Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту майбутнього

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

Анотація

В статті автор схарактеризував суспільство знань. Беручи  до уваги значну кількість доктринальних та законодавчих дефініцій поняття «волонтер», було акцентовано увагу на тому, що, в загальному, воно є ідентичним. Зазначено, що понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Аргументовано положення про те, що на міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є ключовим феноменом інформаційної реальності України, і тому є нагальною є потреба формулювання понятійно-категорійного апарату з подальшим законодавчим його закріпленням, та імплементацією в інформаційне законодавства.

Ключові слова: інформаційний волонтер, інформаційне суспільство, волонтер, волонтерська допомога, волонтерська діяльність, інформаційне право, державна інформаційна політика, інформаційна взаємодія.

Аннотация

В статье автор охарактеризовал общество знаний. Принимая во внимание значительное количество доктринальных и законодательных дефиниций понятия «волонтер», было акцентировано внимание на том, что, в общем, они является идентичным. Сделан акцент на том, что понятийно-категориальный аппарат государственной политики в сфере волонтерской деятельности не ограничивается рассмотренными моментами. Дальнейшие исследования могут быть направлены на изучение других терминов, имеющих отношение к ключевым понятиям и категориям информационного волонтерства. Аргументировано положение о том, что, на международном и национальном уровнях, есть определенные наработки относительно понятия «волонтер», но «информационное волонтерство» является феноменом и поэтому существует потребность формулировки категориального аппарата и его дальнейшего законодательного закрепления.

Ключевые слова: информационный волонтер, информационное общество, волонтер, волонтерская помощь, волонтерская деятельность, информационное право, государственная информационная политика, информационное взаимодействие.

Summary

It was noted that there are a lot of different definitions of the term knowledge society in Ukrainian and foreign legislation and doctrine. But unified definition hasn’t still been worked out.

Analyze of the volunteer was done.  In Ukraine we have, first of all Constitution of Ukraine, Laws “On volunteer’s activity”, “On social services”, the Presidents order “On the Strategy of the state policy of promoting of the citizen’s society development and vital measures on its realization”, international treaties ratified by the Verchovna Rada of Ukraine and so on. Universal declaration of the voluntarism was also mentioned.

It was identified that the state executes the role of the supervisor and regulator in informational sphere, and that’s why appear the need to realize majority of informational functions, which are out of the institutional mechanism and volunteers are one of the means.

The attention was paid to the provision that there are works concerning definition “volunteer” at national and international levels, but “informational volunteer” is a phenomena and have to be unified and legislatively fixed.

The author’s understanding of “informational volunteer” was offered. Informational volunteer is a physical person, who freely executes non-profit activity in informational sphere and the activity doesn’t require finance from him.

Keywords: informational volunteer, informational society, volunteer, volunteer help, volunteering, information law, state informational policy, informational interaction.

Актуальність теми

Трансформація суспільних інформаційних відносин, пов’язана із інформаційною глобалізацією, упровадженням у практику публічної дипломатії методів та технологій гібридної війни, науково-технічний прогрес зумовлюють суттєвий вплив на понятійно-категоріальний апарат інформаційно-правової науки, одним із завдань якої є розвиток комплексу відповідних понять, категорій, термінів та їх дефініцій. Певним проявом трансформаційних явищ в Україні є інституціоналізація громадянського суспільства, яке дедалі глибше перетворюється на суспільство знань. Істотною складовою, яка увиразнюється в українських реаліях  виступає волонтерський рух, який я розглядаю та онтологічно інтерпретую як певну реінкарнацію кращих традицій Запорізького козацтва, іманентну складову розвитку самоорганізаційної автохтонної української історичної нації.

Розвиток досліджень волонтерської діяльності та інформаційного волонтерства, зокрема, мій власний досвід спілкування та роботи з волонтерами як у реальному житті, так і в рамках мого авторського проекту Smart Ukraine, спонукає до наукового обґрунтування ключових понятійних категорій, що і зумовлює актуальність звернення до даної проблеми і наукового обґрунтування уведення в обіг нового поняття «інформаційний волонтер».

Беручи до уваги той факт, що інформаційне волонтерство здійснюється в інформаційній сфері, то нами було використано наукові доробки вчених-інформаціологів. Передусім звертаю увагу на активну та плідну роботу власної наукової школи — наукової школи В.А.Ліпкана, — яка представлена роботами моїх учнів та тих, у кого я виступав офіційним або неофіційним опонентом, допомагаючи опанувати складну інформаційну сферу у різноманітний спосіб, але зі збереженням генеральної лінії — методології націобезпекознавства [1-19].

Окремо виділяю роботи фундатора інформаційно-правової науки в Україні Цимбалюка В.С. під керівництвом і за безпосередньої участі якого вийшло чимало цікавих праць, які нині становлять доктринальну основу історичного становлення та розвитку науки інформаційного права — B. С. Цимбалюка [20—23] та ін.

Таким чином, я можу сміливо констатувати про те що, формування правового інституту інформаційного волонтерства актуалізується і з гносеологічної позиції, оскільки дана проблема корелює не лише з упровадженням у соціальну практику  людиномірної методології і людиноцентристської ідеології, а й передусім додатково підкреслює онтологічність людини інформаційної (Homo informaticus) — слугує поверненню дієвого суб’єкта в інформаційне право і інформаційну реальність, які мають трактуватись і інтерпретуватись не абстрактно в соціо-культурному та геоісторичному та глобальному інформаційному дискурсі, а мають бути подані реально, в контексті олюднення інформаційної політики в межах дальшого розвитку суспільства знань розширення виднокругів, включення людини саме в інформаційний і знаннєвий контекст.

Більшість сучасних дослідників звертають свою увагу на міждисциплінарну методологію, багато хто починає декларувати про застосування синергетичного підходу, утім, на жаль, не поринаючи глибоко в сутність даного підходу. Натомість із часом стає очевидним чітке розуміння необхідності позбуватися надмірного релятивізму і гіпертрофування постмодерністської тенденції у виборі засобів пізнання. Адже реально в переважній та домінуючій меншості досліджень можу знайти та надибати ґрунтовне пояснення та реальне застосування синергетики. Гонитва за даниною моді не призводить до конкретних наукових проривів, саме тому, сьогодні, коли вже кілька років проти України ведеться гібридна війна, в нашій країні, принаймні з відкритих джерел [25], я не зміг встановити окрім роботи Магди Є. [26] жодного маститого дослідження, присвяченого проблемі формування феномену гібридної війни та вироблення адекватного механізму протидії йому. Більше того, з позицій синергетики жоден із учених досі ґрунтовно не обґрунтував феномен волонтерства. Так само дуже кволо розробляються проблеми формування національної, у тому числі і інформаційної ідентичності, засади якої викладені мною в роботах [5; 9].

Чималу роль у такому когнітивному дисонансі наукової рефлексії і інформаційної реальності відіграє небажання інституціоналізації інформаційного права, а також пряме порушення приписів нормативних актів, в яких чітко вказано на необхідність виділення інформаційного права з адміністративного права, формування самостійної спеціальності. Адже основна проблема, з якою стикнулося адміністративне право, прагнучи утримати „свавільство і неконтрольований розвиток інформаційного права”, полягає у тому, що дедалі важче пояснити, чому, попри розширення переліку прав і свобод, відбувається втрата жаги до права, знижується рівень правової культури, відбувається ілюзорне тиражування затхлих ідей щодо сервісної ролі інституціональної структури, що призводить до кардинального збільшення проявів правового нігілізму і правопорушень особливо в інформаційній сфері. Наслідком цього стало навіть формування окремого наукового напряму — інформаційної деліктології — яку успішно розвиває у своїх працях Ю. Є. Максименко [26].

Через це, напевно, в українській правничій науці почали з’являтися роботи, спрямовані на дослідження механізму взаємодії суб’єкта і права з використанням досягнень теорії ідентичності, яка певною мірою може стати відправною точкою для адекватної наукової відповіді не лише на процеси інформаційної глобалізації, розвиток інформаційного суспільства, а й спрямувати наукові школи на формування нових дієвих багатоваріантних наукових парадигм, зокрема і парадигми інформаційного волонтерства. Також одним із напрямів постмодерністських досліджень має стати критичне ставлення до домінантної західної метафізичної картини світу — логоцентризму на основі методу деконструкції [28].

Стосовно проблеми діяльності волонтерів, то вона  порушується в працях таких вчених, як:  Я. Буздуган, О. Никонович [29], Т. Лях [30] та ін. Але, незважаючи на те, що ця проблема стала предметом дослідження багатьох вчених, правова природа феномену інформаційного волонтерства є актуальним питанням і, внаслідок цього, мною поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційного волонтерства», проаналізувати національне та міжнародне законодавство у сфері волонтерської діяльності, визначити причини на наслідки виникнення інформаційного волонтерства в Україні, обґрунтувати уведення в науковий обіг термінів «інформаційне волонтерство», «інформаційний волонтер».

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату у сфері волонтерської діяльності, їх конкретизація та тлумачення, ґрунтуючись на методології синергетики, міждисциплінарного підходу, націобезпекознавства, а також інформаційного права.

Виклад основного матеріалу

Однією з форм соціальної активності, де людина може реалізувати себе як особистість, виступає волонтерська діяльність, яка здійснюється в різних сферах життєдіяльності суспільства та може мати різні мотиви. Інформація в сучасному світі вже стала засобом і ціллю повноцінної життєдіяльності та набуває чітких рис реальної влади, яка тісно вплетена в усі сфери функціонування суспільства та всі інші види влади. Людство, таким чином, невпинно просувається до нової ери свого розвитку – ери, де найвищими цінностями виступають інформація та знання. Зважаючи на даний чинник, нинішнє суспільство з інформаційного, яке активно формувалося на зорі ХХІ століття, вже активно трансформується у суспільство знань.

Водночас нині в Україні про формування суспільства знань ще говорити зарано, тому я буду оперувати термінологією інформаційного суспільства, яка більше віддзеркалює реальний стан трансформації громадянського суспільства в Україні в епоху інформаційної глобалізації. Здійснюючи аналіз даного суспільства, адже саме в ньому і відбувається діяльність інформаційних волонтерів, зазначимо, що визначення поняття «інформаційне суспільство» є доволі дискусійним в наукових колах. Як правило, науковці намагаються окреслити основні, фундаментальні ознаки такого суспільства. Зважаючи на цей фактор, здійснимо аналіз деяких із існуючих доктринальних дефініцій. Термін «інформаційне суспільство» було прийнято вико­ристовувати щодо нової світової спільноти, яка базується на інформації.

Здебільшого, суспільство вважається інформаційним, якщо:

• будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач. Із даною ознакою я не зовсім погоджуюся, оскільки інформація, за законодавством України, може бути відкритою та з обмеженим доступом. Тому дану ознаку необхідно уточнити таким чином – одержати публічну інформацію, яка є відкритою за режимом доступу. Також можу зазначити і на такий аспект, як прагнення журналістів до сенсації, яке може призвести до нанесення шкоди національним інтересам через розголошення інформації з обмеженим доступом;
•  у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія;
•  існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється;
•  відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування;
•  здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг [1, C. 128].

Сутність інформаційного суспільства була визначена 1993 року Комісією Європейського Союзу: «Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв’язку» [23, C. 444].

Вважається, що в майбутньому існуватиме декілька типів інформаційного суспільства, як колись існувало декілька моделей індустріального суспільства. Ключовими ознаками для визначення типу суспільства будуть такі: ступінь забезпечення рівних прав доступу громадян до основного ресурсу – інформації, ступінь участі у житті суспільства та самореалізації людей із обмеженими фізичними можливостями [1, C. 128].

Найбільшого успіху на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, у яких держава формує і активно проводить у життя відповідну цілеспрямовану політику — державну інформаційну політику. Роль держави постає у створенні сприятливих умов для розвитку цього процесу, до яких можна віднести:

-максимальне залучення ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних і ін.) до інформаційного виробництва;

-нормативно-правове та нормативно-технічне регулювання;

-підтримка проектів і програм, які демонструють можливості інформаційного суспільства;

-розвиток міжнародного інформаційного обміну та співробітництва [1, C. 128].

Наголошу на тому, що в Україні держава в інформаційній сфері більше виконує роль пасивного спостерігача та регулятора. Більше того, сама інформаційна функція ще на стала уконституйованою для інституціональних структур. Відтак, об’єктивно  виникла потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і які поки не стали основою для систематизації їх у цілісну систему — державну інформаційну політику. Одним із ефективних засобів такої діяльності і стала діяльність інформаційних волонтерів.

Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і телеко­мунікаційні та комунікативні технології та практики, поступово створюються умови для ефективного використання знань у вирішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством, його безпечної інформатизації на засадах інформаційної  демократії. Світова спільнота, стало ставши на шлях постіндустріальної цивілізації становлення і розвитку спочатку інформаційного суспільства, а потім і суспільства знань, формує різні шляхи його побудови і нині інформаційні волонтери відіграють значну роль у ньому.

Вважається, що волонтерський рух започатковано 1859 року, коли французький письменник-журналіст Анрі Дюнан запропонував ідею створення Червоного Хреста — організації, яка працювала б на добровільних засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються волонтерські організації в усьому світі й донині. Однак лише в минулому столітті волонтерство виокремилося у соціальне явище. Теоретичні підвалини волонтерства закладено англійцем Т. Мором, французом А. Дюнаном та ін. [29, C. 7].

В Україні волонтерство з’явилося на початку 90-х років минулого століття, а офіційно його визнано Постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р., якою також затверджено «Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» (втратила чинність 2011 р.). Щорічно 5 грудня відзначається Міжнародний день волонтера.

Щодо поточного законодавчого закріплення, то акцентую увагу на Законі України «Про волонтерську діяльність», відповідно до положень якого визначено наступні поняття:

волонтер — фізична особа, яка добровільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову діяльність шляхом надання волонтерської допомоги;

волонтерська допомога — роботи та послуги, що безоплатно виконуються та надаються волонтерами та волонтерськими організаціями. Волонтерська діяльність є формою благодійництва;

волонтерська діяльність — добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги [31].

Відповідно можу трактувати волонтерську діяльність як добровільну діяльність, яка спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина, а отже і на реалізацію інформаційних прав, свобод, законних інформаційних інтересів людини, суспільства і держави.

Тобто, ключові ознаки, що вирізняють волонтерську з-поміж багатьох інших видів діяльності, я визначаю такі:

• добровільність;
• спрямованість діяльності для задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин;
• самоорганізація;
• неприбутковість діяльності;
• соціальна спрямованість діяльності;
• конструктивний та суспільно корисний характер;
• додаткова рушійна сила для підвищення ефективності державної політики у тій чи іншій сфері життєдіяльності.

Таким чином, волонтерство — це вид соціально спрямованої благодійної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин, у тому числі держави, у різних сферах життєдіяльності.

Як і будь-яка діяльність, волонтерська діяльність ґрунтується на таких основоположних засадах — принципах:

1)                добровільність (як зазначено вище) і доброчинність;

2)                законність, тобто здійснення лише в межах закону;

3)                гуманність;

4)                толерантність;

5)                гідність;

6)                спільність інтересів і рівність прав її учасників;

7)                відповідальність;

8)                конфіденційність.

Волонтерська діяльність провадиться фізичними особами — волонтерами, які можуть входити до волонтерських організацій  (об’єднань) — громадських чи релігійних організацій, які діють відповідно до їх статутів (положень).

Волонтерська діяльність провадиться за такими напрямами:

-  надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю чи станом здоров’я, відсутність житла або роботи, наслідки стихійного лиха, катастроф тощо);

-  надання соціальних послуг дітям та молоді, що перебувають у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї [30, C. 27].

З іншого боку, можна говорити про форми волонтерської діяльності: волонтери можуть виступати організаторами заходів, пов’язаних із охороною довкілля чи збереженням культурної спадщини. Вони можуть організовувати змагання або мистецькі фестивалі. Важлива участь волонтерів у зборі фінансів на ту чи іншу благодійну ініціативу. Крім цього, завжди цінується добровільна праця на підтримку громадських та благодійних організацій. Вони зазвичай потребують безкоштовних консультацій юристів, фінансистів, PR-фахівців, дизайнерів, веб-розробників, перекладачів тощо [32].

Законодавство України у сфері волонтерської діяльності складається з Конституції України, Закону «Про волонтерську діяльність», інших законів, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів. Але в Конституції немає чітких норм, які б регламентували волонтерську діяльність.

Сприяння волонтерській діяльності та іншим формам громадської активності визначено стратегічним пріоритетом державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. Стратегія виходить із розуміння громадянського суспільства (інформаційного, як було визначено вище) та його інституцій як такого стану суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації.

Реалізація державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні щодо підтримки волонтерства та благодійництва передбачає: розвиток волонтерського руху та його дерегуляцію з урахуванням кращої світової практики [33].

Таким чином, зазначимо, що Україна сприяє розвитку волонтерства у найрізноманітніших сферах, але в основоположному Законі «Про волонтерську діяльність» [12] міститься низка обмежень для розвитку волонтерської діяльності в Україні, в тому числі в частині набуття статусу «волонтерська організація», визначення повноважного центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, обмеження за віком щодо участі фізичних осіб у волонтерській діяльності, покладення зобов’язань щодо обов’язкового страхування волонтерів та інші обмеження.

На мою думку, дані обмеження є обґрунтованими. Оскільки, наприклад, в самому Законі зазначено, що волонтерами можуть стати громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які є дієздатними. Особи віком від 14 до 18 років здійснюють волонтерську діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), прийомних батьків, батьків-вихователів або піклувальника. А іноземці та особи без громадянства, які, згідно з національним режимом, наділені такими ж правами як і громадяни нашої держави, звичайно ж із певними винятками, здійснюють волонтерську діяльність через організації та установи, що залучають їх до своєї діяльності волонтерів. Я схильний підтримати норму про чітке зазначення на даний вік, оскільки, за цивільним законодавством, особа, при досягненні нею 14-ти річного віку є з неповною дієздатністю та вже може вчиняти певні дії, укладати угоди, які матимуть правові наслідки.

Волонтер зобов’язаний дотримуватися правового режиму інформації з обмеженим доступом.

Роль волонтерства визнана на державному рівні, що знаходить своє підтвердження в окремих законодавчих документах, зокрема у законах України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (термін «волонтер» вживається, але його визначення не формулюється), у Законі «Про соціальні послуги» [34] вказується, що волонтер — це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер. У цих Законах добровільна праця волонтерів визнається як необхідна та суспільно корисна.

У 2001 році в Україні було організовано проведення Міжнародного року волонтерів, в межах якого розроблено низку заходів щодо сприяння розвитку в Україні волонтерського руху (Розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів»).

Було створено Координаційну раду з підготовки і проведення в Україні Міжнародного року волонтерів, а з метою координації та активізації волонтерського руху в Україні загалом було передбачено:

-                сприяти розвитку в Україні волонтерського руху, поліпшити надання допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, іншим соціально незахищеним громадянам;

-                надавати Всеукраїнській школі волонтерів центрів соціальних служб для молоді, осередкам Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», іншим об’єднанням громадян допомогу в роботі, спрямованій на підтримку соціально незахищених верств населення;

-                узагальнити кращий вітчизняний досвід роботи волонтерів і вжити заходів до його поширення.

У 2003 році Кабінетом Міністрів України утворено Координаційну раду з питань розвитку та підтримки волонтерського руху, визначено термін «волонтер» як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер, легітимізовано право волонтерів на їх залучення до надання соціальних послуг у відповідності з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, яке регулює цю діяльність, передбачено право суб’єктів, які надають соціальні послуги (соціальні послуги – комплекс заходів з  надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем [34]) , залучати волонтерів на договірних засадах для виконання цієї роботи.

Історію волонтерської роботи в Україні важко простежити, оскільки формальне фіксування таких дій та їх вивчення розпочалося порівняно недавно. Однак не викликає жодних сумнівів той факт, що така робота в тій чи іншій формі існувала дуже давно.

Щодо міжнародно-правового регулювання діяльності волонтерів, то зазначимо про Загальну декларацію волонтерів [35], прийняту на XVI Всесвітній конференції волонтерів 2001 року в Амстердамі. В ній волонтерська діяльність тлумачиться як основа побудови та розвитку громадянського суспільства.

Декларацією визначено такі принципи діяльності волонтерів:

-  визнання права на закріплення за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;

-  повага гідності й культури всіх людей;

-  надання допомоги, безкоштовних послуг особисто чи організовано в дусі партнерства та братерства;

-  визнання рівної важливості особистих і колективних потреб, сприяння їх забезпеченню;

-  перетворення волонтерства на елемент набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи при цьому ініціативу та творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем.

У Декларації підкреслюється: волонтерство — це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається зазвичай спільною діяльністю в межах різних асоціацій [29, C. 8].

У документі проголошено низку головних принципів руху, зокрема, надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства на елемент особистого розвитку, набуття нових знань і навичок. Ця Декларація підтримує право кожної жінки, чоловіка та дитини на вільне об’єднання у спілки для волонтерської діяльності без будь-якої дискримінації через культурне та етнічне походження, незалежно від віросповідання, віку, статі, фізичного, соціального чи економічного становища. Всім людям у світі має бути гарантовано право на вільне витрачання свого часу, таланту й енергії на користь інших людей чи громади, якщо вони працюють індивідуально чи в колективі, не сподіваючись на фінансову винагороду [35].

Волонтерство визначається як активна участь людей у громадському житті країни, зокрема, участь у соціальному житті громадських організацій та державних структур, що сприяє поліпшенню якості життя загалом, особистісному зростанню та поглибленню відчуття солідарності; реалізації основних людських потреб на шляху побудови більш справедливого суспільства; економічному й соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій та виражається зазвичай у спільній діяльності в межах різних асоціацій [35].

Згідно із Загальною декларацією прав людини та Міжнародною конвенцією про права дитини волонтери розглядають свою діяльність як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку.

У тих країнах, де існують міцні традиції волонтерства — у Великій Британії та Німеччині — добровільну діяльність й самих волонтерів захищено законом. Країни Центральної і Східної Європи теж зробили крок від офіційного визнання волонтерства до створення правового поля, що сприяє розвиткові волонтерської діяльності. Закони, що регулюють добровільну діяльність, прийнято в Хорватії, Чехії, Угорщині, Італії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Македонії, Польщі, Португалії, Румунії, Іспанії та ін. [29, C. 9]

На сьогоднішній день в сучасній Україні склалась досить складна соціально-політична, економічна, безпекова та інформаційна ситуація. На фоні економічної нестабільності, проявляються і несприятливі для розвитку суспільства політичні процеси та інформаційні, які відбуваються в нашій країні. За таких умов інформаційна політика країни, безумовно, потребує певних активних дій з боку уряду країни. Зміни в Україні в останні роки призвели до кардинального погіршення якості життя населення, тому потреба в ефективній роботі Міністерства інформаційної політики України стає досить важливою.

Однак ефективна робота інституціональної складової інформаційної політики неможлива без висококваліфікованих працівників, які досконало володіють усіма необхідними професійними навичками та вміннями. Одним із таких напрямків інформаційної допомоги є участь добровольців у здійснені низки інформаційних послуг для тих, хто їх потребує. Іншими словами — волонтерська робота, на даному етапі історичного розвитку України, можна навіть сказати етапі реінкарнації її незалежності та суверенітету — є основою побудови та розвитку громадянського суспільства.

Ця діяльність може набувати різних форм: від повсякденних форм взаємодопомоги до спільних дій під час кризи. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії як на місцевому, так і на державному рівнях, і разом із цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн. В рамках національних програм та програм ООН сприяють розвитку гуманітарної допомоги, технічного співробітництва, пропаганди прав людини, зокрема інформаційних прав, демократії та миру. Волонтерський рух становить основу діяльності недержавних та громадських організацій (дитячих, жіночих, молодіжних), професіональних організацій та профспілок.

У цілому ж слід визнати, що нині волонтерство інтерпретується лише в рамках соціальної сфери, і відповідно на законодавчому рівні виділено такі його напрями: надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок надзвичайної ситуації техногенного чи природного характеру, дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антитерористичної операції, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям, внутрішньо переміщеним особам [31].

Зараз в Україні склалася досить складна ситуація. Євромайдан-2013, воєнна анексія АР Крим, події в Луганській та Донецькій областях призвели, на моє переконання, до необхідності формування та законодавчого закріплення такого феномену як інформаційний волонтер.

Волонтери, як категорія фізичних осіб, про що було вище зазначено, існують вже досить тривалий час на території України, але здійснення їх діяльності в інформаційній сфері є кардинально новим, тому є нагальною потреба формування відповідного категорійного апарату.

Окремим напрямом можу визначити надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх інформаційних прав і законних інтересів. При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [19, С. 136].

Але в рамках цієї статті, я обмежусь аналізом першої складової.

Волонтерська діяльність є основою побудови та розвитку громадянського суспільства, яке, своєю чергою, є інформаційним. Вона втілює в собі прагнення людства — прагнення безпеки, миру, свободи, порядку та справедливості для всіх людей. Волонтерська діяльність — індивідуальна чи колективна — є способом: підтримки та зміцнення таких людських цінностей, як піклування та надання допомоги членам громади; використання кожною людиною своїх прав та обов’язків як члена певної громади в процесі навчання та розвитку впродовж усього життя, реалізуючи весь свій людський потенціал;  взаємодії між людьми, незважаючи на всі відмінності, для спільного життя у здоровому стабільному суспільстві, для спільного вироблення нових способів вирішення проблем, які виникають.

Беручи до уваги вищезазначені дефініції «волонтера», та пристосовуючи його до нашої наукової розвідки, сформулюємо авторське розуміння терміну «інформаційний волонтер».

Використовуючи тлумачний словник сучасної української мови, визначаємо значення понять, які входять до актуальної для нас дефініції. Таким чином, під інформаційним розуміється той, що стосується до інформації, який містить інформацію [36, C. 528].

Сучасні тлумачні словники досі визначають «волонтера» як особу, яка добровільно вступила на військову службу [36, С. 370], незважаючи на історично зумовлену трансформацію розуміння цієї категорії, яка сьогодні практично не має мілітарного лексичного забарвлення, а за нашого випадку основною сферою діяльності «інформаційного волонтера» є інформаційне суспільство.

Характеристика поняття «волонтер» зумовлена сукупністю ознак тієї діяльності, що здійснюють волонтери. Як було зазначено вище, волонтерська діяльність в загальному, урегульована Законом України «Про волонтерську діяльність», а щодо інформаційного волонтерства, то воно є феноменом і потребує подальших наукових розробок, вироблення відповідного понятійно-категоріального апарату та відповідного законодавчого закріплення, з метою усунення колізій та заповнення прогалин у законодавстві.

Проаналізувавши наявну теоретичну інформацію щодо світового досвіду волонтерства та історію розвитку волонтерства в Україні, можна резюмувати, що волонтерство як явище виникло з потреби здійснення людьми і для людей діяльності, яка на перший погляд є достатньо простою, однак все ж таки має виконуватися.

Акумулюючи законодавчі та доктринальні дефініції терміну «волонтер», нами було сформовано авторське розуміння.

Інформаційне волонтерство — це вид інформаційно спрямованої благодійної, добровільної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах відповідності національним цінностям та національним інтересам, добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення законних інформаційних прав, свобод та інтересів інших учасників суспільних інформаційних відносин, у тому числі держави, в інформаційній та інших найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Відповідно інформаційний волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює в інформаційній сфері неприбуткову діяльність, що не вимагає фінансових пожертвувань від неї.

Акцентую увагу на тому факті, що окремі фізичні особи можуть об’єднуватися в неурядові організації чи певні проекти для надання інформаційної допомоги, тобто здійснення інформаційного волонтерства. На сьогоднішній день існує декілька волонтерських проектів, які було створено після початку агресії Росії проти України.

Під час появи в кінці лютого 2014 року «зелених чоловічків» у АР Крим України і початку захоплень ними державних установ, штурмів військових частин, із українських медіа  надходила суперечлива інформація, яку небайдужі громадяни прагнули спростувати.

У цей же час почала утворюватися відома широкому загалу волонтерська група InformNapalm, яка почала збирати інформацію про російських військових в тимчасово окупованому Криму використовуючи методи OSINT-розвідки. Спочатку до декількох свідомих громадян України, які прагнули показати правду про кримські події, приєдналися волонтери з Грузії, Німеччини, Чехії та ПАР. Звичайні українські громадяни зрозумівши, що нова влада не може адекватно пояснити, що відбувається на півострові, взяли на себе місію донесення правдивої інформації щодо тих подій, тобто фактично стали здійснювати волонтерську діяльність в інформаційній сфері — стали інформаційними волонтерами.

Але не тільки Український Крим став полем для інформаційної битви волонтерів InformNapalm. Після початку Антитерористичної операції на Донбасі волонтери спільноти активно включилися в роботу. З початком розгортання повномасштабних військових дій на Донбасі, волонтери спільноти не тільки розповсюджували в Інтернеті отриману інформацію, а також почали складати аналітичні звіти, в яких вказували загрозливі напрямки, загрозу утворення так званих котлів, проривів сил терористів. Значну роль InformNapalm відіграв при розслідуванні катастрофи малайзійського Боїнга, яка сталася над Сніжним. Ще один «трофей» спільноти — оперативна карта бойових дій із штабу лідера «ЛНР» Плотницького. Вона була опублікована на сайті InformNapalm і стала доступною для широкого загалу.

Наступним великим досягненням команди стало формування бази даних присутності регулярних військових підрозділів Російської Федерації на території України, де була систематизована вся інформація про них, а також вказані інциденти, пов’язані з тим чи іншим підрозділом. Важливо підкреслити, що саме ініціатива InformNapalm є першим таким кроком в узагальнені інформації про російські війська на території України. Спільнота існує як суто некомерційний проект, спрямований на те, щоб ефективно протистояти російській пропаганді. Всі витрати покривають самі учасники групи. Чималу роль в розумінні складності геополітичної гри Росії інформаційні волонтери даної групи здійснили через опублікування реальних місць авіаударів російської авіації в Сирії  [37].

Також варто виокремити Народний Тил — громадську організацію,  волонтерське об’єднання, яке спрямовує свою діяльність на допомогу українським військовим, що беруть участь у збройному конфлікті з Росією. 2014 року волонтери групи створили сайт Миротворець, на якому розміщено базу даних з інформацією про терористів [38, 39]. Завданням сайту є надання інформаційно-консультативної допомоги органам виконавчої влади з метою остаточного встановлення миру та злагоди в Україні. Незважаючи на значну кількість вдалих операцій, Уповноважений з прав людини Верховної Ради Валерія Лутковська закликає правоохоронні органи закрити сайт Миротворець» [40], обґрунтовуючи це тим, що публікація персональних даних на сайті є незаконним втручанням в право людини на приватність.

Таким чином, дані правова колізія слугує додатковим аргументом на користь  необхідності подальших наукових досліджень даної теми, встановлення чітких критеріїв розмежування між втручанням у приватне життя і відповідністю національним інтересам, загрозам національній безпеці в інформаційній сфері.

Ще одним прикладом волонтерських об’єднань є проект Герої АТО. Головним завданням проекту є систематизація та збір інформації про усіх героїв АТО [41].

Окрім збору та подальшого розповсюдження інформації існує об’єднання – сайт для перевірки фактів Stopfake.org. Ініціаторами його створення стали викладачі, випускники та студенти Могилянської школи журналістики і програми для журналістів і редакторів Digital Future of Journalism. Із самого початку основною метою співтовариства була перевірка і спростування перекрученої інформації і пропаганди про те, що відбувається в Україні, яка поширюється в ЗМІ. Надалі Проект перетворився на інформаційний хаб, де аналізується таке явище як кремлівська пропаганда у всіх аспектах і проявах. Спочатку Проект існував як волонтерський, потім продовжив свою діяльність завдяки краудфандінгу – надходження пожертвувань від наших читачів. Крім того, фінансову підтримку Проекту в 2015 році надали Міжнародний фонд «Відродження», «Національний фонд на підтримку демократії», Міністерство закордонних справ Чехії і Посольство Великої Британії в Україні [42].

Таким чином, спостерігається активна участь пересічних громадян у сприянні реалізації державної інформаційної політики, захисту інформаційних прав і свобод, законних інформаційних інтересів людини та активний розвиток інформаційного волонтерства в Україні, що додатково підкреслює на актуальності та необхідності здійснення подальших наукових розвідко цього феномену: його історичні коріння, форми та зміст прояву в умовах інформаційного суспільства та в умовах активізації алгоритмів дестабілізації, зокрема ведення гібридної війни, взаємодія інституціональної структури із волонтерським інформаційним рухом, залучення краудфандінгу та аутсорсінгу Міністерством інформаційної політики, як визначального регулятора державної інформаційної політики для формування інформаційного пулу і створення умов для формування і унормування безпечного інформаційного середовища.

Відповідно до ст. 6 Закону України «По систему іномовлення України» [43], в рамках інформаційного волонтерства можуть бути інтерпретовані і такі напрями:

1) об’єктивне, повне, своєчасне і неупереджене, всебічне і збалансоване інформування про суспільно значущі події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) забезпечення платформи для дискусій стосовно офіційної позиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування з важливих питань політики, культури, спорту, освіти, науки та економіки, обміну ідеями між різними культурами і народами світу відповідно до національних інтересів та цінностей;

3) забезпечення збалансованого і прозорого доступу суб’єктів суспільно-політичного, культурного та економічного життя до програм (передач) дискусійного формату, зокрема у формі дебатів;

4) забезпечення достатнього, всебічного інформаційного супроводу процесу інтеграції України до Європейського Союзу та євроатлантичних структур колективної безпеки, що відповідатиме національним інтересам та цінностям, збереженню національної ідентичності;

5) популяризація української культури;

6) сприяння задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб іноземної аудиторії, у тому числі шляхом створення та поширення економічних, історично-документальних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для дітей та молоді, людей із обмеженими фізичними можливостями, інших соціальних груп;

7) сприяння консолідації українського та іноземного суспільства шляхом поширення через міжнародні засоби масової інформації та інформаційні агенції матеріалів (програм) виробництва мультимедійної платформи іномовлення України;

8) сприяння покращанню міжнародної репутації та авторитету України,  підвищенню інвестиційної привабливості.

Напрямів для розроблення в рамках формування цілісної картини даного явища достатньо, головне — розуміти необхідність розроблення даного питання, передусім його практичну значущість для розвою інформаційно та безпекової розвиненої України.

Висновок

Понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Держава в інформаційній сфері більше виконує роль спостерігача та регулятора, саме тому виникає потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і одним із засобів і є діяльність інформаційних волонтерів. На міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є феноменом і тому є нагальною потреба формулювання категорійного апарату та його подальшого законодавчого закріплення.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
11. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
12. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
13. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
14. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
15. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
16. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
17. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
18. Політило В. Я. Інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації / В. Я. Політило // Право і суспільство. – 2015. – № 5-2. – Ч. 2. – С. 148–154.
19. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
20. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
21. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
22. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / В.С. Цимбалюк, Р.А. Калюжний, // Розбудова держави. — 1993. — № 8. — С. 56-64.
23. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. – C. 444-448.
24. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
25. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
26. Магда Е. В. Гибридная война: выжить и победить / Е. В. Магда. — Х. : Виват, 2015. —320 с.
27. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : [монографія] / М. Т. Степико. — К. : НІСД, 2011. — 336 с.
28. Честнов И. Л. Постклассическая теория права / И. Л. Честнов. — СПб. : Алеф-Пресс, 2012.
29. Буздуган Я., Никонович О. Еволюція світового волонтерського руху / Я. Буздуган, О. Никонович // Віче : Теоретичний і громадсько-­політичний журнал. ­ 2013. ­ — № 12. ­— С. 7­9
30. Лях Т. Л. Методика організації волонтерських груп : [навч. посіб. ] / Т. Л. Лях. — К.: КУ ім. Бориса Грінченка, 2010. — 160 с.
31. Про волонтерську діяльність : Закон України  від 21 жовтня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011 р. — № 42. — стор. 1842. — Ст. 435.
32. Український форум благодійників. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://ufb.org.ua/sektor-blagodijnosti/privatna-blagodijnist/instrumenti-privatnoi-filantropii/volonterstvo.htm
33. Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації : Указ Президента України від 24 березня 2012 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
34. Про соціальні послуги : Закон від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України від 07.11.2003 р. — 2003 р. — № 45. — Ст. 358
35. Всеобщая декларация добровольчества / XVI Всемирная конференция добровольцев Международной ассоциации добровольческих усилий (IAVE), Амстердам, январь, 2001.
    [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.volunteer.ru/5/1/5_1_dekl1.htm
36. Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. / уклад. В. Яременко, О. Сушко. – К. : Аконіт, 2008. – Т. 1. – 926 с.
37. Волонтери запустили в Інтернеті сайт про зрадників і найманців, які воюють проти України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://ipress.ua/news/volontery_zapustyly_v_interneti_sayt_pro_zradnykiv_i_naymantsiv_yaki_voyuyut_proty_ukrainy_100469.html,
38. «МИРОТВОРЕЦ» Центр исследования признаков преступлений против национальной безопасности Украины, мира, безопасности человечества и международного правопорядка https://psb4ukr.org/.
39. Герої АТО [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://atoheroes.org/pro-proekt.
40. Stopfake.org [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.stopfake.org/o-nas/.
41. Про систему іномовлення України : Закон України // Голос України від 30.12.2015 — № 249.

37.  InformNapalm. Новітня зброя [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://tyzhden.ua/Society/154451

40.  Омбудсмен Лутковская требует закрыть сайт «Миротворец» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.dialog.ua/news/54742_1431339578

голова наглядової ради ГОСЛ,

доктор юридичних наук

Нещодавна, 3 липня 2014 року, Постановою Верховної Ради України від 3 липня 2014 року № 1565-VII було СХВАЛЕНО РЕКОМЕНДАЦІЇ парламентських слухань на тему: «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні».

Подані рекомендації носять фрагментарний та хаотичний, не науковий і не системний характер, і є наслідком упередженого однобокого та ортодоксального трактування інформаційної реальності. У них не йдеться про закладення системних засад правового регулювання інформаційної політики.

Зважаючи на значний потенціал нашої організації, хочу висловити лише декілька окремих думок щодо даного документа.

Передусім впадає в очі не зрозумілий і науково не обґрунтований критерій до поділу державної інформаційної політики на сфери. Зокрема в даному документі усі напрями розвитку інформаційного суспільства, які за своїм змістовним навантаженням ототожнюється із інформаційною політикою, поділені на такі основні блоки:

• державна політика у сфері інформаційного суспільства;
• інформаційна безпека України;
• освіта та кадрове забезпечення інформаційної сфери;
• електронне управління та електронні сервіси для бізнесу та громадян;
• розвиток електронної економіки;
• технічне забезпечення розвитку телекомунікацій та зв’язку;
• наукове і науково-технічне забезпечення розвитку інформаційного суспільства  [][1].

Нелогічність та суперечливість даного підходу є наразі очевидною з таких наукових інформаціологічних причин:

1.     Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства  включає в себе усі складові, котрі перераховані в Рекомендаціях парламентських слухань. Надмірна деталізація в кожному окремому документі складових утруднює розуміння механізму формування наново кожного їх переліку, а також унеможливлює системне забезпечення державної політики в інформаційній сфері.

2.     Законодавчо складові державної політики у сфері інформаційного суспільства викладені в Стратегії розвитку інформаційного суспільства  України, зокрема за текстом Стратегії зазначено: основними напрямами реалізації Стратегії за зазначеними етапами є розвиток таких сфер суспільного життя: 

• інформаційна інфраструктура;
• доступ до інформації та знань;
• е-економіка;
• електронне урядування;
• е-демократія;
•  е-освіта;
• наука та інновації;
• е-культура;
• е-медицина;
• охорона навколишнього природного середовища;
•  інформаційна безпека;
• міжнародне співробітництво.

3.     У назвах даних блоків міститься некоректна юридична термінологія, що не є легітимованою в інформаційному законодавстві, а також усталеною серед інформаціологічної епістемологічної спільноти, ядро якої складають правники-науковці нашої організації, а також є недоцільною для використання, оскільки не несе в собі змістовного навантаження, адекватного змісту інформаційних відносин, а також не співвідноситься із уже усталеною інформаційно-правовою термінологією, яка виробляється в рамках окремої галузі права — інформаційного права:

—                            „інформаційні сервіси”, існує термін інформаційна послуга — послуга, надана громадянам та організаціям в електронному вигляді за допомогою ІКТ (е-послуга);

—                            „електронне управління”, існує термін „електронне урядування” — форма організації державного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян; є  одним   з  інструментів  розвитку ІС ;

—                            за текстом документа вживаються різні за змістом терміни як синонімічні: „інформаційна війна” — інформаційне протиборство”, „електронне управління — державне управління в інформаційній сфері”, тлумачення яких не надається, а також воно відсутнє у жодному правовому акті, яким регулюються суспільні інформаційні відносини. Більше того, тотожність та однаковість уживаної термінології є нараз обов’язковим терміном або не погрузнути у хреодному ефекті від словоблуддя будь-яких новоявлених чиновників, які самі себе зарахували до спеціалістів і у правовому регулюванні інформаційної сфери;

—                            за текстом документа вживається не юридична термінологія, яка потребує додаткового пояснення, через що ускладнюється як розуміння, так і правозастосування: системна кореляція, кіберзагрози, кібернетична безпека, бекап. Посилання на існування проектів законів, в яких дані поняття визначені в постановочному плані за даного випадку є юридично нікчемним.

4.     Фрагментарною є пропозиція щодо розроблення загальнодержавної програми розвитку ІС  в Україні на 2016—2020 роки:

—   концептуальним документом у сфері регулювання інформаційних відносин має виступатиме Концепція державної інформаційної політики України, тому інші документи, на кшталт Стратегії розвитку інформаційного суспільства України тощо повинні мати похідний характер;

—   згідно з першим пунктом, доцільно говорити про приведення інформаційного законодавства відповідно до загальної мети побудови інформаційного суспільства, запровадження надійної системи гарантування інформаційних прав та свобод, реалізації інформаційної функції держави;

—   постає потреба в утворенні системного правового регулювання інформаційної політики, механізмом чого є доопрацювання тих документів, відповідно до виділених в рамках інформаційної політики сфер, котрих не вистачає;

—   приведення у відповідність та уніфікація ухвалених наново і доопрацьованих документів другого рівня;

—   механізмом реалізації стратегій як документів другого рівня мають виступати корелятивно пов’язані державні цільові програми за сферами державної інформаційної політики;

—   визначення розвитку лише інформаційного є недостатнім і неповним, таким, що не відповідає системному характеру державної політики в інформаційній сфері;

5.     При визначенні пропозицій стосовно удосконалення Національної системи індикаторів розвитку ІС  неправильно обрано критерій: гармонізація її з відповідними показниками ЄС. Адже інформаційна політика формується для реалізації українських національних інтересів, зокрема національних  інформаційних інтересів, тому основним напрямом удосконалення має стати створення умов для реалізації пріоритетних національних інтересів, натомість досвід ЄС, а також європейські стандарти безпеки можуть бути використані в тій частині, яка сприятиме досягненню окресленої нами вище мети. Нам потрібно формувати власну національну ідентичність, формвати українців – тих, хто любить Україну, вважає її своєю державою, і повязує як своє, так і майбутнє своїх дітей із розвитком Української держави.

Наше завдання не тупцювати, оббиваючи пороги в ЄС, не повзати на колінах перед москалями або німцями фи французами, які історично не здатні до демократичного і партнерського ставлення до України, а будувати ВЛАСНУ державу, відповідно до ВЛАСНИХ інтересів, до ВЛАСНИХ пріоритетів, за допомогою ВЛАСНИХ засобів та ресурсів, ґрунтуючись на ВЛАСНИХ традиціях право- і державотворення. Позитивний досвід як ЄС, так і Росії, так і інших країн може бути нами враховано.

Але від того, що нам подобається як готує інша жінка, ми ж не будемо кидати свою кохану??! Ми просто зробимо так, що і наша кохана готуватиме краще! Якщо інший чоловік краще пише закони, то це не означає, що Ваша дружина має піти від Вас до  нього. Я не буду додавати алегорій. Принцип лише один:

історично, знущання над Української нацією відбувалося в площині ментальній. Позбавлення національнї ідентичності призведо до втрати пасіонарності титульним етносом.

Як Ви думаєте, що відповість американець, коли його спитають: А ти хочеш до ЄС? То він просто скаже: я ж американець, навіщо це мені!?

Україна є самодостатньою державою, і, зменшивши (я не мрію про остаточну її ліквідацію) рівень корупції, безбожного варварського воровства у власної держави олігархами, ми зможемо жити  і творити надалі історію нашої волелюбної автохтонної нації.

Тому я науково відстоюю позицію, відповідно до якої

такого наукового чи правничого критерію, як: відповідність стандартам ЄС не існує.

А будь-які дослідники, котрі це сповідують, передусім мають увімкнути у собі Україну і подумати: а вони, ці дослідники, теж хочуть відповідати чужим стандартам, нехай і ЄС, вони взагалі хочуть відповідати чиїмось чужим, нав’язаним ззовні стандартам, які спеціально створюються для того, що назавжди позбавити нації самобутності? Чи вони хочуть задовольняти власні потреби, використовуючи позитивний досвід досягнення певного рівня в окремих галузях життєдіяльності? Чи може Україна хоче до ЄС, в якій, наприклад, у Франції на вулицях панують расистські настрої і людей лупцюють лише через те, що вони іншої віри і раси (див. наприклад: http://9tv.co.il/news/2014/07/26/181337.html).

Чи може ми усі думаємо, що коли ми будемо в ЄС, то нам створять такі умови, за яких ми будемо краще жити за Німеччину, де хлопець і дівчина на побаченні в кафе сплачують кожен за себе, а дітей, що є надто рухливими з діагнозом гіперактивність записують на прийом на психотерапевта? Або нам будуть нав’язувати стандарти толерантності вже  не лише до гомосексуалізму, а до того, що гомосексуальним парам дозволено усиновлювати дітей?

Чи може змусять толерантно ставитись до масових вбиств, на прикладі Брейвіка в Норвегії, який убивши 77 та поранивши 90 осіб внаслідок вчинених ним терористичних актів, отримав лише 21 рік тюремного ув’язнення…

Тотальна шизофренія і критинуюча толерантність під знайковитою назвою мультикультуралізм вже усвідомлюється самими європейцями, і навіть деякими критикується. Вони, нарешті, збагнули, що така поведінка та маніакальна толерантність можуть призвести до втрати ними держави та усіхдемокртичних завоювань до яких вони крокували століттями.

Із цього приводу, наведу строки зі свого вірша:

Аристократия помойки

Диктует моду на мораль

И толерантность в этой свалки

Лишь грустный томный фестиваль.

Передусім воління бути «кимось» пов’язано із тотально несформованою українською національною ідентичністю.

Тому завдання держави працювати над цим, залучати інститути громадянського суспільства, делегувати їм частину повноважень щодо реалізації інформаційної функції та інформаційної політики і багато працювати. А одними лише гаслами, нинішня влада, а вірніше після 24 серпня 2014 року, коли Президент України розпустить Верховну Раду України, її буде представляти лише одна особа, не зможе здолати світоглядну відстань між прагненням Європи до отримування нових ринків збуту своєї продукції, перетворення України в рабську державу, наперед зготовленого сільськогосподарського типу і новим розумінням людей свого історичного призначення, піднесення національної складової іролі в України в світобудові.

Ці місяці боротьби значно змінили українську націю, вони згуртували її, неоціненно наблизили до того, щоб ми хотіли:

• не в ЄС , бо там жити краще (це абсолютно сумнівний тезис, і більшість із тих, хто там був, хоче гарно жити в Україні, ніж жити по стандартам і правилам в Європі);
• або стати частиною Росії, бо там пенсія чи зарплата більше – це основна мотивація зради українських військових в Криму, а також частини населення в Луганській та Донецькій областях.

А хотіли стати заможними та сильними українцями, володарями власної долі, а не приреченими на одвічне бідкання на долю і блуканнями манівцями рабства та холуйства.

Володар долі прагне змінити себе на краще, його шлях одвічне самоудосконалення,

а не перетворення на бездумного раба та бездушного васала – сучасного манкурта. 

6.     Аналогічний контекст повинен бути вкладений  і в формулювання щодо розроблення проекту Закону України про внесення змін до законів України „Про телекомунікації” та „Про радіочастотний ресурс України”, який має бути спрямований не на гармонізацію з директивами ЄС від 2002 року (№ 19—22) та від 2009 року (№ 136 та № 140), а з урахуванням даних директив спрямований на підвищення рівня реалізації національних інформаційних інтересів, інформаційної функції та політики, удосконалення системи показників (індексів та індикаторів) її реалізації і розвитку інформаційного суспільства, е-урядування, інформаційної взаємодії  тощо.

Позитивним моментом даного документа, на який я не можу не звернути увагу є пряме зазначення на те, що у сфері наукового і науково-технічного забезпечення розвитку інформаційного суспільства Кабінету Міністрів України, Національній академії наук України і національним галузевим академіям наук України доцільно забезпечити, виокремлення інформаційного права і права інтелектуальної власності в окрему наукову спеціальність, що сприятиме розвитку інформаційного суспільства.

Таким чином, наша організація стоїть у витоків і має пряму причетність до  формування нової віхи в українській науці:

• відділення з мертвецьких пут адміністративного права,
• формування власної галузі науки — інформаційного права
• формування власної наукової спеціальності із відповідним науково-методологічним і концептуальним апаратом.

Зазначу, що в рамках нашої організації підготовлено чимало наукових досліджень, передусім кандидатського і монографічного рівнів, які становлять основу для виділення інформаційного права в якості окремої наукової спеціальності, формування окремої галузі права.

До переліку основних публікацій представників нашої організації можна віднести:

Монографії, навчальні посібники

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с
3. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
6. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
7. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
8. 8.                   Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
9. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

 Статті

1. Баскаков В. Адміністративно-правовий режим захисту інформації з обмеженим доступом: окремі аспекти / В. Баскаков // Інформаційні технології в глобальному управлінні : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 29 жовтня 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 47–51.
2. Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В. Баскаков, В. Ліпкан // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2011. – № 24. – С. 263–269. (здобувачу належить визначення інформації з обмеженим доступом)
3. Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом: окремі аспекти / В. Баскаков // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2010. – С. 59–61.
4. Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом: розвиток вітчизняного законодавства / В. Баскаков // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 4. – С. 126–128.
5. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: аналіз термінологічно-понятійного апарату / В. Баскаков // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 5. – С. 124–127.
6. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 47–49.
7. Баскаков В. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2010. – С. 64–66. (здобувачу належать інформаційно-правові дефініції понять, висвітлених в публікації).
8. Баскаков В. Ю. Захист інформації з обмеженим доступом у контексті міжнародної інформаційної безпеки : аналіз термінологічно-понятійного апарату / В. Ю. Баскаков // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 29 грудня, 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 55–59.
9. Баскаков В. Ю. Поняття та зміст інформації з обмеженим доступом / В. Ю. Баскаков // Правова інформатика. – 2012. – № 33(1). – С. 7–14.
10. Дімчогло М. І. Завдання інформатизації в контексті розвитку інформаційного суспільства в Україні / М. І. Дімчогло // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали наук.-практ. конференції. — К. , 2011. — С. 36—37.
11. Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства у сучасних правових системах (на прикладі законодавства окремих країн) / М. І. Дімчогло // Правові та політичні проблеми сучасності. — К., 2012. — С. 23—27.
12. Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / М. І. Дімчогло ; Нац. авіаційний ун-т. — К., 2012. — 18 с.
13. Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / М. І. Дімчогло // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 22—24.
14. Дімчогло М. І. Консолідація як вид систематизації інформаційного законодавства / М. І. Дімчогло // Правова інформатика. — 2012. — № 1 (33). — С. 15—24.
15. Дімчогло М. І. Окремі принципи інформаційних правовідносин / М. І. Дімчогло // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 59—61.
16. Дімчогло М. І. Консолідація конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві / М. І. Дімчогло // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 39—42.
17. Дімчогло М. І. Основи теорії консолідації інформаційного законодавства / М. І. Дімчогло // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 5. — С. 41—46.
18. Залізняк В. А. Інформаційна безпека як інститут інформаційного права України / В. А. Залізняк // Актуальні проблеми зміцнення державності і національної єдності України : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2010. — С. 46—48.
19. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69—72.
20. Залізняк В. А. Особливості систематизації інформаційного законодавства України / В. А. Залізняк // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф., (Київ, 15 квіт. 2010 р.). — К., 2010. — С. 48—50.
21. Залізняк В. А. Правова свідомість в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні / В. А. Залізняк // Розвиток правової свідомості сучасного суспільства : матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конференції. — Тернопіль, 2009. — С. 73—75.
22. Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 140—143.
23. Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / В. А. Залізняк ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. — К., 2011. — 18 с.
24.    Залізняк В. А. Системний підхід при дослідженні систематизації інформаційного законодавства України / В. А. Залізняк // Філософські, методологічні і психологічні проблеми права : тези доп. ІІІ Всеукр. наук.-теорет. конф., (Київ, 23 квіт. 2010 р.) / [ред. кол. : В. В. Коваленко, М. В. Костицький, О. М. Джужа та ін.]. — К., 2010. — С. 56—57.
25.     Залізняк В. А. Удосконалення інформаційного законодавства України : методологічні засади / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 59—61.
26.           Залізняк В. А.Удосконалення інформаційного законодавства: стан та перспективи / В. А. Залізняк // Національні проблеми юридичної науки. — Хмельницький, 2009. — Вип. 4. — С. 63—64.
27.             Капінус Л.І. Право людини та громадянина на інформацію: плани та реальність / Л.І. Капінус // Вплив юридичної науки на розвиток міжнародного та національного законодавства: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції, м. Харків, 12-13 квітня 2012 року. – у 4-х томах. – Х.: ГО «Асоціація аспірантів-юристів», 2012.  – Т. 2. – С. 44-46.
28.              Капінус Л.І. Актуальні проблеми прийняття інформаційного кодексу України / Л.І. Капінус // Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та напрями розвитку: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції, м. Запоріжжя: у 2-х частинах. – Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація «Істина», 2012. – Ч. 2. – С. 35-38.
29.             Капінус Л.І. Проблеми визначення поняття права на доступ до інформації / Л.І. Капінус // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Луцьк, 22 квітня, 2012 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2012. – С. 27-30.
30.          Капінус Л.І. Інформаційний тероризм та дотримання права людини та громадянина на доступ до інформації / Л.І. Капінус // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали міжнародної матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 15 липня, 2012 р.). – К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. – С. 14-17.
31.                Капінус Л.І. Актуальні проблеми прийняття інформаційного кодексу України [Текст] / Л. Капінус // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 7. – С. 59-62.
32.            Капинус Л.И. Содержание права человека и гражданина на доступ к информации / Л.И. Капинус // Закон и жизнь : международный научно-практический правовой журнал. – Молдова, 2013. – С. 57-61.
33.         Липкан В. А. Основы права национальной безопасности // Публичное и частное право. — 2009. — № 2. — С. 34—46.
34.       Ліпкан В. А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 4 – 8.
35.             Ліпкан В.А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80.
36.             Ліпкан В.А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю.І.Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 114-117 (204 с.)
37.            Ліпкан В.А.   Біла книга: суть та призначення // Адміністративне право в сучасному вимірі : Матеріали IV науково-практичного семінару / ред. колегія : В.К.Колпаков (голова), О. В. Кузьменко, В. А. Ліпкан, І. Д. Пастух. — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. —С. 19—21.
38.       Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7 – 10.
39.    Ліпкан В. А. Теоретична концепція Білої книги // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
40.        Ліпкан В. А., Троханенко І. І. Щодо необхідності реформування системи державного контролю за діяльністю міліції // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2010. — С. 38—41.
41.       Ліпкан В. А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28.
42.      Липкан В. Мультикультурализм и толерантность: грани соотношения / Владимир Липкан // Формирование толерантного сознания в обществе: Материалы VII международного антитеррористического форума. — К. : Издательство “Киевская правда”. — 2011. — С. 92—100.
43.           Ліпкан В. А., Максименко Ю. Є. Права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні // Конституція України : зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. Вип., 24 червня 2011 р. / редкол. :  В. В. Коваленко (голов. ред.). — та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с. , с. 91—101.
44.     Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
45.     Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.
46.    Ліпкан В. А. Інформаційні війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
47.         Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
48.          Ліпкан В. А., Максименко  Ю.Є. Інформаційні права і свободи людини та громадянина // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 64—68.
49.         Ліпкан В., Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — С. 263—269.
50.        Ліпкан В. А., Рижов І. М. Врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму //  Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 10. — С. 131—135.
51. Ліпкан В. А. Підходи до аксіології національної безпеки / В. А, Ліпкан // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали науково-практичної конференції (Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2012. — С. 8—11.
52.     Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Інформаційні технології боротьби з тероризмом” (Київ, 15 липня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 7—11.
53.         Липкан В. Ренессанс безопасности. Негосударственная система безопасности как атрибут государства / Владимир Липкан, Игорь Бондаренко // Российские вести. — 11 февраля 2013. — № 3-4(2107-2108). — С. 2.
54.          Ліпкан В. А. Підвалини формування нової концепції права в контексті протидії екстремізму / В. А. Ліпкан, А. М. Лобода // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 86—87.
55.           Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства / В. А. Ліпкан // Матеріали науково-практичної конференції „Правові проблеми сучасності” (Запоріжжя, 26 лютого 2013 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — С. 46—48.
56.             Липкан В. А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. — Европейский Центр  Изобразительных искусств, Братислава, 2013. — С. 90—93. (312 с.)
57.           Ліпкан В. А. Поняття держави в контексті діяльності УДО України / В. А. Ліпкан, О. О. Ткаченко // Наше право. — 2013. — № 2. — С. 16—21.
58.    Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
59.         Логінов О. В. Деякі аспекти інформаційного забезпечення діяльності Уряду України / О. В. Логінов // Сучасні проблеми управління : зб. матеріалів ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. / [уклад. Б. В. Новиков, І. І. Федорова та ін.]. — К., 2003. — Ч. 1. — С. 127—130.
60.   Логінов О. В. Гносеологічний аспект управління інформаційною безпекою України / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2004. — № 2. — С. 153—161.
61. Логінов О. В. Інформаційна безпека: потребнісний та гносеологічний підходи / О. В. Логінов // Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України : тези доп. наук.-практ. конференції / НАВС. — К., 2004. — С. 253—256.
62.   Логінов О. В. Класифікація загроз та небезпек інформаційній безпеці системи органів державного управління України / О. В. Логінов // Міліція України : наук.-практ. зб. — 2004. — № 8. — С. 12—16.
63.   Логінов О. В. Сучасні проблеми забезпечення інформаційної безпеки в контексті формування системи державного управління / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2003. — № 3. — С. 199—205.
64. Максименко Ю. Є. Міжнародно-правові та європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України / Матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київський націон. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2005. – 206 с. – С. 58-66.
65. Максименко Ю. Є. Актуальні проблеми боротьби з інформаційним тероризмом // Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. – 2004. – № 31. – С. 10-12.
66. Максименко Ю. Є. Входження до глобального інформаційного простору: проблеми та перспективи // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія, історія, право: Тези доповідей ІІ Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих науковців, м. Луцьк, 19-20 травня 2005 р. / За ред. В.Й. Лажніка і В.С. Федонюка. – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005. – 510 с. – С. 161-163.
67. Максименко Ю. Є. Деякі аспекти визначення поняття національної безпеки // Науковий вісник Юридичної академії МВС. – 2004. – № 3. – С. 77-81.
68.      Максименко Ю. Є. Діяльність Київського національного університету внутрішніх справ у сфері підготовки фахівців із інформаційної безпеки України // Проблеми національної і міжнародної безпеки / Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київський нац. університет внутр. справ. — К.: Текст, Щорічник, – № 2. – 2007. – 146 с. – С. 138-145.
69.              Максименко Ю. Є. Європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Луцьк, 18-19 травня 2006 р. у 2-х томах (уклад. В.Й. Лажніка, С.В. Федонюка). – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006.– 468 с. – С. 108-110.
70.            Максименко Ю. Є. Нормативно-правове регулювання інформаційної безпеки України в умовах євроінтеграції // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л. Ординський. – Львів, 2006. – Вип. 3. – С. 176-183.
71.         Максименко Ю. Є. Побудова інформаційного суспільства в Україні в контексті інтеграції до Європейського Союзу // Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – Харків: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – 487 с. – С. 71-73.
72. Максименко Ю. Є. Проблеми правового забезпечення інформаційної безпеки України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. – К.: Ін-т держави і права ім. В. Корецького НАН України, 2005. – С. 131-134.
73. Максименко Ю. Є. Роль Національної академії внутрішніх справ України в підготовці кадрів по забезпеченню національної безпеки України в інформаційній сфері // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2004. – № 3. – С. 84-90.
74. Максименко Ю. Є. Стан нормативно-правового регулювання інформаційної безпеки України в умовах євроінтеграції // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 34. – С. 38-45.
75.    Максименко Ю. Є. Сучасні проблеми криміналізації інформаційної сфери // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. / Голов.ред. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. – Одеса: ПП “Фенікс”. – 2005. – Вип.26. – С. 294-299.
76.   Максименко Ю. Є. Удосконалення нормативно-правових засад забезпечення безпеки в мережі INTERNET // Матеріали науково-практичної конференції. м. Харків, 11-12 квітня 2006 р.: Вид-во Харківського національного ун-ту внутр. справ, 2006. – 274 с. – С. 241-243.
77. Максименко Ю. Є. Визначення поняття інформаційної безпеки з позицій діяльнісного підходу // Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. – 2004. – № 32. – С. 16-19.
78. Матвієнко П. Є. Аналіз сучасного етапу розвитку законодавства про комерційну таємницю в Україні / П. Є. Матвієнко // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С.85—88.
79. Матвієнко П. Є. Доцільність боротьби засобами адміністративного примусу з посяганнями на встановлений порядок обігу інформації, що становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Держава і право. — 2009. — № 46. — С.273—276.
80. Матвієнко П. Є. Місце та роль адміністративної відповідальності у системі заходів охорони прав на комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез міжнародної наукової конференції „Восьмі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 13-14 листопада 2009 року) : У 4-х частинах. — Частина друга: „Конституційне право. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право. Земельне право. Аграрне право. Екологічне право. Природоресурсне право. Трудове право і право соціального забезпечення”. — Хмельницький: Вид-во Хмельницького університету управління та права, 2009. — С. 115—116.
81.   Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
82. Матвієнко П. Є. Основні напрями удосконалення системи захисту інформації, яка становить комерційну таємницю для суб’єкта господарювання / П. Є. Матвієнко // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 99—102.
83.   Матвієнко П. Є. Технічний захист інформації у процесі підготовки кадрів для органів внутрішніх справ / П. Є. Матвієнко // Наука і вища освіта : тези доповідей учасників XVII Міжнар. наук. конф. студентів і молодих науковців, м. Запоріжжя, 9-10 квітня, 2009 р. : у 4 т. / Класичний приватний університет. — Запоріжжя : КПУ, 2009. — Т. 4. — С. 3—4.
84.   Матвієнко П. Є. Формування переліку інформації суб’єкта господарювання, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Адвокат. — 2009. — № 5. — С.36—38.
85. Стоєцький О. В. Адміністративна відповідальність за порушення у сфері інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 “Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право“/ О. В. Стоєцький ; Запорізький. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
86. Стоєцький О. В. Основні недоліки адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України / О. В. Стоєцький // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : зб. тез міжвуз. наук.-теорет. конференції. — К., 2009. — 204 с.
87.   Стоєцький О. В. Характеристика складу адміністративного правопорушення за порушення законодавства про державну таємницю / О. В. Стоєцький // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції, (м. Київ, 29 грудня 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. – С. 94–96.
88.      Стоєцький О. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції, (м. Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. – С. 64–66.
89. Стоєцький О. В. Адміністративно-правовий статус Президента України як суб’єкта забезпечення інформаційної безпеки / О. В. Стоєцький // Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез між нар. конф. [«Восьмі осінні юридичні читання»], (м. Хмельницький, 13 — 14 лист. 2009 р.) : у 4 ч. — Хмельницький, 2009. — Ч. 2 : Конституційне право. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право. Земельне право. Аграрне право. Екологічне право. Природоресурсне право. Трудове право і право соціального забезпечення. — С. 191—193.
90. Стоєцький О. В. Реалізація адміністративно-правових норм у сфері забезпечення інформаційної безпеки / О. В. Стоєцький // Адвокат. — 2008. — № 12. — С. 36—39.
91. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
92. Стоєцький О. В. Характеристика інформаційної безпеки як складової інформаційної сфери / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 72—75.
93. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
94.   Татарникова К. Г. Методологічні підходи до кодифікації законодавства України про інформацію / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 5. — С. 99—101.
95. Татарникова К. Г. Концепт комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Юридичний вісник. — 2013. — № 3 (28). — С. 69—73.
96. Татарникова К. Г. Концепт фрагментарної галузевої кодифікації законодавства про інформацію: методологія визначення / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 9. — С. 53—55.
97. Татарникова К. Г. Отдельные предложения по решению ряда научных и практических проблем, связанных с кодификацией информационного законодательств / К. Г. Татарникова // Закон и жизнь : международный научно-практический правовой журнал. – Молдова, 2013.
98.     Татарникова К. Г. Тенденції розвитку законодавства у сфері захисту персональних даних / К. Г. Татарникова // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : міжнародна наук.-практ. конф. (м. Київ, 29 жовтня 2011 р.) : тези допов. — К., 2011. — С. 65—66.
99. Татарникова К. Г. Деякі аспекти методології кодифікації інформаційного законодавства / К. Г. Татарникова // Правові та політичні проблеми сучасності : наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — С. 38—40.
100.   Татарникова К. Г. Кодифікація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / К. Г. Татарникова // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : міжнародна наук.-практ. конф. (м. Київ, 15 липня 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — С. 17—21.
101. Татарникова К. Г. Щодо змісту поняття Кодифікація інформаційного законодавства / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : м-ли ХVІІ Міжнародної наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу «Україна в Євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 18—19 лютого 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — Вип. 20. — Т. 1. — С. 165—168.
102. Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Навчально-наукове видання «Імперативи розвитку цивілізації». — 2013. — Вип. № 1. — С. 65—69.
103. Татарникова К. Г. Засади комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : м-ли ХVІІІ Міжнародної наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу «Україна в Євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 16—17 лютого 2013 р.) : тези допов. — К., 2013. — Вип. 21. — Т. 1. — С. 226—229.
104.            Череповський К. П. Гносеологічні аспекти розуміння інформаційного права / К. П. Череповський // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнар. наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 96—100.
105.     Череповський К. П. Елементи структуризації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 40—44.
106.   Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
107. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / К. П. Череповський // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 12—14.
108.   Череповський К. П. Інкорпорація як етап до кодифікації інформаційного законодавства / К. П. Череповський // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 5. — С. 47—49.
109. Череповський К. П. Інкорпорація як складова систематизації інформаційного законодавства України / К. П. Череповський // Вісник Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2012. — № 2, ч. ІІ. — С. 177—182.
110. Череповський К. П. Окремі питання інкорпорації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правова інформатика. — 2012. — № 1 (33). — С. 68—76.
111. Череповський К. П. Щодо наукової розробленості інкорпорації інформаційного законодавства / К. П. Череповський // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 69—71.
112. Шепета Е. В. Основные факторы, снижающие темпы развития системы технической защиты информации Украины / Е. В. Шепета // Преемственность и новации в юридической науке : материалы конф. адъюнктов и соискателей / [отв. за вып. С. М. Андреев] ; Омск. Акад.. МВД России. — Омск, 2009. — Вып. 5. — С. 226—228.
113. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
114. Шепета О. В. Захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах / О. В. Шепета // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : зб. тез міжвуз. наук.-теор. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 186—188.
115. Шепета О. В. Напрями удосконалення державної політики у сфері технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — 2010. — № 4. — С. 42—46.
116. Шепета О. В. Нормативне регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. — К., 2009. — № 46. — С. 283—288.
117. Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації України / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 56—58.
118. Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Спеціальна техніка у правоохоронній діяльності : матеріали IV Міжнар. наук.-практ. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 224—225.
119. Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці та технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 4. — С. 34—36.
120. Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці й технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави : зб. матер. наук.-практ. конф. (м. Київ, 17 берез. 2010 р.) / Нац. акад. СБ України. — К., 2010. — С. 128—133.
121. Шепета О. В. Принципи взаємодії суб’єктів технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф., (м. Київ, 15 квіт. 2010 р.). — К., 2010. — С. 50—53.
122. Шепета О. В. Роль та місце законів у системі нормативного регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез міжнар. наук. конф. [„Восьмі осінні юридичні читання”], (м. Хмельницький, 13 – 14 лист. 2009 р.): у 4 ч. — Хмельницький, 2009. — Ч. 2. — С. 218—219.
123. Шепета О. В. Удосконалення інформаційного законодавства України в контексті протидії екстремізму та тероризму / О. В. Шепета // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 67—69.

У даному документі міститься ще чимало недоліків, обумовлених недостатнім професіоналізмом його укладачів, певним поспіхом, браком системних знань з інформаційного права, формуванням авторського колективу не на наукових засадах і принципах. Однак в цілому можу визнати, що його поява є важливим кроком і демонстрацією рішучості української влади щодо розв’язання низки системних проблем в інформаційній сфері, від вирішення яких залежить успішне майбутнє і процвітання України як суверенної, соборної, незалежної та інформаційно розвиненої демократичної соціальної та безпекової держави.

офіційного опонента

доктора юридичних наук, доцента

Ліпкана Володимира Анатолійовича

на дисертацію Кульчицької Олександри Вікторівни

за темою «Організаційно-правові засади здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності» на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми

Кульчицька Олександра Вікторівна здійснила системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної із правовим регулюванням об’єктів права інтелектуальної власності у такому його прояві як державний контроль.

У ХХІ сторіччі дедалі більше наукових розвідок і чіткішого розуміння набуває усвідомлення того, що інтелектуальна власність стала невід’ємною складовою успішного розвитку інформаційного суспільства і становить важливий ресурс, за допомогою якого уможливлюється ефективна реалізація інформаційної функції держави, е-урядування, забезпечення інформаційної безпеки, захист інформаційних прав і свобод людини і громадянина, а в цілому — державної інформаційної політики. Також інтелектуальна власність здійснює помітний внесок в інноваційний продукт, придатний для виробництва, сфери інформаційних послуг, формування інформаційної культури на нових засадах кіберсоціуму. Саме цей продукт реально сприяє керованому розвитку інформаційної цивілізації, який полягає в невпинному русі до гармонії та коеволюції соціально-гуманітарних і технічних систем.

Державне регулювання господарської діяльності свідчить, що публічний інтерес у сфері інтелектуальної власності реалізується через практичну діяльність органів публічної влади. Водночас сучасні ринкові відносини визначають важливість здійснення перетворень у сфері публічного управління інтелектуальної власності, незмінною складовою якого є державний контроль. Саме державний контроль виступає механізмом реалізації державної політики в охороні об’єктів інтелектуальної власності, засобом виявлення і виправлення збоїв в алгоритмі управління, що заважають досягненню цілей розвитку системи. Відсутність розроблених та ефективних механізмів взаємодії та координації діяльності органів виконавчої влади, зокрема Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства доходів і зборів України, Антимонопольного комітету України, Державної служби інтелектуальної власності України та інших, призводить до формування сталих негативних процесів у сфері охорони об’єктів інтелектуальної власності. Створити дієвий механізм державного контролю у сфері охорони об’єктів інтелектуальної власності можливо через удосконалення законодавства та налагодження ефективної взаємодії всіх інституційних органів публічної влади в зазначеній сфері.

Дисертаційна робота «Організаційно-правові засади здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності» зумовлена необхідністю наукового супроводження основних завдань, визначених вимогами Постанови Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування» від 27 червня 2007 р., у межах тематики наукових досліджень кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України та безпосередньо пов’язана з темою науково-дослідної роботи «Розробка концепції правового регулювання сталого розвитку сільських територій» (номер державної реєстрації 0109U003356).

Проблема державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності на теоретичному рівні вивчена ще не достатньо, тому назріла необхідність проведення комплексного правового дослідження цього актуального питання. Все вище зазначене і зумовлює актуальність дисертації Кульчицької О. В.

Належна ступінь обґрунтованості й достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій.

Формуючи мету свого дослідження — комплексне наукове вивчення й аналіз правових засад, теорії та практики здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності, розроблення пропозицій і рекомендацій щодо поліпшення форм і методів контролю та впровадження наукових здобутків у практику діяльності державних контролюючих органів — автор уміло вирішує низку наукових завдань: визначає стан правової політики держави у сфері державного контролю охорони прав інтелектуальної власності; досліджує сутність та правову природу державного контролю та на цій підставі визначає шляхи вдосконалення організаційно-правових засад державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності; аналізує та вдосконалює систему принципів управлінської діяльності у сфері охорони інтелектуальної власності; з метою дослідження ролі адміністративного права в правовому регулюванні інтелектуальної власності встановлює мету, завдання та загальні методи діяльності органів виконавчої влади, які здійснюють державний контроль; з’ясовує місце та роль органів виконавчої влади при здійсненні державного контролю та характеризує їх вплив на стан охорони об’єктів права інтелектуальної власності; проводить аналіз правосуб’єктності державного інспектора з питань інтелектуальної власності при здійсненні державного контролю та визначає шляхи вдосконалення його діяльності; доводить роль адміністративно-правових заходів в охороні прав інтелектуальної власності; аргументує місце та роль заходів адміністративного припинення та адміністративної відповідальності на стан охорони об’єктів права інтелектуальної власності.

Необхідно підкреслити, що положення, висновки і рекомендації, які містяться у дисертації, достатньою мірою науково обґрунтовані. Під час дослідження застосовано ряд методів, обраних автором із урахуванням специфіки поставленої мети, а також об’єкта і предмета дослідження.

Безсумнівною перевагою роботи є використання значного обсягу загальнотеоретичних наукових праць українських вчених, розробок фахівців адміністративного та інших галузей права, нормативно-правових актів, список використаних джерел налічує 210 найменувань. Застосування дисертантом сучасних методів наукового пізнання, значне методологічне підґрунтя виконаної роботи забезпечують належний ступінь обґрунтованості та достовірності отриманих результатів.

Характерним у роботі є те, що більшість положень, висновків і практичних рекомендацій, сформульованих у дослідженні, належним чином обґрунтовані та апробовані. Вони не лише поглиблюють теоретичні знання у галузі адміністративного права, але й можуть бути використані для вдосконалення законодавства в зазначеній сфері, зокрема при вдосконаленні чинного законодавства України, яким регулюються відносини у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності.

Достовірність та наукова новизна одержаних результатів.

Оцінюючи новизну основних положень дисертації, слід зазначити, що вона виявляється як у підході до комплексного дослідження теоретичних та практичних питань державного контролю у зазначеній сфері, так і у запропонованих автором теоретичних положеннях, обґрунтованих висновках, рекомендаціях та пропозиціях щодо вдосконалення законодавства України.

Дисертація Кульчицької О. В. відзначається науковою новизною, зокрема, автором визначаються методологічні положення стосовно того, що для усунення суперечностей у правозастосовній діяльності державного інспектора з питань інтелектуальної власності необхідно внести зміни до «Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державної служби інтелектуальної власності», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 674, у частині проведення планових перевірок щодо здійснення ліцензійної діяльності суб’єктів господарювання.

Здобувачем послідовно і системно проаналізовано широкий спектр правових проблем, що стосуються визначених мети і завдань теми дослідження. Детально розглядається правова політика держави у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності (сс. 15-32).

При цьому обґрунтовується позиція, що сутність державної політики у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності полягає у виробленні та втіленні ідей через правове регулювання. Така політика має бути реалізована з урахуванням загальнонаціональних інтересів, а в її основі повинні лежати інтереси прав суб’єктів права інтелектуальної власності. Держава усвідомлює важливість забезпечення відповідних умов як для підтримки інтелектуальної власності,так і забезпечення охорони її результатів, безпосередньо пов’язаних із захистом свободи особи та прав людини, які гарантуються Конституцією України.

Одержані здобувачем результати, без сумніву, становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес, та можуть бути застосовані як у правотворчості стосовно удосконалення форм та методів державного контролю; так і в його правозастосуванні та правовій науці й освіті: у науково-дослідній діяльності – для подальших наукових досліджень теоретичних проблем здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності; у нормотворчій діяльності – при вдосконаленні чинного законодавства України, яким регулюються відносини у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності; у правозастосовній діяльності – для вдосконалення організації роботи Державної служби інтелектуальної власності України; у навчальному процесі – матеріали роботи використано для розробки навчально-методичних комплексів, навчальних програм з курсу права інтелектуальної власності та адміністративного права, а також підготовки лекцій із зазначених дисциплін.

Запропонована структура дисертації є певним чином обґрунтованою і логічно побудованою. Дисертаційна робота відзначається системним підходом до предмета дослідження. Структурно дисертація складається зі вступу, нерозривно пов’язаних між собою трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Структура дисертації повністю відповідає завданням дослідження, дозволяє послідовно розглянути порушені проблеми та вирішити завдання, поставлені здобувачем при написанні роботи.

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у правотворчій, правозастосовній, науково-дослідній та навчально-методичній діяльності, наведено дані про апробацію й публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації (С. 5-14).

У першому розділі «Теоретичні та правові засади державного регулювання у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності» автором запропоновано розглянути правову політику держави у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності, здійснити загальну характеристику державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності, визначити поняття та принципи інституту державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності.

Досліджуючи питання правової політики, автор на сторінці 16 досить правильно зауважує, що специфіка охорони об’єктів права інтелектуальної власності виділяє відносини з приводу реєстрації, використання та їх охорони. І якщо на перших етапах створення об’єктів інтелектуальної власності вони є цивільними за своєю природою, то в подальшому, залежно від стану правової охорони об’єкта, ці відносини можна визначати як такі, що мають регулюватися нормами цивільного, господарського, адміністративного та кримінального права. Саме це зумовлює об’єктивну потребу у застосуванні автором методології міждисциплінарного підходу.

При визначенні змісту державного контролю дисертантка цілком слушно зауважила, що з розвитком ринкових відносин, державне регулювання сфери охорони об’єктів інтелектуальної власності залишається об’єктивною необхідністю. Особливість державного контролю у сфері інтелектуальної власності полягає в тому, що контроль у цій сфері має свою специфіку, пов’язану з багатофункціональністю його об’єктів, особливостями кожного з його видів. У той же час не зовсім точною, з наукового погляду, виглядає позиція дисертантки щодо того, що державний контроль у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності є своєрідним видом нагляду. Контроль і нагляд є різними поняттями як за своєю сутністю, так і за обсягом.

У науці даний підхід є вельми поширеним. Наприклад, адміністративний контроль визначається як нагляд з боку вповноваженого державою органу за геологічним сховищем після його закриття з метою додержання радіаційно-гігієнічних регламентів, попередження виносу радіонуклідів і недопущення несанкціонованого доступу до радіоактивних відходів. Контроль може бути активним (моніторинг, контроль цілісності бар’єрів, проведення в разі необхідності відновлювальних робіт) або пасивним (обмеження на ведення господарської діяльності в межах майданчика, збереження інформації про існування сховища). У Законі України „Про адміністративний нагляд за особами, які звільнені з місць позбавлення волі” законодавець визначає адміністра­тивний нагляд як систему тимчасових примусових заходів спостереження і контролю (виділено мною — В.К.) за поведінкою окремих осіб, які звільнені з місць позбавлення волі. Аналогічну термінологічну нечіткість можна простежити і в ряді інших нормативних актів.

Утім, слід чітко констатувати, що при розробленні конструкції поняття „державний контроль” законодавцем не враховано атрибутивних ознак поняття „контроль”, яке: 1) є родовим щодо поняття „державний контроль”; 2) вже є визначеним у численних нормативних актах. Відтак, можна говорити про певну відсутність послідовності і наступності у формуванні термінологічного законодавчого апарату в дослідженні. Це, у свою чергу, потребує подальших наукових досліджень поняття державного контролю, а головне — його законодавчого визначення. За інших умов, знищується межа, за якої можна чітко відрізнити державний контроль від державного нагляду, державного обліку та державного моніторингу. І якщо останні два види діяльності органів держави не включають у себе перевірку відповідності, то щодо перших двох постає потреба у чіткому з’ясуванні, передусім, на законодавчому рівні їхніх відмінних рис.

У цілому ж можна відзначити, що про законодавчому регулюванні даних питань доцільно зважати на те, що контроль багатоаспектна діяльність, що реалізується в ході: 1 ) спостереження, вивчення, узагальнення, співставлення, аналізу фактичного стану справ на підконтрольному об’єкті вимогам нормативних актів і певних стандартів, ухваленим рішенням, наміченим цілям; 2) оцінки стану діяльності, що контролюється; 3) визначення причин вчинених порушень; 4) відпрацювання і вжиття заходів з усунення виявлених в ході контролю відхилень і недопущення їх у майбутньому.

Думається, що в такому алгоритмі авторці доцільно було вести власне дослідження, для того щоб уникати колізії понять і певним чином усталити архітектуру дослідження.

Варто сконцентрувати увагу і на тій обставині, що дисертантка дуже влучно зазначає на те, що важливе значення в охоронній діяльності об’єктів права інтелектуальної власності повинен відігравати запропонований принцип добросовісності, який полягає у добросовісності особи (заявника), що має на меті зареєструвати об’єкт права інтелектуальної власності у відповідній установі держави. Особа, яка бажає зареєструвати такий об’єкт, повинна мати добросовісні наміри щодо його використання.

У другому розділі «Державний контроль у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності як інститут адміністративного права» у підрозділі 2.1 «Мета, завдання та загальні методи адміністративно-правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності» авторкою зазначається, що головною метою адміністративної діяльності органів виконавчої влади у сфері інтелектуальної власності є реалізація покладених на них завдань і функцій держави, які полягають в охороні та захисті прав суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти права інтелектуальної власності. Розглянуто загальні методи адміністративно-правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, наголошено, що вплив адміністративного права в правовому регулюванні сфери інтелектуальної власності є суттєвим.

Кульчицька О. В. доходить вірного висновку, що мета та завдання адміністративної діяльності органів виконавчої влади тісно пов’язані зі ступенем та обсягами їх правової регламентації та вказують на зміст і спрямованість функціонування всієї системи органів виконавчої влади, які покликані забезпечити належну охорону та захист об’єктів права інтелектуальної власності (с. 87). Утім по роботі доцільно було д навести принаймні критерії та чіткі індекси такої «належності», оскільки дане поняття дуже складно виміряти і рівень «належної охорони» фактично є не зрозумілим для правозастосування.

У підрозділі 2.2 «Система і правове становище органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль у сфері інтелектуальної власності» дисертантка чітко зазначає, що серед органів державної влади важливе місце в інституті державного контролю посідають органи виконавчої влади, які здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Усі органи публічної влади, що мають управлінську компетенцію державного контролю у сфері охорони об’єктів інтелектуальної власності, поділяються на органи загальної та спеціальної компетенції. Авторка вірно зазначає на те, що важливу роль в організації державного управління у сфері інтелектуальної власності відіграють державні підприємства, засновані на державній власності, які перебувають у сфері управління МОН України та ДСІВ. Такими підприємствами є: Державне підприємство «Український інститут промислової власності»; Державне підприємство «Українське агентство з авторських та суміжних прав»; Державне підприємство «Інтелзахист» (с. 105).

У підрозділі 2.3 «Правосуб’єктність державного інспектора з питань інтелектуальної власності при здійсненні державного контролю об’єктів права інтелектуальної власності» авторка аргументовано пропонує внести зміни до Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності в частині здійснення планових перевірок щодо здійснення ліцензійної діяльності суб’єктів господарювання (с. 129).

У третьому розділі «Заходи адміністративного примусу як механізм впливу на стан охорони інтелектуальної власності» на підставі аналізу наукових підходів щодо адміністративно-запобіжних заходів та їх нормативно-правового регулювання автор пропонує визначення поняття адміністративно-запобіжних заходів, під якими слід розуміти комплекс встановлених державою заходів організаційно-правового характеру та іншого впливу, які застосовуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами з метою запобігання та виявлення порушень у сфері охорони об’єктів інтелектуальної власності.

 У підрозділі 3.1 «Вплив адміністративно-запобіжних заходів на стан охорони інтелектуальної власності» вірно зазначається, що проголошений Україною курс на інтеграцію до Європейського Союзу, а також її членство в СОТ з 16 травня 2008 року потребує забезпечення захисту прав на об’єкти права інтелектуальної власності на рівні, який існує в економічно розвинених країнах (с. 132).

Дисертанткою правильно наголошується на тому, що використання адміністративно-запобіжних заходів пояснюється реальною загрозою завдання майнової та немайнової шкоди суб’єктивним правам власників об’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти такого права, коли безпосередньої шкоди об’єкту права інтелектуальної власності ще не завдано, а вповноважені органи держави у встановлених законом випадках обмежують права та встановлюють певні правові заходи з метою недопущення правопорушень.

У підрозділі 3.2. «Заходи адміністративного припинення та адміністративної відповідальності як фактори запобігання незаконного використання об’єктів права інтелектуальної власності» вірно вказано на те, що в охороні об’єктів права інтелектуальної власності важливе місце посідають заходи припинення та адміністративної відповідальності, що виступають одним із факторів запобігання правопорушень у цій сфері.

Вказується, що заходи адміністративного припинення у сфері інтелектуальної власності застосовуються з метою: припинення порушень майнових та немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти права інтелектуальної власності; запобігання вчиненню нових правопорушень; усунення шкідливих наслідків; відновлення належного стану охорони об’єкта права інтелектуальної власності (с. 149).

Повнота викладу наукових положень дисертації в опублікованих працях.

Основні положення роботи знайшли відображення у п’яти статтях, що вийшли у фахових виданнях, одна стаття опублікована в науковому зарубіжному виданні у співавторстві, та у чотирьох тезах доповідей на міжнародних науково-практичних конференціях.

Автореферат відображає зміст усіх основних положень дисертації.

Зауваження щодо змісту дисертації.

Разом із тим, поряд із зазначеними позитивними моментами, які характеризують роботу, можна зробити зауваження щодо змісту дисертації, які мають бути обговорені під час публічного захисту і враховані авторкою у її подальших наукових дослідженнях. У цілому, позитивно оцінюючи дисертаційну роботу Кульчицької О. В., необхідно зазначити, що їй притаманні певні дискусійні моменти, окремі питання вимагають додаткової наукової аргументації.

1. Останні події в державі різко поставили під сумнів дію інформаційних потоків в інтересах держави. В цьому контексті слід схвально оцінити здобутки дисертантки щодо розгляду окремих позицій щодо реалізації державної правової політики. Натомість, хотілося б більш детально почути позицію автора щодо проблеми: яким чином дана політика співвідноситься із державною інформаційною політикою. Також не можу підтримати спрощеного підходу автора до розуміння правової політики і ігнорування розгляду засад державної інформаційної політики, в рамках якої дана проблематика і має бути топологічно розташована. Адже „державна інформаційна політика” виступає центральною категорією категорійно-понятійної системи теорії інформаційної політики, оскільки воно носить багатофункціональний характер і може бути використана в різних значеннях: предмет наукового пізнання, об’єкт управління, інформаційно-правова та соціальна цінність. Саме тому визначення основних підходів, формування теоретичної моделі підходів до визначення центрального та базового поняття є необхідним для того, щоб авторка для себе визначилася із термінологічною системою, якою вона оперуватиме у своєму дослідженні. Це позбавить необхідності опускатися до дріб’язкового рівня дискусій щодо окремих фрагментарних визначень, які можуть слугувати виявом полісемії даного поняття. Тим більше, що основи теорії державної інформаційної політики комплексно та системно визначені в роботі Арістової І.В., яка є членом даної спеціалізованої вченої ради.
2. Потребує додаткової аргументації позиція дисертантки щодо ототожнення державного контролю і державного нагляду (наприклад: с. 108). В науці адміністративного права існує чимало репрезентативних концепцій, що пояснюють кожне поняття, описуючи його різними ознаками та вкладаючи різний зміст як за якістю, так і за обсягом. Більше того, в роботі при розгляді даного питання авторці доцільно було б розглянути теоретичні засади державного контролю і його відмінність від державного моніторингу, державного обліку. Проясненню даного питання сприяло б також і опрацювання аксіоматичних джерел із контролю таких авторів, як: О.Ф. Андрійко, С. Г. Братель, В.М. Гаращук, О.П. Полінець, Л.А. Савченко, В.Ю. Кобринський, І.І. Троханенко тощо, в яких достатньо серйозно досліджено саме теоретичний аспект як самого поняття «державний контроль», так і його відмежування від інших споріднених понять, зокрема поняття «державний нагляд».
3. Одним із недоліків даної дисертації дослідження, на мою думку, виступає відсутність статистичних даних, пов’язаних із відповідальністю за вчинення правопорушень в інформаційних правовідносинах. Відповідно, формується комплекс проблем: яким чином охорона прав на об’єкти права інтелектуальної власності співвідноситься із державною інформаційною політикою, яким чином державна інформаційна політика співвідноситься із правовою політикою держави. І останнє: чи існує потреба включення до Кодексу України про інформацію питання щодо відповідальності за правопорушення в зазначеній сфері, як це зроблено у Податковому та Митному кодексах. Використання статистичних даних у досліджуваному питанні, які б, на мою думку, могли підкреслити важливість порушеної проблематики, стали б додатковим аргументом щодо потреби в ухваленні Кодексу України про інформацію, а в науковому плані додатковим аргументом на користь розвитку інформаційної деліктології.
4. Також посилив б роботу розгляд теорії юридичного прогнозування, теорії юридичної діяльності, а також застосування праксеологічного та діяльнісного підходів,  адже пропоновані дисертанткою зміни до законодавства мають на меті не тільки регулювання суспільних інформаційних відносин, а й формування прогнозних моделей правового впливу на нові відносини, що постійно виникають в інформаційному просторі, зокрема у сфері інтелектуальної власності.
5. Не є чітко вираженим аналіз міжнародного досвіду здійснення даного виду контролю у сфері інтелектуальної власності. І у цьому контексті не досить упевненими є аргументи автора на користь домінанти державного контролю над цивільним демократичним або громадським. Таким чином, архітектоніка роботи значно б виграла за умови окремого розгляду міжнародного досвіду та ілюстрування важливості саме державного контролю порівняно із іншими видами контролю.
6. Підтримуючи, з одного боку, автора щодо необхідності подальших розробок у напрямі розвитку державного контролю, на моє переконання, дещо не обґрунтованим є ігнорування теоретичного питання формування контрольної гілки влади, яке відповідає контекстному вкрапленню окремих пропозицій і аргументаційної бази дисертації, а також на пряму корелює із розвитком інформаційного громадянського суспільства.

Зазначені зауваження до положень дисертації, що виносяться на захист в цілому не впливають на позитивну оцінку роботи, натомість спрямовані на спонукання дисертантки до подальших поглиблених наукових досліджень в майбутньому.

Висновок щодо відповідності дисертації встановленим вимогам. Дисертація О. В. Кульчицької є самостійним, завершеним науковим дослідженням, що розкриває сутність організаційно-правових засад здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності. Зміст дисертаційної роботи висвітлений достатньо повно, виклад запропонованих у роботі положень базується на ґрунтовному опрацюванні літературних джерел із проблематики дисертації. Авторка сформулювала свої висновки, які здатні стати внеском у розвиток вітчизняної теорії адміністративного та інформаційного права.

Таким чином, слід зазначити, що дисертація «Організаційно-правові засади здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності» відповідає вимогам, які встановлені у пункті 11 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 р. № 567. Дисертація є завершеною науковою працею, в якій отримані нові науково обґрунтовані результати, що в сукупності вирішують конкретне наукове завдання щодо здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності, а її автор — Кульчицька Олександра Вікторівна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07. — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

голова наглядової ради

Глобальної організації союзницького лідерства

доктор юридичних наук, доцент                                                        В. А. Ліпкан