «взаємодія» не є суто правовою, тому, при здійсненні її аналізу використовуємо різні доктрини.

Наприклад, взаємодію визначено як впорядковану чинним законодавством України та іншими нормативно-правовими актами діяльність вказаних суб’єктів, яка узгоджена між ними за об’єктами, предметом, завданнями і напрямами співпраці та спрямована на досягнення загальної мети боротьби із злочинністю або окремої тактичної мети на певній стадії профілактики чи вчинення злочину [5, C. 288].

Л.О. Фещенко, дослідивши поняття «взаємодії» як філософської категорії, виділяє такі основні положення:

-     взаємодія існує лише за наявності двох і більше співіснуючих явищ. В даному випадку йдеться про інститути держави і громадянське суспільство;

-     взаємодія має місце лише тоді, коли явища існують водночас, оскільки при неодночасному існуванні неможливо встановлювати будь-які зв’язки;

-     наявність у взаємодіючих елементів схожих властивостей, або визначимо їх як цілі, мета, засоби, об’єкти і т.ін.;

-     взаємодія явищ, які мають між собою взаємний зв’язок і взаємообумовлені;

-     при взаємодії об’єкти змінюються;

-     здатність кожного із взаємодіючих об’єктів виступати одночасно і причиною, і наслідком;

-     можливість настання позитивних і негативних наслідків взаємодії; – універсальність форм взаємодії матерії [6, С. 18].

Інше тлумачення, взаємодія – це процес безпосереднього або опосередкованого впливу суб’єктів одне на одного, який породжує причинну обумовленість їхніх дій і взаємозв’язок. Цей процес потребує активності та взаємної спрямованості дій тих людей (учасників), які беруть у ньому участь [17].

У тлумачному словнику української мови сформульовано наступне визначення «взаємодія – взаємний зв’язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь» [18, C. 98].

Резюмуючи вищезазначене, акцентуємо увагу на тому, що поняття «взаємодія» надзвичайно багатозначне. Її суть полягає у зворотному впливі одного предмета, суб’єкта чи явища на інше. Отож взаємодія відтворює процеси впливу об’єктів один на одного, їх взаємну зумовленість і породження одним об’єктом іншого.

В ході нашого дослідження ми будемо використовувати наступну дефініцію «взаємодії» – спільна узгоджена діяльність інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина, яка регулюється чинним законодавством України.

Правовою основою взаємодії інститутів та суспільства є система адміністративно-правових актів, які визначають основні напрями та завдання взаємодії, загальні принципи її здійснення, права та обов’язки взаємодіючих суб’єктів.

Для взаємодії цих суб’єктів характерною є спрямованість на досягнення позитивних результатів у сфері захисту інформаційних, політичних, культурних, економічних прав, свобод та інтересів держави і громадян, а також протидії різного роду злочинності та зловживань. Пріоритетним є вирішення проблем, які становлять спільний державний інтерес для учасників взаємодії, а не задоволення інтересів окремих індивідів чи їх груп.

Основною та необхідною ознакою ефективної неформальної взаємодії є наявність спільної мети – передбачуваного корисного результату узгодженої діяльності органів внутрішніх справ і податкової служби (інститутів держави і громадянського суспільства – авт.), який відповідає їх спільним інтересам і сприяє реалізації потреб кожного із взаємодіючих органів. При цьому мета є бажаним результатом такої спільної діяльності, і її спонукальним мотивом [7, С. 9]

Окремо необхідно виділити ознаки взаємодії, якими є:

-     процес, який ґрунтується на юридичних нормах, що можуть бути як імперативними (встановлені нормативно-правовими актами різного ступеня юридичної сили), так і договірними (врегульовані за допомогою укладання угод про спільну діяльність), які визначають компетенційну основу спільної діяльності різних суб’єктів (як державних, так і неурядових);

-     спільна діяльність погоджена за часом, предметом, завданнями;

-     взаємодіяти можуть як державні, так і недержавні формування, які реалізовують за допомогою спільної діяльності власні завдання та визначені пріоритети;

-     діяльність різних інституцій відбувається виключно в межах компетенції та встановлених повноважень, що перешкоджає свавіллю та певним неузгодженостям при організації спільної діяльності;

-     встановлюється загальна мета – ефективна протидія насильству в сім’ї. Самі ж завдання взаємодії можуть бути відмінними від встановленої загальної мети, зважаючи на їх вузьку спрямованість, і здійснюються для реалізації більш вузьких, спеціальних напрямів спільних дій (наприклад, взаємодія може здійснюватися для досягнення статутних цілей діяльності певних громадських організацій тощо) [19, C. 199].

Сучасні конституційні процеси в Україні характеризуються не лише своєю неоднозначністю, а й динамічністю. Йдеться не тільки про їх політико-правовий вимір, а передусім про розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин і оптимізацію їх правового статусу, удосконалення існуючих і утвердження нових інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, які трансформуються з політичної у конституційно-правову площину й, тим самим, збагачують систему конституційного права та знаходять своє логічне продовження в системі чинного законодавства України.

Розвиваючи думку про розширення кола учасників конституційних правовідносин не можна обійти увагою й таку визначальну тенденцію сучасного вітчизняного правотворення, як унормування конституційної правосуб’єктності інститутів громадянського суспільства.

Враховуючи останні новації в чинному законодавстві, заслуговують на особливу увагу ті суб’єкти конституційно-правових відносин, що відносяться до інститутів громадянського суспільства.

Таким чином, визначивши основну категорію нашого дослідження – «взаємодія», перейдемо до аналізу основних інститутів громадянського суспільства.

Прийнято вважати, що в основі розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність інститутів громадянського суспільства. При цьому, термін «інститути громадянського суспільства» є настільки поширеним, що має декілька значень.

Під ним розуміють: суб’єктів, які в процесі свої діяльності формують суспільні відносини, спрямовані на утвердження громадянського суспільства; інститути, які об’єднують у своєму складі норми конституційного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у відповідній сфері і виступають складовими елементами багатовимірної системи конституційного права України; узагальнюючу назву для всіх упорядкованих і структурованих виявів громадянського суспільства тощо [8].

Досить тривалий час категорія «інститут громадянського суспільства» не була законодавчо закріпленою в законах і підзаконних актах України, що породжувало певні проблеми в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності. На сьогоднішній день зазначимо про такі основні нормативно-правові акти, як Указ Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» [20], Постанова Кабінету міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» [21], Роз’яснення Міністерства юстиції України «Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства» [22] та ін.

Водночас з огляду на те, що низку цих нормативно-правових документів прийнято нещодавно, зазначати про системність та ефективність практики взаємодії громадянського суспільства та інститутів держави немає сенсу. Україна перебуває в процесі напрацювання інструментів та практик взаємодії в цій сфері, адаптації законодавства до європейських стандартів, виконання конкретних зобов’язань.

Зазначимо, що громадянське суспільство бере участь у формуванні та реалізації напрямів державної політики через інститути громадянського суспільства.

До інститутів громадянського суспільства належать громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби масової  інформації  та  інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України [21].

Усе це розмаїття інститутів громадянського суспільства має свою, визначену місію, яка полягає у повноцінному виразі або захисті інтересів громадян [23, C. 33]

Держава та громадянське суспільство тісно пов’язані, проте стосунки між ними не є підпорядкованими або асиметричними. Громадянське суспільство не запроваджується законом. Роль держави полягає у регламентації діяльності інституцій громадянського суспільства, підтримуючи їхній розвиток або гальмуючи його [24].

Сприяння держави формуванню простору для розвитку громадянського суспільства є одним із найважливіших її завдань. Під визначенням «громадянське суспільство» сьогодні розуміють суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних і культурних рис, яке вступає з державою в розвинуті правові відносини, суспільство рівноправних громадян, що не залежить від держави, а взаємодіє з нею для суспільного блага [10].

Окремо слід зазначити дефініцію «інституту держави» – відносно відокремлена частина державної структури, що користується певною автономією.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на:

–     організаційні (інститут президента, інститут парламенту);

–     функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності:

–                        прості (інститут надзвичайного стану, інститут відповідальності уряду);

–                        комплексні (інститут форми держави включає підінститути: форми правління, форми устрою, форми режиму).

Види інститутів держави за пріоритетністю положення:

–                        основні (інститут державної влади);

–                        примикаючі — належать до перших (інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»:

–     інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);

–     інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях та ін.);

–     інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.) [25, C. 138].

Таким чином, можемо зазначити, що, приймаючи до уваги той чи інший вид інститутів держави і визначається засади їх взаємодії із громадянським суспільством в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Перш за все, акцентуємо увагу на тому, що взаємодія обов’язково базується на нормах, визначених законодавством. Окрім загальних використовуються також і спеціальні (наприклад, взаємодія Президента України та громадянського суспільства – у відповідності із Конституцією України та Законом України «Про вибори Президента України», при реалізації громадянами свого права обирати народних представників – знову ж таки Основний закон держави та Закон України «Про вибори народних депутатів України» і т.ін.)

Важливим є визначення і втілення принципів, які є засадничими при виникненні взаємовідносин інститутів державної влади з громадянським суспільством.

Можна виокремити наступні принципи, на яких організовується зазначена взаємодія: соціальне партнерство; забезпечення рівних можливостей; взаємовідповідальність; відкритість та прозорість; участь інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики; невтручання; визнання органами виконавчої влади різних видів діяльності інститутів громадянського суспільства; підвищення ефективності процесу взаємодії [9, C. 19].

Також окремо зазначимо принципи, на яких ґрунтується державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні: пріоритету прав і свобод людини; верховенства права; рівності та недискримінації; взаємної відповідальності держави і громадянського суспільства за вирішення завдань розвитку суспільства та держави; відкритості та прозорості діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування під час здійснення ними своїх повноважень; партнерства та конструктивної взаємодії держави і громадянського суспільства; стимулювання громадської активності; залучення інститутів громадянського суспільства до формування та реалізації державної політики, у тому числі державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, на всіх рівнях; невтручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в діяльність інститутів громадянського суспільства, у тому числі засобів масової інформації, за винятком випадків, установлених законом [20].

Цілком зрозуміло, що процес налагодження взаємодії між інститутами держави та громадянського суспільства потребує часу і виважених кроків.

У зв’язку з цим доцільно виділити чотири етапи налагодження взаємодії:

–     інформаційний зв’язок із спільнотою, тобто держава не повинна проводити «непрозору» політику, забезпечувати доступ зацікавлених осіб до засідань, прес-конференцій інститутів держави та ін.;

–     зворотний зв’язок із спільнотою, тобто проведення громадських слухань, вивчення громадської думки, «гаряча лінія» тощо;

–     діалог із спільнотою, що потребує постійного зв’язку з населенням;

–     партнерство із спільнотою, наявність спільної відповідальності, діяльністю дорадчих, наглядових та профільних комісій, рад, груп.

Взаємодія органів державної влади та інститутів громадянського суспільства набуває певних форм, основними з яких визнаються громадські слухання, консультації з громадськістю, круглі столи, громадські ініціативи, неформальні зустрічі, громадська освіта, референдуми. Зазначеним формам мають бути притаманні такі характеристики, як динамічність, прозорість, відкритість, доцільність, ефективність, результативність. Вони повинні забезпечувати безперервність двосторонньої взаємодії.

Підсумовуючи все вищевикладене, зазначимо наступні висновки. На сучасному етапі розвитку Україна упевнено крокує шляхом демократичних перетворень, зміцнення громадянського суспільства. Перспективними напрямами подальших досліджень є дослідження взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в різних сферах, за різних обставин (як зовнішнього, так і внутрішнього характеру). Категорію «взаємодія» пропонуємо розуміти як спільну узгоджену діяльність інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина, яка регулюється чинним законодавством України. Взаємодія повинна ґрунтуватися на законодавче закріплених нормах та принципах і, в розрізі нашого дослідження, сприяти реалізації інформаційних прав і свобод людини  і громадянина. Держава представлена значною кількістю інститутів, таких як інститут Президента, інститут виборів та ін. Громадянське суспільство приймає активну участь у формуванні та реалізації державної політики шляхом створенні інститутів громадянського суспільства, наприклад громадські організації, професійні спілки та ін.

Подальший розвиток відносин громадянського суспільства та влади, як підсистем єдиної суспільної системи, є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни, досягненні конституційно визначеної ідеальної української мети, що проголошена першою статтею Конституції України – створення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с., Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Марина Іванівна Дімчогло. —  К., 2012. — 18 с.
2. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
3. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
4. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
5. Назар Ю.С. Взаємодія територіальних органів внутрішніх справ із місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у профілактиці адміністративних правопорушень : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Львівський державний університет внутрішніх справ / Юрій Степанович Назар. — Львів, 2006. — 210 с
6. Фещенко Л.О. Взаємодія органів внутрішніх справ з державною податковою службою у здійсненні правоохоронної діяльності : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 /  Інститут законодавства Верховної Ради України / Леся Олександрівна Фещенко. — К., 2007. — 217 с.
7. Фещенко Л.О. Взаємодія органів внутрішніх справ з державною податковою службою у здійсненні правоохоронної діяльності : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Леся Олександрівна Фещенко. — К., 2007. — 20 с.
8. Федоренко В. Л., Кагляк Я. О. Інститути громадянського суспільства та інститут громадських організацій в Україні: теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/20126
9. Усаченко Л. М. Форми взаємовідносин органів державної влади з неурядовими організаціями / Л. М. Усаченко // Вісн. держ. служби України. — 2008. — № 1. — С. 19-23
10. Усаченко Л. М. Аспекти, форми та напрями взаємодії органів державної влади з неурядовими організаціями / Л. М. Усаченко [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.kbuapa.kharkov.ua
11. Конституція України : затверджена Законом України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
12. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
13. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17
14. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України від 16 листопада1992 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2782-12
15. Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80
16. Про захист персональних даних : Закон України від 1 червня 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2297-17
17. Ділова українська мова [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dilovamova.org.ua/
18. Великий тлумачний словник сучасної української мови. / укл. О. Єрошенко — Донецьк: ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864с.
19. Галай А. О.  Теоретичні засади взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства (у контексті протидії насильству у сім’ї) / А. О. Галай, Н.Б. Щамрук //  Збірник наукових праць Ірпінської фінансовоюридичної академії (економіка, право). — 2013. — № 2. — С. 199-204
20.  Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації  Указ Президента України від 24 березня 2012 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
21. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-%D0%BF
22. Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства : Роз’яснення Мін’юста України від 03 лютого 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0018323-11
23. Краплич Р. Стосунки між НДО та владою в розрізі суспільних стереотипів / Р. Краплич // Аспекти самоврядування. — 2005. — № 3 (29). — С. 33–36
24. Ткачук М. Держава та громадянське суспільство. Динаміка їхньої взаємодії в Україні / М. Ткачук [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.spa.ukma.kiev.ua
25. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив фрагментарне дослідження місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Було акцентовано увагу на тому, що захист прав людини і громадянина не є їх основними повноваженнями. Також зазначено положення про те, що в узгодженості дій всіх органів буде досягнута максимальна ефективність механізму захисті прав і свобод. Автор також зауважив, що удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда є важливим завданням Української держави.

Ключові слова: державні органи, органи державної влади, інформаційні права, інформаційні свободи, законодавча влада, виконавча влада, судова влада.

Аннотация

В статье автор осуществил фрагментарное исследование места и роли государственных органов в механизме защиты информационных прав и свобод человека и гражданина. Было акцентировано внимание на том, что защита прав человека и гражданина не являются их основными полномочиями. Также указано положение о том, что в согласованности действий всех органов будет достигнута максимальная эффективность механизма защиты прав и свобод. Автор также отметил, что совершенствование процедур защиты прав и свобод индивида является важной задачей Украинского государства.

Ключевые слова: государственные органы, органы государственной власти, информационные права, информационные свободы, законодательная власть, исполнительная власть, судебная власть.

Summary

It was noted, that there are many bodies whose authorities are aimed at protection of human rights and freedoms in general and information, as an example, in the state.

It was marked, that improvement of the procedures of the human rights and freedoms protection is very vital task for Ukrainian state.

Abstractness, uncertainty, inconsistency and sometimes complete absence of the legal norms which would regulate citizens’ protection were identified as one of the main problems in the legal sphere which must be solved.

The main state organs such as legislative power, judicial power, executive power, the President of Ukraine, bodies of the local self-government and controlling and supervisory organs were characterized.

The attention was paid to the provision that all the above mentioned bodies play very important role in the mechanism of protection of information human rights and freedoms of e person and a citizen. It is reflected in adoption of the legislative acts in information sphere, ensuring of their implementation and control over their fulfillment, carrying out of the representation of rights and freedoms of a person and a citizen at both national and international levels and by other means.

It was also stated, that the harmony of the actions of all bodies of the state power would led to the maximal effectiveness of the mechanism of rights and freedoms protection.

Key words: state bodies, bodies of the state power, information rights, information freedoms, legislative power, judicial power, executive power.  

Теперішній стан демократичних перетворень в Україні зумовлює необхідність пошуку оптимальних варіантів поєднання інтересів людини і держави. Сучасна спрямованість демократичних перетворень в Україні на подальшу децентралізацію влади на рівні територіальних одиниць вимагає визнання і законодавчого закріплення пріоритетним принципом діяльності системи органів місцевого самоврядування принципу всебічного забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи. Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. Інформаційні права не є винятком. А саме визначення місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні і зумовлює актуальність даної теми.

Останнім часом питання інформаційних відносин та інформаційних прав людини і громадянина, зокрема, стало доволі популярним предметом розгляду науковців, але й донині воно не стало парадигмальним. У цьому ракурсі слід відмітити наукові праці В. Ліпкана [1-4], І.Арістової [5], Б. Кормича [6], Р.А. Калюжного, B.C. Цимбалюка [7], та інших. В існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно без комплексного підходу, що у свою чергу обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання.

Мета статті полягає у визначенні місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати систему державних органів, що реалізують державну інформаційну політику, охарактеризувати їх повноваження в сфері захисту інформаційних прав людини і громадянина та визначити їх роль у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу.

Відповідно до Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [9, Ст. 5]. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх.

Беручи до уваги дану конституційну норму, зазначимо, що між фізичною особою та самою державою існує відповідний зв’язок (громадянство), який і породжує наявність взаємних прав та обов’язків, а також гарантує їх реалізацію.

Оскільки державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та відповідними повноваженнями даних органів в тій чи іншій сфері, то окремо визначимо місце та роль державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

До системи державних органів України належать: орган законодавчої влади – Верховна Рада України; органи виконавчої влади; органи судової влади; глава держави – Президент України; органи місцевого самоврядування та контрольнонаглядові органи.

Перш за все, слід визначитися які ж саме органи здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина, інформаційних, зокрема, яким чином чи за допомогою яких механізмів.

Отже, спочатку здійснимо аналіз повноважень органів законодавчої влади. Загальні положення про органи державної влади викладені в теорії держави в права. Законодавча влада – це галузь (гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Відповідно до цього, парламент – єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб [10, C. 158]. В Україні парламент – Верховна Рада.

Виходячи із вищезазначеного положення, резюмуємо наступне, по-перше, громадяни самостійно приймають участь у формуванні даного органу, та «делегують» йому представництво своїх прав, свобод та інтересів як на національному рівні, так і на міжнародній арені, тобто відбувається реалізація представницької функції ВРУ через обов’язок репрезентувати інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу.

По-друге, даний орган наділений виключними повноваженнями у сфері прийняття законів та інших підзаконних нормативно-правових актів як із питань загальних, так і спеціальних, інформаційна сфера, як приклад. Щодо інформаційних прав і свобод людини і громадянина, то, як приклад це Закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін. Дані та інші законодавчі акти врегульовують різноманітні сторони розвитку інформаційного суспільства в цілому, але, як негативний момент, загальна кількість нормативно-правових актів в інформаційній сфері становить більш ніж 4000 [5, C. 4], тобто досить значний масив. Дані документи в деяких випадках вступають у колізії між собою, або ж в них формуються різні визначення одного і того ж терміну. Як аргумент зазначимо, що на законодавчому рівні визначення поняття «інформація» знайшло своє відображення в низці нормативно-правових актів. Зокрема, в Законі України «Про інформацію» [11] закріплено визначення інформації, але з даного визначення цілком вилучена інформація, яка може мати нематеріальний характер, тобто збережена певною особою та розповсюджена нею під час, наприклад, розмови. Ще одне офіційне визначення інформації вміщено в ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» [12]. У даному законі повністю відсутнє визначення поняття відомостей, а це, у свою чергу, призводить до сплутування понять. І це лише одна із великої кількості прогалин або колізій в законодавстві, які необхідно вирішити. Як зазначають представники наукової школи В. А. Ліпкана, вирішити дану проблему слід шляхом прийняття Інформаційного кодексу України [1-5].

Також зазначимо, що процес реалізації та захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні дещо ускладнюється в силу недостатнього досвіду й системних наукових досліджень. Розроблення та запровадження ефективних заходів, які б, у свою чергу, сприяли реалізації даних прав, є не лише особливо актуальним, але й складним.

Особливість правового статусу вищезазначеного органу полягає і в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів державної влади.

До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України, але вони не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина.

Окремо зупинимося на фрагментарному аналізі деяких структурних одиниць ВРУ. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (інформаційні не є винятком – авт.) та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини [13]. І як зазначає В. Лутковська: «Наше завдання – зробити Україну правовою державою, в якій права і свободи людини дотримуються безумовно» [14]. Право на доступ до публічної інформації, як одне зі спектру інформаційних прав, особливо потребує ефективного механізму контролю за його забезпеченням, яким є Уповноважений з прав людини.

Кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Парламент враховує висновки та рекомендації омбудсмена у своїй подальшій діяльності, у тому числі під час прийняття законів, внесення до них змін та доповнень.

Також варто зазначити про Комітет Верховної ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, основними предметами відання якого є: додержання прав і свобод людини і громадянина; діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; регулювання збирання і використання персональних даних про особу (право на доступ до інформації – авт.); співробітництво з Радою Європи, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі у сфері додержання (захисту) прав людини; з Комісією ООН з прав людини відповідно до статутних завдань зазначених організацій, що збігаються з компетенцією Комітету; з національними установами країн-членів СНД з питань захисту прав людини; забезпечення зв’язків з українцями за кордоном [15].

Інші Комітети Верховної Ради України тією чи іншою мірою також сприяють функціонуванню механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Також наголосимо на тому, що, окрім вищезазначеної Конституції, 2007 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

У даному нормативно-правовому акті закріплено, що одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя. З метою підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно створити цілісну систему законодавства, гармонізовану з нормами міжнародного права з питань розвитку інформаційного суспільства, зокрема здійснити кодифікацію інформаційного законодавства [16].

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним стандартам, закріплюючи основні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері.

Одночасно не достатньо сформувалося сприятливе інформаційне середовище для реалізації інформаційних прав в Україні. Основні проблеми пов’язані з низьким рівнем інформаційної грамотності, зокрема, стосовно своїх прав, неправомірним віднесенням органами державної влади інформації до такої, що є з обмеженим доступом, а саме, незаконне накладення грифу таємності, недостовірність інформації, яку отримують споживачі в процесі забезпечення «інформаційного інтересу». Особливо гостро дана проблема отримала свій прояв під час Євромайдану 2013, подій в АР Крим та на Сході України, коли населенню транслювали декілька разів поспіль одні й ті ж фрагменти бойових дій, коментуючи це постійним протистоянням та періодичною ескалацією конфлікту [3, С. 178].

Наступною гілкою є виконавча, тобто галузь державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою [10, C. 158]. В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем’єр-міністр. Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві (обласні і районні) державні адміністрації.

Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки «виконанням законів» (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.), що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є розпорядчою діяльністю уряду.

За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів України, наприклад), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи державної виконавчої влади).

До повноважень Кабінету Міністрів, з-поміж інших, належить, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Щодо міністерств, то окрему увагу варто приділити новому Міністерству інформаційної політики України, яке було створене 2 грудня 2014 року відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про формування складу Кабінету Міністрів України» [17]. 14 січня 2015 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України», відповідно до якої створено Міністерство інформаційної політики України та затверджено відповідне Положення. Згідно з Положенням, Міністерство інформаційної політики є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів [18].

Основні проблеми в регулюванні в Україні правовідносин в інформаційній сфері, про що наголошувалося вище, пов`язані з невизначеністю, або великою розбіжністю в розумінні та практичному застосуванні основних системоутворюючих категорій інформаційного права, серед яких і є «інформаційний суверенітет України». Без визначення на рівні актів законодавства цих правових норм неможливе врегулювання інформаційних відносин і подальше системне вдосконалення інформаційного законодавства України.

Потребує визначення поняття інформаційний суверенітет України і його правовий режим, оскільки у чинному законодавстві та законопроектах, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді України, містяться правові норми, які різняться як за змістом, так і напрямами діяльності.

Так, у ст. 1 Закону України «Про національну програму інформатизації» [19] йдеться, що «інформаційний суверенітет держави – здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки». Таке визначення поняття «інформаційного суверенітету» суперечить нормам ст. 53 Закону України «Про інформацію» [11] та ст. 23 Закону України «Про науково-технічну інформацію» [20], якими встановлено, що основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси.

Продовжуючи аналіз виконавчої влади, зазначимо, що ключовими завданнями перед Міністерством є: протидія інформаційній агресії з боку Росії (інформаційній війні – авт.); розробка стратегії інформаційної політики держави та  концепції інформаційної безпеки України; координація органів влади в питаннях комунікації та поширення інформації [21], тобто, в загальному вигляді, забезпечення дієвості механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.  Також важливо зазначити, що всі напрямки діяльності Міністерства повинні бути спрямованими на захист прав людини, оскільки вона, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [9, Ст. 3].

З метою забезпечення конституційного права громадян на доступ до правової інформації та створення належних умов користування чинними актами законодавства, на Міністерство юстиції України покладено функції офіційного видавця збірників актів законодавства України, а також їх оновлення.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [22], передбачає, що вони забезпечують додержання прав і свобод громадян, розглядають звернення громадян, яке і є однією із можливостей реалізації права на доступ до інформації.

Громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні питань, що належать до сфери повноважень місцевих державних адміністрацій.

Серед інших органів виконавчої влади також зазначимо державні комітети, центральні – ор­гани виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві (обласні, районні, міст Києва і Севастополя державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій, відді­ли і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ), які також задіяні до захисту прав людини і громадянина.

Одним із основоположних принципів демократичного суспільства, безза­перечною цінністю людського буття є справедливість, її забезпеченню й дотриманню у демократичних державах має слугувати судова влада – специфічна гілка державної влади, що чинить правосуддя уповноваженими на те державними органами (судами) шляхом спра­ведливого розв’язання правових конфліктів між громадянами, між громадя­нами та органами влади й організаціями. Захист громадянських прав і сво­бод – визначальна характеристика судочинства у правовому суспільстві.

Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й поряд­ку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві, яке скла­дається з різних конфліктуючих груп та індивідів.

Ст. 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб» [9, Ст. 55].

Право людини і громадянина на судовий захист відноситься до громадянських прав, причому, містить в собі юридичну гарантію від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. Також зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. До таких дій чи бездіяльності можемо віднести незадоволення інформаційного запиту або незаконне віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом.

До органів судової влади належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Також слід зазначити, що формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення. Суб’єктами права на конституційне звернення з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (статті 13, 38, 40, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» [23]). Тлумачення Конституції має важливе значення для визначення інформаційних прав та шляхів їх подальшої реалізації.

Особливе місце у системі механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні посідає Президент України. Він зобов’язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод. Для виконання зазначених обов’язків Президент наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням на повторний розгляд; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету міністрів України, рішень голів місцевих державних адміністрацій та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим; правом звертатися з клопотанням до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Значну роль щодо захисту прав людини відіграє прокуратура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням.

Прокуратура України – це система органів, яку складають Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, інші, прирівняні до них, а також військові прокурори.

З чотирьох функцій, виконання яких покладене на прокуратуру Конституцією України, три безпосередньо пов’язані із захистом прав і свобод людини і громадянина.

Зокрема, прокуратура у визначених законом випадках представляє в суді інтереси громадянина (мова йде про розгляд у суді цивільних справ – спорів про майно, спадок, авторські права тощо). Підставою для такого представництва є неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому законодавством [24]. Конституцією України прокуратуру наділено достатнім обсягом повноважень для ефективного захисту прав і свобод громадян у таких виняткових ситуаціях, коли особа стає учасником спору, який вирішується у судовому порядку, або коли вона стала об’єктом зацікавленості правоохоронних органів, які займаються розслідуванням злочинів та виконанням покарань за їх скоєння.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов’язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності [25].

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда є важливим завданням Української держави. На жаль, деяка абстрактність, невизначеність, неузгодженість, а то й повна відсутність юридичних правил, які б регулювали захист громадян, свідчать про незадовільну правову ситуацію, яка склалася в суспільстві. У відповідності з теорією держави і права органи поділені на законодавчу, виконавчу та судову гілки, а також окремо виділено Президента України, органи місцевого самоврядування та контрольнонаглядові органи. Всі вищезазначені державні органи відіграють важливу роль у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Це проявляється як в прийнятті законодавчих актів в інформаційній сфері, забезпечення їх реалізації та контроль за їх виконанням, здійснення представництва прав і свобод людини і громадянина як на національному, так і на міжнародному рівнях та іншими способами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с., Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [Глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.; Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.; Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.; Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Марина Іванівна Дімчогло. —  К., 2012. — 18 с.
2. Капінус (Рудник)  Л. І. Проблеми визначення права на доступ до інформації / Л. І. Капінус // Правові та політичні системи сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Луцьк, 22 квітня, 2012 р.)  — К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. — 96 с.
3. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
4. Перов Д. О. Передумови формування інформаційних відносин / Д. О. Перов // Правові проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 15 липня, 2012 р.) — К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. — 76 с.
5. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / К. П. Череповський. – Запоріжжя, 2013. – 19 с.
6. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
7. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Борис Анатолійович Кормич. — Х., 2004. — 31 с.
8. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України : [навч. посібн.] / [B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.]; за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
9. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
10. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
11. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
12. Про телекомунікації : Закон України від 18 листопада 2003 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1280-15
13. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р.  // Відомості Верховної Ради України. — 1998, — № 20, — Ст. 99
14. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ombudsman.gov.ua/
15. Про комітети Верховної Ради України сьомого скликання : Постанова Верховної Ради України від 25 грудня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. — 2013. — № 38. — Ст. 506
16. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09 січня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.
17. Про формування складу Кабінету Міністрів України : Постанова Верховної Ради України 17 лютого 2009 р. // Відомості Верховної Ради.  —2014. — № 52. — Ст. 2062
18. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mip.gov.ua/
19. Про науково-технічну інформацію : Закон України від 13 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 12. — Ст. 165
20. Уряд утворив Міністерство інформаційної політики України, 14.01.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=247869763
21. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996  р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272
22. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015. —№ 2-3. — Ст. 12
23. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. —2013. — № 27. — Ст. 282

19.   Про Національну програму інформатизації : Закон від 04 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — N 27-28. — Ст.181

22.   Про місцеві державні адміністрації : Закон України від Закон від 09 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — N 20-21. — Ст. 190

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статі автор здійснив аналіз повноважень інститутів громадянського суспільства. Приймаючи до уваги права та обов’язки даних інститутів, було визначено їх роль у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Акцентовано увагу на тому, що захист прав і свобод людини і громадянина не є основною метою їх діяльності, але, при реалізації своїх функцій вони, здійснюють таку протекцію. Аргументовано, що співвідношення даних інститутів правового захисту недостатньо досліджено у вітчизняній доктрині конституційного, інформаційного та адміністративного права і це може бути визначене як предмет окремого наукового дослідження.

Ключові слова: інститути громадянського суспільства, громадські організації, професійні спілки, релігійні об’єднання, асоціації, інформаційні права, інформаційні свободи.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ полномочий институтов гражданского общества. Принимая во внимание права и обязанности данных институтов, была определена их роль в механизме защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Акцентировано внимание на том, что защита прав и свобод человека и гражданина не является основной целью их деятельности, но, при реализации своих функций, они осуществляют такую ​​протекцию. Аргументировано, что соотношение данных институтов правовой защиты недостаточно исследованы в отечественной доктрине конституционного, информационного и административного права и это может быть определено как предмет отдельного научного исследования.

Ключевые слова: институты гражданского общества, общественные организации, профессиональные союзы, религиозные объединения, ассоциации, информационные права, информационные свободы.

Summary

It was marked, that in accordance with the legislation of Ukraine to institutes of the civil society belong: public, religious and charitable organizations, trade unions and their associations, creative unions, associations, employers’ organizations, private media and other non-business companies and institutions which are legalized in accordance with the laws of Ukraine.

It was noted, that protection of the rights and freedoms of man and citizen is not the main purpose of their work, but while implementing their functions they carry out such protection.

It was also noted that the implementation of information rights can be restricted only by law.

It was stated that the system of interaction of the institutes is fixed only in explanation of the Ministry of Justice of Ukraine “Interaction of state and institutions of civil society” and their specific powers in this area are not defined, and it could be the subject of a separate research.

It was argument that institutions of civil society should provide feedback between state and society, to monitor the activity of public authorities and offer their programs concerning critical issues. The institutions of civil society are actively involved in the formulation of public policy which is aimed at solving of important social issues, the protection of the rights is one of them. This process is carried out with the assistance of scientific personnel, the establishment of think-tanks, the study of public opinion and holding public hearings.

It was noted that interaction of these institutions of legal protection is not studied enough in domestic constitutional doctrine, informational and administrative law.

Актуальність теми

Незважаючи на законодавче врегулювання як на міжнародному, так і на національному рівнях, тема забезпечення прав і свобод людини і громадянина до сих пір залишається актуальною. І навіть досить тривалий час після прийняття Конституції України, у якій закріплено увесь спектр прав людини відповідно до Загальної Декларації прав людини, дає підстави для висновку про те, що якої б сфери життя не стосувалися (гуманітарної, інформаційної, екологічної, безпекової та ін.), постає питання прав людини в контексті їх недотримання, порушення, невиконання, ігнорування тощо.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в юридичній науці присвячено достатньо уваги, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу визначення ролі інститутів громадянського суспільства в даному механізмі в сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В.А. Ліпкана [1-7], Р.А. Калюжного, B.C. Цимбалюка [8], О. Михайловська [9] та ін. Однак зазначимо, що в існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно, без комплексного підходу, що, сво. чергою,  у свою чергу обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання та його актуальність.

Мета статті полягає у визначенні ролі інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати існуючі інститути громадянського суспільства, виявити проблеми правового регулювання діяльності та визначити їх роль у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу

Інформаційні права людини – це гарантовані державою можливості людини задовольняти її потреби в отриманні, використанні, поширенні, охороні і захисті необхідного для життєдіяльності обсягу інформації.

Гарантоване Конституцією України право на доступ до інформації стає все більш важливим для існування демократичного суспільства. Та не варто ототожнювати право на доступ до інформації з інформаційними правами людини.

Окрім загального визначення права людини на інформацію в ст. 34 Конституції, є ряд інших інформаційних прав і свобод, що закріплюються конституційними нормами та в юридичній науці ототожнюються з ним.

Так в Конституції України зазначені наступні інформаційні права: таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції (ст. 31); свобода особистого і сімейного життя (ст. 32); право громадянина не зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відомостями про себе (ст. 32); право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40); право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50); право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54); право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59) [10]. Наприклад в ст. 40 міститься положення про право особи направляти інформаційні звернення до органів державної влади для отримання інформації, а стаття 50 може бути схарактеризована як право на доступ до екологічної інформації та ін.  Новелою стало запровадження такого нового інформаційного права як електронна петиція.

Конституційний механізм реалізації захисту інформаційних прав і свобод людини та громадянина в Україні забезпечується системою органів державної влади. Відповідно до частини 2 статті 3 Конституції України [10] права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме тому питання дії механізму реалізації інформаційних прав та свобод людини і громадянина слід розглядати невідривно від системи державних органів, на які законодавством покладено обов’язки щодо захисту вищезазначених прав.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Сучасні конституційні процеси в Україні характеризуються не лише своєю неоднозначністю, а й динамічністю. Йдеться не тільки про їх політико-правовий вимір, а передусім про розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин і оптимізацію їх правового статусу, удосконалення існуючих і утвердження нових інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, котрі трансформуються з політичної у конституційно-правову площину й, тим самим, збагачують систему конституційного права та знаходять своє логічне продовження в системі чинного законодавства України.

Враховуючи останні новації в чинному законодавстві (зокрема, до суб’єктів конституційно-правових відносин нині прийнято відносити: 1) спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи; 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці; 5) підприємства, установи, організації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації), заслуговують на особливу увагу ті суб’єкти конституційно-правових відносин, що відносяться до інститутів громадянського суспільства [11], оскільки в основі розвинутого громадянського суспільства лежить їх активна діяльність.

Інститути громадянського суспільства формуються поступово. Як цілісний механізм, воно виникає на певному етапі історичного розвитку. Основними передумовами процесу формування громадянського суспільства є: індивід, який має фундаментальні громадянські права і свободи; існування вільних від прямого державного втручання «зон», необхідних для створення інститутів громадянського суспільства; формалізована законність, свобода підприємництва, публічність, наявність у суспільстві прагнення злагоди, толерантності, взаємоповаги, які мають стати основою мотивації поведінки як окремого індивіда, так і суспільства в цілому [9].

До таких інститутів громадянського суспільства, згідно із Постановою «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» [12] належать: громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби  масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України.

Таким чином, уперше в історії державотворення та правотворення незалежної Україні інститути громадянського суспільства перестали бути виключно філософською чи політологічною категорією, а були унормовані як система суб’єктів, наділених правами і обов’язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшої розбудови громадянського і, зокрема, інформаційного суспільства в Україні та участі в управлінні державними справами, передусім, у формуванні та реалізації державної інформаційної політики [11].

З метою визначення ролі інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, пропонуємо зупинитися на фрагментарному, з урахуванням меж статті, аналізові їх повноважень.

В Законі України «Про громадські об’єднання» [13] сформульовано визначення «громадська організація» – це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Тобто, визначаючи громадський як той, що стосується суспільства [14, C. 89], можемо резюмувати, що громадська організація – суспільна організація, основною метою діяльності якої, з-поміж інших, є забезпечення реалізації та дієвості механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Громадські організації, як різновид громадських об’єднань, можуть здійснювати співробітництво з іноземними неурядовими організаціями та міжнародними урядовими організаціями, звичайно ж, із дотриманням законів України та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, задля забезпечення максимально ефективної реалізації завдань, які визначені в їх засновницьких документах.

Об’єднання громадян створюються для задоволення та захисту законних     соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів їх членів [15].

Також слід зазначити, що участь у правотворчій діяльності є найпоширенішою формою участі громадських організацій у державному управлінні [15] та механізмі захисту прав людини і громадянина, інформаційних, зокрема.

Реалізація людиною та громадянином своїх інформаційних прав та свобод безпосередньо залежить і від доступу до інформації. Щодо інформації про діяльність громадських організацій, то вони мають право вільно поширювати таку інформацію, пропагувати свою мету (цілі) [13], а це, в свою чергу, сприятиме обізнаності громадян в наявності тих чи інших об’єднань та можливості приєднання до них з метою реалізації своїх законних прав, інтересів та свобод.

Варто відмітити і той факт, що обсяг прав громадських об’єднань може бути розширеним, але обов’язково і дотриманням законодавства, і це, в свою чергу, сприятиме ефективнішій діяльності механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється  тенденція до урізноманітнення громадських об’єднань у соціально-політичному   житті, їх  впливовості  в конкретно-історичних ситуаціях та збільшення напрямів їх діяльності.

Громадські організації, поряд з партіями, є важливим компонентом громадянського суспільства. Серед значної кількості громадських організацій основними можна назвати профспілки, соціально-економічні та соціально-культурні громадські об’єднання, спілки споживачів, підприємців, творчі спілки, благодійні організації тощо. Такі об’єднання, незважаючи на суттєві відмінності в їх організації і формах діяльності, мають чимало спільних рис, що дозволяє віднести їх до однієї групи. По-перше, їх діяльність не ставить за мету отримання прибутку; по-друге, політична діяльність не є їх головною метою (на відміну від політичних партій), хоча в багатьох випадках вони справляють суттєвий вплив на процес прийняття державних рішень (як, наприклад, Асоціація міст України; Українська спілка промисловців та підприємців; Федерація незалежних профспілок України тощо). Політична діяльність для громадських організацій є не метою, а лише засобом досягнення певних цілей [9].

Як зазначено в Конституції України [10], то кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, яке, на наше переконання, також належить до інформаційних прав людини, оскільки, знову ж таки базуючись на нормах основного закону нашої держави, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, яка може носити і релігійний характер. Це  право  включає  свободу  мати,  приймати і змінювати релігію  або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом  з  іншими  сповідувати  будь-яку релігію або не сповідувати ніякої,  відправляти  релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання [16].

Якщо знову ж таки проаналізувати національне законодавство, то положення ст. 35 Конституції України та ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» мають розбіжності при формулюванні одного і того ж права. Дані розбіжності слід усунути шляхом внесення змін до Закону, а саме термін «свобода світогляду і віросповідання», який вживає Конституція, мусить бути введений у Закон замість «свобода совісті», а також гарантування релігійних прав кожному, а не лише громадянам України, оскільки на території нашої держави проживають також іноземці, які можуть бути як і громадянами іншої держави, так і взагалі апатридами.

Визначаючи роль релігійних організацій в механізмі захисту прав людини, перш за все визначимося з їх сутністю. Релігійні організації – релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Утворюються та діють такі організації відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [16] з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і функціонують відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. На інші організації,  утворені  за  релігійною  ознакою,  дія цього Закону не поширюється і ця норма, на нашу думку, є прогалиною в законодавстві, яку необхідно заповнити, оскільки питання правового урегулювання діяльності цих організацій залишається відкритим, а це, в свою чергу, може призвести до зловживань з боку осіб, які будуть їх створювати.

Також, ми вважаємо, що в діяльності релігійних організацій можна прослідкувати певні порушення вищезазначеного права. З однієї точки зору, дані об’єднання покликані сприяти реалізації права на віросповідання, але, з іншого боку, нині можемо говорити про використання гіпнотичних властивостей для повернення людини до сповідування тієї чи іншої релігії, постійна реклама по телебаченню, в мережі Інтернет, шикарно оздоблені дорогоцінним камінням та металом церкви, монастирі, які викликають зацікавленість у населення, а серед них і неповнолітні, які, з метою задоволення свого інтересу, мають можливість потрапити в дані приміщення, де їм, за допомогою інформаційних та інших маніпулятивних технологій може бути нав’язано ту чи іншу релігію.

Ст. 3 Закону проголошує іншу вагому гарантію, а саме, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. До 21 червня 2001 року ця стаття була декларативною, оскільки в Кримінально-процесуальному кодексі України не було зазначено жодного винятку щодо заборони допиту священників. Але після проведення «малої» судової реформи відповідно до п.1 ч.1 ст. 69 КПК України священнослужителі не можуть бути допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. містить подібну норму у п.3 ч.1 ст. 51, за якою не підлягають допиту як свідки священнослужителі – про відомості одержані ними на сповіді віруючих. Проте нині чинний Цивільний процесуальний кодекс України не містить такої норми.

Ще одним із суттєвих недоліків є відсутність донедавна у Законі положення про те, що релігійні організації мають право створювати духовні навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до законодавства України, натомість влітку 2015 року дана прогалина була усунена [17].

Наступним інститутом є благодійна організація – юридична особа приватного права, установчі документи якої визначають благодійну діяльність в одній чи кількох сферах, визначених цим Законом, як основну мету її діяльності [18] і однією із основних сферам благодійної діяльності є права людини і громадянина та основоположні свободи.

Окремим інститутом виділено професійні спілки. Професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Вони створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів  членів  профспілки [19]. Роль професійних спілок у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, робітник (сфера трудових правовідносин) має право на доступ до інформації, яка не є інформацією з обмеженим доступом, наприклад: про умови праці, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення колективного договору та ін. Учасники навчального процесу мають аналогічні права і професійні спілки покликані їх забезпечувати та допомагати відновлювати у випадку порушення.

Наприклад, при підготовці проекту та підписанні колективного договору саме профспілки і здійснюють представництво інтересів всіх без винятку працівників певного підприємства, установи чи організації.  З метою розширення масштабів своєї діяльності, професійні спілки можуть організовуватися в об’єднання.

Аналізуючи основні інститути громадянського суспільства окремо зупинимося на творчих спілках, які також є об’єднаннями працівників.

Творча спілка – добровільне об’єднання професійних творчих працівників  відповідного  фахового  напряму  в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. турбота про правовий, соціальний та професійний захист членів творчої спілки [20].

Продовжуючи здійснення аналізу ролі інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод, а також вищезазначений інститут, як логічне продовження, пропонуємо зупинитися на організації роботодавців, як другої сторони переговорного процесу при укладенні колективного договору.

Так, «організація роботодавців» – неприбуткова громадська організація, яка об’єднує роботодавців. Організації роботодавців, їх об’єднання створюються і діють з метою представництва та захисту прав та законних інтересів роботодавців у економічній, соціальній, трудовій та інших сферах (інформаційній – авт.), у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального діалогу [21].

Одним із основних завдань діяльності організації роботодавців є забезпечення представництва і захисту прав та законних інтересів роботодавців у відносинах з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, професійними спілками, іншими громадськими об’єднаннями, підприємствами, установами, організаціями та утвореними ними органами. Роботодавці також мають можливість реалізації права на доступ до інформації шляхом подачі інформаційного запиту до відповідних органів та використовувати інші способи захисту вищезазначеного права.

Організації роботодавців, їх об’єднання зобов’язані забезпечувати повне та своєчасне інформування (тобто реалізацію інформаційних прав – авт.) своїх членів з питань їх діяльності, ознайомлювати на їх прохання з усіма матеріалами, що стосуються діяльності організації, об’єднання.

Окрім вищезазначених інститутів існують і наступні.

Асоціація – договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їхні інтереси у відносинах з органами влади, іншими суб’єктами господарювання [22, C. 78], тобто бути «частиною» механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Недержавні засоби масової інформації – будь-які недержавні засоби масової інформації (друковані, аудіовізуальні, телерадіомовні компанії, інформаційні агентства тощо), серед засновників або співзасновників яких відсутній будь-який орган виконавчої влади. Видання таких ЗМІ не має здійснюватися на базі або за участю державної власності та відповідного фінансування з Державного бюджету України чи бюджету Автономної Республіки Крим. Статутом (програмними цілями) редакції таких засобів масової інформації не повинно передбачатися, зокрема, інформування громадян про діяльність органів внутрішніх справ. Треба зазначити, що це не стосується комунальних засобів масової інформації, тобто тих, які створюються та видання яких фінансується органами місцевого самоврядування [23].

Інші непідприємницькі товариства і установи. Відповідно до статті 85 Цивільного кодексу України такими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Наприклад, до таких можна віднести споживчі кооперативи, органи самоорганізації населення тощо [23].

Вищезазначений перелік інститутів громадянського суспільства є вичерпним та законодавчо закріпленим.

За загальним правилом, інститути громадянського суспільства можуть   ініціювати   проведення   консультацій   з громадськістю з питань, не включених до орієнтовного плану, шляхом подання відповідних пропозицій громадській раді або  безпосередньо органу виконавчої влади [12].

Погоджуємося з думкою, що сучасним українським  нормотворцям важливо сформувати належне правове поле для усунення перешкод у створенні  та  функціонуванні інститутів громадянського суспільства у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Таким чином, в результаті здійсненого дослідження можемо висновувати наступне. Згідно із законодавством, інститутами громадянського суспільства, є: громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби  масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України. Захист прав і свобод людини і громадянина не є основною метою їх діяльності, але, при реалізації своїх функцій вони, здійснюють таку протекцію. Також варто пам’ятати, що здійснення інформаційних прав може бути обмежене лише законом. Всі інститути громадянського суспільства є неприбутковими. Система їх взаємодії законодавчо закріплена лише в Роз’ясненні Міністерства юстиції України «Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства» [24] та не визначено їх конкретних повноважень в даній сфері, що може бути визначене як предмет окремого наукового дослідження.

Інститути громадянського суспільства мають забезпечувати зворотний зв’язок між державою і суспільством, здійснювати контроль за діяльністю державних органів та пропонувати їм свої програми вирішення кризових питань. Інститути громадянського суспільства беруть активну участь у виробленні державного курсу, спрямованого на розв’язання актуальних для суспільства проблем, захист прав є однією з таких. Цей процес здійснюється із залученням наукових кадрів, створенням аналітичних центрів [25-29], вивченням громадської думки та проведенням громадських слухань.

Співвідношення даних інститутів правового захисту недостатньо досліджено у вітчизняній доктрині конституційного, інформаційного та адміністративного права.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
6. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
7. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
8. Калюжний Р.А., Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64
9. Михайловська О. Інститути громадянського суспільства і формування ідеології модернізації в Україні. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=58&c=1242
10. Конституція України: затверджена Законом України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
11. Федоренко В.Л., Кагляк Я.О. Інститути громадянського суспільства та інститут громадських організацій в Україні: теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://www.minjust.gov.ua/20126
12. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-%D0%BF
13. Про громадські об’єднання : Закон України від 22 березня 2012 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4572-17
14. Великий тлумачний словник сучасної української мови. / укл. О. Єрошенко. — Донецьк: ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
15. Характеристика громадських формувань як інститутів громадянського суспільства : Роз’яснення Міністерства юстиції України від 24 січня 2011 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0016323-11
16. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квітня 1991 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12
17. Релігійні права. Законодавство України, яке регулює правовідносини у сфері здійснення релігійних прав. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ua.textreferat.com/referat-9708-1.html
18. Про благодійну діяльність та благодійні організації : Закон України від 05 липня 2012 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5073-17
19. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності : Закон України від 15 вереся 1999 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1045-14
20. Про професійних творчих працівників та творчі спілки : Закон України від 07 жовтня 1997 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/554/97-вр
21. Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності
    : Закон України від 22 червня 2012 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/5026-17
22. Підприємницьке право / За ред. О В Старцева. — К. : Істина, 2006. — 208 с.
23.  Що таке інститути громадянського суспільства та як вони пов’язані з громадськими радами?  — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://gromrady.org.ua/

24.   Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства : Роз’яснення Міністерства юстиції від  03 лютого 2011 р. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0018323-11.

25.   Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.

26.   Мандзюк О. А. Кадровий ресурс розвитку аналітичних спільнот в Україні / О. А. Мандзюк // Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер.: Юридичні науки, Випуск 6-1, том 2. – 2014. – С. 54-58.

27.   Мандзюк О. А. правова природа функціонування та розвитку аналітичних спільнот в Україні / О. А. Мандзюк // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2014. – № 10-2. – Том. 1. – С. 109-112.

28.   Мандзюк О. А. Роль аналітичних спільнот у державотворчому процесі / О. А. Мандзюк // Visegrad Journal on Human Rights. – №1. – 2014. – С. 96-102.

29.   Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичного простору / О. А. Мандзюк // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція.-2014.-№11.-Том1. –С. 187-190.

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

В умовах все зростаючої конфлктогенності, одним з напрямів з цього виходу ескалації агресії виступає застування ліберальної традиції, яка може бути узята до уваги при розробленні основ державної інформаційної політики в Україні лише в частині розвитку інформаційних прав, але аж ніяк не в частині їхнього захисту, оскільки сучасний зміст інформаційної політики не обмежується захисними заходами щодо інформаційних прав.

У межах інформаційної політики інформаційні права набувають позитивного змісту, оскільки виступають в якості рушія і взагалі змістом інформаційних відносин та інформаційного геоправового простору. Право включає суб’єктів інформаційних відносин в ці відносин, адже інформаційні права виступають з’єднувальним містком для інформаційної відкритості, умовою участі та розвитку кожного в інформаційному просторі.

Інформаційні права виступають необхідною умовою людського існування і комунікації, причому як зсередини, так і ззовні країни, адже національних кордонів в інформаційному просторі не існує. Зміст, як ключовий концепт аксіології, інформаційних прав визначає їх особливий статус: до політичних, безумовно значимих і невідчуваних підстав сучасного інформаційного суспільства, принципів легітимації інформаційних відносин, умов можливостей здійснення співробітництва різних інформаційних культур в рамках єдиного глобального інформаційного простору. Таким чином інформаційні права виступають предметом кроскультурного дискурсу.

У переліку пріоритетів стратегічного розвитку України, визначених в Рекомендаціях до парламентських слухань, які відбулись 18 червня  2014 р. на тему: „Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні”, особливе місце нині посідають :

• захист прав, свобод і безпеки громадян в інформаційній сфері,
• відмова від ідей тотального інформаційного контролю
• розвиток інноваційних галузей економіки, зокрема вітчизняної індустрії інформаційних технологій,
• надання послуг та виробництво програмної продукції.

Відтак, захист інформаційних прав і свобод визначено на нормативному рівні основним пріоритетом інформаційної політики.

У рамках інформаційної аксіології, і це може розглядатися як елемент наукової новизни і віднесений до рубрики вперше, зважаючи на подальший стрімкий розвиток інформаційної цивілізації, можу сформувати наступний інформаційний імператив: інформаційні права є найвищою соціальною цінністю.

Даний імператив передбачає утвердження принципів інформаційного правовладдя при регулюванні інформаційних відносин, який охоплює, з одного боку, пріоритет інформаційних прав людини відносно держави, а з іншого — взаємну відповідальність особи і держави, суспільства та його інституцій, що знаходить свій вияв у дотриманні обов’язків щодо держави і неприпустимості застування державою відносно особи таких заходів, які не ґрунтуються на праві. Застосування принципу інформаційного правовладдя (щодо регулювання суспільних відносин у сфері інформації і реалізації державної інформаційної політики) також дозволяє сформувати і інший постулат: здійснення інформаційних прав однією особою не має порушувати аналогічних прав інших осіб, тобто доцільно говорити про розумний баланс інформаційних інтересів та засобів їх досягнення або іншими словами інформаційний бюаланс.

За даного випадку державна інформаційна політики виконує інструментальну функцію, тому що в її рамках різнопланові інформаційні інтереси набувають нового універсального змісту. За цих умов інформаційна аксіологія виступає своєрідним орієнтиром та дороговказом щодо формування системи стримувань та противаг, а у більш абстрактному плані — балансу інформаційних інтересів. Формування системи цінностей допомагає сформувати даний баланс ґрунтуючись на об’єктивних наукових критеріях, а не послуговуючись суб’єктивними ставленням та інколи помилковими оціночними критеріями. Здійснення цих цінностей і становить собою основний зміст і завдання, саму ідею державної інформаційної політики.

Відповідно до інформаційної аксіології, державна інформаційна політика має виступити в ролі засобу інтеграції цінностей, що може суттєво понизити рівень інформаційного розшарування українського суспільства. Процес створення такої системи є надскладним, натомість інформаційна аксіологія дає можливість побачити можливі напрями, альтернативи побудови цієї системи цінностей. Базовим постулатом інформаційної аксіології є те, що зближення інтересів особи, суспільства і держави може сприяти зниженню напруги не лише в інформаційній сфері, а й в інших сферах життєдіяльності суспільства, закласти параметри для успішної реалізації державної політики сталого розвитку країни.