GOAL » guard

СУБ’ЄКТНИЙ СКЛАД ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

admin — Mon, 17 Apr 2017 09:24:47 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації

У роботі досліджено суб’єктний склад договору довічного утримання. Обґрунтовано, що законодавчо закріплена конструкція, яка містить опис особи відчужувача, потребує удосконалення у частині вказівки на наявність у фізичної особи необхідного обсягу дієздатності для укладення договору довічного утримання. Уточнено положення щодо сторін договору довічного утримання, якими можуть бути: відчужувач (повнолітня дієздатна фізична особа) та набувач (повнолітня дієздатна фізична особа, або юридична особа). Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Ключові слова: опіка, піклування, опікування, допомога, спосіб, охорона, забезпечення прав та інтересів, підопічні особи.

В работе исследован субъектный состав договора пожизненного содержания. Обоснована необходимость усовершенствования законодательно закрепленной конструкции, содержащей описание лица отчуждателя, в части указания на наличие у физического лица необходимого объема дееспособности для заключения договора пожизненного содержания. Уточнены положения относительно сторон договора пожизненного содержания, которыми могут быть: отчуждатель (совершеннолетнее дееспособное физическое лицо) и приобретатель (совершеннолетнее дееспособное физическое лицо, либо юридическое лицо). Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

Ключевые слова: опека, попечительство, попечение, помощь, способ, охрана, обеспечение прав и интересов, подопечные лица.

In the work the subject composition of the contract of lifelong maintenance is investigated. The necessity of improvement of the legislatively fixed design containing the description of the person of the alienator with regard to the indication of the physical capacity necessary for the conclusion of the contract for life maintenance is substantiated. The provisions concerning the parties to the contract of lifelong maintenance are clarified, which may be: an alienator (an adult legal adult) and an acquirer (an adult legal person or legal entity). Prospective directions of the further researches on the considered questions are determined.

Key words: guardianship, caring, custody, help, method, guard, providing of rights and interests, ward persons.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Через поняття «суб’єктний склад правовідносин» у науці цивільного права традиційно характеризуються сторони договору.

Під суб’єктним складом правовідносин сучасні вчені розуміють коло конкретних їх учасників (фізичних та юридичних осіб), які мають права та обов’язки один відносно одного і, таким чином, перебувають в юридичному зв’язку між собою з приводу певного об’єкту правовідносин [1, с.571].

До суб’єктного складу правовідносин, що виникають з договору довічного утримання, відповідно входять сторони договору, які наділені взаємними правами та обов’язками. На найбільш загальному рівні сторонами договору довічного утримання можуть бути фізичні і юридичні особи, які здатні своїми діями набувати суб’єктивні права й виконувати суб’єктивні обов’язки, оскільки у цивільному обороті можливістю використання договору як форми взаємин наділений кожен учасник цивільного обороту: громадянин, юридична особа, держава, а також органи місцевого самоврядування. Відповідно до законодавства України, для всіх вищевказаних суб’єктів створюється однаковий правовий режим [2, с.297].

У той же час, слід враховувати, що залежно від тих чи інших спеціальних ознак сторін, що закріплені чинним законодавством, можливості використання тієї чи іншої договірної моделі можуть бути обмежені, або – навпаки, для таких суб’єктів договірних відносин можуть бути визначені певні винятки із загальних норм з урахуванням того, хто саме виступає в ролі контрагентів.

Так у деяких випадках стороною договору не може виступати громадянин (за договором побутового підряду на стороні підрядника – без відповідного наділення статусом підприємця); юридична особа (за договором дарування між комерційними організаціями). У певних випадках стороною договору може виступати тільки той чи інший учасник цивільного обороту (державний чи муніципальний замовник в особі державних або муніципальних органів – за договором поставки для державних або муніципальних потреб). Сторони договору можуть змінюватися, залишаючи сам договір і умови, що входять в зміст зобов’язання незмінними (перехід прав вимог (факторинг) та переведення боргу) [2, с.297].

Враховуючи викладене, ми вважаємо дослідження особливостей суб’єктного складу одним із обов’язкових етапів наукового аналізу проблематики договору довічного утримання в цивільному праві України. Також слід зауважити, що саме суб’єктний склад договору довічного утримання є однією із ознак, яка вирізняє сучасний договір довічного утримання порівняно із інститутом довічного утримання, існуючого раніше в нашій країні за радянським законодавством.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Проблематиці договору довічного утримання присвячені наукові праці О.М. Великороди, О.В. Дзери, М.С. Долинської, О.С. Іоффе, Н.С. Кузнєцової, А.О. Куртакової, В.О. Кучера, М.В. Лаптоша, Р.А. Майданика, Г.Б. Яновицької, та інших науковців

Однак ступінь дослідженості суб’єктного складу договору довічного утримання наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити існуючі наукові підходи щодо сторін договору довічного утримання.
Надати пропозиції щодо удосконалення наукових підходів до проблематики суб’єктного складу договору довічного утримання.

Виклад основного матеріалу.

Як зазначає у власному дослідженні О.М. Великорода, відповідно до чинного законодавства сторонами договору довічного утримання (догляду) є відчужувач (фізична особа незалежно від віку та стану здоров’я) і набувач (повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа) [3, с.13-14].

Натомість досліджуючи договір довічного утримання у радянському законодавстві, О.С. Іоффе зазначав, що договір довічного утримання є єдиним прикладом договору, що може бути укладений виключно у відносинах між фізичними особами. При цьому коло фізичних осіб, що можуть стати його учасниками обмежене [4, с.296].

Відчужувачем за договором довічного утримання на той час могла стати виключно фізична особа непрацездатна за віком або станом здоров’я. До таких за законодавством належали чоловіки у віці від 60 і жінки у віці від 55 років або інваліди I, II, III груп. Сенс цієї вимоги полягав у тому, щоб договір довічного утримання не міг бути використаний як засіб забезпечення паразитичного способу життя особам, здатним до праці [4, с.296]. Укладення того ж договору від імені дітей, які не досягли віку трудового повноліття, на думку О.С. Іоффе, було несумісне з самою сутністю даного договору, призначеного для забезпечення довічного утримання, оскільки неповнолітні потребують утримання лише до досягнення ними віку трудового повноліття. Таким чином, О.С. Іоффе констатував, що тільки така непрацездатність, яка обумовлюється станом здоров’я або престарілим віком, породжувала для громадянина правоздатність бути відчужувачем у договорі довічного утримання [4, с.296].

На цей час, у відповідності до частини 1 статті 746 ЦК України [5], відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я.

Слід зауважити, що законодавча норма про відсутність обмежень для відчужувача, пов’язаних із віком та станом здоров’я, на нашу думку, потребує уточнення у зв’язку із наступним.

Як відомо, на найбільш загальному рівні суб’єкт правовідносин повинен володіти такою юридичною ознакою, як правосуб’єктність. Правосуб’єктність фізичної особи включає в себе загальний правовий статус – можливість набувати від власного імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати в судових органах від власного імені тощо [6, с.49].

На цей час в юридичній літературі найбільш розповсюдженим є підхід, за якого передумовами та складовими елементами цивільної правосуб’єктності особи виступають право- та дієздатність. Тобто, як слушно зазначає О.І. Зозуляк, право- та дієздатність виступають необхідними умовами вступу суб’єкта права у цивільні правовідносини [7, с.11].

Згідно зі статтею 203 ЦК України [5], що встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Тобто наявність цивільної дієздатності є обов’язковою передумовою участі фізичної особи в цивільних правовідносинах з довічного утримання.

Як зазначає у власному дослідженні Л.Г. Лічман, повна цивільна дієздатність фізичної особи характеризується двома критеріями:

- юридичним – усвідомленням значення своїх дій та можливістю (здатністю) керувати ними, та здатністю своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатністю своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання;

- медичним – відсутність хронічного, стійкого психічного розладу або від супротивного наявність психічного здоров’я [8, с.15].

Згідно із частиною 1 статті 30 ЦК України [5], цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Таким чином, як зазначає Н.В. Волкова, цивільна дієздатність пов’язується із якістю психомоторної діяльності й, зокрема, з психічним станом людини. Лише здатна усвідомлювати значення своїх дій людина може належним чином здійснювати свої права та виконувати прийняті юридичні обов’язки [9, с.124].

Згідно зі статтею 36 ЦК України [5], суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, або якщо фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Таким чином, психічний розлад, який суттєво впливає на здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, за ЦК України є однією із підстав для визнання особи обмежено дієздатною. Викладене стосується осіб, які хворіють психічною хворобою, наприклад тяжкими формами шизофренії, олігофренії та ін. Як зазначає Н.В. Волкова, психічні захворювання – це хвороби головного мозку, що виявляються у різних розладах психічної діяльності – продуктивних (марення, галюцинації, афективні розлади) та негативних (випадіння або ослаблення психічної діяльності), а також загальних змінах особистості [9, с.125].

Крім того, згідно із частиною 1 статті 39 ЦК України [5], у випадку, коли фізична особа внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, вона може бути визнана судом недієздатною.

Хронічний, стійкий психічний розлад у сучасній літературі кваліфікується як тяжкий психічний розлад [9, с.126]. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» [10], тяжким психічним розладом слід вважати розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку.

Підсумовуючи викладене, можемо дійти висновку, що у окремих випадках стан здоров’я відчужувача (зокрема – стан психічного здоров’я) матиме суттєве значення для вирішення питання щодо обсягу цивільної дієздатності даної фізичної особи та, відповідно – чинності правовідносин довічного утримання, учасником яких є така особа.

На користь отриманого висновку свідчить також судова практика у справах щодо спірних питань з довічного утримання.

Так у ході розгляду Апеляційним судом Одеської області справи №523/14606/13-ц [11] було встановлено, що у вересні 2013 року позивач ОСОБА_2 звернулася до Суворовського районного суду м. Одеса до відповідача ОСОБА_3 з позовом про визнання договору довічного утримання недійсним. В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що 13.09.2007 року ОСОБА_4, яке є її тіткою, уклала договір довічного утримання із своїм «квартирантом» – ОСОБА_3, вказаний договір довічного утримання був посвідчений державним нотаріусом. Позивач вважала, що ОСОБА_4 на час укладання договору довічного утримання не усвідомлювала наслідок своїх дій, просила визнати недійсним договір довічного утримання, який укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, призначити посмертну судово-психіатричну експертизу, для з’ясування питання, чи могла ОСОБА_4 на момент укладання договору довічного утримання усвідомлювати наслідки своїх дій.

Ухвалою суду першої інстанції по справі за вказаним позовом була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза, за результатами якої зроблено висновок, що ОСОБА_4 під час укладання договору довічного утримання яким-небудь хронічним стійким психічним розладом не страждала, в якому-небудь тимчасовому стані, при якому внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих виявів тимчасово не могла усвідомлювати значення своїх дій або не могла керувати ними, не знаходилася, тому могла усвідомлювати свої дії та керувати ними. Суд першої інстанції також звернув увагу на те, що сам факт укладання ОСОБА_4 договору довічного утримання, а не договору дарування, чи заповіту на користь ОСОБА_3 дає підставу для висновку, що ОСОБА_4 розуміла значення та наслідки своїх дій, та могла керувати своїми діями. Давши оцінку доказам колегія погодилася з висновком суду першої інстанції щодо відмови у позові про визнання недійсним договору довічного утримання від між ОСОБА_4 та ОСОБА_3.

Таким чином, у вищенаведеній справі саме стан психічного здоров’я відчужувача мав вирішальне значення у ході прийняття судом рішення щодо чинності договору довічного утримання.

Можемо дійти висновку, що ні фізичні особи, які мають часткову дієздатність, ні фізичні особи, які визнані недієздатними, не мають необхідного обсягу цивільної дієздатності для того, щоб бути стороною відчужувача у договорі довічного утримання. Враховуючи викладене, ми вважаємо, що законодавчо закріплена конструкція, яка містить опис особи відчужувача, потребує удосконалення у частині вказівки на наявність у фізичної особи необхідного обсягу дієздатності для укладення договору довічного утримання.

Відповідно до положень ЦК України [5], з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та обов’язки встановлюються опіка та піклування. Як зазначає В.В. Надьон, основна відмінність опіки та піклування полягає в обсязі цивільно-правових обов’язків, які закон покладає на опікунів і піклувальників, виходячи з обсягу дієздатності їх підопічних та стану їх здоров’я [12, С.1].

Згідно із цивільним законодавством, компетенція призначення опікуна або піклувальника покладається переважно на орган опіки та піклування (стаття 63 ЦК України [5]), в деяких випадках – на суд (стаття 60 ЦК України [5]) та нотаріуса (стаття 44 ЦК України [5]).

Стосовно випадків обмеженої дієздатності та недієздатності фізичної особи, на суд покладається обов’язок призначати опікуна над фізичною особою у разі визнання її недієздатною (частина 1 статті 60 ЦК України [5]), або піклувальника над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності (частина 2 статті 60 ЦК України [5]).

Слід враховувати, що опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно недієздатні особи, обмежені в цивільній дієздатності фізичні особи не можуть призначатися опікунами, піклувальниками [12, С.2].

Таким чином, як вказує В.В. Надьон, опікун та піклувальник – це особи, які особисто здійснюють опіку, безпосередньо спілкуються з підопічним, діють в його інтересах та на його користь [12, С.2].

Щодо повноважень опікуна та піклувальника при укладенні правочинів на користь недієздатної або обмежено дієздатної особи, маємо зазначити, що відповідно до статті 37 ЦК України [5], фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Згідно зі статтею 41 ЦК України [5] недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину (в тому числі і дрібного побутового). Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун, він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Враховуючи викладене, ми вважаємо, що законодавчо закріплена конструкція, яка містить опис особи відчужувача, потребує удосконалення у частині вказівки на наявність у фізичної особи необхідного обсягу дієздатності для укладення договору довічного утримання.

Тоді відповідне положення має бути викладене у наступній редакції: «відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа. Особа, яка визнана судом недієздатною, або цивільна дієздатність якої обмежена, може бути відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) з урахуванням обмежень, встановлених Цивільним кодексом України».

Що стосується участі на стороні відчужувача юридичних осіб, незважаючи на те, що ЦК України юридичні особи наділяються здатністю мати такі ж цивільні права й обов’язки, як і фізична особа (пункт 2 статті 91 ЦК України [5]), у даному випадку юридична особа не може бути відчужувачем за договором довічного утримання, оскільки права та обов’язки відчужувача за договором довічного утримання можуть належати лише людині (у першу чергу – мається на увазі право на догляд та утримання).

Досліджуючи правове становище такої сторони договору довічного утримання як «набувач», слід зазначити, що й відносно даної сторони договору довічного утримання наразі існують значні відмінності у сучасному законодавстві, порівняно із радянським періодом.

Згідно із радянським законодавством набувачами за договором довічного утримання могли бути лише дієздатні громадяни. Як вказує О.С. Іоффе це було цілком обґрунтованим, оскільки набувач приймає на себе обов’язки по утриманню відчужувача, надання йому допомоги та догляду за ним. Звичайно, для їх виконання необхідні і певні матеріальні ресурси, наявність або відсутність яких впливає, однак, не на здатність до укладення договору, а на можливість його виконання. Сама ж правоздатність бути набувачем за договором довічного утримання, на думку О.С. Іоффе, невіддільна від дієздатності набувача [4, с.296-297].

У сучасних правовідносинах довічного утримання набувачем у договорі довічного утримання (догляду) окрім повнолітньої дієздатної фізичної особи може бути також юридична особа (частина 2 статті 746 ЦК України). Отже основною відмінністю, порівняно із радянським періодом, є те, що набувачем за договором довічного утримання може бути будь-яка юридична особа на рівні з фізичними особами, оскільки за чинним ЦК України юридичні особи наділяються здатністю мати такі ж цивільні права й обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати людині (частина 1 статті 91 ЦК України [5]).

Щодо цивільної правоздатності юридичних осіб слід зазначити, що юридична особа наділена правом здійснювати будь-які види діяльності, які не суперечать обраним цілям і вимогам законодавчих актів [13, С.376].

Юридична особа може бути обмежена в правах лише у разі і в порядку, передбачених законодавчими актами. Окремими видами діяльності, передбаченими законодавством, юридична особа може займатися лише на підставі спеціального дозволу (ліцензії). Рішення про обмеження прав вона може оскаржити до суду або до господарського суду. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення [13, С.376].

Слід зауважити, що чинний ЦК України [5] не містить обмежень щодо участі юридичних осіб у правовідносинах довічного утримання на стороні набувача.

Окремою науковою проблемою є участь третіх осіб у договорі довічного утримання, оскільки у відповідності до частини 4 статті 746 ЦК України [5], договір довічного утримання (догляду) крім іншого може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи.

Загальна правова позиція щодо участі третьої особи у договорі викладена у статті 636 ЦК України [5]. Згідно із даною статтею, третя особа не є окремою стороною в договорі. Натомість встановлено, що третя особа лише має право вимагати від боржника виконання обов’язку на свою користь або ж відмовитися прийняти виконання. Таким чином, можливість укладення договору довічного утримання (догляду) на користь третьої особи передбачена цивільним законодавством (а саме – Цивільним кодексом України [5]). При цьому, третя особа забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно і виступає виключно в ролі особи, яка забезпечується утриманням, та не є окремою стороною в договорі. Відповідно – її згода на укладення договору не є необхідною.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

З урахуванням отриманих результатів, можемо дійти висновків про те, що сторонами договору довічного утримання можуть бути: відчужувач (повнолітня дієздатна фізична особа) та набувач (повнолітня дієздатна фізична особа, або юридична особа). Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи, однак третя особа не є окремою стороною в договорі

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження прав та обов’язків сторін за договором довічного утримання.

ЛІТЕРАТУРА

Курченко С. В. Суб’єктний склад правовідносин, що виникають з договору постачання природним газом через приєднану мережу / С. В. Курченко // Форум права. — 2013. — №1. — С. 571—575.
Капустян Н. М. Сторони договору надання послуг стільникового зв’язку та їх правове становище / Н. М. Капустян // Актуальні проблеми права: теорія і практика. — 2013. — №26. — С. 296—302.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Юридическая литература. — 1975. — 880 с.
Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Васильєва В. А. Договір консигнації / В. А. Васильєва. — Івано-Франківськ : Плай, 2002. — 148 с.
Зозуляк О. І. Договір як правова форма реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб: дис …. канд. юрид. наук : 12.00.03 / Зозуляк Ольга Ігорівна. — К., 2010. — 225 с.
Лічман Л. Г. Підстави обмеження дієздатності фізичної особи як дзеркало цивілізаційних змін / Л. Г. Лічман // Цивільне судочинство у світлі судової реформи в Україні : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. ім. Ю. С. Червоного (м. Одеса, 18 груд. 2015 р.) / уклад. : І. В. Андронов, М. В. Волкова, Р. Ф. Гонгало ; МОН України ; НУ ОЮА. — Одеса : Фенікс, 2015. — С. 15—18.
Волкова Н. В. Процесуальні особливості розгляду справ щодо обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною (окремі аспекти) / Н. В. Волкова // Актуальні проблеми держави і права. — 2010. — № 56. — С. 124—132.
Про психіатричну допомогу : Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 19. — С. 143 (зі змінами).
Ухвала Апеляційного суду Одеської області від 29.11.2016 по справі №523/14606/13-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64039217.
Надьон В. В. Умови призначення опікуна (піклувальника), реалізація їх прав та обов’язків / В. В. Надьон // Теорія і практика правознавства. — 2015. — № 1(7). — С. 1—11.
Популярна юридична енциклопедія / [В. К. Гіжевський, В. В. Головаченко, Е. Ф. Демський та ін.] ; кер. В. С. Ковальський. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 528 с.

ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

admin — Thu, 09 Mar 2017 09:23:20 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації.

У роботі досліджено поняття та сутність договору довічного утримання. Обґрунтована необхідність використання правової категорії «договір» стосовно правовідносин довічного утримання. Запропоновано удосконалити визначення поняття «договір довічного утримання» шляхом включення до нього положень, що стосуються довічного утримання третьої особи. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

В работе исследовано понятие и сущность договора пожизненного содержания. Обоснована необходимость использования правовой категории «договор» относительно правоотношений пожизненного содержания. Предложено усовершенствовать определение понятия «договор пожизненного содержания» путем включения в него положений, касающихся пожизненного содержания третьего лица. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

The concept and essence of the contract of lifelong maintenance is investigated in this work. The necessity of using the legal category “contract” on the legal relations of life-long content is substantiated. It is proposed to improve the definition of the term “contract of life-long content” by including in it provisions relating to the life of a third person. Prospective directions of the further researches on the considered questions are determined.

Keywords: guardianship, caring, custody, help, method, guard, providing of rights and interests, ward persons.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

У енциклопедичній літературі під договором розуміють угоду двох або більше сторін про встановлення, зміну чи припинення відповідних прав і обов’язків [1, с.232]. У свою чергу, дефініція «цивільно-правовий договір», що є однією з центральних категорій дослідження цивільного права, традиційно розглядається як багатозначне поняття: як підстава виникнення правовідношення (договір-правочин); як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави (договір-правовідношення); як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється (договір-документ) [3, с.70].

Що стосується безпосередньо терміну «договір довічного утримання», слід зауважити, що згідно із Цивільним кодексом України, за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України [4]).

Таким чином, незважаючи на назву вищезазначеної статті («Поняття договору довічного утримання (догляду)»), фактично у статті 744 ЦК України [4] не наведена дефініція даного договору, а натомість визначена його сутність. Відтак, слід погодитися із науковою позицією М.В. Лаптоша та А.О. Куртакової, які зауважують на стрімкий розвиток цивільно-правових відносин з приводу передачі майна на умовах одержання довічного утримання (догляду) як об’єкту цивільних прав та вказують, що за умови відсутності єдиного розуміння фундаментальних категорій щодо надання довічного утримання (догляду) у законодавстві й на практиці, висвітлення проблематики цих зобов’язань представляє великий науковий і практичний інтерес для вітчизняної цивілістики [8, с.58].

Викладене свідчить про актуальність наукового аналізу поняття «договір довічного утримання».

Однак ступінь дослідженості поняття та сутності договору довічного утримання на користь третьої особи наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити існуючі наукові підходи щодо визначення та змісту поняття «договір довічного утримання.
Надати пропозиції щодо удосконалення поняття «договір довічного утримання».

Виклад основного матеріалу.

О.С. Іоффе визначав договір довічного утримання у якості договору, за яким одна сторона (відчужувач), передає житловий будинок або частину будинку у власність другій стороні (набувачеві), що приймає на себе обов’язок утримувати відчужувача до його смерті [6, с.292].

У дослідженні О.М. Великороди наведене визначення договору довічного утримання у якості правочину, за яким відчужувач передає набувачеві у власність нерухоме або будь-яке рухоме майно, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно [5, с.6].

М.С. Долинська визначає договір довічного утримання як довготривалий правочин про перехід у власність майна (нерухомого чи цінного рухомого) під взаємне зобов’язання набувача щодо надання відчужувачу довічного утримання та (або) догляду, який підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню, якщо його предметом є нерухоме майно [10, с.324].

Частина науковців при формуванні поняття договору довічного утримання послуговується положеннями статті 744 ЦК України [4] (зокрема – О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, Р.А. Майданик [5, с.365], Г.Б. Яновицька, В.О. Кучер [6, с.277], М.В. Лаптош, А.О. Куртакова [8, с.58] та інші).

Неважко помітити, що одним із принципових моментів, який не знайшов свого вирішення у законодавстві (та, відповідно, у більшості робіт, автори яких послуговуються у власних дослідженнях положеннями законодавства щодо поняття договору довічного утримання) є визначення договору довічного утримання у якості договору, правочину, або угоди. Дане питання по різному вирішується і у наукових дослідженнях О.М. Великороди, М.С. Долинської, О.С. Іоффе та інших авторів.

Ми вважаємо, що при вирішенні окресленого питання слід виходити із наукової позиції, сформованої О.Д. Корецьким по відношенню до юридичного договору у цілому. Автор визначає юридичний договір як об’єктивовані, вільно погоджені, юридично значимі, дозволені і захищені законодавством наміри декількох осіб здійснити (або утриматись від здійснення), по відношенню один до одного, юридичні або фактичні дії для реалізації особистих інтересів [9, с. 41]. Важливим у даному визначенні договору є розмежування понять «договір» і «правочин». Так, О. Д. Корецький розглядає договір як намір сторін здійснити визначені дії юридичного або фактичного характеру. «Намір» є основою для визначення поняття «договір», а «дія» — основою поняття «правочин». Для законодавця наміри сторін мають значення у тому аспекті, що вони неминуче повинні перетворитися в конкретні дії (поведінку), що є об’єктом правового регулювання. Тобто договір – це намір вчинити правочин, а правочин – це реалізація договору [9, с. 80]. О.Д. Корецький визначає поняття юридичного договору як об’єктивовані у встановленому законодавством порядку, вільно погоджені наміри деяких осіб вчинити один з одним юридичний правочин (або правочини) з метою реалізації особистих інтересів [9, с. 41].

Слід також враховувати положення статті 202 ЦК України [4], згідно із якою, правочином слід вважати дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У відповідності до частини 2 згаданої статті, правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). При цьому, одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. У свою чергу, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 статті 202 ЦК України [4]).

Виходячи із сутності договору довічного утримання, можемо дійти висновку, що для даної категорії правовідносин характерною є наявність певних дій щонайменше з боку двох сторін: відчужувача, який має передати набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, та набувача, який зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Таким чином, ми вважаємо, що стосовно правовідносин довічного утримання доцільно послуговуватися правовою категорією «договір», оскільки використання терміну «договір» у формуванні визначення «договір довічного утримання» дозволить підкреслити багатосторонність відповідних правовідносин. Це однак не заперечує можливості використання у досліджуваній сфері також правової конструкції «правочин», оскільки дана категорія є більш загальною по відношенню до поняття «договір». Використання поняття «угода» у даній правовій конструкції ми вважаємо недоцільним, виходячи із відсутності правових традицій використання вказаної понятійної одиниці щодо правовідносин довічного утримання.

Тобто договір довічного утримання, у першу чергу, є договором, що має бути відображено у його визначенні.

Наступним важливим питанням є включення до поняття «договір довічного утримання» правової конструкції, що описує дії двох учасників договору: відчужувача та набувача. Згідно із частиною 1 статті 746 ЦК України [1], відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (частина 2 статті 746 ЦК України [1]).

З даного питання слід зауважити, що, згідно із частиною 4 статті 746 ЦК України [4], договір довічного утримання (догляду) крім іншого може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи. У такому разі, набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, вказаної в договорі. Відповідно у випадку, коли відчужувач укладає договір на користь третьої особи, така особа за договором забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно.

Таким чином, відчужувач передає у власність набувачеві цінне майно, взамін чого останній отримує це майно і зобов’язується забезпечувати третю особу утриманням та (або) доглядом. Слід зауважити, що сучасні фахівці не вважають третю сторону окремою стороною у договорі утримання та вказують на відсутність необхідності вимагати згоду третьої особи на укладення договору [11, с.6].

Таким чином, можливість укладення договору довічного утримання (догляду) на користь третьої особи передбачена цивільним законодавством (а саме – Цивільним кодексом України [4]). При цьому, третя особа забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно і виступає виключно в ролі особи, яка забезпечується утриманням, та не є окремою стороною в договорі. Відповідно – її згода на укладення договору не є необхідною. Викладене підтверджується також загальною правовою позицією щодо участі третьої особи у договорі, яка викладена у статті 636 ЦК України [1]. Згідно із даною статтею, третя особа не є окремою стороною в договорі. Натомість встановлено, що третя особа лише має право вимагати від боржника виконання обов’язку на свою користь або ж відмовитися прийняти виконання.

Даний окремий випадок довічного утримання не знайшов свого закріплення ні у існуючій законодавчій конструкції, ні у наукових визначеннях поняття «договір довічного утримання». Ми пропонуємо включити положення, що стосуються довічного утримання та догляду третьої особи до наукового визначення поняття «договір довічного утримання».

Наступною важливою науковою проблемою у ході дослідження поняття договору довічного утримання є питання використання у відповідному визначенні термінів «утримання» та «догляд». Незважаючи на те, що безпосередньо до заголовку глави 57 ЦК України [4] включені як одна, так і інша термінологічна одиниця (Глава 57 ЦК України «Довічне утримання (догляд)), безпосередньо у тексті зазначеної глави відповідні поняття не розкриті.

Більше того, у статті 749 ЦК України [4] відбувається змішування вказаних понять та доповнення понятійного ряду термінами «матеріальне забезпечення», «опікування», зміст яких по відношенню до договору довічного утримання також залишається не розкритим. Так, згідно із частиною 1 статті 749 ЦК України [4], у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. У відповідності до частини 2 статті 749 ЦК України [4], якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

О.С. Іоффе у власному дослідженні взагалі вказує на недоцільність деталізації змісту довічного утримання у визначенні поняття «договір довічного утримання», обґрунтовуючи власну позицію тим, що конкретизовані моменти того, що саме входить до категорії «довічне утримання», мають значення у ході аналізу прав та обов’язків учасників договору. У самому ж визначенні О.С. Іоффе вважає достатнім вказати на обов’язок довічного утримання відчужувача, що приймає на себе отримувач майна за договором [6, С.292].

Викладене свідчить про необхідність розв’язання наукової проблеми, щодо використання у визначенні поняття договору довічного утримання таких термінів як «утримання» та «догляд».

Термін «утримання» відносно до предмету нашого дослідження залишається недостатньо розкритим у існуючих наукових працях з цивільного права.

Зокрема, Є.О. Харитонов та О.В. Старцев пропонують під «утриманням» розуміти «повне забезпечення матеріальними та грошовими ресурсами особи для задоволення їх життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності» [19, С.531].

У нормативно-правових документах відсутнє визначення даного поняття, натомість у положеннях законодавства можна знайти роз’яснення такого поняття як «утриманець».

Так, відповідно до частини 2 статті 1265 ЦК України [4], утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

У Законі України «Про пенсійне забезпечення» [14] міститься визначення членів сім’ї, які вважаються утриманцями. Згідно зі статтею 38 згаданого Закону [14], члени сім’ї померлого вважаються такими, що були на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Маємо зазначити, що визначення поняття «утримання» через термін «повне утримання» (як це зроблено у Законі України «Про пенсійне забезпечення» [14]) є не зовсім вдалою конструкцією. Разом з тим, спільним для закріплених у законодавстві визначень поняття «утриманець» є одержання матеріальної допомоги, яка є основним джерелом засобів до існування.

Також у ході наукового аналізу поняття «утримання» слід звернутися до наявного у чинному законодавстві визначення поняття «державне утримання». Зокрема, згідно із Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» [17], державне утримання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа це «повне забезпечення відповідно до державних соціальних стандартів матеріальними та грошовими ресурсами дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа для задоволення їх життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності».

Звернення до матеріалів судової практики свідчить, що у ході розгляду цивільних справ відносно договірних відносин довічного утримання суди індивідуально підходять до проблеми визначення та змістовного наповнення поняття «утримання». Наприклад, у рішенні Московського районного суду міста Харкова у справі №643/17895/14-ц [16] під «утриманням» пропонується розуміти «повне забезпечення матеріальними та грошовими ресурсами особи для задоволення її життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності. Головною ознакою утримання є забезпечення утриманця (відчужувача) грошовими коштами та (або) іншими матеріальними цінностями».

Важливим за цих умов є питання, яким має бути обсяг матеріальної допомоги (чи матеріального забезпечення).

Зокрема, визначення матеріальної допомоги як основного джерела засобів до існування встановлює певні обмеження для сторін договірних відносин довічного утримання, оскільки залишається не вирішеним питання, чи може утриманець отримувати доходи і з інших джерел та як мають співвідноситися такі доходи та матеріальна допомога, що її надає утримувач.

Натомість, визначення обсягу такої допомоги у розмірі, що дозволяє задовольнити життєво необхідні потреби та створити умови для нормальної життєдіяльності передбачає суб’єктивні критерії оцінки такого обсягу, які (у разі відсутності деталізації у договорі) досить складно буде довести у разі виникнення спірних ситуацій.

Ми вважаємо, що визначення обсягів утримання має проводитися виходячи із наступних критеріїв:

а) існуючого в Україні державного соціального стандарту, визначеного як «прожитковий мінімум» (під яким для цілей нашого дослідження ми розуміємо вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості [18]);

б) припущення про те, що матеріальна допомога може бути єдиним джерелом засобів до існування утриманця за договором довічного утримання;

в) визначеного ЦК України [4] принципу свободи договору, який для випадку довічного утримання передбачає, зокрема, можливість встановлення розміру допомоги на розсуд сторін.

Отже, ми вважаємо, що матеріальна допомога за договором довічного утримання має забезпечувати утриманцю можливість задоволення його життєво необхідних потреб та створювати умови для нормальної життєдіяльності і має визначатися виходячи із загального показника прожиткового мінімуму в Україні крім випадків, коли розмір такої допомоги прямо визначений у договорі.

Підсумовуючи отримані результати, ми вважаємо, що поняття «утримання» у розрізі правовідносин довічного утримання має базуватися на наступних засадах.

Утримання має передбачати надання/отримання матеріальної допомоги у формі грошових коштів та (або) інших матеріальних цінностей.
Розмір матеріальної допомоги має бути не меншим за загальний показник прожиткового мінімуму в Україні крім випадків, коли розмір допомоги прямо визначений у договорі.

Поняття «догляд» національним законодавством не визначено і означає, в широкому розумінні, нагляд за відчужувачем, станом його здоров’я, умовами побуту тощо. Догляд не обов’язково пов’язаний з наданням матеріальної допомоги і опосередковується своєрідною трудовою участю набувача в житті відчужувача, наданням відчужувачу послуг, обсяг яких передбачається договором [15].

При цьому, межі поняття «догляд» охоплюють також морально-емоційні відносини між набувачем та відчужувачем [15].

Згідно із Переліком соціальних послуг, що надаються особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 03.09.2012 № 537 [25], розрізняються такі види догляду:

- догляд вдома – допомога у самообслуговуванні (дотримання особистої гігієни, рухового режиму, годування), у пересуванні в побутових умовах, у веденні домашнього господарства (закупівля продуктів харчування, ліків та інших товарів, приготування їжі, прання, прибирання житла, оплата комунальних платежів, дрібний ремонт одягу, взуття тощо), в організації взаємодії з іншими фахівцями та службами (виклик лікаря, комунальних служб, транспортних служб тощо); навчання навичкам самообслуговування; допомога у забезпеченні технічними засобами реабілітації, навчання навичкам користування ними; психологічна підтримка; надання інформації з питань соціального захисту населення; допомога в отриманні безоплатної правової допомоги; допомога в оформленні документів;

- догляд стаціонарний – створення умов для проживання (надання ліжко-місця з комунально-побутовими послугами в стаціонарних умовах); забезпечення харчуванням, твердим, м’яким інвентарем; допомога у самообслуговуванні (дотримання особистої гігієни, рухового режиму, прийом ліків, годування); спостереження за станом здоров’я, організація надання реабілітаційних та медичних послуг; допомога у забезпеченні технічними засобами реабілітації, навчання навичкам користування ними; навчання навичкам самообслуговування; організація розпорядку дня, у тому числі денної зайнятості, дозвілля;

- денний догляд – забезпечення умов для денного перебування; забезпечення харчуванням; допомога у самообслуговуванні (дотримання особистої гігієни, рухового режиму, прийом ліків, годування); спостереження за станом здоров’я, надання реабілітаційних послуг; формування та підтримка навичок самообслуговування; психологічна підтримка; організація денної зайнятості, дозвілля.

Підсумовуючи викладене, ми вважаємо, що за договором довічного утримання набувач може забезпечувати відчужувача як утриманням так і доглядом. Відповідно – до визначення поняття «договір довічного утримання» мають входити як утримання так і догляд.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

З урахуванням отриманих результатів, нами пропонується наступне визначення поняття «договір довічного утримання»: договір довічного утримання – це договір, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача або третю особу, визначену у договорі, утриманням та (або) доглядом довічно.

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження проблем укладення, виконання та припинення договору довічного утримання.

ЛІТЕРАТУРА

Юридична енциклопедія. — К. : НАНУ; ІДіП ; Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2. — 744 с.
Алексєєв І. С. Поняття та функції цивільно-правового договору / І. С. Алексєєв // Форум права. — 2010. — № 2. — С. 7—10.
Заверуха Т. М. Синтетичний підхід до визначення поняття та ознак договору в цивільному праві / Т. М. Заверуха // Університетські наукові записки. — 2010. — № 3. — С. 70—76.
Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Великорода О. М. Договір довічного утримання : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. М. Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 193 с.
Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Юридическая литература. — 1975. — 880 с.
Цивільне право України. Особлива частина [навч. посібник] / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданика. — К.: Юрінком Інтер, 2010. — 1176 с.
Лаптош М. В. Договір довічного утримання: питання теорії / М. В. Лаптош, А. О. Куртакова // Трипільська цивілізація. — 2012. — № 8. — С. 58—62.
Корецький А. Д. Теоретико-правовые основы учения о договоре [Текст] / А. Д. Корецький. — СПб., 2001. — 500 с.
Долинська М. С. Особливості нотаріального посвідчення договору довічного утримання / М. С. Долинська // Актуальні проблеми держави і права. — 2012. — № 64. — С. 318—324.
Кульчій О. О. Договір на користь третіх осіб у правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності автовласників / О. О. Кульчій // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 1. — С. 189—193.
Кузьмич О. Я. Договір на користь третьої особи в цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Кузьмич Олег Ярославович. — К., 2010. — 21 с.
Довічне утримання (догляд) / [Л. М. Горбунова, С. В. Богачов, І. Ф. Іванчук та ін.]. — К. : Поліграф-Експрес, 2006. — 41 с.
Про пенсійне забезпечення : Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 3. — С. 10.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26.05.2016 по справі №344/3581/16-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58724609.
Рішення Московського районного суду міста Харкова від 05.04.2016 по справі №643/17895/14-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57852835.
Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування : Закон України від 13 січня 2005 р. № 2342-ІV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 6. — С. 267.
Про прожитковий мінімум : Закон України від 15 липня 1999 р. № 966-ХІV // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 38. — С. 348.
Харитонов Є. О. Цивільне право України [Підручник] / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — Вид. друге, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.
Бородовський С. О. Правове регулювання порядку укладення договору в цивільному праві України / С. О. Бородовський // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. — 2002. — № 9. — С. 88—91.
Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Станіслав Олександрович Бородовський. — Харків, 2005. — 20 с.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24.07.2012 по справі №2-4225/11 [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25370503.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Яворська О. С. Договірні зобов’язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександра Степанівна Яворська. — К., 2011. — 38 с.
Про затвердження Переліку соціальних послуг, що надаються особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати : наказ Мінсоцполітики України від 3 вересня 2012 р. // Офіційний вісник України. — 2012. — № 74. — С.53.

ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ НА КОРИСТЬ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ

admin — Mon, 13 Feb 2017 09:21:55 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації.

У роботі досліджено особливості укладення договору довічного утримання на користь третьої особи. Обґрунтована необхідність деталізації під час укладення договору довічного утримання на користь третьої особи обов’язків набувача (боржника) як стосовно відчужувача, так і відносно третьої особи (або осіб). Запропоновано включити до визначення поняття «договір довічного утримання», закріпленого у цивільному законодавстві, положення, що стосуються довічного утримання третьої особи. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

В работе исследованы особенности заключения договора пожизненного содержания в пользу третьего лица. Обоснована необходимость детализации при заключении договора пожизненного содержания в пользу третьего лица обязанностей приобретателя (должника) как относительно отчуждателя, так и в отношении третьего лица (или лиц). Предложено включить в определение понятия «договор пожизненного содержания», закрепленного в гражданском законодательстве, положения, касающиеся пожизненного содержания третьего лица. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

In the paper the features of the conclusion of the contract of lifelong maintenance in favor of the third party are investigated. The necessity of detailed elaboration of the obligations of the acquirer (debtor) as regards the alienator, as well as with respect to the third person (or persons), is substantiated at the conclusion of the contract of lifelong maintenance in favor of a third person. It is proposed to include in the definition of the term “contract of lifelong maintenance”, enshrined in civil law, provisions relating to the life of a third person. Prospective directions of the further researches on the considered questions are determined.

Keywords: guardianship, caring, custody, help, method, guard, providing of rights and interests, ward persons.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Згідно із Цивільним кодексом України, за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України [1]). Цілком природнім у даному випадку є приділення основної уваги у наукових дослідженнях двом визначеним у ЦК України сторонам договору довічного утримання, якими виступають відчужувач та набувач.

Разом із тим, у відповідності до частини 4 статті 746 ЦК України [1], договір довічного утримання (догляду) крім іншого може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи. Однак особливості укладення такого договору у главі 57 ЦК України, яка призначена регулюванню відносин довічного утримання (догляду), наразі не визначені.

У сучасних умовах, коли існує певна кількість самотніх людей, не здатних забезпечити себе матеріально самостійно, та з іншого боку, особливо у великих містах, існує постійний попит на житло, важливого значення набувають положення, пов’язані із укладенням договору довічного утримання (догляду), що мають сприяти захисту прав та законних інтересів не лише сторін такого договору, але й інших учасників відповідних правовідносин – зокрема, третіх осіб, на користь яких укладений договір довічного утримання.

Відтак існує необхідність проведення наукового аналізу особливостей укладення договору довічного утримання на користь третьої особи.

Однак ступінь дослідженості питання укладення договору довічного утримання на користь третьої особи наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити сучасний стан правового регулювання порядку укладення договору довічного утримання на користь третьої особи.
Надати пропозиції щодо удосконалення правового регулювання порядку укладення договору довічного утримання на користь третьої особи.

Виклад основного матеріалу.

Категорія цивільно-правового договору на користь третьої особи є доволі специфічною для цивільного права, оскільки договори за загальним правилом, укладаються в інтересах їхніх сторін [2, с.190].

Як зазначає у власному дослідженні О.О. Кульчій, сучасна європейська цивілістична наука визначає, що відповідно до механізму договорів на користь третьої особи третя особа стає власником права вимоги (кредитором) у результаті договору, укладеного між двома договірними сторонами. Це є виключенням із принципу відносної дії, поширеного у європейському зобов’язальному праві, оскільки третя особа, чия воля ні в який спосіб не бере участі у вчиненні правочину, стає кредитором виключно в результаті узгодження воль, яке мало місце без його участі. Така особа отримує право лише в результаті договору, укладеного іншими суб’єктами, прийняття третьою стороною не є умовою ні для чинності, ні для дієвості права, створеного для їх задоволення. У разі прийняття такого права на кредитора можна покласти й певні обов’язки (прийняття яких буде обумовлено прийняттям права) [2, с.190].

У контексті довічного утримання на особливу увагу заслуговує порядок укладення договору довічного утримання на користь третьої особи, оскільки, як цілком слушно зазначає С.О. Бородовський, без правових норм, які встановлюють порядок укладення, зміни та розірвання договорів, принципи виконання та відповідальності за невиконання чи неналежне виконання сторонами прийнятих на себе зобов’язань, правове регулювання договорів було б неповним [3, с. 88]. У той же час, досить слушною з даного питання є наукова позиція М. В. Лаптоша та А. О. Куртакової, які зазначають, що при укладанні договору довічного утримання (догляду) сторонам варто дуже уважно відноситися до формування його умов, оскільки ЦК України не тільки не регулює детально, але у визначених випадках навіть не дає орієнтирів для врегулювання взаємин сторін [4, с.60].

Поняття «порядок укладення договору» на думку сучасних вчених-цивілістів включає у себе визначену правовими нормами юридично-логічну послідовність стадій встановлення цивільних прав і обов’язків, здійснену на основі погоджених дій осіб, звернених назустріч одна одній та виражених у різноманітних способах узгодження змісту договору [5, с. 5].

Що стосується основних стадій укладення договору, С.О. Бородовський вважає, що укладення договору складається з двох послідовних юридично значимих стадій:

1) пропозиції однієї сторони про укладення договору (оферти);

2) прийняття пропозиції укласти договір (акцепту).

Також науковець вказує, що не зовсім вірним є виділення в літературі третьої стадії – отримання інформації про акцепт стороною, що направила оферту [5, с. 9].

О.М. Великорода пропонує процес укладання договору довічного утриманням (догляду) поділити на три стадії: а) оферта; б) акцепт; в) передача відчужувачем майна у власність набувачеві. Якщо для цього договору вимагається тільки нотаріальне посвідчення, то передача майна збігається у часі з нотаріальним посвідченням. У випадку, коли даний правочин потребує також і державної реєстрації, передача відбувається у момент державної реєстрації договору [6, с. 12].

У ході укладення договору довічного утримання на користь третьої особи мають бути враховані загальні положення стосовно договорів на користь третьої особи, визначені статтею 636 ЦК України [1].

Виконання договору довічного утримання на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором.
З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір довічного утримання без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором.
Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору довічного утримання, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи (відчужувач), може сама скористатися цим правом.

Вітчизняною цивілістичною традицією договір на користь третьої особи визначено як договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі, а третя особа має право вимагати виконання такого обов’язку [7, с.5].

О.Я. Кузьмич звертає увагу на те, що в основі змісту категорії «на користь третьої особи» лежить усвідомлена потреба однієї із сторін договору (сторони, яка уклала договір) у задоволенні благ третьої особи, що й обумовлює виконання такого договору саме особі, яка не є його стороною. Проте чинники, що формують виникнення такої потреби, знаходяться поза межами договірного правовідношення. Отже, те, що виконання боржником обов’язку здійснюється на користь третьої особи, не дозволяє стверджувати, що укладення таких договорів здійснюється винятково в інтересах третіх осіб. Тому як особа, яка уклала договір, так і третя особа є носіями інтересів, кожен із яких є самостійним та незалежним [7, с.8].

Відносно договору довічного утримання, у разі його укладення на користь третьої особи поряд з відчужувачем, в договірні відносини вводиться новий учасник – отримувач платежів (послуг з догляду). Як зазначають у власному дослідженні Є. О. Харитонов та О. В. Старцев, ця особа не вважається відчужувачем, оскільки, власне нічого не відчужує на користь набувача, проте згідно статті 511 ЦК України виступає кредитором стосовно останнього, тобто особою, яка вимагатиме від набувача виконання його обов’язків за договором довічного утримання (догляду) [8, с.528].

Є. О. Харитонов та О. В. Старцев звертають увагу на той факт, що за таким договором набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок не на користь відчужувача, а на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Наприклад, укладення договору довічного утримання на користь одного із своїх родичів або іншої особи. Якщо договір довічного утримання (догляду) укладається на користь третьої особи, остання повинна бути чітко вказана в договорі [8, с.528].

Законодавство також не забороняє передбачити в договорі обов’язки набувача стосовно відчужувача і третьої особи (або осіб). У цьому разі на боці кредитора виникає так звана «множинність», що вимагає підвищеної уваги до деталізації обов’язків набувача (боржника) стосовно кожної з таких осіб [8, с.528].

У цілому обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду) визначені у статтях 749 та 750 ЦК України [1] та додатково деталізовані у відомчих документах (зокрема – в Роз’ясненні Мінюсту від 01.04.2011 щодо особливостей посвідчення договору довічного утримання (догляду) [14]).

Так, згідно зі статтею 749 ЦК України [1], у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.

У відповідності до Роз’ясненні Мінюсту від 01.04.2011 щодо особливостей посвідчення договору довічного утримання (догляду) [14], в договорі довічного утримання (догляду) передбачаються обов’язки набувача:

- забезпечувати відчужувача або третю особу (утриманця) відповідно до умов договору матеріальним утриманням та (або) доглядом (опікуванням) довічно;

- забезпечувати відчужувача або третю особу (утриманця) житлом;

- у разі смерті відчужувача(чів) поховати його(їх). Якщо договір укладено відчужувачем на користь третьої особи, цей обов’язок може бути покладено на набувача щодо третьої особи (утриманця) за домовленістю сторін.

Набувач не має права за життя відчужувача передавати його у власність іншій особі на підставі будь-якого правочину (крім заповіту), укладати щодо нього договір іпотеки (застави). На таке майно за життя відчужувача не може бути звернене стягнення. Втрата, знищення або пошкодження майна, переданого за договором набувачу, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов’язків перед відчужувачем [14].

Таким чином, загальний перелік обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) визначений у цивільному законодавстві та певною мірою деталізований у відомчих документах. Разом із тим, у кожному окремому випадку перелік обов’язків набувача за договором довічного утримання потребує деталізації безпосередньо у тексті договору.

Показовим у даному плані є рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя по справі № 2-4225/11 [9], згідно із яким, ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 та у своєму позові зазначила, що 29.08.2009 р. між її чоловіком ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір довічного утримання. За вказаним договором ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_3 9/100 частин належного йому домоволодіння, а ОСОБА_3 зобов’язався довічно утримувати та доглядати ОСОБА_6, а також довічно утримувати і доглядати ОСОБА_1, яка є третьою особою за договором.

Після смерті ОСОБА_6, ОСОБА_3 ухилявся від утримання та догляду ОСОБА_1 та наполягав на її виселенні з домоволодіння. Після смерті її чоловіка ОСОБА_6 відповідач ОСОБА_3 не оплатив витрати на його поховання, витрати на ритуальні послуги, не встановив надгробок. З урахуванням обставин, викладених у позові, ОСОБА_1 просила суд розірвати договір довічного утримання від 29.08.2009 р., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3.

У судовому засіданні було встановлено, що згідно із п. 2.1 договору довічного утримання, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, сторони домовились що до обов’язків Набувача (ОСОБА_3) з надання Відчужувачу (ОСОБА_6) довічного утримання та догляду належать:

- забезпечення йому довічного проживання і користування зазначеними 9/100 частками домоволодіння;

- закупівлі продуктів харчування один раз на тиждень приготування їжі і забезпечення щоденного триразового харчування;

- здійснення догляду та необхідної допомоги, а саме: прибирання зазначених часток домоволодіння з миттям підлоги один раз на тиждень, відвідування Відчужувана не менш ніж три рази на тиждень, купання його один раз на тиждень, у випадку неможливості самообслуговування Відчужувача – здійснення його повного догляду;

- надання побутових послуг, а саме: прання спідньої і постільної білизни два рази на місяць;

- забезпечення необхідним медичним обслуговуванням та ліками за призначенням лікаря;

- здійснення поточного ремонту відчужуваних 9/100 часток домоволодіння – в разі необхідності;

- здійснення ремонту побутової техніки;

- у разі смерті Відчужувача – поховати його, оплатити ритуальні послуги та встановити надгробок.

Згідно п.2.2 сторони, домовились, що Набувач зобов’язаний здійснити на користь третьої особи – гр. ОСОБА_1, такі дії:

- забезпечити їй догляд, допомогу та забезпечити довічне проживання: користування вищезазначеною часткою домоволодіння в цілому і не пред’являти вимоги щодо її виселення;

- виконувати всі інші обов’язки, передбачені п.2.1. цього договору.

При ухваленні рішення суд виходив із того, що договір довічного утримання від 29.08.2009 р., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, не є припиненим, оскільки положення ч. 2 ст. 755 ЦК України стосовно припинення договору довічного утримання зі смертю відчужувача у даному випадку застосуванню не підлягають. Так, відповідно до п. 2.1, 2.2 договору довічного утримання від 29.08.2009 р. у ОСОБА_3 й після смерті відчужувача ОСОБА_6 залишилися обов’язки стосовно третьої особи за договором ОСОБА_1.

Розглянувши справу, суд вирішив позов про розірвання договору довічного утримання задовольнити повністю.

Таким чином, у наведеному вище випадку саме деталізація обов’язків набувача як стосовно відчужувача, так і відносно третьої особи дозволила третій особі у судовому порядку відновити свої порушені права.

Цікавою у даному контексті є, зокрема, пропозиція О.С. Яворської, яка пропонує підстави розірвання договору довічного утримання судом викласти у наступній редакції: «Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини, а також у разі порушення моральних норм набувачем щодо відчужувача або третьої особи, на користь якої укладено договір» [10, с.29].

Узагальнюючи викладене, згідно із положеннями частини 4 статті 746 ЦК України [1] за бажанням відчужувача утримання (догляд) за договором довічного утримання може надаватись третім особам. У такому разі, набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, вказаної в договорі. Відповідно у випадку, коли відчужувач укладає договір на користь третьої особи, така особа за договором забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно.

Відтак, окремої уваги потребує питання щодо сторін у договорі довічного утримання, укладеного на користь третьої особи.

Згідно із частиною 1 статті 746 ЦК України [1], відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (частина 2 статті 746 ЦК України [1]).

Слід звернути увагу також на те, що у разі наявності множинності суб’єктів на стороні набувача договору довічного утримання (догляду) майно передається їм у спільну сумісну власність. Такі набувачі є солідарними боржниками щодо виконання умов цього договору (частина 3 статті 746 ЦК України [1]).

О.М. Великорода цілком слушно звертає увагу на можливі спірні ситуації, пов’язані із випадками, коли на боці відчужувача чи набувача виступають кілька осіб. Перш за все, О.М. Великорода звертає увагу на те, що Цивільний кодекс України, регулюючи питання участі у договорі довічного утримання (догляду) кількох набувачів, говорить тільки про фізичних осіб. На думку О.М. Великороди, позиція законодавця, коли дозволяється юридичній особі бути набувачем і в той же час не регулюються випадки при яких набувачами є кілька юридичних осіб або фізичні та юридичні особи одночасно, є не послідовною та не логічною. По друге, як зазначає науковець, сторони договору зможуть більш повно реалізувати свої можливості, якщо в законодавстві буде зазначено, що набувачами можуть бути кілька фізичних осіб і (або) юридичних осіб, а відчужуване майно переходить до співнабувачів на праві спільної часткової власності [6, с.14].

Окремо Цивільним кодексом України визначено особливості укладення договору довічного утримання (догляду) щодо майна, яке є у спільній сумісній власності. Зокрема, згідно із частиною 1 статті 747 ЦК України [1], майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду). У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду), обсяг зобов’язання набувача відповідно зменшується. Також частиною 2 статті 747 ЦК України [1] визначено, що, якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.

Загальна правова позиція щодо участі третьої особи у договорі викладена у статті 636 ЦК України [1]. Згідно із даною статтею, третя особа не є окремою стороною в договорі. Натомість встановлено, що третя особа лише має право вимагати від боржника виконання обов’язку на свою користь або ж відмовитися прийняти виконання.

Враховуючи викладене, можемо дійти висновку про те, що можливість укладення договору довічного утримання (догляду) на користь третьої особи передбачена цивільним законодавством (а саме – Цивільним кодексом України [1]). При цьому, третя особа забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно і виступає виключно в ролі особи, яка забезпечується утриманням, та не є окремою стороною в договорі. Відповідно – її згода на укладення договору не є необхідною.

Також необхідно звернути увагу на той факт, що даний окремий випадок довічного утримання не знайшов свого закріплення ні у існуючій законодавчій конструкції, ні у наукових визначеннях поняття «договір довічного утримання».

Ми пропонуємо включити положення, що стосуються довічного утримання та догляду третьої особи до наукового визначення поняття «договір довічного утримання». Тоді відповідна правова конструкція набере наступного змісту: за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача або третю особу, визначену у договорі, утриманням та (або) доглядом довічно.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Проведене дослідження дозволяє дійти висновку, що, незважаючи на факультативність участі третіх осіб у договірних відносинах довічного утримання, їх правовий статус є досить вагомим. Безпосередньо не укладаючи договір довічного утримання, третя особа, тим не менше, істотно впливає на зміст відповідних правовідносин.

Під час укладення договору довічного утримання на користь третьої особи існує необхідність деталізації обов’язків набувача (боржника) як стосовно відчужувача, так і відносно третьої особи (або осіб).

Також існує необхідність удосконалення норм, що регламентують визначення поняття довічного утримання. Зокрема, пропонується включити до визначення поняття «договір довічного утримання», закріпленого у цивільному законодавстві, положення, що стосуються довічного утримання третьої особи.

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження проблем виконання та припинення договору довічного утримання на користь третьої особи.

ЛІТЕРАТУРА

Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Кульчій О. О. Договір на користь третіх осіб у правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності автовласників / О. О. Кульчій // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 1. — С. 189—193.
Бородовський С. О. Правове регулювання порядку укладення договору в цивільному праві України / С. О. Бородовський // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. — 2002. — № 9. — С. 88—91.
Лаптош М. В. Договір довічного утримання: питання теорії / М. В. Лаптош, А. О. Куртакова // Трипільська цивілізація. — 2012. — № 8. — С. 58—62.
Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Станіслав Олександрович Бородовський. — Харків, 2005. — 20 с.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Кузьмич О. Я. Договір на користь третьої особи в цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Кузьмич Олег Ярославович. — К., 2010. — 21 с.
Харитонов Є. О. Цивільне право України [Підручник] / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — Вид. друге, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24.07.2012 по справі №2-4225/11 [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25370503.
Яворська О. С. Договірні зобов’язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександра Степанівна Яворська. — К., 2011. — 38 с.
Довічне утримання (догляд) / [Л. М. Горбунова, С. В. Богачов, І. Ф. Іванчук та ін.]. — К. : Поліграф-Експрес, 2006. — 41 с.
Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Юридическая литература. — 1975. — 880 с.
Долинська М. С. Особливості нотаріального посвідчення договору довічного утримання / М. С. Долинська // Актуальні проблеми держави і права. — 2012. — № 64. — С. 318—324.
Особливості посвідчення договору довічного утримання (догляду) : роз’яснення Міністерства юстиції України від 01.04.2011 [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n0023323-11.

ПРИПИНЕННЯ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

admin — Wed, 25 Jan 2017 09:20:14 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації.

У роботі досліджено порядок припинення договору довічного утримання в цивільному праві зарубіжних країн. Обґрунтована необхідність на законодавчому рівні в Україні передбачити додаткові механізми відшкодування набувачеві понесених витрат. Зокрема, пропонується закріпити у законодавстві обов’язкове відшкодування фактичних витрат, понесених набувачем на утримання відчужувача за час дії договору довічного утримання. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

В работе исследован порядок прекращения договора пожизненного содержания в гражданском праве зарубежных стран. Обоснована необходимость на законодательном уровне в Украине предусмотреть дополнительные механизмы возмещения приобретателю понесенных расходов. В частности, предлагается закрепить в законодательстве обязательное возмещение фактических расходов, понесенных получателем на содержание отчуждателя за время действия договора пожизненного содержания. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

In the work the order of the termination of the contract of lifelong maintenance in the civil law of foreign countries is investigated. The need for legislative level in Ukraine to provide for additional mechanisms for reimbursement of the costs incurred to the acquirer is substantiated. In particular, it is proposed to fix in the legislation mandatory reimbursement of actual expenses incurred by the recipient for the maintenance of the alienator during the lifetime of the contract. Identified promising areas for further research on the issues discussed.

Keywords: guardianship, caring, custody, help, method, guard, providing of rights and interests, ward persons.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Сучасний стан розвитку договору довічного утримання в Європі, Азії, англо-саксонській правовій традиції і, зрештою, у пострадянських країнах, засвідчує різноманітність у підходах: і його наукового вивчення, і його юридичного тлумачення. Компаративний аналіз цих підходів дозволяє оптимізувати пошук моделі вдосконалення цього інституту цивільного права в Україні.

У вітчизняному цивільному законодавстві рух зобов’язального правовідношення, що виникло з договору, закінчується його припиненням. Загальні підстави припинення зобов’язань встановлені нормами глави 50 ЦК України [1].

Зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Законодавчими підставами припинення зобов’язання є його виконання, проведене належним чином; передання боржником кредиторові відступного; зарахування зустрічних однорідних вимог; новація; прощення боргу; поєднання боржника і кредитора в одній особі; неможливість виконання; смерть фізичної особи, якщо зобов’язання нерозривно пов’язане з особою; ліквідація юридичної особи.

У статті 755 ЦК України [1] наводяться підстави припинення договору довічного утримання. Відповідно до частини 1 цієї статті договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача договір може бути розірваним з будь-яких підстав. Смерть відчужувача є підставою для припинення договору відповідно до частини 2 статті 755 ЦК України [1].

Згідно із частиною 1 статті 756 ЦК України [1], у разі розірвання договору довічного утримання (догляду), у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. Витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.

Саме з огляду на такі правові підстави та з урахуванням інших особливостей договору (зокрема момент набуття права власності набувача пов’язаний, за загальним правилом, з моментом нотаріального посвідчення договору; неможливість оцінки на момент укладення договору обсягу (оцінки) утримання, що буде надаватися взамін набуття права власності на майно, що передане набувачу у власність тощо) він характеризується як ризиковий договір [2, С.131].

З урахуванням доволі суворих правових наслідків у разі розірвання договору для набувача, наразі існує необхідність додаткового аналізу законодавчо закріпленого порядку припинення договору довічного утримання в цивільному праві зарубіжних країн. Порівняльний аналіз підходів до даного питання дозволить більш повно зрозуміти юридичну природу довічного утримання, збагатити наукову думку, а також відшукати шляхи вирішення проблем, які існують в українському законодавстві.

Проблематиці договору довічного утримання присвячені наукові праці О. С. Йоффе, О. М. Великороди, О. І. Дзери, М. С. Долинської, Р. А. Майданика, І. В. Нестерової, І. Й. Пучковської, P. О. Стефанчука, О. С. Яворської.

Однак ступінь дослідженості питання припинення договору довічного утримання у цивільному праві зарубіжних країн наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити сучасний стан регулювання порядку припинення договору довічного утримання у цивільному праві зарубіжних країн.
Надати пропозиції щодо удосконалення правового регулювання порядку припинення договору довічного утримання у цивільному праві України.

Виклад основного матеріалу.

Аналізуючи законодавство зарубіжних держав, український вчений О.М. Великорода називає два типи ставлення до договору довічного утримання в них:

1) країни, в яких законодавство не виокремлює договір довічного утримання (ці країни варто розділяти на дві підгрупи, де перша включає держави, в цивільних кодексах яких не згадується інститут довічного утримання, але передбачається довічна рента у грошовій формі, а це – Франція, Іспанія, Австрія, Китай, Філіппіни, а друга підгрупа – включає країни, законодавство котрих регламентує ренту і у грошовій, і в натуральній формі, а це – Німеччина, Італія, Квебек, Вірменія, Азербайджан);

2) країни, в законодавстві яких договір довічного утримання виділяється в самостійний договірний тип (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Грузія, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан, Швейцарія, Японія, Угорщина, Польща, Латвія, Естонія). До цієї групи країн відноситься й Україна [3, С.39].

Так, у Цивільному кодексі Франції не міститься згадок про договір довічного утримання. Натомість вказаним законом визначені основні положення, що стосуються довічної ренти. Договір довічної ренти включено до групи ризикових договорів [4].

При цьому, відносини по довічному утриманні існують на практиці. Зокрема, Л. Жюллио де ла Морандьер зазначає, що договір довічного утримання – це багато в чому аналогічний встановленню довічної ренти різновид договору, в силу якого втрачається право на капітал, який проте продовжує приносити дохід особі, що втратила капітал. За цим договором одна особа, одержавши від іншої капітал чи певне майно, зобов’язується протягом життя цієї іншої особи забезпечувати її житлом, харчуванням та утримувати. Цей договір часто зустрічається в сільській місцевості і укладається між престарілими родичами та їх дітьми [5, С.336].

Щодо питання припинення договору довічної ренти, у главі 2 розділу 12 Цивільного кодексу Франції передбачено наступні положення [4]:

- особа, на користь якої встановлено довічну ренту, може вимагати розірвання договору у разі неналежного виконання особою, що сплачує ренту, своїх обов’язків;

- несплата рентних платежів не дає права рентоотримувачу вимагати повернення капіталу, або нерухомого майна, яке було ним відчужено на користь платника ренти; натомість рентоотримувач може звернути стягнення на майно боржника з метою отримання суми коштів, достатніх для рентних платежів;

- особа, що сплачує ренту, не може відмовитися від платежів, навіть за умови повернення у власність рентоотримувача нерухомого майна та відмови від вже сплаченої ренти; натомість така особа зобов’язана продовжувати сплачувати ренту до кінця життя рентоотримувача;

- втрата цивільних прав рентоотримувачем не призводить до припинення сплати ренти.

У зобов’язальному законі Швейцарії йдеться про договір із передачі прав чи майна, за умови встановлення довічної натуральної пенсії (ренти) (ст. 521-529). Згідно законодавства Швейцарії, договір про натуральну довічну ренту зобов’язує кредитора (рентоотримувача) передати боржнику (особі, що виплачує ренту) деяке майно або ж окремі майнові цінності, взамін за що боржник зобов’язується довічно надавати кредитору утримання і догляд. Для дійсності цього договору потрібні його судовий розгляд та затвердження. У випадку відчуження нерухомої земельної ділянки, рентоотримувач набуває права заставляти її. Особа, котра виплачує ренту, зобов’язана надавати рентоотримувачу такий догляд, який останній вправі очікувати, виходячи з оцінки переданого майна й з урахуванням звичних для нього за останній час умов існування. Окрім цього, рентоотримувач має бути забезпечений житлом, утриманням, а у випадку хвороби – й необхідним доглядом і медичною допомогою.

Щодо питання припинення договору довічної ренти за законодавством Швейцарії, цей договір може бути оскаржений тими особами, які мають законне право на утримання від кредитора в тому випадку, коли останній, уклавши договір про натуральну пенсію, позбавив себе можливості виконати свій обов’язок стосовно них. Обидві сторони можуть в односторонньому порядку відмовитися від договору, якщо в результаті порушення обов’язків відносини між ними стали нестерпними або якщо інші суттєві причини надзвичайно утруднюють чи роблять неможливим їхнє продовження. За таких обставин, окрім повернення виконаного, винна сторона має відшкодовувати невинній збитки. Замість повного припинення договору суддя може відмінити проживання рентоотримувача в будинку особи, що виплачує ренту, і замість цього встановити йому довічну грошову пенсію [6, С.139-140].

Згідно із Цивільним кодексом Польщі [7] інститут довічного утримання передбачає, що якщо взамін передачі нерухомості у власність набувач зобов’язався забезпечити відчужувачу довічне утримання, то він зобов’язаний при відсутності інших умов у договорі, прийняти відчужувача як свого домашнього, надавати йому харчування, одяг, жиле приміщення, освітлення, опалення, забезпечити йому належну допомогу і догляд у випадку хвороби, а також – влаштувати йому за власний рахунок похорон у відповідності з місцевими звичаями. Набувачем майна, за польським цивільним кодексом, може бути і юридична особа. Передача нерухомості у власність за договором довічного утримання настає одночасно з її обтяженням правом на довічне утримання. У випадку відчуження такого майна, набувач несе особисту відповідальність за виконання договору.

Щодо припинення договору довічного утримання, законодавство Польщі залишає можливість обом сторонам, між якими склались такі відносини, що від сторін неможливо вимагати, щоб вони залишалися одна з одною в безпосередній близькості, через суд, на вимогу однієї зі сторін, замінити всі чи деякі обв’язки, що входять до складу довічного утримання, довічною рентою встановленої вартості. І лише у виняткових випадках суд має право, за позовом зі сторін розірвати договір довічного утримання [7].

Аналогічним чином вирішено питання припинення договору довічного утримання за Цивільним кодексом Угорщини: якщо внаслідок поведінки однієї зі сторін утримання в домашньому господарстві боржника стало неможливим, будь яка зі сторін вправі вимагати перед судом заміни договору утримання на договір довічно-періодичних платежів, а якщо мета договору навіть таким чином не може бути досягнута – припинення договору [8].

Договір довічного утримання за Цивільним кодексом Латвії передбачає, що одна зі сторін передає іншій у грошах чи натурі яку-небудь майнову цінність, за що друга сторона надає їй утримання до тих пір, поки особа, яка приймає утримання є живою, якщо тільки про тривалість виконання цього обов’язку не має іншої домовленості. Цей правочин може укладатися і на користь третьої особи. Під утриманням, якщо немає іншої домовленості, слід розуміти забезпечення харчуванням, житлом, одягом і доглядом, а якщо особа, що утримується, є неповнолітньою, то також – виховання і навчання в школі для отримання обов’язкової освіти. Стосовно розміру утримання, то якщо сторони не вказали його в договорі, він визначається судом, з урахуванням умов життя особи, що приймає утримання, і того, яка цінність була одержана особою, що надає утримання.

Стосовно розірвання договору утримання з вини особи, що надає утримання, передбачено, що особа, яка приймає утримання (або ж її правонаступник) можуть вимагати повернення переданої майнової цінності, при цьому вони не зобов’язані повертати вартість вже спожитого утримання. За інших обставин розірвання цього правочину, особі, що приймала утримання, повертається передана майнова цінність, а особі, що надає утримання, повертається все те, що вона витратила на утримання [9].

За Цивільним кодексом Вірменії, договором довічної ренти може бути передбачена виплата шляхом передачі майна, виконання робіт чи надання послуг, які по вартості відповідають грошовій сумі ренти [10].

Стосовно припинення договору довічної ренти, ЦК Вірменії передбачено можливість розірвання договору довічної ренти виключно за вимогою отримувача ренти у випадку суттєвого порушення договору довічної ренти платником ренти. У такому випадку рентоотримувач має право вимагати від платника ренти викупу ренти, або розірвання договору та відшкодування збитків. Якщо під виплату довічної ренти квартира, житловий будинок або інше майно були відчужені безкоштовно, одержувач ренти має право при істотному порушенні договору платником ренти зажадати повернення цього майна із заліком його вартості в рахунок викупної ціни ренти. Випадкова загибель або випадкове пошкодження майна, переданого під довічну ренту, не звільняють платника ренти від зобов’язання виплачувати її на умовах, передбачених договором довічної ренти [10].

Країни, у законодавстві яких договір довічного утримання виділяється в самостійний договірний тип, репрезентує зокрема Російська Федерація. Російські цивілісти у більшості випадків розглядають цей договір в якості різновиду довічної ренти [11, С.618-620; 12, С.151].

Відповідно до норм Цивільного кодексу РФ [13], до договорів довічного утримання застосовуються правила, що встановлені законодавством відносно договорів довічної ренти із певними, визначеними у Цивільному кодексі, особливостями.

За договором довічного утримання одержувач ренти (відчужувач) може передати у власність платника ренти (набувача) тільки жилий будинок, квартиру, земельну ділянку чи іншу нерухомість. Розмір обсягу утримання на місяць не може бути меншим 2 мінімальних заробітних плат, установлених урядом. Договір довічного утримання в Росії може передбачити можливість заміни утримання виплатою на період життя громадянина платежів у грошовій формі [13].

Положеннями статті 605 ЦК РФ [13] встановлені наступні умови припинення договору довічного утримання:

- зобов’язання довічного утримання припиняється у зв’язку зі смертю одержувача ренти;

- у випадку істотного порушення платником ренти своїх зобов’язань, одержувач ренти має право вимагати повернення нерухомого майна, переданого в забезпечення довічного утримання, або виплати йому викупної ціни на умовах, встановлених положеннями ЦК РФ. При цьому платник ренти не вправі вимагати компенсацію витрат, понесених у зв’язку з утриманням одержувача ренти.

Аналогічно регламентується порядок припинення договору довічного утримання цивільними кодексами Киргизстану, Білорусі, Казахстану, – оскільки зазначені країни вдалися до прямої рецепції російських законоположень стосовно цього виду правочину.

У Цивільному кодексі Таджикистану (від 30.06.1999) закріплені положення, згідно з яким, сторони можуть відмовитися від договору довічного утримання, якщо стосунки сторін стали нестерпними чи з інших вагомих причин надзвичайно утруднене продовження договору. За таких обставин передане за договором майно прийнято повертати одержувачу утримання (відчужувачу), а витрати платника ренти (набувача), не відшкодовували, якщо, звісно, договором не передбачено щось інше [14].

Цивільним кодексом Узбекистану [15] передбачено можливість відчуження житлового будинку, або квартири за умови довічного утримання. За договором відчуження житлового будинку (частини будинку), квартири за умови довічного утримання одна сторона (набувач) зобов’язується надавати іншій стороні, яка є непрацездатною за віком або за станом здоров’я (відчужувачу), довічне матеріальне забезпечення в натурі (у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги), а відчужувач – передати у власність набувача житловий будинок (частину будинку), або квартиру. Якщо набувач жилого будинку (частини будинку), квартири не виконує свої обов’язки за договором відчуження житлового будинку (квартири) з умовою довічного утримання або виконує їх неналежним чином, відчужувач може вимагати заміну утримання періодичними платежами або розірвання договору. Договір відчуження житлового будинку (квартири) з умовою довічного утримання може бути розірваний на вимогу набувача, якщо з незалежних від нього обставин його матеріальне становище змінилося в такій мірі, що він не може надавати відчужувачу обумовлене утримання або якщо відчужувач відновив свою працездатність. У такому випадку будинок (частина будинку, квартира) має бути повернутий відчужувачу. У разі розірвання договору відчуження житлового будинку (квартири) з умовою довічного утримання на вимогу відчужувача набувач має право вимагати відшкодування понесених ним витрат на утримання відчужувача та будинку (частині будинку), квартири за час дії договору [15].

У Цивільному кодексі Молдови договір довічного утримання (договір відчуження майна з умовою довічного утримання) регламентується статтями 839-846 [16]. Що стосується порядку припинення договору довічного утримання, то право на дострокове його розірвання надано обом сторонам такого договору. При цьому, розірвання договору за ініціативою вигодонабувача утримання (тобто особи, що перебуває на утриманні) можливе у випадку, коли набувач (особа, що здійснює утримання) неналежним чином виконує взяті на себе зобов’язання. У свою чергу, набувач може ініціювати припинення договору у випадку неможливості виконання договірних обов’язків через незалежні від нього обставини. У разі розірвання договору відчуження майна з умовою довічного утримання вигодонабувачем утримання він має право вимагати або повернення речі, або сплати її вартості. Вартість утримання, здійсненого набувачем, не підлягає відшкодуванню. У разі смерті набувача його права і обов’язки переходять до спадкоємців [16].

Грузинський цивільний кодекс [17] дозволяє сторонам самостійно визначати, яке майно може бути відчужено, і яку конструкцію договору (реальну чи консенсуальну) вони виберуть. Довічне утримання може бути встановлену у грошовому або ж натуральному вигляді. Договір укладають у простій письмовій формі, а в умовах відчуження нерухомого майна – нотаріально посвідчують. Годувальник (набувач), за грузинським цивільним правом, може відчужувати, заставляти чи іншим чином обтяжувати передане йому майно, але тільки за наявності письмової згоди відчужувача. Надання довічного утримання може бути оскаржено іншими особами, які володіють законним правом на одержання утримання від годувальника (набувача), але не змогли його отримати з-за того, що годувальник (набувач) надає довічне утримання по договору. Сторони можуть відмовитися від договору довічного утримання, якщо внаслідок порушення договірних зобов’язань взаємовідносини сторін стали нестерпними чи з інших вагомих причин надзвичайно утруднене чи неможливе продовження договору. При цьому, передане за договором майно передбачено повернути відчужувачу, а витрати, годувальника (набувача), не потрібно відшкодовувати, якщо договором не передбачено щось інше.

Окремої уваги заслуговує порядок припинення договору довічного утримання за законодавством Японії: при отриманні боржником капітальної грошової суми і нехтуванні обов’язком із регулярної виплати певної грошової суми чи іншими обов’язками, контрагент може вимагати повернення капітальної грошової суми. При отриманні ж контрагентом ряду регулярних грошових сум їх загальна сума підлягає поверненню боржнику за вирахуванням відсотків на капітальну суму боргу (пункт 1 статті 691 ЦК Японії). У разі смерті особи, тривалість життя якої є критерієм терміну дії договору довічного утримання, з вини боржника суд може за заявою стягувача або його наступників винести рішення про продовження дії договору протягом розумного періоду часу (пункт 1 статті 693 ЦК Японії). У разі припинення договору до закінчення терміну чергового регулярного платежу грошова сума, що підлягає наданню, визначається розміром платежу за кожен день (стаття 690 ЦК Японії) [18, С.121-123].

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Підсумовуючи отримані результати, маємо звернути увагу на той факт, що за цивільним законодавством знаної кількості країн витрати, понесені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача за договором довічного утримання, у випадку припинення такого договору до моменту його повного виконання, не підлягають поверненню. Такий досить суворий правовий підхід має стимулювати набувача добросовісно виконувати свої обов’язки за договором.

Наявність у вітчизняному цивільному законодавстві норми, згідно із якою, «у разі розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов’язки за договором» (частина 2 статті 756 ЦК України [1]) у кращу сторону вирізняє порядок припинення договору довічного утримання в Україні порівняно із положеннями законодавства інших держав, оскільки спрямоване на захист інтересів добросовісних набувачів за договором.

Однак, як абсолютно вірно зазначає у власному дослідженні О.В. Розгон, за конкретних життєвих обставин режим спільної часткової власності для колишніх сторін договору може виявитися доволі проблематичним [19, С.37].

Відтак, існує необхідність на законодавчому рівні передбачити і інші механізми відшкодування набувачеві понесених витрат. Одним із таких механізмів, на нашу думку, має стати закріплення у законодавстві обов’язкового відшкодування фактичних витрат, понесених набувачем на утримання відчужувача за час дії договору довічного утримання у разі його припинення до моменту повного виконання.

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження проблем виконання договору довічного утримання.

ЛІТЕРАТУРА

Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Яворська О. С. Розірвання договору довічного утримання (догляду) / О. С. Яворська // Університетські наукові записки. — 2014. — № 2. — С. 130—136.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : дис. канд. юр. наук : 12.00.03 / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 193 с.
Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) / пер. с франц. В. Н. Захватаев. — Москва-Берлин : Инфотропик Медиа, 2012. — 624 c.
Жюллио де ла Морандьер. Л. Гражданское право Франции. Том 3: Перевод и вступ. ст. Е. А. Флейшиц. — М.: Издательство иностранной литературы, 1961. — 748 с.
Швейцарский обязательственный закон (30 марта 1911 г.) : перевод А. Гиппиуса. — М. : Ранион, 1930. — 226 с.
Polski kodeks cywilny — 23.04.1964 [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://isap.sejm.gov.pl/Download?id=WDU196401600938&type=3
Magyar Köztársaság Polgári Törvénykönyvéről — 04.01.1959. [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://net.jogtar.hu/jr/gen/hjegy_doc. cgi?docid=95900004.TV
Latvijas Republikas Civillikums [Електронний ресурс] : аttēlotā redakcija: 03.12.2015 – 31.12.2016 // Likumi : оficiālais izdevējs «Latvijas Vēstnesis». – Режим доступу : http://www.likumi.lv/doc.php?id=225418
Гражданский Кодекс Республики Армения // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://www.parliament.am/law_docs/050598HO239rus.html?lang=rus#32-3
Брагинский М. И. Договорное право. Книга вторая: договоры о передаче имущества. / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. — М.: Статут, 2000. — 800 с.
Крашенинников П. В. Российское жилищное законодательство. Учебное и практическое пособие с приложением основных законодательных актов / П. В. Крашенинников. — М.: НОРМА, 1996. — 272 с.
Гражданский кодекс Российской Федерации. Части первая и вторая. С алфавитно предметным указателем. — М.: НОРМА ИНФРА М, 1998. — 560 с.
Гражданский кодекс Республики Таджикистан от 30 июня 1999 года // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://online.zakon.kz/Document/?doc_id=30447927#pos=83
Гражданский кодекс Узбекистана от 1 марта 1997 года // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://cld.privatelaw.ru
Гражданский кодекс Республики Молдова от 06.06.2002 // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://lex.justice.md/ru/325085/
Гражданский кодекс Грузии от 26.06.1997 // http://www.jguard.ru/images/attaches/235/GK_Georgia.txt
Вагацума С., Ариидзуми Т. Гражданское право Японки в двух книгах. – Кн. 2: Перевод В.В. Батуренко / Под ред. и со вступ. ст. Р.О. Халфиной. – М.: Прогресс, 1983. – 334 с.
Розгон О. В. Теоретичні та практичні аспекти виконання договору довічного утримання / О. В. Розгон // Юридичний науковий журнал. — 2016. — № 2. — С. 35—38.