Максименко Юлія Євгенівна,

кандидат юридичних наук, доцент

директор Інституту інформаційного права ГОАЛ

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова наглядової ради ГОСЛ

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Трансформація сучасних суспільних відносин впливає на конфігурацію не лише їх учасників, а й на появу нових видів відносин, що виступають віддзеркаленням стрімкого розвитку глобальної інформаційної цивілізації.  Одним із таких видів суспільних відносин виступають відносини у сфері боротьба з правопорушеннями в інформаційній сфері, вивчення змісту яких неможливе без з’ясування причин та умов, що їм сприяли, а також інших детермінант.

Нині з урахуванням еволюції інформаційного суспільства, його безконтрольного розвитку з боку держави, відсутності парадигмальної теоретичної концепції державної інформаційної політики і стратегії її втілення в практичну діяльність, особливо актуальними є дослідження інформаційної злочинності як багатоструктурного та поліваріантного інформаційно-правового феномену, соціально-правового та інформаційного явища, особи інформаційного злочинця, причин та умов виникнення, розвитку та проникнення інформаційної злочинності в переважну більшість суспільних відносин, шляхів та засобів запобігання їй.

Тривалий час зазначені вище проблеми взагалі не порушувались, а деякі фрагментарні аспекти були предметом дослідження кримінології, становлення якої як самостійної комплексної науки датується ще XIX ст. Однак за два сторіччя низка теоретичних постулатів не витримали випробування часом та потребують переосмислення не лише на рівні теорій, а й не метаконцептуальному рівні : доцільності існування кримінології саме як науки, яка за нинішніх умов не здатна привнести нічого конструктивного у сферу управління інформаційними процесами, мінімізації теророгенних факторів в інформаційному середовищі, створенні гарантованих державою, а також активної участі інститутів громадянського суспільства у створенні сприятливих умов для гарантованої реалізації ними власних інформаційних інтересів.

Кримінологія як наука себе вижила і нині, опертя на неї, як самостійний на самодостатній гносеологічний елемент пізнання інформаційно-правової реальності виступає не більше ніж даниною застарілим кліше докантівської епохи. На наш погляд, кримінологічний інструментарій може бути використано на засадах синергетичного та міждисциплінарного підходів до вирішення окремих фрагментів проблем у сфері запобігання розвитку інформаційної злочинності, зменшенні її впливу на геоправовий простір та взагалі на політику держав.

Відсутність системної потенції до розв’язанні методологічних проблем стала причиною активного розвитку галузевих деліктологічних досліджень – податкова деліктологія, адміністративна деліктологія тощо.

Науково-технічна революція детермінувала появу нових видів правопорушень – інформаційні правопорушення. Використовуючи новітні та інноваційні інформаційно-телекомунікаційні технології і засоби зв’язку, діяльність правопорушників завдає ще більшої суспільної шкоди, тому можемо твердити про появу і чітке виокремлення нового інформаційно-правового феномену : інформаційної злочинності, тобто злочинності, де родовим об’єктом злочину виступає інформація. Іманентною ознакою даних правопорушень є почасти їх латентний характер, що значно ускладнює виявлення злочинців, а також попередження цього виду протиправної поведінки.

Здійснений нами логіко-семантичний, герменевтичний та метод алгебраїчної будови категорійно-понятійної системи уможливлює стверджувати, що переважна більшість дослідників звертають свою наукову увагу до аналізу сутнісних особливостей інформаційного суспільства, які, в принципі давно є вивченими та дослідженими в рамках філософських та соціологічних і політологічних наук, натомість авторами чи то свідомо чи то через незнання предмета інформаційного права здебільшого оминаються нагальні питання іншого порядку: відсутність системного правового регулювання інформаційних правовідносин, формування та розвиток інформаційного права як самостійної та комплексної галузі права, розроблення та прийняття Інформаційного кодексу, правове регулювання інформаційної безпеки, а також правове регулювання інших атрибутивних складових інформаційних правовідносин.

Здійснений контент-аналіз інформаційно-правових досліджень, де мультиплікандом виступала словосполука «інформаційні делікти», уможливили твердити, що проблеми систематизації інформаційних деліктів, дослідження причин і умов, що їм сприяють, вивчення особи інформаційного правопорушника, розроблення заходів щодо запобігання цим правопорушенням виступають окремим пластом наукових.

Здебільшого в наукових роботах інформаційні правопорушення характеризуються лише в загальних рисах або здійснюється дослідження поодиноких інформаційних деліктів без урахування засад державної інформаційної політики, реалізації інформаційної функції держави, засад інформаційної взаємодії державних та інституцій громадянського суспільства. Також можемо констатувати, що нині недостатньо розробленими є питання щодо сутнісних та змістовних особливостей інформаційних деліктів, досі немає чіткої уяви щодо онтогенетичних ознак та критеріїв розмежування їх з іншими правопорушеннями, співвідношення інформаційно-правової відповідальності з іншими видами юридичної відповідальності тощо.

Актуальність дослідження теоретичних та практичних проблем інформаційних деліктів в Україні зумовлена, з одного боку, необхідністю створення цілісної теорії інформаційного делікту як самостійного виду правопорушення та підстави інформаційно-правової відповідальності, з іншого — потребою вдосконалення чинного інформаційно-деліктного законодавства.

Більше того, зволікання українського законодавця із прийняттям Інформаційного кодексу України не є відлунням об’єктивної тенденції щодо розвитку інформаційного суспільства та тих загроз і небезпек, що його супроводжують і лише дають можливість констатувати: Україна, являючись першою країною на теренах СНД, науковці якої розробили проект Інформаційного кодексу, боїться його ухвалити, послуговуючись, з-поміж низки інших причин, на наш погляд, комплексом меншовартості, постійним озиранням на Росію, спроб нескінченного узгодження і фатального боягузтва що, фактично і створює  інформаційні алгоритми унеможливлення формування інформаційної ідентичності української історичної нації.

Слід чітко і справедливо наголосити на інтелектуальній спроможності українських науковців самостійно розробляти фундаментальні нормативні акти, а не постійно озиратись чи то на Росію чи то на Європу, чи то взагалі на когось і дивитись на те, що в інших країнах такого немає, тому  і нам не слід «бігти попереду паровозу», бо українці не можуть бути першими, кращими, щасливішими тощо. Слід раз і назавжди покінчити із хибною політикою остраху бути кращими, бути лідерами. Сильна українська наука здатна виконати завдання щодо стабільного процвітання української держави, як центру європейської неодемократії.

Окремі аспекти порушеної проблематики розглядались фахівцями Глобальної організації союзницького лідерства, в рамках якої працюють наукові школи з інформаційного права та інформаційної політики та інформаціології. Серед найбільш визначних дослідників даних тем можемо відмітити таких, як: В. Ю. Баскаков, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, П. Є. Матвієнко, К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, О. В. Шепета тощо.

Інформаційна деліктологія є складова частина більш загальної науки деліктології і покликана вивчати такі види правопорушень: по-перше, ті порушення, які скоюються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку; по-друге, ті правопорушення, які виникають у зв’язку з порушенням права на інформацію, а саме: права на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Отже, інформаційна деліктологія — сукупність знань про інформаційні делікти і деліктність як масове негативне інформаційно-правове явище, що містить в собі детермінанти протиправної поведінки делінквента, його особи з метою вироблення і використання адекватних заходів для протидії інформаційним правопорушенням.

Предметом інформаційної деліктології виступають інформаційні правопорушення, які скоюються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку, а також ті, які виникають у зв’язку з порушенням права на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Серед основних завдань інформаційної деліктології є:

• аналіз характеру вчинених інформаційних правопорушень, їх масштабності, динаміки розвитку;
• дослідження причин конкретних інформаційних правопорушень і умов, що їм сприяють;
• вивчення особи правопорушника, яка скоює інформаційні правопорушення;
• розроблення заходів щодо запобігання інформаційним правопорушенням;
• Позиціонування інформаційної деліктології як атрибутивної складової державної інформаційної політики тощо.

Отже, виокремлення інформаційної деліктології як самостійного напряму деліктологічних досліджень є своєчасним та обґрунтованим завданням. Наразі є потреба в подальшому науковому осмисленні і розробленні порушеної проблематики, зокрема формування понятійно-категоріального апарату, визначення методології, системи, структури, предмета та об’єкта дослідження тощо.

Для цитування:

Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання // Збірник Панєвропейської школи права. 2014. – С. 40-43.

кандидат юридичних наук

голова Інституту інформаційного права ГОСЛ

 УДК 35.077.2:343.346.8:354.42/44

Інтенсивність розвитку та впровадження інформаційних технологій та засобів зв’язку в життєдіяльність суспільства активізувало увагу науковців до різних інформаційних проблем. Особливо актуальним напрямом наукових розвідок є розкриття окремих аспектів інформаційних правопорушень.

Водночас нині на науковому та законодавчому рівні відсутнє уніфіковане бачення понятійно-термінологічного апарату у цій сфері, зокрема поряд з поняттям «інформаційні правопорушення» як синонімічні поняття застосовуються і інші: «комп’ютерні правопорушення», «ІТ-правопорушення», «інформаційні делікти», «інформаційні злочини», «комп’ютерні злочини», «правопорушення у сфері інформації» тощо. Не менш однозначно дослідниками визначаються й поняття, сутність, зміст, характерні риси інформаційних правопорушень. Відсутня також у наукових колах і єдність щодо визначення видів інформаційних правопорушень, підходів до віднесення тих чи інших правопорушень до інформаційних.

Отже, дослідження теоретичних та практичних проблем інформаційних правопорушень в Україні є актуальним напрямом сучасної юридичної науки.

Метою даної наукової статті є окреслення поняття та ознак інформаційних правопорушень.

Задля досягнення поставленої мети слід вирішити такі завдання:

-       надати визначення поняття «інформаційні правопорушення»;

-       виокремити основні ознаки інформаційних правопорушень;

-       визначити основні шляхи удосконалення інститут інформаційних правопорушень.

Зазначимо, що порушена проблематика у межах окремих аспектів в юридичній науці розглядається такими вченими: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Нині серйозне занепокоєння викликає поширення фактів протизаконного збору і використання інформації, несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів, незаконного копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій оброблення інформації, запуску програм-вірусів, троянів, фішингових програм, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю тощо.

Особливо деструктивними є порушення права людини та громадянина на інформацію, а саме ненадання інформації органами державної влади, несвоєчасне чи неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, тощо.

При чому статистичні дані засвідчують про перманентну динаміку цих порушень.

Тривалий час інформаційні правопорушення розглядалися крізь призму загроз інформаційній безпеці України, що закріплювались у Законі України «Про основи національної безпеки України» [1].

Відтак дослідження інформаційних правопорушень здійснювалося в рамках націобезпекознавства [2-6].

Окремі питання юридичної відповідальності за інформаційні правопорушення досліджувалися крізь призму адміністративного та кримінального права. Зокрема такий підхід подано в роботах І. Арістової, О. Логінова, Г. Линника, П. Матвієнко, І. Сопілко, О. Стоєцького, О. Полушкіна, А. Туніка та ін.

Натомість, незважаючи на значну кількість розвідок, присвячених висвітленню різних аспектів інформаційних правопорушень, а також потужністю порушених дискусійних питань у цьому контексті, поза увагою залишається системне, комплексне висвітлення інформаційних правопорушень.

У більшості наукових досліджень розглядається окремі види правопорушень, зважаючи на спеціальність в рамках якої здійснюється дослідження: кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові тощо. Натомість вони описують інформаційні правопорушення зважаючи на методологічний інструментарій власної науки, без урахування системності описуваного явища. Таким чином відбувається фрагментарне дослідження системного явища.

Здійснений нами контент-аналіз українського законодавства, уможливив дійти висновку, що в кримінальному, цивільному, адміністративному законодавстві містяться норми, які передбачають відповідальність за правопорушення інформаційного характеру.

Так, у КК України [7] виокремлено розділ 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку», що містить лише 5 статей, які передбачають кримінальну відповідальність за вчинення злочинів інформаційного характеру. Водночас можемо констатувати, що ряд інших злочинів, що розташовані в інших главах, також мають інформаційний характер, зокрема: ч. 2 ст.109 «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» тощо.

Адміністративні інформаційні правопорушення також не систематизовано в окремому розділі, а розпорошено в різних розділах (главах) Кодексу України про адміністративні правопорушення [8], а саме в: главі 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення»; главі 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність»; главі 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури»; в главі 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку»; в главі 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності»; в главі 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку»; в главі 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління»; в главі 15-а «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення» тощо.

При чому кожна з глав має різну кількість складів інформаційних правопорушень, за які передбачена адміністративна відповідальність.

Як ми зауважували раніше, нині ще не сформовано парадигмального понятійно-категоріального апарату у цій сфері. Поряд із поняттям «інформаційні правопорушення» використовуються і інші поняття.

Етимологічне та семантичне дослідження цих понять дозволяє дійти висновку, що поняття «інформаційні правопорушення» є найбільш широкою категорією, що охоплює правопорушення, які є інформаційними за змістом та формою.

Отже, при визначенні правопорушення як інформаційного слід брати до уваги такі засади. Інформаційним правопорушенням є те правопорушення, що завдає шкоди (небезпеки) інформаційним правам чи свободам людини та громадянина, інформаційній інфраструктурі держави чи скоюється за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій або засобів зв’язку.

Дещо схожу позицію має і О. В. Полушкін, який зауважив, що «информационные правонарушения совершаются преимущественно в особой области человеческой деятельности – в информационной сфере, т.е. в области поиска, создания, обработки, передачи, получения, хранения, защиты и использования всевозможных сведений об окружающем мире (информации). Нередко они совершаются с использованием информационных средств и технологий работы с информацией независимо от ее формы. Информационное правонарушение может совершаться и в других сферах человеческой деятельности. Важными обстоятельствами совершения таких деяний являются условия информационной среды их реализации, которые связаны с использованием информации, информационных средств и технологий работы с информацией независимо от её формы» [9, с. 74-75].

Для інформаційних правопорушень характерні всі ознаки, які властиві іншим видам правопорушень: суспільна небезпечність (шкідливість), протиправність, винність та караність.

Окрім загальних ознак інформаційні правопорушення мають і низку специфічних, тобто таких, які характерні винятково ним.

Інформаційні правопорушення мають міжгалузевий характер, у зв’язку з чим відповідальність за них передбачена в деліктному законодавстві різних галузей права. Здебільшого вони скоюються у інформаційній сфері, інформаційному середовищі.

Саме ці види правопорушень мають високий ступінь латентності у зв’язку з проблемами ідентифікації правопорушника чи джерела небезпеки, що обумовлено можливістю скоювати правопорушення дистанційно.

Беручи до уваги засоби скоєння цих правопорушень, серед практичних проблем протидії ним є ускладненість визначення місця і часу вчинення правопорушень.

Зважаючи на перманентний та динамічний розвиток інформаційних технологій та засобів зв’язку, перелік інформаційних правопорушень не може бути уніфікований, оскільки постійно з’являються нові методи, форми, знаряддя вчинення інформаційних правопорушень.

Можемо пропонувати широке та вузьке розуміння інформаційних правопорушень.

Інформаційні правопорушення — суспільно небезпечне (суспільно шкідливе), протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, спрямоване проти інформаційних прав і свобод людини та громадянина, інформаційної інфраструктури, чи вчиняється за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій або засобів зв’язку, за вчинення якого передбачено юридичну відповідальність.

Інформаційні правопорушення — це суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, спрямоване проти інформаційних прав і свобод людини та громадянина, а також інформаційної інфраструктури, за вчинення якого передбачено юридичну відповідальність.

Ступінь суспільної небезпечності інформаційних правопорушень визначається соціальними цінностями, на які вони посягають. Беручи до уваги цей критерій, слід класифікувати інформаційні правопорушення на інформаційні делікти та інформаційні злочини.

Інформаційні делікти посягають на охоронювані санкціями інформаційні правовідносини, а з урахуванням подальшої інформатизації суспільства, його розвитком, проникненням інформаційної складової майже в усі сфері життєдіяльності суспільства ступінь його суспільної небезпечності є досить великим. Врахування даної обставини є важливою з огляду можливості подальшої трансформації деліктів і у кримінальні правопорушення. Разом із тим ступені суспільної небезпечності різних видів інформаційних деліктів відрізняються між собою і залежать від родового об’єкта посягання конкретного інформаційного делікту.

Протиправність інформаційних правопорушень виражається в порушенні інформаційно-правових норм. Їх юридичні склади закріплюються як нормами Конституції України, так і мають бути визначені в Кодексі України про інформацію (Інформаційному кодексі України). Вина є необхідною ознакою інформаційних правопорушень і може виступати у формі як умислу, так і необережності.

Ознака караності інформаційних правопорушень полягає у застосуванні до правопорушника відповідних санкцій, які містяться у Кодексі України про адміністративні правопорушення, Кримінальному кодексі України тощо. Також дані санкції мають міститися у Кодексі України про інформацію (Інформаційному кодексі України).

Особливістю інформаційних деліктів є те, що в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави.

Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо.

Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію.

За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності.

Таким чином, інформаційні правопорушення є новітнім самостійним видом правопорушень, що обумовлює необхідність становлення та розвитку інформаційної деліктології [10], метою якої є вивчення змісту, природи, сутності, специфіки та різноманіття інформаційних правопорушень, а також розроблення та впровадження конкретних шляхів, напрямів, способів їх профілактики.

Література

1. Про основи національної безпеки України : Закон України // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433

2. Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.

3. Максименко Ю.Є. Правове регулювання національної безпеки України: окремі аспекти // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (Київ, 15 квітня 2010 р.). — К. : О.С. Ліпкан, 2010. — 102 с.

1. Максименко Ю.Є. Деякі аспекти визначення поняття національної безпеки \\ Науковий вісник Юридичної академії МВС. – 2004. – № 3. – С. 77?81.
2. Кормич Б.А. Національна безпека як правова категорія аналізу митної діяльності держави // Актуальні проблеми політики: Зб. наукових праць. – Вип. 10. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 56 – 61
3. Кормич Б.А. Правовий зміст поняття „національна безпека” //Митна справа: Науково-аналітичний журнал. – 2003. – № 1 – С. 116 – 123; Кормич Б.А. Інформація як категорія інформаційного права //Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. праць. – Вип. 16. – Одеса: Юридична література, 2002. – С. 367 – 374

7. Кримінальний кодекс України : Закон України //Відомості Верховної Ради України — 2001. — № 25-26. — Ст. 131

1. Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон України // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР). — 1984. — додаток до № 50. — Ст. 1122

9. Полушкин А. В. Информационное правонарушение: понятие и виды :  дис. … канд. юрид. наук : 12.00.14 / Александр Васильевич Полушкин. — Екатеринбург, 2009. — 223 с.

10. Максименко Ю.Є., Ліпкан В.А. Засади розвитку інформаційної деліктології / Ю.Є. Максименко, В.А. Ліпкан // Право України. 2013. – № 10. – С. 249-256.

Анотація

Максименко Ю. Є. Інформаційні правопорушення: поняття та ознаки. – Стаття.

Стаття присвячена дослідженню поняття та ознак інформаційних правопорушень, окресленню співвідношення з іншими видами правопорушень, визначенню напрямів розвитку інституту інформаційних правопорушень в контексті розроблення Інформаційного кодексу України.

Ключові слова: інформаційні правопорушення, інформаційні делікти, інформаційні злочини, інформаційна деліктологія

Аннотация

Максименко Ю. Е. Информационные правонарушения: понятие и признаки. – Статья.

Статья посвящена исследованию понятия и признаков информационных правонарушений, обрисовке соотношения их с другими видами правонарушений, определению направлений развития института информационных правонарушений в контексте разработки Информационного кодекса Украины.

Ключевые слова: информационные правонарушения, информационные деликты, информационные преступления, информационная деликтология

Summary

Maksymenko Y. E. Information offenses concept and characters. – Article.

The article investigates the concept and characteristics of information crime, outlining relation to other types of offenses, determining directions of the Institute of Information violations in the context of the development of the Information Code of Ukraine.

Keywords: Information offenses, misdemeanors information, information crimes, information deliktolohiya

Ярошенко Сергій Володимирович,

здобувач Київського національного університету внутрішніх справ

Провадження у справах про адміністративні проступки — це процесуальна діяльність на підставі визначених законодавцем правил щодо встановлення об’єктивної істини у справі про адміністративний проступок і прийняття рішення відповідно до чинного законодавства.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення визначається як ряд послідовних дій уповноважених органів (посадових осіб), а в деяких випадках — інших суб’єктів, що відповідно до норм адміністративного законодавства здійснюють міри, спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності і забезпечення виконання винесеної постанови.

Або іншими словами адміністративно-деліктне провадження — це діяльність уповноважених суб’єктів із застосування адміністративних стягнень, здійснена в адміністративно-процесуальній формі, воно виступає складовою частиною адміністративно-юрисдикційного процесу.

При розробці поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення радянські вчені підходили до нього з прагненням забезпечити законність у діяльності державного управління шляхом упорядкування законом їхніх владних дій і процедури цих дій при взаєминах влади з громадянами. Під адміністративним процесом варто розуміти порядок діяльності всіх органів державного управління із здійснення їхньої компетенції, порядок розв’язання справ, що виникають у процесі управління, а також застосування норм матеріального адміністративного права.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення — вид адміністративно-юрисдикційного провадження, що має специфічну процедуру розгляду справ із накладення адміністративних стягнень.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення — це системне утворення, комплекс взаємозалежних процесуальних дій, що:

1) утворюють визначену сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і взаємозв’язком з відповідними матеріальними правовідносинами;

2) викликають потреби встановлення, доведення, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних розглянутої юридичної справи;

3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах, документах.

У цілому провадження в справах про адміністративні правопорушення врегульовано нормами, які містяться в розділах IV та V КУпАП (глави 18-33).

Наразі, визначаючи поняття адміністративно-деліктного провадження у сфері інтелектуальної власності, зазначимо, що це регламентований положеннями нормативно-правових актів порядок діяльності органів (посадових осіб) із своєчасного, всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин кожної справи у сфері інтелектуальної власності; вирішення її відповідно до чинного законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови; запобігання адміністративним правопорушенням у сфері інтелектуальної власності, а також зміцнення законності.

Подане нами визначення будується на сконцентрованих і врахованих основних завданнях, які, відповідно до ст. 245 КУпАП, ставляться до провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Линник Григорій Миколайович,

здобувач кафедри адміністративного та фінансового права

Національного університету біоресурсів і природокористування України

Правова політика української держави щодо удосконалення регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки здійснюється паралельно в двох діаметрально протилежних напрямах: з одного боку вона спрямована на систематизацію інформаційного законодавства, а з іншого — на прийняття пакету нормативно-правових актів в цій сфері.

Можливо це пов’язано з тим, що систематизація інформаційного законодавства має довготривалий характер, а проблема забезпечення інформаційної безпеки України потребує якомога оперативнішого реагування, внаслідок чого на даному етапі доцільним стало прийняття Доктрини інформаційної безпеки України, який закладає живлюче підґрунтя для прийняття Інформаційного кодексу України.

Отже, враховуючи основні напрями удосконалення інформаційного законодавства, вважаємо за необхідне виділити деякі напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України.

1. Удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у сфері інформаційної безпеки України:

- виокремлення в межах КУпАП окремого розділу, об’єктом адміністративних правопорушень яких є інформаційна безпека людини (громадянина), суспільства та держави. В чинному КУпАП адміністративні правопорушення інформаційного характеру хаотично містяться в главах 6, 10, 12, 15 тощо;

- посилення адміністративної відповідальності за правопорушення інформаційного характеру, оскільки на сьогодні здебільшого передбачені такі види адміністративних стягнень як штраф від одного до п’ятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян та конфіскація засобів вчинення правопорушення чи продукції отриманої внаслідок порушення вітчизняних норм права, а також у поодиноких випадках виправні роботи, попередження та відшкодування збитків;

-                    доповнення КУпАП статтею, яка передбачає відповідальність за курси нейролінгвістичного програмування (НЛП), що завдають шкоду психіці людини (громадянина), а також нормою, що закріплює відповідальність за порушення  правил збирання, розголошення та використання комерційної таємниці;

-                    конкретизація ст. 186⁶ «Порушення законодавства про друковані засоби масової інформації», 212² «Порушення законодавства про державну таємницю», 212³ «Порушення права на інформацію» тощо, оскільки перелік інформації, що не можна відносити до державної таємниці абсолютно не відповідає нормам Закону України «Про інформацію», в якому також закріплено перелік відомостей, що не можуть бути віднесені до конфіденційної інформації (наприклад, у п. 4 ст. 8 цього Закону зазначається тільки про «факти порушень прав і свобод людини і громадянина», що не відповідає нормам Закону України «Про інформацію», оскільки закріплюється, що не лише факти порушень прав і свобод людини і громадянина, а й загалом інформація стосовно стану справ із правами та свободами людини і громадянина, отже, ця колізія значно звужує право людини (громадянина) на інформацію, що потребує її усунення);

-                    узгодження статті ст. 212-3 «Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності» КУпАП з нормами Закону України «Про інформації», де зазначається про відповідальність за необґрунтовану відмову в наданні інформації;

-                    усунення конкуренції статей Кримінального Кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 163 КК «Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер» – ст. 212⁶ «Здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем», ст. 176 «Порушення авторського права і суміжних прав» – ст. 51-2 КУпАП «Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності» тощо).

Вищезазначена колізія норм права Особливої частини чинного Кримінального Кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, «передбачає можливість правозастосовувача вирішувати питання про віднесення того чи іншого протиправного діяння чи до адміністративних проступків чи до злочинів, що, у принципі, є неприпустимим і це суперечить положенням п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України».

2. Забезпечити громадський (суспільний) контроль за діяльністю органів державної влади шляхом більш якісного та повного висвітлення їх діяльності в ЗМІ, а також надати можливість безкоштовного доступу громадян до інформації та отримання правової допомоги в роз’ясненні змісту конкретних норм права.

3. Створити спеціалізовану службу, основним завданням якої б стало забезпечення координації дій всіх державних та недержавних інституцій у сфері забезпечення інформаційної безпеки України.

Дослідження завдань вищезазначеного органу дозволяє дійти висновку, що він забезпечує співробітництво виключно органів виконавчої влади у сфері інформаційної безпеки України. Разом із тим, потрібна така інституція, яка б змогла забезпечити координацію не тільки представників державного апарату, але і недержавних суб’єктів забезпечення інформаційної складової національної безпеки.

Крім того, потребує уточнення не тільки коло суб’єктів, що забезпечують інформаційну безпеку України, але й їх завдання, функції, повноваження в цій сфері.

Необхідно відмітити, що навіть стислий аналіз вітчизняних та зарубіжних нормативно-правових актів дозволяє висновувати про актуалізацію шляхів удосконалення інформаційної безпеки та впорядкування інформаційних відносин в усіх сферах життєдіяльності суспільства та функціонування державних і недержавних інституцій. Саме тому, одним із шляхів підвищення ефективності інформаційної безпеки України, на нашу думку, є більш жорсткий контроль посадових осіб, які відповідальні за виконання доручених їм завдань.

Зрозуміло, що лише системне, комплексне та цілеспрямоване виконання покладених заходів усіма суб’єктами, на наше тверде переконання, сприятиме підвищенню ефективності реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки України.

Публікації О.В.Шепети:

Монографії:

1.                    Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

Статті:

1.                    Шепета Е. В. Основные факторы, снижающие темпы развития системы технической защиты информации Украины / Е. В. Шепета // Преемственность и новации в юридической науке : материалы конф. адъюнктов и соискателей / [отв. за вып. С. М. Андреев] ; Омск. Акад.. МВД России. — Омск, 2009. — Вып. 5. — С. 226—228.
2.                    Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право»/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
3.                    Шепета О. В. Захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах / О. В. Шепета // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : зб. тез міжвуз. наук.-теор. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 186—188.
4.                    Шепета О. В. Напрями удосконалення державної політики у сфері технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — 2010. — № 4. — С. 42—46.
5.                    Шепета О. В. Нормативне регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. — К., 2009. — № 46. — С. 283—288.
6.                    Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації України / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 56—58.
7.                    Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Спеціальна техніка у правоохоронній діяльності : матеріали IV Міжнар. наук.-практ. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 224—225.
8.                    Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці та технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 4. — С. 34—36.
9.                    Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці й технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави : зб. матер. наук.-практ. конф. (м. Київ, 17 берез. 2010 р.) / Нац. акад. СБ України. — К., 2010. — С. 128—133.
10.                Шепета О. В. Принципи взаємодії суб’єктів технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф., (м. Київ, 15 квіт. 2010 р.). — К., 2010. — С. 50—53.
11.                Шепета О. В. Роль та місце законів у системі нормативного регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез міжнар. наук. конф. [«Восьмі осінні юридичні читання»], (м. Хмельницький, 13 – 14 лист. 2009 р.): у 4 ч. — Хмельницький, 2009. — Ч. 2. — С. 218—219.
12. Шепета О. В. Удосконалення інформаційного законодавства України в контексті протидії екстремізму та тероризму / О. В. Шепета // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 67—69.

АКАДЕМІЯ БЕЗПЕКИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА

АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

В. А. ЛІПКАН, В. Ю. БАСКАКОВ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ

В УКРАЇНІ

Монографія

За загальною редакцією

доктора юридичних наук В. А. Ліпкана

Київ — 2013

ФОП О.С. Ліпкан

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету;

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

Л 613Ліпкан В. А.

Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с. ISBN 978-966-2439-45-8

Монографію присвячено теоретичним та адміністративно-правовим проблемам інформації з обмеженим доступом в Україні. У роботі визначено такі поняття, як інформація з обмеженим доступом, адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, таємна інформація. Визначено основні ознаки інформації з обмеженим доступом в адміністративно-правовому контексті, виділено основні види такої інформації, охарактеризовано складові адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні, а також окреслено специфіку адміністративно-правових режимів державної таємниці та персональних даних (інформації про особу) як найбільш важливих видів інформації з обмеженим доступом.

З метою подальшого вдосконалення адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом було запропоновано внести відповідні зміни та доповнення до вітчизняного законодавства у цій сфері.

Монографія буде корисною аспірантам, науковим та практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями розбудови ефективного інформаційного суспільства в Україні.

ЗМІСТ

BRIEF CONTENTS. 8

CONTENTS. 9

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.. 12

PREFACE. 14

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.. 16

ВСТУП.. 17

РОЗДІЛ 1 РІВЕНЬ НАУКОВОГО РОЗРОБЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ.. 22

1.1 Бібліографія за темою дослідження.. 22

Роботи з інформаційної безпеки. 23

Роботи з інформаційного права. 37

Роботи, присвячені безпосередньо різним аспектам інформації з обмеженим доступом (спеціалізовані роботи) 51

1.2 Методологічні засади дослідження адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 58

1.3 Понятійно-категорійний апарат дослідження.. 71

Поняття «інформація з обмеженим доступом» у нормативно-правових актах. 72

Поняття «інформація з обмеженим доступом» в доктринальних джерелах. 80

РОЗДІЛ 2 КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ… 86

2.1 Класифікація інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві 86

2.2 Класифікація інформації з обмеженим доступом в доктринальних джерелах.. 92

РОЗДІЛ 3 ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ В УКРАЇНІ 102

3.1     Зміст адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні 102

Поняття «режим». 102

Поняття «правовий режим». 104

Етапи становлення вчення про адміністративно-правовий режим.. 106

Поняття «адміністративно-правовий режим». 108

Ознаки адміністративно-правового режиму. 111

Поняття «адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом». 112

Ознаки адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 112

Класифікація адміністративно-правових режимів. 113

Класифікація адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 116

3.2     Характеристика елементів адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні 117

Підходи щодо розуміння структури адміністративного режиму. 117

Мета адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 120

Правові принципи адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 122

Об’єкт адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 125

Метод адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 127

«Режимні правила» адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 128

Спеціальні державні органи як елемент адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 130

Верховна Рада України як суб’єкт захисту інформації з обмеженим доступом.. 135

Президент України як суб’єкт захисту інформації з обмеженим доступом.. 140

Рада національної безпеки і оборони України (РНБО України) та Кабінет Міністрів України як суб’єкти захисту інформації з обмеженим доступом.. 141

Органи виконавчої влади як суб’єкти захисту інформації з обмеженим доступом.. 145

Відповідальність за порушення режимних норм.. 157

Просторово-часові межі чинності адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 161

3.3 Удосконалення адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 162

Етапи систематизації інформаційного законодавства. 163

Напрями інкорпорації 165

Напрями консолідації 167

Напрями кодифікації 170

Підходи до розроблення Інформаційного кодексу. 173

Проект М.Швеця та В. Брижка. 174

Проект В. Цимбалюка. 175

Проект Держкомтелерадіо. 178

Проект В. Ліпкана та В. Залізняка. 181

РОЗДІЛ 4 ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ ОКРЕМИХ ВИДІВ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ… 185

4.1 Адміністративно-правовий режим державної таємниці 186

Нормативно-правове регулювання суспільних відносин у сфері державної таємниці 186

Поняття «державна таємниця». 189

Система органів, що покликані забезпечити захист державної таємниці 192

Етапи віднесення інформації до державної таємниці 193

Звід відомостей, що становлять державну таємницю.. 193

Строки, протягом яких діє рішення про віднесення інформації до державної таємниці 195

Перелік інформації, що не може бути віднесена до державної таємниці 195

Відповідальність за порушення законодавства у сфері державної таємниці 197

Основні причини вчинення адміністративних порушень законодавства про державну таємницю.. 199

Перспективи розвитку адміністративно-деліктного законодавства у сфері захисту державної таємниці 201

4.2 Адміністративно-правовий режим персональних даних (інформація про фізичну особу) 205

Історія ухвалення Закону України «Про захист персональних даних». 209

Основні засади Закону України «Про захист персональних даних». 210

Дефініція «персональних даних». 216

Відомості, що відносяться до персональних даних. 217

Суб’єкти захисту персональних даних. 220

Процедура оформлення згоди суб’єкта персональних даних на використання його даних. 223

Юридична відповідальність за порушення законодавства у сфері захисту персональних даних. 224

4.3 Адміністративно-правовий режим службової інформації 228

Історія становлення інституту службової інформації 228

Сучасний стан нормативно-правового регулювання суспільних відносин у сфері службової інформації 233

Перелік відомостей, що становить службову інформацію.. 234

Поняття «службова інформація» у доктринальних джерелах. 244

Поняття «службова інформація» у нормативно-правових актах. 247

Ознаки службової інформації 249

Співвідношення понять «службова таємниця» та «державна таємниця». 250

Співвідношення понять «службова таємниця» і «професійна таємниця». 253

Охорона документів, що мають гриф «Для службового користування». 255

ВИСНОВКИ.. 257

CONCLUSIONS. 266

ТЕЗАУРУС.. 274

Список використаних джерел.. 292

Корисна бібліографія зА темОЮ дослідження.. 305

Праці наукової школи Ліпкана В. А. з інформаційної тематики.. 305

Інформація з обмеженим доступом.. 312

Адміністративно-правові режими.. 328

Кримінально-правові та криміналістичні дослідження інформаційної сфери.. 330

Праці В.А.Ліпкана щодо системи знань про безпеку.. 331

Угоди з інформаційних питань. 333

Інформаційне право та інформаційна безпека.. 334

СЛОВА ДЯКИ.. 343

ВИСНОВКИ

Сучасний стан адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами. Йдеться, передусім, про удосконалення адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення захисту інформації з обмеженим доступом, а також внесення відповідних змін та доповнень до чинного Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак, якщо в адміністративно-правових розвідках і приділяється достатня увага окремим видам інформації з обмеженим доступом, проте цілісного, системного розгляду проблема адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні не знайшла адекватного відображення.

За результатами проведеного дослідження вважаємо за необхідне сформулювати такі найбільш важливі та практично значущі, науково обґрунтовані висновки.

1. Окреслено історіографію дослідження інформації з обмеженим доступом у вітчизняній адміністративній доктрині. Інформація з обмеженим доступом як правовий феномен у вітчизняній адміністративній доктрині є доволі новим та майже не розробленим. Було виділено три основні етапи становлення наукової думки, що присвячена інформації з обмеженим доступом, у вітчизняній адміністративній доктрині. Перший етап (1991 — 2005 рр.) характеризується поверховим розглядом інформації з обмеженим доступом у контексті дослідження різних аспектів інформаційної безпеки та інформаційного права, де захист і охорона інформації з обмеженим доступом визначається як важливий напрям інформаційної безпеки чи інститут інформаційного права, а також актуальний напрям наукової діяльності. Для другого етапу (2006 — 2007 рр.) властива поява досліджень монографічного рівня, предметом яких є безпосередньо інформація з обмеженим доступом, особливості доступу до зазначеної вище інформації та виділення основних видів таємниць. Третій етап (2008  —  донині) характеризується інтенсивним проведенням наукових досліджень та опублікуванням робіт різної спеціалізації, предметом яких є конкретні види таємниць (банківська, комерційна, персональна таємниця тощо).

2. Надано авторське бачення поняття «інформація з обмеженим доступом» та виділено її конститутивні ознаки в адміністративно-правовому контексті. Інформація з обмеженим доступом визначається як відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, доступ до яких обмежено відповідно до законодавства України її власником чи добросовісним користувачем (суб’єктом владних повноважень, фізичною або юридичною особою) у зв’язку з її особливою цінністю для них на законних підставах. Серед конститутивних ознак інформації з обмеженим доступом в адміністративно-правовому контексті є такі: 1) інформація з обмеженим доступом  —  це, насамперед, відомості, дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; 2) інформацією, до якої може буде застосований обмежений режим доступу, є така, що не суперечить чинному законодавству України; 3) певне коло користувачів отримали доступ до неї винятково на законних підставах (добросовісні користувачі); 4) інформація з обмеженим доступом має особливу цінність для вищезазначеної категорії суб’єктів (моральну, матеріальну, особисту тощо) в силу невідомості її іншим суб’єктам; 5) власники та добросовісні користувачі інформації з обмеженим доступом здійснюють адекватні законні заходи з метою унеможливлення доступу сторонніх суб’єктів; 6) за порушення вищезазначених заходів встановлена юридична відповідальність.

3. Визначено поняття «адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом» та виокремлено основні його ознаки. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом  —  це урегульований у вітчизняному законодавстві порядок діяльності уповноважених суб’єктів права шляхом імперативного методу правового впливу та системи спеціальних засобів з метою захисту й охорони суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом. Ознаки адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом: це порядок діяльності уповноважених органів державної влади, інших уповноважених державою інституцій, органів місцевого самоврядування, окремих громадян щодо інформації з обмеженим доступом; ця діяльність є урегульованою у вітчизняному законодавстві шляхом визначення режимних правил, відповідно до яких зазначено права, обов’язки людини і громадянина, повноваження відповідних інституцій, адміністративна відповідальність за їх порушення тощо у сфері інформації з обмеженим доступом; наявність імперативного методу правового впливу між учасниками відносин у сфері інформації з обмеженим доступом; здійснюється за допомогою відповідної системи різноманітних спеціальних засобів; метою такої діяльності є забезпечення захисту й охорони суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом, тобто відповідних прав і свобод людини та громадянина, інтересів держави та суспільства.

4. Класифіковано інформацію з обмеженим доступом на види. На законодавчому рівні не визначено критерії, за допомогою яких можна однозначно кваліфікувати ті чи інші відомості (дані) як інформацію з обмеженим доступом чи виділити основні її види. Закон України «Про доступ до публічної інформації» лише містить норму, згідно з якою інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. В окремих статтях вищезазначеного Закону надається легальна дефініція конфіденційної та таємної інформації, а також деталізується розуміння службової інформації. Було класифіковано інформацію на таку, яка є взагалі забороненою для розповсюдження в конкретній країні, та таку, розповсюдження якої має обмеження в силу певних обставин, наприклад нанесення шкоди певним категоріям осіб. Своєю чергою, конфіденційною інформацією, на нашу думку, слід визнавати будь-яку інформацію з обмеженим доступом, що не має ознак державної таємниці, а таємною  —  будь-яку інформацію з обмеженим доступом, що має ознаки державної таємниці.

4. Охарактеризовано елементи адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом, зокрема мету встановлення правового режиму, правові принципи, об’єкт адміністративно-правового регулювання, метод правового регулювання, «режимні правила», спеціальні державні органи, відповідальність за порушення «режимних норм», визначення просторово-часових меж дії цього адміністративно-правового режиму.

5. Визначено недоліки та надано пропозиції щодо удосконалення адміністративно-правового режиму державної таємниці. Основними чинниками, що негативно впливають на стан адміністративно-правового режиму державної таємниці, є: соціально-економічні, кадрові, організаційні тощо, а саме: плинність кадрів у режимно-секретних органах; відсутність необхідних спеціальних знань у сфері інформаційних технологій та правовій сфері, а також недостатньої обізнаності зі специфікою діяльності правоохоронних органів та змістом завдань, на вирішення яких спрямована діяльність таких органів; недостатнє знання деякими особами, які мають допуск і доступ до державної таємниці, норм чинного законодавства про державну таємницю; неналежне обладнання приміщень режимно-секретних органів та істотна застарілість форм і методів захисту державної таємниці тощо. Задля удосконалення адміністративно-правового режиму державної таємниці було запропоновано передбачити проведення перевірки знання норм законодавства про державну таємницю та правил секретного діловодства особами, яким надається не лише допуск до державної таємниці, а й доступ. Механізм перевірки знань норм законодавства про державну таємницю пропонується передбачити на рівні певної Інструкції чи Правил, які розробила б Служба безпеки України як основний орган, що здійснює захист державної таємниці, та закріпила на рівні Наказу Служби безпеки України. Серед шляхів удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у цій сфері було підтримано позицію окремих авторів про необхідність доповнення чинного КУпАП (або закріпити це у новому Кодексі України про адміністративні проступки) нормою, що передбачала б адміністративну відповідальності юридичних осіб за порушення законодавства про державну таємницю, а також підвищення суми санкції як попередження адміністративних правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлено у ст. 212-2 КУпАП. Було також запропоновано розширити спектр адміністративних стягнень, зокрема поряд зі штрафом передбачити такі стягнення, як: громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт. На думку авторів, є необхідність посилення санкції за вчення правопорушення, передбаченого ст. 212-2 КУпАП, у воєнний час. Необхідним напрямом удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у цій сфері є, по-перше, внесення змін до ст. 212-2 КУпАП, зокрема об’єднати п. 1, відповідно до якого передбачено відповідальність за недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації, та п. 8, згідно з яким передбачено відповідальність за недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства і проведення роботи з ними. На думку авторів, п. 8 охоплює п. 1. Так, порушення порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації і є одним із порушень вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства і проведення роботи з ними. По-друге, дана стаття містить ряд оціночних понять, що потребують законодавчого визначення, серед яких: «реальна загроза», «порушення цілісності», «безпідставне засекречування інформації» тощо. Було запропоновано чітко визначити на законодавчому рівні перелік підстав засекречування інформації.

6. Розкрито стан та перспективи розвитку адміністративно-правового режиму персональних даних. Серед основних недоліків адміністративно-правового режиму персональних даних було виділено такі: колізійність норм нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері захисту персональних даних і наявність численних прогалин; неоднозначність, неузгодженість та суперечливість закріплених дефініцій та подекуди відсутність навіть базових із них;  наявність значного масиву декларативних положень за відсутності механізму їх правореалізації; наявність численних бланкетних норм права, що ускладнює їх правореалізацію; наявність абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення тощо. Серед основних шляхів удосконалення адміністративно-правового режиму персональних даних було запропоновано такі: визначити поняття «суспільної необхідності» як передумови поширення персональних даних без згоди суб’єкта персональних даних; урегулювати правовий режим персональних даних, що містяться в базах даних після смерті особи, а також порушення права фізичної особи на конфіденційність її персональних даних та заборону обробки її даних без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини; розширити коло осіб, на яких дія Закону України «Про захист персональних даних» не поширюється, а саме: на журналістів Інтернет-ЗМІ, якщо такий засіб масової інформації не має статусу інформаційного агентства або журналіст не перебуває в професійному об’єднанні журналістів; законодавчо визначити випадки перевірки уповноваженими органами захисту персональних даних, зокрема за фактом надходження скарги від особи про неправомірне використання її персональних даних, а також межі втручання, процедуру проведення перевірок і складання відповідних актів у разі порушення законодавства про захист персональних даних тощо Державною службою України з питань захисту персональних даних.

7. Охарактеризовано адміністративно-правовий режим службової інформації. Інститут службової таємниці безпосередньо пов’язаний з інститутом державної таємниці. У ст. 10 Закону України «Про державну таємницю» передбачено можливість органів державної влади на підставі та в межах закону і з метою конкретизації та систематизації даних про інформацію, що віднесена до державної таємниці, створювати розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю. Оприлюднення розгорнутих переліків не передбачено. Проте закріплено право зацікавлених осіб оскаржити Президенту України чи Верховні Раді України внесення до розгорнутих переліків такої інформації, яка за змістом не може визнаватись державною таємницею. Ретроспективний аналіз питання співвідношення понять «державна таємниця» та «службова таємниця» дозволяє дійти висновку, що тривалий час у законодавстві було використане інше поняття — «державні секрети», під яким розумілись всі відомості, які підлягають охороні з боку держави та розголошення яких може завдати шкоди державним інтересам. Державні секрети охоплювали державну, військову та службову (виробничу) таємниці. Відсутність законодавчого визначення цих термінів компенсувалася тим, що їх правовий режим знаходив своє закріплення в різноманітних інструкціях, положеннях, переліках відомостей, де визначалось, що: державну таємницю складають відомості, розголошення (передача, виток тощо) яких може негативно вплинути на якісний стан військово-економічного потенціалу країни чи спричинити інші тяжкі наслідки для обороноздатності, державної безпеки, економічних і політичних інтересів СРСР; службову таємницю складають відомості, що охороняються державою в будь-якій галузі науки, техніки, виробництва та управління, розголошення (передача, виток тощо) яких може завдати шкоди інтересам держави. Відомості, що складали державну таємницю, в залежності від ступеня секретності мали гриф «особливої важливості» і «цілком таємно», а відомості, що складали службову таємницю, гриф «таємно». Необхідно зазначити, що поряд з вищезазначеними відомостями існувала також інформація, яка була заборонена до опублікування у засобах масової інформації і мала гриф «для службового користування». Останню називали несекретними відомостями обмеженого розповсюдження. У зв’язку з цим деякі науковці вважали, що службова таємниця включала відомості, які мали гриф «таємно» та «ДСК». Різниця між ними полягала в їх важливості для забезпечення державних інтересів, формі і ступеню відповідальності за їх розголошення та відповідної шкоди, яка нанесена чи могла бути нанесеною внаслідок розголошення таких відомостей. До державних секретів відносилась лише та частина відомостей, що складали службову таємницю, розголошення яких наносило чи могло нанести шкоди державним інтересам. Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» до службової інформації може належати така інформація: 1) що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці. Ця інформація є інформацією з обмеженим доступом, тому доступ до неї є обмеженим при дотриманні сукупності таких вимог: 1) винятково в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані створювати переліки відомостей, що становлять службову інформацію. Слід виділити такі основні засади створення цих переліків: 1) рішення про надання (зняття) грифу ДСК інформації приймаються безпосередніми виконавцями документів згідно з даним Переліком та за висновками експертних комісій; 2) документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування» (далі ДСК); 3) відомості з грифом ДСК є власністю держави і такими, що містять відомості обмеженого поширення; 4) відповідальність за правильне присвоєння грифу ДСК виробам та інформації несуть посадові особи, які надали гриф, підписали або затвердили ці документи; 5) у разі скасування рішення віднесення інформації до службової про зняття грифа обмеження доступу повідомляються всі організації, яким надсилався цей документ; 6) копіювання сторонніми організаціями документів з грифом «Для службового користування» повинно здійснюватись за погодженням з організацією — автором цих документів; 7) використання інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно-телекомунікаційної системи для друкування документів з грифом ДСК здійснювати тільки після створення в ній комплексної системи захисту інформації та отримання відповідного атестату; 8) передача інформації ДСК з однієї системи до іншої здійснюється захищеними каналами зв’язку або у зашифрованому вигляді. Використання Інтернету або незахищених каналів для передачі інформації ДСК заборонено; 9) за розголошення відомостей ДСК винні особи притягаються до адміністративної відповідальності згідно з чинним законодавством. Визначено перелік орієнтовних критеріїв віднесення службової інформації: 1) повинні створюватися за кошти державного бюджету або перебувати у володінні, користуванні чи розпорядженні організації; 2) використовуватися з метою забезпечення національних інтересів держави; 3) не належати до державної таємниці; 4) унаслідок розголошення такої інформації можливе: 4.1 порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина; 4.2 настання негативних наслідків у внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній, військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сферах та у сферах державної безпеки і безпеки державного кордону; 4.3 створення перешкод у роботі державних органів^[1].

Придбати книжку можна в магазині: 

http://book.market-ua.com/

В І Д З И В

офіційного опонента

доктора юридичних наук, доцента

ЛІПКАНА Володимира Анатолійовича

на дисертацію Стоєцького Олексія Васильовича

«Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України»,

представлену на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.

Спеціальність: 12.00.07. – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність обраної теми. Реформування вітчизняного адміністративного права здійснюється в умовах динамічного та інтенсивного процесу інформатизації суспільних відносин, становлення правової держави і громадянського суспільства. Розвиток інформаційних відносин та гуманізація адміністративно-правового законодавства дали змогу переглянути соціальну роль адміністративної відповідальності у сфері забезпечення інформаційної безпеки як важливого правового інституту.

Збільшення кількості складів деліктів, що посягають на сферу забезпечення адміністративної безпеки в сучасних умовах розвитку суспільства, обумовили внесення відповідних змін та доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), спрямованих на встановлення адміністративної відповідальності за вчинення даного роду правопорушень. Кількість осіб, яких щороку притягають до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень у сфері інформаційної безпеки України, також постійно зростає.

Дослідження чинного українського законодавства, де закріплена адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України, та матеріалів практики провадження за цим видом адміністративних правопорушень свідчать про наявність певних прогалин в адміністративно-правовому регулюванні відносин у сфері забезпечення інформаційної безпеки, що створює перешкоди в правозастосовній діяльності, а також виявленні та попередженні цього виду деліктів.

Ситуація ускладнюється через відсутність комплексних наукових досліджень на монографічному рівні, де системно, всебічно та обґрунтовано розглядалися б особливості адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України. Наявність же коментарів до окремих статей глави 15 КУпАП чи доволі поверхове окреслення в спеціальній літературі з адміністративного права особливостей притягнення осіб до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформаційної безпеки також не визначають багатогранність і складність саме цього виду проступків. Тим більше, що в наукових дослідженнях містяться неоднозначні, суперечливі, а інколи діаметрально протилежні рекомендації щодо застосування правових норм, спрямованих на забезпечення інформаційної безпеки, які загалом негативно впливають на стан захисту інформаційної безпеки України.

Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України не стала цілісним об’єктом дослідження науковців, адже в їх роботах досліджувались лише окремі аспекти цього правового явища. Хоча розгляд окремих аспектів зазначеного питання українськими та зарубіжними фахівцями адміністративного права, інформаційного права, національної безпеки, теорії держави та права, управління, міжнародного права, кримінального права і має вагоме науково-прикладне значення, але не сприяє підвищенню ефективності адміністративного регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки України. У зв’язку з цим одним з актуальних напрямів удосконалення адміністративної відповідальності є модернізація інституту адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформаційної безпеки. Отже, з огляду на існуючі проблеми у сфері забезпечення інформаційної безпеки актуальним залишається комплексний, системний розгляд вищезазначеної проблематики, що й обумовило вибір теми даної наукової роботи.

Дисертаційна робота «Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України» зумовлена необхідністю наукового супроводження Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22.07.1998 р. № 810/98, зокрема, в частині, де закріплена необхідність розроблення Кодексу про адміністративні проступки. Роботу виконано відповідно до Пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень МВС України, що потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ України на період 2010-2014 рр. (Наказ МВС України від 29.07.2010 р. № 347). Все вище зазначене і зумовлює актуальність дисертаційного дослідження Стоєцького О. В.

Ступінь обґрунтованості положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Необхідно підкреслити, що положення, висновки і рекомендації, які містяться у дисертації, достатньою мірою науково обґрунтовані. Під час дослідження застосовано ряд методів, обраних автором із урахуванням специфіки поставленої мети, а також об’єкта і предмета дослідження.

Безсумнівною перевагою роботи є використання значного обсягу загальнотеоретичних наукових праць українських та російських вчених, розробок фахівців інформаційного, адміністративного та інших галузей права, статистичних матеріалів, нормативно-правових актів, список використаних джерел налічує 306 найменувань. Застосування дисертантом сучасних методів наукового пізнання, значне методологічне підґрунтя виконаної роботи забезпечують належний ступінь обґрунтованості та достовірності отриманих результатів.

Характерним у роботі є те, що більшість положень, висновків і практичних рекомендацій, сформульованих у дослідженні, належним чином обґрунтовані та апробовані. Вони не лише поглиблюють теоретичні знання у галузі інформаційного та адміністративного права, але й можуть бути використані для вдосконалення законодавства в зазначеній сфері, зокрема при систематизації інформаційного законодавства; створенні Інформаційного кодексу України.

Достовірність та наукова новизна одержаних результатів. Оцінюючи новизну основних положень дисертації, слід зазначити, що вона виявляється як у підході до комплексного дослідження інформаційних правопорушень, так і у запропонованих автором практичних положеннях щодо внесення змін та доповнень до адміністративно-деліктного законодавства.

Дисертація Стоєцького О.В. відзначається науковою новизною, зокрема, автором         виділено основні тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки України: зростання кількості адміністративних правопорушень інформаційного характеру; зростання кількості таких складів адміністративних проступків у сфері інформаційної безпеки, суб’єктом порушення яких є посадова особа; підвищення конкуренції кримінальних і адміністративних норм за порушення інформаційного законодавства; запропоновано доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею, що встановлює адміністративну відповідальність за кіберхуліганство, тобто вчинення в соціальних мережах діяння, спрямованого на нанесення шкоди честі, гідності, здоров’ю людини шляхом використання інформаційно-комунікаційних технологій; сформульовано адміністративно-правовий підхід до визначення поняття «інформаційна безпека», за яким інформаційна безпека має визначатися через окреслення найбільш важливих її сутнісних ознак з урахуванням постійної динаміки інформаційних систем, врахування майбутніх загроз в інформаційній сфері, а отже, вона не є станом, а являє собою процес, тому її слід розглядати крізь органічну єдність ознак, таких як процес, властивість, а також управління загрозами і небезпеками, що забезпечує обрання оптимального шляху їх усунення і мінімізації негативних наслідків;.

Одержані здобувачем результати, без сумніву, становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес. та можуть бути застосовані як у правотворчості стосовно інкорпорації інформаційного законодавства, так і в його правозастосуванні та правовій науці й освіті:     у науково-дослідній діяльності – для проведення подальших досліджень проблем адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформаційної безпеки;     у правотворчій діяльності – під час розробки законопроектів про Концепцію інформаційної політики та про захист суспільної моралі (акт впровадження Державного комітету телебачення та радіомовлення України від 21.08.2009 р.); у правозастосовній діяльності – при застосуванні адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері захисту державної таємниці та у сфері охорони конфіденційної інформації; у навчально-методичному процесі – при підготовці підручників та навчальних посібників із таких дисциплін, як адміністративне право, адміністративна відповідальність, інформаційне право, інформаційна безпека та при викладанні вказаних дисциплін, а також для підвищення рівня правової освіти населення (акт впровадження Академії праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України від 21.05.2012 р., акт впровадження Навчально-наукового інституту земельних ресурсів та правознавства Національного університету біоресурсів і природокористування України від 19.01.2012 р.).

Запропонована структура дисертації є досить обґрунтованою і логічно побудованою. Дисертаційна робота відзначається системним підходом до предмета дослідження. Структурно дисертація складається із вступу, нерозривно пов’язаних між собою трьох розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Структура дисертації повністю відповідає завданням дослідження, дозволяє послідовно розглянути всі проблеми та вирішити завдання, поставлені здобувачем при написанні роботи.

У вступі дисертації обґрунтована актуальність теми дослідження, визначені його об’єкт, предмет, мета і завдання, зв’язок з науковими програмами, методологічні основи, аргументовані наукова новизна та практичне значення одержаних результатів (С. 4-13).

У першому розділі «Адміністративно-правові основи інформаційної безпеки України», який складається з двох підрозділів, розглянуто формулюванню правового підходу до визначення поняття «інформаційна безпека» як об’єкта адміністративно-правового регулювання та здійсненню загальної характеристики інформаційного законодавства України.

Автор вірно на с. 16 констатує, що сучасна інфраструктура українського суспільства включає в себе дві невід’ємні складові: організаційну й технологічну.

Організаційна складова інформаційної інфраструктури включає індустрію засобів інформатизації, телекомунікації та зв’язку; системи формування й забезпечення схоронності інформаційних ресурсів; системи забезпечення доступу до інформаційно-телекомунікаційних систем, мережі зв’язку й інформаційних ресурсів; індустрію інформаційних послуг і інформаційний ринок; систему підготовки й перепідготовки кадрів, проведення наукових досліджень.

Технологічна складова інформаційної інфраструктури сучасного суспільства утворюється інформаційно-телекомунікаційними системами та мережею зв’язку.

У розділі 2 «Загальноправова характеристика адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України» дисертантом досліджено зміст адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України та визначено склад адміністративних правопорушень у сфері інформаційної безпеки.

Автором на с. 68 робиться правильний висновок про те, поняття «адміністративна відповідальність у сфері інформаційної безпеки» під останнім слід розуміти законодавчо встановлений примусовий захід, що застосовується державними органами або за їх дорученням іншими компетентними органами до особи за скоєння адміністративного правопорушення у сфері інформаційної безпеки, з метою зазнати нею відповідних негативних наслідків різноманітного характеру, які визначені чинним адміністративним законодавством.

Досить слушною є критична думка дисертанта щодо критеріїв розміщення різних інформаційних правопорушень у різних главах КУпАП.

Ґрунтовний аналіз норм чинного законодавства в сфері інформаційних відносин, свідчить про уміле володіння проблематикою дослідження. Однак, необхідно відзначити, що автором,  для підсилення акценту, уваги, зроблені виділення, які не рекомендується робити у роботах такого роду, як дисертація.

У розділі 3 3 «Напрями вдосконалення адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки України» досліджено тенденції  адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки, а також проблемні питання застосування адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері захисту державної таємниці та охорони конфіденційної інформації.

Слушною є пропозиція автора на  с.  104 об’єднати статті, що передбачають адміністративну відповідальність за порушення окремих аспектів інформаційної безпеки (статті 145, 146, 147, 148¹, 148², 148³, 148⁴, 148⁵, 164⁶, 164⁷, 164⁸, 164⁹, 184², 185⁷, 185¹¹, 186³, 186⁶, 188²⁵, 195⁵, 212², 212³, 212⁵, 212⁶ КУпАП) в окремий розділ«Адміністративні правопорушення у сфері інформаційної безпеки України» Особливої частини КУпАП.

Можу підтримати автора і у тому, що надання грифа секретності матеріальним носіям конфіденційної або іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці (п. 4 ч. 1 ст. 212² КУпАП), є окремим складом проступку, хоча в п. 3. ч. 1. ст. 212² КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за безпідставне засекречування інформації.

Повнота викладу наукових положень дисертації в опублікованих працях. Основні положення роботи знайшли відображення у в 3 наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визначені як фахові з юридичних дисциплін, у 4 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Автореферат відображає зміст усіх основних положень дисертації.

Зауваження щодо змісту дисертації.

Разом із тим, поряд із зазначеними позитивними моментами, які характеризують роботу, можна зробити зауваження щодо змісту дисертації, які мають бути обговорені під час публічного захисту і враховані автором у його подальших наукових дослідженнях. У цілому, позитивно оцінюючи дисертацію Стоєцького О. В., необхідно зазначити, що їй притаманні певні дискусійні моменти, окремі питання вимагають додаткової аргументації.

1. На с. 104 автор зазначає на те, що однією із тенденцій інституту адміністративної відповідальності також є розширення кола її суб’єктів шляхом надання цього статусу і юридичним особам. На наш погляд, українська адміністративно-правова як парадигма, так і законодавство чітко і однозначно трактують дану проблему: суб’єктом адміністративного правопорушення юридична особа виступати не може. Тим більше в сфері інформаційної безпеки, де завдання інформаційної шкоди виступає персоналізованим, воно не може настати внаслідок дій організації, і є наслідком дій конкретних осіб.

2. Вважаємо за необхідне звернути увагу автора на те, що в Україні вже розроблено проект Кодексу України про інформацію, в якому містіться розділи стосовно інформаційних деліктів. Автором навіть і побіжно в роботі не згадується про Інформаційний кодекс, а вся увага прикута лише до КУпАП. Це вважаю неповним і неправильним.

3. Автором в не достатньо повній мірі проаналізовано досвід адміністративно-правової протидії інформаційним правопорушенням в зарубіжних країнах.

4. Не можна погодитись із звуженим трактуванням кіберхуліганства поданого автором на с. 170, а і взагалі перекладом в такому варіанті  українською. Дану тему потрібно розвивати, починаючи з виявлення причин та умов, що породжують дане явище, виявленні ролі держави. Тому автор лише окреслив механізм санкцій, натомість не до кінця розібрався з даним питанням. Зокрема не дослідив зв’язок сайбербулінгу (кіберхуліганство) з суїцидом, рівнем готовності до здійснення шахідізму тощо.

5. Одним із недоліків даного дисертаційного дослідження, на мою думку, виступає відсутність статистичних даних, пов’язаних із адміністративною відповідальністю за вчинення окремих інформаційних правопорушень. Незрозумілим є причини уникнення використання статистичних даних у досліджуваному питанні, які б, на нашу думку, могли підкреслити важливість порушеної проблематики, додатково обґрунтувати потребу в ухваленні Інформаційного Кодексу України та можливості використання сучасних інформаційних технологій його формування.

6. Не зовсім коректним є застосування у науковому тексті, яким безсумнівно є дисертація, публіцистичних висловлювань.

7. Не можу підтримати дисертанта у його думці щодо того, що З метою реформування інформаційного законодавства пропонується прийняти нову редакцію Закону України «Про інформацію». Адже в Україні дуже активно розвивається моя наукова школа, в рамках якої підготовлено фундаментальні дослідження щодо систематизації, інкорпорації, консолідації та кодифікації інформаційної законодавства, захисту інформації х обмеженим доступом, персональних доступом, державної таємниці, технічного захисту інформації. Метою моєї наукової школи є продемонструвати системність необхідних перетворень в інформаційній сфері, тож проблеми слід вирішувати не через постійно удосконалення законодавства через необхідність корекції алгоритму соціального управління щодо конкретного питання, а через формування системних засад правового регулювання суспільних інформаційних правовідносин, зокрема прийняття Кодексу України про інформацію.

Зазначені зауваження до положень дисертації, що виносяться на захист в цілому не впливають на позитивну оцінку роботи, натомість спрямовані на спонукання дисертанта до подальших поглиблених наукових досліджень після захисту.
Висновок щодо відповідності дисертації встановленим вимогам. Зазначені дискусійні питання суттєво не впливають на загальний належний рівень дослідження, його теоретичну та практичну цінність, на рівень наукової новизни його результатів, а здійснений дисертантом творчий пошук заслуговує на повагу і безумовну підтримку.

Дисертація Олексія Васильовича Стоєцького містить раніше не захищені наукові положення та отримані особисто автором нові науково обґрунтовані результати, що у своїй єдності розв’язують важливу науково-прикладну проблему. Дисертація має наукову цінність і конструктивне значення для подальшого комплексного розвитку інформаційного права.

Дисертація за темою «Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України», подана на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, відповідає науковій спеціальності, за якою вона виконана, і є закінченою науково-дослідною роботою, відповідає вимогам п.п. 13, 14 «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня 2007 року № 423, а її автор – Стоєцький Олексій Васильович заслуговує на присвоєння йому наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент

Доктор юридичних наук, доцент,                               В. А. Ліпкан