Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

кандидат юридичних наук

 Анотація

В статті автор здійснив аналіз інформаційної влади як комунікації. Запропонував авторське розуміння у вузькому та широкому сенсі даної категорії. Акцентовано увагу на тому, що основними суб’єктами інформаційної влади в Україні є, так звана, «четверта гілка влади» – засоби масової інформації. Наголошено на тому, що здійснення комплексного дослідження інформаційної влади в юриспруденції становить особливий науковий інтерес. Зазначено, що суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог створює ідею, ця ідея поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування, а головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю.

Ключові слова: інформація, інформаційна влада, інформаційне право, інформаційне суспільство, засоби масової інформації, комунікація, інформаційна політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ информационной власти как коммуникации. Предложил авторское понимание данной категории в узком и широком смысле. Акцентировано внимание на том, что основными субъектами информационной власти в Украине является, так называемая, «четвертая ветвь власти» – средства массовой информации. Отмечено, что осуществление комплексного исследования информационной власти в юриспруденции представляет особый научный интерес. Отмечено, что суть информационной власти сводится к тому, что какой-то идеолог создает идею, эта идея распространяется с помощью средств массовой информации и межличностного общения, а главной функцией информационной власти является управление коммуникациями, их содержанием и направленностью.

Ключевые слова: информация, информационная власть, информационное право, информационное общество, средства массовой информации, коммуникация, информационная политика.

Summary

It was noted, that the subordination of people to its will is the main task of a power, and mass have a powerful ability to influence people’s consciousness and behavior, it gives sufficient reason to consider the media as the “fourth power”, i.e. information power.

It was stated, that information power in the narrow sense – is power exercised through the use of information in its various manifestations (true or false). And in a wide sense it is actions of owners and distributors (managers) information that aimed at form of public awareness by creating, collecting, receiving, storage, use, dissemination and protection of information.

It was said, that the essence of informational power is reflected in case that an ideologue creates the idea; this idea is disseminated by the mass media and interpersonal communication. The management of communications, their content and orientation is the main function of informational power.

The attention was also paid o the provision, that despite the fact that the informational power had been the subject of the scientific work, but that the study of this issue is relevant, taking into account the increase of information weight, information warfare of Russia against Ukraine and other important factors.

Key words: information, informational power, information law, information society, mass media, communication, information policy.

Сучасний етап інформаційної революції у світі зумовлює формування нової інформаційної парадигми щодо вивчення соціально-політичних та правових явищ. Під впливом інформаційних технологій змінюються і політико-правові інститути, політичні відносини, форми політичного та інформаційного впливу на суспільство та суспільну свідомість; своє місце впевнено займає влада інформації. Інформаційні механізми громадського контролю, або система ідейно-політичної гегемонії, за останні десятиріччя набули такого значення, що їх називають інформаційною владою [1]. Потрібно зазначити, що проблема інформаційної влади поки що не одержала належного розвитку та концептуалізації в рамках правових досліджень. Частково це пояснюється тим, що інформаційна влада як соціально-політичний, інформаційний і правовий феномен стала об’єктом аналізу відносно недавно, і то лише в межах політичної науки. Водночас, події в Україні, зокрема ведення проти неї гібридної війни, використання інформаційних засобів в якості ключового інструмента впливу на масові свідомість поставили питання про необхідність правового регулювання інформаційної сфери, передусім регулювання інформаційних правовідносин. На цьому шляху важливим стає звернення увагу на феномен інформаційної влади саме з позицій юридичної науки, вироблення пропозицій правового характеру, власно цим і обґрунтовується актуальність нашої статті.

Серед праць українських авторів, які системно досліджують інформаційну сферу на сучасному етапі, слід відзначити діяльність наукової школи В. Ліпкана та [1-17]. Серед окремих дослідників важливою підоймою в царині юридичних наук виступають роботи В. Цимбалюка [18-20], М. Каращука [21-22], І. Сопілко [1]  та ін.

Висвітлення різних аспектів теоретичних та практичних питань щодо інформаційної влади здебільшого в політологічній площині здійснено в публікаціях таких українських авторів, як: Г. Почепцов [23], Н. Ржевська [24], В.Бебик [25] та ін.

Зважаючи на комплексність теми нашого дослідження, нами було поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційної влади», визначити його сутність, функції та основних суб’єктів в умовах інформаційної глобалізації зміни інформаційних імперативів та інформаційного балансу в світі, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу.

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату, а саме інформаційна влада та комунікація.

Виклад основного матеріалу

На межі ХХ-ХХІ ст. індустріально розвинені країни світу вступили в інформаційну стадію розвитку, позначену впровадженням інформаційних технологій, Інтернету, що призвело до різкого підвищення політичного впливу інформаційної влади і, насамперед, її головних носіїв — засобів масової інформації на всі сфери суспільного життя, радикальним чином сприяло розвитку процесів глобальної демократизації, формування центрів інформаційної сили та горизонтів інформаційної периферії.

Усе це потребує глибокого аналізу змін, які відбуваються у співвідношенні влади, місця і ролі інформаційної влади в демократизації сучасного суспільства, в тому числі й в Україні. Глобальна інформатизація суспільства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем, інтернет-телебачення, соціальних мереж) актуалізували дискусії про інформаційну владу.

Нині, як було зазначено вище, питання інформаційної влади ще не було предметом ґрунтовного вивчення в юриспруденції, тому, для досягнення поставленої мети, я буду послуговуватись надбанням інших наук, зокрема політичних і, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу пристосовувати ці положення до контексту мого дослідження.

Перш за все, необхідно визначитися із основною категорією, яка становить сутність мого дослідження, а саме — «інформаційна влада».

У сучасній доктрині інформаційного права існує декілька дефініцій вищезазначеного поняття. Наведемо деякі з них:

-     інформаційна влада — це влада, яка базується на можливостях доступу до необхідної і важливої інформації, умінні її використання на підлеглих. Інформація дозволяє керівнику приймати оптимальні рішення і тим самим здійснювати владні повноваження. Владу інформації необхідно відрізняти від експертної влади, яка зв’язана зі здатністю використовувати конкретні дані [26, C. 100];

-     інформаційна влада — по-перше, це влада якоїсь інформації (ідей), прийнятої до реалізації, а по-друге, влада людей, які втілюють інформацію (ідеї) в життя [24];

-     інформаційна влада — здатність власни­ків інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компону­вання та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі [25]. Дану дефініцію, на нашу думку, варто доповнити категорією розповсюджувачів інформації, оскільки вони можуть і не являтися її безпосередніми власниками. Стосовно дій, відповідно до Закону України «Про інформацію» [27], необхідно додати наступні: створення,  збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту;

-     інформаційна влада трактується як специфічний вид влади, яка впливає на політичну поведінку людей за допомогою цілеспрямованого поширення або застосування інформації [22, С. 6]. Ми вважаємо, що інформаційна влада не може обмежуватися і не обмежується політичними подіями, оскільки інформування населення відбувається про всі сфери суспільного життя і зачіпає усі сфери життєдіяльності;

-     духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, здійснювана за допомогою наукових знань та інформації. У сучасних умовах без опертя на знання влада у суспільстві не може бути ефективною. Знання використовують для підготовки урядових рішень, безпосереднього впливу на свідомість людей, забезпечення їх лояльності та підтримки уряду. Такий вплив здійснюється через агентів соціалізації (школу, інші навчальні заклади, просвітницькі товариства, асоціації тощо), а також за допомогою засобів масової інформації [28]. Із даної дефініції досить вагомим є положення про значущість інформації (знань) у сучасному житті людини. Починаючи від даних про рух потягів, вартістю продуктів харчування та закінчуючи особистими правами, свободами та обов’язками.

Резюмуючи зміст наведених дефініцій, акцентую увагу на тому, що, по-перше, основою інформаційної влади виступає інформація.

Під інформаційною владою, у вузькому сенсі, пропоную розуміти владу, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна).

А у широкому сенсі інформаційна влада — цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада здатна служити різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі [28].

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як окремий вид влади, тобто інформаційна влада презентується нами як окремий самодостатній вид влади поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. Аналогічна позиція, з використанням інших методологічних прийомів та контексту висловлена і в роботі [29, C. 306].

У сучасному світі у влади немає інших засобів впливу, крім комунікативних [23].

Досліджуючи інформаційну владу як комунікацію [30, C. 256], доходимо висновку щодо необхідності визначити і дане поняття. Комунікація — обмін інформацією, спілкування, між двома або більше особами, спілкування за допомогою вербальних і невербальних засобів із метою створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізо­вані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей. Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації [25].

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень.

Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин. В історії надибуємо чималу кількість  ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, ухвалювали серйозні політичні рішення.

Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки. ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо [31]. Вельми новим і актуальним виступає така форма як електронна петиція.

Нині жодна військова операція без дезінформації і психологічного тиску на супротивника з маніпуляцією світової громадської думки просто немислима. Початку військових дій завжди передують потужні інформаційні кампанії, метою яких є насамперед дискредитація супротивника і створення образу ворога. Наприклад, на слуханнях в Раді Безпеки ООН із захоплення Іраком Кувейту в якості свідка була представлена дівчина, яка розповіла про те, що іракські солдати виносили з пологового будинку немовлят і клали їх на бетонні мостові. На цей «факт» згодом неодноразово посилалися президент і міністр оборони США. Проте пізніше з’ясувалося, що ця дівчина — донька посла Кувейту в Сполучених Штатах і належить до королівської родини. Сама ж дезінформація була покликана закріпити у «вільному» світі за С. Хусейном визначення «арабського Гітлера», проти якого майбутні військові дії носили б справедливий характер [32]. Аналогічні приклади із дискредитацією лідера були використані і під час арабської весни: в Єгипті, Лівії, Тунісі тощо. Ще одним яскравим сучасним прикладом є російська пропаганда, яка ґрунтується на системному перманентному дезінформуванні населення [33], поєднаному із переписуванням історії та багато інших.

Позитивним зрушенням у напрямку поступової мінімізації та викорінення можливості розповсюдження неправдивої інформації є новий інформаційний проект ЄС, спрямований на те, щоб показати європейському суспільству велику кількість нападів, пов’язаних із недостовірною інформацією. Проект має назву «Огляд дезінформації» і є тижневиком, в якому зібрані приклади російських дезінформаційних нападів у режимі реального часу.

Також цей тижневик спрямований на те, аби розкрити кількість країн, уражених дезінформацією, та у такий спосіб пояснити європейській аудиторії обсяги цієї проблеми. Зібрані дані та інформація допомагатимуть у проведенні кращого аналізу та відповідно сприятимуть готовності протистояти і попереджати можливі напади, пов’язані з хибною інформацією, у майбутньому [34].

Слід зазначити, що сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різних відомостей будь-яким особам.

Для більш ефективного маніпулювання громадською думкою дезінформація може поширюватися одночасно через друковані та електронні ЗМІ, телебачення, Інтернет, чутки, а також за допомогою використання листівок у локальних конфліктах та війнах.

Існуючі нині можливості ЗМІ, як четвертої — інформаційної влади, у висвітленні різних сторін політичного, економічного і духовного життя сучасного суспільства стали найпотужнішою зброєю у глобальній політиці, інструментом у вирішенні геополітичних завдань нарівні з військовою блокадою і економічними санкціями. Пропаганда, засоби масової комунікації виступають активними засобами учасниками збройних конфліктів.

Сучасне суспільство отримує інформацію від преси, телебачення, радіо та Інтернет. Перебуваючи часто в світі відірваних від реальності символів, воно може йти навіть проти своїх власних інтересів. У цьому сенсі людина не є вільною, тим більше що відпрацьовано ряд способів ефективного інформаційного впливу – «промивання» мізків (brainwashing), за допомогою якого здійснюється зомбування людей, створення пасивної слухняної людини, перетворення цілого народу в легко керовану масу. Так, наприклад, на початку проведення військової операції в Лівії Муаммара Каддафі підтримувало понад 95 відсотків населення країни, проте правильна робота з рештою — 5 % дала свій результат і законний уряд країни було повалено.

У разі початку бойових дій громадська думка повинна побачити «звірства» щодо мирного населення і полонених, а також переконатися у військовій перевазі «справедливої» сторони і поразку противника. Для цього спотворюються цифри втрат, замовчуються важливі факти і т. д. [32].

Один із прийомів навіювання, який використовується в сучасній журналістській практиці — створення резонансу, суть якого полягає в тому, що використовується схильність аудиторії гостро реагувати на різні расові, національні, релігійні ситуації. ЗМІ маніпулює націоналістичними стереотипами та негативними настановами для провокування певних дій, тобто елементи навіювання можна «подати» в будь-який час в «упаковці» з новинами, передачами, фільмами, можна маніпулювати людською свідомістю за допомогою радіо й навіть поданням інформації в певному виді в друкованій продукції. Ці елементи потрапляють у підсвідомість людини й змушують її діяти певним чином. Оскільки взаємодія людини зі ЗМІ відбувається щодня, то і вплив їх на суспільство й на кожну окрему людину можна вважати істотним [35].

Прогрес у будь-якій сфері є позитивним і корисним до певної межі, за якою його результати можуть виявитися негативними для соціуму. Так, розвиток інформаційних технологій одночасно зі значною користю людству надав можливості розширення масової дезінформації — введення в оману величезної кількості людей шляхом повідомлення невірних відомостей, підтасування фактів, підробки доказів. Тому сучасне суспільство утворюють не тільки інформовані люди, але й дезінформовані — введені в оману спеціально відібраною, таргетованою відповідно до інтересів певного соціального прошарку селективної інформації, що унеможливлює сформувати власний погляд на ті чи явища оточуючої дійсності. Поряд із інформуванням постійна дезінформація (а простіше – омана) також стала нормою життя в багатьох співтовариствах і країнах. Таким чином можу констатувати: з позицій системного підходу, дезінформація виступає складовим елементом інформаційної політики, так само як і загроза виступає складовим елементом системи безпеки.

Інформаційна політика держави повинна працювати не лише на висвітлення її дій, а скоріше на організацію інформаційних потоків усієї держави в інтересах її процвітання та успішного розвитку. Інформаційна політика має бути налаштованою не лише на сьогодення, а латати ті «діри», які ми активно вибудовуємо для майбутнього вже зараз. Під останнім ми розуміємо інформаційну компенсацію того, чого ми не можемо поки що досягти в реальності.

Розважальність вигідна з точки зору соціального управління. Це технологія соціальної стабілізації. Але водночас вона зменшує людські можливості, реально звужуючи інтереси людей. За цього випадку інтереси держави і бізнесу не повинні співпадати. Саме держава мусить сприяти розширенню інформаційного простору. Вона мусить підтримувати в ньому ті ніші, які сприятимуть відкриттю нових шляхів розвитку, нових смислів, нових поглядів [23].

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог або креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного комунікації. Коли люди починають адекватно сприймати інформацію, яка надходить, то ця інформація починає формувати алгоритм поведінки людей. Даний приклад пояснює інформаційну владу людей, що перетворюють інформацію (ідеї) в життя. Проте ті, що створюють будь-які ідеї, також є керованими. Ідеологами керують ними ж створені ідеї і ніяк інакше. Інформаційна влада є вищою щодо до інших видів влади. Інформаційна влада існує для:

-     формування головних цілей та пріоритетів;

-     формування вектора цілей, (напрям і порядок дій, за яким здійснюється перетворення цілей в життя);

-     розпізнавання факторів, що діють на об’єкт управління [24].

Ці проблеми останнім часом неодноразово привертали увагу як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, однак і донині дослідження інформаційної влади як чинника демократизації сучасного суспільства залишається актуальним.

Вплив інформаційної влади на політичну поведінку людей відрізняється від звичайного інформування сталістю і асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем контролю за його поведінкою. Суб’єктами і основними носіями інформаційної влади в сучасному суспільстві є інформаційні інститути — засоби масової інформації, наукові і науково-просвітницькі установи тощо. Головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю. Найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є політичний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед ЗМІ.

Новітні комунікативні технології можуть відігравати подвійну роль — слугувати могутнім засобом розширення творчих можливостей людини, радикальним чином сприяти розвиткові процесів глобальної демократизації, і в той же час бути джерелом негативних тенденцій, зокрема маніпулювання громадською думкою, якщо втрачається контроль суспільства над інформаційною владою [2, С. 4].

Інформаційна влада впливає на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціальні політичні комунікації, так і опосередковано — через звичайні ЗМІ, систему освіти, школи, університети, освітні програми. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять нації, соціальних груп і особистостей, надають інтерпретаційний зміст подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій [2, С. 6].

Варто акцентувати увагу на тому, що в останнє десятиріччя спостерігається стрімке зростання політичного впливу інформаційної влади, а зараз, на нашу думку, її значення, роль та місце навряд чи можна переоцінити.

Загалом, інформаційна влада може здійснювати функцію демократизації тільки в тому разі, якщо сама вона заснована на демократичних принципах. Це можливе лише за умови незалежності інформаційної влади та її головних носіїв — ЗМІ зокрема. Але нині про їх незалежність говорити немає можливості. Зважаючи на приналежність кожного телеканалу, видавництва та інших засобів розповсюдження інформації певній особі (чи то особисто, чи то уповноваженому представникові, але здебільшого провладному), то за даного випадку абсолютно відсутня можливість об’єктивності та всебічності висвітлення подій.

На сьогоднішній день, окрім вищезазначених прикладів, можна також говорити про «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку.

Оскільки доведення інформації споживачам через ЗМІ відбувається дозовано та з «чітко визначеною метою», не з ціллю ознайомлення, а з уже сформованими та нав’язаними висновками, то, за даного випадку, відбувається певне маніпулювання суспільною думкою громадськості та формування передумов для унеможливлення вироблення самостійного бачення та формування власної думки щодо тих чи інших подій. Така ситуація є сприятливою для масового залякування або виділення «негативних» і «зайвих» персонажів як у політиці, так і в інших сферах суспільного життя.

Таким чином, що вся інформація, яка доводиться до відома населення, повинна бути достовірною та відповідати запропонованим характеристикам. Також споживачам інформації необхідно гарантувати можливість отримання інформації з різних джерел, аби вони могли робити адекватні висновки й чинити відповідні дії [19, С. 133].

Інформаційна влада може слугувати різним політичним цілям: як освічувати людей, розвивати у них почуття власної гідності, прагнення до свободи і соціальної справедливості, сприяти і допомагати їх компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, дезінформувати і залякувати населення, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх  [2, С. 8], тобто робити із населення «маріонеток».

Подальший розвиток інформаційної влади, трансформація українського суспільства у значній мірі залежатиме від становлення і розвитку інформаційного суспільства. Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і ко­мунікаційні технології, створюються умови для ефективного використання знань в рішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством і демократизації суспільного життя.

Розвиток інформаційного суспільства базується безпосередньо на інформаційній політиці, основними напрямами якої, відповідно до українського законодавства України, є:

• забезпечення можливостей для рівного доступу кожного до інформації;
• забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;
• створення умов для формування в Україні ефективного та розвиненого інформаційного суспільства;
• забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень;
• створення інформаційних систем і мереж  інформації,  розвиток електронного урядування;
• постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;
• забезпечення інформаційної безпеки України;
• сприяння міжнародній співпраці в  інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [27].

Важливим шляхом подальшого розвитку інформаційної влади, посилення її впливу на демократизацію українського суспільства є формування прогресивної суспільно-правової форми організації інформаційної влади, створення за прикладом європейських країн громадського телерадіомовлення [2, С. 8].

Створені державними органами документи покликані визначити напрями функціонування інформаційної влади:

1)                Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні;

2)                Стратегія сталого розвитку України 2020;

3)                 Стратегія у сфері прав людини;

4)                Концепція розвитку телекомунікацій в Україні,

5)                ухвалені Закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін.

Однак цілісного розгляду процесу становлення інформаційного суспільства в поєднанні соціо-гуманітарних, інформаційно-правових, технологічних, економічних і політичних чинників у вітчизняній літературі ще не так багато.

Даючи змогу індивіду одержувати надзвичайно швидкий, практично не обмежений і позбавлений від втручання посередників доступ до різних джерел інформації, всесвітня мережа обумовлює децентралізацію влади, сприяє послабленню вертикальних, ієрархічних моделей соціальної організації і подоланню відстороненості мас від повсякденного політичного процесу. Водночас багатократно зростають можливості розширення і зміцнення системи горизонтальних громадських зв’язків. Залучаючись до новітніх комунікаційних технологій рядові громадяни одержують виключно ефективний засіб самоорганізації, в тому числі, політичної самореалізації, яка дозволяє активізувати їхню участь у громадсько-політичному житті.

Наявність розвиненої, демократично організованої інформаційної влади, яка об’єктивно висвітлює політичні події — одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави, ефективного управління суспільством. І, навпаки, невиконання інформаційною владою своїх функцій у політичній системі суспільства може докорінно спотворити її цілі і цінності, порушити її ефективність і підірвати життєдіяльність, перетворити демократію в ілюзію, форму маніпулятивного панування правлячої еліти. Інформаційна влада включає в себе усю сукупність інформаційних пріоритетів.

Аналіз різних форм суспільної організації інформаційної влади в демократичних країнах (Австрія, Франція, Німеччина та ін.) показав, що найбільш поширеною і найбільш прогресивною є суспільно-правова форма. Вона передбачає фінансування мас-медіа головним чином за рахунок спеціального податку, їх внутрішню автономію і в той же час підзвітність громадським радам, створеним із представників усіх політичних сил у парламенті.

Поділяю положення про те, що підвищенню ефективності інформаційної влади і подальшій демократизації українського суспільства сприятиме:

• розроблення на державному рівні інформаційної політики, основою якої має стати розвиток суспільства, побудованого на знаннях та інформації;
• створення такої мережі освіти і науки, яка б забезпечувала розвиток інформаційної сфери України відповідно до національних інтересів та базових міжнародних індикаторів;
• створення громадського телерадіомовлення;
• ефективне функціонування мультимедійної платформи іномовлення в Україні;
• якісне поповнення інформаційного законодавства, прийняття Інформаційного кодексу України (прийняття якого обґрунтовано представниками як наукової школи В. А. Ліпкана та які пропонували матриці його основних положень, в якому було б систематизовано сукупність норм права, що регулюють увесь спектр суспільних інформаційних правовідносин, так і окремими дослідниками, зокрема В.С.Цимбалюк) та Кодексу журналістики;
• впровадження і організація в Україні комунікаційного виховання населення, особливо молоді [2, С. 9].

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків.

Оскільки ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку людей, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як четверту, тобто інформаційну владу. Інформаційна влада – влада, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна) (вузьке розуміння); цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації (широке розуміння). І. в. слугує різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк-кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі; головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю; найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є інформаційний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед засобів масової інформації.

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог чи креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісної комунікації. Незважаючи на те, що інформаційна влада вже була об’єктом наукового доробку, переконаний, що дослідження даного питання є актуальним, беручи до уваги збільшення ваги інформації, ведення інформаційної війни Росії проти України та інші чинники, передусім — необхідності законодавчого регулювання інформаційних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
10. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
11. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
12. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
13. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
14. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
15. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
16. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
17. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
18. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
19. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
20. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. — C. 444-448.
21. Каращук М. Інформаційна влада: сутність та особливості впливу. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.ipiend.gov.ua/uploads/nz/nz_59/karaschuk_informatsiina.pdf
22. Каращук М. Г. Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. Г. Каращук. — К., 2006. — 15 с.
23. Почепцов Г. Г. Влада як комунікація. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/vlada_yak_komunikatsiya/
24. Ржевська Н. Ф.,  Політична влада та інформація, місце інформаційної влади у інформаційному суспільстві. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2950
25. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. — К.: МАУП, 2003. — 424 с: http://politics.ellib.org.ua/pages-3665.html
26. Рульєв В. А., Гуткевич С. О. Менеджмент. Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 312 с.
27. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
28. Політологія. Влада і владні відносини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://manualsem.com/book/754-politologiya-vlada-i-vladni-vidnosini/6-lekciya-3-klasifikaciya-vladi.html
29. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія. — К.: ВЦ , 2006. —  568 c.
30. Расейскую прапаганду злавілі на хлусьні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.svaboda.org/media/photogallery/25410525.html
31. Степанов В. Ю. Вплив засобів масової інформації на свідомість молоді. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/kultura38/08.pdf

30.              Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

31.              Засоби масової інформації як «четверта влада». [Електронний ресурс]. — Режим доступу :://www.info-library.com.ua/books-text-1738.html

32.              Дезінформація: потужна зброя сучасної війни, 19.01.12 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://wartime.org.ua/768-deznformacya-potuzhna-zbroya-suchasnoyi-vyni.html

34.              У новому проекті ЄС щотижня розповідатимуть про приклади російської дезінформації 04.11.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukraineunderattack.org/42714-u-novomu-proekti-yes-shhotyzhnya-rozpovidatymut-pro-pryklady-rosijskoyi-dezinformatsiyi.html

Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту майбутнього

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

Анотація

В статті автор схарактеризував суспільство знань. Беручи  до уваги значну кількість доктринальних та законодавчих дефініцій поняття «волонтер», було акцентовано увагу на тому, що, в загальному, воно є ідентичним. Зазначено, що понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Аргументовано положення про те, що на міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є ключовим феноменом інформаційної реальності України, і тому є нагальною є потреба формулювання понятійно-категорійного апарату з подальшим законодавчим його закріпленням, та імплементацією в інформаційне законодавства.

Ключові слова: інформаційний волонтер, інформаційне суспільство, волонтер, волонтерська допомога, волонтерська діяльність, інформаційне право, державна інформаційна політика, інформаційна взаємодія.

Аннотация

В статье автор охарактеризовал общество знаний. Принимая во внимание значительное количество доктринальных и законодательных дефиниций понятия «волонтер», было акцентировано внимание на том, что, в общем, они является идентичным. Сделан акцент на том, что понятийно-категориальный аппарат государственной политики в сфере волонтерской деятельности не ограничивается рассмотренными моментами. Дальнейшие исследования могут быть направлены на изучение других терминов, имеющих отношение к ключевым понятиям и категориям информационного волонтерства. Аргументировано положение о том, что, на международном и национальном уровнях, есть определенные наработки относительно понятия «волонтер», но «информационное волонтерство» является феноменом и поэтому существует потребность формулировки категориального аппарата и его дальнейшего законодательного закрепления.

Ключевые слова: информационный волонтер, информационное общество, волонтер, волонтерская помощь, волонтерская деятельность, информационное право, государственная информационная политика, информационное взаимодействие.

Summary

It was noted that there are a lot of different definitions of the term knowledge society in Ukrainian and foreign legislation and doctrine. But unified definition hasn’t still been worked out.

Analyze of the volunteer was done.  In Ukraine we have, first of all Constitution of Ukraine, Laws “On volunteer’s activity”, “On social services”, the Presidents order “On the Strategy of the state policy of promoting of the citizen’s society development and vital measures on its realization”, international treaties ratified by the Verchovna Rada of Ukraine and so on. Universal declaration of the voluntarism was also mentioned.

It was identified that the state executes the role of the supervisor and regulator in informational sphere, and that’s why appear the need to realize majority of informational functions, which are out of the institutional mechanism and volunteers are one of the means.

The attention was paid to the provision that there are works concerning definition “volunteer” at national and international levels, but “informational volunteer” is a phenomena and have to be unified and legislatively fixed.

The author’s understanding of “informational volunteer” was offered. Informational volunteer is a physical person, who freely executes non-profit activity in informational sphere and the activity doesn’t require finance from him.

Keywords: informational volunteer, informational society, volunteer, volunteer help, volunteering, information law, state informational policy, informational interaction.

Актуальність теми

Трансформація суспільних інформаційних відносин, пов’язана із інформаційною глобалізацією, упровадженням у практику публічної дипломатії методів та технологій гібридної війни, науково-технічний прогрес зумовлюють суттєвий вплив на понятійно-категоріальний апарат інформаційно-правової науки, одним із завдань якої є розвиток комплексу відповідних понять, категорій, термінів та їх дефініцій. Певним проявом трансформаційних явищ в Україні є інституціоналізація громадянського суспільства, яке дедалі глибше перетворюється на суспільство знань. Істотною складовою, яка увиразнюється в українських реаліях  виступає волонтерський рух, який я розглядаю та онтологічно інтерпретую як певну реінкарнацію кращих традицій Запорізького козацтва, іманентну складову розвитку самоорганізаційної автохтонної української історичної нації.

Розвиток досліджень волонтерської діяльності та інформаційного волонтерства, зокрема, мій власний досвід спілкування та роботи з волонтерами як у реальному житті, так і в рамках мого авторського проекту Smart Ukraine, спонукає до наукового обґрунтування ключових понятійних категорій, що і зумовлює актуальність звернення до даної проблеми і наукового обґрунтування уведення в обіг нового поняття «інформаційний волонтер».

Беручи до уваги той факт, що інформаційне волонтерство здійснюється в інформаційній сфері, то нами було використано наукові доробки вчених-інформаціологів. Передусім звертаю увагу на активну та плідну роботу власної наукової школи — наукової школи В.А.Ліпкана, — яка представлена роботами моїх учнів та тих, у кого я виступав офіційним або неофіційним опонентом, допомагаючи опанувати складну інформаційну сферу у різноманітний спосіб, але зі збереженням генеральної лінії — методології націобезпекознавства [1-19].

Окремо виділяю роботи фундатора інформаційно-правової науки в Україні Цимбалюка В.С. під керівництвом і за безпосередньої участі якого вийшло чимало цікавих праць, які нині становлять доктринальну основу історичного становлення та розвитку науки інформаційного права — B. С. Цимбалюка [20—23] та ін.

Таким чином, я можу сміливо констатувати про те що, формування правового інституту інформаційного волонтерства актуалізується і з гносеологічної позиції, оскільки дана проблема корелює не лише з упровадженням у соціальну практику  людиномірної методології і людиноцентристської ідеології, а й передусім додатково підкреслює онтологічність людини інформаційної (Homo informaticus) — слугує поверненню дієвого суб’єкта в інформаційне право і інформаційну реальність, які мають трактуватись і інтерпретуватись не абстрактно в соціо-культурному та геоісторичному та глобальному інформаційному дискурсі, а мають бути подані реально, в контексті олюднення інформаційної політики в межах дальшого розвитку суспільства знань розширення виднокругів, включення людини саме в інформаційний і знаннєвий контекст.

Більшість сучасних дослідників звертають свою увагу на міждисциплінарну методологію, багато хто починає декларувати про застосування синергетичного підходу, утім, на жаль, не поринаючи глибоко в сутність даного підходу. Натомість із часом стає очевидним чітке розуміння необхідності позбуватися надмірного релятивізму і гіпертрофування постмодерністської тенденції у виборі засобів пізнання. Адже реально в переважній та домінуючій меншості досліджень можу знайти та надибати ґрунтовне пояснення та реальне застосування синергетики. Гонитва за даниною моді не призводить до конкретних наукових проривів, саме тому, сьогодні, коли вже кілька років проти України ведеться гібридна війна, в нашій країні, принаймні з відкритих джерел [25], я не зміг встановити окрім роботи Магди Є. [26] жодного маститого дослідження, присвяченого проблемі формування феномену гібридної війни та вироблення адекватного механізму протидії йому. Більше того, з позицій синергетики жоден із учених досі ґрунтовно не обґрунтував феномен волонтерства. Так само дуже кволо розробляються проблеми формування національної, у тому числі і інформаційної ідентичності, засади якої викладені мною в роботах [5; 9].

Чималу роль у такому когнітивному дисонансі наукової рефлексії і інформаційної реальності відіграє небажання інституціоналізації інформаційного права, а також пряме порушення приписів нормативних актів, в яких чітко вказано на необхідність виділення інформаційного права з адміністративного права, формування самостійної спеціальності. Адже основна проблема, з якою стикнулося адміністративне право, прагнучи утримати „свавільство і неконтрольований розвиток інформаційного права”, полягає у тому, що дедалі важче пояснити, чому, попри розширення переліку прав і свобод, відбувається втрата жаги до права, знижується рівень правової культури, відбувається ілюзорне тиражування затхлих ідей щодо сервісної ролі інституціональної структури, що призводить до кардинального збільшення проявів правового нігілізму і правопорушень особливо в інформаційній сфері. Наслідком цього стало навіть формування окремого наукового напряму — інформаційної деліктології — яку успішно розвиває у своїх працях Ю. Є. Максименко [26].

Через це, напевно, в українській правничій науці почали з’являтися роботи, спрямовані на дослідження механізму взаємодії суб’єкта і права з використанням досягнень теорії ідентичності, яка певною мірою може стати відправною точкою для адекватної наукової відповіді не лише на процеси інформаційної глобалізації, розвиток інформаційного суспільства, а й спрямувати наукові школи на формування нових дієвих багатоваріантних наукових парадигм, зокрема і парадигми інформаційного волонтерства. Також одним із напрямів постмодерністських досліджень має стати критичне ставлення до домінантної західної метафізичної картини світу — логоцентризму на основі методу деконструкції [28].

Стосовно проблеми діяльності волонтерів, то вона  порушується в працях таких вчених, як:  Я. Буздуган, О. Никонович [29], Т. Лях [30] та ін. Але, незважаючи на те, що ця проблема стала предметом дослідження багатьох вчених, правова природа феномену інформаційного волонтерства є актуальним питанням і, внаслідок цього, мною поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційного волонтерства», проаналізувати національне та міжнародне законодавство у сфері волонтерської діяльності, визначити причини на наслідки виникнення інформаційного волонтерства в Україні, обґрунтувати уведення в науковий обіг термінів «інформаційне волонтерство», «інформаційний волонтер».

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату у сфері волонтерської діяльності, їх конкретизація та тлумачення, ґрунтуючись на методології синергетики, міждисциплінарного підходу, націобезпекознавства, а також інформаційного права.

Виклад основного матеріалу

Однією з форм соціальної активності, де людина може реалізувати себе як особистість, виступає волонтерська діяльність, яка здійснюється в різних сферах життєдіяльності суспільства та може мати різні мотиви. Інформація в сучасному світі вже стала засобом і ціллю повноцінної життєдіяльності та набуває чітких рис реальної влади, яка тісно вплетена в усі сфери функціонування суспільства та всі інші види влади. Людство, таким чином, невпинно просувається до нової ери свого розвитку – ери, де найвищими цінностями виступають інформація та знання. Зважаючи на даний чинник, нинішнє суспільство з інформаційного, яке активно формувалося на зорі ХХІ століття, вже активно трансформується у суспільство знань.

Водночас нині в Україні про формування суспільства знань ще говорити зарано, тому я буду оперувати термінологією інформаційного суспільства, яка більше віддзеркалює реальний стан трансформації громадянського суспільства в Україні в епоху інформаційної глобалізації. Здійснюючи аналіз даного суспільства, адже саме в ньому і відбувається діяльність інформаційних волонтерів, зазначимо, що визначення поняття «інформаційне суспільство» є доволі дискусійним в наукових колах. Як правило, науковці намагаються окреслити основні, фундаментальні ознаки такого суспільства. Зважаючи на цей фактор, здійснимо аналіз деяких із існуючих доктринальних дефініцій. Термін «інформаційне суспільство» було прийнято вико­ристовувати щодо нової світової спільноти, яка базується на інформації.

Здебільшого, суспільство вважається інформаційним, якщо:

• будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач. Із даною ознакою я не зовсім погоджуюся, оскільки інформація, за законодавством України, може бути відкритою та з обмеженим доступом. Тому дану ознаку необхідно уточнити таким чином – одержати публічну інформацію, яка є відкритою за режимом доступу. Також можу зазначити і на такий аспект, як прагнення журналістів до сенсації, яке може призвести до нанесення шкоди національним інтересам через розголошення інформації з обмеженим доступом;
•  у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія;
•  існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється;
•  відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування;
•  здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг [1, C. 128].

Сутність інформаційного суспільства була визначена 1993 року Комісією Європейського Союзу: «Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв’язку» [23, C. 444].

Вважається, що в майбутньому існуватиме декілька типів інформаційного суспільства, як колись існувало декілька моделей індустріального суспільства. Ключовими ознаками для визначення типу суспільства будуть такі: ступінь забезпечення рівних прав доступу громадян до основного ресурсу – інформації, ступінь участі у житті суспільства та самореалізації людей із обмеженими фізичними можливостями [1, C. 128].

Найбільшого успіху на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, у яких держава формує і активно проводить у життя відповідну цілеспрямовану політику — державну інформаційну політику. Роль держави постає у створенні сприятливих умов для розвитку цього процесу, до яких можна віднести:

-максимальне залучення ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних і ін.) до інформаційного виробництва;

-нормативно-правове та нормативно-технічне регулювання;

-підтримка проектів і програм, які демонструють можливості інформаційного суспільства;

-розвиток міжнародного інформаційного обміну та співробітництва [1, C. 128].

Наголошу на тому, що в Україні держава в інформаційній сфері більше виконує роль пасивного спостерігача та регулятора. Більше того, сама інформаційна функція ще на стала уконституйованою для інституціональних структур. Відтак, об’єктивно  виникла потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і які поки не стали основою для систематизації їх у цілісну систему — державну інформаційну політику. Одним із ефективних засобів такої діяльності і стала діяльність інформаційних волонтерів.

Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і телеко­мунікаційні та комунікативні технології та практики, поступово створюються умови для ефективного використання знань у вирішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством, його безпечної інформатизації на засадах інформаційної  демократії. Світова спільнота, стало ставши на шлях постіндустріальної цивілізації становлення і розвитку спочатку інформаційного суспільства, а потім і суспільства знань, формує різні шляхи його побудови і нині інформаційні волонтери відіграють значну роль у ньому.

Вважається, що волонтерський рух започатковано 1859 року, коли французький письменник-журналіст Анрі Дюнан запропонував ідею створення Червоного Хреста — організації, яка працювала б на добровільних засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються волонтерські організації в усьому світі й донині. Однак лише в минулому столітті волонтерство виокремилося у соціальне явище. Теоретичні підвалини волонтерства закладено англійцем Т. Мором, французом А. Дюнаном та ін. [29, C. 7].

В Україні волонтерство з’явилося на початку 90-х років минулого століття, а офіційно його визнано Постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р., якою також затверджено «Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» (втратила чинність 2011 р.). Щорічно 5 грудня відзначається Міжнародний день волонтера.

Щодо поточного законодавчого закріплення, то акцентую увагу на Законі України «Про волонтерську діяльність», відповідно до положень якого визначено наступні поняття:

волонтер — фізична особа, яка добровільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову діяльність шляхом надання волонтерської допомоги;

волонтерська допомога — роботи та послуги, що безоплатно виконуються та надаються волонтерами та волонтерськими організаціями. Волонтерська діяльність є формою благодійництва;

волонтерська діяльність — добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги [31].

Відповідно можу трактувати волонтерську діяльність як добровільну діяльність, яка спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина, а отже і на реалізацію інформаційних прав, свобод, законних інформаційних інтересів людини, суспільства і держави.

Тобто, ключові ознаки, що вирізняють волонтерську з-поміж багатьох інших видів діяльності, я визначаю такі:

• добровільність;
• спрямованість діяльності для задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин;
• самоорганізація;
• неприбутковість діяльності;
• соціальна спрямованість діяльності;
• конструктивний та суспільно корисний характер;
• додаткова рушійна сила для підвищення ефективності державної політики у тій чи іншій сфері життєдіяльності.

Таким чином, волонтерство — це вид соціально спрямованої благодійної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин, у тому числі держави, у різних сферах життєдіяльності.

Як і будь-яка діяльність, волонтерська діяльність ґрунтується на таких основоположних засадах — принципах:

1)                добровільність (як зазначено вище) і доброчинність;

2)                законність, тобто здійснення лише в межах закону;

3)                гуманність;

4)                толерантність;

5)                гідність;

6)                спільність інтересів і рівність прав її учасників;

7)                відповідальність;

8)                конфіденційність.

Волонтерська діяльність провадиться фізичними особами — волонтерами, які можуть входити до волонтерських організацій  (об’єднань) — громадських чи релігійних організацій, які діють відповідно до їх статутів (положень).

Волонтерська діяльність провадиться за такими напрямами:

-  надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю чи станом здоров’я, відсутність житла або роботи, наслідки стихійного лиха, катастроф тощо);

-  надання соціальних послуг дітям та молоді, що перебувають у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї [30, C. 27].

З іншого боку, можна говорити про форми волонтерської діяльності: волонтери можуть виступати організаторами заходів, пов’язаних із охороною довкілля чи збереженням культурної спадщини. Вони можуть організовувати змагання або мистецькі фестивалі. Важлива участь волонтерів у зборі фінансів на ту чи іншу благодійну ініціативу. Крім цього, завжди цінується добровільна праця на підтримку громадських та благодійних організацій. Вони зазвичай потребують безкоштовних консультацій юристів, фінансистів, PR-фахівців, дизайнерів, веб-розробників, перекладачів тощо [32].

Законодавство України у сфері волонтерської діяльності складається з Конституції України, Закону «Про волонтерську діяльність», інших законів, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів. Але в Конституції немає чітких норм, які б регламентували волонтерську діяльність.

Сприяння волонтерській діяльності та іншим формам громадської активності визначено стратегічним пріоритетом державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. Стратегія виходить із розуміння громадянського суспільства (інформаційного, як було визначено вище) та його інституцій як такого стану суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації.

Реалізація державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні щодо підтримки волонтерства та благодійництва передбачає: розвиток волонтерського руху та його дерегуляцію з урахуванням кращої світової практики [33].

Таким чином, зазначимо, що Україна сприяє розвитку волонтерства у найрізноманітніших сферах, але в основоположному Законі «Про волонтерську діяльність» [12] міститься низка обмежень для розвитку волонтерської діяльності в Україні, в тому числі в частині набуття статусу «волонтерська організація», визначення повноважного центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, обмеження за віком щодо участі фізичних осіб у волонтерській діяльності, покладення зобов’язань щодо обов’язкового страхування волонтерів та інші обмеження.

На мою думку, дані обмеження є обґрунтованими. Оскільки, наприклад, в самому Законі зазначено, що волонтерами можуть стати громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які є дієздатними. Особи віком від 14 до 18 років здійснюють волонтерську діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), прийомних батьків, батьків-вихователів або піклувальника. А іноземці та особи без громадянства, які, згідно з національним режимом, наділені такими ж правами як і громадяни нашої держави, звичайно ж із певними винятками, здійснюють волонтерську діяльність через організації та установи, що залучають їх до своєї діяльності волонтерів. Я схильний підтримати норму про чітке зазначення на даний вік, оскільки, за цивільним законодавством, особа, при досягненні нею 14-ти річного віку є з неповною дієздатністю та вже може вчиняти певні дії, укладати угоди, які матимуть правові наслідки.

Волонтер зобов’язаний дотримуватися правового режиму інформації з обмеженим доступом.

Роль волонтерства визнана на державному рівні, що знаходить своє підтвердження в окремих законодавчих документах, зокрема у законах України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (термін «волонтер» вживається, але його визначення не формулюється), у Законі «Про соціальні послуги» [34] вказується, що волонтер — це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер. У цих Законах добровільна праця волонтерів визнається як необхідна та суспільно корисна.

У 2001 році в Україні було організовано проведення Міжнародного року волонтерів, в межах якого розроблено низку заходів щодо сприяння розвитку в Україні волонтерського руху (Розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів»).

Було створено Координаційну раду з підготовки і проведення в Україні Міжнародного року волонтерів, а з метою координації та активізації волонтерського руху в Україні загалом було передбачено:

-                сприяти розвитку в Україні волонтерського руху, поліпшити надання допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, іншим соціально незахищеним громадянам;

-                надавати Всеукраїнській школі волонтерів центрів соціальних служб для молоді, осередкам Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», іншим об’єднанням громадян допомогу в роботі, спрямованій на підтримку соціально незахищених верств населення;

-                узагальнити кращий вітчизняний досвід роботи волонтерів і вжити заходів до його поширення.

У 2003 році Кабінетом Міністрів України утворено Координаційну раду з питань розвитку та підтримки волонтерського руху, визначено термін «волонтер» як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер, легітимізовано право волонтерів на їх залучення до надання соціальних послуг у відповідності з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, яке регулює цю діяльність, передбачено право суб’єктів, які надають соціальні послуги (соціальні послуги – комплекс заходів з  надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем [34]) , залучати волонтерів на договірних засадах для виконання цієї роботи.

Історію волонтерської роботи в Україні важко простежити, оскільки формальне фіксування таких дій та їх вивчення розпочалося порівняно недавно. Однак не викликає жодних сумнівів той факт, що така робота в тій чи іншій формі існувала дуже давно.

Щодо міжнародно-правового регулювання діяльності волонтерів, то зазначимо про Загальну декларацію волонтерів [35], прийняту на XVI Всесвітній конференції волонтерів 2001 року в Амстердамі. В ній волонтерська діяльність тлумачиться як основа побудови та розвитку громадянського суспільства.

Декларацією визначено такі принципи діяльності волонтерів:

-  визнання права на закріплення за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;

-  повага гідності й культури всіх людей;

-  надання допомоги, безкоштовних послуг особисто чи організовано в дусі партнерства та братерства;

-  визнання рівної важливості особистих і колективних потреб, сприяння їх забезпеченню;

-  перетворення волонтерства на елемент набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи при цьому ініціативу та творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем.

У Декларації підкреслюється: волонтерство — це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається зазвичай спільною діяльністю в межах різних асоціацій [29, C. 8].

У документі проголошено низку головних принципів руху, зокрема, надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства на елемент особистого розвитку, набуття нових знань і навичок. Ця Декларація підтримує право кожної жінки, чоловіка та дитини на вільне об’єднання у спілки для волонтерської діяльності без будь-якої дискримінації через культурне та етнічне походження, незалежно від віросповідання, віку, статі, фізичного, соціального чи економічного становища. Всім людям у світі має бути гарантовано право на вільне витрачання свого часу, таланту й енергії на користь інших людей чи громади, якщо вони працюють індивідуально чи в колективі, не сподіваючись на фінансову винагороду [35].

Волонтерство визначається як активна участь людей у громадському житті країни, зокрема, участь у соціальному житті громадських організацій та державних структур, що сприяє поліпшенню якості життя загалом, особистісному зростанню та поглибленню відчуття солідарності; реалізації основних людських потреб на шляху побудови більш справедливого суспільства; економічному й соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій та виражається зазвичай у спільній діяльності в межах різних асоціацій [35].

Згідно із Загальною декларацією прав людини та Міжнародною конвенцією про права дитини волонтери розглядають свою діяльність як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку.

У тих країнах, де існують міцні традиції волонтерства — у Великій Британії та Німеччині — добровільну діяльність й самих волонтерів захищено законом. Країни Центральної і Східної Європи теж зробили крок від офіційного визнання волонтерства до створення правового поля, що сприяє розвиткові волонтерської діяльності. Закони, що регулюють добровільну діяльність, прийнято в Хорватії, Чехії, Угорщині, Італії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Македонії, Польщі, Португалії, Румунії, Іспанії та ін. [29, C. 9]

На сьогоднішній день в сучасній Україні склалась досить складна соціально-політична, економічна, безпекова та інформаційна ситуація. На фоні економічної нестабільності, проявляються і несприятливі для розвитку суспільства політичні процеси та інформаційні, які відбуваються в нашій країні. За таких умов інформаційна політика країни, безумовно, потребує певних активних дій з боку уряду країни. Зміни в Україні в останні роки призвели до кардинального погіршення якості життя населення, тому потреба в ефективній роботі Міністерства інформаційної політики України стає досить важливою.

Однак ефективна робота інституціональної складової інформаційної політики неможлива без висококваліфікованих працівників, які досконало володіють усіма необхідними професійними навичками та вміннями. Одним із таких напрямків інформаційної допомоги є участь добровольців у здійснені низки інформаційних послуг для тих, хто їх потребує. Іншими словами — волонтерська робота, на даному етапі історичного розвитку України, можна навіть сказати етапі реінкарнації її незалежності та суверенітету — є основою побудови та розвитку громадянського суспільства.

Ця діяльність може набувати різних форм: від повсякденних форм взаємодопомоги до спільних дій під час кризи. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії як на місцевому, так і на державному рівнях, і разом із цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн. В рамках національних програм та програм ООН сприяють розвитку гуманітарної допомоги, технічного співробітництва, пропаганди прав людини, зокрема інформаційних прав, демократії та миру. Волонтерський рух становить основу діяльності недержавних та громадських організацій (дитячих, жіночих, молодіжних), професіональних організацій та профспілок.

У цілому ж слід визнати, що нині волонтерство інтерпретується лише в рамках соціальної сфери, і відповідно на законодавчому рівні виділено такі його напрями: надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок надзвичайної ситуації техногенного чи природного характеру, дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антитерористичної операції, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям, внутрішньо переміщеним особам [31].

Зараз в Україні склалася досить складна ситуація. Євромайдан-2013, воєнна анексія АР Крим, події в Луганській та Донецькій областях призвели, на моє переконання, до необхідності формування та законодавчого закріплення такого феномену як інформаційний волонтер.

Волонтери, як категорія фізичних осіб, про що було вище зазначено, існують вже досить тривалий час на території України, але здійснення їх діяльності в інформаційній сфері є кардинально новим, тому є нагальною потреба формування відповідного категорійного апарату.

Окремим напрямом можу визначити надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх інформаційних прав і законних інтересів. При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [19, С. 136].

Але в рамках цієї статті, я обмежусь аналізом першої складової.

Волонтерська діяльність є основою побудови та розвитку громадянського суспільства, яке, своєю чергою, є інформаційним. Вона втілює в собі прагнення людства — прагнення безпеки, миру, свободи, порядку та справедливості для всіх людей. Волонтерська діяльність — індивідуальна чи колективна — є способом: підтримки та зміцнення таких людських цінностей, як піклування та надання допомоги членам громади; використання кожною людиною своїх прав та обов’язків як члена певної громади в процесі навчання та розвитку впродовж усього життя, реалізуючи весь свій людський потенціал;  взаємодії між людьми, незважаючи на всі відмінності, для спільного життя у здоровому стабільному суспільстві, для спільного вироблення нових способів вирішення проблем, які виникають.

Беручи до уваги вищезазначені дефініції «волонтера», та пристосовуючи його до нашої наукової розвідки, сформулюємо авторське розуміння терміну «інформаційний волонтер».

Використовуючи тлумачний словник сучасної української мови, визначаємо значення понять, які входять до актуальної для нас дефініції. Таким чином, під інформаційним розуміється той, що стосується до інформації, який містить інформацію [36, C. 528].

Сучасні тлумачні словники досі визначають «волонтера» як особу, яка добровільно вступила на військову службу [36, С. 370], незважаючи на історично зумовлену трансформацію розуміння цієї категорії, яка сьогодні практично не має мілітарного лексичного забарвлення, а за нашого випадку основною сферою діяльності «інформаційного волонтера» є інформаційне суспільство.

Характеристика поняття «волонтер» зумовлена сукупністю ознак тієї діяльності, що здійснюють волонтери. Як було зазначено вище, волонтерська діяльність в загальному, урегульована Законом України «Про волонтерську діяльність», а щодо інформаційного волонтерства, то воно є феноменом і потребує подальших наукових розробок, вироблення відповідного понятійно-категоріального апарату та відповідного законодавчого закріплення, з метою усунення колізій та заповнення прогалин у законодавстві.

Проаналізувавши наявну теоретичну інформацію щодо світового досвіду волонтерства та історію розвитку волонтерства в Україні, можна резюмувати, що волонтерство як явище виникло з потреби здійснення людьми і для людей діяльності, яка на перший погляд є достатньо простою, однак все ж таки має виконуватися.

Акумулюючи законодавчі та доктринальні дефініції терміну «волонтер», нами було сформовано авторське розуміння.

Інформаційне волонтерство — це вид інформаційно спрямованої благодійної, добровільної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах відповідності національним цінностям та національним інтересам, добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення законних інформаційних прав, свобод та інтересів інших учасників суспільних інформаційних відносин, у тому числі держави, в інформаційній та інших найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Відповідно інформаційний волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює в інформаційній сфері неприбуткову діяльність, що не вимагає фінансових пожертвувань від неї.

Акцентую увагу на тому факті, що окремі фізичні особи можуть об’єднуватися в неурядові організації чи певні проекти для надання інформаційної допомоги, тобто здійснення інформаційного волонтерства. На сьогоднішній день існує декілька волонтерських проектів, які було створено після початку агресії Росії проти України.

Під час появи в кінці лютого 2014 року «зелених чоловічків» у АР Крим України і початку захоплень ними державних установ, штурмів військових частин, із українських медіа  надходила суперечлива інформація, яку небайдужі громадяни прагнули спростувати.

У цей же час почала утворюватися відома широкому загалу волонтерська група InformNapalm, яка почала збирати інформацію про російських військових в тимчасово окупованому Криму використовуючи методи OSINT-розвідки. Спочатку до декількох свідомих громадян України, які прагнули показати правду про кримські події, приєдналися волонтери з Грузії, Німеччини, Чехії та ПАР. Звичайні українські громадяни зрозумівши, що нова влада не може адекватно пояснити, що відбувається на півострові, взяли на себе місію донесення правдивої інформації щодо тих подій, тобто фактично стали здійснювати волонтерську діяльність в інформаційній сфері — стали інформаційними волонтерами.

Але не тільки Український Крим став полем для інформаційної битви волонтерів InformNapalm. Після початку Антитерористичної операції на Донбасі волонтери спільноти активно включилися в роботу. З початком розгортання повномасштабних військових дій на Донбасі, волонтери спільноти не тільки розповсюджували в Інтернеті отриману інформацію, а також почали складати аналітичні звіти, в яких вказували загрозливі напрямки, загрозу утворення так званих котлів, проривів сил терористів. Значну роль InformNapalm відіграв при розслідуванні катастрофи малайзійського Боїнга, яка сталася над Сніжним. Ще один «трофей» спільноти — оперативна карта бойових дій із штабу лідера «ЛНР» Плотницького. Вона була опублікована на сайті InformNapalm і стала доступною для широкого загалу.

Наступним великим досягненням команди стало формування бази даних присутності регулярних військових підрозділів Російської Федерації на території України, де була систематизована вся інформація про них, а також вказані інциденти, пов’язані з тим чи іншим підрозділом. Важливо підкреслити, що саме ініціатива InformNapalm є першим таким кроком в узагальнені інформації про російські війська на території України. Спільнота існує як суто некомерційний проект, спрямований на те, щоб ефективно протистояти російській пропаганді. Всі витрати покривають самі учасники групи. Чималу роль в розумінні складності геополітичної гри Росії інформаційні волонтери даної групи здійснили через опублікування реальних місць авіаударів російської авіації в Сирії  [37].

Також варто виокремити Народний Тил — громадську організацію,  волонтерське об’єднання, яке спрямовує свою діяльність на допомогу українським військовим, що беруть участь у збройному конфлікті з Росією. 2014 року волонтери групи створили сайт Миротворець, на якому розміщено базу даних з інформацією про терористів [38, 39]. Завданням сайту є надання інформаційно-консультативної допомоги органам виконавчої влади з метою остаточного встановлення миру та злагоди в Україні. Незважаючи на значну кількість вдалих операцій, Уповноважений з прав людини Верховної Ради Валерія Лутковська закликає правоохоронні органи закрити сайт Миротворець» [40], обґрунтовуючи це тим, що публікація персональних даних на сайті є незаконним втручанням в право людини на приватність.

Таким чином, дані правова колізія слугує додатковим аргументом на користь  необхідності подальших наукових досліджень даної теми, встановлення чітких критеріїв розмежування між втручанням у приватне життя і відповідністю національним інтересам, загрозам національній безпеці в інформаційній сфері.

Ще одним прикладом волонтерських об’єднань є проект Герої АТО. Головним завданням проекту є систематизація та збір інформації про усіх героїв АТО [41].

Окрім збору та подальшого розповсюдження інформації існує об’єднання – сайт для перевірки фактів Stopfake.org. Ініціаторами його створення стали викладачі, випускники та студенти Могилянської школи журналістики і програми для журналістів і редакторів Digital Future of Journalism. Із самого початку основною метою співтовариства була перевірка і спростування перекрученої інформації і пропаганди про те, що відбувається в Україні, яка поширюється в ЗМІ. Надалі Проект перетворився на інформаційний хаб, де аналізується таке явище як кремлівська пропаганда у всіх аспектах і проявах. Спочатку Проект існував як волонтерський, потім продовжив свою діяльність завдяки краудфандінгу – надходження пожертвувань від наших читачів. Крім того, фінансову підтримку Проекту в 2015 році надали Міжнародний фонд «Відродження», «Національний фонд на підтримку демократії», Міністерство закордонних справ Чехії і Посольство Великої Британії в Україні [42].

Таким чином, спостерігається активна участь пересічних громадян у сприянні реалізації державної інформаційної політики, захисту інформаційних прав і свобод, законних інформаційних інтересів людини та активний розвиток інформаційного волонтерства в Україні, що додатково підкреслює на актуальності та необхідності здійснення подальших наукових розвідко цього феномену: його історичні коріння, форми та зміст прояву в умовах інформаційного суспільства та в умовах активізації алгоритмів дестабілізації, зокрема ведення гібридної війни, взаємодія інституціональної структури із волонтерським інформаційним рухом, залучення краудфандінгу та аутсорсінгу Міністерством інформаційної політики, як визначального регулятора державної інформаційної політики для формування інформаційного пулу і створення умов для формування і унормування безпечного інформаційного середовища.

Відповідно до ст. 6 Закону України «По систему іномовлення України» [43], в рамках інформаційного волонтерства можуть бути інтерпретовані і такі напрями:

1) об’єктивне, повне, своєчасне і неупереджене, всебічне і збалансоване інформування про суспільно значущі події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) забезпечення платформи для дискусій стосовно офіційної позиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування з важливих питань політики, культури, спорту, освіти, науки та економіки, обміну ідеями між різними культурами і народами світу відповідно до національних інтересів та цінностей;

3) забезпечення збалансованого і прозорого доступу суб’єктів суспільно-політичного, культурного та економічного життя до програм (передач) дискусійного формату, зокрема у формі дебатів;

4) забезпечення достатнього, всебічного інформаційного супроводу процесу інтеграції України до Європейського Союзу та євроатлантичних структур колективної безпеки, що відповідатиме національним інтересам та цінностям, збереженню національної ідентичності;

5) популяризація української культури;

6) сприяння задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб іноземної аудиторії, у тому числі шляхом створення та поширення економічних, історично-документальних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для дітей та молоді, людей із обмеженими фізичними можливостями, інших соціальних груп;

7) сприяння консолідації українського та іноземного суспільства шляхом поширення через міжнародні засоби масової інформації та інформаційні агенції матеріалів (програм) виробництва мультимедійної платформи іномовлення України;

8) сприяння покращанню міжнародної репутації та авторитету України,  підвищенню інвестиційної привабливості.

Напрямів для розроблення в рамках формування цілісної картини даного явища достатньо, головне — розуміти необхідність розроблення даного питання, передусім його практичну значущість для розвою інформаційно та безпекової розвиненої України.

Висновок

Понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Держава в інформаційній сфері більше виконує роль спостерігача та регулятора, саме тому виникає потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і одним із засобів і є діяльність інформаційних волонтерів. На міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є феноменом і тому є нагальною потреба формулювання категорійного апарату та його подальшого законодавчого закріплення.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
11. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
12. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
13. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
14. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
15. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
16. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
17. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
18. Політило В. Я. Інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації / В. Я. Політило // Право і суспільство. – 2015. – № 5-2. – Ч. 2. – С. 148–154.
19. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
20. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
21. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
22. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / В.С. Цимбалюк, Р.А. Калюжний, // Розбудова держави. — 1993. — № 8. — С. 56-64.
23. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. – C. 444-448.
24. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
25. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
26. Магда Е. В. Гибридная война: выжить и победить / Е. В. Магда. — Х. : Виват, 2015. —320 с.
27. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : [монографія] / М. Т. Степико. — К. : НІСД, 2011. — 336 с.
28. Честнов И. Л. Постклассическая теория права / И. Л. Честнов. — СПб. : Алеф-Пресс, 2012.
29. Буздуган Я., Никонович О. Еволюція світового волонтерського руху / Я. Буздуган, О. Никонович // Віче : Теоретичний і громадсько-­політичний журнал. ­ 2013. ­ — № 12. ­— С. 7­9
30. Лях Т. Л. Методика організації волонтерських груп : [навч. посіб. ] / Т. Л. Лях. — К.: КУ ім. Бориса Грінченка, 2010. — 160 с.
31. Про волонтерську діяльність : Закон України  від 21 жовтня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011 р. — № 42. — стор. 1842. — Ст. 435.
32. Український форум благодійників. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://ufb.org.ua/sektor-blagodijnosti/privatna-blagodijnist/instrumenti-privatnoi-filantropii/volonterstvo.htm
33. Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації : Указ Президента України від 24 березня 2012 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
34. Про соціальні послуги : Закон від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України від 07.11.2003 р. — 2003 р. — № 45. — Ст. 358
35. Всеобщая декларация добровольчества / XVI Всемирная конференция добровольцев Международной ассоциации добровольческих усилий (IAVE), Амстердам, январь, 2001.
    [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.volunteer.ru/5/1/5_1_dekl1.htm
36. Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. / уклад. В. Яременко, О. Сушко. – К. : Аконіт, 2008. – Т. 1. – 926 с.
37. Волонтери запустили в Інтернеті сайт про зрадників і найманців, які воюють проти України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://ipress.ua/news/volontery_zapustyly_v_interneti_sayt_pro_zradnykiv_i_naymantsiv_yaki_voyuyut_proty_ukrainy_100469.html,
38. «МИРОТВОРЕЦ» Центр исследования признаков преступлений против национальной безопасности Украины, мира, безопасности человечества и международного правопорядка https://psb4ukr.org/.
39. Герої АТО [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://atoheroes.org/pro-proekt.
40. Stopfake.org [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.stopfake.org/o-nas/.
41. Про систему іномовлення України : Закон України // Голос України від 30.12.2015 — № 249.

37.  InformNapalm. Новітня зброя [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://tyzhden.ua/Society/154451

40.  Омбудсмен Лутковская требует закрыть сайт «Миротворец» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.dialog.ua/news/54742_1431339578

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив тлумачення терміну «петиція» та його основних складових. Також було запропоноване авторське розуміння «електронної петиції» та наголошено на необхідності його уніфікації та законодавчого закріплення. Здійснивши аналіз національного законодавства України, було визначено низку недоліків та прогалин, які необхідно заповнити. Позитивним визначено внесення змін до Закону України «Про звернення громадян», але не до всіх передбачено механізм їх практичної реалізації.

Ключові слова: петиція, електронна петиція, інформаційні права, громадяни, Президент України, Верховна рада України, подання, звернення, клопотання, скарга.

Аннотация

В статье автор совершил толкование термина «петиция» и его основных составляющих. Также было предложено авторское понимание «электронной петиции» и отмечено о необходимости его унификации и законодательного закрепления. Осуществив анализ национального законодательства Украины, был определен ряд недостатков и пробелов, которые необходимо заполнить. Положительным определено внесение изменений в Закон Украины «Об обращениях граждан», но не везде предусмотрен механизм их практической реализации.

Ключевые слова: петиция, электронная петиция, информационные права, граждане, Президент Украины, Верховная Рада Украины, представление, обращение, ходатайство, жалоба.

Summary

It was noted, that e-petition is a new instrument in Ukrainian society and legislation. Analyze of the notion of petition was done.

It was noted, that the introduction into national legislation and the social life of the e-petition has both positive and negative aspects. First of all, it was noted that the national legislation doesn’t have unified definition of “e-petitions”.

By carrying out an analysis of the notion of petition, and extrapolating its offer it is proposed to understand under the “e-petition” the formal appeal (collective or individual) to require the suggestion or complaint to the relevant subjects (specification – state and local governments, enterprises, institutions, organizations regardless of ownership, public associations or officials) through the official website body to which it is addressed or website of a public association, which has been collecting signatures in support of e-petition.

The attention was paid at the positive moment – amendments to the Law of Ukraine “On citizens’ appeals”, but it was noted, that a mechanism of their implementation is not provided.

It was mentioned about the first attempt to introduce use of the e-petition during the Revolution of Dignity.

The attention was paid at the legislative fixation of the use of e-petition in the Law of Ukraine “On making amendments into the Law of Ukraine “On citizens’ appeal” concerning e-application and e-petition.

Keywords: petition, e-petition, informational rights, citizens, the President of Ukraine, the Verkhovna Rada of Ukraine, presentation, appeal, petition, complaint.

Актуальність теми

В умовах дальшого розвитку інформаційного суспільства законодавство повинно відповідати реальності, тим більше, що в Україні запровадження електронної петиції назріло давно. Наприклад, Революція Гідності в Україні 2013 р. переважно скликалася через соцмережі, збиралися різні групи волонтерів, оголошувалося про масові заходи чи збір коштів і т. ін. При цьому вже тоді наші громадяни направляли електронні петиції до Президента США, а також через сайт Avaaz.org та інші Інтернет-ресурси. Хоча формально такі звернення досі залишалися поза межами правового регулювання. Цей приклад є підтвердженням того, що такий інструмент як електронна петиція, який вже давно використовується у багатьох країнах світу, став актуальним і для нашої держави. Також електронна петиція є одним із інформаційних прав людини.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини в юридичній науці присвячено достатньо уваги, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина в сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В.А. Ліпкана [1-9], B.C. Цимбалюка [10] та ін. В існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно без комплексного підходу та без урахування останніх подій в суспільстві, що, своєю чергою, обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання та його актуальність.

Мета статті полягає у дослідженні електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати поняття петиція та визначити сутність електронної петиції, проаналізувати національне законодавство у даній сфері, у випадку виявлення колізій та прогалин, запропонувати обґрунтовані пропозиції.

Виклад основного матеріалу.

Перші кроки до забезпечення реалізації інформаційних прав громадян в мережі Інтернет в Україні були здійснені у 2011 році, коли був прийнятий Закон «Про доступ до публічної інформації» [11]. Стаття 19 названого закону вже тоді передбачила можливість подання запиту на інформацію електронною поштою. Однак вітчизняне законодавство досі не передбачало можливості подання електронних звернень (у т.ч. клопотань, скарг, пропозицій тощо) до органів державної влади та місцевого самоврядування, а тим більше електронних петицій.

Доступ до інформації як складова суб’єктивного права на інформацію передбачає реалізацію можливості отримання (одержання) інформації. Причому засоби одержання інформації можуть бути різними: офіційні й неофіційні публікації в засобах масової інформації, надання усної або письмової інформації за інформаційними запитами або зверненнями громадян тощо.

При цьому важливим принципом доступу до інформації є непорушення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб приватного та публічного права.

Нині досить актуальним стало запровадження електронної петиції, як засобу забезпечення реалізації цього права.

З метою коректного розуміння даного нововведення, перш за все, необхідно проаналізувати його  природу, нормативно-правове регулювання, суб’єктів, об’єкти та ін..

Для початку зазначимо, що під «петицією» розуміється індивідуальна або колективна вимога, звернення, пропозиція, скарга, прохання, клопотання, яка подається у органи державної влади у письмовій формі [12, C. 578].

У деяких країнах петиція може подаватися не лише громадянином, але і будь-якою особою (як особисто, так і спільно з іншими людьми). На право подавати петицію також можуть бути встановлені обмеження для деяких категорій громадян (наприклад, для військовослужбовців в Іспанії).

Тобто, резюмуємо, що петиція, у вузькому сенсі, – звернення (колективне чи індивідуальне) задля задоволення інформаційного інтересу (потреби).

Ми не можемо погодитися з положенням, запропонованим Нестеренко О. В., стосовно того, що право на звернення не можна розглядати як одну з форм реалізації права на доступ до інформації. Підтвердженням цього є стаття 3 Закону «Про доступ до публічної інформації», де зазначається, що «Доступ до інформації забезпечується шляхом:… надання інформації за запитами на інформацію» [11].

На нашу думку, поняття «реалізація» та «забезпечення» в даному випадку є синонімами. Звернення до великого тлумачного словника української мови з метою визначення семантики даних слів уможливлює встановлення того, що під поняттям «реалізувати» визначається – здійснювати, робити реальним, втілювати що-небудь у життя [13, C. 430], а «забезпечувати» – створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось [13, C. 236].

Також слід зазначити, що звертатися – удаватися до кого-небудь за порадою, допомогою і т. ін. [13, C. 239]. Здійснюючи тлумачення даного визначення стосовно забезпечення реалізації права на доступ до інформації, слід зазначити, що суб’єкти-запитувачі звертаються до органів державної влади з бажанням отримати інформацію.

У редакції Закону «Про інформацію» 1992 року під «інформаційним запитом» щодо доступу до офіційних документів розумілося звернення з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційними документами, а в нині діючій воно відсутнє. Як і в будь-якому іншому випадку прогалини з визначеннями призводять до неправильного розуміння чи плутанини  понять, а в подальшому й до помилкового тлумачення та застосування норм. Виходячи з даного визначення, можна дійти висновку, що «запит» і «звернення» є синонімами та мають однакові сенсові навантаження.

Легальне визначення поняття «звернення громадян» міститься в Законі України «Про звернення громадян», а саме в ст. 3 «під зверненнями  громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі  пропозиції  (зауваження),  заяви  (клопотання)  і скарги.  У розумінні даної статті, на нашу думку, йдеться про активну складову права на доступ до інформації. У ст. 5 Закону визначено адресатів звернення, а саме органи державної  влади й місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян або посадові особи, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Ще одним підтвердженням нашої думки є положення статті 19 Закону «Про доступ до публічної інформації», а саме: «інформаційний запит – прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні» [5, С. 81].

Аналізуючи інші терміни, які уможливлюють розуміння сутності петиції, а саме «вимога» (офіційний документ із проханням видати що-небудь або направити кого-небудь у чиєсь розпорядження) [12, C. 96], «пропозиція» (те, що пропонується чиїй-небудь увазі, виноситься на обговорення, розгляд і т. ін.) [12, C. 570], «скарга»  (офіційна письмова чи усна заява про незаконні або неправильні дії якої-небудь особи, установи і т. ін.) [12, C. 620], «прохання» (письмове клопотання, заява, складена за офіційно встановленою формою) [12, C. 570], «клопотання»  (писана заява, прохання про що-небудь, яке подають до офіційної установи) [12, C. 370], зазначимо, що вони є синонімічними за своєю природою.

Узагальнивши їх, резюмуємо, що під «петицією» розуміється офіційне звернення з вимогою, пропозицією, чи скаргою до уповноважених осіб чи органів.

Таким чином, проаналізувавши складові дефініції «петиція», зупинимося більш детально на дослідженні електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина.

Перш за все, зазначимо, що в національному законодавстві не дається чіткого визначення «електронної петиції», в Законі «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» лише адресати, зміст, порядок її подання та розгляду та ін.

Тому, існує нагальна потреба формулювання даної дефініції та її подальшого законодавчого закріплення.

Беручи до уваги вищезазначену дефініцію «петиції» та приєднання до неї «електронна», а також положення згаданого Закону, пропонуємо під «електронною петицією» розуміти офіційне звернення (колективне чи індивідуальне)  з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції.

У будь-яких суспільних відносинах, у нашому випадку – інформаційних, тобто, відносин, які виникають при зверненні, є суб’єкти та об’єкт (або декілька). Здійснивши аналіз вищезазначеного Закону, акцентуємо увагу на тому, що суб’єктами, з одного боку (як запитувачі) є громадяни України, а з іншого (як адресати звернення) – Президент України, Верховна Рада України, Кабінет  Міністрів України та органи  місцевого самоврядування.

Водночас, як бачимо, коло суб’єктів, до яких можна звертатися з електронними петиціями, досить обмежене. Законодавець не включив сюди обласні та районні державні адміністрації, хоча відповідні поправки були запропоновані народними депутатами в ході розгляду законопроекту, однак вони не набрали необхідної кількості голосів. Певний час реалізації законодавчих нововведень буде перешкоджати відсутність належних технічних можливостей. Зокрема, деякі сільські ради в Україні не мають власного сайту.

А об’єктом є певна інформація, але з деякими винятками. Електронна петиція не може містити заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини (оскільки вона, у відповідності із Конституцією, визнана основною соціальною цінністю держави) [14], також, на нашу думку, даний перелік варто доповнити питаннями податків, бюджету та амністії (аналогічно референдуму, оскільки електронна петиція також передбачає голосування).

У разі визнання за доцільне, викладені в електронній петиції пропозиції можуть реалізовуватися органом, якому вона адресована, шляхом прийняття з питань, віднесених до його компетенції, відповідного рішення. Президентом України, Кабінетом Міністрів України, народними депутатами України за результатами розгляду електронної петиції можуть розроблятися та вноситися в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроекти, спрямовані на вирішення порушених у петиції питань. Тобто електронна петиція в Україні може також виконувати роль законодавчої ініціативи.

В Україні на необхідність використання петиції вперше наголосили учасники протестів, які виникли в Києві на Майдані Незалежності з 21 листопада 2013 року. Перші петиції були адресовані до США з проханням втрутитися у ситуацію в Україні і були розміщені на сайті Білого дому [15].

Першим в Україні запровадити інструмент петиції на законодавчому рівні запропонував координатор громадської кампанії «За відповідальну владу» Ігор Курус у законопроекті «Про право громадян ініціювати розгляд нормативних документів органами влади та місцевого самоврядування», який передбачав використання електронних петицій [16].

  Проте ініціатива Ігоря Куруса не була підтримана Верховною Радою України. А в липні 2015 року був ухвалений Закон «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» [14], у відповідності з яким громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції.

На нашу думку, перш за все, уточнення потребує термін «громадяни», тобто, припускаємо, що іноземці та особи без громадянства є обмеженими в праві подачі петиції. Підтвердженням даного твердження є норма закону України «Про звернення громадян», а саме «особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами» [17]. Тобто, виникає колізія всередині самого закону, яку необхідно подолати.

Посилаючись на Закон України «Про громадянство України», зазначимо, що категоріями фізичних осіб є: громадяни, іноземці та особи без громадянства [17], тому необхідним, на нашу думку, є їх внесення до Закону, але з деякими обмеженнями, оскільки вони не наділені всім обсягом прав і обов’язків як громадяни нашої держави.

Ще однією прогалиною, на якій ми акцентуємо увагу є те, що за Законом «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції», звернення може бути усним  чи письмовим, але, як і в інших законодавчих актах, нічого не зазначається про осіб з обмеженими можливостями, які також мають прав на звернення, тобто подачу електронної петиції.

При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [5, C. 136].

Наступним, що варто виокремити, є положення, що письмове звернення має містити електронний підпис у вигляді зазначення  прізвища, ім’я, по батькові, місця проживання громадянина та адреси електронної пошти заявника (заявників) [14]. Ця норма містить вичерпний перелік даних, які повинні бути вказані, але в Законі України «Про електронний цифровий підпис» [19]  закріплено, що «електронний  підпис» – дані в електронній формі, які додаються до  інших  електронних  даних  або  логічно  з  ними  пов’язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних, без уточнення, що входить в ці дані.

Також хотілося б акцентувати увагу на тому, що мати чи не мати електронну пошти є правом, а не обов’язком фізичної особи, тому недоречним є вказівка на обов’язковість її зазначення.

У Законі зазначаються обов’язки відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських об’єднань під час збору підписів на підтримку електронної петиції, але не визначено механізм їх виконання.

Як недолік, зазначимо також і відсутність інформаційної грамотності у деяких верств населення, що значно пригальмує застосування електронної петиції.

28 серпня 2015 року Президент України підписав Указ «Про Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України», згідно з яким вже наступного дня на офіційному сайті президента було запущено сервер петицій.

Першою петицією, яка набрала необхідну кількість голосів, стала петиція від Української асоціації власників зброї, в якій вимагається законодавчо затвердити право громадян України на захист. Під час обробки інформації про підписи було виявлено так званих «ботів», які намагалися «накручувати» кількість підписів, а також тих осіб, чиї підписи було просто куплено, але заступник глави адміністрації Президента України Дмитро Шимків повідомив, що ці маніпуляції не зашкодять розгляду петиції [20]. Незважаючи на те, що петиція набрала необхідну кількість голосів, а саме більш ніж 25 000, Адміністрація президента України не змогла в зазначений у законі термін відповісти на петицію громадян про вільне володіння зброєю.

Як  висновок, зазначимо, що введення в національне законодавство та суспільне життя такого інструменту як електронна петиція має як позитивні, так і негативні моменти. Перш за все, зазначимо, що в національному законодавстві відсутнє визначення «електронної петиції». Здійснивши аналіз терміну петиція, та екстраполюючи його, пропонуємо під «електронною петицією» розуміти офіційне звернення (колективне чи індивідуальне)  з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції. Позитивним є внесення змін до Закону України «Про звернення громадян», але не до всіх з них передбачено механізм практичної реалізації.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
6. Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
7. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
9. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Кристина Геннадіївна Татарникова. — К., 2014. — 212 с.
10. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64.
11. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.
12. Великий тлумачний словник сучасної української мови. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — 1008 с.
13. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
14. Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції : Закон України від 2 липня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. — 2015. — № 35. — Ст. 341.
15. Понад 10 петицій проти влади України розміщено на сайті Білого дому. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
    http://dt.ua/POLITICS/ponad-10-peticiy-proti-vladi-ukrayini-rozmischeno-na-sayti-bilogo-domu-133012_.html.
16. Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80.
17. Шимків: Виявлені маніпуляції з підписами не зашкодять розгляду президентом петиції про право на зброю, 8 вересня 2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.5.ua/suspilstvo/Shymkiv-Vyiavleni-manipuliatsii-z-pidpysamy-ne-zashkodiat-rozghliadu-Prezydentom-petytsii-pro-pravo-na-zbroiu-92582.html.

16.    Ігор Курус: З петиціями «гратися» небезпечно. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ua/ukr/interview/igor-kurus-petitsiyami-igrat-opasno-1441981399.html.

18.    Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001  р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14.

19.    Про електронний цифровий підпис : Закон України від 22 травня 2003 р. . [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/852-15.

Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Юридична доктрина однозначно трактує інформаційні права і свободи людини та громадянина як найважливіші природні та невідчужувані. Не дивно, що більшість конституцій розвинених країн містять норму, де визначено право на інформацію, а також інші інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України закріплено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [1].

Окрім того, ряд інших статей Основного закону України містять норми, що визначають ряд інформаційних прав і свобод:

-  «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31);

-  «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ст. 32);

-  «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ст. 35).

Схожі за змістом конституційні норми мають й інші європейські країни. Однак словесне вираження інформаційних прав і свобод, гарантії захисту чи випадки обмеження значно різняться [2-4].

Наприклад, інформаційне право особи, пов’язане із таємницею листування та комунікаціями, у ст. 17 Конституції Кіпру визначено так: «…усім забезпечується право поваги та забезпечення таємниці листування, а також усякого іншого спілкування, якщо таке спілкування здійснюється за допомогою засобів, не заборонених у Республіці законом. Порушення цього права не допускається, за винятком випадків, встановлених законом, і лише стосовно осіб, які відбувають термін покарання в в’язниці чи перебувають у попередньому ув’язненні, а також відносно ділового листування чи іншого спілкування збанкрутілої особи з метою управління майном» [5].

Не менш цікаво визначено у ст. 19 Конституції Кіпру й право на свободу слова та інформацію: «Кожний має право на свободу слова та на його реалізацію будь-яким способом. Таке право охоплює свободу думки, отримання та передачу інформації та ідей, без втручання будь-якої влади незалежно від меж. Здійснення прав, перерахованих у пунктах 1, 2 даної статті, може бути пов’язане з тлумаченнями, умовами, обмеженнями та покараннями, передбаченими законом і необхідними в інтересах безпеки Республіки, конституційного порядку, громадського здоров’я чи суспільної моралі та прав інших осіб, попередження розкриття інформації, отриманої конфіденційно, чи для збереження авторитету та неупередженості судових влад» [5].

Інформаційне право людини на свободу слова у ст. 38 Конституції Хорватії визначено таким чином: «…гарантується свобода мислення та вираження думки. Свобода вираження думки охоплює перш за все свободу друку та інших засобів інформації, свободу слова та публічного виступу, а також вільне заснування засобів масової інформації. Забороняється цензура. Журналісти мають право на свободу поширення та доступу до інформації. Кожній особі гарантується право на оскарження поширеної недостовірної інформації, якщо в публічному повідомленні були порушене її право, передбачене Конституцією» [6].

В іншій країні-члені ЄС – Словенії дане право сформульоване у ст. 39 Конституції Словенії таким чином: «…гарантується свобода висловлювання думки, свобода слова та публічного виступу, друку та інших засобів масової інформації. Кожен має право вільно збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки. Кожен має право на отримання інформації публічного характеру, яка становить заснований на законі правовий інтерес, за винятком випадків, встановлених законом» [7].

Навіть поверхневий лінгвістичний аналіз конституційних норм окремих країн-членів ЄС та України дозволяє констатувати про значні відмінності між змістом деяких інформаційних прав і свобод, що визначені в даних актах.

Отже, попри конституційну закріпленість ряду інформаційних прав і свобод у вітчизняній Конституції, а також те, що вітчизняний основний закон ґрунтується на положеннях таких міжнародних нормативно-правових актів, як Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року тощо, які є стандартом, на основі якого розроблено низку інших міжнародних та національних правових актів в сфері прав людини, а також відповідні розділи конституцій розвинених країн, у кожному з цих міжнародних актів визначення поняття «право на інформацію», його складові та випадки обмеження мають деякі відмінності.

Нині потребують доопрацювання основні «інформаційні поняття», критерії розрізнення інформаційних прав, спектр випадків обмеження цих прав, гарантії їх забезпечення тощо.

Започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища щодо забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій з метою вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень [8], науковцями [9-12] неодноразово порушуються питання щодо необхідності удосконалення не лише тих розділів, де визначено повноваження Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, а, насамперед, розділу ІІ ««Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Ретроспективний аналіз становлення та розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина дозволяє констатувати, що тривалий час вони розглядались крізь призму інших прав і свобод. Нині ж спостерігається їх виокремлення з-поміж інших прав і свобод, а також чітке визначення конкретного права з-поміж різних інформаційних прав і свобод, зокрема розрізнення права на інформацію та права на доступ до інформації чи права на інформаційну безпеку тощо. Слід також зауважити, що саме інформаційні права і свободи динамічно розвиваються, надаючи «звичайним» правам і свободам інформаційного забарвлення.

Отже, процес інформатизації відіграв вагому роль в трансформації інституту прав і свобод, зокрема сприяв появі й розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина, надав інформаційного забарвлення іншим правам і свободам (політичним, економічним, громадянським, екологічним тощо).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
2. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Словенії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 7 — с. 72—76
3. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Хорватії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 8 — с. 3—7
4. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Кіпру / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 9 — с. 3—8
5. Конституція Республіки Кіпр [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www.concourt.am
6. Конституція Хорватії [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://worldconstitutions.ru/?p=107
7. Конституція Словенії [Електронний ресурс]. — Режим доступа http://lib.rada.gov.ua/static/LIBRARY/catalog/law/sloven1.htm
8. Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної асамблеї : Указ Президента України « від 21 лютого 2011 року // Офіційний вісник України. — 2011. — № 14. — Ст. 562
9. Ліпкан В. А. Права і свободи людини та громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні /В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 196 с., с. 91-101
10. Щербак Н. О. Конституційний процес та інформаційна сфера в Україні / Н. О, Щербак, Н. М. Щербак // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – с. 188-190
11. Максименко Ю.Є. Інформаційні права і свободи людини та громадянина в контексті конституційної реформи / Ю. Є. Максименко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 70-72
12. Харченко Н. П. Право на інформацію в умовах конституційної реформи / Н. П. Харченко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 96-97

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Досліджено наслідки впливу становлення інформаційного суспільства в Україні та процесу інформатизації на таку складову правової системи як система законодавства. Визначено поняття «інформаційне законодавство». Окреслено основні недоліки та магістральні напрями розвитку вітчизняного інформаційного законодавства.

Ключові слова: інформатизація, правова система, система законодавства, інформаційне законодавство, інформаційне право

Исследованы последствия воздействия становления информационного общества в Украине и процесса информатизации на такую составляющую правовой системы как система законодательства. Определено понятие «информационное законодательство». Определены основные недостатки и магистральные направления развития отечественного информационного законодательства.

Ключевые слова: информатизация, правовая система, система законодательства, информационное законодательство, информационное право

Investigated the effects of the information society in Ukraine and process information for this part of the legal system as a system of laws. The concept of «information law». The basic weaknesses and main directions of the national information legislation.

Key words: informatization, legal system, system of law, information legislation, information law

Побудова інформаційного суспільства в Україні та входження нашої держави до інформаційної ери сприяла трансформації багатьох соціальних сфер. Зрозуміло, що певних перетворень набула й вітчизняна правова система. Аналіз наслідків впливу процесу інформатизації на її структурні елементи, дозволяє констатувати, що одних з найбільш серйозних змін зазнала система законодавства.

Динамічне та інтенсивне ухвалення інформаційних нормативно-правових актів різною юридичної сили сприяло виокремленню інформаційної галузі законодавства.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на вітчизняну систему законодавства, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття стану та тенденцій розвитку інформаційного законодавства України.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «інформаційне законодавство»; 2) окреслити основні риси вітчизняного інформаційного законодавства; 3) виокремити магістральні напрями розвитку інформаційного законодавства України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко,  Л. І. Рудник,  К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

За даними Держкомстату України ще у 2008 року інформаційні відносини було урегульовано 257 законами України та 290 постановами Верховної Ради України, 368 указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України [1, с. 480].

Зважаючи на подальше становлення інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, а також входження нашої держави в європейський та міжнародний інформаційний простір, кількість таких актів щорічно збільшується.

О. Г. Марценюк стверджує: «Сьогодні Україна має сотні законодавчих та інших нормативно-правових актів, що зорієнтовані на розвиток інформаційних процесів, захист національного інформаційного простору, прискорення інтегральних процесів в світовому інформаційному просторі» [2, с. 35].

Попри таку статистику більшість науковців при дослідженні певних інформаційних проблем аргументовано доводять необхідність розроблення та ухвалення нових інформаційних нормативно-правових актів. Наприклад, після чергового круглого столу, присвяченому державному управлінню перехідних суспільств в умовах глобалізації, з метою розвитку інформаційної сфери учасниками було запропоновано розробити такі закони:

–         про розвиток галузі інформаційних технологій;

–         організація обліку і моніторингу;

–         впорядкування систем сертифікації, стандартизації, ліцензування;

–         розвиток інформаційних систем;

–         забезпечення інформаційної безпеки;

–         захист і використання інтелектуальної власності;

–         захист авторського права [3, с. 8].

Сплеск пропозицій науковців щодо ухвалення тих чи інших інформаційних нормативно-правових актів пов’язаний не лише з динамічністю розвитку інформаційних правовідносин. Як вірно стверджує О. А. Баранов: «Закони покликані не тільки юридично фіксувати суспільні відносини, що вже склалися або достатньою мірою сформувалися, але й активно формувати перспективні відносини, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому» [4, с. 62].

Хоча є діаметрально протилежні думки з цього приводу: «…нам не потрібно створювати нові закони у сфері інформації, а систематизувати вже існуючі, визначаючи у них правові гіперзв’язки з метою подальшого їх кодифікування на рівні Кодексу України про інформацію» [5, с. 82].

Попри таку жваву дискусію науковців з приводу необхідності подальшої динамічної та інтенсивної правотворчої діяльності в інформаційній сфері, трактування поняття «інформаційне законодавство» й донині є нормативно невизначеним.

Майже в кожному інформаційному нормативно-правовому акті міститься власне поняття: «законодавство про інформацію» (Закон України «Про інформацію»), «законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність» (Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»), «законодавство про Національну програму інформатизації» (Закон України «Про Національну програму інформатизації», «законодавство України про державну таємницю» (Закон України «Про державну таємницю») тощо.

З метою забезпечення виконання завдань з організації та ведення еталонної бази даних правової інформації, необхідної для формування правової політики, підвищення ефективності правового регулювання, реалізації програм законопроектних робіт, забезпечення правової реформи в Україні, вдосконалення обліку актів законодавства, а також забезпечення автоматизованого обміну правовою інформацією затверджено класифікатор галузей законодавства України, де виокремлено галузь законодавства «зв’язок, інформація та інформатизація» [5].

При тому у концептуальному нормативно-правовому акті, що регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації – Законі України «Про інформацію», на відміну від зазначених вище актів, це поняття взагалі не окреслюється, попри активне оперування ним в низці статей.

У попередній редакції Закону України «Про інформацію» також застосовувалось поняття «законодавство України про інформацію», яке становить Конституція України, цей Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права [6].

Семантичний та герменевтичний аналіз вищезазначеної норми права дав змогу В. А. Ліпкану та В. А. Залізняку дійти таких висновків.

1. Даний нормативно-правовий акт містить вузьке розуміння терміна «законодавство», залишаючи осторонь підзаконні нормативно-правові акти. Хоча більшість інформаційних відносин урегульовані саме підзаконними нормативно-правовими актами, про що детальніше поговоримо далі.
2. Доволі спірним залишається той факт, що законодавство України про інформацію обмежується винятково законодавчими актами про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, оскільки виникає питання: що робити з нормативно-правовими актами, які встановлюють режими доступу до інформації чи інші аспекти інформаційної діяльності.
3. Не менш дискусійним є положення про «принципи і норми міжнародного права», оскільки Конституція України чітко визначила, що лише чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Що робити з тими принципами міжнародного права, які можуть порушувати національний суверенітет і нести загрозу національній безпеці [8, с. 132]?

Попри зазначені вище конструктивні зауваження щодо змісту поняття «законодавство про інформацію», вважаємо серйозною правовою прогалиною відсутність нормативної дефініції цього поняття, адже більшість положень інформаційних нормативно-правових актів мають відсильні та бланкетні норми з прив’язкою «це питання вирішується згідно з чинним інформаційним законодавством» чи «законодавством про інформацію». Саме тому суди при винесенні певного рішення можуть застосовувати широке та вузьке трактування цього поняття, що, своєю чергою, є загрозою інформаційним правам і свободам людини та громадянина чи національним інтересам у інформаційній сфері держави і суспільства.

Процес правореалізації та судочинства ускладнюється тим, що нині відсутня нормативна дефініція більш широкого поняття «законодавство» щодо поняття «інформаційне законодавство».

Так, слушною є думка Д. Лилак: «… що термін «законодавство» хоча досить широко застосовується у правовій системі, але не має легалізованого однозначного визначення ні в Конституції, ні в законах України. Хоча цей термін є елементом юридичної техніки, проте і в теорії права дослідники не досягли консенсусу у його розумінні. При визначенні його розуміння у застосуванні пропонується дотримуватися певних вимогам: термін «законодавство» має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине значення повинно бути загальновизнаним; він має зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті» [9, с. 48 ].

Бурхлива наукова дискусія з цього приводу унеможливлює стабілізації ситуації, адже кожен з науковців аргументовано доводить власну точку зору, застосовуючи той чи інший спосіб тлумачення: буквальний, звужений, розширений.

«Відповідно до першого підходу законодавство обмежується лише такими правовими актами, як закони. Згідно з другим — до його складу входять нормативно-правові акти лише вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). Щодо третього, то законодавством охоплюються всі нормативно-правові акти, прийняті відповідно до своїх повноважень державними органами та органами місцевого самоврядування» [8, с. 102].

Поряд з цими позиціями, на наш погляд, не менш важливим для забезпечення інформаційних прав і свобод людини та громадянина чи національних інтересів у інформаційній сфері держави і суспільства є окреслення місця норм та принципів міжнародного права в національній правовій системі. Чи є джерелами інформаційного законодавства міжнародні нормативно-правові акти? Це питання особливо актуалізується у зв’язку з транснаціональністю інформаційних правопорушень та все частішим зверненням до міжнародних інституцій осіб, інформаційні права і свободи яких порушено.

Дивним вбачається надане визначення поняття «законодавство» у першій вітчизняній юридичній енциклопедії як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розроблення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [10, с. 210-211]. По-перше, дане визначення має занадто неінформативний та ненауковий характер. По-друге, неприпустимим вбачається в такому виданні як енциклопедія, яка має бути, певним золотим стандартом з-поміж плюралізма наукових поглядів на дискусійні питання, врахування Рішень Конституційного Суду України як обов’язкових для виконання на всій території нашої держави.

За конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок до Конституційного Суду України було ухвалено відповідне рішення, де зауважено: «…термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин, що регулюються, термін «законодавство» вживається в різних значеннях: в одних випадках маються на увазі лише закони, в інших, передусім кодифікованих актах, поняття «законодавство» включає закони, інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади» [11].

Внаслідок розгляду цього звернення та глибокого аналізу  порушеної тематики Конституційний Суд України вирішив, що терміном «законодавство», який вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [11].

Попри те, що Конституційний Суд України надав визначення терміна «законодавство» винятково в контексті частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, вважаємо дане Рішення має враховуватись при визначення інших суміжних понять, зокрема «інформаційне законодавство».

Саме тому підтримуємо позицію В. А. Ліпкана та В. А. Залізняка, які запропонували під інформаційним законодавством України розуміти систему законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації [8, с. 104].

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери обумовлена тим, що ці процеси охоплюють різні комплекси не тільки юридичних, а ще й різні комплекси економічних та технічних проблем. Їх вирішення в найближчому майбутньому стане першочерговою задачею [12, с. 176; 13, с. 7–32].

Інформаційне законодавство складається з кримінальних, цивільних, адміністративних, конституційних норм тощо.

За змістом інформаційне законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, що складається з приписів приватно-правового та публічно-правового характеру, об’єднаних таким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, які формуються у сфері інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних відносин [14, с. 91].

Ситуаційний підхід до ухвалення інформаційних нормативно-правових актів детермінував наявність значного кола проблем нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

О. Г. Марценюк виокремлює такі:

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що призводить до суперечливого тлумачення та застосування норм права на практиці.
2. Різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались в різні часи і, особливо, без узгодження понятійного апарату. Такі нормативні акти не мають чітко визначеного змісту, недостатньо коректні. Термінологічні розбіжності, різне тлумачення однакових за назвою та формою визначень призводить до варіантного розуміння та застосування норм на практиці. Найбільш важливі терміни, які передбачають тільки одне визначення, мають різні визначення в різних нормативних актах. До них відносяться «таємна інформація», «таємниця», «документ», «документована інформація», «майно», «власність», «володіння», «інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт суспільних відносин», «учасники суспільних відносин», «система інформаційних відносин» та деякі інші.
3. Значна кількість законів та підзаконних нормативних актів в сфері інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування.
4. Має місце розбіжність відносно розуміння структури та складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходів до їх формування. В окремих законах до системи законодавства залучаються норми, що встановлені в підзаконних актах. В практиці правозастосування це призводить до колізії норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акту.
5. Нові правові акти в сфері суспільних інформаційних відносин часто неузгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу [2, с. 38].

Крім суто правових недоліків нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин та як наслідок неефективності інформаційного законодавства, негативно на стан реалізації відповідних інформаційних норм впливає й недостатній рівень правової та інформаційної культури осіб, що покликані їх реалізовувати.

Наприклад, ми погоджуємось з міркуваннями О. Г. Марценюка щодо хаотичності та масовості інформаційних нормативно-правових актів, відсутності узгодження інформаційних дефініцій тощо. Однак які можуть виникати проблеми в правозастосуванні, якщо є колізія норм між законом та підзаконним нормативно-правовим актом? Які причини застосовувати норми тих актів, що були ухвалені раніше, зважаючи на загальновизнані правила подолання темпоральних, ієрархічних та змістовних колізій?

Більш конструктивною вбачається позиція Ю. Є. Максименко з цього приводу: «Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без указівок на шляхи їх реалізації, внаслідок чого спостерігається низький рівень правореалізації норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Крім того, наявність численних бланкетних норм права, багатьох абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, а також відсутність закріплення фундаментальних, базових дефініцій (наприклад, інформаційна безпека) є джерелами загроз інформаційній безпеці України» [15, с. 143].

Не меншою уваги заслуговують також й міркування В. А. Ліпкана, який зауважив, що «…в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави. Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо. Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію. За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності» [16, с. 127].

Отже, інформаційне законодавство займає надзвичайно важливе місце в правовій системі України. Зважаючи на стихійний та ситуативний характер ухвалення інформаційних нормативно-правових актів, говорити про ефективність вітчизняного інформаційного законодавства неможливо. Саме тому виправданим вбачаються пропозиції науковців щодо необхідності проведення фахової систематизаційної діяльності у цій сфері з врахуванням тенденцій міжнародного нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Правова інформатика : підруч. : за ред. В. Дурдинця, Є. Моісеєва, М. Швеця. [2-е вид.]. — К. : ПанТот, 2007. — 524 с.
2. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
3. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації : матеріали засідання міжнародного круглого столу. — К., 2001. — 69 с.
4. Баранов О. А. Інформаційне право України : стан, проблеми, перспективи — К. : СофтПрес, 2005. — 316 с.
5. Красноступ Г. Організаційно-правові аспекти необхідності реформування сучасного інформаційного законодавства / Г. Красноступ // Право України. — 2005. — № 9. — с. 81—83
6. Про затвердження Класифікатора галузей законодавства України : Наказ Міністерства Юстиції України : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
7. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 року № 2938-VI : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : htth: // www.rada.gov.ua
8. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
9. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття «законодавство» і практичну необхідність його нормативної легалізації / Д. Лилак // Право України. — 2001. — № 8. — С. 48–51
10. Шемшученко Ю. С. Безпека національна / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 210—211.
11. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»). – Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Кн. 1 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — С. 272—276.
12. Кохановська О. В. Цивільно-правові аспекти регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Кохановська Олена Велеонінівна. — К., 1998. — 199 с.
13. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні : [за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа]. — К. : Юридична думка, 2006. — 384 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.
16. Ліпкан В. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. Ліпкан, Ю. Максименко// Право України. — 2013. — № 12. — С. 125—127.

Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено стан та перспективи розвитку інформаційного права як самостійної галузі права у вітчизняній правовій системі, окреслено співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Ключові слова: інформаційне право, інформаційне законодавство, правова система, система права, галузь права

Исследовано состояние и перспективы развития информационного права как самостоятельной отрасли права в отечественной правовой системе, определены соотношения понятия «информационное право» с другими смежными понятиями: «программное право», «компьютерное право», «право информатики», «телекоммуникационное право» и т.д.

Ключевые слова: информационное право, информационное законодательство, правовая система, система права, отрасль права

The state and prospects of development of information law as an independent branch of law in the domestic legal system, outlines the value concept of «information law» with other related concepts: «software Llaw», «computer law», «law science», «telecommunication law».

Keywords: information law, information law, legal system, legal legislation, the branch of law

Питання виокремлення такої самостійного галузі права як інформаційне право було порушене ще у 1978 році А. Б. Венгеровим [1]. Попри очевидний факт наявності однорідних правових норм, що регулюють інформаційні правовідносини, дискусійним серед науковців залишається необхідність виокремлення інформаційної галузі права й донині. Адже здебільшого дослідники зауважують про інформаційне право як про науку чи навчальну дисципліну, а також ототожнюють інформаційне право з інформаційним законодавством.

Зважаючи на це, вважаємо актуальним напрямом наукової діяльності є окреслення наукових підходів щодо визначення інформаційного права як самостійної галузі права, що й обумовило мету написання даної наукової статті.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) дослідити наукові позиції щодо визначення поняття «інформаційне право»; 2) окреслення співвідношення поняття «інформаційне право» з іншими суміжними поняттями; 3) розкрити авторське бачення щодо місця та ролі в правовій системі України інформаційного права.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Одними з аргументів апологетів наукового підходу, згідно з яким висловлюється скепсис щодо наявності інформаційного права як самостійної галузі права, є складність визначення об’єкта та предмета.

Так, Г. Красноступ зауважує про «…складність визначення об’єкта і предмета цієї галузі права» [2, с. 125].

Та чи можна вважати критерієм науковості складність визначення об’єкта і предмета? На нашу думку, ні. Адже навіть визначення предмета та об’єкта в загальновизнаних галузях права викликає бурхливу дискусію серед спеціалістів.

Саме тому ми поділяємо аргументи тих дослідників, які зауважують : «…ми на порозі інформаційного суспільства, і зволікання з розробленням його правового фундаменту здатне породити негативні наслідки для суспільства і держави» [3, с. 101].

Близька нашому баченню й позиція деяких науковців, які, відзначаючи «…актуальність і значущість проблем, пов’язаних з необхідністю прискорення формування інформаційного права як самостійної галузі права…» [4], звертають увагу на те, що «…інформаційне право — це шлях усвідомлення «зустрічі» інформаційних технологій та інститутів держави і права, це шлях упорядкування відносин в одній з найбільш гарячих сфер життя планети — інфосфери та її взаємодії з усіма тканинами сучасного соціуму» [4].

Дійсно, нині відсутнє уніфіковане визначення предмета та об’єкта інформаційного права. Більше того, деякі автори зазначають про «предмет правового регулювання інформаційного права», що складають інформаційні відносини, що виникають, змінюються і припиняються при обертанні інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних відносин [5, с. 99]. Інші виокремлюють провідний та безпосередній предмет інформаційного права, що складають інформація та конкретні види та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності тощо відповідно [6, с. 13].

Плюралізм розуміння змісту кола суспільних відносин, що охоплюється сферою правового регулювання, сприяв появі поряд з терміном «інформаційне право» й інших понять: «програмне право», «комп’ютерне право», «право інформатики», «телекомунікаційне право» тощо.

Контент-аналіз наукової літератури дозволяє констатувати, що в наукових розвідках домінує все ж таки термін «інформаційне право». Попри це дослідники намагаються обходити стороною питання визначення цього поняття.

Так, Ю. Тихомиров, оперуючи цим терміном, зауважує про комплексність та публічність інформаційного права [7, с. 123]. В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський та ряд інших українських розробників українського інформаційного права розкривають зміст предмета інформаційного права як відносини щодо інформації, також оминають визначення поняття «інформаційне право» [6, с. 13].

Л. П. Коваленко стверджує: «Інформаційне право — це галузь права, систему соціальних норм , що впорядковує охоронювані державою суспільні відносини , що виникають в інформаційній сфері — сфері створення, перетворення й використання інформації. Основний предмет правового регулювання інформаційного права — це інформаційні відносини, що ви никають при здійсненні інформаційних процесів — процесів створення, збору, опрацювання, зберігання, пошуку, передачі, поширення й використання інформації [8, с. 150].

Ряд дослідників, застосовуючи термін «інформаційне право», намагаються зробити це поняття «гумовим», перераховуючи все те, що має назву «інформаційне». Зокрема, І. Бачило, трактує інформаційне право як сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм Російської Федерації, що утворюють самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також як стан правової свідомості суб’єктів права у галузі інформаційної діяльності та відносин, пов’язаних із інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних мереж і систем в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, спрямованих на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством правил у галузі інформації та інформатизації [9].

Дане визначення більше викликає запитань, ніж відповідей, адже автором ототожнюється інформаційне право з інформаційним законодавством, інформаційною культурою тощо. Тим більше загальновизнаним в теорії держави та права є визначення галузі права як відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин.

В більш пізніх своїх роботах дослідниця також має дещо неоднозначну думку щодо інформаційного права, трактуючи його як науку про предмети, принципи і методи правового регулювання діяльності та відносин в галузі формування і використання інформаційних ресурсів, технологій і комунікацій та їх мереж, організації управління процесами інформатизації та забезпечення інформаційної безпеки громадян, держави і суспільства з метою задоволення їх інформаційних потреб та забезпечення процесів розвитку суспільства [10, с. 31] та як нову комплексну галузь публічного права, що входить в сімейство адміністративного права [10, с. 33].

Дещо дискусійним вбачається й визначення поняття «інформаційне право» іншим російським дослідником В. Копиловим, який визначив його як комплексну галузь права, що являє собою систему соціальних норм і відносин, які охороняються силою держави та виникають в інформаційній сфері — сфері виробництва, перетворення і споживання інформації [5]. Як ми зауважували раніше, галузь права складають винятково правові норми. Адже не усі соціальні норми легітимізуються, тобто набувають правового характеру. Щодо відносин, то вони є предметом правового регулювання, тобто предметом галузі права. Дещо сумнівним видається й окреслена автором інформаційна сфера як сфера виробництва, перетворення та споживання інформації. Виходячи з цієї тези, інформаційні правовідносини у сфері захисту інформації не складають предмет інформаційного права. Однак інститути захисту таємниць, іншої інформації з обмеженим доступом чи публічної інформації є одними з найбільш усталеними з-поміж інших інститутів інформаційного права.

Дихотомія бачення інформаційного права як галузі права та галузі законодавства спостерігається в позиції Б. А. Кормича. Автор надає таке визначення інформаційному праву: виокремлена група правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв’язків суб’єктів інформаційних відносин [11, с. 41]. Однак в подальшому зауважує, що сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об’єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відособлена група суспільних відносин, засовуючи при цьому специфічні методи регулювання [11, с. 42].

О. Г. Марценюк висновує: «Інформаційне право України виступає самостійною комплексною галуззю національного права, що вимагає теоретичного обґрунтування окремих інститутів інформаційного права при їх комплексному застосуванні в українській правовій системі, встановлення самостійного методу інформаційного права» [12, с. 219].

Уникає визнання інформаційного права як самостійної галузі права й М. Рассолов, визначаючи інформаційне право як галузеву юридичну науку, що формується та вивчає сукупність норм права, що регулюють інформаційні відносини у суспільстві та містять приписи, які відносяться до інформаційної діяльності в цілому [13].

Таку позицію поділяє Д. Гетманцев: «…під терміном «інформаційне право» ми можемо розуміти як галузь науки чи правову дисципліну, а не саму галузь права» [14, с. 89] чи «… на сучасному етапі може йтися не про існування інформаційного права як самостійної галузі права, а лише про існування інформаційного законодавства як галузі законодавства» [14, с. 89].

Попри свої аргументи дослідник пропонує таке визначення поняття «інформаційне право» — система правових норм конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів — процесу виробництва, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживання інформації [14, с. 91].

То ж виникає питання: чи розуміє автор різницю між галуззю права та галуззю законодавства як відносно самостійної сукупності юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин та сукупності упорядкованим певним чином нормативно-правових актів, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин, відповідно?

О. Соснін також зауважує про науку інформаційного права як галузь юридичної науки, що вивчає суспільні відносини в інформаційній сфері, їх закономірності та відображення у праві, правоохоронній і правозастосовній практиці, у суспільній правосвідомості [15, с. 101-102].

При чому дослідник зазначає: «…як наука інформаційне право в Україні перебуває на початковому етапі свого розвитку, незважаючи на те, що ідея інформаційного права у світі реалізується досить активно. На пострадянському просторі лідирує Росія, ученими якої зроблено вагомий внесок в розроблення теорії інформаційного права. В Україні без створення необхідної наукової бази інформаційного права підготувати наукову еліту та відповідної кваліфікації управлінські кадри для цієї сфери діяльності є проблематичним» [15, с. 101-102].

Неординарною вбачається думка І. М. Сопілко, яка зауважила, що «Як галузь суспільних відносин інформаційне право може розглядатися у двох аспектах: об’єктивному і суб’єктивному. В об’єктивному змісті інформаційне право — це врегульований нормативними актами комплекс суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. У суб’єктивному змісті інформаційне право — це комплекс прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин щодо інформації. Як інституція в юридичній науці інформаційне право — це відносно автономна інституція правової науки щодо дослідження проблем суспільних відносин, об’єктом яких є інформація. Як навчальна дисципліна інформаційне право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і практики регулювання суспільних відносин, об’єктом яких є інформація» [16, с. 46].

Отже, аналіз наукових позицій у даному контексті дозволяє констатувати, що інформаційне право слід розглядати у декількох ракурсах: як науку, як навчальну дисципліну та комплексну галузь права.

Основні відмінності між основними та комплексними галузями права вдало розкрито Ю. К. Толстим:

-        «кожна основна (самостійна) галузь має чітко визначену предметну єдність, а комплексна галузь позбавлена подібної єдності, оскільки регулює різнорідні відносини;

-        до складу основних галузей права не можуть входити норми інших галузей права, а комплексна галузь складається із норм основних галузей права;

-        кожній основній галузі права притаманний специфічний метод правового регулювання; для комплексної галузі характерна інша ситуація – в ній використовується декілька методів правового регулювання з основних галузей;

-        основні галузі права займають визначене місце в системі права, а комплексні галузі ніякого місця не займають» [17, с. 45].

Звичайно, що питання виокремлення комплексних галузей права й донині є дискусійним серед науковців. Та чи не вбачається невірним заплющувати очі на наявність факта появи та розвитку інформаційних прав, інформаційних відносин та сукупності однорідних норм, що їх урегульовують лише тому, що це не вписується в систему критеріїв, розроблену на початку минулого сторіччя?

Така розгалуженість, розмитість предмета правового регулювання та неусталеність структури інформаційного права сприяє необґрунтованому виокремленню інших «інформаційних» галузей права.

Саме «молодий» характер цієї галузі права детермінує наукові дискусії щодо її визнання через відсутність однозначного трактування його понятійно-категоріального апарата, методологічного інструментарію, структури, системи, предмета та об’єкта тощо.

Певним аргументом на користь визнання інформаційного права як самостійної галузі права є розширення зміста спеціальності 12.00.07 (теорія управління; адміністративне право; фінансове право), за якою здійснюється присвоєння вчених звань, захист дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук у червні 2003 року. З того часу до цієї спеціальності додали й інформаційне право.

Актуальність значного кола інформаційних проблем, своєю чергою, сприяли динамічному розвитку наукових досліджень, спрямованих на їх розв’язання та, як наслідок, захисту дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук саме з інформаційного права. Тенденційним залишається збільшення кількості дисертаційних досліджень саме цього спрямування. Цей факт дозволяє констатувати не лише про формування інформаційного права, а й активний його розвиток.

Отже, попри те, що інформаційне право — це галузь права, що лише формується, «…вона відіграватиме визначальну роль у розвитку суспільства ХХІ сторіччя і найближчим часом стане повноцінною галуззю права, позбавившись різноманітних інсинуацій» [5, с. 81].

Саме тому ще раз акцентуємо: науково неадекватним є застосування таких критеріїв виокремлення самостійної галузі права як предмет та метод правового регулювання в умовах глобалізації та інформатизації. По-перше, поява цих критеріїв була обумовлено науковими дискусіями минулого сторіччя. По-друге, питання кількості методів правового регулювання при визначенні самостійності галузі права є одними з найдискусійнішими серед дослідників й донині: від одного до декількох методів правового регулювання.

Не можливо заперечити, що інформаційні правовідносини, що складають предмет інформаційного права, мають певний ступінь своєрідності, питому вагу з-поміж інших суспільних правовідносин та норми, що їх урегульовують потребують диференціації за допомогою конкретної галузі права, що становить собою інформаційне право.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Венгеров А. Б. Право и информация в условиях автоматизации управления. – М. : Юридическая литература, 1978. —
2. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
3. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
4. Бачило И. Л. Информационное право \ Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А.; Под ред. Акад. РАН Б.Н. Топорнина. — СПб. : «Юридический центр Пресс», 2001. — 422 с.
5. Копылов В. А. Информационное право : [учеб]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2003. — 512 с.
6. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України: [навч. посіб.] / В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Грищенко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
7. Тихомиров Ю. А. Публичное право : [Учебник]. – М. : БЕК, 1995. – 496 с.
8. Коваленко Л. П. Інформаційне право в Україні / Л. П. Коваленко // Проблеми законності. — № 119. — 2012. — с. 148—156
9. Бачило І. Л. Інформаційне право: роль та місце в системі права Російської Федерації / І. Л. Бачило // Держава і право. — 2001. — № 2— с. 34—40
10. Бачило И. Л. Информационное право : [учеб.] / Бачило И. Л. — М. : Юрайт, 2010. — 454 с.
11. Кормич Б. А. Інформаційне право : [Підручник]. — Х. :БУРУН і К, 2011. — 334 с.
12. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Геннадійович Марценюк. — К., 2009. — 266 с.
13. Рассолов М. М. Информационное право : [Учеб. пособие[/ М. М. Рассолов. — М., 1999. — 398 с.
14. Гетманцев Д. До питання про інформаційне право як самостійну галузь права України / Д. Гетманцев // Підприємство, господарство і право . — № 3. — 2007. — с. 88—91
15. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — с. 99—103
16. Сопілко І. М. Методологічні засади виокремлення інформаційного права в системі права України / І. М. Сопілко // Юридичний вісник. — № 1 (18). — 2011. — с. 46—49
17. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданского законодательства / Ю. К. Толстой // Правоведение. — 1957. — № 1. — С. 45—49

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Аналіз наукової літератури дозволив дійти висновку, що доволі неоднозначно науковцями застосовується така термінологія як «інформатизація суспільства» та «інформаційне суспільство».

У Національній програмі інформатизації закріплено, що вона спрямована на вирішення таких основних завдань:

-        формування правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних передумов розвитку інформатизації;

-        застосування та розвиток сучасних інформаційних технологій у відповідних сферах суспільного життя України;

-        формування системи національних інформаційних ресурсів;

-        створення загальнодержавної мережі інформаційного забезпечення науки, освіти, культури, охорони здоров’я тощо;

-        створення загальнодержавних систем інформаційно-аналітичної підтримки діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування;

-        підвищення ефективності вітчизняного виробництва на основі широкого використання інформаційних технологій;

-        формування та підтримка ринку інформаційних продуктів і послуг;

-        інтеграція України у світовий інформаційний простір [1].

Отже, інформатизація охоплює щонайменше декілька етапів. На першому етапі здійснюється розробка та становлення інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури (ІТ-інфраструктури, ІТТ). Другий етап характеризується рівнем інтенсивності впровадження (поширення) ІТТ (ІТ-інфраструктури) в конкретній державі та суспільстві. Третій етап характеризується рівнем ефективності застосування ІТ-інфраструктури (ІТК) в конкретній державі та суспільстві.

Наша позиція підтверджується нормами вітчизняного законодавства. Згідно з розділом IV Концепції національної програми інформатизації, де визначено основні напрями інформатизації, крім розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації, виокремлюється такий напрям інформатизації як формування національної інфраструктури інформатизації, що включає:

-        міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп’ютерні мережі;

-        систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня;

-        інформаційні ресурси;

-        інформаційні технології;

-        систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації;

-        виробництво та обслуговування технічних засобів інформатизації;

-        системи підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері інформатизації [2].

Поряд з формуванням національної інфраструктури інформатизації у Концепції національної програми інформатизації також закріплено необхідність впровадження ІТТ (ІТ-інфраструктри) і конкретних сферах життєдіяльності суспільства та держави, а саме: стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони, процесів соціально-економічного розвитку, пріоритетних галузей економіки, фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю, соціальної сфери, галузі екології та використання природних ресурсів, науки, освіти і культури.

Іншу позицію має В. І. Пожуєв, виокремлюючи щонайменше три етапи процесу інформатизації в Україні. «Перший етап – кінець 80-х р.р. – ознаменувався організацією базової і спеціальної підготовки фахівців з інформатики і появою навчальних програмних систем. Другий етап (1995-2002) пов’язаний із появою і поширенням продукції Microsoft і мережі Інтернет; він називається інструментально-технологічним і повинен завершитися повним забезпеченням усіх сфер людської діяльності інформаційними засобами. Третій етап інформатизації в Україні характеризується поступовим становленням інформаційного суспільства, в якому основними продуктами виробництва стають інформація і знання [3].

К. І. Бєляков виокремлює чотири етапи інформатизації, стверджуючи при цьому, що на кожному з них мають бути проведені відповідні процеси: електронізація, комп’ютеризація, медіатизація і подальша інтелектуалізація (інформаціологізація) [4, с. 17].

Таким чином, інформатизація суспільства – це один з перших етапів побудови інформаційного суспільства, тобто процес створення та впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку в основні сфери життєдіяльності суспільства та функціонування держави з метою реалізації національних інтересів у інформаційній сфері.

Інформаційне суспільство – це суспільство, в якому, насамперед, більшість населення зайнято у сфері створення чи обміну інформацією.

Отже, поняття «інформатизація» та «інформаційне суспільство» співвідносяться як родове та загальне, вказуючи винятково на процес створення та впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку в державі та суспільстві, виступаючи базисом (фундаментом) становлення інформаційного суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.                     Про Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27-28. – Ст. 181

2.                     Про Концепцію Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27-28. – Ст. 182

3.                     Пожуєв В. І. Інформатизація як ресурс розвитку сучасного українського суспільства / В. І. Пожуєв / [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.zgia.zp.ua/gazeta/VISNIK_38_1.pdf

4.                     Бєляков К. І. Організаційно-правове та наукове забезпечення інформатизації в Україні : проблеми теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / К. І. Бєляков. — К., 2009. — 41 с.

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Правовий фундамент інформаційної політики ООН складають численні резолюції, декларації, пакти, затверджені Генеральною Асамблеєю ООН.

Тривалий час предметом уваги ООН було визначення міжнародно-правових стандартів діяльності засобів масової інформації. Нині «…серед основних напрямків сучасної інформаційної політики Організації Об’єднаних Націй можна виділити наступні: •фінансування, розвиток і підтримка стійкості інформаційної інфраструктури; • визначення і подолання бар’єрів, що перешкоджають створенню інформаційного суспільства; • роль урядів, бізнесу та громадянського суспільства в просуванні ІКТ з метою розвитку інформаційного суспільства; • освіта, розвиток людських ресурсів і професійна підготовка; • безперешкодний та цілодобовий доступ до інформаційних та комунікаційних технологій; • безпека інформації в мережевому середовищі; • застосування ІКТ в галузях освіти, охорони здоров’я, культури, ліквідації бідності, державного управління, працевлаштування, бізнесу» [1].

Аналіз зазначених вище напрямів інформаційної політики ООН дозволяє констатувати, що вони становлять собою магістральні напрями побудови інформаційного суспільства.

Значною подією як для Організації Об’єднаних Націй, так і для всіх зацікавлених у становленні інформаційного суспільства сторін стало проведення Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства, що проходив у два етапи в Женеві 10-12 грудня 2003 року і в Тунісі 16-18 листопада 2005 року, та підготовка якого тривала сім років.

Наслідком роботи цього саміту було ухвалення Декларації принципів від 12 грудня 2003 року, де системно визначено основні міжнародно-правові засади побудови інформаційного суспільства як глобального завдання в новому тисячолітті, зокрема цілі, завдання, контрольні показники, а також напрями дій для розвитку інформаційного суспільства.

Женевська декларація складається з декількох підрозділів:

а) наше загальне бачення інформаційного суспільства;

б) інформаційне суспільство для всіх, ключові принципи;

в) до інформаційного суспільства для всіх, заснованого на спільному використанні знань.

Так, у першому підрозділі даного правового документа «Наше загальне бачення інформаційного суспільства» закріплено: «…спільне прагнення і рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожний може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвиткові і підвищуючи якість свого життя на основі цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй і поважаючи в повному обсязі та підтримуючи Загальну декларацію прав людини», «ІКТ слід розглядати як інструмент, а не як самоціль. За сприятливих умов ці технології можуть стати могутнім інструментом, підвищуючи продуктивність, генеруючи економічне зростання, створення робочих місць і розширення можливостей працевлаштування, а також підвищення якості життя для всіх. Вони також можуть сприяти діалогу між людьми, націями і цивілізаціями», «…сьогодні блага революції в інформаційних технологіях нерівномірно розподілені між розвинутими країнами, і країнами, що розвиваються, а також усередині суспільств. Ми сповнені рішучості перетворити цей цифровий розрив у цифрові можливості для всіх, зокрема для тих, кому загрожує відставання і подальша маргіналізація» [2] тощо.

Поліпшити доступ до інформаційної і комунікаційної інфраструктури та технологій, а також до інформації і знань; підвищити компетентність; підвищити довіру та безпеку при застосуванні ІКТ; створити сприятливе середовище на всіх рівнях; розвинути і розширити застосування прикладень ІКТ; заохочувати культурне різноманіття і поважати його; визнавати роль засобів масової інформації; приділяти увагу етичним сторонам інформаційного суспільства; а також заохочувати міжнародне і регіональне співробітництво визначено як ключові принципи побудови відкритого для всіх інформаційного суспільства [2].

Зважаючи на те, що інформаційне суспільство досягло різних рівнів у різних країнах світу, відображаючи різні стадії розвитку, поряд з спільним баченням та керівними принципами, міжнародною спільнотою також ухвалено «…конкретні напрями дій для досягнення погоджених на міжнародному рівні цілей розвитку, включаючи ті, що містяться в Декларації тисячоліття, Монтерейському консенсусі і Йоганнесбурзьких Декларації і Плані впровадження» [2].

На другому етапі ВСІС було проаналізовано й оцінено прогрес, досягнутий в подоланні цифрового розриву та досягненні інших завдань інформаційного суспільства на основі конкретних контрольних показників для інформаційного суспільства, що «будуть встановлені в належних випадках на національному рівні в рамках національних електронних стратегій і відповідно до національних документів, що визначають політику розвитку, враховуючи різні національні обставини» [2], а саме:

a)         підключення до ІКТ сільські населені пункти і створення суспільних пунктів доступу;

b)        підключення до ІКТ університети, коледжі, середні і початкові школи;

c)         підключення до ІКТ наукові і дослідні центри;

d)        підключення до ІКТ публічні бібліотеки, культурні центри, музеї, поштові відділення й архіви;

e)         підключення до ІКТ центри охорони здоров’я і лікарні;

f)          підключення усі місцеві і центральні підрозділи державних органів та заснування веб-сайти і адреси електронної пошти;

g)         адаптування всіх програм початкових і середніх шкіл для вирішення задач інформаційного суспільства, враховуючи національні обставини;

h)        забезпечення все населення планети доступом до послуг телебачення і радіо;

i)           заохочення створення контенту і створення технічних умов для полегшення присутності та використання в Інтернеті всіх мов світу;

j)           забезпечення, щоб більше половини жителів планети мали доступ до ІКТ в досяжних їм межах.

Проведенням другого етапу Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства (ВСІС) в Тунісі 16–18 листопада 2005 року підтверджено прагнення і рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство на основі цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй, міжнародного права і принципу багатосторонніх відносин, дотримуючи в повному обсязі і підтримуючи Загальну декларацію прав людини, для того щоб люди в усім світі могли створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними, аби повною мірою розкрити свій потенціал і реалізувати погоджені на міжнародному рівні цілі і завдання розвитку, включаючи Цілі розвитку тисячоліття [2].

У Туніській програмі інформаційного суспільства особливу вагу було приділено фінансовим механізмам для вирішення задач ІКТ та управлінню Інтернетом      .

Зокрема визначено, що ряд областей, для яких потрібно більше фінансових ресурсів і яким у рамках існуючих підходів до фінансування ІКТ для цілей розвитку поки що приділяється недостатня увага.

Отже, Декларація принципів від 12 грудня 2003 року містить основні міжнародно-правові засади інформатизації, зокрема цілі, завдання, контрольні показники, а також напрями дій для розвитку інформаційного суспільства.

Список використаної літератури:

1. Струнін П. А. Тенденції розвитку інформаційної політики міжнародних організацій / П. А. Струнін. [Електронний ресурс]: — Режим доступа : http: // Downloads/Nchnpu_022_2014_Spets.vip._31.pdf
2. Декларація принципів від 12 грудня 2003 року [Електронний ресурс]: — Режим доступа : http:// zakon2.rada.gov.ua

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Вагомий внесок у міжнародну інформаційну політику роблять урядові та неурядові міжнародні організації, пріоритетом діяльності яких є вирішення глобальних проблем інформаційного суспільства, забезпечення комунікаційного розвитку регіонів, вивчення тенденцій та аналіз міжнародних проблем, що зумовлюються новими інформаційними й комунікаційними технологіями [1, с. 67].

Попри те, що «… у більшості розвинених країн за участі політичних лідерів, прогресивних урядів та фінансової підтримки транснаціональних корпорацій реалізуються Програми становлення інформаційного суспільства; концепції переходу до інформаційної доби, плани участі у трансформації суспільних інститутів, прийняті міжнародними організаціями ООН/ЮНЕСКО, Світовим банком, Світовою Організацією Торгівлі, Організацією економічного співробітництва і розвитку, Радою Європи, Європейським Союзом, Європейським банком реконструкції і розвитку, ОБСЄ, Центральноєвропейською Ініціативою та іншими міжнародними і регіональними урядовими і неурядовими інституціями. В основу Концепцій покладено визначення стратегії інформаційного суспільства, основних положень, умов і пріоритетів міжнародної, регіональної та національної інформаційної політики, формулюються політичні, правові, соціально-економічні, культурні та технологічні передумови переходу до інформаційного суспільства, обґрунтовуються специфіка і мета глобальних трансформацій» [2, с. 42], в юридичній доктрині не приділена адекватна увага системному окресленню наслідків впливу інформатизації на міжнародно-правову систему.

Як вірно зауважує П. А. Струнін : «Дослідження ролі і місця інформаційної діяльності міжнародних організацій зумовлюється рядом обставин. Так, в умовах багатополярності сучасного світу суб’єктами політики виступають абсолютно паритетні суверенні держави. Пануючі в світі принципи плюралізму та конкуренції призводять до виникнення постійних суперечностей між світовими політичним акторами. Тому саме міжнародні організації спроможні регулювати процес артикуляції та агрегації інтересів, сприяти виробленню компромісних думок і підходів у суперечливих і конфліктних ситуаціях, а також виступати арбітрами у міжнародних конфліктах. Інформаційний супровід міжнародного конфлікту сприятиме зниженню його гостроти та ефективному вирішенню. Також в умовах, коли дві наддержави (СРСР та США) втратили свої позиції абсолютних лідерів у світовому політичному просторі, а політичні конфлікти не зникли, то саме міжнародні організації спроможні виконувати роль регулятора світового політичного порядку. Наступною обставиною, яка підвищує вплив міжнародних організацій в світі та робить їх чинником світової інтеграції, є можливість їхнього залучення до боротьби з глобальними проблемами людства: енергетичною кризою, забрудненням космосу, екологічними проблемами, міжнародним тероризмом, гонитвою озброєнь, надмірною народжуваністю тощо» [3].

Єдиною глобальною впливовою міжнародною інституцією є Організація Об’єднаних Націй, що покликана розроблювати політику реагування на найбільш значні виклики та загрози міжнародному співтовариству в будь-якій сфері.

Поряд з гуманітарними, політичними, економічними, екологічними, культурними глобальними проблемами, предметом діяльності ООН стала й інформаційна тематика.

Зважаючи на те, що інформаційним проблемам в ООН надавалось вагоме значення, інформаційний інституційно-функціональний механізм ООН почав формуватись, починаючи з 1946 року. На той час інформаційний механізм Секретаріату ООН складався з інформаційної служби Генерального секретаря, інформаційних служб ряду головних департаментів і управлінь та спеціалізованих установ, координація яких здійснювалась Об’єднаним інформаційним комітетом.

Особливе місце в інформаційній системі ООН відіграє Департамент публічної інформації (ДПІ), основним завданням якого є збір, опрацювання і поширення інформації. Серед досягнень ДПІ в 1990-х рр.. варто виділити: встановлення міцних зв’язків співробітництва із ЗМІ в усьому світі; освоєння новітніх інформаційних технічних засобів для підготовки і здійснення програм в області публічної інформації; вихід на нові рівні департаментського і міжустановчого співробітництва з метою підвищення уваги до питань, що стосуються потреб людей [4, c. 36-37].

У резолюції 13 (І) ГАООН 1946 р. «…з метою забезпечення народів усього світу як можна більш повною інформацією про Об’єднані Нації…» було визначено необхідність створення «відділень на місцях», тобто певних інформаційних центрів «…на відповідній регіональній або мовній основі», основним завданням яких є обмін інформацією з місцевими ЗМІ, організаціями і навчальними закладами шляхом поширення матеріалів, що готуються ДПІ, проведення семінарів, прес-конференцій, випуску інформаційних бюлетенів, надання інтерв’ю і інших інформаційних заходів з метою підтримки зв’язків із громадськістю тощо.

Керівництво інформаційними центрами покладено на Службу інформаційних центрів. Вона проводить консультації з державами-членами і департаментами по всіх аспектах роботи центрів, відповідає за забезпечення ефективного використання ресурсів, а також дає рекомендації у відношенні планування інформаційної діяльності, координує здійснення допоміжних заходів в галузі інформації на рівні всієї системи ООН і відповідає за своєчасне забезпечення центрів інформаційними матеріалами [5, c. 23-25].

Щодо України, то функції інформаційного центру ООН виконує Представництво ООН шляхом визначення основних заходів чи новин про проекти ООН на своєму електронному сайті, випуску відповідних матеріалів, а також, відповідаючи на запити місцевих установ та окремих осіб.

Масштабність завдань, пов’язаних з побудовою інформаційного суспільства, вимагала від ООН створення й інших органів, основним завданням яких є найефективніше застосування ІКТ:

-           Цільова група ООН з питань інформаційного суспільства (UNGIS);

-           Цільова група ООН з питань інформаційно-комунікаційних технологій;

-           Цільова група з управління використання Інтернет тощо.

Поряд з ними не менш важливого значення мають і спеціалізовані установи ООН, діяльність яких пов’язана з окремими аспектами інформаційної проблематики:

-           Міжнародний союз електрозв’язку;

-           ЮНЕСКО;

-           Всесвітня організація інтелектуальної власності;

-           Всесвітня поштова спілка;

-           Світова організація торгівлі тощо.

Отже, інформатизація є предметом уваги ООН, зокрема: створені в центральних інституціях ООН підрозділи, що займаються різними аспектами інформаційної проблематики, а також спеціалізовані міжнародні організації, діяльність яких безпосередньо пов’язана з розробкою, впровадженням, дослідженням та контролем міжнародно-правових стандартів у різних напрямах інформатизації; розроблені та ухвалені інформаційні міжнародно-правові акти, що визначають стандарти інформатизації для окремих країн задля уніфікації нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин у різних сферах з метою подолання інформаційного розриву між країнами чи регіонами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Макаренко Є.А. Міжнародна політика міжнародних організацій у галузі комунікації. Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. — К., 1998. — С. 57—67
2. Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис… д-ра. політич. наук: 23.00.04 \ Київ. націон. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2003. — 475 с.
3. Струнін П. А. Тенденції розвитку інформаційної політики міжнародних організацій / П. А. Струнін. — Режим доступа : ///C:/Users/%D0%AE%D0%BB%D0%B8%D1%8F/Downloads/Nchnpu_022_2014_Spets.vip._31.pdf
4. Федотов Ю. ООН – гарант международного мира и стабильности / Ю. Федотов // Международная жизнь. — 2003. — № 11. — С. 36—37
5. Морозов Г. ООН в XXI веке: к Саммиту тысячелетия / Г. Морозов // Мировая экономика и международные отношения. — 2000. — № 12. — С. 23—28

Кафтя Андрій Анатолійович

Здобувач Запорізького національного університету

Інформатизація вплинула на усі підсистеми правової системи України. Водночас найбільшої трансформації внаслідок інформатизації зазнали такі її структурні елементи як система права та система законодавства. Зокрема сформувались та активно розвиваються інформаційне право та інформаційне законодавство.

У червні 2003 року Вищою атестаційною комісією України було розширено зміст спеціальності 12.00.07 (теорія управління; адміністративне право; фінансове право), за якою проходить присвоєння вчених звань, захист дисертацій та присудження наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук. З тих пір ця спеціальність охоплює і інформаційне право. Попри зазначене понятійно-категоріальний апарат, методологічний інструментарій, структура, предмет та об’єкт інформаційного права й донині залишаються дискусійними серед науковців.

Становленню інформаційного права передував інтенсивний розвиток інформаційного законодавства Нині нараховується близько 5 тисяч нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні правовідносини. Однак вітчизняне інформаційне законодавство є неефективним та потребує удосконалення.

Слід зауважити, що побудова інформаційного суспільства визнана стратегічної метою нашої країни, фундаментом якої виступає інформатизація. Зважаючи на подальшу інформатизацію правової системи, слід виокремити такі її напрями розвитку:

1) формування на основі інститутів інформаційного права автономних галузей права: «програмне право», «комп’ютерне право», «телекомунікаційне право», «медійне право» тощо;

2) систематизація інформаційного законодавства;

3) створення самостійних спеціальних інституцій, що займаються вирішенням різних інформаційних проблем;

4) деталізація інформаційних прав і свобод, зокрема виокремлення з-поміж права на інформацію таких прав як право на доступ до інформації, право на інформаційну безпеку тощо;

5) домінування в питаннях інформаційної безпеки не інформаційно-технічної складової (захисту інформаційної інфраструктури), а запобігання негативних інформаційних впливів на окрему особу та суспільство в цілому (інформаційно-психологічної складової, а також інформаційної безпеки в сфері прав і свобод);

6) розроблення нових самостійних наукових напрямів дослідження інформаційної проблематики: інформаційна деліктологія, інформаційна безпека, правова інформатика тощо;

7) перманентне розширення спектру інформаційних правопорушень, зокрема поява гібридних війн;

8) збільшення рівня інформаційної культури серед населення;

9) уніфікація інформаційної юридичної термінології;

10) трансформація деліктних галузей законодавства шляхом посилення санкцій за скоєння інформаційних правопорушень;

11) збільшення динаміки скоєння інформаційних правопорушень;

12) активна участь громадськості у розв’язанні інформаційних проблем;

13) зростання кількості навчальних закладів чи виокремлення в межах існуючих підрозділів, що надають юридичну освіту за напрямом «Інформаційне право»;

14) збільшення осіб, що мають вищу юридичну освіту за напрямом «Інформаційне право»;

15) виокремлення наукової спеціальності за напрямом «Інформаційне право» тощо.

Системні зміни в правовій системі України обумовлені тим, що підсистеми правової системи багатогранні та різноманітні, але корелятивно поєднані між собою, та лише в своїй інтегративній сукупності складають таку самостійну соціальну систему як правова система. Зміни в тому чи іншому елементі правової системи так чи інакше впливають на трансформацію правової системи в цілому.