Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті в теоретичному та практичному аспектах проаналізовано норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до цивільного та цивільного процесуального законодавства України.

Ключові слова: цивільний процес, норми матеріального права, норми процесуального права, процесуальні юридичні факти, позовна давність, процесуальне правонаступництво, процесуальне представництво.

Постановка проблеми. Одним із малодосліджених питань правової науки, яке потребує проведення глибинних досліджень теоретичного та практичного спрямування є питання визначення особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ. Взаємозв’язкам та механізмам впливу норм матеріального права на сферу цивільних процесуальних правовідносин приділяється увага як в загальній теорії права, так й в науці цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесуального права. Дослідження особливостей впливу норм матеріального права на функціонування норм права процесуального обумовлено потребою пошуку таких оптимальних шляхів удосконалення цивільного процесуального законодавства, які дозволять виробити єдині нормативні підходи для підвищення рівня ефективності сучасного цивільного судочинства. З огляду на обраний в державі цілеспрямований курс комплексного реформування судової гілки влади, важлива увага повинна приділятись удосконаленню діючого процесуального законодавства в контексті його узгодженості із законодавством інших галузей матеріального права.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання пов’язані з визначенням особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких С.С. Бичкова, О.Т. Боннер, Л.О. Грось, О.В. Дзера, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, Л.М. Ніколаєнко, В.І. Пушай, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямку.

Мета статті полягає у визначенні особливостей впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: здійснити аналіз та виокремити функціональні зв’язки між нормами матеріального та процесуального права; окреслити норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив на реалізацію процесуальних юридичних фактів та забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу; сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення національного цивільного та цивільного процесуального законодавства.

Виклад основного матеріалу. У правовій доктрині протягом тривалого часу не припиняється дискусія з приводу співвідношення та взаємообумовленості норм матеріального та процесуального права, зокрема, щодо порядку впливу норм матеріального права на регулювання цивільних процесуальних правовідносин. В науковому середовищі сформувалась позиція згідно якої цивільне процесуальне право залежить від галузей матеріального права (О.Т. Боннер [1, с. 23-31], Л.О. Грось [2, с. 4]), а їх співвідношення повинно сприйматись в якості змісту (матеріальне право) та форми (процесуальне право).

В даному аспекті логічним постає питання щодо автономності існування та функціонування галузей матеріального права без можливості залучення на те норм права процесуального. Для отримання відповіді на вказане питання слід проаналізувати наступні положення цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) особа здійснює цивільні права у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. У свою чергу, у частині 2 вказаної статті зазначається, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У практичному розумінні окресленні положення реалізуються, наприклад, у наступному: уклавши договір позики позичальник зобов’язаний виконувати визначені договором умови належним чином у повній відповідності до положень цивільного законодавства. Належне та своєчасне виконання умов даного договору вказує на приналежність відносин між позикодавцем та позичальником саме до цивільно-правової площини. У свою чергу звернення до інших галузей права для врегулювання вказаних відносин не потребується.

У переважній більшості сторони при укладанні договору прагнуть виконувати його умови належним чином. Проте, при досягненні вказаної мети зустрічаються різноманітні об’єктивні та суб’єктивні перепони, як то: економічні чинники, політичні процеси, поведінкові прояви суб’єктів правовідносин та незалежні від їх волі об’єктивні обставини повсякденного життя. Вказані перепони отримують свій прояв у вигляді порушення, невизнання або оспорювання цивільних прав та інтересів суб’єктами цивільних правовідносин.

Презумпція захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересах саме, з використанням існуючих в суспільстві правових засобів, спрямовує вищезазначених суб’єктів до необхідності діяти виключно в межах правового поля. Однією зі складових такого правового поля виступають положення цивільного процесуального права, яким визначено правові механізми примусової реалізації суб’єктивного права та інтересу.

Так, М.О. Рожкова вважає, що процесуальний порядок розгляду цивільних справ є нічим іншим, як формою примусової реалізації матеріально-правових вимог та формою здійснення суб’єктивного права. На її думку, при примусовій реалізації суб’єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з урахуванням характеру матеріальних правовідносин [3, с. 191].

Досліджуючи проблеми співвідношення матеріального і процесуального права, як галузей права, В.В. Комаров вказує на їх строго визначений аспект. Вчений робить висновок про те, що матеріальне право без процесуального права і без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення, інші цивілістичні процедури в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації цивільних та інших прав надають їм правової визначеності. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово необґрунтованою. Продовжуючи свою думку В.В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право як самостійна галузь права у механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивільної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі [4, с. 61-62].

Підтримуючи вказану позицію слід зазначити, що незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Безпосереднє виокремлення норм матеріального права, що забезпечують динаміку цивільного процесу буде здійснюватися крізь призму поняття «процесуальний юридичний факт», як процесовизначальної складової цивільних процесуальних правовідносин. Отже, в контексті досліджуваної проблематики під процесуальним юридичним фактом мною пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

У загальному розумінні, норми цивільного процесуального права є тими нормативно-правовими приписами, які виступають правовим підґрунтям існування процесуальних юридичних фактів. Разом з тим, окремі положення матеріального права, у вигляді норм ЦК України також забезпечують нормальне протікання та реалізацію цивільних процесуальних правовідносин. Аналіз положень ЦК України дозволяє виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: 1) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; 2) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

В даній науковій статті будуть проаналізовані норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу.

1). Положення ст. 38 та 39 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) визначають коло осіб, які можуть або зобов’язані здійснювати представництво сторони, третьої особи, особи, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, заявника та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження. При цьому, цивільним процесуальним законодавством передбачено існування двох видів процесуального представництва – добровільне (договірне) та законне. Незважаючи на те, що ЦПК України містить власні положення щодо цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, не можна заперечувати той факт, що ключові засади щодо змісту правоздатності та дієздатності зазначених осіб містяться саме у положеннях цивільного законодавства. Правове становище перерахованих у ст. 39 ЦПК України малолітніх та неповнолітніх осіб, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, опікунів, призначених для опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, виконавців заповіту або інших осіб, які вживають заходів щодо охорони спадкового майна особи, яка померла або оголошена померлою, безпосередньо визначається в нормах цивільного та сімейного законодавства України.

Розглядаючи добровільне (договірне) процесуальне представництво слід зазначити, що повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, відповідно до п. 1 та 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України посвідчуються довіреністю фізичної або юридичної особи. Частинам 2 та 3 ст. 42 ЦПК України визначені лише загальні вимоги, що висуваються до порядку посвідчення довіреностей. За своїм змістом ст. 42 ЦПК України фактично дублює положення статей 244-250 ЦК України, в яких нормативно врегульовано відносини щодо оформлення довіреностей та визначений порядок дій, пов’язаних з їх видачею. Це, зокрема, підтверджується положеннями ч. 3 ст. 44 ЦПК України, яка є відсильною до статей 248-250 ЦК України. Таким чином, можна зробити висновок про вплив норм матеріального (цивільного) права на реалізацію процесуальних юридичних фактів у вигляді регламентації процедури здійснення представницьких функцій добровільного (договірного) процесуального представництва в процесі розгляду цивільних справ.

В контексті аналізу порядку впливу норм матеріального права на цивільні процесуальні правовідносини слід зазначити, що в юридичній літературі порушувались проблемні питання, пов’язані із особливостями здійснення добровільного (договірного) процесуального представництва. Так, наприклад, окрему дискусію викликає питання щодо можливості видачі однієї довіреності на ім’я кількох осіб (представників). Підґрунтя вказаної дискусії міститься у ч. 3 ст. 244 ЦК України, в якій визначено наступне: «довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами». З буквального змісту поняття «довіреність» вбачається, що вказаний письмовий документ видається однією особою іншій. Зазначені у ч. 3 ст. 244 ЦК України особи згадуються виключно в однині, що часто сприймається нотаріусами в буквальному розумінні. Проте, як зазначає З.В. Ромовська, посвідчення однієї довіреності на ім’я кількох осіб не є актом незаконним, а відмова від своїх повноважень одного із представників у суді не робить нечинною довіреність на ім’я решти представників [5, с. 117]. Підтримуючи вказану позицію вважаю безпідставними та необґрунтованими випадки відмови нотаріусів у видачі (посвідченні) довіреностей в яких представниками вказується декілька осіб.

Запроваджений у 2016 р. механізм конституційної реформи обумовив зворотній відлік існування добровільного (договірного) процесуального представництва, здійснюваного на підставі довіреності, виданої фізичною або юридичною особою. 02.06.2016 р. Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституцію України було доповнено ст. 131-2 в якій містяться наступні положення: «Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена» [6]. Вказаним Законом Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 16-1, в підпункті 11 якого зазначається: «представництво відповідно до пункту 3 ч. 1 ст. 131-1 та ст. 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції − з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції − з 1 січня 2019 року».

Запровадження реформи в сфері правосуддя потребує нормативної конкретизації у вигляді внесення відповідних змін до ЦПК України. Зокрема, дієвість конституційних нововведень буде неможливою без визначення законодавцем категорії «малозначні спори» при розгляді яких допускатиметься можливість здійснення представництва на підставі довіреності виданої фізичною або юридичною особою.

2). Застосування наслідків позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції) [7], вказує, що позовна давність − це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») [8].

Повноцінну дієвість позовної давності, як цивільно-правового інституту, можливо оцінити лише в контексті її реалізації за допомогою норм цивільного процесуального права. Важливо відзначити, що в ЦПК України відсутні норми прямої дії, які врегульовують порядок вчинення судом процесуальних дій у разі спливу позовної давності. Процесуальна процедура та алгоритм дій суду у разі виявлення факту спливу позовної давності безпосередньо закріплені у ст. 267 ЦК України. У частині 2 вказаної статті зазначається, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Фактично у вказаній частині закладено процесуальне підґрунтя для реалізації процесуального юридичного факту у вигляді постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі, незважаючи на фактичний сплив позовної давності.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Частина 3 ст. 267 ЦК України потребує окремого тлумачення, адже в ній містяться положення, які мають окремі особливості впливу на реалізацію процесуальних юридичних фактів.

По-перше, ч. 3 ст. 267 ЦК України визначає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі. Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач, що дозволяє дійти буквального висновку − заява про застосування позовної давності може бути зроблена як відповідачем, так і позивачем. У судовій практиці іноді постає питання щодо можливості прийняття судом заяви про застосування позовної давності, поданої третьою особою. На перший погляд застосування позовної давності саме за заявою третьої особи заслуговує на увагу та начебто має передумови для практичного втілення, адже, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають усі процесуальні права і обов’язки позивача (ч. 1 ст. 34 ЦПК України). Разом з тим, у правових висновках Верховного суду України (далі – ВСУ) (постанови ВСУ від 24.06.2015 № 6-738цс15[9]; від 18.03.2015 № 6-25цс15 [10]) чітко визначено, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Такий висновок ВСУ ґрунтується на буквальному тлумаченні ч. 3 ст. 267 ЦК України, яка є нормою матеріального права. Обмеження переліку осіб, які мають право подавати заяву про застосування позовної давності виключно «сторонами у справі» передусім не відповідає принципу диспозитивності (ч. 2 ст. 11 ЦПК України), яким закріплено можливість особи, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як результат, обмежене нормою матеріального права право третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, самостійно подавати заяву про сплив позовної давності потребує перегляду на законодавчому рівні. Висловлена позиція може бути обґрунтована наступним практичним прикладом.

У 2000 р. в судовому порядку було розірвано шлюб між громадянкою І. та громадянином П. У 2004 р. гр-ка І. шляхом укладання договору дарування безоплатно передала колишньому чоловіку П. належну їй ½ частину будинку, в результаті чого гр-н П. став одноосібним його власником. У 2006 р. гр-н П. уклав кредитний договір з Банком та одночасно передав в іпотеку належний йому будинок. У 2009 р. громадянка І. звернулась до суду із позовом до колишнього чоловіка вимагаючи визнати недійсним договір дарування ½ частини будинку. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що під час укладання договору дарування їй не було відомо про те, що шлюб між подружжям розірвано у 2000 р., а тому, на її думку, договір дарування було укладено шляхом обману. Позивач у своїй заяві просила суд визнати за нею право власності на ½ частину будинку. Відповідач позовні вимоги визнав у повному обсязі. Разом з тим, Банк вступивши у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору заперечував проти задоволення позову. В процесі розгляду справи Банком було подано заяву про застосування позовної давності. В заяві Банк обґрунтував, що позивач звернулась до суду у 2009 р., а оскаржуваний договір було укладено у 2004 р., тобто позовна давність сплинула ще у 2007 р. У зв’язку з відсутністю поважних причин щодо пропуску позовної давності Банк просив суд відмовити позивачу у задоволенні позову. Заява про застосування позовної давності судом була відхилена у зв’язку з тим, що право на подання такої заяви, відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, має лише сторона у спорі, якою Банк не являється. Ухваленим рішенням позовні вимоги гр-ки І. були задоволені у повному обсязі. Як результат, рішення суду створило труднощі для Банка в процесі звернення стягнення на майно, що перебувало в іпотеці.

Вказані приклади із судової практики є непоодинокими, особливо у справах, пов’язаних із стягненням грошових коштів отриманих позичальниками в результаті укладання кредитних договорів. Не беручи до уваги «суспільну нелюбов» до банківської системи в нашій державі, відносини між суб’єктами цивільних правовідносин повинні ґрунтуватись та реалізовуватись виключно з дотриманням положень чинного законодавства. Разом з тим, деякі положення вказаного законодавства потребують свого удосконалення та приведення у відповідність сучасних реалій повсякденного життя. З огляду на викладене порушується питання щодо необхідності внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти в наступні редакції: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення».

Розглядаючи можливість застосування позовної давності за заявою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, слід виходити з буквального тлумачення ч. 1 ст. 35 ЦПК України: «треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін». Насамперед, саме іменування третіх осіб вказує на те, що ними не заявляються самостійні вимоги щодо предмета спору. Крім цього, законодавець визначає, що ухвалене рішення суду може лише вплинути на їх права або обов’язки. Все це дає підстави вказувати на недоцільності наділення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, правом щодо подання ними заяви про застосування позовної давності.

По-друге, у ч. 3 ст. 267 ЦК України міститься вказівка на заяву, яка подається стороною у спорі, без відповідної на те конкретизації щодо форми в якій має бути зроблена така заява: чи шляхом усного клопотання заявленого в судовому засіданні, чи у відзиві на позовну заяву або шляхом складення окремого процесуального документа. Використання слова «зроблена» вказує на те, що заява може викладатись як в усній, так і письмові формі, на відміну від слова «подається», що є більш притаманним саме для письмової форми заяви (наприклад, ч. 1 ст. 119 ЦПК України).

В-третіх, у ч. 3 ст. 267 ЦК України чітко зазначено, що заява про застосування позовної давності може бути подана лише до винесення судом рішення, що в процесуальному розумінні інтерпретується як «під час розгляду справи в суді першої інстанції». З цього приводу правовим висновком ВСУ (постанова ВСУ від 11.02.2015 р. № 6-246цс14 [11]) визначається, що рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (ст. 303 ЦПК України), тому заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. По суті ВСУ правильно розтлумачив положення ч. 3 ст. 267 ЦК України зважаючи на те, що у досліджуваній нормі міститься неузгодженість між понятійними складовими норм матеріального та процесуального права, яка полягає у наступному. У ч. 3 ст. 267 ЦК України вказується, що заява стороною повинна бути зробленою до винесення судом рішення, а отже рішення суду, в даному випадку, розглядається в контексті одного із різновидів судових рішень. Неузгодженість проявляється в тому, що згідно ч. 2 ст. 209 ЦПК України рішення суду ухвалюється, а не виноситься, як це зазначено в ч. 3 ст. 267 ЦК України. Постановою Верховного Суду України фактично усунуто існуючу правову суперечність між проаналізованими нормами, що в подальшому позитивно впливає на реалізацію процесуальних юридичних фактів при розгляді цивільних справ.

В-четвертих, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Вказане положення норми матеріального права напряму кореспондується з нормами процесуального права, які регламентують порядок ухвалення рішення суду. Так, під час ухвалення рішення суд повинен вирішити цілий ряд питань, зокрема, питання чи є фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України). За своїм наповненням досліджувана норма матеріального права характеризується процесовизначальним змістом, так як містить процесуальне підґрунтя у визначенні дій суду у випадку сливу позовної давності.

Окремо слід зупинитись на певній неузгодженості між ч. 4 ст. 267 ЦК України та п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України, яка полягає у помилковому застосуванні в процесуальній нормі категорії «строк позовної давності», адже у главі 19 ЦК України йдеться виключно про «позовну давність» без приставки слова «строк». У зв’язку з цим категорію «строк позовної давності», яка використовується у цивільному процесуальному законодавстві (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України) слід сприймати виключно як нормативно недоречною та помилковою, а тому слово «строк» зі змісту даного пункту підлягає виключенню.

У ч. 4 ст. 267 ЦК України, як нормі матеріального права, закріплено положення, яке не дає однозначної відповіді щодо процесуальних дій суду у разі подання стороною у спорі заяви про сплив позовної давності. Питання полягає в тому, чи має право суд, у разі надходження вказаної заяви, відразу видалитись до нарадчої кімнати для ухвалення рішення чи розгляд справи повинен відбуватись у повному обсязі з дослідженням та оцінкою всіх наявних в цивільній справі доказів?

Цілком логічно, що суд після отримання від сторони у справі заяви про сплив позовної давності повинен з’ясувати факт спливу такої давності та, за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску, ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову. Такі дії суду повинні сприяти забезпеченню економії процесуального часу. Проте, судова практика виходить з інших позицій, яка полягає у повноцінному судовому розгляді справи з дослідженням всіх наявних у ній доказів, навіть за умови подання стороною у справі (відповідачем) заяви про сплив позовної давності.

З огляду на відсутність однозначної відповіді з цього приводу в постановах пленумів Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ слід звернутись до роз’яснень, що містяться у постанові пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» [12]. Так, у п.2.2. вказаної постанови роз’яснюється, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної давності – за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Викладені у постанові пленуму Вищого господарського суду України роз’яснення аналогічним чином проектуються на процедуру розгляду цивільних справ та безпосереднього вирішення судом питань, пов’язаних із надходженням від сторони (відповідача) у справі заяви про сплив позовної давності, що відповідним чином призводить до виникнення та реалізації комплексу процесуальних дії (процесуальних юридичних фактів).

В-п’ятих, ч. 5 ст. 267 ЦК України закріплює правила щодо порядку вчинення процесуальних дій судом при з’ясуванні обставин спливу позовної давності. Вказаною частиною визначено: «якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту». Слід враховувати, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. В даному випадку може йтись виключно про право позивача на отримання судового захисту у разі визнання причин пропуску позовної давності поважними. У будь-якому разі обставини, що вказують на поважність пропуску позовної давності повинні бути підтверджені наявними у позивача доказами, які будуть враховуватись судом під час ухвалення рішення по справі.

3) Відступлення права вимоги та заміна боржника (переведення боргу) як підстави реалізації процесуального правонаступництва. Цивільним законодавством України визначені підстави та порядок заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні. Так, правова процедура заміни кредитора у зобов’язанні регламентується статтями 512-519 ЦК України, заміни боржника – статтями 520-523 ЦК України. У будь-якому випадку заміна кредитора або боржника у зобов’язанні вчиняється на підставі правочину тієї самої форми, що і правочин, на підставі якого зобов’язання виникло. Суттєва відмінність у процедурі вказаної заміни полягає в тому, що боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом, на відміну від відступлення права вимоги, при якій заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відносини щодо відступлення права вимоги або заміни боржника (переведення боргу) у зобов’язанні часто трансформуються в площину реалізації процесуальних юридичних фактів, адже заміна сторін у зобов’язані може відбуватись і в тому випадку, коли відносини між сторонами перейшли у площину судового вирішення існуючого між ними спору.

Зміст статей 512-523 ЦК України кореспондуються з положеннями ст. 37 ЦПК України якою визначено наступне: «у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу».

У процесуальному відношенні визначений нормами матеріального права порядок заміни сторони у зобов’язанні призводить до необхідності вчинення судом низки процесуальних дій, пов’язаних із залученням до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи». З метою належної реалізації процесуального юридичного факту у вигляді залучення правонаступника до участі у справі, суд повинен перевірити дотримання норм матеріального права (статті 513, 516, 520, 521 ЦК України), які регламентують порядок проведення заміни кредитора або боржника, та перевірити відповідність форми правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні.

Ст. 37 ЦПК України не містить чіткої вказівки на дії, які повинні бути вчинені сторонами та третіми особами у справі, а також судом для реалізації процесуального правонаступництва. Цілком логічно, що правонаступником до суду повинні бути представлені документи, які підтверджують факт укладання правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні, та заява, якою правонаступник просить суд залучити його до участі у справі як правонаступника відповідної сторони чи третьої особи. Реакція суду на вказану заяву повинна бути відображена у відповідній ухвалі, незважаючи на те, що прямої вказівки про необхідність постановлення судом ухвали в ст. 37 ЦПК України не міститься. В даному випадку вимога стосовно постановлення ухвали випливатиме зі змісту ч. 2 ст. 208 ЦПК України в якій закріплено наступне: «заяви осіб, які беруть участь у справі вирішуються судом шляхом постановлення ухвал».

З огляду на відсутність нормативного врегулювання процесуальним законодавством процедури постановлення судом ухвали про залучення правонаступника та, з огляду на зміст ч. 2 ст. 208 ЦПК України, яка передбачає постановлення судом ухвали лише за заявою осіб, які беруть участь у справі можна припустити, що на судовому засіданні під час вирішення питання щодо застосування правонаступництва повинні бути присутніми правопопередник (кредитор чи боржник) та безпосередньо сам правонаступник або його представник. Разом з тим, судова практика обмежуються лише фактичною присутністю правонаступника. Наявність документів, які посвідчують факт здійсненого правонаступництва, дозволяє суду постановити відповідну ухвалу, засвідчивши тим самим реалізацію процесуального юридичного факту. Отже, на відміну від правонаступництва у матеріальному праві, цивільне процесуальне правонаступництво завжди є загальним та виключає можливість одночасної участі у справі (щодо конкретної позовної вимоги) і правопопередника, і правонаступника.

Висновки.

В результаті дослідження актуальних питань впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства здійснено узагальнення теоретичних умовиводів та сформульовано пропозиції законодавчого змісту, спрямовані на удосконалення положень цивільного та цивільного процесуального законодавства.

1). Аналіз положень ЦК України дозволив виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: а) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; б) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

2). Запровадження конституційної реформи в сфері правосуддя буде неможливою без нормативної конкретизації в положеннях цивільного процесуального законодавства категорії «малозначні спори». Визначення даної категорії дозволить особам, які беруть участь у справі, безперешкодно реалізовувати власне право на участь у цивільній справі через представника.

3). Обґрунтовано доцільність внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти наступним чином: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення». Вказаною законодавчою пропозицією пропонується наділити третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, правом подання заяви про сплив позовної давності під час розгляду цивільної справи.

4). Незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Список використаних джерел

1. Боннер, А. Т. К. Маркс о соотношении материального права и процесса / А. Т. Боннер // Изв. вузов. Правоведение. – 1978. – №4. – С. 23-31.
2. Грось Л. А. Научно-практическое исследование влияния норм материального права на разрешение процессуальноправовых проблем в гражданском и арбитражном процессе: Учебное пособие / Л. А. Грось. – Хабаровск, 1999. – 332 с.
3. Рожкова М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права / М. А. Рожкова. – М., Статут, 2003. – 400 с.
4. Комаров В. В. Вчення про предмет цивільного процесуального права / В. В. Комаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 58–62.
5. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ 600 с.
6. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя): Закон України від 02.06.2016 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2016. − № 28. − Ст. 532.
7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
8. Постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 6-3029цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу:http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/37EA7B880DEA5FF6C2257FE8004A7699
9. Постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FED1A9570F7D0288C2257E760026AF9D
10. Постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-25цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/893B192B166452E9C2257E14003E780E
11. Постанова Верховного Суду України від 11.02.2015 р. у справі № 6-246цс14 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0A56494D282895DC2257DF0004951F2
12. Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів: постанова пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0010600-13

В статье в теоретическом и практическом аспектах проанализированы нормы материального права, которые по своему содержанию оказывают прямое влияние на реализацию процессуальных юридических фактов, в контексте обеспечения нормальной динамики протекания гражданского процесса. Сформулированы предложения по внесению изменений в гражданское и гражданское процессуальное законодательство Украины.

Ключевые слова: гражданский процесс, нормы материального права, нормы процессуального права, процессуальные юридические факты, исковая давность, процессуальное правопреемство, процессуальное представительство.

The substantive law, which in its content a direct impact of the implementation of procedural legal facts in the context of the normal dynamics of the flow of civil procedure, has been analyzed in the theoretical and practical aspects in an article. It has been stated the proposals to amend the civil and civil procedural legislation of Ukraine.

Keywords: civil proceedings, substantive law, legal proceedings, the procedural legal facts, statute of limitations, legal succession, procedural representation.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

 Анотація

У статті пропонується визначення поняття «процесуальний юридичний факт». Зміст даного поняття розкривається шляхом аналізу його складових елементів, до яких відносяться: фактори, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання); дії або бездіяльності суб’єктів цивільного процесу; процедурні наслідки зумовлені дією чи бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу; нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: цивільний процес, цивільні процесуальні правовідносини, процесуальний юридичний факт, суб’єкти цивільного процесу, дії, бездіяльність.

Summary

In the article it is offered the definition of the concept of «procedural legal fact». The content of this concept is revealed by an analysis of its constituent elements, which include: the factors causing the action or inaction of civil parties (other persons present in the courtroom); actions or omissions of civil parties; procedural consequences arising from acts or omissions of civil parties; regulatory and legal settlement of the impact of the procedural consequences of the emergence, change, termination and the proper functioning of civil procedural legal relationships.

Key words: civil process, civil procedural legal relationships, procedural legal fact, subjects of civil procedure, action, inaction.

Аннотация

В статье предлагается определение понятия «процессуальный юридический факт». Содержание данного понятия раскрывается путем анализа его составляющих элементов, к которым относятся: факторы, обуславливающие действие или бездействие субъектов гражданского процесса (других лиц, присутствующих в зале судебного заседания); действия или бездействия субъектов гражданского процесса; процедурные последствия обусловленные действием или бездействием субъектов гражданского процесса; нормативно-правовая урегулированность влияния процедурных последствий на возникновение, изменение, прекращение и надлежащее функционирование гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: гражданский процесс, гражданские процессуальные правоотношения, процессуальный юридический факт, субъекты гражданского процесса, действия, бездействия.

Постановка проблеми. Досягнення основоположної мети цивільного судочинства, у вигляді ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів забезпечується різноманітними механізмами здійснення судової влади в Україні. Повсякденна діяльність судів у вигляді застосування та реалізації цивільних процесуальних норм напряму пов’язана з необхідністю встановлення різносторонніх юридичних фактів, як-то матеріально-правового та процесуально-правового характеру. Не можна заперечувати того факту, що динаміка розвитку та протікання цивільних процесуальних правовідносин піддається безпосередньому впливу на вказані відносини процесуальних юридичних фактів. Саме процесуальні юридичні факти виступають сполучним ланцюгом у взаємодії нормативних приписів цивільного процесуального законодавства та їх впливі на безпосередню поведінку суб’єктів цивільного процесу. З огляду на часті зміни політичної влади в українській державі, теоретичні здобутки науки цивільного процесуального права все частіше залишаються осторонь реально існуючої нормотворчої процедури. Нехтування суб’єктами законодавчої ініціативи результатами наукових досліджень, що виконуються політично незаангажованими фахівцями в сфері цивільного процесуального права, призводить до необхідності постійного уточнення та доопрацювання цивільного процесуального законодавства. Так, лише з 01.09.2005 р. до 01.11.2016 р. українським парламентом було прийнято 69 законодавчих актів спрямованих на внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1]. Одна із причин існуючого стану справ полягає у відсутності наукового підходу до процедури нормотворення, яка відображається у систематичному оновленні положень ЦПК України неоптимізованими та науково невиваженими змінами і доповненнями. З огляду на окреслені обставини потребує ґрунтовного наукового дослідження одне з базисних процесуальних понять − «процесуальний юридичний факт». Формулювання даного поняття та виокремлення його складових елементів дозволить не лише створити загальне уявлення про вказане явище правової дійсності, але й закласти підґрунтя для проведення подальших наукових розвідок в окресленому напрямі, результатом яких стануть не лише виважені теоретичні здобутки, але й умовиводи практичного спрямування.

Процесуальні юридичні факти у вітчизняній науці цивільного процесуального права практично не піддавались науковому вивченню. Вказаній проблематиці фрагментарно приділялась увага такими вченими радянського періоду як: О.О. Красавчіков, В.П. Мозолін, Н.О. Чечіна, М.Б. Зейдер, М.А. Гурвіч, В.Н. Щеглов, М.К. Юков, Є.О. Крашенінніков, О.П. Вершинін. У пострадянський період процесуальні юридичні факти на дисертаційному рівні досліджували В.В. Ярков «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [2] та М.О. Рожкова «Теорії юридичних фактів цивільного та процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [3]. У вітчизняній цивільній процесуальній доктрині процесуальні юридичні факти ставали предметом уваги в наукових працях В.В Комарова [4], Н.Ю. Сакари [4] та С.В. Кімчинської [5].

Мета статті полягає у здійсненні теоретичного та практичного аналізу поняття «процесуальний юридичний факт», з відповідним виокремленням та розкриттям змісту його складових елементів.

Виклад основного матеріалу. Процесуальні юридичні факти, як процедурно забезпечувальна складова цивільних процесуальних правовідносин, відіграють особливе місце у формуванні теоретичних уявлень, пов’язаних з визначенням особливостей зародження та динаміки протікання цивільного процесу, як самостійної галузі правових відносин.

Визначення процесуального юридичного факту напряму пов’язано із загальнотеоретичним поняттям «юридичний факт», перші згадування якого датуються серединою ХІХ століття. Загальноприйнятою є думка, що праотцем поняття «юридичний факт» є німецький вчений Фрідріх Карл фон Савіньї, який у своїй науковій праці «System des heutigen Römischen Rechts» дав наступне визначення досліджуваного поняття: «Я називаю події, що викликають виникнення або завершення правовідносин, юридичними фактами» [6]. Протягом багатьох десятиліть в правовій доктрині сформувалось загальне уявлення про те, що юридичними фактами слід визнавати певні життєві обставини, які призводять до виникнення, зміни або припинення правовідносин. На перший погляд вказане визначення дозволяє в загальних рисах зрозуміти елементарну правову сутність юридичних фактів. Разом з тим, специфіка процесуальних юридичних фактів напряму залежить від галузі права в якій вказані факти мають свій специфічний прояв та реалізацію.

Дослідження поняття «процесуальний юридичний факт» слід розпочати з категорії «факт», яка у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться наступним чином: 1) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулось насправді; 2) реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує [7, с. 1526]. У повсякденному житті людину супроводжує ціла низка фактів природного або соціального походження. Факти соціального спрямування об’єктивовано впливають на суспільні відносини, впорядкування яких здійснюється за допомогою існуючої в державі сукупності нормативно-правових актів. Як зазначав О.О. Красавчиков, юридичні факти відрізняються від інших фактів реальної дійсності тільки з точки зору значущості даних фактів для права [8, с. 67]. Отже, у загальному розумінні юридичні факти слід розглядати в якості явищ реальної дійсності, з якими норми права пов’язують настання правових наслідків.

Комплексний та змістовний аналіз законодавчих актів різного галузевого спрямування дозволив дійти висновку про відсутність у них нормативного визначення категорії «юридичний факт». Разом з тим, згадування юридичних фактів, в контексті їх приналежності до обставин, що обумовлюють функціонування певних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, міститься, зокрема, в Цивільному кодексі України (ст. 11) та ЦПК України (ст. 234).

Виходячи з раніше окресленої мети наукової статті слід зазначити, що існуючі в доктрині цивільного процесуального права спроби сформулювати визначення категорії  «процесуальний юридичний факт» зводяться до екстраполяції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Отже, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

У доктрині цивільного процесуального права пропонуються відносно різні за змістом, але об’єднані головною процесуальною ідеєю визначення поняття «процесуальний юридичний факт».

Рожкова М.О. в своїй дисертаційній роботі пропонує в якості процесуального факту розуміти реальну дію (бездіяльність) учасника судового процесу, з правовою моделлю якої процесуальне право пов’язує певні процедурні наслідки і фактичне здійснення якої призводить до відповідних наслідків стосовно до елементарного процесуального відношення або складного процесуального правовідношення [3, с. 192].

В.В. Ярков у монографії «Юридичні факти в цивілістичному процесі» пропонує досить розширене та громіздке визначення процесуальних юридичних фактів, під якими розуміє дії, бездіяльність, процесуальні порушення всіх суб’єктів цивільних процесуальних відносин, а саме суду, судді, посадових осіб суду, осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які сприяють правосуддю. У деяких випадках значення процесуальних юридичних фактів мають дії (бездіяльність) громадян, присутніх при розгляді справи. В якості процесуальних юридичних фактів виступають також події. До числа юридичних фактів відносяться як односторонні волевиявлення суб’єктів правовідносин, так і договори (мирова угода), акти органів влади. До числа процесуальних юридичних фактів відносяться строки, факти-стани, презюмовані факти. Отже, в якості процесуальних юридичних фактів виступають найрізноманітніші обставини, які породжують різноманітні процесуальні наслідки [9, с. 83].

В.В. Комаров, Н.Ю. Сакара у монографії «Цивільне судочинство України: основні засади та інститути» наголошують, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти − передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу [4, с. 400].

У схожому науковому контексті досліджуване поняття визначає С.В. Кімчинська. На її думку, цивільний процесуальний юридичний факт як складовий елемент внутрішньої підсистеми механізму цивільного процесуального регулювання − це конкретна життєва обставина, змодельована в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [5, с. 28].

З огляду на те, що в українському цивільному процесуальному законодавстві поняття «процесуальний юридичний факт» не отримав свого нормативного підтвердження та визнання, цікавим, на мою думку, буде досвід білоруських законодавців, які в рамках Цивільного процесуального кодексу Республіки Бєларусь в ст. 108 визначають дії або процесуальні події як форми процесуальних фактів. Вказаною нормою закріплені й інші положення, що розкривають зміст процесуальних фактів, зокрема, юридично зацікавлені в результатах справи особи та інші учасники цивільного судочинства здійснюють належні їм права, виконують обов’язки шляхом вчинення процесуальних дій. Процесуальними фактами також є настання та сплив строків, інші процесуальні події [11].

Проаналізовані доктринальні підходи та законодавчі положення щодо визначення поняття «процесуальний юридичний факт» дозволяють сформулювати власне авторське визначення вказаного поняття.

Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

З метою розкриття змісту сформульованого поняття спробуємо виокремити його складові елементи, які у своєму поєднанні створюють уявлення про місце та призначення процесуальних юридичних фактів в загальній системі цивільних процесуальних правовідносин. Отже, поняття «процесуальний юридичний факт» буде досліджено крізь призму наступних його складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи. Першою умовою, яка впливає на формування у суб’єкта цивільного процесу певної дії є група чинників, які можуть проявлятись у відокремленому вигляді або ситуативному поєднанні. Першим з таких чинників є життєві обставини. Життєві обставини можна розглядати в різних ситуативно-галузевих проявах, зокрема, у психологічній, медичній, соціальній, правовій та інших сферах повсякденного життя. Наприклад, народження людини, укладання договору, укладання трудового договору, створення художнього твору, реєстрація шлюбу, заподіяння шкоди, військові дії тощо. У загальному вигляді життєві обставини, у своїй більшості, зводяться до конкретних дій або подій. В контексті досліджуваної проблематики визначальний вплив на формування правовідносин мають лише ті життєві обставини, з якими пов’язано настання певних юридичних наслідків, тобто такі життєві обставини, котрі передбачені нормами права. До життєвих обставин, що обумовлюють можливість вчинення суб’єктами цивільного процесу конкретних процесуальних дій можна віднести, зокрема, смерть особи, яка бере участь у справі. Смерть фізичної особи, як життєва обставина (подія), сама по собі не впливає на динаміку цивільного процесу. Для набуття вказаною подією процесуальних обрисів особі, яка вважає себе спадкоємцем померлого, слід звернутись до суду із заявою якою повідомити про настання вказаної життєвої обставини. Звернення із заявою слід розглядати як процесуальну дію, яка потребуватиме процедурної реакції суду у вигляді постановлення ухвали про зупинення провадження у справі в порядку п. 1 ч. 1 ст. 201ЦПК України (якщо спірні відносини допускають правонаступництво).

Наступним чинником, який обумовлює дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) є емоційно-поведінкові прояви вказаних осіб. Слід погодитись, що протікання цивільного процесу досить часто залежить від емоційно-поведінкових проявів як самого судді, так і осіб присутніх під час судового засідання. На емоційно-поведінкові прояви впливають індивідуально-психологічні властивості особи, як то: темперамент, характер, емоції. Суддя повинен сприйматись в цивільному процесі не лише в якості ключового суб’єкта наділеного законодавчо визначеними повноваженнями, але й в якості людини та особистості, яка може перебувати під впливом різних внутрішніх або зовнішніх емоційних подразників, біологічних процесів, що знаходять своє відображення у його відповідній поведінці. Втомленість або неуважність судді може призводити до вчинення ним процесуальних помилок усунення яких можливе, наприклад, шляхом ухвалення додаткового рішення суду.

Емоційно-поведінкові прояви, які переважно характеризуються неправомірним змістом, притаманні для поведінки як учасників цивільного процесу, так і осіб присутніх в залі судового засідання.

Третім чинником, який обумовлює вчинення процесуальних дій суб’єктами цивільного процесу є нормативні-правові приписи цивільного процесуального законодавства. У запропонованому мною визначення поняття «професуальний юридичний факт» згадується саме категорія «нормативно-правовий припис», яка за своїм змістом є проміжною ланкою між поняттями «нормативно-правовий інститут» та «норма права» [12]. Така позиція обґрунтовується наступним. Як наголошує С.С. Алексєєв нормативно-правовий припис – це елементарне, цільне, логічно завершене державно-владне веління нормативного характеру, безпосередньо відображене в тексті нормативно-правового акту [13, с. 91].

На думку М.Л. Давидової нормативно-правовий припис, як і норма права, являє собою правове веління. Однак якщо правова норма в єдності трьох своїх елементів є ідеальною конструкцією, то нормативний припис в найбільшій мірі уособлює саме форму існування правових велінь. Якщо правовими нормами вважаються тільки ті веління, які відповідають змістовним ознаками норми права (модель регульованих відносин, представницький-зобов’язуючий характер), то в якості нормативного припису можуть розглядатися й ті державно-владні веління, які даних ознак не мають. Таким чином, в найзагальнішому вигляді співвідношення двох розглянутих категорій може бути визначене в такий спосіб: нормативно-правовий припис − це форма (спосіб) текстуального вираження частин правових норм та інших велінь законодавця [14, с. 55-56].

Прикладом нормативно-правових приписів, що обумовлюють вчинення суб’єктами цивільного процесу процесуальних дій можна вважати положення ч. 1 ст. 220 ЦПК України в якій зазначено наступне: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За своїм змістом звичайна неуважність або нервове напруження (емоційно-поведінковий прояв) судді може призвести до того, що ним під час ухвалення рішення суду не буде вирішено питання про порядок розподілу судових витрат. У зв’язку з цим, визначений ч. 1 ст. 220 ЦПК України нормативно-правовим припис уповноважує суддю на самостійне ініціювання процедури вчинення процесуальної дії, яка призведе до фіксування процесуального юридичного факту у конкретному процесуальному документі – додатковому рішенні суду.

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Як вже зазначалось, емоційно-поведінкові прояви можуть знаходити своє відображення в діях або бездіяльності учасників цивільного процесу, які часто мають неправомірний зміст. Неправомірні дії можуть виражатись у недотриманні учасниками цивільного (іншими особами, присутніми у судовому засіданні) обов’язків, визначених ст. 162 ЦПК України. Частина суддів в процесі розгляду цивільної справи «пом’якшує» закріплені у ст. 162 ЦПК України правила поведінки під час судового засідання дозволяючи, наприклад, не вставати сторонам при наданні ними пояснень. Наявність таких дозволів є більш виключенням, ніж поширеним правилом. В загальному розумінні, визначення порядку проведення судового засідання часто залежить від внутрішнього налаштування судді та його особистісного відношення до учасників процесу. Проте, зустрічаються випадки коли одна із сторін або третя особа відмовляються вставати коли до неї звертається суддя, тим самим виражаючи своє негативне ставлення, наприклад, до постановленої судом ухвали про відмову у задоволення заяви про відвід судді. Така поведінка особи свідчить про її явну зневагу як до суду, так і встановлених правил судочинства. У свою чергу, суд має чіткий перелік засобів процесуального реагування на вказану неправомірну поведінку, у вигляді можливості застосування заходів процесуального примусу, наприклад, видалення із залу судового засідання. Крім цього, суд наділений правом притягнути особу до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Реалізація вказаної процедури супроводжується вчиненням процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні в порядку ч. 3 ст. 162 ЦПК України.

Бездіяльність суб’єктів цивільного процесу також перебуває в площині неправомірної поведінки. Слід погодитися О.С. Йоффе, який розглядав бездіяльність особи протиправною, коли особа повинна була та могла діяти: «повинна була» – юридичний критерій, який передбачає правовий обов’язок вчинити певні дії; «могла» – фізичний критерій, який передбачає фактичну можливість їхнього вчинення [15, с. 280]. Досліджуючи бездіяльність, як форму неправомірної поведінки, І.С. Канзафарова визначає її як «…порушення обов’язку вчинити певні дії. Але поряд із цим необхідно встановити фактичну можливість вчинення зазначених дій конкретною особою у конкретних обставинах, чи мала особа реальну можливість вчинити певні дії. При цьому, потрібно враховувати не лише фізичний та психічний стан особи, а й її особисті якості» [16, с. 75].

У свою чергу правомірними діями суб’єктів цивільного процесу вважається така їх вольова поведінка, яка відповідає приписам правових норм, насамперед норм цивільного процесуального законодавства, та не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Правомірні дії знаходять своє відображення, зокрема, у поданні позовної заяви, заяви, апеляційної чи касаційної скарги, дотримання встановлених правил поведінки під час судового засідання тощо.

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Будь-яка дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу обумовлює настання визначеної реакції суду, яка повинна реалізовуватись у відповідності до нормативно регламентованої процесуальної процедури.

Як зазначає Рошканюк В.М. однією з істотних та характерних ознак процедури є наявність встановленого алгоритму дій (моделі), відповідно до якого вона реалізовується. У найбільш загальному вигляді така процедура є певною послідовністю дій, реалізація яких призводить до бажаного результату [17, с. 108]. На думку Н.В. Протасова, нормативна модель процедури повинна визначати: цільове призначення, тип основних відносин, коло учасників, акти поведінки, яку вони можуть і повинні зробити, послідовність їх здійснення, терміни і місце здійснення як окремих дій, так і процедури в цілому, засоби, що забезпечують її функціонування [18, с. 51].

Розкриваючи сутність процедурних наслідків М.О. Рожкова наголошує, що норми процесуального права встановлюють правові моделі дій або бездіяльності (які можуть бути в реальній дійсності) і передбачають для них настання відповідних процедурних наслідків. При цьому, на її думку, норма права закріплює певні вимоги до правової моделі дії (або бездіяльності), відповідність яким реальної дії необхідне для настання тих чи інших процедурних наслідків. Вимога про необхідність наявності деяких ознак (властивостей, якостей, характеристик) міститься в гіпотезі норми процесуального права і може пред’являтись до правової моделі дії [3, с. 195].

Наприклад, подання особою до суду позовної заяви в якій відповідачем виступає фізична особа призводить до настання процедурних наслідків наступного змісту: з’ясування судом відповідності позовної заяви вимогам ст. 119 та 120 ЦПК України − направлення судом запиту до органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи − подальше постановлення ухвали про відкриття провадження у справі у разі відсутності підстав визначених у статтях 121 та 122 ЦПК України, що перешкоджають подальшому розвитку процесуальної процедури.

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. З аналізу доктрини цивільного процесуального права вбачається, що переважна більшість вчених-процесуалістів в якості процедурних наслідків процесуальних юридичних фактів розглядають лише виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, слід погодитись з позицією В.В. Яркова, який наголошує, що процесуальні юридичні факти обумовлюють не лише виникнення, зміну та припинення правовідношення, але й інші процедурні наслідки, наприклад, нормальне функціонування процесуального правовідношення [9, с. 28].

М.О. Рожкова пропонує більш розширене коло процедурних наслідків, які є найбільш значущими для процесуального правовідношення, зокрема: 1) рух процесуального правовідношення, який включає виникнення, зміну та припинення процесуального правовідношення; 2) наслідки реалізації процесуальної правосуб’єктності або компетенції суду; 3) наслідки захисту порушених процесуальних прав [3, с. 193-195].

На мою думку, перерахування в понятті «процесуальний юридичний факт» всіх процедурних наслідків дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу вплине на громіздкість даного поняття. По суті вказівка на те, що процедурні наслідки дії (бездіяльності) обумовлюють виникнення, зміну, припинення правовідношення та нормальне функціонування процесуального правовідношення повною мірою охоплюють всі можливі та реально існуючі процедурні наслідки вказаних дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу.

Висновки. Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване визначення найбільш повно та змістовно розкриває його сутність, як правового явища сфери цивільних процесуальних правовідносин. Зміст вказаного поняття слід розглядати крізь призму таких складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи;

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. / В.В. Ярков − Екатеринбург, 1992. − 523 с.
3. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук / М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
4. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути : монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
5. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: «Юриспруденція». − 2015. − № 14. Том. 2. − С. 26-28.
6. Savigny, Friedrich Carl von: System des heutigen Römischen Rechts. Bd. 4. Berlin, 1841. Savigny F. System des heutigen romshen Rechts. T. III. – 2nd ed., rev. – Published: Clark. N.J.: Lawbook Exhange, 2003 .– 347 р.
7. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
8. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве // Категории науки гражданского права. Избранные труды: в 2 т. Т. 2. М.: Статут, 2005. С. 49–241.
9. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. − 608 с.
10. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. − X. : Право, 2011. − 1352 с.
11. Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 г. http://etalonline.by/?type=text&regnum=HK9900238#load_text_none_1_
12. Левицька Н. О. Нормативно-правовий інститут: розмежування із суміжними поняттями / Н. О. Левицька // Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – № 14. – С. 1–5.
13. Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. − М. : Изд-во БЕК, 1993. − 223 с.
14. Давыдова М.Л. Правовая норма и нормативное предписание: проблема соотношения / М.Л. Давыдова // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 5: Юриспруденция. – 2006. − № 8. − С. 52-57.
15. Иоффе О. С. Избранные труды : В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 574 с.
16. Канзафарова І. С. Теорія цивільно-правової відповідальності : монографія / І. С. Канзафарова. – О. : Астропринт, 2006. – 261 с.
17. Рошканюк В. М. Процедурні та процесуальні правовідносини у праві соціального забезпечення / В. М. Рошканюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер.: Право. − 2014. − Вип. 25. − С. 107-110.
18. Протасов В. Н. Юридическая процедура / В. Н. Протасов. − М.: Юрид. лит., 1991. − 79 с.

Братель Олександр Григорович,

кандидат юридичних наук, доцент,

докторант Національної академії внутрішніх справ

Анотація

У статті автор здійснив аналіз доктринальних визначень «процесуальний юридичний факт» та зауважив на відсутності єдиного уніфікованого. Також було приділено увагу такій правовій категорії як цивільне судочинство і досліджено взаємозв’язок між ними. Доведено, що забезпечення ефективності цивільного судочинства зазнає безпосереднього впливу процесуальних юридичних фактів, оскільки саме виникнення цивільних процесуальних правовідносин у суді і є результатом певних дій чи подій. Акцентовано увагу на тому, що складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. Визначено проблематичним те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості і вони виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства.

Ключові слова: юридичний факт, процесуальний юридичний факт, юридична дія, юридична подія, цивільне судочинство, цивільні правовідносини, цивільний процес.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ доктринальных определений «процессуальный юридический факт» и отметил отсутствие единого унифицированного. Также было уделено внимание такой правовой категории как гражданское судопроизводство и исследована взаимосвязь между ними. Доказано, что обеспечение эффективности гражданского судопроизводства испытывает непосредственное воздействие процессуальных юридических фактов, поскольку само возникновение гражданских процессуальных правоотношений в суде и является результатом определенных действий или событий. Акцентировано внимание на том, что сложность исследования такого правового явления как «процессуальные юридические факты» обусловливается сродством этих юридических фактов с гражданско-правовым юридическими фактами. Определено проблематичным то, что юридические факты в гражданском процессуальном праве имеют свои особенности и они выступают в качестве одной из гарантий соблюдения гражданской процессуальной формы, вся их система может рассматриваться как стабилизирующий фактор судопроизводства.

Ключевые слова: юридический факт, процессуальный юридический факт, юридическое действие, юридическое событие, гражданское судопроизводство, гражданские правоотношения, гражданский процесс.

Summary

It was stated that the maintenance of the effectiveness of civil justice suffers direct influence of the procedural legal facts, because the appearance of civil legal relations in the court is the result of certain actions or events. The duration of most procedural legal facts is clearly defined by the time frame and compliance with these terms will ensure the effectiveness of civil procedure.

It was argument that the complexity of the research of the legal phenomenon “procedural legal facts” is caused by the affinity of these legal facts with the civil legal facts. It was offered to understand “the procedural legal facts” in the narrow sense as actions and events (as two components) with which is associated emergence, change and termination of civil legal relations, where the main actors are members of the process of civil procedure. The attention was also paid to the thoughts that small amount of research in this area indicates a low level of scientific interest to this subject by scientists that appropriately opens the ways for implementation of new scientific research in this field

Civil procedural legal relations usually arise only with a certain set of legal facts, one of which should be the court`s action.

It was marked that the legal facts are the separate elements of all stages of the legal regulation.

Keywords: legal fact, procedural legal fact, legal action, legal event, civil litigation, civil legal relations, civil litigation.

Проблема юридичних фактів є однією з основних в теорії і практиці цивільного процесуального права, а в сучасних умовах становлення судової влади має не тільки юридичне, а й набуває широкого соціально-правового значення. Система юридичних фактів у цивільному процесуальному праві забезпечує функціонування механізму реалізації конституційного права на судовий захист. Процесуальні юридичні факти з однієї сторони повинні забезпечувати результативність правозастосовчої діяльності, а з іншої, гарантувати учасникам процесу та іншим суб’єктам, залученим в судову діяльність, комплекс необхідних правомочностей, законність, об’єктивність судового розгляду, тобто забезпечити той рівень правової захищеності особи, що складають суть цивільної процесуальної форми. Інакше кажучи, система юридичних фактів у цивільному процесуальному праві забезпечує адекватність результатів процесуальної діяльності засобів її досягнення.

Юридичний факт в цивільному процесуальному праві є категорією не достатньо дослідженою, але такою, що зберігає свій багатий науковий і практичний потенціал, здатною узагальнено відображати у своєму змісті все різноманіття правових зв’язків і юридичної діяльності їх суб’єктів і чим пояснюється актуальність обраної теми.

Проблемою дослідження юридичних фактів у цивільному процесуальному праві є, зокрема те, що більшість авторів не виділяють теорію юридичних фактів як елемент науки цивільного процесуального права, а включають її в розділ вчення про правовідносини.

Фундаментальними основами для проведення дослідження стали розробки вітчизняних і зарубіжних правознавців. Так, проблема юридичних фактів знайшла відображення ще в працях таких відомих правників ХІХ – початку ХХ ст. як: М. М. Алексєєв, Ю. Барон, Є. В. Васьковський, П. Г. Виноградов, Д. Д. Гримм, М. М. Коркунов, Л. Й. Петражицький, В. І. Сінайський, Г. Ф. Шершеневич. Ці науковці аналізували з позиції юридичних фактів такі інститути цивільного права, як позовна давність, дійсність та недійсність угод, представництво тощо.

Але нині зазначу про зростання інтересу і появу відповідних наукових доробок таких науковців як: Фурса С.Я. [1-2], Коструба А. В. [7], Ісаков В. Б. [8], Завальний А. М. [9],  Ярков В. В. [10-11], Сташків Б. І. [12], Солодовник Л. В. [13], Данилюк О. В. [14], Кикоть Г. В [15], Сливич І. І. [16], Баландіна В. Г. [17], Бровченко Н. В. [18], Рожкова М. А. [19], Рафикова З. Р. [20] та інші.

Певним питанням даної теми було присвячено окремі мої публікації [3-6].

 При цьому дослідження процесуальних юридичних фактів та їх вплив на забезпечення ефективності цивільного судочинства досі не проводилося, що потребує формування нових підходів у визначенні місця юридичних фактів саме в механізмі цивільного процесуального регулювання.

Метою роботи, виходячи з актуальності й ступеня наукової розробки проблеми, є вплив процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства.

У зв’язку з цим поставлено завдання здійснення аналізу та узагальнення існуючих дефініцій процесуальні юридичні факти, цивільне судочинство та їх взаємозв’язок.

Виклад основного матеріалу

Досліджуючи вплив процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства, перш за все, варто зупинитися на характеристиці окремих категорій, зокрема: «процесуальні юридичні факти» та «цивільне судочинство».

У зв’язку з чим, зауважу про наявність певної кількості наукових доробок в теорії держави і права про юридичні факти в цілому, та процесуальні юридичні факти, зокрема.

Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі [5].

Юридичні факти, як правове явище, перебувають у постійній динаміці, обумовлюючи виникнення, зміну або припинення різноманітних правових відносин. Будь-яка особа у своєму житті неодноразово стикалась з різними юридичними фактами та їх проявом, як то: факт народження людини, реєстрація шлюбу, вступ на навчання, прийняття або звільнення з роботи, смерть людини, заподіяння шкоди, складання заповіту, укладання договору тощо. Юридичні факти знаходять свій прояв у багатьох сферах правових відносин, в тому числі, й у цивільній процесуальній сфері. Приналежність таких юридичних фактів до зазначеної площини правовідносин, у поєднанні з їх специфікою, спрямованістю та галузевим змістом, робить можливим вести мову про окремий різновид юридичних фактів ‒ процесуальні юридичні факти.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, обумовлюючи можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях [4].

Акцентую увагу на відсутності сформульованої на законодавчому рівні дефініції «процесуальний юридичний факт» та «забезпечення ефективності цивільного судочинства», саме тому дослідження впливу процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства варто розпочати із тлумачення «процесуального юридичного факту».

Проблемою дослідження юридичних фактів у цивільному процесуальному праві є, зокрема те, що більшість авторів не виділяють теорію юридичних фактів як елемент науки цивільного процесуального права, а включають її в розділ вчення про правовідносини. Не виділяється і не висвітлюється окремо питання про процесуальні юридичні факти в навчальній літературі з цивільного процесуального права України, лише останнім часом юридичні факти почали виділяти в якості об’єкта дослідження науки цивільного процесуального права і зв’язків з процесуальними діями. Виділення і дослідження юридичних фактів в якості самостійного елементу науки цивільного процесуального права є доцільним і виправданим, оскільки таке дослідження дає можливість поглиблено дослідити роль юридичних фактів у застосуванні норм цивільного процесуального права, у вирішенні інших теоретичних і практичних проблем [21, C. 168].

Використовуючи існуючі доктрини, виділю наступні тлумачення «процесуальних юридичних фактів».

В якості «процесуальних юридичних фактів» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин [5].

Як процесуальні юридичні факти можуть виступати не будь-які дії учасників розгляду справи, а лише дії, направлені на реалізацію суб’єктивних прав й обов’язків, передбачених нормами процесуального права; а також процесуальним юридичним фактом може бути і бездіяльність, але обов’язки, від виконання яких ухиляються учасники процесу, також мають бути закріплені в нормах права [21, С. 35].

Юридичні факти в цивільному процесуальному праві є підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин [22].

Юридичні факти виступають в якості одного з елементів громадянського процесуального методу правового регулювання. Вони відображають тим самим особливості способу впливу процесуального права на регульовані суспільні відносини і місце юридичних фактів в зазначеному впливі [11, C. 56].

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. З впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів [6].

Тобто, у вузькому сенсі під «процесуальними юридичними фактами» слід розуміти дії та події (як дві складові) із якими пов’язується виникнення, зміна та припинення цивільних процесуальних правовідносин, основними суб’єктами яких і є учасники здійснення процесу цивільного судочинства.

В спеціальній юридичній літературі пропонуються різні підходи до класифікації юридичних фактів. Найбільш відомий поділ юридичних фактів здійснюється за вольовим критерієм, тобто поділ на дії та події [6]. Так зауважу, що початковою підставою здійснення цивільного судочинства може бути як дія, вчинення правопорушення, реєстрація шлюбу, так і подія, смерть особи та спадкові правовідносини. А от винесення судом рішення є активною поведінкою учасників цивільних процесуальних правовідносин, тобто судді чи суддів.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до вчинення відповідних дій учасниками процесу [6].

Щодо «цивільного судочинства», то в доктрині існують більш спільні позиції щодо його тлумачення, а саме «цивільне судочинство» – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав та обов’язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб’єктами – судом і учасниками процесу [23, C. 100].

А завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [24, Cт. 1].

Цивільне судочинство являє собою просування цивільної справи у суді, певну взаємопов’язану сукупність стадій її розгляду та вирішення.

Опосередкований характер події (факту-події) є підставою для вчинення відповідних процесуальних дій суду, зокрема, смерть позивача або відповідача при розгляді цивільної справи, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для закриття провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України [24]). Отже, сам по собі факт смерті особи прямо не породжує жодних наслідків для процесу. Для настання процесуальних юридичних наслідків необхідне вчинення комплексу процесуальних дій: подання заінтересованою стороною (правонаступником) у справі свідоцтва про смерть сторони процесу та винесення судом відповідної ухвали про закриття провадження у справі (у випадку коли спірні правовідносини між сторонами не допускають правонаступництва) [6]. В даному випадку ефективність цивільного судочинства буде прямо залежати від вчасності подачі всіх необхідних документів, у яких зазначені відповідні процесуальні юридичні факти.

Дослідження цивільного процесу як складного комплексного фактичного складу дозволяє виявити основні процесуальні юридичні факти – процесуальні дії суду і судді і підкреслює головну мету суду по кожній конкретній справі: знайти той оптимум юридичних фактів – процесуальних дій, здійснення яких призвело б до правильного вирішення цивільної справи, встановлення істини. Адже більшість причин скасування судових актів пов’язані з недосконалим або неналежним здійсненням судом конкретних процесуальних дій, наприклад, через, те що не було приведено до участі в процесі кого-небудь з учасників процесу, не витребувано конкретних доказів, не призначено експертизу, неправильно зафіксовано юридичний факт у процесуальних документах і т.д. Таким чином, юридичні факти виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор цивільного процесу та елемент, який забезпечує ефективність цивільного судочинства [21, C. 69].

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, лише за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких має бути дія суду. Так для порушення цивільної справи в суді необхідна не тільки дія позивача (подача заяви в суд), але і дія судді. Суд як вже зазначалося, є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Тому без відповідної дії суду не може виникнути ні одне цивільне процесуальне правовідношення.

Цивільне судочинство як діяльність суду та інших учасників процесу, спрямоване на виконання певного завдання, яким згідно із статтею 1 ЦПК є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Реалізація зазначеного завдання відбувається у певній, визначеній законом процесуальній формі, тобто в порядку встановленого ЦПК регламенту, від якості якого й залежить ефективність виконання цивільного судочинства. Проте аналіз положень ЦПК, з урахуванням судової практики, потреб суб’єктів правовідносин в оперативному судовому захисті та справедливому (правильному) вирішенні цивільно-правових спорів, дає підстави стверджувати про наявність в ЦПК процесуальних норм, які є перешкодою для належного виконання завдань цивільного судочинства, таким чином знижуючи його ефективність [25, C. 53].

Юридичні факти входять в якості самостійних елементів в усі стадії правового регулювання. Спочатку юридичні факти закріплюються в нормах права. Настання юридичних фактів призводить до виникнення суб’єктивних процесуальних прав і обов’язків, здійснюваних в рамках цивільних процесуальних правовідносин. Реалізація прав і обов’язків також виступає в якості юридичних фактів – процесуальних дій, які є змістом процесуальних відносин. Юридичними фактами є і акти застосування норм цивільного процесуального права, що впливають на динаміку цивільного процесу [11, C. 56].

Проблематичним є те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості. По-перше, вони повинні бути зафіксовані у встановленій законодавством процедурно-процесуальній формі, повинні бути належним чином оформлені і засвідчені. По-друге, юридичні факти, які породжують конкретні процесуальні відносини, як правило, не поодинокі, а виступають у вигляді фактичного (юридичного) складу. По-третє, процесуальні фактичні склади відрізняються двоїстою правовою природою. Поряд з власне процесуальними фактами в нього включаються факти матеріально-правового характеру (матеріальні охоронні відносини). По-четверте, власне процесуальні факти вичерпно визначені в нормах процесуального права [26, C. 13], але в статті 11 Цивільного кодексу України зазначені підстави виникнення цивільних прав та обов’язків … інші юридичні факти [27, Cт. 11], а в Цивільно-процесуальному взагалі немає їх закріплення. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підстав виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Безпосереднім аналогом, проявом та закріпленням процесуальних юридичних фактів є відповідні процесуальні дії, вчинювані як судом, так й учасниками цивільного процесу під час розгляду цивільних справ. Проектуючи положення ст. 11 ЦКУ на сферу цивільного судочинства можна визначити, що цивільні процесуальні правовідносини виникають в результаті вчинення судом або учасниками цивільного процесу дій, регламентованих нормами цивільного процесуального законодавства [5].

Через дослідження проблеми процесуальних юридичних фактів можливо і вирішення питань системи цивільного процесу. Цивільний процес складається з системи правозастосовчих циклів, що, в свою чергу, складаються з трьох стадій – відкриття провадження, підготовка до розгляду і вирішення справи по суті з винесенням відповідного процесуального рішення у формі відповідного акту. Одним із системо-утворюючих чинників кожного правозастосовчого циклу і стадії, що створюють в них спеціальний правовий режим, являються юридичні факти. Специфіка будь-якого правозастосовчого циклу в цивільному процесі визначається серед іншого і специфікою процесуальних юридичних фактів, що характеризують зміст судової діяльності та діяльності інших учасників процесу. Саме процесуальні юридичні факти визначають відмінність у кожному з циклів цивільного процесу стадій порушення справи, підготовки і, особливо – розгляду і винесення процесуального акту, що закінчують процес судочинства. Відмінність проявляється у співвідношенні різних видів процесуальних юридичних фактів, характері і структурі фактичних складів і за іншими критеріями  [11, C. 60].

Як і всі правовідносини, цивільні процесуальні відносини виникають, змінюються і припиняються за наявності відповідних юридичних фактів, тобто життєвих обставин, які передбачені гіпотезою процесуальної норми. Важливу роль в цьому плані відіграють ті юридичні факти, які породжують матеріально-правові відносини, у зв’язку з якими виникають і відповідні їм процесуальні. Так, порушення однією із сторін умов цивільно-правової угоди породжує як матеріально-правові відносини (обов’язок цієї сторони відшкодувати завдану шкоду і право іншої сторони на його відшкодування), так і процесуальне право потерпілого на пред’явлення до суду позову. Надалі ж головну роль відіграє прийняття в установленому порядку органами, керуючими процесом, процесуальних документів (постанов, рішень, ухвал та ін.). Юридичні факти є досить важливим елементом в цивільному процесуальному праві, оскільки від них залежить не лише хід цивільного процесу, вони є передумовою виникнення таких правовідносин [28, С. 413].

Дослідження цивільного процесу як складного комплексного фактичного складу уможливлює виявлення основних процесуальних юридичних фактів – процесуальні дії суду і судді і підкреслює головну задачу суду по кожній конкретній справі: знайти ту оптимальну сукупність юридичних фактів – процесуальних дій, вчинення яких призвело б до правильного вирішення цивільної справи. Адже більшість причин скасування судових актів пов’язані з недосконалим або неналежним здійсненням конкретних процесуальних дій наприклад, з огляду на незалучення кого-небудь з учасників процесу, неналежного повідомлення, не витребування конкретних доказів, зважаючи на непризначення експертизи, неправильної фіксації юридичних фактів в процесуальних документах і т. д. Таким чином, юридичні факти виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства. Встановлення юридичних фактів виступає в якості основи реалізації норм цивільного процесуального права. Через юридичні факти визначається фактична основа судової діяльності в цивільному процесі, тому що застосування норм матеріального права здійснюється одночасно з реалізацією процесуальних норм  [11, C. 61].

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи стороною, прийняття суддею заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової угоди сторін тощо). На основі аналізу норм цивільного процесуального права можна дійти висновку, що юридичним процесуальним фактом є процесуальна дія. У той же час слід зауважити, що цивільні процесуальні відносини виникають, як правило, тільки за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких повинна бути дія суду [29, C. 318].

Особливість цивільного судочинства полягає в тому, що його ефективність в більшості випадків залежить від своєрідного «людського фактору», який в цивільному процесуальному праві має назву – внутрішнє переконання суду. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів [5]. Внутрішнє переконання суду і буде процесуальним юридичним фактом – дією. Юридичні події породжують процесуальні правові наслідки тільки в сукупності з діями, в межах єдиних фактичних складів.

Аналіз положень ЦПК України засвідчує, що тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками, як то: строки вирішення питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), строки розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК України), строки подання апеляційної або касаційної скарги (ст. 294, 325 ЦПК України) тощо [5] і саме дотримання даних строків і забезпечуватиме ефективність цивільного судочинства.

Варто зауважити, що у сучасній доктрині цивільного процесу доступність судового захисту у широкому розумінні пов’язується з рядом обставин, найважливішими з яких, в межах нашого дослідження, слід визнати: можливість безперешкодно звернутися до суду за судовим захистом порушеного або оспорюваного права, охоронюваного законом інтересу (гарантоване право на звернення до суду в чітко зрозумілому законом порядку); простота і зрозумілість процедури порушення і розгляду справи [30, С. 235].

Із чинниками своєчасності та правильності судового розгляду пов’язана концентрація в руках суду доказового матеріалу та правильне визначення відповідачів та третіх осіб, участь в справі яких зумовлена спірними правовідносинами. Так, статті 213, 214, 215 ЦПК покладають на суд обов’язок під час ухвалення рішення вирішити такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При цьому в мотивувальній частині рішення суд має зазначити: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. Тобто ЦПК зобов’язує суд вирішити справу законно і обґрунтовано [25, С. 56].

Слід зауважити про наявність в ЦПК процесуальних норм та інститутів, дія яких ускладнює реалізацію завдань цивільного судочинства та негативним чином позначається на реалізації громадянами гарантованого їм права на судовий захист, чим знижується ефективність правосуддя в цивільних справах, а у громадян виникає почуття недовіри до судової системи, підривається авторитет держави, яка покликана захищати їх права. Цивільне судочинство в соціальній, правовій державі, якою є Україна, має своїм призначенням забезпечити громадянам такий судовий розгляд із застосуванням активних повноважень суду в процесі доказування та з’ясування всіх обставин справи, щоб порушені права отримали судовий захист незалежно від процесуальної активності (пасивності) громадян – учасників справи, лише за наявності однієї умови – бажання людини отримати судовий захист в спірних правовідносинах. А судовий розгляд цивільної справи має завершуватися остаточним розв’язанням цивільно-правового спору та виключати необхідність пред’явлення на підставі ухваленого судового рішення нових «тотожних» або ж «похідних» позовів між тими самими сторонами [25, C. 54].

Специфіка будь-якого правозастосовчого циклу в цивільному процесі визначається серед іншого і специфікою процесуальних юридичних фактів, що характеризують зміст судової діяльності та діяльності інших учасників процесу. Саме процесуальні юридичні факти визначають відмінність у кожному їх циклів цивільного процесу стадії порушення справи, підготовки і, особливо – розгляду та винесення процесуального акта, що закінчує процес судочинства. Відмінність проявляється в співвідношенні різних видів процесуальних юридичних фактів, характер і структурі фактичних складів і за іншими критеріями.

Таким же чином будується, наприклад, система вчинення нотаріальних дій з точки зору її процедурних складових [11, C. 206].

Значення проблеми юридичних фактів визначається і в аспекті функціонування судової влади, її взаємодії із законодавчою і виконавчою владою. Необхідний юридико-фактичний аналіз механізму здійснення судової влади, з тим, щоб вона була «вбудована» в правову систему У цьому плані важливі її національні і міжнародно-правові основи, оскільки процесуальна складова судового захисту набула зовсім іншого звучання в зв’язку з необхідністю реалізації права на справедливий судовий розгляд в контексті Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Таким чином, забезпечення ефективності цивільного судочинства зазнає безпосереднього впливу процесуальних юридичних фактів, оскільки саме виникнення цивільних процесуальних правовідносин у суді і є результатом певних дій чи подій. Тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками і саме дотримання даних строків і забезпечуватиме ефективність цивільного судочинства.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. У вузькому сенсі під «процесуальними юридичними фактами» слід розуміти дії та події (як дві складові) із якими пов’язується виникнення, зміна та припинення цивільних процесуальних правовідносин, основними суб’єктами яких і є учасники здійснення процесу цивільного судочинства. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, лише за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких має бути дія суду.

Юридичні факти входять в якості самостійних елементів в усі стадії правового регулювання. Юридичними фактами є і акти застосування норм цивільного процесуального права, що впливають на динаміку цивільного процесу. Проблематичним є те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості і вони виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства.

Список використаної літератури:

1. Міжнародний цивільний процес України : [навчальний посібник] /  За ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. — 240 с.
2. Фурса С. Я. Провадження в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Фурса Світлана Ярославівна. — К., 1997. — 177 c.

3.       Братель О. Г. Процесуальні юридичні факти в контексті неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/procesualni-yuridichni-fakti-v-konteksti-nepravomirnix-dij-bezdiyalnosti-uchasnikiv-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/

4.       Братель О. Г. Юридичні факти-події як складова процесуальних юридичних фактів  [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://goal-int.org/yuridichni-fakti-podii-yak-skladova-procesualnix-yuridichnix-faktiv/

1. Братель О. Г. Ознаки системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві України [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/oznaki-sistemi-procesualnix-yuridichnix-faktiv-u-civilnomu-procesualnomu-pravi-ukraini/
2. Коструба А. В. Юридичні факти в механізмі припинення цивільних майнових відносин : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Коструба Анатолій Володимирович. — К. — 2015. — 440 с
3. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве / В. Б. Исаков.  — М., Юридическая литература. 1984. — 144 с.
4. Завальний А. М. Юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Завальний Андрій Миколайович. — К., 2007. — 192 с.
5. Ярков В. В. Юридические факты в механизме реализации норм
   гражданского процессуального права : автореф. дис.  на соиск. ученой степени доктора юридических наук :  спец. 12.00.03 — Гражданское право ; Семейное право ; Гражданский процесс ; Международное частное право.  / Ярков Владимир Владимирович. —Екатеринбург,1992. — 36 с.
6. Ярков Владимир Владимирович. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : дис.. … доктора юрид. наук : 12.00.03. / Ярков Владимир Владимирович. — Екатеринбург, 1992. — 523 с.
7. Сташків Б. І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Сташків Богдан Іванович. — К., 1997. — 173 л.
8. Солодовник Л. В. Юридичні факти у трудовому праві України  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Солодовник Людмила Валеріївна. — Х., 2004. — 199 с.
9. Данилюк О. В. Юридичні факти як підстави виникнення індивідуальних трудових правовідносин  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Данилюк Олександр Васильович. — К., 2007. — 202 с.
10. Кикоть Г. В. Юридичні факти в системі правовідносин : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Кикоть Григорій Валерійович. — К., 2006. — 198 с.
11. Сливич І. І. Юридичні факти в кримінальному процесі України : дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Сливич Іван Іванович. — О., 2007. — 209 с.
12. Баландіна В. Г. Юридичні факти в податковому праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Баландіна Вікторія Григорівна. – Ірпінь, 2009. — 227 арк.
13. Бровченко Н. В. Юридичні факти в конституційному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Бровченко Наталя Володимирівна. — Маріуполь, 2012. — 20 с.
14. Рожкова М. А.  Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия : спец. 12.00.15  — Гражданский процесс, арбитражный процесс диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук Москва-2010 418 с
15. Рафикова З. Р. Значение системы юридических фактов в гражданском праве // Актуальные проблемы экономики и права. — 2014. — № 1(29). — С. 219–225.
16. Постатейный комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации / под ред. П. В. Крашенинникова. — М. : Статут, 2003. — 753 с.
17. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc14/part_2/9.pdf
18. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право України [Текст] : навч. посіб. / О. О. Штефан. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 360 с.
19. Цивільний процесуальний кодекс від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України від 08.10.2004 — 2004 р. —№ 40, / 40-42 /, — Стор. 1530. —Стаття 492
20. Короєд С.О. Окремі нормативно-процесуальні перешкоди ефективності цивільного судочинства / С. О. Короєд // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2014. — № 24. — С. 53-56
21. Галаган І. А. До проблем теорії правозастосовних відносин. / А. І. Галаган, А. В. Василенко // Держава і право. —1998. — № 3. — С. 13-14.
22. Цивільний кодекс України : за станом на 19 січня 2013 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2013. — С. 158.
23. Комаров В.В. Гражданское  процессуальное право. Курс гражданского процесса / В.В. Комаров. — Х. : Еспада, 2010. — 633 с.
24. Садикова Я. М. Місце та роль фактів процесуально-правового значення в предметі доказування за цивільним процесуальним законодавством України / Я.М. Садикова // Право і безпека. — 2012. — № 3. — С. 318-322.
25. Короєд С.О. Доступність правосуддя в цивільних справах як засіб забезпечення його ефективності / С.О. Короєд // Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2013. — № 59 — С. 231-236.

6.       Братель О.Г.  Подія як юридичний факт в сфері цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/podiya-yak-yuridichnij-fakt-v-sferi-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/