Політило Валерій Ярославович

здобувач Запорізького національного

університету

Анотації.

У роботі досліджений інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації. Доведено, що важливою складовою розвитку відносин в Україні у сфері забезпечення доступу до податкової інформації стало формування вітчизняного законодавства з питань доступу до публічної інформації. Водночас автором окреслена низка проблем, пов’язаних як з неналежним виконанням чинного законодавства України з питань доступу до податкової інформації, так і зі суперечністю, неузгодженістю окремих правових норм і відсутністю дієвих механізмів їх реалізації. Обґрунтовано, що першочерговим завданням державного управління у сфері доступу до податкової інформації має бути приведення інформаційного законодавства України у відповідність із сучасними потребами, підвищення ефективності його застосування шляхом систематизації законодавчих актів – прийняття Інформаційного кодексу.

Ключові слова: податкова інформація, публічна інформація, інформаційне законодавство, Інформаційний кодекс.

В работе исследован институциональный механизм обеспечения права на доступ к налоговой информации. Доказано, что важной составляющей развития отношений в Украине в сфере обеспечения доступа к налоговой информации стало формирование отечественного законодательства по вопросам доступа к публичной информации. В то же время автором исследован ряд проблем, связанных как с ненадлежащим исполнением действующего законодательства Украины по вопросам доступа к налоговой информации, так и с противоречием, несогласованностью отдельных правовых норм и отсутствием действенных механизмов их реализации. Обосновано, что первоочередной задачей государственного управления в сфере доступа к налоговой информации должно быть приведение информационного законодательства Украины в соответствие с современными потребностями, повышения эффективности его применения путем систематизации законодательных актов – принятие Информационного кодекса.

Ключевые слова: налоговая информация, публичная информация, информационное законодательство, Информационный кодекс.

We studied the institutional mechanism for ensuring the right of access to tax information. It is proved that an important part of the development of relations in Ukraine in the sphere of access to tax information was the formation of national legislation on access to public information. At the same time the author researched a number of problems related to improper execution of the current legislation of Ukraine on access to tax information, and a contradiction, inconsistency of certain legal norms and the lack of effective mechanisms for their implementation. It is proved that the first priority of public administration in the field of access to tax information should be bringing news of Ukrainian legislation into line with current needs, improve the effectiveness of its application by the systematization of legislation – the adoption of the Information Code.

Keywords: tax information, public information, information legislation, the Information Code.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Реалізація права громадян на доступ до окремих категорій інформації у сучасних умовах набуває все більшої суспільної важливості. Зокрема, відкритість та доступність публічної інформації є свідченням прозорої роботи органів державної влади, а отже і сприяє зростанню довіри до них.

Поряд із цим, колізії у чинному законодавстві створюють умови для неправомірного обмеження доступу до інформації, розпорядниками якої є державні органи. До цього часу залишаються характерними «спекуляції» на захисті права на приватність, а також – посиланні на режим обмеження доступу до інформації. У цих умовах питання оптимізації повноважень окремих органів державної влади щодо забезпечення доступу до інформації постійно залишаються в центрі уваги наукового товариства [1, С.37].

Викладене є особливо актуальним для податкової інформації – тобто відомостей і даних, що створені чи отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності та необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, установленому Податковим кодексом України.

При цьому слід враховувати, що податкова інформація за режимом доступу може бути класифікована на:

1) відкриту інформацію;

2) інформацію з обмеженим доступом, що охоплює:

-       таємну податкову інформацію (податкову таємницю);

-       службову податкову інформацію [2, С.144].

Відповідним чином, доступ громадян до певних категорій податкової інформації є обмеженим, і навпаки – право громадян на доступ до певних категорій податкової інформації гарантоване державою.

За цих умов, існує необхідність дослідження інституційного механізму забезпечення права на доступ до податкової інформації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників, які окреслювали окремі нормативно-правові аспекти податкової інформації можна відмітити: І. Бабін, С. Дуканов, І. Кучеров, М. Костенко, О. Мандзюк, К. Проскура, О. Тімарцев, О. Шевчук, К. .Юсупов тощо.

Зауважимо, що здебільшого порушена проблематика в юридичній доктрині розглядається у контексті окреслення деяких аспектів інформаційної безпеки України, зокрема такими дослідниками, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, О. В. Стоєцький, А. В. Тунік, К. Г. Татарникова, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна, В. І. Ярочкін.

Особливе місце серед наукових розвідок у сучасній юридичній доктрині займають доктринальні дослідження представників наукової школи інформаційного права В. А. Ліпкана.

Разом з тим, в існуючих наукових працях проблематика інституційного механізму забезпечення права на доступ до податкової інформації досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого питання.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації.
2. Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Реформування фіскальних органів України та впровадження міжнародних стандартів у їх діяльність щодо інформаційного забезпечення у сфері справляння податків вимагає постійного аналізу законодавчих положень, які регламентують дану діяльність [3, С.18].

Випадки неправомірного обмеження прав громадян на доступ до податкової інформації свідчать про проблему відсутності розуміння посадовими особами Державної фіскальної служби концепції «privacy» як такої. Адже, головна мета захисту права на приватність, гарантованого статтею 32 Конституції України, є захист саме приватного життя, яке дійсно повинно бути захищено від втручання сторонніх осіб (за виключенням публічних осіб, чи коли інформація, яка розповсюджується, є суспільно необхідною), але в той самий час професійне життя, а особливо професійні обов’язки посадових та службових осіб, їх кваліфікація, а також документи, що її підтверджують, аж ніяк не може вважатися конфіденційною інформацією про особу, доступ до якої може бути обмежений.

Нині право на доступ до публічної інформації гарантується:

1) обов’язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом;

2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє;

3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації;

4) доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;

5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації;

6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Для забезпечення реалізації права на доступ до інформації недостатньо його простого декларування. Важливо передбачити його конкретні гарантії. Стаття 3 Закону «По доступ до публічної інформації» [4] окреслює основні гарантії реалізації права на доступ до публічної інформації, які деталізуються в інших положеннях Закону, а також в інших законодавчих актах.

Реалізація права на доступ до інформації може здійснюватися різними способами. Для всебічної поінформованості недостатньо мати можливість отримувати інформацію лише за інформаційним запитом або мати лише можливість знайомитися з потрібною інформацією на сайті органу державної влади. Саме тому для належного забезпечення права доступу до інформації, суб’єкти владних повноважень повинні гарантувати такий доступ у всі можливі способи, що дозволяють сучасні технології. Доступ до інформації можна умовно поділити на два основні види: «активний» (обов’язок розпорядників інформації надавати інформацію у відповідь на запит) та «пасивний» (обов’язок оприлюднення інформації розпорядником в ініціативному порядку, а не у відповідь на запит).

Обов’язок надавати інформацію може виконуватися, зокрема, шляхом:

1) надання відповідей на інформаційні запити;

2) вільного доступу на засідання суб’єктів владних повноважень;

3) представлення для ознайомлення відкритих архівів суб’єктів владних повноважень;

4) проведення «гарячих ліній» для оперативного надання інформації чи фіксації запитів.

Обов’язок оприлюднювати інформацію означає, що суб’єкт владних повноважень повинен:

1) оприлюднювати свою інформацію на офіційному сайті в мережі Інтернет, через ЗМІ;

2) оприлюднювати звіти, рішення, плани тощо у спеціальних брошурах і збірниках офіційної інформації;

3) розміщувати відповідну інформацію на інформаційних стендах;

4) періодично робити публічні виступи тощо.

Для належної організації доступу до інформації Закон України «По доступ до публічної інформації» [4] передбачає обов’язок розпорядника створити або визначити (з числа вже існуючих) окремий структурний підрозділ або особу, які відповідатимуть за роботу з інформаційними запитами. До обов’язків таких структурних підрозділів (чи осіб), зокрема, відносяться: 1) поширення всередині відповідного органу найкращої практики збереження, архівування та розміщення документів; 2) виступати як головна контактна особа (підрозділ) у питаннях отримання та задоволення запитів інформації; 3) надання допомоги особам в отриманні інформації.

Варто наголосити, що обов’язок визначати спеціальні структурні підрозділи або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, поширюється лише на суб’єктів владних повноважень і не поширюється на інших розпорядників інформації. Це випливає з норми ч. 3 ст. 13 Закон України «По доступ до публічної інформації» [4], відповідно до якої на таких інших розпорядників публічної інформації (тобто тих, які не є суб’єктами владних повноважень) вимоги Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання інформації за запитами. Хоча для окремих таких розпорядників інформації (наприклад, бюджетні заклади, природні монополії) через великий обсяг суспільно важливої інформації, що знаходиться у їхньому володінні, виглядає доцільним також призначити спеціальну посадову особу (чи навіть визначити відповідний структурний підрозділ), в обов’язки якої будуть входити питання забезпечення доступу до публічної інформації.

У структурі Державної фіскальної служби суб’єктом координації є структурний підрозділ або відповідальна посадова особа органу ДФС України, що організовує доступ до публічної інформації [5].

Відповідно до Закону України «По доступ до публічної інформації» [4], процедура доступу до інформації шляхом подання інформаційного запиту повинна супроводжуватися мінімальними формальностями і бути зрозумілою для запитувача. Цей принцип є визначальним для регулювання процедурних моментів реалізації права на доступ до інформації («запит подається в довільній формі»). Він також повинен застосовуватися при тлумаченні і застосуванні положень Закону України «По доступ до публічної інформації» [4], зокрема, проблемних. Це, наприклад, означає, відповідь на запит повинна надаватися у найбільш зручній формі для запитувача (якщо це практично можливо).

Цей принцип також означає, що суб’єкт владних повноважень не має права встановлювати додаткові вимоги до форми запиту, окрім тих, що вже визначені

У разі, якщо суб’єкт владних повноважень затверджує форму запиту на інформацію відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «По доступ до публічної інформації» [4], ця форма не повинна містити вимог, додаткових до тих, що передбачені у ч. 5 ст. 19, і повинна спрощувати доступ для особи, а не ускладнювати його додатковими вимогами. Так само відмова в наданні інформації через недотримання форми запиту, яка була затверджена розпорядником, є порушенням гарантії щодо максимально спрощеної процедури подання запиту та отримання інформації, а також інших положень Закону України «По доступ до публічної інформації» [4].

Вказані гарантії знайшли своє відображення у Порядку складання та подання запитів на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, форми подання запиту на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, який затверджено наказом Міністерства фінансів України від 10.03.2015 р. № 309 [5].

Так, згідно із вимогами розділу 2 вказаного документу, Запитувач має право звернутися до органів ДФС України із Запитом незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання Запиту. Запит може бути індивідуальним або колективним. Запит подається в усній чи письмовій формі, особисто від запитувача або шляхом надсилання поштою, електронною поштою, факсом, телефоном на вибір запитувача. Письмовий Запит подається в довільній формі. Запит повинен містити: прізвище, ім’я, по батькові (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також  номер засобу зв’язку (якщо такий є); загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено Запит, якщо запитувачу це відомо; підпис і дату за умови подання письмового Запиту. Для спрощення процедури оформлення письмового Запиту запитувач може використати відповідну форму подання Запиту. Зазначену Форму запиту можна отримати у Суб’єкта координації в органах ДФС України або на офіційному веб-порталі ДФС України, субсайтах органів ДФС України у розділі «Публічна інформація». Запитувач може заповнити в електронному вигляді Форму запиту на офіційному веб-порталі ДФС України або на субсайтах органів ДФС України. Запит може бути подано запитувачем особисто до Суб’єкта координації в робочий час згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку, установленими для органів ДФС України. У Формі запиту запитувачеві надається можливість вибрати форму надання відповіді – поштою, факсом, електронною поштою. Відповідь на Запит надається у спосіб, обраний запитувачем.

У разі коли з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий Запит, його оформлює Суб’єкт координації із зазначенням прізвища, ім’я, по батькові, контактного телефону в Запиті та надає копію Запиту особі, яка його подала.

На вимогу запитувача на першому аркуші копії Запиту проставляється відмітка про отримання Запиту. Така копія повертається запитувачу.

Ще однією з гарантій забезпечення права на доступ до публічної інформації є встановлення відповідальності за порушення цього права. Детальніше це питання регулюється в статті 24 Закону України «По доступ до публічної інформації» [4]. Зазначимо, що у п. 6 ст. 3 Закону йдеться про відповідальність за «порушення законодавства». Водночас, відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями.

Таким чином, зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконних нормативно-правових актів. Отже, підстави юридичної відповідальності за порушення права на доступ до інформації можуть бути передбачені виключно законами. Такими підставами, зокрема, є стаття 24 Закону України «По доступ до публічної інформації» [4] та стаття 212-3 Кодексу про адміністративні правопорушення [6].

Як свідчить аналіз даних з початку 2015 року щодо розгляду запитів, поданих до органів Державної фіскальної служби на підставі Закону України «Про доступ до публічної інформації», запити на отримання публічної інформації надходять як від юридичних, так і від фізичних осіб [7]. Відповідь надається у спосіб, обраний запитувачем, та у визначений статтею 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» [4] термін, тобто протягом п’яти робочих днів з дня надходження запиту.

Питання, з якими звертаються запитувачі до органів Державної фіскальної служби стосуються надання інформації щодо:

-     проведених перевірок;

-     системи оподаткування суб’єкта господарювання;

-     копій наказів щодо проведення перевірок та актів перевірок;

-     третіх осіб;

-     відкритих банківських рахунків;

-     заборгованості перед бюджетом та інше.

Запит на отримання публічної інформації можна подати до органу Державної фіскальної служби особисто або надіслати поштою. Крім того, такий запит можна надіслати на електронну скриньку.

Враховуючи викладене, можемо дійти висновку, що основними гарантіями забезпечення права на доступ до публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, є:

-     обов’язок надання відповідей на інформаційні запити;

-     обов’язок проведення «гарячих ліній» для оперативного надання інформації чи фіксації запитів;

-     обов’язок оприлюднювати свою інформацію на офіційному сайті в мережі Інтернет, через ЗМІ;

-     обов’язок оприлюднювати звіти, рішення, плани тощо у спеціальних брошурах і збірниках офіційної інформації;

-     обов’язок розміщувати відповідну інформацію на інформаційних стендах;

-     обов’язок періодично робити публічні виступи тощо.

До питання основних проблем, що виникають у ході реалізації громадянами права на доступ до податкової інформації, маємо зауважити, що сьогодні до кінця не розв’язано проблему узгодженості правових норм різних законодавчих актів, якими врегульований механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації. Насамперед це стосується законів України «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про інформацію». Бракує нормативно-правових актів, які б конкретизували положення Закону України «Про доступ до публічної інформації» у розрізі доступу до податкової інформації та містили чіткі механізми реалізації правових норм.

Наразі не втрачає актуальності потреба в проведенні роз’яснювальної роботи серед населення щодо особливостей застосування відносно податкової інформації норм законів України «Про доступ до публічної інформації» та «Про звернення громадян».

Отже, вищевикладене актуалізує проблему розвитку законодавства у сфері забезпечення доступу до податкової інформації і дає змогу зробити висновок, що розв’язати її можливо шляхом удосконалення інформаційного законодавства України в цілому. З огляду на це, першочерговими завданнями органів державної влади мають стати усунення суперечностей нормативно-правових актів в інформаційній сфері та узгодження правових норм між собою. Виходячи з великої кількості та розрізненості правових актів, які регулюють відносини в інформаційній сфері взагалі та з питань доступу до податкової інформації зокрема, обґрунтованим і доцільним залишається питання кодифікації інформаційного законодавства, окремими розділами до якого доцільно включити права і обов’язки людини і громадянина в інформаційній сфері, права і обов’язки держави, участь у міжнародному інформаційному просторі,  порядок доступу до різних категорій інформації тощо.

У цих умовах важливим кроком на шляху вдосконалення державного регулювання інформаційної сфери залишається прийняття концепції формування і розвитку державної інформаційної політики.

Доцільно законодавчо чітко визначити такі механізми забезпечення права на доступ до податкової інформації: контролю за реалізацією цього права; оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Державної фіскальної служби щодо доступу до інформації; притягнення до відповідальності посадових осіб за недотримання чинного законодавства, що регулює відносини у сфері забезпечення доступу до податкової інформації.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Наукове дослідження інституційного механізму забезпечення права на доступ до податкової інформації уможливило дійти висновку про те, що важливою складовою розвитку відносин в Україні у даній сфері стало формування вітчизняного законодавства з питань доступу до публічної інформації. Останнім часом відбулися суттєві зрушення у забезпеченні прозорості та відкритості діяльності органів Державної фіскальної служби. Сьогодні в Україні, як і в інших демократичних державах, відкритість влади сприймається як один із основоположних принципів організації державного управління. Розвиток чинного законодавства значно розширив можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності, створив умови для реалізації потреб активної частини суспільства в інформаційній взаємодії з органами Державної фіскальної служби.

Водночас поряд із позитивними напрацюваннями залишається нерозв’язаною низка проблем, пов’язаних як із неналежним виконанням чинного законодавства України з питань доступу до податкової інформації, так і зі суперечністю, неузгодженістю окремих правових норм і відсутністю дієвих механізмів їх реалізації. З огляду на це, першочерговим завданням державного управління у сфері доступу до податкової інформації має бути приведення інформаційного законодавства України у відповідність із сучасними потребами, підвищення ефективності його застосування шляхом систематизації законодавчих актів – прийняття Інформаційного кодексу. Окрема увага має бути приділена проблемі відповідальності за порушення порядку доступу до податкової інформації.

Тема вдосконалення інформаційного законодавства є надзвичайно актуальною, тому подальші дослідження доцільно спрямувати на теоретико-методологічне обґрунтування засад публічно-правового регулювання питань доступу до податкової інформації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Марущак А. І. Забезпечення державою доступу до інформації в Україні / А. І. Марущак // Юридичний вісник. — 2009. — №2. — С. 34—38.
2. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
3. Косиця О. О. Окремі аспекти правового регулювання інформаційного забезпечення діяльності фіскальних органів пострадянських країн / О. О. Косиця // Науковий вісник Херсонського державного університету. — 2015. — №1. — С. 18—22.
4. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 р. № 2939-VІ // Відомості Верховної Ради. — 2011. — № 32. — С. 314.
5. Про затвердження Порядку складання та подання запитів на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України, форми подання запиту на отримання публічної інформації, що знаходиться у володінні органів Державної фіскальної служби України : наказ Міністерства фінансів України від 10.03.2015 р. № 309 // Офіційний вісник України. — 2015. — № 26. — С.184.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-Х // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. — № 51 (зі змінами).
7. Реалізації права на доступ до публічної інформації // Офіційний портал Державної фіскальної служби України  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://sfs.gov.ua.

Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Юридична доктрина однозначно трактує інформаційні права і свободи людини та громадянина як найважливіші природні та невідчужувані. Не дивно, що більшість конституцій розвинених країн містять норму, де визначено право на інформацію, а також інші інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України закріплено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [1].

Окрім того, ряд інших статей Основного закону України містять норми, що визначають ряд інформаційних прав і свобод:

-  «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31);

-  «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ст. 32);

-  «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ст. 35).

Схожі за змістом конституційні норми мають й інші європейські країни. Однак словесне вираження інформаційних прав і свобод, гарантії захисту чи випадки обмеження значно різняться [2-4].

Наприклад, інформаційне право особи, пов’язане із таємницею листування та комунікаціями, у ст. 17 Конституції Кіпру визначено так: «…усім забезпечується право поваги та забезпечення таємниці листування, а також усякого іншого спілкування, якщо таке спілкування здійснюється за допомогою засобів, не заборонених у Республіці законом. Порушення цього права не допускається, за винятком випадків, встановлених законом, і лише стосовно осіб, які відбувають термін покарання в в’язниці чи перебувають у попередньому ув’язненні, а також відносно ділового листування чи іншого спілкування збанкрутілої особи з метою управління майном» [5].

Не менш цікаво визначено у ст. 19 Конституції Кіпру й право на свободу слова та інформацію: «Кожний має право на свободу слова та на його реалізацію будь-яким способом. Таке право охоплює свободу думки, отримання та передачу інформації та ідей, без втручання будь-якої влади незалежно від меж. Здійснення прав, перерахованих у пунктах 1, 2 даної статті, може бути пов’язане з тлумаченнями, умовами, обмеженнями та покараннями, передбаченими законом і необхідними в інтересах безпеки Республіки, конституційного порядку, громадського здоров’я чи суспільної моралі та прав інших осіб, попередження розкриття інформації, отриманої конфіденційно, чи для збереження авторитету та неупередженості судових влад» [5].

Інформаційне право людини на свободу слова у ст. 38 Конституції Хорватії визначено таким чином: «…гарантується свобода мислення та вираження думки. Свобода вираження думки охоплює перш за все свободу друку та інших засобів інформації, свободу слова та публічного виступу, а також вільне заснування засобів масової інформації. Забороняється цензура. Журналісти мають право на свободу поширення та доступу до інформації. Кожній особі гарантується право на оскарження поширеної недостовірної інформації, якщо в публічному повідомленні були порушене її право, передбачене Конституцією» [6].

В іншій країні-члені ЄС – Словенії дане право сформульоване у ст. 39 Конституції Словенії таким чином: «…гарантується свобода висловлювання думки, свобода слова та публічного виступу, друку та інших засобів масової інформації. Кожен має право вільно збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки. Кожен має право на отримання інформації публічного характеру, яка становить заснований на законі правовий інтерес, за винятком випадків, встановлених законом» [7].

Навіть поверхневий лінгвістичний аналіз конституційних норм окремих країн-членів ЄС та України дозволяє констатувати про значні відмінності між змістом деяких інформаційних прав і свобод, що визначені в даних актах.

Отже, попри конституційну закріпленість ряду інформаційних прав і свобод у вітчизняній Конституції, а також те, що вітчизняний основний закон ґрунтується на положеннях таких міжнародних нормативно-правових актів, як Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року тощо, які є стандартом, на основі якого розроблено низку інших міжнародних та національних правових актів в сфері прав людини, а також відповідні розділи конституцій розвинених країн, у кожному з цих міжнародних актів визначення поняття «право на інформацію», його складові та випадки обмеження мають деякі відмінності.

Нині потребують доопрацювання основні «інформаційні поняття», критерії розрізнення інформаційних прав, спектр випадків обмеження цих прав, гарантії їх забезпечення тощо.

Започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища щодо забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій з метою вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень [8], науковцями [9-12] неодноразово порушуються питання щодо необхідності удосконалення не лише тих розділів, де визначено повноваження Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, а, насамперед, розділу ІІ ««Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Ретроспективний аналіз становлення та розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина дозволяє констатувати, що тривалий час вони розглядались крізь призму інших прав і свобод. Нині ж спостерігається їх виокремлення з-поміж інших прав і свобод, а також чітке визначення конкретного права з-поміж різних інформаційних прав і свобод, зокрема розрізнення права на інформацію та права на доступ до інформації чи права на інформаційну безпеку тощо. Слід також зауважити, що саме інформаційні права і свободи динамічно розвиваються, надаючи «звичайним» правам і свободам інформаційного забарвлення.

Отже, процес інформатизації відіграв вагому роль в трансформації інституту прав і свобод, зокрема сприяв появі й розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина, надав інформаційного забарвлення іншим правам і свободам (політичним, економічним, громадянським, екологічним тощо).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
2. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Словенії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 7 — с. 72—76
3. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Хорватії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 8 — с. 3—7
4. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Кіпру / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 9 — с. 3—8
5. Конституція Республіки Кіпр [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www.concourt.am
6. Конституція Хорватії [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://worldconstitutions.ru/?p=107
7. Конституція Словенії [Електронний ресурс]. — Режим доступа http://lib.rada.gov.ua/static/LIBRARY/catalog/law/sloven1.htm
8. Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної асамблеї : Указ Президента України « від 21 лютого 2011 року // Офіційний вісник України. — 2011. — № 14. — Ст. 562
9. Ліпкан В. А. Права і свободи людини та громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні /В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 196 с., с. 91-101
10. Щербак Н. О. Конституційний процес та інформаційна сфера в Україні / Н. О, Щербак, Н. М. Щербак // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – с. 188-190
11. Максименко Ю.Є. Інформаційні права і свободи людини та громадянина в контексті конституційної реформи / Ю. Є. Максименко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 70-72
12. Харченко Н. П. Право на інформацію в умовах конституційної реформи / Н. П. Харченко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 96-97

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Досліджено наслідки впливу становлення інформаційного суспільства в Україні та процесу інформатизації на таку складову правової системи як система законодавства. Визначено поняття «інформаційне законодавство». Окреслено основні недоліки та магістральні напрями розвитку вітчизняного інформаційного законодавства.

Ключові слова: інформатизація, правова система, система законодавства, інформаційне законодавство, інформаційне право

Исследованы последствия воздействия становления информационного общества в Украине и процесса информатизации на такую составляющую правовой системы как система законодательства. Определено понятие «информационное законодательство». Определены основные недостатки и магистральные направления развития отечественного информационного законодательства.

Ключевые слова: информатизация, правовая система, система законодательства, информационное законодательство, информационное право

Investigated the effects of the information society in Ukraine and process information for this part of the legal system as a system of laws. The concept of «information law». The basic weaknesses and main directions of the national information legislation.

Key words: informatization, legal system, system of law, information legislation, information law

Побудова інформаційного суспільства в Україні та входження нашої держави до інформаційної ери сприяла трансформації багатьох соціальних сфер. Зрозуміло, що певних перетворень набула й вітчизняна правова система. Аналіз наслідків впливу процесу інформатизації на її структурні елементи, дозволяє констатувати, що одних з найбільш серйозних змін зазнала система законодавства.

Динамічне та інтенсивне ухвалення інформаційних нормативно-правових актів різною юридичної сили сприяло виокремленню інформаційної галузі законодавства.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на вітчизняну систему законодавства, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття стану та тенденцій розвитку інформаційного законодавства України.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «інформаційне законодавство»; 2) окреслити основні риси вітчизняного інформаційного законодавства; 3) виокремити магістральні напрями розвитку інформаційного законодавства України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко,  Л. І. Рудник,  К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

За даними Держкомстату України ще у 2008 року інформаційні відносини було урегульовано 257 законами України та 290 постановами Верховної Ради України, 368 указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України [1, с. 480].

Зважаючи на подальше становлення інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, а також входження нашої держави в європейський та міжнародний інформаційний простір, кількість таких актів щорічно збільшується.

О. Г. Марценюк стверджує: «Сьогодні Україна має сотні законодавчих та інших нормативно-правових актів, що зорієнтовані на розвиток інформаційних процесів, захист національного інформаційного простору, прискорення інтегральних процесів в світовому інформаційному просторі» [2, с. 35].

Попри таку статистику більшість науковців при дослідженні певних інформаційних проблем аргументовано доводять необхідність розроблення та ухвалення нових інформаційних нормативно-правових актів. Наприклад, після чергового круглого столу, присвяченому державному управлінню перехідних суспільств в умовах глобалізації, з метою розвитку інформаційної сфери учасниками було запропоновано розробити такі закони:

–         про розвиток галузі інформаційних технологій;

–         організація обліку і моніторингу;

–         впорядкування систем сертифікації, стандартизації, ліцензування;

–         розвиток інформаційних систем;

–         забезпечення інформаційної безпеки;

–         захист і використання інтелектуальної власності;

–         захист авторського права [3, с. 8].

Сплеск пропозицій науковців щодо ухвалення тих чи інших інформаційних нормативно-правових актів пов’язаний не лише з динамічністю розвитку інформаційних правовідносин. Як вірно стверджує О. А. Баранов: «Закони покликані не тільки юридично фіксувати суспільні відносини, що вже склалися або достатньою мірою сформувалися, але й активно формувати перспективні відносини, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому» [4, с. 62].

Хоча є діаметрально протилежні думки з цього приводу: «…нам не потрібно створювати нові закони у сфері інформації, а систематизувати вже існуючі, визначаючи у них правові гіперзв’язки з метою подальшого їх кодифікування на рівні Кодексу України про інформацію» [5, с. 82].

Попри таку жваву дискусію науковців з приводу необхідності подальшої динамічної та інтенсивної правотворчої діяльності в інформаційній сфері, трактування поняття «інформаційне законодавство» й донині є нормативно невизначеним.

Майже в кожному інформаційному нормативно-правовому акті міститься власне поняття: «законодавство про інформацію» (Закон України «Про інформацію»), «законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність» (Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»), «законодавство про Національну програму інформатизації» (Закон України «Про Національну програму інформатизації», «законодавство України про державну таємницю» (Закон України «Про державну таємницю») тощо.

З метою забезпечення виконання завдань з організації та ведення еталонної бази даних правової інформації, необхідної для формування правової політики, підвищення ефективності правового регулювання, реалізації програм законопроектних робіт, забезпечення правової реформи в Україні, вдосконалення обліку актів законодавства, а також забезпечення автоматизованого обміну правовою інформацією затверджено класифікатор галузей законодавства України, де виокремлено галузь законодавства «зв’язок, інформація та інформатизація» [5].

При тому у концептуальному нормативно-правовому акті, що регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації – Законі України «Про інформацію», на відміну від зазначених вище актів, це поняття взагалі не окреслюється, попри активне оперування ним в низці статей.

У попередній редакції Закону України «Про інформацію» також застосовувалось поняття «законодавство України про інформацію», яке становить Конституція України, цей Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права [6].

Семантичний та герменевтичний аналіз вищезазначеної норми права дав змогу В. А. Ліпкану та В. А. Залізняку дійти таких висновків.

1. Даний нормативно-правовий акт містить вузьке розуміння терміна «законодавство», залишаючи осторонь підзаконні нормативно-правові акти. Хоча більшість інформаційних відносин урегульовані саме підзаконними нормативно-правовими актами, про що детальніше поговоримо далі.
2. Доволі спірним залишається той факт, що законодавство України про інформацію обмежується винятково законодавчими актами про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, оскільки виникає питання: що робити з нормативно-правовими актами, які встановлюють режими доступу до інформації чи інші аспекти інформаційної діяльності.
3. Не менш дискусійним є положення про «принципи і норми міжнародного права», оскільки Конституція України чітко визначила, що лише чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Що робити з тими принципами міжнародного права, які можуть порушувати національний суверенітет і нести загрозу національній безпеці [8, с. 132]?

Попри зазначені вище конструктивні зауваження щодо змісту поняття «законодавство про інформацію», вважаємо серйозною правовою прогалиною відсутність нормативної дефініції цього поняття, адже більшість положень інформаційних нормативно-правових актів мають відсильні та бланкетні норми з прив’язкою «це питання вирішується згідно з чинним інформаційним законодавством» чи «законодавством про інформацію». Саме тому суди при винесенні певного рішення можуть застосовувати широке та вузьке трактування цього поняття, що, своєю чергою, є загрозою інформаційним правам і свободам людини та громадянина чи національним інтересам у інформаційній сфері держави і суспільства.

Процес правореалізації та судочинства ускладнюється тим, що нині відсутня нормативна дефініція більш широкого поняття «законодавство» щодо поняття «інформаційне законодавство».

Так, слушною є думка Д. Лилак: «… що термін «законодавство» хоча досить широко застосовується у правовій системі, але не має легалізованого однозначного визначення ні в Конституції, ні в законах України. Хоча цей термін є елементом юридичної техніки, проте і в теорії права дослідники не досягли консенсусу у його розумінні. При визначенні його розуміння у застосуванні пропонується дотримуватися певних вимогам: термін «законодавство» має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине значення повинно бути загальновизнаним; він має зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті» [9, с. 48 ].

Бурхлива наукова дискусія з цього приводу унеможливлює стабілізації ситуації, адже кожен з науковців аргументовано доводить власну точку зору, застосовуючи той чи інший спосіб тлумачення: буквальний, звужений, розширений.

«Відповідно до першого підходу законодавство обмежується лише такими правовими актами, як закони. Згідно з другим — до його складу входять нормативно-правові акти лише вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). Щодо третього, то законодавством охоплюються всі нормативно-правові акти, прийняті відповідно до своїх повноважень державними органами та органами місцевого самоврядування» [8, с. 102].

Поряд з цими позиціями, на наш погляд, не менш важливим для забезпечення інформаційних прав і свобод людини та громадянина чи національних інтересів у інформаційній сфері держави і суспільства є окреслення місця норм та принципів міжнародного права в національній правовій системі. Чи є джерелами інформаційного законодавства міжнародні нормативно-правові акти? Це питання особливо актуалізується у зв’язку з транснаціональністю інформаційних правопорушень та все частішим зверненням до міжнародних інституцій осіб, інформаційні права і свободи яких порушено.

Дивним вбачається надане визначення поняття «законодавство» у першій вітчизняній юридичній енциклопедії як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розроблення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [10, с. 210-211]. По-перше, дане визначення має занадто неінформативний та ненауковий характер. По-друге, неприпустимим вбачається в такому виданні як енциклопедія, яка має бути, певним золотим стандартом з-поміж плюралізма наукових поглядів на дискусійні питання, врахування Рішень Конституційного Суду України як обов’язкових для виконання на всій території нашої держави.

За конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок до Конституційного Суду України було ухвалено відповідне рішення, де зауважено: «…термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин, що регулюються, термін «законодавство» вживається в різних значеннях: в одних випадках маються на увазі лише закони, в інших, передусім кодифікованих актах, поняття «законодавство» включає закони, інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади» [11].

Внаслідок розгляду цього звернення та глибокого аналізу  порушеної тематики Конституційний Суд України вирішив, що терміном «законодавство», який вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [11].

Попри те, що Конституційний Суд України надав визначення терміна «законодавство» винятково в контексті частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, вважаємо дане Рішення має враховуватись при визначення інших суміжних понять, зокрема «інформаційне законодавство».

Саме тому підтримуємо позицію В. А. Ліпкана та В. А. Залізняка, які запропонували під інформаційним законодавством України розуміти систему законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації [8, с. 104].

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери обумовлена тим, що ці процеси охоплюють різні комплекси не тільки юридичних, а ще й різні комплекси економічних та технічних проблем. Їх вирішення в найближчому майбутньому стане першочерговою задачею [12, с. 176; 13, с. 7–32].

Інформаційне законодавство складається з кримінальних, цивільних, адміністративних, конституційних норм тощо.

За змістом інформаційне законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, що складається з приписів приватно-правового та публічно-правового характеру, об’єднаних таким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, які формуються у сфері інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних відносин [14, с. 91].

Ситуаційний підхід до ухвалення інформаційних нормативно-правових актів детермінував наявність значного кола проблем нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

О. Г. Марценюк виокремлює такі:

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що призводить до суперечливого тлумачення та застосування норм права на практиці.
2. Різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались в різні часи і, особливо, без узгодження понятійного апарату. Такі нормативні акти не мають чітко визначеного змісту, недостатньо коректні. Термінологічні розбіжності, різне тлумачення однакових за назвою та формою визначень призводить до варіантного розуміння та застосування норм на практиці. Найбільш важливі терміни, які передбачають тільки одне визначення, мають різні визначення в різних нормативних актах. До них відносяться «таємна інформація», «таємниця», «документ», «документована інформація», «майно», «власність», «володіння», «інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт суспільних відносин», «учасники суспільних відносин», «система інформаційних відносин» та деякі інші.
3. Значна кількість законів та підзаконних нормативних актів в сфері інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування.
4. Має місце розбіжність відносно розуміння структури та складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходів до їх формування. В окремих законах до системи законодавства залучаються норми, що встановлені в підзаконних актах. В практиці правозастосування це призводить до колізії норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акту.
5. Нові правові акти в сфері суспільних інформаційних відносин часто неузгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу [2, с. 38].

Крім суто правових недоліків нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин та як наслідок неефективності інформаційного законодавства, негативно на стан реалізації відповідних інформаційних норм впливає й недостатній рівень правової та інформаційної культури осіб, що покликані їх реалізовувати.

Наприклад, ми погоджуємось з міркуваннями О. Г. Марценюка щодо хаотичності та масовості інформаційних нормативно-правових актів, відсутності узгодження інформаційних дефініцій тощо. Однак які можуть виникати проблеми в правозастосуванні, якщо є колізія норм між законом та підзаконним нормативно-правовим актом? Які причини застосовувати норми тих актів, що були ухвалені раніше, зважаючи на загальновизнані правила подолання темпоральних, ієрархічних та змістовних колізій?

Більш конструктивною вбачається позиція Ю. Є. Максименко з цього приводу: «Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без указівок на шляхи їх реалізації, внаслідок чого спостерігається низький рівень правореалізації норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Крім того, наявність численних бланкетних норм права, багатьох абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, а також відсутність закріплення фундаментальних, базових дефініцій (наприклад, інформаційна безпека) є джерелами загроз інформаційній безпеці України» [15, с. 143].

Не меншою уваги заслуговують також й міркування В. А. Ліпкана, який зауважив, що «…в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави. Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо. Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію. За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності» [16, с. 127].

Отже, інформаційне законодавство займає надзвичайно важливе місце в правовій системі України. Зважаючи на стихійний та ситуативний характер ухвалення інформаційних нормативно-правових актів, говорити про ефективність вітчизняного інформаційного законодавства неможливо. Саме тому виправданим вбачаються пропозиції науковців щодо необхідності проведення фахової систематизаційної діяльності у цій сфері з врахуванням тенденцій міжнародного нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Правова інформатика : підруч. : за ред. В. Дурдинця, Є. Моісеєва, М. Швеця. [2-е вид.]. — К. : ПанТот, 2007. — 524 с.
2. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
3. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації : матеріали засідання міжнародного круглого столу. — К., 2001. — 69 с.
4. Баранов О. А. Інформаційне право України : стан, проблеми, перспективи — К. : СофтПрес, 2005. — 316 с.
5. Красноступ Г. Організаційно-правові аспекти необхідності реформування сучасного інформаційного законодавства / Г. Красноступ // Право України. — 2005. — № 9. — с. 81—83
6. Про затвердження Класифікатора галузей законодавства України : Наказ Міністерства Юстиції України : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
7. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 року № 2938-VI : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
8. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
9. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття «законодавство» і практичну необхідність його нормативної легалізації / Д. Лилак // Право України. — 2001. — № 8. — С. 48–51
10. Шемшученко Ю. С. Безпека національна / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 210—211.
11. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»). – Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Кн. 1 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — С. 272—276.
12. Кохановська О. В. Цивільно-правові аспекти регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Кохановська Олена Велеонінівна. — К., 1998. — 199 с.
13. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні : [за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа]. — К. : Юридична думка, 2006. — 384 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.
16. Ліпкан В. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. Ліпкан, Ю. Максименко// Право України. — 2013. — № 12. — С. 125—127.

Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено стан та перспективи розвитку інформаційного права як самостійної галузі права у вітчизняній правовій системі, окреслено співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Ключові слова: інформаційне право, інформаційне законодавство, правова система, система права, галузь права

Исследовано состояние и перспективы развития информационного права как самостоятельной отрасли права в отечественной правовой системе, определены соотношения понятия «информационное право» с другими смежными понятиями: «программное право», «компьютерное право», «право информатики», «телекоммуникационное право» и т.д.

Ключевые слова: информационное право, информационное законодательство, правовая система, система права, отрасль права

The state and prospects of development of information law as an independent branch of law in the domestic legal system, outlines the value concept of «information law» with other related concepts: «software Llaw», «computer law», «law science», «telecommunication law».

Keywords: information law, information law, legal system, legal legislation, the branch of law

Питання виокремлення такої самостійного галузі права як інформаційне право було порушене ще у 1978 році А. Б. Венгеровим [1]. Попри очевидний факт наявності однорідних правових норм, що регулюють інформаційні правовідносини, дискусійним серед науковців залишається необхідність виокремлення інформаційної галузі права й донині. Адже здебільшого дослідники зауважують про інформаційне право як про науку чи навчальну дисципліну, а також ототожнюють інформаційне право з інформаційним законодавством.

Зважаючи на це, вважаємо актуальним напрямом наукової діяльності є окреслення наукових підходів щодо визначення інформаційного права як самостійної галузі права, що й обумовило мету написання даної наукової статті.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) дослідити наукові позиції щодо визначення поняття «інформаційне право»; 2) окреслення співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями; 3) розкрити авторське бачення щодо місця та ролі в правовій системі України інформаційного права.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Одними з аргументів апологетів наукового підходу, згідно з яким висловлюється скепсис щодо наявності інформаційного права як самостійної галузі права, є складність визначення об’єкта та предмета.

Так, Г. Красноступ зауважує про «…складність визначення об’єкта і предмета цієї галузі права» [2, с. 125].

Та чи можна вважати критерієм науковості складність визначення об’єкта і предмета? На нашу думку, ні. Адже навіть визначення предмета та об’єкта в загальновизнаних галузях права викликає бурхливу дискусію серед спеціалістів.

Саме тому ми поділяємо аргументи тих дослідників, які зауважують : «…ми на порозі інформаційного суспільства, і зволікання з розробленням його правового фундаменту здатне породити негативні наслідки для суспільства і держави» [3, с. 101].

Близька нашому баченню й позиція деяких науковців, які, відзначаючи «…актуальність і значущість проблем, пов’язаних з необхідністю прискорення формування інформаційного права як самостійної галузі права…» [4], звертають увагу на те, що «…інформаційне право — це шлях усвідомлення «зустрічі» інформаційних технологій та інститутів держави і права, це шлях упорядкування відносин в одній з найбільш гарячих сфер життя планети — інфосфери та її взаємодії з усіма тканинами сучасного соціуму» [4].

Дійсно, нині відсутнє уніфіковане визначення предмета та об’єкта інформаційного права. Більше того, деякі автори зазначають про «предмет правового регулювання інформаційного права», що складають інформаційні відносини, що виникають, змінюються і припиняються при обертанні інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних відносин [5, с. 99]. Інші виокремлюють провідний та безпосередній предмет інформаційного права, що складають інформація та конкретні види та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності тощо відповідно [6, с. 13].

Плюралізм розуміння змісту кола суспільних відносин, що охоплюється сферою правового регулювання, сприяв появі поряд з терміном «інформаційне право» й інших понять: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Контент-аналіз наукової літератури дозволяє констатувати, що в наукових розвідках домінує все ж таки термін «інформаційне право». Попри це дослідники намагаються обходити стороною питання визначення цього поняття.

Так, Ю. Тихомиров, оперуючи цим терміном, зауважує про комплексність та публічність інформаційного права [7, с. 123]. В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський та ряд інших українських розробників українського інформаційного права розкривають зміст предмета інформаційного права як відносини щодо інформації, також оминають визначення поняття «інформаційне право» [6, с. 13].

Л. П. Коваленко стверджує: «Інформаційне право — це галузь права, систему соціальних норм , що впорядковує охоронювані державою суспільні відносини , що виникають в інформаційній сфері — сфері створення, перетворення й використання інформації. Основний предмет правового регулювання інформаційного права — це інформаційні відносини, що ви никають при здійсненні інформаційних процесів — процесів створення, збору, опрацювання, зберігання, пошуку, передачі, поширення й використання інформації [8, с. 150].

Ряд дослідників, застосовуючи термін «інформаційне право», намагаються зробити це поняття «гумовим», перераховуючи все те, що має назву «інформаційне». Зокрема, І. Бачило, трактує інформаційне право як сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм Російської Федерації, що утворюють самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також як стан правової свідомості суб’єктів права у галузі інформаційної діяльності та відносин, пов’язаних із інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних мереж і систем в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, спрямованих на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством правил у галузі інформації та інформатизації [9].

Дане визначення більше викликає запитань, ніж відповідей, адже автором ототожнюється інформаційне право з інформаційним законодавством, інформаційною культурою тощо. Тим більше загальновизнаним в теорії держави та права є визначення галузі права як відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин.

В більш пізніх своїх роботах дослідниця також має дещо неоднозначну думку щодо інформаційного права, трактуючи його як науку про предмети, принципи і методи правового регулювання діяльності та відносин в галузі формування і використання інформаційних ресурсів, технологій і комунікацій та їх мереж, організації управління процесами інформатизації та забезпечення інформаційної безпеки громадян, держави і суспільства з метою задоволення їх інформаційних потреб та забезпечення процесів розвитку суспільства [10, с. 31] та як нову комплексну галузь публічного права, що входить в сімейство адміністративного права [10, с. 33].

Дещо дискусійним вбачається й визначення поняття «інформаційне право» іншим російським дослідником В. Копиловим, який визначив його як комплексну галузь права, що являє собою систему соціальних норм і відносин, які охороняються силою держави та виникають в інформаційній сфері — сфері виробництва, перетворення і споживання інформації [5]. Як ми зауважували раніше, галузь права складають винятково правові норми. Адже не усі соціальні норми легітимізуються, тобто набувають правового характеру. Щодо відносин, то вони є предметом правового регулювання, тобто предметом галузі права. Дещо сумнівним видається й окреслена автором інформаційна сфера як сфера виробництва, перетворення та споживання інформації. Виходячи з цієї тези, інформаційні правовідносини у сфері захисту інформації не складають предмет інформаційного права. Однак інститути захисту таємниць, іншої інформації з обмеженим доступом чи публічної інформації є одними з найбільш усталеними з-поміж інших інститутів інформаційного права.

Дихотомія бачення інформаційного права як галузі права та галузі законодавства спостерігається в позиції Б. А. Кормича. Автор надає таке визначення інформаційному праву: виокремлена група правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв’язків суб’єктів інформаційних відносин [11, с. 41]. Однак в подальшому зауважує, що сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об’єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відособлена група суспільних відносин, засовуючи при цьому специфічні методи регулювання [11, с. 42].

О. Г. Марценюк висновує: «Інформаційне право України виступає самостійною комплексною галуззю національного права, що вимагає теоретичного обґрунтування окремих інститутів інформаційного права при їх комплексному застосуванні в українській правовій системі, встановлення самостійного методу інформаційного права» [12, с. 219].

Уникає визнання інформаційного права як самостійної галузі права й М. Рассолов, визначаючи інформаційне право як галузеву юридичну науку, що формується та вивчає сукупність норм права, що регулюють інформаційні відносини у суспільстві та містять приписи, які відносяться до інформаційної діяльності в цілому [13].

Таку позицію поділяє Д. Гетманцев: «…під терміном «інформаційне право» ми можемо розуміти як галузь науки чи правову дисципліну, а не саму галузь права» [14, с. 89] чи «… на сучасному етапі може йтися не про існування інформаційного права як самостійної галузі права, а лише про існування інформаційного законодавства як галузі законодавства» [14, с. 89].

Попри свої аргументи дослідник пропонує таке визначення поняття «інформаційне право» — система правових норм конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів — процесу виробництва, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживання інформації [14, с. 91].

То ж виникає питання: чи розуміє автор різницю між галуззю права та галуззю законодавства як відносно самостійної сукупності юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин та сукупності упорядкованим певним чином нормативно-правових актів, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин, відповідно?

О. Соснін також зауважує про науку інформаційного права як галузь юридичної науки, що вивчає суспільні відносини в інформаційній сфері, їх закономірності та відображення у праві, правоохоронній і правозастосовній практиці, у суспільній правосвідомості [15, с. 101-102].

При чому дослідник зазначає: «…як наука інформаційне право в Україні перебуває на початковому етапі свого розвитку, незважаючи на те, що ідея інформаційного права у світі реалізується досить активно. На пострадянському просторі лідирує Росія, ученими якої зроблено вагомий внесок в розроблення теорії інформаційного права. В Україні без створення необхідної наукової бази інформаційного права підготувати наукову еліту та відповідної кваліфікації управлінські кадри для цієї сфери діяльності є проблематичним» [15, с. 101-102].

Неординарною вбачається думка І. М. Сопілко, яка зауважила, що «Як галузь суспільних відносин інформаційне право може розглядатися у двох аспектах: об’єктивному і суб’єктивному. В об’єктивному змісті інформаційне право — це врегульований нормативними актами комплекс суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. У суб’єктивному змісті інформаційне право — це комплекс прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин щодо інформації. Як інституція в юридичній науці інформаційне право — це відносно автономна інституція правової науки щодо дослідження проблем суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. Як навчальна дисципліна інформаційне право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і практики регулювання суспільних відносин, об’єктом яких є інформація» [16, с. 46].

Отже, аналіз наукових позицій у даному контексті дозволяє констатувати, що інформаційне право слід розглядати у декількох ракурсах: як науку, як навчальну дисципліну та комплексну галузь права.

Основні відмінності між основними та комплексними галузями права вдало розкрито Ю. К. Толстим:

-        «кожна основна (самостійна) галузь має чітко визначену предметну єдність, а комплексна галузь позбавлена подібної єдності, оскільки регулює різнорідні відносини;

-        до складу основних галузей права не можуть входити норми інших галузей права, а комплексна галузь складається із норм основних галузей права;

-        кожній основній галузі права притаманний специфічний метод правового регулювання; для комплексної галузі характерна інша ситуація – в ній використовується декілька методів правового регулювання з основних галузей;

-        основні галузі права займають визначене місце в системі права, а комплексні галузі ніякого місця не займають» [17, с. 45].

Звичайно, що питання виокремлення комплексних галузей права й донині є дискусійним серед науковців. Та чи не вбачається невірним заплющувати очі на наявність факта появи та розвитку інформаційних прав, інформаційних відносин та сукупності однорідних норм, що їх урегульовують лише тому, що це не вписується в систему критеріїв, розроблену на початку минулого сторіччя?

Така розгалуженість, розмитість предмета правового регулювання та неусталеність структури інформаційного права сприяє необґрунтованому виокремленню інших «інформаційних» галузей права.

Саме «молодий» характер цієї галузі права детермінує наукові дискусії щодо її визнання через відсутність однозначного трактування його понятійно-категоріального апарата, методологічного інструментарію, структури, системи, предмета та об’єкта тощо.

Певним аргументом на користь визнання інформаційного права як самостійної галузі права є розширення зміста спеціальності 12.00.07 (теорія управління; адміністративне право; фінансове право), за якою здійснюється присвоєння вчених звань, захист дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук у червні 2003 року. З того часу до цієї спеціальності додали й інформаційне право.

Актуальність значного кола інформаційних проблем, своєю чергою, сприяли динамічному розвитку наукових досліджень, спрямованих на їх розв’язання та, як наслідок, захисту дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук саме з інформаційного права. Тенденційним залишається збільшення кількості дисертаційних досліджень саме цього спрямування. Цей факт дозволяє констатувати не лише про формування інформаційного права, а й активний його розвиток.

Отже, попри те, що інформаційне право — це галузь права, що лише формується, «…вона відіграватиме визначальну роль у розвитку суспільства ХХІ сторіччя і найближчим часом стане повноцінною галуззю права, позбавившись різноманітних інсинуацій» [5, с. 81].

Саме тому ще раз акцентуємо: науково неадекватним є застосування таких критеріїв виокремлення самостійної галузі права як предмет та метод правового регулювання в умовах глобалізації та інформатизації. По-перше, поява цих критеріїв була обумовлено науковими дискусіями минулого сторіччя. По-друге, питання кількості методів правового регулювання при визначенні самостійності галузі права є одними з найдискусійнішими серед дослідників й донині: від одного до декількох методів правового регулювання.

Не можливо заперечити, що інформаційні правовідносини, що складають предмет інформаційного права, мають певний ступінь своєрідності, питому вагу з-поміж інших суспільних правовідносин та норми, що їх урегульовують потребують диференціації за допомогою конкретної галузі права, що становить собою інформаційне право.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Венгеров А. Б. Право и информация в условиях автоматизации управления. – М. : Юридическая литература, 1978. —
2. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
3. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
4. Бачило И. Л. Информационное право \ Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А.; Под ред. Акад. РАН Б.Н. Топорнина. — СПб. : «Юридический центр Пресс», 2001. — 422 с.
5. Копылов В. А. Информационное право : [учеб]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2003. — 512 с.
6. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України: [навч. посіб.] / В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Грищенко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
7. Тихомиров Ю. А. Публичное право : [Учебник]. – М. : БЕК, 1995. – 496 с.
8. Коваленко Л. П. Інформаційне право в Україні / Л. П. Коваленко // Проблеми законності. — № 119. — 2012. — с. 148—156
9. Бачило І. Л. Інформаційне право: роль та місце в системі права Російської Федерації / І. Л. Бачило // Держава і право. — 2001. — № 2— с. 34—40
10. Бачило И. Л. Информационное право : [учеб.] / Бачило И. Л. — М. : Юрайт, 2010. — 454 с.
11. Кормич Б. А. Інформаційне право : [Підручник]. — Х. :БУРУН і К, 2011. — 334 с.
12. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
13. Рассолов М. М. Информационное право : [Учеб. пособие[/ М. М. Рассолов. — М., 1999. — 398 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — с. 99—103
16. Сопілко І. М. Методологічні засади виокремлення інформаційного права в системі права України / І. М. Сопілко // Юридичний вісник. — № 1 (18). — 2011. — с. 46—49
17. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданского законодательства / Ю. К. Толстой // Правоведение. — 1957. — № 1. — С. 45—49

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Аналіз наукової літератури дозволив дійти висновку, що доволі неоднозначно науковцями застосовується така термінологія як «інформатизація суспільства» та «інформаційне суспільство».

У Національній програмі інформатизації закріплено, що вона спрямована на вирішення таких основних завдань:

-        формування правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних передумов розвитку інформатизації;

-        застосування та розвиток сучасних інформаційних технологій у відповідних сферах суспільного життя України;

-        формування системи національних інформаційних ресурсів;

-        створення загальнодержавної мережі інформаційного забезпечення науки, освіти, культури, охорони здоров’я тощо;

-        створення загальнодержавних систем інформаційно-аналітичної підтримки діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування;

-        підвищення ефективності вітчизняного виробництва на основі широкого використання інформаційних технологій;

-        формування та підтримка ринку інформаційних продуктів і послуг;

-        інтеграція України у світовий інформаційний простір [1].

Отже, інформатизація охоплює щонайменше декілька етапів. На першому етапі здійснюється розробка та становлення інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури (ІТ-інфраструктури, ІТТ). Другий етап характеризується рівнем інтенсивності впровадження (поширення) ІТТ (ІТ-інфраструктури) в конкретній державі та суспільстві. Третій етап характеризується рівнем ефективності застосування ІТ-інфраструктури (ІТК) в конкретній державі та суспільстві.

Наша позиція підтверджується нормами вітчизняного законодавства. Згідно з розділом IV Концепції національної програми інформатизації, де визначено основні напрями інформатизації, крім розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації, виокремлюється такий напрям інформатизації як формування національної інфраструктури інформатизації, що включає:

-        міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп’ютерні мережі;

-        систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня;

-        інформаційні ресурси;

-        інформаційні технології;

-        систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації;

-        виробництво та обслуговування технічних засобів інформатизації;

-        системи підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері інформатизації [2].

Поряд з формуванням національної інфраструктури інформатизації у Концепції національної програми інформатизації також закріплено необхідність впровадження ІТТ (ІТ-інфраструктри) і конкретних сферах життєдіяльності суспільства та держави, а саме: стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони, процесів соціально-економічного розвитку, пріоритетних галузей економіки, фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю, соціальної сфери, галузі екології та використання природних ресурсів, науки, освіти і культури.

Іншу позицію має В. І. Пожуєв, виокремлюючи щонайменше три етапи процесу інформатизації в Україні. «Перший етап – кінець 80-х р.р. – ознаменувався організацією базової і спеціальної підготовки фахівців з інформатики і появою навчальних програмних систем. Другий етап (1995-2002) пов’язаний із появою і поширенням продукції Microsoft і мережі Інтернет; він називається інструментально-технологічним і повинен завершитися повним забезпеченням усіх сфер людської діяльності інформаційними засобами. Третій етап інформатизації в Україні характеризується поступовим становленням інформаційного суспільства, в якому основними продуктами виробництва стають інформація і знання [3].

К. І. Бєляков виокремлює чотири етапи інформатизації, стверджуючи при цьому, що на кожному з них мають бути проведені відповідні процеси: електронізація, комп’ютеризація, медіатизація і подальша інтелектуалізація (інформаціологізація) [4, с. 17].

Таким чином, інформатизація суспільства – це один з перших етапів побудови інформаційного суспільства, тобто процес створення та впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку в основні сфери життєдіяльності суспільства та функціонування держави з метою реалізації національних інтересів у інформаційній сфері.

Інформаційне суспільство – це суспільство, в якому, насамперед, більшість населення зайнято у сфері створення чи обміну інформацією.

Отже, поняття «інформатизація» та «інформаційне суспільство» співвідносяться як родове та загальне, вказуючи винятково на процес створення та впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку в державі та суспільстві, виступаючи базисом (фундаментом) становлення інформаційного суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.                     Про Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27-28. – Ст. 181

2.                     Про Концепцію Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27-28. – Ст. 182

3.                     Пожуєв В. І. Інформатизація як ресурс розвитку сучасного українського суспільства / В. І. Пожуєв / [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.zgia.zp.ua/gazeta/VISNIK_38_1.pdf

4.                     Бєляков К. І. Організаційно-правове та наукове забезпечення інформатизації в Україні : проблеми теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / К. І. Бєляков. — К., 2009. — 41 с.

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Правовий фундамент інформаційної політики ООН складають численні резолюції, декларації, пакти, затверджені Генеральною Асамблеєю ООН.

Тривалий час предметом уваги ООН було визначення міжнародно-правових стандартів діяльності засобів масової інформації. Нині «…серед основних напрямків сучасної інформаційної політики Організації Об’єднаних Націй можна виділити наступні: •фінансування, розвиток і підтримка стійкості інформаційної інфраструктури; • визначення і подолання бар’єрів, що перешкоджають створенню інформаційного суспільства; • роль урядів, бізнесу та громадянського суспільства в просуванні ІКТ з метою розвитку інформаційного суспільства; • освіта, розвиток людських ресурсів і професійна підготовка; • безперешкодний та цілодобовий доступ до інформаційних та комунікаційних технологій; • безпека інформації в мережевому середовищі; • застосування ІКТ в галузях освіти, охорони здоров’я, культури, ліквідації бідності, державного управління, працевлаштування, бізнесу» [1].

Аналіз зазначених вище напрямів інформаційної політики ООН дозволяє констатувати, що вони становлять собою магістральні напрями побудови інформаційного суспільства.

Значною подією як для Організації Об’єднаних Націй, так і для всіх зацікавлених у становленні інформаційного суспільства сторін стало проведення Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства, що проходив у два етапи в Женеві 10-12 грудня 2003 року і в Тунісі 16-18 листопада 2005 року, та підготовка якого тривала сім років.

Наслідком роботи цього саміту було ухвалення Декларації принципів від 12 грудня 2003 року, де системно визначено основні міжнародно-правові засади побудови інформаційного суспільства як глобального завдання в новому тисячолітті, зокрема цілі, завдання, контрольні показники, а також напрями дій для розвитку інформаційного суспільства.

Женевська декларація складається з декількох підрозділів:

а) наше загальне бачення інформаційного суспільства;

б) інформаційне суспільство для всіх, ключові принципи;

в) до інформаційного суспільства для всіх, заснованого на спільному використанні знань.

Так, у першому підрозділі даного правового документа «Наше загальне бачення інформаційного суспільства» закріплено: «…спільне прагнення і рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожний може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвиткові і підвищуючи якість свого життя на основі цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй і поважаючи в повному обсязі та підтримуючи Загальну декларацію прав людини», «ІКТ слід розглядати як інструмент, а не як самоціль. За сприятливих умов ці технології можуть стати могутнім інструментом, підвищуючи продуктивність, генеруючи економічне зростання, створення робочих місць і розширення можливостей працевлаштування, а також підвищення якості життя для всіх. Вони також можуть сприяти діалогу між людьми, націями і цивілізаціями», «…сьогодні блага революції в інформаційних технологіях нерівномірно розподілені між розвинутими країнами, і країнами, що розвиваються, а також усередині суспільств. Ми сповнені рішучості перетворити цей цифровий розрив у цифрові можливості для всіх, зокрема для тих, кому загрожує відставання і подальша маргіналізація» [2] тощо.

Поліпшити доступ до інформаційної і комунікаційної інфраструктури та технологій, а також до інформації і знань; підвищити компетентність; підвищити довіру та безпеку при застосуванні ІКТ; створити сприятливе середовище на всіх рівнях; розвинути і розширити застосування прикладень ІКТ; заохочувати культурне різноманіття і поважати його; визнавати роль засобів масової інформації; приділяти увагу етичним сторонам інформаційного суспільства; а також заохочувати міжнародне і регіональне співробітництво визначено як ключові принципи побудови відкритого для всіх інформаційного суспільства [2].

Зважаючи на те, що інформаційне суспільство досягло різних рівнів у різних країнах світу, відображаючи різні стадії розвитку, поряд з спільним баченням та керівними принципами, міжнародною спільнотою також ухвалено «…конкретні напрями дій для досягнення погоджених на міжнародному рівні цілей розвитку, включаючи ті, що містяться в Декларації тисячоліття, Монтерейському консенсусі і Йоганнесбурзьких Декларації і Плані впровадження» [2].

На другому етапі ВСІС було проаналізовано й оцінено прогрес, досягнутий в подоланні цифрового розриву та досягненні інших завдань інформаційного суспільства на основі конкретних контрольних показників для інформаційного суспільства, що «будуть встановлені в належних випадках на національному рівні в рамках національних електронних стратегій і відповідно до національних документів, що визначають політику розвитку, враховуючи різні національні обставини» [2], а саме:

a)         підключення до ІКТ сільські населені пункти і створення суспільних пунктів доступу;

b)        підключення до ІКТ університети, коледжі, середні і початкові школи;

c)         підключення до ІКТ наукові і дослідні центри;

d)        підключення до ІКТ публічні бібліотеки, культурні центри, музеї, поштові відділення й архіви;

e)         підключення до ІКТ центри охорони здоров’я і лікарні;

f)          підключення усі місцеві і центральні підрозділи державних органів та заснування веб-сайти і адреси електронної пошти;

g)         адаптування всіх програм початкових і середніх шкіл для вирішення задач інформаційного суспільства, враховуючи національні обставини;

h)        забезпечення все населення планети доступом до послуг телебачення і радіо;

i)           заохочення створення контенту і створення технічних умов для полегшення присутності та використання в Інтернеті всіх мов світу;

j)           забезпечення, щоб більше половини жителів планети мали доступ до ІКТ в досяжних їм межах.

Проведенням другого етапу Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства (ВСІС) в Тунісі 16–18 листопада 2005 року підтверджено прагнення і рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство на основі цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй, міжнародного права і принципу багатосторонніх відносин, дотримуючи в повному обсязі і підтримуючи Загальну декларацію прав людини, для того щоб люди в усім світі могли створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними, аби повною мірою розкрити свій потенціал і реалізувати погоджені на міжнародному рівні цілі і завдання розвитку, включаючи Цілі розвитку тисячоліття [2].

У Туніській програмі інформаційного суспільства особливу вагу було приділено фінансовим механізмам для вирішення задач ІКТ та управлінню Інтернетом      .

Зокрема визначено, що ряд областей, для яких потрібно більше фінансових ресурсів і яким у рамках існуючих підходів до фінансування ІКТ для цілей розвитку поки що приділяється недостатня увага.

Отже, Декларація принципів від 12 грудня 2003 року містить основні міжнародно-правові засади інформатизації, зокрема цілі, завдання, контрольні показники, а також напрями дій для розвитку інформаційного суспільства.

Список використаної літератури:

1. Струнін П. А. Тенденції розвитку інформаційної політики міжнародних організацій / П. А. Струнін. [Електронний ресурс]: — Режим доступа : http: // Downloads/Nchnpu_022_2014_Spets.vip._31.pdf
2. Декларація принципів від 12 грудня 2003 року [Електронний ресурс]: — Режим доступа : http:// zakon2.rada.gov.ua

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Інформатизація вплинула на усі підсистеми правової системи України. Водночас найбільшої трансформації внаслідок інформатизації зазнали такі її структурні елементи як система права та система законодавства. Зокрема сформувались та активно розвиваються інформаційне право та інформаційне законодавство.

У червні 2003 року Вищою атестаційною комісією України було розширено зміст спеціальності 12.00.07 (теорія управління; адміністративне право; фінансове право), за якою проходить присвоєння вчених звань, захист дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук. З тих пір ця спеціальність охоплює і інформаційне право. Попри зазначене понятійно-категоріальний апарат, методологічний інструментарій, структура, предмет та об’єкт інформаційного права й донині залишаються дискусійними серед науковців.

Становленню інформаційного права передував інтенсивний розвиток інформаційного законодавства Нині нараховується близько 5 тисяч нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні правовідносини. Однак вітчизняне інформаційне законодавство є неефективним та потребує удосконалення.

Слід зауважити, що побудова інформаційного суспільства визнана стратегічної метою нашої країни, фундаментом якої виступає інформатизація. Зважаючи на подальшу інформатизацію правової системи, слід виокремити такі її напрями розвитку:

1) формування на основі інститутів інформаційного права автономних галузей права: «програмне право», «комп’ютерне право», «телекомунікаційне право», «медійне право» тощо;

2) систематизація інформаційного законодавства;

3) створення самостійних спеціальних інституцій, що займаються вирішенням різних інформаційних проблем;

4) деталізація інформаційних прав і свобод, зокрема виокремлення з-поміж права на інформацію таких прав як право на доступ до інформації, право на інформаційну безпеку тощо;

5) домінування в питаннях інформаційної безпеки не інформаційно-технічної складової (захисту інформаційної інфраструктури), а запобігання негативних інформаційних впливів на окрему особу та суспільство в цілому (інформаційно-психологічної складової, а також інформаційної безпеки в сфері прав і свобод);

6) розроблення нових самостійних наукових напрямів дослідження інформаційної проблематики: інформаційна деліктологія, інформаційна безпека, правова інформатика тощо;

7) перманентне розширення спектру інформаційних правопорушень, зокрема поява гібридних війн;

8) збільшення рівня інформаційної культури серед населення;

9) уніфікація інформаційної юридичної термінології;

10) трансформація деліктних галузей законодавства шляхом посилення санкцій за скоєння інформаційних правопорушень;

11) збільшення динаміки скоєння інформаційних правопорушень;

12) активна участь громадськості у розв’язанні інформаційних проблем;

13) зростання кількості навчальних закладів чи виокремлення в межах існуючих підрозділів, що надають юридичну освіту за напрямом «Інформаційне право»;

14) збільшення осіб, що мають вищу юридичну освіту за напрямом «Інформаційне право»;

15) виокремлення наукової спеціальності за напрямом «Інформаційне право» тощо.

Системні зміни в правовій системі України обумовлені тим, що підсистеми правової системи багатогранні та різноманітні, але корелятивно поєднані між собою, та лише в своїй інтегративній сукупності складають таку самостійну соціальну систему як правова система. Зміни в тому чи іншому елементі правової системи так чи інакше впливають на трансформацію правової системи в цілому.

Залізняк Віталій Анатолійович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

За даними Держкомстату України станом ще на 2008 рік інформаційні відносини регулюються 257 Законами України та 290 Постановами Верховної Ради України, 368 Указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України.

Крім змін та доповнень до вищезазначеного інформаційного законодавства, у 2009 році було прийнято ще значну кількість різних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері.

Таким чином, кількість нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, а також динаміка їх прийняття, сприяли становленню нової галузі права в Україні – інформаційного права України.

І хоча інформаційне право – це галузь права, що лише формується, більшість науковців зазначають, що вона відіграватиме визначальну роль в розвитку сучасного суспільства ХХІ сторіччя і в найближчий час буде повноцінною галуззю права [1, с. 81].

Оскільки в інформаційному праві накопичено критичну масу нормативно-правового матеріалу, постає питання про проведення систематизації цієї галузі у той чи інший відомий юридичній науці спосіб: за допомогою інкорпорації, консолідації чи кодифікації.

Здебільшого в теорії права систематизація визначається як діяльність з упорядкування та удосконалення нормативного матеріалу шляхом його зовнішньої та внутрішньої обробки з метою підтримання системності законодавства та забезпечення суб’єктів права необхідною нормативно-правовою інформацією [2, с. 156].

Під інкорпорацією (від лат. – incorporatio – включення до складу) розуміється об’єднання нормативно-правових актів у збірники чи зібрання, розташування їх у певному порядку без зміни змісту. Результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства [3, с. 690-691].

Щодо кодифікації, то під нею слід розуміти форму корінної переробки діючих нормативних актів у визначеній сфері відносин, спосіб якісного впорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості та компактності, а також розчистки нормативного масиву, звільнення від норм, що застаріли та себе не виправдали [4, с. 384].

«Специфічний вид систематизації законодавства, кінцевою метою якого є усунення множинності нормативних актів, шляхом зведення їх до одного укрупненого акту становить консолідацію [5, с. 221]. Новий укрупнений акт повністю замінює нормативні акти, що увійшли до його складу, оскільки заново приймається компетентним правотворчим органом та містить власні офіційні реквізити: назву, дату прийняття, номер та підпис посадової особи. Тому можна зазначити, що консолідація є різновидом правотворчої діяльності державних органів» [5, с. 221].

При виборі конкретної форми систематизації необхідно брати до уваги не лише складний і специфічний характер інформаційних відносин та період становлення інформаційного права як самостійної галузі права, але й той факт, що інформаційне право як молода галузь права не є систематизованою галуззю права. А тому не можна говорити про необхідність прийняття нових кодексів або їх нових редакцій з урахуванням змін, що відбулися у суспільному житті країни.

Здебільшого стосовно нових галузей, предмет регулювання яких ще достатньо не визначений, найбільш раціональним та адекватним напрямом удосконалення є проведення систематизації нормативно-правового матеріалу за допомогою інкорпорації та консолідації.

У даному випадку інкорпорація буде відігравати функцію обліку нормативно-правового матеріалу, а консолідація започатковувати процес подальшої кодифікації. Але довгий час можуть існувати не кодифіковані, а консолідовані нормативно-правові акти.

Отже, формування інформаційного законодавства та інформаційного права на сьогодні потребує глибокої теоретичної розробки. Саме Закон України «Про інформацію» став фундаментом для прийняття інших нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, та загалом зародження інформаційної галузі законодавства.

Тому удосконалення інформаційного законодавства має бути поступовим від інкорпорації до кодифікації через консолідацію, що і сприятиме не тільки його зародженню, але й формування та розвитку.

Список використаних джерел:

1. Інформаційне законодавство України : [науково-практичний коментар] / За ред. Ю.С. Шемшученко, І.С. Чижа. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. – 232 с.

2. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : Юрайт-М, 2001. – 346 с.

3. Юридична енциклопедія: в 6 т. – Т.2 : Д-Й. – К. : «Українська енциклопедія», 1999. – 744 с.

4. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е. – Отв. ред. проф. М.Н.Марченко. – Т.2. – Москва: ИКД “Зерцало – М”, 2001. – 476 с.

5. Сырых В.М. Теория государства и права: Учебник. – Москва: Юридический Дом «Юстицинформ», 2001. – 592 с.

АКАДЕМІЯ БЕЗПЕКИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА

АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

В. А. ЛІПКАН, М. І. ДІМЧОГЛО

КОНСОЛІДАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

За загальною редакцією В. А. Ліпкана

ФОП О. С. Ліпкан

Київ 2014

Рецензенти:

Р.А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

А.М. Новицький — доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник НДЦ з проблем оподаткування Національного університету Державної податкової служби України

М.Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В.С. Цимбалюк — доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Ліпкан В.А.

Л 613Консолідація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с. ISBN 978-966-2439-47-2

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам консолідації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: «інформація», «інформаційне законодавство», «правове регулювання інформаційних відносин в Україні», «систематизація інформаційного законодавства», «консолідація інформаційного законодавства». Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство.

Враховуючи значну кількість аспектів, пов’язаних із підвищенням ефективності інформаційного законодавства України, інтеграції його до стандартів міжнародного права, у монографії детально розглянуто консолідацію конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві; особливості застосування консолідації при кодифікації інформаційного законодавства України тощо. Акцентовано увагу на питанні консолідації не тільки як на етапі систематизації інформаційного законодавства, але і як на процесі, методології, методиці, методах, способах, засобах уніфікації, інтеграції, гармонізації його у загальній системі законодавства України як важливої складової системи національного права.

Монографія є логічним продовженням серії «ORDO ORDINANS» наукової школи В.А. Ліпкана і стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ЗМІСТ

ЗМІСТ
BRIEF CONTENTS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
CONTENTS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
ПЕРЕДНЄ СЛОВО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
PREFACE . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
РОЗДІЛ І. РІВЕНЬ НАУКОВОГО РОЗРОБЛЕННЯ
ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ . . . . . . . . . . . 27
1.1 Стан наукових досліджень за темою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
1.1.1 Роботи загальнотеоретичного характеру, в яких
розкривається зміст консолідаційної діяльності . . . . . . . . . . . 30
1.1.2 Роботи з інформаційного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
1.1.3 Роботи, присвячені аналізу різноманітних аспектів
інформаційної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70
1.1.4 Роботи з розвитку інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . 96
1.2 Методологічні засади дослідження консолідації
інформаційного законодавства України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104
1.3 Понятійно-категорійний апарат дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
1.3.1 Поняття «інформаційний правовий простір»,
«інформаційне правове середовище» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
1.3.2 Поняття «інформаційне законодавство» . . . . . . . . . . . . . . . . 147
1.3.3 Поняття «систематизація інформаційного
законодавства» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148
1.3.4 Поняття «кодифікація інформаційного законодавства» . . . 149
1.3.5 Поняття «інкорпорація інформаційного законодавства» . . 153
6
В. А. ЛІПКАН, М. І. ДІМЧОГЛО
РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ КОНСОЛІДАЦІЇ
ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157
2.1 Стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні . .161
2.2 Структура правового регулювання інформаційних відносин в
Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167
РОЗДІЛ ІІІ. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО КОНСОЛІДАЦІЇ
МІЖНАРОДНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА . 175
3.1 Консолідація міжнародного інформаційного права як
передумова гармонізації з ним інформаційного законодавства
України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177
3.2 Консолідація інформаційного законодавства в окремих країнах . 202
3.3 Міжнародно-правові стандарти регулювання інформаційних
відносин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 212
3.3.1 Місце та роль soft law у сфері регулювання правовідносин
в інформаційній сфері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .223
РОЗДІЛ ІV. УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ . . 229
4.1 Консолідація як етап до кодифікації інформаційного
законодавства України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231
4.2 Окремі питання щодо обґрунтування структури проекту
Кодексу України про інформацію на основі досліджень
консолідації інформаційного законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 282
4.3 Доктрина інформаційної безпеки України: сутність,
призначення, роль у систематизаційній діяльності . . . . . . . . . . . . . 294
4.3.1 Доктрина як джерело інформаційного права . . . . . . . . . . . . . . 299
4.3.2 Характеристика основних положень Доктрини
інформаційної безпеки України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 308
Розділ 1 «Загальні положення» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 309
Розділ 2 «Основні засади інформаційної безпеки України» . . . . . . . . . . . . . . . 311
Розділ 3 «Інформаційна безпека в системі забезпечення
національної безпеки України» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313
Розділ 4 «Напрями державної політики у сфері інформаційної
безпеки України» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 315
Розділ 5 «Прикінцеві положення» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 319
ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 321
7
КОНСОЛІДАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
CONCLUSIONS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 328
ТЕЗАУРУС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 334
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 362
КОРИСНА БІБЛІОГРАФІЯ ЗА ТЕМОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ . . . . . . . . . 381
Праці наукової школи Ліпкана В. А. з інформаційної тематики . . . . . 381
Систематизація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392
Розвиток, еволюція, модернізація та реформування законодавства . 395
Кодифікація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 396
Інкорпорація та консолідація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 398
Уніфікація та гармонізація законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 399
О ТОРЖЕСТВЕ НАУКИ НАД ТЬМОЙ НЕВЕЖД И НЕУЧЕЙ . . . . . . . 401
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 410
СЛОВА ДЯКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 412

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем консолідації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Наведено теоретичне узагальнення й нове бачення розв’язання наукових задач, зміст яких полягає у комплексному та правовому аналізі консолідації як багатоаспектної, багатофункціональної складової систематизації інформаційного законодавства України та виробленні пропозицій і рекомендацій щодо здійснення даної діяльності, підвищення її наукового рівня й практичної ефективності.

За результатами проведеного дослідження вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі та практично значущі науково обґрунтовані висновки.

1. В українській науці інформаційного права є достатня кількість теоретично-правових досліджень, які надають можливість сформувати методологічні та методичні положення щодо консолідації інформаційного законодавства. Натомість конкретних системних досліджень консолідації інформаційного законодавства здійснено не було.

2. Консолідація розглядається не лише як етап, а й як вид у структурі складових систематизації інформаційного законодавства у розумінні безперервного процесу як на науковому, так і на правотворчому та правозастосовному рівнях.

3. Співвідношення консолідації з інкорпорацією та кодифікацією інформаційного законодавства полягає у тому, що вони є взаємозумовленими як етапи, процеси, напрями, методики, методи, способи, засоби, що у своїй органічній єдності утворюють нову якість його систематизації. При цьому вищою формою систематизації є кодифікація.

4. Легальна консолідація, яка здійснюється законодавцем та органами державної виконавчої влади у їх підзаконних нормативно-правових актах, розглядається як універсальний засіб, що надає можливість формувати структурні елементи системи інформаційного законодавства за умови, якщо вона здійснюється з урахуванням наукових здобутків інформаційного права.

5. Консолідація як засіб інституційної структуризації законодавства України щодо інформації дає змогу не тільки удосконалювати його як складову системи права, а й робить упорядкованим, а отже, — доступним для розуміння у правозастосуванні та правоосвітній діяльності.

6. Консолідація інформаційного законодавства України і міжнародного інформаційного права як засіб розвитку системи права надає можливість уніфікувати та гармонізувати вітчизняну правову складову суспільних відносин відповідно до міжнародних стандартів, тим самим сприяти інтеграції, входженню країни до глобального інформаційного суспільства, невід’ємним сегментом якого є розвиток інформаційного суспільства нашої країни.

7. Здійснений аналіз законодавства окремих країн дав змогу обґрунтувати положення, що консолідація інформаційного законодавства у сучасних правових системах є нагальною проблемою. У різних країнах даний процес відбувається по-різному, різними методами, способами, засобами законодавчої техніки з урахуванням традицій, звичаїв правового регулювання, належності до правової системи. При цьому констатується, що досвід окремих країн в Україні має бути застосований з позиції конструктивної критики, з урахуванням відповідних наукових обґрунтувань і позбавленням комплексу меншовартості деяких українських дослідників, які вважають, що в нашій країні не може бути наукових розроблень світового рівня, а будь-які законодавчі акти ? це лише переклад з інших мов із урахуванням законодавства України.

8. Досвід наукових здобутків українських вчених щодо кодифікації інформаційного законодавства вже позитивно був сприйнятий за кордоном, зокрема щодо ініціативи українських парламентарів з розроблення модельного Інформаційного кодексу міжпарламентською асамблеєю СНД.

9. Удосконалення інформаційного законодавства України при його кодифікації, розробленні проекту Кодексу України про інформацію має обов’язково враховувати його консолідацію з іншими галузями вітчизняного права, особливо тими, що вже кодифіковані, передусім із Конституцією України, Цивільним кодексом України та Кримінальним кодексом України. При цьому даний процес не повинен відбуватись без «вторгнення» до їх галузевих структурних складових. Це забезпечить системність інформаційного законодавства, реалізацію його у єдиній структурі.

Консолідація конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві виступає важливою умовою перспектив його дієвості. Ієрархія правовідносин, визначена у Конституції України, обов’язково має бути консолідована у проект Кодексу України про інформацію.

10. Особливості застосування консолідації при кодифікації інформаційного законодавства України полягають у тому, що в нашій країні існує значна кількість законодавчих актів, у яких інформація вже сформульована як визначальний предмет правового регулювання. При цьому ініціюються нові законопроекти, що у новій редакції змінюють назву чинних законів. Зважаючи на це, Верховній Раді України пропонується призупинити прийняття нових спеціальних законів щодо інформаційної сфери, а органам центральної виконавчої влади відмовитися від розроблення окремих законопроектів, ініційованих Урядом. На етапі підготовки проекту Кодексу України про інформацію та прийняття його як законодавчого акта варто вносити зміни й доповнення до Закону України «Про інформацію». За своєю природою цей Закон є системоутворювальним для інформаційного законодавства як галузі. Після відповідної апробації у правозастосуванні його положення повинні бути консолідовані у проект Кодексу України про інформацію. Закон України «Про інформацію» має втратити чинність після набрання чинності Кодексу України про інформацію.

Як свідчать результати наших досліджень, в Україні вже сформовано відповідну наукову базу щодо правовідносин в інформаційній сфері, зокрема в умовах формування національного інформаційного суспільства як сегмента глобального інформаційного суспільства. У результаті вивчення великої кількості наукових публікацій стосовно дослідження інформаційних правовідносин сформувалася думка, що більшість вітчизняних дослідників нібито не помічають праць один одного. Вони переважно орієнтуються на російськомовні наукові джерела і мало звертають увагу на наукові публікації дослідників інших країн. Деякі науковці, обґрунтовуючи свій комплекс меншовартості, переносять його на «узагальнення», на кшталт того, що «наша країна значно відстає від розвинених країн у галузі не тільки інформаційних технологій, а й наукового та ефективного законодавчого забезпечення існуючих інформаційних відносин». Стосовно відставання у галузі інформаційних технологій, таке твердження має підстави, проте щодо законодавчого забезпечення суспільних інформаційних відносин можна посперечатись. Можливо, такі висновки зроблено тому, що авторам не відомі праці інших вітчизняних дослідників? Нині слід порушувати питання про недостатність розвитку вітчизняного інформаційного законодавства та наукових знань, про недостатність консолідації зусиль українських науковців, політиків, державних діячів щодо підтримки розвитку інформаційного права в цілому та інформаційного законодавства зокрема.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи до розуміння видів (форм, етапів) систематизації. За першим виокремлюють чотири: інкорпорацію, консолідацію, кодифікацію та облік. За другим — три основні види систематизації: інкорпорацію, консолідацію й кодифікацію. Ми поділяємо позицію другого підходу.

Відтак, консолідацію інформаційного законодавства пропонуємо розглядати не тільки як вид чи етап його систематизації, а й як важливу методику реалізації його інкорпорації та кодифікації.

Отже, з метою подальшого ґрунтовного дослідження пропонується консолідацію інформаційного законодавства розглядати як багатоаспектну, багатозначну, багатофункціональну категорію, яку можна сформулювати за універсальним змістом таким чином:

«консолідація інформаційного законодавства — це соціальний процес, що визначається комплексом наукових, організаційних, правових способів, засобів, методів, методик, що в єдності утворюють доктринально сформовану методологію легального формування системи законодавства щодо інформації певними суб’єктами суспільних відносин».

Як свідчать дослідження, після фрагментарного, ситуативного створення інформаційного законодавства країни на стадії його становлення дедалі більшу перевагу науковці надають переходу до парадигми його консолідації на галузевому рівні з наступною кодифікацією, створення проекту Кодексу України про інформацію. За сутністю Кодекс України про інформацію має стати консолідованим законодавчим актом, де визначатимуться основні засади суспільних відносин в інформаційній сфері суспільства.

Дослідження стану правового регулювання інформаційної діяльності свідчить: законодавство щодо інформації доволі розгалужене і постійно піддається інтенсивним змінам та доповненням. З одного боку, така тенденція є позитивною, оскільки відображає усвідомлення необхідності змін в інформаційних відносинах, а з другого, — ускладнює процес прогнозованості правореалізації. Вирішення проблем подальшого удосконалення інформаційного законодавства вбачається у належному ґрунтовному науковому забезпеченні з відповідною фінансовою підтримкою держави.

Проблеми нормативно-правового забезпечення інформаційних відносин у різних країнах хоча й відрізняються в деталях, проте мають і однакові прояви. Зазначене зумовлює консолідацію зусиль держав щодо удосконалення правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства на міждержавному рівні.

На розвиток законодавчого забезпечення суспільних інформаційних відносин в Україні після здобуття незалежності безпосередньо впливає як проголошення нею євроінтеграційних пріоритетів, так і необхідність поглиблення зв’язків із Росією та іншими країнами СНД — тих, що склалися історично, і нових, які формуються під впливом єдиного слов’янського (переважно російськомовного) інформаційного простору. Це зумовлює активізацію державної підтримки наукових розробок щодо законодавчого регулювання суспільних інформаційних відносин в Україні. При цьому створюються науково обґрунтовані можливості удосконалення консолідації національного інформаційного законодавства України, а також можливості переходу її зі становища об’єкта на суб’єкт міжнародного права, що може ініціювати нові пропозиції міжнародному співтовариству у сфері консолідації його зусиль, пов’язаних із правовим регулюванням глобальної інформаційної сфери суспільства як чинника підтримки міжнародної інформаційної безпеки.

Отже, консолідація за образним відображенням нині виступає не стільки етапом, скільки важливою методикою у методології кодифікації законодавства України про інформацію як процесу його систематизації. Правове регулювання суспільних інформаційних відносин через подальшу консолідацію інформаційного законодавства із підзаконними нормативно-правовими актами буде сприяти не тільки удосконаленню правової системи в інформаційній сфері, а й підвищувати її ефективність.

Ми приєднуємося до позиції тих дослідників, які вважають, що системоутворювальний законодавчий акт для інформаційної сфери суспільства повинен мати таку назву: Кодекс України про інформацію. Адже вона найбільше за формою семантично консолідується з правилами формування категорій в українській мові, а також чітко розкриває основний об’єкт правовідносин і предмет правового регулювання.

Також ми вважаємо, що при консолідації понятійного апарату правовідносин щодо інформації не слід бездумно «мавпувати» зарубіжний досвід, особливо юридико-граматичні конструкції з російської мови. Для прикладу, російськомовна категорія «Гражданский кодекс» не перекладається українською мовою як «Громадянський кодекс», а згідно з європейськими традиціями — «Цивільний кодекс». Відповідно, галузеве формулювання за граматичною конструкцією російської мови категорії «Інформаційний кодекс» згідно зі стилістикою української мови слід перекладати у формі категорії «Кодекс про інформацію».

Формування консолідованої доктрини щодо системних ознак інформаційного права доречно визначити у преамбулі проекту Кодексу: що за суспільні відносини консолідовано упорядковані в цьому законодавчому акті. Рамки регулювання групи суспільних інформаційних відносин, виокремленої для кодифікації, повинні бути чітко консолідовано визначені, щоб уникнути юридичних колізій, протиріч, невідповідностей з іншими галузями законодавства, де інформація є похідним предметом забезпечення їх реалізації.

Таким чином, однією з виразних тенденцій розвитку сучасного національного й міжнародного інформаційного права є всеосяжний вплив на них процесів глобалізації і міждержавної інтеграції. Під таким впливом проходять перевірку історичним часом традиційно-консервативні та новітні інформаційно-правові доктрини й принципи, а також механізм та сутність інформаційного регулювання міжнародного співробітництва держав.

У зв’язку з модернізацією держави, появою принципово нових прав, нових інститутів, що гарантують захист прав і свобод, інститут інформаційного права постійно видозмінюється. Так еволюція закономірно позначається на необхідності нормативного удосконалення механізму регулювання інформаційних правовідносин.

Саме тому дане видання є своєрідним синтезом, спробою систематизації набутого, поєднання теорії та практики, демонстрації власних напрацювань і, безперечно, запрошення небайдужих до подальших конструктивних дискусій, які скерували б цю проблему з поля теоретичних обговорень у русло практики.

Відтак, ця монографія заслуговує на увагу з боку не тільки тих, хто тримає в своїх руках важелі, що керують долями планети, а й тих, кого цікавить майбутнє світу, в якому вони живуть. Тут можна перефразувати слова грецького політика Перікла:

 «Творити майбутнє можуть не усі, але усі мають знати, яким воно буде»

Придбати книжку можна в магазині: 

http://book.market-ua.com/

GLOBAL ORGANIZATION OF ALLIED LEADERSHIP

ACADEMY OF OPEN SOCIETY SECURITY

В. А. ЛІПКАН, В. А. ЗАЛІЗНЯК

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

Київ — 2012

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Л 613Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с. ISBN 978-966-2439-37-3

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам систематизації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: „інформація”, „інформаційне законодавство”, „правове регулювання інформаційних відносин в Україні”, „систематизація інформаційного законодавства”. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство. Обґрунтовано позицію, що Доктрина інформаційної безпеки України виступає системоутворювальним документом у сфері нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин, дороговказом систематизації інформаційного законодавства України.

З метою подальшого вдосконалення національного інформаційного законодавства та практики його застосування надано пропозиції щодо структури Інформаційного кодексу України та етапів проведення систематизації вітчизняного інформаційного законодавства.

Монографія стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем систематизації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Констатовано, що сучасний стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами, одним із інструментів яких є прийняття Інформаційного кодексу України. Такий стан зумовлено тим, що в інформаційно-правових розвідках приділяється недостатня увага порівняно з потребами питань систематизації інформаційного законодавства України.

За результатами проведеного дослідження проблем систематизації інформаційного законодавства України, вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі, практично значущі та науково обґрунтовані висновки.

Визначено рівень розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом та інформаційного зокрема, комплексного та системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені, насамперед, кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких виступає інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але конкретних рекомендацій щодо форм і напрямів її проведення не надається.

Дослідження робіт історичного та загальнотеоретичного характеру уможливлює дійти висновку, що систематизація законодавства не є новим та невідомим явищем для правової системи України. Протягом усього історичного періоду змінювались пріоритети у виборі форм її проведення та галузей законодавства.

Хоча здебільшого в дорадянський період систематизаційна діяльність зводилась винятково до створення зводів законів та рідко кодифікації, а за радянських часів пріоритет надався вже і кодифікації, і консолідації як формам систематизації.

У сучасних наукових розвідках також не приділяється належної уваги вивченню та розробленню методології систематизації. Здебільшого предметом розгляду науковців у цій сфері стає кодифікація як ключова та домінантна форма систематизації.

Нерозробленість і дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України вказує на те, що дослідження цього правового феномена потребує ретельного комплексного вивчення, яке має здійснюватись, на наш погляд, із використанням синергетичного, міждисциплінарного, системного, історичного, структурно-функціонального, термінологічного методів пізнання. Утім, необхідно використовувати такі загальні, спеціальні та часткові методи: абстрагування, аналіз і синтез, дедукція та індукція, формально-догматичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий тощо. Крім того, досліджуючи систематизацію вітчизняного інформаційного законодавства, варто брати до уваги, що дляінформаційного законодавства України характерна перманентна динаміка, мінливість, нестабільність; тісний зв’язок із іншими правовими феноменами та загалом з економічним, політичним, культурним розвитком країни тощо.

Систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак інформації, з позицій юридичної науки найбільш важливими є такі: багаторазовість використання; збереженість після передачі в суб’єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Розроблено та уточнено ряд концептуальних для роботи визначень.

Інформація — формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством.

Інформаційне законодавство України — це система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації.

Систематизація інформаційного законодавства — цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності  правореалізації.

Правове регулювання інформаційних відносин в Україні — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток.

Решта понять, розроблених, уточнених або удосконалених нами наведено в в Тазаурусі.

Поряд із поняттям «систематизація» дослідники даної тематики, роботи яких ми проаналізували у даному розділі, використовують також інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». «Удосконалення законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація законодавства», оскільки остання є однією з форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток законодавства», то воно є більш широким за обсягом, ніж поняття «удосконалення законодавства», оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, а й кількісних. «Ефективність законодавства» є ширшим за «удосконалення законодавства», оскільки удосконалення — лише один із чинників, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність законодавства» є ширшим за поняття «удосконалення законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність законодавства — розвиток законодавства — удосконалення законодавства — систематизація законодавства.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи щодо видів (форм) систематизації. Згідно з першим підходом виділяються чотири види: кодифікація, інкорпорація, консолідація й облік. Ми підтримуємо другий підхід, відповідно до якого виокремлюються три види систематизації: кодифікація, інкорпорація, консолідація.

Саме кодифікація нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, допоможе подолати численні недоліки вітчизняного інформаційного законодавства, оскільки є найвищим рівнем систематизації законодавства.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла насамперед фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства. Найбільш суттєвими недоліками правового регулювання інформаційних відносин в Україні є: наявність колізій та конкуренції НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність і ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в різних НПА; численність і розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

Основними особливостями міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин виступають:

-       розвиток інформаційних відносин — обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство — має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що приймаються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, — набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм і стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але ураховуючи потенціал конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основною міжнародного тенденцією є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Систематизація інформаційного законодавства повинна здійснюватись поступово. Даний процес має проходити ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом. Чи буде тотожна сфера дії Інформаційного кодексу сфері дії Закону України «Про інформацію», чи ні? На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. Саме на цьому етапі визначається той масив нормативного матеріалу, що не втратив чинності. Причому слід брати до уваги той факт, що ряд нормативно-правових актів можуть бути чинними де-юре, однак де-факто вже фактично втратили силу у зв’язку з прийняттям нового законодавства. Отже, на другому етапі визначається спектр і чинність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. На третьому етапі здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах уже не мають принципового значення, як-от: преамбули, що втратили значення, статті з перераховуванням актів, які скасовуються або містять тимчасові правила, статті, які мають ненормативний характер і не сприяють розумінню чинного нормативного матеріалу. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акта відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу. Саме на цьому етапі визначається колізійність норм права чи відсутність саме тих, що потребують законодавчого урегулювання у зв’язку з появою нових суспільних відносин.

На розвиток правового забезпечення інформаційних відносин в Україні безпосередньо впливає проголошення нею євроінтеграційних і євроатлантичних зовнішньополітичних пріоритетів і поглиблені зв’язки з Росією та іншими країнами СНД, а також дедалі більший вплив міжнародного права та внутрішньонаціонального.

Дослідження різних міжнародних документів і національних НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, уможливило авторам дійти наступних висновків:

-       розвиток інформаційних відносин та глобального інформаційного суспільства обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство чинить значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що ухвалюються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази з урахуванням ІТ-потенціалу конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованою з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основними міжнародними тенденціями є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Запропоновано власний варіант структури Інформаційного кодексу. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з Преамбули, Прикінцевих положень та з трьох частин: Загальної, Особливої та Спеціальної. Загальна частина охоплює 6 розділів, що розподіляються на відповідні глави.

Перший розділ «Основні положення» має розкривати зміст основних понять (інформація, інформаційне законодавство, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональна інформація (інформація про особу), інформаційні права і свободи, право на інформацію тощо).

Другий розділ «Основи інформаційного законодавства» має бути присвячений визначенню особливостей інформаційного законодавства, місця Інформаційного кодексу України в інформаційному законодавстві, структури, завдань і  принципів інформаційного законодавства, сфери дії.

Третій розділ «Об’єкти інформаційних відносин» характеризуватиме специфіку та багатоаспектність об’єктів інформаційних відносин і складатиметься з декількох підрозділів:

-            підрозділ 3.1 «Галузі та види інформації»;

-            підрозділ 3.2 «Джерела інформації»;

-            підрозділ 3.3 «Правовий режим інформації»;

-            підрозділ 3.4 «Кругообіг інформації», який розподіляється на глави:

• глава 3.4.1 «Створення інформації»;
• глава 3.4.2 «Поширення інформації»;
• глава 3.4.3 «Зберігання інформації»;
• глава 3.4.4 «Знищення інформації».

Четвертий розділ під назвою «Суб’єкти інформаційних відносин та їх права і обов’язки» також складатиметься з підрозділів:

-            4.1 «Суб’єкти інформаційних відносин»;

-            4.2 «Права і обов’язки людини та громадянина в інформаційній сфері»;

-            4.3. «Напрями державної політики в інформаційній сфері»;

-            4.4 «Повноваження органів державної влади в інформаційній сфері»;

-            4.5 «Повноваження органів місцевого самоврядування у інформаційній сфері»;

-            4.6 «Права та обов’язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері»;

-            4.7 «Гарантії реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина».

П’ятий розділ «Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері» присвячено міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями в інформаційній сфері. Він має кілька підрозділів:

-            5.1 «Міжнародна інформаційна діяльність»;

-            5.2 «Правові та організаційні засади співробітництва з іншими державами в інформаційній сфері»;

-            5.3 «Взаємодія України з міжнародними організаціями в інформаційній сфері».

Шостий розділ «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України» складається з декількох підрозділів:

-            6.1 «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.2 «Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.3 «Вирішення спорів і конфліктів, що виникають в інформаційній сфері»;

-            6.4 «Контроль за дотриманням інформаційного законодавства».

Особлива частина Інформаційного кодексу України відповідає основним галузям інформаційного права України. Таким чином, Особлива частина складається з декількох розділів:

-              розділ сьомий «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації» охоплює такі підрозділи:

• 7.1 «Діяльність друкованих засобів масової інформації»;
• 7.2 «Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення»;
• 7.3 «Діяльність мережі Інтернет в Україні»;
• 7.4 «Діяльність інформаційних агентств»;
• 7.5 «Телекомунікаційна діяльність»;

-              розділ 8 «Правове регулювання бібліотечної діяльності»;

-              розділ 9 «Правове регулювання архівної діяльності»;

-              розділ 10 «Правове регулювання рекламної діяльності»;

-              розділ 11 «Правове регулювання телемедицини»;

-              розділ 12 «Правове регулювання електронної торгівлі»;

-              розділ 13 «Правове регулювання дистанційного навчання»;

-              розділ 14 «Правове регулювання кінематографії»;

-              розділ 15 «Правове регулювання інтелектуальної власності»;

-              розділ 16 «Інформаційна безпека України», який складається з таких підрозділів:

• 16.1 «Основні засади інформаційної безпеки України»;
• 16.2 «Національні інтереси в інформаційній сфері»;
• 16.3 «Загрози інформаційній безпеці України»;
• 16.4 «Система забезпечення інформаційної безпеки України»;
• 16.5 «Напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України»;

-              розділ 17 «Прикінцеві положення».

Систематизація інформаційного законодавства передбачається в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства — визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Консолідація законодавства — виділення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу — «Інформаційне законодавство».

3. Кодифікація — розроблення і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Інформаційний кодекс України.

Інкорпорація становить собою таку форму систематизації законодавства, яка полягає у зовнішньому впорядкуванні вже наявних НПА без зміни змісту норм права.

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи кількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства, є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб’єкт видання НПА, юридична чинність тощо.

Здебільшого в юридичній науці визначається, що результатом інкорпорації є видання збірників законів, інших нормативних актів. Деякі із науковців зазначають, окрім того, зібрання законодавства або звід законів.

Інкорпорацію як форму систематизації залежно від різних критеріїв можна поділити на кілька видів:

1)    за обсягом інкорпорованого нормативного матеріалу: генеральна (повна) та часткова;

2)     за характером розміщення матеріалу: хронологічна та систематична;

3)    за суб’єктом інкорпорації чи за юридичною силою збірника: офіційна, неофіційна тощо.

Консолідація є уніфікацією нормативно-правових актів, оскільки усуває їх численність, позбавляє надмірної роздробленості, сприяє об’єднанню. Особливу актуальність ця форма систематизації набула у сфері відомчої правотворчості.

Під час проведення робіт, пов’язаних із консолідацією законодавства, систематизатор повинен послідовно виконати такі дії:

-       визначити обсяг нормативно-правового матеріалу, який піддається консолідації;

-       проаналізувати кожен документ як об’єкт консолідації;

-       прийняти класифікаційне рішення, до якої галузі права слід віднести даний нормативний акт або його складову частину;

-       ухвалити рішення про включення цілого нормативного акта до консолідованого збірника законодавства чи про доцільність дроблення акта на складові частини та включення їх до консолідованого збірника нормативно-правових актів;

-       визначити місце даного документа або його складової частини в ієрархічній будові консолідованого збірника;

-       звернути увагу на частини документа та зазначити, які з них можуть бути віднесені до інших галузей права та включені до інших галузевих або міжгалузевих збірників законодавства;

-       визначити, чи має місце повторення гіпотези, диспозиції та санкції у статтях цього нормативного акта та інших документів;

-       вказати на той чи інший нормативний акт або його частини, які втратили свою дію, і прибрати їх зі складу консолідованого збірника нормативно-правового матеріалу.

Висновок: усі форми систематизації є діалектично взаємопов’язаними та взаємодоповнювальними. Отже, завдяки консолідації інформаційне законодавство становитиме логічно побудовану систему.

Одним із ключових аспектів успіху в систематизаційній роботі є правильне розуміння призначення такого документа, як Доктрина інформаційної безпеки України.

У роботі проаналізовано теоретичні підвалини формування даного документа, а також надано характеристику Доктрині інформаційної безпеки, ухваленої 8 липня 2009 року.

Призначення Доктрини інформаційної безпеки як документа методологічного рівня (концепція — документ концептуального рівня) слугує основою для: формування державної політики інформаційної безпеки України; підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційного безпеки України; формування напрямів систематизації (інкорпорації, консолідації, кодифікації) інформаційного законодавства; розроблення концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України.

Запропоновано розробити доктрини національної безпеки відповідно до визначених в законодавстві найбільш важливих сфер життєдіяльності (зараз виділяють 9 сфер, але розроблено лише 2 доктрини). Окрім цього, пропонується розробити: антитерористичну доктрину (включатиме питання протидії тероризму, екстремізму, різним формам радикалізму, сепаратизму, іредентизму, неонацизму тощо); розвідувальну доктрину; контррозвідувальну доктрину; доктрину недержавного забезпечення національної безпеки; доктрину громадської (суспільної) безпеки; доктрину особистої безпеки; доктрину правової безпеки.

Структура Доктрини інформаційної безпеки (ДІБ) має корелювати цілі її створення, у ній мають знайти своє відображення: поняття інформаційної безпеки, її місце в системі національної безпеки; поняття системи інформаційної безпеки; чітке визначення національних інтересів в інформаційній сфері, визначення їх пріоритетності; мета, задачі, функції, принципи, методи та напрями функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки; обґрунтування функцій і структури, основні характеристики, властивості та функціональні можливості системи безпеки в інформаційній сфері за умови забезпечення єдності форми та змісту Доктрини.

Виділено дві групи принципів формування даного документа: принципи форми та принципи змісту.

Здійснений аналіз Доктрини інформаційної безпеки України надав можливість  дійти висновку, що у даному варіанті чинна Доктрина інформаційної безпеки не може бути основою і дороговказом систематизації інформаційного законодавства.

Придбати книжку можна на сайті:

http://book.market-ua.com/Sistematizaciya-informacijnogo-zakonodavstva-Ukrani-t307/