GOAL » інформаційна безпека

СУБ’ЄКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ НЕПОВНОЛІТНІХ У ПАРАДИГМІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

admin — Thu, 31 Jan 2019 04:04:10 +0000

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

На підставі огляду існуючих наукових концепцій щодо класифікації суб‘єктів адміністративного права та суб‘єктів інформаційної безпеки автор статті пропонує нову класифікацію, що ґрунтується на функціонально-діяльнісному підході й дозволяє системно репрезентувати суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх.

Ключові слова: інформаційна безпека, неповнолітні, забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, суб‘єкти інформаційної безпеки

Загальна постановка проблеми. Інформаційна безпека (ІБ) як складова безпеки національної в умовах сучасної України набуває все більшого значення. Ефективність діяльності з її забезпечення багато в чому ґрунтується на наукових дослідженнях, які озброюють уповноважених осіб інструментарієм, що дозволяє усвідомлено прогнозувати можливі інформаційні загрози й небезпеки, мінімізувати або нейтралізовувати ті, що настали. Разом з тим, спостерігається дисбаланс технократичного й гуманітарного підходів на користь першого. Тож виникає потреба у розробці адміністративно-правових аспектів проблеми, зокрема визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) з описом кола повноважень і функцій даних суб‘єктів.

Аналіз публікацій. Поняття суб‘єктів виступає одним з ключових в адміністративному праві України. У контексті інформаційних правовідносин дана категорія активно досліджувалася такими вченими, як В. Д. Гавловський, М. М. Зайцев, К. О. Захаренко, Л. П. Коваленко, В. А. Ліпкан , Ю. Є. Максименко, О. В. Олійник, С. Г. Стеценко , О. П. Стоєцький , О. О. Тихомиров та ін. Зокрема, М. М. Зайцев здійснив аналіз кола суб‘єктів інформаційної безпеки на підставі законодавчих актів [1], О. В. Олійник репрезентував підходи до визначення структури суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні [2], О. П. Стоєцький розглянув дану категорію крізь призму адміністративних правовідносин в інформаційній сфері [3], О. О. Тихомиров узяв за основу діяльнісний підхід [4].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на наявність суттєвих наукових розвідок у досліджуваній сфері, слід враховувати той факт, що по-перше, увага науковців була зосереджена на інформаційній безпеці держави, а не особи, по-друге, абсолютна більшість публікацій створювалася у період, що передував «революції гідності», появі принципово нових концепцій в галузі інформаційної безпеки. Суттєві зміни відбулися і з ухваленням Закону України «Про національну безпеку України» [5]. Поза усе зазначене слід враховувати й те, що уточнення об‘єктно-атрибутивної специфіки ключового поняття в особі неповнолітніх вносить свої корективи, які до цього часу ще не висвітлювалися. У цьому сенсі метою статті виступає визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх та їх функцій з позицій адміністративного права.

Виклад основного матеріалу дослідження. Багаторівневе комплексне поняття інформаційної безпеки особи базується на тезі щодо обов‘язку держави, відповідних інституцій (як державних, так і недержавних) здійснювати захист інформаційних прав і свобод людини у межах правових засад національної безпеки особи, суспільства і держави. Складність процесу забезпечення ІБ полягає у віднаходженні балансу між національними інтересами, гіпотетичними й реальними загрозами та реалізацією прав людини. З іншого боку, доволі проблемним є процес гармонізації взаємодії між органами державної влади, місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, окремих громадян щодо забезпечення ІБ. І врешті-решт, певні труднощі виникають через те, що до теперішнього часу на рівні законодавства чітко не визначені суб‘єкти інформаційної безпеки з розподілом на ІБ особи, суспільства і держави.

Усе перелічене детермінує необхідність визначення науково обґрунтованих підходів до конкретизації суб‘єктів забезпечення ІБН с проекцією на їх функції та механізми координації спільної діяльності.

Оскільки забезпечення інформаційної безпеки по суті своїй є одним з тих напрямів, що здебільшого укладається в парадигму адміністративного права, доцільно розглядати досліджувану проблему у безпосередньому співвідношенні з тими науковими підходами, які вироблені в теорії щодо суб‘єктів права, в тому числі адміністративного.

Разом з тим, і це питання не має одностайного сприйняття вченими. До класифікації суб‘єктів права вироблені різні авторські підходи. Так, у концепції В. В. Копєйчикова за основу диференціації узятий організаційно-кількісний підхід: пропонується розподіляти суб‘єктів права на фізичних осіб (індивідів, серед яких відокремлюються громадяни даної та інших держав, біпатриди й апатриди) і організації та об‘єднання (державні, громадські, включаючи посадових осіб). [6, с. 192] О. Ф. Скакун деталізує наведену класифікацію й вважає, що у суб‘єктів права слід угруповувати таким чином: 1) індивідуальні суб‘єкти (фізичні особи) – при цьому їх громадянській статус не конкретизується; 2) колективні суб‘єкти (юридичні особи); 3) держава та її структурні одиниці; 4) соціальні спільноти. [7, с. 432]

Екстраполюючи ідеї фахівців з теорії держави і права на площину адміністративного права, за найбільш характерними критеріями окремі вчені виділяють такі категорії суб‘єктів, як фізичні (громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства), юридичні особи, включаючи їх очільників, та колективні суб‘єкти, утворення, що не мають ознак юридичної особи. [8, с. 193] Дещо інакше розглядають це питання В. В. Галунько та В. І. Олефір. Вони пропонують розподіляти суб‘єктів адміністративного права на: громадян, іноземців та осіб без громадянства, фізичних осіб з іншим спеціальним статусом (наприклад, підприємців) і колективних суб‘єктів (юридичних осіб, включаючи державу, державні органи та установи, громадські об‘єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, промислові й іноземні підприємства, релігійні організації та ін.). [9, с. 121] По суті своїй, це є той же завуальований традиційний розподіл на фізичних та юридичних осіб із додаванням суб‘єктів, що за своєю організаційно-правовою формою не мають статусу юридичних. Остання класифікація, на наш погляд, є не зовсім коректною, оскільки певною мірою порушує логічні правила застосування даного наукового методу. Як зазначає Ю. П. Сурмін, «ключове завдання, яке вирішує дослідник у процесі побудови класифікації, полягає в потребі знайти таку підставу, яка характеризувала б істотні однорідні ознаки явищ, що класифікуються, і щоб споріднені явища не випадали відповідно з класу або з підкласу» [10, с. 168] Тож, якщо поряд з компонентами, згрупованими за ознаками громадянства, в тій же підгрупі з‘являється елемент, що містить інші ознаки, зокрема осіб зі спеціальним статусом, це привносить логічну несумісність, адже особа, наприклад, водночас може бути і громадянином, і підприємцем. Одне не виключає іншого.

Є. В. Курінний [11, с. 27] і С. Г. Стеценко [12, с. 31] збігаються у поглядах щодо достатності розподілу суб‘єктів адміністративного права на тих, хто наділений, і тих, хто не наділений владними повноваженнями.

Новітні погляди на класифікацію суб‘єктів адміністративного права передбачають виділення суб‘єктів публічного адміністрування (адміністративні органи), включаючи Президента України, систему органів виконавчої влади, в тому числі, військово-цивільні адміністрації, суб‘єктів місцевого самоврядування, а також приватних осіб, до кола яких відносять громадян України, іноземців, осіб без громадянства, фізичних осіб-підприємців, а також підприємства, організації, установи [13, с. 73-118] Тож, домінуючою ознакою класифікації виступає той же розподіл на суб‘єктів за наявністю владних повноважень. Принагідно зазначимо, що інноваційним є введення приватних, а не суто фізичних осіб, а на цій підставі включення поряд із останніми колективних суб‘єктів, не наділених владними повноваженнями. Дуже важливим є зауваження, що «за своєю юридичною природою суб‘єкт публічної адміністрації є зобов‘язальним перед приватними особами і має якнайповніше задовольняти права, свободи та законні інтереси приватних осіб, публічний інтерес суспільства загалом» [13, с. 75]

Нам імпонує обраний Т. О. Мацелик системний підхід до класифікації суб‘єктів адміністративного права, за яким пропонується розподіляти останніх за критеріями: 1) організаційно-правової форми (індивідуальні та колективні), 2) зовнішньою відокремленістю (фізичні, юридичні особи, колективні суб‘єкти без статусу юридичної особи); 3) наявності владних повноважень (наділені / не наділені); 4) за ступенем участі у публічному управлінні (суб‘єкти, чиї інтереси і права підлягають реалізації та захисту; суб‘єкти, які безпосередньо реалізовують надані їм повноваження; суб‘єкти, які опосередковано беруть участь у публічному управління). [14, с. 270-271]

Подібний підхід є оптимальним для дослідження суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, адже за всієї фундаментальності наукових досліджень у даній сфері [1-4] їм все ж таки, як нам здається, бракувало системності. На противагу цьому виступає позиція О. Д. Довганя, який не намагається визначати якісь критерії класифікації суб‘єктів інформаційної безпеки, а угруповує їх таким чином:

- Президент України, Верховна Рада України, Кабінет міністрів України;

- Рада Національної безпеки і оборони України, Національний банк України;

- центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, судові органи, прокуратура України та інші органи охорони правопорядку, віднесені законодавством України до суб‘єктів забезпечення національної безпеки України

- Міністерство інформаційної політики України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення;

- Державна служба спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України, Національна комісія, що здійснює державне регулювання з питань зв‘язку та інформатизації;

- Служба безпеки України, розвідувальні органи, Державна прикордонна служба України, Збройні сили України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

- Засоби масової інформації; підприємства, заклади, установи та організації різних форм власності, що здійснюють інформаційну діяльність; наукові установи та вищі навчальні заклади України інформаційного профілю, інститути громадянського суспільства, громадяни України та інші особи (за згодою). [15, с. 13]

Подібний підхід скоріше нагадує своєрідну «інвентаризацію» без намагання якимсь чином виділити критерії розподілу суб‘єктів по певних групах. Крім того, наведений перелік в цілому зорієнтований лише на інформаційну безпеку держави і багато в чому через специфіку об‘єктних відносин не повною мірою може бути застосований у концепції інформаційної безпеки особи, зокрема неповнолітньої. Вбачаємо ще один недолік в тому, що автор звужує участь наукових установ та вишів лише до тих, що відповідають інформаційному профілю. У такий спосіб, йдеться лише про технічну складову процесу без охоплення її гуманітарного аспекту.

Ми пропонуємо принципово інший підхід до класифікації суб‘єктів забезпечення ІБН. Він ґрунтується на функціонально-діяльнісних засадах, що у подальшому дає підстави для розуміння механізму реалізації адміністративно-правового режиму у досліджуваній сфері. За методологічну основу взята концепція розподілу гілок влади, яка доповнена з урахуванням специфіки об‘єкта. Отже, за нашим баченням, суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх можна представити так:

- Суб‘єкти, чиї права та інтереси підлягають реалізації та захисту. Йдеться про неповнолітніх осіб, які ще не набули у повному обсязі дієздатності і є специфічними носіями інформаційних прав і обов‘язків. Згідно зі ст.42 Закону України «Про інформацію» [17] у сфері інформаційних правовідносин їх можна кваліфікувати як споживачів інформації. Проте в окремих випадках неповнолітні також можуть бути виробниками інформації (авторами), поширювачами й зберігачами інформації на рівні фізичних осіб. Безумовно, останні статуси є не настільки характерними для даної категорії суб‘єктів. Через це функція забезпечення їхньої інформаційної безпеки здебільшого перекладається на інших суб‘єктів. Разом з тим, слід враховувати й диференціацію дітей в цілому і неповнолітніх осіб як окремої групи у цьому родовому понятті, а значить, на сучасному етапі виникає потреба трансформувати суб‘єкт-об‘єктні відносини між суб‘єктами публічного адміністрування, іншими групами осіб, відповідальними за забезпечення ІБН, і самими неповнолітніми на відносини суб‘єкт-суб‘єктні. При такому типі відносин неповнолітня особа в змозі усвідомлювати можливі інформаційні загрози, розуміє доцільність певних обмежень і заборон, поінформована щодо адміністративної відповідальності за порушення ІБН своїх однолітків та здійснення проступків, що мають відповідну правову кваліфікацію.

- Суб‘єкт гарантування забезпечення ІБН – Президент України. Його повноваження закріплені частиною V Конституції України. [16] Безумовно, враховуючи загальний характер Основного Закону України, така складова діяльності, як забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, не виокремлюється, проте вона входить до поняття гарантії прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), функції забезпечення національної безпеки, очолення Ради національної безпеки і оборони України (ст. 106).

- Суб‘єкт законодавчого забезпечення ІБН – Верховна Рада України.

- Суб‘єкти концептуально-аналітичного забезпечення ІБН. Сюди ми пропонуємо відносити колективних та індивідуальних суб‘єктів, які створюють методологічні засади інформаційної політики держави, яка у подальшому втілюється у нормативно-правових актах та їх реалізації; відстежують новітні тенденції, на підставі чого здійснюється прогнозування та має забезпечуватися випереджальний характер наступних управлінських рішень і дій. У такий спосіб, є усі підстави в якості суб‘єктів даної групи виділяти:

Ø комітети Верховної Ради України, зокрема, з питань: національної безпеки і оборони; культури і духовності; науки і освіти; інформатизації та зв‘язку; європейської інтеграції; прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; правової політики та правосуддя; промислової політики та підприємництва; свободи слова та інформаційної політики; сім‘ї, молодіжної політики, спорту та туризму;
Ø органи виконавчої влади, а саме: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України та ін.;
Ø наукові та науково-дослідні організації й установи: насамперед, Інститут законодавства Верховної Ради України, Національний інститут стратегічних досліджень, Національна академія правових наук, Національна академія педагогічних наук, відповідні підрозділи закладів вищої освіти;
урядові й неурядові аналітичні центри, зокрема Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Розумкова, Центр політико-правових реформ, Молодіжний центр політики та інформації, Центр воєнної політики та політики безпеки, Агентство гуманітарних технологій, Аналітичний центр CEDOS та ін.;
тимчасові робочі групи й авторські колективи, створені для участі у конкретних проектах;
індивідуальні суб‘єкти в особі вчених, які досліджують проблеми забезпечення ІБН та надають пропозиції щодо його удосконалення.

- Суб‘єкти владних повноважень, відповідальні за реалізацію забезпечення ІБН. До вказаної категорії доцільно віднести Раду національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Уповноваженого Президента України з прав дитини, відповідні органи виконавчої влади, на які безпосередньо в межах їх повноважень покладаються забезпечувальні функції у сфері інформаційної безпеки неповнолітніх, а також організацію взаємодії між собою, із інститутами громадянського суспільства. У першу чергу, до них відносяться: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, зокрема Національна поліція (а саме: Департаменти кіберполіції, протидії наркозлочинності, превентивної діяльності, управління забезпечення прав людини), Міністерство культури України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство юстиції України, в окремих аспектах – Міністерство оборони України і Міністерство охорони здоров‘я України. Окрему групу серед цієї категорії складають державні інституції, на які покладається обов‘язок здійснення власне регуляторних функцій в інформаційних правовідносинах. Насамперед йдеться про Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національну рада України з питань телебачення і радіомовлення, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Державну службу спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України та ін.

- Суб‘єкти фінансування діяльності із забезпечення ІБН. Не викликає сумнівів, що такий важливий вид діяльності є ефективним за умов належної фінансової підтримки. Згідно з «Доктриною інформаційної безпеки України», затвердженою Указом Президента України від 25 лютого 2017 р., фінансування програм, пов‘язаних з інформаційною безпекою, покладається на Кабінет Міністрів України. [18] Звісно, що аспект забезпечення ІБН у цих програмах не виокремлюється, проте є підстави вважати, що виділення коштів з державного бюджету на утримання міністерств, державних комітетів і рад, які виконують відповідні функції у досліджуваній сфері, також можна розглядати в контексті фінансування даної діяльності. Окрім державного фінансування, економічне забезпечення діяльності зі здійснення інформаційної безпеки неповнолітніх відбувається завдяки громадським організаціям і благодійним фондам, в тому числі міжнародним.

- Суб‘єкти інформаційного ринку. До даної групи ми відносимо таких індивідуальних і колективних суб‘єктів, як володілець інформації, виробник первинної і вторинної інформації (книжок, газет, журналів, відео- та аудіопродукції, медіапродукції, бібліографічних даних тощо); суб‘єктів підприємницької діяльності, задіяних у торгівлі й розповсюдженні інформаційних продуктів та інформаційних послуг, медіахолдінги; розробників програмного забезпечення, Інтернет-провайдерів та ін. З-поміж усього іншого, вони несуть відповідальність за належне чи неналежне дотримання обмежувальних норм у потраплянні до неповнолітніх інформації, що може зашкодити їх психологічній безпеці і духовному здоров‘ю або розповсюдженні персональних даних неповнолітнього користувача. З іншого боку, від суб‘єктів інформаційного ринку потребується винаходження балансу контенту з метою формування бажаних для суспільства переконань, моральних цінностей, смаків й уподобань. Тому вони певною мірою можуть інтегруватися із суб‘єктами наступної категорії.

- Суб‘єкти превенції інформаційної небезпеки. Оскільки авторська концепція забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх полягає у гармонійному поєднанні заборонно-обмежувальних та особистісно-розвивальних засобів, цілком доцільно серед усіх суб‘єктів виділити й таку групу. Окрім ЗМІ та медіаресурсів, велика роль тут відводиться органам місцевого самоврядування, громадським, в тому числі молодіжним, організаціям і рухам, що діють з дотриманням норм права (за винятком екстремістських, нетрадиційних релігійних та ін. організацій), закладам шкільної та позашкільної освіти, батькам неповнолітнього. На теперішній час існує чимало рекомендацій психологів і педагогів щодо здійснення батьківського контролю в комунікативному колі неповнолітнього. Разом з тим, головним завданням даної групи суб‘єктів можна вважати формування медіаграмотності особи на етапі її становлення, а також створення «інформаційного імунітету» до не бажаних для особистості відомостей. Комплексний підхід до вирішення проблеми, організація громадських, культурних, спортивних заходів дозволяє уникнути усамітнення неповнолітнього, сприяє вибору ним здорового способу життя, його належній соціалізації, попереджає випадки комп‘ютерної адикції тощо. З іншого боку, органи місцевого самоврядування, громади за місцем проживання підлітків мають відстежувати появу на стінах будинків графіті (так звані нарко-графіті), що відображають посилання на аккаунти з продажу наркотичних засобів, електронні адреси сайтів, що містять не бажану для неповнолітніх інформацію. На жаль, на це особливо не звертається увага, тож розповсюджувачі відомостей з протизаконним контентом користуються неуважністю працівників комунальних господарств, невмінням громад розпізнавати знакову інформацію та вчасно її знищувати хоча б звичайним зафарбовуванням. У такому контексті навіть елементарні малярні роботи набувають значення для забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Зрозуміло, що діяльність суб‘єктів превенції виходить за межі класичного адміністрування, проте цілком вписується у парадигму публічного управління.

- Суб‘єкти громадського контролю. До даної категорії ми відносимо як індивідуальних, так і колективних суб‘єктів, які не наділені владними повноваженнями, але, будучи невід‘ємною частиною громадянського суспільства, здійснюють моніторинг діяльності органів державної влади, суб‘єктів інформаційного ринку із забезпечення ІБН. Прикладами можуть слугувати правозахисні організації, батьківські комітети, створені при закладах освіти, органи учнівського самоврядування тощо. Принагідно слід зазначити, що, якщо у сфері інформаційної безпеки держави громадський контроль значно ускладнюється через обмеження державною таємницею, то сфера інформаційної безпеки неповнолітніх, навпаки, відкрита для усіх зацікавлених суб‘єктів. Завдяки цій діяльності збираються відомості для подальшої аналітичної обробки, вироблення пропозицій щодо удосконалення діяльності інших суб‘єктів.

- Суб‘єкти адміністративного судочинства. Відповідно до «Кодексу адміністративного судочинства України» [19] під ключовим терміном розуміється «діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом». Одна з провідних ролей у цій категорії суб‘єктів належить адміністративному суду, включаючи суддю, колегію суддів, яким належить вирішувати публічно-правові спори щодо виконання чи невиконання сторонами, одна з яких здійснює публічно-владні повноваження, покладених на неї функцій. Як приклад, у досліджуваній сфері це можуть бути ситуації спору між суб‘єктом владних повноважень, відповідальним за реалізацію забезпечення ІБН, і суб‘єктом інформаційного ринку, який не визнає за собою випадків порушення інформаційної безпеки неповнолітніх, виявлених регуляторними органами. Поза сумнівом, подібні приклади не є масовими і типовими, проте це не означає, що їх не існує. А раз так, то виникають підстави уводити до кола суб‘єктів забезпечення ІБН і суб‘єктів адміністративного судочинства.

Висновки. Отже, запропонована нами класифікація суб‘єктів забезпечення ІБН створена з урахуванням родо-видової спеціалізації інфрмаційної безпеки на підставі новітніх тенденцій, з опертям на сучасні нормативно-правові акти на засадах функціонально-діяльнісного підходу. Оригінальність концепції полягає у репрезентації системного характеру інформаційно-правових відносин у досліджуваній сфері, включення до кола суб‘єктів самих неповнолітніх осіб, а також тих, хто здійснює концептуально-аналітичне забезпечення даної діяльності. Безумовно, ця класифікація у подальшому буде вдосконалюватися, проте вже зараз вона дає можливість у повному обсязі охопити усіх суб‘єктів та з‘ясувати коло їх повноважень, можливості взаємодії у парадигмі публічного управління.

Література

Зайцев М. М. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України / М. М. Зайцев // Форум права. – № 3, 2013. – С. 231-238.
Стоєцький О. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. Стоєцький // Інформаційне право. – № 11, 2009. – С. 161-164.
3. Олійник О. В. Структура суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні / О. В. Олійник // Актуальні проблеми держави і права, 2012 [Електронний ресурс]// http://www.apdp.in.ua/v68/74.pdf
Тихомиров О. О. Діяльнісний підхід у дослідженнях забезпечення інформаційної безпеки: об‘єкти і суб‘єкти / О. О. Тихомиров // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – № 2 (9), 2012. – С. 18-24.
Закон України «Про національну безпеку України» № 2469-VІІІ від 21.06.2018 // Офіційний вісник України від 20.07.2018 – 2018 р., № 55, стор. 51, стаття 1903, код акту 90815/2018
Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та інші), за ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: Консум, 2008. – 656 с.
Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишіна. – К.: Старий світ, 2006. – 256 с.
Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХІ століття): Монографія /В. В. Галунько, В. І. Олефір, М. П. Пихтін та ін. ; За заг. ред. В. В. Галунька. – Херсон: ВАТ «Херсонська міська друкарня», 2010. – 378 с.
Сурмін Б. П. Майстерня вченого: Підручник для науковця. – К.: Навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2000. – 302 с.
Курінний Є. В. Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування: навч. посіб. – Дніпропетровськ, Юридична академія МВС України, 2002. – 92 с.
Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2009. – 624 c.
Адміністративне право України. Повний курс : Підручник / Галунько В., Діхтієвський П. та ін. – Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. – 446 с.
Мацелик Т. О.. Класифікація суб‘єктів адміністративного права / Т. О. Мацелик // Держава і право. – Вип, 53, 2011. – С. 267-272.
Довгань О. Д. Правові засади формування і розвитку системи забезпечення інформаційної безпеки України / О. Д. Довгань // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2015, № 3 (19). – С. 6-17.
Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року (редакція від 30.09.2016) // Відомості Верховної Ради України, 2016. – № 28. – Ст. 532.
Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ (редакція від 01.01.2017) // Відомості Верховної Ради України, 2017. – № 2. – Ст.25.
Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» // https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України, 2018, № 20, ст. 189.

СУБЪЕКТЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В ПАРАДИГМЕ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА

На основании обзора существующих научных взглядов на классификацию субъектов административного права и субъектов информационной безопасности автор статьи предлагает новую классификацию, которая основывается на функционально-деятельностном подходе и позволяет системно репрезентировать субъекты обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних.

Ключевые слова: информационная безопасность, несовершеннолетние, обеспечение информационной безопасности несовершеннолетних, субъекты информационной безопасности

SUBJECTS TO ENSURE INFORMATION SAFETY OF MINORS IN THE PARADIGM OF ADMINISTRATIVE LAW

The question of the classification of subjects is one of the key problems in the science of administrative law. Based on the developed classifications, scientists create a description of the subjects of information security. However, in modern Ukrainian science, the authors focus on the subjects of information security of the state. In this regard, there is a need for a more detailed study of the issue of the subjects of information safety of a person, especially a minor. The author of the article proposes an original concept of the classification of subjects, which is based on a combination of functional and activity approaches. In this classification, it complements the traditional view of the three branches of government (legislative, executive, judicial) with public administration institutions and individual subjects. The novelty of the approach lies in the fact that the scientist considers the identity of the minor as a separate entity, whose rights and interests are to be protected. A separate category of the proposed classification are the subjects of the conceptual and analytical provision of information safety for minors. The researcher examines in detail the issue of the functions of subjects of prevention of information threats. The classification proposed by the author of subjects of ensuring information safety of minors has a systemic nature and allows further to detail the mechanisms of interaction between the participants of information legal relations.

Keywords: information security, minors, ensuring information safety of minors, information safety subjects

СИНКРЕТИЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ЗАГРОЗ ІНФОРМАЦІЙНІЙ БЕЗПЕЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ

admin — Mon, 19 Feb 2018 06:01:10 +0000

Топчій Оксана Василівна,

голова Інституту аднрогогіки ГОСЛ,

кандидат педагогічних наук,

Дослідження причин і умов, що породжують загрози національній та інформаційній безпеці, є надзвичайно актуальним не тільки в теоретичному, але й в прикладному аспектах. Оригінальність авторської концепції полягає у розгляді нероздільного комплексу детермінант, на підставі чого виводиться дефініція ключового поняття і пропонується класифікація основних груп чинників, які виступають джерелом загроз і ризиків інформаційної безпеки неповнолітніх.

Ключові слова: детермінанта, синкретизм, інформаційна безпека, загрози інформаційній безпеці, неповнолітні, соціо-техногенні детермінанти, політико-ідеологемні детермінанти, валеопсихогенні детермінанти.

Загальна постановка проблеми. З того часу, як інформація перестала бути лише сукупністю певних даних, набором тих чи інших відомостей, а перетворилася на інструмент формування взаємовідносин, інструмент спрямування поведінки, породження комунікативних конфліктів, актуалізувалася потреба не просто нейтралізувати негативний вплив, а в ідеалі – розгледити загрози, що несуть ті чи інші тексти, повідомлення, наративи. При широкому комплексному підході слід розуміти комплекс причин, які можуть сприяти появі тих чи інших загроз, особливо в тому сегменті інформації, що спрямований на молодих людей, які знаходяться на етапі становлення й пошуку свого місця в суспільстві.

Аналіз публікацій. Інформаційна безпека (ІБ), а також загрози інформаційній безпеці вже достатньо тривалий час знаходяться у полі зору вчених. Завдяки науковим дослідженням В. Бондаренка, М. Галамби, І. Діордиці, О. Золотаря, Б. Кормича, О. Косогова, Л. Євдоченка, В. Ліпкана, А. Логінова, Ю. Максименко, О. Морозова, В. Панченка, Г. Почепцова, О. Степка, В. Толубка, І. Трубіна, В. Хлевицького та ін. у вітчизняній науці закладені підвалини інформаційного безпекознавства, розроблені підходи, що у подальшому віднаходять своє віддзеркалення в якості державної стратегії у нормативних актах, створюють нові можливості правового забезпечення національної безпеки України.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблем інформаційної безпеки донині майже не порушувалося питання, що інформаційна безпека неповнолітнього (ІБН) має значно ширший діапазон загроз у зв’язку із психофізіологічними, соціальними та іншими чинниками, характерними саме для таких учасників інформаційних правовідносин. Тож актуалізується не лише визначення переліку загроз ІБ неповнолітнього та оцінка їхніх ризиків, а й встановлення причин та умов, через які подібні загрози набувають ознак реальності.

Мета статті полягає у виявленні інтегративного комплексу причин і умов, що породжують виникнення загроз інформаційній безпеці неповнолітніх. Досягнення постановленої мети можливо за умови розв’язання наступних завдань: 1. Обґрунтувати уведення до наукового обігу термінологічного сполучення «синкретичні детермінанти». 2. На підставі багатофакторного аналізу виявити й описати групи причин і умов, які слугують підставою для виникнення загроз і ризиків щодо інформаційної безпеки неповнолітніх. 3. Відстежити на рівні офіційних сайтів центральних органів виконавчої влади, на яких покладається обов’язок формування й реалізації інформаційної політики, репрезентацію основних концептів і реальних заходів щодо забезпечення ІБН.

Виклад основного матеріалу дослідження. Серед пріоритетів державної політики в інформаційній сфері, зазначених у «Доктрині інформаційної безпеки України», одну з головних позицій займає завдання по створенню інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них. [1] При подібному формулюванні, як нам здається, вже закладена методологічна похибка, адже не йдеться про недопущення загроз завдяки розумінню природи їх появи, що дає можливість заздалегідь розробити плани упередження. Укладачі доктрини концентруються на мінімізації наслідків від реальних загроз. Така позиція є доволі хиткою. Доречно згадати принцип медицини, за яким легше не припустити хворобу, аніж потім її лікувати.

У цьому зв’язку наша концепція полягає в тому, що правотворення у сфері інформаційної безпеки має ґрунтуватися на засадах багатофакторного аналізу причин і умов, що сприяють появі тих проявів та явищ, які, набуваючи масовості й системності, стають проблемою державного масштабу.

При розумінні ключового поняття «загроза» ми консолідуємося із В. Ліпканом, який пропонує під нею розуміти «розмаїття внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей суспільного розвитку у середовищі функціонування об’єкта, які ускладнюють або унеможливлюють створення сприятливих умов для реалізації його інтересів і створюють небезпеку для його системи безпеки, життєзабезпечення її системоутворюючих елементів». [2, с.77-78]. Цей же автор зазначає, що загроза у своєму розвиткові може проходити три стадії: зародження (початок формування), вияв (знаходження виразних форм) і загострення (критична стадія переходу із можливості в дійсність). [2, с. 78]

Ми поставили перед собою завдання зосередити увагу на першій стадії та з’ясувати, що спричиняє появу загроз інформаційній безпеці неповнолітніх. При цьому йдеться не про банальне визначення чинників, а про встановлення причинно-наслідкового взаємозв’язку між інтегральними міжпредметними множинами та ризиками їх реалізації.

Проаналізуємо сутність використовуваних нами термінів.

Мовна одиниця «детермінант» є стилістично маркованою, обмеженою рамками наукового стилю, проте поширеною у ряді галузей знань. Так, «Новий словник іншомовних слів» розрізняє поняття «детермінант» і «детермінанта». Вказується, що термін веде походження від латинського determinans, що у перекладі передається словосполученням «який визначає». При цьому за іменником чоловічого роду закріплюється математична сфера з поясненням, що детермінант – це «вираз, що складений з елементів матриці 2 і служить для розв’язування лінійних систем рівняння» [3, с. 188]. Парний іменник жіночого роду трактується як «причина, що визначає виникнення явища». [Там же] Остання дефініція у такий же редакції міститься у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови». [4, с. 217]

Враховуючи, що термін є інтернаціоналізмом, тобто словом, поширеним у багатьох мовах, доречно звернутися до його тлумачення не тільки у вітчизняних джерелах. Наприклад, Кембриджський тлумачний словник дає наступне визначення: «Determinant – something that controls or affects what happens in a particular situation» [5, с. 137], що у перекладі українською означає: «Детермінанта – те, що контролює або впливає на те, що відбувається у конкретній ситуації». Ще один авторитетне англомовне джерело зазначає, що перше застосування терміну датується 1686 роком, і представляє таку його дефініцію: «Determinant – an element that identifies or determines the nature of something or that fixes or conditions an outcome», буквально: «Детермінанта – елемент, який ідентифікує або визначає природу чого-небудь або щось виправляє чи зумовлює результат» [6]

Як бачимо, пояснення поняття у цьому випадку суттєво відрізняється від традиційного, закарбованого в українській лексикографії. Саме такий підхід дає нам підстави для вживання терміну «детермінанта», віддаючи йому перевагу порівняно із синонімом «причина», оскільки латинізм, з огляду на міжнародну наукову практику, має більш широке семантичне поле. По-перше, він охоплює в комплексі не тільки причини, а й умови. Це є дуже важливим при розумінні, що причини можуть спородити реальні явища лише при настанні сприятливих для них умов. По-друге, семантика поняття «причина» імпліцитно містить у собі вказівку на ретроспективність. Тож за характеристиками темпоральності вона, на відміну від детермінанти, апріорі не може контролювати те, що відбувається зараз; вона лише сприяла тому, щоб щось уможливилося.

Отже, у ході дослідження теми ми беремо до уваги не просто причини, а комплекс причин і умов, які слугують появі та існуванню такого явища, як загрози інформаційній безпеці неповнолітніх.

Завдання конкретизується у зв’язку із тим, що розглядаються не усі детермінанти, а синкретичні. Термін «синкретичний» тлумачиться як такий, що «поєднує в собі різнорідні, нерозчленовані елементи». [7, c.184] Характеризуючи феноменологію синкретизму, лексикографи наслідують точку зору окремих філософів, які вважають, що нерозчленованість властива початковому, нерозвиненому стану будь-якого явища. [4, с. 1123] Разом з тим, не можна скидати з рахунків, що на сучасному етапі розвитку науки найбільш плідними й перспективними стали ті галузі, які виникли на перетині раніш відокремлених наук, як-то: біофізика, правова інформатика, юридична психолінгвістика тощо. Подібне поєднання дозволяє взаємозбагачуватися наукам за рахунок органічного поширення об’єктного і предметного діапазону певної галузі знань, застосування нових конкретнонаукових методів і методик і т. ін. У такий спосіб, виникають підстави для виявлення синкретичних елементів, які неможливо віднести до якоїсь окремої науки. Наприклад, якщо досліджується роль інформаційних технологій у медіапросвіті як засобу превенції інформаційних правопорушень неповнолітніх, це педагогіка, інформатика, кримінологія, інформаційне право чи щось інше? На наш погляд, це прояв явища синкретизму, коли в результаті інтеграції міждисциплінарних знань з’являється дещо нероздільне, комплексне.

Виходячи із зазначеного, ми пропонуємо ввести до наукового обігу поняття «синкретичні детермінанти загроз інформаційній безпеці неповнолітніх» і розуміти під ним неподільний інтегрований комплекс причин і умов, що породжують, підтримують та підсилюють негативні чинники діяльності/бездіяльності суб’єктів інформаційних правовідносин, які через інформацію та засоби її подачі деструктивно впливають на психіку неповнолітнього, спотворюють систему його моральних цінностей, деформують правосвідомість, призводять до неправомірної поведінки через аномію, а в окремих випадках – до нанесення непоправної шкоди собі або іншій особі чи групі осіб.

Шляхом застосування методів багатофакторного аналізу, узагальнення й систематизації даних в результаті дослідження наукових, статистичних, медійних джерел в залежності від ґенези нами були виокремлені такі групи синкретичних детермінант загроз інформаційній безпеці неповнолітніх:

1. Глобальні соціо-техногенні. Ці причини й умови мають об’єктивний характер, оскільки неможливо спинити наслідки процесу інформаційно-технічної революції. За своєю масштабністю вони охоплюють усі цивілізовані країни, де тільки є комп’ютерна техніка і вільний доступ до мережі Інтернет. Внаслідок широкого розповсюдження інформаційних технологій суттєво змінюється суспільство як на рівні національних утворень, так і в парадигмі мультинаціональної єдності. Поява глобального інформаційно-комунікативного простору не просто інтенсифікує процеси спілкування, а породжує нові, до цього не бачені його форми на кшталт віртуального спілкування, коли в контакт вступають абсолютно не знайомі люди, що іноді мешкають в абсолютно різних географічних зонах і часових поясах. До цього ж нерідко вони мають усі можливості залишатися анонімними або ж виступати під так званими «ніками», вигадуючи собі не тільки ім’я, а й легенду щодо свого віку, соціального статусу, роду занять і т. ін. Далеко не завжди це залишається тільки грою. Доволі розповсюдженою стає практика використання інформаційно-комунікативного простору різного роду збоченцями, екстремістами, представниками деструктивних формувань, в тому числі з релігійним забарвленням, хакерами, шахраями тощо.

Також відзначається суттєвий вплив техногенних факторів на трансформацію масової свідомості. Відкриваються необмежені можливості для проведення спеціальних психологічних операцій в контексті інформаційних війн. Неповнолітньому як особистості з недостатнім життєвим досвідом, не до кінця усталеною психікою, початковою стадією розвитку критичного й аналітичного мислення вкрай важко розрізнити спотворену, перекручену інформацію від істинної, а це, у свою чергу, призводить до деформації життєво-ціннісних орієнтирів, а в майбутньому – небажаної трансформації українського суспільства в цілому.

Державні політико-ідеологемні. Термін «ідеологема» широко розповсюдився у політології на позначення експлікації певної ідеології. По суті він відображає сукупність провідних ідей, головних пануючих концепцій. Тож при аналізі синкретичних детермінант у цій сфері є сенс говорити не про ідеологію як таку, а про ідеологеми, які можуть у подальшому виступати як джерело загроз інформаційній безпеці неповнолітніх.

Слід зазначити, що на теперішній час в Україні інформаційна політика в Україні має дещо аморфний, декларативний характер, їй бракує наступальності й стратегічності. За відсутності чіткої інформаційної політики, визначення у ній ключових ідеологем вкрай важко говорити про той сегмент, що формулює специфіку інформаційної безпеки неповнолітніх.

Відповідно до «Положення про Міністерство інформаційної політики України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2, саме на даний центральний орган виконавчої влади покладається «забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України». [8] Контент-аналіз матеріалів, представлених на сайті Міністерства інформаційної політики України (МІП) виявляє, що основними трендами в його діяльності є протистояння російській агресії, комунікаційні кампанії щодо порушення прав людини на тимчасово окупованій території в Криму, зокрема відносно представників кримсько-татарського народу; підтримка бійців АТО й відновлення українського мовлення на Донбасі. В якості перспектив заявляється про необхідність створення позитивного іміджу України за кордоном.[9] Не заперечуючи важливості перелічених напрямів, тим не менш слід зазначити, що з активного поля зору МІП випадає інформаційна безпека, в тому числі кібернетична, такої вагомої категорії, як неповнолітні.

Звернення до сайту Міністерства освіти і науки України з метою відображення ідеологем інформаційної політики щодо неповнолітніх дозволило виявити лише матеріали щодо комунікаційної стратегії даного міністерства. При детальному аналізі їх можна розглядати скоріше як інструмент взаємозв’язку із співробітниками підпорядкованих установ з метою популяризації освітніх реформ, аніж конкретну ідеологічну платформу щодо провадження політики інформаційної безпеки по відношенню до неповнолітніх. [10]

Не дав результатів й огляд офіційного сайту Міністерства внутрішніх справ, у компетенції якого є діяльність щодо ювенальної превенції, а також функції забезпечення кібернетичної безпеки. [11]

Отже, невизначеність державної інформаційної політики у контексті забезпечення ІБН, пасивність центральних органів виконавчої влади, у компетенції яких знаходяться різні аспекти діяльності у зазначеному напрямі, відсутність належної координації дій між ними стають ще однією групою синкретичних детермінант, де перетинаються політичні, ідеологічні, нормотворчі, правозастосовні компоненти загроз ІБН.

3. Індивідуальні валеопсихогенні. Вибірковість проявів загроз інформаційній безпеці неповнолітніх виявляється у різниці їхніх наслідків в залежності від індивідуальних особливостей кожної особи. У запропонованій нами номінації перший елемент веде походження від лат. valere – бути здоровим [3, с. 111], другий від грец. psychẽ – душа [3, с.506], третій від грец. genos – той, що народжує [3, с. 139]. У сукупності значень йдеться про детермінанти здоров’я людини, пов’язані з його психічною сферою, психологією поведінки тощо.

Діапазон ризиків загроз у зазначеному сегменті є доволі широким, і чим далі, тім більше розширяється, перетворюючись з потенційних на реальні. Сюди потрапляють інформаційні впливи, що з одного боку призводять до суїцидів, в тому числі через так звані «групи смерті», нав’язливих станів, тютюно- і наркозалежності, фобій, змін у психосоматиці хронічних хвороб, до віктимної поведінки неповнолітніх, нехімічної залежності у вигляді комп’ютерної адикції, а з іншої – до інтенсифікації юнацької агресії, молодіжного екстремізму, нездорових виявів демонстративної поведінки, групової деліктності.

Відкидаючи конспірологічні версії, можна стверджувати, що в рамках гібридних війн окремі сили обирають в якості своєї мішені молоде покоління. Зволікаючи з вирішенням проблем інформаційної безпеки неповнолітніх, припускаючи й надалі розгортання детермінант інформаційних загроз, держава ризикує зіткнутися з дуже серйозними викликами на рівні прийдешнього покоління.

Саме правове регулювання, що ґрунтується на науково виважених даних, має стати тим стрижневим елементом, який пронизує усі представлені групи синкретичних детермінант. Нейтралізація загроз, унеможливлення розгортання найгірших сценаріїв можлива насамперед за умови докорінної зміни у концепції правового регулювання ІБН. Воно повинно набути стратегічного характеру з урахуванням досвіду інших держав і прогнозування на підставі етнонаціональних параметрів.

Висновки. Розробка правових засобів протидії й превенції загроз інформаційній безпеці, в тому числі щодо неповнолітніх, має носити системний характер, а значить, укладачами доктрин, стратегій, а потім і законодавчих актів повинні враховуватися усі групи чинників, що виступають детермінантами загроз. З огляду на їх комплексність, на рівні державних документів доцільно не зосереджуватися на якихось окремих елементах, а оперувати синкретичними детермінантами, що дозволяє дієво й масштабно упереджувати негативні прояви інформаційної діяльності.

Література

Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 25 лютого 2017 р. № 47/2017 [ Електронний ресурс]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/47/2017/paran2#n2
Ліпкан В. А., Ліпкан О. С., Яковенко О. О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. – К.: Текст, 2006. – 256 с.
Новий словник іншомовних слів : близько 40 000 сл. І словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом’як, А. А. Дем’янюк; За ред. Л. І. Шевченко. – К. : Арій, 2008. – 672 с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
Determinant // Cambridge Academic Content Dictionary. – Cambridge Press, 2008. – 485 p.
Determinant // https://www.merriam-webster.com/dictionary/determinant
Словник української мови в 11 томах / За ред. І. К. Білодіда. – Том 9. – К.: Наукова думка, 1978. – 918 с.
Положення про Міністерство інформаційної політики України, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 2 // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2-2015-n
Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики України // http://mip.gov.ua/

1.Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України // https://mon.gov.ua/ua

Офіційний сайт Міністерства внутрішніх справ // http://www.mvs.gov.ua/

СИНКРЕТИЧЕСКИЕ ДЕТЕРМИНАНТЫ УГРОЗ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

Исследование причин и условий, порождающих угрозы национальной и информационной безопасности, является чрезвычайно актуальным не только в теоретическом, но и в прикладном аспектах. Оригинальность авторской концепции состоит в рассмотрении неделимого комплекса детерминант, на основании чего выводится дефиниция ключевого понятия и предлагается классификация основных групп факторов, которые выступают источников угроз и рисков информационной безопасности несовершеннолетних.

Ключевые слова: детерминанта, синкретизм, информационная безопасность, угрозы информационной безопасности, несовершеннолетние, социотехногенные детерминанты, политико-идеологемные детерминанты, валеопсихогенные детерминанты.

SYNCRETIC DETERMINANTS OF THREATS OF INFORMATIVE SECURITY OF MINORS

Research of the causes and conditions that generate threats to national and information security is extremely topical. This problem is important in both theoretical and applied aspects. The author of the article pays much attention to the concept of the determinant, examines his etymology, compares the meaning in Ukrainian and English using lexicographic data. He establishes that the concept of a determinant is broader than the concept of a cause, since in its meaning it unites causes and conditions. The key term of the study is syncretic determinants. They are an integral set of causes and conditions that can not be attributed to only one area of life. The author offers his definition of the concept of “syncretic determinants of threats to information security of minors.” He points out that this is an integrated set of causes and conditions that generate, support and intensify negative factors of activity / inactivity of subjects of information legal relations. These factors, through information and methods of its submission, destructively influence the mentality of the minor, distort his value system, deform the sense of justice, lead to unlawful behavior, anomie, and in some cases to irreparable harm to himself or others. Summarizing the groups of determinants, the author singles out global socio-technogenic, state politico-ideological, individual valeopsychogenic. The description of each group is accompanied by detailed parameters of the determinants. The author concludes that it is the legal regulation that should be the pivot that permeates the whole axis and allows neutralizing potential or real threats to the information security of minors.

Key words: determinant, syncretism, information security, threats to information security, minors, socio-technogenic determinants, politico-ideological determinants, valeopsychogenic determinants.

Мандзюк Олег: АКСІОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІТИКОЗНАВСТВА

admin — Tue, 22 Nov 2016 16:47:15 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

До основоположних парадигмальних засад інформаційно-правової науки належить сучасне розуміння природи інформаційно-аналітичної діяльності як центральної та визначальної діяльності в умовах трансформації інформаційного суспільства і становлення суспільства знань, поєднаної із соціокультурною переорієнтацією у визначенні взаємовідносин людини та держави, а також співвідношення реального та віртуального просторів.

Засадами неопарадигми аналітикознавства має стати новий зріз інформаційно-правового та антропогуманітарного знання, врахування антропоаксіологічних та кібернетичних чинників, детермінованих новим форматом діалогу між різноманітними прошарками представників суспільства знань, світоглядними соціальними системами, особистісними орієнтаціями, що базуються на власній концептосфері та усвідомленні нової інформаційної ідентичності.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій, перенесення буттєвості людини в віртуальний мережевий світ, формування системи стратегічних комунікацій, а також дедальший вплив соціальних мереж на формування патернів поведінки і врешті-решт діяльності, суттєво впливає на характер та зміст аналітичної діяльності, змінює межі та формат її застосування, перетворює на новий глобальний засіб управління масовою свідомістю.

Особливо вагомими для України виступають проблеми інформаційної культури, оскільки становлення національної інформаційної освіти відбувається в умовах з одного боку інформаційної глобалізації, а з іншого боку — прагнення інформаційно розвинених держав перетворити Україну на інформаційну клоаку та інформаційну периферію, помістивши у кластер лише споживачів технологій, унеможливлюючи формування України як технологічно розвиненої держави, що здатна продукувати надсучасні інформаційні технології і за допомогою власно створених технопарків здійснювати якісні прорив в науці та техніці.

Адже рівень та можливості і взагалі користь доступу до тих чи інших інформаційних ресурсів мають співвідноситися із рівнем загроз як в кібернетичній сфері, так і в інформаційній сфері в цілому. зважаючи на низький рівень правового регулювання державної інформаційної політики, сьогодні можна упевнено говорити про те, що Україна отримає прямо пропорційно більше загроз в інформаційній сфері, ніж користі від вільного доступу нерезидентами країни до інформаційних ресурсів нашої держави.

Отримання доступу до значних масивів інформації відбувається одночасно із процесом долучення молоді до універсальних як цінностей, так і інформаційних загроз, що на фоні відсутності соціального досвіду, інформаційної безграмотності, мало розвиненої комунікативної практики спілкування в реальному часі і безпечного поводження в віртуальному просторі створюють значні умови для формування тих чи інших патернів мислення, керівних месиджів, що можуть бути далекими від національної ідентичності і не відповідати національним інтересам України.

Виділяючи цілісність аналітичної діяльності серед інших універсалій буття, осмислюємо її у єдності теперішнього з минулим, фізичного, біологічного інформаційного та духовного в поєднанні глибинних національних традицій аналітичної діяльності. Поєднання у становленні інформаційно-аналітичної діяльності як цілісної діяльності, що базується на національних цінностях, правильному розумінні державотворчих процесів, формування нової цілісної аналітичної картини світу і суперечливого багатоваріантного поліінформаційного простору стають важливими завданнями реалізація державної інформаційної політики, складовим компонентом якої виступає організація ефективної інформаційно-аналітичної діяльності.

Ціннісно-смислова концептосфера інформаційно-аналітичної діяльності як одна з фундаментальних засад інформаційної політики, породжує комплекс нових проблем як у теоретичній царині, так і у практичній діяльності.

Розвиток суспільства знань зумовлює формування нового інформаційного ладу інформаційного буття, перегляд низки нормативно-ціннісних структур, вироблення нової світоглядної парадигми, спрямованої на визначення самобутності, існування людини як автономної особистості. Своєю чергою, це вимагає теоретичного обґрунтування нових аксіологічних засад та аксіологічних інформаційних імперативів аналітичної діяльності, яка із суто інформативного напряму зміщується в бік маніпулятивнии, бік творення нових смислів і формування світоглядних орієнтирів.

У даному контексті консолідації реального та віртуального світу, інформаційного, кібернетичного, комунікативного та інтелектуального просторів постає важлива проблема формування високорозвиненої, інформаційно освіченої, інформаційної грамотної, одухотвореної свідомості суб’єкта інформаційних правовідносин.

Зміна теоретичних поглядів та суттєві проблеми, відсутність парадигмальних підходів до розуміння та інтерпретації інформаційної політики, інформаційної безпеки, системи стратегічних комунікацій, інформаційно-аналітичної діяльності на пряму пов’язано із браком аксіологічних досліджень аналітичної діяльності я напряму державної інформаційної політики, так і напряму теоретичних досліджень (аналітикознавство). Тому звернення до інформаційно-аналітичної аксіологічної проблематики сягає коріннями передусім у концептуальну царину, бо з’ясування ключових понять та дефініцій окрім суто теоретичного значення, має і практичну значущість: адже правильне трактування даних понять виступатиме дороговказом ефективної практичної аналітичної діяльності.

Звідси аналітична діяльність як наукова дисципліна — аналітикознавство — трактується мною як система цінностей і знань про аналітичну діяльність. Воно вибудовується передусім для створення умов для творення культури і вищих цінностей своєї нації, підтримки і розвитку власних суб’єктів інформаційно-аналітичної діяльності, підтримки та розвитку української самоідентичності, національної духовності та національної інформаційної інфраструктури, інформаційної науки та освіти, інформаційної політики, розбудови полівекторного суспільства знань відповідно до визначених у законодавстві національних інтересів в інформаційній сфері з одночасним збереженням українських традицій в найширших інформаційних вимірах, включаючи усі види інформаційного простору.

В інформаційно-аналітичному дискурсі особливої ваги набувають питання з’ясування сутності провідних інформаційно-аналітичних категорій з позицій аксіології: аксіологія, наратив, цінність, концепт, концептосфера, патерн, феномен, значення, смисл тощо.

Адже важко заперечувати той факт, що визначальну роль в ефективному функціонуванні інформаційно-аналітичної діяльності відіграватиме консенсуальне розуміння суб’єктами інформаційних правовідносин термінологічної системи.

Аксіологія аналітикознавства становить собою своєрідну систему цінностей, яку свідомо чи несвідомо мають сповідувати члени відповідної епістемологічної спільноти. Ці цінності, норми та ідеали виступають рушійною силою мотивації їхньої діяльності, адже сама аксіологічна система формується не лише на основі історичної традиції даного співтовариства, а й піддана впливу інформаційних технологій симулякризації інформаційного простору, актуалізації кібернетичного простору як самостійного простору продукування нових знань, особливо у сфері діяльності штучного інтелекту, через що сама аксіологічна система не виступає раз і назавжди заданою константою, а є динамічною, проходячи трансформаційні процеси разом із трансформацією суспільних відносин та інформаційного простору. Можу навіть сказати про те, що в інформаційно-аналітичній діяльності трансформація інформаційного простору корелює із трансформацією аксіологічної системи, оскільки безпосередні знання не можуть перебувати поза контекстом практичної діяльності. Відтак доцільно, екстраполюючи дослідження філософських, соціологічних та педагогічних наук, говорити про аксіологію різних історичних епох інформаційно-аналітичної діяльності.

Зокрема визначальними, атрибутивними рисами аксіології аналітикознавства в сучасному світі виступають: перевага віртуального на реальним, симулякризація суспільних відносин, формування значної кількості видів інформаційних відносин, детермінованих диверсифікацію інформаційного простору, пріоритет емоційного над раціональним, перевага індивідуального над загальним, майже тоталітарність концепції людиноцентризму в інформаційній сфері, порушення безпекового балансу між збереженням інформаційної ідентичності і забезпеченням національної безпеки в інформаційній сфері, феноменалізація інформаційної політики, наративізація сучасного комунікативного дискурсу.

Таким чином, нинішня аксіологічна парадигма аналітикознавства складає багатошаровий зміст і може бути піддана рефлексії за допомогою методології міждисциплінарного підходу з урахуванням трансформаційних чинників, які впливають на розвиток інформаційних знань і здійснення аналітичної діяльності.

РОЛЬ СОЦІАЛЬНОЇ ІНЖЕНЕРІЇ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

admin — Fri, 04 Nov 2016 14:00:58 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Останнім часом дедалі частіше як в ЗМІ, так і в наукових дослідженнях почасти з’являється термін «гібридна війна».

Причому даним терміном інколи називають навіть і певні асиметричні дії або каральні акції. Однак, існує суттєва різниця між гібридною або нелінійною війною, що полягає в у використанні інформаційних, дипломатичних, економічних, медійних, культурних, соціальних та інших дій, скоординовано з діями спецслужб, спрямованих таким чином, щоб здійснювати вплив і діяльністю недержавних акторів, які у той чи інший спосіб, не володіючи зазначеним вище інструментарієм вживають асиметричних заходів. Слід визнати, що сьогодні Росія проводить «війну нового покоління» або «нелінійну війну», тому і використання застарілих методів державної політики в інформаційній сфері є неефективним.

Мета діяльності в рамках реалізації концепції нелінійної війни полягає в тому, щоб зародити сумніви і недовіру не лише до західних ЗМІ і політичної еліти, а й передусім посіяти сумнів щодо правильності світоглядних орієнтирів, засадничих смислів та концептів західного світу. Тим самим створюються умови для дискредитації як самих цінностей, так і провідників даних цінностей до суспільства – ЗМІ. Наслідком цього стає уповільнення процесів прийняття рішень за допомогою засобів масової інформації та дипломатії, їхньої ролі в зґуртованості суспільства.

Це досягається за рахунок підтримки та сприяння різним комунікативним заходам, включаючи різні види діяльності в політичній, культурній сферах та громадянського суспільства, засобів масової інформації та кіберсфері. Вони можуть охоплювати все, починаючи від створення підставних організацій та інших форм організацій «простого інтересу») до використання «агентів впливу» або так званого «патріотичного хактивізму». Спільним для всіх цих заходів є те, що їх доцільно інтерпретувати як складники стратегічних комунікацій, оскільки дані заходи спрямовані на здійснення впливу на інформаційне середовище як всередині, так і навколо визначених для впливу країн, включаючи такі компоненти стратегічних комунікацій (страткому), як: залучення ключових лідерів, публічну дипломатію, радіоелектронну боротьбу, введення в оману, пропагандистські кампанії тощо. Застосування арсеналу стратегічних комунікацій фактично перетворює нелінійну війну у могутній засіб дестабілізації системи державного управління, формуючи суттєві та системні загрози інформаційній безпеці, створюючи перманентні керовані умови для нереалізації національних інтересів в інформаційній сфері.

Усвідомлення змісту та структури інформаційного середовища, а також ролі засобів соціальної інженерії сприяє розумінню деяких механізмів, які використовуються суб’єктами інформаційних відносин причому як державними, так і недержавними з метою чинення інформаційного впливу на соціальну систему.

Розуміння методів, які використовуються, також сприяє своєчасній ідентифікації окремих видів діяльності, що можуть дестабілізувати інформаційну безпеку, тому знання ролі соціальних медіа є необхідним елементом кібербезпекової політики.

Однією з проблем використання соціальних мереж для різних видів впливу та маніпуляцій, спрямованих проти громадянського суспільства або проти держави, є те, що даний вплив вимагає, щоб особа отримала доступ до закритих мереж. Для того щоб отримати цей доступ необхідна інформація або повідомлення про тип та характер мережі, а також їх учасників. Своє чергою щодо учасників соціальних мереж постає потреба у з’ясуванні їхніх інтересів, уподобань, їхнього доступу та статусу в мережах. Таким чином, першим етапом впливу можна визначити встановлення критеріїв визначення цільової аудиторії з подальшим пошуком за цими ознаками осіб для впливу.

Саме для цих цілей і використовується соціальна інженерія, яка дозволяє отримувати доступ до закритих мереж різноманітними способами.

Соціальна інженерія становить собою поєднання науки, психології та стратегічних комунікацій. Термін «соціальна інженерія» як акт психологічної маніпуляції наперед асоціюється з соціальними науками (наприклад, психологія, маркетинг, комунікації і т.д.), але його використання було започатковано серед професіоналів комп’ютерної та інформаційної безпеки, оскільки він стає дедалі більш поширеним в соціальних медіа.

Процес соціальної інженерії складається з декількох етапів, починаючи від збору інформації (повідомлень) і подальшого «аналізу соціальної мережі» для здійсненню процесу створення профілю особистості. Крім того, на основі даної інформації можливо створити певний вид фейкового профілю з віртуальним контактом. Після цього може бути здійснена або фактична «атака» або вжито комплекс сугестивних заходів для зміни поведінки об’єкта впливу у вигідному суб’єкту руслі.

Таким чином соціальна інженерія виступає вагомим інструментом інформаційної безпеки. Її подальше вивчення в рамках інформаційного права, а також розроблення адекватного механізму правового регулювання є необхідним елементом розвитку кібербезпекової політики.

Монографія “Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні” вже в бібліотеках країни

admin — Tue, 10 Nov 2015 15:04:28 +0000

Під редакцією В.А.Ліпкана вийшла в світ нова монографія “Правові засади розвитку інформаційного суспільства”

Колектив ГОСЛ висловлює свою дяку за розміщення інформації про надходження монографії ”Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні” під редакцією доктора юридичних наук Ліпкана В.А. на офіційному сайті закладу.

Висловлюємо свою зацікавленість у подальшій співпраці з Науковою бібліотекою Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Переконані, що бібліотечна справа – потужний інструмент формування національної ідентичності, патріотизму і національної еліти.

http://library.nlu.edu.ua/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=category&id=38:galereya&Itemid=123

ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

admin — Wed, 07 Oct 2015 17:39:27 +0000

Кушнір Ольга Василівна

радник президента зі стратегічних комунікацій ГОСЛ

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена дослідженню поняття та сутності стратегічних комунікацій. Встановлено, що на доктринальному рівні дослідження стратегічної комунікації відсутні. Підкреслено, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів. Перераховано компоненти системи стратегічних комунікацій. Запропоновано власне визначення стратегічних комунікацій. Виокремлено окремі блоки завдань, які необхідно враховувати при підготовці до процесу стратегічної комунікації.

Ключові слова: комунікація, стратегічна комунікація, суб’єкти стратегічної комунікації, інформаційне суспільство, воєнна доктрина, інформаційні операції, інформаційна безпека, медіапростір.

Статья посвящена исследованию понятия и сущности стратегических коммуникаций. Установлено, что на доктринальном уровне исследования стратегической коммуникации отсутствуют. Подчеркнуто, что главная и ключевая основа коммуникаций: гарантирование реализации национальных интересов. Перечислено компоненты системы стратегических коммуникаций. Предложено собственное определение стратегических коммуникаций. Выделены отдельные блоки задач, которые необходимо учитывать при подготовке к процессу стратегического коммуникации.

Ключевые слова: коммуникация, стратегическая коммуникация, субъекты стратегической коммуникации, информационное общество, военная доктрина, информационные операции, информационная безопасность, медиапространство.

Kushnir O. V. Concept and essence of strategic communication in modern ukrainian state building.

The article is devoted to research of the concept and essence of strategic communications. It is established, that there are no researches of strategic communication at the doctrinal level. It was stressed, that the main and fundamental basis of communication: to guarantee realization of national interests. The components of strategic communications system are listed. Author’s own definition of strategic communications is proposed.

Key words: communication, strategic communication, subjects of strategic communication, information society, military doctrine, information operations, information security, media space.

Останнє десятиріччя наша держава повільно, але впевнено крокує шляхом розвитку не лише інформаційного суспільства, а й суспільства знань. Своєю чергою, це зумовлює збільшення частки різнорівневих інформаційних комунікацій, які почасти безперешкодно долають раніше збудовані ідеологічні барʼєри.

Відтак, вихід комунікації поза національні, етноментальні і культурологічні межі зумовлює потребу у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційного простору і відповідати задоволенню їхніх законних інтересів [1].

Особливої ваги зазначене набуває саме зараз, у період, коли в державі відбувається диверсифікація контенту, преса дедалі більше зміщується в інтернет, телебачення здешевлює виробництво контенту, переходячи у формат IPTV, Smart TV, загострюється битва за інформаційні ресурси, що змінює власне порядок денний для засобів масової інформації.

Саме тому стратегічні комунікації в суспільстві знань перетворюються в системоутворюючу складову сучасної цивілізації та є умовою її глобальних при чому варіативних трансформацій. Водночас, адаптація технологій стратегічних комунікацій відповідно до соціокомунікативних структур суспільства й держави є необхідною складовою їх успішного функціонування.

Відзначимо, що вітчизняна наука постійно на декілька кроків відстає від існуючих реалій. Нині на доктринальному рівні дослідження стратегічної комунікації відсутні, а ті поодинокі публікації, що з’являються, здебільшого виступають перекладом англомовних матеріалів STRATCOM, а також стандартів НАТО у цій галузі безвідносно до національних інтересів України, а також засад національної ідентичності.

Проведений нами формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз уможливлюють резюмувати, що усі наявні наукові праці зі словом «комунікація» в назві переважно політичної спрямованості [2―9]; стосуються філософських наук [10―12] чи соціології [13―14] тощо. При цьому, подеколи комунікація розглядається як «інструмент…політики» [20]; «…система інституцій..» [21; с. 3] та «…системна взаємодія..» [21; с. 8] тощо.

Можливо саме через брак уваги до теми стратегічних комунікацій й недослідженість її в науковій площині наша держава і виявилась неспроможною вчасно відвернути від себе агресію й відповісти на сучасні загрози, зокрема на гібридні війни [22].

Саме тому незрозумілою є позиція вищого керівництва держави щодо: 1) скасування Доктрини інформаційної безпеки України; 2) неприйняття у затверджені Урядом терміни (30 липня 2015 р.) Міністерством інформаційної політики Концепції інформаційної безпеки у той час, коли проти України здійснюються широкомасштабні інформаційно-психологічні операції системного характеру.

Стосовно Доктрини інформаційної безпеки України, то даний документ має стратегічне значення при реалізації державної інформаційної політики і захисту національних інформаційних інтересів і його відсутність фактично сприяє розгойдуванню нестабільності не лише у цій сфері, а й в усіх визначених в Законі України «Про основи національної безпеки України» найбільш важливих сферах життєдіяльності.

З іншого боку, позитивним є ухвалення нової редакції Воєнної доктрини України, затвердженої Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015 й подання у ній нових термінів. Одним із таких термінів є «стратегічні комунікації», що виступає предметом нашого наукового інтересу в контексті реалізації державної інформаційної політики.

Так, у ч. 16 ст. 4 розділу 1 Воєнної доктрини України, «стратегічні комунікації» визначаються як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави ― публічної дипломатії, звʼязків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Таким чином, йдеться про взаємопроникнення ― комунікацій в нетрадиційні для неї області, і нетрадиційних областей ― в комунікації.

Зауважимо й на визначення «стратегічних комунікацій» у США, що подано у Вільній енциклопедії Вікіпедії ― скоординовані дії, повідомлення, зображення, і інші форми сигналізації або участі, призначені для інформування, впливу, або переконання обраних глядачів на підтримку національних цілей [16].

Тобто, йдеться про цілеспрямовані дії уряду щодо залучення ключових цільових аудиторій у створення, зміцнення або збереження сприятливих умов для розширення інтересів, політики і завдань США через реалізацію координаційних програм, планів, тем, ключових меседжів і синхронізованих продуктів з використанням всіх інструментів державної влади.

Якщо зануритися у зміст американського визначення стратегічних комунікацій, то фактично воно віддзеркалює все, що керує дипломатією, інформацією, збройними силами та економікою.

Підкреслимо, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів [17].

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);
сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);
сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);
сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);
сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;
сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо [17].

Відповідно, солідаризуючись із В. А. Ліпканом, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, взявши за зразок стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
інформаційні операції (Information Operations);
психологічні операції (PSYOPS);
інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
показ дій військ (Show of Force);
введення в оману (MILDEC);
безпека операцій (Operation Security);
фізичний вплив (Physical Attack);
протиборство в електромагнітному просторі (EMW) [18].

Таким чином, доходимо висновку, що стратегічні комунікації ― це процес, який лежить в основі забезпечення національної безпеки України в цілому й реалізації державних інтересів, в т.ч. в інформаційній сфері, та до здійснення якого залучені не лише суб’єкти стратегічних комунікацій, а й суб’єкти з інших сфер діяльності.

Цікавою є також думка Деніела Гейджа, який під стратегічними комунікаціями вбачає процес синхронізації дій, образів й слів, яка має на меті досягнення бажаного ефекту [19].

Логічним етапом нашого дослідження після аналізу окремих визначень, а також практики реалізації стратегічних комунікацій, виступає висунення гіпотези щодо конструкції власного варіанту визначення поняття «стратегічні комунікації», під якими ми розуміємо стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети.

Вважаємо, що під час планування заходів в процесі стратегічної комунікації необхідно сфокусуватися на таких ключових питаннях:

Який результат маємо отримати чи яку проблему вирішити?
На кого спрямована стратегічна комунікація?
Що повинен знати кожен представник кожного суб’єкта стратегічної комунікації?
Яким способом різні суб’єкти стратегічної комунікації отримують необхідну для них інформацію?
За допомогою яких інструментів найефективніше донести потрібні меседжі суб’єктам стратегічної комунікації?
Скільки часу знадобиться, щоб підготуватися до процесу стратегічної комунікації, підготувати інструменти комунікації й реалізувати його?
Яким повинен бути бюджет та які ще ресурси необхідно залучити?
Коли ми зрозуміємо, що вже досягли цілей / вирішили проблему?

Водночас, при підготовці до процесу стратегічної комунікації, слід виокремити окремі блоки завдань, до яких можна віднести:

аналіз ситуації;
дослідження проблеми;
комунікаційні ризики та потенційні можливості;
стратегічно-операційні завдання;
стратегічно-комунікаційні задачі;
суб’єкти стратегічної комунікації;
стратегічно-комунікаційна стратегія;
стратегічно-комунікаційна тактика;
оцінка ефективності;
період часу і бюджет.

Отже, в межах даної статті ми здійснили першу спробу у юридичній науковій доктрині сформулювати визначення стратегічних комунікацій. Підкреслимо, що одним із ключових моментів стратегічної комунікації, що обумовлює її успіх є активне планування, а не реагування на події. Тобто використання проактивного підходу виступає домінантою у побудові моделі страткому в умовах гібридної (нелінійної) війни. У випадку, коли стратегічна комунікація відбувається як відповідь на подію ― шанси на її результативність суттєво зменшуються.

Список використаної літератури.

Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / А.К.Клячин ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 212 с.
Комунікація ― інтеракція ― маніпуляція: механізм реалізації сучасної політичної влади / В. О. Ковалевський // Сучас. укр. політика. Політики і політологи про неї. ― 2010. ― Вип. 19. ― С. 244―254.
Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с.
Політична комунікація як фактор соціокультурної реінтеграції сучасного українського суспільства [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ромашко Олексій Олександрович; Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. ― О., 2006. ― 207 с.
Політична комунікація як об’єкт соціологічного дослідження [Текст] : дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Шидловський Дмитро Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2007. ― 208 с.
Політична комунікація в демократизації владних відносин України [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Кадлубович Тетяна Іванівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2008. ― 17 с.
Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Клячин Андрій Костянтинович ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 19 с.
Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства [Текст] : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. ― Л., 2010. ― 19 с.
Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння [Текст] : дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Токарська Антоніна Семенівна ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. ― Л., 2008. ― 515 с.
Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.
Комунікація як основа соціальних перетворень (у контексті становлення постмодерного суспільства) : монографія / О. Є. Висоцька. ― Д. : Інновація, 2009. ― 316 c.
Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України [Текст] : автореф. дис. … д-ра соцiол. наук : 22.00.04 / Слющинський Богдан Васильович ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. ― Х., 2010. ― 30 с.
Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс : http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
Електронний ресурс : https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Strategic_Communication
В. А. Ліпкан. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/
В. А. Ліпкан. Роль стратегічних комунікацій в протидії гібридній війні проти України http://goal-int.org/rol-strategichnix-komunikacij-v-protidii-gibridnij-vijni-proti-ukraini/
Daniel Gage. The continuing evolution of Strategic Communication within NATO // The Three Swords Magazine 27/ 2014 p. 53―55.
Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с. ― С. 13.
Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

Сучасна інформаційна політика України: проблеми легітимації змістовних складових

admin — Sat, 26 Jul 2014 14:28:32 +0000

Володимир Ліпкан,

голова наглядової ради ГОСЛ,

доктор юридичних наук

Нещодавна, 3 липня 2014 року, Постановою Верховної Ради України від 3 липня 2014 року № 1565-VII було СХВАЛЕНО РЕКОМЕНДАЦІЇ парламентських слухань на тему: «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні».

Подані рекомендації носять фрагментарний та хаотичний, не науковий і не системний характер, і є наслідком упередженого однобокого та ортодоксального трактування інформаційної реальності. У них не йдеться про закладення системних засад правового регулювання інформаційної політики.

Зважаючи на значний потенціал нашої організації, хочу висловити лише декілька окремих думок щодо даного документа.

Передусім впадає в очі не зрозумілий і науково не обґрунтований критерій до поділу державної інформаційної політики на сфери. Зокрема в даному документі усі напрями розвитку інформаційного суспільства, які за своїм змістовним навантаженням ототожнюється із інформаційною політикою, поділені на такі основні блоки:

державна політика у сфері інформаційного суспільства;
інформаційна безпека України;
освіта та кадрове забезпечення інформаційної сфери;
електронне управління та електронні сервіси для бізнесу та громадян;
розвиток електронної економіки;
технічне забезпечення розвитку телекомунікацій та зв’язку;
наукове і науково-технічне забезпечення розвитку інформаційного суспільства [][1].

Нелогічність та суперечливість даного підходу є наразі очевидною з таких наукових інформаціологічних причин:

1. Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства включає в себе усі складові, котрі перераховані в Рекомендаціях парламентських слухань. Надмірна деталізація в кожному окремому документі складових утруднює розуміння механізму формування наново кожного їх переліку, а також унеможливлює системне забезпечення державної політики в інформаційній сфері.

2. Законодавчо складові державної політики у сфері інформаційного суспільства викладені в Стратегії розвитку інформаційного суспільства України, зокрема за текстом Стратегії зазначено: основними напрямами реалізації Стратегії за зазначеними етапами є розвиток таких сфер суспільного життя:

інформаційна інфраструктура;
доступ до інформації та знань;
е-економіка;
електронне урядування;
е-демократія;
е-освіта;
наука та інновації;
е-культура;
е-медицина;
охорона навколишнього природного середовища;
інформаційна безпека;
міжнародне співробітництво.

3. У назвах даних блоків міститься некоректна юридична термінологія, що не є легітимованою в інформаційному законодавстві, а також усталеною серед інформаціологічної епістемологічної спільноти, ядро якої складають правники-науковці нашої організації, а також є недоцільною для використання, оскільки не несе в собі змістовного навантаження, адекватного змісту інформаційних відносин, а також не співвідноситься із уже усталеною інформаційно-правовою термінологією, яка виробляється в рамках окремої галузі права — інформаційного права:

— „інформаційні сервіси”, існує термін інформаційна послуга — послуга, надана громадянам та організаціям в електронному вигляді за допомогою ІКТ (е-послуга);

— „електронне управління”, існує термін „електронне урядування” — форма організації державного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян; є одним з інструментів розвитку ІС ;

— за текстом документа вживаються різні за змістом терміни як синонімічні: „інформаційна війна” — інформаційне протиборство”, „електронне управління — державне управління в інформаційній сфері”, тлумачення яких не надається, а також воно відсутнє у жодному правовому акті, яким регулюються суспільні інформаційні відносини. Більше того, тотожність та однаковість уживаної термінології є нараз обов’язковим терміном або не погрузнути у хреодному ефекті від словоблуддя будь-яких новоявлених чиновників, які самі себе зарахували до спеціалістів і у правовому регулюванні інформаційної сфери;

— за текстом документа вживається не юридична термінологія, яка потребує додаткового пояснення, через що ускладнюється як розуміння, так і правозастосування: системна кореляція, кіберзагрози, кібернетична безпека, бекап. Посилання на існування проектів законів, в яких дані поняття визначені в постановочному плані за даного випадку є юридично нікчемним.

4. Фрагментарною є пропозиція щодо розроблення загальнодержавної програми розвитку ІС в Україні на 2016—2020 роки:

— концептуальним документом у сфері регулювання інформаційних відносин має виступатиме Концепція державної інформаційної політики України, тому інші документи, на кшталт Стратегії розвитку інформаційного суспільства України тощо повинні мати похідний характер;

— згідно з першим пунктом, доцільно говорити про приведення інформаційного законодавства відповідно до загальної мети побудови інформаційного суспільства, запровадження надійної системи гарантування інформаційних прав та свобод, реалізації інформаційної функції держави;

— постає потреба в утворенні системного правового регулювання інформаційної політики, механізмом чого є доопрацювання тих документів, відповідно до виділених в рамках інформаційної політики сфер, котрих не вистачає;

— приведення у відповідність та уніфікація ухвалених наново і доопрацьованих документів другого рівня;

— механізмом реалізації стратегій як документів другого рівня мають виступати корелятивно пов’язані державні цільові програми за сферами державної інформаційної політики;

— визначення розвитку лише інформаційного є недостатнім і неповним, таким, що не відповідає системному характеру державної політики в інформаційній сфері;

5. При визначенні пропозицій стосовно удосконалення Національної системи індикаторів розвитку ІС неправильно обрано критерій: гармонізація її з відповідними показниками ЄС. Адже інформаційна політика формується для реалізації українських національних інтересів, зокрема національних інформаційних інтересів, тому основним напрямом удосконалення має стати створення умов для реалізації пріоритетних національних інтересів, натомість досвід ЄС, а також європейські стандарти безпеки можуть бути використані в тій частині, яка сприятиме досягненню окресленої нами вище мети. Нам потрібно формувати власну національну ідентичність, формвати українців – тих, хто любить Україну, вважає її своєю державою, і повязує як своє, так і майбутнє своїх дітей із розвитком Української держави.

Наше завдання не тупцювати, оббиваючи пороги в ЄС, не повзати на колінах перед москалями або німцями фи французами, які історично не здатні до демократичного і партнерського ставлення до України, а будувати ВЛАСНУ державу, відповідно до ВЛАСНИХ інтересів, до ВЛАСНИХ пріоритетів, за допомогою ВЛАСНИХ засобів та ресурсів, ґрунтуючись на ВЛАСНИХ традиціях право- і державотворення. Позитивний досвід як ЄС, так і Росії, так і інших країн може бути нами враховано.

Але від того, що нам подобається як готує інша жінка, ми ж не будемо кидати свою кохану??! Ми просто зробимо так, що і наша кохана готуватиме краще! Якщо інший чоловік краще пише закони, то це не означає, що Ваша дружина має піти від Вас до нього. Я не буду додавати алегорій. Принцип лише один:

історично, знущання над Української нацією відбувалося в площині ментальній. Позбавлення національнї ідентичності призведо до втрати пасіонарності титульним етносом.

Як Ви думаєте, що відповість американець, коли його спитають: А ти хочеш до ЄС? То він просто скаже: я ж американець, навіщо це мені!?

Україна є самодостатньою державою, і, зменшивши (я не мрію про остаточну її ліквідацію) рівень корупції, безбожного варварського воровства у власної держави олігархами, ми зможемо жити і творити надалі історію нашої волелюбної автохтонної нації.

Тому я науково відстоюю позицію, відповідно до якої

такого наукового чи правничого критерію, як: відповідність стандартам ЄС не існує.

А будь-які дослідники, котрі це сповідують, передусім мають увімкнути у собі Україну і подумати: а вони, ці дослідники, теж хочуть відповідати чужим стандартам, нехай і ЄС, вони взагалі хочуть відповідати чиїмось чужим, нав’язаним ззовні стандартам, які спеціально створюються для того, що назавжди позбавити нації самобутності? Чи вони хочуть задовольняти власні потреби, використовуючи позитивний досвід досягнення певного рівня в окремих галузях життєдіяльності? Чи може Україна хоче до ЄС, в якій, наприклад, у Франції на вулицях панують расистські настрої і людей лупцюють лише через те, що вони іншої віри і раси (див. наприклад: http://9tv.co.il/news/2014/07/26/181337.html).

Чи може ми усі думаємо, що коли ми будемо в ЄС, то нам створять такі умови, за яких ми будемо краще жити за Німеччину, де хлопець і дівчина на побаченні в кафе сплачують кожен за себе, а дітей, що є надто рухливими з діагнозом гіперактивність записують на прийом на психотерапевта? Або нам будуть нав’язувати стандарти толерантності вже не лише до гомосексуалізму, а до того, що гомосексуальним парам дозволено усиновлювати дітей?

Чи може змусять толерантно ставитись до масових вбиств, на прикладі Брейвіка в Норвегії, який убивши 77 та поранивши 90 осіб внаслідок вчинених ним терористичних актів, отримав лише 21 рік тюремного ув’язнення…

Тотальна шизофренія і критинуюча толерантність під знайковитою назвою мультикультуралізм вже усвідомлюється самими європейцями, і навіть деякими критикується. Вони, нарешті, збагнули, що така поведінка та маніакальна толерантність можуть призвести до втрати ними держави та усіхдемокртичних завоювань до яких вони крокували століттями.

Із цього приводу, наведу строки зі свого вірша:

Аристократия помойки

Диктует моду на мораль

И толерантность в этой свалки

Лишь грустный томный фестиваль.

Передусім воління бути «кимось» пов’язано із тотально несформованою українською національною ідентичністю.

Тому завдання держави працювати над цим, залучати інститути громадянського суспільства, делегувати їм частину повноважень щодо реалізації інформаційної функції та інформаційної політики і багато працювати. А одними лише гаслами, нинішня влада, а вірніше після 24 серпня 2014 року, коли Президент України розпустить Верховну Раду України, її буде представляти лише одна особа, не зможе здолати світоглядну відстань між прагненням Європи до отримування нових ринків збуту своєї продукції, перетворення України в рабську державу, наперед зготовленого сільськогосподарського типу і новим розумінням людей свого історичного призначення, піднесення національної складової іролі в України в світобудові.

Ці місяці боротьби значно змінили українську націю, вони згуртували її, неоціненно наблизили до того, щоб ми хотіли:

не в ЄС , бо там жити краще (це абсолютно сумнівний тезис, і більшість із тих, хто там був, хоче гарно жити в Україні, ніж жити по стандартам і правилам в Європі);
або стати частиною Росії, бо там пенсія чи зарплата більше – це основна мотивація зради українських військових в Криму, а також частини населення в Луганській та Донецькій областях.

А хотіли стати заможними та сильними українцями, володарями власної долі, а не приреченими на одвічне бідкання на долю і блуканнями манівцями рабства та холуйства.

Володар долі прагне змінити себе на краще, його шлях одвічне самоудосконалення,

а не перетворення на бездумного раба та бездушного васала – сучасного манкурта.

6. Аналогічний контекст повинен бути вкладений і в формулювання щодо розроблення проекту Закону України про внесення змін до законів України „Про телекомунікації” та „Про радіочастотний ресурс України”, який має бути спрямований не на гармонізацію з директивами ЄС від 2002 року (№ 19—22) та від 2009 року (№ 136 та № 140), а з урахуванням даних директив спрямований на підвищення рівня реалізації національних інформаційних інтересів, інформаційної функції та політики, удосконалення системи показників (індексів та індикаторів) її реалізації і розвитку інформаційного суспільства, е-урядування, інформаційної взаємодії тощо.

Позитивним моментом даного документа, на який я не можу не звернути увагу є пряме зазначення на те, що у сфері наукового і науково-технічного забезпечення розвитку інформаційного суспільства Кабінету Міністрів України, Національній академії наук України і національним галузевим академіям наук України доцільно забезпечити, виокремлення інформаційного права і права інтелектуальної власності в окрему наукову спеціальність, що сприятиме розвитку інформаційного суспільства.

Таким чином, наша організація стоїть у витоків і має пряму причетність до формування нової віхи в українській науці:

відділення з мертвецьких пут адміністративного права,
формування власної галузі науки — інформаційного права
формування власної наукової спеціальності із відповідним науково-методологічним і концептуальним апаратом.

Зазначу, що в рамках нашої організації підготовлено чимало наукових досліджень, передусім кандидатського і монографічного рівнів, які становлять основу для виділення інформаційного права в якості окремої наукової спеціальності, формування окремої галузі права.

До переліку основних публікацій представників нашої організації можна віднести:

Монографії, навчальні посібники

Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с
Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
8. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

Статті

Баскаков В. Адміністративно-правовий режим захисту інформації з обмеженим доступом: окремі аспекти / В. Баскаков // Інформаційні технології в глобальному управлінні : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 29 жовтня 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 47–51.
Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В. Баскаков, В. Ліпкан // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2011. – № 24. – С. 263–269. (здобувачу належить визначення інформації з обмеженим доступом)
Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом: окремі аспекти / В. Баскаков // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2010. – С. 59–61.
Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом: розвиток вітчизняного законодавства / В. Баскаков // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 4. – С. 126–128.
Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: аналіз термінологічно-понятійного апарату / В. Баскаков // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 5. – С. 124–127.
Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 47–49.
Баскаков В. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2010. – С. 64–66. (здобувачу належать інформаційно-правові дефініції понять, висвітлених в публікації).
Баскаков В. Ю. Захист інформації з обмеженим доступом у контексті міжнародної інформаційної безпеки : аналіз термінологічно-понятійного апарату / В. Ю. Баскаков // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 29 грудня, 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 55–59.
Баскаков В. Ю. Поняття та зміст інформації з обмеженим доступом / В. Ю. Баскаков // Правова інформатика. – 2012. – № 33(1). – С. 7–14.
Дімчогло М. І. Завдання інформатизації в контексті розвитку інформаційного суспільства в Україні / М. І. Дімчогло // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали наук.-практ. конференції. — К. , 2011. — С. 36—37.
Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства у сучасних правових системах (на прикладі законодавства окремих країн) / М. І. Дімчогло // Правові та політичні проблеми сучасності. — К., 2012. — С. 23—27.
Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / М. І. Дімчогло ; Нац. авіаційний ун-т. — К., 2012. — 18 с.
Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / М. І. Дімчогло // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 22—24.
Дімчогло М. І. Консолідація як вид систематизації інформаційного законодавства / М. І. Дімчогло // Правова інформатика. — 2012. — № 1 (33). — С. 15—24.
Дімчогло М. І. Окремі принципи інформаційних правовідносин / М. І. Дімчогло // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 59—61.
Дімчогло М. І. Консолідація конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві / М. І. Дімчогло // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 39—42.
Дімчогло М. І. Основи теорії консолідації інформаційного законодавства / М. І. Дімчогло // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 5. — С. 41—46.
Залізняк В. А. Інформаційна безпека як інститут інформаційного права України / В. А. Залізняк // Актуальні проблеми зміцнення державності і національної єдності України : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2010. — С. 46—48.
Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69—72.
Залізняк В. А. Особливості систематизації інформаційного законодавства України / В. А. Залізняк // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф., (Київ, 15 квіт. 2010 р.). — К., 2010. — С. 48—50.
Залізняк В. А. Правова свідомість в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні / В. А. Залізняк // Розвиток правової свідомості сучасного суспільства : матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конференції. — Тернопіль, 2009. — С. 73—75.
Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 140—143.
Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / В. А. Залізняк ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. — К., 2011. — 18 с.
Залізняк В. А. Системний підхід при дослідженні систематизації інформаційного законодавства України / В. А. Залізняк // Філософські, методологічні і психологічні проблеми права : тези доп. ІІІ Всеукр. наук.-теорет. конф., (Київ, 23 квіт. 2010 р.) / [ред. кол. : В. В. Коваленко, М. В. Костицький, О. М. Джужа та ін.]. — К., 2010. — С. 56—57.
Залізняк В. А. Удосконалення інформаційного законодавства України : методологічні засади / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 59—61.
Залізняк В. А.Удосконалення інформаційного законодавства: стан та перспективи / В. А. Залізняк // Національні проблеми юридичної науки. — Хмельницький, 2009. — Вип. 4. — С. 63—64.
Капінус Л.І. Право людини та громадянина на інформацію: плани та реальність / Л.І. Капінус // Вплив юридичної науки на розвиток міжнародного та національного законодавства: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції, м. Харків, 12-13 квітня 2012 року. – у 4-х томах. – Х.: ГО «Асоціація аспірантів-юристів», 2012. – Т. 2. – С. 44-46.
Капінус Л.І. Актуальні проблеми прийняття інформаційного кодексу України / Л.І. Капінус // Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та напрями розвитку: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції, м. Запоріжжя: у 2-х частинах. – Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація «Істина», 2012. – Ч. 2. – С. 35-38.
Капінус Л.І. Проблеми визначення поняття права на доступ до інформації / Л.І. Капінус // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Луцьк, 22 квітня, 2012 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2012. – С. 27-30.
Капінус Л.І. Інформаційний тероризм та дотримання права людини та громадянина на доступ до інформації / Л.І. Капінус // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали міжнародної матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 15 липня, 2012 р.). – К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. – С. 14-17.
Капінус Л.І. Актуальні проблеми прийняття інформаційного кодексу України [Текст] / Л. Капінус // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 7. – С. 59-62.
Капинус Л.И. Содержание права человека и гражданина на доступ к информации / Л.И. Капинус // Закон и жизнь : международный научно-практический правовой журнал. – Молдова, 2013. – С. 57-61.
Липкан В. А. Основы права национальной безопасности // Публичное и частное право. — 2009. — № 2. — С. 34—46.
Ліпкан В. А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 4 – 8.
Ліпкан В.А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80.
Ліпкан В.А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю.І.Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 114-117 (204 с.)
Ліпкан В.А. Біла книга: суть та призначення // Адміністративне право в сучасному вимірі : Матеріали IV науково-практичного семінару / ред. колегія : В.К.Колпаков (голова), О. В. Кузьменко, В. А. Ліпкан, І. Д. Пастух. — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. —С. 19—21.
Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7 – 10.
Ліпкан В. А. Теоретична концепція Білої книги // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
Ліпкан В. А., Троханенко І. І. Щодо необхідності реформування системи державного контролю за діяльністю міліції // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2010. — С. 38—41.
Ліпкан В. А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28.
Липкан В. Мультикультурализм и толерантность: грани соотношения / Владимир Липкан // Формирование толерантного сознания в обществе: Материалы VII международного антитеррористического форума. — К. : Издательство “Киевская правда”. — 2011. — С. 92—100.
Ліпкан В. А., Максименко Ю. Є. Права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні // Конституція України : зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. Вип., 24 червня 2011 р. / редкол. : В. В. Коваленко (голов. ред.). — та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с. , с. 91—101.
Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.
Ліпкан В. А. Інформаційні війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
Ліпкан В. А. Безпековий вимір Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
Ліпкан В. А., Максименко Ю.Є. Інформаційні права і свободи людини та громадянина // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 64—68.
Ліпкан В., Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — С. 263—269.
Ліпкан В. А., Рижов І. М. Врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 10. — С. 131—135.
Ліпкан В. А. Підходи до аксіології національної безпеки / В. А, Ліпкан // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали науково-практичної конференції (Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2012. — С. 8—11.
Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Інформаційні технології боротьби з тероризмом” (Київ, 15 липня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 7—11.
Липкан В. Ренессанс безопасности. Негосударственная система безопасности как атрибут государства / Владимир Липкан, Игорь Бондаренко // Российские вести. — 11 февраля 2013. — № 3-4(2107-2108). — С. 2.
Ліпкан В. А. Підвалини формування нової концепції права в контексті протидії екстремізму / В. А. Ліпкан, А. М. Лобода // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 86—87.
Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства / В. А. Ліпкан // Матеріали науково-практичної конференції „Правові проблеми сучасності” (Запоріжжя, 26 лютого 2013 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — С. 46—48.
Липкан В. А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. — Европейский Центр Изобразительных искусств, Братислава, 2013. — С. 90—93. (312 с.)
Ліпкан В. А. Поняття держави в контексті діяльності УДО України / В. А. Ліпкан, О. О. Ткаченко // Наше право. — 2013. — № 2. — С. 16—21.
Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
Логінов О. В. Деякі аспекти інформаційного забезпечення діяльності Уряду України / О. В. Логінов // Сучасні проблеми управління : зб. матеріалів ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. / [уклад. Б. В. Новиков, І. І. Федорова та ін.]. — К., 2003. — Ч. 1. — С. 127—130.
Логінов О. В. Гносеологічний аспект управління інформаційною безпекою України / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2004. — № 2. — С. 153—161.
Логінов О. В. Інформаційна безпека: потребнісний та гносеологічний підходи / О. В. Логінов // Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України : тези доп. наук.-практ. конференції / НАВС. — К., 2004. — С. 253—256.
Логінов О. В. Класифікація загроз та небезпек інформаційній безпеці системи органів державного управління України / О. В. Логінов // Міліція України : наук.-практ. зб. — 2004. — № 8. — С. 12—16.
Логінов О. В. Сучасні проблеми забезпечення інформаційної безпеки в контексті формування системи державного управління / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2003. — № 3. — С. 199—205.
Максименко Ю. Є. Міжнародно-правові та європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України / Матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київський націон. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2005. – 206 с. – С. 58-66.
Максименко Ю. Є. Актуальні проблеми боротьби з інформаційним тероризмом // Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. – 2004. – № 31. – С. 10-12.
Максименко Ю. Є. Входження до глобального інформаційного простору: проблеми та перспективи // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія, історія, право: Тези доповідей ІІ Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих науковців, м. Луцьк, 19-20 травня 2005 р. / За ред. В.Й. Лажніка і В.С. Федонюка. – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005. – 510 с. – С. 161-163.
Максименко Ю. Є. Деякі аспекти визначення поняття національної безпеки // Науковий вісник Юридичної академії МВС. – 2004. – № 3. – С. 77-81.
Максименко Ю. Є. Діяльність Київського національного університету внутрішніх справ у сфері підготовки фахівців із інформаційної безпеки України // Проблеми національної і міжнародної безпеки / Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київський нац. університет внутр. справ. — К.: Текст, Щорічник, – № 2. – 2007. – 146 с. – С. 138-145.
Максименко Ю. Є. Європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Луцьк, 18-19 травня 2006 р. у 2-х томах (уклад. В.Й. Лажніка, С.В. Федонюка). – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006.– 468 с. – С. 108-110.
Максименко Ю. Є. Нормативно-правове регулювання інформаційної безпеки України в умовах євроінтеграції // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л. Ординський. – Львів, 2006. – Вип. 3. – С. 176-183.
Максименко Ю. Є. Побудова інформаційного суспільства в Україні в контексті інтеграції до Європейського Союзу // Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – Харків: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – 487 с. – С. 71-73.
Максименко Ю. Є. Проблеми правового забезпечення інформаційної безпеки України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. – К.: Ін-т держави і права ім. В. Корецького НАН України, 2005. – С. 131-134.
Максименко Ю. Є. Роль Національної академії внутрішніх справ України в підготовці кадрів по забезпеченню національної безпеки України в інформаційній сфері // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2004. – № 3. – С. 84-90.
Максименко Ю. Є. Стан нормативно-правового регулювання інформаційної безпеки України в умовах євроінтеграції // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 34. – С. 38-45.
Максименко Ю. Є. Сучасні проблеми криміналізації інформаційної сфери // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. / Голов.ред. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. – Одеса: ПП “Фенікс”. – 2005. – Вип.26. – С. 294-299.
Максименко Ю. Є. Удосконалення нормативно-правових засад забезпечення безпеки в мережі INTERNET // Матеріали науково-практичної конференції. м. Харків, 11-12 квітня 2006 р.: Вид-во Харківського національного ун-ту внутр. справ, 2006. – 274 с. – С. 241-243.
Максименко Ю. Є. Визначення поняття інформаційної безпеки з позицій діяльнісного підходу // Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. – 2004. – № 32. – С. 16-19.
Матвієнко П. Є. Аналіз сучасного етапу розвитку законодавства про комерційну таємницю в Україні / П. Є. Матвієнко // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С.85—88.
Матвієнко П. Є. Доцільність боротьби засобами адміністративного примусу з посяганнями на встановлений порядок обігу інформації, що становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Держава і право. — 2009. — № 46. — С.273—276.
Матвієнко П. Є. Місце та роль адміністративної відповідальності у системі заходів охорони прав на комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез міжнародної наукової конференції „Восьмі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 13-14 листопада 2009 року) : У 4-х частинах. — Частина друга: „Конституційне право. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право. Земельне право. Аграрне право. Екологічне право. Природоресурсне право. Трудове право і право соціального забезпечення”. — Хмельницький: Вид-во Хмельницького університету управління та права, 2009. — С. 115—116.
Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
Матвієнко П. Є. Основні напрями удосконалення системи захисту інформації, яка становить комерційну таємницю для суб’єкта господарювання / П. Є. Матвієнко // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 99—102.
Матвієнко П. Є. Технічний захист інформації у процесі підготовки кадрів для органів внутрішніх справ / П. Є. Матвієнко // Наука і вища освіта : тези доповідей учасників XVII Міжнар. наук. конф. студентів і молодих науковців, м. Запоріжжя, 9-10 квітня, 2009 р. : у 4 т. / Класичний приватний університет. — Запоріжжя : КПУ, 2009. — Т. 4. — С. 3—4.
Матвієнко П. Є. Формування переліку інформації суб’єкта господарювання, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Адвокат. — 2009. — № 5. — С.36—38.
Стоєцький О. В. Адміністративна відповідальність за порушення у сфері інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 “Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право“/ О. В. Стоєцький ; Запорізький. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
Стоєцький О. В. Основні недоліки адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України / О. В. Стоєцький // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : зб. тез міжвуз. наук.-теорет. конференції. — К., 2009. — 204 с.
Стоєцький О. В. Характеристика складу адміністративного правопорушення за порушення законодавства про державну таємницю / О. В. Стоєцький // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції, (м. Київ, 29 грудня 2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. – С. 94–96.
Стоєцький О. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції, (м. Київ, 20 грудня 2010 р.). – К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. – С. 64–66.
Стоєцький О. В. Адміністративно-правовий статус Президента України як суб’єкта забезпечення інформаційної безпеки / О. В. Стоєцький // Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез між нар. конф. [«Восьмі осінні юридичні читання»], (м. Хмельницький, 13 — 14 лист. 2009 р.) : у 4 ч. — Хмельницький, 2009. — Ч. 2 : Конституційне право. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право. Земельне право. Аграрне право. Екологічне право. Природоресурсне право. Трудове право і право соціального забезпечення. — С. 191—193.
Стоєцький О. В. Реалізація адміністративно-правових норм у сфері забезпечення інформаційної безпеки / О. В. Стоєцький // Адвокат. — 2008. — № 12. — С. 36—39.
Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
Стоєцький О. В. Характеристика інформаційної безпеки як складової інформаційної сфери / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 72—75.
Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
Татарникова К. Г. Методологічні підходи до кодифікації законодавства України про інформацію / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 5. — С. 99—101.
Татарникова К. Г. Концепт комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Юридичний вісник. — 2013. — № 3 (28). — С. 69—73.
Татарникова К. Г. Концепт фрагментарної галузевої кодифікації законодавства про інформацію: методологія визначення / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 9. — С. 53—55.
Татарникова К. Г. Отдельные предложения по решению ряда научных и практических проблем, связанных с кодификацией информационного законодательств / К. Г. Татарникова // Закон и жизнь : международный научно-практический правовой журнал. – Молдова, 2013.
Татарникова К. Г. Тенденції розвитку законодавства у сфері захисту персональних даних / К. Г. Татарникова // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : міжнародна наук.-практ. конф. (м. Київ, 29 жовтня 2011 р.) : тези допов. — К., 2011. — С. 65—66.
Татарникова К. Г. Деякі аспекти методології кодифікації інформаційного законодавства / К. Г. Татарникова // Правові та політичні проблеми сучасності : наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — С. 38—40.
Татарникова К. Г. Кодифікація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / К. Г. Татарникова // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : міжнародна наук.-практ. конф. (м. Київ, 15 липня 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — С. 17—21.
Татарникова К. Г. Щодо змісту поняття Кодифікація інформаційного законодавства / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : м-ли ХVІІ Міжнародної наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу «Україна в Євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 18—19 лютого 2012 р.) : тези допов. — К., 2012. — Вип. 20. — Т. 1. — С. 165—168.
Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Навчально-наукове видання «Імперативи розвитку цивілізації». — 2013. — Вип. № 1. — С. 65—69.
Татарникова К. Г. Засади комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : м-ли ХVІІІ Міжнародної наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу «Україна в Євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 16—17 лютого 2013 р.) : тези допов. — К., 2013. — Вип. 21. — Т. 1. — С. 226—229.
Череповський К. П. Гносеологічні аспекти розуміння інформаційного права / К. П. Череповський // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнар. наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 96—100.
Череповський К. П. Елементи структуризації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 40—44.
Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право” / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / К. П. Череповський // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 12—14.
Череповський К. П. Інкорпорація як етап до кодифікації інформаційного законодавства / К. П. Череповський // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 5. — С. 47—49.
Череповський К. П. Інкорпорація як складова систематизації інформаційного законодавства України / К. П. Череповський // Вісник Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2012. — № 2, ч. ІІ. — С. 177—182.
Череповський К. П. Окремі питання інкорпорації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правова інформатика. — 2012. — № 1 (33). — С. 68—76.
Череповський К. П. Щодо наукової розробленості інкорпорації інформаційного законодавства / К. П. Череповський // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2011. — С. 69—71.
Шепета Е. В. Основные факторы, снижающие темпы развития системы технической защиты информации Украины / Е. В. Шепета // Преемственность и новации в юридической науке : материалы конф. адъюнктов и соискателей / [отв. за вып. С. М. Андреев] ; Омск. Акад.. МВД России. — Омск, 2009. — Вып. 5. — С. 226—228.
Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
Шепета О. В. Захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах / О. В. Шепета // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : зб. тез міжвуз. наук.-теор. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 186—188.
Шепета О. В. Напрями удосконалення державної політики у сфері технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — 2010. — № 4. — С. 42—46.
Шепета О. В. Нормативне регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. — К., 2009. — № 46. — С. 283—288.
Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації України / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 56—58.
Шепета О. В. Органи державної влади та система технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Спеціальна техніка у правоохоронній діяльності : матеріали IV Міжнар. наук.-практ. конф. / КНУВС. — К., 2009. — С. 224—225.
Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці та технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 4. — С. 34—36.
Шепета О. В. Організаційно-правові засади взаємодії Держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці й технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави : зб. матер. наук.-практ. конф. (м. Київ, 17 берез. 2010 р.) / Нац. акад. СБ України. — К., 2010. — С. 128—133.
Шепета О. В. Принципи взаємодії суб’єктів технічного захисту інформації / О. В. Шепета // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф., (м. Київ, 15 квіт. 2010 р.). — К., 2010. — С. 50—53.
Шепета О. В. Роль та місце законів у системі нормативного регулювання технічного захисту інформації в Україні / О. В. Шепета // Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез міжнар. наук. конф. [„Восьмі осінні юридичні читання”], (м. Хмельницький, 13 – 14 лист. 2009 р.): у 4 ч. — Хмельницький, 2009. — Ч. 2. — С. 218—219.
Шепета О. В. Удосконалення інформаційного законодавства України в контексті протидії екстремізму та тероризму / О. В. Шепета // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 67—69.

У даному документі міститься ще чимало недоліків, обумовлених недостатнім професіоналізмом його укладачів, певним поспіхом, браком системних знань з інформаційного права, формуванням авторського колективу не на наукових засадах і принципах. Однак в цілому можу визнати, що його поява є важливим кроком і демонстрацією рішучості української влади щодо розв’язання низки системних проблем в інформаційній сфері, від вирішення яких залежить успішне майбутнє і процвітання України як суверенної, соборної, незалежної та інформаційно розвиненої демократичної соціальної та безпекової держави.

[1] Рекомендації парламентських слухань на тему : „Законодавче забезпечення розвитку ІС в Україні” [Електронний ресурс] : схв. постан. Верховної Ради України від 3 лип. 2014 р. № 1565-VII. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1565-18

ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ: РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

admin — Sun, 01 Jun 2014 14:32:18 +0000

Баскаков Володимир Юрійович

Здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Здійснено аналіз сучасного стану ахисту інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві та визначено основні напрями його удосконалення.

Ключові слова: захист інформації з обмеженим доступом, інформація з обмеженим доступом, державна таємниця, службова таємниця, конфіденційна інформація

Проведен анализ современного состояния сферы защиты информации с ограниченным доступом в отечественном законодательстве и определены основные направления его усовершенствования.

Ключевые слова: защита информации с ограниченным доступом, информация с ограниченным доступом, государственная тайна, служебная тайна, конфиденциальная информация

The analysis of the modern state of legislation is carried out in the sphere of information with limit access in Ukraine.

Keywords: defence of information with limit access, information with limit access, state secret, professional secret, confidential information

У ХХІ сторіччі інформація є одним із найважливіших елементів діяльності людини, суспільства і держави. Потенційна соціальна корисність і небезпека збирання, зберігання, використання і поширення інформації вимагають чіткого механізму правового регулювання інформаційних відносин, розроблення ефективних юридичних засобів реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина за умови забезпечення інформаційної безпеки.

Кожна демократична держава з метою забезпечення інформаційної безпеки формує систему захисту інформації, надаючи певній інформації статус інформації з обмеженим доступом. Не виключення і Україна. У той же час, незважаючи на чималу кількість нормативно-правових актів у сфері, розуміння категорії «інформація з обмеженим доступом», основних видів такої інформації та порядок обмеження доступу до інформації є доволі неоднозначними. У зв’язку з чим актуальним напрямом наукової діяльності є аналіз сучасного стану законодавчого закріплення суспільних відносин у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, що і обумовило написання цієї наукової роботи.

Метою даної статті є дослідження стану правового регулювання інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві. Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: 1) визначити основні нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини у сфері захисту інформації з обмеженим доступом; 2) охарактеризувати сучасний стан законодавчого закріплення інформації з обмеженим доступом; 3) визначити основні недоліки правового регулювання у сфері захисту інформації з обмеженим доступом.

Серед дослідників, які розглядають у своїх роботах окремі аспекти становлення понятійно-категоріального апарату у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, слід відмітити таких як Арістова І., Бєляков К., Громико І., Громико О., Гуз А., Кормич Б., Ліпкан В., Логінов О., Марущак А., Олійник О., Чиж І, Цимбалюк В., Шемшученко Ю. та інші.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» в Україні весь масив інформації за режимом доступу класифікується на два види: відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом, остання в свою чергу поділяється за своїм правовим режимом на конфіденційну і таємну [1].

Нині термін «інформація з обмеженим доступом» на законодавчому рівні не визначено. Лише в окремих міжнародних угодах закріплене певне застереження щодо розуміння такої інформації. Зокрема у ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації, а також у ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі технічного захисту інформації визначено, що «інформація з обмеженим доступом – інформація, право доступу до якої обмежено відповідно до національних законодавств держав Сторін» [2, 3].

Аналіз національних законодавств вищезазначених країн дозволяє дійти висновку про відсутність законодавчого акту, який би визначав правовий режим інформації з обмеженим доступом. Законодавче закріплення знайшли лише окремі види такої інформації (закони Таджикистану «Про державну таємницю», «Про захист інформації», «Про перелік відомостей, що становлять державну таємницю», закон Білорусії «Про державні секрети»). Така ж ситуація спостерігається і вітчизняному законодавстві.

Цікаво, що однією із перших подібних угод була Угода між урядом України та урядом Російської Федерації, де відсутня взагалі будь-яка дефініція інформації з обмеженим доступом. Натомість ця Угода містить визначення конфіденційної інформації як інформації, на поширення якої згідно з законодавством держав Сторін накладаються обмеження і для захисту якої вживаються належні заходи з огляду на її цінність і невідомість третім особам [4].

Вважаємо, що таке застереження має достатнє важливе значення, оскільки на відміну від загальнодоступної інформації, інформація з обмеженим доступом є цінною лише через «обмежене» коло користувачів та доступ до такої інформації регламентовані спеціальними правилами. У той же час аналіз даного положення дозволяє дійти висновку про відсутність розмежування понять «інформація з обмеженим доступом» та «конфіденційна інформація», а також співвідношення їх між собою.

Правовий режим інформації з обмеженим доступом покликаний охороняти відомості, вільний обіг яких може порушити права та інтереси держави, суспільства і окремої особи, забезпечити інформаційну незалежність суб’єктів приватного права у відносинах із державою і між собою, узгодити публічну потребу у свободі інформації та право кожного на збереження таємниці [5, с. 3-4].

Саме тому характерною рисою для більшості розвинених країн є наявність відповідних законодавчих актів, що встановлюють принципи, критерії, механізми класифікації інформації з обмеженим доступом, а також процедуру її охорони з боку держави чи власника.

Нині в Україні відсутній такий нормативно-правовий акт, який би закріплював правові засади захисту інформації з обмеженим доступом. Лише суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України, урегульовані на рівні окремого законодавчого акту – Закону України «Про державну таємницю»[6].

Слід зауважити, що така тенденція в цілому властива для більшості пострадянських країн. Крім того, поряд з державною таємницею законодавством цих країн законодавчо закріплені інші види інформації з обмеженим доступом: комерційна таємниця, службова таємниця, банківська таємниця, таємниця персональних даних. У цьому ракурсі можливо відмітити закони Азербайджану «Про державну таємницю», «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації», «Про комерційну таємницю», закони Арменії «Про державну та службову таємницю», «Про банківську таємницю», закон Білорусії «Про державні секрети», закон Грузії «Про державну таємницю», закон Казахстану «Про державні секрети», закони Киргизії «Про захист державних секретів Киргизької Республіки», «Про комерційну таємницю», «Про гарантії і свободу доступу до інформації», «Про доступ до інформації, що знаходиться в віданні державних органів і органів місцевого самоуправління Киргизької Республіки», закони Латвії «Про державну таємницю», «Про захист персональних даних», «Про свободу інформації», закони Литви «Про державну і службову таємницю», «Про правовий захист особистих даних», «Про суспільну інформацію», «Про право на отримання інформації від державних установ і установ самоуправлінь», закони Молдавії «Про державну таємницю», «Про комерційну таємницю», «Про доступ до інформації», закони Таджикистану «Про державну таємницю», «Про захист інформації», «Про перелік відомостей, що становлять державну таємницю», закони Туркменії «Про захист державних секретів», «Про комерційну таємницю», закони Узбекистану «Про захист державних секретів», «Про гарантії і свободу доступу до інформації», «Про принципи і гарантії свободи інформації».

Однією із останніх віх законодавчого врегулювання інформації з обмеженим доступом стало прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» 13 січня 2011 року.

Слід нагадати, що даний нормативно-правовий акт мав доволі складну та тривалу історію. Суб’єктом законодавчої ініціативи виступив народний депутат VI скликання Шевченко А.В., який подав проект вищезазначеного закону ще 11 червня 2008 року. До авторського колективу розробників проекту Закону України «Про доступ до публічної інформації» входили представники Центру політико-правових реформ, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Інституту медіа права, Асоціації Медіа Юристів України, Інституту Масової Інформації, Української Асоціації Видавців Періодичної Преси, Академії Української Преси, Всеукраїнської професійної спілки «Незалежна медіа-профспілка» тощо.

Поряд з визначенням конфіденційної інформації, Закон містить дефініції таємної інформації та перелік інформації, яка може належати до службової інформації, а також особливості правового режиму доступу до інформації про особу. Дефініція ж інформації з обмеженим доступом відсутня. Хоча у ст. 6 «Публічна інформація з обмеженим доступом» цього Закону визначено, що інформацією з обмеженим доступом є:

1) конфіденційна інформація;

2) таємна інформація;

3) службова інформація [7].

Принциповим і відмінним від визначення, поданого у чинному Законі України «Про інформацію», є визначення поняття «конфіденційна інформація», відповідно до якого конфіденційною інформацією можуть володіти, користуватися та розпоряджатися лише фізичні та юридичні особи приватного права, а суб’єкти владних повноважень можуть лише володіти такою інформацією, та розпоряджатися – виключно у межах своїх повноважень та в порядку і за згодою осіб, від яких вони її отримали [8].

На нашу думку, дана стаття містить доволі значну кількість дискусійних положень. По-перше, в п. 2 зазначається, що «обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону» (підкреслено мною – Б.В.). У той же час, як ми зазначали раніше, в українському законодавстві відсутній законодавчий акт, який би чітко визначав що є інформацією з обмеженим доступом. Більше того, у ст. 30 «Закону України «Про інформацію» визначено, що «порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України» [1], а отже підзаконним нормативно-правовим актом.

По-друге, у тому ж п. 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» закріплено, що «обмеження доступу до інформації здійснюється … при дотриманні сукупності таких вимог…» (підкреслено мною – Б.В.). Побудова таким чином норми сприяє плюралізму тлумачення її змісту та сутності, оскільки виходить, що лише за умов єдності усіх трьох вимог, що далі розписує законодавець можливе обмеження доступу до інформації.

По-третє, законодавець зауважує, що «виключно в інтересах національної безпеки… ) (підкреслено мною – Б.В.) здійснюється обмеження доступу до інформації. Саме таку умову містить і п. 2 ст. 34 Конституції України. З цього приводу ми підтримуємо думку фахівців, які влучно зазначили, що «наведені підстави правообмеження сформульовані здебільшого за допомогою формально невизначених, у першу чергу оціночних, понять а їх тлумачення, інтерпретація, як відомо нерідко буває доволі неоднозначною» [9, с. 23].

Крім того, навіть основоположний нормативно-правовий акт, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, – Закон України «Про основи національної безпеки України» не містить конструкції «інтереси національної безпеки», натомість законодавець в цьому акті оперує такими поняттями як «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів», «життєво важливі інтереси» тощо [10]. Вважаємо, що більш доречним було б формулювання не «виключно в інтересах національної безпеки…», а «з метою забезпечення національної безпеки». Саме така конструкція є більш усталеною та популярною в наукових розвідках, присвячених націобезпекознавчій тематиці.

По-четверте, не менш дискусійним є друга вимога здійснення обмеження доступу до інформації, зокрема «розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам». Знову ж таки виникає запитання що вважати розголошенням та як обчислити вартість шкоди від неістотної до істотної?

По-п’яте, законодавець зауважив, що обмеження доступу до інформації здійснюється тоді, коли «шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні». Таким чином, виникає питання як співвідносяться між собою поняття «розголошення» та «оприлюднення», а також як «вирахувати» «суспільний інтерес»?

Слід зазначити, що Закон України «Про інформацію» також містить дещо схожу норму. У ст. 30 цього акту є застереження, що «інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист» [1]. Більше того, ст. 47 цього ж акту передбачено звільнення особи від відповідальності «за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою» [1]. У Законі України «Про телебачення й радіомовлення» на телерадіоорганізації покладено обов’язок не розголошувати інформації про приватне життя громадянина без його згоди, за умови якщо ця інформація не є «суспільно необхідною» [11]. Зважаючи на те, що нині відсутня процедура надання статусу інформації суспільно значимої чи суспільно необхідної та відсутні критерії, за якими можливо віднести певну інформацію до суспільно необхідної чи суспільно значимої, ще більшої складнощів виникне при оцінці шкоди від оприлюднення інформації з обмеженим доступом щодо суспільного інтересу. Хто визначає цю шкоду?

Таким чином, законодавче закріплення захисту інформації з обмеженим доступом має складну, довготривалу історію та перебуває на стадії становлення і розвитку. Перспективним вважаємо подальші наукові дослідження у цій сфері з метою забезпечення інформаційної безпеки держави та захисту права осіб на інформацію.

Література:

Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48. – Ст. 650.
Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua/
Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua/
Угода між урядом України та урядом Російської Федерації в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua/
Кулініч О.О. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних прав : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Ольга Олексіївна Кулініч. — О., 2006. — 200 с.
Про державну таємницю : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1994. — № 16. — Ст. 93.
Закону України «Про доступ до публічної інформації» http://zakon.rada.gov.ua/
Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про доступ до публічної інформації» // http://zakon.rada.gov.ua/
Інформаційне законодавство України : [Науково-практичний коментар] / За ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. — К., 2006. — 232 с.
Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 39. – Ст. 351.
Про телебачення і радіомовлення : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1994. — № 10. — Ст. 43.

В. А. Ліпкан: Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні

admin — Sat, 01 Jun 2013 14:16:10 +0000

ГЛОБАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ СОЮЗНИЦЬКОГО ЛІДЕРСТВА

АКАДЕМІЯ БЕЗПЕКИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА

АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

В. А. ЛІПКАН, В. Ю. БАСКАКОВ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ

В УКРАЇНІ

Монографія

За загальною редакцією

доктора юридичних наук В. А. Ліпкана

Київ — 2013

ФОП О.С. Ліпкан

УДК	354.42/44
ББК	Х621
	Л 613

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету;

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

Л 613Ліпкан В. А.

Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с. ISBN 978-966-2439-45-8

Монографію присвячено теоретичним та адміністративно-правовим проблемам інформації з обмеженим доступом в Україні. У роботі визначено такі поняття, як інформація з обмеженим доступом, адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, таємна інформація. Визначено основні ознаки інформації з обмеженим доступом в адміністративно-правовому контексті, виділено основні види такої інформації, охарактеризовано складові адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні, а також окреслено специфіку адміністративно-правових режимів державної таємниці та персональних даних (інформації про особу) як найбільш важливих видів інформації з обмеженим доступом.

З метою подальшого вдосконалення адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом було запропоновано внести відповідні зміни та доповнення до вітчизняного законодавства у цій сфері.

Монографія буде корисною аспірантам, науковим та практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями розбудови ефективного інформаційного суспільства в Україні.

	УДК 354.42/44
	ББК Х621

	© ФОП О. С. Ліпкан, 2013.
ISBN 978-966-2439-45-8	© В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков, 2013.

ЗМІСТ

BRIEF CONTENTS. 8

CONTENTS. 9

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.. 12

PREFACE. 14

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.. 16

ВСТУП.. 17

РОЗДІЛ 1 РІВЕНЬ НАУКОВОГО РОЗРОБЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ.. 22

1.1 Бібліографія за темою дослідження.. 22

Роботи з інформаційної безпеки. 23

Роботи з інформаційного права. 37

Роботи, присвячені безпосередньо різним аспектам інформації з обмеженим доступом (спеціалізовані роботи) 51

1.2 Методологічні засади дослідження адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 58

1.3 Понятійно-категорійний апарат дослідження.. 71

Поняття «інформація з обмеженим доступом» у нормативно-правових актах. 72

Поняття «інформація з обмеженим доступом» в доктринальних джерелах. 80

РОЗДІЛ 2 КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ… 86

2.1 Класифікація інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві 86

2.2 Класифікація інформації з обмеженим доступом в доктринальних джерелах.. 92

РОЗДІЛ 3 ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ В УКРАЇНІ 102

3.1 Зміст адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні 102

Поняття «режим». 102

Поняття «правовий режим». 104

Етапи становлення вчення про адміністративно-правовий режим.. 106

Поняття «адміністративно-правовий режим». 108

Ознаки адміністративно-правового режиму. 111

Поняття «адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом». 112

Ознаки адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 112

Класифікація адміністративно-правових режимів. 113

Класифікація адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 116

3.2 Характеристика елементів адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні 117

Підходи щодо розуміння структури адміністративного режиму. 117

Мета адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 120

Правові принципи адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 122

Об’єкт адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 125

Метод адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 127

«Режимні правила» адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 128

Спеціальні державні органи як елемент адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 130

Верховна Рада України як суб’єкт захисту інформації з обмеженим доступом.. 135

Президент України як суб’єкт захисту інформації з обмеженим доступом.. 140

Рада національної безпеки і оборони України (РНБО України) та Кабінет Міністрів України як суб’єкти захисту інформації з обмеженим доступом.. 141

Органи виконавчої влади як суб’єкти захисту інформації з обмеженим доступом.. 145

Відповідальність за порушення режимних норм.. 157

Просторово-часові межі чинності адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 161

3.3 Удосконалення адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом.. 162

Етапи систематизації інформаційного законодавства. 163

Напрями інкорпорації 165

Напрями консолідації 167

Напрями кодифікації 170

Підходи до розроблення Інформаційного кодексу. 173

Проект М.Швеця та В. Брижка. 174

Проект В. Цимбалюка. 175

Проект Держкомтелерадіо. 178

Проект В. Ліпкана та В. Залізняка. 181

РОЗДІЛ 4 ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ ОКРЕМИХ ВИДІВ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ… 185

4.1 Адміністративно-правовий режим державної таємниці 186

Нормативно-правове регулювання суспільних відносин у сфері державної таємниці 186

Поняття «державна таємниця». 189

Система органів, що покликані забезпечити захист державної таємниці 192

Етапи віднесення інформації до державної таємниці 193

Звід відомостей, що становлять державну таємницю.. 193

Строки, протягом яких діє рішення про віднесення інформації до державної таємниці 195

Перелік інформації, що не може бути віднесена до державної таємниці 195

Відповідальність за порушення законодавства у сфері державної таємниці 197

Основні причини вчинення адміністративних порушень законодавства про державну таємницю.. 199

Перспективи розвитку адміністративно-деліктного законодавства у сфері захисту державної таємниці 201

4.2 Адміністративно-правовий режим персональних даних (інформація про фізичну особу) 205

Історія ухвалення Закону України «Про захист персональних даних». 209

Основні засади Закону України «Про захист персональних даних». 210

Дефініція «персональних даних». 216

Відомості, що відносяться до персональних даних. 217

Суб’єкти захисту персональних даних. 220

Процедура оформлення згоди суб’єкта персональних даних на використання його даних. 223

Юридична відповідальність за порушення законодавства у сфері захисту персональних даних. 224

4.3 Адміністративно-правовий режим службової інформації 228

Історія становлення інституту службової інформації 228

Сучасний стан нормативно-правового регулювання суспільних відносин у сфері службової інформації 233

Перелік відомостей, що становить службову інформацію.. 234

Поняття «службова інформація» у доктринальних джерелах. 244

Поняття «службова інформація» у нормативно-правових актах. 247

Ознаки службової інформації 249

Співвідношення понять «службова таємниця» та «державна таємниця». 250

Співвідношення понять «службова таємниця» і «професійна таємниця». 253

Охорона документів, що мають гриф «Для службового користування». 255

ВИСНОВКИ.. 257

CONCLUSIONS. 266

ТЕЗАУРУС.. 274

Список використаних джерел.. 292

Корисна бібліографія зА темОЮ дослідження.. 305

Праці наукової школи Ліпкана В. А. з інформаційної тематики.. 305

Інформація з обмеженим доступом.. 312

Адміністративно-правові режими.. 328

Кримінально-правові та криміналістичні дослідження інформаційної сфери.. 330

Праці В.А.Ліпкана щодо системи знань про безпеку.. 331

Угоди з інформаційних питань. 333

Інформаційне право та інформаційна безпека.. 334

СЛОВА ДЯКИ.. 343

ВИСНОВКИ

Сучасний стан адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами. Йдеться, передусім, про удосконалення адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення захисту інформації з обмеженим доступом, а також внесення відповідних змін та доповнень до чинного Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак, якщо в адміністративно-правових розвідках і приділяється достатня увага окремим видам інформації з обмеженим доступом, проте цілісного, системного розгляду проблема адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні не знайшла адекватного відображення.

За результатами проведеного дослідження вважаємо за необхідне сформулювати такі найбільш важливі та практично значущі, науково обґрунтовані висновки.

1. Окреслено історіографію дослідження інформації з обмеженим доступом у вітчизняній адміністративній доктрині. Інформація з обмеженим доступом як правовий феномен у вітчизняній адміністративній доктрині є доволі новим та майже не розробленим. Було виділено три основні етапи становлення наукової думки, що присвячена інформації з обмеженим доступом, у вітчизняній адміністративній доктрині. Перший етап (1991 — 2005 рр.) характеризується поверховим розглядом інформації з обмеженим доступом у контексті дослідження різних аспектів інформаційної безпеки та інформаційного права, де захист і охорона інформації з обмеженим доступом визначається як важливий напрям інформаційної безпеки чи інститут інформаційного права, а також актуальний напрям наукової діяльності. Для другого етапу (2006 — 2007 рр.) властива поява досліджень монографічного рівня, предметом яких є безпосередньо інформація з обмеженим доступом, особливості доступу до зазначеної вище інформації та виділення основних видів таємниць. Третій етап (2008 — донині) характеризується інтенсивним проведенням наукових досліджень та опублікуванням робіт різної спеціалізації, предметом яких є конкретні види таємниць (банківська, комерційна, персональна таємниця тощо).

2. Надано авторське бачення поняття «інформація з обмеженим доступом» та виділено її конститутивні ознаки в адміністративно-правовому контексті. Інформація з обмеженим доступом визначається як відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, доступ до яких обмежено відповідно до законодавства України її власником чи добросовісним користувачем (суб’єктом владних повноважень, фізичною або юридичною особою) у зв’язку з її особливою цінністю для них на законних підставах. Серед конститутивних ознак інформації з обмеженим доступом в адміністративно-правовому контексті є такі: 1) інформація з обмеженим доступом — це, насамперед, відомості, дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; 2) інформацією, до якої може буде застосований обмежений режим доступу, є така, що не суперечить чинному законодавству України; 3) певне коло користувачів отримали доступ до неї винятково на законних підставах (добросовісні користувачі); 4) інформація з обмеженим доступом має особливу цінність для вищезазначеної категорії суб’єктів (моральну, матеріальну, особисту тощо) в силу невідомості її іншим суб’єктам; 5) власники та добросовісні користувачі інформації з обмеженим доступом здійснюють адекватні законні заходи з метою унеможливлення доступу сторонніх суб’єктів; 6) за порушення вищезазначених заходів встановлена юридична відповідальність.

3. Визначено поняття «адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом» та виокремлено основні його ознаки. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом — це урегульований у вітчизняному законодавстві порядок діяльності уповноважених суб’єктів права шляхом імперативного методу правового впливу та системи спеціальних засобів з метою захисту й охорони суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом. Ознаки адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом: це порядок діяльності уповноважених органів державної влади, інших уповноважених державою інституцій, органів місцевого самоврядування, окремих громадян щодо інформації з обмеженим доступом; ця діяльність є урегульованою у вітчизняному законодавстві шляхом визначення режимних правил, відповідно до яких зазначено права, обов’язки людини і громадянина, повноваження відповідних інституцій, адміністративна відповідальність за їх порушення тощо у сфері інформації з обмеженим доступом; наявність імперативного методу правового впливу між учасниками відносин у сфері інформації з обмеженим доступом; здійснюється за допомогою відповідної системи різноманітних спеціальних засобів; метою такої діяльності є забезпечення захисту й охорони суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом, тобто відповідних прав і свобод людини та громадянина, інтересів держави та суспільства.

4. Класифіковано інформацію з обмеженим доступом на види. На законодавчому рівні не визначено критерії, за допомогою яких можна однозначно кваліфікувати ті чи інші відомості (дані) як інформацію з обмеженим доступом чи виділити основні її види. Закон України «Про доступ до публічної інформації» лише містить норму, згідно з якою інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. В окремих статтях вищезазначеного Закону надається легальна дефініція конфіденційної та таємної інформації, а також деталізується розуміння службової інформації. Було класифіковано інформацію на таку, яка є взагалі забороненою для розповсюдження в конкретній країні, та таку, розповсюдження якої має обмеження в силу певних обставин, наприклад нанесення шкоди певним категоріям осіб. Своєю чергою, конфіденційною інформацією, на нашу думку, слід визнавати будь-яку інформацію з обмеженим доступом, що не має ознак державної таємниці, а таємною — будь-яку інформацію з обмеженим доступом, що має ознаки державної таємниці.

4. Охарактеризовано елементи адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом, зокрема мету встановлення правового режиму, правові принципи, об’єкт адміністративно-правового регулювання, метод правового регулювання, «режимні правила», спеціальні державні органи, відповідальність за порушення «режимних норм», визначення просторово-часових меж дії цього адміністративно-правового режиму.

5. Визначено недоліки та надано пропозиції щодо удосконалення адміністративно-правового режиму державної таємниці. Основними чинниками, що негативно впливають на стан адміністративно-правового режиму державної таємниці, є: соціально-економічні, кадрові, організаційні тощо, а саме: плинність кадрів у режимно-секретних органах; відсутність необхідних спеціальних знань у сфері інформаційних технологій та правовій сфері, а також недостатньої обізнаності зі специфікою діяльності правоохоронних органів та змістом завдань, на вирішення яких спрямована діяльність таких органів; недостатнє знання деякими особами, які мають допуск і доступ до державної таємниці, норм чинного законодавства про державну таємницю; неналежне обладнання приміщень режимно-секретних органів та істотна застарілість форм і методів захисту державної таємниці тощо. Задля удосконалення адміністративно-правового режиму державної таємниці було запропоновано передбачити проведення перевірки знання норм законодавства про державну таємницю та правил секретного діловодства особами, яким надається не лише допуск до державної таємниці, а й доступ. Механізм перевірки знань норм законодавства про державну таємницю пропонується передбачити на рівні певної Інструкції чи Правил, які розробила б Служба безпеки України як основний орган, що здійснює захист державної таємниці, та закріпила на рівні Наказу Служби безпеки України. Серед шляхів удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у цій сфері було підтримано позицію окремих авторів про необхідність доповнення чинного КУпАП (або закріпити це у новому Кодексі України про адміністративні проступки) нормою, що передбачала б адміністративну відповідальності юридичних осіб за порушення законодавства про державну таємницю, а також підвищення суми санкції як попередження адміністративних правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлено у ст. 212-2 КУпАП. Було також запропоновано розширити спектр адміністративних стягнень, зокрема поряд зі штрафом передбачити такі стягнення, як: громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт. На думку авторів, є необхідність посилення санкції за вчення правопорушення, передбаченого ст. 212-2 КУпАП, у воєнний час. Необхідним напрямом удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у цій сфері є, по-перше, внесення змін до ст. 212-2 КУпАП, зокрема об’єднати п. 1, відповідно до якого передбачено відповідальність за недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації, та п. 8, згідно з яким передбачено відповідальність за недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства і проведення роботи з ними. На думку авторів, п. 8 охоплює п. 1. Так, порушення порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації і є одним із порушень вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства і проведення роботи з ними. По-друге, дана стаття містить ряд оціночних понять, що потребують законодавчого визначення, серед яких: «реальна загроза», «порушення цілісності», «безпідставне засекречування інформації» тощо. Було запропоновано чітко визначити на законодавчому рівні перелік підстав засекречування інформації.

6. Розкрито стан та перспективи розвитку адміністративно-правового режиму персональних даних. Серед основних недоліків адміністративно-правового режиму персональних даних було виділено такі: колізійність норм нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері захисту персональних даних і наявність численних прогалин; неоднозначність, неузгодженість та суперечливість закріплених дефініцій та подекуди відсутність навіть базових із них; наявність значного масиву декларативних положень за відсутності механізму їх правореалізації; наявність численних бланкетних норм права, що ускладнює їх правореалізацію; наявність абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення тощо. Серед основних шляхів удосконалення адміністративно-правового режиму персональних даних було запропоновано такі: визначити поняття «суспільної необхідності» як передумови поширення персональних даних без згоди суб’єкта персональних даних; урегулювати правовий режим персональних даних, що містяться в базах даних після смерті особи, а також порушення права фізичної особи на конфіденційність її персональних даних та заборону обробки її даних без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини; розширити коло осіб, на яких дія Закону України «Про захист персональних даних» не поширюється, а саме: на журналістів Інтернет-ЗМІ, якщо такий засіб масової інформації не має статусу інформаційного агентства або журналіст не перебуває в професійному об’єднанні журналістів; законодавчо визначити випадки перевірки уповноваженими органами захисту персональних даних, зокрема за фактом надходження скарги від особи про неправомірне використання її персональних даних, а також межі втручання, процедуру проведення перевірок і складання відповідних актів у разі порушення законодавства про захист персональних даних тощо Державною службою України з питань захисту персональних даних.

7. Охарактеризовано адміністративно-правовий режим службової інформації. Інститут службової таємниці безпосередньо пов’язаний з інститутом державної таємниці. У ст. 10 Закону України «Про державну таємницю» передбачено можливість органів державної влади на підставі та в межах закону і з метою конкретизації та систематизації даних про інформацію, що віднесена до державної таємниці, створювати розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю. Оприлюднення розгорнутих переліків не передбачено. Проте закріплено право зацікавлених осіб оскаржити Президенту України чи Верховні Раді України внесення до розгорнутих переліків такої інформації, яка за змістом не може визнаватись державною таємницею. Ретроспективний аналіз питання співвідношення понять «державна таємниця» та «службова таємниця» дозволяє дійти висновку, що тривалий час у законодавстві було використане інше поняття — «державні секрети», під яким розумілись всі відомості, які підлягають охороні з боку держави та розголошення яких може завдати шкоди державним інтересам. Державні секрети охоплювали державну, військову та службову (виробничу) таємниці. Відсутність законодавчого визначення цих термінів компенсувалася тим, що їх правовий режим знаходив своє закріплення в різноманітних інструкціях, положеннях, переліках відомостей, де визначалось, що: державну таємницю складають відомості, розголошення (передача, виток тощо) яких може негативно вплинути на якісний стан військово-економічного потенціалу країни чи спричинити інші тяжкі наслідки для обороноздатності, державної безпеки, економічних і політичних інтересів СРСР; службову таємницю складають відомості, що охороняються державою в будь-якій галузі науки, техніки, виробництва та управління, розголошення (передача, виток тощо) яких може завдати шкоди інтересам держави. Відомості, що складали державну таємницю, в залежності від ступеня секретності мали гриф «особливої важливості» і «цілком таємно», а відомості, що складали службову таємницю, гриф «таємно». Необхідно зазначити, що поряд з вищезазначеними відомостями існувала також інформація, яка була заборонена до опублікування у засобах масової інформації і мала гриф «для службового користування». Останню називали несекретними відомостями обмеженого розповсюдження. У зв’язку з цим деякі науковці вважали, що службова таємниця включала відомості, які мали гриф «таємно» та «ДСК». Різниця між ними полягала в їх важливості для забезпечення державних інтересів, формі і ступеню відповідальності за їх розголошення та відповідної шкоди, яка нанесена чи могла бути нанесеною внаслідок розголошення таких відомостей. До державних секретів відносилась лише та частина відомостей, що складали службову таємницю, розголошення яких наносило чи могло нанести шкоди державним інтересам. Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» до службової інформації може належати така інформація: 1) що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці. Ця інформація є інформацією з обмеженим доступом, тому доступ до неї є обмеженим при дотриманні сукупності таких вимог: 1) винятково в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані створювати переліки відомостей, що становлять службову інформацію. Слід виділити такі основні засади створення цих переліків: 1) рішення про надання (зняття) грифу ДСК інформації приймаються безпосередніми виконавцями документів згідно з даним Переліком та за висновками експертних комісій; 2) документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування» (далі ДСК); 3) відомості з грифом ДСК є власністю держави і такими, що містять відомості обмеженого поширення; 4) відповідальність за правильне присвоєння грифу ДСК виробам та інформації несуть посадові особи, які надали гриф, підписали або затвердили ці документи; 5) у разі скасування рішення віднесення інформації до службової про зняття грифа обмеження доступу повідомляються всі організації, яким надсилався цей документ; 6) копіювання сторонніми організаціями документів з грифом «Для службового користування» повинно здійснюватись за погодженням з організацією — автором цих документів; 7) використання інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно-телекомунікаційної системи для друкування документів з грифом ДСК здійснювати тільки після створення в ній комплексної системи захисту інформації та отримання відповідного атестату; 8) передача інформації ДСК з однієї системи до іншої здійснюється захищеними каналами зв’язку або у зашифрованому вигляді. Використання Інтернету або незахищених каналів для передачі інформації ДСК заборонено; 9) за розголошення відомостей ДСК винні особи притягаються до адміністративної відповідальності згідно з чинним законодавством. Визначено перелік орієнтовних критеріїв віднесення службової інформації: 1) повинні створюватися за кошти державного бюджету або перебувати у володінні, користуванні чи розпорядженні організації; 2) використовуватися з метою забезпечення національних інтересів держави; 3) не належати до державної таємниці; 4) унаслідок розголошення такої інформації можливе: 4.1 порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина; 4.2 настання негативних наслідків у внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній, військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сферах та у сферах державної безпеки і безпеки державного кордону; 4.3 створення перешкод у роботі державних органів^{^[1]}.

Придбати книжку можна в магазині:

http://book.market-ua.com/

[1] Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 27 лист. 1998 р. № 1893: постан. Кабінету Міністрів України від 17 лист. 2004 р. // Офіційний вісник України. — 2004. — № 46. — Ст. 3033.