здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив аналіз механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Дослідив функції основних органів, які входять до цього механізму. Зазначив про те, що захист прав і свобод людини і громадянина визначено як одна із основних функцій не для всіх органів (Конституційний Суд України, наприклад). Акцентовано увагу на тому, що механізм захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складним і являє собою систему державних органів, які, реалізуючи свої повноваження, сприяють цьому захисту. Наголошено на тому, що до системи центральних органів державної влади в Україні належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи. Всі ці органи в своїй сукупності і створюють надійні підвалини для існування і функціонування механізму захисту інформаційних та інших прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Ключові слова: інформаційні права і свободи, механізм захисту прав людини, президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, суд, Конституційний Суд, прокуратура, адвокатура, місцеве самоврядування.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ механизма защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Исследовал функции основных органов, которые входят в этот механизм. Указал на то, что защита прав и свобод человека и гражданина определена как одна из основных функций не для всех органов (Конституционный Суд Украины, например). Акцентировано внимание на том, что механизм защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине является достаточно сложным и представляет собой систему государственных органов, которые, реализуя свои полномочия, способствуют этой защите. Отмечено, что в систему центральных органов государственной власти в Украине относятся: орган законодательной власти; глава государства; органы исполнительной власти; органы судебной власти; органы местного самоуправления и контрольнонадзирательные органы. Все эти органы в своей совокупности и создают надежный фундамент для существования и функционирования механизма защиты информационных и других прав и свобод человека и гражданина в Украине.

Ключевые слова: информационные права и свободы, механизм защиты прав человека, президент, Верховная Рада, Кабинет Министров, суд, Конституционный Суд, прокуратура, адвокатура, местное самоуправление.

Summary

It was resumed that the mechanism of the protection information rights and freedoms of a person and a citizen in Ukraine is very complicated and is the system of the state bodies, which, realizing their functions promote the protection.

It was noted, that functional structure of the mechanism is reflected in the functions of the central bodies of the state power, realization of which creates reliable guarantees of implementation of information rights.

It was identified, that the system of the central bodies of the state power in Ukraine consists of: legislative body, the head of the state, executive bodies, judicial bodies, bodies of the local self-government controlling and supervising bodies.

It was marked, that all these bodies in their unity creates reliable backgrounds for existence and functioning of the mechanism of the protection of information rights and freedoms of a person and a citizen in Ukraine. Despite the fact that human rights are not the main powers of an authority (the Constitutional Court, for example), but this function is deriving indirectly from its activities.

It was also noted, that nowadays law-making process is very active because of the current events (Euromaidan 2013, events at the territories of the Autonomous Republic of Crimea and East of Ukraine).

Keywords: information rights and freedoms, human rights protection mechanism, the President, the Verkhovna Rada, the Cabinet of Ministers, the Court, the Constitutional Court, the prosecutor’s office, advocacy, local self-government.

В Україні існує досить велика кількість інституцій як державного, так і приватного сектору. Кожна із даних установ наділена певним колом повноважень та виконує низку функцій. Щодо захисту інформаційних прав і свобод людини, а саме діяльність органів державної влади у цій сфері, то зауважимо, що, перш за все, дане питання ще не знайшло свого комплексного дослідження в існуючих наукових розвідках. Наприклад, про діяльність органів місцевого самоврядування існує лише декілька досліджень. Стосовно інших органів, які входять до механізму захисту інформаційних прав, то розвідок взагалі немає. Це і визначає актуальність обраної тематики.

Питання захисту прав людини досліджували такі сучасні українські вчені: А. Колодій [1], В. Копєйчиков [2], П. Рабінович [3], О. Скакун [4], Ю. Тодика [5] та ін., а вивченням безпосередньо інформаційних прав людини та громадянина на сучасній науковій ниві займаються, перш за все, науковці школи Ліпкана В.А.  [6-13], окремо зазначимо про B. C. Цимбалюка [14]. Проте, наявність подібних досліджень не вичерпала тематику подальших наукових розробок.

Метою статті є науково-теоретичне дослідження функціональної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Для досягнення мети було сформовано такі завдання: фрагментарно проаналізувати органи, які входять до механізму захисту прав людини та дослідити їх функції саме с сфері захисту інформаційних прав і свобод людини.

Виклад основного матеріалу.

Механізм захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складним і являє собою систему державних органів, які, реалізуючи свої повноваження, сприяють цьому захисту. Досліджуючи функціональну структуру даного механізму логічним є, на нашу думку, зупинитися на функціях центральних органів державної влади, реалізація яких створює надійні гарантії реалізації інформаційних прав.

За лексичним значенням термін «функція» означає «обов’язок, коло діяльності, призначення, роль». Поняття «функція» використовується для характеристики певного кола діяльності, що виконується яким­-небудь органом чи особою. Разом із тим, цим поняттям оперують для позначення зовнішнього прояву властивостей якого­-небудь предмета в певній системі відносин. Це значить, що функції органів державної влади залежатимуть від їх місця й ролі в певному сус­пільстві [15, C . 128]. Також функції можна визначити як певні напрями діяльності.

Перш за все, зазначимо, що всі функції центральних органів державної влади є законодавчо визначеними, що створює позитивні умови для їх реалізації та, з іншого боку, для притягнення до відповідальності за невиконання.

До системи центральних органів державної влади в Україні належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи.

Законодавчу владу здійснює Верховна Рада України.

Головними функціями Верховної Ради України є представницька, законодавча, установча, функція парламентського контролю. До функцій парла­менту зараховують також фінансово-бюджетну, квазісудову та зовнішньополітичну, однак вони є похідними від чотирьох головних.

Пріоритетною функцією Верховної Ради України є законодавча. Складовою частиною цієї функції є законопроектна робота, а також проведен­ня відповідних наукових досліджень, зокрема з проблем ефективності і розвитку законодавства, наукової експертизи законопроектів тощо [16, C. 108]. Нині ВРУ значно активізувала роботу в цій сфері, зокрема це пов’язано із подіям, які мали і мають місце останні декілька років на території нашої держави (Євромайдан-2013, події на території АР Крим (що спонукало до прийняття Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та на Сході України та ін..), оскільки відбуваються порушення як норм національного законодавства, не лише в сфері захисту прав людини, а також і міжнародного.

Іншою, не менш важливою, функцією Верховної Ради України є установча, але вона проявляється у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формуванню власних, парламентських структур тощо.

Політичну роль у діяльності Верховної Ради України відіграє парламентський контроль за додер­жанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх за­хист [17, C. 39].

Про нарощування уваги парламенту до контрольної функції свід­чить рівень організації та проведення днів уряду та парламентських слу­хань з найактуальніших питань соціально-економічного розвитку дер­жави та захисту конституційних прав і свобод громадян.

Про політичну функцію парламенту свідчить, зокрема, визначення засад внутрішньої і зов­нішньої політики в різноманітних сферах – культурній, економічній, інформаційній (проголошення курсу України на формування інформаційного суспільства, як приклад), та розгляд і прийняття рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів, який також є частиною вищезазначеного механізму.

Щодо зовнішніх функцій, то вони проявляються у законодавчому визначенні засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, наданні згоди на обов’язковість міжнародних договорів України (наприклад, ратифікація Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля) та їх денонсацію  тощо.

У сфері забезпечення основних прав і свобод громадян Верховна Рада України затверджує засади державної політики в цій галузі (інформаційні права як різновид), здійснює законодавче визначення прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод; основних обов’язків громадян; статусу іноземців та осіб без громадянства, а вони, за деякими винятками, мають аналогічні права як і громадяни України; порядку застосування мов (досить важливе значення має визначення та закріплення мови інформації, яка надається споживачам, адже Україна є багатонаціональною державою, тому не може утискати права й інтереси національних меншин, які проживають на її території. Мова інформації визначається Законом «Про мови в Україні», іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною, зокрема стаття 11. ЗУ «Про інформацію» [10. C. 59]); засад утворення і діяльності об’єднань громадян, що створюються з метою реалізації їх прав, засобів масової інформації та ін. [18, C. 216].

Верховна Рада України складається із депутатів, які створюють різні Комітети, а Законом «Про комітети Верховної Ради України» [19] визначено їх правовий статус, функції та організаційні основи діяльності для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень ВРУ, виконання контрольних функцій.

Для реалізації зазначених функцій комітети наділені відповідною компетенцію, яка зумовлена сфера­ми, цілями й завданнями їх створення (наприклад, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, серед повноважень окремо виділимо  додержання прав і свобод людини і громадянина, а також діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини).

Наступним, структурним елементом механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина є глава держави.

Президент займає ключове місце в державному механізмі України. Згідно зі ст. 102 Конституції України [20] він є гарантом додержання прав і свобод людини і гро­мадянина.

Провідне місце в діяльності глави української держави займають ті напрямки, які безпосередньо випливають з його сутності та ролі – представницька та коорди­наційна функції.

Президент наділений такими повнова­женнями, які дають змогу ефективно підтримувати єдність і цілісність державної влади, функціонування всіх ланок державного механізму в режимі конституційної законності.

Президент України має досить велику кількість функцій,  а у сфері захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина, на нашу думку, можна виокремити наступні: забезпечення національної безпеки, адже інформаційна виступає як її складова, ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України; зупинка дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності  Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, оскільки вони можуть порушувати права людини і громадянина; підписання законів, прийнятих Верховною Радою України та накладення на них вето [20].

Оскільки права і свободи людини та їх гарантії ви­значають зміст і спрямованість діяльності держави, то й для Президен­та як глави держави це є безумовним пріоритетом. Саме на забезпечен­ня основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані фактично всі повноваження глави держави, оскільки мають кінцевою метою благопо­луччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод. У межах даної функції він вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами, уособлюючи при цьому державу в цілому: проводить зустрічі з громадянами під час робочих поїздок по Україні, через підрозділи свого Секретаріату здійснює прийом громадян і веде роботу з їх зверненнями.

З діяльністю щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина тісно пов’язана й інша функція Президента України – юрисдикційна, тобто вирішення конкретних юридичних справ [21, C. 56].

В умовах розбудови демократичної, правової держави суттєвого значення набуває контрольна функція Президента, яка випливає з його статусу як гаранта додержання Конституції.

Таким чином, з-поміж широкого кола повноважень Глави держави, окремо можна зазначити ті, які є ключовими в механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Вони є законодавчо закріпленими і це створює позитивні підвалини для контролю за їх чітким виконанням.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визнача­ється, перш за все, метою її діяльності – забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [22, C. 98] та функціонування механізму їх захисту.

Вищим у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який є органом загальної компетенції, тому його об’єктні функції є численними і різноманітними. Серед них можна відзначити політичну, економічну, бюджетну, гуманітарну, екологічну, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, адміністративно-організаційну, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки [18, C. 220].

Конституційне проголошення людини вищою соціальною цінністю обумовлює пріоритетність забезпечення прав і свобод людини і громадянина у діяльності Кабінету Міністрів України. В межах цієї функції уряд втілює в життя закони, що закріплюють основи правового статусу особи, оскільки саме він і є визначальним при гарантуванні певних прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, право на доступ до екологічної інформації є природнім та невід’ємним, тобто особу не можна позбавити його. А якщо особа обіймає посаду в органі державної влади, у зв’язку із цим має доступ до конфіденційної інформації (для службового користування, зокрема), то, при звільнені з цієї посади, особа позбавляється даного права. Адміністративно-організаційна функція уряду полягає у спрямуванні і координації роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій; забезпеченні виконання Конституції, законів, актів Президента і Кабінету Міністрів України; контролі за поточною діяльністю органів виконавчої влади.

Всі центральні органи виконавчої влади є загальнодержавними органами спеціальної компетенції, які реалізують державну політику у відповідній галузі. Вони узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їх компетенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносять їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень центральні органи виконавчої влади організовують виконання актів законодавства, здійснюють систематичний контроль за їх реалізацією.

Центральний орган виконавчої влади у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав [23, C. 100].

Судова влада реалізується в Україні виключно судами, які здійснюють правосуддя.

Основними функціями судової влади в Україні є здійснення правосуддя – цивільного, господарського, адміністративного і кримінального. На важливість цих функцій вказує і назва відповідного розділу Конституції України – «Правосуддя». Тобто судова влада, передусім, асоціюється з правосуддям, що відображає сутність і зміст судової влади та призначення судів у суспільстві і державі.

Водночас функції судової влади не обмежуються виключно функціями правосуддя. Вони є багатогранними і різноманітними.

Функції судової влади – це напрями і види діяльності судів у межах і порядку, передбачених Конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами України.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Зупинимося детальніше на функціях судів загальної юрисдикції, тобто на основних напрямах та видах діяльності судів загальної юрисдикції з метою розгляду й вирішення справ у сфері цивільного, господарського, адміністративного та кримінального правосуддя, що здійснюється виключно судами на підставах, у межах та порядку, які передбачені Конституцією України та законами.

Як загальновідомо, то за правопорушення різного виду винна особа притягується до відповідальності. Наприклад, адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері конфіденційної інформації, яка є одним із об’єктів інформаційних правовідносин, була встановлена Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 11 травня 2004 року, який надав правове підґрунтя для встановлення адміністративної відповідальності за вчинення ряду правопорушень у сфері інформаційної безпеки, зокрема: ст. 195-5, 212-5 та ст. 212-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення [13, C. 14].

Разом із тим, Кримінальним Кодексом України передбачена відповідальність за протиправне збирання та навмисне розголошення комерційної таємниці, і це робить неприпустимим довільне оголошення власником інформації комерційною таємницею, адже за такого випадку криміналізація дій з такою інформацією визначається приватними особами [24, C. 22].

Також окремо зазначимо, що гарантії інформаційних особистих немайнових прав містяться в нормах цивільного права. Ст. 302 Цивільного кодексу України [25, Cт. 302] повністю присвячена праву на інформацію. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію. Тобто, порушення даної норми є підставою для притягнення до відповідальності та участі судів у вирішенні конкретної справи.

Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону [26].

Функції та повноваження судів загальної юрисдикції визначають діяльнісні характеристики судової влади загалом [16, C. 368].

Іншим органом в системі судів України є Конституційний Суд України. Сутність і зміст Конституційного Суду України, його призначення у суспільстві та державі визначають його функції.

Перш за все, варто наголосити на тому, що функція захисту прав і свобод людини і громадянина Конституційним Судом ні в Конституції України, ні в Законі «Про Конституційний Суд України» прямо не передбачена.

Здійснення захисту прав і свобод людини випливає з інших положень Закону, зокрема з тих, що регулюють завдання Конституційного Суду України: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави (ст. 2 Закону «Про Конституційний Суд України» [28]). Відомо, що норми про права і свободи людини і громадянина включені до Основного Закону. Таким чином, забезпечуючи верховенство Конституції, Конституційний Суд забезпечує реалізацію і тих її норм, що стосуються прав і свобод людини.

Такі повноваження випливають зі змісту присяги судді Конституційного Суду України, глав 12 та 13 Закону.

Об’єктами діяльності Конституційного Суду України є основи конституційного ладу України; конституційно-правовий статус людини і громадянина; форми безпосередньої демократії; основні засади організації та діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Результатом розгляду Судом конкретної справи є прийняття рішень і висновків. Тобто, функції Конституційного Суду України в механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні проявляються у розгляді конкретних конституційних подань та звернень, суть яких полягає в тлумаченні конституційних норм щодо прав людини та громадянина, зокрема.

Таким чином, Конституційний Суд України займає досить важливе місце в механізмі захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Більшість прийнятих ним за час своєї діяльності рішень так чи інакше стосується забезпечення прав людини. Сам факт існування такого органу конституційного контролю і Україні значною мірою дисциплінує органи державної влади, змушує їх діяти відповідно до законодавства України, спрямовуючи свою діяльність на забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина.

Як було зазначено вище, законодавчий процес відбувається постійно і зводиться не лише до діяльності ВРУ, а також і до нормотворчої діяльності Президента України.

Так, відповідно до Указу Президента України № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» передбачається проведення низки реформ, які стосуватимуться і судової влади.

Метою судової реформи є реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів задля практичної реалізації принципів верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справ незалежним та неупередженим судом. Реформа має забезпечити функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини [29], оскільки Україна, після проголошення незалежності, задекларувала євроінтеграційний напрям зовнішньої політики. І, зазначимо, що певні кроки в даному напрямі було зроблено, наприклад підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і європейськими Співтовариствами  та їх державами-членами, Угоди про партнерство та співробітництво Україна-ЄС, Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом та ін..

Також в цій Стратегії закріплено, що головною передумовою її реалізації є суспільний договір між владою, бізнесом та громадянським суспільством, де кожна сторона має свою зону відповідальності. Тобто, лише у взаємодії державних органів між собою, а також держави, в особі її органів, і людини та громадянина і відбуватиметься максимально ефективне функціонування механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

За положеннями Європейської хартії місцевого самоврядування [30], основні повноваження місцевого самоврядування встановлюються Конституцією або Законом. В Україні вони закріплені в загаль­ному вигляді у ст.143 Основного Закону, а їх деталізація міститься в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, а також у галузевому законодавстві – «Про транс­порт», «Про освіту», у Земельному, Лісовому, Водному кодексах України та інших правових актах.

Можна визначити, що функції місцевого самоврядування – це основні або кардинальні, пріоритетні та постійні напрями і види його здійснення, передусім щодо реалізації природного права людини і громадянина на місцеве самоврядування, тобто гарантованого державою права та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [31].

Органи місцевого самоврядування, які покликані забезпечити реалізацію прав людини і громадянина в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Як одна з основ конституційного ладу, місцеве самоврядування дає змогу демократизувати апарат управління, ефективно вирішувати місцеві питання й забезпечувати врахування інтересів територіальних колективів під час проведення державної політики, оптимально поєднувати інтереси і права людини та інтереси держави.

Поділяємо позицію науковця про те, що місцеве самоврядування є вагомим і значимим елементом громадянського суспільства, адже лише воно здатне забезпечити самоорганізацію громадян, яка є основою складової концепції громадянського суспільства. Крім того, система місцевого самоврядування потрібна, щоб «авторитетно визначити, які послуги та регулювання потрібні людям у конкретних районах, щоб люди в даному районі отримували те і тільки те, що їм потрібно».  Також в умовах громадянського суспільства повинна бути зведена до мінімуму централізація влади. Система місцевого самоврядування сприяє утвердженню таких демократичних цінностей як активна громадська участь та плюралізм, реалізації та захист прав людини та громадянина [32].

Вагоме місце в механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини в Україні займає прокуратура.

Поняття «функція прокуратури» розуміється як прокурорська діяльність, вид прокурорської діяльності. У літературі часто вживається як рівнозначне терміну «функції прокуратури» поняття «напрямок прокурорської діяльності».

Функції прокуратури можна поділити на наглядові та ненаглядові, а враховуючи їх законодавче закріплення на ті, які передбачені в Законі України «Про прокуратуру» та Конституцією України.

В Конституції закріплено основи діяльності прокуратури, а в Законі їх деталізовано, тому, в загальному вигляді їх можна звести до таких (у сфері захисту інформаційних прав і свобод):

-         представництво інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом;

-         нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, оскільки саме вони і можуть порушувати інформаційні права і свободи, наприклад, через ненадання інформації особі, яку притягують до відповідальності (це не стосується інформації, яка може бути конфіденційною, але також має місце навмисне віднесення публічної інформації до такого виду);

-         нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [33, C. 128].

Варто зазначити, що характер внутрішніх і зовнішніх функцій прокуратури, окрім загаль­ного врегулювання у Конституції України та Законі «Про прокуратуру», більш детально ви­світлено в наказах Ге­нерального прокурора, які ми з вами і будемо вивчати згодом.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого інституту, яким є адвокатура.

Адвокатура – це правова інституція, яка виконує важливу суспільну функцію, що полягає в захисті прав, свобод та законних інтересів громадян.
В Україні право на захист є конституційним принципом. Роль адвокатури в забезпеченні цього права та її основні завдання викладені в розд. II Конституції України, присвяченому правам, свободам і обов’язкам людини й громадянина. Діяльність адвокатури регламентовано Конституцією України, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншими законодавчими актами України та статутами адвокатських об’єднань.

Генеральне визначення адвокатури і її функцій дано в ст. 59 Конституції України: «для забезпечення права на за захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» [30].

Отже, резюмуємо, що механізм захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складним і являє собою систему державних органів, які, реалізуючи свої повноваження, сприяють цьому захисту. Функціональна структура даного механізму проявляється у функціях центральних органів державної влади, реалізація яких створює надійні гарантії реалізації інформаційних прав. До системи центральних органів державної влади в Україні належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи. Всі ці органи в своїй сукупності і створюють надійні підвалини для існування і функціонування механізму захисту інформаційних та інших прав і свобод людини і громадянина в Україні. Незважаючи на те, що захист прав людини не є основним повноваженням того чи іншого органу (Конституційний Суд, наприклад), але дана функція випливає опосередковано із його діяльності.

Список використаної літератури:

1. Колодій А. М. Загальна теорія держави і права : [навч. посібн.] / А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков та ін.; за ред. В. В. Копейчикова. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 320 с
2. Копейчиков В. В. Правознавство / В. В. Копейчиков. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 748 с.
3. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права тадержави. Навч. посібник. Вид. 9-е, зі змінами. — Львів: Край, 2007. — 192 с.
4. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
5. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку науки конституційного права України / В. Тацій, Ю. Тодика // Право України. — 1994. — № 10.
6. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
9. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
10. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
11. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
12. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
13. Стоєцький О. В. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. В. Стоєцький. — К., 2013. — 20 с.
14. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64
15. Теліпко В. Е. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» [Текст] : наук.-практ. комент. / В. Е. Теліпко ; за ред. проф. Молдована В. В. — К. : Центр учбової л-ри, 2011. — 526 с.
16. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України : [підруч.] / за заг. ред. проф. В. Л. Федоренка. – [4-те вид., переробл. і доопр.]. — К. : Вид-во Ліра-К, 2012. — 576 с.
17. Барабаш Ю. Г. Контрольна функція вищого представницького органу України / Ю. Г. Барабаш // Вісник прокуратури. — 2003. — №3. — С. 39-43.
18. Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : [підруч.] / О. Н. Ярмиш, В.О. Серьогін. — Харків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002. — 653 c.
19. Про комітети Верховної Ради України : Закон України від 04 квітня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 19. — Ст. 134
20. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
21. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні : [підруч. для студентів вищих навчальних закладів ] / За ред. С. Г. Серьогіної. — X.: Пра­во, 2005. — 256 с.
22. Кириченко В. М. Теорія держави і права: модульний курс.: [навч. посібник] / В. М. Кириченко, О. М. Куракін. — К.: Центр навчальної літератури, 2010 — 264с.
23. Багмет М. О. Історія та практика державного управління і місцевого самоврядування в Україні / М. О. Багмет, В. М. Ємельянов. – Миколаїв: Видавництво МДГУ. — 2006. — 292 с.
24. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Борис Анатолійович Кормич. — Х., 2004. — 31 с.
25. Цивільний кодекс України : за станом на 19 січня 2013 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2013. — С. 158.
26. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 07 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41-42, № 43, № 44-45. — Ст.529.
27. Погорілко В. Ф.  Конституційне право України [Текст] : підручник / За заг ред. В. Л. Федоренка. — 4-те вид., перероб. і доп. — К. : Видавництво Ліра-К, 2012. — 576 с.
28. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 49. — ст. 272.
29. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» Указу Президента України № 5/2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/18688.html
30. Європейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_036
31. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України.  — 1997. — № 24. — ст. 170.
32. Сопілко І. М. Органи місцевого самоврядування в системі забезпечення прав і свобод людини і громадянина / І. М. Сопілко // Юридичний вісник. —2010. — № 3(16). — С. 92-95
33. Курочка М. Й. Прокурорський нагляд в Україні : [підручник] / М. Й. Курочка, П. М. Каркач. — Луганськ, 2004. — 424 с.

професор кафедри управління в ОВС

Національної академії внутрішніх справ,

доктор юридичних наук, доцент

Максименко Юлія Євгенівна,

старший викладач кафедри

теорії держави та права

Національної академії внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук

УДК 351.73 + 301.085:62

Інтенсивний та динамічний розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій, впровадження їх у життєдіяльність суспільства і функціонування органів державної влади, стали передумовою формування інформаційного суспільства.

Теорії інформаційного суспільства виникають наприкінці 60-х на початку 70-х років ХХ сторіччя. Здійснений нами аналіз відповідних бібліографічних джерел, уможливив дійти висновку, що розгляд концептуальних засад відкритого суспільства нового типу стають предметом дискусії виключно науковців на теоретичному рівні.

Із суто теоретичної дискусії навколо інформаційного суспільства, сам процес його формування трансформувався до практичної площини і був визнаний стратегічною метою в більшості провідних країн: США, Японії, Франції, Німеччини та інших. Осторонь глобалізацій цим процесам не стояла і Україна. Адже в 2007 році Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

У даному нормативно-правовому акті закріплено, що «одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя» [1].

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним стандартам, закріплюючи основні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері. Стрижнем формування інформаційного законодавства в Україні є Конституція України, в ст. 17 якої вперше було задекларовано, що захист «…інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу» [2].

Крім того, саме Основний Закон України закріпив цілий комплекс прав і свобод людини і громадянина, що визначають її правовий статус у сфері інформаційних відносин. Разом із тим, не можна не зазначити на той факт, що при реалізації вищенаведених конституційних норм виникають значні труднощі. У зв’язку з чим, на сучасному етапі все частіше висловлюються міркування з приводу необхідності проведення конституційної реформи шляхом прийняття нової редакції Конституції чи внесення суттєвих змін до змісту усіх розділів Конституції.

Зважаючи на те, що Указом Президента України „Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї” від 21 лютого 2011 року було нормативно затверджено започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища з метою забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень [3], вважаємо, що актуальним напрямом наукової діяльності є визначення і подання авторських пропозицій щодо удосконалення напрямів правового регулювання інформаційних прав і свобод людини та громадянина з урахуванням тенденцій глобалізації, трансформацією геополітичної конфігурації та зміни ролі держави як сучасної політико-територіальної організації громадянського суспільства.

Метою даної статті є надання пропозицій щодо удосконалення напрямів правового регулювання інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи з розуміння загальної проблематики окресленої нами теми, авторами поставлені наступні завдання: 1) виділити основні інформаційні права і свободи людини та громадянина, що закріплені в Конституції України; 2) охарактеризувати рівень їх практичної реалізації; 3) визначити основні недоліки конституційно-правового регулювання у цій сфері; 4) надати пропозиції щодо удосконалення змісту Конституції України в зазначеному контексті.

Багатоаспектність проблематики прав і свобод людини і громадянина в інформаційній сфері обумовила їх дослідження багатьма науковцями в рамках різних галузей знань. Дана проблематика лежить в площині розгляду безпосередньо конституційного права, а також в рамках інших галузей права чи спеціальних досліджень. Серед дослідників, предметом дослідження яких були різні аспекти реалізації (захисту, охорони, забезпечення, правового регулювання тощо) інформаційних прав і свобод людини і громадянина слід відмітити таких, як Арістова І., Бєляков К., Біленчук П., Брижко Залізняк В., Кормич Б., Костецька Т., Кофанов А., Красноступ Г., Кушакова Н., Ліпкан В., Логінов О., Максименко Ю., Марущак А., Матвієнко П., Олійник О., Тихомиров О., Чиж І., Цимбалюк В., Швець М., Шемшученко Ю., Шепета О. та інші [4-8].

Здебільшого критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина слугують сфери життєдіяльності індивіда, які виступають своєрідним простором в межах якого здійснюється їхня охорона. За цим критерієм у Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод  як громадські, політичні, економічні, соціальні та культурні [9-10].

Інформаційні права і свободи людини та громадянина належать до так званих прав «першого покоління» — громадянських, політичних, які першочергово визначались невід’ємною частиною людської гідності [11].

Одразу зазначимо, що зміст понять “інформаційні права” та “права на інформацію” є не тотожними, а співвідносяться між собою за схемою загальне-часткове, тобто інформаційні права є значно ширшими щодо права на інформацію, а саме права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, адже перше охоплює і право на свободу думки і слова, і право на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо.

Здійснений нами логіко-семантичний та догматико-юридичний, структурно-функціональний аналіз норм Конституції України дозволяє виділити такі основні інформаційні права і свободи [12].

   Ст. 31: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції…».

Ч. 2 ст. 32: «Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди…».

Ч. 2 ст. 34: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

Ст. 40: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк».

  Ч. 4 ст. 32: «Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».

Ч. 1 ст. 34: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

Зауважимо також, що здійснений нами контент-аналіз положень Конституції України, де мультиплікандом виступала терміносполука „інформаційні права та свободи” уможливив висновувати, що деякі конституційні положення також співвідносяться з інформаційними правами і свободами. Так, за ст. 15 Конституції України, встановлюється політична і ідеологічна багатоманітність. Інформаційні права та свободи також пов’язані з правом на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35).

Окрім того, Конституція України містить низку прав і свобод, які є інформаційними за формою, але економічними чи соціальними за своїм змістом. Серед таких, передусім, ті, що передбачені ст. 54 Конституції , які встановлюють, що «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом…» [2].

Таким чином різноманітність інформаційних прав і свобод ставить науковим завданням подальшу їхню інтерпретацію та класифікацію з метою виявлення їх проникнення в усі сфери суспільного життя.

Інформаційних права та свободи вважається непорушними та невідчужуваними. В основі положень розділу ІІ „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” Конституції України лежить ряд міжнародних нормативно-правових актів: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права тощо.

Таким чином, при формуванні змісту вітчизняного Основного Закону був запозичений міжнародний правовий досвід. Разом із тим не можна залишити поза увагою той факт, що українська правова наука при прийнятті Конституції України не врахувала існуючу в західному конституційному праві класифікацію термінів для визначення прав людини і громадянина. Якщо в українському законодавстві використовується єдиний термін «права», то в міжнародному законодавстві застосовується декілька суміжних термінів, зокрема:

• rights — 1) будь-який інтерес або привілей, що є визнаним і захищається правом (by law); 2) свобода здійснювати будь-які повноваження, надані законом; 3) юридичне або моральне визнання варіантів вибору та інтересів, яким надають великої ваги. У рамках даного терміну виділяють три його підвиди: 1) природні права (natural rights); 2) моральні права (moral rights); 3) позитивні права (positive rights) [13, с. 481]. Слід також згадати і про чотири основні інтерпретації терміну „rights”:
  • a right is a liberty — право — це свобода: якщо індивід має свободу щодо чогось, це означає, що він не зобов’язаний утримуватись від чогось;
  • a right is a right strictly speaking or a claim right — право — це право у властивому розумінні, або право-вимога: якщо індивід має право на щось, це означає, що інші, коли йдеться про це право, мають щодо цього індивіда лише обов’язок;
  • a right is a power — право — це сила. Здатність і спроможність змінити правові відносини;
  • a right is an immunity — право  — це імунітет, тобто брак необхідності змінювати своє юридичне становище [13, с. 464];
  • freedom — відсутність втручання або перешкод; можливість робити вибір і мати незалежність [13, с. 206-208]; термін „freedom” виступає синонімом терміну „liberty” і може використовуватися для позначення: freedom of association – свобода об’єднань; freeedom of information – свобода інформації; freedom of religion – свобода віросповідання; freedom of speech – свобода слова;
  • entitlements — уповноваження, вимога чи право, підтримані покликанням того, що вже сталося, або на усталену процедуру; попередній дозвіл діяти відповідно до певної процедури. Даний термін було уведено і науково обґрунтовано у працях Роберта Нозика „Анархія, Держава і Утопія”. Прикладом такого уповноваження є уповноваження поліцейського увійти з ордером на обшук до приватного приміщення, що йому не належить [13, с. 172].

Даними термінами визначають відповідно невід’ємні громадянські та політичні, економічні і соціальні права, свободи.

Отже постає наукова проблема: чи доцільно ставити на один щабель економічні («захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності» (ст. 54) та громадянські права («таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції…» (ст. 31)?

Як слушно зауважують із цього приводу деякі дослідники: „… зміст небезпеки, яка слідує з відсутності поділу у Конституції громадянських прав і свобод та економічних та соціальних прав людини щонайменше два. Один полягає у сфері правової свідомості, другий – у сфері практики правозастосування, і ці два чинники є взаємопов’язаними” [14, с. 239].

Причому перший чинник, на нашу думку, має концептуальне значення. Правова свідомість відіграє надзвичайно важливу роль у механізмі правового регулювання, адже становить сукупність уявлень, поглядів, ідей, переконань, оцінок, настроїв і емоцій людей до позитивного чи бажаного (морального) права.

Говорити про необхідність підвищення суспільної правосвідомості вважаємо важливим, але не перспективним, оскільки нині ми спостерігаємо найбільш складну форму деформації професійної правосвідомості, зокрема серед державних службовців, які, прагнучи бути елітою, мають слугувати прикладом правомірної поведінки, поваги до права, тобто високого рівня правової культури. У той же час тотальна корупція, системне хабарництво, усталена непрофесійність, непоборний бюрократизм, індиферентність до державних проблем на противагу власним проблемам, з якими звертаються пересічні громадяни до представників державної влади, зумовлює суспільну зневагу до права як міри свободи та справедливості, формує стійкі умови до правового нігілізму, поневіряння громадян у силу велич права.

Так, в Україні прийняті відповідні нормативно-правові акти з метою захисту інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Та чи можна говорити, що де-факто відсутнє порушення авторських прав? Так, деякий час тому ми були в ситуації, коли, відвідавши одну із центральних національних бібліотек з метою ознайомлення з дисертаційним фондом, нам було відмовлено у цьому, оскільки потребувалось надання довідки з місця роботи певного зразку. Аргументуючи свою позицію, працівники державної бібліотеки посилались на відомчі норми та необхідність захисту інтелектуальної власності. Спроби пояснити, що такі обмеження порушують права людини на доступ до публічної інформації, оскільки за таких умов кожен безробітний, а також той, хто не навчається, чи особи, що знаходяться в декретній відпустці, не зможуть виконати таку вимогу, були безрезультатними. Маючи при собі назву дисертаційної роботи та прізвище автора, нам без проблем надали за кошти електронні варіанти цих робіт уже без необхідності довідки.

Оскільки ми самі захищались і знаємо, що кожен дисертант зобов’язаний надавати безкоштовно текст власного дисертаційного дослідження до відповідних національних бібліотек, виникає питання: на якій підставі  ці установи порушують права інтелектуальної власності авторів дисертацій, здійснюють незаконне розповсюдження дисертаційних робіт (результати інтелектуальної діяльності, тобто інтелектуальну власність дисертантів), заробляючи при цьому чималі кошти. Отже за цього випадку головним порушником, а саме: крадієм інтелектуальної власності виступає держава в обличчі чиновників державних бібліотек, які крадуть інтелектуальну власність і при цьому наживаються. Ми вже не кажемо що облік продажу робіт відсутній, а це означає, що дані працівники здійснюють умисне ухилення від сплати податків. Тому з позицій права можна сміливо казати про наявність правопорушень, відповідальність за систематичні вчинення яких передбачено КК України. Але ж ці наші думки існують лише на папері. То після цього про яку державу і державний захист інтелектуальної власності, створення державою механізмів захисті інформаційних прав і свобод ми можемо говорити?

Не менш значним є і інший чинник — незадовільний рівень правозастосування, який можемо розкрити через визначення суб’єктивних та об’єктивних засад.

Із суб’єктивної позиції прийняття будь-якого нормативно-правового акту завжди є процесом суб’єктивним, оскільки містить оціночні судження, поняття, які можуть неоднозначно трактуватись, колізії, спричинювати неузгодженості та колізії між різними нормативно-правовими актами тощо.

У зв’язку з чим, незважаючи на конституційну закріпленість інформаційних прав і свобод людини та громадянина, існує проблема з необхідністю розроблення та впровадження реального механізму реалізації даних прав і свобод державними та недержавними інституціями.

Так, наприклад, у Конституції України зазначено на можливість обмеження реалізації вищезазначених прав та свобод, однак не закріплено умови застосування цих обмежень. Більше того така законодавча аморфність знаходить свій вираз і у використанні доволі абстрактних, суб’єктивних понять, а також наданні не уніфікованого переліку цих обмежень, відсутності єдиних і чітких правил можливості їхнього застування, відсутності чітко прописаної правової процедури і відповідних ним правових режимів: «… в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини…» (ч. 2 ст. 32 Конституції України) та «…в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» ( ч. 3 ст. 34 Конституції України).

Таким чином, здебільшого обмеження прав і свобод людини і громадянина можуть бути здійснено виключно «в інтересах національної безпеки». Здійснений нами контент-аналіз законодавства, де мультиплікандом виступав термін „інтереси національної безпеки” дозволив дійти категоричного висновку: в українському законодавстві правове та легітимне визначення даного поняття відсутнє. А відтак відсутні критерії віднесення тих чи інших явищ або подій до „інтересів національної безпеки”. З позицій позитивного права це є неприпустимим. Адже відповідно до теорії заколоту: там де держава починає надмірно піклуватися про Вашу безпеку, у Вас зникають права і свободи.

У той же час в основоположному нормативно-правовому акті, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, – Законі України «Про основи національної безпеки України», відсутнє розуміння інтересів національної безпеки, а таким чином чіткий перелік випадків збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди чи обмеження права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір тощо.

Натомість згаданий вище Закон оперує іншими поняттями: «життєво важливі інтереси», «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів».

У інших не менш важливих нормативно-правових актах, пов’язаних з національною безпекою України, закріплених указами Президента України, – «Про Стратегію національної безпеки України», «Про Доктрину інформаційної безпеки України» [15; 16], використовується поряд з життєво важливими інтересами, такий термін як життєво важливі національні інтереси.

Якщо ж проаналізувати дефініцію національних інтересів, національної безпеки, а також перелік пріоритетів національних інтересів, загроз національним інтересам і національній безпеці України, основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України, то можна дійти висновку, що виключення з правила, закріпленого п. 2 ст. 32 Конституції України, переважають саме правило, тобто випадки, коли не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, є значно меншими, ніж випадки, коли збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди допускається, оскільки майже будь-що охоплюється поняттям національної безпеки.

З цього приводу доволі влучно висловилась Кормич Л.І.: «З одного боку ми маємо Конституцію, яку називають однією з найдемократичніших в Європі, і встигаємо за один день (як 5 квітня 2001 року) отримати від Верховної Ради відразу 31 Закон. Але з іншого, називаємо Конституцію «нічною» і говоримо про необхідність її вдосконалення. І навіть наражаємось на погрози бути виключеними з Ради Європи…У чому ж шукати основну причину такої ситуації. Передусім, думається, як раз у декларативності багатьох з тих прав, реалізація яких робить суспільство стабільним і в економічному, і в політичному плані» [17, с. 8-9].

Підтвердженням декларативності норм Конституції України може бути дослідження Г.О. Шломи, на основі якого дослідник дійшов висновку, що органи влади фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації “опублікуванню не підлягає”, “не для друку”, “для службового користування”, причому масштаби застосування цих обмежувальних грифів досить великі та застосовуються переважно Президентом України і Кабінетом Міністрів України [18, с. 158].

Маємо надію, що з прийняттям Закону України «Про доступ до публічної інформації» [19] така ситуація зміниться на краще.

Щодо об’єктивних факторів незадовільного стану реалізації окремих норм Конституції України можна відзначити економічну неможливість, неспроможність забезпечити реалізацію державою тих соціальних, економічних прав і свобод людини та громадянина, що закріплені в цьому акті.

На підставі викладеного нами пропонуються такі зміни до Конституції України:

-  здійснити класифікацію прав і свобод людини та громадянина за чіткими критеріями;

-  конкретизувати випадки обмеження прав і свобод людини та громадянина, визначивши при цьому чіткі гарантії їх захисту;

-  усунути ті декларативні норми Конституції України, які не можуть бути реалізовані в силу об’єктивних факторів тощо.

Оновлення змісту окремих розділів Конституції України є позитивним кроком на шляху удосконалення правового регулювання різних видів суспільних відносин. Тим більше, вперше в історії конституційного творення здійснюється широке громадське обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього вчених, міжнародного експертного середовища. Маємо надію, що та мета, яка закріплена в Указі Президента України «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 року, як-от забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень слугуватиме життєдайним стрижнем і дороговказом конституційного реформування.

Список використаних джерел:

1. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — Ст. 102.
2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
3. Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї : Указ Президента України // Офіційний вісник України. — 2011. — № 14. — Ст. 562.
4. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності ОВС України: організаційно-правові засади : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Ірина Вікторівна Арістова. — Х., 2002. — 408 с.
5. Беляков К. И. Управление и право в период информатизации. [Монография] / К. И. Беляков. — Киев : Изд-во „КВІЦ”, 2001. — 308 с.
6. Безпека інформаційної аналітики: стратегія, тактика, мистецтво, технології : [навч. посіб.] / [П.Д. Біленчук, А.В. Кофанов, О.Л. Кобилянський та ін.] / Київський національний ун-т внутрішніх справ. Навчально-науковий ін-т підготовки слідчих і криміналістів; Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій. — К. : ННІПСК КНУВС, 2009. — 68 с.
7. Інформаційне суспільство: управління, право, технології, безпека: навчальний посібник : [навч. посіб.] / [П.Д. Біленчук, А.В. Кофанов, О.Л. Кобилянський та ін.] / Київський національний ун-т внутрішніх справ. Навчально-науковий ін-т підготовки слідчих і криміналістів; Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій. — К. : ННІПСК КНУВС, 2009. — 60 с.
8. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [Навчальний посібник] / Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., Желіховський В.М. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
9. Скрипнюк О. В. Курс сучасного конституційного права України : акад. вид. / О. В. Скрипнюк. — Х. : Право, 2009. — 466 с.
10. Державотворення і правотворення в Україні : досвід, проблеми, перспективи : [Ю. С. Шемшученко, О. В. Скрипнюк, І. О. Кресіна та ін.]. — К. : Ін-т держави і права імені В.М.Корецького НАН України, 2001. — 632 с.
11. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О.В.Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. Наук України. — 2-ге вид., переробл., і доповн. — Х. : Право, 2011. — 1128 с.
12. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.
13. A Concise Dictionary of Law : [seventh edition] / Ed. By Jonathan Law, Elizabeth A. Martin. — Oxford University Press, 2009. — P. 481 (604 p.)
14. Кормич Б. А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України : [монографія] / Б. А. Кормич. — Одеса : Юридична література, 2003. — 472 с.
15. Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента України // Офіційний вісник України. — 2007. — № 11. — Ст. 7.
16. Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України // Офіційний вісник України. — 2009. — № 52. — Ст. 1783.
17. Кормич Л.І. Права людини: від декларацій до гарантій / Л.І. Кормич // Актуальні проблеми політики : Зб. Наук. Праць. – Одеса : Юридична література, 2001. – Вип. 12.- с. 8-9
18. Шлома Г. О. Місце інституту службової таємниці в діяльності державних органів України / Г. О. Шлома // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Гол. ред. В. Л. Ординський. — Львів, 2006. — Вип. 3. — С. 157—168.
19. Про доступ до публічної інформації : Закон України // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — Ст. 446.

Здійснено аналіз сучасного стану конституційно-правового регулювання прав і свобод людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні.

Ключові слова: інформаційні права і свободи, право на інформацію, права і свободи в інформаційній сфері, конституційна реформа

Осуществлен анализ современного состояния конституционно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина в.

Ключевые слова: информационные права и свободы, право на информацию, права и свободы в информационной сфере, конституционная реформа

The analysis of the modern state of information rights and freedom of person are carried out in this article.

Key words: information freedoms and rights, law on information, rights and freedoms on information sphere, constitutional reform