Під редакцією В.А.Ліпкана вийшла в світ нова монографія “Правові засади розвитку інформаційного суспільства”

Колектив ГОСЛ висловлює свою дяку за розміщення інформації про надходження монографії  ”Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні” під редакцією доктора юридичних наук Ліпкана В.А. на офіційному сайті закладу.

Висловлюємо свою зацікавленість у подальшій співпраці з Науковою бібліотекою Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Переконані, що бібліотечна справа – потужний інструмент формування національної ідентичності, патріотизму і національної еліти.

http://library.nlu.edu.ua/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=category&id=38:galereya&Itemid=123

Ліпкан Володимир Анатолійович,

 доктор юридичних наук, доцент.

Голова Інституту майбутнього ГОСЛ

Донедавна термін „гібридна війна” знала обмежена кількість осіб, які беруть участь у багатонаціональних навчаннях, а також навчаються відповідно до стандартів НАТО. Україна за 24 роки незалежності не спромоглася ані на теоретичному, ані на практичному рівні створити систему національної безпеки. На жаль як чисельні спроби фахівців теоретиків із безпекових питань достукатися до осіб, які приймають рішення у сфері державного управління, з метою зміни методологічних підходів до пізнання національної безпеки, не мали ніякого результату: впродовж усього періоду незалежності одні й ті самі особи і зараз продовжують писати концепції, стратегії та доктрини. Незважаючи на ментальний та теоретичний колапс ідей даних ортодоксів, вони й досі очолюють важливі державні інституції і фактично й надалі продовжують руйнувати систему національної безпеки, а відтак — продовжують наносити шкоду державі Україна.

Невігластво у сфері  наукового забезпечення безпекової політики призвело до того, що, починаючи з 90-их років минулого тисячоліття, і донині сфера ухвалення рішень у сфері безпеки є приватизованою невідомою широкому загалу групою осіб, які, впродовж 24 років незалежності, створили усі умови для того, що безпекознавство як наука не отримала свого розвитку. Як наслідок, методологія ухвалення рішень у сфері національної безпеки є не розробленою, що призвело до того, що в Україні під час збройної окупації автономії Криму не було проведено жодного пострілу. Час розставить все по своїх місцях і всі зрадники, а також чисельні агенти впливу, які роками формували невірне ставлення до ідентифікації загроз і відповідно вироблення адекватних заходів державної політики національної безпеки будуть виявлені і покарані. Але в межах даної статті, ми звернемо свою увагу саме на гібридні війни.

Особливість гібридної війни полягає у тому, що вона суттєво різниться від звичайної війни, де застосування збройних сил виступає обов’язковим та вирішальним компонентом, а також від інформаційних операцій (інформаційних кампаній, інформаційної боротьби тощо).

Суть гібридної війни полягає у тому, щоб одна домінантна група управління (альфа група, незалежно від того держава це, чи могутня транснаціональна корпорація, синдикат) підкорила і створила необхідні та достатні умови для підкорення іншої соціальної групи (соціальної системи, громадянського суспільства, держави тощо), при цьому не встановлюючи повного та тотального контролю над суверенітетом та територією, іншими важливими, але не життєво необхідними атрибутами, що супроводжується також капітуляцією збройних сил.

Іншими словами, гібридна війна — це цілеспрямований процес встановлення зовнішнього управління альфа суб’єктом над об’єктом управління, встановлення тотального контролю над сферою державного управління, в якому вирішальну роль відіграють інформаційні засоби.

Нелінійність або асиметричність як явища є притаманними сучасному суспільству. На жаль розвиток синергетики в Україні не набув системного характеру через заскорузлість, млявість та інертність суб’єктів управління наукою в Україні. Саме тому в науці ще й зараз послуговуються лише системним підходом та поінколи діалектичним методом. Натомість саме синергетика утворює можливості пізнання засад розвитку системи за умов невизначеності параметрів її подальшого функціонування. Відсутність жорсткої кореляції та детермінації вжитих заходів із отриманими результатами є важливою для розуміння сутності динамічного управління.

Розвиток інформаційних технологій, інформаційна глобалізація, поєднана із механізмами розвитку інформаційного суспільства, утворюють нові феномени, які апріорі не можуть бути жорстко детермінованими. Один із них — сітьове або мережеве суспільство. У даних суспільствах людина може бути використана як засіб розповсюдження недостовірної та неперевіреної інформації, фактично стати активним суб’єктом розповсюдження чуток та активізації паніки, які є невід’ємним елементом пропаганди.

Гібридні війни є іманентним компонентом сучасної політики сильних держав, а відтак дипломатична служба України має обов’язково вивчати не тільки досвід проведення даних війн проти України, а й напрацювати власну наступальну концепцію репутаційного розвитку, в рамках якої окрему увагу приділяти не лише протидії гібридним війнам, а й формуванню засад управління державою в умовах гібридного миру, а  також проведенню даного виду війн проти тих суб’єктів управління або міжнародних акторів, які активно загрожують або становлять потенційну загрозу національним інтересам України.

Виникає закономірне запитання: а чому гібридна війна розв’язана проти України, чому зараз?

Відповідь на це запитання лежить у площині усвідомлення самоідентичності — національної ідентичності. За роки незалежності не було проведено рішучих та дієвих реформ, на керівні посади в сфері державного управління навіть і після Революції гідності 2014 року призначають не за професійними здібностями та компетентністю, а через інші критерії, які не мають нічого спільного із реалізацією державної політики національної безпеки.

Ефемерна соціальна стабільність, яка роками нав’язувалась в якості найвищої соціальної цінності, насправді виявилася віртуальною, оскільки отримані внаслідок колапсу СРСР у 1991 році можливості рік за роком Україна втрачала, не маючи рішучості покінчити із радянським минулим, передусім у сфері державного управління. Така нерішучість стала причиною того, що в Україні за допомогою агентів впливу у науковій та блогосфері стали поширюватися різноманітні інтерпретації концепції „failed state”, в якій усіляко із застосуванням маніпулятивних технологій, та НЛП обґрунтовується неуспішність України, неможливість реалізації нею суверенітету, і фактично готується наукова та теоретична база для доведення факту неспроможності України та української автохтонної нації мати власну незалежну та суверенну соборну державу. Тому будь-які анексії та паради суверенітетів або сепаратизмів трактуються як природна відповідь на неспроможність державної влади України управляти всієї країною, задовольняти національні інтереси, а не потреб окремих осіб з числа олігархату.

Гібридна війна довела неспроможність міжнародних безпекових інституцій ефективно протидіяти ній. Маніпулювання із юридичною термінологією при посиланні на Будапештський меморандум, фактично нівелювало роль ГА ООН, демонстрація неефективності застування права вето при голосуванні в ГА ООН, бездіяльність, а інколи зрада чиновників ОБСЄ, в місію яких включені громадяни Росії, доводить необхідність системного вивчення даного феномену., особливо в напряму зміни підходів до діяльності міжнародних безпекових інституцій.

Щодо України, то вона не змогла побудувати орієнтовану на власні національні інтереси систему державного управління. Разом із тим, Росія, використовуючи прибутки з продажу енергоносіїв усі роки нарощувала свій військовий потенціал, поєднувала розвиток своєї військової могутності із теоретичним обґрунтування реінтеграції пострадянських республік до нових об’єднань, послуговуючись різними методологічними концепціями: неоєвразійство, панславізм, месіанство, Москва — тертій Рим, імперська хвороба. При цьому відверта брехня, провокації, дискредитація органів державної влади України — стали звичайним атрибутом державної політики Росії. Більше того, Росія створила паралельний світ, віртуальну реальність, в якій живуть її громадяни, яка не має нічого спільного із реальністю і подіями в Україні: відомі меми щодо підняття Андріївського прапору флагманом українського флоту Гетьманом Сагайдачним під час анексії Криму, посадження „москаляки на гіляку”, розтин хлопця тощо перетворили російські новини на інший паралельний світ, простір якого охоплює лише межі Росії.

Натомість цього є достатньо для того, щоб пересічні росіяни вважали, що анексія Криму, це нормально, адже „кримнаш”, а війна на сході трактувалася як допомога братньому російськомовному народу, при цьому українські війська, котрі діють на власній території, згідно з українським законодавством, забезпечують національну безпеку через поновлення територіальної цілісності, боротьбу з незаконними збройними та військовими формуваннями, не передбаченими Конституцію України, називають в руських ЗМІ виключно як „українські карателі”, владу України „київську хунта”.

У час, коли Росія стоїть на порозі самознищення, використовуючи надбання революції гідності 2014 року, на уламках деформованого українського суверенітету Росія прагне отримати новий імпульс для відновлення власної імперської та месіанської ідеї. Більше того, реалізація даної ідеї також носить і закамуфльований характер через впровадження в систему державного управління України начебто „опозиціонерів” з Росії, які фактично виступають засланими козачками, і за першого сприятливого випадку розпочнуть свою руйнівну дію на українську державність.

Поза це, з усіх відомих руських опозиціонерів відверто проти анексії Криму та війни на сході України виступив лише Б. Нємцов (вже покійний), Г. Каспаров, а також А. Макаревич. Решта ж опозиціонерів, критикуючи режим Путіна, насправді хочуть відродження ідеї панславізму лише із центром не в Москві, а в Києві. Вони не позбавлені імперської хвороби і вірус месіанства дуже міцно роз’їв їм мозок. В рамках даної статті ми не маємо можливості вдаватися у детальний аналіз промов та виступів так званих опозиціонерів, але і Ходорковський і Навальний та інші особи, критикуючи Путіна, не критикують ідею російської імперії, ідею третього Риму, вони визнають необхідність „повернення Криму в лоно Росії”, при цьому замовчуючи факти передачі Україною Росії територій, які зараз належать Росії, але були українськими.

Отже одним із елементів гібридної війни, а відтак і загрозою національній безпеці є заслання в Україну і отримання українського громадянства опозиціонерами з Росії. Незалежну Україну мають будувати українці — ті хто тут народився, хто тут буде жити, і хоче перетворити Україну на процвітаючу, успішну та щасливу державу. Фахівці у вигляді іноземців можуть бути використані в якості радників, але ніяк не в якості державних службовців.

Більше того, „біганина від режиму Путіна” насправді має величезний плюс для самого Путіна: він залишається і надалі одноосібним автором і розпорядником концепції розвитку Росії. Оскільки ніхто і ніщо не заважатиме йому. Позбавлення України можливості самостійно вирішувати свою подальшу долю, є одним із концептуальних напрямів заслання опозиціонерів до України. Їхня мета — унеможливити утворення України в якості регіонального лідера, таким чином, знищивши економічно та фінансово основного конкурента та пострадянському просторі Росія перетворюється на одноосібного лідера, перспективи могутності якого навіть важко нині спрогнозувати.

Основою для виграшу у гібридній війні є ефективне державне управління, причому в усіх складових національної безпеки, а не лише військовій. Кожний громадянин має пишатися Україною. Ми маємо використати феномен російськомовного українського патріотизму, який має виступати скритим резервом зняття напруги по дузі двомовності, а також налагодження діалогу між різними частинами нашої великої Батьківщини. Глобалізація виступає одним із чинників, який чинить вплив на національну ідентичність, тому її вивчення та ефекти від неї мають бути прогнозовані і мати адекватні алгоритми відповіді.

Постулати гібридного миру:

• демонстрація єдності в досягненні поставлених цілей;
• демонстрація переконаності і дієве доведення незворотності європейського вибору;
• Україна — незалежна та самостійна суверенна держава;
• Українська нація — автохтонна, історична, політична, інформаційна та безпекова європейська нація, яка самостійно, свідомо та цілеспрямовано, навіть під загрозою війни та знищення державності через власне усвідомлене рішення, здійснила європейський вибір, визнала європейські цінності складовою аксіологічного виміру української національної ідентичності, усвідомила себе частиною європейської спільноти та європейського майбуття;
• Україна має власне місце не лише в історії, а й в майбутньому, як самостійна незалежна та ефективна держава;
• Україна має перетворитися із об’єкта геополітики в суб’єкт.

Для цитування:

Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. – 2015. – № 2. – С. 13-16.

офіційного опонента на дисертацію Туніка Андрія Володимировича «Правові основи захисту персональних даних», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Входження в інформаційну сферу та формування інформаційного суспільства в провідних країнах світу, що супроводжується інтенсивним розвитком та поширенням інформаційно-телекомунікаційних технологій, викликають необхідність проведення досліджень, присвячених різним аспектам захисту персональних даних, зокрема, їх правовим засадам.

Положення, які виносяться на захист, належним чином обґрунтовуються у тексті дисертації, є достовірними і характеризуються науковою новизною. Новизна наукових положень дисертації зумовлена самим її характером, оскільки є одним із перших монографічних досліджень правових основ захисту персональних даних у вітчизняній правовій науці, а також визначається самою постановкою проблеми і полягає в з’ясуванні стану законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових положень і пропозицій щодо удосконалення його правового регулювання. Винесені на захист положення, висновки і рекомендації, сформульовані у дисертації, демонструють глибоке засвоєння теми та зрілість теоретичних узагальнень автора щодо ключових проблем правового регулювання захисту персональних даних.

Опубліковані А.В. Туніком праці свідчать про достатнє оприлюднення та впровадження наукових здобутків дисертанта. Основні результати дисертаційного дослідження повністю викладені у публікаціях у фахових виданнях ВАК України, а також в опублікованих тезах виступів на науково-практичних конференціях. Опубліковані автором наукові статті відповідають темі дисертації, а зміст автореферату повністю висвітлює її основні положення.

Не викликає сумніву методологічна і практична важливість вирішення А.В. Туніком таких завдань, як: дослідити стан наукових досліджень, присвячених розгляду персональних даних у вітчизняній правовій доктрині; розглянути стан вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних та виділити основні недоліки у цій сфері; запропонувати основні напрями удосконалення захисту персональних даних в Україні.

Результати дисертаційного дослідження А.В. Туніка становлять безперечний науковий інтерес. Їх наукова цінність визначається комплексним підходом дисертанта до дослідження правових основ захисту персональних даних. Це дало можливість узагальнити наявні доктринальні розробки, визначити стан правового регулювання цієї сфери на рівні національного законодавства та іноземних держав і на основі цього запропонувати нові шляхи усунення недоліків правового регулювання захисту персональних даних в Україні.

Положення, висновки та рекомендації, викладені у дисертації та наукових публікаціях автора, можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях, у навчальному процесі, у законотворчій та практичній діяльності відповідних державних органів.

Відповідною поставленим дисертантом завданням дослідження є структура дисертації, в якій у логічній послідовності аналізуються питання правового регулювання захисту персональних даних. План дисертації та зміст викладеного матеріалу цілком адекватно відображають гостроту та актуальність досліджуваної проблеми.

Узагальнення нормативного матеріалу та правозастосовної практики здійснене у дисертаційній роботі на належному науковому рівні, що свідчить про наявність у А.В.Туніка аналітичних здібностей до проведення дослідницької роботи. Використаний у роботі дослідницький матеріал повною мірою сприяв досягненню поставленої мети: з’ясування стану вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових наукових положень і пропозицій щодо удосконалення правового регулювання досліджуваного явища.

Цілий ряд пропозицій до законодавства, зроблених дисертантом, заслуговують на увагу. Зокрема, розглянувши стан наукових досліджень, присвячених захисту персональних даних, автор приходить до висновку, що генезис таких досліджень має несистемний, фрагментарний характер, що унеможливлює виокремлення стадій розвитку з окресленням їх змістовних характеристик (с. 26). При цьому відсутній єдиний понятійно-категоріальний апарат в згаданій сфері, оскільки без чіткої аргументації використовуються такі категорії як «персональні дані», «особиста інформація», «приватна інформація про особу», «персональна інформація», «конфіденційна особиста інформація» тощо (с. 27).

Слушною видається думка автора про те, що феномен персональних даних є доволі своєрідним за своєю природою та діалектично взаємопов’язаний з різними сферами суспільного буття та його пізнання (с. 28), що в свою чергу викликає необхідність використання всього спектру методологічних підходів та методів з метою проведення повного, всебічного та об’єктивного дисертаційного дослідження.

Слід погодитися з автором про те, що перелік відомостей, що становлять собою персональні дані особи, є динамічним і залежить насамперед від конкретної сфери правовідносин, які виникли у конкретної особи (власника чи володільця персональних даних) з іншими особами (с. 53). При цьому можливість ідентифікувати особу дають змогу не окремі дані про неї (наприклад, прізвище, ім’я, по-батькові або дата народження без зазначення імені її власника), а лише комплекс персональних даних, за допомогою яких можна чітко встановити особу, якій вони належать.

Заслуговує схвалення проведений автором детальний аналіз зарубіжного законодавства у сфері захисту персональних даних, в результаті якого робиться висновок, що у країнах СНД система захисту персональних даних здійснюється відповідно до закону типу Data Protection Act (Закон про захист даних), в той час як у європейських системах захисту персональних даних організуючим законодавчим центром стають два закони, що взаємодоповнюються – закон Data Protection Act і закон Information Freedom Act (закон про свободу інформації), які, як правило, розробляються і приймаються одночасно (с. 141).

Цікавою видається пропозиція дисертанта про застосування двох методів удосконалення системи захисту інформації про особу: «реалістичного» та «ліберального». Перший метод передбачає збільшення безпеки в середині інформаційної системи; створення нових внутрішніх мереж, що можуть додатково контролювати інформацію незалежно від глобальних мереж; постійний моніторинг рівня інформаційної безпеки, цілеспрямований пошук недоліків у програмному забезпеченні, контроль за розповсюдженням інформації і відповідних технологій; зменшення відкритості доступу до персональних баз даних. Функції ж «ліберального» підходу полягають у збільшенні взаємозалежності щодо захисту персональних даних між країною і особою-власником персональних даних; забезпеченні загальної безпеки через створення мережі спеціалізованих організацій і підписання спеціалізованих договорів; лібералізації інформаційних стосунків (с. 178). При цьому, на думку автора, останній метод відповідає системному характеру розвитку інформаційних баз, що зберігають персональні дані, та паралельно із забезпеченням інформаційної безпеки не порушує прав людини в галузі інформації, не ускладнює керування процесами захисту, забезпечує збереження інтересів власників персональних даних.

Слід підтримати автора також і щодо його пропозиції про необхідність призупинення дії норм Закону України «Про захист персональних даних», які суперечать іншим нормативно-правовим актам та внесення відповідних змін в законодавство в частині чіткого визначення категорій персональних даних, нецільового використання персональних даних, знищення персональних даних, повноваження контролюючого органу і відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері захисту персональних даних.

Окрім зазначених, дисертація А.В.Туніка містить цілий ряд теоретичних висновків та практичних пропозицій, які заслуговують позитивної оцінки.

Оцінюючи рецензовану роботу позитивно та відзначаючи її належний рівень і наукову новизну, слід зауважити, що в дисертації є деякі спірні положення, твердження, що викликають сумніви, а також окремі висновки, що є недостатньо аргументованими.

1. Зокрема, автору слід було б зробити спробу провести періодизацію досліджень в сфері захисту персональних даних, що дало б можливість систематизувати дослідження в цій сфері відповідно до певного часового проміжку  з подальшою екстрапляцією на формування інформаційного права як галузі права.

2. Для висвітлення методології дослідження автор відповідно до предмету та завдань дисертаційної роботи адаптує традиційну структуру методів, що використовуються в теоретичних юридичних дослідженнях, використовуючи загальні, філософські, загальнонаукові, приватно-наукові та спеціальні методи пізнання. При цьому дисертанту слід було б більш конкретно вказати, які з них були використані, та детально охарактеризувати застосування цих методів та їх результати, зокрема, наприклад, такі як: абстрагування, синергетичний, математичний тощо. Більше того, заважаючи на предмет дослідження, корисним для роботи б було застосування антропологічного підходу, зокрема положень антропології права.

3. Характеризуючи зарубіжне законодавство у сфері захисту персональних даних, автор подає перелік основних понять, що використовуються в законодавчому акті певної держави (наприклад, с. 80, 94). Такий підхід вважаю невиправданим, оскільки це призводить до збільшення обсягу дисертаційного дослідження та надає йому в окремих випадках описового характеру.

4. Додаткового обґрунтування потребує твердження автора, що «людина немає права власності на свої персональні дані» і, відповідно, пропозиція «ввести до Закону України «Про захист персональних даних» поняття «право власності особи на свої (власні) персональні дані»».

5. Є певні зауваження до термінологічного апарату дисертації, зокрема до використання дисертантом таких термінів та слів іншомовного походження, як «алармування», «апологія», «охоронництво».

Висловлені зауваження стосуються лише окремих положень дисертації, носять дискусійний, рекомендаційний та уточнюючий характер і в цілому не зменшують високу наукову цінність дисертаційного дослідження А.В.Туніка.

Наведене вище дає підстави для головного висновку – дисертація «Правові основі захисту персональних даних» є самостійним, завершеним дослідженням важливої наукової проблеми, в якій отримано нові науково обґрунтовані результати. Робота повністю відповідає вимогам до кандидатських дисертацій, встановлених Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. № 423 (із подальшими змінами та доповненнями), а її автор – Тунік Андрій Володимирович заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

доктор юридичних наук, доцент                                               Ліпкан В.А.