голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

До основоположних парадигмальних засад інформаційно-правової науки належить сучасне розуміння природи інформаційно-аналітичної діяльності як центральної та визначальної діяльності в умовах трансформації інформаційного суспільства і становлення суспільства знань, поєднаної із соціокультурною переорієнтацією у визначенні взаємовідносин людини та держави, а також співвідношення реального та віртуального просторів.

Засадами неопарадигми аналітикознавства має стати новий зріз інформаційно-правового та антропогуманітарного знання, врахування антропоаксіологічних та кібернетичних чинників, детермінованих новим форматом діалогу між різноманітними прошарками представників суспільства знань, світоглядними соціальними системами, особистісними орієнтаціями, що базуються на власній концептосфері та усвідомленні нової інформаційної ідентичності.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій, перенесення буттєвості людини в віртуальний мережевий світ, формування системи стратегічних комунікацій, а також дедальший вплив соціальних мереж на формування патернів поведінки і врешті-решт діяльності, суттєво впливає на характер та зміст аналітичної діяльності, змінює межі та формат її застосування, перетворює на новий глобальний засіб управління масовою свідомістю.

Особливо вагомими для України виступають проблеми інформаційної культури, оскільки становлення національної інформаційної освіти відбувається в умовах з одного боку інформаційної глобалізації, а з іншого боку — прагнення інформаційно розвинених держав перетворити Україну на інформаційну клоаку та інформаційну периферію, помістивши у кластер лише споживачів технологій, унеможливлюючи формування України як технологічно розвиненої держави, що здатна продукувати надсучасні інформаційні технології і за допомогою власно створених технопарків здійснювати якісні прорив  в науці та техніці.

Адже рівень та можливості і взагалі користь доступу до тих чи інших інформаційних ресурсів мають співвідноситися із рівнем загроз як в кібернетичній сфері, так і в інформаційній сфері в цілому. зважаючи на низький рівень правового регулювання державної інформаційної політики, сьогодні можна упевнено говорити про те, що Україна отримає прямо пропорційно більше загроз в інформаційній сфері, ніж користі від вільного доступу нерезидентами країни до інформаційних ресурсів нашої держави.

Отримання доступу до значних масивів інформації відбувається одночасно із процесом долучення молоді до універсальних як цінностей, так і інформаційних загроз, що на фоні відсутності соціального досвіду, інформаційної безграмотності, мало розвиненої комунікативної практики спілкування в реальному часі і безпечного поводження в віртуальному просторі створюють значні умови для формування тих чи інших патернів мислення, керівних месиджів, що можуть бути далекими від національної ідентичності і не відповідати національним інтересам України.

Виділяючи цілісність аналітичної діяльності серед інших універсалій буття, осмислюємо її у єдності теперішнього з минулим, фізичного, біологічного інформаційного та духовного в поєднанні глибинних національних традицій аналітичної діяльності. Поєднання у становленні інформаційно-аналітичної діяльності як цілісної діяльності, що базується на національних цінностях, правильному розумінні державотворчих процесів, формування нової цілісної аналітичної картини світу і суперечливого багатоваріантного поліінформаційного простору стають важливими завданнями реалізація державної інформаційної політики, складовим компонентом якої виступає організація ефективної інформаційно-аналітичної діяльності.

Ціннісно-смислова концептосфера інформаційно-аналітичної діяльності як одна з фундаментальних засад інформаційної політики, породжує комплекс нових проблем як у теоретичній царині, так і у практичній діяльності.

Розвиток суспільства знань зумовлює формування нового інформаційного ладу інформаційного буття, перегляд низки нормативно-ціннісних структур, вироблення нової світоглядної парадигми, спрямованої на визначення самобутності, існування людини як автономної особистості. Своєю чергою, це вимагає теоретичного обґрунтування нових аксіологічних засад та аксіологічних інформаційних імперативів аналітичної діяльності, яка із суто інформативного напряму зміщується в бік маніпулятивнии, бік творення нових смислів і формування світоглядних орієнтирів.

У даному контексті консолідації реального та віртуального світу, інформаційного, кібернетичного, комунікативного та інтелектуального просторів постає важлива проблема формування високорозвиненої, інформаційно освіченої, інформаційної грамотної, одухотвореної свідомості суб’єкта інформаційних правовідносин.

Зміна теоретичних поглядів та суттєві проблеми, відсутність парадигмальних підходів до розуміння та інтерпретації інформаційної політики, інформаційної безпеки, системи стратегічних комунікацій, інформаційно-аналітичної діяльності на пряму пов’язано із браком аксіологічних досліджень аналітичної діяльності я напряму державної інформаційної політики, так і напряму теоретичних досліджень (аналітикознавство). Тому звернення до інформаційно-аналітичної аксіологічної проблематики сягає коріннями передусім у концептуальну царину, бо з’ясування ключових понять та дефініцій окрім суто теоретичного значення, має і практичну значущість: адже правильне трактування даних понять виступатиме дороговказом ефективної практичної аналітичної діяльності.

Звідси аналітична діяльність як наукова дисципліна — аналітикознавство — трактується мною як система цінностей і знань про аналітичну діяльність. Воно вибудовується передусім для створення умов для творення культури і вищих цінностей своєї нації, підтримки і розвитку власних суб’єктів інформаційно-аналітичної діяльності, підтримки та розвитку української самоідентичності, національної духовності та національної інформаційної інфраструктури, інформаційної науки та освіти, інформаційної політики, розбудови полівекторного суспільства знань відповідно до визначених у законодавстві національних інтересів в інформаційній сфері з одночасним збереженням українських традицій в найширших інформаційних вимірах, включаючи усі види інформаційного простору.

В інформаційно-аналітичному дискурсі особливої ваги набувають питання з’ясування сутності провідних інформаційно-аналітичних категорій з позицій аксіології: аксіологія, наратив, цінність, концепт, концептосфера, патерн, феномен, значення, смисл тощо.

Адже важко заперечувати той факт, що визначальну роль в ефективному  функціонуванні інформаційно-аналітичної діяльності відіграватиме консенсуальне розуміння суб’єктами інформаційних правовідносин термінологічної системи.

Аксіологія аналітикознавства становить собою своєрідну систему цінностей, яку свідомо чи несвідомо мають сповідувати члени відповідної епістемологічної спільноти. Ці цінності, норми та ідеали виступають рушійною силою мотивації їхньої діяльності, адже сама аксіологічна система формується не лише на основі історичної традиції даного співтовариства, а й піддана впливу інформаційних технологій симулякризації інформаційного простору, актуалізації кібернетичного простору як самостійного простору продукування нових знань, особливо у сфері діяльності штучного інтелекту, через що сама аксіологічна система не виступає раз і назавжди заданою константою, а є динамічною, проходячи трансформаційні процеси разом із трансформацією суспільних відносин та інформаційного простору. Можу навіть сказати про те, що в інформаційно-аналітичній діяльності трансформація інформаційного простору корелює із трансформацією аксіологічної системи, оскільки безпосередні знання не можуть перебувати поза контекстом практичної діяльності. Відтак доцільно, екстраполюючи дослідження філософських, соціологічних та педагогічних наук, говорити про аксіологію різних історичних епох інформаційно-аналітичної діяльності.

Зокрема визначальними, атрибутивними рисами аксіології аналітикознавства в сучасному світі виступають: перевага віртуального на реальним, симулякризація суспільних відносин, формування значної кількості видів інформаційних відносин, детермінованих диверсифікацію інформаційного простору, пріоритет емоційного над раціональним, перевага індивідуального над загальним, майже тоталітарність концепції людиноцентризму в інформаційній сфері, порушення безпекового балансу між збереженням інформаційної ідентичності і забезпеченням національної безпеки в інформаційній сфері, феноменалізація інформаційної політики, наративізація сучасного комунікативного дискурсу.

Таким чином, нинішня аксіологічна парадигма аналітикознавства складає багатошаровий зміст і може бути піддана рефлексії за допомогою методології міждисциплінарного підходу з урахуванням трансформаційних чинників, які впливають на розвиток інформаційних знань і здійснення аналітичної діяльності.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Останнім часом дедалі частіше як в ЗМІ, так і в наукових дослідженнях почасти з’являється термін «гібридна війна».

Причому даним терміном інколи називають навіть і певні асиметричні дії або каральні акції. Однак, існує суттєва різниця між гібридною або нелінійною війною, що полягає в у використанні інформаційних, дипломатичних, економічних, медійних, культурних, соціальних та інших дій, скоординовано з діями спецслужб, спрямованих таким чином, щоб здійснювати вплив і діяльністю недержавних акторів, які у той чи інший спосіб, не володіючи зазначеним вище інструментарієм вживають асиметричних заходів. Слід визнати, що сьогодні Росія проводить «війну нового покоління» або «нелінійну війну», тому і використання застарілих методів державної політики в інформаційній сфері є неефективним.

Мета діяльності в рамках реалізації концепції нелінійної війни полягає в тому, щоб зародити сумніви і недовіру не лише до західних ЗМІ і політичної еліти, а й передусім посіяти сумнів щодо правильності світоглядних орієнтирів, засадничих смислів та концептів західного світу. Тим самим створюються умови для дискредитації як самих цінностей, так і провідників даних цінностей до суспільства – ЗМІ. Наслідком цього стає уповільнення процесів прийняття рішень за допомогою засобів масової інформації та дипломатії, їхньої ролі в зґуртованості суспільства.

Це досягається за рахунок підтримки та сприяння різним комунікативним заходам, включаючи різні види діяльності в політичній, культурній сферах та громадянського суспільства, засобів масової інформації та кіберсфері. Вони можуть охоплювати все, починаючи від створення підставних організацій та інших форм організацій «простого інтересу») до використання «агентів впливу» або так званого «патріотичного хактивізму». Спільним для всіх цих заходів є те, що їх доцільно інтерпретувати як складники стратегічних комунікацій, оскільки дані заходи спрямовані на здійснення впливу на інформаційне середовище як всередині, так і навколо визначених для впливу країн, включаючи такі компоненти стратегічних комунікацій (страткому), як: залучення ключових лідерів, публічну дипломатію, радіоелектронну боротьбу, введення в оману, пропагандистські кампанії тощо. Застосування арсеналу стратегічних комунікацій фактично перетворює нелінійну війну у могутній засіб дестабілізації системи державного управління, формуючи суттєві та системні загрози інформаційній безпеці, створюючи перманентні керовані умови для нереалізації національних інтересів в інформаційній сфері.

Усвідомлення змісту та структури інформаційного середовища, а також ролі засобів соціальної інженерії сприяє розумінню деяких механізмів, які використовуються суб’єктами інформаційних відносин причому як державними, так і недержавними з метою чинення інформаційного впливу на соціальну систему.

Розуміння методів, які використовуються, також сприяє своєчасній ідентифікації окремих видів діяльності, що можуть дестабілізувати інформаційну безпеку, тому знання ролі соціальних медіа є необхідним елементом кібербезпекової політики.

Однією з проблем використання соціальних мереж для різних видів впливу та маніпуляцій, спрямованих проти громадянського суспільства або проти держави, є те, що даний вплив вимагає, щоб особа отримала доступ до закритих мереж. Для того щоб отримати цей доступ необхідна інформація або повідомлення про тип та характер мережі, а також їх учасників. Своє чергою щодо учасників соціальних мереж постає потреба у з’ясуванні їхніх інтересів, уподобань, їхнього доступу та статусу в мережах. Таким чином, першим етапом впливу можна визначити встановлення критеріїв визначення цільової аудиторії з подальшим пошуком за цими ознаками осіб для впливу.

Саме для цих цілей і використовується соціальна інженерія, яка дозволяє отримувати доступ до закритих мереж різноманітними способами.

Соціальна інженерія становить собою поєднання науки, психології та стратегічних комунікацій. Термін «соціальна інженерія» як акт психологічної маніпуляції наперед асоціюється з соціальними науками (наприклад, психологія, маркетинг, комунікації і т.д.), але його використання було започатковано серед професіоналів комп’ютерної та інформаційної безпеки, оскільки він стає дедалі більш поширеним в соціальних медіа.

Процес соціальної інженерії складається з декількох етапів, починаючи від збору інформації (повідомлень) і подальшого «аналізу соціальної мережі» для здійсненню процесу створення  профілю особистості. Крім того, на основі даної інформації можливо створити певний вид фейкового профілю з віртуальним контактом. Після цього може бути здійснена або фактична «атака» або вжито комплекс сугестивних заходів для зміни поведінки об’єкта впливу у вигідному суб’єкту руслі.

Таким чином соціальна інженерія виступає вагомим інструментом інформаційної безпеки. Її подальше вивчення в рамках інформаційного права, а також розроблення адекватного механізму правового регулювання є необхідним елементом розвитку кібербезпекової політики.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

кандидат юридичних наук

 Анотація

В статті автор здійснив аналіз інформаційної влади як комунікації. Запропонував авторське розуміння у вузькому та широкому сенсі даної категорії. Акцентовано увагу на тому, що основними суб’єктами інформаційної влади в Україні є, так звана, «четверта гілка влади» – засоби масової інформації. Наголошено на тому, що здійснення комплексного дослідження інформаційної влади в юриспруденції становить особливий науковий інтерес. Зазначено, що суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог створює ідею, ця ідея поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування, а головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю.

Ключові слова: інформація, інформаційна влада, інформаційне право, інформаційне суспільство, засоби масової інформації, комунікація, інформаційна політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ информационной власти как коммуникации. Предложил авторское понимание данной категории в узком и широком смысле. Акцентировано внимание на том, что основными субъектами информационной власти в Украине является, так называемая, «четвертая ветвь власти» – средства массовой информации. Отмечено, что осуществление комплексного исследования информационной власти в юриспруденции представляет особый научный интерес. Отмечено, что суть информационной власти сводится к тому, что какой-то идеолог создает идею, эта идея распространяется с помощью средств массовой информации и межличностного общения, а главной функцией информационной власти является управление коммуникациями, их содержанием и направленностью.

Ключевые слова: информация, информационная власть, информационное право, информационное общество, средства массовой информации, коммуникация, информационная политика.

Summary

It was noted, that the subordination of people to its will is the main task of a power, and mass have a powerful ability to influence people’s consciousness and behavior, it gives sufficient reason to consider the media as the “fourth power”, i.e. information power.

It was stated, that information power in the narrow sense – is power exercised through the use of information in its various manifestations (true or false). And in a wide sense it is actions of owners and distributors (managers) information that aimed at form of public awareness by creating, collecting, receiving, storage, use, dissemination and protection of information.

It was said, that the essence of informational power is reflected in case that an ideologue creates the idea; this idea is disseminated by the mass media and interpersonal communication. The management of communications, their content and orientation is the main function of informational power.

The attention was also paid o the provision, that despite the fact that the informational power had been the subject of the scientific work, but that the study of this issue is relevant, taking into account the increase of information weight, information warfare of Russia against Ukraine and other important factors.

Key words: information, informational power, information law, information society, mass media, communication, information policy.

Сучасний етап інформаційної революції у світі зумовлює формування нової інформаційної парадигми щодо вивчення соціально-політичних та правових явищ. Під впливом інформаційних технологій змінюються і політико-правові інститути, політичні відносини, форми політичного та інформаційного впливу на суспільство та суспільну свідомість; своє місце впевнено займає влада інформації. Інформаційні механізми громадського контролю, або система ідейно-політичної гегемонії, за останні десятиріччя набули такого значення, що їх називають інформаційною владою [1]. Потрібно зазначити, що проблема інформаційної влади поки що не одержала належного розвитку та концептуалізації в рамках правових досліджень. Частково це пояснюється тим, що інформаційна влада як соціально-політичний, інформаційний і правовий феномен стала об’єктом аналізу відносно недавно, і то лише в межах політичної науки. Водночас, події в Україні, зокрема ведення проти неї гібридної війни, використання інформаційних засобів в якості ключового інструмента впливу на масові свідомість поставили питання про необхідність правового регулювання інформаційної сфери, передусім регулювання інформаційних правовідносин. На цьому шляху важливим стає звернення увагу на феномен інформаційної влади саме з позицій юридичної науки, вироблення пропозицій правового характеру, власно цим і обґрунтовується актуальність нашої статті.

Серед праць українських авторів, які системно досліджують інформаційну сферу на сучасному етапі, слід відзначити діяльність наукової школи В. Ліпкана та [1-17]. Серед окремих дослідників важливою підоймою в царині юридичних наук виступають роботи В. Цимбалюка [18-20], М. Каращука [21-22], І. Сопілко [1]  та ін.

Висвітлення різних аспектів теоретичних та практичних питань щодо інформаційної влади здебільшого в політологічній площині здійснено в публікаціях таких українських авторів, як: Г. Почепцов [23], Н. Ржевська [24], В.Бебик [25] та ін.

Зважаючи на комплексність теми нашого дослідження, нами було поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційної влади», визначити його сутність, функції та основних суб’єктів в умовах інформаційної глобалізації зміни інформаційних імперативів та інформаційного балансу в світі, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу.

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату, а саме інформаційна влада та комунікація.

Виклад основного матеріалу

На межі ХХ-ХХІ ст. індустріально розвинені країни світу вступили в інформаційну стадію розвитку, позначену впровадженням інформаційних технологій, Інтернету, що призвело до різкого підвищення політичного впливу інформаційної влади і, насамперед, її головних носіїв — засобів масової інформації на всі сфери суспільного життя, радикальним чином сприяло розвитку процесів глобальної демократизації, формування центрів інформаційної сили та горизонтів інформаційної периферії.

Усе це потребує глибокого аналізу змін, які відбуваються у співвідношенні влади, місця і ролі інформаційної влади в демократизації сучасного суспільства, в тому числі й в Україні. Глобальна інформатизація суспільства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем, інтернет-телебачення, соціальних мереж) актуалізували дискусії про інформаційну владу.

Нині, як було зазначено вище, питання інформаційної влади ще не було предметом ґрунтовного вивчення в юриспруденції, тому, для досягнення поставленої мети, я буду послуговуватись надбанням інших наук, зокрема політичних і, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу пристосовувати ці положення до контексту мого дослідження.

Перш за все, необхідно визначитися із основною категорією, яка становить сутність мого дослідження, а саме — «інформаційна влада».

У сучасній доктрині інформаційного права існує декілька дефініцій вищезазначеного поняття. Наведемо деякі з них:

-     інформаційна влада — це влада, яка базується на можливостях доступу до необхідної і важливої інформації, умінні її використання на підлеглих. Інформація дозволяє керівнику приймати оптимальні рішення і тим самим здійснювати владні повноваження. Владу інформації необхідно відрізняти від експертної влади, яка зв’язана зі здатністю використовувати конкретні дані [26, C. 100];

-     інформаційна влада — по-перше, це влада якоїсь інформації (ідей), прийнятої до реалізації, а по-друге, влада людей, які втілюють інформацію (ідеї) в життя [24];

-     інформаційна влада — здатність власни­ків інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компону­вання та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі [25]. Дану дефініцію, на нашу думку, варто доповнити категорією розповсюджувачів інформації, оскільки вони можуть і не являтися її безпосередніми власниками. Стосовно дій, відповідно до Закону України «Про інформацію» [27], необхідно додати наступні: створення,  збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту;

-     інформаційна влада трактується як специфічний вид влади, яка впливає на політичну поведінку людей за допомогою цілеспрямованого поширення або застосування інформації [22, С. 6]. Ми вважаємо, що інформаційна влада не може обмежуватися і не обмежується політичними подіями, оскільки інформування населення відбувається про всі сфери суспільного життя і зачіпає усі сфери життєдіяльності;

-     духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, здійснювана за допомогою наукових знань та інформації. У сучасних умовах без опертя на знання влада у суспільстві не може бути ефективною. Знання використовують для підготовки урядових рішень, безпосереднього впливу на свідомість людей, забезпечення їх лояльності та підтримки уряду. Такий вплив здійснюється через агентів соціалізації (школу, інші навчальні заклади, просвітницькі товариства, асоціації тощо), а також за допомогою засобів масової інформації [28]. Із даної дефініції досить вагомим є положення про значущість інформації (знань) у сучасному житті людини. Починаючи від даних про рух потягів, вартістю продуктів харчування та закінчуючи особистими правами, свободами та обов’язками.

Резюмуючи зміст наведених дефініцій, акцентую увагу на тому, що, по-перше, основою інформаційної влади виступає інформація.

Під інформаційною владою, у вузькому сенсі, пропоную розуміти владу, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна).

А у широкому сенсі інформаційна влада — цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада здатна служити різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі [28].

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як окремий вид влади, тобто інформаційна влада презентується нами як окремий самодостатній вид влади поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. Аналогічна позиція, з використанням інших методологічних прийомів та контексту висловлена і в роботі [29, C. 306].

У сучасному світі у влади немає інших засобів впливу, крім комунікативних [23].

Досліджуючи інформаційну владу як комунікацію [30, C. 256], доходимо висновку щодо необхідності визначити і дане поняття. Комунікація — обмін інформацією, спілкування, між двома або більше особами, спілкування за допомогою вербальних і невербальних засобів із метою створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізо­вані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей. Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації [25].

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень.

Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин. В історії надибуємо чималу кількість  ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, ухвалювали серйозні політичні рішення.

Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки. ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо [31]. Вельми новим і актуальним виступає така форма як електронна петиція.

Нині жодна військова операція без дезінформації і психологічного тиску на супротивника з маніпуляцією світової громадської думки просто немислима. Початку військових дій завжди передують потужні інформаційні кампанії, метою яких є насамперед дискредитація супротивника і створення образу ворога. Наприклад, на слуханнях в Раді Безпеки ООН із захоплення Іраком Кувейту в якості свідка була представлена дівчина, яка розповіла про те, що іракські солдати виносили з пологового будинку немовлят і клали їх на бетонні мостові. На цей «факт» згодом неодноразово посилалися президент і міністр оборони США. Проте пізніше з’ясувалося, що ця дівчина — донька посла Кувейту в Сполучених Штатах і належить до королівської родини. Сама ж дезінформація була покликана закріпити у «вільному» світі за С. Хусейном визначення «арабського Гітлера», проти якого майбутні військові дії носили б справедливий характер [32]. Аналогічні приклади із дискредитацією лідера були використані і під час арабської весни: в Єгипті, Лівії, Тунісі тощо. Ще одним яскравим сучасним прикладом є російська пропаганда, яка ґрунтується на системному перманентному дезінформуванні населення [33], поєднаному із переписуванням історії та багато інших.

Позитивним зрушенням у напрямку поступової мінімізації та викорінення можливості розповсюдження неправдивої інформації є новий інформаційний проект ЄС, спрямований на те, щоб показати європейському суспільству велику кількість нападів, пов’язаних із недостовірною інформацією. Проект має назву «Огляд дезінформації» і є тижневиком, в якому зібрані приклади російських дезінформаційних нападів у режимі реального часу.

Також цей тижневик спрямований на те, аби розкрити кількість країн, уражених дезінформацією, та у такий спосіб пояснити європейській аудиторії обсяги цієї проблеми. Зібрані дані та інформація допомагатимуть у проведенні кращого аналізу та відповідно сприятимуть готовності протистояти і попереджати можливі напади, пов’язані з хибною інформацією, у майбутньому [34].

Слід зазначити, що сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різних відомостей будь-яким особам.

Для більш ефективного маніпулювання громадською думкою дезінформація може поширюватися одночасно через друковані та електронні ЗМІ, телебачення, Інтернет, чутки, а також за допомогою використання листівок у локальних конфліктах та війнах.

Існуючі нині можливості ЗМІ, як четвертої — інформаційної влади, у висвітленні різних сторін політичного, економічного і духовного життя сучасного суспільства стали найпотужнішою зброєю у глобальній політиці, інструментом у вирішенні геополітичних завдань нарівні з військовою блокадою і економічними санкціями. Пропаганда, засоби масової комунікації виступають активними засобами учасниками збройних конфліктів.

Сучасне суспільство отримує інформацію від преси, телебачення, радіо та Інтернет. Перебуваючи часто в світі відірваних від реальності символів, воно може йти навіть проти своїх власних інтересів. У цьому сенсі людина не є вільною, тим більше що відпрацьовано ряд способів ефективного інформаційного впливу – «промивання» мізків (brainwashing), за допомогою якого здійснюється зомбування людей, створення пасивної слухняної людини, перетворення цілого народу в легко керовану масу. Так, наприклад, на початку проведення військової операції в Лівії Муаммара Каддафі підтримувало понад 95 відсотків населення країни, проте правильна робота з рештою — 5 % дала свій результат і законний уряд країни було повалено.

У разі початку бойових дій громадська думка повинна побачити «звірства» щодо мирного населення і полонених, а також переконатися у військовій перевазі «справедливої» сторони і поразку противника. Для цього спотворюються цифри втрат, замовчуються важливі факти і т. д. [32].

Один із прийомів навіювання, який використовується в сучасній журналістській практиці — створення резонансу, суть якого полягає в тому, що використовується схильність аудиторії гостро реагувати на різні расові, національні, релігійні ситуації. ЗМІ маніпулює націоналістичними стереотипами та негативними настановами для провокування певних дій, тобто елементи навіювання можна «подати» в будь-який час в «упаковці» з новинами, передачами, фільмами, можна маніпулювати людською свідомістю за допомогою радіо й навіть поданням інформації в певному виді в друкованій продукції. Ці елементи потрапляють у підсвідомість людини й змушують її діяти певним чином. Оскільки взаємодія людини зі ЗМІ відбувається щодня, то і вплив їх на суспільство й на кожну окрему людину можна вважати істотним [35].

Прогрес у будь-якій сфері є позитивним і корисним до певної межі, за якою його результати можуть виявитися негативними для соціуму. Так, розвиток інформаційних технологій одночасно зі значною користю людству надав можливості розширення масової дезінформації — введення в оману величезної кількості людей шляхом повідомлення невірних відомостей, підтасування фактів, підробки доказів. Тому сучасне суспільство утворюють не тільки інформовані люди, але й дезінформовані — введені в оману спеціально відібраною, таргетованою відповідно до інтересів певного соціального прошарку селективної інформації, що унеможливлює сформувати власний погляд на ті чи явища оточуючої дійсності. Поряд із інформуванням постійна дезінформація (а простіше – омана) також стала нормою життя в багатьох співтовариствах і країнах. Таким чином можу констатувати: з позицій системного підходу, дезінформація виступає складовим елементом інформаційної політики, так само як і загроза виступає складовим елементом системи безпеки.

Інформаційна політика держави повинна працювати не лише на висвітлення її дій, а скоріше на організацію інформаційних потоків усієї держави в інтересах її процвітання та успішного розвитку. Інформаційна політика має бути налаштованою не лише на сьогодення, а латати ті «діри», які ми активно вибудовуємо для майбутнього вже зараз. Під останнім ми розуміємо інформаційну компенсацію того, чого ми не можемо поки що досягти в реальності.

Розважальність вигідна з точки зору соціального управління. Це технологія соціальної стабілізації. Але водночас вона зменшує людські можливості, реально звужуючи інтереси людей. За цього випадку інтереси держави і бізнесу не повинні співпадати. Саме держава мусить сприяти розширенню інформаційного простору. Вона мусить підтримувати в ньому ті ніші, які сприятимуть відкриттю нових шляхів розвитку, нових смислів, нових поглядів [23].

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог або креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного комунікації. Коли люди починають адекватно сприймати інформацію, яка надходить, то ця інформація починає формувати алгоритм поведінки людей. Даний приклад пояснює інформаційну владу людей, що перетворюють інформацію (ідеї) в життя. Проте ті, що створюють будь-які ідеї, також є керованими. Ідеологами керують ними ж створені ідеї і ніяк інакше. Інформаційна влада є вищою щодо до інших видів влади. Інформаційна влада існує для:

-     формування головних цілей та пріоритетів;

-     формування вектора цілей, (напрям і порядок дій, за яким здійснюється перетворення цілей в життя);

-     розпізнавання факторів, що діють на об’єкт управління [24].

Ці проблеми останнім часом неодноразово привертали увагу як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, однак і донині дослідження інформаційної влади як чинника демократизації сучасного суспільства залишається актуальним.

Вплив інформаційної влади на політичну поведінку людей відрізняється від звичайного інформування сталістю і асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем контролю за його поведінкою. Суб’єктами і основними носіями інформаційної влади в сучасному суспільстві є інформаційні інститути — засоби масової інформації, наукові і науково-просвітницькі установи тощо. Головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю. Найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є політичний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед ЗМІ.

Новітні комунікативні технології можуть відігравати подвійну роль — слугувати могутнім засобом розширення творчих можливостей людини, радикальним чином сприяти розвиткові процесів глобальної демократизації, і в той же час бути джерелом негативних тенденцій, зокрема маніпулювання громадською думкою, якщо втрачається контроль суспільства над інформаційною владою [2, С. 4].

Інформаційна влада впливає на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціальні політичні комунікації, так і опосередковано — через звичайні ЗМІ, систему освіти, школи, університети, освітні програми. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять нації, соціальних груп і особистостей, надають інтерпретаційний зміст подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій [2, С. 6].

Варто акцентувати увагу на тому, що в останнє десятиріччя спостерігається стрімке зростання політичного впливу інформаційної влади, а зараз, на нашу думку, її значення, роль та місце навряд чи можна переоцінити.

Загалом, інформаційна влада може здійснювати функцію демократизації тільки в тому разі, якщо сама вона заснована на демократичних принципах. Це можливе лише за умови незалежності інформаційної влади та її головних носіїв — ЗМІ зокрема. Але нині про їх незалежність говорити немає можливості. Зважаючи на приналежність кожного телеканалу, видавництва та інших засобів розповсюдження інформації певній особі (чи то особисто, чи то уповноваженому представникові, але здебільшого провладному), то за даного випадку абсолютно відсутня можливість об’єктивності та всебічності висвітлення подій.

На сьогоднішній день, окрім вищезазначених прикладів, можна також говорити про «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку.

Оскільки доведення інформації споживачам через ЗМІ відбувається дозовано та з «чітко визначеною метою», не з ціллю ознайомлення, а з уже сформованими та нав’язаними висновками, то, за даного випадку, відбувається певне маніпулювання суспільною думкою громадськості та формування передумов для унеможливлення вироблення самостійного бачення та формування власної думки щодо тих чи інших подій. Така ситуація є сприятливою для масового залякування або виділення «негативних» і «зайвих» персонажів як у політиці, так і в інших сферах суспільного життя.

Таким чином, що вся інформація, яка доводиться до відома населення, повинна бути достовірною та відповідати запропонованим характеристикам. Також споживачам інформації необхідно гарантувати можливість отримання інформації з різних джерел, аби вони могли робити адекватні висновки й чинити відповідні дії [19, С. 133].

Інформаційна влада може слугувати різним політичним цілям: як освічувати людей, розвивати у них почуття власної гідності, прагнення до свободи і соціальної справедливості, сприяти і допомагати їх компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, дезінформувати і залякувати населення, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх  [2, С. 8], тобто робити із населення «маріонеток».

Подальший розвиток інформаційної влади, трансформація українського суспільства у значній мірі залежатиме від становлення і розвитку інформаційного суспільства. Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і ко­мунікаційні технології, створюються умови для ефективного використання знань в рішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством і демократизації суспільного життя.

Розвиток інформаційного суспільства базується безпосередньо на інформаційній політиці, основними напрямами якої, відповідно до українського законодавства України, є:

• забезпечення можливостей для рівного доступу кожного до інформації;
• забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;
• створення умов для формування в Україні ефективного та розвиненого інформаційного суспільства;
• забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень;
• створення інформаційних систем і мереж  інформації,  розвиток електронного урядування;
• постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;
• забезпечення інформаційної безпеки України;
• сприяння міжнародній співпраці в  інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [27].

Важливим шляхом подальшого розвитку інформаційної влади, посилення її впливу на демократизацію українського суспільства є формування прогресивної суспільно-правової форми організації інформаційної влади, створення за прикладом європейських країн громадського телерадіомовлення [2, С. 8].

Створені державними органами документи покликані визначити напрями функціонування інформаційної влади:

1)                Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні;

2)                Стратегія сталого розвитку України 2020;

3)                 Стратегія у сфері прав людини;

4)                Концепція розвитку телекомунікацій в Україні,

5)                ухвалені Закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін.

Однак цілісного розгляду процесу становлення інформаційного суспільства в поєднанні соціо-гуманітарних, інформаційно-правових, технологічних, економічних і політичних чинників у вітчизняній літературі ще не так багато.

Даючи змогу індивіду одержувати надзвичайно швидкий, практично не обмежений і позбавлений від втручання посередників доступ до різних джерел інформації, всесвітня мережа обумовлює децентралізацію влади, сприяє послабленню вертикальних, ієрархічних моделей соціальної організації і подоланню відстороненості мас від повсякденного політичного процесу. Водночас багатократно зростають можливості розширення і зміцнення системи горизонтальних громадських зв’язків. Залучаючись до новітніх комунікаційних технологій рядові громадяни одержують виключно ефективний засіб самоорганізації, в тому числі, політичної самореалізації, яка дозволяє активізувати їхню участь у громадсько-політичному житті.

Наявність розвиненої, демократично організованої інформаційної влади, яка об’єктивно висвітлює політичні події — одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави, ефективного управління суспільством. І, навпаки, невиконання інформаційною владою своїх функцій у політичній системі суспільства може докорінно спотворити її цілі і цінності, порушити її ефективність і підірвати життєдіяльність, перетворити демократію в ілюзію, форму маніпулятивного панування правлячої еліти. Інформаційна влада включає в себе усю сукупність інформаційних пріоритетів.

Аналіз різних форм суспільної організації інформаційної влади в демократичних країнах (Австрія, Франція, Німеччина та ін.) показав, що найбільш поширеною і найбільш прогресивною є суспільно-правова форма. Вона передбачає фінансування мас-медіа головним чином за рахунок спеціального податку, їх внутрішню автономію і в той же час підзвітність громадським радам, створеним із представників усіх політичних сил у парламенті.

Поділяю положення про те, що підвищенню ефективності інформаційної влади і подальшій демократизації українського суспільства сприятиме:

• розроблення на державному рівні інформаційної політики, основою якої має стати розвиток суспільства, побудованого на знаннях та інформації;
• створення такої мережі освіти і науки, яка б забезпечувала розвиток інформаційної сфери України відповідно до національних інтересів та базових міжнародних індикаторів;
• створення громадського телерадіомовлення;
• ефективне функціонування мультимедійної платформи іномовлення в Україні;
• якісне поповнення інформаційного законодавства, прийняття Інформаційного кодексу України (прийняття якого обґрунтовано представниками як наукової школи В. А. Ліпкана та які пропонували матриці його основних положень, в якому було б систематизовано сукупність норм права, що регулюють увесь спектр суспільних інформаційних правовідносин, так і окремими дослідниками, зокрема В.С.Цимбалюк) та Кодексу журналістики;
• впровадження і організація в Україні комунікаційного виховання населення, особливо молоді [2, С. 9].

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків.

Оскільки ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку людей, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як четверту, тобто інформаційну владу. Інформаційна влада – влада, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна) (вузьке розуміння); цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації (широке розуміння). І. в. слугує різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк-кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі; головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю; найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є інформаційний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед засобів масової інформації.

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог чи креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісної комунікації. Незважаючи на те, що інформаційна влада вже була об’єктом наукового доробку, переконаний, що дослідження даного питання є актуальним, беручи до уваги збільшення ваги інформації, ведення інформаційної війни Росії проти України та інші чинники, передусім — необхідності законодавчого регулювання інформаційних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
10. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
11. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
12. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
13. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
14. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
15. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
16. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
17. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
18. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
19. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
20. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. — C. 444-448.
21. Каращук М. Інформаційна влада: сутність та особливості впливу. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.ipiend.gov.ua/uploads/nz/nz_59/karaschuk_informatsiina.pdf
22. Каращук М. Г. Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. Г. Каращук. — К., 2006. — 15 с.
23. Почепцов Г. Г. Влада як комунікація. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/vlada_yak_komunikatsiya/
24. Ржевська Н. Ф.,  Політична влада та інформація, місце інформаційної влади у інформаційному суспільстві. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2950
25. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. — К.: МАУП, 2003. — 424 с: http://politics.ellib.org.ua/pages-3665.html
26. Рульєв В. А., Гуткевич С. О. Менеджмент. Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 312 с.
27. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
28. Політологія. Влада і владні відносини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://manualsem.com/book/754-politologiya-vlada-i-vladni-vidnosini/6-lekciya-3-klasifikaciya-vladi.html
29. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія. — К.: ВЦ , 2006. —  568 c.
30. Расейскую прапаганду злавілі на хлусьні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.svaboda.org/media/photogallery/25410525.html
31. Степанов В. Ю. Вплив засобів масової інформації на свідомість молоді. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/kultura38/08.pdf

30.              Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

31.              Засоби масової інформації як «четверта влада». [Електронний ресурс]. — Режим доступу :://www.info-library.com.ua/books-text-1738.html

32.              Дезінформація: потужна зброя сучасної війни, 19.01.12 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://wartime.org.ua/768-deznformacya-potuzhna-zbroya-suchasnoyi-vyni.html

34.              У новому проекті ЄС щотижня розповідатимуть про приклади російської дезінформації 04.11.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukraineunderattack.org/42714-u-novomu-proekti-yes-shhotyzhnya-rozpovidatymut-pro-pryklady-rosijskoyi-dezinformatsiyi.html

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про систему іномовлення України

Цей Закон створює правові основи організації та визначає завдання і функції державного іномовлення України, засади діяльності суб’єктів державного іномовлення з метою захисту національних інтересів України за кордоном, формування та підтримання позитивного іміджу України у світі шляхом оперативного, об’єктивного інформування про події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Стаття 1. Визначення термінів

1. У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

державне іномовлення України – мовлення, спрямоване на інформування про події в Україні, що здійснюється у формі інформаційних повідомлень, новин, програм (передач) з використанням технічних засобів телерадіокомунікацій, а також інші форми діяльності, передбачені цим Законом;

суб’єкти державного іномовлення України – юридичні особи, що складають систему державного іномовлення.

2. Інші терміни вживаються у значенні, наведеному в законах України “Про інформацію”,“Про телебачення і радіомовлення” та інших законодавчих актах України.

Стаття 2. Правові основи діяльності системи державного іномовлення України

1. Систему державного іномовлення України складають державне підприємство “Мультимедійна платформа іномовлення України” та Українське національне інформаційне агентство “Укрінформ”.

Юридичні особи, що входять до системи державного іномовлення України, можуть створювати у своїй структурі відокремлені підрозділи – державні кореспондентські пункти для реалізації покладених на державне іномовлення завдань, а також з метою надання консультаційних та інших видів послуг представникам іноземних засобів масової інформації, які перебувають на території України на законних підставах з метою здійснення професійної діяльності у сфері масової інформації.

2. З метою захисту національних інтересів України за кордоном, формування та підтримання позитивного іміджу України у світі шляхом оперативного, об’єктивного інформування про події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування утворюється державне підприємство “Мультимедійна платформа іномовлення України” (далі – МПІУ).

3. Утворення МПІУ здійснюється за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, відповідно до законодавства з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

4. МПІУ утворюється у формі державного підприємства на базі державної телерадіокомпанії “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” і підпорядковується центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України (далі – Уповноважений орган).

5. МПІУ визначає свою структуру, формує принципи кадрової політики, визначає програмну концепцію та порядок взаємовідносин з партнерами на підставі Статуту.

6. МПІУ є об’єктом загальнодержавного значення. Відчуження, передача (крім короткострокової оренди), приватизація нерухомого майна, об’єктів незавершеного будівництва і земельних ділянок, на яких вони розташовані, які надані МПІУ на праві господарського відання, забороняються.

7. З метою забезпечення дотримання принципів свободи слова та міжнародних стандартів інформаційної діяльності суб’єктами державного іномовлення Уповноважений орган утворює Наглядову раду.

Стаття 3. Основні засади управління та державного регулювання у сфері державного іномовлення

1. Кабінет Міністрів України спрямовує та координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у сфері державного іномовлення.

2. Уповноважений орган забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державного іномовлення.

3. Повноваження інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері державного іномовлення визначаються відповідно до законодавства.

4. Уповноважений орган здійснює:

1) формування та реалізацію державної політики у сфері державного іномовлення;

2) методологічне забезпечення та координацію діяльності суб’єктів державного іномовлення;

3) нагляд за дотриманням суб’єктами державного іномовлення вимог законодавства у сфері телебачення і радіомовлення;

4) сприяння включенню суб’єктів державного іномовлення України до світового інформаційного простору та провадженню ними діяльності відповідно до міжнародних стандартів;

5) узагальнення практики застосування законодавства у сфері державного іномовлення, пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері;

6) співробітництво з питань державного іномовлення з міжнародними організаціями, органами державної влади та неурядовими організаціями інших держав.

Стаття 4. Законодавство України у сфері діяльності державного іномовлення

1. Законодавство України у сфері державного іномовлення складається з Конституції України, законів України “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про телекомунікації”, “Про доступ до публічної інформації”, “Про інформаційні агентства”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, цього Закону, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів.

Стаття 5. Принципи державного іномовлення та гарантії незалежності суб’єктів державного іномовлення України

1. Суб’єкти державного іномовлення провадять свою діяльність із дотриманням таких принципів:

1) вільного вираження поглядів, думок і переконань;

2) узгодження із загальними цілями зовнішньої політики України, міжнародними стандартами та договірними зобов’язаннями України;

3) невтручання у внутрішню політику держав, на території яких поширюється державне іномовлення України;

4) незалежності редакційної політики суб’єктів державного іномовлення від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, політичних партій, підприємств, установ, організацій, фізичних осіб;

5) найвищих професійних стандартів журналістики;

6) достовірності інформації, чіткого відокремлення фактів від коментарів та оцінок;

7) прозорості та відкритості діяльності;

8) недопущення дискримінації за будь-якою ознакою;

9) поваги до моральних, релігійних, ідеологічних та світоглядних переконань аудиторії.

2. Забороняється втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, а також недержавних організацій у діяльність суб’єктів державного іномовлення з метою встановлення цензури, попереднього контролю чи незаконного впливу на зміст інформації, що поширюється суб’єктами державного іномовлення України.

3. Зобов’язання суб’єктів державного іномовлення України щодо поширення повідомлень органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначаються чинним законодавством.

Суб’єкти державного іномовлення мають право відмовити в розміщенні повідомлень органів державної влади у разі, якщо такі повідомлення суперечать завданням і принципам, визначеним цим Законом.

4. Режим роботи суб’єктів державного іномовлення України в умовах воєнного та/або надзвичайного стану, а також в особливий період встановлюється на умовах та в порядку, визначених законодавством України.

Стаття 6. Основні завдання державного іномовлення України

1. Основними завданнями державного іномовлення України є:

1) об’єктивне, повне, своєчасне і неупереджене, всебічне і збалансоване інформування про суспільно значущі події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) забезпечення платформи для дискусій стосовно офіційної позиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування з важливих питань політики, культури, спорту, освіти, науки та економіки, обміну ідеями між різними культурами і народами світу;

3) забезпечення збалансованого і прозорого доступу суб’єктів суспільно-політичного, культурного та економічного життя до програм (передач) дискусійного формату, зокрема у формі дебатів;

4) забезпечення достатнього, всебічного інформаційного супроводу процесу інтеграції України до Європейського Союзу та євроатлантичних структур колективної безпеки;

5) популяризація української культури, сприяння розвитку мов і культур національних меншин;

6) сприяння задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб іноземної аудиторії, у тому числі шляхом створення та поширення економічних, історично-документальних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для дітей та молоді, людей з обмеженими фізичними можливостями, інших соціальних груп;

7) сприяння консолідації українського та іноземного суспільства шляхом поширення через міжнародні засоби масової інформації та інформаційні агенції матеріалів (програм) виробництва МПІУ;

8) сприяння зміцненню міжнародного авторитету України та підвищенню інвестиційної привабливості.

Стаття 7. Мовлення та програмна політика державного підприємства “Мультимедійна платформа іномовлення України”

1. Програмна політика МПІУ спрямовується на досягнення мети та завдань її діяльності і має забезпечувати аудиторії можливість формувати власний незалежний погляд на події та явища.

МПІУ не повинна підтримувати політичні партії чи інші політичні об’єднання, релігійні організації.

2. Редакційна політика МПІУ визначається необхідністю інформування іноземної аудиторії, в тому числі українців за кордоном, а також аудиторії, що перебуває на тимчасово окупованих територіях України, територіях, на яких запроваджено надзвичайний, воєнний стан, а також у районах проведення антитерористичних операцій.

3. Програми МПІУ виробляються англійською мовою, а також іншими мовами залежно від доцільності та нагальності використання тієї чи іншої мови для досягнення мети діяльності МПІУ.

У загальному обсязі мовлення МПІУ не менше 50 відсотків мають становити програми, вироблені англійською мовою.

4. МПІУ провадить свою діяльність шляхом створення та поширення інформаційного продукту каналами супутникового, електронного мовлення, у мережі Інтернет.

Ефірне наземне аналогове і цифрове мовлення та мовлення в кабельних мережах здійснюються виключно за межами України, крім випадків, зазначених у частині другій цієї статті.

5. Поширення МПІУ матеріалів та відомостей, перелік яких визначений частиною другою статті 6 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, забороняється.

6. МПІУ не має права розповсюджувати програми (передачі), трансляція яких не допускається згідно з вимогами частини другої статті 6, частини другої статті 9 Закону України“Про телебачення і радіомовлення”, статті 2 Закону України “Про захист суспільної моралі”, а також програми, здатні впливати на нормальний фізичний, розумовий або моральний розвиток дітей та підлітків, програми, що містять сцени насильства (фізичного чи психологічного), сцени, звернені до сексуальних інстинктів.

7. Забороняється розповсюдження МПІУ матеріалів та повідомлень, що містять приховану рекламу, мають ознаки представлення (лобіювання) інтересів політичних партій, громадських організацій, суб’єктів господарювання та інших осіб, які можуть ввести в оману аудиторію щодо об’єктивності висвітлення інформації, а також свідчать про вплив третіх осіб на форму та зміст програм МПІУ.

Стаття 8. Статут державного підприємства “Мультимедійна платформа іномовлення України”

1. Статут МПІУ затверджується Уповноваженим органом.

2. Статут МПІУ визначає повноваження органів управління МПІУ та їх компетенцію відповідно до законодавства з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

3. Статут МПІУ має містити:

1) гарантії незалежності МПІУ;

2) положення щодо повноважень органів управління МПІУ;

3) структуру МПІУ, зокрема положення щодо редакційної ради та інших структурних підрозділів МПІУ, відповідальних за телевізійне та радіомовлення;

4) порядок формування керівних та наглядових органів МПІУ.

Стаття 9. Управління державним підприємством “Мультимедійна платформа іномовлення України”

1. Керівником МПІУ є генеральний директор, який призначається на конкурсній основі центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України. Генеральний директор у межах повноважень відповідно до Статуту МПІУ самостійно здійснює керівництво й несе повну відповідальність за підготовку програм та управління МПІУ.

2. З метою забезпечення дотримання принципів свободи слова та міжнародних стандартів інформаційної діяльності суб’єктами державного іномовлення утворюється Наглядова рада МПІУ. Склад Наглядової ради затверджує Кабінет Міністрів України за поданням Уповноваженого органу.

Засади діяльності та повноваження Наглядової ради визначаються Статутом МПІУ.

Стаття 10. Джерела фінансування системи державного іномовлення

1. Держава забезпечує належне фінансування системи державного іномовлення, яке передбачається окремим рядком у Державному бюджеті України та становить не менш як 0,06 відсотка видатків загального фонду Державного бюджету України за попередній рік.

Розпорядником бюджетних коштів, передбачених на фінансування системи державного іномовлення України, виступає Уповноважений орган.

2. Джерелами фінансування діяльності суб’єктів державного іномовлення можуть бути:

1) кошти, отримані від продажу власної теле- і радіопродукції;

2) кошти, отримані від трансляції реклами;

3) плата за надання у користування авторських та суміжних прав;

4) кошти державного бюджету;

5) добровільні, благодійні та спонсорські внески, пожертви фізичних та юридичних осіб (крім анонімних пожертв);

6) інші надходження, не заборонені законодавством.

Стаття 11. Реклама в програмах державного підприємства “Мультимедійна платформа іномовлення України”

1. Загальні умови розповсюдження реклами в програмній діяльності МПІУ визначаються Законом України “Про рекламу” з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

2. Трансляція реклами на каналі мовлення МПІУ протягом кожної астрономічної години та астрономічної доби фактичного мовлення не повинна перевищувати обсягів, встановленихЄвропейською конвенцією про транскордонне мовлення та Законом України “Про рекламу”.

3. Політична реклама у будь-якій формі на каналах мовлення МПІУ, в тому числі прихована, забороняється.

4. Трансляція реклами, повідомлень про спонсора – виробника алкогольних напоїв, пива та/або напоїв, що виготовляються на його основі, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої, пиво та/або напої, що виготовляються на його основі, забороняється.

Стаття 12. Майно державного підприємства “Мультимедійна платформа іномовлення України”

1. Уповноважений орган здійснює контроль за використанням і збереженням переданого МПІУ майна на праві господарського відання.

2. МПІУ має право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, набутим за рахунок коштів від власної господарської діяльності, з урахуванням обмежень, встановлених цим Законом.

3. Відчуження та списання переданого МПІУ майна, крім нерухомого, здійснюються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 13. Ліцензія на мовлення державного підприємства “Мультимедійна платформа іномовлення України”

1. Ліцензування мовлення МПІУ здійснюється відповідно до порядку та вимог, встановлених Законом України “Про телебачення і радіомовлення”, з урахуванням особливостей, передбачених цією статтею.

2. Для провадження своєї діяльності МПІУ на підставі відповідного рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення шляхом переоформлення отримує ліцензії на мовлення (включаючи перелік каналів мовлення), власником яких є державна телерадіокомпанія “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення”, умови яких засвідчують право МПІУ здійснювати мовлення.

3. Одночасно з переоформленням ліцензій на мовлення, передбаченим частиною другою цієї статті, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення приймає рішення про анулювання відповідних ліцензій теле- і радіоорганізацій, зазначених у частині другій цієї статті, умови яких відповідають умовам ліцензій на мовлення, виданих МПІУ.

4. Переоформлення ліцензій, які видані відповідно до частини другої цієї статті, здійснюється на підставі заяви, поданої МПІУ до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, протягом 10 робочих днів з дня отримання такої заяви.

Під час прийняття рішення про видачу ліцензій, передбачених частиною другою цієї статті, допускається внесення змін лише щодо органів управління, складу редакційної ради, складу наглядової ради, зазначення власника/засновника теле- і радіоорганізації, концепції мовлення (за умови дотримання вимог цього Закону), а також строку дії ліцензії.

Зміна інших умов ліцензій, виданих відповідно до частини другої цієї статті, можлива шляхом переоформлення ліцензій у загальному порядку, передбаченому законодавством про телебачення і радіомовлення.

5. Строк дії та продовження строку дії ліцензій на мовлення, які видаються МПІУ відповідно до частини другої цієї статті, визначається в загальному порядку, передбаченому законодавством про телебачення і радіомовлення.

6. За видачу ліцензій на мовлення, передбачених частиною другою цієї статті, ліцензійний збір не сплачується.

Стаття 14. Публічна звітність державного підприємства “Мультимедійна платформа іномовлення України”

1. МПІУ здійснює постійну поточну оцінку своєї діяльності.

2. За результатами своєї діяльності МПІУ щороку, не пізніше 10 грудня, подає на затвердження Уповноваженому органу звіт про програмну діяльність МПІУ за поточний рік.

3. Затверджений звіт про програмну діяльність МПІУ за поточний рік публікується на офіційному веб-сайті Уповноваженого органу.

Стаття 15. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

2. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

3. Внести зміни до таких законів України:

1) пункт “а” частини другої статті 5 Закону України “Про приватизацію державного майна” (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., № 17, ст. 122  із наступними змінами) доповнити абзацом десятим такого змісту:

“майно державного підприємства “Мультимедійна платформа іномовлення України” (МПІУ)”;

2) у Законі України ”Про телебачення і радіомовлення” (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., № 18, ст. 155;  2010 р., № 1, ст. 7; 2011 р., № 27, ст. 225; 2015 р., № 23, ст. 159):

а) статтю 19 доповнити частиною шостою такого змісту:

“6. Фінансування системи державного іномовлення України здійснюється відповідно до Закону України “Про систему іномовлення України”;

б) статтю 31 доповнити частиною п’ятою такого змісту:

“5. Державне підприємство “Мультимедійна платформа іномовлення України” звільняється від внесення плати за видачу, переоформлення та продовження ліцензій на мовлення”.

4. Кабінету Міністрів України:

впродовж шести місяців з дня набрання чинності цим Законом підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність із цим Законом;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити фінансування у 2015 році першочергових заходів з утворення та функціонування системи державного іномовлення України;

передбачити в Законі України “Про Державний бюджет України на 2016 рік” та на наступні роки видатки на фінансове забезпечення системи державного іномовлення України.

Публікації документа Голос України від 30.12.2015 — № 249

Шубенкова Тетяна

Директор Наукової Бібліотеки

 Дипломатичної академії України при МЗС України

 Ми покликані жити у  непростий час, коли сучасне суспільство характеризується небаченим раніше впливом інформаційної складової на соціальне буття. Можливості персонального комп’ютера відчинили двері у інформаційну еру. З вільним доступом до інформації у всьому світі, з’явилися і нові технології, де основою і продуктом є сама інформація , а не її носій.

Бурхлива, іноді надокучлива і уїдлива інформаційна реальність, у якій ми знаходимось, ставить за мету створення глобальної інформаційної інфраструктури і відповідно інформаційного суспільства, або суспільства знань, як вищої стадії  інформаційного суспільства, у якому найбільш цінним ресурсом є інформація і найбільш  цінним навиком –  ефективне її використання.  Відповідно, науковці протягом половини століття осмислюють концепції постіндустріального суспільства, народжуючи нові терміни і поняття, які входять і в лексикон політиків. З цього приводу була дуже красномовною поява такого програмного документа, як «Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства», яку лідери країн «великої вісімки» прийняли у 2000 р. [1]

Сутність вимог інформаційного суспільства  до всіх інституцій, в тому числі і до наукових бібліотек, полягає у спрямуванні своєї діяльності на наукоємні технології. Слід зазначити, що інформаційні технології притаманні також людині, суспільству, техніці  і живій природі. Так, наприклад, процес мислення людини можна оцінювати як процес обробки інформації, але самостійно подужати величезні інформаційні масиви і технології людині частіше за все неможливо. Звичайний у бібліотечній діяльності процес створення бібліографічної інформації можна без перебільшення віднести до наукоємної технології свого часу, бо це процес наукової обробки документів, що полягав в аналітико-синтетичній переробці первинної документної інформації у бібліографічну і був спрямований на інформаційне забезпечення сталого розвитку суспільства.

На сучасному етапі бібліографії передається функція аналізу інформації з метою отримання нового знання, тобто на основі проведених бібліографічних досліджень можливість надавати більш складні види інформаційної продукції і послуг.[7]  Вже неможливо уявити ефективну діяльність бібліотек без використання інформаційно-комунікаційної технології (ІКТ), тобто застосування комп’ютерних систем для збереження, обробки, пошуку, перетворення і захисту інформації.

Стрімкий розвиток інформаційних технологій у тому числі бібліотечних, обумовлює необхідність мати уявлення про сучасну систему документальних інформаційних потоків (ДІП), їх наповненні, способах, можливостях пошуку і отримання необхідної інформації. Інформація стає глобальним ресурсом[1], яким у повній мірі володіють лише фахівці, що постійно примножують свої знання та вільно їх використовують.

Цілий перелік методів, що дозволяють аналізувати закономірності розвитку документопотоків  носить назву «бібліометричних» [2,3], «наукометричних» [4], «інформетричних» [5,6,]. Терміни є схожими за значенням,  і в той же час використовуються для опису різних підходів аналізу ДІП. При цьому вони можуть використовуватися не лише у науковому середовищі, а також у політиці, бізнесі та інших сферах діяльності. Розглянемо коротко основні підходи аналізу ДІП.

Кількісне дослідження документопотоку  на початку ХХ століття носило назву «статистичної бібліографії», пізніше у 1969  році   англійський   вчений  А. Причард започаткував термін «бібліометрія» (від грец . Biblion –  книга та metron  –  міра,  metreo – вимірюю). Бібліометрія аналізує бібліографічні данні публікацій, як правило, природознавчих наук: фізики, біології, математики а також біотехнології, нанотехнології.  Об’єкти вивчення групуються за різними ознаками, наприклад: за авторами, країнами, науковими журналами, рубриками в них, ключовими словами в публікації тощо. «Проста бібліометрія» відслідковує динаміку окремих об’єктів дослідження, «Структурна бібліометрія» виявляє зв’язки між об’єктами їх кореляцію та класифікацію.      Таким чином можна сказати, що кількісний аналіз бібліометрії спрямовується не  на отримання конкретної інформації про проблему, а на стратегічний моніторинг розвитку науки у певній галузі.

Статистичним дослідженням структури і динаміки потоків наукової інформації займається наукометрія – галузь наукознавства, яка вивчає еволюцію науки через чисельні виміри наукової інформації, такі як кількість наукових статей, опублікованих у певний період часу, цитування тощо. Наукометрію часто застосовують як абсолютну основу оцінки виконання і фінансування різноманітних наукових одиниць (інститутів, команд, індивідуумів). Термін «наукометрія» був введений у 1969р. В.В. Налімовим у монографії «Наукометрія: Вивчення науки як інформаційного процесу», виданій разом з З.М. Мульченко. [9, 10, 11]

Комплекс математичних методів дослідження об’єктів інформаційної науки, опис і аналіз їх властивостей і закономірностей з метою оптимізації цих об’єктів    при прийнятті   рішень   німецькі     вчені           L. Blackert, S. Siegel и O. Nacke , [5] визначили як «Інформетрію». Пізніше у 1989 р. під інформетрією почали розуміти використання різноманітного математичного апарату для аналізу, виявлення закономірностей, формулювання законів інформаційної діяльності і наукової інформації, а також для прийняття рішень у інформаційній практиці .

В цілому, можна сказати, що інформетрія, яка досліджує і описує явища і процеси у галузі наукової інформації має багато спільного з наукометрією, яка досліджує теж саме у більш широкому контексті. В обох випадках використовуються методи бібліометрії,  які направлені на  аналіз кількісних характеристик первинних документів, вторинних джерел інформації а також  на аналіз цитування. Матеріалом у таких дослідженнях слугували бази даних ISI/Thomson Reuters (Інституту наукової інформації) США, який розробив бібліометричні показники для латиноамериканських країн з метою підготовки стандартних звітів про наукову діяльність, у 1990-х рр. їх почали використовувати і в позиціонуванні національних і регіональних наукових і інформаційних ресурсів у світовій науці, що і започаткувало наукометричні дослідження як такі. У нинішній момент джерелом бібліометричної інформації є бази даних, які належать здебільше комерційним компаніям або професіональним товариствам. Наукометричними є бібліографічні і реферативні бази даних (SciVerse Scopus від компанії      Elsevir, Web of Science, Російський індекс наукового цитування (РІНЦ)  ,  MathSciNet,  Google Scholar) з інструментами для відстеження цитованості статей, опублікованих у наукових виданнях.

Дамо стислі відомості про вищезгадані наукометричні бази та корисні інтернетпосилання на них:

SciVerse Scopus від Elsevir http://www.elsevier.com/online-tools/scopus/content-overview – індексує станом  на 2013 рік близько 22 тис. наукових видань з технічних, медичних та гуманітарних наук, понад 5 тис. видавців. Базою індексуються наукові журнали, матеріали конференцій, серіальні книжкові видання http://www.jsi.net.ua/scopus/scopus.html. Розробником і власником SciVerse Scopus є видавнича корпорація Elsevir.

   Web of Science (WOS) – одна з авторитетніших у світі реферативних баз даних (БД) від Thomson Reuters http://thomsonreuters.com. Індексує понад 12 тис. журналів та 15 тис конференцій у галузі природничих, суспільних, гуманітарних наук та мистецтва. Розробник ресурсу – Філадельфійський інститут наукової інформації.

   Російський індекс наукового цитування (РІНЦ) http://elibrary.ru/project_risc.asp – це національна інформаційно-аналітична система, індексує 4 тис. російських журналів, акумулює 4,7 млн. публікацій. На основі БД РІНЦ розроблено аналітичний  інструментарій ScienceIndex. Проект РІНЦ розробляється з 2006 року компанією «Наукова електронна бібліотека» (eLIBRARY.ru) за підтримкою Міністерства освіти і науки РФ.

   MathSciNet – реферативна база, що індексує науковий контент з математики. Глибина охоплення сягає 1800 року і до сьогодення. Об’єм бази складає близько 3 млн. документів, підтримується Американським математичним товариством (AMS).

   Google Scholar http://scholar.google.com.ua  –  загальнодоступна пошукова система, яка індексує повнотекстові наукові публікації всіх типів і дисциплін, більшість рецензованих онлайн-журналів Європи та Америки найбільших наукових видавництв.

Наукометричний апарат вищезгаданих інформаційних баз забезпечує відстеження наступних основних показників:

Індекс цитування (Sciense Citation index – SCI) являє собою кількість посилань на публікації вченого у реферованих наукових періодичних виданнях і може з певною мірою достовірності висвітлювати «значущість» праць окремого вченого і результативність та ефективність діяльності науково-освітньої організації в цілому, де наявні вчені з високим індексом цитування.

   Індекс Хірша (h-індекс) – наукометричний показник, запропонований у 2005 році американським фізиком Хорхе Хіршем з каліфорнійського університету Сан-Дієго. Цей показник заснований на кількості публікацій вченого, кількості їх цитувань і характеризує продуктивність вченого. Не вдаючись у математичну методику розрахунку  h-індексу  і зважаючи на те, що хіршеподібних показників розроблено досить багато, зазначимо лише, що даний показник відображає середнє число цитувань однієї статті автора, і був розроблений для отримання більш ретельної оцінки наукової продуктивності дослідника, ніж можуть дати вищезгадані прості характеристики. На думку експертів, індекс Хірша  добре працює лише при порівнянні вчених, що працюють в одній галузі досліджень, оскільки традиції, пов’язані з цитуванням, відрізняються в різних галузях науки (наприклад, в біології та медицині h-індекс набагато вищий ніж у фізиці).[11]

   Імпакт-фактор  наукового журналу – коефіцієнт співвідношення цитування наукових журналів. Це чисельний показник важливості наукового журналу, або індекс впливовості наукового видання , який щорічно розраховується на основі аналізу показників їхньої цитованості у WoS Інститутом наукової інформації (Institute for Scientific Information, ISI)  і публікуються у вигляді звітів Journal Citation Reports (JCR). Річні звіти JCR доступні у паперовому вигляді, а також як передплатні онлайнові бази даних Thomson Reuters. Вони публікуються у двох серіях «Science» та «SocialScience» (для видань з індексу Arts & HumanitiesCitation Index імпакт-фактори не розраховуються).

Імпакт-фактор показує, скільки разів у середньому цитується кожна опублікована в журналі стаття протягом двох наступних років після виходу. Імпакт-фактор  журналів, у яких опубліковані результати наукових досліджень, робить істотний вплив на оцінку цих результатів.

Розрахунок імпакт-фактору ISI заснований на трирічному періоді. Наприклад,

імпакт-фактор (ІФ)  журналу у 2013 році обчислюється наступним чином:

ІФ=А/В, де А – число цитувань протягом 2013 року статей, опублікованих в даному журналі у 2011 – 2012 роках, в журналах, що відслідковуються Інститутом наукової інформації, ISI; В – кількість статей, опублікованих в даному журналі  у 2011 – 2012 роках. При розрахунку імпакт-фактору ( числа цитувань А) ISI враховує не всі публікації, але тільки ті, які потенційно можуть бути цитованими, тобто, дослідницькі статті та наукові огляди. Не враховуються окремі типи статей такі, як новини, звіти про конференції, редакційні замітки, листи і т.п.

Поряд із звичайним трирічним, розраховується останнім часом за подібною методикою п’ятирічний імпакт-фактор. Імпакт-фактор дозволяє за формальними ознаками порівнювати різні журнали і дослідницькі групи.  Для обліку престижу видання існує також зважений імпакт-фактор, який розраховується на основі алгоритму ранжування веб-сторінок – Google PageRank Algorithm. У зваженому імпакт-факторі враховують репутацію журналу, що цитує певне видання. [10,11]

Індекс оперативності (immediacy index) – показник , що розраховується ISI і показує, наскільки швидко стають відомі в науковому світі статті, опубліковані в журналі. Наприклад, індекс оперативності 2013 року обчислюється як відношення числа отриманих журналом в 2013 році посилань на статті, опубліковані в  ньому у 2013 році, до сумарного числа статей, що вийшли в журналі у 2013 році.

З огляду на все вищевикладене можна зробити висновок, що сукупність наукометричних показників, дозволяє зпозиціонувати вчених, дослідні центри, навчальні заклади у локальному і світовому науковому середовищі, оцінювати продуктивність дослідницьких програм, динаміку наукових спрямувань. Кількісний показник наукових публікацій за авторами є своєрідним індикатором доробку у виробництво знань; цитування – вплив попередніх досліджень на розвиток науки, зокрема, в окремих галузях; співавторство -  для оцінки наукових зв’язків між вченими, організаціями в т.ч. науки і виробництва. Такі індикатори характеризують наукову діяльність і позиції країни у світовій науці, розвиток наукових дисциплін , вплив дослідницьких результатів на прогрес науки.

В час, коли наукова діяльність стала практично масовим явищем, лише якісних критеріїв її оцінки стало недостатньо. У наукових колах розгорнулась також активна полеміка щодо об’єктивної оцінки якості і ефективності наукової діяльності наукометричними підходами. Гарним прикладом тому може бути спеціальний випуск періодичного збірника праць вчених Інституту проблем управління Російської академії наук (РАН), що займається розробкою і дослідженням математичних моделей управління великими (соціально-економічними, організаційними та ін.) системами:  «Наукометрия и экспертиза в управлении наукой».

На жаль,  наукометричні критерії,  як інтелектуальні інструменти,  дійсно не є ідеальними для відображення реальних процесів, що відбуваються у науці і це абсолютно очевидно для кожного, хто хоч трошки заглиблювався в методику розрахунків основних кількісних показників, але вони можуть грати  вагому допоміжну (довідкову) і стимулюючу роль до плідної наукової роботи.  Само собою виникає питання, чи існує альтернатива?  Ця альтернатива в оцінюванні наукових працівників і колективів вбачається багатьма дослідниками цієї проблеми у фаховій авторитетній експертизі. [14] І з цією думкою важко не погодитись.

Є ще один на нашу думку вагомий момент, який заслуговує на увагу громадськості. Загальна тенденція процесів, які відбуваються   у науково-інформаційному просторі направлена на безоглядне включення  у світовий науковий процес всіх наукових досліджень і надбань українських вчених у всіх без виключення галузях науки і техніки. Натомість вченим пропонується світове ім’я, визнання на основі рейтингу по кількісним показникам і жодного натяку на те, що багато наукових ідей і доробок, особливо у прикладних галузях, можуть мати абсолютно конкретний стратегічний і економічний ефект для рідної країни  і робити вагомий внесок у її економіку,  іноді і політику, а не лише у інформаційну безодню світового співтовариства. Сучасна вимога ВАК друкуватися у іноземних журналах і на англійській мові прискорює донесення інформації до іноземців, і практично марна  для українського читача, бо дійсно цікава нова інформація, яка може мати практичний вихід, коштовна і не завжди доступна навіть вузам, не говорячи вже про окремого дослідника, в результаті  монополізації  інформаційними корпораціями. Мова про найбільші і відоміші з них йшла вище. Це  безперспективний шлях для розвитку української науки.

На нашу думку відокремлювати себе від світової науки не можна, доцільно було б вивчати чужі дослідження і в межах розумного ділитися своїми, в першу чергу використовуючи їх на потреби своєї рідної Вітчизни. Відповідаючи на можливе питання: «Хто буде визначати цю «розумність і черговість»?», знову згадаємо про необхідність авторитетної фахової наукової експертизи.

Безвихідних ситуацій не існує. Не обов’язково пливти захлинаючись за штучно виробленою кимось течією, можна знайти свої засоби дістатися бажаного берегу. Для цього потрібні не байдужі люди, які б відповідали дипломатичній формулі пріснопам’ятного міністра закордонних справ  Г.Й. Удовенка: три «П» – патріотизм, професіоналізм, порядність, і виходячи з цих принципів змогли б не лише зупинити занепад національної науки у багатьох галузях, а і закласти здорову основу для подальшого її розвитку.

Використана література:

1.   Окинавская хартия глобального информационного общетва: електронний ресурс / Kyushu-Okinawa Summit 2000. – вхід 14.05.2014 http://www.iis.ru/library/okinawa/charter.ru.html

2.   Лазарев, В.С. Библиометрия: вопросы библиографоведения и библиотековедения. – Минск, 1991.-  Вып. 12 .-  С. 3-18.

3.   Рожков, С.А. Библиометрические методы выявления и анализа научных направлений. – М: ВИНИТИ, 1991. С.3-137 (Итоги науки и техники. Сер. Информатика; Т.16).

4.   Налимов, В.В., Мульченко З.М.  Наукометрия: Изучение развития науки как информационного процесса – М: Наука, 1969. – 192 с.

5.   Nacke, O. Informetria: Name für eine neue Diszipline / Nach. Dok. – 1979. –  Bd 30, Hf 6 .- S. 219 – 226.

6.   Горькова, В.И. Информетрия: Количественные методы в НТИ. – М: ВИНИТИ, 1988. – С. 3 – 326 (Итоги науки и техники. Сер. Информатика; Т.10).

7.   Справочник библиографа /Науч. ред.  А.Н. Ванеев, В.А. Минкина. -  3-е изд., перераб. и доп. – СПб: Профессия, 2006. – 592 с. – (Серия «Библиотека»).

8.  Иванчева Л. Наукометрия сегодня: методологический обзор: междунар. Форум по информ. – 2009. – Т.34, №.2. – С. 3-8

9. Хайтун С.Д. Наукометрия: Состояние и перспективы. — М.: Наука, 1983.

10.  Наукометрия и експертиза в управлении наукой: сб. статей / под. ред. Д.А. Новикова, А.И. Орлова, П.Ю. Чеботарева. – М: ИПУРАН, 2013. – 572 стр.

11. Писляков В.В. Методы оценки научного знания по показателям цитирования : Социологический журнал . – 2007, №1: електронний ресурс http://informetrics.ru/articles/sn.php?id=48 вхід 21.05.2014

Під редакцією В.А.Ліпкана вийшла в світ нова монографія “Правові засади розвитку інформаційного суспільства”

Колектив ГОСЛ висловлює свою дяку за розміщення інформації про надходження монографії  ”Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні” під редакцією доктора юридичних наук Ліпкана В.А. на офіційному сайті закладу.

Висловлюємо свою зацікавленість у подальшій співпраці з Науковою бібліотекою Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Переконані, що бібліотечна справа – потужний інструмент формування національної ідентичності, патріотизму і національної еліти.

http://library.nlu.edu.ua/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=category&id=38:galereya&Itemid=123

ГЛОБАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ СОЮЗНИЦЬКОГО ЛІДЕРСТВА
АКАДЕМІЯ БЕЗПЕКИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА
АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ
В. А. ЛІПКАН, І. М. СОПІЛКО, В. О. КІР’ЯН
ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ
ІнформаційнОГО СУСПІЛЬСТВА
В УКРАЇНІ
Монографія
За загальною редакцією В. А. Ліпкана
ФОП О. С. Ліпкан
Київ 2015
УДК 354.42/.44
ББК Х621
Л 613
Рекомендовано до друку вченою радою
Інституту майбутнього Глобальної організації союзницького лідерства
(протокол № 3/2015-м від 27 липня 2015 р.)
Рецензенти:
О. В. Кушнір — кандидат юридичних наук, радник президента Глобальної організації со-
юзницького лідерства
Ю. Є. Максименко — кандидат юридичних наук, доцент, голова Інституту інформаційно-
го права Глобальної організації союзницького лідерства
І. М. Рижов — доктор юридичних наук, доцент, віце-президент Академії безпеки відкри-
того суспільства
В.С. Цимбалюк — доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач на-
уковим відділом теорії та історії інформаційного права Науково-дослідного інституту
інформатики і права Національної академії правових наук України
М.Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної ака-
демії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національ-
ної академії внутрішніх справ

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні. У роботі визначено такі поняття: «державна інформаційна політика», «інформаційне суспільство», «інформаційна ідентичність», «інформаційні інтереси», «інформаційна ідеологія», «безпека інформаційного суспільства», «загрози інформаційному суспільству», «гібридна війна», «інформаційний простір», «інформаційна глобалізація», «інформаційна культура», «інформаційний порядок», «інформаційний потенціал держави», «інформаційні ресурси», «інформаційний суверенітет» та ін. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють розвиток інформаційного суспільства та міжнародне інформаційне законодавство.

Враховуючи системність інформаційної глобалізації, у монографії визначено філософські детермінанти розвитку та подано правову модель інформаційного суспільства; виділено перспективні напрями правового регулювання інформаційних правовідносин та подано методологічні засади формування неопарадигми державної інформаційної політики; запропоновано класифікацію загроз інформаційному суспільству, окремо розглянуто гібридні війни. Акцентовано увагу на питанні розроблення моральної парадигми інформаційного суспільства, положеннях щодо правового регулювання міжнародного інформаційного порядку, а також окресленні причин утворення інформаційних маргіналів.

Монографія є логічним продовженням серії «ORDO ORDINANS» і стане в пригоді державним діячам, народним депутатам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями розвитку інформаційного суспільства та інформаційної політики в Україні.

УДК 354.42/.44
ББК Х621
© ФОП О.С. Ліпкан, 2015.
ISBN 978-966-2439-52-6 © В.А. Ліпкан, І.М.Сопілко, В. О. Кір’ян, 2015

ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Зміст
CONTENTS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
ПЕРЕДНЄ СЛОВО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15
PREFACE . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21
ВСТ УП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
INTRODUCTION . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30
Розд іл 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . 37
1.1 Стан наукових досліджень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .39
1.2 Правовий вимір концепцій інформаційного суспільства . . . . . . . . . .65
1.3 Поняття та ознаки інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76
Висновки до першого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .93
Розд іл 2. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ВИМІ Р
РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . 101
2.1 Філософські детермінанти розвитку інформаційного суспільства 103
2.2 Інформаційні інтереси як субстрат формування
інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109
2.3 Правова природа загроз в інформаційному суспільстві . . . . . . . . . 127
2.4 Гібридна війна як загроза розвитку інформаційного суспільства 142
Висновки до другого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147

Розд іл 3. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ
НЕОПАРАДИГМИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ
ПОЛІТИКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153
3.1 Інформаційна феноменологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159
3.2 Інформаційна гносеологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172
3.2.1 Обумовленість необхідності окремого дослідження
інформаційної гносеології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172
3.2.2 Поняття та зміст методології та методу . . . . . . . . . . . . . . 175
3.2.3 Класифікація методів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178
3.2.4 Системний підхід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181
3.2.5 Діяльнісний підхід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189
3.2.6 Праксеологічний підхід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192
3.2.7 Теорія справедливості Дж. Ролза . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197
3.2.8 Висновки з методології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203
3.3 Інформаційна онтологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204
3.4 Інформаційна аксіологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221
3.4.1 Обґрунтування актуальності звернення до теми
інформаційної аксіології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221
3.4.2 Рівень дослідженості теми в наукових роботах . . . . . . . . . . . 223
3.4.3 Підвалини формування інформаційної аксіології . . . . . . . . . . 225
3.4.3.1 Поняття аксіології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230
3.4.3.2 Поняття цінностей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 234
3.4.3.3 Співвідношення загальнолюдських та національних
цінностей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237
3.4.3.4 Інформаційні цінності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 240
3.4.4 Інформаційне суспільство як цінність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 242
3.4.5 Інформаційні права як найвища соціальна цінність . . . . . . . 245
3.4.6 Висновки щодо інформаційної аксіології . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249
Висновки до третього розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254
Розд іл 4. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ
ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . . . . . . . . . . . 259
4.1 Стан правового регулювання розвитку інформаційного
суспільства в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261
Передували їй такі Резолюції ГА ООН: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269
Доповіді і записки Генерального Секретаря ООН. . . . . . . . . . . . . . . . 274
Доповіді Цільової групи ІКТ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274
Додаткові документи: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280
Закони України: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 295
Постанови ВРУ: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 310
Акти Президента України: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313
Акти КМУ: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 317
Акти органів судової влади: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 327
Акти органів виконавчої влади: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 328
4.2 Місце та роль розвитку інформаційного суспільства у
новітній державній політиці України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 329
Висновки до четвертого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 343
Розд іл 5. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ РОЗВИТКУ
ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . . . . . . . . . . . 351
5.1 Політика розвитку інформаційного суспільства закордоном . . . . 353
5.1.1 Інформаційна політика Фінляндії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 356
5.1.2 Інформаційна політика Бельгії, Данії та Нідерландів . . . . . 360
5.1.3 Інформаційна політика Швеції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 361
5.1.4 Інформаційна політика Франції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 366
5.1.5 Інформаційна політика Великої Британії . . . . . . . . . . . . . . . . 368
5.1.6 Інформаційна політика Німеччини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 370
5.1.7 Інформаційна політика Канади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 372
5.1.8 Інформаційна політика США . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 380
5.1.9 Інформаційна політика Китаю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 387
5.1.10 Інформаційна політика Південної Кореї . . . . . . . . . . . . . . . . . 392
5.1.11 Інформаційна політика Сінгапуру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 393
5.1.12 Інформаційна політика Японії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 394
5.1.13 Інформаційна політика Литви, Угорщини та Чехії . . . . . . 402
5.1.14 Інформаційна політика Польщі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404
5.2 Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні . . . . . . 414
Висновки до п’ятого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 443
Розд іл 6. Інфор мац ійна іден тичн ість —
кл ючова за сада розви тку інфор мац ійного
суспіль ства в Україн і . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 453
6.1 Поняття ідентичності та його операціоналізація в розвитку
інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 458
6.2 Витоки інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 465
6.2.1 Типи інформаційної ідентичності: державна, суспільна,
особистісна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 466
6.2.2 Homo informaticus . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 471
6.2.3 Цінності та ідеологія: грані співвідношення ключових
концептів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 479
6.2.4 Інформаційна ідентичність — консолідуючий чинник . . . . 481
6.3 Чинники, що гальмують формування інформаційної
ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 486
6.4 Методологія дослідження інформаційної ідентичності . . . . . . . . . 493
6.5 Поняття інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 494
6.6 Проблемоутворювальна матриця формування концепції
інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 495
6.7 Принципи інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 497
6.8 Правовий підхід до розуміння інформаційної ідентичності . . . . . 500
Висновки до шостого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 506
ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 512
CONCLUSIONS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 524
ТЕЗАУРУС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 535
СПИСОК ВИКОРИСТ АНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 589
ДОДАТКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 616
Додаток А. Структурно-функціональний аналіз змістовних ознак
громадянського та інформаційного суспільств . . . . . . . . . . . . . . . . . 616
Додаток Б. Порівняльна таблиця законодавчо визначених
інформаційних інтересів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 618
Додаток В. Співвідношення цілей розвитку інформаційного
суспільства з життєво важливим інтересами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 619
Додаток Д.1. Результати аналізу Закону України «Про основні
засади розвитку інформаційного суспільства в Україні
на 2007–2015 роки» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 621
Додаток Д.2. Основні Стратегічні цілі розвитку інформаційного
суспільства в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 627

Додаток Д.3. Порівняльна таблиця напрямів розвитку
інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 630
Додаток Е. Напрями забезпечення інформаційної безпекиУкраїни . . 633
Кори сна бібл іограф ія за темою до слідження . . . . . . . . . 639
Праці наукової школи доктора юридичних наук
Ліпкана В. А. з інформаційної тематики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 639
Монографії, навчальні посібники . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 639
Наукові статті, тези виступів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 640
Праці наукової школи доктора юридичних наук
Сопілко І. М. з інформаційної тематики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 652
Монографії, навчальні посібники . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 652
Наукові статті, тези виступів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 653

ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Чому я вирішив започаткувати серію «ORDO ORDINANS»?
Передусім мене спонукало внутрішнє переконання у необ-
хідності подолати той штучний бар’єр, за якого нинішнє поколін-
ня і прийдешня генерація втрачають свій іманентний докорінний
зв’язок. Сучасні проблеми розвитку науки в Україні набули сис-
темного характеру, але до болю прикро, що нині бракує спорід-
неності між науковими поколіннями.
Здебільшого ті, хто вже здобув науковий ступінь, дуже прискі-
пливо й почасти суб’єктивно ставляться до здібного молодого по-
коління, а ще й намагаються нав’язати небезталанній молоді «сво-
єрідну панщину» — безмежне удосконалення власних теоретич-
них досліджень.
Такий інтелектуальний сепаратизм почасти перетворюється на
наукову «дідівщину», коли певні групи докторів наук унеможливлюють
захист дисертацій, прикриваючись сумнівними гаслами про «необ-
хідність удосконалення і глибшого вивчення предмета дослідження».
Отже, нині в науці справжнісінька монополія на певні теми, на-
прями досліджень, що не лише негативно впливає на саму науку,
а й призводить до сумнівів у світло науки, змушує молодь замис-
литись про здатність до самостійної роботи. Причому, нині в Украї-
ні поняття наукової школи чомусь опинилось майже поза законом,
особливо це стосується правових наук. Роль держави — це окре-
ма тема, на жаль, в Україні наука ледь животіє на маргінесі.
Ще хотів би привернути увагу до системи підготовки наукових
кадрів, яка потребує докорінної зміни. Переконаний, що варто
опановувати досвід інших країн, особливо США, де мені пощасти-
ло навчатися. Зокрема, в університетах США підготовка наукових
кадрів здійснюється за тими напрямами, за якими вже працюють
провідні науковці. Таким чином, наявність наукової школи там —
це основний рушій подальшого розвою науки. Саме тому, напри-
клад, у професора Інституту національної безпеки Університету
Делаверу (США) М.Дж. Мілера, який присвятив свій науковий по-
шук проблемам міграції, немає учнів, які досліджували б пробле-
ми реформування юстиції в США або питання відшкодування шко-
ди учасникам кримінального судочинства через неправомірні дії
органів державної влади.
Більш того, порядок унормування і формування аспірантсько-
го корпусу визначається не адміністрацією закладу, а самими
професорами, які власноруч одбирають собі аспірантів. Кожен
професор відповідає за наукове розроблення певної тематики,
кожен рік на це затверджується бюджет, в рамках якого і здійсню-
ється набір найбільш кмітливих та творчих аспірантів. Тому бажан-
ня недолугих спудеїв пересидіти в аспірантурі кілька років там не-
здійсненне. Тож ніколи не вирішить проблем жорсткий адміністра-
тивний контроль, яким хизуються українські ВНЗ, адже річ не в тім,
аби ті, хто поступив, захистили дисертації. Питання у збереженні
наукових традицій, розвитку наукових шкіл і наукового руху до но-
вих горизонтів пізнання.
Неправильне розуміння цього призвело до легітимації поло-
ження, закріпленого в настановах ВАК, про те, що тема доктор-
ської дисертації не може повторювати кандидатської. Утім, про-
бачте, про яку тоді наступність у науці може йтися, коли чиновни-
ки забороняють автору обрати напрям дослідження на все життя,
щоб поступово, згідно з вимогами до оформлення робіт канди-
датського і дисертаційного рівня досліджувати обрану проблему?
Кандидатська дисертація є початком наукового шляху, а док-
торська має слугувати його органічним продовженням. За таких
умов можна буде говорити і про цілісність, і про системність до-
слідження, і про безперервність наукового зростання особистості.
Переконаний, що визначальна роль у підготовці фахового та
компетентного науковця має належати науковому керівникові. Від
його компетенції, педагогічної майстерності, особистих якостей,
вміння мотивувати та сприяти у подоланні фрустрацій на тернис-
тому науковому шляху залежить якість кінцевого продукту — сту-
пінь вартості наукового фахівця. Науковий керівник, наче батько,
який, узявши за руку, веде крізь терни до зірок, буремним світом
науки, де чимало клипнів, а головне — так важко повірити у власні
сили, і так легко зневіритись у можливість наукових перемог. Тому
керівник, на мою думку, виступає своєрідним ordo ordinans — упо-
рядковуючим началом. Не вдаючись у філософський зміст даного
поняття, яке запропонував І. Г. Фіхте, я хотів би наголосити на дирек-
тивному значенні керівника, на необхідності підвищення його від-
повідальності за формування наукових шкіл.

Саме тому я й вирішив започаткувати випуск серії моногра-
фічних видань, в яких знаходили б своє відлуння результат, квінте-
сенція спільної роботи наукового керівника і його учня. Причому
одразу ж зауважу, що, як на мене, то уособлює обумовлений по-
рядок єдине упорядковуюче начало для молодого науковця — його
керівник. Тому братиму до уваги не тільки ті роботи, де я фактич-
но виступав офіційно закріпленим науковим керівником, а й ті, де
безпосередньо був тим упорядковуючим началом для аспіранта і
сприяв його становленню як майбутнього науковця.
Разом із керівником і його учнем безпосередню участь в ре-
алізації проголошеної мною концепції бере спеціалізована Вче-
на Рада, члени якої своїми порадами сприяють подальшому на-
тхненню в удосконаленні роботи.
Відтак, серія «ORDO ORDINANS» — це моя наукова позиція і кон-
кретний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій на-
укове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослід-
ників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та
обізнаний шар української історичної нації — являє собою єди-
ний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільно-
ту — еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади на-
ціональної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
З непохитною вірою
в переможну ходу науки
В. А. Ліпкан

ВСТУП
Актуальність теми. Розвиток України як незалежної держави здій-
снюється в умовах формування інформаційного суспільства, транс-
формації інформаційної цивілізації. Конфліктний розвиток сучасно-
го світового співтовариства, поєднаний зі зменшенням ефективності
діяльності міжнародних інституцій, а також конфліктогенність укра-
їнського суспільства зсередини, обумовлена нестабільністю правової
системи, утворюють живильне підґрунтя для активізації різноманіт-
них деструктивних сил із метою завдати шкоди Українській держав-
ності.
Це зумовлює необхідність моніторингу інформаційного законо-
давства і приведення його у відповідність до нових соціально-еконо-
мічних, політико-правових та інформаційних реалій. Реформуван-
ня вітчизняного інформаційного права здійснюється в умовах дина-
мічного й інтенсивного процесу інформатизації суспільних відносин,
активізації реалізації інформаційної функції держави, розвитку різ-
номанітних інститутів інформаційного суспільства. Стрімкий розвій
інформаційних правовідносин, поєднаний із імплементацією людино-
центристської концепції, уможливили по-новому оцінити роль інфор-
маційного суспільства у подальшій розбудові громадянського суспіль-
ства в Україні.
Дослідження чинного українського законодавства, а також вивчен-
ня міжнародно-правового досвіду регулювання суспільних відносин
у сфері розвитку інформаційного суспільства свідчать про наявність
системних прогалин у правовому регулюванні, що створює суттєві пе-
решкоди для ефективного розвитку інформаційного суспільства, уне-
можливлює повноцінну реалізацію національних інформаційних ін-
тересів, державної інформаційної політики в цілому.
У даному напрямі безпосередньо питанням розвитку інформа-
ційного суспільства присвячені наукові дослідження таких вчених,

як: О. О. Григор, О. М. Ємельяненко, Є. О. Калашнюк, Г. В. Камаралі,
А. В. Камуз, М. Г. Каращук, О. Г. Кривоконь, В. І. Кушерець, О. О. Мару-
ховський, А. М. Новицький, О. В. Оверчук, О. О. Проскуріна, С. О. Ру-
денко, А. Л. Свящук та ін.
Окремі аспекти проблематики інформаційного суспільства у той
чи інший спосіб досліджувались у наукових працях таких вітчиз-
няних учених, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк,
М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. О. Кірьян, І. А. Кисарець, В. А. Ліп-
кан, О. В. Логінов, Є. А. Макаренко, Ю. Є. Максименко, О. А. Ман-
дзюк, П. Є. Матвієнко, Г. П. Несвіт, Н. Б. Новицька, В. Я. Політило,
Л. І. Рудник, І. М. Сопілко, О. В. Стоєцький, К. Г. Татарникова, А. В. Ту-
нік, К. П. Череповський, О. В. Чуприна, В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець,
Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, проте конкретні пропозиції щодо вирі-
шення досліджуваних проблемних питань у комплексі не знайшли сво-
го адекватного відображення.
Певне місце відведено аналізові особливостей розвитку концеп-
цій інформаційного суспільства таких зарубіжних вчених, як: О. Бард,
Д. Белл, Я. Зодерквіст, М. Кастельс, Й. Масуда, К. Мей, Е. Тоффлер,
Ф. Уебстер, а також суспільства знань та їх правових складових, запро-
понованих П. Дракером, Ф. Махлупом, Т. Стоун’єром, О. Т. Харчевні-
ковим та іншими іноземними фахівцями.
Водночас методологія формування та розвитку державної інфор-
маційної політики частково закладена в наукових та навчальних пра-
цях вітчизняних дослідників адміністративного та інформаційно-
го права та політики, теорії державного управління, зокрема таких,
як: В. Б. Авер’янов, О. Ф. Андрійко, І. В. Арістова, В. І. Гурковський,
С. Ф. Джерджа, Р. А. Калюжний, Б. А. Кормич, О. В. Копан, О. В. Ко-
хановська, І. Ю. Крегул, Г. М. Красноступ, А. І. Марущак, Н. Р. Ниж-
ник, І. М. Сопілко, В. Д. Павловський, О. П. Світличний, В. Ю. Степа-
нов тощо.
Утім, проблема правових засад розвитку інформаційного суспіль-
ства в Україні, вивчення та визначення концептуальних засад розвитку
інформаційного суспільства в контексті реалізації державної інформа-
ційної політики досі не стали цілісним об’єктом наукових досліджень.
У наявних роботах багатьох авторів розглянено лише деякі інститу-
ти інформаційного суспільства або доволі поверхово досліджено пев-
ні особливості розвитку окремих його складових. Проте, поза увагою

науковців залишились важливі питання визначення концептуальних
засад ефективного розвитку інформаційного суспільства в контексті
його реалізації.
Більше того, не визначено методологічних засад формування нео-
парадигми інформаційної політики, через що недостатньо досліджені
структурні та функціональні особливості інформаційної політики як
інформаційно-правового феномена.
І хоча згадані дослідження мають вагоме науково-прикладне зна-
чення, вони не можуть через зашореність сприяти системному підви-
щенню ефективності правового регулювання суспільних відносин у
сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні як цілісного сис-
темного об’єкта наукових розвідок; не стимулюють прогресивного роз-
витку державної інформаційної політики. У зв’язку з цим актуальними
напрямами виступає вивчення не лише правових, а й концептуальних
засад розвитку інформаційного суспільства як цілісної наукової про-
блеми, а також формування методологічних засад неопарадигми дер-
жавної інформаційної політики.
Окрім того, осторонь залишається проблема методологічного об-
ґрунтування необхідності розроблення концепції інформаційної іден-
тичності як обов’язкової умови розвитку інформаційного суспільства
в Україні, що значно ускладнює реалізацію державної інформаційної
політики, актуалізує проблему надання останній чіткішої соціальної
спрямованості, динамізму й ефективності.
Головною метою дослідження, результати якого викладені в мо-
нографії, виступає визначення концептуальних засад розвитку інфор-
маційного суспільства в Україні через надання науково обґрунтованих
пропозицій щодо підвищення ефективності правового регулювання
розвитку інформаційного суспільства в Україні, а також обґрунтуван-
ня й визначення методологічних засад формування неопарадигми дер-
жавної інформаційної політики України.
Названа мета дослідження сприяла розв’язанню ряду завдань, а
саме:
− визначити рівень наукових досліджень теми правового регулю-
вання розвитку інформаційного суспільства в Україні;
− надати правовий вимір концепцій інформаційного суспільства;
− сформулювати поняття інформаційного суспільства та виділити
основні його ознаки;

− визначити філософські детермінанти розвитку інформаційного
суспільства;
− узагальнити інформаційні інтереси як субстрат інформаційного
суспільства;
− з’ясувати правову природу загроз в інформаційному суспільстві;
− сформулювати визначення та виокремити особливості гібрид-
ної війни як загрози розвитку інформаційного суспільства;
− запропонувати теоретичний алгоритм моделі пізнання інфор-
маційної політики й визначити складові елементи алгоритму
державної інформаційної політики;
− визначити феноменологічні засади державної інформаційної
політики;
− сформулювати засади інформаційної гносеології;
− виявити онтологічні засади державної інформаційної політики;
− розробити засади інформаційної аксіології;
− визначити стан правового регулювання розвитку інформацій-
ного суспільства в Україні;
− узагальнити міжнародно-правовий досвід розвитку інформа-
ційного суспільства;
− запропонувати правову модель розвитку інформаційного сус-
пільства;
− сформулювати напрями удосконалення розвитку інформацій-
ного суспільства в Україні;
− розробити засади концепції інформаційної ідентичності.
Монографія є одним із перших в державі комплексних досліджень
коцептуальних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні
як цілісної системи у поєднанні з методологічними засадами форму-
вання неопарадигми державної інформаційної політики.
Новаторськими є:
– подання правової моделі інформаційного суспільства, яку станов-
лять: Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні,
Стратегія кібербезпеки інформаційного суспільства, Стратегія
е-урядування, Стратегія розвитку телекомунікацій;
– пропозиція доповнити систему шкіл теорій інформаційного сус-
пільства правовою школою, в рамках якої згідно з методологі-
єю компаративістики методів правової рецепції, а також синер-
гетичного та міждисциплінарного підходів досліджуються різ-

номанітні механізми правового регулювання, регулятивна роль
права, ефективність впливу права на суспільні інформаційні від-
носини, що виникають, формуються та розвиваються в інфор-
маційному суспільстві;
– формулювання теоретичних підходів до правового регулюван-
ня розвитку інформаційного суспільства: скептичний підхід, за
якого висловлюються думки щодо неможливості урегулюван-
ня суспільних інформаційних відносин через занадто велику
їх структурованість і динамічність; критичний підхід, заснова-
ний на аналізові реальних тенденцій розвитку інформаційного
суспільства та критичного ставлення до відсутності норматив-
но-правової бази щодо регулювання нових суспільних відно-
син; нігілістичний підхід, за якого висловлюється думка про не-
здатність права регулювати суспільні інформаційні відносини,
а також нездатність та неефективність права як регулятора сус-
пільних інформаційних відносин, які є динамічними; конструк-
тивний підхід, за якого пропонується ухвалити Інформаційний
кодекс України, сформувати систему правового регулювання ін-
формаційних відносин (у сфері інформації);
– для позначення процесів цифрової нерівності пропонується
увести в науковий обіг нові поняття: цифрова асиметрія — за
якої збільшення віку людства не супроводжується адекватним
значним збільшенням індивідуальної тривалості життя, і з кож-
ним поколінням на людину лягає дедалі більший тягар знань,
який вона вже не в змозі засвоїти; інформаційний маргінал —
особа, яка перебуває поза межами інформаційного суспільства,
що втратила свій інформаційний статус внаслідок унікальнос-
ті власної соціокультурної ситуації, при переході до глобальної
взаємодії в рамках інформаціонального капіталізму, і неспро-
можності протистояти нав’язуванню та пристосуватися до якіс-
но нової мережної архітектури інституційних структур інформа-
ційного суспільства; інформаційна інтелігенція — інформацій-
но освічені люди, тобто ті, хто з величезних масивів інформації
уміє відбирати лише потрібну і, використовуючи її, набувати ін-
формаційні переваги над іншими, отримуючи суттєві важелі для
встановлення контролю над інформаційним та іншими страте-
гічними просторами;

– розроблення етапів становлення наукової думки стосовно ін-
формаційного суспільства в інформаційно-правовій доктрині
незалежної України: перший етап (1991–1997 рр.) характери-
зується поверховим розумінням інформаційної сфери, що роз-
глядається лише як складовий елемент національної безпеки і
не усвідомлюється як самостійна складова з відповідним пра-
вовим інструментарієм правового регулювання; другий етап
(1997–2003 рр.) характеризується усвідомленням трансформа-
ції світу з індустріального на інформаційне суспільство і необ-
хідності формування інформаційного права як окремої галузі;
третій етап (2003–2007 рр.) характеризується усвідомленням
необхідності правового регулювання розвитку інформаційно-
го суспільства, що й знайшло своє адекватне відображення че-
рез ухвалення Закону України «Про основні засади розвитку ін-
формаційного суспільства в України на 2007–2015 роки». Тре-
тьому етапу властива поява досліджень монографічного рівня,
предметом яких є безпосередньо захист інформації з обмеже-
ним доступом, особливості доступу до зазначеної вище інфор-
мації та виділення основних видів таємниць; четвертий етап
(2007–2013 рр.) — характеризується практичним розвитком ідей
формування інформаційного суспільства. Це знайшло своє ві-
дображення в ухвалені Концепції розвитку електронного уряду-
вання в Україні, Доктрини інформаційної безпеки України, за-
конів України «Про доступ до публічної інформації», «Про за-
хист персональних даних» тощо. Також на даному етапі значно
активізувалася рефлексія даних питань і в розвідках дослідників
із інформаційної тематики; п’ятий етап (15 травня 2013 р. —
дотепер) — ухвалення Стратегії розвитку інформаційного сус-
пільства в Україні;
– розуміння змісту інформаційної глобалізації, яка полягає в транс-
формації інформаційного суспільства до єдиної макросистеми,
об’єднаної за зразком системи-оригіналу (засновника інформацій-
ного суспільства), в якій інформаційні суспільства здатні до коево-
люції лише в рамках глобального інформаційного суспільства.
У науковий обіг уведено нові поняття, надано їх тлумачення, а та-
кож розширено інтерпретації таких із них: «інформаційне суспіль-
ство», «інформаційний потенціал», «інформаційний простір», «інфор-

маційна глобалізація», «інформаційна ідентичність», «інформаційний
порядок», «інформаційна культура», «інформаційні ресурси», «інфор-
маційний суверенітет», «гібридна війна», «державна інформаційна по-
літика», «інформаційна феноменологія», «інформаційна гносеологія»,
«інформаційна онтологія», «інформаційна аксіологія» та ін.
Елементом наукової новизни є алгоритм формування інформаці-
ологічної парадигми: наукова еліта, що творить інформаціологічну
парадигму: інформаціологію, інформаційне право, інформаційну без-
пеку; освітянська еліта—транслятор інформаціологічних знань: на-
вчальні дисципліни з інформаціологічної тематики, що мають бути
введені для викладання як обов’язкові в усіх ВНЗ гуманітарного про-
філю; управлінська еліта — після отриманих знань на другому рівні, на
підставі верифікації парадигм, розроблених на першому рівні, впрова-
джує її у практичну інформаційну діяльність.
Окремо увагу в роботі приділено новій інтерпретації терміна «ін-
формаційні інтереси» як інтереси інформаційного суспільства, а також
класифікації загроз інформаційному суспільству.
Вперше надається визначення гібридної війни як загрози розвитку
інформаційного суспільства в Україні.
Запропоновано алгоритм складових державної інформаційної по-
літики та теоретичний алгоритм моделі її пізнання.
Новаторським є застосування теорії справедливості Дж. Ролза до
побудови моделі державної інформаційної політики. Внаслідок цьо-
го було отримано три основні авторські інтерпретації теорії справед-
ливості: 1) кожен має рівне право на реалізацію інформаційних прав
і свобод, яка є фундаментальним чином сумісною із аналогічною та
адекватною свободою та інтересами інших; 2) будь-яка інформаційна
цінність має бути доступною для будь-якого індивіда; 3) інформацій-
на нерівність є справедливою тільки тоді, коли несе загальну користь і
компенсує втрати найбільш незахищених прошарків суспільства, най-
менш розвинених інформаційних суспільств.
Одним із елементів наукової новизни є пропозиція теоретичного
алгоритму моделі пізнання інформаційної політики, яка має складати-
ся із таких елементів: 1) інформаційна феноменологія; 2) інформацій-
на гносеологія; 3) інформаційна онтологія; 4) інформаційна аксіологія.
Окремо наукову увагу в роботі приділено формуванню інформа-
ційних цінностей в рамках реалізації концепції інформаційної іден-

тичності, а також удосконалено основи моральної парадигми інформа-
ційного суспільства через формування засад інформаційної культури.
Окремим пластом наукового пізнання у монографії стала концеп-
ція інформаційної ідентичності, ядром якої виступають людські ко-
мунікації в рамках нових трендів інформаційної культури. Основним
засобом збереження інформаційної ідентичності виступає діалог ін-
формаційних суспільств, транзитивність і транспарентність інформа-
ційних культур.
Також авторами запропоновано актуальні напрями дослідження ін-
формаційної ідентичності як важливого підґрунтя вироблення ефек-
тивної інформаційної політики, а саме: а) визначення просторового
виміру боротьби за ідентичність: геополітичний, геостратегічний, ге-
оінформаційний, геоправовий тощо; б) інформаційний вимір бороть-
би за ідентичність; в) інформаційну ідентичність і політику інформа-
ційної ідентичності; г) вплив нових інститутів комунікацій на процес
боротьби за ідентичність; ґ) напрями впливу нових комунікативних
практик на інформаційну реальність і її осмислення як на концепту-
альному, так і на емпіричному рівнях.
Сформовані у роботі висновки та пропозиції визначають напрями
удосконалення правового регулювання розвитку інформаційного сус-
пільства та державної інформаційної політики України.

голова Інституту стратегічних ініціатив

 Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена дослідженню аналітичної діяльності як одного з головних компонентів у формуванні й реалізації державної інформаційної політики. Проводиться порівняльний аналіз ключового терміну у загальнонауковому й конкретно-науковому розумінні. Встановлюються специфічні риси, що вирізняють аналітичну діяльність у вказаній сфері порівняно з іншими галузями суспільно важливих видів діяльності. Пропонується авторське тлумачення понять «інформаційна політика», «аналітична діяльність в контексті інформаційної політики». Досліджується зміст даної діяльності. Узагальнюються вимоги щодо компетенцій, які повинен мати фахівець у зазначеному напрямі.

Ключові слова: інформаційна політика, управління, аналітична діяльність, інформаційно-аналітична діяльність, зміст аналітичної діяльності, методи й етапи аналітичної діяльності.

Понятие и содержание аналитической деятельности

в контексте информационной политики

Статья посвящена исследованию аналитической деятельности как одного из главных компонентов в формировании и реализации информационной политики. Проводится сравнительный анализ ключевого термина в общенаучном и конкретно научном понимании. Устанавливаются специфические черты, отличающие аналитическую деятельность в указанной сфере в сравнении с другими отраслями общественно значимых видов деятельности. Предлагается авторское толкование понятий «информационная политика», «аналитическая деятельность в контексте информационной политики». Исследуется внутреннее содержание деятельности. Обобщаются требования к компетенциям, которыми должен обладать специалист в указанном направлении.

Ключевые слова: информационная политика, управление, аналитическая деятельность, информационно-аналитическая деятельность, содержание аналитической деятельности, методы и этапы аналитической деятельности.

Concept and maintenance of analytical activity

in the context of informative politics

The article dedicated to research of analytical activity as one of main components in forming and realization of informative politics. The author conducts the comparative analysis of key term in the scientific and certainly scientific understanding. Specific lines distinguishing analytical activity in the indicated sphere by comparison to other industries publicly meaningful types of activity are set. The author offers own interpretation of concepts “Informative politics”, “analytical activity in the context of informative politics”. Informative politics is scientifically reasonable, purposeful activity of the authorized government bodies on watching, selection, verification to the analysis of information with subsequent development of ideas and decisions that will be realized with the purpose of maintenance of informative sovereignty, embodiments of corresponding public policy and valuable communication of government, civil society, mass medias, separate citizens by means of informative resources, forming and fixing of positive image bodies are a state blow. Analytical activity is continuous all-round intellectual work of the authorized subjects of informative politics on monitoring, collection, verification, systematization and scientific interpretation of corresponding information with the purpose of preparation of analytical documents that serve as founding for the further acceptance of administrative decisions in the field of   information.

The researcher conducts the analysis of internal maintenance of activity. Requirements summarized to the competenses that a specialist must possess in the indicated direction.

Keywords: informative politics, management, analytical activity, research and information activity, maintenance of analytical activity, methods and stages of analytical activity.

Загальна постановка проблеми.  Сучасний етап розвитку цивілізації прийнято класифікувати як інформаційне суспільство. Це пов’язано із тим, що інформація стала своєрідним «продуктом», який не просто виникає сам по собі, а виробляється, підлягає обробленню, осмисленню й подальшій ретрансляції з певною метою. Загальна стратегія, тактичні прийоми роботи з інформацією в межах суспільства зумовлюються стратегічними напрямами державної інформаційної політики, зумовленою, свояче чергою, пріоритетністю реалізації національних інтересів в інформаційній сфері. Ця політика має бути чітко визначеною, осмисленою, спрямованою. Подібного можна досягти лише на підставі системної аналітичної діяльності, причому як державних, так і недержавних суб’єктів. У такий спосіб потребується поглиблене вивчення, у чому полягає поняття та зміст аналітичної діяльності в сучасній парадигмі інформаційної політики з урахуванням модерного змісту інформації та сучасних трендів кібербезпекової політики і трансформативних тенденцій розвитку держави.

Аналіз публікацій. Опрацювання наукових джерел із питань аналітичної діяльності дозволило виявити, що дослідження з даної проблематики проводяться хоча й досить активно, але не системно. Умовно їх можна розподілити на дві категорії:

1) опис аналітичної діяльності як одного з видів наукової діяльності в межах методології наукових досліджень  (С.Артюх, А.Габович,  І.Грищенко, В.Ковальчук, О.Крушельницька, Н.Кушнаренко, В.Романчиков, В.Шейко та ін.);

2) відображення специфіки аналітичної діяльності у певних галузях:

-       у державній політиці (І.Петренко);

-       міжнародних відносинах (І.Боднар,І.Костиря);

-       у праві (В.Мацюк, І.Стаценко-Сургучова);

-       в освіті   (Тевлін Б.Л. );

-       у неприбуткових організаціях (Ю.Сурмін);

-       у бібліотечній справі (О.Кобєлєв, В.Пальчук), у паблік рилейшнз (Шафаренко Ю,) і т.ін.

До сфери інтересів науковців відносяться й проблеми інформаційної політики, зокрема її юридичної складової. Серед тих, хто присвятив свої праці вказаній проблематиці, слід назвати І.Арістову, В.Ліпкана, Б.Кормича, В.Медведчука, Ю.Мосенка, І. Сопілко та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри достатньо  широке поле публікацій з проблем аналітичної діяльності, поза увагою дослідників залишилися питання специфіки даного виду діяльності в контексті інформаційної політики. Відсутня єдність поглядів на тлумачення цього поняття. Потребує конкретизації також і зміст аналітичної діяльності у вказаній сфері. 

Метою статті є дослідження поняття і змісту аналітичної діяльності з урахуванням специфіки інформаційної політики.

Досягнення поставленої мети потребує вирішення наступних завдань: 1) охарактеризувати існуючи підходи до визначення поняття «аналітична діяльність»; 2) здійснити порівняння дефініцій «аналітична діяльність» у загальнонауковому та конкретно науковому розумінні; 3) запропонувати авторське тлумачення понять «інформаційна політика»,  «аналітична діяльність у сфері інформаційної політики»;  4) відобразити операціональні складові зазначеного виду діяльності.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Нагальна потреба в осмисленні тенденцій вияву інформаційних потоків породжує необхідність в аналітичній діяльності. Підтвердженням даної тези є концептуальні підходи, викладені в документах і матеріалах ЮНЕСКО, в яких зазначається, що «зростаючі інформаційні потоки самі по собі є недостатньою умовою для того, щоб зрозуміти ті сприятливі можливості для розвитку, які дає знання». [1, с.5] Тож за логікою наукового дослідження виникає необхідність у семантизації ключових термінів.

Насамперед, потребує розгляду сутність денотата «аналітична діяльність». Двокомпонентний склад термінологічного сполучення свідчить, що в його основі знаходиться діяльнісний підхід, тобто увага зосереджується на певній формі активності особи, що потребує діагностики існуючого стану речей й створення підґрунтя для змін, трансформацію існуючих знань.

Перший елемент терміну – «аналітичний» — трактується у сучасній українській літературній мові наступним чином: 1.  Що містить аналіз, детальний розбір чого-небудь. 2. Який володіє здатністю аналізувати. 3. Який служить для аналізу. [2, с.17]

На думку Ю.П.Сурміна, аналітична діяльність є «специфічним різновидом діяльності наукової в аспекті використання методу аналізу» [3, с.53]. У такий спосіб, провадиться концепція, що аналітична діяльність виступає одним з конструктів загальної наукової діяльності.  При цьому не враховується, що даний термін став полісемічним і вийшов далеко за межі суто наукової діяльності. Насамперед, аналітична діяльність виступає одним із компонентів управлінської, адміністративної, правової та інших видів діяльності, де потребується усвідомлений відбір, обробка матеріалів із подальшою підготовкою рішень.  Тож ми пропонуємо походити з того, що термін «аналітична діяльність» слід розглядати у двох іпостасях:

1) як компонент методології наукових досліджень;

2) як складову прикладної діяльності у конкретній предметній сфері, зокрема інформаційної політики. Для найбільшої наочності проведемо порівняльний аналіз семантики вказаного терміну.

Табл.1

Порівняльний аналіз значень терміну «аналітична діяльність»

Таким чином, можна стверджувати, що залежно від сфери застосування терміну «аналітична діяльність» виникають суттєві диференціальні ознаки семантики. При цьому ми усвідомлюємо, що загальнонаукове розуміння терміну «аналітична діяльність» виступає первинним (родовим), а конкретно-наукове – похідним (видовим).

Оскільки тема нашої статті передбачає вивчення поняття аналітичної діяльності в контексті інформаційної політики, виникає потреба у з’ясуванні сутності останньої.

Існує чимало дефініцій поняття «інформаційна політика». Так, В.Халіпов, вважає, що це «система сучасних заходів, спрямованих на розвиток процесів формування, перетворення, зберігання, передачі й використання всіх видів інформації, ефективне розв’язання проблем створення, провадження і використання засобів комп’ютерної й інформаційної техніки, засобів зв’язку і технічних носіїв запису, а також комплексного використання інформаційних систем в управлінській діяльності» [4, с.32].

На наш погляд, наведеному визначенню бракує розуміння, що інформаційна політика починається з аналітичної діяльності, а значить перед тим, як проводити буть які дії з інформацією, її слід зібрати й обробити. Крім того, здається, що тут занадто велика увага приділяється технічним засобам не на користь змістовній частині.

Більш вдалим, як нам здається, є визначення американських і британських науковців, які під інформаційною політикою розуміють особливу сферу життєдіяльності людей (політиків, учених-аналітиків, журналістів тощо), яка пов’язані із віддзеркаленням і поширенням інформації, що задовольняє інтереси держави і громадянського суспільства, спрямована на забезпечення творчого, конструктивного діалогу між ними та їхніми представниками. [5, р.9]  У наведеній цитаті нам імпонує перш за все гуманістичний підхід, те, що інформаційну політику створюють люди, що поряд з політиками називаються науковці, журналісти; по-друге, що ця інформація спрямована на взаємодію інституціональної складової та інститутів громадянського суспільства. Але і в цій дефініції не все гаразд, якщо розглядати її з позицій аналітичної діяльності в контексті інформаційної політики.

Серед операціональних процедур, які здійснюються з інформацією, передбачено лише віддзеркалення й поширення. Така важливий компонент, як аналіз матеріалів (а не безпосереднє їх відображення), тут не передбачений. Майже в такому ж ключі, наслідуючи зарубіжних вчених, дає визначення державної інформаційної політики І.Арістова, яка розглядає її як «динамічний, двоєдиний процес формування та реалізації політики». [6, с.15] Позитивною стороною наведеної дефініції є вказівка на динаміку й бінарність процесу. Разом із тим, в даному випадку немає жодної згадки на суб’єктів здійснення інформаційної політики, а також концептуального розуміння, що синтезу (в даному випадку формуванню) передує аналіз. Безумовно, перелік визначень є далеко не вичерпним, проте майже у всіх проаналізованих нами інтерпретаціях термінологічного сполучення спостерігається недооцінка аналітичної діяльності як складової інформаційної політики, що додатково аргументує актуальність звернення нами наукової уваги на дану проблематику саме в даному контексті.

Саме недосконалість існуючих визначень поняття «інформаційна політика» спонукає нас до пропозицій щодо власного його тлумачення. Отже пропонуємо під названим терміном розуміти науково обґрунтовану, цілеспрямовану діяльність уповноважених органів влади щодо відстеження, відбору, верифікації, аналізу інформації з подальшою розробкою концептів і рішень, які підлягають реалізації з метою підтримання інформаційного суверенітету, втілення відповідної державної політики й повноцінної комунікативної взаємодії органів влади, громадянського суспільства, ЗМІ, окремих осіб за допомогою інформаційних ресурсів, формування й закріплення позитивної репутації держави.

На першому місці у запропонованому нами визначенні є наукове підґрунтя політики, адже без урахування ролі науки і рекомендацій вчених будь-які дії приречені на ймовірні промахи. По-друге, ми наголошуємо на цілеспрямованому характері діяльності, оскільки без чіткого розуміння цілей, стратегії втрачаються орієнтири подальшого руху. Наступне. Ми вважаємо, що обов’язково слід відобразити найголовніші етапи діяльності, а саме: моніторинг, відбір, верифікація інформації, аналітичні операції із застосуванням наукових методів, розробка концептів, прийняття рішень. Принципово важливим є те, що після збору інформації має відбуватися перевірка її достовірності (верифікація). Без цього в умовах інформаційних війн, навмисного створення фейків до поглибленого розгляду можуть потрапити взаємовиключні відомості, які суттєво ускладнюють аналітичні процеси.

Ключовими компонентами цілей інформаційної політики, відображеними у запропонованому визначенні, виступають: інформаційний суверенітет, повноцінна комунікативна взаємодія усіх суб’єктів, позитивний імідж держави. Наше бачення цілком корелюється із Положенням про Міністерство інформаційної політики, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р.  [7]. Разом із тим слід зазначити, що у згаданому нормативному акті у переліку завдань створеного Міністерства аналітична діяльність не знайшла свого відображення. Тож при внесенні змін і доповнень до згаданого Положення пропонуємо це врахувати, про що йтиметься в наступних моїх публікаціях.

Базуючись на концептуальних підходах щодо сутності інформаційної політики, викладених вище, можна окреслити розуміння аналітичної діяльності в контексті досліджуваної галузі. Тож, за нашим баченням, це безперервна багатопланова інтелектуальна робота суб’єктів інформаційної політики з моніторингу, збору, верифікації, систематизації й наукової інтерпретації відповідних даних з метою підготовки аналітичних документів, які слугують підставою для подальшого прийняття управлінських рішень в сфері інформації.  

Прокоментуємо. Насамперед вказується, що ця робота не повинна ні за яких обставин перериватися, а також вестися водночас по усіх напрямах. За родом діяльності вона виступає перш за все інтелектуальною працею. Встановлюється, що здійснювати її мають не лише ті суб’єкти інформаційної політики, які на це уповноважуються згідно із чинним законодавством, а й мають залучатися інституту громадянського суспільств, які мають потужну інтелектуальну, ресурсну базу для вироблення багатопланових стратегій. Саме в цьому криється успіх: поєднання та об’єднання наукових розвідок із комерційним сектором, зниження регуляторної ролі держави, й трансформації ролі державу у діяльність із реалізації регуляторної функції. Поза контекстом  розуміння важливості залучення аналітичних спільнот та організацій саме з недержавного сектору ефективна реалізації інформаційної політики є неможливою.

Алгоритм діяльності передбачає, що її етапами є: відстеження (моніторинг), збір, перевірка достовірності інформації (верифікація), використання системного підходу в обробці отриманих матеріалів, їх наукова інтерпретація — і це усе віднайшло своє відображення у запропонованому нами визначенні. Ми також враховуємо, що аналітична діяльність виступає своєрідним фундаментом, на якому базується проектування рішень та їх подальша реалізація. У такий спосіб, як нам здається, представлене визначення охоплює усі головні критерії, що характеризують специфіку аналітичної діяльності в контексті інформаційної політики.  Відповідно подальшим нашим дослідницьким завданням будуть виступати розроблення принципів аналітичної діяльності, її функцій в контексті інформаційної політики, а також розгляд специфічних методів, що в цілому, разом із і визначенням ієрархії цілей та пріоритезації завдань створює механізм аналітичної діяльності, який в проголошеному нами контексті формується уперше і виступає елементом наукової новизни.

На підставі цього можлива подальша диференціація складових поняття, за якої виділяється інформаційно-аналітична, оглядово-аналітична, контрольно-аналітична  та інші види діяльності.

Особливість нашої концепції полягає в тому, що ми розглядаємо даний вид діяльності у нерозривному зв’язку із процесом управління. У зв’язку з цим враховуємо, що, за спостереженнями окремих вчених, з усіх управлінських функцій найменш розробленою, особливо в технологічному плані, є функція аналітична. «Якщо стосовно планування, організації і контролю розроблено чимало різних методик здійснення, то при розгляді функції аналізу в науковій літературі в основному опір робиться на те, що необхідно аналізувати, при цьому питання про те, як аналізувати і послідовність здійснення залишається без уваги». [8, с.35] Вказане націлює дослідити не тільки сутність, але і зміст  аналітичної діяльності в парадигмі інформаційної політики.

Оскільки, як ми зазначали раніше, в основі аналітики є насамперед методологія наукового пізнання, застосування наукових методів, слід охарактеризувати особливості їх використання у конкретному сегменті.

Залежно від того, чи розглядалися раніше певна інформація, за ступенем новизни умовно можна виділити первинний і вторинний аналіз. Останній передбачає врахування результатів (як позитивних, так і невдалих) із оброблення, наукової систематизації раніш досліджуваних даних.

У зв’язку із багатоплановістю інформації, що витребувана у цьому сегменті державної політики, необхідно залучення фахівців із різних галузей і визначення пріоритетності певного виду аналізу. Залежно від поставлених цілей може бути використаний державно-управлінський, політологічний, економічний, математичний, кібернетичний, соціологічний, психологічний, історичний, культурологічний або інші види аналізу.

Специфіка обробки даних зумовлює застосування в аналітичній діяльності в контексті інформаційної політики в якості найбільш частотних таких видів аналізу, як:

-                   структурний (визначення складових елементів та їх взаємні зв’язки);

-                   функціональний (огляд призначення компонентів аналізу як окремо взятої категорії, так і у взаємодії з іншими елементами);

-                   системний (встановлення усього комплексу відомостей з максимально повним описом взаємного впливу й виникненням у зв’язку з цим принципово нових характеристик);

-                   статистичний (опрацювання за допомогою математичної статистики усіх квалітативних даних);

-                   проблемний (визначення найбільш складних, а іноді й небезпечних для існування суспільства питань, що потребують свого розв’язання);

-                   ситуаційний (глибинне віддзеркалення конкретної ситуації);

-                   багатофакторний (з’ясування максимальної більшості чинників, що впливають на те чи інше явище, тенденції тощо);

-                   детермінаційний (встановлення причин появи бажаних чи небажаних подій);

-                   контент-аналіз (якісно-кількісний аналіз змісту документів через семантичні одиниці для простеження скритих смислів, намірів) та ін.

Аналітична діяльність на сучасному етапі вимагає застосування методів математичного моделювання, кібернетичних і проектувальних методів [9, с. 25-27]. Вона неможлива без широкого використання комп’ютерної техніки, відповідного програмного забезпечення.

Головною особливістю даного виду діяльності стає те, що від аналітики потребується не просто констатація й упорядкування даних, але й прогнозування на підставі опрацьованої інформації ймовірного багатоваріантного розвитку подій, підготовки алгоритму запровадження управлінського рішення та можливих варіантів його ускладнення при тому чи іншому розвиткові спроектованого сценарію на практиці.  Одна з головних проблем у цьому ключі виникає у зв’язку з тим, що на теперішній час жоден із вищих навчальних закладів подібних фахівців для сфери інформаційної політики не готує. Як наслідок – маємо суттєві похибки у формулюванні прогнозів, науково обґрунтованому визначенні векторів державної політики, окремі невдачі у веденні інформаційних війн і поки не визначеній стратегії та місії Міністерства інформаційної політики.

Навіть стислий перелік методів, які застосовуються при роботі з інформацією, демонструє широке коло компетенцій, що потребується від аналітика. Зокрема варто було б особливо зосередити увагу на обізнаності в логіці, семантиці, математиці, інформатиці,  кібернетиці, теорії управління, соціальній психології, документознавстві. Останнє фахівцю в сфері аналітичної діяльності слід вивчати у двох функціональних аспектах: по-перше, розглядаючи документ як джерело інформації в контексті глибинного аналізу тексту документа; по-друге, в ракурсі вміння викласти у кінцевому документі (аналітичному огляді, аналітичній довідці, пропозиціях) науково обґрунтовані, систематизовані відомості, які слугуватимуть підставою для формування управлінського рішення.

Поєднання освітніх і виховних компонентів підготовки фахівця-аналітика в галузі інформаційної  політики має спрямовуватися на те, щоб у своїй професійній діяльності він невідступно наслідував такі принципи, як: достовірність, об’єктивність, всебічність, системність, науковість,  неупередженість, своєчасність  дослідження. Сам же фахівець повинен розвинути такі якості, як наполегливість, спостережливість, вміння бачити окремі факти й явища у їх системних взаємозв’язках.

Висновки. Таким чином, проведене нами дослідження дозволило встановити сутність поняття “аналітична діяльність в контексті інформаційної політики», виявити ті специфічні особливості, які відрізняють вказаний вид від діяльності власне наукової, а також діяльності в інших сферах. Також виявлено, що зміст роботи у зазначеній сфері охоплює етапи, методи, кінцеві результати, від яких повною мірою залежить успішність чи неуспішність прийняття подальших управлінських рішень.

Література:

1. ЮНЕСКО об информационном обществе: основные документы и материалы [Текст] / пер. с англ. Л. В. Петрова; подгот. Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов; Российский комитет Программы ЮНЕСКО “Информация для всех”, Российская национальная библиотека. – СПб., 2004. – 120 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і головний ред. В.І.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун». 2003. – 1440 с.
3. Сурмін Ю.П. Майстерня вченого: Підручник для науковців. /Ю.П.Сурмін. – К.: Видавничий центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006. – 302 с.
4. Халипов В.Ф. Власть. Основы кратологии. – М., 1996. – 220 с.
5. Norris P., Curtice J., Sanders D., Scammel M, Semetko H. On Message – сommunicating the campaign. /New Delhi: Thousand Oaks / Sage. – London, 1999.
6. Арістова І.В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.07 / І.В.Арістова: Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2002. – 39 с.
7. Положення про Міністерство інформаційної політики, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2-2015-%D0%BF
8. Коростелев А.А.  Аналитическая деятельность управления: теоретический аспект // Вектор науки ТГУ. Серия: Экономика и управление. 2012. № 2. – С.35-39.
9. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.

Національного авіаційного університету

ВІДГУК

офіційного опонента доктора юридичних наук, доцента Ліпкана Володимира Анатолійовича на дисертацію Климентьєва Олександра Павловича «Інформаційна функція Української держави», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Одним з головних пріоритетів Української держави, визначеним Основними за­садами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, є побудова інформаційного суспільства, орієнтованого на інтереси людей, відкритого для всіх і спрямованого на розвиток, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інфор­мацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ни­ми, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій по­тенціал сприяючи в суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя.

У зв’язку з цим існує потреба теоретико-правового переосмислення функціонального призначен­ня держави у відповідних процесах, виявлення механізмів здійснення її функцій. Причому дане переосмислення має відбуватися не на рівні виправлення окремих помилок або бездумного впровадження іноземного досвіду, а через удосконалення теорії функцій держави, оскільки саме через них відбувається реалізація державної політики. Відповідно дослідження інформаційної функції надасть можливість ефективно реалізовувати державну інформаційну політику.

Постійно зростаюча роль інформації в соціальному та державному управлінні, стрімкий розвиток інформаційно-телекомунікаційного прогресу і досягнутий рівень інформатизації органів державної влади надають підстави для додаткової аргументації необхідності виділення нової функції держави — інформаційної.

Держава та суспільство як дві надскладні соціальні системи не можуть ефективно взаємодіяти без інформаційного обміну, який може відбуватися як всередині країни, так і за її межами. Ключова роль у цьому процесі належить державі, яка, здійснюючи управління соціальними процесами, має бути інформаційно відкритою для інших суб’єктів суспільних відносин.

Виходячи з цього, дисертаційна робота Климентьєв О.П., присвячена вирішенню наукового завдання щодо визначення сутності інформаційної функції Української держави, а також удосконалення її правового регулювання, є актуальною і значимою для науки і практики.

Ступінь обґрунтованості і достовірності наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, викладені у дисертації, ґрунтуються на використанні сучасних прийомів і методів наукового пізнання, що обрані із врахуванням визначеної мети та сформульованих завдань.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні правової природи, змісту та сутності інформаційних функцій сучасної Української держави як різновиду основних функцій держави, визначення факторів, що зумовлюють форми та межі впливу держави на інформаційні відносини та обґрунтування можливих напрямів удосконалення та підвищення ефективності правового регулювання інформаційної функції Української держави.

В роботі вміло застосовані такі методи пізнання як: структурно-функціональний, діалектичний, догматико-юридичний, порівняльно-правовий, аксіологічний, герменевтичний та ін. Завдання  сформульовані відповідно до мети та зумовлені об’єктом і предметом дослідження.

Структура роботи сприяє досягненню поставленої мети та виконанню поставлених завдань. Достовірність і обґрунтованість результатів дисертації підтверджується використанням результатів досліджень провідних науковців в галузі теорії права, інформаційного, адміністративного та інших галузей права, що дало змогу автору всебічно розглянути особливості інформаційної функції Української держави. Для виконання дисертації опрацьовано достатню кількість наукових та нормативних джерел (475 найменувань).

Винесені на захист положення характеризують роботу як комплексне монографічне дисертаційне дослідження, яке виконане дисертантом особисто.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна результатів наукового дослідження, наукових оцінок, пропозицій і рекомендацій, теоретичних узагальнень та висновків, які складають основний зміст дисертації Климентьєва О.П., значною мірою зумовлюється актуальністю дослідження та обраним напрямом і полягає в тому, що дисертація є одним з перших у вітчизняній юридичній науці комплексних досліджень, присвячених проблемам інформаційної функції як різновиду основних функцій Української держави. У дисертаційному дослідженні відображається авторська позиція щодо розв’язання конкретних правових проблем, пов’язаних із формуванням, розвитком та правовим регулювання інформаційної функції держави.

У дисертації висунуто низку положень, нових для теорії та важливих для юридичної практики, з яких на особливу увагу заслуговують наступні.

Логічним видається, що дисертаційне дослідження здобувач розпочинає із з’ясування рівня розвитку наукових розробок за означеною тематикою (с. 18-32) і на цій основі з’ясувати сутність функцій держави на сучасному етапі та визначити поняття «функції держави» як опосередковані метою ефективного розвитку держави, зумовлені пріоритетами реалізації першочергових завдань державної політики, основні напрями її діяльності у внутрішній та зовнішній сферах, що виражають її реальну роль, форму, сутність і соціальне призначення в певній сфері життєдіяльності (с. 47).

Сформулювавши алгоритм дослідження інформаційної функції держави та її склад як сукупність таких елементів як мета, завдання, суб’єкти, об’єкти, форми та види, способи та засоби (ресурси та фактори), напрями державної політики (с. 48), здобувач з’ясовує сутність інформаційної функції Української держави та визначає її поняття у широкому та вузькому значенні (с. 60-61). При цьому відзначається, що інформаційна політика держави не може бути реалізована в рамках вже існуючих її функцій, і тому постає необхідність формування інформаційної функції як нової функції держави (с. 52).

Належна увага приділена класифікації інформаційних функцій держави. Зокрема, охарактеризовано основні їх групи та підгрупи, які виділені на підставі таких критеріїв як: сфера інформаційних відносин (інформаційна безпека, розвиток інформаційного суспільства, е-урядування, інформатизація, телекомунікації та зв’язок, захисту прав і свобод людини); об’єкти реалізації життєво важливих національних інтересів (особи, суспільства, держави); суб’єкти реалізації (склад (одноособові й колективні); термін дії (постійні й тимчасові); походження (державні й недержавні); характер компетенції: загальні й спеціальні); за локалізацією (секторальні, державні, міждержавні, наддержавні); пріоритетність (пріоритетні, основні, забезпечувальні); форма визнання (відкриті, латентні), сфера інформаційної безпеки (в інформаційній сфері; в екологічній сфері; у соціальній та гуманітарній сферах; в економічній сфері; у внутрішньополітичній сфері; у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України; сфера державної безпеки України; у зовнішньополітичній сфері) (с. 74-82).

Привертає увагу звернення до проблеми впливу форми держави на реалізацію інформаційної функції. Автор стверджує, що дослідити інформаційну функцію з точки зору її змісту означає встановити, як і в яких напрямах вона функціонує. І саме для цього важливим є встановлення зв’язку та меж впливу форми держави на інформаційну функцію (с. 95). У зв’язку з цим робиться висновок, що оскільки сутність інформаційної функції держави полягає в забезпеченні людині та громадянину права на доступ до інформації, інформаційної відкритості та ін., оптимальною для її реалізації є демократична унітарна республіка (с. 131).

Цікавим видається підрозділ 2.3, присвячений принципам реалізації інформаційної функції. Здобувач акцентує увагу на відсутності будь-якого їх закріплення. При цьому, проводячи паралель з інформаційною політикою держави як формою реалізації інформаційної функції (с. 125) та схожість їх дефініцій (с. 126), автор пропонує заповнення даної прогалини шляхом використання принципів, які закріплені в нормативних актах та їх проектах (Закон України «Про інформацію», Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації», проект Закону України «Про концепцію державної інформаційної політики»), а також тих, що напрацьовані  теорією правового регулювання державної інформаційної політики.

На основі цього виділяється цілий ряд принципів інформаційної функції: верховенства права, розумного балансу права і сили, гарантованість права на доступ до інформації, рівності інтересів всіх учасників інформаційних відносин, системності, принцип пріоритету міжнародного законодавства, несуперечності, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави, їх взаємної відповідальності, захисту національних інтересів, забезпечення культурної, ідеологічної, інформаційної та політичної багатоманітності, протекціоністської політики щодо виробництва і розповсюдження вітчизняної інформаційної продукції, сприяння постійному збагаченню, оновленню та захисту національних інформаційних ресурсів, забезпечення незалежності засобів масової інформації тощо (с. 133).

Заслуговують також на увагу презентовані здобувачем перспективні напрями розвитку інформаційної функції держави, а також перспективні напрями вдосконалення правового регулювання інформаційної функції держави (с. 173)

Висновки, пропозиції і рекомендації, що характеризуються науковою новизною або практичною значущістю, достатньо повно і точно окреслені у вступі роботи, відображені в розділах її основної частини, висновках.

Наукове та практичне значення роботи. Аналіз змісту роботи свідчить про самостійну, завершену, аргументовану, комплексну роботу і дозволяє констатувати високий науково-теоретичний та прикладний рівень проведеного дослідження. Структура і зміст роботи свідчать про цілеспрямованість та комплексний характер дослідження. Це дало можливість автору дійти результатів і обґрунтувати низку нових положень, які мають важливе значення для адміністративно-правової науки та практики.

Зокрема, положення, висновки і пропозиції проведеного дослідження розширюють і поглиблюють існуючі уявлення про сутність інформаційної функції, відображає авторську позицію у розв’язанні конкретних правових проблем, пов’язаних із реалізацією прав та законних інтересів учасників інформаційних правовідносин в процесі здійснення даної функції.

Дисертація характеризується як науковою, так і практичною значущістю. Основні висновки та рекомендації, запропоновані у роботі можуть бути використані: для удосконалення чинного інформаційного законодавства; при реалізації правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері реалізації інформаційної функції; для проведення подальших досліджень проблем розвитку інформаційної функції як основної функції держави; при викладанні дисциплін «Інформаційне право», «Правове регулювання інформаційної діяльності», «Інформаційна безпека України»  у юридичних вузах, а також при підготовці лекцій та навчальних посібників.

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки і рекомендації, сформульовані в дисертації, досить повно викладено у шести статтях, з яких п’ять опубліковано у фахових виданнях України та одна зарубіжному юридичному виданні, а також у тезах двох доповідей на міжнародних науково-практичних конференціях.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та повністю відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених МОН України вимог.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації.

1. Розглядаючи підходи до класифікації функцій, здобувач зазначає, що їх  можна класифікувати  за різними критеріями. Одним із таких критеріїв зазначається принцип поділу влади, за яким функції держави поділяються на законодавчі (правотворчі), управлінські, правоохоронні, у тому числі судові й інформаційні (с. 40). Таке твердження не відповідає дійсному стану речей і звужує сферу реалізації інформаційної функції держави, оскільки дає підстави для висновку про приналежність останньої до правоохоронних функцій. Разом з тим, в подальшому зазначається, що даний критерій не є обґрунтованим, оскільки, існує три гілки державної влади в Україні – законодавча, виконавча та судова, тому функції здійснюються в їх межах (с. 41).

2. Потребує також уточнення позиція дисертанта щодо використання терміну «інформаційно-комунікативна функція держави». Так, досліджуючи можливість вживання термінів «інформаційна функція держави», «інформаційно-комунікативна функція держави», «комунікативна функція держави» для позначення функції, що є предметом даного дисертаційного дослідження, автор вказує, що «існує точка зору, що сучасному етапу розвитку суспільства більше відповідає термін «інформаційно-комунікативна функція держави», на нашу ж думку, застосування схожих термінів водночас, як в даному випадку, є недоцільним» (с. 59). В той же час, розглядаючи інформаційну функцію в широкому розумінні, висловлюється думка про можливість виділення в її межах двох похідних функцій: функцію інформаційного забезпечення діяльності держави та інформаційно-комунікативну функцію (с. 60).

3. Досліджуючи методи реалізації інформаційної функції, здобувач в числі інших виділяє метод рекомендації і заохочення та метод переконання, який здійснюється шляхом заохочення суб’єктів суспільних інформаційних відносин до певної діяльності чи дій, що відповідають їхній волі без застосування силового тиску, таким чином забезпечуючи свободу вибору (с. 65). Виходячи з зазначеного, існує потреба в з’ясуванні співвідношення вказаних методів.

4. Аналізуючи Положення про  Інформаційно-аналітичний центр РНБО України дисертант зазначає, що при визначенні завдань, тобто фактичних напрямів діяльності Центру, прямо вказано на здійснення координації діяльності органів виконавчої влади з питань національної безпеки в інформаційній сфері (с. 140). Такий висновок, на нашу думку, не відповідає дійсності, оскільки відповідно до згаданого Положення до завдань Центру належить не сама координація діяльності органів виконавчої влади, а лише забезпечення аналітичного та прогнозного супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України щодо здійснення такої координації з питань національної безпеки в інформаційній сфері (підпункт 1 пункту 3).

5. Формулюючи висновки до розділу 3, автор вказує на необхідність прийняття спеціального законодавчого акта, який закріплював би дефініцію інформаційної функції держави та визначав основні способи її здійснення є назрілою, а також про необхідність закріплення інформаційної функції держави в Інформаційному кодексі (с. 166). Вважаємо недоцільним як нормативне врегулювання реалізації інформаційної функції держави у двох нормативно-правових актах, так і прийняття з цього приводу окремого такого акту.

Висловлені зауваження стосуються переважно спірних, дискусійних питань, певної незавершеності чи неповноти розгляду окремих питань теми дисертації, є передумовою дискусії в ході захисту, не впливають на загальну позитивну оцінку виконаної Климентьєвим О.П. дисертаційної роботи та не знижують її достатній науково-теоретичний рівень й практичну значущість.

Висновок

Дисертація є самостійним доробком автора, посилання на наукові праці оформлені належно. Наукові статті, які опубліковані за темою дисертаційного дослідження у фахових виданнях, свідчать про якість проведеної роботи, базуються на особистих поглядах та результатах праці дисертанта.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених вимог.

Дисертаційне дослідження «Інформаційна функція Української держави» виконане на належному науковому рівні, повністю відповідає за своїм змістом, теоретичним рівнем, науковою обґрунтованістю, новизною та оформленням вимогам п. 11-13 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння звання старшого наукового співробітника, а його автор – Климентьєв Олександр Павлович – заслуговує на присвоєння вченого ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Голова інституту майбутнього ГОСЛ

доктор юридичних наук, доцент                                                  В.А. Ліпкан

голова наглядової ради ГОСЛ,

доктор юридичних наук

Нещодавна, 3 липня 2014 року, Постановою Верховної Ради України від 3 липня 2014 року № 1565-VII було СХВАЛЕНО РЕКОМЕНДАЦІЇ парламентських слухань на тему: «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні».

Подані рекомендації носять фрагментарний та хаотичний, не науковий і не системний характер, і є наслідком упередженого однобокого та ортодоксального трактування інформаційної реальності. У них не йдеться про закладення системних засад правового регулювання інформаційної політики.

Зважаючи на значний потенціал нашої організації, хочу висловити лише декілька окремих думок щодо даного документа.

Передусім впадає в очі не зрозумілий і науково не обґрунтований критерій до поділу державної інформаційної політики на сфери. Зокрема в даному документі усі напрями розвитку інформаційного суспільства, які за своїм змістовним навантаженням ототожнюється із інформаційною політикою, поділені на такі основні блоки:

• державна політика у сфері інформаційного суспільства;
• інформаційна безпека України;
• освіта та кадрове забезпечення інформаційної сфери;
• електронне управління та електронні сервіси для бізнесу та громадян;
• розвиток електронної економіки;
• технічне забезпечення розвитку телекомунікацій та зв’язку;
• наукове і науково-технічне забезпечення розвитку інформаційного суспільства  [][1].

Нелогічність та суперечливість даного підходу є наразі очевидною з таких наукових інформаціологічних причин:

1.     Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства  включає в себе усі складові, котрі перераховані в Рекомендаціях парламентських слухань. Надмірна деталізація в кожному окремому документі складових утруднює розуміння механізму формування наново кожного їх переліку, а також унеможливлює системне забезпечення державної політики в інформаційній сфері.

2.     Законодавчо складові державної політики у сфері інформаційного суспільства викладені в Стратегії розвитку інформаційного суспільства  України, зокрема за текстом Стратегії зазначено: основними напрямами реалізації Стратегії за зазначеними етапами є розвиток таких сфер суспільного життя: 

• інформаційна інфраструктура;
• доступ до інформації та знань;
• е-економіка;
• електронне урядування;
• е-демократія;
•  е-освіта;
• наука та інновації;
• е-культура;
• е-медицина;
• охорона навколишнього природного середовища;
•  інформаційна безпека;
• міжнародне співробітництво.

3.     У назвах даних блоків міститься некоректна юридична термінологія, що не є легітимованою в інформаційному законодавстві, а також усталеною серед інформаціологічної епістемологічної спільноти, ядро якої складають правники-науковці нашої організації, а також є недоцільною для використання, оскільки не несе в собі змістовного навантаження, адекватного змісту інформаційних відносин, а також не співвідноситься із уже усталеною інформаційно-правовою термінологією, яка виробляється в рамках окремої галузі права — інформаційного права:

—                            „інформаційні сервіси”, існує термін інформаційна послуга — послуга, надана громадянам та організаціям в електронному вигляді за допомогою ІКТ (е-послуга);

—                            „електронне управління”, існує термін „електронне урядування” — форма організації державного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян; є  одним   з  інструментів  розвитку ІС ;

—                            за текстом документа вживаються різні за змістом терміни як синонімічні: „інформаційна війна” — інформаційне протиборство”, „електронне управління — державне управління в інформаційній сфері”, тлумачення яких не надається, а також воно відсутнє у жодному правовому акті, яким регулюються суспільні інформаційні відносини. Більше того, тотожність та однаковість уживаної термінології є нараз обов’язковим терміном або не погрузнути у хреодному ефекті від словоблуддя будь-яких новоявлених чиновників, які самі себе зарахували до спеціалістів і у правовому регулюванні інформаційної сфери;

—                            за текстом документа вживається не юридична термінологія, яка потребує додаткового пояснення, через що ускладнюється як розуміння, так і правозастосування: системна кореляція, кіберзагрози, кібернетична безпека, бекап. Посилання на існування проектів законів, в яких дані поняття визначені в постановочному плані за даного випадку є юридично нікчемним.

4.     Фрагментарною є пропозиція щодо розроблення загальнодержавної програми розвитку ІС  в Україні на 2016—2020 роки:

—   концептуальним документом у сфері регулювання інформаційних відносин має виступатиме Концепція державної інформаційної політики України, тому інші документи, на кшталт Стратегії розвитку інформаційного суспільства України тощо повинні мати похідний характер;

—   згідно з першим пунктом, доцільно говорити про приведення інформаційного законодавства відповідно до загальної мети побудови інформаційного суспільства, запровадження надійної системи гарантування інформаційних прав та свобод, реалізації інформаційної функції держави;

—   постає потреба в утворенні системного правового регулювання інформаційної політики, механізмом чого є доопрацювання тих документів, відповідно до виділених в рамках інформаційної політики сфер, котрих не вистачає;

—   приведення у відповідність та уніфікація ухвалених наново і доопрацьованих документів другого рівня;

—   механізмом реалізації стратегій як документів другого рівня мають виступати корелятивно пов’язані державні цільові програми за сферами державної інформаційної політики;

—   визначення розвитку лише інформаційного є недостатнім і неповним, таким, що не відповідає системному характеру державної політики в інформаційній сфері;

5.     При визначенні пропозицій стосовно удосконалення Національної системи індикаторів розвитку ІС  неправильно обрано критерій: гармонізація її з відповідними показниками ЄС. Адже інформаційна політика формується для реалізації українських національних інтересів, зокрема національних  інформаційних інтересів, тому основним напрямом удосконалення має стати створення умов для реалізації пріоритетних національних інтересів, натомість досвід ЄС, а також європейські стандарти безпеки можуть бути використані в тій частині, яка сприятиме досягненню окресленої нами вище мети. Нам потрібно формувати власну національну ідентичність, формвати українців – тих, хто любить Україну, вважає її своєю державою, і повязує як своє, так і майбутнє своїх дітей із розвитком Української держави.

Наше завдання не тупцювати, оббиваючи пороги в ЄС, не повзати на колінах перед москалями або німцями фи французами, які історично не здатні до демократичного і партнерського ставлення до України, а будувати ВЛАСНУ державу, відповідно до ВЛАСНИХ інтересів, до ВЛАСНИХ пріоритетів, за допомогою ВЛАСНИХ засобів та ресурсів, ґрунтуючись на ВЛАСНИХ традиціях право- і державотворення. Позитивний досвід як ЄС, так і Росії, так і інших країн може бути нами враховано.

Але від того, що нам подобається як готує інша жінка, ми ж не будемо кидати свою кохану??! Ми просто зробимо так, що і наша кохана готуватиме краще! Якщо інший чоловік краще пише закони, то це не означає, що Ваша дружина має піти від Вас до  нього. Я не буду додавати алегорій. Принцип лише один:

історично, знущання над Української нацією відбувалося в площині ментальній. Позбавлення національнї ідентичності призведо до втрати пасіонарності титульним етносом.

Як Ви думаєте, що відповість американець, коли його спитають: А ти хочеш до ЄС? То він просто скаже: я ж американець, навіщо це мені!?

Україна є самодостатньою державою, і, зменшивши (я не мрію про остаточну її ліквідацію) рівень корупції, безбожного варварського воровства у власної держави олігархами, ми зможемо жити  і творити надалі історію нашої волелюбної автохтонної нації.

Тому я науково відстоюю позицію, відповідно до якої

такого наукового чи правничого критерію, як: відповідність стандартам ЄС не існує.

А будь-які дослідники, котрі це сповідують, передусім мають увімкнути у собі Україну і подумати: а вони, ці дослідники, теж хочуть відповідати чужим стандартам, нехай і ЄС, вони взагалі хочуть відповідати чиїмось чужим, нав’язаним ззовні стандартам, які спеціально створюються для того, що назавжди позбавити нації самобутності? Чи вони хочуть задовольняти власні потреби, використовуючи позитивний досвід досягнення певного рівня в окремих галузях життєдіяльності? Чи може Україна хоче до ЄС, в якій, наприклад, у Франції на вулицях панують расистські настрої і людей лупцюють лише через те, що вони іншої віри і раси (див. наприклад: http://9tv.co.il/news/2014/07/26/181337.html).

Чи може ми усі думаємо, що коли ми будемо в ЄС, то нам створять такі умови, за яких ми будемо краще жити за Німеччину, де хлопець і дівчина на побаченні в кафе сплачують кожен за себе, а дітей, що є надто рухливими з діагнозом гіперактивність записують на прийом на психотерапевта? Або нам будуть нав’язувати стандарти толерантності вже  не лише до гомосексуалізму, а до того, що гомосексуальним парам дозволено усиновлювати дітей?

Чи може змусять толерантно ставитись до масових вбиств, на прикладі Брейвіка в Норвегії, який убивши 77 та поранивши 90 осіб внаслідок вчинених ним терористичних актів, отримав лише 21 рік тюремного ув’язнення…

Тотальна шизофренія і критинуюча толерантність під знайковитою назвою мультикультуралізм вже усвідомлюється самими європейцями, і навіть деякими критикується. Вони, нарешті, збагнули, що така поведінка та маніакальна толерантність можуть призвести до втрати ними держави та усіхдемокртичних завоювань до яких вони крокували століттями.

Із цього приводу, наведу строки зі свого вірша:

Аристократия помойки

Диктует моду на мораль

И толерантность в этой свалки

Лишь грустный томный фестиваль.

Передусім воління бути «кимось» пов’язано із тотально несформованою українською національною ідентичністю.

Тому завдання держави працювати над цим, залучати інститути громадянського суспільства, делегувати їм частину повноважень щодо реалізації інформаційної функції та інформаційної політики і багато працювати. А одними лише гаслами, нинішня влада, а вірніше після 24 серпня 2014 року, коли Президент України розпустить Верховну Раду України, її буде представляти лише одна особа, не зможе здолати світоглядну відстань між прагненням Європи до отримування нових ринків збуту своєї продукції, перетворення України в рабську державу, наперед зготовленого сільськогосподарського типу і новим розумінням людей свого історичного призначення, піднесення національної складової іролі в України в світобудові.

Ці місяці боротьби значно змінили українську націю, вони згуртували її, неоціненно наблизили до того, щоб ми хотіли:

• не в ЄС , бо там жити краще (це абсолютно сумнівний тезис, і більшість із тих, хто там був, хоче гарно жити в Україні, ніж жити по стандартам і правилам в Європі);
• або стати частиною Росії, бо там пенсія чи зарплата більше – це основна мотивація зради українських військових в Криму, а також частини населення в Луганській та Донецькій областях.

А хотіли стати заможними та сильними українцями, володарями власної долі, а не приреченими на одвічне бідкання на долю і блуканнями манівцями рабства та холуйства.

Володар долі прагне змінити себе на краще, його шлях одвічне самоудосконалення,

а не перетворення на бездумного раба та бездушного васала – сучасного манкурта. 

6.     Аналогічний контекст повинен бути вкладений  і в формулювання щодо розроблення проекту Закону України про внесення змін до законів України „Про телекомунікації” та „Про радіочастотний ресурс України”, який має бути спрямований не на гармонізацію з директивами ЄС від 2002 року (№ 19—22) та від 2009 року (№ 136 та № 140), а з урахуванням даних директив спрямований на підвищення рівня реалізації національних інформаційних інтересів, інформаційної функції та політики, удосконалення системи показників (індексів та індикаторів) її реалізації і розвитку інформаційного суспільства, е-урядування, інформаційної взаємодії  тощо.

Позитивним моментом даного документа, на який я не можу не звернути увагу є пряме зазначення на те, що у сфері наукового і науково-технічного забезпечення розвитку інформаційного суспільства Кабінету Міністрів України, Національній академії наук України і національним галузевим академіям наук України доцільно забезпечити, виокремлення інформаційного права і права інтелектуальної власності в окрему наукову спеціальність, що сприятиме розвитку інформаційного суспільства.

Таким чином, наша організація стоїть у витоків і має пряму причетність до  формування нової віхи в українській науці:

• відділення з мертвецьких пут адміністративного права,
• формування власної галузі науки — інформаційного права
• формування власної наукової спеціальності із відповідним науково-методологічним і концептуальним апаратом.

Зазначу, що в рамках нашої організації підготовлено чимало наукових досліджень, передусім кандидатського і монографічного рівнів, які становлять основу для виділення інформаційного права в якості окремої наукової спеціальності, формування окремої галузі права.

До переліку основних публікацій представників нашої організації можна віднести:

Монографії, навчальні посібники

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с
3. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
6. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
7. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
8. 8.                   Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
9. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

 Статті

1. Баскаков В. Адміністративно-правовий режим захисту інформації з обмеженим доступом: окремі аспекти / В. Баскаков // Інформаційні технології в глобальному управлінні : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 29 жовтня 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 47–51.
2. Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В. Баскаков, В. Ліпкан // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2011. – № 24. – С. 263–269. (здобувачу належить визначення інформації з обмеженим доступом)
3. Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом: окремі аспекти / В. Баскаков // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2010. – С. 59–61.
4. Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом: розвиток вітчизняного законодавства / В. Баскаков // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 4. – С. 126–128.
5. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: аналіз термінологічно-понятійного апарату / В. Баскаков // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 5. – С. 124–127.
6. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 47–49.
7. Баскаков В. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2010. – С. 64–66. (здобувачу належать інформаційно-правові дефініції понять, висвітлених в публікації).
8. Баскаков В. Ю. Захист інформації з обмеженим доступом у контексті міжнародної інформаційної безпеки : аналіз термінологічно-понятійного апарату / В. Ю. Баскаков // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 29 грудня, 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 55–59.
9. Баскаков В. Ю. Поняття та зміст інформації з обмеженим доступом / В. Ю. Баскаков // Правова інформатика. – 2012. – № 33(1). – С. 7–14.
10. Дімчогло М. І. Завдання інформатизації в контексті розвитку інформаційного суспільства в Україні / М. І. Дімчогло // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали наук.-практ. конференції. — К. , 2011. — С. 36—37.
11. Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства у сучасних правових системах (на прикладі законодавства окремих країн) / М. І. Дімчогло // Правові та політичні проблеми сучасності. — К., 2012. — С. 23—27.
12. Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / М. І. Дімчогло ; Нац. авіаційний ун-т. — К., 2012. — 18 с.
13. Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / М. І. Дімчогло // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 22—24.
14. Дімчогло М. І. Консолідація як вид систематизації інформаційного законодавства / М. І. Дімчогло // Правова інформатика. — 2012. — № 1 (33). — С. 15—24.
15. Дімчогло М. І. Окремі принципи інформаційних правовідносин / М. І. Дімчогло // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 59—61.
16. Дімчогло М. І. Консолідація конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві / М. І. Дімчогло // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 39—42.
17. Дімчогло М. І. Основи теорії консолідації інформаційного законодавства / М. І. Дімчогло // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 5. — С. 41—46.
18. Залізняк В. А. Інформаційна безпека як інститут інформаційного права України / В. А. Залізняк // Актуальні проблеми зміцнення державності і національної єдності України : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2010. — С. 46—48.
19. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69—72.
20. Залізняк В. А. Особливості систематизації інформаційного законодавства України / В. А. Залізняк // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф., (Київ, 15 квіт. 2010 р.). — К., 2010. — С. 48—50.
21. Залізняк В. А. Правова свідомість в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні / В. А. Залізняк // Розвиток правової свідомості сучасного суспільства : матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конференції. — Тернопіль, 2009. — С. 73—75.
22. Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 140—143.
23. Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / В. А. Залізняк ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. — К., 2011. — 18 с.
24.    Залізняк В. А. Системний підхід при дослідженні систематизації інформаційного законодавства України / В. А. Залізняк // Філософські, методологічні і психологічні проблеми права : тези доп. ІІІ Всеукр. наук.-теорет. конф., (Київ, 23 квіт. 2010 р.) / [ред. кол. : В. В. Коваленко, М. В. Костицький, О. М. Джужа та ін.]. — К., 2010. — С. 56—57.
25.     Залізняк В. А. Удосконалення інформаційного законодавства України : методологічні засади / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 59—61.
26.           Залізняк В. А.Удосконалення інформаційного законодавства: стан та перспективи / В. А. Залізняк // Національні проблеми юридичної науки. — Хмельницький, 2009. — Вип. 4. — С. 63—64.
27.             Капінус Л.І. Право людини та громадянина на інформацію: плани та реальність / Л.І. Капінус // Вплив юридичної науки на розвиток міжнародного та національного законодавства: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції, м. Харків, 12-13 квітня 2012 року. – у 4-х томах. – Х.: ГО «Асоціація аспірантів-юристів», 2012.  – Т. 2. – С. 44-46.
28.              Капінус Л.І. Актуальні проблеми прийняття інформаційного кодексу України / Л.І. Капінус // Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та напрями розвитку: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції, м. Запоріжжя: у 2-х частинах. – Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація «Істина», 2012. – Ч. 2. – С. 35-38.
29.             Капінус Л.І. Проблеми визначення поняття права на доступ до інформації / Л.І. Капінус // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Луцьк, 22 квітня, 2012 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2012. – С. 27-30.
30.          Капінус Л.І. Інформаційний тероризм та дотримання права людини та громадянина на доступ до інформації / Л.І. Капінус // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали міжнародної матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 15 липня, 2012 р.). – К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. – С. 14-17.
31.                Капінус Л.І. Актуальні проблеми прийняття інформаційного кодексу України [Текст] / Л. Капінус // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 7. – С. 59-62.
32.            Капинус Л.И. Содержание права человека и гражданина на доступ к информации / Л.И. Капинус // Закон и жизнь : международный научно-практический правовой журнал. – Молдова, 2013. – С. 57-61.
33.         Липкан В. А. Основы права национальной безопасности // Публичное и частное право. — 2009. — № 2. — С. 34—46.
34.       Ліпкан В. А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 4 – 8.
35.             Ліпкан В.А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80.
36.             Ліпкан В.А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю.І.Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 114-117 (204 с.)
37.            Ліпкан В.А.   Біла книга: суть та призначення // Адміністративне право в сучасному вимірі : Матеріали IV науково-практичного семінару / ред. колегія : В.К.Колпаков (голова), О. В. Кузьменко, В. А. Ліпкан, І. Д. Пастух. — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. —С. 19—21.
38.       Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7 – 10.
39.    Ліпкан В. А. Теоретична концепція Білої книги // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
40.        Ліпкан В. А., Троханенко І. І. Щодо необхідності реформування системи державного контролю за діяльністю міліції // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2010. — С. 38—41.
41.       Ліпкан В. А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28.
42.      Липкан В. Мультикультурализм и толерантность: грани соотношения / Владимир Липкан // Формирование толерантного сознания в обществе: Материалы VII международного антитеррористического форума. — К. : Издательство “Киевская правда”. — 2011. — С. 92—100.
43.           Ліпкан В. А., Максименко Ю. Є. Права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні // Конституція України : зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. Вип., 24 червня 2011 р. / редкол. :  В. В. Коваленко (голов. ред.). — та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с. , с. 91—101.
44.     Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
45.     Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.
46.    Ліпкан В. А. Інформаційні війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
47.         Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
48.          Ліпкан В. А., Максименко  Ю.Є. Інформаційні права і свободи людини та громадянина // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 64—68.
49.         Ліпкан В., Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — С. 263—269.
50.        Ліпкан В. А., Рижов І. М. Врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму //  Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 10. — С. 131—135.
51. Ліпкан В. А. Підходи до аксіології національної безпеки / В. А, Ліпкан // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали науково-практичної конференції (Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2012. — С. 8—11.
52.     Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Інформаційні технології боротьби з тероризмом” (Київ, 15 липня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 7—11.
53.         Липкан В. Ренессанс безопасности. Негосударственная система безопасности как атрибут государства / Владимир Липкан, Игорь Бондаренко // Российские вести. — 11 февраля 2013. — № 3-4(2107-2108). — С. 2.
54.          Ліпкан В. А. Підвалини формування нової концепції права в контексті протидії екстремізму / В. А. Ліпкан, А. М. Лобода // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 86—87.
55.           Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства / В. А. Ліпкан // Матеріали науково-практичної конференції „Правові проблеми сучасності” (Запоріжжя, 26 лютого 2013 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — С. 46—48.
56.             Липкан В. А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. — Европейский Центр  Изобразительных искусств, Братислава, 2013. — С. 90—93. (312 с.)
57.           Ліпкан В. А. Поняття держави в контексті діяльності УДО України / В. А. Ліпкан, О. О. Ткаченко // Наше право. — 2013. — № 2. — С. 16—21.
58.    Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
59.         Логінов О. В. Деякі аспекти інформаційного забезпечення діяльності Уряду України / О. В. Логінов // Сучасні проблеми управління : зб. матеріалів ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. / [уклад. Б. В. Новиков, І. І. Федорова та ін.]. — К., 2003. — Ч. 1. — С. 127—130.
60.   Логінов О. В. Гносеологічний аспект управління інформаційною безпекою України / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2004. — № 2. — С. 153—161.
61. Логінов О. В. Інформаційна безпека: потребнісний та гносеологічний підходи / О. В. Логінов // Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України : тези доп. наук.-практ. конференції / НАВС. — К., 2004. — С. 253—256.
62.   Логінов О. В. Класифікація загроз та небезпек інформаційній безпеці системи органів державного управління України / О. В. Логінов // Міліція України : наук.-практ. зб. — 2004. — № 8. — С. 12—16.
63.   Логінов О. В. Сучасні проблеми забезпечення інформаційної безпеки в контексті формування системи державного управління / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2003. — № 3. — С. 199—205.
64. Максименко Ю. Є. Міжнародно-правові та європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України / Матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київський націон. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2005. – 206 с. – С. 58-66.
65. Максименко Ю. Є. Актуальні проблеми боротьби з інформаційним тероризмом // Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. – 2004. – № 31. – С. 10-12.
66. Максименко Ю. Є. Входження до глобального інформаційного простору: проблеми та перспективи // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія, історія, право: Тези доповідей ІІ Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих науковців, м. Луцьк, 19-20 травня 2005 р. / За ред. В.Й. Лажніка і В.С. Федонюка. – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005. – 510 с. – С. 161-163.
67. Максименко Ю. Є. Деякі аспекти визначення поняття національної безпеки // Науковий вісник Юридичної академії МВС. – 2004. – № 3. – С. 77-81.
68.      Максименко Ю. Є. Діяльність Київського національного університету внутрішніх справ у сфері підготовки фахівців із інформаційної безпеки України // Проблеми національної і міжнародної безпеки / Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київський нац. університет внутр. справ. — К.: Текст, Щорічник, – № 2. – 2007. – 146 с. – С. 138-145.
69.              Максименко Ю. Є. Європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Луцьк, 18-19 травня 2006 р. у 2-х томах (уклад. В.Й. Лажніка, С.В. Федонюка). – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006.– 468 с. – С. 108-110.
70.            Максименко Ю. Є. Нормативно-правове регулювання інформаційної безпеки України в умовах євроінтеграції // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л. Ординський. – Львів, 2006. – Вип. 3. – С. 176-183.
71.         Максименко Ю. Є. Побудова інформаційного суспільства в Україні в контексті інтеграції до Європейського Союзу // Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – Харків: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – 487 с. – С. 71-73.
72. Максименко Ю. Є. Проблеми правового забезпечення інформаційної безпеки України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. – К.: Ін-т держави і права ім. В. Корецького НАН України, 2005. – С. 131-134.
73. Максименко Ю. Є. Роль Національної академії внутрішніх справ України в підготовці кадрів по забезпеченню національної безпеки України в інформаційній сфері // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2004. – № 3. – С. 84-90.
74. Максименко Ю. Є. Стан нормативно-правового регулювання інформаційної безпеки України в умовах євроінтеграції // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 34. – С. 38-45.
75.    Максименко Ю. Є. Сучасні проблеми криміналізації інформаційної сфери // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. / Голов.ред. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. – Одеса: ПП “Фенікс”. – 2005. – Вип.26. – С. 294-299.
76.   Максименко Ю. Є. Удосконалення нормативно-правових засад забезпечення безпеки в мережі INTERNET // Матеріали науково-практичної конференції. м. Харків, 11-12 квітня 2006 р.: Вид-во Харківського національного ун-ту внутр. справ, 2006. – 274 с. – С. 241-243.
77. Максименко Ю. Є. Визначення поняття інформаційної безпеки з позицій діяльнісного підходу // Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. – 2004. – № 32. – С. 16-19.
78. Матвієнко П. Є. Аналіз сучасного етапу розвитку законодавства про комерційну таємницю в Україні / П. Є. Матвієнко // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С.85—88.
79. Матвієнко П. Є. Доцільність боротьби засобами адміністративного примусу з посяганнями на встановлений порядок обігу інформації, що становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Держава і право. — 2009. — № 46. — С.273—276.
80. Матвієнко П. Є. Місце та роль адміністративної відповідальності у системі заходів охорони прав на комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез міжнародної наукової конференції „Восьмі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 13-14 листопада 2009 року) : У 4-х частинах. — Частина друга: „Конституційне право. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право. Земельне право. Аграрне право. Екологічне право. Природоресурсне право. Трудове право і право соціального забезпечення”. — Хмельницький: Вид-во Хмельницького університету управління та права, 2009. — С. 115—116.
81.   Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
82. Матвієнко П. Є. Основні напрями удосконалення системи захисту інформації, яка становить комерційну таємницю для суб’єкта господарювання / П. Є. Матвієнко // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 99—102.
83.   Матвієнко П. Є. Технічний захист інформації у процесі підготовки кадрів для органів внутрішніх справ / П. Є. Матвієнко // Наука і вища освіта : тези доповідей учасників XVII Міжнар. наук. конф. студентів і молодих науковців, м. Запоріжжя, 9-10 квітня, 2009 р. : у 4 т. / Класичний приватний університет. — Запоріжжя : КПУ, 2009. — Т. 4. — С. 3—4.
84.   Матвієнко П. Є. Формування переліку інформації суб’єкта господарювання, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Адвокат. — 2009. — № 5. — С.36—38.
85. Стоєцький О. В. Адміністративна відповідальність за порушення у сфері інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 “Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право“/ О. В. Стоєцький ; Запорізький. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
86. Стоєцький О. В. Основні недоліки адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України / О. В. Стоєцький // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : зб. тез міжвуз. наук.-теорет. конференції. — К., 2009. — 204 с.
87.   Стоєцький О. В. Характеристика складу адміністративного правопорушення за порушення законодавства про державну таємницю / О. В. Стоєцький // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції, (м. Київ, 29 грудня 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. – С. 94–96.
88.      Стоєцький О. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції, (м. Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. – С. 64–66.
89. Стоєцький О. В. Адміністративно-правовий статус Президента України як суб’єкта забезпечення інформаційної безпеки / О. В. Стоєцький // Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез між нар. конф. [«Восьмі осінні юридичні читання»], (м. Хмельницький, 13 — 14 лист. 2009 р.) : у 4 ч. — Хмельницький, 2009. — Ч. 2 : Конституційне право. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право. Земельне право. Аграрне право. Екологічне право. Природоресурсне право. Трудове право і право соціального забезпечення. — С. 191—193.
90. Стоєцький О. В. Реалізація адміністративно-правових норм у сфері забезпечення інформаційної безпеки / О. В. Стоєцький // Адвокат. — 2008. — № 12. — С. 36—39.
91. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
92. Стоєцький О. В. Характеристика інформаційної безпеки як складової інформаційної сфери / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 72—75.
93. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
94.   Татарникова К. Г. Методологічні підходи до кодифікації законодавства України про інформацію / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 5. — С. 99—101.
95. Татарникова К. Г. Концепт комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Юридичний вісник. — 2013. — № 3 (28). — С. 69—73.
96. Татарникова К. Г. Концепт фрагментарної галузевої кодифікації законодавства про інформацію: методологія визначення / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 9. — С. 53—55.
97. Татарникова К. Г. Отдельные предложения по решению ряда научных и практических проблем, связанных с кодификацией информационного законодательств / К. Г. Татарникова // Закон и жизнь : международный научно-практический правовой журнал. – Молдова, 2013.
98.     Татарникова К. Г. Тенденції розвитку законодавства у сфері захисту персональних даних / К. Г. Татарникова // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : міжнародна наук.-практ. конф. (м. Київ, 29 жовтня 2011 р.) : тези допов. — К., 2011. — С. 65—66.
99. Татарникова К. Г. Деякі аспекти методології кодифікації інформаційного законодавства / К. Г. Татарникова // Правові та політичні проблеми сучасності : наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — С. 38—40.
100.   Татарникова К. Г. Кодифікація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / К. Г. Татарникова // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : міжнародна наук.-практ. конф. (м. Київ, 15 липня 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — С. 17—21.
101. Татарникова К. Г. Щодо змісту поняття Кодифікація інформаційного законодавства / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : м-ли ХVІІ Міжнародної наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу «Україна в Євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 18—19 лютого 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — Вип. 20. — Т. 1. — С. 165—168.
102. Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Навчально-наукове видання «Імперативи розвитку цивілізації». — 2013. — Вип. № 1. — С. 65—69.
103. Татарникова К. Г. Засади комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : м-ли ХVІІІ Міжнародної наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу «Україна в Євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 16—17 лютого 2013 р.) : тези допов. — К., 2013. — Вип. 21. — Т. 1. — С. 226—229.
104.            Череповський К. П. Гносеологічні аспекти розуміння інформаційного права / К. П. Череповський // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнар. наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 96—100.
105.     Череповський К. П. Елементи структуризації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 40—44.
106.   Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
107. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / К. П. Череповський // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 12—14.
108.   Череповський К. П. Інкорпорація як етап до кодифікації інформаційного законодавства / К. П. Череповський // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 5. — С. 47—49.
109. Череповський К. П. Інкорпорація як складова систематизації інформаційного законодавства України / К. П. Череповський // Вісник Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2012. — № 2, ч. ІІ. — С. 177—182.
110. Череповський К. П. Окремі питання інкорпорації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правова інформатика. — 2012. — № 1 (33). — С. 68—76.
111. Череповський К. П. Щодо наукової розробленості інкорпорації інформаційного законодавства / К. П. Череповський // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 69—71.
112. Шепета Е. В. Основные факторы, снижающие темпы развития системы технической защиты информации Украины / Е. В. Шепета // Преемственность и новации в юридической науке : материалы конф. адъюнктов и соискателей / [отв. за вып. С. М. Андреев] ; Омск. Акад.. МВД России. — Омск, 2009. — Вып. 5. — С. 226—228.
113. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
114. Шепета О. В. Захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах / О. В. Шепета // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : зб. тез міжвуз. наук.-теор. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 186—188.
115. Шепета О. В. Напрями удосконалення державної політики у сфері технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — 2010. — № 4. — С. 42—46.
116. Шепета О. В. Нормативне регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. — К., 2009. — № 46. — С. 283—288.
117. Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації України / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 56—58.
118. Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Спеціальна техніка у правоохоронній діяльності : матеріали IV Міжнар. наук.-практ. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 224—225.
119. Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці та технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 4. — С. 34—36.
120. Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці й технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави : зб. матер. наук.-практ. конф. (м. Київ, 17 берез. 2010 р.) / Нац. акад. СБ України. — К., 2010. — С. 128—133.
121. Шепета О. В. Принципи взаємодії суб’єктів технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф., (м. Київ, 15 квіт. 2010 р.). — К., 2010. — С. 50—53.
122. Шепета О. В. Роль та місце законів у системі нормативного регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез міжнар. наук. конф. [„Восьмі осінні юридичні читання”], (м. Хмельницький, 13 – 14 лист. 2009 р.): у 4 ч. — Хмельницький, 2009. — Ч. 2. — С. 218—219.
123. Шепета О. В. Удосконалення інформаційного законодавства України в контексті протидії екстремізму та тероризму / О. В. Шепета // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 67—69.

У даному документі міститься ще чимало недоліків, обумовлених недостатнім професіоналізмом його укладачів, певним поспіхом, браком системних знань з інформаційного права, формуванням авторського колективу не на наукових засадах і принципах. Однак в цілому можу визнати, що його поява є важливим кроком і демонстрацією рішучості української влади щодо розв’язання низки системних проблем в інформаційній сфері, від вирішення яких залежить успішне майбутнє і процвітання України як суверенної, соборної, незалежної та інформаційно розвиненої демократичної соціальної та безпекової держави.