13.08.2024

Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави : монографія / В. А. Ліпкан. Одеса : Гельветика, 2024. 830 с.

Монографія є першим у країні виданням, в якому на засадах системного міждисциплінарного підходу досліджуються підвалини формування та реалізації геостратегії сучасної Української Держави з позицій політології, міжнародних відносин, геоісторії, геоекономіки, етнодержавознавства, націобезпекознавства, кібербезпеки.

Геостратегія інтерпретується як політична категорія, визначаються її концептуальні засади як теорії, сформовано її категорійно-понятійну систему. З’ясовуються зміст та структура геостратегічного дискурсу.

Окрему увагу відведено дослідженню методологічних засад геостратегії –– через послідовний розгляд дискурсивного аналізу, нормативізму, природно-правового методу, концепцій стратегічної невизначеності та ясності, анатомії геостратегічної деструктивності, а також гуманітарної аури нації.

Надано політичну характеристику геостратегічного ландшафту, розкрито історичні корені денацифікації, акцентовано на чинниках, які впливають на геостратегію сучасної Української Держави. Сформульовано політичні засади творення геостратегії як політико-безпекової практики. Розроблено підходи до розуміння концепції національної стійкості, а також подається модель політичної готовності як однієї зі складових геостратегії.

Практика геостратегії презентована через аналіз геостратегій США (атлантизм, доктрина Монро), ЄС (євроінтеграція), РФ (рашизм, „мертва вода”, інші деструктивні вчення) та КНР (стратегічна невизначеність, спільнота єдиної долі високого порядку, „Один пояс, один шлях”). Розкрито засади загрозливого мілітарного дискурсу на прикладі КНР, виявлено ключові постулати його модерної геостратегії.

Проаналізовано стратегії як акти стратегічної правотворчості, сформульовано ієрархічну систему нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Наслідком теоретичних напрацювань стала презентація еталонної моделі геостратегії на засадах концепції  стратегічної ясності. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження, удосконалено підходи й алгоритми до інтерпретації змісту ключових понять; подано математичну модель інституційно-організаційних структур, а також розглянуто засади геоекономіки.

Монографія стане в нагоді передусім практичним працівникам, аспірантам, докторантам, науковцям та усім, хто цікавиться питаннями сучасної геостратегії.

ВСТУП

Відновлення ефективного розвитку модерної Української соборної держави  має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях трансформації світової стратегічної архітектури.

Формування геостратегічного ландшафту відбувається у рамках реалізації нелінійної парадигми, хаотичного формування епіцентрів криз. Нинішні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже певним чином вичерпали свій когнітивний потенціал.

Війна РФ проти Української Держави продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім — деструктивність змісту окремих геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму і євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна РФ обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право на постійне розширення, експансію власного геополітичного простору за рахунок інших країн, у тому числі Української Держави, будь-якими засобами, включаючи геноцид, агресію, війну, міжнародний тероризм.

Наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у наукове середовище, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна, суперництво та протиборство, стали системоутворювальними елементами практики творення міжнародних відносин.

Якщо останні 33 роки після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу, геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне — нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного співфункціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед нездатними формувати гуманістичний і справедливий, моральний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення і антагонізму, боротьби й суперництва, обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами.

Геополітика не має відповіді на питання щодо принципів та засад співіснування різних видів: розвитку та еволюції, з одного боку, гуманізму і моралі, справедливості і свободи, щастя і добра — з іншого.

Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною чітко і з наукових позицій пояснити та спрогнозувати на підставі власної методології, структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Численні положення геополітики стали наслідком політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного геостратегічного дискурсу в міжнародні відносини.

Фактично геополітика виявилася сукупністю наукових теорій, теоретичні підвалини яких, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, у тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в рамках якої знайшов би свій опис увесь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші — складових матеріального світу, як це зазвичай виокремлюють сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічний зріз — складову духовного й ментального, етичного світу — справедливий стратегічний простір — Добро, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути описано й досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

Унаочнюється потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, а також тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.

Розв’язання цих питань уможливлюється у рамках геостратегії — теорії, що пояснює і формулює напрями політико-безпекової і правової практики щодо досягнення процвітання у нелінійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої у дослідженні метакогнітивної системи є ракурс процвітання та гуманізму, а не боротьби, перемоги, суперництва, теорії нескінченного розвитку й еволюції.

А отже, у пропонованій монографії унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, у рамках якої закладаються засади для творення Української Держави і розвитку української нації.

Наслідуючи і керуючись законами діалектики, суспільство поступово впровадило мілітарний геостратегічний дискурс в усі сфери суспільних відносин, у тому числі в політичну; тим самим стало на шлях перманентної війни, що врешті-решт може призвести до завершення життя чергової версії людства. Для того, щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні комплексні системи, які пояснюють, як жити в гармонії, балансі та щасті, справедливості та свободі, а не як завойовувати, вбивати, домінувати та нищити.

Засади геостратегії, це передусім екзистенційна модель такої системи, в рамках якої вона інтерпретується:

1) як політична теорія;

2) як політико-безпекова практика;

3) як практика застосування актів стратегічної правотворчості.

Теорія геостратегії є початком, не досконалою, утім — докорінно відмінною від теорії геополітики. Саме тому в дослідженні йдеться і про необхідність розроблення історії учень українських мислителів про геостратегію, і про державотворення, і про націософію, і про націоґенез, у яких увиразнюються ідеї творення української політичної нації на засадничих положеннях українського національного ідеалу та ідеї. Робота просякнута ідеями та концептами, передусім українських вчених і мислителів, які викарбовують постулати національної ідентичності.

Як і будь-яка теорія, геостратегія як система знань має описуватися власним предметом та методом, через що питання методології посідають чільне місце в дослідженні. Причому це не стандартний перелік загально- і спеціально-наукових методів, а саме ті методи, які вирізняють і уможливлюють ідентифікувати геостратегію як окреме вчення (теорія), у рамках якої реалізується стратегічна політика і досягаються стратегічні цілі, стратегічні національні інтереси на базі стратегічних національних цінностей. Актуальним є розроблення категорійно-понятійної системи, передусім через формулювання понятійних рядів.

Національна геостратегія як вид практичної діяльності неможлива поза рамками формування власно національного підмурку, національного стратегічного наративу, в тому числі аналітичного. Важливим є питання формування цілісної концепції геостратегічного дискурсу, засад до розуміння політичної готовності, з’ясування засадничої місії політичної теології для розвитку геостратегії.

Вирішальне місце у дослідженні посідають питання аналізу сучасного геостратегічного ландшафту, в рамках якого аналізуються корені дискримінаційної політики на прикладі війни РФ проти Української Держави,  осмислюються витоки денацифікації у контексті творення сучасної геостратегії Української Держави, визначаються чинники, що впливають на формування геостратегічного ландшафту і творення геостратегії.

За допомогою методу кейс-стаді розглядається практика сучасної геостратегії через аналіз зумовленості стратегічного наративу цільовими аудиторіями, практичне застосування концепції національної стійкості, а також аналізу окремих практичних засадничих аспектів реалізації модерної геостратегії Росії та Китаю, геостратегічної зумовленості зовнішньої політики США, безпекового виміру геостратегії Німеччини та Польщі.

Органічним компонентом роботи також виступають комплексні запропоновані підходи до розроблення політико-правової моделі геостратегії, через формування еталонних секторальних стратегій та відповідних інституційно-організаційних структур (на прикладі сфери інфраструктури), формування системи стратегічних комунікацій, розвитку геоекономіки.

Виступаючи фундатором і провідником нового стратегічного мислення, я відійду від усталеної наукової традиції, коли у загальних висновках до всієї роботи дублюється один і той самий текст, який міститься як безпосередньо в роботі, так і у розлогих висновках до розділів.

Ключові і вичерпні наукові висновки міститимуться після кожного розділу, де можна дістати всебічну, ґрунтовну і детальну інформацію про сутність вирішення кожного наукового завдання, які в сукупності і розкривають широкий спектр, стратегічні горизонти та глибину наукової новизни цього дослідження.

ВИСНОВКИ

Монографія є результатом оригінального теоретичного узагальнення й творчого розвитку важливої наукової проблеми вироблення політичних засад геостратегії сучасної Української Держави. Застосування і впровадження у комплексі низки методологічних підходів, методів наукового пізнання і методики дослідницької роботи, пізнання ґенези доктринальних поглядів на прикладну наукову проблему, вивчення стану і перспектив політичних процесів у міжнародному вимірі, встановлення закономірностей формування сучасного геостратегічного ландшафту, глобального розвитку, миру та війни під час формування і реалізації геостратегії, тенденції розвитку суб’єктів міжнародних відносин, засобів міжнародних комунікацій, еволюція політики міжнародних суб’єктів щодо Української Держави уможливили досягнення поставленої мети щодо отримання нових наукових результатів і створення нових системоутворювальних знань, визначення змісту прогресивних політичних та безпекових моделей і технологій й формулювання таких висновків.

1. Визначено політичні засади творення геостратегії сучасної Української Держави. Встановлено, що геостратегія виступає конкретним інтелектуальним концептуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації, причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. У рамках геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовуються державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне із життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує у себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, виплеканими і домінантними, бо ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів. Вони інтерпретуються як іманентний чинник боронення власних корінних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами, але й силовими засобами. Геостратегія— націотворча традиція одержавлення власної історії, когнітивна політико-безпекова і правова практика, а також макросистема широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів (стратіархів) щодо формування й реалізації стратегічної державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей та інтересів. Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації і національної держави на ґрунті української національної свідомості й ідентичності, що є справою духовною і спіритуальною, а також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, що спочиває на українській національній індивідуальності та закладеній у ній динаміці й адаптивності.
2. Виділено ключові підходи до розуміння сутності геостратегії: стратегічний, безпековий, онтологічний, конфліктологічний, діяльнісний, комунікативний, інституційний, організаційно-функціональний, інтегративний, Розкрито зміст кожного з них. Сформульовано принципи геостратегії, та десять ключових завдань, які вона має виконувати як макросистема.
3. Розроблено систему детальної аргументації щодо відмінності геостратегії від геополітики. За допомогою дихотомічного підходу подано зміст геополітики і далі визначено адекватний цій тезі зміст геостратегії за конкретною ознакою, що уможливило полегшити розуміння концептуальних та принципових розбіжностей та відмінностей, сформулювати чітке й наукове обґрунтоване уявлення про самостійний предмет та об’єкт геостратегії як політико-безпекової практики і теорії. Геостратегія дає відповідь на питання: як робити. Визначення відмінностей геополітики від геостратегії, дало змогу висновувати, що в рамках класичної теорії геополітики немає місця суб’єктності Української Держави.
4. Сформульовано визначальні характеристики геостратегії: чітке визначення напрямів геостратегічного розвитку держави незалежно від змінюваних правлячих еліт; застосування стратегії і методології націобезпекознавства, які враховують історичну динаміку розвитку державності і нації як живого організму і ґрунтуються на національній ідеї, безпекознавчій парадигмі, націо- і державотворенні; економічний прагматизм; геоідеологія як складова національної ідеології і відображення стратегічних національних інтересів та засобів їх реалізації на стратегічному рівні; самостійна і самодостатня національна стратегічна політика, як наслідок національної автентичності, ідентичності, самосвідомості та інтелектуальної аналітичної діяльності вищого керівництва держави як уособлення еліти суспільства — стратегічна меритократія; стратегічна культура і розвиток стратегічної свідомості; формування сприятливих умов для вироблення і поширення власної традиції, обговорення українських питань із позицій самої України, формування та впровадження українських національних стратегічних наративів; плекання і творення корінних інтересів української нації, її культури, української мови (епосів, говірок), звичаїв, усної історії, багатовікових традицій та звичаїв; централізація смислів геостратегії, поєднана із децентралізацією засобів і напрямів її реалізації; врахування вищих геостратегічних закономірностей у розвитку міжнародних відносин на засадах справедливості, гуманізму, моральності, свободи та динамічного балансу, адаптивності та проактивності; всебічний розвиток стратегічного потенціалу і стійкого функціонування системи стратегічної інфраструктури; відповідність довгостроковим стратегічним національним інтересам.
5. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження. На підставі методів політологічної науки, мовознавства, націобезпекознавства, наратології, правничої герменевтики, юридичної компаративістики, формально-юридичного та логіко-догматичного підходів розроблено авторські дефініції понять та уведено неологізми: „геостратегія”, „геостратегічний дискурс”, „геостратегічний пріоритет”, „геостратегічний ландшафт”, „стратіарх”, „стратегічна архітектура”, „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „стратегічна конвергенція”, „стратегічна дивергенція”, „інфраструктурна десуверенізація”, „політична готовність”, „політична готовість”, „антиукраїнство”, „антиукраїнські політичні доктрини”, „індоктринація”, „стратегічний ресентимент”, „горизонти передбачення” тощо. Окремо визначено поняття, завдання, мета, системоутворювальні чинники українства. Сформульовано зміст та сучасні форми трансформації „малоросійства” на „малоєвропейство”.
6. Для позначення еліти суспільства, творців, які внаслідок еволюції стратегічної культури в рамках соціальної системи, утворили нову форму історичної конфігурації, набувши статусної та функціональної індивідуальності внаслідок процесів внутрішньої диференціації соціальної системи з утворенням унікальної системної аналітичної структури, яка різниться від інших управлінських систем рівнем стратегічності всіх компонентів і процесів, горизонтів передбачення пропонується увести в науковий обіг поняття — стратіарх. Визначено їх функції, завдання.
7. Важливим інструментом стратіархів виступає індоктринація, яка визначена як свідомий, цілеспрямований процес штучного й інспірованого насадження і прищеплення людині чужорідних для її ментальності, культури, самобутності та ідентичності цінностей, світоглядних ідей, політичних поглядів і переконань, установок, когнітивних стратегій, концепцій, доктрин, смислів, стратегічних наративів або професійних знань, які внаслідок некритичного їх сприйняття суб’єктом, на якого чиниться вплив, багатократного повторення ним протягом тривалого часу входять у несвідому звичку, і несвідомо перетворюються та ідентифікуються як власні внутрішні світоглядні переконання з наступною їх трансформацією у свідомість людини і сприйняття як власних думок, що формують і закладають орієнтири та вектори дій у різних життєвих ситуаціях, сферах життєдіяльності, зумовлюють потребу діяти догматично і некритично відповідно до них, фактично реалізуючи самостійно, але несвідомо, чужу волю.
8. Подано наукову аргументацію щодо необхідності зміни назви нашої країни на „Українська Держава”. Наголошено, що у назві держави має відбиватися визначальна характеристика та прагнення українства, яке полягало у повномасштабній реалізації ідеї державності: не республіканізму, самостійництва, західництва, монархізму, автономізму тощо. Українська нація і українство мають свої коріння, тобто глибоку та давню історію. Тож назва держави має відповідати прагненням українства: створення власної держави. Форми правління, державно-територіального устрою і державного режиму — є важливими, але похідними від творення державності питаннями. Українська Держава — це політико-територіальна організація громадянського суспільства в українському варіанті, яка відповідає прагненням українства до прогресивного розвитку, реалізує стратегічні українські національні інтереси, українські ідеали та мрії. Виплекана віковічною боротьбою українства, Українська Держава є найвищим проявом державності і буття української державної та історичної нації. Резюмується, що українство матиме майбутнє, якщо воно усвідомить історичне значення не лише набуття у спадок, а й відстоювання власної державності.
9. Уперше у політологічній літературі здійснено науковий аналіз еволюції української геостратегічної думки із практичним виходом на формування матриці наукових шкіл української геостратегії, складовими якої виступають: 1) концептуальна та методологічна; 2) державо- і націотворча; 3) історична; 4) енциклопедична; 5) інтеракціоністська; 6) комунікаційна; 7) безпекова; 8) стратегічна; 9) військова; 10) політична; 11) правова. Окремо розглянута київська школа геостратегії, в рамках функціонування якої розвиваються різноманітні аспекти геостратегічного дискурсу.
10. З’ясовано зміст геостратегічного дискурсу. Обґрунтовано необхідність трансформації політологічних парадигм і розвиток їх у рамках геостратегії поза контекстом геополітики, з урахуванням збереження національної ідентичності державних націй у період глобалізації і радикальної мілітаризації міжнародних відносин, індоктринації мілітарного геостратегічного дискурсу. Доведено, що формування нового світового порядку має становити інтегральний процес не лише творення нових цінностей, а й дієвих засобів забезпечення їх безпеки, включаючи воєнні, які є можливими і допустимими, але не атрибутивними й апріорно імперативними. Наголошено, що варіативність і лабільність, фактична керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української Держави, в рамках якої ці питання мали б бути наперед визначені. Репрезентовано авторську модель системних дискурсів геостратегії як теорії, яка складається із таких компонентів: стратегічного; наративного; політологічного; праксеологічно-безпекового; правового; онтологічного; гносеологічного; аксіологічного; феноменологічного; телеологічного; мілітарного; космологічного. Визначено зміст кожного з них. Відповідно до кожного з цих дискурсів подано авторську систему понять і категорій, які його описують, визначення кожного з яких уміщено в окремому виданні — авторському словнику.
11. Здійснено обґрунтування необхідності впровадження концепції національної стійкості. Національну стійкість визначено як властивість національних систем, яка характеризує їхню здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру й інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленого нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Наведено аргументи щодо дискусійності трансформації концепції національної стійкості у „систему національної стійкості”, оскільки стійкість виступає властивістю системи, а не самою системою.
12. Подано авторську концепцію „політичної готовності”. Запропоновано для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: готовість і готовність. Готовість визначається як характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об’єкта в певних заданих умовах і параметрах. У такому випадку готовність інтерпретується як іменник до прикметника „готовий” і тлумачиться саме як характеристика стану, за якого зроблені усі необхідні заздалегідь продумані, складені приготування, заготовлення для дальшого використання, сформовано цілком завершене бажання зробити у найближчому майбутньому що-небудь і виражає кінцевий результат стану підготовки, замислу. Воднораз готовність — вольова здатність суб’єкта стратегічного управління до вжиття практичних, конкретних, свідомих та вольових, реальних і рішучих дій та заходів, реалізації і використання фактичного стану, операціоналізація стану готовості і трансформація з рівня замислу до рівня реалізації або рівня дальшого спланованого розвитку об’єкта з метою реального досягнення стратегічних цілей. Виявлено придатність до використання, продуману і закінчену, завершену схильність до здійснення конкретних, практичних яких-небудь дій. За названого випадку готовність виражає кінцевий результат дії щодо безпосереднього вжиття заходів. Мірою готовності виступають ефективність і свідома воля, поєднана зі здатністю, на противагу цьому мірою готовості є лише здатність.
13. Здійснено інтерпретацію методології дослідження геостратегії через послідовне визначення та встановлення із подальшим застосуванням у дослідженні засадничих положень концепції нормативізму, природно-правового методу, дискурсивного і наративного аналізів, гуманітарної аури нації, політичної теології. На підставі філософії екзистенціалізму подано модель анатомії геостратегічної деструктивності. Науково доведено, що концепція „руського міра” (рашизму) базується на іманентних деструктивних наративах, дискурсах та конструкціях, тобто фактично заснована на концепції мертвої енергії; за своєю семантичною валентністю і за своїм потенціалом вона виступає концепцією самоліквідації ненародженої російської імперії 3.0, знищення московського варварства. Подано теоретичну модель авторської „де-концепції”, яка уможливила виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського міру, прикметної рисою якої виступає застосування префікса „де-”; подано дериват відповідних термінів. Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження кожного з них з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції у рамках геостратегічного дискурсу і комунікаційного простору. Сформульовано ключові постулати геостратегії сучасної Української Держави на підставі впровадження в геостратегічний дискурс концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко.
14. Здійснено політичний аналіз концепцій стратегічної невизначеності та стратегічної ясності, на підставі чого унаочнено напрями функціонування, розвитку та легітимізації політичних інститутів (стратегічної архітектури) через стратегічну конвергенцію і стратегічну дивергенцію. З урахуванням предмета дослідження означено спільні можливості Української Держави і Китайської Народної Республіки щодо формування багатополярного світу, який відповідає стратегічним національним інтересам обох держав. Стратегічна конвергенція і стратегічна дивергенція відбуваються всередині еволюційного процесу розвитку людства й зумовлені неоднаковим стратегічним потенціалом різних держав, рівнем сугестії на їхню політику світових центрів сили, рівнем пасіонарності титульних етносів, ментальною і духовою потугою і практичною дієвою спромогою політичних інститутів, розвитку геостратегічного ландшафту, рівнем стратегічної культури правлячих еліт (стратіархів), стратегічним потенціалом, приводячи врешті-решт до обов’язкової легітимної зміни та іманентної трансформації самих політичних суб’єктів.
15. З’ясовано політичну характеристику сучасного геостратегічного ландшафту через аналіз територіальних чинників, історичних коренів формування антиукраїнських доктрин, модерного змісту денацифікації, мілітарного геостратегічного дискурсу. Чітко констатовано, що денацифікація має увиразнений хронотоп: події в Німеччині щодо Третього Рейху у період з 1945 до 1950 року. Інші трактування — інсинуації, спроби надати власним хворим мріям політичного значення, перетворивши на політичні рішення. Бенефіціаром денацифікації завжди є її суб’єкти, а не об’єкт. Тож денацифікація завжди виступає процесом руйнації політичної системи в інтересах третіх країн. Практичним наслідком аналізу елементів політичної характеристики стало формування чинників, які впливають на геостратегічний ландшафт і реалізацію геостратегії: інтегративність геостратегії, впровадження генеративного штучного інтелекту і технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи тих явищ; врахування стратегічних національних цінностей. Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, уведено до наукового обігу політологічні неологізми: „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „інфраструктурна десуверенізація”. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами. На підставі названих чинників сформульовано важливі висновки щодо реалізації геостратегії сучасної Української Держави.
16. Визначено за допомогою ретроспективного аналізу зміст та еволюцію концепту „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Показано бінарну інтерпретацію ключового концепту. Наведені численні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи тих казкових героїв у російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретації концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти Української Держави через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в „підросійській Україні”.
17. Продемонстровано практичну необхідність застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української Держави. Обґрунтовано тезу про політичний вплив на великих географічних просторах. Відзначено, що геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх, у тому числі ментальних, просторів для ефективної реалізації власної геостратегії. Відзначено індоктринацію в ментальний простір української політологічної думки російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оцінні судження, які уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер окремих українських наукових досліджень. Сформульовано конкретні практичні положення про зумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями.
18. Розкрито справжній зміст та горизонти розвою модерної геостратегії Китаю. Сформульовано стратегічні висновки: 1) Китай активно готується до війни зі США; 2) Китай планує в оперативній перспективі (до 2025 року) здійснити збройний напад на Тайвань за умови перебування при владі Сі Цзіньпіна; 3) програш РФ у війні проти Української Держави — загроза державній безпеці Китаю. Встановлено, що китайська геостратегія складається із сукупності різноманітних стратагем, які накопичуються кожним поколінням керівників і потім складаються у певний алгоритм, прораховану послідовність дій, спрямованих на досягнення утаємниченої, прихованої мети з урахуванням психології цільових аудиторій, на які спрямовано вплив, становища та інших ключових параметрів геостратегічного ландшафту. Детально проаналізовано текст ПК ПоВУК, ідентифіковано їх антиукраїнську спрямованість. Сформульовано наукову гіпотезу: текст пропозицій Китаю щодо припинення війни підготовлений нейромережею на підставі ключових 36 Стратагем.
19. Сформульовано стратегічні помилки США у сфері зовнішньої політики щодо Української Держави. Аналіз імперативів імперської геостратегії, засад євразійської геостратегії, доктрини Монро, уможливили встановити, що на даному етапі історичного розвитку США виступають епіцентром кризи національної безпеки. Наведено наукові докази стратегічної шкідливості окремих думок Г. Кіссінджера не лише для української державності, а й для реалізації зовнішньої політики США, через що інспірована короткозорість спричинила концептуально неправильний підхід адміністрації спочатку Б. Обами, а потім і Дж. Байдена до її оцінок, передусім: формату проведення війни, геостратегічного ландшафту та стратегічних наслідків для усієї системи світової безпеки, в тому числі і національної безпеки США. „Мантри” Кіссінджера про загрозу КНР, дружбу з РФ, необхідність видержавлення України закрили суттєві кластери американської державної мудрості та стратегічного мислення. Констатовано про увиразнення концепції стратегічної неясності з боку США щодо перемоги Української Держави відповідно до українських стратегічних національних інтересів. Сформульовано наслідки стратегічної поразки РФ для США. Констатовано, що продовження інтелектуального і стратегічного тупцювання на одному місці, відсутність серйозних сучасних напрацювань щодо модерної геостратегії США в найближчій перспективі унеможливить збереження глобального лідерства і призведе до військового переформатування світової архітектури безпеки, а також, за умови зміни політичного режиму внаслідок виборів восени 2024 року, до активізації процесів руйнування США як цілісної держави. За умови невідродження власної американської геостратегії в США у найближчій перспективі (2024–2028) будуть сформовані передумови для дестабілізації державного ладу, демократичного режиму і руйнування республіканської форми правління.
20. Подано геостратегічний вимір безпекової політики Німеччини. Доведено, що Європа станом на лютий 2024 року не усвідомлює, що живе у ситуації війни. На підставі аналізу стратегії інтегрованої безпеки Німеччини, артикулюється необхідність зміни стратегічної парадигми миру на парадигму війни з метою реалізації німецького лідерського потенціалу. Подано стратегічний прогноз щодо необхідності врегулювання німецькими елітами безпекових проблем через ліквідацію причин, а не наслідків, перебуваючи у стані суб’єкта управління, а не об’єкта; здійснюючи проактивне, а не реактивне управління; не залишаючи майбутнім поколінням тривалу боротьбу із хворобливими наслідками.
21. Сформульовано геостратегічний вимір зовнішньої політики Польщі. Відзначено на певні помилки у сфері стратегічних комунікацій, не досконалі механізми впровадження проєвропейської ідеології, реактивність безпекової політики, втрату безпекової ініціативи. Відзначено на необхідність формування стратегічних наративів в контексті стратегії виграшу Української Держави як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі. Запропоновано утворення геостратегічного трикутника: Україна — Польща — Велика Британія.
22. Сформульовано ієрархічну модель нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Складниками моделі є: Конституція України; Національна геостратегія Української Держави, затверджена законом; Щорічні послання Президента України „Про внутрішнє та зовнішнє становище”; секторальні стратегії державної політики відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності; укази та розпорядження, директиви Президента Української Держави, рішення РНБОУ, уведені в дію Указами Президента Української Держави; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Української Держави; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); нормативно-правові акти міністерств та інших ЦОВВ (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); локальні нормативні акти (місцевих органів влади).
23. На прикладі еталонної сфери, продемонстровано та подано: 1) модель правового регулювання інфраструктурних відносин як складових відносин геостратегії через секторальні інфраструктурні стратегії; 2) розроблено математичну модель будови інституційно-організаційних структур. Встановлено існування корінного розриву між: політикою і правом; формою стратегії та її змістом; назвою документа та її сутнісним призначенням; цілями різних секторальних стратегій та рівнем їх узгодженості в контексті реалізації геостратегії; юридичною технікою різних секторальний стратегій; базовими поняттями, якими описуються явища стратегічного порядку.
24. Презентовано урізноманітнені аналітичні підходи до сучасного не лише розуміння, а й форм прояву геоекономіки як інструмента геостратегії. Подано широкий перелік концептуальних інструментів, емпіричних точок входу та тематичних досліджень щодо політико-економічної сутності геоекономіки. Особливим авторським внеском є її чіткий зв’язок із практикою, вкоріненням у міжнародну політичну економію та досі недостатньо досліджену детермінацію геоекономіки з геостратегією в зміни структури глобального світового порядку та нових векторів геоекономічної динаміки України. На підставі еволюційного методу розроблено матрицю підходів до розуміння геоекономіки, продемонстровано її еволюцію, здійснено критичний аналіз кожного з підходів та подано власний варіант та модель розуміння даного динамічного явища відповідно до стратегічних національних цінностей та інтересів України. Розвінчано міф про статичні припущення існування геоекономіки як самодостатньої системи, яка мала б замінити геополітику.
25. Подано еталонну модель геостратегії. Ключовими елементами даної моделі визначено:

• геостратегія сучасної Української Держави, яка має базуватися на стратегічних національних цінностях та інтересах, позитивних та успішних сталих традиціях державо-, націо-, безпеко- і правотворення і визначати стратегічну архітектуру з урахуванням стратегічних національних пріоритетів. На даному рівні геостратегія інтерпретується як: 1) теорія; 2) практика; 3) нормативно-правовий акт;
• геостратегія реалізується через секторальні стратегії державної політики як політико-безпекова практика стратегеми  відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності. Ключовим інструментарієм реалізації секторальних стратегій державної політики виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури, які уможливлюють повномасштабну і гарантовану реалізацію стратегічного потенціалу, забезпечення ефективного функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури;
• геостратегія як нормативний акт характеризується наявністю гіперзв’язків і формує ієрархічну систему НПА, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії через секторальні стратегії як акти стратегічної правотворчості. Останні виступають ядром правового регулювання суспільних відносин у найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Я свідомий і прагну до того, щоб бути одним із когорти сучасних мислителів та ідеологів Української Держави, які завалюють старий світ неправди, ортодоксальних політологічних кліше і закладають модерні цеглини в підмурок нового усвідомленого майбутнього, уторовуючи шлях українській державності.

Завершу монографію словами сучасної геніальної поетеси Ліни Костенко:

„А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”.

Слава Українській Державі!

Слава Українській Нації!

Надрукована: Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 37

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Анотація

У сучасних умовах трансформації політичних систем, нестійкості безпекової конфігурації, неготовності інституціональних структур до розумного та системного реагування на нові загрози та небезпеки, особливої уваги набуває потреба у правильному та коректному розумінні ключових понять та засадничих ідей в розрізі політичного виміру їх операціоналізації.

У рамках сучасної геостратегії потрібно творити власні стратегічні імперативи, які мають ґрунтуватися на коректній політологічній термінології, не масштабуючи і не тиражуючи помилок, які допущені культивовані святій простоті в нормативних актах, де окремі поняття легітимуються відповідно до екзотичних примх суб’єктів правотворчості, а не відповідно до об’єктивних реалій та тенденцій творення нової трансформативної політичної реальності, заснованій не нелінійності, нестабільності та нестаціонарності.

У рамках геостратегії як політико-безпекової практики сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від догматичної інтерпретації концепції стійкості, лишаючи осторонь популістські спроби створення відповідної системи, натомість розглянути ідеї політичної готовності крізь призму системного виміру. У рамках геостратегії як теорії, пропонується розвивати власну геостратегію як політико-безпекову практику, засновану на мовленнєвих традиціях, лексикографічних правилах, в тому числі із застосуванням ґерменевтичного підходу і політичної лінгвістики. Адже мовна стратегія держави полягає у глибокому знанні рідної мови, а не на масштабуванні зроблених із цвілі спроб поспішної імплементації іншомовних слів до української мови і жаги до витлумачення їх на підставі власних побажань, ігноруючи умодернену структуру геостратегічного ландшафту, включаючи політичні інтереси нації.

На підставі авторської моделі концепції геостратегії аналізуються ідея політичної готовності крізь призму сучасних політичних тенденцій, структури політичної комунікації і політичних відносин, політичних інтересів і політичної діяльності, які синергетично впливають на її зміст  та форми прояву.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого виділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння ідеї готовності. Слідуючи логікою генеральної концепції пропонованої теорії, в статті піддано аналізу найсучасніші акти стратегічної правотворчості, погляди провідних безпекових архітекторів США з метою унаочнення віддзеркалення ідеї готовності. Таким чином відбувається ілюстрація коректності рефлексії об’єктивних тенденцій політичного середовища і їх легітимація як в політичних рішеннях, так і в нормах права.

Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження різноманітних характеристик макросистем крізь призму політичного виміру: готовність, рівновага, стійкість, вразливість, гомеостазис, ізоморфізм, конгруентність.

Запропоновано увести в науковий обіг поняття готовість і політична готовність, якими позначати різні за своїм змістом дії в політичному вимірі із подальшим розробленням запропонованих в статті понять: політична готовість і політична готовність.

Ключові слова: геостратегія, готовість, політична готовність, стан стійкості, політична система, політичні інтереси, базові концепти геостратегії, акти стратегічної правотворчості, політична лінгвістика, властивість політичних систем, стратегічна автономія.

Загальна постановка проблеми.

Для багатьох осіб, війна проти України стала чимось не прийнятним, не очікуваним. На жаль більшість представників органів державної влади декларуючи свою готовність, виявилися насправді не готовими. Пропонуючи розвивати тематики побудови національної стійкості, навіть було розроблено відповідну концепцію. Натомість в нашій державі не реалізується концепція правової безпеки, засади якої мною було подано у 2012 році спільно з моїми аспірантами. Питання наступне: хто досліджував практичну користь від ухвалених нормативних актів? Хто вимірював корисність та ефективність виконання тих чи інших рішень? Хто поніс відповідальність за неправильні і не корисні нормативні акти, особливо акти стратегічної правотворчості?

Питань можна ставити багато, але формування так званої „системи стійкості” з наукової позиції — абсолютний абсурд і нісенітниця. Але про це мною підготовлено окреме наукове дослідження. Утім в рамках тематики стійкості також, походя, дотично згадується тема готовності. Але, на жаль, увиразненої постановки наукової проблеми щодо необхідності дослідження сутності та змісту готовності не існує.

Більше того, в рамках даної наукової статті питання формування саме політичної готовності порушується вперше в рамках політичної науки.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, . В. Ф. Сіренко,

Окремі тенденції формування теоретичної концепції безпеки та вивчення окремих їх властивостей в рамках безпекових і політичних досліджень знайшли своє відображення в різноґатункових доробках Д. Г. Бобра, О. С. Бодрука, Д. С. Бірюкова, С. І. Даніленка,  С. І. Кондратова, М. А. Ожевана, Б. О. Парахонського, Г. М. Перепелиці, С. І. Пирожкова, Г. Г. Почепцова, О. М. Суходолі та ін.

Важливе місце серед публікацій посідають власно мої дослідження — професора В. А. Ліпкана, в яких тематика гомеостазу, стійкості, готовності та рівноваги порушувалася ще з 2002 року, а також публікації моєї наукової школи, серед яких маститими є роботи таких авторів: Г. Ю. Зубко, І. В. Діордіца, О. А. Мандзюк, Ю. Є. Максименко, А. М. Лобода, В. В. Майоров, В. Ю. Кобринський.

Однак окреме вивчення ідеї готовності і вивчення її політичного виміру не висвітлено на достатньому науковому рівні, більше того, не зважаючи на певну трендовість тематики „національної стійкості”, вона так і не стала предметом самостійних досліджень в рамках політичних наук.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування категорійно-понятійного апарату. Однією із таких важливих і актуальних для дослідження ідей виступає ідея політичної готовності, на підставі чого і має бути сформовано конкретне поняття політологічної теорії.

Мета статті полягає у визначенні політичного виміру ідеї національної готовності.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначено рівень уживаності поняття „готовність” у політико- безпекових документах; 2) сформовано дериват  тлумачення даного поняття через аналіз актів стратегічної правотворчості; 3) подано авторську концепцію тлумачення ідеї політичної готовності через вираження її системного виміру; 4) проаналізовано найсучасніші підходи в США до розуміння і практичної реалізації концепції готовності; 5) сформовано засади дослідження політичної готовності в Україні.

Виклад основного матеріалу

Особлива актуальність з’ясування політичного виміру „ідеї національної готовності” зумовлена підступною, системною, послідовною війною, яку Росія розпочала відразу ж після відновлення Української державності і проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Війна відбувалась гібридними методами впродовж 31 року незалежності, з 2014 року вона перейшла в активну фазу, а 24 лютого 2022 року знайшла вияв у безпосередній збройній масштабній агресії, актах міжнародного тероризму і геноциду. Причому саме політична готовність путінського режиму є ключовим критерієм прогнозування застосування хімічної та ядерної зброї проти України. Але це — внутрішній вимір. Однак існує і зовнішній.

Так, події з коронавірусом, лише додали додаткової актуальності темі готовності: адже більшість держав, які ззовні відповідали усім ознакам „готовності”, мали потужну економічну базу, багатоцільові документи, передусім йдеться про США, виявилися не здатними до практичних дій щодо попередження та мінімізації наслідків від пандемії і ефективній протидії вірусу СOVID-19. Політична система була підготовлена до дій, однак виявилася не здатною до реалізації політичних рішень в перші часи увиразнення пандемії.

Як наслідок: на практиці проголошена у різноманітних концепціях і програмах, директивах „готовність” звелася до чисельної дисфункціоналізації політичної системи, фрагментарного використання ресурсів політичної влади, масштабування деструктивних елементів політичного режиму, порушенні зв’язків між складовими політичних відносин, а також деактивації політичних еліт у кожній державі окремо. Причому концепція стратегічної автономії не спрацювала.

Відсутність готовності інституціональної структури, так само як і  громадянського суспільства, які взагалі показали свою нездатність діяти злагоджено в екстремальних умовах, умовах нестабільності, невизначеності загроз та напрямів їх нейтралізації тощо, актуалізували необхідність не лише продовження нескінченних теоретичних дебатів та усіляких помпезних заходів у вигляді різноманітних конференцій щодо тих інших питань державотворення, а й передусім формування засад для функціонування ефективних планів готовності держави та суспільства, а також особи як єдиного цілісного організму до виникнення системних масштабних, в тому числі й непрогнозованих ситуацій кризового та надзвичайного характеру.

Ще раз додатково підкреслю, що має йтися не лише про готовність різноманітних компонентів інституалізованих форм політики, а й реальну здатність до практичних, результативних та ефективних дій усіх елементів політичної системи, в тому числі й інститутів громадянського суспільства, реалізуючи політику публічно-приватного партнерства. Безперечно важливою виступає роль конкретних осіб, громадян України, їхніх родин, включаючи тих, хто потребує особливої допомоги (особи з особливими потребами).

Окремо акцентую на необхідності послуговування методологічним інструментарієм політичної лінгвістики. Адже саме в рамках даної теорії знаходить своє науково обґрунтоване пояснення таке „захоплення” і фетишизація іншомовної термінології, бажання вмістити в незрозумілі для суб’єктів політичної системи терміни певний політико-мовний контекст, який поінколи був деформований тривалим перебуванням у складі чужорідних державних організмів і пов’язаними із цим асиміляційними і акультураційними процесами.

Так, на думку Л. Нагорної, „політична мова в її інтерпретації розглядається не лише як інструмент описання тих або інших політичних явищ, але й як чинник активного впливу на політичний процес шляхом формування ціннісних настанов і поведінських стереотипів” [, c. 161][1]. Отже від правильного розуміння ідеї політичної готовності, будуть сформовані коректні підходи до вироблення дефініції готовності.

Важливим елементом наукового дослідження, виступає з’ясування поняття, логіка чого складається з наступних поетапних дослідницьких компонентів:

1)    вивчення доктринальних підходів;

2)    з’ясування уживаності і змісту поняття „готовності” в сучасному законодавстві, зокрема актах стратегічної правотворчості.

Аналіз дефініції: доктринальний підхід

Ідеї стійкості тим чи іншим чином були присутніми при описі різноманітних форм політики. Зокрема, один із фундаторів науки про політику, Нікколо Макіавеллі, виділяючи три правильні форми правління (та відповідні їм антиподи): 1) монархію (тиранію); 2) аристократію (олігархію); 3) народне правління (охлократію) звертає увагу на їхню нестійкість, віддаючи належне республіці, через те, що вона найбільше відповідає вимогам рівності та свободи, є більш стійкою, ніж монархія, краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і могутність держави.

Тож мислителі давнини також не лише порушували теоретичні питання, а й знаходили практичні форми реалізації політичної влади, спираючись на необхідність існування такої властивості в рамках політичної системи, як стійкість.

Питання формування стійкої держави порушували у тому чи іншому контексті і видатні українці мислителі, публіцисти, політики, історики та філософи — інтелектуальна еліта. Зокрема, ідеолог українського консерватизму В. Липинський, у своєму політичному трактаті „Шляхта на Україні”[2] також порушує питання про те, що українці потребують стійкої держави. Більше того, він звертає увагу на те, що саме держава має об’єднати своїх мешканців до єдиного організму, який є наслідком спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання спільного самовираження у формі власної нації.

Тож тема політичної готовності і політичної стійкості має своє історичні підґрунтя.

В унісон із В. Липинським, розвиваючи його думки, переконаний, що політичний організм є триєдиним. Саме ця єдність зв’язків та елементів між собою утворює цілісний організм (особа, суспільство і держава), який має зберігати суттєво важливі характеристики свого ефективного функціонування за умови перманентного впливу потенційних суперечностей між національними інтересами та глобалізацією.

Адже постановка завдань готовності лише щодо державних інституцій до гуманітарних надзвичайних ситуацій, як, наприклад на це звертає увагу і Д. С. Бірюков [, с. 224][3], є критично неповною. Оскільки як вірно відзначає О. Резнікова, в умовах посилення глобалізації може виникати протиріччя між цілями державної політики і потребами глобального розвитку^[4].

Тож саме єдність усього суспільства, всіх складових єдиного організму і виступає рушієм ефективного його розвитку саме в якості системи.

На підтвердження моєї гіпотези звертаємось до американських документів офіційного характеру стосовно інфраструктури і надибуємо там термін „суспільство в цілому” (Whole Community), як один із ключових та провідних принципів функціонування політичного організму. Під даним терміном „суспільство в цілому” вони розуміють:

• окремі особи та їх родини, включаючи осіб з особливими потребами;
• бізнес;
• релігійні та громадські організації;
• неприбуткові організації;
• освітні та наукові організації, академічне суспільство;
• засоби масової інформації;
• всі рівні органів публічної адміністрації, включаючи загальнодержавний, місцевий, територіальний, федеральний рівні, племенні та островні зони.

Причому ця спадковість зберігається і в плані готовності, який було виголошено 31 серпня 2022 року Президентом США Дж. Байденом[5], аналіз якого я здійсню нижче в статті.

Такий широкий перелік здійснюється не для того, щоб лише перерахувати компоненти категорії „суспільство в цілому”, а з метою чіткого визначення як самих суб’єктів, так і покладання на них обов’язків та відповідальності за вчинення певних дій:

1) включення даних категорій осіб у підготовку та розвиток документів стосовно сфери національної готовності;

2) забезпечення та легітимація їхньої ролі та відповідальності, відображена у відповідних нормативних актах []^[6].

У цьому ракурсі з позицій структурного реалізму, якщо стан порушення рівноваги у політичній системі не буде усунуто, відбудеться або зміна політичних суб’єктів управління або принципів функціонування даної політичної системи і будуть встановлені нові параметри рівня стійкості та рівноваги, які відображатимуть перерозподіл управління над стратегічним потенціалом соціальної системи в цілому.

На це відповідно до предмета власних досліджень звертають увагу й інші дослідники, відзначаючи і акцентуючи на необхідності застосування наукової методології при дослідженні завдань формування стійкості систем різної природи[7].

Натомість, окрім зазначення на необхідності розроблення такого документа як Концепція забезпечення національної системи стійкості в окремих публікаціях тих чи інших авторів, я не знайшов саме наукового обґрунтування постановки безпосередньо даного питання і гіпотези його вирішення, а тим більш моделі пропонованої методології, за допомогою якої вони мають вирішуватися, зокрема щодо будови так званої „національної системи стійкості”. Дисонує цим позиціям дослідження С. С. Теленика, в яких автор застосовує значний арсенал методологічних підходів при дослідженні проблем стійкості державної системи захисту критичної інфраструктури[8].

Цікавою є позиція, викладена в аналітичній записці НІСД щодо національної стійкості в якій відзначено, що розбудова національної стійкості є одним із пріоритетних напрямів політики національної безпеки України на сучасному етапі, вона обумовлена необхідністю забезпечення готовності держави і суспільства до реагування на широкий спектр загроз різного походження, а також безперервності основних процесів у державі[9].

Воднораз, наприклад, різні автори, визначаючи поняття стійкості критичної інфраструктури стверджують, що воно включає спроможність надійно функціонувати у штатному режимі, адаптуватися до умов, що постійно змінюються, протистояти та швидко відновлюватися після реалізації загроз будь-якого виду”^[10].

Натомість за даного визначення не є зрозумілим, чи припускає його автор інертність і нечутливість системи та впливів, або допускає гнучке реагування на зміни, або трансформацію. Адже Українська держава після перемоги над ворожою коаліцією суб’єктів на чолі з РФ, які почали агресивну загарбницьку війну 24 лютого 2022 року, не повернеться до початкових показників свого функціонування, оскільки власно саме ці показники (в тому числі і реалізовані наукові дослідження в політичному вимірі, які лягли в основу тактичного розвитку політичного курсу правлячими елітами) і призвели до війни.

Держава буде трансформуватися, змінюватимуться державні інститути і структура політичних відносин, а також мають бути кардинально змінені безпосередні суб’єкти політичного процесу, включаючи утворення хабу стратегічних архітекторів, будуть модифіковані зв’язки різних суб’єктів політичної системи між собою, має бути змінена стратегічна культура — все це є об’єктивними вимогами нової стратегічної реальності. Тобто якщо виходити з догматичної позиції, то концепція стійкості не верифікована практикою сучасних політичних відносин, вона не відбиває сутності та змісту сучасних політичних процесів, якщо її в цитованому форматі екстраполювати на поствоєнну Українську державу.

Відтак, стійкість системи фактично виступатиме тим ортодоксальним, регресивним важелем та компонентом, елементом, який має повернути її до початкового стану незбуреності, тобто стійкість за своїм онтологічним змістом передбачає збереження системи у первісному стані рівноваги до настання будь-яких збурень.

Отже, повернення системи до початкового стану — помилковий шлях імплементації, тим більше впровадження так званої „системи стійкості” до розвитку Української держави. За сучасних умов формування „національної системи стійкості” не відповідає характеру та змісту міжнародних відносин, не відображає трансформаційний зміст політичних відносин, є відлунням застарілої парадигми трактування безпеки як „стану захищеності”, а відтак є недоцільною для реалізації через відсутність стратегічної перспективи розвитку, унеможливлення паритетної та корелятивної або детермінованої трансформації політичної системи сучасним тенденціям глобалізації, нестабільності і нелінійності.

Головне: стійкість іманентно характеризується деконструктивним і регресивним потенціалом, пов’язана зі стабільністю і відсутністю трансформаційного розвитку.

Переконаний, що концепція гомеостазису (тип динамічної рівноваги, притаманний складним системам, що саморегулюються, який полягає у підтримці суттєво важливих для збереження системи параметрів у допустимих межах) [, с. 185][11], більш точно відповідає розвиткові та трансформаціям повоєнної України, а головне: вона відображає розвиток через трансформацію, а не розвиток через стабільність і повернення, тобто зворотного руху, до минулого стану. Оскільки рівновага є умовою стійкості, то розгляд рівноваги в рамках концепції готовності потребує окремої наукової уваги.

За цих умов в рамках політичної системи стійкість може забезпечуватися трьома основними чинниками: 1) значною кількістю і зв’язків між політичними інститутами; 2) децентралізацією влади і солідарною відповідальністю суб’єктів політичної системи; 3) наявністю міжнародної мережі діаспор, лобістських структур, системних активних заходів, в тому числі стратегічних комунікацій, а також включення інших політичних суб’єктів геостратегічного ландшафту.

Також тут дається взнаки дуалістичне положення, за яких безпека протиставлялася розвитку, а відтак, безпека, що трактувалася як „стан захищеності”, асоціювалася зі стійкістю. Натомість, якщо виходити із положень про іманентну динамічність безпеки, то за такого випадку зміст і значення стійкості і готовності набувають іншого осучасненого змісту. Більше того, суто логічно, стійкість не може призводити до розвитку, оскільки не передбачає трансформацій та змін внаслідок впливу чинників різного характеру, природи та інтенсивності.

Звідси, твердження, що містяться в  окремих наукових публікаціях, про те, що „стійкість — основа прогресивного розвитку” [, с. 14][12], не мають під собою науково обґрунтованих підстав, заснованих на формальній логіці.

Якщо виходити із консенсусного розуміння політики, яка „виникає з метою узгодження індивідуальних та групових інтересів шляхом делегування частини прав та свобод громадян державним та недержавним інституціям, що полягає у збереженні цілісності та єдності диференційованого суспільства”, то категорія стійкості має трактуватися і вивчатися конкретно щодо кожного елемента політичної системи окремо і здебільшого вона виступатиме характеристикою стану, описом рівня прояву властивості того чи іншого елемента, але аж ніяк не становитиме окремої системи (в класичному і парадигмальному розумінні даного терміна).

Політична рефлексія ідеї готовності в політико-безпекових документах

У рамках теорії геостратегії, яка розробляється мною в різних аспектах[13], важливу роль посідають акти стратегічної правотворчості, до яких, зокрема, належать різноманітні секторальні стратегії[14], які затверджує своїми указами президент України. Відтак, зберігаючи логіку дослідження, сегментом для аналізу в рамках саме геостратегічного дискурсу[15] виступають акти стратегічної правотворчості[16]. Серед них, з урахуванням обсягів наукової статті, оригінальності і актуальності, зосереджу вагу на тих стратегіях, які були затверджені у 2021 та 2022 роках.

Так в Стратегії забезпечення державної безпеки[17], затвердженій 16 лютого 2022 року, в якій  визначаються реальні й потенційні загрози державній безпеці України, напрями та завдання державної політики у сфері державної безпеки, і яка виступає основою для планування і реалізації політики у сфері державної безпеки — жодного разу не згадується про готовність.

Для об’єктивності аналізу також аналізувалося застосування і використання термінології, що описує поняття „готовність”, зокрема такі лексеми: реагування, кризова ситуація, надзвичайна ситуація.

Зокрема, поняття „реагування” зустрічається лише одного разу в п. 21 даного документа, де визначено, що суттєва зміна природи сучасних загроз усіх рівнів, розмиття меж між ними, проведення підривної діяльності нижче усталених порогів їх виявлення суттєво ускладнює не лише забезпечення належного реагування на такі загрози, але й прогнозування подальшого розвитку безпекової ситуації взагалі.

Водночас поняття готовності в Концепції забезпечення національної стійкості визначається саме як забезпечення належного рівня готовності держави і суспільства до реагування на загрози національній безпеці, надзвичайні та кризові ситуації різного походження на будь-яких етапах.

Причому такі лексеми, як надзвичайні і кризові ситуації даного разу не зустрічались в даному документі.

В Стратегії воєнної безпеки України[18] готовність інтерпретується наступним чином:

• готовність до оборони / надання відсічі збройній агресії / захисту;
• технічна готовність;
• рівень бойової готовності та спроможностей;
• підтримання готовності.

В Стратегії інформаційної безпеки України[19] лише одного разу зазначено на необхідності підвищення рівня готовності громадян України до виконання обов’язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. А саме визначення даного поняття, його характеристики не надаються.

Так само і в Стратегії людського розвитку[20] термін „готовність” вживається лише контекстуально без пояснення у таких значеннях: підвищення готовності до протидії і виконання обов’язку.

Окрім згаданого, цікавим видається виділення не лише окремих видових компонентів готовності (бойова, технічна, мобілізаційна тощо), а й утворення неологізмів.

Зокрема йдеться про кіберготовність — здатність всіх заінтересованих сторін, насамперед суб’єктів сектору безпеки і оборони, своєчасно й ефективно: 1)  реагувати на кібератаки; 2) забезпечити режим постійної готовності до реальних та потенційних кіберзагроз; 3) виявляти та усувати передумови до їх виникнення, забезпечивши тим самим кіберстійкість, передусім об’єктів критичної інформаційної інфраструктури[21]. Тобто, як бачимо із цього визначення, кіберготовність виступає умовою забезпечення кіберстійкості.

Однак слід також і зазначити виявлені мною в ході дослідження, ті НПА, в яких взагалі не згадується про готовність:

• Закон України „Про критичну інфраструктуру”^[22];
• Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя^[23];
• Стратегія зовнішньополітичної діяльності України[24];
• Стратегію біобезпеки та біологічного захисту[25].

В Законі України „Про основи національного спротиву”[26] термін готовність вживається в таких словоформах:

• готовність до спротиву / дій / виконання завдань за призначенням;
• готовність і здатність виконання обов’язку щодо захисту;
• стан готовності сил і засобів/ зони (району) територіальної оборони;
• контроль за готовністю.

В Законі України „Про оборону”[27] термін готовність також вживається в різних значеннях:

• готовність до оборони / виконання завдань / спільних;
• готовність та здатність відповідних суб’єктів;
• забезпечення готовності;
• бойова та мобілізаційна готовність;
• підтримка у готовності.

Знаковим стало прийняття Концепції забезпечення національної системи стійкості, ухваленої 27 вересня 2021 року, майже за 5 місяців перед початком агресивної війни путінського режиму проти Української держави[28]. Даним документом визначено мету, основні принципи, напрями, механізми і строки запровадження та функціонування національної системи стійкості, спрямованої на забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Розглядаючи зміст даного документа, відзначу на розмитість і в окремих випадках суперечливість множинності визначення і непослідовності використання поняття „готовність”.

Здійснений контент-аналіз уможливив констатувати, що частотність вживання даного терміну склала п’ять разів і він згадувався в наступних контекстах[29]:

1)           готовність — здатність швидко і належним чином реагувати на загрози, надзвичайні і кризові ситуації;

2)           готовність передбачає наявність планів дій щодо спільного реагування на будь-які загрози, належний рівень теоретичної і практичної підготовки усіх суб’єктів забезпечення національної стійкості до реагування на загрози і кризові ситуації на усіх етапах циклу забезпечення національної стійкості;

3)           забезпечення готовності до реагування та взаємодії органів державної влади і громадян в умовах виникнення загроз і настання кризових ситуацій, підтримання функціонування базових елементів національної системи стійкості;

4)           забезпечення готовності та реагування на загрози, надзвичайні та кризові ситуації;

5)           забезпечення належного рівня готовності держави і суспільства до реагування на загрози національній безпеці, надзвичайні та кризові ситуації різного походження на будь-яких етапах.

Нижче наведи власні висновки щодо аналізу змісту даного поняття, поданого в Концепції забезпечення національної системи стійкості, які викладу через формулювання окремих пунктів:

• готовність — це властивість системи, яка виражена через її здатність: характеристика яка визначає якість, міра обсягу різноманітних параметрів / чинників впливу на систему  протягом визначеного проміжку часу;
• здатність унаочнюється через реагування  — дії, поводження себе певним чином під впливом чого-небудь або у відповідь на щось, виявляючи відповідне ставлення, відповідь на вплив чинників різної природи та інтенсивності;
• реагування відбувається на чотири безпекоґенних чинника: 1) загрози; 2) надзвичайні ситуації; 3) кризові ситуації; 4) загрози національній безпеці;
• часовий проміжок реагування визначено в двох різних по суті вимірах: 1) усі етапи циклу забезпечення національної стійкості; 2) будь-які етапи;
• умовами реагування виступає: 1) виникнення загроз і настання кризових ситуацій; 2) підтримання функціонування базових елементів національної системи стійкості;
• визначено чотири суперечливі групи суб’єктів реагування: 1) держава (органи державної влади); 2) суспільство; 3) усі суб’єкти забезпечення національної стійкості; 4) громадяни.

Вересень 2022 — Місяць Національної готовності США

Як мною вище зазначалося, в США та деяких західних країнах діяльність із формування готовності до реагування на загрози та небезпеки розглядається в контексті реалізації державної політики національної безпеки, причому в рамках формування планів із національної стійкості та готовності („national resilience”, „national preparedness / readiness”). Зважаючи на актуальність даного дослідження, проаналізую найостанніший документ станом на вересень 2022 року.

Адже дуже характерним і вельми знаковим є те, що дана стаття виходить у вересні 2022 року — тому місяці, який президент США Дж. Байден проголосив Місяцем Національної Готовності[30].

В рамках поданого документа визначено характерні ознаки розуміння ідеї готовності саме в політичному вимірі, які резюмує по пунктах.

1. При викладенні розуміння готовності йдеться саме про preparedness, тобто  зобов’язання адміністрації Дж. Байдена щодо підготовки країни до стихійних лих, як природних, так і спричинених людиною, і особливо до екстремальних погодних явищ. Причому акцент у цій підготовці здійснюється на наявності ресурсів, а поняття убезпеченості виражено терміном safe на противагу терміну security.
2. Рівень негативного впливу корелює із рівнем вразливості, який, своєю чергою, пов’язаний із рівнем фінансових заощаджень конкретної родини.
3. Згадування поняття „стійкості” відбувається саме через означення її як властивості і характеристики стану готовності, в умовах дії катастроф (strengthening our disaster resilience), робиться зазначення вже на зв’язок із національною безпекою national security на відміну від п. 1 в якому було вжито термін safe.
4. Відмітним є відсутність кореляції англомовної термінології: якщо щодо безпеки родин вживається термін „to keep their families safe”, то коли йдеться про незахищеність житла вживається термін „prone to housing insecurity”. Таким чином порушується відповідність і логічність та послідовність застосування термінології, адже якщо йдеться про „safe”, то антонімом виступає „unsafe”, якщо йдеться про  „security” та протилежний рівень управління небезпеками та загрозами має позначатися терміном  „insecurity”.
5. Визначаються чинники, щодо яких має бути посилено готовність, тобто описуються очікувані можливі негативні зміни, до яких і реагування на які має бути підготовлено заздалегідь: кліматичні зміни, стійкість енергетичної інфраструктури до майбутніх природних і техногенних катастроф (вони також окремо визначені в законі про інфраструктуру, який підписав Д Байден).
6. Окрема увага приділена формуванню більш стійких ланцюжків поставок, зокрема виробництву напівпровідників в Америці.
7. Акцентовано на боротьбі з пандемією COVID-19 та іншими збудниками, передусім підготовці до появи майбутніх біологічних загроз природного, випадкового та навмисного походження. Відтак, ключовою функцією готовності виступає завчасне прогнозування загроз різного характеру, а також прорахунок імовірності їх актуалізації. Готовність до пандемії, безпека охорони здоров’я та глобального здоров’я визначено головними пріоритетами національної безпеки. Додатковою характеристикою готовності виступає посилення потенціалу щодо запобігання, виявлення та реагування на загрози інфекційних захворювань у всьому світі.
8. Готовність визначено як колективні зусилля, які вимагають спільної роботи всього уряду та громад, які представляє Адміністрація Президента. Федеральне агентство з управління надзвичайними ситуаціями (FEMA) допомагає підготувати націю — наймаючи, навчаючи, підвищуючи кваліфікацію та утримуючи готову робочу силу, яка доступна для розгортання для підтримки постраждалих від катастрофи по всій країні. В цілому чітко відзначено, що FEMA краще готує нашу країну до швидкого реагування (quickly respond) та підтримки всіх американців.
9. Наостанок, проголошуючи вересень 2022 року — Місяцем Національної готовності в США, констатується заклик до всіх американців визнати важливість готовності та праці разом, з метою підвищення стійкості і готовності (importance of preparedness and work together to enhance our resilience and readiness). Тобто з метою збереження лексичної чистоти і уникнення тавтології відбувається змішування різних понять готовності: preparedness VS readiness. Це є певним чином не коректним і не відображає змісту тих явищ і процесів, які вони описують.

На загал доходимо висновку, що поняття готовності спрямовано на формування необхідного і достатнього потенціалу щодо запобігання, виявлення і реагування на загрози. Поняття стійкість вживається як описова характеристика готовності.

У найбільш абстрактному вигляді йдеться про прогнозування, виявлення та ідентифікацію тих чи інших ситуацій, які можуть загрожувати національній безпеці. Причому дана модель будується незалежно від джерел походження та рівнів реалізації загроз та небезпек. Також в рамках плану готовності розробляється система заходів із запобігання та стримування можливості виникнення надзвичайних та кризових ситуацій, підготовку відповідних ресурсів держави до дій, зменшення масштабів впливу (включаючи превентивний захист), власне реагування на кризову ситуацію та мінімізацію (ліквідацію) її негативних наслідків. Тобто готовість відображає стан приготування до ідентифікованої загрози (preparedness — the state of being prepared, ready or willing [, с. 911][31]).

Зокрема, одним із напрямів діяльності даної системи під час пандемії коронавірусу стало ухвалення керівництвом США рішення від 30 березня 2020 року щодо ізоляції військових та командування на випадок розповсюдження вірусу, з метою збереження керованості системою національної безпеки, в тому числі й ядерними силами, наявності достатньої кількості військових та збереження їхньої фізичної та розумової готовності та здатності виконувати покладені на них завдання та накази щодо оборони країни, недопущення військового вторгнення, а також зниження рівня боєздатності і стану військової безпеки, в тому числі на об’єктах життєво важливої інфраструктури, зокрема й за межами США. Особливу увагу було прикуто до забезпечення безпеки здоров’я військовослужбовців підводних човнів, а також льотчиків стратегічних бомбардувальників В-52, а також моряків ВМС кораблю Теодор Рузвельт. Відносно ж військовослужбовців загонів спеціального призначення було уведено протокол особистої безпеки в частині збереження стійкості здоров’я, який має назву „Delta” []^[32].

Однак, не зважаючи зважаючи на викладене, поняття готовності по суті обмежене лише реактивним підходом, і відображає потенціал реагування тобто готовість (preparedness), лишаючи осторонь можливість визначення активних безпосередніх дій і реалізації планів у дійсність (readiness: willingness or eagerness, quickness and ease. Example: the troop readiness` for battle [, с. 968][33]).

Висновки  та пропозиції

На підставі викладеного, подам особисту концепцію розуміння політичної готовності крізь призму системного виміру.

Я виділяю і пропоную для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: готовість і готовність.

1. Готовість (preparedness) — характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об’єкта в певних заданих умовах і параметрах. За даного випадку готовність інтерпретується як іменник до прикметника „готовий” [, с. 257][34] і має тлумачитися саме як характеристика стану [, с. 148][35], за якого зроблені усі необхідні заздалегідь продумані, складені приготування, заготовлення для дальшого використання, сформовано цілком завершене бажання [, с. 70] [36] зробити у найближчому майбутньому що-небудь і виражає кінцевий результат стану підготовки, замислу.

Так, на момент вторгнення Росії до України у 2014 році за рівнем розвитку об’єктів стратегічної, передусім військової інфраструктури, Україна була фактично готова (preparedness), але вольова здатність до безпосередніх і рішучих дій щодо захисту демократичного конституційного ладу, забезпечення недоторканності державних кордонів тощо, тобто готовність до дій (readiness)  — відсутня, що і призвело до початку тривалої війни. Багато фактів, особливо захоплення Автономної Республіки Крим, коли в той час на півострові перебувало щонайменше 18 000 особового складу ЗСУ, працівники міліції, СБУ, інших суб’єктів забезпечення національної безпеки України є свідченням саме відсутності здатності до результативних дій.

Адже жоден із них, будучи готовим стріляти в тирі, виявив неготовність натиснути на гачок, ліквідувавши реального ворога, оскільки перед ним стояли „брати-росіяни”; рівно як і серед політичної еліти: було багато заяв про те, що Україна готова, було багато парадів на День Незалежності, багато військових отримували звання та нагороди, не беручи безпосередньої участі і збройних конфліктах, утім правляча політична еліта виявила повну неготовність до того, щоб віддати прямі накази боронити державу, вести вогонь на ураження та ліквідувати усіх до одного загарбників нашої території та порушників конституційного ладу — представників ССО РФ, яких із легковажної руки безграмотних журналістів українських ЗМІ одразу охрестили спотвореною доброзичливою по-дитячому, немов забавка, лексемою „зелені чоловічки”.

Якщо звернутись до праць соціал-націоналіста Є. Маланюка, то він чітко це визначив у своїй роботі, відзначивши: „Вірю в Дух. І вірю в енергію Людини, як прояв того Духу. Звідси: нічого неможливого немає. Всі пояснення: обставини і т.п. – зрозумілі, але неістотні. Ми могли нашу – „на розум” абсурдну боротьбу виграти. Забракло Духу і натхненної ним Волі.. рука того, хто давав, заклякла в смертельній конвульсії, а того, що мав взяти, показалася заслаба”[37]. Фактично на момент ментальної конвульсії української політичної еліти Росія де-факто була єдиною державою в Європі, яка протягом 70 років після завершення Другої світової війни за допомогою власних збройних сил або інших квазіутворень захоплювала території суверенних держав.

2. Готовність (readiness) — вольова здатність суб’єкта управління до вжиття практичних, конкретних, свідомих та вольових, реальних та рішучих дій та заходів, реалізації і використання фактичного стану, операціоналізація стану готовості і трансформація з рівня замислу до рівня реалізації або рівня дальшого спланованого розвитку об’єкта з метою реального досягнення стратегічних цілей. Виявлено придатність до використання, продуману і закінчену, завершену схильність до здійснення конкретних, практичних яких-небудь дій. За даного випадку готовність виражає кінцевий результат дії щодо безпосереднього вжиття заходів.

У 2022 році ситуація була дзеркальною. Так, якщо говорити лише про співвідношення сил, то за основними кількісними показниками станом на 24 лютого 2022 року коаліція агресорів (Росія, Білорусь, окуповані путінським режимом території України) значно перевершувала Україну:

• за чисельністю населення – у чотири з половиною рази;
• за чисельністю збройних сил – приблизно у вісім разів;
• за основними видами бойової техніки (танки, БМП та БТР, артилерійські системи) – приблизно в десять разів;
• за кількістю літаків і вертольотів – приблизно у п’ятнадцять разів;
• за стратегічною авіацією, ракетною зброєю, розмірами ВМФ Росія мала абсолютну перевагу[38].

Відтак, за рахунок Духу і натхненної ним Волі та Мужності, синергетичної енергії Людей — суспільства в цілому, інтелекту, розвідки, вольової здатності, тактичної кмітливості, рішучості, бойового духу за фактичної відсутності та свідомого знищення військового та стратегічного, включаючи інфраструктурний, потенціалу, держава не була знищена в перші дні війни, а згодом почала деокупацію захопленої ворожою коаліцією держав території[39].

За даного випадку мірою готовності виступає ефективність і воля, поєднана зі здатністю, на противагу цьому мірою готовості є лише здатність.

Дуже мітко це підмітив американський генерал Марк Міллі, вживаючи термін готовність „readiness”: „preached readiness combined with caution… be vigilant, but don’t pull the trigger unless you are forced”[40] (проповідувана готовність у поєднанні із обережністю означає бути пильними і не натискати на спусковий гачок, доки не змусять). Дуже влучно генерал Міллі також зауважив на прогностичну функцію готовності: „balance between readiness today and future modernization” (баланс між готовністю сьогодні та майбутньою модернізацією)[41]. Також саме на готовність акцентував увагу очільник керівників Об’єднаних Штабів Марк Міллі, відмічаючи, що готовність, модернізація та бойова потужність є ключовими для стримування війни та підтримки миру, і не менш важливими є 1) бойові мультиплікатори командної роботи, 2) згуртованість та 3) добра керованість підрозділів („Readiness, modernization and combat power are key to deter war and maintain the peace, and equally important are the combat multipliers of teamwork, cohesion and well-led units”). Більше того, саме готовність (readiness), а не готовість (preparedness), виступає ключовим чинником збереження домінування США у майбутньому[42], має як стримуюче, так і військове значення[43].

Відповідно до предмета цього дослідження, формулюємо і два відповідника: політична готовість і політична готовність.

У нашій державі питання формування власної геостратегії відбуваються повільно, рамки наукових дискусій звужені геополітикою та її наперед деструктивним для розвитку України теоріями та концепціями, написаними чужинцями.

Ще раз підкреслю: в рамках будь-яких теорій геополітики існування такої незалежної і самостійної держави як Україна не передбачено.

Політична еліта продовжує формування в рамках чужих інтерпретаційних схем, а відтак політична культура і політична влада мають серйозні проблеми саме із геостратегічним виміром буття наріда-нації і держави, суспільства в цілому саме в  якості триєдиного організму.

Тому маємо творити власну теорію і власну геостратегію, власний шлях свого розвою, а відтак бути політично готовими до клятьби, війни, суперництва, але  і мати готовність до стратегічного виграшу і стратегічної перемоги.

Політична система в Україні виявила свою політичну готовність, не зважаючи на неготовість окремих державних інституцій, деформацію і дефрагментацію політичних відносин і структурацію політичної культури, колабораціонізм у політичних елітах.

Саме тому в науковому плані важливим є бути не лише готовим до реагування (гучні пафосні заяви наївно-щирого снобізму політичних діячів, шедевральні звіти очільників суб’єктів забезпечення безпеки, виступи представників громадянського суспільства, демонстрація сили на різноманітних заходах, навчаннях, інтерв’ю впливовим західним ЗМІ, сугестивна риторика та плебейська поведінка на ток-шоу тощо), а й передусім мати політичну готовність до результативної реалізації власних секторальних стратегій в рамках реалізації геостратегії і будови стратегічної автономії, не зважаючи на вплив чинників різної природи і характеру, прагматично спираючись як на власний стратегічний потенціал, так і на Дух і натхненну ним Волю.

Політична готовність — контракт політичної системи із суспільством в цілому щодо практичної здатності самостійно з урахуванням національних інтересів формувати і реалізовувати власні секторальні стратегії, досягати поставлені цілі і перемагати.

Стратегії оборони і захисту мають лишитися для слабких. Наукові теорії, що описують безпеку як „стан захищеності”, так само як і ті, хто обмежує опис ефективності функціонування безпекових систем лише змістом терміна „готовість” (у поданій мною інтерпретації і концепції в рамках даної статті) мають бути поміщені на полички до музейних експонатів минулого тисячоліття.

Готовість не відвертає агресії, а лише приваблює її, оскільки агресія, полишена без рішучої результативної відповіді, спричинює ще більшу агресію. До того ж, у тій чи іншій мірі моя позиція щодо змісту терміна готовність віддзеркалена і в теорії ігор Аумана, в якій дуже змістовно викладено сутність операції відплати в Кібії 14 жовтня 1953 року (Retaliatory operation).

У 2014 році, коли я був консультантом Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, то мав чітку і жорстку науково аргументовану позицію щодо цього. На жаль, тодішнє керівництво країни у той час не дослухалося наших порад, назвавши „партією війни”, і РФ анексувала Автономну Республіку Крим, захопили частини українських територій в Донецькій і Луганській областях. Більше того, РФ отримала карт-бланш від міжнародної спільноти на подальші загарбницькі дії. Задіявши методи сурогатної / гібридної війни (концепцію якої невірно називають доктриною Герасимова) РФ мала достатньо часу підготувалась до масштабної і варварської війни проти України, котру розпочала 24 лютого 2022 року.

Справжня Українська політична еліта та стратегічні архітектори майбутнього повинні мати інтелектуальну, вольову та духовну здатність виробляти і бути здатними фізично і практично результативно реалізовувати переможні стратегії, підтримувати засадничі положення Конституції України, боронити конституційний лад, територіальну цілісність, національну ідентичність, рішучо налаштованими давати безоглядну відповідь будь-де, будь-кому, завжди і назавжди.

Замало бути лише готовим, треба перебувати в стані готовності, передусім політичної готовності.