Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

 Анотація

У статті пропонується визначення поняття «процесуальний юридичний факт». Зміст даного поняття розкривається шляхом аналізу його складових елементів, до яких відносяться: фактори, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання); дії або бездіяльності суб’єктів цивільного процесу; процедурні наслідки зумовлені дією чи бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу; нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: цивільний процес, цивільні процесуальні правовідносини, процесуальний юридичний факт, суб’єкти цивільного процесу, дії, бездіяльність.

Summary

In the article it is offered the definition of the concept of «procedural legal fact». The content of this concept is revealed by an analysis of its constituent elements, which include: the factors causing the action or inaction of civil parties (other persons present in the courtroom); actions or omissions of civil parties; procedural consequences arising from acts or omissions of civil parties; regulatory and legal settlement of the impact of the procedural consequences of the emergence, change, termination and the proper functioning of civil procedural legal relationships.

Key words: civil process, civil procedural legal relationships, procedural legal fact, subjects of civil procedure, action, inaction.

Аннотация

В статье предлагается определение понятия «процессуальный юридический факт». Содержание данного понятия раскрывается путем анализа его составляющих элементов, к которым относятся: факторы, обуславливающие действие или бездействие субъектов гражданского процесса (других лиц, присутствующих в зале судебного заседания); действия или бездействия субъектов гражданского процесса; процедурные последствия обусловленные действием или бездействием субъектов гражданского процесса; нормативно-правовая урегулированность влияния процедурных последствий на возникновение, изменение, прекращение и надлежащее функционирование гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: гражданский процесс, гражданские процессуальные правоотношения, процессуальный юридический факт, субъекты гражданского процесса, действия, бездействия.

Постановка проблеми. Досягнення основоположної мети цивільного судочинства, у вигляді ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів забезпечується різноманітними механізмами здійснення судової влади в Україні. Повсякденна діяльність судів у вигляді застосування та реалізації цивільних процесуальних норм напряму пов’язана з необхідністю встановлення різносторонніх юридичних фактів, як-то матеріально-правового та процесуально-правового характеру. Не можна заперечувати того факту, що динаміка розвитку та протікання цивільних процесуальних правовідносин піддається безпосередньому впливу на вказані відносини процесуальних юридичних фактів. Саме процесуальні юридичні факти виступають сполучним ланцюгом у взаємодії нормативних приписів цивільного процесуального законодавства та їх впливі на безпосередню поведінку суб’єктів цивільного процесу. З огляду на часті зміни політичної влади в українській державі, теоретичні здобутки науки цивільного процесуального права все частіше залишаються осторонь реально існуючої нормотворчої процедури. Нехтування суб’єктами законодавчої ініціативи результатами наукових досліджень, що виконуються політично незаангажованими фахівцями в сфері цивільного процесуального права, призводить до необхідності постійного уточнення та доопрацювання цивільного процесуального законодавства. Так, лише з 01.09.2005 р. до 01.11.2016 р. українським парламентом було прийнято 69 законодавчих актів спрямованих на внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1]. Одна із причин існуючого стану справ полягає у відсутності наукового підходу до процедури нормотворення, яка відображається у систематичному оновленні положень ЦПК України неоптимізованими та науково невиваженими змінами і доповненнями. З огляду на окреслені обставини потребує ґрунтовного наукового дослідження одне з базисних процесуальних понять − «процесуальний юридичний факт». Формулювання даного поняття та виокремлення його складових елементів дозволить не лише створити загальне уявлення про вказане явище правової дійсності, але й закласти підґрунтя для проведення подальших наукових розвідок в окресленому напрямі, результатом яких стануть не лише виважені теоретичні здобутки, але й умовиводи практичного спрямування.

Процесуальні юридичні факти у вітчизняній науці цивільного процесуального права практично не піддавались науковому вивченню. Вказаній проблематиці фрагментарно приділялась увага такими вченими радянського періоду як: О.О. Красавчіков, В.П. Мозолін, Н.О. Чечіна, М.Б. Зейдер, М.А. Гурвіч, В.Н. Щеглов, М.К. Юков, Є.О. Крашенінніков, О.П. Вершинін. У пострадянський період процесуальні юридичні факти на дисертаційному рівні досліджували В.В. Ярков «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [2] та М.О. Рожкова «Теорії юридичних фактів цивільного та процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [3]. У вітчизняній цивільній процесуальній доктрині процесуальні юридичні факти ставали предметом уваги в наукових працях В.В Комарова [4], Н.Ю. Сакари [4] та С.В. Кімчинської [5].

Мета статті полягає у здійсненні теоретичного та практичного аналізу поняття «процесуальний юридичний факт», з відповідним виокремленням та розкриттям змісту його складових елементів.

Виклад основного матеріалу. Процесуальні юридичні факти, як процедурно забезпечувальна складова цивільних процесуальних правовідносин, відіграють особливе місце у формуванні теоретичних уявлень, пов’язаних з визначенням особливостей зародження та динаміки протікання цивільного процесу, як самостійної галузі правових відносин.

Визначення процесуального юридичного факту напряму пов’язано із загальнотеоретичним поняттям «юридичний факт», перші згадування якого датуються серединою ХІХ століття. Загальноприйнятою є думка, що праотцем поняття «юридичний факт» є німецький вчений Фрідріх Карл фон Савіньї, який у своїй науковій праці «System des heutigen Römischen Rechts» дав наступне визначення досліджуваного поняття: «Я називаю події, що викликають виникнення або завершення правовідносин, юридичними фактами» [6]. Протягом багатьох десятиліть в правовій доктрині сформувалось загальне уявлення про те, що юридичними фактами слід визнавати певні життєві обставини, які призводять до виникнення, зміни або припинення правовідносин. На перший погляд вказане визначення дозволяє в загальних рисах зрозуміти елементарну правову сутність юридичних фактів. Разом з тим, специфіка процесуальних юридичних фактів напряму залежить від галузі права в якій вказані факти мають свій специфічний прояв та реалізацію.

Дослідження поняття «процесуальний юридичний факт» слід розпочати з категорії «факт», яка у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться наступним чином: 1) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулось насправді; 2) реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує [7, с. 1526]. У повсякденному житті людину супроводжує ціла низка фактів природного або соціального походження. Факти соціального спрямування об’єктивовано впливають на суспільні відносини, впорядкування яких здійснюється за допомогою існуючої в державі сукупності нормативно-правових актів. Як зазначав О.О. Красавчиков, юридичні факти відрізняються від інших фактів реальної дійсності тільки з точки зору значущості даних фактів для права [8, с. 67]. Отже, у загальному розумінні юридичні факти слід розглядати в якості явищ реальної дійсності, з якими норми права пов’язують настання правових наслідків.

Комплексний та змістовний аналіз законодавчих актів різного галузевого спрямування дозволив дійти висновку про відсутність у них нормативного визначення категорії «юридичний факт». Разом з тим, згадування юридичних фактів, в контексті їх приналежності до обставин, що обумовлюють функціонування певних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, міститься, зокрема, в Цивільному кодексі України (ст. 11) та ЦПК України (ст. 234).

Виходячи з раніше окресленої мети наукової статті слід зазначити, що існуючі в доктрині цивільного процесуального права спроби сформулювати визначення категорії  «процесуальний юридичний факт» зводяться до екстраполяції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Отже, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

У доктрині цивільного процесуального права пропонуються відносно різні за змістом, але об’єднані головною процесуальною ідеєю визначення поняття «процесуальний юридичний факт».

Рожкова М.О. в своїй дисертаційній роботі пропонує в якості процесуального факту розуміти реальну дію (бездіяльність) учасника судового процесу, з правовою моделлю якої процесуальне право пов’язує певні процедурні наслідки і фактичне здійснення якої призводить до відповідних наслідків стосовно до елементарного процесуального відношення або складного процесуального правовідношення [3, с. 192].

В.В. Ярков у монографії «Юридичні факти в цивілістичному процесі» пропонує досить розширене та громіздке визначення процесуальних юридичних фактів, під якими розуміє дії, бездіяльність, процесуальні порушення всіх суб’єктів цивільних процесуальних відносин, а саме суду, судді, посадових осіб суду, осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які сприяють правосуддю. У деяких випадках значення процесуальних юридичних фактів мають дії (бездіяльність) громадян, присутніх при розгляді справи. В якості процесуальних юридичних фактів виступають також події. До числа юридичних фактів відносяться як односторонні волевиявлення суб’єктів правовідносин, так і договори (мирова угода), акти органів влади. До числа процесуальних юридичних фактів відносяться строки, факти-стани, презюмовані факти. Отже, в якості процесуальних юридичних фактів виступають найрізноманітніші обставини, які породжують різноманітні процесуальні наслідки [9, с. 83].

В.В. Комаров, Н.Ю. Сакара у монографії «Цивільне судочинство України: основні засади та інститути» наголошують, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти − передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу [4, с. 400].

У схожому науковому контексті досліджуване поняття визначає С.В. Кімчинська. На її думку, цивільний процесуальний юридичний факт як складовий елемент внутрішньої підсистеми механізму цивільного процесуального регулювання − це конкретна життєва обставина, змодельована в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [5, с. 28].

З огляду на те, що в українському цивільному процесуальному законодавстві поняття «процесуальний юридичний факт» не отримав свого нормативного підтвердження та визнання, цікавим, на мою думку, буде досвід білоруських законодавців, які в рамках Цивільного процесуального кодексу Республіки Бєларусь в ст. 108 визначають дії або процесуальні події як форми процесуальних фактів. Вказаною нормою закріплені й інші положення, що розкривають зміст процесуальних фактів, зокрема, юридично зацікавлені в результатах справи особи та інші учасники цивільного судочинства здійснюють належні їм права, виконують обов’язки шляхом вчинення процесуальних дій. Процесуальними фактами також є настання та сплив строків, інші процесуальні події [11].

Проаналізовані доктринальні підходи та законодавчі положення щодо визначення поняття «процесуальний юридичний факт» дозволяють сформулювати власне авторське визначення вказаного поняття.

Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

З метою розкриття змісту сформульованого поняття спробуємо виокремити його складові елементи, які у своєму поєднанні створюють уявлення про місце та призначення процесуальних юридичних фактів в загальній системі цивільних процесуальних правовідносин. Отже, поняття «процесуальний юридичний факт» буде досліджено крізь призму наступних його складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи. Першою умовою, яка впливає на формування у суб’єкта цивільного процесу певної дії є група чинників, які можуть проявлятись у відокремленому вигляді або ситуативному поєднанні. Першим з таких чинників є життєві обставини. Життєві обставини можна розглядати в різних ситуативно-галузевих проявах, зокрема, у психологічній, медичній, соціальній, правовій та інших сферах повсякденного життя. Наприклад, народження людини, укладання договору, укладання трудового договору, створення художнього твору, реєстрація шлюбу, заподіяння шкоди, військові дії тощо. У загальному вигляді життєві обставини, у своїй більшості, зводяться до конкретних дій або подій. В контексті досліджуваної проблематики визначальний вплив на формування правовідносин мають лише ті життєві обставини, з якими пов’язано настання певних юридичних наслідків, тобто такі життєві обставини, котрі передбачені нормами права. До життєвих обставин, що обумовлюють можливість вчинення суб’єктами цивільного процесу конкретних процесуальних дій можна віднести, зокрема, смерть особи, яка бере участь у справі. Смерть фізичної особи, як життєва обставина (подія), сама по собі не впливає на динаміку цивільного процесу. Для набуття вказаною подією процесуальних обрисів особі, яка вважає себе спадкоємцем померлого, слід звернутись до суду із заявою якою повідомити про настання вказаної життєвої обставини. Звернення із заявою слід розглядати як процесуальну дію, яка потребуватиме процедурної реакції суду у вигляді постановлення ухвали про зупинення провадження у справі в порядку п. 1 ч. 1 ст. 201ЦПК України (якщо спірні відносини допускають правонаступництво).

Наступним чинником, який обумовлює дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) є емоційно-поведінкові прояви вказаних осіб. Слід погодитись, що протікання цивільного процесу досить часто залежить від емоційно-поведінкових проявів як самого судді, так і осіб присутніх під час судового засідання. На емоційно-поведінкові прояви впливають індивідуально-психологічні властивості особи, як то: темперамент, характер, емоції. Суддя повинен сприйматись в цивільному процесі не лише в якості ключового суб’єкта наділеного законодавчо визначеними повноваженнями, але й в якості людини та особистості, яка може перебувати під впливом різних внутрішніх або зовнішніх емоційних подразників, біологічних процесів, що знаходять своє відображення у його відповідній поведінці. Втомленість або неуважність судді може призводити до вчинення ним процесуальних помилок усунення яких можливе, наприклад, шляхом ухвалення додаткового рішення суду.

Емоційно-поведінкові прояви, які переважно характеризуються неправомірним змістом, притаманні для поведінки як учасників цивільного процесу, так і осіб присутніх в залі судового засідання.

Третім чинником, який обумовлює вчинення процесуальних дій суб’єктами цивільного процесу є нормативні-правові приписи цивільного процесуального законодавства. У запропонованому мною визначення поняття «професуальний юридичний факт» згадується саме категорія «нормативно-правовий припис», яка за своїм змістом є проміжною ланкою між поняттями «нормативно-правовий інститут» та «норма права» [12]. Така позиція обґрунтовується наступним. Як наголошує С.С. Алексєєв нормативно-правовий припис – це елементарне, цільне, логічно завершене державно-владне веління нормативного характеру, безпосередньо відображене в тексті нормативно-правового акту [13, с. 91].

На думку М.Л. Давидової нормативно-правовий припис, як і норма права, являє собою правове веління. Однак якщо правова норма в єдності трьох своїх елементів є ідеальною конструкцією, то нормативний припис в найбільшій мірі уособлює саме форму існування правових велінь. Якщо правовими нормами вважаються тільки ті веління, які відповідають змістовним ознаками норми права (модель регульованих відносин, представницький-зобов’язуючий характер), то в якості нормативного припису можуть розглядатися й ті державно-владні веління, які даних ознак не мають. Таким чином, в найзагальнішому вигляді співвідношення двох розглянутих категорій може бути визначене в такий спосіб: нормативно-правовий припис − це форма (спосіб) текстуального вираження частин правових норм та інших велінь законодавця [14, с. 55-56].

Прикладом нормативно-правових приписів, що обумовлюють вчинення суб’єктами цивільного процесу процесуальних дій можна вважати положення ч. 1 ст. 220 ЦПК України в якій зазначено наступне: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За своїм змістом звичайна неуважність або нервове напруження (емоційно-поведінковий прояв) судді може призвести до того, що ним під час ухвалення рішення суду не буде вирішено питання про порядок розподілу судових витрат. У зв’язку з цим, визначений ч. 1 ст. 220 ЦПК України нормативно-правовим припис уповноважує суддю на самостійне ініціювання процедури вчинення процесуальної дії, яка призведе до фіксування процесуального юридичного факту у конкретному процесуальному документі – додатковому рішенні суду.

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Як вже зазначалось, емоційно-поведінкові прояви можуть знаходити своє відображення в діях або бездіяльності учасників цивільного процесу, які часто мають неправомірний зміст. Неправомірні дії можуть виражатись у недотриманні учасниками цивільного (іншими особами, присутніми у судовому засіданні) обов’язків, визначених ст. 162 ЦПК України. Частина суддів в процесі розгляду цивільної справи «пом’якшує» закріплені у ст. 162 ЦПК України правила поведінки під час судового засідання дозволяючи, наприклад, не вставати сторонам при наданні ними пояснень. Наявність таких дозволів є більш виключенням, ніж поширеним правилом. В загальному розумінні, визначення порядку проведення судового засідання часто залежить від внутрішнього налаштування судді та його особистісного відношення до учасників процесу. Проте, зустрічаються випадки коли одна із сторін або третя особа відмовляються вставати коли до неї звертається суддя, тим самим виражаючи своє негативне ставлення, наприклад, до постановленої судом ухвали про відмову у задоволення заяви про відвід судді. Така поведінка особи свідчить про її явну зневагу як до суду, так і встановлених правил судочинства. У свою чергу, суд має чіткий перелік засобів процесуального реагування на вказану неправомірну поведінку, у вигляді можливості застосування заходів процесуального примусу, наприклад, видалення із залу судового засідання. Крім цього, суд наділений правом притягнути особу до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Реалізація вказаної процедури супроводжується вчиненням процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні в порядку ч. 3 ст. 162 ЦПК України.

Бездіяльність суб’єктів цивільного процесу також перебуває в площині неправомірної поведінки. Слід погодитися О.С. Йоффе, який розглядав бездіяльність особи протиправною, коли особа повинна була та могла діяти: «повинна була» – юридичний критерій, який передбачає правовий обов’язок вчинити певні дії; «могла» – фізичний критерій, який передбачає фактичну можливість їхнього вчинення [15, с. 280]. Досліджуючи бездіяльність, як форму неправомірної поведінки, І.С. Канзафарова визначає її як «…порушення обов’язку вчинити певні дії. Але поряд із цим необхідно встановити фактичну можливість вчинення зазначених дій конкретною особою у конкретних обставинах, чи мала особа реальну можливість вчинити певні дії. При цьому, потрібно враховувати не лише фізичний та психічний стан особи, а й її особисті якості» [16, с. 75].

У свою чергу правомірними діями суб’єктів цивільного процесу вважається така їх вольова поведінка, яка відповідає приписам правових норм, насамперед норм цивільного процесуального законодавства, та не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Правомірні дії знаходять своє відображення, зокрема, у поданні позовної заяви, заяви, апеляційної чи касаційної скарги, дотримання встановлених правил поведінки під час судового засідання тощо.

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Будь-яка дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу обумовлює настання визначеної реакції суду, яка повинна реалізовуватись у відповідності до нормативно регламентованої процесуальної процедури.

Як зазначає Рошканюк В.М. однією з істотних та характерних ознак процедури є наявність встановленого алгоритму дій (моделі), відповідно до якого вона реалізовується. У найбільш загальному вигляді така процедура є певною послідовністю дій, реалізація яких призводить до бажаного результату [17, с. 108]. На думку Н.В. Протасова, нормативна модель процедури повинна визначати: цільове призначення, тип основних відносин, коло учасників, акти поведінки, яку вони можуть і повинні зробити, послідовність їх здійснення, терміни і місце здійснення як окремих дій, так і процедури в цілому, засоби, що забезпечують її функціонування [18, с. 51].

Розкриваючи сутність процедурних наслідків М.О. Рожкова наголошує, що норми процесуального права встановлюють правові моделі дій або бездіяльності (які можуть бути в реальній дійсності) і передбачають для них настання відповідних процедурних наслідків. При цьому, на її думку, норма права закріплює певні вимоги до правової моделі дії (або бездіяльності), відповідність яким реальної дії необхідне для настання тих чи інших процедурних наслідків. Вимога про необхідність наявності деяких ознак (властивостей, якостей, характеристик) міститься в гіпотезі норми процесуального права і може пред’являтись до правової моделі дії [3, с. 195].

Наприклад, подання особою до суду позовної заяви в якій відповідачем виступає фізична особа призводить до настання процедурних наслідків наступного змісту: з’ясування судом відповідності позовної заяви вимогам ст. 119 та 120 ЦПК України − направлення судом запиту до органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи − подальше постановлення ухвали про відкриття провадження у справі у разі відсутності підстав визначених у статтях 121 та 122 ЦПК України, що перешкоджають подальшому розвитку процесуальної процедури.

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. З аналізу доктрини цивільного процесуального права вбачається, що переважна більшість вчених-процесуалістів в якості процедурних наслідків процесуальних юридичних фактів розглядають лише виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, слід погодитись з позицією В.В. Яркова, який наголошує, що процесуальні юридичні факти обумовлюють не лише виникнення, зміну та припинення правовідношення, але й інші процедурні наслідки, наприклад, нормальне функціонування процесуального правовідношення [9, с. 28].

М.О. Рожкова пропонує більш розширене коло процедурних наслідків, які є найбільш значущими для процесуального правовідношення, зокрема: 1) рух процесуального правовідношення, який включає виникнення, зміну та припинення процесуального правовідношення; 2) наслідки реалізації процесуальної правосуб’єктності або компетенції суду; 3) наслідки захисту порушених процесуальних прав [3, с. 193-195].

На мою думку, перерахування в понятті «процесуальний юридичний факт» всіх процедурних наслідків дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу вплине на громіздкість даного поняття. По суті вказівка на те, що процедурні наслідки дії (бездіяльності) обумовлюють виникнення, зміну, припинення правовідношення та нормальне функціонування процесуального правовідношення повною мірою охоплюють всі можливі та реально існуючі процедурні наслідки вказаних дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу.

Висновки. Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване визначення найбільш повно та змістовно розкриває його сутність, як правового явища сфери цивільних процесуальних правовідносин. Зміст вказаного поняття слід розглядати крізь призму таких складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи;

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. / В.В. Ярков − Екатеринбург, 1992. − 523 с.
3. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук / М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
4. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути : монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
5. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: «Юриспруденція». − 2015. − № 14. Том. 2. − С. 26-28.
6. Savigny, Friedrich Carl von: System des heutigen Römischen Rechts. Bd. 4. Berlin, 1841. Savigny F. System des heutigen romshen Rechts. T. III. – 2nd ed., rev. – Published: Clark. N.J.: Lawbook Exhange, 2003 .– 347 р.
7. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
8. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве // Категории науки гражданского права. Избранные труды: в 2 т. Т. 2. М.: Статут, 2005. С. 49–241.
9. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. − 608 с.
10. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. − X. : Право, 2011. − 1352 с.
11. Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 г. http://etalonline.by/?type=text&regnum=HK9900238#load_text_none_1_
12. Левицька Н. О. Нормативно-правовий інститут: розмежування із суміжними поняттями / Н. О. Левицька // Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – № 14. – С. 1–5.
13. Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. − М. : Изд-во БЕК, 1993. − 223 с.
14. Давыдова М.Л. Правовая норма и нормативное предписание: проблема соотношения / М.Л. Давыдова // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 5: Юриспруденция. – 2006. − № 8. − С. 52-57.
15. Иоффе О. С. Избранные труды : В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 574 с.
16. Канзафарова І. С. Теорія цивільно-правової відповідальності : монографія / І. С. Канзафарова. – О. : Астропринт, 2006. – 261 с.
17. Рошканюк В. М. Процедурні та процесуальні правовідносини у праві соціального забезпечення / В. М. Рошканюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер.: Право. − 2014. − Вип. 25. − С. 107-110.
18. Протасов В. Н. Юридическая процедура / В. Н. Протасов. − М.: Юрид. лит., 1991. − 79 с.

Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

В науковій статті розглянуто поняття та види юридичних фактів-подій в аспекті розвитку цивільних процесуальних правовідносин. Досліджено процесуальні особливості впливу юридичних фактів-подій на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: подія, юридичні факти, юридичні факти-події, цивільні процесуальні правовідносини.

В научной статье рассмотрено понятие и виды юридических фактов-событий в аспекте развития гражданских процессуальных правоотношений. Исследованы процессуальные особенности влияния юридических фактов-событий на возникновение, изменение или прекращение гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: событие, юридические факты, юридические факты-события, гражданские процессуальные правоотношения.

In the scientific article the concept and the types of legal facts events in terms of civil procedural legal. Studied procedural peculiarities of legal facts influence events on the occurrence, change or termination of civil legal proceedings.

Key words: event, legal facts, legal facts-events, civil procedural legal relationships.

Постановка проблеми. Теорія юридичних фактів значного поширення набула в сфері сучасних правовідносин. Багато поколінь науковців присвятили свої інтелектуальні праці дослідженню поняття, змісту та класифікації юридичних фактів з метою забезпечення розвитку правової науки та задоволення потреб юридичної практики. Вивчення самого явища «юридичні факти» дозволяє зрозуміти та осмислити механізми зародження та подальшого розвитку правових відносин. У своїй більшості питання юридичних фактів розглядаються в монографіях, дисертаціях, статтях, підручниках з теорії держави і права, а також у галузевих юридичних науках шляхом дослідження самого поняття юридичних фактів та здійснення їх різноглибинної класифікації. Окреме місце юридичні факти посідають в теорії та практиці цивільного процесуального права, а практичний зміст і наукова цінність теорії цивільних процесуальних фактів полягає в тім, що вона вивчає один з аспектів фактичної обґрунтованості правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин. Відсутність глибинних та вузько галузевих наукових досліджень питань теорії процесуальних юридичних фактів обумовлює приділення окремої уваги вказаному правовому явищу в умовах постійної зміни та удосконалення вітчизняного цивільного процесуального законодавства.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Загальні питання визначення поняття, видів та класифікації юридичних фактів на різних етапах розвитку правової науки розглядались такими науковцями як: С.С. Алексєєв, С.А. Зінченко, З.Д. Іванова, В.Б. Ісаков, М.С. Кельман, О.О. Красавчіков, О.Г. Мурашин, О.В. Петришин, М.А. Рожкова, О.Ф. Скакун, А.К. Стальгевич, Р.О. Халфіна, М.В. Цвік та інші. Разом з тим, юридичні факти, як правове явище не піддавались глибинному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин.

Мета статті полягає у визначенні окремих аспектів впливу «події», як одного з видів юридичних фактів на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Виклад основного матеріалу. Під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві прийнято розуміти передбачені процесуальними нормами певні життєві обставини, з якими пов’язується виникнення, зміна або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами, а тому з впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів.

В спеціальній юридичній літературі наводяться різні класифікації ознаки юридичних фактів. Не вдаючись до питань змістовної класифікації юридичних фактів зупинимось лише на найбільш відомому поділі юридичних фактів за вольовим критерієм, а саме поділі на дії та події.

Зауважимо, що серед юристів одним із перших класифікацію юридичних фактів за вольовою ознакою здійснив Є.В. Васьковський поділяючи їх на дії і події [1, с. 98].

Дії – це конкретні життєві обставини, що залежать від волі людини та безпосередньо нею втілюються. Вони є різновидом правомірної свідомої поведінки суб’єкта правовідносин, яка своїм вольовим характером відрізняється від інших проявів існування особи (рефлексів, інстинктів тощо). У свою чергу, неправомірна поведінка суб’єкта правовідносин також може обумовлювати настання певних процесуальних юридичних фактів.

Події – це конкретні життєві обставини, що виникають та існують незалежно від волі людини та непідвладні їй. Життєві обставини у вигляді подій можуть набувати юридичного значення у випадках прямого посилання на них у законодавчих актах або в договорах як таких, що породжують правові наслідки.

Великий тлумачний словник сучасної української мови слово «подія» тлумачить як те, що порушує усталений звичайних хід життя; що-небудь важливе, видатне [2, с. 1009].

З огляду на окреслену мету даної наукової статті події, як юридичний факт часто виступають підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Особливість реалізації подій в цивільному процесуальному праві полягає в їх не безпосередньому, а опосередкованому прояві в результаті вчинення відповідних процесуальних дій учасниками цивільного процесу.

Настання певної події як життєвої обставини прямо не обумовлює настання процесуальних юридичних наслідків. Опосередкований характер події є підставою для вчинення відповідних процесуальних дій суду, зокрема, смерть позивача або відповідача при розгляді цивільної справи, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для закриття провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)). Отже, сам по собі факт смерті особи прямо не породжує жодних наслідків для цивільного процесу. Для настання процесуальних юридичних наслідків необхідне вчинення комплексу процесуальних дій: подання заінтересованою стороною (правонаступником) у справі свідоцтва про смерть сторони процесу та винесення судом відповідної ухвали про закриття провадження у справі (у випадку коли спірні правовідносини між сторонами не допускають правонаступництва).

З впевненістю можна говорити про існування в праві своєрідних юридичних фактів-подій, які самостійно або у сполученні з іншими юридичними фактами зумовлюють виникнення правовідносин, призводять до зміни прав та обов’язків, або припиняють цивільні процесуальні правовідносини.

У повсякденному житті цілий ряд подій у своєму зародженні можуть залежати від волі людини, зокрема народження людини, її смерть. Крім цього сучасний стан розвитку науки і техніки збільшує можливості людини впливати на процеси і явища природи. Ті явища, які сьогодні не залежать від волі і свідомості людини (повені, землетруси), в майбутньому можуть стати керованими або частково керованими процесами. Разом з тим, зазначена властивість не містить практичного навантаження для площини цивільного процесу, адже керованість вказаними процесами не матиме прямого впливу на процесуальні відносини. Для цивільного процесу практичне значення матимуть наслідки впливу вказаних «керованих» подій на хід розвитку самого процесу.

Серед значного розмаїття класифікаційних ознак поділу юридичних фактів-подій розглянемо їх поділ абсолютні та відносні.

Абсолютні події – це явища, виникнення і розвиток яких не пов’язані з вольовою діяльністю суб’єктів. До їх числа відносяться стихійні лиха та інші природні явища (повінь, посуха, землетрус тощо). До абсолютних юридичних подій слід віднести такий юридичний факт, як природна смерть особи. Вказаний вид абсолютних, тобто не обумовлених ні в якій мірі вольовою діяльністю людей, юридичних подій може бути об’єднано в групу явища, що виражають прояв сил природи незалежно від дій та свідомості людини. Абсолютні юридичні події у своєму складі не вичерпуються тільки цією групою юридичних фактів. Говорячи про події, які є значущими для цивільного процесуального права, не слід забувати про такий важливий юридичний факт як закінчення часу, в т.ч. встановленого для вчинення відповідних процесуальних дій.

Відносні події – це явища, що виникають з волі суб’єктів, проте розвиваються і виникають незалежно від їх волі. Так, смерть в результаті вбивства людини є відносною подією, адже сама подія (смерть) виникла в результаті вольових дій вбивці. Разом з тим, ця подія (смерть) стала наслідком патологічних змін в організмі потерпілого, вже не залежать від волі вбивці.

В цивільному праві загальноприйнятим вважається той факт, що народження людини є юридичною подією. Проте, проектуючи це припущення на поняття «подія» виходить, що народження людини або не обумовлено вольовою діяльністю людей, або незалежно від волі осіб може призводити до виникнення процесуальних правовідносини. Народження особи є відносною юридичною подією, при якій діяльність деяких суб’єктів майбутнього правовідношення хоча й існує, проте юридично байдужа.

Відносні юридичні події є явищами, причиною виникнення яких є вольова людська діяльність, що впливає на подальший розвиток даного явища тільки до певного моменту, після якого явище виступає і розвивається самостійно і на своєму заключному етапі розвитку призводить до виникнення юридичних наслідків. Так, народження людини є підставою для виникнення у неї цивільної процесуальної дієздатності передбаченої ст. 28 ЦПК України.

Отже, юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до вчинення відповідних дій учасниками процесу.

Розглянемо деякі аспекти впливу та реалізації юридичних фактів-подій в площині цивільних процесуальних правовідносин.

Подія у вигляді народження фізичної особи призводить до виникнення у неї цивільної процесуальної правоздатності (ст. 28 ЦПК України), проте для набуття подією юридичного значення необхідне вчинення відповідних процесуальних дій.

Так само, подія у вигляді досягнення особою повноліття наділяє її цивільною процесуальною дієздатністю (ст. 29 ЦПК України) дозволяючи їй особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді. Разом з тим, для прояву цивільної процесуальної дієздатності необхідне вчинення особою дій у вигляді звернення до суду з відповідною заявою або вчинення судом процесуальних дій з метою залучення її до участі в процесі в якості відповідного учасника цивільного процесу.

Слід розуміти, що наділення особи цивільною процесуальною правоздатністю в результаті її народження та в подальшому наділення її цивільною процесуальною дієздатністю в результаті досягнення відповідного віку не призводить автоматично до виникнення та розвитку цивільних процесуальних правовідносин.

Іншим проявом події в цивільному процесі виступає смерть фізичної особи, яка може розглядатись як абсолютний або відносний юридичний факт-подія. В загальному розумінні смерть як юридична подія як правило, виступає правоприпиняючою юридичною подією [3, с. 167].

З позиції цивільного процесуального законодавства смерть фізичної особи, як подія, пов’язується з настанням або можливістю настання відповідних процесуальних юридичних наслідків, зокрема:

1)     припинення у фізичної особи цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності (ст. ст. 28-29 ЦПК України). Смерть фізичної особи призводить до повного припинення у особи цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. При цьому для суду має значення сам факт смерті, що підтверджується відповідним документом (свідоцтво про смерть). Інші ознаки приналежності даної події до абсолютної чи відносної для суду не мають практичного значення;

2)     застосування процесуального правонаступництва у випадку, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (ст. 37 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Смерть фізичної особи обумовлює виникнення та реалізацію низки процесуальних дій та настання юридичних фактів. Насамперед, зацікавлена особа повинна подати заяву та проінформувати суд про смерть сторони чи третьої особи, які були учасниками процесу. Наступною процесуальною діє суду є розгляд вказаної заяви та, у випадки позитивного її вирішення, винесення відповідної ухвали про залучення до участі у справі правонаступника. Винесена ухвала, як процесуальний документ та юридичний акт призводить до юридичного факту ‒ прийняття в обов’язковому порядку правонаступником усіх дій, вчинених в цивільному процесі особою, яку він замінив та набуття власних процесуальних прав та обов’язків.

За аналогією з правонаступництвом позивача норми ЦПК України не забороняють процесуальне правонаступництво третьої особи із самостійними вимогами, оскільки така третя особа має всі права позивача, то, відповідно, щодо неї можливе правонаступництво;

3)     розгляд цивільної справи іншим суддею спочатку, якщо під час процесу помер суддя, який розглядав справу. Відповідно до ст. 123 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 12.02.2015 р. [4] повноваження судді припиняються у разі його смерті. Норми ЦПК України (глава 3 розділ І) безпосередньо не врегульовують порядок заміни судді, який помер в процесі розгляду справи, іншим суддею. Для вирішення такої ситуації застосовуються положення ст. 159 ЦПК України, яка передбачає, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, при цьому справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку. Враховуючи, що ст. 159 ЦПК України не містить чітких вказівок на підстави за яких допускається заміна судді, цілковито можна припускати, що такою підставою є в т.ч. і смерть судді, як особи, яка здійснює правосуддя в цивільних справах.

Буквальне тлумачення ч. 2 ст. 159 ЦПК України дозволяє зробити висновки про наявність нібито певної правової суперечності, пов’язаної з визначенням порядку розгляду цивільної справи спочатку. Так, у досліджуваній частині статті йдеться про заміну саме «одного із суддів». Відповідно до ст. 18 ЦПК України цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду, в судах апеляційної інстанції колегією у складі трьох суддів, в суді касаційної інстанції колегією у складі не менше трьох суддів, у Верховному Суді України колегіально.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 12.02.2015 р. справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, – колегією суддів. Частиною 2 цієї статті чітко визначено: «суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд».

Змістовне тлумачення другого речення ч. 2 ст. 159 ЦПК України («У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку») повинно здійснюватись в аспекті системного аналізу як норм ЦПК України, так і Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. Вказаний аналіз норм дозволяє констатувати, що при одноособовому розгляді цивільної справи в суді першої інстанції під заміною одного із суддів слід розуміти саме заміну судді як працівника суду, який в силу покладених на нього законом повноважень здійснює правосуддя в цивільних справах діючи як суд та представляючи орган судової влади.

У разі смерті судді в процесі розгляду цивільної справи призначення нового судді здійснюється з дотриманням вимог ст. 11-1 ЦПК України, яка визначає загальні засаді функціонування автоматизованої системи документообігу суду та у відповідності до Положення автоматизовану систему документообігу суду, затвердженої рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [5]

4)     обов’язок суду зупинити провадження у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (п. 1 ч. 1 ст. 201 ЦПК України). Смерть фізичної особи може бути передумовою виникнення у матеріальному праві загального (універсального) правонаступництва суб’єктивних цивільних прав з подальшою його проекцією на сферу цивільних процесуальних правовідносин. З огляду на досліджувану нами проблематику зазначимо, що суд повинен зупинити провадження у справі для забезпечення можливості спадкоємцям після прийняття спадщини вступити у цивільний процес за умови, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Смерть фізичної особи, як юридичний факт-подія виступає передумовою для настання комплексу процесуальних дій та юридичних фактів, які полягають у наступному. Особи, які вважають себе спадкоємцями подають заяву до суду, якою інформують про смерть спадкодавця, який виступав стороною у справі. Після отримання заяви та перевірки представленої інформації суд виносить ухвалу про зупинення провадження у справі до залучення до участі у справі правонаступника (п. 1 ч. 1 ст. 203 ЦПК України);

5)     закриття провадження у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Норми ЦПК України не передбачають чіткого та вичерпного переліку спірних правовідносин за яких не допускається процесуальне правонаступництво. В цьому відношенні досліджуваний п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України на пряму пов’язаний з нормами цивільного та сімейного законодавства. Головною підставою для застосування вказаного пункту є наявність спірних правовідносин, які нерозривно пов’язані з особою, яка є стороною у справі. Смерть фізичної особи у вигляді юридичного факту-події є передумовою настання спадкових правовідносин. Відповідно до ст.1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України.

Не допускають правонаступництва деякі, крім вище вказаних, сімейні правовідносини. Зокрема, правонаступництво не відбувається при розгляді у суді справи про визнання батьківства (ст. 129 СК України) або про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України), якщо в процесі розгляду справи помирає батько або мати, які виступали відповідачем в процесі.

Таким чином, смерть фізичної особи, як юридичний факт-подія виступає передумовою для закриття провадження у справі. Для цього зацікавлена особа (спадкоємець) або інша зацікавлена особа подає до суду заяву повідомляючи про смерть сторони у справі. Після отримання заяви та перевірки представленої інформації на предмет того, які саме спірні правовідносини не допускають правонаступництва, з дотримання всіх процесуальних вимог суд виносить ухвалу про закриття провадження у справі. Винесена ухвала закріплює правоприпиняючий процесуальний юридичний факт;

6)     залишення заяви без розгляду якщо належним чином повідомлений позивач повторно не заявився у судове засідання (п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України). Так, після повторного належним чином повідомлення про час та місце розгляду та до дня призначеного судового засідання може настати смерть позивача, що унеможливить його прибуття до суду. За певних обставин, відсутність у судді, або інших осіб, які беруть участь у справі будь-якої інформації про смерть позивача, як юридичного факту-події може бути підставою для винесення судом ухвали про залишення заяви без розгляду;

7)     настання умов для проведення заочного розгляду справи (ст. 224 ЦПК України). Проводячи аналогію з попереднім прикладом можна змоделювати ситуацію при якій, після повторного належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи останній помирає. Комплекс таких факторів як смерть відповідача (юридичний факт-подія), розписка відповідача про одержання судової повістки, відсутність у судді та осіб, які беруть участь у справі інформації про смерть відповідача слугуватимуть умовою для винесення судом ухвали про заочний розгляд справи;

8)     можливість виклику відповідача до суду через оголошення у пресі. Відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК України відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. Припустимо, що після відкриття судом провадження у справі помирає відповідач, якому суд надіслав повістку про виклик до суду. В результаті смерті відповідача (юридичний факт-подія) вручити повістку останньому не представляється можливим. В свою чергу у судді та осіб, які беруть участь у справі може бути відсутня інформація про смерть відповідача. На практиці вирішення такої ситуації, з метою економії процесуального часу розгляду справи, судами здійснюється з урахуванням ч. 3 ст. 122 ЦПК України. У вказаній частині визначено, що у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. При цьому подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі. Аналогічне положення визначено ч. 9 ст. 74 ЦПК України. У змодельованій нами ситуації виходить, що у випадку відсутності у судді інформації про смерть відповідача, за умови існування інформації про зареєстроване місце проживання, останньому надсилаються повістки про виклик, які з об’єктивних причин повертаються до суду з відміткою поштової установи про неможливість вручення. За таких умов суд, з дотриманням вимог ч. 9 ст. 74 та ч. 3 ст. 122 ЦПК України вважає відповідача повідомленим про місце та час розгляду справи, що дозволяє йому перейти до її заочного розгляду. Слід зазначити, що суди повсякчасно дотримуються вказаної процедури при розгляді цивільних справ.

Проте, деякі судді вважають за можливе застосування виклику відповідача до суду через оголошення у пресі виходячи за межі вказаної процедури. Так, наприклад, Васильківським міськрайонним судом Київської області при розгляді у 2010-2011 р.р. цивільної справи № 2-389/2011 р. за позовом Л. до С. та С. про стягнення боргу [6] при відкритті провадження у справі з органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи було отримано інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) особи С. та особи С., якою підтверджено їх реєстрацію за однією адресою. Вказаним особами два рази підряд було надіслано повістки, які повернулись до суду з відміткою про неможливість їх вручення у зв’язку з відсутністю вказаних осіб за постійним місцем проживання. Після цього суд запропонував позивачеві надіслати телеграму про виклик вказаних осіб на судове засідання, яка також вручена не була. Враховуючи це, судом було застосовано виклик відповідачів до суду шляхом публікації судової повістки у пресі.

Отже, цілковито можна допустити, що неявка особи, місце проживання якої підтверджено органом реєстрації місця перебування та місця проживання особи може бути викликана її смертю, про що суду буде не відомо. Суд, в деякій мірі виходячи за рамки положень ЦПК України намагається використати всі процесуальні можливості для повідомлення відповідача про час та місце розгляду справу, що і підтверджує нашу позицію про можливість застосування виклику останнього до суду через настання юридичного факту-події у вигляді смерті відповідача.

Крім вищевикладеного, в якості окремого юридичного факту-події можна розглядати тимчасову або тривалу непрацездатність особи, яка бере участь у розгляді цивільної справи, викликана її хворобою. Захворювання особи традиційно розглядається як юридичний факт-подія, що не залежить від волі людини. Для цивільного процесуального права в даному аспекті має значення тривалість захворювання особи.

Не тривале захворювання особи може слугувати підставою для відкладення розгляду цивільної справи відповідно до ст. 169 ЦПК України. Для цього сторона, або особа яка бере участь у справі повинна завчасно повідомити суд про наявність у неї хвороби, з подальшим підтвердженням цієї обставини медичним документом, а суд вказану причину не прибуття до суду може визнати поважною. Як результат, судом виноситься ухвала про відкладення розгляду цивільної справи на певний час.

Тривале ж захворювання сторони може бути підставою для застосування судом права на зупинення провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 202 ЦПК України), якщо таке захворювання підтверджено медичною довідкою та виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу.

Абсолютні або відносні юридичні факти-події (повінь, землетрус, пожежа в результаті блискавки, умисний підпал, коротке замикання) можуть бути підставою для реалізації такої процесуальної дії як відновлення втраченого судового провадження, передбаченого ст.ст. 402-409 ЦПК України. Протягом останніх років в Україні непоодинокими стали випадки виникнення пожеж в приміщеннях судів. Так, наприклад, 11.03.2014 р. сталася масштабна пожежа у двоповерховій будівлі Яворівського районного суду Львівської області в результаті чого значна частина архіву суду була знищена вогнем. Як наслідок, настання юридичного факту-події призводить до можливості застосування відновлення втраченого судового провадження у цивільній справі за заявою осіб, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.

Висновки. Як і всякі інші життєві обставини, події можуть бути віднесені до юридичних фактів-подій в тому випадку, якщо вони тягнуть за собою виникнення відповідних процесуальних юридичних наслідків. Це можливо лише тоді, коли норма права передбачає для відповідної моделі події настання відповідних наслідків. Такий висновок обумовлений тим, що юридичні факти-події, як обставини, не залежні від волі людини, не можуть розглядатися в якості самостійних процесуальних юридичних фактів: події набувають значення тільки в поєднанні з процесуальними діями, а отже, не мають ознаки самостійних процесуальних фактів, які здатні спричиняти настання процесуальних наслідків.

Як результат можна говорити про існування в цивільному процесуальному праві певних юридичних фактів-подій, які самостійно або у сполученні з іншими юридичними фактами зумовлюють виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. ‒ СПб.: Книж. маг. Н.К. Мартынова, 1894. ‒ 168 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.

3. Анікіна Ґ.В. Смерть фізичної особи як юридичний факт / Г.В. Анікіна // Університетські наукові записки. ‒ 2008. ‒ №4 (28). ‒ С. 166-170.

4. Про судоустрій і статус судів: Закон України в редакції від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради. ‒ 2015. ‒ № 18, № 19-20. ‒ ст. 132.

5. Положення автоматизовану систему документообігу суду: рішення Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. // [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/

6. Цивільна справа № 2-389/2011 р. Васильківського міськрайонного суду Київської області за позовом Л. до С. та С. про стягнення боргу // Архів Васильківського міськрайонного суду Київської області.