Владимир Липкан,

доктор юридических наук,

Глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

  В последнее время огромное внимание уделяется пропаганде. Почему вдруг такой неподдельный интерес именно к пропаганде? А с другой стороны небывалое умопомрачительное забвение формирования идеологии и мировоззрения, которые выступают основными факторами становления национальной идентичности. Я летом проводил эфир с военным атташе посольства Германии в Украине Кристианом Фарканде. Цель: узнать, видят ли немцы признаки применения против них информационного оружия, в том числе пропаганды. https://www.youtube.com/watch?v=rXZZWLbluTQ Эфир я проводил неспроста.

По моим наблюдениям, а я в Германии бываю не редко, процесс промывания мозгов начат уже давно. Каким образом немецкие спецслужбы это пропустили, либо сделали вид, что пропустили я не понимаю. Но именно благодаря неописуемому чрезмерному чувству долга перед СССР за освобождение Германии от фашизма, любовь к русским детерминирована отношением к прошлым заслугам. Причем заслугам СССР, которые были умело трансформированы в заслуги России, что и предопределило практически априорное доверие к России и ее властям. Благополучная Германия, казалось, достигшая большого прогресса в обеспечении информационных прав человека, до сих пор не имеет четкого ответа на вопрос о соотношении права человека на распространение информации и права человека на умышленное распространение дезинформации. Появление фейкмедиа, генерирующих фейки, флуды, флеймы, слендеры и либелы – стало реальностью, а внедрение симулятивных практик способствует замещение реальности виртуальными образами. Как метко отметил классик теории симулякров Ж. Бодрийяр: сегодня карта определяет территорию. Именно на этих образах и играет Россия. Ее задача здесь состоит в дестабилизации Европы, ее дезорганизации и разобщении (сепарации), с конечной целью сделать невозможным даже в прогностической перспективе представлять угрозу для России. Причем, я не един в таком мнении. В частности, депутат Бундестага от Христианско-демократического союза Норберт Реттген прямо обвинил российское государственное телевидение в пропагандистском распространении фальсифицированной информации, оживлении старых и конструировании новых образов врага среди населения страны, также заявив, что в Европе многие люди оказываются восприимчивы к российской пропаганде http://m.liga.net/news/politics/228646-rossiyskaya_propaganda_pytaetsya_razdelit_nas_-_deputat_bundestaga.htm Движение Blockupy на сегодня может выступить мощной платформой начала силовых акций по дестабилизации Германии. В правоохранительных органах Германии открыто заявляют о новом масштабе насилия. К тому же проблема салафитов в Германии также не находится в состоянии эффективного управления.             Совмещенная с миграционным торнадо, наплывом мусульман и их жесткой культурной и ментальной оппозицией – это представляет серьезную угрозу национальной безопасности Германии. Притом, по моему мнению, троянский конь дестабилизации будет разыгран изнутри. Потому, использовав слабость демократических институтов, играя на утопичных идеях мультикультурализма, либерализма и постмодерна, агрессивного антиглобализма, эти движения, при умелом и системном инспирированном манипулировании, могут быть использованы для дестабилизации Германии. Существенные просчеты в политике безопасности, прежде всего в части самоорганизации и активизации неофашизма, могут стать новым катализатором для силовых акций. А ответные действия государства, при умелой подаче русскими СМИ внутри Германии будут интерпретированы не иначе как ущемлением прав граждан, узурпацией власти, скатыванием к тоталитаризму и диктатуре. Правило не ново: в своих грехах обвинять других. Но вот знание правила, к сожалению, никак не влияет на немцев в аспекте противодействия русской пропаганде. Одним из эффективных средств управления в данном случае выступает как раз пропаганда. Сразу оговорюсь, что под пропагандой я понимаю способ информационной борьбы, который предусматривает активное наступательное воздействие на объект с целью внесения определенных, управляемых субъектом воздействия, параметров в информационное пространство, которое влечет за собой изменение в пространстве реального времени, подстраивая последнее под заданные модели в виртуальном пространстве. Таким образом, на первое место в пропаганде я ставлю симулякр – порождение моделей реального без оригинала и реальности — порождение гиперреального. Сегодня готовность Европы, не институциональных структур, а именно рядовых граждан, институтов гражданского общества, коими так нарочито кичится Европа, включиться в информационную компанию по отстаиванию своих же европейских ценностей, в том числе целостной Германии, на сегодняшний день невысокая. Вряд ли кто-то сможет представить себе картину, чтобы немцы добровольно объединялись в батальоны и шли защищать Германию, а немецкие бабушки пекли пирожки и шили носки своим бойцам… Революция достоинства показала, что украинцы готовы и будут умирать за эти ценности, не за Европу, а именно за ценности. А вот европейцы не готовы не только умирать, они в большинстве своем любые намеки на угрозу со стороны России относят в разряду шизофрении и теории заговоров. Хозяин – барин, как говорится. Однако отмечу, что причин тому много, но и русская пропагандистская машина там действует намного тоньше, чем в Украине. В частности, в Германии работа русской пропагандистской машины проводится несколько тоньше, чем в Украине: 1)    играя на чувстве долга перед Россией (на самом деле перед СССР), русская пропаганда маскируется под видом «источника, альтернативного западным медиа»; 2)    проводятся гротескные, ироничные, саркастические преувеличения в российских государственных СМИ, например, сравнение событий новогодней ночи в Кельне с «хрустальной ночью» времен нацистской Германии с целью дискредитации федерального канцлера, увязывания в сознании простых граждан образа канцлера нынешнего с образом канцлера третьего рейха; 3)    формирование негативного отношения в Украине, когда любые добровольческие отряды в Украине ассоциируются с нацистами, а стало быть поддержка Меркель Украины – это поддержка неонацистов. Цель – дискредитация канцлера (для Украины, тот же феномен добровольчества, интерпретируется под иным соусом: добровольческие отряды ассоциируют с убийцами, насильниками и уголовниками; 4)    проводятся комплекс мероприятий по поддержке оппозиционных партий, внедрения тактики стратегических коммуникаций – вовлечение ключевых лидеров. Одной их одиозных фигур (ключевых лидеров), которая может быть использована для обострения напряжения, внутренних противоречий и дестабилизации Германии выступает Сара Вагенкнехт, чья открытая нелюбовь к Меркель может быть использована в комплексе дестабилизации позитивного отношения в Института канцлера Германии; 5)    формирование сети СМИ с целью продвижения собственных (российских) национальных интересов со стратегической целью воздействия на принятие тех или иных решений органами власти Германии; 6)    пропаганда в Германии силы и военной мощи России; 7)    распространение недостоверной и неполной информации о деятельности высшего руководства страны, положения отдельных социальных групп, в том числе и мигрантов с целью дестабилизации общественного порядка. В частности, Министр иностранных дел России Сергей Лавров повторил запущенную российскими СМИ ложь о том, якобы власти Германии допускают массовые изнасилования беженцами немецких женщин и девочек; Больше читайте здесь: http://zn.ua/WORLD/germaniya-stala-novoy-mishenyu-kremlevskoy-propagandy-die-welt-202581_.html; 8)    извращение фактов: российские СМИ преподнесли акцию протеста (организованную Национал-демократической партией Германии) по поводу изнасилования как спонтанный митинг российских немцев; 9)    четкая сегментированная работа с различными целевыми аудиториями с использованием адекватного методологического инструментария стратегических коммуникаций; 10)          национальные интересы Германии не ассоциируются с интересами Европы: ФРГ это не Германия, Евросоюз – не Европа; 11)          в любых формах проводятся инвазивная практика занижения ожиданий от европерспектив Германии в случае продолжение спонсирования ЕС; 12)          формируются условия для выхода Германии из ЕС, и таким образом его развала; 13)          формируются условия для разности понимания и толкования европейских ценностей, что, в конечном счете, влечет отдаление по атрибутивным системообразующим параметрам, и дестабилизации всей системы европейской безопасности; 14)          гиперболизируется проблема мигрантов, иллюстрируются только негативные стороны от нелегальной миграции (преступность, засилие ислама, уменьшение роли церкви, ущемление прав коренных немцев, безработица, повышение уровня преступности и т.д.); 15)          закладываются механизмы дестабилизации по осям: коренной этнос – мигранты, религия: христианство – ислам; правопорядок – коренные немцы, хаос и групповые нарушения общественного порядка – мигранты. Картина знакомая, не правда ли? Только вот для простого гражданина Германии определить свободу слова и «альтернативный» взгляд журналиста, разобраться в хитросплетениях построения архисем и детерминации номинаций определенными эмоциями, методами разговорного НЛП и биохимического анализа клеток мозга по восприятию информации от профессиональной пропаганды в рамках реализации информационной политики России практически невозможно. Вот тут-то и встает необходимость активизации институциональной структуры, которая должна включать рычаги влияния разного уровня и интенсивности на эти медиа, соединяя это с работой с собственным населением.   Что делать немцам? Немцам, в первую очередь нужно корректировать государственную  информационную политику, прежде всего контент, нарративы и мессиджы, которые несут государственные СМИ. Они должны быть четкими, системными и скоординированными. Нужно вовлекать негосударственные структуры формируя, пул информационного волонтерства, в котором одной из задач будет противодействие русской пропаганде. В этот пул нужно включать волонтеров разных стран, ибо информационное пространство не имеет границ. У Украины, в частности, имеется достаточно серьезный опыт противодействия русской пропаганде. Целесообразно усилить европейские международные медиа путем усиления Deutsche Welle, BBC International, RFI, а также системной поддержки канала UA:TV, созданного на основе Мультимедийной платформы путем внедрения новых совместных проектов, информирования граждан своих стран о тех или иных событиях из первых уст. Основной мессидж : русской пропаганде может быть противопоставлен лишь идеал объективного, просветительского и плюралистичного освещения событий.

Фото: Владимир Липкан. Человек с русским флагом в Берлине около Бундестага.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

кандидат юридичних наук

 Анотація

В статті автор здійснив аналіз інформаційної влади як комунікації. Запропонував авторське розуміння у вузькому та широкому сенсі даної категорії. Акцентовано увагу на тому, що основними суб’єктами інформаційної влади в Україні є, так звана, «четверта гілка влади» – засоби масової інформації. Наголошено на тому, що здійснення комплексного дослідження інформаційної влади в юриспруденції становить особливий науковий інтерес. Зазначено, що суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог створює ідею, ця ідея поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування, а головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю.

Ключові слова: інформація, інформаційна влада, інформаційне право, інформаційне суспільство, засоби масової інформації, комунікація, інформаційна політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ информационной власти как коммуникации. Предложил авторское понимание данной категории в узком и широком смысле. Акцентировано внимание на том, что основными субъектами информационной власти в Украине является, так называемая, «четвертая ветвь власти» – средства массовой информации. Отмечено, что осуществление комплексного исследования информационной власти в юриспруденции представляет особый научный интерес. Отмечено, что суть информационной власти сводится к тому, что какой-то идеолог создает идею, эта идея распространяется с помощью средств массовой информации и межличностного общения, а главной функцией информационной власти является управление коммуникациями, их содержанием и направленностью.

Ключевые слова: информация, информационная власть, информационное право, информационное общество, средства массовой информации, коммуникация, информационная политика.

Summary

It was noted, that the subordination of people to its will is the main task of a power, and mass have a powerful ability to influence people’s consciousness and behavior, it gives sufficient reason to consider the media as the “fourth power”, i.e. information power.

It was stated, that information power in the narrow sense – is power exercised through the use of information in its various manifestations (true or false). And in a wide sense it is actions of owners and distributors (managers) information that aimed at form of public awareness by creating, collecting, receiving, storage, use, dissemination and protection of information.

It was said, that the essence of informational power is reflected in case that an ideologue creates the idea; this idea is disseminated by the mass media and interpersonal communication. The management of communications, their content and orientation is the main function of informational power.

The attention was also paid o the provision, that despite the fact that the informational power had been the subject of the scientific work, but that the study of this issue is relevant, taking into account the increase of information weight, information warfare of Russia against Ukraine and other important factors.

Key words: information, informational power, information law, information society, mass media, communication, information policy.

Сучасний етап інформаційної революції у світі зумовлює формування нової інформаційної парадигми щодо вивчення соціально-політичних та правових явищ. Під впливом інформаційних технологій змінюються і політико-правові інститути, політичні відносини, форми політичного та інформаційного впливу на суспільство та суспільну свідомість; своє місце впевнено займає влада інформації. Інформаційні механізми громадського контролю, або система ідейно-політичної гегемонії, за останні десятиріччя набули такого значення, що їх називають інформаційною владою [1]. Потрібно зазначити, що проблема інформаційної влади поки що не одержала належного розвитку та концептуалізації в рамках правових досліджень. Частково це пояснюється тим, що інформаційна влада як соціально-політичний, інформаційний і правовий феномен стала об’єктом аналізу відносно недавно, і то лише в межах політичної науки. Водночас, події в Україні, зокрема ведення проти неї гібридної війни, використання інформаційних засобів в якості ключового інструмента впливу на масові свідомість поставили питання про необхідність правового регулювання інформаційної сфери, передусім регулювання інформаційних правовідносин. На цьому шляху важливим стає звернення увагу на феномен інформаційної влади саме з позицій юридичної науки, вироблення пропозицій правового характеру, власно цим і обґрунтовується актуальність нашої статті.

Серед праць українських авторів, які системно досліджують інформаційну сферу на сучасному етапі, слід відзначити діяльність наукової школи В. Ліпкана та [1-17]. Серед окремих дослідників важливою підоймою в царині юридичних наук виступають роботи В. Цимбалюка [18-20], М. Каращука [21-22], І. Сопілко [1]  та ін.

Висвітлення різних аспектів теоретичних та практичних питань щодо інформаційної влади здебільшого в політологічній площині здійснено в публікаціях таких українських авторів, як: Г. Почепцов [23], Н. Ржевська [24], В.Бебик [25] та ін.

Зважаючи на комплексність теми нашого дослідження, нами було поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційної влади», визначити його сутність, функції та основних суб’єктів в умовах інформаційної глобалізації зміни інформаційних імперативів та інформаційного балансу в світі, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу.

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату, а саме інформаційна влада та комунікація.

Виклад основного матеріалу

На межі ХХ-ХХІ ст. індустріально розвинені країни світу вступили в інформаційну стадію розвитку, позначену впровадженням інформаційних технологій, Інтернету, що призвело до різкого підвищення політичного впливу інформаційної влади і, насамперед, її головних носіїв — засобів масової інформації на всі сфери суспільного життя, радикальним чином сприяло розвитку процесів глобальної демократизації, формування центрів інформаційної сили та горизонтів інформаційної периферії.

Усе це потребує глибокого аналізу змін, які відбуваються у співвідношенні влади, місця і ролі інформаційної влади в демократизації сучасного суспільства, в тому числі й в Україні. Глобальна інформатизація суспільства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем, інтернет-телебачення, соціальних мереж) актуалізували дискусії про інформаційну владу.

Нині, як було зазначено вище, питання інформаційної влади ще не було предметом ґрунтовного вивчення в юриспруденції, тому, для досягнення поставленої мети, я буду послуговуватись надбанням інших наук, зокрема політичних і, ґрунтуючись на методології міждисциплінарного підходу пристосовувати ці положення до контексту мого дослідження.

Перш за все, необхідно визначитися із основною категорією, яка становить сутність мого дослідження, а саме — «інформаційна влада».

У сучасній доктрині інформаційного права існує декілька дефініцій вищезазначеного поняття. Наведемо деякі з них:

-     інформаційна влада — це влада, яка базується на можливостях доступу до необхідної і важливої інформації, умінні її використання на підлеглих. Інформація дозволяє керівнику приймати оптимальні рішення і тим самим здійснювати владні повноваження. Владу інформації необхідно відрізняти від експертної влади, яка зв’язана зі здатністю використовувати конкретні дані [26, C. 100];

-     інформаційна влада — по-перше, це влада якоїсь інформації (ідей), прийнятої до реалізації, а по-друге, влада людей, які втілюють інформацію (ідеї) в життя [24];

-     інформаційна влада — здатність власни­ків інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компону­вання та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі [25]. Дану дефініцію, на нашу думку, варто доповнити категорією розповсюджувачів інформації, оскільки вони можуть і не являтися її безпосередніми власниками. Стосовно дій, відповідно до Закону України «Про інформацію» [27], необхідно додати наступні: створення,  збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту;

-     інформаційна влада трактується як специфічний вид влади, яка впливає на політичну поведінку людей за допомогою цілеспрямованого поширення або застосування інформації [22, С. 6]. Ми вважаємо, що інформаційна влада не може обмежуватися і не обмежується політичними подіями, оскільки інформування населення відбувається про всі сфери суспільного життя і зачіпає усі сфери життєдіяльності;

-     духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, здійснювана за допомогою наукових знань та інформації. У сучасних умовах без опертя на знання влада у суспільстві не може бути ефективною. Знання використовують для підготовки урядових рішень, безпосереднього впливу на свідомість людей, забезпечення їх лояльності та підтримки уряду. Такий вплив здійснюється через агентів соціалізації (школу, інші навчальні заклади, просвітницькі товариства, асоціації тощо), а також за допомогою засобів масової інформації [28]. Із даної дефініції досить вагомим є положення про значущість інформації (знань) у сучасному житті людини. Починаючи від даних про рух потягів, вартістю продуктів харчування та закінчуючи особистими правами, свободами та обов’язками.

Резюмуючи зміст наведених дефініцій, акцентую увагу на тому, що, по-перше, основою інформаційної влади виступає інформація.

Під інформаційною владою, у вузькому сенсі, пропоную розуміти владу, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна).

А у широкому сенсі інформаційна влада — цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада здатна служити різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі [28].

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як окремий вид влади, тобто інформаційна влада презентується нами як окремий самодостатній вид влади поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. Аналогічна позиція, з використанням інших методологічних прийомів та контексту висловлена і в роботі [29, C. 306].

У сучасному світі у влади немає інших засобів впливу, крім комунікативних [23].

Досліджуючи інформаційну владу як комунікацію [30, C. 256], доходимо висновку щодо необхідності визначити і дане поняття. Комунікація — обмін інформацією, спілкування, між двома або більше особами, спілкування за допомогою вербальних і невербальних засобів із метою створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізо­вані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей. Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації [25].

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень.

Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин. В історії надибуємо чималу кількість  ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, ухвалювали серйозні політичні рішення.

Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки. ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо [31]. Вельми новим і актуальним виступає така форма як електронна петиція.

Нині жодна військова операція без дезінформації і психологічного тиску на супротивника з маніпуляцією світової громадської думки просто немислима. Початку військових дій завжди передують потужні інформаційні кампанії, метою яких є насамперед дискредитація супротивника і створення образу ворога. Наприклад, на слуханнях в Раді Безпеки ООН із захоплення Іраком Кувейту в якості свідка була представлена дівчина, яка розповіла про те, що іракські солдати виносили з пологового будинку немовлят і клали їх на бетонні мостові. На цей «факт» згодом неодноразово посилалися президент і міністр оборони США. Проте пізніше з’ясувалося, що ця дівчина — донька посла Кувейту в Сполучених Штатах і належить до королівської родини. Сама ж дезінформація була покликана закріпити у «вільному» світі за С. Хусейном визначення «арабського Гітлера», проти якого майбутні військові дії носили б справедливий характер [32]. Аналогічні приклади із дискредитацією лідера були використані і під час арабської весни: в Єгипті, Лівії, Тунісі тощо. Ще одним яскравим сучасним прикладом є російська пропаганда, яка ґрунтується на системному перманентному дезінформуванні населення [33], поєднаному із переписуванням історії та багато інших.

Позитивним зрушенням у напрямку поступової мінімізації та викорінення можливості розповсюдження неправдивої інформації є новий інформаційний проект ЄС, спрямований на те, щоб показати європейському суспільству велику кількість нападів, пов’язаних із недостовірною інформацією. Проект має назву «Огляд дезінформації» і є тижневиком, в якому зібрані приклади російських дезінформаційних нападів у режимі реального часу.

Також цей тижневик спрямований на те, аби розкрити кількість країн, уражених дезінформацією, та у такий спосіб пояснити європейській аудиторії обсяги цієї проблеми. Зібрані дані та інформація допомагатимуть у проведенні кращого аналізу та відповідно сприятимуть готовності протистояти і попереджати можливі напади, пов’язані з хибною інформацією, у майбутньому [34].

Слід зазначити, що сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різних відомостей будь-яким особам.

Для більш ефективного маніпулювання громадською думкою дезінформація може поширюватися одночасно через друковані та електронні ЗМІ, телебачення, Інтернет, чутки, а також за допомогою використання листівок у локальних конфліктах та війнах.

Існуючі нині можливості ЗМІ, як четвертої — інформаційної влади, у висвітленні різних сторін політичного, економічного і духовного життя сучасного суспільства стали найпотужнішою зброєю у глобальній політиці, інструментом у вирішенні геополітичних завдань нарівні з військовою блокадою і економічними санкціями. Пропаганда, засоби масової комунікації виступають активними засобами учасниками збройних конфліктів.

Сучасне суспільство отримує інформацію від преси, телебачення, радіо та Інтернет. Перебуваючи часто в світі відірваних від реальності символів, воно може йти навіть проти своїх власних інтересів. У цьому сенсі людина не є вільною, тим більше що відпрацьовано ряд способів ефективного інформаційного впливу – «промивання» мізків (brainwashing), за допомогою якого здійснюється зомбування людей, створення пасивної слухняної людини, перетворення цілого народу в легко керовану масу. Так, наприклад, на початку проведення військової операції в Лівії Муаммара Каддафі підтримувало понад 95 відсотків населення країни, проте правильна робота з рештою — 5 % дала свій результат і законний уряд країни було повалено.

У разі початку бойових дій громадська думка повинна побачити «звірства» щодо мирного населення і полонених, а також переконатися у військовій перевазі «справедливої» сторони і поразку противника. Для цього спотворюються цифри втрат, замовчуються важливі факти і т. д. [32].

Один із прийомів навіювання, який використовується в сучасній журналістській практиці — створення резонансу, суть якого полягає в тому, що використовується схильність аудиторії гостро реагувати на різні расові, національні, релігійні ситуації. ЗМІ маніпулює націоналістичними стереотипами та негативними настановами для провокування певних дій, тобто елементи навіювання можна «подати» в будь-який час в «упаковці» з новинами, передачами, фільмами, можна маніпулювати людською свідомістю за допомогою радіо й навіть поданням інформації в певному виді в друкованій продукції. Ці елементи потрапляють у підсвідомість людини й змушують її діяти певним чином. Оскільки взаємодія людини зі ЗМІ відбувається щодня, то і вплив їх на суспільство й на кожну окрему людину можна вважати істотним [35].

Прогрес у будь-якій сфері є позитивним і корисним до певної межі, за якою його результати можуть виявитися негативними для соціуму. Так, розвиток інформаційних технологій одночасно зі значною користю людству надав можливості розширення масової дезінформації — введення в оману величезної кількості людей шляхом повідомлення невірних відомостей, підтасування фактів, підробки доказів. Тому сучасне суспільство утворюють не тільки інформовані люди, але й дезінформовані — введені в оману спеціально відібраною, таргетованою відповідно до інтересів певного соціального прошарку селективної інформації, що унеможливлює сформувати власний погляд на ті чи явища оточуючої дійсності. Поряд із інформуванням постійна дезінформація (а простіше – омана) також стала нормою життя в багатьох співтовариствах і країнах. Таким чином можу констатувати: з позицій системного підходу, дезінформація виступає складовим елементом інформаційної політики, так само як і загроза виступає складовим елементом системи безпеки.

Інформаційна політика держави повинна працювати не лише на висвітлення її дій, а скоріше на організацію інформаційних потоків усієї держави в інтересах її процвітання та успішного розвитку. Інформаційна політика має бути налаштованою не лише на сьогодення, а латати ті «діри», які ми активно вибудовуємо для майбутнього вже зараз. Під останнім ми розуміємо інформаційну компенсацію того, чого ми не можемо поки що досягти в реальності.

Розважальність вигідна з точки зору соціального управління. Це технологія соціальної стабілізації. Але водночас вона зменшує людські можливості, реально звужуючи інтереси людей. За цього випадку інтереси держави і бізнесу не повинні співпадати. Саме держава мусить сприяти розширенню інформаційного простору. Вона мусить підтримувати в ньому ті ніші, які сприятимуть відкриттю нових шляхів розвитку, нових смислів, нових поглядів [23].

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог або креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного комунікації. Коли люди починають адекватно сприймати інформацію, яка надходить, то ця інформація починає формувати алгоритм поведінки людей. Даний приклад пояснює інформаційну владу людей, що перетворюють інформацію (ідеї) в життя. Проте ті, що створюють будь-які ідеї, також є керованими. Ідеологами керують ними ж створені ідеї і ніяк інакше. Інформаційна влада є вищою щодо до інших видів влади. Інформаційна влада існує для:

-     формування головних цілей та пріоритетів;

-     формування вектора цілей, (напрям і порядок дій, за яким здійснюється перетворення цілей в життя);

-     розпізнавання факторів, що діють на об’єкт управління [24].

Ці проблеми останнім часом неодноразово привертали увагу як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, однак і донині дослідження інформаційної влади як чинника демократизації сучасного суспільства залишається актуальним.

Вплив інформаційної влади на політичну поведінку людей відрізняється від звичайного інформування сталістю і асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем контролю за його поведінкою. Суб’єктами і основними носіями інформаційної влади в сучасному суспільстві є інформаційні інститути — засоби масової інформації, наукові і науково-просвітницькі установи тощо. Головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю. Найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є політичний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед ЗМІ.

Новітні комунікативні технології можуть відігравати подвійну роль — слугувати могутнім засобом розширення творчих можливостей людини, радикальним чином сприяти розвиткові процесів глобальної демократизації, і в той же час бути джерелом негативних тенденцій, зокрема маніпулювання громадською думкою, якщо втрачається контроль суспільства над інформаційною владою [2, С. 4].

Інформаційна влада впливає на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціальні політичні комунікації, так і опосередковано — через звичайні ЗМІ, систему освіти, школи, університети, освітні програми. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять нації, соціальних груп і особистостей, надають інтерпретаційний зміст подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій [2, С. 6].

Варто акцентувати увагу на тому, що в останнє десятиріччя спостерігається стрімке зростання політичного впливу інформаційної влади, а зараз, на нашу думку, її значення, роль та місце навряд чи можна переоцінити.

Загалом, інформаційна влада може здійснювати функцію демократизації тільки в тому разі, якщо сама вона заснована на демократичних принципах. Це можливе лише за умови незалежності інформаційної влади та її головних носіїв — ЗМІ зокрема. Але нині про їх незалежність говорити немає можливості. Зважаючи на приналежність кожного телеканалу, видавництва та інших засобів розповсюдження інформації певній особі (чи то особисто, чи то уповноваженому представникові, але здебільшого провладному), то за даного випадку абсолютно відсутня можливість об’єктивності та всебічності висвітлення подій.

На сьогоднішній день, окрім вищезазначених прикладів, можна також говорити про «спіраль мовчання», коли мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості й замовчування думок більшості, а також за допомогою якої аналізуються процеси формування та функціонування громадської думки. Саме на перетині впливу масової комунікації й зворотної реакції індивідів народжується та взаємодія, яка змінює громадську думку.

Оскільки доведення інформації споживачам через ЗМІ відбувається дозовано та з «чітко визначеною метою», не з ціллю ознайомлення, а з уже сформованими та нав’язаними висновками, то, за даного випадку, відбувається певне маніпулювання суспільною думкою громадськості та формування передумов для унеможливлення вироблення самостійного бачення та формування власної думки щодо тих чи інших подій. Така ситуація є сприятливою для масового залякування або виділення «негативних» і «зайвих» персонажів як у політиці, так і в інших сферах суспільного життя.

Таким чином, що вся інформація, яка доводиться до відома населення, повинна бути достовірною та відповідати запропонованим характеристикам. Також споживачам інформації необхідно гарантувати можливість отримання інформації з різних джерел, аби вони могли робити адекватні висновки й чинити відповідні дії [19, С. 133].

Інформаційна влада може слугувати різним політичним цілям: як освічувати людей, розвивати у них почуття власної гідності, прагнення до свободи і соціальної справедливості, сприяти і допомагати їх компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, дезінформувати і залякувати населення, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх  [2, С. 8], тобто робити із населення «маріонеток».

Подальший розвиток інформаційної влади, трансформація українського суспільства у значній мірі залежатиме від становлення і розвитку інформаційного суспільства. Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і ко­мунікаційні технології, створюються умови для ефективного використання знань в рішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством і демократизації суспільного життя.

Розвиток інформаційного суспільства базується безпосередньо на інформаційній політиці, основними напрямами якої, відповідно до українського законодавства України, є:

• забезпечення можливостей для рівного доступу кожного до інформації;
• забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;
• створення умов для формування в Україні ефективного та розвиненого інформаційного суспільства;
• забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень;
• створення інформаційних систем і мереж  інформації,  розвиток електронного урядування;
• постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;
• забезпечення інформаційної безпеки України;
• сприяння міжнародній співпраці в  інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [27].

Важливим шляхом подальшого розвитку інформаційної влади, посилення її впливу на демократизацію українського суспільства є формування прогресивної суспільно-правової форми організації інформаційної влади, створення за прикладом європейських країн громадського телерадіомовлення [2, С. 8].

Створені державними органами документи покликані визначити напрями функціонування інформаційної влади:

1)                Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні;

2)                Стратегія сталого розвитку України 2020;

3)                 Стратегія у сфері прав людини;

4)                Концепція розвитку телекомунікацій в Україні,

5)                ухвалені Закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін.

Однак цілісного розгляду процесу становлення інформаційного суспільства в поєднанні соціо-гуманітарних, інформаційно-правових, технологічних, економічних і політичних чинників у вітчизняній літературі ще не так багато.

Даючи змогу індивіду одержувати надзвичайно швидкий, практично не обмежений і позбавлений від втручання посередників доступ до різних джерел інформації, всесвітня мережа обумовлює децентралізацію влади, сприяє послабленню вертикальних, ієрархічних моделей соціальної організації і подоланню відстороненості мас від повсякденного політичного процесу. Водночас багатократно зростають можливості розширення і зміцнення системи горизонтальних громадських зв’язків. Залучаючись до новітніх комунікаційних технологій рядові громадяни одержують виключно ефективний засіб самоорганізації, в тому числі, політичної самореалізації, яка дозволяє активізувати їхню участь у громадсько-політичному житті.

Наявність розвиненої, демократично організованої інформаційної влади, яка об’єктивно висвітлює політичні події — одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави, ефективного управління суспільством. І, навпаки, невиконання інформаційною владою своїх функцій у політичній системі суспільства може докорінно спотворити її цілі і цінності, порушити її ефективність і підірвати життєдіяльність, перетворити демократію в ілюзію, форму маніпулятивного панування правлячої еліти. Інформаційна влада включає в себе усю сукупність інформаційних пріоритетів.

Аналіз різних форм суспільної організації інформаційної влади в демократичних країнах (Австрія, Франція, Німеччина та ін.) показав, що найбільш поширеною і найбільш прогресивною є суспільно-правова форма. Вона передбачає фінансування мас-медіа головним чином за рахунок спеціального податку, їх внутрішню автономію і в той же час підзвітність громадським радам, створеним із представників усіх політичних сил у парламенті.

Поділяю положення про те, що підвищенню ефективності інформаційної влади і подальшій демократизації українського суспільства сприятиме:

• розроблення на державному рівні інформаційної політики, основою якої має стати розвиток суспільства, побудованого на знаннях та інформації;
• створення такої мережі освіти і науки, яка б забезпечувала розвиток інформаційної сфери України відповідно до національних інтересів та базових міжнародних індикаторів;
• створення громадського телерадіомовлення;
• ефективне функціонування мультимедійної платформи іномовлення в Україні;
• якісне поповнення інформаційного законодавства, прийняття Інформаційного кодексу України (прийняття якого обґрунтовано представниками як наукової школи В. А. Ліпкана та які пропонували матриці його основних положень, в якому було б систематизовано сукупність норм права, що регулюють увесь спектр суспільних інформаційних правовідносин, так і окремими дослідниками, зокрема В.С.Цимбалюк) та Кодексу журналістики;
• впровадження і організація в Україні комунікаційного виховання населення, особливо молоді [2, С. 9].

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків.

Оскільки ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку людей, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як четверту, тобто інформаційну владу. Інформаційна влада – влада, яка здійснюється за допомогою використання інформації в різних її проявах (правдива чи недостовірна) (вузьке розуміння); цілеспрямовані дії власників та розповсюджувачів (розпорядників) інформації, які спрямовані на формування, корекцію та підтримку необхідного керованого рівня суспільної свідомості, шляхом створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації (широке розуміння). І. в. слугує різним цілям: не лише розповсюдженню об’єктивних відомостей про діяльність уряду, положення суспільства, а й маніпулюванню, із застосуванням спеціальних методів обдурювання, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей всупереч їх інтересам (дезінформування, фейк-кампанії, вкиди заздалегідь неправдивої інформації, дискредитація посадових осіб), а нерідко й волі; головною функцією інформаційної влади є управління комунікаціями, їх змістом і спрямованістю; найважливішим принципом демократичної організації інформаційної влади є інформаційний плюралізм у суспільстві, плюралізм самих інформаційних інститутів і насамперед засобів масової інформації.

Суть інформаційної влади зводиться до того, що якийсь ідеолог чи креативна група створюють ідею, яка поширюється за допомогою засобів масової інформації та міжособистісної комунікації. Незважаючи на те, що інформаційна влада вже була об’єктом наукового доробку, переконаний, що дослідження даного питання є актуальним, беручи до уваги збільшення ваги інформації, ведення інформаційної війни Росії проти України та інші чинники, передусім — необхідності законодавчого регулювання інформаційних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
10. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
11. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
12. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
13. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
14. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
15. Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
16. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
17. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
18. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
19. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
20. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. — C. 444-448.
21. Каращук М. Інформаційна влада: сутність та особливості впливу. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.ipiend.gov.ua/uploads/nz/nz_59/karaschuk_informatsiina.pdf
22. Каращук М. Г. Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. Г. Каращук. — К., 2006. — 15 с.
23. Почепцов Г. Г. Влада як комунікація. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/vlada_yak_komunikatsiya/
24. Ржевська Н. Ф.,  Політична влада та інформація, місце інформаційної влади у інформаційному суспільстві. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2950
25. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. — К.: МАУП, 2003. — 424 с: http://politics.ellib.org.ua/pages-3665.html
26. Рульєв В. А., Гуткевич С. О. Менеджмент. Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 312 с.
27. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
28. Політологія. Влада і владні відносини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://manualsem.com/book/754-politologiya-vlada-i-vladni-vidnosini/6-lekciya-3-klasifikaciya-vladi.html
29. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія. — К.: ВЦ , 2006. —  568 c.
30. Расейскую прапаганду злавілі на хлусьні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.svaboda.org/media/photogallery/25410525.html
31. Степанов В. Ю. Вплив засобів масової інформації на свідомість молоді. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/kultura38/08.pdf

30.              Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

31.              Засоби масової інформації як «четверта влада». [Електронний ресурс]. — Режим доступу :://www.info-library.com.ua/books-text-1738.html

32.              Дезінформація: потужна зброя сучасної війни, 19.01.12 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://wartime.org.ua/768-deznformacya-potuzhna-zbroya-suchasnoyi-vyni.html

34.              У новому проекті ЄС щотижня розповідатимуть про приклади російської дезінформації 04.11.15 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukraineunderattack.org/42714-u-novomu-proekti-yes-shhotyzhnya-rozpovidatymut-pro-pryklady-rosijskoyi-dezinformatsiyi.html

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

Стратегія розвитку системи протидії торгівлі людьми: 1) це прийнята в державі система поглядів на характер сучасних загроз у цій сфері, на цілі й завдання, форми і способи захисту та реалізації національних інтересів, а також галузь практичної діяльності. Критерієм оцінки ефективності управління системою протидії торгівлі людьми ( далі ?ПТЛ) є рівень зменшення фактів торгівлі людьми на території держави; 2) система великомасштабних державно-політичних рішень і вироблених напрямів діяльності у сфері ПТЛ, послідовна реалізація яких забезпечує досягнення стратегічної мети основними суб’єктами; 3) генеральна лінія, спрямована на розв’язання завдань цілого історичного періоду, на досягнення фундаментальних цілей; 4) політико-правовий документ, в якому визначаються стратегічні цілі, пріоритети, завдання та механізми реалізації політики ПТЛ країни. Головна мета Стратегії розвитку системи ПТЛ ? формування системи протидії торгівлі людьми якісно вищого рівня, в основу якої покладено інтереси людини і громадянина, суспільства і держави.

Стратегія розвитку системи протидії торгівлі людьми в Україні визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від явища торгівлі людьми. Правовою основою розроблення та реалізації Стратегії розвитку системи ПТЛ є Конституція України, Закон України „Про протидію торгівлі людьми”, інші закони України та міжнародні угоди, ратифіковані Верховною Радою України, які в сукупності визначають засади політики держави у сфері протидії торгівлі людьми.

Головна мета Стратегії розвитку системи ПТЛ ? забезпечити такий рівень системи ПТЛ, який гарантував би поступальний розвиток України на подальше зміцнення міжнародних позицій й авторитету Української держави в сучасному світі. Досягнення цієї мети можливе шляхом реалізації державної політики протидії торгівлі людьми, яка передбачає утвердження засад національної єдності задля розбудови демократичної, правової, конкурентоспроможної держави. Державна політика протидії торгівлі людьми формується і реалізується за умов, коли в сучасному світі нівелюється різниця між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага несилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних тощо) складових її забезпечення.

Відтак, Стратегія розвитку системи протидії торгівлі людьми ? довгострокова комплексна узгоджена за цілями, завданнями, умовами, засобами і часом програма практичних дій із розбудови та забезпечення якісно нового рівня системи ПТЛ.

Метою Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми є створення ефективної, динамічної та гнучкої в управлінні, на основі визначення раціональної просторової основи, укомплектованої високопрофесійними фахівцями, забезпеченої сучасними матеріальними і технічними засобами системи ПТЛ приведення завдань, функцій і напрямів їх діяльності відповідно до сучасних потреб забезпечення прав і свобод людини, ефективного використання ресурсного потенціалу, реалізації державної політики у зазначеній сфері.

Головним завданням реформованої системи ПТЛ має бути підвищення ефективності забезпечення прав і свобод людини шляхом розмежування компетенції органів, що здійснюють таку протидію, усунення дублювання їх повноважень, оптимізація штатної чисельності співробітників даної системи із одночасним підвищенням рівня їхнього фінансового і матеріально-технічного забезпечення, соціального та правового захисту.

У Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми необхідно передбачити три окремі напрями:

1)           підвищення рівня поінформованості громадськості;

2)           удосконалення законодавства і, як наслідок, ? підвищення ефективності взаємодії усіх суб’єктів і кінцевого результату ПТЛ;

3)           допомога потерпілим та потенційним жертвам.

Що стосується оцінки ефективності діяльності системи протидії торгівлі людьми відповідно до позитивістського підходу, то погоджуємося зі слушною думкою Н. М. Оніщенка, який вважає, що найпоширеніше визначення ефективності полягає у з’ясуванні співвідношення фактичного результату дії законодавства й тих соціальних цілей, для досягнення яких це законодавство було прийнято.

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

На шляху утвердження методологічного плюралізму, а також інтенсифікації процесу досліджень правових явищ у сучасній українській юриспруденції нині актуалізуються пошуки нових засобів осягнення сутності та призначення права, разом із яким відбувається процес докорінного перегляду традиційних засобів. Це вимагає адекватних методологічних підходів. Саме тому з метою: 1) осягнення досвіду розуміння процесу взаємодії; 2) визначення співвідношення взаємодії з іншими правовими дефініціями; 3) розгляду змістовного наповнення категоріального апарату взаємодії, суб’єктів протидії торгівлі людьми; 4) розкриття специфіки здійснення процесу взаємодії, вважаємо за необхідне намітити основні аспекти цього явища.

Отже, на нашу думку, яка становить собою наукову новизну як в плані порушення наукової проблеми, так і подання засобів її розв’язання процес взаємодії охоплює такі аспекти.

Аксіологічний аспект взаємодії

Аксіологічна парадигма зумовлює звернення до ціннісної проблематики в розкритті будь-яких явищ, що підлягають дослідженню. Аксіологічний  підхід виступає інтегруючим, він є імпліцитно присутнім в кожному з концептуальних дослідницьких підходів, і за його допомогою визначається ціннісне наповнення будь-якого явища. Аксіологічний підхід в методології юриспруденції ? це загальна стратегія дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності певним цінностям, які можуть забезпечуватись правом та бути його основою[1].

Саме тому розкриття сутності взаємодії ми розглядаємо крізь призму цінностей, котрі безпосередньо впливають на образ правової реальності. Адже уявлення про будь-яке явище завжди ґрунтується на певних цінностях, виявлення та порівняння яких є можливим шляхом застосування аксіологічного підходу в порівняльно-правових дослідженнях. Застосування аксіологічного підходу в нашому дослідженні зумовлюється фактором подвійної методологічної трансформації, оскільки саме цей підхід у царині методології компаративістики зазнає подвійної адаптації та трансформації ? до предмета дослідження юриспруденції загалом (перший рівень) й до компаративного методу зокрема (другий рівень).

Отже, багатоманіття аксіологічних підходів пропонуємо доповнити поглядом, основою якого є визнання цінності взаємодії. Особливо в контексті діяльності усіх державних органів між собою та з громадянським суспільством задля розбудови ефективної держави, в якій раціонально побудована правова система, а також ефективно діють на її основі усі складові інституту як самої держави, так і громадянського суспільства. Це уможливить оцінити сутність  і природу цього процесу,  види й значення, допоможе з’ясувати якість здійснюваної взаємодії у різних системах, а також ціннісну роль та місце кожного окремого суб’єкта взаємодії. Потреба в такій методології, на нашу думку, пов’язана з тим, що дослідження як сучасної науки, так і інших соціокультурних інститутів майже неможливі поза їх зв’язком з цінностями[2].

Акмеологічний аспект  взаємодії

У перекладі з давньогрецької „акме” означає найвищу міру досягнення будь-чого, розквіт або квітучу пору, а „бути в акме”  ? перебувати на вищому ступені розвитку^[3].

Взаємодію з позиції теорії самоорганізації ми розглядаємо як дисипативну структуру, яка існує за рахунок постійного обміну з навколишнім середовищем діями, енергією та інформацією. Мета будь-якої дисипативної структури — це досягнення максимально можливого стійкого стану в контексті тих умов середовища, в яких вона перебуває. Таким чином, застосування синергетичного підходу в акмеології надає можливість відповісти на питання: як відбувається самоорганізація системи, якими механізмами вона керується і як домогтися вершин творчості в управлінні. Це, своєю чергою, дає змогу побудувати еталонну модель системи, ефективне управління якою призведе до успіху та найкращих результатів у протидії торгівлі людьми.

Тож стверджуємо, що вершина творчості управлінця полягає у мистецтві правильно та раціонально організувати ефективну взаємодію. Більш того, саме ефективна взаємодія визнається нами вершиною функціонування системи протидії торгівлі людьми. Адже акмеологія надає можливість по-новому оцінити значення взаємодії, простежити й ідентифікувати її визначальну роль в реалізації державної політики протидії торгівлі людьми.

Взаємодія виступає однією з функцій управління, тому розгляд саме акмеологічного її аспекту відкриває нові можливості щодо розуміння сутності та призначення управлінських рішень, їх неповноти без врахування такої функції, як взаємодія.

Інформаціологічний аспект

Формування інформаційного суспільства супроводжується, з поміж багатьох чинників, спрощеним доступом до інформації. Саме тому впровадження взаємодії, у тому числі з міжнародними організаціями доцільно здійснювати, використовуючи найновітніші засоби зв’язку. Взаємодія характеризується ефективним обміном інформацією, відтак, врахування інформаціологічного аспекту є важливим для організації ефективної взаємодії. Більш того, інформаціологія як наука поки не набула масового визнання, натомість в Україні швидко розвиваються школи інформаційного права, в рамках яких і формуються наукові засади розроблення Кодексу України про інформацію, який виступатиме базою для управління у сфері інформаційних правовідносин.

Онтологічний аспект взаємодії

Онтологія (лат. „Ontologia”, від дав.-гр. „??” рід. п. грец. „?????” —те, що існує і грец. „?????” — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.

Тож, виходячи з цього, взаємодія є формою буття людини, адже людина не існує поза взаємодією. Людина є не тільки сукупністю усіх суспільних відносин, а й передусім сукупністю зв’язків між учасниками цих відносин, а отже, їх успішна взаємодія є чинником розвитку відносин. Буття людини передбачає її постійний зв’язок з іншими, постійну взаємодію, тому усвідомлення онтологічного змісту взаємодії спонукали до її атрибутивного розгляду при аналізові діяльності суб’єктів протидії торгівлі людьми.

Саме тому ефективна взаємодія є запорукою успішної діяльності у будь-якій сфері. Наша ідея полягає в тому, щоб співвіднести, погодити свої дії з можливостями інших суб’єктів, тобто встановити з останніми партнерські відносини: коли кожен із суб’єктів спрямовує зусилля на гармонізацію всіх процесів під час взаємодії. Цей підхід припускає виокремлення взаємодії із загального поля усієї здійснюваної діяльності й наділення його статусом реального для проведення подальших досліджень та адаптації до різних сфер.

Гносеологічний аспект взаємодії

Гносеологія (грец.  „??????” (гносео) ? знаю [„??????” (гносис) ? знання] та „?????” (логос) ? вчення, наука], що дослівно означає: „Вчення (Наука) про пізнання”.

Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства, полягає в необхідності визначення найглибших детермінант і корелятів взаємодії, які природно перебувають поза його межами.

Результатом даного осмислення у контексті нашої теми є те, що взаємодія допомагає пізнати світ з усіх боків, а не лише з боку одного суб’єкта, побачити цілісність і багатогранність феномена, явища. Крім того, взаємодія уможливлює пізнання окремих речей через саму себе, а також допомагає дослідити певні дії чи явища і самі по собі і у співвідношенні з тими діями та процесами, які відбуваються й відображаються у взаємодії.

Ідеологічний аспект взаємодії

Українська національна ідея сягає своїм корінням у сиву давнину. Саме вона надала можливість Україні, попри усю трагічність історії нашої держави, вибороти омріяну незалежність. Національна ідея слугувала тим життєдайним стрижнем, біля якого згуртовувалися різні прошарки українства, сприяла формуванню поступу української нації піч час усіх коловоротів та лихоліть. І саме її непохитність, нездоланна міць заклали основу для процесу злиття українства в монолітний соціум[4].

Національна ідея є ідеєю-синтезом, ідеєю-результатом, яка в процесі становлення увібрала в себе багато інших, що з часом змінюються ? від ідеї окремої особистості, сім’ї, громадського об’єднання, до ідеї державного органу чи етнос загалом. Така ідеологія орієнтована не на пригнічення розрізненостей, а на пошук можливого їх modus operandi (спосіб конструктивної взаємодії).

Ідеологія — це не декларація, а передусім, та ідейна система, яка повинна лежати в основі діяльності усіх державних інститутів. А сподіватися на об’єднувальні можливості ідеології можна лише у єдиному ціннісному просторі. Тож людей треба не навчати любити Вітчизну, а робити цю країну зручною для життя, перетворювати її на надійного партнера для сусідніх держав. Підтримка політики відкритого соціального діалогу неминуче активізує живильні сили народного самопізнання та самоорганізації, оберігаючи людей від захоплення штучно створеними цілями. Саме за таких умовах і може відбутися невідворотний природний синтез ідей та настанов українців, зокрема й тих, хто орієнтується на суперечливі, а іноді протилежні життєві цілі.

Апеляція до ідеології як до сили, здатної інтегрувати соціум, засновується на певних моментах. Незалежно від її конкретного змісту і спрямованості, ідеологія — це більш чи менш жорстка та закрита система поглядів на суспільство, світ і людину, яка не тільки віддзеркалює специфіку буття суб’єкта та його самосвідомість, а й слугує знаряддям захисту його інтересів — справжніх або вигаданих. Відтак, ідеологія спонукає до діяльності у певному напрямі, згуртовує навколо ідей, проектів, гасел, насичених, зазвичай, химерними елементами, що надають спрощену чи навіть ілюзорну інтерпретацію складних соціальних і природних явищ.

Відтак, вже назріла пекуча необхідність у єднанні усіх державних органів і громадянського суспільства у справі зміцнення верховенства права. А ідеологічний аспект має бути стрижневим елементом, основою для взаємодії правоохоронних органів, що, своєю чергою, оптимізує їх діяльність у справі протидії злочинності та допомагатиме ефективніше працювати на благо нашої держави.

Ефективна модель, що є запорукою успішної діяльності державних органів, — приклад для діяльності інших органів і всієї системи державної влади. Ідеологія тут відіграє важливу роль: ідеологія сильної держави (піднесена вищим політичним авторитетом та підкріплена усією могутністю держави), де органи взаємопов’язані та співпідпорядковані виконанню важливих для держави завдань спільними зусиллями, сприяє подальшому її утвердженню як самостійного суб’єкта у геополітичній конфігурації.

Праксеологічний аспект взаємодії

Праксеологія (від грец. ?????? — дія та грец. ?????} — мова, вчення) — галузь досліджень, що вивчає людську діяльність, зокрема в аспекті її ефективності.

Тадеуш Котарбинський зазначав: „…Праксеолог цікавиться формами удосконалення, загальними для усіх сфер діяльності. Він ніби вигадує розділ найбільш загальної організації праці, розділ, не написаний донині, можливі складові частини якого розпорошені скрізь”[5]. Тобто йдеться про те, що більшість праксеологічних тверджень — це істини, до яких людство дійшло у процесі багатовікової практики. Тож праксеологія — це теорія ефективної діяльності. Саме вона рекомендує використовувати усі методи, які сприяють ефективності та результативності.

Отже, що більш зваженими будуть рішення кожного із суб’єктів взаємодії, то більша ймовірність позитивної результативності.

Праксеологічний аспект взаємодії полягає у сукупності видів діяльності або її складових частин, які підпорядковані єдиній меті,  реалізуються певною системою суб’єктів і спрямовані на найкращий результат з найменшими витратами часу, сил та засобів. А це, своєю чергою, означає, що ефективність управлінської праці може бути оцінена з огляду на ефективність взаємодій.

Антропологічний аспект взаємодії

Сучасна хода людиноцентризму не оминула і право. В рамках права останнім часом більшого розповсюдження набувають дослідження, присвячені різним аспектам захисту прав і свобод людини і громадянина. Більш того, відбувається стрімкий розвиток антропології права (юридична антропологія, правова антропологія, правове людинознавство) — багатодисциплінарна сфера знань про взаємовідносини людини і права; широкому розумінні — розвинутий історично, під впливом багатьох дисциплін, комплексний, міждисциплінарний, багатофункціональний науково-практичний напрям дослідження (та навчальна дисципліна) філософсько-антропологічних та етнічних (етнологічних, етнографічних) питань співвідношення людини та права, втілений у двох фундаментальних напрямах — філософсько-правовій антропології та правовій етнології (етнографії), які виявляються у підходах до бачення людини як цілісного феномена в її одиничному та множинному проявах, при яких увага акцентується на людському вимірі та гуманістичній природі права різноманітних суспільств та культур, таким чином сприяючи їх пізнанню, порівнянню, концептуалізації, розв’язанню актуальних проблем та осмисленню місця феноменів людини та права у світі[6].

У цілому ми підтримуємо філософське осмислення права, яке, передбачаючи глибоке розуміння основ права, меншовартісне без глибокого розуміння його людського виміру. Однак вважаємо, що здійснюваний у сучасній українській юридичній науці „антропологічний акцент” і трансформація вітчизняної правової парадигми в напрямі від державоцентризму до людиноцентризму[7] (і відповідної їй шкали цінностей), нині набуває характеру втрати балансу між ними. Домінантна більшість праць не є абсолютно антропоцентричними, оскільки в них досліджуються тільки „внутрішня сутність” людини в праві, водночас „зовнішній вияв” людини в праві (наприклад, у формах співжиття людей, ? суспільстві, культурі)[8] залишається поза увагою. З огляду на системний підхід[9], це є некоректним та призводить до порушення балансу в системі й неможливості осягнення явища у всьому його системному вимірі.

Щодо антропологічного аспекту взаємодії, то тут можна говорити нескінченно, оскільки будь-яка дія у процесі взаємодії прямо залежить від людського фактора. Тобто мета, завдання, функції, напрями, загалом уся сутність взаємодії, що полягає у раціональному поєднанні сил, засобів і методів, властивих цим суб’єктам, а також результат цього процесу, у найпростішому розумінні є наслідком спільної діяльності людей, кожен з яких уособлює певного суб’єкта. Однак підкреслимо, що системний вимір взаємодії унеможливлює прівелеювання даного аспекту та розглядається нами винятково у єдності з іншими.

Епістемологічний аспект взаємодії

Даний аспект характеризує причини й механізми зміни взаємодії. Коли йдеться про епістемологічні основи взаємодії, то вбачається не проста взаємодія, а взаємодія, що допускає зміну ситуації та обставин. Будь-яке концептуальне нововведення поліпшує сприйняття в одних відношеннях і погіршує його в інших, тому рішення про його прийняття має характер вибору цінностей.

Україна зараз у нових умовах намагається визначити своє місце у світовій цивілізації, знайти свій шлях входження в неї. Тому нинішня загострена увага до філософської спадщини — не данина моді і не становить суто меморіальний інтерес. Ми прагнемо до відродження минулого, яке відновило б і збагатило наш власний спосіб думки. Відтак, висновуємо, що аксіологічний, акмеологічний, інформаціологічний, онтологічний, гносеологічний, ідеологічний, праксеологічний, антропологічний та епістемологічний аспекти взаємодії є константними передумовами формування взаємодії як соціокультурного феномена загалом, а також передумовами формування нової вітчизняної безпекової парадигми, складовою якої і виступає проблематика торгівлі людьми. Тому їх можна вважати фундаментальними елементами взаємодії.

СТРАТЕГІЯ

розвитку системи протидії торгівлі людьми

до 2020 року

Загальна частина

Однією з істотних проблем, що нині постали перед Україною та світовою спільнотою, є торгівля людьми. Жертвами цього злочину стають і жінки, і чоловіки, і діти, які потерпають від його різноманітних форм, серед яких примусова праця, сексуальна експлуатація, примусове жебрацтво, вилучення анатомічних органів.

Проблема торгівлі людьми ? багатогранна, тому потребує комплексного підходу до її розв’язання, узгоджених дій законодавців, політиків і державних службовців, взаємодії з міжнародними організаціями, координованої співпраці неурядових організацій, спільних заходів правоохоронних органів і громадськості. Взаємодія у розв’язанні цієї проблеми має будуватися на засадах, які стали б підґрунтям для подальшого визначення механізмів, конкретних процедур і гарантій протидії торгівлі людьми.

Нині  Україна є країною походження, транзиту, однак поступово стає країною призначення для чоловіків, жінок та дітей, які є жертвами примусової праці та проституції.

Підписання і ратифікація Україною Протоколу „Про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї”, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, а також приєднання до інших міжнародних зобов’язань у цій сфері, засвідчили визнання Україною необхідності вжиття заходів щодо подолання явища торгівлі людьми через провадження державної політики у цій сфері на якісно новому рівні.

Оскільки тенденції у сфері торгівлі людьми постійно змінюються, їх вивчення та відповідний міжнародний досвід мають стати невід’ємною частиною Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми.

Мета та основні напрями реалізації Стратегії

Метою цієї Стратегії є визначення заходів законодавчого, організаційного та інстутиційного характеру, спрямованих на забезпечення стабільного та ефективного функціонування національної системи протидії торгівлі людьми в Україні.

Досягненню даної мети слугуватиме вирішення наступних завдань:

забезпечити утвердження Україною статусу країни, що ефективно протидіє  торгівлі людьми через:

–         забезпечення реалізації положень Закону України „Про протидію торгівлі людьми”;

–         здійснення заходів, спрямованих на виявлення та припинення протиправної діяльності організованих злочинних груп, що діють у сфері торгівлі людьми;

–         поглиблення партнерських відносин із медичними закладами державної та недержавної форм власності у сфері протидії незаконній трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини;

–         удосконалення та розширення єдиного інформаційного простору електронної взаємодії державних органів — учасників національної системи протидії торгівлі людьми;

–         запровадження уніфікованого підходу, що полягає у проведенні оцінки ризиків  усіма  суб’єктами національної системи протидії торгівлі людьми в Україні;

удосконалення діяльності  правоохоронних  та  інших державних та недержавних суб’єктів протидії торгівлі людьми через:

–         підвищення ефективності розслідування правоохоронними органами кримінальних справ за статтями 149 та 143 Кримінального кодексу  України, а  також проведення оперативно-розшукових  заходів,  зокрема  в  частині  виявлення та припинення діяльності організованих груп або злочинних
організацій, що діють у цій сфері;

–         удосконалення механізму взаємодії правоохоронних органів та
недержавних суб’єктів системи протидії торгівлі людьми, зокрема під час
розслідування кримінальних справ;

–         розроблення та впровадження ефективних механізмів розшуку
коштів та іншого майна, одержаних від торгівлі людьми та незаконної трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, з метою їх
подальшого арешту та конфіскації в установленому порядку;

–         забезпечення подання недержавними суб’єктами протидії торгівлі людьми до Міністерства внутрішніх справ України виявленої під час виконання своїх функцій інформації про діяльність, стосовно якої існує підозра, що вони пов’язані з торгівлею людьми або незаконною трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людини;

удосконалення механізму взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми через:

–              проведення аналізу ефективності заходів взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми в державі;

–              впровадження нових форм взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–              організацію проведення навчання представників спеціально
визначених суб’єктів;

–              підготовку методичних рекомендацій для недержавних суб’єктів протидії торгівлі людьми з метою ідентифікації  учасників  торгівлі людьми;

підвищення кваліфікації спеціалістів суб’єктів протидії торгівлі людьми шляхом:

–         забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів  державних суб’єктів протидії торгівлі людьми, зокрема осіб, які беруть участь у виявленні, розкритті та розслідуванні фактів торгівлі людьми;

–         запровадження механізму навчання за новітніми навчальними програми для працівників суб’єктів протидії торгівлі людьми з питань застосування вимог Закону України „Про протидію торгівлі людьми”;

–         підвищення кваліфікації працівників новоутворених суб’єктів протидії торгівлі людьми;

організація ефективного міжнародного співробітництва через:

–         продовження роботи з підготовки та укладення міжнародних договорів (меморандумів) про співробітництво з питань протидії торгівлі людьми;

–         забезпечення ефективної взаємодії та інформаційного обміну з компетентними органами іноземних держав і міжнародними організаціями, діяльність яких спрямована на протидію торгівлі людьми;

забезпечення інформування громадськості про вжиті заходи щодо протидії торгівлі людьми шляхом:

–         розроблення ефективного механізму доступу фізичних та юридичних осіб, а також засобів масової інформації до публічної інформації про результати діяльності державних суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–         забезпечення прозорості діяльності державних суб’єктів протидії торгівлі людьми.

Очікувані результати

Реалізація цієї Стратегії дасть змогу забезпечити:

–          системну реалізацію державної політики у сфері протидії торгівлі людьми;

–          гармонізацію національної системи протидії торгівлі людьми з міжнародними правовими стандартами;

–          дієву взаємодію та постійний інформаційний обмін між державними та недержавними суб’єктами протидії торгівлі людьми, а також компетентними органами іноземних держав і міжнародними організаціями в зазначеній сфері;

–          дотримання та неухильне виконання вимог положень законодавства щодо діяльності суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–          підвищення кваліфікації спеціалістів державних суб’єктів із окремих питань протидії торгівлі людьми на національному рівні;

–          стимулювання притоку іноземних інвестицій у сферу протидії торгівлі людьми.

Ухвалення Стратегії слугуватиме сильним конструктивним і стабільним елементом на шляху формування системи протидії торгівлі людьми, відкриє новий шлях до державотворення нашої соборної держави, і в цілому до правовладдя як найвищої мети функціонування соціокультурних систем.

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

Аналіз наукової літератури, статистичних даних, власний досвід роботи уможливив твердження про різні підходи як до розуміння торгівлі людьми як явища, так і порізненість дефініцій, що їх пропонують автори. Досягненню цієї мети слугує виділення основних підходів до розуміння і трактування поняття „торгівля людьми”. Розгляд кожного підходу окремо сприятиме формуванню адекватного розуміння сутності даного явища, звернення уваги не на форми його прояву, а на сутнісні й іманентні ознаки. Поза це пропонований нами підхід сприятиме формуванню підвалин до консенсуального його розуміння, позбавлення і вихолощення моноцентричного уявлення про дане системне явище. Більше того, важливе дослідницьке завдання у теоретичній царині тісно пов’язано із практичним ? виробленням чіткого та ефективного механізму протидії.

Перший підхід. Торгівля людьми розглядається як проблема порушення прав людини. Важливим етапом у ствердженні такої концепції стала Світова Конференція з прав людини, що відбулася у Відні 1993-го, де вперше насилля над жінками було визнано порушенням прав людини. Саме з позицій захисту прав людини в подальшому розроблялася низка міжнародних документів із запобігання та боротьби з торгівлею жінками й дітьми з метою сексуальної експлуатації (це, наприклад, Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми 2005 р. (ратифікована Україною 21 вересня 2010 р.), де зазначено, що торгівля людьми є порушенням прав людини та порушенням гідності й недоторканності людини).

Ми вважаємо, що зазначений підхід хоч і є концептуально правильним, проте, розширюючи межі самого явища, значно звужує його змістовну сутність, визначаючи навіть не сторону, а окрему ознаку явища торгівлі людьми.

Другий підхід. Торгівля людьми розглядається як проблема боротьби зі злочинністю. Стратегія протидії їй у даному контексті полягає у застосуванні кримінального покарання, розвитку міжнародної координації дій поліції та в інших заходах, що уможливлюють ефективніше переслідувати злочинців. У цьому розумінні боротьба з торгівлею людьми розглядається лише в контексті боротьби зі злочинністю. Водночас, здійснений нами аналіз практики європейських країн дає змогу стверджувати, що чимало потерпілих має негативний досвід спілкування з поліцією. Такий підхід несе значний ризик для потерпілих через використання їх як свідків у ході розслідування кримінальних справ без забезпечення належного захисту та подальшої підтримки. Дане розуміння визначення суті торгівлі людьми використовується насамперед представниками поліції та інших правоохоронних органів [15, с.8].

Зазначений підхід, незважаючи на важливість з позицій кримінально-правової оцінки, не дає уявлення про сутність самого явища „торгівля людьми”, розкриваючи лише стадію правозастосування в процесі розкриття та розслідування злочинів.

Третій підхід. Торгівля людьми розглядається як проблема розподілу трудових ресурсів. Аналіз проблеми у даній інтерпретації ототожнює торгівлю людьми з експлуатацією людини, примушування її до виконання тих чи інших трудових функцій. Протидія торгівлі людьми з позицій даного підходу зводиться лише до створення належних умов праці, що виключають експлуатацію людини.

Це твердження не лише занадто звужує поняття, а й вибірково характеризує цілісне явище торгівлі людьми. Переконані, що трудова експлуатація людини має розглядатись не з огляду на організацію праці, а з огляду насильницького впливу на особу (осіб) з метою використання та привласнення результатів її (їх) праці.

Четвертий підхід. Торгівля людьми розглядається у контексті проституції. Такий підхід близький до другого підходу. Досліджуючи цей аспект, необхідно чітко розмежувати добровільну та примусову проституцію. У багатьох країнах проституція легалізована, а злочином є лише примус жінки до заняття проституцією (Німеччина, Нідерланди), але дозвіл на заняття проституцією у цих країнах надається лише громадянам із країн Європейського Співтовариства. Іммігранти, в тому числі з країн Східної Європи, що займаються проституцією у ЄС, підлягають відповідальності та депортації. Це спонукає їх до перебування на нелегальному становищі, тому у випадку порушення їхніх прав вони побоюються звертатися до поліції, очікуючи отримати більш негативні наслідки в результаті такого кроку.

Даний підхід ми вважаємо архаїстичним, оскільки позиціонування торгівлі людьми у контексті проституції вже давно не відповідає реаліям сьогодення та виступає лише однією із форм самого явища. (Статистичні дані МВС України свідчать про суттєве збільшення фактів торгівлі людьми з метою трудової експлуатації, у тому числі внутрішньодержавної, що означає перехід на іншу „модель” використання „рабської” праці).

П’ятий підхід. Одним із останніх та водночас найбільш тривожних проявів ,,еволюції міжнародного трафіка” є незаконна трансплантація органів і торгівля ними. Незважаючи на те, що реальна боротьба з цим видом протиправної діяльності ведеться лише знедавна, його масштаби та рівень суспільної небезпеки вражають.

Детальний аналіз практики протидії злочинам указаної категорії свідчить, що в Україні набула розвитку мережа протиправної діяльності груп висококваліфікованих лікарів, які налагодили злочинний бізнес, пов’язаний із незаконною трансплантацією та торгівлею анатомічними матеріалами людини. Користуючись прогалинами в українському законодавстві, неврегульованістю законодавчих процесів на державному рівні та відсутністю дієвого контролю держави, злочинці забезпечують функціонування каналів постачання на закордонні ,,чорні ринки” абортивних матеріалів, нирок, кісток, стовбурових клітин, крові та інших анатомічних матеріалів, які коштують десятки й сотні тисяч доларів США.

Наприклад, у 2011 році МВС України задокументовано діяльність злочинної організації у складі 11 громадян України (4 висококваліфіковані лікарі і 7 вербувальників) та громадянина Держави Ізраїль (організатор), які тривалий час займалися вербуванням і переміщенням громадян України, Росії, Молдови, Білорусі та Узбекистану до Азербайджану й Еквадору з метою вилучення органів для подальшої трансплантації заможним реципієнтам ? громадянам Ізраїлю та інших країн Західної Європи й Азії. Найбільшим попитом у злочинців користувались донори-жінки у віці від 18 до 25 років, які мали зразковий стан здоров’я.

У ході проведення оперативно-розшукових заходів ідентифіковано понад 50 потерпілих з України, Білорусі та Узбекистану, які були продані за кордон та повернулися назад без нирки, попереджено переміщення за кордон та вилучення органів у шести громадян, однак загальна кількість жертв так званих чорних трансплантологів, за наявними даними, сягає близько 400 осіб.

Річний дохід зловмисників від такого злочинного бізнесу за приблизними підрахунками, становив 18 млн. доларів США, з яких 15 млн. ? чистий прибуток. Загалом від протиправної діяльності члени ОЗГ отримали більш ніж 40 млн. доларів США.

До цього (і без того перенасиченого переліку новітніх форм торгівлі людьми) слід додати також злочини у сферах репродуктивних технологій, сурогатного материнства, створення й функціонування банків пуповинної крові, застосування клітинної трансплантації та клітинної терапії. Адже більшість вітчизняних приватних клінік даного профілю фактично належать іноземним громадянам, і їхній зв’язок зі злочинним світом належно не відслідковується. Зокрема, аналіз крові певної вікової групи українців уможливлює створити антигени для фактичної дегенерації української нації з метою подальшого маніпулювання нею. Тому порушені нами проблеми, маючи важливе значення, потребують окремих наукових розробок і прийняття законодавчих актів, спрямованих на регулювання суспільних відносин у даній сфері та захист української нації від генних злочинців.

Отже, синтезуючи дані підходи, хотіли б висловити власну позицію, що ґрунтується на вивченні як наукових джерел, так і правозастосовної практики, а також практики організації здійснення процесу протидії торгівлі людьми. Ми дійшли висновку, що усі інтерпретації визначення даного поняття фокусують увагу лише на окремих аспектах проблеми торгівлі людьми, не віддзеркалюючи та не охоплюючи її системної сутності, не висвітлюючи системних взаємозв’язків.

Відтак, для створення ефективної та реально діючої системи протидії торгівлі людьми необхідним є застосування системного підходу до розв’язання зазначеної проблеми, за якого торгівля людьми має розглядатися і досліджуватися як багатоаспектне явище, що порушує права людини, проявляється у різних формах та здійснюється з метою експлуатації різних форм праці, сексуальної експлуатації або утримання у підневільному стані.

Зважаючи на викладене, формується не лише адекватне явищу визначення поняття торгівлі людьми, його основні риси, а й обираються відповідні заходи протидії, які умовно можна поділити на дві групи:

1)           перша група ? об’єднує репресивні напрями щодо боротьби з торгівлею людьми. Вони спрямовані на придушення організованої злочинності, нелегальної міграції та проституції. Проте репресивні стратегії вимагають обережності під час їх застосування, оскільки можуть набути „реверсного характеру”, нашкодивши самим жертвам;

2)           друга група ? об’єднує підходи, які базуються на ідеях підвищення та зміцнення гарантій захисту прав та основних свобод людини і громадянина, підвищення соціального статусу та подолання правового нігілізму, що в перспективі виключить саму можливість продавати чи купувати людей.

Отже, існують такі п’ять форм торгівлі людьми:

1)           продаж жінок для сексуальної експлуатації;

2)           продаж дітей із метою використання у жебрацтві або незаконного усиновлення;

3)           продаж чоловіків, жінок та дітей з метою трудової експлуатації;

4)           продаж чоловіків, жінок та дітей з метою незаконної трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини і торгівля ними;

5)  здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою чи без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи передачі іншій особі.

Виходячи з цього, об’єктом торгівлі може бути будь-яка особа незалежно від статі та віку. Відповідно виділяємо чотири основні об’єкти торгівлі людьми:

1)           діти ? з метою незаконного усиновлення або використання у жебрацтві;

2)           жінки ? з метою сексуальної або трудової експлуатації;

3)           чоловіки ? з метою трудової експлуатації;

4)           всі люди, незалежно від віку та статі, ? з метою продажу й подальшого вилучення органів та інших анатомічних матеріалів для незаконної трансплантації.

Отже, дослідження історіографії даного питання доводить: нині відсутні узгоджені спільні міжнародні визначення поняття і, відповідно, єдині підходи до протидії даному явищу, яке набуває особливої важливості в умовах докорінної трансформації безпекових сфер у світовому просторі та зміцнення механізму правового захисту громадян.

Наразі необхідним є не лише виділення протидії торгівлі людьми як одного із пріоритетів державної політики України, а й реалізація всіх необхідних заходів (включаючи нормативно-правове, організаційне, інформаційне, психологічне, кадрове та інші види забезпечення), спрямованих на становлення та підтримання реально діючої та ефективної системи протидії цьому явищу.

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

Дослідження системи суб’єктів протидії злочинності не може бути повним без визначення ролі громадських інституцій. Необхідність участі громадськості в протидії та запобіганні злочинам вже аксіоматичне і переоцінити її, справді, важко. До того ж, показником ефективності протидії та запобігання злочинності визначається, з одного боку, уповільненням темпів зростання, стабілізацією чи зниженням рівня злочинності, а з іншого ? якісним підвищенням соціально-профілактичної активності населення, підтримкою профілактичної діяльності громадською думкою.

Тісний зв’язок спеціалізованих суб’єктів протидії злочинності з населенням і громадськими організаціями забезпечує доволі високу ефективність запобіжної практики. Відповідно до чинного законодавства більшість спеціалізованих (зокрема частково спеціалізованих) суб’єктів протидії злочинності мають здійснювати профілактичну діяльність у взаємодії з громадськими інституціями.

Сім’я, деякі громадські, релігійні організації, ради профілактики, козацькі організації, фонди, рухи та багато інших організацій громадського контролю, а також профспілки, службові особи, окремі громадяни займаються виховною профілактичною роботою та в змозі відігравати активну роль у протидії злочинам, виконувати завдання ранньої і посткримінальної профілактики.

Окремі громадяни реалізують профілактичні заходи як в рамках виконання певних громадянських обов’язків (наприклад, виховання дітей) і суспільного доручення (партійного, профспілкового), так і за власної ініціативи протидіють злочинним проявам, інформують компетентні органи про криміногенні явища та криміногенних осіб.

У Конституції України, кримінальному, кримінально-процесуальному, кримінально-виконавчому, адміністративному законодавстві є норми, які встановлюють обов’язок і правомірність дій громадян при захисті інтересів держави, власних законних інтересів і прав, прав інших громадян від злочинних посягань. Низка законів України передбачає залучення громадськості та громадян, за їхньою згодою, до діяльності щодо запобігання злочинності, її окремих видів і злочинних проявів, сприяння взаємодії з правоохоронними органами, здійснення громадського контролю.

Форми участі громадськості можуть знаходити свій вираз у сприянні усуненню криміногенних явищ і процесів у різних сферах господарювання та управління; заявах про відомі факти готування чи вчинення злочинів; здійсненні права на необхідну оборону під час крайньої необхідності, затриманні особи, котра вчинила злочин; сприянні запобіганню рецидиву злочинів з боку засуджених і звільнених від відбування покарань.

Соціальна активність громадян у сфері протидії злочинності здійснюється за напрямами: а) участі у діяльності громадських організацій; б) взаємодії з правоохоронними органами; в) неформальній реалізації громадського обов’язку[1].

У теорії державного управління виокремлюють три моделі взаємодії недержавних і державних організацій:

1) взаємодія з державною домінантою, коли фінансування й соціальні послуги надаються державою й органами влади, а громадські організації беруть участь у певних заходах;

2) дуалістичні відносини: ситуація, коли держава й неурядові організації беруть участь у фінансуванні й наданні послуг;

3) партнерські взаємини: ситуація, коли відповідальні за фінансування послуг, які надаються населенню, організації.

Що стосується торгівлі людьми, то тут наявні перші дві моделі: перша ? у розшуку людей і їхньому поверненні, друга ? профілактиці торгівлі й допомозі потерпілим.

Формами взаємодії неурядових організацій й державних організацій є:

• проведення загальних прес-конференцій, круглих столів, виступи в ЗМІ;
• обмін інформацією про надання послуг для координації зусиль;
• проведення спільних акцій, нарад;
• навчання партнерів основам соціальної роботи, обмін досвідом;
• надання послуг, що доповнюють гарантовані законом;
• проведення спільних (або за замовленням) досліджень проблеми.

Неурядові організації, що стоять на сторожі прав та інтересів громадян, мають важливе значення для розбудови громадянського суспільства. В Україні зареєстровано більше 20 тис. об’єднань громадян. Стаття 3 Закону України „Про об’єднання громадян” визначає громадську організацію як „об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів”, а стаття 20 гарантує право „представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах”.

Відповідно до статті 36 Конституції України громадяни України для здійснення та захисту своїх прав і свобод мають право на об’єднання в політичні партії та громадські організації.

Як суб’єкти адміністративного права громадські утворення керуються Конституцією України, законодавством України, положеннями про відповідні органи самоорганізації, рішеннями місцевих органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, рішеннями зборів громадян. Стаття 8 Закону „Про об’єднання громадян” передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян, і навпаки, втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, окрім випадків, які передбачені законом, неприпустимо.

Значна роль у процесі формування громадського суспільства та демократичних перетворень неурядових організацій ? це не тільки вимога сучасних міжнародних документів, а й результат практичної діяльності неурядових організацій, їх високої активності в політичному та соціальному житті країни, високого професійного та наукового потенціалу активістів, глибоких знань соціальних, політичних, економічних проблем сучасної України, досвіду міжнародного спілкування, знайомства зі шляхами розв’язання проблем у демократичних країнах світу.

Саме неурядові організації на початку 1997 року розгорнули діяльність проти торгівлі людьми в Україні, коли державні структури уваги цій проблемі ще не приділяли.

Окреслимо основні зони впливу неурядових організацій на формування політики в державі та проаналізуємо їх.

Від вибору методологічних принципів державної політики щодо протидії торгівлі людьми залежить напрям цієї роботи. Не випадково саме неурядові організації були ініціаторами та організаторами проведення низки заходів, зокрема конференцій та семінарів, на яких обговорювалися болючі питання українського суспільства та формування сучасної політики з протидії негативним явищам. Рекомендації стали предметом обговорення під час парламентських слухань з даної проблематики, засідань Міжвідомчої координаційної ради, регіональних постійно діючих комісій з питань координації зусиль та обміну інформацією щодо запобігання торгівлі людьми. Участь у розробленні та впровадженні програмних і концептуальних документів щодо протидії торгівлі людьми, а також законів і законодавчих актів із цих питань.

Ініціатива формування державних програм по протидії торгівлі людьми також належала неурядовим організаціям. У травні 1998 року відбувся перший Міжнародний семінар „Пошук шляхів запобігання торгівлі жінками та формування комплексної програми дій”, проведений спільно Міністерством України у справах сім’ї та молоді та Міжнародним жіночим правозахисним центром „Ла Страда ? Україна” за участю представників різних міністерств та неурядових організацій. На ньому було розроблено проект програми, який було винесено також на обговорення Першого всеукраїнського конгресу жінок, який відбувся в травні 1998 року. Від учасниць цього конгресу було подано пропозиції до Президента України щодо поліпшення становища жінок в Україні. У жовтні 1998 року Президент України подав до Кабінету Міністрів України доручення, одним із пунктів якого було положення про необхідність розробки Комплексної програми дій. 25 вересня 1999 року Кабінет Міністрів України прийняв Програму запобігання торгівлі жінками та дітьми в України (Постанова КМУ № 1768). Друга, третя і четверта державні програми ? Комплексна програми протидії торгівлі людьми, Державна програма протидії торгівлі людьми на період до 2010 р. та Державна цільова програма протидії торгівлі людьми на період до 2015 року — розроблялись за активної участі представників неурядових організацій.

Це, зокрема, підготовка спеціальних доповідей, парламентські слухання, створення спеціальних органів, які відповідають за дотримання прав людини, координацію зусиль у напрямі протидії торгівлі людьми.

Так, у 2004 р. був підготовлений інформаційно-аналітичний звіт, узагальнений Міністерством України у справах сім’ї, дітей та молоді „Стан виконання Комплексної програми протидії торгівлі людьми на 2002 ? 2005 роки та взятих Україною міжнародних зобов’язань у цій сфері у 2003 році” про результати діяльності різних інституцій у даному напрямі. Звіт про діяльність у сфері протидії торгівлі людьми за 2006 р. був підготовлений Центром „Ла Страда ? Україна” і увійшов до доповіді правозахисних організацій „Права людини в Україні ? 2006” . На початку 2007 р. були проведені експертні консультації і вдосконалена методологія громадського моніторингу виконання Державної програми протидії торгівлі людьми на період до 2010 р., що сприяло ґрунтовнішій підготовці Державної цільової програми протидії торгівлі людьми до 2015 року.

Удосконалення механізмів захисту прав людини та протидії торгівлі людьми на міжнародному рівні є суттєвим чинником поліпшення ситуації з розв’язанням цих проблем у багатьох країнах. Зміцнення гарантій прав людини на міжнародному рівні особливо активно відбувалося протягом останніх сорока років.

Неурядовим організаціям, уже з огляду на їх природу, властиві свобода вираження думок, гнучкість дій і свобода пересування, що за певних умов дає їм змогу виконувати завдання, які не можуть, а іноді навіть не хочуть виконувати уряди і міжурядові організації.

Для того, щоб голос неурядових організацій був почутий на міжнародному та національному рівнях, необхідно вивчати та використовувати актуальні міжнародні документи та механізми їх застосування. Прикладом участі неурядових організацій у прийнятті рішень на міжнародному рівні є практика паралельного проведення поряд із урядовими міжнародними конференціями форумів неурядових організацій, як це відбулося під час Четвертої всесвітньої конференції в Пекіні (вересень 1995 року).

Неурядові організації мають вивчати та розповсюджувати у своїх країнах міжнародні документи з прав людини та протидії торгівлі людьми. Використовуючи положення міжнародних документів, неурядові організації можуть здійснювати тиск на національні уряди з метою дотримання прав громадян, перегляду національного законодавства та приведення його положень у відповідність до міжнародних норм. Прикладом такого лобіювання може бути ратифікація Україною (лютий 2004 р.) Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності та двох протоколів до неї, одним з яких є Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, ратифікації Європейської Конвенції про протидію торгівлі людьми (травень 2005 р.), а також Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми (вересень 2010 р.).

Значна кількість неурядових організацій спрямовують свою діяльність на запобігання торгівлі людьми. Вони являють собою розвинену мережу неурядових організацій національного та регіонального рівнів, які працюють у напрямі запобігання торгівлі людьми та надання допомоги потерпілим.

Міжнародна організація ЕКПАТ — це всесвітня мережа, що присвячує свою діяльність викорінюванню комерційної сексуальної експлуатації дітей. Існує 71 група у 64 країнах світу, що входять до складу мережі. В Україні до її складу входять 22 неурядові організації. Робота, що здійснюється організаціями мережі ЕКПАТ, включає поширення обізнаності щодо втягнення дітей до проституції та порнографії, захисту дітей, які ризикують стати жертвами торгівлі людьми та сексуальної експлуатації, підвищення рівня кваліфікації фахівців з протидії торгівлі людьми.

Створення мережі організацій, які могли б надавати соціальну допомогу потерпілим, що постраждали від торгівлі людьми, за місцем їхнього проживання є неодмінною умовою ефективної соціальної допомоги. Із цією метою із сампочатку своєї діяльності центр „Ла Страда ? Україна”[2] налагоджував контакти з різними організаціями: державними, громадським, благодійними, релігійними тощо. Так були встановлені контакти з МВС України; Державною прикордонною службою України; Інтерполом; лінійними відділами МВС аеропорту „Бориспіль”, морського порту „Одеса”, станції Чоп; Консульським управлінням Міністерства іноземних справ; офісом Уповноваженого з прав людини; Українським державним центром соціальних служб для молоді; Центром роботи з жінками Київської міської адміністрації; дипломатичними представництвами України в 20 країнах, у тому числі Німеччини, Італії, Угорщини, Сирії; дипломатичними представництвами восьми іноземних держав в Україні, зокрема Бельгії, Нідерландів, Німеччини, США; міжнародними організаціями, зокрема Міжнародною організацією з міграції; Організацією по безпеці й співробітництву в Європі. Результатом встановлення партнерських відносин стало створення мережі організацій, що надають соціальну допомогу потерпілим від торгівлі людьми. З метою полегшення пошуку даних щодо тієї чи іншої організації ця інформація систематизована, а на її основі створена „База даних організацій, які можуть надавати допомогу потерпілим від торгівлі людьми”.

Як зазначив дослідник міжнародного права Г. Гуіллам, „…майбутній розвиток міжнародної правової системи буде базуватися не лише на діяльності держав, а дедалі більшою мірою на діяльності міжнародних організацій, що створюються для подолання обмежень спроможності національних урядів ефективно вирішити транснаціональні проблеми”[3].

Усі міжнародні відносини можна поділити на два основні типи:

1)           відносини суперництва;

2)           відносини співпраці[4].

Переважає погляд, відповідно до якого, основними суб’єктами міжнародних відносин є держава і групи (союзи) держав.

Проте сьогодні існує об’єктивна тенденція до розширення учасників міжнародних відносин та дедалі вагомішими суб’єктами у таких відносинах стають міжнародні організації, які поділяються на:

1)           міждержавні (міжурядові) організації;

2)           неурядові організації.

Міждержавні організації це стабільні об’єднання держав, засновані на договорах. Для них властива певна злагоджена компетенція і постійні органи.

 Неурядові організації мають складнішу структуру. Вони можуть бути суто неурядовими, а можуть мати змішаний характер, тобто включати й урядові структури, і суспільні організації, і, навіть, індивідуальних членів[5].

Нині міжнародні організації як форма міжнародного співробітництва та багатосторонньої дипломатії відіграють надзвичайно важливу роль. Для сучасних міжнародних організацій визначальною рисою є подальше розширення їх компетенції й ускладнення структури. Сьогодні загальна кількість таких організацій наближається до 5 тис., з яких понад 400 ? міжурядові. Тому можна з упевненістю казати про світову мережу міжнародних організацій, у центрі якої, безперечно, ООН.

Недержавні організації України працюють на міжнародному, загальнодержавному, а також на місцевому рівнях (в області, місті, районі). Найбільш впливовими з них є Рада Європи, ЄС, Організація Об’єднаних Націй та її агенції (Рада безпеки, програма розвитку ООН, ЮНЕСКО і ЮНІСЕФ), Міжнародна організація з міграції, Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Міжнародна організація праці, Міжнародний жіночий правозахисний центр „Ла Страда ? Україна”, Організація за демократію та економічний розвиток ? ГУАМ, Всесвітній банк тощо. Активну аналітичну діяльність у цьому напрямі також здійснюють Академія наук вищої освіти України, Академія безпеки відкритого суспільства, Глобальна організація союзницького лідерства. Ці та інші організації в межах своїх повноважень здійснюють вплив на органи влади з метою формування державної політики у сфері протидії торгівлі людьми в Україні та впровадження її в життя за власною активною участю. Завдяки своїй базі і масштабам членства, міжнародні організації мають великі ресурси і технічний досвід. Партнерство з міжнародними організаціями дає істотне фінансування, професіоналізм, доступ до інформації, законність, вплив і визнання уряду і спонсорів. Контакти з міжнародними організаціями можуть сприяти цінному обміну інформацією. У них можна запросити документацію, технічні звіти та плани проектів.

Основними формами діяльності зазначених організацій у протидії торгівлі людьми є:

1)           допомога потерпілим від торгівлі людьми, тобто всі дії, спрямовані на реабілітацію та реінтеграцію потерпілих: сприяння у поверненні в Україну, надання медичної, психологічної, юридичної допомоги, працевлаштування тощо;

2)           організація роботи “гарячих ліній” із запобігання торгівлі людьми;

3)           проведення досліджень з проблем насильства щодо жінок та експертизи законодавчих актів стосовно становища жінок в Україні;

4)           ведення просвітницької роботи серед молоді, організація та проведення семінарів, конференцій тощо;

5)           розповсюдження інформації щодо проблеми торгівлі людьми, видання збірників, матеріалів, бюлетенів, листівок;

6)           організація та проведення семінарів і тренінгів для фахівців у даній галузі;

7)           організація та проведення тренінгів для представників потенційної групи ризику.

Так, основними функціями Міжнародної організації з міграції[6] (далі ? МОМ) є забезпечення впорядкованої регульованої міграції населення з урахуванням специфічних потреб країн еміграції та імміграції; перерозподіл кваліфікованих людських ресурсів з метою економічного, соціального, культурного розвитку держав; організоване переселення біженців, переміщених осіб та інших груп населення, змушених залишити батьківщину; забезпечення можливостей для урядів та неурядових організацій обмінюватись досвідом, координувати дії у сфері міграції.

Основними напрямами допомоги МОМ є:

1) для біженців ? оформлення документації в країнах першого перебування і переселення до третіх країн, медичне обслуговування, мовна та культурна підготовка;

2)    для міжнародних мігрантів ? консультування, медичне освідування і відбір, мовна підготовка, організація переїзду, допомога в підборі житла, фінансове сприяння.

Бюджет МОМ формується за рахунок щорічних внесків країн-учасниць за спеціальними нормативами, а також добровільних внесків. Штаб-квартира розташована у Женеві.

Впродовж останніх 15 років діяльності в Україні МОМ надала допомогу більш ніж 300 000 мігрантів, постраждалих від торгівлі людьми та іншим вразливим групам, безпосередньо або через своїх партнерів по проектах.

Забезпечення всебічного міжнародного співробітництва у сфері протидії торгівлі людьми, у тому числі в контексті головування нашої держави в ОБСЄ[7] залишається важливим напрямом взаємодії України з цією міжнародною організацією.

Можливості МОМ активно залучаються до здійснення евакуаційних заходів щодо громадян України, які перебувають у кризових регіонах. Зокрема, у 2012 році у зв’язку з ескалацією сирійського конфлікту в Україну було евакуйовано 499 наших співвітчизників. 139 з них повернулися на батьківщину за сприяння МОМ[8].

При цьому Представництвом МОМ в Україні постійно наголошується на необхідності подальшої активної взаємної підтримки та тісних партнерських стосунків, які склалися на цих важливих напрямах, та які поглиблюватимуться й надалі.

У січні 2013 року МОМ та Державна судова адміністрація України уклали угоду про співробітництво. Документ підписали Голова Державної судової адміністрації Р. Кирилюк та Голова Представництва МОМ в Україні Манфред Профазі.

Метою Угоди є консолідація зусиль Сторін у протидії злочинам, що пов’язані з торгівлею людьми, а також такими, що скоюються на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі. Документ покликаний сприяти забезпеченню дотримання прав як громадян України, так і іноземців та осіб без громадянства.

МОМ та Державна судова адміністрація України співпрацюють у сфері захисту свідків з 2009 року. В рамках проекту, фінансованого Державним департаментом США, МОМ встановила системи відеоконференцзв’язку для опитування свідків, які перебувають під захистом, у Хмельницькому та Луцькому міськрайонних судах, Суворівському районному суді Херсона, Івано-Франківському, Луганському та Чернігівському апеляційних судах.

„Ці системи мають ключове значення для поліпшення захисту постраждалих та свідків, відокремлюючи їх від публіки під час судових засідань у кримінальних справах стосовно торгівлі людьми та інших подібних злочинів. Ми пишаємося тим, що встановлене нами обладнання використовувалося понад 250 разів під час судових слухань”, ? зазначив на церемонії підписання Голова Представництва МОМ в Україні Манфред Профазі.

У рамках нового проекту, фінансованого США, МОМ встановить системи відео- конференцзв’язку для опитування свідків, які перебувають під захистом, ще у вісьмох українських судах.

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

Проблема торгівлі людьми має глибоке коріння, і суспільство на різних етапах свого розвитку по-різному ставилось до неї. Проте лише на початку XX ст. розпочинається міждержавна робота, в рамках якої світове співтовариство розглядає торгівлю людьми як проблему боротьби зі злочинністю[1].

Торгівля людьми, особливо жінками, для використання їх переважно в секс-бізнесі це пекуча проблема для всієї світової спільноти, у тому числі сучасної України.

Ситуація в нашій країні ускладнюється не тільки кризовим станом економіки, а й тим, що процеси міграції набувають кримінального забарвлення. Адже дешева робоча сила, яку представляють українські жінки, та їх злочинне використання в секс-бізнесі становлять підґрунтя надприбутків посередників як в Україні, так і за її межами. Тому не можна усамітнюватися в національних рамках і вважати чинниками виїзду жінок за кордон суто внутрішні проблеми.

Отже, успішна протидія торгівлі людьми значною мірою залежить від ефективності роботи правоохоронних органів, зокрема Міністерства внутрішніх справ України, яке виступає головним підрозділом у системі органів виконавчої влади з питань формування та реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань[2].

Вимоги сьогодення зумовлюють необхідність реформування усіх сфер суспільного життя. Нові виклики вимагають змін у діяльності правоохоронних інституцій, підтверджують потребу її відповідності міжнародним та європейським стандартам.

Враховуючи, що територія України розташована на перехресті Сходу та Заходу, вона перебуває на межі реальних загроз національній безпеці, які динамічно змінюються під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Поряд із ескалацією міжнародною тероризму та екстремізму, незаконним обігом зброї та наркотиків, нелегальною міграцією, із суттєвими ризиками й загрозами пов’язана також торгівля людьми ? один з найбільш небезпечних видів міжнародного злочинного бізнесу, що грубо порушує права людини.

Протиправна діяльність трафікерів є вагомим фактором посилення соціальної напруги, що перешкоджає оздоровленню національної економіки та ставить під загрозу здійснення позитивних перетворень.

Функціональним призначенням національної безпеки є забезпечення конституційних прав, свобод, законних інтересів громадян, територіальної цілісності і недоторканності кордонів, захист конституційного ладу, баланс самої системи національної безпеки, забезпечення національних інтересів як зсередини держави, так і за її межами, творення української нації, забезпечення функціонування системи захисту громадян від негативного впливу чинників, що мають джерела різного походження. Головним суб’єктом у даному разі виступає держава, яка за допомогою власного механізму, а також механізму права здійснює вплив на суспільні відносини і забезпечує через ефективне функціонування системи національної безпеки свої національні інтереси[3].

Нині свою діяльність на запобігання торгівлі людьми спрямовують уряди багатьох держав світу, а також міжнародні та неурядові організації. І оскільки вони були ініціаторами прийняття значної кількості документів та проведення практичних заходів, виникло своєрідне замкнене коло: відповідаючи на нагальні потреби сьогодення, вони звертали увагу лише на один підхід до проблеми торгівлі людьми ? торгівлю жінками з метою використання у секс-бізнесі. Таким чином створювалося хибне враження, що лише у цій формі торгівлі людьми й полягає її сутність. Таке сприйняття проблеми стало доволі стійким, навіть парадигмальним, що продовжувало закріплюватися в міжнародних документах і, як наслідок ? помилково дублюватися в національному законодавстві багатьох країн світу, в програмах запобігання тощо. Україна не виняток.

Контент-аналіз нормативно-правових, статистичних і доктринальних джерел дає змогу дійти висновку, що нині на загальнодержавному рівні вжито суттєвих заходів правоохоронного та правотворчого характеру, спрямованих на протидію торгівлі людьми, що полягає у наявності певної нормативної бази (хоч і не досконалої), яка закладає фундамент та надає можливість комплексної протидії цьому явищу.

Проведене нами дослідження нормативно-правової бази та наукових публікацій останніх років дає змогу констатувати деякі суттєві позитивні зрушення у сфері протидії торгівлі людьми:

1)           цей напрям діяльності визнано пріоритетним, таким, що потребує впливу державної політики та визначення місця у боротьбі з цим явищем правоохоронних та інших державних органів;

2)           створена і діє система законодавства у сфері протидії торгівлі людьми та вперше ухвалено ряд програмних документів, які визначають тактику протидії цьому явищу (зокрема, прийнято Закон України „Про протидію торгівлі людьми”);

3)           завдяки успішній діяльності служби у 2010?2011 рр. Україну було переміщено з контрольного списку 2-ої групи до 2-ої групи країн у рейтингу, який щороку оприлюднюється Державним Департаментом США. (Щороку Держдепартамент США на виконання Національного Акта щодо боротьби з торгівлею людьми готує доповідь про стан боротьби з торгівлею людьми в 184 країнах світу. Такі звіти готуються з 2001 року. Їх мета ? підвищити глобальне розуміння проблеми і спонукати країни до ефективних дій проти торгівлі людьми. Збираючи та аналізуючи інформацію, Держдепартамент розподіляє країни на три групи ? першого, другого та третього рівня реалізації політики протидії цьому виду злочинності. Зусилля урядів класифіковані за групами на основі суттєвих дій, вжитих протягом року: група 1 ? країни, що відповідають мінімальним стандартам боротьби з торгівлею людьми; група 2 ? країни, що не відповідають мінімальним стандартам боротьби з торгівлею людьми, однак докладають значних зусиль для досягнення такої відповідності; група 2 (контрольний список) ? країни, що не відповідають мінімальним стандартам боротьби з торгівлею людьми і не повною мірою докладають зусиль для досягнення такої відповідності; група 3 ? країни, що не відповідають мінімальним стандартам боротьби з торгівлею людьми і не докладають зусиль для досягнення такої відповідності);

4)           розширилася практика співробітництва щодо протидії торгівлі людьми України й інших держав;

5)           зростає науковий інтерес до зазначеної проблематики, що знаходить віддзеркалення в проведенні комплексних досліджень у цьому напрямі.

Однак, незважаючи на заходи щодо протидії торгівлі людьми, існування цього явища зупинити не вдалося. Серед причин, які породжують таке становище, можна виділити:

1)           постійну зміну тенденцій у сфері торгівлі людьми;

2)           недооцінку необхідності позбавити організовану злочинність у сфері протидії торгівлі людьми її економічного підґрунтя;

3)           суттєві недоліки в організації нормативно-правового, інформаційно-аналітичного, розвідувального та контррозвідувального забезпечення комплексного управління відповідними силами і засобами, в координації та взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми;

4)           інертність у розробленні та впровадженні в правоохоронну діяльність сучасного світового досвіду технічного та технологічного інструментарію.

Сфера протидії торгівлі людьми у різних країнах активно підтримується державою: розробляються та ухвалюються законодавчі й підзаконні акти, що регулюють відносини різних суб’єктів взаємодії у протидії цьому явищу; створюється інфраструктура щодо розв’язання проблем технічного й організаційного характеру та ін. Ця діяльність ґрунтується на принципах Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Здійснений нами догматико-юридичний аналіз українського законодавства уможливив стверджувати, що в Україні існує нормативна база (хоч і недосконала), яка дає змогу комплексно протидіяти торгівлі людьми. Зокрема, Верховною Радою України прийнято новий Кримінальний кодекс України, до складу якого включена стаття 149 „Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини”; прийнято Закон України „Про протидію торгівлі людьми” від 20.09.2011, створено Національну координаційну раду щодо запобігання торгівлею людьми при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини; затверджено Програму запобігання торгівлі жінками та дітьми; у системі МВС України створено підрозділи боротьби з торгівлею людьми (які наразі перебувають на стадії реформування); ратифіковано Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю); у 2010 р. ратифіковано Конвенцію Ради Європи щодо протидії торгівлі людьми, ухвалену в 2005 р.; Кабінетом Міністрів України затверджено Державну програму протидії торгівлі людьми на період до 2015 р. (попередня ? до 2010 р.), метою якої є створення умов для протидії торгівлі людьми та пов’язаної з нею злочинної діяльності, підвищення ефективності роботи з виявлення таких злочинів та осіб, що їх учиняють, вирішення питання щодо реінтеграції осіб, які постраждали від торгівлі людьми.

Отже, вже діє доволі серйозний масив нормативно-правових актів, окремі елементи якого не завжди відповідають вимогам системності, узгодженості, доступності. Існує внутрішня суперечність у регулюванні тих чи інших відносин, диспропорція у співвідношенні між законами та підзаконними актами на користь останніх.

Саме тому вважаємо, що на сучасному етапі система і структура правового регулювання діяльності суб’єктів протидії торгівлі людьми потребує реформування, а система ПТЛ ? реорганізації.

Досвід роботи самостійних підрозділів із боротьби з торгівлею людьми в Україні до 2012 року, коли кількість таких злочинів зменшувалася, довів: спільними зусиллями суспільства і держави, всіх конструктивних політичних сил можна успішно протидіяти торгівлі людьми.

Ключовою проблемою є вироблення консолідованої і узгодженої з державою позиції щодо причин сучасної торгівлі людьми і методів боротьби з нею.

Найбільш об’єктивним і загальноприйнятним для всього суспільства поясненням причин торгівлі людьми є мережева інформаційно-психологічна війна проти цивілізованих держав і суспільств з боку транснаціональної організованої злочинності, що здійснює кримінальний трафік наркотиків, зброї, работоргівлі, дитячої порнографії та інших подібних міжнародних злочинних мереж. Перераховані злочини виступають як авангард і силовий засіб тиску на державу і суспільство.

Таке порушення проблеми служить антизлочинній консолідації держави та суспільства не тільки в масштабах нашої країни, а й у масштабах всієї світової цивілізації. У цьому випадку сприяння торгівлі людьми, зумовлене помилковими стереотипами, окремих діячів чи політичних груп, державних інститутів чи ЗМІ інших країн має розглядатися не як привід для протистояння між державами та народами, а як прояв слабкості партнера перед спільною загрозою, що вимагає насамперед масованої критики і роз’яснювальної кампанії українських політичних партій, підконтрольних українській владі ЗМІ та інших інститутів громадянського суспільства, здатних захищати українські національні інтереси.

Однією з головних цілей злочинного світу є внесення розколу в цивілізовані суспільства, дискредитація держави в очах суспільства, включаючи провокування обмеження прав і свобод громадян.

Тому адекватною відповіддю є не посилення режиму, а консолідована взаємодія інститутів держави і громадянського суспільства, чіткіше виконання ними властивих їм функцій. Це означає не обмеження прав і свобод, а якнайповнішу їх реалізацію в інтересах усього суспільства. Ключовою умовою консолідації держави і громадянського суспільства є послідовна системна протидія корупції як основного руйнівного впливу організованої злочинності, включаючи транснаціональну, на чинні інститути держави та громадянського суспільства.

Відтак, основним принципом консолідації суспільства і держави проти торгівлі людьми є політична солідарність усіх громадських сил, створення загальної платформи всіх парламентських партій, виключення питань протидії торгівлі людьми з міжпартійної політичної боротьби.

Отож йдеться про вироблення концептуальних засад протидії торгівлі людьми — національної стратегії протидії торгівлі людьми, основні положення якої нами будуть викладені далі.

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

Боротьба зі злочинністю ? внутрішня функція держави. Вона здійснюється на підставі національних законів правоохоронними органами. Однак умови боротьби зі злочинністю наразі суттєво ускладнюються поширенням таких злочинів, які становлять небезпеку не тільки для окремих держав, а й для усього людства, тож вимагають спільних зусиль та повсякденного співробітництва держав. Представники міжнародного співтовариства зазначають, що тероризм, корупція, незаконна торгівля наркотиками, підроблення грошових одиниць, торгівля людьми та інші злочини одержують дедалі більшого поширення. Це пояснюється тим, що організована злочинність набуває транснаціонального характеру. Злочини вчиняються новими, раніше невідомими криміналістам способами, а сама злочинність загрожує життю, безпеці та власності окремих осіб і громад. Тому проблема злочинності, яка ще донедавна вважалась винятково внутрішньою справою держави, вже не може бути розв’язаною урядами на індивідуальній основі.

Світові інтеграційні процеси відкривають перед людством значні можливості. Проте процес глобалізації також сприяє інтегруванню місцевих кримінальних структур у міжрегіональні й міжнародні злочинні співтовариства. Діяльність організованих злочинних угруповань дедалі частіше набуває транснаціонального характеру, що збільшує імовірність її проявів у всіх сферах, пов’язаних із забезпеченням як національної безпеки окремої країни, так і міжнародної. Криміналітет різних країн намагається об’єднувати свої зусилля, взяти під контроль нові сфери; поширюється „обмін досвідом”, удосконалюються форми і методи протиправної діяльності та системи власної безпеки[1].

Проблема торгівлі людьми обговорюється на міжнародному рівні упродовж більш як 100 років. Гучні заклики щодо заборони торгівлі людьми, як результат занепокоєння світового співтовариства поширенням цього явища, розпочалися ще наприкінці ХІХ століття. У 1899 р. в Лондоні відбулась Міжнародна конференція по боротьбі з торгівлею жінками в цілях розпусти, результатом якої було звернення до всіх держав із закликом до укладання багатосторонніх угод, створення національних комітетів з протидії цьому явищу.

Ґрунтовні дослідження проблеми торгівлі людьми містяться у працях юристів з усього світу. Передусім, це: Д. Вей, Шеллі Луіз, Д. Лейдхольд, Рональд-П’єр Паринго, Майкл Спектер, І.К. Сухоплюєв, С. Хубнерова, А. Шленхард та ін.

У деяких зарубіжних країнах в ході вивчення проблем торгівлі людьми використовується доволі багато форм та методів дослідження. Найбільш розвиненими у цьому напрямі, безумовно, є наукові дослідження у країнах, що традиційно виступають за протидію такому явищу. Так, наприклад, у США проблеми торгівлі людьми і незаконної міграції завжди були й залишаються у центрі уваги юристів та політиків, а міграційна реформа 80-х років заклала правову основу для подальших наукових досліджень.

Із країн СНД та Балтії найбільш систематизовані й комплексні дослідження торгівлі людьми здійснювались та здійснюються у Російській Федерації, Білорусі, Латвії, Литві та Естонії такими вченими, як: Л. А. Арутюнян, Х. М. Ахметшин, В. Б. Боровиков, С. В. Бородін, К. А. Волков, Г. С. Гаверов, Л. Д. Гаухман, В. Ю. Голубовський, Л. Д. Єрохіна, К. В. Євстіфєєва, Е. В. Тюрюканова, У. А. Усманов, Н. Шагінян, О. В. Швед, О. Ю. Щадрін тощо.

Головною умовою для будь-яких заходів, спрямованих на розв’язання проблем у суспільстві, є відповідність цих заходів прийнятим країнами зобов’язань щодо норм міжнародного права з прав людини.

Наприклад, П.О. Власов поділяє усі країни світу на три категорії (залежно від того, чи докладає уряд активних зусиль для розслідування і переслідування в судовому порядку актів торгівлі людьми на території своєї держави; чи захищає жертв работоргівлі; чи проводить акції просвіти населення для запобігання торгівлі людьми; чи співпрацює з іншими державами; чи докладає зусиль до переслідування в судовому порядку державних посадових осіб, які беруть участь у работоргівлі, чи сприяють їй та ін.)[2]:

1)           які повністю дотримуються зазначених критеріїв (з пострадянських держав до них увійшла тільки Латвія);

2)           які дотримуються не повністю, але намагаються дотримуватись (в цій групі опинилась більшість пострадянських держав);

3)           уряди яких частково дотримуються мінімальних стандартів і майже не докладають зусиль (Афганістан, Іран, Саудівська Аравія, Греція, Індонезія та ін.).

Проведений нами аналіз міжнародної практики у сфері протидії торгівлі людьми, а також власний практичний досвід дають змогу виділити основні органи, які займаються розробленням і впровадженням профільних норм міжнародного права у напрямі протидії торгівлі людьми. До них ми включаємо:

• Організацію Об’єднаних Націй;
• Європейський Союз;
• Раду Європи;
• Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ);
• міжнародні міжурядові та неурядові організації, такі як, наприклад, Міжнародна Ліга жінок за мир і свободу, Міжнародна Демократична Федерація жінок, Всесвітня організація за виживання (The Global Survival Network), Фонд проти торгівлі людьми (The Foundation Against Trafficking) та багато інших[3].

Вважаємо, що розробка та прийняття міжнародних конвенцій, декларацій, інших міжнародно-правових документів у сфері прав людини сприяє загальному визнанню вимог про рівноправність статей. Міжнародні акти, зобов’язуючи держави здійснювати проголошені в них права, виступають як додаткові міжнародно-правові гарантії захисту прав людини. При цьому підкреслимо, що, по-перше, безпосередня регламентація правового становища людини є компетенцією держави і залежить від її соціально-економічного розвитку; по-друге, дотримання міжнародних норм про захист прав, їх впровадження в життя значною мірою залежить від активності самих людей.

На сьогоднішній день приблизно 180 країн мають законодавство, що дозволяє протидіяти проявам торгівлі людьми. Складність та багатогранність цього явища обумовили різні підходи до криміналізації діяння ? кримінальні кодекси різних країн трактують цей злочин по-різному[4], в одних країнах торгівля людьми виділена в окремий склад злочину (Австрія, Республіка Білорусь, Республіка Вірменія, Грузія, Данія, Ізраїль, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Литовська Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Франція, ФРН, Швейцарія, Японія), в інших ? не виділена в окремий склад та переслідується в рамках інших наявних законів (Австралія, Азербайджанська Республіка, Аргентина, Бельгія, Естонська Республіка, КНР, Республіка Корея, Нідерланди, Норвегія, Сан-Марино, Таїланд, Туреччина) або не переслідується зовсім (Республіка Болгарія, Латвійська Республіка, Республіка Польща, Туркменістан, Швеція)[5]. Наприклад, торгівля жінками з метою примусу до заняття проституцією часто переслідується за статтями за контрабанду або за злочини, пов’язані з проституцією, як, наприклад, за сутенерство. Обмежена сфера застосування таких законів дає змогу особам, які займаються торгівлею людьми, отримувати порівняно м’яке покарання, незважаючи на серйозність і жорстокість такого злочину.

Проаналізувавши практику протидії торгівлі людьми у різних країнах, ми з’ясували, що доволі часто жертви торгівлі людьми піддаються переслідуванню за незаконний в’їзд у країну або за нелегальну працю через „механічне” застосування певних законів. Більш того, зусилля по боротьбі з торгівлею людьми шляхом використання законів щодо злочинів, пов’язаних із проституцією, означає прирівненість торгівлі людьми до усіх видів робіт у секс-індустрії, незалежно від того, працює там людина примусово чи добровільно. Торгівля людьми, навпаки, має основою примусову працю, рабство або звичаї, подібні з рабством у будь-якому вигляді, у тому числі секс-індустрії, виробництві або сільському господарстві. Торгівлю людьми не можна ототожнювати ні з контрабандою, ні з проституцією. Це окремий склад злочину, що є серйозним порушенням прав людини.

Велика кількість держав, у яких торгівля людьми виділена в окремий склад злочину, здійснюють притягнення до кримінальної відповідальності лише за аспекти, пов’язані з проституцією, залишаючи осторонь інші види діяльності, пов’язані, наприклад, з примусовою працею (наприклад, Австрія, Кіпр, Нідерланди, ФРН, Литва і Польща виділили торгівлю людьми в окремий злочин, але обмежили його лише рамками торгівлі людьми з метою проституції або сексуальної експлуатації (не уточненої)). В результаті це призводить до того, що жертви торгівлі людьми, які зазнали домашньої або фабричної примусової експлуатації або які опинилися примусово залученими до будь-яких різновидів секс-індустрії, наприклад, таких, як порнографія, стриптиз або масаж, виявляються поза захистом закону, а злочинці залишаються без покарання.

Провівши аналіз законодавства різних країн (зокрема Австралії, Австрії, Азербайджанської Республіки, Аргентини, Бельгії, Республіки Білорусь, Республіки Вірменія, Грузії, Данії, Естонської Республіки, Ізраїлю, Республіки Казахстан, КНР, Киргизької Республіки, Республіки Корея, Литовської Республіки, Республіки Молдова, Королівства Нідерланди, Норвегії, Республіки Польща, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Таїланду, Туреччини, Республіки Узбекистан, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції, Японії та ін.) у контексті організації боротьби з торгівлею людьми, ми відзначили, що майже кожна країна має в своєму кримінальному законодавстві юридичні норми, відповідно до яких настає кримінальна відповідальність за торгівлю людьми, хоча національні визначення (дефініції) самої торгівлі людьми можуть суттєво відрізнятись (як щодо елемента згоди, так і щодо елемента перетину кордонів).

За винятком Бельгії, всі закони країн ? членів ЄС, спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми, обмежуються торгівлею людьми з метою (примусової) проституції та/або сексуальної експлуатації.

Деякі країни виділили торгівлю людьми в окремий злочин, що охоплює усі форми торгівлі людьми. З огляду на це, розглянемо детальніше національні законодавства у сфері протидії торгівлі людьми на прикладі США, деяких країн Європи, Росії та інших країн, які входили до складу СРСР.

Сполучені Штати Америки. На відміну від багатьох інших країн цивілізованого світу у США проблема рабства і торгівлі людьми була розв’язана  набагато пізніше.

Лише в 1910 р. у США був прийнятий закон, який і донині застосовується для кримінального переслідування осіб, обвинувачуваних у торгівлі людьми. Даний нормативний акт відомий як Mann Act (White Slave Act) ? Закон про біле рабство. Цей закон входить у Звід Законів США і включений у главу 117 розділу 18. Із моменту прийняття, положення Акта про біле рабство зазнали значних змін у зв’язку з результатами його застосування. Виклад змісту статей став більш узагальненим, що дало змогу значно розширити сферу їх використання.

11 вересня 2000 р. Сенат США одностайно ухвалив новий закон, спрямований на захист жертв домашнього насильства і торгівлі людьми. Частина зазначеного нормативного акта присвячена боротьбі з нелегальним ввезенням жінок у країну з метою сексуальної й іншої експлуатації, а також захисту жертв і притягненню осіб, винних у зазначених злочинах, до кримінальної відповідальності (Trafficking Victims Protection Act of 2000).

Закон забезпечує допомогу жертвам, які воліють подати позов проти торгівців людьми, надає захист і притулок, а також санкціонує внесення змін в імміграційне законодавство, що припускає звільнення від негайної депортації і присвоєння статусу біженців з наступним наданням постійного дозволу на проживання після трьох років перебування на території країни. Тим самим уможливлюється судовий розгляд справ, пов’язаних з торгівлею людьми.

Крім розгляду й уточнення політичних аспектів, у Законі містяться норми, що належать до різних галузей права: процесуального, міграційного, адміністративного й ін.; у ньому міститься ціла система дефініцій, що визначають практично будь-яке поняття, пов’язане з торгівлею людьми.

Важливо зазначити, що обидва ці нормативні акти не підміняють один одного, а взаємно доповнюють, оскільки криміналізують різні діяння. Закон про біле рабство діє у відношенні будь-якої особи, що свідомо переміщає іншу особу через кордон штату або держави з метою залучення в проституцію або здійснення інших правопорушень сексуального характеру. Повія в даному випадку визнається жертвою, а її згода не пом’якшує відповідальності. Карається дане діяння позбавленням волі на строк до 10 років і/або штрафом.

У цілому американське законодавство, яке криміналізує торгівлю людьми і пов’язані з нею діяння, є одним із найпрогресивніших у світі. Воно найбільше відповідає міжнародному праву, зокрема Протоколу ООН проти торгівлі людьми 2000 р., на відміну від національних законодавств інших країн, що, безсумнівно, свідчить про сучасність використовуваних юридичних конструкцій та відповідність їх реальності.

Вважаємо, що розумний аналіз та імплементація окремих положень американського права, присвячених торгівлі людьми, допоможе українському законодавцеві модифікувати чинні кримінальні норми, уникнувши помилок, уже допущених і виправлених у США, тим самим заощадивши час на еволюцію норм права і забезпечивши дотримання проголошених Конституцією прав людини.

Австрійська Республіка. Ця країна є водночас країною транзиту і призначення (проституція в Австрії дозволена індивідуальна трудова діяльність). Жінок сюди продають або переправляють, як правило, з метою сексуальної експлуатації. В Австрії торгівля людьми є предметом ст. 217 Кримінального кодексу, яка встановлює відповідальність за вчинення дій, пов’язаних із втягненням у заняття проституцією. Відповідно до цієї статті „особа, яка примушує іншу особу займатися проституцією, навіть якщо інша особа до того вже займалася проституцією в іншій країні, а не в себе на батьківщині чи країні, де вона постійно проживає, або постачає іншу особу для вказаної мети, карається позбавленням волі на строк до 5 років, а якщо цей злочин скоєно з метою отримання прибутку ? строком до 10 років.

Особа, яка шляхом обману примушує іншу особу займатися проституцією в іншій країні, а не у себе на батьківщині або країні, де вона постійно проживає, або примушує її шляхом жорсткого поводження або погроз переїхати в іншу країну, переправляє її в іншу країну шляхом насильства чи обману, карається позбавленням волі строком до 10 років”.

Таким чином, Кримінальним кодексом заборонена торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації і передбачено покарання будь-якої особи, що примушує людину до заняття проституцією у іншій країні, незалежно від віку та статі, а також наявності у неї попереднього досвіду заняття проституцією. Кримінальним кодексом передбачено також покарання для кожного, хто шляхом обману, примушування, застосування сили, погроз чи користуючись недосвідченістю жертви, доставляє її у країну для заняття проституцією.

Крім того, упродовж десяти років у цій країні було здійснено суттєві кроки із удосконалення баз даних, у яких знаходиться інформація про правопорушення, правопорушників і потерпілих у зв’язку з фактами торгівлі людьми. Нині основним джерелом категоризованої інформації є база даних зі статистики кримінальних злочинів Федерального бюро кримінальних розслідувань (Bundeskriminalamt). Кожен поліцейський на місцях зобов’язаний вводити в дану систему інформацію щодо відповідних злочинів.

Вважаємо, що заходи, які здійснюються у цій країні у напрямі протидії торгівлі людьми, є доцільними та можуть використовуватися і в Україні (незважаючи на те, що в Києві запроваджено внесення до бази даних АТЛАС-2000 осіб, причетних до торгівлі людьми, а також повій, звідників та сутенерів, по-перше, досі бракує технічної можливості для дії такої бази в усій Україні, і, по-друге, інформація, що у ній міститься, має частковий характер і використовується, переважно, для ідентифікації осіб). Тому удосконалення функціонування зазначеної бази є важливим кроком у протидії торгівлі людьми.

Королівство Бельгія. У 1995 р. у Бельгії було прийнято закон про заборону торгівлі людьми та дитячої порнографії. Відповідно до цього закону було внесено зміни до Кримінального кодексу Бельгії, а також до закону про іноземців 1980 р., що регулює питання в’їзду, перебування та постійного проживання у країні, а також процедуру видворення іноземних громадян з її території.

На основі Закону „Про заборону торгівлі людьми та дитячої порнографії” 1995 р., до Закону „Про іноземців” була введена стаття 77 біс. Хоч дана стаття була прийнята у рамках боротьби проти торгівлі людьми (попри те, що стаття 11.1 Закону про іноземців вже містила відповідні положення), вона не пов’язана безпосередньо з питаннями торгівлі людьми, оскільки в ній йдеться про незаконне ввезення (контрабанду) людей. Статтею передбачається позбавлення волі строком до 5 років та штраф у розмірі до 25 000 бельгійських франків для осіб, що сприяють іноземцям у в’їзді на територію Бельгії або проживанні на території країни, при цьому „застосовуючи (щодо іноземного громадянина) шахрайство, насилля, погрози або інші форми примушення” або „використовуючи безпорадність стану, у якому опинився іноземець” („у зв’язку з його незаконним або негарантованим адміністративним станом, вагітністю, хворобою, наявністю фізичної вади або інвалідності з причини фізичного або психічного захворювання”)[6] (Перекладено нами. ? Авт.). Вказані норми передбачають більш суворе покарання у випадку, якщо правопорушення, які в них розглядаються, являють собою дії, що „регулярно повторюються” або вчиняються у результаті злочинної змови. Наявність мети експлуатації не є необхідним елементом злочинів у тому вигляді, як вони визначені у цій статті.

Здійснений нами контент-аналіз бельгійського законодавства у сфері протидії торгівлі людьми уможливлює твердити, що питання торгівлі людьми регулюються кількома статтями Кримінального кодексу, текст якого було оновлено після прийняття вищезазначеного Закону 1995 року. Нова стаття 380біс містить декілька положень. У пунктах 1, 2 та 3 статті йдеться лише про правопорушення, пов’язані з торгівлею винятково дорослими. Зазначені положення встановлюють відповідальність за застосування найрізноманітніших засобів впливу (погрози, насильство або примушування в інших формах, викрадення, шахрайства, обману, використання уразливого стану тощо) незалежно від наявності явної, такої, що мається на увазі або ясно вираженої згоди жертви. Вказана стаття розглядає низку злочинних дій (вербування, укривання або утримання людей, але без особливого згадування їх транспортування або передачі), які об’єднує наявність елемента експлуатації. Жорстоке поводження з людьми належить до обтяжуючих вину обставин, але не є елементом складу злочину, що дає змогу розширити сферу застосування статті: покаранню підлягають і такі дії, як надання житла (в т.ч. в оренду або продаж кімнати або іншого приміщення) для заняття проституцією чи утримання будинку розпусти.

Особливу увагу у Кримінальному кодексі Бельгії приділено проблемі сексуальної експлуатації неповнолітніх. Статтею 379, у яку було внесено зміни відповідно до Закону 1995 р., встановлюється відповідальність за „підбурювання, заохочення або надання допомоги здійсненню розпусних дій… та заняттю проституцією неповнолітньою особою чоловічої або жіночої статті”. У новій статті 380біс, п. 4 Кримінального кодексу передбачено суворе покарання (до 20 років позбавлення волі, якщо неповнолітній особі менше 10 років, та до 15 років позбавлення волі, якщо неповнолітньому менше 16 років) для осіб, що у тій чи іншій формі займаються вербуванням або надають допомогу у використанні неповнолітніх для „скоєння розпусних дій і заняття проституцією”[7]. Вказане положення складно застосувати на практиці, оскільки воно не передбачає наявності факту здійснення статевого акту або застосування насильства, а лише наявність факту вербування, заохочення або сприяння у використанні неповнолітнього, що досить складно доволі у суді.

Далі, 10 серпня 2005 р. у Бельгії було прийнято новий закон, завдяки якому у Кримінальному кодексі з’явилось базове визначення терміна „торгівля людьми”. Відповідно до тексту закону даний злочин включає два основні елементи. Першим є наявність факту переміщення іншої особи, а саме, вербування, перевезення, передачі або приховування іншої особи, або обміну чи передачі даної особи під контроль іншій особі. Другим необхідним елементом є наявність однієї з наступних цілей: 1) використання даної особи для заняття проституцією або для інших видів сексуальної експлуатації, включаючи дитячу порнографію (але не порнографію за участю дорослих); 2) експлуатації даної особи у жебрацтві; 3) використання даної особи для праці в умовах, які суперечать принципам людської гідності; 4) вилучення органів у даної особи, або 5) примушування даної особи до скоєння злочину проти її волі[8].

У червні 2007 р. вступив у дію новий закон, відповідно до якого було внесено зміни до закону про іноземців 1980 року. Низка його статей передбачає нові заходи із захисту жертв торгівлі людьми, включаючи, за дотримання певних умов, надання їм права проживання на території Бельгії[9]. Згідно з новим текстом закону потерпілі мають право на отримання тимчасового виду на проживання за умови сприяння органам правосуддя у процесі слухання відповідних справ за фактами торгівлі людьми. У випадку, якщо за результатами судового розгляду буде винесено обвинувальний вирок або якщо злочин було скоєно за наявності обтяжуючих обставин, включаючи застосування погроз, насильства, примушування, обману чи зловживання уразливим станом особи, жертва торгівлі людьми може клопотати про отримання права на постійне проживання у Бельгії (зазначені заходи, спрямовані на захист жертв торгівлі людьми, а також критерії, яким повинні відповідати бенефіціари, детально розписані у Циркулярному листі від 26 вересня 2008 р. щодо міжнародного співробітництва у сфері надання допомоги жертвам торгівлі людьми та/або злочинів, пов’язаних з незаконним ввезенням людей, скоєних за наявності обтяжуючих обставин)[10].

Ще у листопаді 1992 р. у Бельгії було створено підрозділ по боротьбі з торгівлею людьми при Головному управлінні судової поліції. Спочатку до завдань цього підрозділу належало виявлення випадків торгівлі людьми у всіх її формах (сексуальна експлуатація, примусова праця тощо), забезпечення „раннього попередження” відповідних органів влади, опрацювання спеціальних методик у даній сфері і здійснення функцій оперативного координаційного центру у системі поліцейських служб. Відповідно до закону, прийнятого 4 березня 1997 р., з метою організації кримінального переслідування за фактами торгівлі людьми була створена так звана Колегія державних обвинувачів. У веденні Колегії знаходиться здійснення правосуддя по всій країні: даний орган наділено широкими повноваженнями для здійснення каральних функцій щодо зазначеної категорії злочинів. Покладені на Колегію завдання розподіляються між її членами. Один із представників Колегії займається винятково справами, пов’язаними з торгівлею людьми. Водночас при кожній окружній прокуратурі призначається магістрат або „суддя поліцейського суду”, який безпосередньо займається справами, пов’язаними з торгівлею людьми. Магістрат виступає у якості контактної особи при прокуратурі, надає регулярні звіти у справах, що знаходяться у провадженні, а також здійснених заходах та надає рекомендації із підвищення ефективності правозастосовних дій. Інститут таких „суддів поліцейського суду” є інноваційною практикою, оскільки магістрати не лише уповноважені підтримувати зв’язок з органами судової влади і спрямовувати хід поліцейських операцій, а й зобов’язані регулярно зустрічатися з представниками виконавчої влади (що іноді відіграє вирішальну роль у розслідуванні випадків торгівлі людьми та зборі доказів для суду) та працівниками організацій, що надають медичну та соціальну допомогу жертвам торгівлі людьми.

Починаючи з травня 2002 р., магістрати увійшли до складу заново створеної Федеральної прокуратури, якій тепер передано більшість повноважень, раніше відданих магістратам. Нині їх основна діяльність пов’язана з координацією розслідувань діяльності організованих злочинних угруповань та прийняттям рішень у справах міжнародної правової допомоги (12 серпня 2003 року було ув’язнено очільника найчисленнішої із розкритих на сьогодні у Європі злочинних угруповань, що займалися торгівлею людьми. Разом з ним було позбавлено волі 23 інші члени угруповання. Мхілла Соколі, громадянина Албанії, вироком суду було засуджено до 8 років позбавлення волі за незаконний вивіз близько 12 000 іммігрантів із Бельгії в Британію з 2001 по 2002 рр).

Також у країні діють три спеціальні притулки для жертв торгівлі людьми, які фінансуються урядом, та у яких жертвам надається соціальна, психологічна, юридична й медична допомога.

Досвід Бельгії з організації протидії торгівлі людьми є цікавим для України у частині здійснення підрозділом протидії торгівлі людьми функцій оперативного координаційного центру в системі поліцейських служб, що було б вірним кроком у напрямі зміцнення системи протидії торгівлі людьми та покращання ефективності її діяльності.

Чеська Республіка. Правові норми, що встановлюють кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, існують у законодавстві Чеської Республіки з 2002 року. У 2004 р. до Кримінального кодексу було введено статті, спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми з метою примусової праці, а також інших видів експлуатації.

Покарання за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації та примусової праці встановлюється статтями 232а, 216 та 204 Кримінального кодексу та варіюється у межах від 2 до 15 років тюремного ув’язнення. Санкції, передбачені ними, достатньою мірою жорсткі та збігаються з іншими заходами покарання, що призначаються за такі тяжкі злочини, як зґвалтування. Найчастіше щодо правопорушень, пов’язаних з торгівлею людьми, застосовуються положення статті 204.

У 2002 р. в Чехії було створено міжвідомчу робочу групу по боротьбі з торгівлею людьми. Метою створення групи (куди увійшли представники Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства охорони здоров’я, а також Генеральної прокуратури) було опрацювання комплексного рішення проблеми торгівлі людьми на рівні органів державної влади.

У тому ж 2002 р. було засновано чесько-німецько-польську робочу групу на рівні заступників міністрів внутрішніх справ для вирішення питань, пов’язаних з міжнародними правопорушеннями, включаючи секс-туризм та нелегальну міграцію.

У 2005 р. відповідно до директиви Міністерства внутрішніх справ було створено міждисциплінарну робочу групу з питань надання допомоги та забезпечення захисту жертв торгівлі людьми.

У 1996 р. у структурі Департаменту боротьби з організованою злочинністю Бюро кримінальної поліції та розслідувань Поліції Чеської Республіки було створено спеціальний Відділ по боротьбі з торгівлею людьми. Крім того, у 2006 р. було створено спеціальну Секцію з протидії використанню примусової праці.

З досвіду цієї країни цікавим для нас вважаємо заснування міжнародної робочої групи, оскільки для України така новація допомогла б усунути безліч бюрократичних перепон та зайвих часових витрат, які виникають у ході практичної співпраці з міжнародними відомствами.

Королівство Нідерланди. Починаючи з жовтня 2000 p. секс-індустрія у Нідерландах була декриміналізована. Даний крок розглядається як один із засобів боротьби з торгівлею жінками. Ідея полягає у тому, щоб шляхом декриміналізації проституції, введення системи ліцензування будинків розпусти (компанії секс-бізнесу регулюються системою ліцензування і мають відповідати окремим вимогам, зокрема у галузі безпеки та охорони здоров’я) та покращення умов роботи секс-працівників зробити цю сферу діяльності менш доступною для кримінальних елементів. Скасування такої заборони дало змогу ліквідувати правові перешкоди для визнання роботи у секс-індустрії легальною та забезпечити задіяним в секс-індустрії особам такі ж трудові та цивільні права, як всім іншим працівникам.

На відміну від громадян Нідерландів або громадян інших країн-членів ЄС, робітники-мігранти, які не є громадянами країн ЄС, не можуть легально працювати в секс-індустрії, оскільки закон про трудових мігрантів забороняє видавати мігрантам дозволи на працю у секс-індустрії.

Водночас із скасуванням заборони на будинки розпусти були посилені санкції за торгівлю людьми та за інші форми примусу або зловживань у сфері проституції. Кримінальний кодекс цієї країни передбачає покарання для будь-якої особи, яка застосовує примус або погрозу насильства, шахрайство або зловживання владою, щоб примусити або підбити іншу особу надавати секс-послуги третім особам за винагороду, у вигляді позбавлення волі строком від 6 до 15 років та штрафу у розмірі до 58 000 доларів США.

Важливим елементом складу злочину є наявність будь-якої форми примусу; для закону не має значення, чи працювала жертва у секс-індустрії раніше, чи було жертві відомо про її подальшу працю у секс-індустрії, або ж чи бажає жертва працювати далі у секс-індустрії добровільно.

Оскільки перетин кордону не є обов’язковим елементом визначення торгівлі людьми, жертвою торгівлі людьми може стати і громадянин Нідерландів також.

Діяльність будинків розпусти регулюють у трьох напрямах муніципалітети. По-перше, муніципалітети займаються ліцензуванням таких закладів, контролюючи тим самим їх кількість та види діяльності. По-друге, муніципалітети встановлюють нормативи для проектування й будівництва будинків розпусти, наприклад, з огляду санітарно-гігієнічних норм, профілактики захворювань, що передаються статевим шляхом, та вимог пожежної безпеки. По-третє, існують також нормативи, відповідно до яких умови роботи у будинку розпусти не повинні негативно відображатись на матеріальному й соціальному стані секс-працівників. Йдеться про охорону їх психічного та фізичного здоров’я, а також заборону на прийом на роботу неповнолітніх і нелегальних мігрантів.

У Нідерландах проводиться активна просвітницька робота серед населення з проблеми торгівлі людьми. Урядом здійснюється фінансування національної інформаційної кампанії інформування населення, спрямованої на запобігання торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації[11].

Італійська Республіка. За останні десятиріччя Італія зіткнулась зі збільшенням масштабів торгівлі людьми, виступаючи як у ролі країни призначення, так і території транзиту ? своєрідного „вікна” для переміщення до інших європейських країн ? для жінок, дітей та чоловіків, яких продають з метою сексуальної і трудової експлуатації.

У силу свого географічного розташування, протяжності берегової лінії та доступності транспортних засобів з боку Середземного моря, Італія значною мірою потерпає від нелегальної імміграції, однією з форм якої є торгівля людьми. Жінок та дітей, які експлуатуються у секс-індустрії, завозять до Італії переважно з Нігерії, Румунії, Болгарії, Молдови, Албанії та України, а також із Росії, Китаю, Узбекистану, країн Південної Америки, Північної та Східної Африки і Близького Сходу. Китайських чоловіків і жінок також ввозять до Італії з метою трудової експлуатації. Дітей етнічних циган експлуатують у секс-індустрії та жебрацтві.

Торгівля людьми у будь-яких формах заборонена в Італії відповідно до Закону № 228, 2003 р. „Про заходи протидії торгівлі людьми”, де надається точне визначення злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми.

На основі цього Закону до Кримінального кодексу Італії було внесено формулювання, що встановлює відповідальність за торгівлю людьми (ст. 601 КК, яка передбачає жорсткі санкції, а саме ? позбавлення волі строком від восьми до 20 років)[12].

Головна перевага зазначеного Закону, на нашу думку, полягає у тому, що в ньому передбачаються також ситуації, коли жертва не позбавлена можливості пересуватися та не піддається грубим формам насильства. Визнається, що злочинці можуть підпорядкувати жертву своїй волі винятково жорстоким поводженням, залякуванням та обманом. У такій акцентуалізації ми вбачаємо узгодження з Палермським протоколом, за яким основна увага приділяється уразливому стану жертви.

Крім того, зазначимо, що з прийняттям Закону „Про заходи протидії торгівлі людьми” деякі положення італійського законодавства, спрямовані на боротьбу з мафією, тероризмом та підривною діяльністю, почали застосовуватись і до злочинів у сфері експлуатації рабської праці та торгівлі людьми (очевидно, що останні розцінюються як правопорушення рівного ступеня серйозності та суспільної небезпечності). Саме тому з прийняттям Закону стало можливим залучення колишніх правопорушників, які вирішили співробітничати з правоохоронними органами, та використовувати допомогу колишніх агентів; більш широко використовувати засоби прослуховування та перехопленням даних, що передаються, а також застосовувати особливі форми вилучення та конфіскації майна.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Італії розслідування злочинів даної категорії здійснюється Окружними управліннями по боротьбі з мафією (Direzioni Distrettuali Anti-mafia).

Крім того, на території Італії діють Закон № 75 „Про проституцію та боротьбу проти експлуатації проституції третіми особами”[13] та Закон № 269 „Про боротьбу проти проституції неповнолітніх осіб, порнографії, секс-туризму та інших сучасних форм рабства”[14].

Наразі в Італії три основні джерела інформації щодо проблем торгівлі людьми: бази CED та ISTAT, а також результати досліджень, що проводились за замовленням Міністерства з питань рівних можливостей. Два перші джерела ? це загальнодоступні бази даних Міністерства внутрішніх справ та Національного інституту статистики. Згадувані дослідження проводилися Національним управлінням по боротьбі з мафією та транскордонною злочинністю. У ході дослідження дані надходили безпосередньо від прокуратур Італійської Республіки, що дало змогу отримати максимально точну картину явища торгівлі людьми на території країни. До того ж, у межах проекту Osservatorio Tratta, не так давно профінансованого Європейським Союзом, було опрацьовано проект єдиної бази даних щодо жертв торгівлі людьми. Окрім того, готується до використання нова база даних, у яку буде вноситись інформація з різних джерел, що існують в Італії[15].

Жертви торгівлі людьми можуть брати участь у програмах соціальної допомоги та інтеграції; їм надається можливість доступу до освіти та працевлаштування незалежно від того, чи бажають вони давати свідчення проти торгівців людьми. Ці програми організують сертифіковані неурядові організації. Крім того, жертви торгівлі людьми мають право отримати дозвіл на перебування в Італії терміном до 6 місяців (із можливістю його подовження), а також право вирішувати, чи залишитися в цій країні, чи повернутися на батьківщину.

Цікавим для України є запровадження єдиної бази даних, а також залучення до протидії торгівлі людьми неурядових організацій у частині фінансування програм соціальної допомоги та інтеграції. Крім того, підтримуємо жорсткість санкцій за торгівлю людьми, що, на нашу думку, є суттєвим фактором стримування для осіб, які збираються вчинити такі протиправні дії.

Королівство Іспанія. Іспанія була першою країною ? членом Європейського союзу, що ратифікувала (1 березня 2002 р.) Протокол про попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності.

На даний час торгівля людьми переслідується у Іспанії на основі останніх змін до Кримінального кодексу та Конституційних законів 11/2003, згідно з якими санкції за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації передбачають від 5 до 15 років позбавлення волі, а за торгівлю людьми з метою використання рабської праці ? від 4 до 8 років тюремного ув’язнення.

Урядом Іспанії було прийнято Національний план дій по боротьбі з сексуальною експлуатацією дітей та підлітків, який було продовжено до 2012 р., а також виділено бюджетні кошти у розмірі близько 57 млн доларів США для цілей зміцнення потенціалу правоохоронних структур, удосконалення системи надання допомоги постраждалим та підвищення ефективності превентивних програм.

Також центром по збору даних щодо організованої злочинності (Centro de Inteligencia contra el Crimen Organizado, CICO) було розроблено систему збору та управління даними про злочини, пов’язані з торгівлею людьми з метою сексуальної експлуатації і використання примусової праці. Нова база даних допоможе інтегрувати інформацію щодо жертв торгівлі людьми та правопорушників, отриману з різних джерел іспанськими правоохоронними органами[16].

Запровадження такої системи збору та управління даними є вкрай необхідним заходом для України, оскільки це є однією із запорук здійснення ефективної ПТЛ.

Французька Республіка. Проблема торгівлі людьми почала виникати у Франції на початку 1990-х рр., у той час, коли інші європейські країни вже відчували на собі масштабні наслідки цього явища. Міста Ніцца та Страсбург, що розташовані поблизу державного кордону, першими зіткнулись із проблемою торгівлі людьми. У середині 1990-х рр. спостерігалось масове розповсюдження даного феномена ? спочатку у великих містах, а згодом всією територією країни. Франція ? країна призначення для жертв торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, які ввозяться на її територію з Румунії, Болгарії, Албанії, Нігерії, Сьерра-Леоне, Камеруну, Малайзії та інших країн. Чоловіки, жінки та діти, переважно з африканських держав, експлуатуються також у різних видах трудової діяльності, включаючи роботу домашніх робітників. Важливо зазначити, що торгівля людьми у Франції включає в себе не лише примусову проституцію. У цій країні проблема існує і в інших формах: наприклад, домашнього рабства, примусової праці у сільському господарстві, на будівництві, у готельному або сервісному бізнесі та примусового жебрацтва.

Щодо законодавчого забезпечення ПТЛ, то у цій країні сформульовано положення про торгівлю людьми у Законі про внутрішню безпеку. З прийняттям зазначеного Закону до Кримінального кодексу у 2003 р. було введено статтю 225(4.1), що встановлює кримінальну відповідальність безпосередньо за правопорушення, пов’язані з торгівлею людьми. Визначення поняття торгівлі людьми було сформульовано відповідно до ст. 3 „протоколу щодо попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покаранні за неї”. Формулювання, що міститься у Протоколі, не було відтворене у французькому Кримінальному кодексі дослівно, а лише адаптовано відповідно до вимог французького кримінального права. Інші статті Кримінального кодексу також передбачають покарання за окремі злочини, пов’язані з торгівлею людьми, такі як активне пропонування сексуальних послуг (статті 225(5-12) Кримінального кодексу) та експлуатація праці в умовах, що принижують людську гідність (статті 225(13-16) Кримінального кодексу) [290]. Крім того, Законом про внутрішню безпеку було повернено положення щодо пасивної пропозиції сексуальних послуг (у якості підстави слугував лише факт перебування особи, що продає сексуальні послуги, на вулиці), відповідно до якого таке правопорушення підлягає покаранню у вигляді двомісячного тюремного ув’язнення та сплати штрафу у розмірі 3750 євро.

Розслідуванням справ, пов’язаних з торгівлею людьми з метою сексуальної експлуатації та експлуатації проституції, займається Центральна служба по боротьбі з торгівлею людьми (Office Central pour lare pression de la traite desetres humaines). Злочини, пов’язані з експлуатацією примусової праці, розслідуються Центральною службою по боротьбі з нелегальною зайнятістю (Office Central de Lutte contre le Travail illegal).

Цікавим та реально правосильним заходом у протидії проституції (в т.ч. примусовій) вважаємо великі штрафи, запровадження яких у нашій країні дало б змогу реально зменшити пропозицію на „ринку” сексуальних послуг, що у перспективі приведе і до зменшення фактів торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації на території держави, оскільки стане економічно невигідним. Водночас вважаємо не зовсім правильним розподіл справ за метою торгівлі людьми між відомствами, оскільки переконані, що у такій ситуації відбувається дублювання повноважень, які реально може здійснювати одна служба.

Федеративна Республіка Німеччина. З досвіду цієї країни цікавим для нас є наявність загальнонаціональної Робочої групи з питань боротьби з торгівлею жінками (створеної 1997 року з метою успішнішої протидії торгівлі жінками Федеральним міністерством у справах сім’ї, осіб похилого віку, жінок та молоді), у роботі якої беруть участь представники різних федеральних та земельних міністерств, Федеральна служба кримінальної поліції, а також інші заінтересовані структури. До завдань Робочої групи належить:

–              обмін інформацією щодо заходів по боротьбі з торгівлею жінками;

–              аналіз проблем, які можуть виникнути у ході здійснення заходів з протидії торгівлі жінками;

–              опрацювання спільних пропозицій та планів дій;

–              підготовка заяв від імені Німеччини у контексті міжнародних заходів.

Уряд Німеччини обрав протидію торгівлі людьми шляхом мобілізації зусиль правоохоронних органів. Законодавство Німеччини забороняє торгівлю людьми у будь-якій формі; торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації (розділ 232 Кримінального кодексу) та примусової праці (розділ 233) є злочинами. Покарання за такі злочини передбачає до 10 років позбавлення волі.

Водночас урядом Німеччини приділяється значна увага і превентивній роботі, зокрема фінансується діяльність цілої низки неурядових організацій, що проводять інформаційно-освітні кампанії з попередження торгівлі людьми як у самій Німеччині, так і за її межами[17].

Цікавим з огляду на тему нашого дослідження є те, що нині у Німеччині використовується чотири стандартні бази даних, у яких міститься інформація щодо фактів торгівлі людьми: статистика злочинів, куди вносяться дані поліцейських розслідувань; звіти щодо ситуації у зв’язку з існуванням явища торгівлі людьми, які складаються Федеральним бюро кримінальних розслідувань Німеччини; статистика по справах, що передані до суду; центральний реєстр кримінальних справ, що містить інформацію щодо стосовно розглядів.

Вважаємо, що здійснення такої чіткої фіксації усієї інформації у сфері протидії торгівлі людьми дає змогу не лише швидко знаходити потрібну інформацію, а й усунути безліч зайвих дій, що здійснюються працівниками правоохоронних органів нашої держави у пошуку прецедентних кримінальних справ, осіб, причетних до скоєння таких злочинів, а також розгляду зазначеної категорії справ у судах. Крім того, чітко окреслюється і ситуація з розгляду кримінальних справ у судах, кількості осіб, притягнутих до відповідальності (для України створення таких баз даних є конче необхідним, оскільки дуже багато справ у суді роками „припадають пилом”, їх розгляд затягується, а вироки не відповідають реальному ступеню завданої злочином шкоди та наслідків, і відслідкувати реальну ситуацію стає дуже складно, бо одні працівники змінюються на інших, дані втрачаються і в результаті відбувається „запізнення отримання” та „мішанина” інформації). До того ж існування таких баз суттєво спрощує процедуру пошуку й фіксації речових доказів та в цілому підвищує рівень можливостей у протидії торгівлі людьми.

Російська Федерація. Входження Російської Федерації у світове співтовариство як повноправного ринкового партнера також пов’язано з процесом міжнародної міграції населення, передусім ? трудової. Важливим аспектом міграції є відсутність єдиного механізму, що дає змогу реально, починаючи з моменту перетинання державного кордону, взяти під правовий контроль переміщення іноземних громадян-мігрантів територією держави.

Нині мобільність суспільства вийшла на новий рівень. Простота та швидкість перетинання кордонів відкривають нові можливості для злочинного елемента. Передбачувана або реальна нездатність держав задовольнити потреби своїх громадян, перспективи покращання економічного стану в інших країнах і неможливість забезпечити законну діяльність у сфері підприємництва примушують людей емігрувати або штовхають на шлях поліпшення свого економічного положення поза межами закону.

Інтеграція Росії у світову економіку викликала, своєю чергою, інтенсивну інтеграцію російської злочинності у міжнародну, зокрема у сфері торгівлі людьми.

Під торгівлею людьми у КК РФ розуміється „купівля-продаж людини, інші угоди щодо людини, а так само вчинені з метою її експлуатації вербування, перевезення, передача, приховування або отримання”.

Крім того, важливу роль у боротьбі з кримінальним бізнесом, заснованим на торгівлі людьми, відіграє Федеральний закон „Про державний захист потерпілих, свідків та інших учасників кримінального судочинства” від 20 серпня 2004 р. № 119-ФЗ, яким передбачено комплекс заходів, що здійснюються з метою забезпечення безпеки захищуваних осіб. Ними відповідно до положень ст. 2 закону можуть бути заявники, очевидці та жертви злочину.

Закон створив нормативно-правову базу для захисту жертв торгівлі людьми та членів їх сімей шляхом переселення на нове місце проживання; заміни документів; зміни зовнішності; забезпечення особистої охорони, охорони житла і майна: видачі спеціальних засобів індивідуального захисту, зв’язку й оповіщення про небезпеку; зміни місця роботи або навчання; тимчасового приміщення в безпечне місце (ст. 6 Федерального закону).

Із метою методичного забезпечення попередження, виявлення, розкриття і розслідування злочинів у сфері незаконної міграції, торгівлі людьми та використання рабської праці, в Слідчому комітеті при МВС Росії було створено спеціалізований підрозділ.

Також у квітні 2007 р. у Департаменті по боротьбі з організованою злочинністю і тероризмом Міністерства внутрішніх справ РФ (ДБОЗіТ) було створено спеціалізований підрозділ по боротьбі з викраданнями і торгівлею людьми та розроблено методичні рекомендації з розслідування торгівлі людьми. У методиці зазначена кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми, методи і способи розкриття та розслідування цієї категорії злочинів, питання взаємодії, тактичні особливості проведення окремих початкових слідчих дій, подальший і завершальний етап розслідування.

Здійснивши огляд законодавства Російської Федерації у сфері протидії торгівлі людьми, а також проаналізувавши систему ПТЛ у цій державі, ми доходимо висновку, що суттєвих заходів, які потребували б впровадження у нашій державі, поки немає.

Республіка Білорусь. Кримінальне законодавство саме цієї країни становить інтерес у сенсі протидії торгівлі людьми, оскільки на даний час у Республіці Білорусь в цілому сформовано нормативно-правову базу у частині протидії торгівлі людьми, що відповідає міжнародним стандартам. Окрім того, розподілені відповідні повноваження правоохоронних органів, що виключає дублювання їх функцій (координуючим органом є Міністерство внутрішніх справ).

Кримінальним кодексом Республіки Білорусь (КК РБ) передбачається кримінальна відповідальність за такі злочини:

–              торгівля людьми (ст. 181 КК);

–              вербування людей з метою експлуатації (ст. 187 КК у редакції 1999 р.) (здійснений нами аналіз законодавства іноземних держав уможливлює дійти висновку, що аналогічні за конструкцією та за змістом норми зустрічаються і в КК Республіки Казахстан (ст. 128); Киргизької Республіки (ст. 124); Республіки Узбекистан (ст. 135));

–              викрадення людини з метою експлуатації (ст. 182 КК);

–              незаконні дії з працевлаштування громадян за кордоном (ст. 187 КК у редакції 2005 р.);

–              звідництво, сутенерство, утримання притонів для заняття проституцією (ст. 171 КК у редакції 1999 р.);

–              розповсюдження порнографічних матеріалів (ст. 343 КК);

–              втягнення неповнолітніх в антисуспільну поведінку (ст. 173 КК).

Слід зазначити, що лише КК РБ передбачає окремий склад злочину незаконних дій із працевлаштування громадян за кордоном (ст. 187 КК у редакції 2005 р.).

Відмінною рисою організації роботи з протидії торгівлі людьми у Республіці Білорусь є скоординована робота правоохоронних органів республіки з правоохоронними органами інших держав і міжнародними організаціями (Європол, Інтерпол, МОМ тощо).

Окрім того, з метою мінімізації негативних соціальних наслідків торгівлі людьми та реабілітації жертв трафіка діє 156 територіальних центрів соціального обслуговування населення системи Міністерства праці та соціального захисту.

Правильним та необхідним для перейняття Україною вважаємо політику Республіки Білорусь, яка полягає в активізації та підвищенні ефективності протидії торгівлі людьми шляхом комплексного й скоординованого запровадження необхідних заходів як на міжнародному, так і на національному рівні. Завдяки цьому торгівля людьми у Білорусі не перетворилась на масштабне явище. Такого висновку дійшли у Генпрокуратурі країни, проаналізувавши результати роботи з протидії торгівлі людьми, в тому числі щодо неповнолітніх[18].

Як стверджується у довідці, підготовленій Генеральною прокуратурою Білорусі за результатами перевірки, „створений у Білорусі механізм протидії торгівлі людьми ефективно працює, адекватний реаліям сучасності та дозволяє забезпечувати безпеку населення країни. Між державними органами налагоджено взаємодію, однак удосконалення цього процесу залишається актуальним”[19].

Республіка Казахстан. Республіка Казахстан визнає, що торгівля людьми являє собою грубе порушення прав і свобод людини, і боротьба з цим явищем повинна бути жорсткою та непримиренною. Торгівля людьми у цій державі належить до різновиду злочинів проти особи, які караються позбавленням волі строком від одного до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна (ст. 128 Кримінального кодексу Республіки Казахстан від 16 липня 1997 р. № 167-1(у редакції станом на 7 квітня 2009 р.).

У Казахстані Національним координатором питань боротьби з торгівлею людьми є міністр юстиції. Важлива роль відводиться Міжвідомчій комісії при Уряді Республіки Казахстан з питань незаконного вивезення, ввезення і торгівлі людьми. Уряд республіки зобов’язує міністрів, заклади та регіональну владу використовувати наявні бюджетні фонди для розповсюдження інформації про торгівлю людьми, у тому числі в рамках обов’язкових шкільних програм та укладати офіційні угоди з центрами по захисту жертв.

Серед виконавців програм не лише органи юстиції, а й правоохоронні органи, органи прокуратури, національної безпеки, освіти і науки, праці та соціального захисту населення. На місцях активно залучаються неурядові організації, які проводять роз’яснювальну роботу серед населення та сприяють громадянам, що постраждали від таких злочинів.

Казахстан досяг неабияких успіхів у боротьбі з торгівлею людьми. При Координаційній раді правоохоронних органів діє Спеціальна робоча група з питань боротьби з торгівлею людьми. Працює Міжвідомча комісія з питань охорони прав та захисту інтересів дітей, до завдань якої входить опрацювання пропозицій з проблем у сфері охорони та захисту інтересів дітей. Генеральною прокуратурою спільно з Міністерством внутрішніх справ та Агентством по боротьбі з економічною та корупційною злочинністю розроблені Методичні рекомендації щодо методів виявлення, припинення та розслідування фактів злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми.

Органами праці та соціального захисту на постійній основі проводяться перевірки приватних агентств, що отримали ліцензію на посередницьку діяльність з працевлаштування казахстанських громадян за кордоном. Правоохоронними органами спільно з іншими заінтересованими державними органами здійснюється посилений контроль за діяльністю приватних агентств з працевлаштування та туристичних агентств. Періодично проводяться перевірки дитячих будинків, притулків та інтернатів на предмет законності усиновлення дітей, проводяться цілеспрямовані інспекції житлових новобудов, дачних масивів, селянських господарств, ринків з метою виявлення незаконної трудової діяльності іноземців у Республіці Казахстан, а також перевірки дотримання правил залучення та використання іноземної робочої сили.

З досвіду цієї країни нашу увагу привернуло створення у регіональних департаментах юстиції груп, які займаються роз’яснювальною роботою серед населення, читають лекції у навчальних закладах[20].

Республіка Туркменістан. У законодавстві цієї країни цікавим, з огляду на наше дослідження, є закон про боротьбу з торгівлею людьми. Зокрема розділ ІІ закону присвячено діяльності та повноваженням різних державних органів, що займаються боротьбою з торгівлею людьми. Наприклад, відповідно до ст. 7 закону Генеральна прокуратура Туркменістану призначається у якості органу, відповідального за координацію усіх видів діяльності по боротьбі з торгівлею людьми.

Цікавим та прийнятним для України є чітке законодавче закріплення конкретних повноважень кожного окремого суб’єкта ПТЛ. Це допоможе більш чітко, злагоджено та ефективно діяти у цій сфері.

Вищевикладене уможливлює дійти таких висновків.

1. Упродовж останнього десятиріччя стало очевидним, що для боротьби зі зростанням торгівлі людьми потрібен спільний комплексний підхід. Прагнення до такого роду підходу відображено у низці інструментів і документів у сфері прав людини (наприклад, Протокол про попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та План дій ОБСЄ по боротьбі з торгівлею людьми. Україна приєдналась до першого документа, а також підписала і взяла на себе зобов’язання у рамках другого. Окрім того, Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми прийнята у 2005 році та ратифікована Україною 21 вересня 2010 р.). У міжнародно-правову базу, що має відношення до ПТЛ, входить значна кількість документів: з гуманітарних питань та з прав людини, документи загального використання, документи проти торгівлі людьми та рабства загалом; документи, що стосуються рабства чи торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації. Завдяки своєму потенціалу, спрямованому на зменшення уразливості людей, відношення до ПТЛ мають і документи з питань соціального прогресу та розвитку. Наше дослідження не є вичерпним переліком, але може являти собою відправний пункт для подальших досліджень у цій сфері.

2. Оскільки міжнародне співробітництво є важливою запорукою успіху в протидії торгівлі людьми, з метою посилення реакції на транснаціональну злочинність правоохоронних та судових органів, у доповнення до зусиль на внутрішньодержавному рівні, вважаємо за необхідне створити всебічну транснаціональну стратегію протидії ТЛ та прискорити укладення двосторонніх, регіональних і глобальних угод у цій сфері. При цьому необхідні добре сплановані спільні дії усіх суб’єктів ПТЛ, що матимуть довгостроковий, скоординований, стратегічний характер. Планування дій повинне відбуватися на реальній оцінці як самої проблеми, так і наявних можливостей реагування на неї та підкріплюватися готовністю різних заінтересованих груп та установ до співробітництва на місцевому рівні та з іншими суб’єктами на регіональному й міжнародному рівнях.

3. Здійснений нами огляд законодавства країн СНД та окремих країн ? членів  Європейського Союзу свідчить, що практично в усіх КК передбачені норми, що тягнуть відповідальність за торгівлю людьми, за сексуальну експлуатацію жінок і дітей, зокрема за залучення до заняття проституцією; утримання місць розпусти для заняття проституцією; незаконне поширення порнографічних матеріалів і предметів; за залучення неповнолітніх у заняття проституцією тощо.

Отже, погоджуємось з науковою позицією щодо необхідності виділення торгівлі людьми в окремий склад злочину, що охопить усі форми цього явища.

Ще одним важливим моментом є те, що, як ми вважаємо, санкції, передбачені за торгівлю людьми в багатьох країнах, не несуть у собі стримуючого ефекту через м’якість покарання. Найчастіше покарання, винесене особі, у якої знайшли наркотики, виявляється більш суворим, ніж те, якому можуть піддатися торгівці людьми. Характер і суворість можливого покарання може позначатися на зусиллях у переслідуванні торгівців людьми, оскільки деякі країни, перш ніж надати міжнародний запит про інформацію, допомогу або екстрадицію, вимагають, щоб вирок, який може одержати підозрюваний, був більш суворим, ніж це передбачено внутрішнім законодавством.

4. У боротьбі з торгівлею людьми традиційні засоби інколи безсилі або малоефективні. Для України однією зі складних проблем є використання оперативно-розшукових даних у викритті трафікерів, хоча за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Франція, США, Японія та інші країни) давно застосовують порядок проведення „особливих” слідчих дій (використання агентів під прикриттям тощо), що здійснюються лише за дорученням прокурора або слідчого судді й органом, який не бере участі у розслідуванні конкретної справи. Тому необхідними є пошук та запровадження раціонального і передового зарубіжного досвіду та його використання. І новий КПК України, напевно, відкриє нові шляхи для вирішення цього питання.

5. З метою підвищення ефективності ПТЛ вважаємо за необхідне створити та поширити на території усієї держави (за прикладом Німеччини) систему баз даних та обрати державний орган або підрозділ, що буде відповідальним за взаємодії у сфері ПТЛ (на прикладі Республіки Білорусь, де таким органом обрано Міністерство внутрішніх справ), а також за впровадження дієвої системи моніторингу.

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

Міжнародні відносини як сукупність економічних, політичних, правових, ідеологічних, дипломатичних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між суб’єктами, які діють на світовій арені, є вищою формою міжнародного спілкування. Вони складаються внаслідок зовнішньоекономічної діяльності урядів, які представляють певні держави. Тому зміст міжнародних відносин переважно обмежується відносинами між державами[1].

Головною особливістю міжнародних відносин є відсутність у них єдиного, центрального ядра управління. Вони будуються на принципі поліцентризму, який передбачає наявність у системі міжнародних відносин кількох найсильніших держав або блоків, що їх відносини визначають розвиток світової політики, і полієрархії, коли кожний клас може мати два і більше безпосередньо підпорядкованих підкласів. Тому в міжнародних відносинах значну роль відіграють стихійні процеси і суб’єктивні чинники. Міжнародні відносини виступають тим простором, на якому стикаються і взаємодіють на різному рівні ? глобальному, регіональному, двосторонньому, багатосторонньому ? різні сили: державні, військові, економічні, політичні, суспільні й інтелектуальні.

У сучасній політологічній літературі найпоширенішою є точка зору, що головним суб’єктом міжнародних відносин виступає „національна держава”. Цей термін і це явище в політичному житті об’єднує два поняття ? держави і нації (у міжнародному праві ці терміни ? синоніми).

Держава. Юридичного визначення держави, визнаного всіма країнами світу, не існує. Міжнародне співтовариство дотепер не дійшло єдиної думки щодо механізмів міжнародно-правового визнання. Навіть така впливова організація, як ООН не має повноважень визначати, чи є певне утворення державою.

Одним із небагатьох міжнародних документів, у яких надається визначення держави і суверенітету в міжнародному публічному праві, є Конвенція Монтевідео, підписана в 1933 р. кількома державами. У ній закріплено чотири ознаки держави:

1)           постійне населення;

2)           визначена територія;

3)           власний уряд;

4)           здатність до вступу у відносини з іншими державами.

Нація ? соціально-економічна, культурно-політична та духовна спільнота, що склалася в результаті становлення держави, фаза розвитку етносу (за ступенями: рід ? плем’я ? народність ? народ ? нація), у якій конкретний етнос здобуває суверенітет і створює власну повноцінну державу.

Згідно з іншою позицією нація створює державу для власних потреб, при цьому сама нація розуміється як безліч взаємопов’язаних народів і народностей, що ставляться один до одного з позитивною компліментарністю (від лат. сomplementum ? доповнення).

Українські політологи, зокрема Л. Климанська[2], міжнародні відносини визначають як „особливий тип суспільних відносин, що виходять за межі внутрішньосуспільних відносин і територіальних утворень”. Це система міждержавних і недержавних інтеракцій (взаємодій) у глобальному, регіональному масштабі або на рівні двосторонніх відносин.

Здобуття Україною незалежності висунуло низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, і новий, самостійний тип відносин із державами колишнього СРСР, так званим близьким зарубіжжям, і входження України в інтеграційні процеси, які відбуваються між розвинутими країнами.

Набуття Україною ознак розвиненої держави, суб’єкта міжнародних відносин відбувається за доволі складних, суперечливих і, певною мірою, унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл у визначенні зовнішньополітичного курсу до його формування тепер причетні сили з різними, іноді протилежними соціально-політичними позиціями, що ускладнює вироблення загальнодержавного курсу в міжнародних відносинах нашої країни. Наразі ще навіть не ухвалено основ зовнішньої та внутрішньої політики держави, а сама політична „еліта” характеризується безвідповідальністю у прийнятті рішень, відсутністю фахових знань, а головне — відданості народові України. За таких умов, становлення України як самостійного і впливового гравця на геополітичній арені неможливе. Це впливає не лише на імідж, а й на рівень взаємодії між вітчизняними та міжнародними інституціями у сфері ПТЛ.

Міжнародне співробітництво у сфері протидії злочинності можна охарактеризувати як діяльність спеціальних суб’єктів (Організація Об’єднаних Націй, її органи та спеціалізовані установи; неурядові міжнародні організації; недержавні органи; міжнародні об’єднання керівників поліцейських служб суверенних держав; правоохоронні органи суверенних держав, що здійснюють боротьбу зі злочинністю; органи галузевого співробітництва державно-політичних об’єднань), засновану на нормах міжнародного та внутрішнього права, спрямовану на протидію (попередження, припинення, розкриття, забезпечення кримінального переслідування винних осіб) міжнародним злочинам, злочинам міжнародного характеру, транснаціональним злочинам[3].

Міжнародне співробітництво у сфері протидії такому виду злочинів як торгівля людьми нині набуває особливого значення. Найбільше це стосується вчинення злочинів організованою групою чи злочинною організацією із міжрегіональними або міжнародними зв’язками.

Недостатня ефективність боротьби з транснаціональною торгівлею людьми обумовлена низкою причин: це й недосконалість чинного кримінально-процесуального законодавства, що регламентує питання міжнародно-правової допомоги у кримінальному судочинстві, неузгодженість положень різних міжнародних договорів і угод, укладених Україною, а також проблеми, пов’язані з особливостями практичної реалізації взаємодії правоохоронних органів і підрозділів різних держав.

Транснаціональний характер торгівлі людьми обумовлений такими ознаками:

1)           спеціальний простір, обмежений засобами охорони (тобто цей злочин, переважно, вчиняється у зонах митного та прикордонного контролю);

2)           створення латентної форми існування, що створює злочинну нішу для посадових злочинів, групової контрабанди, вимагання, хабарів тощо;

3)           скоєння спеціальними суб’єктами: співробітниками митниці, прикордонних служб, а також страховими та туристичними агентствами, які мають власні представництва у зонах прикордонно-митного контролю;

4)           наявність „мережевих” утворень, охоплених міжнародним простором.

Окрім того, транскордонні злочинні групи характеризуються:

1)           синтетичним складом членів груп, до яких входять: спеціальні посадові суб’єкти, члени організованих транснаціональних організацій, члени вузькоспеціалізованих транскордонних злочинних груп;

2)           геополітичними особливостями групи, численністю, масштабами діяльності, ступенем проникнення у владні структури, організаційною гнучкістю, оперативністю реагування, системою захисту;

3)           оперативним проникненням по обидва боки кордону, що обумовлено обізнаністю із дефектами охорони прикордонних структур, людьми, які забезпечують життєдіяльність зон контролю;

4)           відпрацьованістю схем нелегального переміщення вантажів, грошей, людей, що в комплексі розв’язує проблему кордону як такого[4].

Важливість міжнародного співробітництва при розслідуванні торгівлі людьми обумовлена тим, що його відсутність унеможливлює зібрання доказів з-за кордону; здійснення кримінального переслідування; забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві; відшкодування завданої злочином шкоди тощо. Перераховані кримінально-процесуальні функції реалізуються певною мірою органами дізнання, досудового слідства, прокуратурою та судом, зокрема й під час діяльності щодо розслідування злочинів[5].

Тобто реалізація мети і завдань міжнародного співробітництва у протидії торгівлі людьми здійснюється як міжнародними організаціями, так і власне державами, уповноваженими компетентними органами за конкретними напрямами діяльності й у певних формах[6].

Сьогодні міжнародне співробітництво класифікують за різними типами, видами і формами, проте організаційні питання міжнародного співробітництва вивчені ще недостатньо. Доволі часто виникають проблеми через невідповідність законодавства різних країн, відомчі бюрократичні перешкоди та суб’єктивізм деяких керівників[7].

Так, О. Л. Мельников, В. І. Дубина, М. П. Данилюк до основних видів міжнародного співробітництва у боротьбі з торгівлею людьми за формами прояву зараховують:

1)           взаємодію у рамках правової допомоги у кримінальних справах;

2)           укладення угод про співпрацю;

3)           участь у проведенні оперативно-розшукових заходів, слідчих дій на території іншої держави;

4)           проведення спільних оперативних розробок та розслідувань;

5)           обмін інформацією;

6)           участь у міжнародних операціях та проектах співпраці.[8]

Важливим напрямом у цьому сенсі є розширення співпраці між слідчими, оперативними та іншими підрозділами правоохоронних органів, у міжнародному масштабі.

Співробітництво правоохоронних органів й обмін інформацією в процесі розслідування передбачає більш тісну взаємодію. Для цього необхідно:

1)           розширювати і, за необхідності, створювати канали зв’язку між державами-учасницями розслідування;

2)           забезпечувати належну взаємодію у розслідуванні всіх злочинів, що мають відношення до сфери торгівлі людьми та використання примусової праці;

3)           надавати за необхідності предмети, документи або докази, потрібні для аналізу доказової та орієнтуючої інформації з метою забезпечення ефективності розслідування;

4)           здійснювати обмін інформацією щодо конкретних засобів і методів, які застосовують організовані злочинні групи, в тому числі відомості про маршрути і транспортування, використання фіктивних імен, змінених та підроблених документів або інших засобів приховування злочинної діяльності.

Доволі ефективним заходом є підписання договорів про двостороннє та багатостороннє співробітництво між правоохоронними органами із забезпечення обміну інформацією. При цьому слід спрямовувати зусилля на розробку єдиних стандартів, що стосуються збору статистичних даних[9].

Розглянемо детальніше такого суб’єкта, як Інтерпол. В Україні функції Hаціонального центрального бюро (НЦБ) Інтерполу покладені на МВС, у структурі якого і створений робочий апарат ? Укрбюро Інтерполу (історія виникнення українського НЦБ починає свій відлік з 27 вересня 1990 р., коли на 59 сесії Генеральної асамблеї Інтерполу в Оттаві СРСР було прийнято до членів організації. Вже 7 жовтня 1990 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову № 338, якою було створено НЦБ Інтерполу в Радянському Союзі. Україну було прийнято до лав організації після здобуття нею незалежності на 61 сесії Генеральної асамблеї Інтерполу, яка проходила з 4 по 10 листопада 2000 р. у Декарі).

У своїй діяльності Укрбюро Інтерполу керується Конституцією України, законами, підзаконними актами, міжнародними договорами, Статутом та іншими нормативними документами Інтерполу, нормативними актами МВС України, а також Положенням про національне Центральне бюро Інтерполу [270]. Виконання функцій Бюро регламентується Інструкцією про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затвердженою 9 січня 1997 р., ухваленою міжвідомчим наказом МВС України, ГПУ, СБУ, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державною митною службою України та Державною податковою адміністрацією України № 3/1/2/5/2/2 від 09.01.97 та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 лютого 1997 р. за № 54/1858.

Відповідно до п. 1 Положення Укрбюро представляє Україну в Міжнародній організації кримінальної поліції та, водночас, є центром координації взаємодії правоохоронних органів держави з компетентними органами зарубіжних держав у боротьбі зі злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни.

Головне завдання Інтерполу полягає у наданні допомоги країнам ? членам Інтерполу в реалізації більш жорсткого контролю шляхом обміну інформацією про переміщення та діяльність осіб, що займаються торгівлею людьми на міжнародному рівні. Генеральний Секретаріат Інтерполу відповідає на запити членів Інтерполу про надання інформації, яка необхідна для переслідування осіб, які займаються торгівлею людьми.

Окрім того, на Укрбюро Інтерполу покладаються завдання:

1)           вивчення зарубіжного досвіду боротьби зі злочинністю і його використання у правоохоронній діяльності України;

2)           забезпечення обміну інформацією між правоохоронними органами України та Інтерполом;

3)           формування на основі отриманої інформації банку даних про злочини і злочинців, про осіб, що перебувають у розшуку, а також про предмети і документи;

4)           формування банку даних зарубіжних нормативних актів держав ? членів Інтерполу з питань боротьби зі злочинністю, міжнародно-правових документів, угод, що регламентують міжнародне співробітництво у цьому напрямі, а також документів щодо діяльності поліції; дані про стан і основні тенденції розвитку злочинності в іноземних державах;

5)           складання в установленій формі та направлення до Генерального секретаріату Інтерполу даних про стан злочинності[10].