Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: Ліпкан В.А. Коріння російської геополітики. Регіональні студії. 2022. № 30. С. 11-23.

Анотація

Агресивна війна путінського режиму проти Української держави поставила чимало запитань не лише в практичній площині, а й в царині теорії, передусім методології. Наявність потужної п’ятої колони, парад зрадників в СБУ, цілий інститут колоборантів як в органах державної влади, так і серед цивільного населення — ці і не тільки явища виявили суттєві прогалини геополітики як науки, яка виявилася не здатною пояснити сутність війни путінського режиму проти України, а головне змоделювати та подати причини розвитку саме України в таких умовах. Навпаки, геополітика виявила свою сутність як антиукраїнська доктрина, в рамках якої нашій державі немає місця на мапі світу, у світовій архітектурі безпеці, в рамках бінарної антагоністичної парадигми боротьби. Ця ситуація не відповідає ані прагненням українства до відновлення державності, ані волінням державної нації до дальшого державотворення. Саме тому постає необхідність у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку Української держави в умовах нелінійності і нестаціонарності на шляху до досягнення стратегічної стабільності, а також відпрацюванні векторів політико-безпекової практики ефективного та стійкого функціонування та розвитку.

Окреме завдання полягає в опису дій такого суб’єкта геостратегії як Українська держава у новій конфігурації світової безпеки. Для цього, в умовах варварської війни путінського режиму проти України, постає одне із завдань, яке полягає у виявленні дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму, демонстрації відсутності перспектив розвитку наукової думки в політологічних дослідженнях поза контекстом „російського світу” і „російської цивілізації”.

Продемонстровано роль територіального чинника. Здійснено демаркаційну лінію між поняттями державного кордону і геостратегічного простору.

Доведено факти маніпуляції, фантазій та міфологізації окремих політичних явищ з метою формування аргументації для внутрішніх споживачів зсередини Росії виправданості та необхідності варварської війни та геноциду українців. Акцентовано на тому, що існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами, що означає перманенту загрозу існуванню не лише для Української держави, а й для усього цивілізованого людства, країн всієї Європи.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Виявлення дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму є одним із компонентів системної аргументації щодо необхідності відмови від тиражування деструктивних геополітичних кліше і необхідності розроблення власних теоретичних систем для власного розвитку.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, геостратегічний простір, територія, агресивна війна Росії, геостратегічний ландшафт, російська загроза світу, антиукраїнські геополітичні доктрини, геостратегія сучасної Української держави

SUMMARY

The aggressive ongoing war of the Putin regime against the Ukrainian state raised a number of questions not only in the practical field, but also in the field of theory, primarily methodology. The presence of a powerful fifth column, a parade of traitors in the Security Service of Ukraine, a whole institution of collaborators both in state authorities and among the civilian population — these and not only phenomena revealed significant gaps in geopolitics as a science, which turned out to be unable to explain the essence of the Putin regime’s war against Ukrainian State, and the main thing is to model and present the reasons for the development of Ukraine in such conditions? conditions of escalation dynamics and the potential for further escalation which has become plausible, but not inevitable.

On the contrary, geopolitics revealed its essence as an anti-Ukrainian State doctrine, within the framework of which our state has no place on the world map, in the global security architecture and environment, within the framework of a binary antagonistic paradigm of struggle. This situation does not correspond either to the desire of Ukrainians to restore statehood, or to the will of the state nation to further statehood. That is why there is a need for the formation of a non-controversial system of knowledge, within which the phenomenon of the development of the Ukrainian State in the conditions of non-linearity and non-stationarity avoiding a great power war on the way to achieving strategic stability, as well as working out the vectors of political and security practice of effective and sustainable functioning and development, would be described.

A separate task consists in describing the actions of such a geostrategic subject as the Ukrainian state in the new configuration of global security. For this, in the conditions of the Putin regime’s barbaric war against Ukraine, one of the tasks arises, which consists in revealing the discriminatory essence of the Putin regime’s geopolitics, demonstrating the lack of prospects for the development of scientific thought in political science research outside the context of the “Russian world” and “Russian civilization”.

The role of the territorial factor is demonstrated. The demarcation line between the concepts of the state border and geostrategic space has been established.

The facts of manipulation, fantasy and mythologizing of certain political phenomena in order to form arguments for domestic consumers from within Russia about the justification and necessity of the barbaric war and the genocide of Ukrainians have been proven. Emphasis is placed on the fact that the existence of Russia in the future is possible only as a state with imperial features, which means a permanent and e[istance threat to the whole beings in the world^ not only of the Ukrainian state, but also for all civilized humanity, countries throughout Europe.

The article continues the author's key idea regarding the clear distinction between geopolitics and geostrategy. Identifying the discriminatory essence of the Putin regime's geopolitics is one of the components of the systemic argumentation regarding the need to abandon the replication of destructive geopolitical clichés and the need to develop one's own theoretical systems for one's own development. Geostrategikon - is a new conceptual basis to secure new world order.

Key words: geostrategy, Ukrainian state, geostrategic space, territory, Russia's aggressive war, geostrategic landscape, Russian threat to the world, anti-Ukrainian geopolitical doctrines, geostrategy of the modern Ukrainian state

Загальна постановка проблеми.

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової безпекової архітектури. В рамках систематизації мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі, доцільно виявити деструктивну спрямованість геополітики путінського режиму, як органічний наслідок бінарної антагоністичності наперед закладеної в науку геополітики.

Детальний аналіз сучасних підходів до аналізу поняття території та простору уможливили довести факти формування наукового обґрунтування російськими дослідниками необхідності та виправданості, ба більше — доцільності знищення Української держави шляхом проведення варварської та агресивної війни, геноциду, тортур, вбивств, державного терору, зґвалтувань і мародерства.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, викривається дискримінаційна та деструктивна сутність геополітики путінського режиму, а також намічаються конкретні напрями політико-безпекової практики Української держави в контексті її дальшого державотворення.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: В. Горбатенко, О. Костекно, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, джерела російських дослідників, конкретні посилання на які робитимуться текстом статті.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

У зазначених роботах згаданих вище дослідників не виявлено дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму та його попередників, не проведено аналізу антиукраїнських геополітичних доктрин, а також не здійснено висновків та рекомендацій щодо творення геостратегії сучасної Української держави.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо виявлення дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання:

1)           визначити сутність територіального імперативу при формування геополітичних доктрин та простежити його еволюцію до часів путінського режиму;

2)           обґрунтувати антагоністичну та деструктивну сутність геополітичної доктрини путінського режиму;

3)           виявити підґрунтя та сформувати теоретичну модель геополітичних витоків антиукраїнських доктрин;

4)           подати пропозиції теоретичного характеру щодо формування геостратегії як політичної теорії в рамках творення геостратегії сучасної Української держави.

Виклад основного матеріалу

У рамках даної статті з позицій наукового політичного аналізу доведу необхідність розвою саме геостратегічного дискурсу через аналіз корінь формування поглядів представників російської геополітичної думки. Адже знання світогляду супротивника його мисленнєвих кліше дають значні підставі для аналітичної роботи та дальшого розвитку як власної геостратегії, так і розуміння алгоритму та векторів дій путінського режиму проти Української держави і світової безпеки в цілому.

У вирії подій і занадтому захопленні просування різноманітних ідеологем чи то національного чи то статевого штибу, занурення у проблеми голоду чи то інфляції поза увагою лишилися причини усього цього: кліматичні зміни, які неминуче призведуть до світових катаклізмів глобального масштабу і кардинального зменшення населення планети з різних причин. За таких умов найбільш прийнятним лишається підхід, за якого саме земля і територія певних країн стануть сховищами та містами функціонування майбутніх цивілізацій. Тобто цивілізаційні зміни проходитимуть не по лінії ідеології, раси, етнічності, вони проходитимуть по лінії тієї території, яку зможуть контролювати ті чи інші соціальні системи, і на яких після глобальних кліматичних змін будуть сформовані нові цивілізації, народи і напевно спільна мова як метакогнітивний інструмент осягнення нового сущого.

Так, звісно різні автори виділяють окремі види простору: земля, повітря, вода, космос, кіберпростір. Але, слід чітко встановити цінність кожного простору і його пріоритет.

Моя позиція полягає у тому, що пріоритет завжди може бути лише один.

Якщо йдеться про декілька пріоритетів, то йдеться про відсутність розуміння політичним суб’єктом головного, визначального.

Так, ось коли, наприклад, йдеться про кіберпростір, то він не існує сам по собі і сам для себе. Він, будучи самостійним і самодостатнім, чинить вплив на розвиток територій. Теж стосується і космічного простору. Тобто слід усвідомити один факт: визначальним простором виступає земля, суша, те місце, де люди зможуть жити і розвиватись після кліматичних змін.

Відтак не можу підтримати позицію Н. Лепської, яка зауважує, що територіальний чинник наразі поступається своєю значущістю іншим чинниками (наприклад, віртуальним) і часто-густо відходить на задній план, через що багато експертів стали взагалі скептично ставитися до географічних детермінант світоустрою [1, с. 157].

Недарма Ілон Маск шукає постійні можливості для підкорення Марсу та інших планет, адже передусім йдеться про панування над сушею. Допоки люди не розробили автономних орбітальних станій і космічних станцій дальнього базування, критерій землі і контролю над нею буде визначальним.

Геостратегія закладає фундамент для знання та свідомого формування відповідно до власних національних інтересів вектору розвитку та просторового руху в історичному часі з метою досягнення стратегічного балансу. Сильна держава, яка здійснює державну політику на засадах розвиненої, системної на науково обґрунтованої багатофункціональної геостратегії, розповсюджує свою владу за межами власних офіційно визнаних державних кордонів.

Війна РФ проти України чітко продемонструвала, що керівництво цієї держави, зокрема путінський режим, не прагнуло до: культурної, ментальної, духовної, економічної, безпекової, політичної тощо інтеграції. Їхня мета пролягала чітким вектором: знищення української ідентичності, культурна асиміляція, історичне поглинання та територіальна інтеграція шляхом геноциду та подальшої анексії територій, ведення варварської агресивної війни. Тим більше ці цілі відкрито і публічно були проголошені і навіть концептуалізовані у таких напрямах, як: денацифікація, демілітаризація, десуверенізація. Причому про постійні зміни цілей війни наголошують представники путінського режиму. Оскільки ці теми є значущими, то кожному з них, їх детальному розглядові, мною буде приділено окрему наукову увагу.

Визначальний посил, який є ключовим у сучасній геополітиці Росії: путінський режим, сповідуючи віковічну традицію [2,3], не визнає України окремим суб’єктом міжнародних відносин, а українців — окремим народом, що має власну історію, культуру, традиції, мистецтво, мову, а головне — майбутнє. Тобто таке ставлення до Української держави як до об’єкта, наявність внутрішніх та зовнішніх умов, рішучість російської влади, некомпетентність контррозвідувальних органів в Україні, корупція як системоутворюючий чинник влади зсередини — утворили комплекс умов, за яких путінський режим вирішив почату 24 лютого 2022 року варварську війну.

Підкреслю: це не було:

• ані зненацька,
• ані в жовтні — відколи, американські розвідувальні структури інформували українську владу про реальну війну;
• ані в 2014 році.

Причини ненависті до українства в найширшому розумінні сягають коріннями в глибину століть. І це має стати окремим предметом досліджень: історичні коріння формування антиукраїнських доктрин на території Російської імперії.

Відтак абсолютно не важливо, хто саме на даний час був при владі в Кремлі, адже ті умови та тенденції розвитку імперського мислення і експансіоністської політики, політичних інститутів суспільства і взагалі політичної організації держави не могли мати наслідком інше, ніж варварська та агресивна війна. Суто гіпотетично, не могла б природньо: добра, чиста, справедлива, багата та успішна, щаслива соціальна, розвинена та демократична система в Росії спродукувати той режим, який веде варварську війну, вчинює акти терору, міжнародного тероризму, геноциду, анексії, депортації та колонізації, торгівлі людmми тощо.

Потому маємо чітко усвідомлювати: те, що зараз є в Кремлі, є прямим наслідком і закономірним результатом розвитку усієї, я підкреслю: усієї соціальної системи. Тому не потрібно бавити себе манівцями про те, що люди там „інші”, „прості люди проти війни”, „вони нічого не можуть зробити” та інші нісенітниці. Це все маячня і пустощі. Путінський режим є діагнозом деструктивізму і некрофілії усієї соціальної системи під назвою руська цивілізація. Війна на знищення України є закономірним результатом розвитку не лише путінського режиму а й у сієї соціальної системи в рамках російської держави. Як зазначає В. Огнєва: „Наше суспільство загалом солідарне у розумінні того, що Росія кинула рукавичку тим, з ким неможливо домовлятися, і стоїть непросте завдання крокувати до кінця, щоби демонтувати американський русофобський націоналістичний проект, не допустивши війни на своїй території” [4, с. 57].

Зверну вагу на декілька логічних помилок російського доктора політичних наук, з аналізу положень цієї ж статті.

По-перше, під демонтажем „американського русофобського націоналістичного проекту” слід розуміти Українську державу, яка дана дослідниця зневажливо називає „американським проектом” [4, с. 54].

По-друге, авторкиня застосовує об’єднуючу словосполуку „наше суспільство загалом солідарне…”, таким чином демонструючи повну підтримку російського суспільства варварської війни, знищення, вбивств, тортур і актів терору, в тому числі на своїй території. Відтак потрібно позбутися примітивних роздумів у ЗМІ України щодо окремих громадян Росії, які начебто, не підтримують війну. Вони все підтримують, прагнуть цього, прямо усвідомлюють злочинні наслідки своїх діянь, а також прямо бажають їх настання. Це хвора соціальна система, не здатна жити в рамках даної політичної системи і взагалі організації суспільства в мирі і поважати інші держави, їхню культуру, традиції, мову тощо. Тому не слід плекати ілюзій щодо того, що зміна окремої особи на чолі Кремля може змінити політику і вектор руху політичної системи. ні, не може. Рух задає не людина, а інерція усієї системи, яка в обсягах РФ є значною як за своєї потужністю, так і за часом можливої реновації.

По-третє, авторкиня вказує про „недопущення війни на своїй території”. Тож війна на території „проекта” — не є війною на своїй території. А отже В. Огнєва визнала два очевидні факти: 1) сам факт здійснення війни РФ проти України; 2) факт здійснення війни на чужій території, тобто на території іншої держави. Тобто авторкиня чітко задокументувала вчинення міжнародного злочину у вигляді злочинної агресії, поєднаної із вчиненням інших загальнонебезпечних діянь відповідальність за які передбачена нормами міжнародного права.

Тож стратегічним завданням є ствердження в Україні власних цінностей та досягнення власної стратегії, а не одвічне бажання бути НЕ Росією, або діяти всупереч діям Росії, зберігаючи одвічно реактивний підхід. У цьому ракурсі згадаю, що саме Збройні Сили України зробили Україну суб’єктом геополітики. Американський історик Т. Снайдер стверджує, що під час весни 2022 року, під час запеклої відсічі агресії Росії, світ прийняв поза всяким сумнівом те, що Україна – суб’єкт, а не об’єкт історії [5].

Дуже шкода, що більшість українських державних інститутів, наукових установ не бачили сутності багатьох наукових праць, в яких протягом 30 років цілеспрямовано здійснювалися усілякі дослідження та робилися наукові обґрунтування щодо вирішення перерахованих мною стратегічних завдань. Дуже мала кількість авторів прагнула до бачення та усвідомлення об’єктивності, лише обмежуючись констатацією та цитуванням російських дослідників, а також детальним викладенням:

• ролі та місця Росії у світовій безпековій конфігурації;
• геополітичних сценаріїв дій Росії;
• планів щодо глобальних та імперських зазіхань Росії тощо.

Тобто все було спрямовано і обмежувалося лише контекстом Росії.

Глибоко переконаний, що українські автори мають писати про:

1)    місце та роль Української держави у новій геостратегічній конфігурації;

2)    вплив на стратегію Української держави імперської ідеології та агресивної політики Росії;

3)    безпекова політика Української держави у поствоєнний період в умовах неополярного (олігополярного) світу тощо.

Тобто можна розглядати питання та дослідження російських авторів, але крізь призму інтересів Української держави, а не як рекламу та тиражування, нехай і з певною критикою, але все рівно — ідей руського нацизму та шовінізму.

Не дарма зазначав свого часу М. Міхновський: „…Українська нація платить „данину” не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців” [6].

Тож у своїй статті, я розглядатиму роботи окремих російських авторів саме крізь призму розуміння напряму та векторів політико-безпекової діяльності Української держави в рамках розроблення сучасної її геостратегії.

Я наголошував, що ідеологічні питання сучасного контексті: демілітаризація, денацифікація будуть розглянуті мною в окремих наукових статтях. Тож у цій статті, зосереджу увагу тих дослідженнях, які фактично стали теоретичною передумовою означеного вище, в яких в якості імперативного геополітичного конструкту було використано територіальний чинник.

Власно територія, а у більш абстрактному плані — простір виступає як головний ресурс життєздатності держави, брак якого спричиняє її геополітичну маргіналізацію. Розвиваючи цю думку, Н. Лепська слушно відмічає: „У цьому сенсі експансія є фактично технологією забезпечення геополітичної суб’єктності держави. Тож вона має постійно опікуватися розширенням меж свого життєвого простору. І це має бути не тільки територія як така, а й якісно інші типи простору, що відповідає сучасному розумінню спатіальної багаторівневості в геополітиці” [7, с. 114].

Отже звернення до аналізу територіального чинника, як теоретичної підвалини обґрунтування війни Росії проти України є обґрунтованим і доцільним, а головне своєчасним. Адже світове комплексне регіонознавство і політична компаративістика також приділяють даним питанням окрему наукову увагу.

Однією з таких робіт в контексті мого дослідження впливу територіального чинника як імперативного конструкту геополітики на сучасні міжнародні відносини,  виступає праця С. Бабуріна щодо правових та геополітичних проблем території держави, яка вийшла друком 25 років тому у далекому 1997 році [8]. Питання щодо інших субстанційних категорій: життєвий простір, великий простір, просторова концепція, територіальна експансія є важливими в контексті творення теорії геостратегії [9-13], але не входять до предмета дослідження в рамках  даної статті.

Саме в цій праці робиться, на мій погляд, концептуальне обґрунтування і закладається сучасний фундамент політичних рішень, які призвели до війни проти Грузії 8 серпня 2008 року, анексії Криму і частин території України у 2014 році і нарешті широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року РФ проти України (яка реально почалася ще у лютому 2014 року), війни, передусім, за територію та її зв’язок із державою та розвиток політичної свідомості наднаціонального російського суперетносу (як його називає вслід за Л. Гумільовим називає С. Бабурін).

Просторовий перерозподіл влади зумовив експансію володарювання керманичів РФ на суміжні території, адже виховані в дусі школи геополітики О. Вандама [14,15], Д. Мілютіна, М. Данилевського, П. Савицького, М. Трубецького та подальших неоєвразійців, концепції яких стали продовженням класичних ідеологем євразійства, (лишаю осторонь межі впливу класичної німецької школи геополітики на формування ідеї щодо простору на теорії та вчення згаданих вище осіб) російські владці асоціюють велич держави не з внутрішнім добробутом, процвітанням та економічним ростом, рівнем щастя тощо, а передусім із розміром території, яку вони контролюють і над якою вони мають владу (причому ефективність даної влади як окрема наукове завдання навіть не ставиться у постановочному плані, адже основний принцип: володіти, щоб не дісталося іншим, особливо країнам заходу). Як свого часу влучно виразив цю ідею В. Молотов „Черт с ним, с мясом, только бы империализм подох!” (мовою оригіналу) [16].

Що характерно, саме цей розмір в їхній уяві і визначає слабкість або могутність, вразливість або убезпеченість держави. Низка руських дослідників відкрито відзначали, що одним із пануючих явищ руського життя була колонізація [17-19]. Диким чином хворобливо інтерпретуючи історію, один із руських авторів, відзначаючи на наступність сучасної Російської держави з Київською і Володимирською Руссю, подає свою гадку, що начебто „витоки російської державності лежать в новгород-київському періоді, при цьому просторова еволюція стала важливим елементом розвитком давньоруської держави. Московське князівство стало тим ядром, біля якого почався поступальний рух щодо об’єднання на той час роздроблених земель, відкривши тим самим новий крупний період російської історії” [20, с. 39].

Окрім хворобливих інтерпретацій, також можна надибати і фантазії, що не має жодного стосунку до дійсності. Так, однією з таких фантазій є думка Є. Холмогорова, який відзначає, що руська цивілізація на відміну від західного капіталізму, який будується на цілераціональній дії, заснована на ціннісно-раціональній дії, для якої безумовною цінністю виступає заданий високий соціальний ідеал, котрий має першочергове значення над метою і задає раціональній структурі визначений смисловий, а не лише цільовий зміст [21, с. 251].

Так само, як і один із засновників концепції „Руського світу” С. Бабурін, стверджує, що руській імперській ідеї притаманний комплекс складних релігійно-ідеологічних уявлень про есхатологічний зміст і призначення руської державності. Імперський підхід означає не лише сильну владу, а й владу справедливу, за якої кожній людині гарантуються усі можливості для всебічного розвитку і гідного життя. Не за рахунок інших людей, а разом із ними [22, с. 20].

І це не зважаючи на те, що якщо звернутися до російських джерел першої декади 21 століття, то там чітко відзначено, що міжнародно-політичний регіон —прив’язана до територіально-економічного і національно-культурного комплексу (який засновується на специфічній однорідності географічних, природних, економічних, соціально-історичних, політичних, національно-культурних умов, які слугують підставою для його виділення) регіональна сукупність явищ, що об’єднані спільною структурою і логікою таким чином, що ця логіка і історико-географічні координати її існування є взаємообумовленими [23, с. 8].

Тобто, якщо детально та тверезо проаналізувати це визначення, то логіки та взаємообумовленості існування України в рамках російського культурно-історичного регіону не існує.

Отже абсолютно зрозуміло, що питання перемоги Української держави полягає не лише в зміні режиму або усуненні конкретних осіб, правлячих кіл від правління. Має йтися про політичну капітуляцію і необхідність перезавантаження інтелектуальної еліти об’єктивною інформацію щодо навколишнього світу, для подальшого її тиражування в маси. Адже вся наука, публікації, дослідження руських дослідників спрямовані ідеологічно, просякнуті докорінною українофобією, в них порушено майже всі суттєві наукові принципи і критерії, тож фактично дослідження цього часу увійдуть в історію як відлуння політичної думки керівництва держави, яке знаходило своє обґрунтування своїх примх, бажань, покликів минулого тощо в усіх можливих сферах наукової діяльності і в різних галузях науки і за допомогою відповідної армії науковців, експертів та аналітиків.

Підтвердженням моєї тези виступає і думка російського дослідника І. Тяпіна, який відзначає, що фундаментальним принципом російського геополітичного ідеалу виступає захист свого геополітичного простору від тиску атлантистської цивілізації заради реалізації моделі справедливого соціального устрою, національного відродження і морального перетворення людства [24]. Ефективно чинити опір західній гегемонії в принципі може лише держава, яка є крупною за простором і чисельністю населення, орієнтованою на заповіді національно вираженої абсолютної моралі, яке будує на її основі політичну і правову діяльність, володіє самостійною ідеологією і стратегією розвитку на базі національної ідеї, чуже корупції і олігархізації. Відтак існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами [25, с. 20].

Тож, зважаючи на те, що путінський режим, наслідуючи традиції, розглядає Українську державу в рамках власного геополітичного простору, то будь-які спроби нашої держави чи то ходи до ЄС, чи то в НАТО, чи то будь-які інші вектори руху в бік атлантизму будуть жорстко припинені будь-якими засобами, не зважаючи на ціну, з метою встановлення „історичної справедливості і власної безпеки” ( в інтерпретації путінського режиму).

Також доцільно процитувати О. Фурсова, котрий зауважує, що у руській історії простір відіграє особливу роль. По суті, саме він (кількість та якість, тобто як тип ландшафту) одне з головних, якщо не головне багатство (і зброя) руських. І вже точно головна руська субстанція, з приводу якої складаються владні та соціальні відносини. З цієї точки зору захисту руського простору є автоматичним захистом власної та соціальної організації і навпаки [26]. Даний автор фактично формулює аксіому, згідно з якою, будь-які дії України як геополітичного простору Росії в напрямку атлантизму, будуть ідентифіковані як порушення соціальної організації суспільства, а відтак обов’язково спричинять включення механізмів захисту цього простору. Як виявилося захист простору Росії полягає в ліквідації українства, геноциді, варварській війні тощо.

Що ж до України, то такі теоретичні посили були сформовані ще на першому терміні президентства Л. Д. Кучми, але не набули широкої рефлексії серед українських науковців, які на той час не без допомоги чисельних агентів впливу РФ вважали її стратегічним партнером, а будь-які спроби незалежного наукового аудиту існуючих ортодоксальних безпекових парадигм піддавалися остракізму. Час минув, більшість із цих осіб перевертнів опинилися хто за гратами, хот в іншому світі, а хто в Росії. Інші лишилися і вже пишуть опуси про перемогу над путінським режимом і т.д. Хтось, хто захистив докторську дисертацію в 1997 році про українську національну ідею, українську мрію та національну мету виявився найбільшим зрадником України. Але в сучасному світі не можна стерти те, що було написано і було сказано, а головне — що було зроблено. У тому, напевно і полягає чудо чинення української крові або духового призначення до українського роду.

Визначальним є те, що територія не ототожнюється із сушею.

Державний кордон не визначає і не лімітує геостратегічний простір як сукупність просторів стратегічного  значення. Це принциповий момент.

Так, С. Бабурін чітко відзначав на універсальність поняття території, яка уявляється не лише у вигляді просторових меж функціонування суспільства, певної основи існування  соціального організму, а свого роду політичний, економічний і культурний простір, межі здійснення влади зсередини країни і межі, за якими держава виступає як іноземна, зовнішня сила [8].

Фактично йдеться вже не стільки про простір, скільки про ландшафт. Саме цим питанням я приділяв багато уваги у своїй монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України” [27], розглядаючи антропогенний, сакральний інфраструктурний ландшафти, а також окремо гуманітарну ауру нації.

РФ не вважала і не ідентифікувала Українську державу (якщо бути відвертими, то жодну державу колишнього СРСР) в якості окремого та самостійного суб’єкта зовнішньої політики (в практичній геостратегії узвичаєно вживають термін „гравець”), саме тому вона і зараз продовжує діяти в рамках наперед визначеної концепції: намагається визначити нам шлях розвитку, вирішувати питання щодо членства в НАТО, ЄС, нашого правового статусу і взагалі міжнародної геостратегічної суб’єктності і т.д.

Тобто розумово і ментально, для путінського режиму, їхня влада безумовно і в повному обсязі розповсюджується на територію України, економічний та інфраструктурний потенціал також вважається таким, що належить їм, тому вони абсолютно спокійно його знищують. Адже Українська держава для Росії не виступає окремим рівноправним суб’єктом міжнародних відносин, іноземною державою, а завжди розглядалася як васальна підросійська зрабована територія, якою вони керують через агентів впливу, лобістів, політичну корупцію тощо. Щойно постало питання зниження керованості, виходу з-під впливу і протекторату Росії, одразу ж були застосовані дикі і нелюдські силові заходи, які є наслідком агресивної політики цієї держави, є війною на знищення за для реалізації проекту „Російська імперія — версія 3.0.”

Тому вислів Клаузевция, що війна є проводженням політики іншими засобами як не найкраще відлунює загарбницьку та експансіоністську політику Росії¸ її спрямованість на реалізацію хворих і нікчемних теоретичних геополітичних концепцій про апріорне та перманенте розширення території, не зважаючи ні на які ресурси (людські, економічні та репутаційні втрати через війну та подальші численні судові позови про відшкодування завданої шкоди, які розтягнуться на декілька майбутніх поколінь росіян тощо).

Ф. Рузвельт свого часу відзначав, що напад на США може практично розпочатися із встановлення контролю над будь-якою з баз, від яких залежить безпека США, неважливо чи то на півдні чи на півночі [28, с. 153].

Тож, перефразуючи та інтерпретуючи цю фразу у власний для себе спосіб, керівництво Росії  розтлумачило цю тезу на свій лад: оскільки НАТО не дало гарантій щодо нерозширення на схід, то можливе входження України до НАТО означатиме напад на геополітичний простір Росії, тому слід нанести упереджуючий удар з метою унеможливлення реалізації загроз будь-якої інтенсивності з боку України, тим самим зберігаючи контроль над власним геополітичний простором (куди за уявленням керівництва Росії входить Україна). Ці тези пішли в ужиток як для внутрішнього споживача, так і активно тиражуються в тих державах, які підтримують війну проти України: Іран, КНДР, Сирія.

На думку професора Єльського університету Т. Снайдера контроль над українськими землями був метою Гітлера у Другій світовій війні, принаймні на території Європи; тому територія України була найбільш смертоносним місцем на Землі з початку 1930-х років, до середини 1940-х [29]. Так само російська дослідниця В. Огнєва відмічає, що Україна могла стати спусковим гачком колективного Заходу через: 1) прозахідну орієнтацію еліти; 2) конкурентний геоекономічний імідж власного простору. Адже Україна виступає транскордонною державою, яке межує з десятьма країнами: Росією, Білорусією, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією – (їх сім) по сухопутній кордону, і з трьома – Грузією, Туреччиною, Болгарією – морською. Таким чином, Україна є транскомунікаційною системою, яка поєднує східне та західне, північне та південне євразійське простір. За даними англійського інституту «Ренділ», за коефіцієнтом транзитності Україна посідає перше місце у Європі. Саме тому для ЄС було важливо побудувати єдину систему комунікацій за участю української сторони [4, с. 55].

Ось за що Росія так палко змагається: не за людей, не за ідеологію, і звичайно не через „утиски російської мови або російськомовних”. Росія веде криваву боротьбу за українську землю! Саме тому, розроблення теорії геостратегії має нагальну значущість і від її найскорішого втілення в життя залежить не лише стан на полі битви, а й горизонти розвитку державної української нації в рамках Української соборної незалежної держави в межах території, що їй належать за природним правом.

Значення території для ефективного розвитку та взагалі функціонування людства зберігається і досі, саме через це Росія прагне не стільки встановити контроль над інфраструктурним потенціалом, як на це дуже часто відмічають окремі недосвідчені автори (лідери громадської думки, експерти, усілякого штибу радники тощо), скільки захопити саме землі. Байдуже: із людьми або без, з інфраструктурою або без. Люди як біоістоти є вторинним („бабы нарожают!”), ось чому бомбардування пологових будинків, шкіл, дитячих садочків, лікарень є звичайною практикою експансії в російському виконанні і чим далі затягуватиметься війна, тим більше об’єктів цивільної стратегічної інфраструктури і цивільних людей, в тому числі і дітей буде знищувати путінський режим.

Для більш глибокого розуміння сутності сучасної російської зовнішньої політики, слід аналізувати теоретичні праці, які фактично і виступають коріннями формування тих чи інших концепцій і доктрин, які реалізуються на практиці. Саме через їх докладний аналіз можливо зрозуміти супротивника, а також розробити власні стратегії, враховуючи розуміння моделей розвитку подій у війні Росії проти України.

Так, С. Бабурін [8, с. 177] у підрозділі 13.3. „Війна як політика територіальної перебудови” активно цитує:

• В. Леніна, який трактував сутність війни як класову природу політики, продовженням якої виступає війна;
• І. Сталіна, який відзначав, що держави виступають в якості живих організмів, які борються за колонії, ринки збуту, джерела сировини;
• С. Котляревського, який зауважував, що війна як природна форма діяльності держави у зовнішньому світі, насильницька боротьба, воєнна функція виступають головним чинником зміни території за примусом;
• К. Неволіна, котрий наголошував на тому, що при безуспішності мирних зносин лишається єдиний засіб вирішення спорів — війна.

Таким чином С. Бабурін, свідомо порушуючи норми наукової етики,  навмисно добирає однобічних доказів власної позиції щодо законності і справедливості війни за територію, неважливо якими методами, якою ціною і які вона матиме наслідки для стратегічного потенціалу країни агресора.

Більше того, саме С. Бабурін вважається одним із ключових фундаторів та апологетів концепції „Руського миру”, який він розуміє як культурно-історичну спільність, що виходить за межі національних держав і політичних систем, засновану на відмінній від інших системі цінностей та інтересів. Із цих позицій простір Руського миру визначається усією територією колишнього СРСР (в багатьох дослідженнях також фігурує термін „пострадянський простір”), а також Сербією та Чорногорією. Політичним ядром Руського миру має стати союзна держава Росії та Білорусі, велика держава, заснована на руській культурі та руській мові, здатна відбити експансію Заходу та Сходу, яка відкидає будь-яку глобалістичну уніфікацію [30].

Ця думка тиражується у переважній більшості політологічних досліджень руських авторів. Зокрема, В. Огнєва відзначає, що з позиції Росії її географічний простір самозбереження — це Мала Євразія — пострадянський простір, який умовно співпадає з територією колишнього Радянського Союзу. Однак із виникненням американського проекта „Україна” цей простір перетворився на загрозу для існування Росії [4, с. 54].

Водночас С. Бабурін не аналізує геополітичну доктрину панславізму, розроблену М. Данилевським, в рамках якої останній чітко відзначав, що об’єднання має звершитися таким чином, щоб усі слов’янські течії не зливались у руському морі, тобто усі слов’яни мають зберегти власну національну самобутність, політичну і культурну незалежність [31, с. 254].

Так само і К. Леонтьєв, вказуючи на необхідність створення східно-православного союзу, прямо відзначав на існування двох Росій: Росія — імперія з новою адміністративною столицею в Києві і Росія — голова Великого Східного Союзу з новою культурною столицею на Босфорі [32, с. 210].

Причому в більшості цих концепцій, не робиться навіть допускання того факту, що держава агресор може зазнати стратегічної поразки і не тільки не отримати бажану територію, а й ще втрати власну чи взагалі втратити легітимність і державність, бути дезорганізованою і дефрагментованою. Наслідком стратегічної поразки Росії може стати її розгерметизація.

Ось на цей момент теж доцільно звертати увагу саме в концепціях геостратегії, бо геополітичні концепції здебільшого проголошують і декларують бажані цілі, водночас в них недостатньо різних сценаріїв розвитку подій особливо в епоху нелінійності та нестаціонарності: все відбувається в рамках сталих бінарних антагоністичних парадигм.

Головне: усі ці стратегії написані не українцями і не для України, тож природньо в них місця Українській державі як самостійній та вільній, незалежній та соборній країні, рівноправному партнеру міжнародних відносин просто не існує.

Саме це і порушує питання щодо необхідності розроблення власної теорії геостратегії, зокрема засади якої я формую у власних політологічних публікаціях.

Важливим для будови власної геостратегії вже не як теорії, а як політико-безпекової практики нашої держави виступає і цитована С. Бабуріним теза засновника комуністичної партії Італії Антонії Ґрамші про те, що війна, як правило, завершалася миром, або коли опинялася розбитою армія супротивника і була окупована його територія, або ж коли стратегічна мета війни була досягнута потенційно, тобто було створено положення, яке не залишало сумнівів у тому, що зокрема, армія „в стані” окупувати ворожу територію [33]. Саме таке завдання: запровадити постійну присутність російських військ в Україні для ведення військового терору у західній Україні я надибав, опрацьовуючи сучасні чисельні джерела з демілітаризації.

Ця теза є вельми важливою, коли настане час підписувати будь-яку мирну угоду з Росією.

В рамках української геостратегії мирна угода може бути підписана лише тоді, коли будуть створені умови для реалізації української стратегічної мети: вільна, самостійна, незалежна і соборна держава, в тому числі через унеможливлення захоплення інших територій України, а також утримування захоплених територій поза державних кордонів України. Питання про розширення влади на український геостратегічний простір також постане, але з часом.

Продовженням міркувань даного автора виступають виділені ним форми територіального набуття:

• анексія території;
• окупація : 1) фіктивна; 2) ефективна;
• розширення НАТО на Схід [8, с. 180-181].

У цитованій роботі замало уваги приділено рівню управління наявними територіями, критеріям їхнього розвитку, індикаторам та індексам економічного зростання, рівня щастя, підвищення добробуту населення тощо. Тобто головний акцент у доволі значній за обсягом праці приділено фактичному обґрунтуванні війни як законного засобу набуття територій, тобто С. Бабурін, нічого нового не винайшов як просто розвивати ідеї класичної німецької школи геополітики, пристосовуючи ідеї експансії до концепції руського світу. Більше того, в цитованій роботі знаходить свій розвиток думки щодо необхідності порізнення інтересів і недопущення інтеграції та об’єднання Англії, Німеччини, Франції та Австрії, об’єднання яких на думку ідеологів російської геополітики завжди несе загрозу для Росії.

Окремий пласт руських наукових досліджень складають праці, в яких автори описують детальні концепції війни проти Заходу та атлантистського світу, який, на їхню думку, щодня тільки і мріє лише про те, як знищити Росію та опанувати ї природні ресурси.

Натомість порівняння стратегічних розвідок західних науковців із руськими аналогами не дає можливості дійти висновку про синхронне бачення власного стійкого розвитку через знищення когось.

В західних дослідженнях переважає підхід, за якого супротивник (до речі Росія до війни з Україною — до 24 лютого 2022 року —була і визначалась лише в якості стратегічного партнера, а не ворога) був визначений перспективно в обличчі Китаю і відповідно формувалися напрями його стримування через взаємодію у різних сферах життєдіяльності.

У цьому контексті підкреслю, що я не знайшов багато праць західних дослідників, присвячених питанням, наприклад:

• активного насадження сепаратизму в КНР;
• відсторонення від влади законно обраних легітимних лідерів;
• розподілу Китаю за певними етнічними, територіальним або іншими ознаками.

Напрями стратегічних досліджень були спрямовані на унеможливлення формування умов для стратегічного лідерства КНР — не більше! Навіть Г. Кісінджер, який у червні 2022 року запропонував Україні піти на територіальні поступки Росії, робив такі припущення, виходячи з необхідності залишити, існуючий на його суб’єктивну думку, баланс між Росією та Китаєм, яка може його стримувати.

Прагнучи бути рівновеликою Заходу Росія не прагне мати той рівень демократії, реформ, свободи слова, захисту прав і свобод людини і громадянина тощо. Констатується лише одне прагнення:

• бути рівними геополітичними силами, не будучи такими по суті, не пропонуючи навіть еталонних параметрів, індексів та індикаторів, за якими можна було б стверджувати про справедливу рівність;
• мати рівні права, однак мати різний обсяг обов’язків і відповідальності.

В рамках путінського режиму будь-які пропоновані реформи сприймаються як нав’язування утопічних кліше, які можуть перетворити на думку апологетів руському миру, Росію на провінцію англосаксонського миру. Водночас розвиток сусідніх держав сприймається неодмінно як  експансія заходу і відповідно загроза руському миру. Тобто будь-який розвиток будь-якої держави, що межує з кордонами РФ визнається загрозою. Інакше є божевіллям і скаженістю назвати і витлумачити це неможливо. Відтак за змістом геополітичні концепції руських дослідників завчасно спрямовуються у русло протистояння і протиборства, чим наперед зміщують акцент колоборації лише в площину суперництва, а не активної та конструктивної взаємодії.

Натомість в руських джерелах відкрито обговорюються питання:

• дестабілізації ЄС;
• приєднання окремих країн до власної імперії в рамках реалізації власної концепції „експансії російської цивілізації”;
• ліквідації європейської єдності;
• проведення усіляких інформаційних та інших компаній, в тому числі і через соціальні мережі, мережу лобістів і розвідку;
• обговорюються механізми вжиття активних заходів щодо приведення до влади не лише проросійських керівників, а й передусім антизахідних урядовців.

Так само можна багато знайти досліджень, в яких формуються різноманітні алгоритми знищення єдності західного світу, його цінностей і взагалі його самого тощо. Тобто спрямованість наукових досліджень в Росії є чіткою: обслуговування геополітичного месіанського вектора щодо реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу будь-якими засобами. Також дуже прикро, що саме в наукових дослідженнях відбувається констатація того факту, що розвиток Росії вбачається через знищення інших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Росія сама для себе на всіх етапах свого функціонування формує стіни і заборони, замість мостів і дозволів, замість інтеграції — дезінтеграція, замість взаємодії — санкції. Замість культурної експансії відбувається знищення національних культур інших держав і насадження усього чужого для цих держав під назвою руська культура. Замість руського світу відбувається насадження руського зла і темряви, лиха і негоди, ненависті, горя та скорботи. Гучні заяви про те, що Росія є володарем найбільш духовно возвеличеної, благородної і ціломудреної культурної традиції [25, с 20], претензією на „Третій Рим” [34] не мають нічого спільного зі звірствами, насильством, агресією та звірячими нелюдськими злочинами, варварською війною, що  вчинює путінський режим під час війни в Україні.

У справжній концепції рашизму, яку невірно називають „руський мир”, всі, хто не руські не мають права на існування. Навіть твердження у 2013 році колишнього міністра культури Росії Мединського про те, що у руського народу є одна зайва хромосома [35], свідчать про нову фашистську ідеологію, яка реалізується в сучасному світі і не отримала досі кваліфікованої відповіді у тому числі і у системному силовому форматі. Тим більше, що у 2018 році вже Путін відверто заявив, що в руських закладено певний „національний код”, який робить їх особливими. Цей код, на його думку, складається із покоління в покоління. І кожне покоління додає до нього маленьку-маленьку частиночку, яка робить його ще більш могутнішим, ще змістовнішим і життєздатним [36].

Від себе відзначу, що присутність однієї зайвої хромосоми в медицині має чітку назву: трисомія. Узвичаєно зайва хромосома може бути при [37]:

• синдромі Дауна (трисомія 21 хромосоми) — генетична хромосомна аномалія, яку спричинює присутність додаткової хромосоми у 21 парі. Даун — це не діагноз і не вирок, а лише одна зайва хромосома [38];
•  синдромі Патау (трисомія 13 хромосоми) — наявність додаткової хромосоми 13, яка виявляється аномальним розвитком переднього мозку, середньої зони обличчя і очей, тяжкою розумовою відсталістю, пороками серця і невеликим розмірами при народженні;
• синдромі Єдвардса (трисомія 18 хромосоми) — до зовнішніх ознак належать: зміна форми черепу, відсутність вушних мочок, деформація вушних раковин, маленькі очі, короткий великий палець, розщеплення піднебіння. Страждають на слабоумство.

Отже, що саме насправді мали на увазі глашатаї путінського режиму, стверджуючи про зайву хромосому у руського народу, доводиться лише здогадуватися або ж дочекатися чергових „наукових досліджень” від руських авторів, які пояснять богообраність руського народу.

У даному ракурсі слід визнати, що захід дуже тривалий час помилково вважав, що надання Росії рівних прав в економічній сфері та преференцій, доступі до інвестицій високих технологій, перетворить Росію на повноправного партнера, інтегрує Росію до системи загальнолюдських цінностей, зменшить напруження і сприятиме формування безконфліктного середовища, заснованого на балансі інтересів, партнерських відносинах тощо. Тобто захід об’єктивно прагнув до формування системи стратегічного балансу, це власно і є мета геостратегії.

Однак, ці концепції, вочевидь, виявилися помилковими. Причина на мій погляд: використання застарілих геополітичних концепцій, які є не придатними для сучасного геостратегічного дискурсу [39].

На жаль науковці Росії та її політичне керівництво фактично діють в унісон. Адже навіть на науковому рівні можна спостерігати відчутний та значний вплив ідеологій „рашизму”, „руського миру”, „побєдобєсія” [40] на думки та напрями досліджень руських авторів, що наперед уводить їх від об’єктивного наукового аналізу, а їхні дослідження перетворюють на служницю політичних ідеологій, якими послуговується керівництво держави і обґрунтовує свою політику.

Геополітика Росії не піднялась на рівень геостратегії, через що домінантний дискурс щодо або: 1) протилежності Руської цивілізації західному світу у різноманітних інтерпретаціях або 2) геополітичного балансу між Європою та Азією складає імперативний зміст як наукових досліджень, так і теоретичних геополітичних концепцій, які лягають в основу зовнішньополітичного курсу держави. Це, зокрема підтверджує інформація відносно посла Росії в США А. Антонова, який влітку 2022 року у бесіді із з колишнім послом США в Афганістані Замаєм Халізадом висловив бажання, щоб США „поважали Росію” [41,42].

Висновки щодо корінь російської геополітики

Свого часу Є. Маланюк у своїй глибокій роботі „Наступ мікробів”, вдумливо накреслив: „Призначення мікробів – руйнувати органіку життя. І смішно дискутувати з мікробом або сідати з ним за „круглий стіл” (як радять наївні земляки). Мікроб, наприклад, очевидно за „великопростірні” держави (навіть не імперії), за універсальну „єдинонеподільність” (труп, наприклад, є – по певнім часі – цілковито єдино-неподільний, що і є ціллю мікробів)” [43].

За таких умов непорушності геополітичних установок минулого століття на сьогодні навряд чи із цим поколінням управлінців в Росії доведеться розбудовувати мирний європейський та євразійський процвітаючий геостратегічний простір. Неподільність безпеки, мережева дипломатія, багатостороннє співробітництво, на які постійно наголошує Росія і Китай, є також лише лозунгами і демагогією, оскільки тривіальність даного посилу має чіткі відповіді у практиці міжнародних відносин: замість коеволюції, відбувається мілітаризація міжнародних відносин, а мілітарний дискурс взагалі стає дедалі більш популярним та ефективним, а головне домінантним засобом комунікації.

За даного формату Українській державі за такого розкладу в рамках ортодоксальних кліше, що активно упроваджувалися роками в російській науковій та правничій елітах, приписується  неминуче зникнення з історичного та політичного дискурсу. Але це — план не наш.

У нас інші — свої плани стійкого та ефективного розвитку Української держави.

Тому наші плани мають бути інтегровані до власної геостратегії розвитку сучасної Української держави, котра має спиратися на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.

Саме тому застосування методів когнітивного моделювання для розбудови геостратегічного простору є корисним лише частково. Адже воно дозволяє зрозуміти хід мислення не лише керівництва РФ, а й взагалі мотивацію тотальної підтримки війни пересічними громадянами, навіть батьками та матерями тих військових, які свідомо йдуть воювати і гинуть в Україні. Це є наслідком структурованого уявлення про навколишній світ, де всі „проти Росії”, в тому числі й НАТО, США та західні країни, тому всі, хто підтримує „ворогів”, фактично виступають проти Росії. А відтак, загрозу треба знищити.

Звичайно ж, навіть побіжний аналіз текстів і постулатів очільників різноманітних геополітичних шкіл в Росії [44-59], розмаїті спроби історіософського та теологічного обґрунтування різного штибу месіанської ідеї та окремішності руської цивілізації тощо, не мають майже нічого спільного із тими практичними діями Realpolitik, які вчинює путінський режим, насправді знищуючи власний народ, генофонд, армію, інфраструктуру, економіку, репутацію, завдаючи непоправної стратегічної шкоди передусім своєму етносу і його пасіонарності в умовах експансії регіональних етносів. Адже ця політика — політика знищення передусім Росії.

Не акцентуючи на державні виступи представників путінського режиму, доводиться констатувати, про проникнення ракової пухлини українофобії і в чисельні руські наукові дослідження із політології, що наперед унеможливлює говорити про навіть імовірний інтелектуальний потенціал відродження Росії на гуманістичних засадах коеволюції і прагнення до стратегічного балансу невоєнними засобами.

Також не враховується тенденція щодо запиту на регіональне лідерство з боку таких лідерів, зокрема Туреччини та Індії, Ірану, посилення дезінтеграційних явищ в ЄС, а також зростанню впливу Китаю.

Виявлена гомогенна спрямованість наукових досліджень в Росії:

1) вони виступають служницею путінського режиму щодо обґрунтування  геополітичного месіанського вектора відносно реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу;

2) в них констатовано, що  розвиток Росії передбачає знищення всіх інакших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Саме тому розгляд теоретичних концепцій має бути корелятивно узгоджений із тими практичними діями, які вчинює російська влада на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Лише так можна дійти до реального рівня реалізації геостратегії, а не перебувати в солодких оманах різнокольорових обріїв месіанства, що знаходять свій вираз і строкатих геополітичних концепціях і доктринах, активно впроваджуваних в життя як зсередини Росії, так і у зовнішній політиці.

Список використаних джерел

1. Лепська Н. Специфіка категоризації простору в геополітиці // Вісник Львівського університету. Серія філософ.-політолог. студії. 2017. Випуск 15. С. 157-162.
2. Савченко Ф. Заборона Українства. 1876 р.: До історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х р.р. / Ф. Я. Савченко; Українська академія наук. – Харків ; Київ: державне видавництво України, 1930. – 414 с.
3. Зятьєв С. Емський указ російського царя: історія спроби знищення всього українського // Режим доступу: https://armyinform.com.ua/2022/05/30/emskyj-ukaz-rosijskogo-czarya-istoriya-sproby-znyshhennya-vsogo-ukrayinskogo/.
4. Огнева В. В. Геополитическое самоопределение России в контексте украинского кризиса // Известия ТулГУ. Гуманитарные науки. 2022. Вып. 2. С. 53-60.
5. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
6. Міхновський М. Самостійна Україна. Промова / Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — Б.м., 1983. — С. 62–74.
7. Лепська Н. В. Простір як фундаментальна категорія в теоріях німецько-центричної геополітики // Політичне життя. 2017. №4. С. 108-114.
8. Бабурин С. Н. Территория государства: правовые и геополитические проблемы. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. 480 с.
9. Ратцель Ф. Политическая география (в изложении Л. Синицкого) / Ф. Ратцель // Геополитика: Хрестоматия [сост. Б. А. Исаев]. СПб.: Питер, 2007. С. 15 – 36.
10. Моро-Дефарж Ф. Введение в геополитику [Електронний ресурс] / Ф. Моро-Дефарж. – М. : Конкорд, 1996. 148 с. // Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/dfrg/content.htm.
11. Челлен Р. Государство как форма жизни / Рудольф Челлен; [пер. с швед, и примеч. М.А. Исаева; предисл. и примеч. М.В. Ильина].  М.: РОССПЭН, 2008. 319 с.
12. Рукавицын П. Концепция борьбы за жизненное пространство немецкой школы классической геополитики / Петр Рукавицын // Обозреватель-Observer. 2008. № 9. С. 109-116.
13. Хаусхофер К. О геополитике. Работы разных лет / К. Хаусхофер. – М.: Мысль, 2016. – 464 с.
14. Вандам А.Е. Наше положение. СПб.: Типография А.С. Суворина, 1912. – 204 с.; Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.
15. Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.; Вандам А.Е. Неуслышанные пророки грядущих войн. М.: АСТ, 2004. – 363 с.
16. Чудовищный документ эпохи раскулачивания, депортаций и спецпоселений // Режим доступу: https://rusidea.org/32031.
17. Соловьев, С. М. История России с древнейших времен / С. М. Соловьев: в 6 кн. — СПб., 1896.
18. Ключевский В. О. Сочинения: в 9 т. / В. О. Ключевский. — М., 1987—1990.; Семенов-Тян-Шанский, В. П. Город и деревня в европейской России / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Записки императорского русского географического общества по отделению статистики. 1910. — Т. 10. — Вып. 2.
19. Семенов-Тян-Шанский, В. П. О могущественном территориальном владении применительно к России. Очерк политической географии / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Известия Императорского русского географического общества. 1915. — Т. 51. — Вып. 8.
20. Миньяр-Белоручев К. В. Пространственная эволюция Российского государства (ХІІІ – ХХІ века) // Вестник ЮУрГУ. Серия „Социально-гуманитарны науки”. 2017.Т. 17. № 3. С. 38-42.
21. Холмогоров Е. С. Русский националист. М.: Европа, 2006. 432 с.
22. Бабурин С. Н. Возвращение русского консерватизма. М., 2012. 832 с.
23. Проблема пространственной (спатиальной) подачи материала в рамках мирового комплексного регионоведения и политической компаративистики // Сравнительная политика. 2010. №2. // режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/problema-prostranstvennoy-spatialnoy-podachi-materiala-v-ramkah-mirovogo-kompleksnogo-regionovedeniya-i-politicheskoy.
24. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/otrazhenie-vneshnepoliticheskogo-polozheniya-rossii-v-otechestvennoy-geopoliticheskoy-mysli-istoriya-i-sovremennost.
25. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. С. 6-23.
26. Фурсов А. Русский ковчег. Известный историк о будущем России // Завтра. 2007. № 5.
27. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України : монографія. Київ: Ліпкан В. А. 2022.
28. Рузвельт Ф. Беседы у камина. пер. с англ. А. Шаракшанэ. М.: ЛХА „Альманах”, 1995. С. 153.
29. Снайдер Т. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
30. Бабурин С. Н. Мировой порядок как система обладания территориями // Наш современник. 2006. № 7. С. 202–224.
31. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. СПб., 1995. 552 с.
32. Леонтьев К.Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
33. Грамші А. Твори Антоніо Ґрамші, 12 тт.; Ирина Григорьева. Исторические взгляды Антонио Грамши. — Москва: Издательство Московского университета, 1978. — 296 с.
34. Клименко А.Н. Влияние идеи «Москва – Третий Рим» на российскую геополитику XIX – ХХ вв.: автореф. дис. … канд. ист. наук. М., 2014. 24 с.
35. Мединский: у народа России имеется одна лишняя хромосома // Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/rolling_news/2013/01/130121_rn_medinsky_usa_interview.
36. “Национальный код”. Путин рассказал о генетической “особенности” русских // Режим доступу: https://tsn.ua/ru/svit/nacionalnyy-kod-putin-rasskazal-o-geneticheskoy-osobennosti-russkih-1136190.html.
37. Основные виды трисомии и причины ее возникновения // Режим доступу: https://inlab-genetics.ru/articles/osnovnye-vidy-trisomii-i-prichiny-ee-vozniknovenija/.
38. «Солнечный брат»: как одна лишняя хромосома может изменить жизнь к лучшему // Режим доступу: https://www.forbes.ru/forbes-woman/358321-solnechnyy-brat-kak-odna-lishnyaya-hromosoma-mozhet-izmenit-zhizn-k-luchshemu.
39. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
40. «Русский мир», «побєдобєсіє», «рашизм». За які ідеології Кремль воює в Україні? // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/rosiya-ukrayina-viyna-ruskiy-mir-pobedobesiye-rashyzm/31835603.html.
41. Заговорщики из Кремля пытаются начать тайные переговоры с США/ СБУ ищет “крота”/№ 253 – Юрий Швец // Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=TBhaGOu3hCA&t=595s.
42. Overheard: Russian ambassador talks Ukraine war and ‘Jewish guys’ at Cafe Milano // Режим доступу : https://www.politico.com/news/2022/06/24/russian-ambassador-ukraine-lunch-00042228.
43. Маланюк Є. Нотатники (1936 – 1968). Київ: Темпора, 2008. 335 с.
44. Аксенов К. Э. Идеи Л. Н. Гумилева и современная российская геополитика // Этнографическое обозрение. 2006. № 3. С. 44–53.
45. Гердт Я. В. Истоки российской геополитики // Евразийский журнал региональных и политических исследований. 2012. № 12. С. 26–30.
46. Дугин А. Г. Основы геополитики. М.: Арктогея, 1997. 608 с.
47. Ильин И. А. Собрание сочинений: в 10 т. Т. 2. Кн. 1. Наши задачи. М.: Русская книга, 1993. 496 с.
48. Леонтьев К. Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
49. Макеев А. В. Геополитический путь России в координатах безопасности // Пространство и время. 2010. № 2. С. 107–116.
50. Мир России – Евразия: антология / Сост.: Л. И. Новикова, И. Н. Сиземская. М.: Высшая школа, 1995. 399 с.
51.  Молотков А. Е. Миссия России. Православие и социализм в XXI веке. СПб.: Русский остров, 2008. 395 с.
52.  Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. M.: Международные отношения, 2003. 536 с.
53. Осипов В. Н. Русское поле. М.: Десница, 1998. 170 с.
54. Панарин А. С. Вызов (Геополитический пессимизм против цивилизационного оптимизма) // Политическая наука в России: интеллектуальный поиск и реальность. М., 2000. С. 80–94.
55. Панарин А. С. Россия в циклах мировой истории. М.: МГУ, 1999. 288 с.; Панарин А. С. Стратегическая нестабильность. М.: Алгоритм, 2003. 560 с.
56. Работяжев Н. В. Историософия и геополитика российского консерватизма: опыт анализа // Полития: анализ, хроника, прогноз. 2007. № 2. С. 103–116.
57. Фадеев Р. А. Мнение о Восточном вопросе. URL: http://litresp.ru/chitat/ru/Ф/fadeevrostislav-andreevich/kavkazskaya-vojna/6 (дата обращения: 29.04.2017 г.).
58. Шестаков С. А. Политический консерватизм в постсоветской России. М.: Прометей, 2003. 168 с.
59.  Якунин В. И., Зеленев В. И., Зеленева И. В. Российская школа геополитики. СПб.: СПбГУ, 2008. 367 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано:  Вісник Львівського університету. Серія філос.-політолог. студії. 2022. Випуск 42, c.  268–277 // Visnyk of the Lviv University. Series Philos.-Political Studies. Issue 42, p. 268–277 

Анотація

Формування нового геостратегічного простору відбувається в рамках реалізації нелінійної парадигми. Сучасні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже вичерпали свій когнітивний потенціал. Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною  чітко і з наукових позицій пояснити і спрогнозувати на підставі структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Кволість чисельних положень геополітики стала наслідком домінуючої політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного дискурсу в міжнародні відносини. За таких умов постає потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої б знайшов опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, і тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.

Вирішення цих питань уможливлюється в рамках геостратегії – теорії, що пояснює і формулює чіткі напрями політико-безпечної практики щодо досягнення процвітання в нелелійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої мною метакогнітивної системи є ракурс процвітання, а не боротьби, перемоги, суперництва. Наслідуючи і впроваджуючи закони діалектики, наше суспільство помилково стало на шлях перманентної війни і врешті-решт це призведе до завершення життя чергової версії гуманоїдів. Для того щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні системи, які пояснюють як жити в щасті, а не як завойовувати, вбивати та нищити.

Засади геостратегії, це передусім модель такої системи. Я свідомий того, що вона є початком недосконалою, утім відмінною від геополітики. Саме тому в статті йдеться і про необхідність розроблення історії вчень українських мислителів про геостратегію і про націософію і про націоґенез. Національна геостратегія неможлива поза рамками формування власно національного стратегічного наративу, в  тому числі  й аналітичного. Тож, звичайно, наразі існує більше питань і напрямів для дослідження, ніж відповідей і конкретних кейсів щодо реалізації тих чи інших положень. Утім дана стаття, це рушій для подальших розвідок геостратегії, яку я пропонує презентувати в двох іпостасях: 1) як політична теорія; 2) як політико-безпекова і правова практика.

Ключові слова: геостратегія, геостратегікон, геостратегічний простір, геостратегічний ландшафт, стратегічний наратив, геостратегічний дискурс, геостратегія сучасної Української держави, суверенне мислення, державна нація.

GEOSTRATEGY OF THE MODERN UKRAINIAN STATE: FORMATION PRINCIPLES

Volodymyr Lipkan V.M.

Koretsky Institute of state and law of National Academy of Sciences of Ukraine, Department of political and legal problems of political science Tryokhsviatitelska str., 4, 01601, Kyiv, Ukraine

The formation of a renewed geostrategic space occurs amidst the implementation of a non-linear paradigm. Modern scientific studies on the heuristic capacity of conceptual models of the struggle between Atlanticism and Neo-Eurasianism and the formation of an oligopolistic world for replacing the monopolar one have already exhausted their cognitive potential. Geopolitics, as an over-advertised theory, actually proved to be incapable of clearly and scientifically explaining and predicting specific parameters, forms, and methods of development and structure of the new world order based on structural factor modeling, methods of geopolitical conjuncture and national security science. The frailty of the numerous provisions of geopolitics was an effect of the dominant politically dangerous and destructive practice of spreading military discourse in international relations. Taking into account the above, there is a need to develop an innovative metacognitive system that would introduce a phenomenon of non-linear systems’ promotion under unsteadiness, a strategic space of prosperity and happiness, and dissemination of a non-conflict paradigm based on humanism. Solving these issues is possible within the framework of geostrategy – a theory which explains and formulates clear directions of political and safe practice to achieve prosperity in non-linear systems on the basis of co-evolution. The constructive difference of the author’s metacognitive system is the perspective of prosperity, not of struggle, victory, and rivalry. By following and implementing the laws of dialectics, our society has mistakenly embarked on the path of permanent war, which will eventually lead to the end of the life of another version of humanoids. To make sense of the relevant idea, it is necessary to form such theoretical systems that explain how to live a happy life and not how to conquer, kill and destroy. The principles of geostrategy are primarily a model of that sort of a system. I am aware that it is imperfect but different from geopolitics. Thus, the article also highlights the need to accumulate the doctrines of Ukrainian thinkers on geostrategy, natiosophy and natiogenesis. National geostrategy is not conceivable without the formulation of a national strategic narrative, including an analytical one. Consequently, there are now more questions and directions for research than answers and specific cases regarding the implementation of certain provisions. However, this article is a driver for further exploration of geostrategy, which is presented in two guises: 1) as a political theory; 2) as political-security and legal practice.

Key words: geostrategy, geostrategicon, geostrategic space, geostrategic landscape, strategic narrative, geostrategic discourse, geostrategy of the modern Ukrainian state, sovereign thinking, state nation.

Загальна постановка проблеми.

Відновлення ефективного розвитку сучасної Української соборної держави  має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед не здатними формувати гуманістичний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення, боротьби, суперництва і обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами. Якщо останні 30 років після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу,  геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного функціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Фактично геополітика виявилася наукою, теоретичні підвалини якої, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, в тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн. Віна Росії проти України продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім деструктивність геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму та євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна Росії проти України обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої неозорі огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право щодо розширення власного геополітичного простору за рахунок України будь-якими засобами, включаючи геноцид війну, міжнародний тероризм.

Більше того, наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у науковому середовищі, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна наперед суперництво, агресія і тероризм — стали системоутворюючими елементами практики творення міжнародних відносин.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в  рамках якої б знайшов свій опис весь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — стратегічний простір, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути писано і досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, в рамках якої закладаються засади для творення Української держави.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, О. Гринів, С. Даниленко, М. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, Є. Макаренко, П. Масляк, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець та ін.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, С. Рудницький, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

Однак методологія розроблення геостратегії, формування власної теорії розвитку Української держави, і як наслідок обґрунтована політико-безпекова практика реалізації стратегічних національних інтересів, обмежуються окремими фрагментарними спробами вписати це в сталі кліше геополітики, не виходячи на рівень постановки нового глобального і концептуального завдання: формування геостратегії як теорії і практики реалізації стратегічних національних інтересів України.

Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо розроблення засад геостратегії сучасної Української держави в двох іпостасях: 1) як теорії; 2) як політико-безпекової і правової практики.

Виклад основного матеріалу

Я одразу ж відхожу від примітивних аналізів різноманітних геополітичних концепцій і пошуку там місця Україні. Там його немає.

Класична геополітика – це не про Україну.

Класична Геополітика – це чужа теоретична концепція про те, як Україні ніколи не бути в якості держави, а українству як не стати ніколи державною нацією.

Так, М. Дністрянський пропонує визначати геополітику як систему міждисциплінарних знань щодо стану та перспектив формування політичної сфери з позицій геопростору та особливостей практичної діяльності, зумовлених географічними чинниками [1, с. 15].

Із цього визначення навряд чи можна зрозуміти, як геополітика пояснює функціонування саме України. Воно занадто загальне, і не відбиває іманентних рис самого поняття. Якщо проаналізувати дещо глибше цитовану працю, то надибуємо наступне.

В українському виданні навчального посібника „Геополітика” за авторством М. Дністрянського, з-поміж 436 тексту, питанням формування української геополітичної думки приділено „аж” 30 сторінок [1]!

Підкреслю: видання здійснено у Львові, автор є українець. Що ж тоді можна говорити про іноземних дослідників, чому тоді вони мають вивчати коріння формування української геостратегічної думки, якщо наші національні автори цього не роблять? Якщо українці самі не можуть накреслити собі місця на геостратегічній мапі, якщо вони не кажуть світу, як вони себе бачать, а одвічно мавпують дослідження іноземців.

Знову відбувається тиражування відомих істин про засновників геополітики Мехена, Ратцеля, Челена, Макіндера [2,3] тощо. Але автором так і не показана роль та місце Української наукової думки серед вчень маститих засновників, а головне — не виявлено місця України у геостратегічному просторі.

Наголошу: саме просторі, а не контексті, як писав З. Бжезинський [4], який накреслив теорію неможливості відстоювати Україною власні національні інтереси поза допомоги ззовні, а Україні приписав одвічну роль об’єкта впливу, а не суб’єкта геополітики.

Але то — його вчення, ми маємо власну історію наукової думки і визначимо власний шлях у новому світовому порядку, визначивши не тільки і не просто місце України, а визначальну та лідируючу роль України у формуванні нової просторово-безпекової геостратегічної конфігурації світу.

Таким же чином відзначу і на монографію А. Гольцова [5], в якій досліджується сучасна геостратегія Російської Федерації на пострадянському просторі, а також виявляються ідеологічні та концептуальні засади сучасної геостратегії Росії щодо нових незалежних держав. Із 355 сторінок обсягу роботи лише 37 сторінок (с. 309-346) присвячено вивченню українського вектора російської геостратегії. Тобто знову ж Україна розглядається крізь призму інтересів третіх країн, крізь призму чиїхось інтересів, чиїхось діоптріїв тощо. Більше того, згадуючи про тих, хто досліджував геополітику, автор наводить чималий список російських дослідників, а потім, увага!: українських дослідників, які вивчали російську геополітику! У мене одразу ж виникає запитання: а де ж список українських авторів-геостратегів і список тих вчених, хто досліджував їхню спадщину!?

Так, наприклад, серед низки наукових статей щодо гібридної війни можна вказати на роботу доктора політичних наук О. Кондратенка, який досліджує реалізацію геоекономічної політики Російської Федерації щодо України в контексті гібридної війни, спрямованої на підрив суверенітету та незалежності України, а також перетворення її на „сіру зону” безпеки між Росією та євроатлантичними інститутами [6].

По-перше, автор тиражує і одразу аксіоматично впроваджує стратегічно руйнівний геополітичний імператив щодо боротьби телурократії проти таласократії, атлантизму проти євразійства. Тим самим О. Кондратенко навіть не намагається принаймні розібратися, а чому використовуються ці концепції і чому в них немає місця для України, лише безіменні позадержавне „сіра зона”. По-друге, навіть сам предмет дослідження фактично стверджує, що Україна „сіра зона”. І натепер після того, як автор визначив саме це предметом, він прагне: з одного боку наводити аргументи Росії; а з іншого — намагатися довести протилежне, щоб Україна виглядала в іншому світлі, не як „сіра зона”.

Але ж питання у тому, що сам наратив вже впроваджено в науковий дискурс, а аргументи можуть комусь подобатись комусь ні, головне, що шановна людина зробила свою справу: таврувала Україну відповідним деструктивним терміном. Ось цього як раз і треба позбуватись. Це вже не наукові дослідження, а пропаганда знищення України під різними псевдонауковими приводами.

Ця нині, на жаль стала тенденція: тиражування геополітичних кліше і таврування України чи то сірою зоною, чи то поясом небезпеки чи не американським проектом чи то знаряддям боротьби заходу про Росії тощо — це все наративи одного деструктивного простору, активно впроваджуваної усілякими засобами концепції „failed state”. Ці наративи генерують нові смисли існування як соціальної системи в цілому, так і закладають небезпечний дискурс у науковому світі щодо можливостей і взагалі інтелектуальних спроможностей творення геостратегії власними силами і ресурсами, закладаючи підвалини до формування токсичної реальності.

Причому наративи ці — не українські. Тому я як вчений і це моя принципова позиція не погоджуюсь із такими трактовками і пропоную обережніше ставитися як до формулювання самого предмета дослідження, так і до формування системи аргументів на користь тієї чи іншої позиції.

Чому роботи А. Гітлера заборонені? Тому, що якщо кожен із авторів почне його вивчати, йому доведеться на нього посилатися, цитувати, вступаючи із ним і положеннями роботи в дискусії, а насправді — це і є пряма маніпуляція, реклама і пропаганда праці і думок Гітлера. Саме таку логіку має бути покладено в основу наукових досліджень в українській політологічній і геостратегічній думці. Адже узвичаєно особливо відповідно до вимог МОН до наукових робіт, маємо вивчати зарубіжний досвід, але лише в контексті того, як цей досвід сприятиме реалізації  українських стратегічних національних інтересів, а також у більш широкому плані — геостратегії сучасної Української держави.

Тобто при формуванні теорії геостратегії важливо сформулювати чітко два блоки:

1)    засади української школи геостратегії;

2)    історія вчень українських мислителів про геостратегію.

Запропонована матриця з даного питання дозволяє підійти до розуміння корінь і відповідно практично підходити до формування і реалізації власної геостратегії  без огляду на якісь політичні чи теоретичні концепції, які викладені в такій теорії, яка отримала назву „геополітика”, що здебільшого поширюється саме представниками цих двох непримиренних таборів.

Маємо знову ницість щодо справжньої української наукової геостратегічної думки. І все це, на жаль, з боку сучасних українських авторів. Тож, викорінення цього аналітичного та інтелектуального малоросійства передусім у головах інтелектуалів, впровадження українського аналітичного стратегічного наративу — є початковим шляхом щодо творення справжньої національної геостратегії сучасної Української держави.

Тому, чим більше наукових досліджень ми будемо присвячувати геополітиці, тим більше ми будемо марно намагатись примусити сліпого бачити або безногого бігати. Адже ми знову і знову тупцюватимемо на місці:

• прагнучи тиражувати чужі та деструктивні для розвитку українства ідеї;
• пропагувати чужі теоретичні концепції та когнітивні матриці, намагаючи відшукати місце для України в них;
• визнавати і маніфестувати факт необхідності постійного доведення нами права на існування перед вже „сталими” націями-державами;
• поширюючи месіанські ідеї богообраності тих чи інших сторін, розглядаючи вчення їхніх дослідників і ширячи в маси деструктивні наративи;
• сліпо інтерпретувати концепції геополітики, які здебільшого побудовані на хибних парадигмах, неприйнятних і руйнівних у сучасних умовах;
• шукатимемо місця там, де всі місця уже давно і наперед заброньовані і зайняті…

Наше завдання розробити власну метакогнітивну систему і власну концепцію існування. Такою я пропоную визнавати і розробляти саме геостратегію, засади якої через покрокове дослідження геостратегічного дискурсу і дискурсивного аналізу, зв’язку зі стратегічними комунікаціями і формуванням стратегічного наративу вже були здійснені у попередніх моїх статтях.

Ми не можемо постійно доводити очевидні речі в рамках заздалегідь немилостивих та ницих концепцій, шукати те, чого нема, бути флюгером, а головне доводити право на власне існування, адже в переважній більшості геополітичних концепцій, в такому праві Україні та і багатьом іншим країнам глашатаям та містечковим конструкторам, здебільшого народженим на зорі ХХ століття, просто відмовлено.

Підкреслю, що маємо величезну національну спадщину саме геостратегічної думки.

Зокрема, наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я власно надибував, стосуються імен та маститих праць таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа та ін

На неї маємо спиратись, враховувати, вивчати, водночас не сліпо втілювати і перетворювати політику на шараварщину, спираючись за влучним виразом П. Масляка „на менталітетну базу” [7].

Слід тверезо враховувати багато стратегічних помилок, які були допущені з:

• інспірованою нейтральністю [8];
• люстрацією державного апарату [9-11];
• демілітаризацією суб’єктів системи забезпечення національної безпеки [12-16];
• трансформацією корупції на системоутворюючий чинник функціонування системи державної влади.

Це помилки саме стратегічного порядку, які будуть детально проаналізовані в моїх наступних публікаціях саме з позицій геостратегії: їхнього стратегічного впливу на досягнення стратегічних цілей держави. Але існують це й багато інших тактичних питань, які також мають вирішені вже в рамках створених відповідних наукових шкіл, аналітичних та епістемологічних спільнот [17].

Саме ці, визначені мною вище помилки, призвели до стратегічного дисбалансу, порушення стратегічного паритету і безперешкодного формування стратегічних загроз державності, які на даному етапі політичного та історичного розвитку не можуть бути вирішеними поза контекстом воєнних заходів і активних безпекових заходів, а в цілому проактивної системної безпекової політики, основним принципом функціонування якої має виступати стратегічна адаптивність.

Мир потрібен ДО війни. Під час війни потрібна перемога.

Так само, я можу висновувати і щодо геополітики в цілому: заснована на одвічному протистоянні телурократії та таласократії, і взагалі на принциповому циклічному протистоянні, аксіоматичній бінарності, яка вочевидь здебільшого послуговується різноманітними антагоністичними концепціями боротьби і знищення, а отже і деструктивності, геополітика за своєю природою —  антагоністична теорія політичної деструктивності.

Відтак, нова геореальність і нова світобудова має відновити та відродити пошук адекватної когнітивної інтегральної системи знань для пізнання явищ оточуючої дійсності і головне — моделювання коеволюційних макросистем розвитку людства в умовах нестаціонарності.

Такою системою я пропоную визнати саме геостратегію, яку слід інтерпретувати у двох ключових іпостасях:

1)    концептуальна система знань, теорія;

2)    політико-безпекова і правова практика.

Формування геостратегії України передбачає поступове зменшення та остаточне нівелювання парадигмальної конфліктогенності геополітики, як наперед визначеної конфронтаційної науки щодо боротьби, війни, протистояння і панування, заснованого не на контролі над територією (власно семантика даного терміна), а саме пануванні, заснованому на смерті, ницості, горесті і чисельних кривавих лихах, циклічності перервах державності окремих націй.

Улас Самчук відзначав: „Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках у поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця” [18].

Більше того, безборонна інертність хліборобського субстрату має бути викорінена зі свідомості нової генерації українців, адже саме на нас лягає завдання щодо творення оновленої волелюбної і миролюбної, водночас сильної і розвиненої державної нації.

Євген Маланюк невблаганно констатував, що завдання духовного озброєння народу, „металізації” хліборобської психіки, завдання перебудови (отже й „нищення” дечого, хоч би воно було навіть „органічним виквітом віків”) стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності. Бо на тім, власне, й полягає ціла справа, чи нарід наш залишиться в найближчій добі знову „субстратом”, чи таки зробить останнє зусилля й стане нацією. Адже Нація постає як динамічне переборення етносу – племені – люду, як заперечення племінної фізіологічності, як опанування етнічної стихії і одуховлення її. Нація — це невсипуща внутрішня „боротьба” сил, формотворчих і ідеотворчих, з інертною масою („більшістю!”) етносу [19].

Озброєння України відповідно до стандартів НАТО це лише один із кроків перемоги над ворогом. Цей крок є стратегічним, адже насправді озброєння сучасною технікою передбачає і навчання українського персоналу щодо ефективного її використання. А отже війна з Росією фактично вирішує декілька важливих тактичних завдань у воєнній сфері:

1)           знищення значних арсеналів / складів застарілої радянської зброї;

2)           знищення самої зброї;

3)            постачання и особливо великих розмірах надсучасної зброї за стандартами НАТО;

4)           навчання персоналу щодо ефективного оперування даною зброєю, організацію підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації щодо оперування сучасною зброєю;

5)           оволодіння технікою і навичками ведення бою за стандартами НАТО.

Фактичне вирішення означених та низки інших тактичних завдань послугувало інструментом для вирішення стратегічного завдання: створення достатніх умов для забезпечення гарантованого рівня безпеки, непорушності конституційного ладу, територіальної цілісності шляхом членства в НАТО.

Членство в НАТО є запорукою безпеки України.

А це вже інше питання: як безпеку України будуть ідентифікувати інші країни у своїх хворих фантазіях.

Водночас окрім згаданого, з позицій інтеракціоністського підходу у геостратегії, важливо говорити і діяти, впливати і взаємодіяти у війні одночасно із усіма учасниками війни.

Іншими словами: потрібно розширити ареал впливу і перейти від однобічного постачання зброї України до прямих воєнних дій щодо безпосередньо російського керівництва і ключових лідерів, політичних інститутів, які генерують агресивну політику, месіанські ідею на нацистські ідеї і впроваджують мілітарний дискурс на порядок денний міжнародної спільноти, посягаючи на загальнолюдські цінності.

Так, звичайно, персональні санкції є важливим інструментом цього процесу, однак дуже повільним. Адже їх дієвість і головне їхня часова ефективність буде увиразнена лише із часом, часом, за який будуть продовжувати гинути українські воїни, цивільні, буде зникати український генофонд. Тобто санацій на даному етапі не достатньо: потрібні чітка та ефективна воєнна допомога і знищення ворога.

Росія становить загрозу глобальній безпеці, тож, щодо неї має бути вжито систему заходів, в тому числі і силових, з метою усунення небезпеки і можливостей в тому числі стратегічного потенціалу для їхнього відтворення у найближчій перспективі.

У даному аспекті наголошу на словах екс прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсон, який відзначив, що президента країни-агресора Володимира Путіна потрібно зупинити: „Якщо Путіна не зупинити в Україні, то він знайде нові цілі для своїх реваншистських атак. Ми захищаємо не якийсь абстрактний ідеал, а перший принцип мирного світу, який полягає в тому, що не можна допустити розчленування великих і могутніх країн, своїх сусідів, і якби це коли-небудь було дозволено, то жоден народ ніде не був би в безпеці” [20].

Висновки

Творення геостратегії Української держави стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності.

Видержавлення і становлення політичної нації відбувається у нас на очах, ба більше – ми є творцями нової політичної нації, яка виборює своє право не лише на існування, а й право на державність, право на відновлення Української соборної незалежної держави.

Так, один із глашатаїв нескореного покоління, О. Ольжич влучно відзначив, що спільнота нації в українській духовості історично усвідомлюється не природничо, а духовно-містично в Ідеї Роду, саме з цього і родиться вся потуга Української держави та відродження. Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це „іскати собі чти, а князю слави” – „Слово о полку Ігоревім”, це „Князем слава, і дружині – амінь!”. Це „як слави зажити”, „слави добувати”, „слава не вмре, не поляже” – “преславного Війська Запорозького” і „Славних Гетьманів”. Це, нарешті,  коронна ідея Шевченкового духу й цілої новітньої української літератури – „Слава Україні”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху [21-23].

Творення геостратегії сучасної Української держави дозволить покінчити з віддавна законсервованим примітивізмом й інертністю, сформувати чітке розуміння про постійну динаміку як самого поняття „українська історична та політична державна нація”, так і різноманітних стратегій її творення, які віддзеркалюватимуть більш менш напружені процеси, безперервного розвитку, внутрішньо діючі формотворчі сили.

Геополітика формує цивілізаційний вимір нації лише в якості форми, не за змістом. У ній враховуються здебільшого географічні фактори, яка визнаються домінантними, утім поза лаштунками наукових теорій лишаються питання націософії, націоґенезу, сакрального ландшафту, гуманітарної аури нації.

Утім геостратегія виступає конкретним інтелектуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. В рамках саме геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовується державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне з життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує в себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, домінантними і ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів, а саме як іманентний чинник боронення власних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами.

Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації на ґрунті української національної свідомості, що є справою духовною і спіритуальною, а  також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній індивідуальності та заложеної в ній динаміки.

Геостратегія сучасної Української держави є практикою провідництва й державництва не лише тому, що так наказує наш національний інтерес. Передусім тому, що за влучними словами Володимира Мартинця „факт занедбання української національно-державної традиції, легковаження державної організації для нації, брак державницького світогляду й у висліді державотворчих здібностей маємо до завдячування, коли не виключно, то перш усього – донедавній нашій ідеології” [24].

Геостратегія виступає природним відлунням динаміки розвитку нації як живого організму концепцією суверенного мислення. Вона дозволяє не загубитися у історичному вирії та темряві віків, симулякрах та різноманітних міфологемах, навпаки: акцентувати на тих історичних фактах, які творять сильну націю, яка сформувала власний геостратегічний простір.

Унормований геостратегічний дискурс дозволить відійти від злегковаження та обмеження:

• трипільськими глечиками замість акцентування на гетьманських клейнодах;
• ужитковими артефактами замість символів панування;
• дегенеративного замилування замість волі до влади;
• пасивного очікування чудотворного перетворення наріду на націю замість прагнення до власного творення сильної державної нації.

Геостратегія — уторований переможний шлях української державної нації щодо творення власної Української соборної незалежної держави я к повноправного суб’єкта міжнародних відносин у новому світовому порядку і архітектурі світової безпеки.

 Список використаних джерел:

1. Дністрянський М. С. Геополітика : Навчальний посібник. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011. 436 с.
2. Мехен А. Роль морских сил в мировой истории. М., 2008.
3. Маккиндер Х. Географическая ось истории  // Полис, 1995. №4.
4. Бжезінський 3. Україна у геостратегічному контексті. К., 2006.
5. Гольцов А. Геополітичний вимір стратегії Російської Федерації на пострадянському просторі. Монографія.  Київ: ЦНЛ, 2018. 392 с.
6. Кондратенко О. Геоекономічний вимір гібридної війни Російської Федерації проти України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. № 2(50). 2019. С. 12-19.
7. Масляк П. О. Менталітетна база геостратегії Росії й України: теорія і практика ХХІ ст. // Українознавство, 2022. Ч. 3.
8. Герасименко П. Небезпечний нейтралітет // Режим доступу: https://zaxid.net/nebezpechniy_neytralitet_n1541767.
9. Турчин Я. Люстрація як засіб демократизації політичної системи України / Я. Турчин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.lp.edu.ua/handle/ntb/29698.
10. Шевчук С. Люстрація як ретроактивна справедливість: європейські стандарти захисту прав людини при переході до демократичного правління / С. Шевчук // Юридичний журнал. – 2006. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2140.
11. Лавриненко І. Якщо неправильно проводити люстрацію, вона переростає в репресії [Електронний ресурс] / І. Лавриненко. – Режим доступу: http://www.judges.org.ua/dig4694.htm.
12. Зозуля І. В. Щодо демілітаризації органів внутрішніх справ // Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2014. Серія Право. Випуск 29. Том 2. С. 59-63.
13. Садовський М. В. Правові механізми демілітаризації міністерства оборони України, як засіб оборонної реформи та елемент реформування сектору безпеки Юридичний вісник. № 3 (60). 2021. С. 117-121.
14. Реформа украинской милиции: от планов к конкретным действиям // Режим доступу: https://informer.od.ua/news/reforma-ukrainskoj-milicii-ot-planov-k-konkretnym-dejstviyam.
15. Юрганов А. У истоков деспотизма // Знание-сила. – М., 1989. – № 9. – С. 22–27.; Клямкин И.М. Демилитаризация как историческая и культурная проблема: Доклад на семинаре «Куда ведет кризис культуры» в фонде «Либеральная миссия» // Куда ведет кризис культуры? Опыт междисциплинарных диалогов. – М.: Новое изд-во, 2011. – С. 261–306.
16. Чалий В. Нейтралітет для України — це пастка, адже ми на кордоні з рф — Чалий // Режим доступу: https://hromadske.radio/podcasts/ukraina-vholos/neytralitet-na-kordoni-z-rf-nichoho-ne-zabezpechuie-tse-pastka-chalyy.
17. Стафийчук  В., Барабаш Ю.  Транснаціональні корпорації як геостратегічні суб’єкти // Український географічний журнал. 2003. № 2. С. 21-29.
18. Самчук У. Нарід чи чернь? // Українське слово від 9 листопада 1941 року.
19. Маланюк Є. Наступ мікробів // Книга спостережнь. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – с. 129-135.
20. Агресія Путіна може вийти за межі України – Джонсон // Режим доступу: https://dilo.net.ua/novyny/agresiya-putina-mozhe-vyjty-za-mezhi-ukrayiny-dzhonson/.
21. Ольжич О. Націоналістична культура // Режим доступу: http://www.vatra.cc/nashi-klasyky/oleh-olzhych-natsionalistychna-kultura.html.
22. Ольжич О. Незнаному Воякові: Заповідане живим / Упоряд., післямова і приміт. Л. Череватенка. Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. 432 с.
23. Ольжич О. Цитаделя духа. Братислава, 1991. 239 с.; Ольжич О. Величність: Поезії й Поеми. Чикаго, 1969. 176 с.
24. Мартинець В. Чи дбати нам про чистоту раси? / За зуби й пазурі нації. – Париж: Видання Українського слова, 1937. – с. 94-171.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Надрукована: Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України з позицій нормативізму. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2021. № 32. – C. 149—157 

Анотація

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює використання різноманітних методів дослідження. Логіка дослідження передбачає встановлення в рамках неокантіанської традиції дуалізму категорій суще і належне, з’ясування потенціалу нормативізму для додаткового обґрунтування принципу верховенства права, а також обґрунтування категорій дієвість, значимість і справедливість. На підставі концепції нормативізму аналізуються сучасні політичні тенденції, які впливають на формування геостратегії сучасної України, зокрема на стратегію розроблення державної інфраструктурної політики.

Контекст статті усіляко просякнутий концепцією Realpolitik, яка реально збільшує синергетичний потенціал теоретичних знань та підвищує праксеологічний рівень політологічної науки. В умовах трансформації під впливом глобалізаційних і регіональних чинників сучасної міжнародної системи та формування нового світового порядку Стратегія державної інфраструктурної політики України презентована крізь політико-безпековий і правовий дискурс.

Відповідно подається три напрями дослідження: 1) стратегія як політична практика; 2) стратегія як нормативно-правовий акт; 3) стратегія як безпековий напрям діяльності держави. Подана модель виступає інтегральним результатом екстраполяції методів політичного аналізу, правового регулювання, безпекознавства та моделювання на сферу процесів в інфраструктурній сфері на засадах методології побудови геостратегії сучасної Української держави.

Науково обґрунтовано використання сили, іншого сучасного та інноваційного інструментарію в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеними політичними інститутами, які формують та реалізують стратегію державної інфраструктурної політики для формування гарантованих Конституції України і забезпечених інфраструктурним потенціалом умов для безпосередньої реалізації стратегічних національних інтересів.

Науково доведено, що нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній юриспруденції і може бути корисним як для наукового коментування законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів дієвості і практичної їх значимості та справедливості.

Ключові слова: геостратегія, нормативізм, суще і належне, сакральний ландшафт, державна інфраструктурна політика, інфраструктурний потенціал, національні цінності, національні інтереси, стратегічні пріоритети, геостратегія сучасної України

Аdnotacja

Zakres problematyki naukowej wybranego tematu artykułu determinuje zastosowanie różnych metod badawczych. Logika badania polega na ustaleniu w ramach tradycji neokantowskiej dualizmu kategorii bytu i tego, co właściwe, doprecyzowaniu potencjału normatywizmu dla dodatkowego uzasadnienia zasady praworządności, a także uzasadnieniu kategorii skuteczność, znaczenie i sprawiedliwość. W oparciu o koncepcję normatywizmu analizowane są współczesne trendy polityczne, które wpływają na kształtowanie się geostrategii współczesnej Ukrainy, w szczególności strategii rozwoju polityki infrastrukturalnej państwa.

Kontekst artykułu nasycony jest koncepcją Realpolitik, która realnie zwiększa synergiczny potencjał wiedzy teoretycznej i podnosi prakseologiczny poziom politologii. W warunkach transformacji pod wpływem globalizacji i regionalnych czynników współczesnego systemu międzynarodowego oraz kształtowania się nowego ładu światowego Strategia infrastruktury państwowej polityki Ukrainy jest prezentowana poprzez dyskurs polityczny, bezpieczeństwa i prawa.

W związku z tym przedstawiono trzy kierunki badań: 1) strategia jako praktyka polityczna; 2) strategia jako normatywny akt prawny; 3) strategia jako kierunek bezpieczeństwa działania państwa. Przedstawiony model jest integralnym wynikiem ekstrapolacji metod analizy politycznej, regulacji prawnych, nauk o bezpieczeństwie i modelowania na sferę procesów w sferze infrastruktury na podstawie metodologii budowania geostrategii współczesnego państwa ukraińskiego.

Użycie siły, innych nowoczesnych i innowacyjnych narzędzi, w tym komunikacji strategicznej, wojen hybrydowych przez jasno określone instytucje polityczne, które tworzą i realizują strategię polityki infrastrukturalnej państwa dla kształtowania warunków gwarantowanych przez Konstytucję Ukrainy i wyposażonych w potencjał infrastrukturalny dla bezpośredniej realizacji strategicznych interesów narodowych jest naukowo uzasadnione.

Udowodniono naukowo, że normatywizm, w organicznym połączeniu z metodologiami językowymi i logicznymi, powinien pozostać w praktycznym orzecznictwie i może być przydatny zarówno do naukowego komentowania aktów prawnych lub regulaminów, jak i do kształtowania horyzontów i horyzontów skuteczności oraz ich praktyczne znaczenie i sprawiedliwość.

Słowa kluczowe: geostrategia, normatywizm, istniejący i właściwy, krajobraz sakralny, polityka infrastrukturalna państwa, potencjał infrastrukturalny, wartości narodowe, interesy narodowe, priorytety strategiczne, geostrategia współczesnej Ukrainy

Аnnotation

The range of the scientific problem of the chosen topic of the article determines the use of various research methods. The logic of the study involves establishing within the framework of the neo-Kantian tradition the dualism of the categories of being and proper, clarifying the potential of normativism for additional substantiation of the principle of the rule of law, as well as substantiating the categories of effectiveness, significance and justice. On the basis of the concept of normativism, modern political trends are analyzed, which influence the formation of the geostrategy of modern Ukraine, in particular, the strategy of developing the state infrastructure policy.

The context of the article is imbued with the concept of Realpolitik, which really increases the synergistic potential of theoretical knowledge and raises the praxeological level of political science. In the conditions of transformation under the influence of globalization and regional factors of the modern international system and the formation of a new world order, the Strategy of the state infrastructure policy of Ukraine is presented through political, security and legal discourse.

Accordingly, three areas of research are presented: 1) strategy as a political practice; 2) strategy as a normative legal act; 3) strategy as a security direction of state activity. The presented model is an integral result of the extrapolation of the methods of political analysis, legal regulation, security science and modeling to the sphere of processes in the infrastructural sphere on the basis of the methodology of building the geostrategy of the modern Ukrainian state.

The use of force, other modern and innovative tools, including strategic communications, hybrid wars by clearly defined political institutions that form and implement the strategy of the state infrastructure policy for the formation of the conditions guaranteed by the Constitution of Ukraine and provided with infrastructure potential for the direct realization of strategic national interests is scientifically justified.

It has been scientifically proven that normativism, in an organic combination with linguistic and logical methodologies, should remain in practical jurisprudence and can be useful both for scientific commenting on legislative or by-laws, and for the formation of horizons and horizons of effectiveness and their practical significance and justice.

Key words: geostrategy, normativism, existing and proper, sacred landscape, state infrastructure policy, infrastructure potential, national values, national interests, strategic priorities, geostrategy of modern Ukraine

Anmerkung

Die Bandbreite der wissenschaftlichen Problemstellung des gewählten Themas des Artikels bestimmt den Einsatz verschiedener Forschungsmethoden. Die Logik der Untersuchung besteht darin, im Rahmen der neukantianischen Tradition den Dualismus der Kategorien von Sein und Eigenem festzustellen, das Potential des Normativismus zur zusätzlichen Konkretisierung des Rechtsstaatsprinzips zu verdeutlichen sowie die Kategorien von zu konkretisieren Wirksamkeit, Bedeutung und Gerechtigkeit. Auf der Grundlage des Konzepts des Normativismus werden moderne politische Trends analysiert, die die Bildung der Geostrategie der modernen Ukraine beeinflussen, insbesondere die Strategie zur Entwicklung der staatlichen Infrastrukturpolitik.

Der Kontext des Artikels ist vom Konzept der Realpolitik durchdrungen, das das synergistische Potenzial theoretischen Wissens wirklich erhöht und das praxeologische Niveau der Politikwissenschaft anhebt. Unter den Bedingungen der Transformation unter dem Einfluss der Globalisierung und regionaler Faktoren des modernen internationalen Systems und der Bildung einer neuen Weltordnung wird die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine durch den politischen, sicherheitspolitischen und rechtlichen Diskurs vorgestellt.

Dementsprechend werden drei Forschungsrichtungen vorgestellt: 1) Strategie als politische Praxis; 2) Strategie als normativer Rechtsakt; 3) Strategie als Sicherheitsrichtung der staatlichen Tätigkeit. Das vorgestellte Modell ist ein integrales Ergebnis der Extrapolation der Methoden der politischen Analyse, der rechtlichen Regulierung, der Sicherheitswissenschaft und der Modellierung auf den Bereich der Prozesse im Infrastrukturbereich auf der Grundlage der Methodik des Aufbaus der Geostrategie des modernen ukrainischen Staates.

Die Anwendung von Gewalt, anderen modernen und innovativen Instrumenten, einschließlich strategischer Kommunikation, hybrider Kriege durch klar definierte politische Institutionen, die die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik zur Bildung der durch die Verfassung der Ukraine garantierten und mit Infrastrukturpotential ausgestatteten Bedingungen bilden und umsetzen zur unmittelbaren Verwirklichung strategischer nationaler Interessen wissenschaftlich begründet ist.

Es ist wissenschaftlich erwiesen, dass der Normativismus in einer organischen Kombination mit sprachlichen und logischen Methoden in der praktischen Jurisprudenz verbleiben sollte und sowohl für die wissenschaftliche Kommentierung von Gesetzen oder Verordnungen als auch für die Bildung von Horizonten und Wirkungshorizonten und deren nützlich sein kann praktische Bedeutung und Gerechtigkeit.

Schlüssel wörter: Geostrategie, Normativismus, Bestehendes und Eigenes, heilige Landschaft, staatliche Infrastrukturpolitik, Infrastrukturpotential, nationale Werte, nationale Interessen, strategische Prioritäten, Geostrategie der modernen Ukraine

注解

文章所选主题的科学问题的范围决定了各种研究方法的使用。研究的逻辑包括在新康德传统的框架内建立存在与适当范畴的二元论，阐明规范主义对进一步充实法治原则的潜力，以及充实存在与适当的范畴。有效性、意义和正义。在规范主义概念的基础上，分析了现代政治趋势，这些趋势影响了现代乌克兰地缘战略的形成，特别是发展国家基础设施政策的战略。

文章的上下文充满了现实政治的概念，真正增加了理论知识的协同潜力，提高了政治学的行为学水平。在全球化和现代国际体系区域因素影响下的转型和世界新秩序形成的条件下，乌克兰国家基础设施政策的战略通过政治、安全和法律话语提出。

因此，提出了三个研究方向：1）战略作为一种政治实践； 2) 战略作为规范性法律行为； 3）战略作为国家活动的安全方向。所提出的模型是在建立现代乌克兰国家地缘战略的方法论的基础上，将政治分析、法律监管、安全科学和建模方法外推到基础设施领域的过程领域的一个整体结果。

明确界定的政治机构使用武力、其他现代和创新工具，包括战略通信、混合战争，这些机构形成和实施国家基础设施政策的战略，以形成乌克兰宪法保障并提供基础设施潜力的条件直接实现国家战略利益是有科学依据的。

科学证明，规范主义与语言和逻辑方法有机结合，应保留在实践法理学中，既可用于对立法或附则进行科学评论，也可用于形成有效性视野和视野及其有效性。现实意义和正义。

关键词：地缘战略，规范主义，现有的和适当的，神圣的景观，国家基础设施政策，基础设施潜力，国家价值观，国家利益，战略重点，现代乌克兰的地缘战略

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних комплексних цілеспрямованих заходів компетентних суб’єктів ще й зараз перебуває на етапі свого формування і унормування. Нині через застосування маніпулятивних технологій система державного управління і політико-правова практика перенасичені фейками, симулякрами, спотвореною інформацією, яка в цілому формує підґрунтя для реалізації чужих національних інтересів на території України, встановлення контролю над об’єктами стратегічної інфраструктури. Аналогічна ситуація складається у і сфері реалізації стратегії ДІФСП. Відтак в рамках саме теоретичної науки, зокрема політології, постає наукове завдання щодо коректного дослідження даної стратегії, передусім із застосуванням наукової методології.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, С. Бобровнік, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, С. Даниленко, С. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, О. Кушнір, Є. Макаренко, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, В. Старосольський, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець  та ін.

По-друге, це наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики України Д. Бірюкова, М. Бутка, О. Єрменчука, Г. Зубка, С. Кондратова, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Якщо стосовно методів правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктурної політики, зарубіжного досвіду можна констатувати про наявність значної кількості публікацій, то стосовно формування теорії інфраструктурної політики, зокрема гносеологічного її компонента, передусім наукової методології, публікацій обмаль.

Тим більше навіть формування такого концепта як „державна інфраструктурна політика” нині не вважається консенсусним. Відтак, використання наукової методології матиме подвійне значення: з одного боку воно спрямовано на досягнення проголошених цілей в статті, а з іншого сприятиме подовженню наукової дискусії щодо остаточного і парадигмального ставлення до формування та існування окремого виду політики — державної інфраструктурної політики. Так само застосування наукової методології сприятиме розумінню та усвідомленню сучасного політико-безпекового дискурсу, в рамках якого доцільно говорити не просто про політику, а про необхідність формування та реалізації саме стратегії державної інфраструктурної політики.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті змісту стратегії державної інфраструктурної політики із використанням концепції нормативізму.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           з’ясування дуалізму сущого і належного;

2)           накреслення абрисів розуміння стратегії в якості політико-правової і безпекової практики;

3)           обґрунтування необхідності використання принципу справедливості при формуванні і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Методологічною основою нормативізму стала неокантіанська теорія про дуалізм „сущого” і „належного”.

За такого підходу нормативізм інтерпретує стратегію ДІФСП (як політико-безпекову практику) як сферу належного, а не сущого, обмежуючись вивченням формальної сторони процесів реалізації даної стратегії. Нормативізм виступає за очищення формування даної стратегії як окремого виду політико-правової та безпекової практики діяльності уповноважених суб’єктів. Через це в рамках нормативізму презюмується ідея щодо очищення даної стратегії від інших, не властивих даній діяльності напрямів. Вельми цікавим є те, що нормативізм не протиставляє стратегію ДІФСП і силу, відтак унаочнюється завдання щодо розвитку інфраструктурного потенціалу та формування тактики і стратегії протидії інфраструктурним війнам, реалізацію інфраструктурних інтересів в тому числі й за межами держави, включаючи космос і кіберпростір.

Відтак, зважаючи на свою універсальність, фактор сили є іманентним в рамках формування та реалізації стратегії ДІФСП.

В рамках даної стратегії чітко передбачається використання сили, інших інструментів в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеним у законодавстві колом суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури для формування необхідних умов і безпосередньої реалізації пріоритетних національних інтересів.

Ми постійно наголошуємо на тому, що стратегія ДІФСП має розглядатися саме як політико-правова практика, через це навіть сам факт функціонування національної системи інфрастурктури і відповідна практика мають бути закріпленими у відповідному НПА, що однозначно формує умови для ствердження про юридичний характер діяльності суб’єктів даної системи і наявність юридичних підстав для застосування сили та інших дієвих засобів впливу для реалізації національних інтересів.

Методологія авторського бачення, відповідно до предмета дослідження, ґрунтується на розробленій автором даної статті новаторській авторській концептуальній еталонній моделі:

1)       геостратегія сучасної Української держави;

2)       стратегія державної інфраструктурної політики України;

3)       стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі концептуальної моделі стратегічної архітектури, стратегічного мислення, свідомості  і культури;

4)       стратегічні цінності;

5)       стратегічні національні інтереси з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

6)       стратегічна інфраструктура;

7)       стратегічна правотворчість.

Причому події останніх років, передусім із протидією пандемії у 2020 році, яскраво продемонстрували, що кожна країна дбає винятково лише про власні національні інтереси, не цураючись при цьому застосування можливостей розвідувального товариства, заходів примусу, залякування, інших заходів з метою отримання преференційного доступу до вакцин за для реалізації інтересів лише власної країни. Нашу думку підтверджує і український фахівець з проблем безпеки стратегічної інфраструктури О. Кушнір, відзначаючи, що роль спеціальних служб у захисті об’єктів критичної інфраструктури, одна з найголовніших. Це пов’язано насамперед з тим, що саме на спеціальні служби покладено функцію недопущення дестабілізації національних систем, в т.ч. національної кредитно-банківської системи та страхового ринку; а також протидія втручанню у стабільне функціонування систем, в т.ч. кредитно-банківської системи та системи державних фінансів, використанню їх на шкоду національним інтересам України[1].

Через це закріплений принцип про домінування міжнародного законодавства над внутрішнім має бути значно скоригований.

Так, наприклад, ми не можемо погодитись із думкою І. В. Міми, про те, що „ефективність впливу міжнародного права на національну правову систему залежить від повноти відображення та з’ясування закономірностей міжнародного розвитку із врахуванням внутрішніх особливостей національного права, а також від стану розробленості правових засобів держави, за наявності яких відбувається ефективний регулятивний вплив на суспільні відносини” [, с. 184]^[2].

Автор дуже серйозно плутає причину і наслідок: внутрішнє право має відображати закономірності функціонування та розвитку суспільних відносин на засадничій підставі творення та збереження національних цінностей з метою реалізації національних інтересів. Своєю чергою, норми міжнародного права, в яких дані закономірності не відображені, не можуть покращити внутрішнє право, тобто вони не сприяють досягненню цілей стратегії розвитку країни, а відтак не можуть бути визнані прийнятними та такими, що можуть поліпшити стан правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.

Ці всі так звані „прописні істини та правила” міжнародного права були повністю знецінені, починаючи з 8 серпня 2008 року (на жаль, це не дата початку Олімпіади, а дата неоголошеної і безкарної війни Росії проти Грузії), коли система міжнародного правопорядку зазнала незворотних і деструктивних змін.

А події 2020 року з пандемію, державним егоїзмом, біологічним шовінізмом окремих країн, і в 2021 році із суттєвою мілітаризацією міжнародних відносин чисельними збройними конфліктами між суб’єктами, які б мали забезпечувати та гарантувати світову безпеку, сформували іншу — реальну, а не книжкову, та не побоюся цих не високопарних слів „буквоїдську істину щодо примату міжнародного права”: держави, що чітко дотримуються міжнародного права, виявилися безпорадними перед глобальними і реальними загрозами власній незалежності, суверенітету, що сприяло втраті інфраструктурного потенціалу та формуванню на довгостроковій основі енергетичної залежності, в тому числі втраті контролю над стійким розвитком інфраструктурного ландшафту, дестабілізації найбільш важливих систем життєзабезпечення і взагалі існування системи національних цінностей.

З метою реалізації стратегії ДІФСП має бути сформована достатня система нормативно-правового регулювання суспільних відносин у даній сфері, яку можуть підсилити міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина (якщо вони не суперечать національному законодавству).

Геостратегія сучасної України базується передусім на реалізації національних цінностей:

• ми не можемо думати і дбати про європейську безпеку, допоки ми не забезпечимо власну безпеку;
• ми не маємо виправдовуватися АНІ перед ким, за ті методи і способи, інструменти та взагалі стратегію і політику в цілому, які ми використовуємо і реалізуємо за для забезпечення реалізації власної геостратегії в контексті забезпечення державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності та Української державності в цілому, зокрема забезпечення національної безпеки і реалізації безпекоінфраструктурної політики;
• жодна з країн-гарантів безпеки України (згідно з Будапештським меморандумом) насправді не надала цих гарантій, передусім йдеться про Францію, Німеччину, Китай. А Росія взагалі вчинила акт агресії. Тому жодна з країн-гарантів, яка не надала суттєвої і реальної, а не задекларованої допомоги, втратила даний статус, відтак не має жодного права вказувати Україні, яким чином їй забезпечувати власну національну безпеку, реалізовувати власну інфраструктурну стратегію. Будь-які спроби таких коментарів з боку офіційних осіб перелічених держав можуть вважатися спробою втручання у внутрішні справи нашої держави;
• ми не можемо думати, прикладом, про енергетичну незалежність Європи, допоки ми не реалізуємо власний інфраструктурний потенціал у даній сфері і не сформуємо достатні умови для гарантованого енергопостачання власної нації потрібною кількістю енергоносіїв тощо.

Ще одне. Президента країни обирає на голосуванні народ України, який є єдиним джерелом влади. Відтак, народ обирає того, хто має створити збалансовану систему реалізації національних інтересів людини, суспільства і держави. Народ обирає Президента для управління ним в інтересах народу, тобто самого себе.

Народ України не обирає Президента України для:

• реалізації національних інтересів інших країн або взагалі обслуговування інтересів транснаціональних корпорацій (міжнародних організацій, наднаціональних структур, фінансових установ тощо);
• реалізації міжнародних договорів, які суперечать природному праву, а також внутрішньому законодавству України, принципам вітчизняного законодавства, а також засадничим його положенням і традиціям право- і державотворення;
• нав’язування чужих, більше того деструктивних та конфронтаційних і антагоністичних смислів;
• імплементації та підтримки не властивих нашій політичній системі практик і правовій системі норм, в тому числі  й соціальних, культурних, зразків поведінки, які не відповідають національним цінностям, традиціям та укладу життя українців;
• обслуговування інтересів олігархів і забезпечення олігархічного консенсусу.

Ми є автохтонною нацією, а тому маємо власні багатотисячолітні традиції, власний уклад життя, самобутність, культуру, антропогенний та сакральний ландшафти. До речі, маємо те, чого багато із „сучасних вчителів та глашатаїв європейських цінностей” на міжнародній арені, взагалі не можуть мати за визначенням. Так, можемо визнати, що наша нація не завжди існувала у формі держави, водночас вона завжди мала свій стрижень, основу, цінності, системоутворюючі елементи, які саме і не дали їй згинути у історії.

Саме тому, у своїй роботі, я відхожу від суто теоретичних і фактично міфічних міркувань, зокрема пріоритетності міжнародного права над внутрішнім законодавством, які сьогодні вже абсолютно не відповідають дійсності, реаліям міжнародних відносин і взагалі не є справжніми. Так наприклад, нехтуючи національними інтересами:

• України — Німеччина ухвалила рішення у 2021 році щодо „Північного потоку-2” відповідно до власних національних інтересів. Оскільки за транспортування газу до Європи Україна отримувала близько 3 мільярдів доларів щорічно, то Німеччина з Росією завдали шкоди Україні саме на цю суму (сюди слід додати індекс інфляції, втрачену вигоду, а також інші не завжди вимірювані у числовому вираженні параметри). Ніякі санкції не допомогли, а обіцянки, як здебільшого це відбувається, виявилися порожніми. Відтак, суто теоретично з позицій геостратегії, вважати нині Німеччину нашим союзником у протидії Росії є безпідставним і стратегічно помилковим та шкідливим;
• Франції — Австралія у жовтні 2021 року розірвала багатомільярдний договір на будову дизельних підводних човнів і підписала його зі США;
• багатонаціональної коаліції держав — США влітку 2021 року вивели свої війська з Афганістану, що спричинило суттєві людські втрати, матеріальні втрати в особливо великих розмірах, передачу технологій і високотехнологічного озброєння третім країнам.

І таких прикладів можна наводити безліч (це і Китай, і Африка та Азія), тому закликаю сучасних дослідників міжнародних відносин і взагалі представників політико-правової думки, у власних дослідженнях відтворювати не бажані і міфічні уявлення про дійсні міжнародні відносини (які вони почасти черпають з підручників минулого), а відображати справжній стан та ті реалії, в яких опинилось людство і в якому напрямі воно має рухатися з урахуванням викладеного вище надалі. Іншими словами: відображати результати власних проведених досліджень, а не форматувати дійсність під алгоритми та теоретичні матриці і теорії, викладені в підручниках минулого; власно, просто здійснювати справжню наукову і пошукову дослідницьку діяльність.

Наука має визначати контури майбутнього, на підставі того, що маємо сьогодні. Право має виступати інструментом реалізації стратегії ДІФСП, а не навпаки. Право за даного випадку закріплює нові правовідносин, водночас в рамках окреслених цілей в результаті реалізації стратегії як політико-безпекової практики.

Буду відвертий: настав час realpolitik — час відмови від порожніх балачок, пафосних і демагогічних закликів, нудних та убогих за змістом ортодоксальних теоретичних дискусій, онтологічний дискурс яких є відлунням минулого, яке застрягло в головах та змістовних позиціях наукових праць апологетів старої політичної школи. Наразі політика дедалі більше зміщується в сферу стратегій, а відтак ця сфера вимагає більш прагматичного ставлення як до розуміння та осягнення реальних національних інтересів, так і прагматичного розуміння ставлення до нашої держави інших країн, їх реальної, а не декларованої та публічно, але бездоказово, озвученої дієвої допомоги.

Наприклад: допомога лише США Афганістану за офіційними даними з 2001 по 2019 рік склала близько 822 млрд доларів. Ця сума, однак, не враховує витрати у Пакистані, який США використовує як базу для афганських операцій []^[3]. Відтак, за наявними лише у відкритих джерелах інформації даними було витрачено понад 1 трильйон доларів!!! Можна порівняти із рівнем допомоги Україні і дійти власних висновків).

Зокрема резонує нашій позиції думка професора М. В. Буроменського, який відзначає, що з позицій дуалістичної теорії національне та міжнародне право розглядаються як дві самостійні правові системи, що мають індивідуальні механізми правового регулювання суспільних відносин, а отже і різний правопорядок. Прихильники дуалізму вважають, що хоча ці правові системи не позбавлені можливості взаємодії, норми міжнародного права не в змозі здійснювати дієвий вплив у напрямі нормативного впорядкування та систематизації правопорядку в межах національного механізму правового регулювання суспільних відносин, і, навпаки, норми національного права не можуть виконувати регулятивних функцій у міжнародно-правових відносинах [, с. 61–62]^[4].

Солідаризуючись із даною думкою підкреслю, що в усіх своїх публікаціях і науковій і практичній діяльності відстоював позицію щодо верховенства національного права.

Зокрема, також я свого часу підкреслював, що наразі актуалізується проблема формування нової концепції права, яка відображатиме реальний період існування і тенденції розвитку світу: період агресивної глобалізації : час утвердження відносин сили, коли провідним країнам світу, об’єднаним до єдиного військово-політичного блоку — НАТО — вкрай потрібна стабільна правова основа здійснення силових акцій із встановлення контролю над природними та іншими ресурсами інших країн (так звані операції з примушення до миру, забезпечення прав і свобод людини, гуманітарна інтервенція, боротьба з кібервійнами, формування наднаціональних структур тощо).

Саме тому поки прибічники теорії інституціоналізму намагаються переконати певних представників права у своїх прагненнях щодо подальшого утвердження „верховенства права”, насправді відбувається порушення головного атрибута права, що в цілому суперечить природі права як такого, оскільки правлячі світом організації по-новому тлумачать і реалізують даний принцип: „верховенство” за допомогою права. За цих умов тлумачення тероризму має рамковий контекст, натомість тлумачення екстремізму і тим більше — встановлення відповідальності за вчинення екстремістської діяльності — має багато правових суперечностей, що і надає змогу за допомогою права реалізовувати власні політичні стратегії, котрі іноді суперечать національним інтересам[5].

Водночас дієвість норм міжнародного права в механізмі правового регулювання національної правової системи залежить передусім від того, яким чином вони сприятимуть збереженню і творенню національних цінностей і реалізації національних інтересів, але не навпаки!

На проблему конкретизації статусу міжнародних договірних норм у національній правовій системі відзначає і український академік Ю. С. Шемшученко, акцентуючи на необхідності визначення засад співвідношення міжнародних договорів і національних нормативно-правових актів як джерел права [, c. 391]^[6].

Отже коріння дискусії сягають в багатолітню історію, натомість наразі настав час щодо чіткої відповіді на одвічне питання: в чому полягає юридична сила міжнародних принципів і норм, як слід будувати відносини з тими державами, які не дотримуються і порушують їх?

Звичайно, що можна і далі продовжувати говорити про розвиток інтеграційних процесів, подальше розроблення адаптаційної взаємодії міжнародного та національного права, посилення співпраці у сфері енергетичної незалежності, та розроблення спільної інфраструктурної політики тощо. Утім у політичній практиці держави, що керувалися передусім загальнонаціональною ідеологією, національними пріоритетами, виявилися набагато гнучкішими і більш стійкими до нестабільності, протидії пандемії коронавірусу, зміни сил безпеки, центрів формування світової політики і взагалі до трансформаційних змін та утворенні різноманітних секторальних політико-безпекових конфігурацій (наприклад: AUKUS, QUAD).

Зокрема, конфліктні інтереси Туреччини та Росії у Сирії не завадили цим двом країнам запустити у 2020 році спільний газогін „Турецький потік” з обсягом потужності прокачки газу 30 млрд кубометрів на рік і отримувати спільну вигоду від цього, постачаючи газ до Греції, Угорщини та інших країн. Більше того, Туреччина не визнає анексію Криму, утім ультимативно вимагає не називати дрони, куплені в Туреччині, за допомогою яких українські військові знищують ворожі сили російських окупантів — турецькими[7]. Відтак, світ дедалі більше і головне — глибше — крокує в бік фрагментарності та секторальності, ворожої упередженості. І такі тенденції також слід враховувати при формуванні стратегії ДІФСП України.

Тож, за таких умов, виникає закономірне запитання: чим ми маємо керуватись: 1) тим, що має конкретний реальний та відчутний результат; 2) чи тим, що кимось нав’язується і не відповідає національним інтересам?

Думається, що відповідь на це питання потрібно шукати у системотворчому і засадничому документі — Конституції України.

Оскільки найвищу юридичну силу і норми прямої дії містить Конституція України, стратегія ДІФСП має будуватися виходячи з національних інтересів, за для творення і збереження національних цінностей. Якщо міжнародні договори або інші рішення суперечать даному принципу вони мають бути визнаними нікчемними і не можуть бути імплементованими до національної правової системи.

Гармонізація законодавства носить похідний характер від гармонізації цінностей: спочатку потрібно гармонізувати цінності та інтереси, а вже потім законодавство. Порушення логіки призводить до закладення конфліктоґенності у соціальну систему, а відтак відчутні дестабілізаційні коливання наперед унеможливлюють формування достатньої та ефективної системи реалізації стратегії державної інфраструктурної політики України.

Воднораз, може виникнути наступне питання: чим виступають національні системи безпеки стратегічної інфраструктури інших країн або ж взагалі більш високого порядку? Як має узгоджуватись стратегія ДІФСП окремої країни з аналогічними практиками інших країн?

Якщо брати ідеальну модель, то надійне, безпечне та стійке функціонування систем національної інфраструктури та відповідних їм стратегій є позитивним фактом. Адже в глобалізованому світі небезпека в одній системі породжує і сприяє реалізації небезпеці в іншій. Відтак ефективне функціонування системи забезпечення інфраструктурної безпеки, а також взагалі стратегії ДІФСП, є важливим компонентом стратегій інших країн. Прикладом, проблеми з енергопостачанням в одній країні, на пряму впливають на функціонування усієї національної системи інфраструктури іншої країни. Отже природним є вироблення спільних засад розроблення даних стратегій з урахуванням національної специфіки і можливостей держав щодо контролю і збереження інфраструктурного суверенітету.

Виходячи з наведеного розуміння призначення стратегії ДІФСП, нормативізм у поєднанні із дуалістичною і моністичною теоріями сучасної юриспруденції щодо розкриття засад взаємодії національного та міжнародного права [, с. 4]^[8], постулює, що стратегія ДІФСП може вважатися дієвим компонентом безпекоінфраструктурної міжнародної політики, через те, що вона резервує для міжнародного співтовариства як спільної соціальної системи, об’єднаної консенсусними цінностями та принципами та інтересами, використання сили та будь-якого інструментарію впливу (гібридні технології, розумна сила, стратегічні комунікації, штучний інтелект, космічна зброя, нейромережі тощо), встановлюючи монополію на їх застосування.

У даній інтерпретації стратегія ДІФСП виступає дієвим механізмом встановлення примусової справедливості, рівноваги, балансу і порядку, тобто такого стану, за якого можлива максимальна реалізація інфраструктурного потенціалу кожної країни в узгоджених суб’єктами міжнародних відносин рамках реалізації національних інтересів.

При цьому слід особливо звернути увагу на централізацію і децентралізації при реалізації стратегії ДІФСП.

Так, в межах окремо узятої країни можна виділити конкретних суб’єктів (державних і недержавних), яким делеговані державою повноваження щодо реалізації даної політики, зміст якої полягає у створенні умов для гарантованого і безперебійного надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих функцій.

На мій погляд, приналежність чи управління об’єктом стратегічної інфраструктури до приватних операторів чи суб’єктів не є підставою для втрати ініціативного управління саме державою всією системою національної інфрастурктури. Таким чином в контексті реалізації стратегії ДІФСП України доцільно твердити про централізацію повноважень у сфері інфраструктурної політики і формуванні окремого центрального органу виконавчої влади.

Стосовно міжнародної безпекоінфраструктурної політики, то тут механізм вжиття відповідних заходів набагато складніший. Насамперед він зумовлений різними правовими режимами та взагалі підходами до віднесення тих чи інших об’єктів саме до об’єктів стратегічної інфрастурктури.

Так само слід відверто говорити і про те, що в окремих державах взагалі така категорія не виділяється, а держава зосереджує свою увагу саме на можливості надання соцієтальних функцій. Відтак, в цілому резюмуючи, відмітимо, що різність тлумачення і розуміння даних процесів наперед ускладнює узгоджену діяльність багатьох держав, тим більше із різними правовими системами, у сфері реалізації спільної стратегії.

Радше за даного випадку говорити про можливість і корисність розроблення окремих інфраструктурних секторальних  / рамкових стратегій окремих країн, котрі будуть спрямовані на досягнення певного рівня стійкості тих чи інших окремих сфер життєдіяльності і надання в їх рамках окремих функцій із чітко визначеним інструментарієм, який може бути розроблено в рамках окремих тактик. Відтак, адекватно глокалізаційним (не плутати із глобалізаційними) тенденціям, формуються відповідні інфраструктурні стратегії. Таким чином, я прагну дотримуватися логіки свого дослідження, спираючись на отримані власно мною наукові результати.

Отже колективне управління сферою інфраструктури (міжнародними суб’єктами) є, на мою думку, не оптимальним, адже за даного випадку втрачається єдність і керованість даною системою.

З іншого боку, централізація на вжиття заходів щодо реалізації стратегії ДІФСП є неможливою, таким чином постає потреба у децентралізації цих повноважень між країнами-учасницями даної системи. Проте даний процес також не є легким, бо значно ускладнюється процес прийняття рішення про застосування тих чи інших силових засобів або вжиття конкретних заходів.

Прикладом тому може бути агресія проти Іраку у березні 2003 року, коли одноголосно у безапеляційному порядку США розпочали агресію проти Іраку, у той час як країни-учасниці системи загальноєвропейської безпеки, передусім Німеччина, Франція, Бельгія висловилися категорично проти даних дій з боку США. Однак, ураховуючи повільність у прийнятті рішень, а тим більше у їх втіленні у життя, дана система так і не вжила конкретних заходів щодо реалізації власного рішення.

Така ж ситуація спостерігалася із будовою в обхід України газопроводу „Північний потік – 2”, який спричинив суттєву матеріальну шкоду Україні, водночас, через недалекоглядну інфраструктурну політику, створив значні умови для залежності європейських клієнтів від режиму постачання російського газу. Зокрема, Франк Гофман вважає, що „позиція Берліна щодо „Північного потоку-2” — ознака неспроможності зовнішньої політики Німеччини. Вона розколола Захід. Німецько-російське будівництво газогону під патронатом московського грошового станка під назвою „Газпром” розкололо Європу та Захід. Німецька канцлерка Ангела Меркель — відповідальна за шкоду, завдану її багаторічною аргументацією, що йдеться, мовляв, про суто економічний проєкт. Його реалізація відбувається всупереч волі Європарламенту, всупереч тиску з боку найближчих друзів — Франції, держав Скандинавії та Балтії і передусім Польщі. І зрештою, всупереч волі Конгресу США”^[9].

Більше того, даний експерт відзначає: „У  першу чергу, Берлін має попрощатися з геополітичною наївністю останніх років та разом із друзями в Парижі відстоювати спільні європейські інтереси. Це означає, в тому числі, повною мірою використовувати газовий кран у німецькому Любміні на березі Балтійського моря. Адже це не просто якийсь технічний елемент ланцюга в суто економічному проєкті, а геополітичний владний інструмент. Він працює у двох напрямках — кран можна або відкрутити, або закрутити”^[10].

Звідси можна дійти деяких проміжних висновків.

По-перше, об’єкти стратегічної інфраструктури виступають інструментами геостратегії. Це аксіома, яка нині не має піддаватися сумніву або зайвим наївним узагальнюючим теоретизуванням. Економічна доцільність ніколи не переважить геостратегічної корисності і прагматичності.

По-друге, інфраструктура в контексті реалізації геостратегії, виступає механізмом відстоювання не лише національних, але й спільних європейських цінностей. Тобто інфраструктура та відповідна щодо нею державна політика, стратегії (інший концептуально-когнітивний та практично-діяльнісний інструментарії) формують достатні умови для реалізації геостратегії.

По-третє, наголошується на тому, що інфраструктурний потенціал може виступати владним інструментом, тобто наголошується, через застосування парадигми етатизму, звернення до першості державної політики, як основоположної в даній сфері. Більше того, опис інфраструктурного потенціалу відбувається за допомогою політологічної термінології.

Також за даного випадку можу відзначити на різницю між стратегіями ДІФСП різних країн. Більше того, звертаю увагу на те, що якщо в окремій державі існує централізований механізм реалізації стратегії ДІФСП, то у системах колективного управління спільним інфраструктурним комплексом даний механізм здебільшого є децентралізованим.

Таким чином, система управління інфраструктурою на наднаціональному рівні є більш складною порівняно зі стратегією ДІФСП конкретної країни. Передусім це пов’язано із тим, що значно уповільнюється механізм оцінки та ідентифікації тих чи інших загроз інфраструктурі згідно з локальними безпековими політиками, в тому числі й формуванні адекватних механізмів їх локалізації, зважаючи на наявні ресурси, в тому числі нормативне регулювання.

Утім, не можна не підкреслити намагання централізації управління в рамках окремих колективних систем безпеки, зокрема НАТО, ОБСЄ через створення у даних системах спеціальних координаційних штабів, інноваційно-інвестиційних фондів, завданням яких би було координувати з урахуванням національних інтересів країн-учасниць відповідної стратегії реалізації спільної інфраструктурної політики, включаючи космічну сферу і використання штучного інтелекту.

Нормативістська теорія дотримується моністичного погляду на співвідношення між стратегіями ДІФСП різних країн, оскільки інтерпретує їх в якості єдиного цілого, пірамідальної, ієрархічно організованої структури. У цій моделі інфраструктурний потенціал системи більш низького рівня черпає свої додаткові спроможності із інфраструктурних систем більш високого рівня. За даного випадку можна казати про іманентну інтегративну властивість стратегії інфраструктурної політики, яка прагне весь час до самовдосконалення. При чому адекватним когнітивним інструментом для реалізації даної політики виступає моністична концепція права.

Зауважимо, що нормативістський метод викликав значну критику з боку філософів. Так, прикладом, Б. А. Кистяківський вважав абсолютно помилковим протиставляти суще належному в сфері онтології, бо безперервний рух емпіричного буття, який проявляється і різних видах і формах, органічно включає в себе як суще, так і належне []^[11].

Утім А. Шопенгауер порізнює суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Причому така тенденція щодо протиставлення сущого і належного є притаманною філософії Ф. Ніцше і К’єркегора і взагалі домінує у феноменології та екзистенціалізмі. Саме некласична концепція буття в найбільш розвиненій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі, в рамках яких відбувається тяжіння суб’єктивізму, за якого, на відміну від матеріалістичних та ідеалістичних концепцій,  визначення буття відбувається через свідомість та існування людини. Відтак, в рамках онтології визначають найважливіші аспекти трактування буття в сучасній науковій картині світу []^[12], які можу пристосувати і до предмета свого дослідження.

1. Буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді, світ і буття визнається процесуальними за основною їх тенденцією, відтак найбільш адекватним інструментом за умови динамічності буття виступають в рамках формування геостратегії сучасної України окремі стратегії державної політики, зокрема стосовно сфери інфраструктури — стратегія державної інфраструктурної політики.

2. Буття постає як система у діалектичному зв’язку та взаємодії „всього з усім”, через що розвиток запропонованої мною нової інтерпретації концепції інфраструктурного ландшафту, включаючи і космічний, і сакральний, і кіберпростір тощо є важливим напрямом формування релевантної сучасним реаліям діалектики стратегії ДІФСП.

3. До сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття (мікро-, макро- та мегапроцеси). На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Зазначене уможливлює припускати і враховувати той факт, що стратегія ДІФСП окремої країн або окремі її фрагменти можуть бути частиною стратегій країн вищого технологічного укладу або з більшим інфраструктурним потенціалом.

4. Багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно. Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого – входять до вищих як їх складові елементи. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі. Це означає, що розроблення стратегії ДІФСП є проекцією майбутнього нашої держави, досягнувши якого, постане проблема у розробленні нових стратегій для подальшого еволюційного розвитку як соціальної системи та інфраструктурного потенціалу, так і держави в рамках геостратегії нашої держави як базової та гомеостатичної системи концептуальних поглядів на ефективне її функціонування.

5. Сучасна наука розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об’єкта і суб’єкта Якщо раніше ці поняття розмежовували, то тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу. Відтак стратегія ДІФСП (як політико-безпекова практика) є інструментом коеволюції людини і світу, гармонійного розвитку інтересів людини, окремих націй і держав відповідно до загальної коеволюційної та гуманістичної концепції, водночас стратегія ДІФСП як нормативний акт є органічним компонентом національної правової системи в рамках реалізації геостратегії сучасної України.

Подальшого дослідження і своєї належної інтерпретації в контексті порівняння сущого і належного в рамках окремих наукових розвідок потребують концепції: монізму; дуалізму; плюралізму; субстанціалізму; реїзму; організмізму; механіцизму; динамізм; статизму.

У даному аспекті щодо поєднання нормативізму і монізму в юриспруденції і політології також слід звернути увагу і на такі категорії як дієвість і значимість. Адже нормативізм за цього випадку на відміну від дескриптивного підходу надає нового змісту поняттю справедливості, яке не дорівнює поняттю рівності. Адже будь-яка країна, яка, наприклад, здійснює ворожі дії щодо іншої країни, встановлює контроль над інфраструктурним комплексом або окремими об’єктами інфраструктури чи окремим сферами інфраструктурної політики з позицій власного національного законодавства захищає власний суверенітет; з позицій іншої держави — вчинює акт війни або акт агресії / анексії. Саме тому за першого і другого випадку можемо говорити про дієвість права в аспекті відповідності діяльності певних суб’єктів національному праву.

З позицій значимості і справедливості оцінка діяльності даних суб’єктів буде іншою. Відтак, дескриптивний підхід, фактично з позицій формально-юридичних, може обґрунтувати інфраструктурну війну як необхідний і законний напрям реалізації державної політики. Власно так відбулася втрата значної кількості об’єктів стратегічної інфраструктури Україною через діяльність Росії: з позицій Росії (позитивізм) — все законно; з позицій України і міжнародного співтовариства — все незаконно.

Висновки

Відтак унаочнюється висновок про те, що модерна інтерпретація і застосування нормативізму у практиці міжнародних відносин призводить до юридичного догматизму і юридичної схоластики, жорсткого прагматизму й утилітаризму юридичної практики.

Водночас з позицій нормативізму, яка тяжіє до справедливості, стратегія ДІФСП має розглядатися крізь призму значимості для реалізації національних інтересів. Відтак можемо підтримати думку В. В. Костицького, який відзначив, що „учений повинен користуватися натуралістичною, психологічною, феноменологічною, діалектичною, екзистенціоналістською, структуралістською, герменевтичною (і лише потім – нормативістською) методологією або творити на їх підґрунті власну методологію наукового юридичного пізнання” [, с. 28][13].

Наголосимо: справедливість не дорівнює рівності. Справедливість мною трактується в якості критичного оціночного масштабу політико-моральної здатності до мислення і втілення значимих як для окремої нації, так і для людства в цілому усвідомлених актів.

Додаткову аргументацію нашій позиції можемо надибати в юридичній царині. Зокрема відзначимо, що одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Зазвичай справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[14].

Саме дана позиція Конституційного Суду України надає можливості нам наголосити на тому, що закон може бути дієвим, але несправедливим, обмежувати права і свободи інших людей, націй тощо. За цих умов право є ширшим за закон. Акцентування нами на дослідженні та усвідомленні порізнення сущого і належного є вкрай важливим не лише для нашого подальшого дослідження, адже почасти застосування формально-юридичного та дескриптивного підходів у різних вимірах публічної риторики призводить до використання маніпулятивних технологій і формування хибної думки щодо справедливості тих чи інших дій. Саме це і призводить до конфліктоґенності суспільства, обґрунтуванні тих чи інших дій поза контекстом справедливості.

Нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній політології та юриспруденції і може бути корисним передусім як для наукового коментування діяльності політичних інститутів або законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів не лише дієвості, а й практичної їх значимості та справедливості в рамках політичних відносин в аналізованій сфері державної політики.

ЛІПКАН Володимир Анатолійович — доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук вищої освіти України, академік Міжнародної кадрової академії.

У 2000 році захистив кандидатську дисертацію з юридичних наук із проблем боротьби з тероризмом.

У 2009 році захистив докторську дисертацію з юридичних наук із проблем правового регулювання національної безпеки.

У 1997 році — отримав премію ім. Володимира Суміна Української правничої фундації, ставши переможцем загальнодержавного конкурсу студентських наукових робіт.

У 2002 році став одним із переможців конкурсу № 7, що проводився Харківським Центром по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вошингтоні, підготувавши наукове дослідження за темою «Основи терорології».

У цьому ж 2002 році було підготовлено перший в Україні навчальний посібник, в якому викладено засади загальної теорії безпеки «Безпекознавство», який було видано в Європейському університеті. На базі даного посібника розроблено авторський курс «Безпекознавство», який викладається в Європейському університеті з 2002 року.

У лютому 2003 року закінчив на відмінно Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу, отримавши кваліфікацію спеціаліста з менеджменту організацій.

З 23 травня по 19 липня 2003 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в Угорщині м. Будапешт. Під час навчання в академії виконував обов’язки голови української делегації. За значні успіхи у навчанні, а також активну організаторську діяльність, позиціонування іміджу України, було визначено кращим студентом української делегації (серед 13 представників), а також кращим студентом 41 сесії (серед 47 членів, що представляли Україну, Угорщину, Румунію та Росію), у зв’язку з чим було нагороджено начальником кримінальної поліції Угорщини пам’ятною медаллю та вручено відповідний диплом.

З лютого 2004 по березень 2004 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в США, штат Нью-Мексіко, м. Розвел. Де, зокрема вивчав особливості інформаційного супроводження діяльності сил національної безпеки у ствердженні глобального лідерства.

З квітня 2006 року по лютий 2009 року обіймав посаду начальника кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ. На даній кафедрі було розроблено комплекс безпекових та інформаціологічних дисциплін: «Національна безпека України», «Інформаційна безпека України», «Державна інформаційна політика України», «Інформаційна акмеологія», «Інформаційне право», «Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом», «Інформаційна деліктологія»

У березні 2010 року — закінчив Навчально-науковий інститут менеджменту безпеки Університету економіки та права „КРОК”, отримавши кваліфікацію „професіонал з управління фінансово-економічно безпекою”.

З січня по березень 2010 року — проходив навчання в Інституті національної безпеки Університету Делавер (NSI, Delaware, USA).

Упродовж 2005 – 2006 років помічник-консультант народного депутата України комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної ради України.

У 2013 році — нагороджено дипломом Академії наук вищої освіти України за номінацією «Монографії».

У 2014 році — призначено на посаду Директора програм національної безпеки Центру воєнної політики та політики безпеки

Фахова аналітична активність:

Експерт експертної ради Управління інформаційної політики Міністерства оборони України

Радник президента Академії безпеки відкритого суспільства

Експерт Експертної ради громадської організації „Міжнародна антитерористична єдність”

Експерт Експертної комісії при раді УСПП з корпоративної безпеки.

Рівень креативного впливу на кіберсоціум:

• https://www.lipkan.com/ – особистий сайт;
•  http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка в Вікіпедії
• https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка з Вікіцитатника
• www.natsecurity.com.ua — проект для проведення конференцій;
• http://goal-int.org/ — сайт громадської організації Глобальна організація союзницького лідерства;
• http://wolf-goal.livejournal.com/ — персональний блог;
• http://book.market-ua.com/ —  книжковий Інтернет-магазин;
• http://www.aoss.org.ua/cgi-bin/index.pl — сайт громадської організації  Академія безпеки відкритого суспільства.

Автор понад 220 наукових праць,

зокрема 12 монографічних досліджень:

1. Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Знання, 2000. — 184 с. (10,36 д.а.).
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й.  Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання, 2002. — 254 с. (20,8 д.а.).
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с. (10,46 д.а.).
4. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с. (47,02 д.а.).
5. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с. (20,46 д.а.).
6. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с. (25.58 д.а.)
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
9. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
10. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
11. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
12. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

Автор 20 навчальних посібників:

1. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
2. Ліпкан В.А., Кондратьєв П.Я. Боротьба з тероризмом: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
3. Кондратьєв Я.Ю., Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
4. Ліпкан В.А.,  Харченко Л.С., Логінов О.В. Інформаційна безпека України: Глосарій. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
5. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С., Яковенко О.О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. — К.: Текст, 2006. — 256 с.
6. Ліпкан В.А. Національна безпека і національні інтереси України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
7. Павленко Б.В., Ліпкан В.А., Тарасюк М.О. Керування транспортними засобами в екстремальних умовах: Навчально-наочний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 96 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
8. Ліпкан В.А. Управління системою національної безпеки України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
9. Ліпкан В.А. Основи терорології (синергетична теорія тероризму). — К.: КНТ, 2006. — 84 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
10. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., В.М.Желіховський Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
11. Ліпкан В.А. Боротьба з міжнародним тероризмом: Нормативна база. — К.: КНТ, 2007. — 248 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
12. Теорія управління в органах внутрішніх справ: Навчальний посібник / За ред. В.А.Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.
13. Ліпкан В.А., Діордіца І.В. Національна безпека України: кримінально-правова охорона: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2007. — 292 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
14. Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
15. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
16. Науково-практичний коментар до Закону України „Про боротьбу з тероризмом” / В.А.Ліпкан, О.А.Івахненко, І.М.Рижов, В.В.Майоров. — К. : КНТ, 2009. — 208 с. — (Серія: національна і міжнародна безпека).
17. Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
18. Ліпкан В.А. Національна безпека України : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан. [2-е вид.]. — К. : КНТ, 2009. — 576 с.
19. Міжнародне право : [підручник] / [В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов та ін.] ; за ред. В. А. Ліпкана. — К. : КНТ, 2009. — 752 с.
20. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом : у визначеннях та поняттях / В. А. Ліпкан. — К. : Магістр – ХХІ століття, 2009. — 162 с.

ПУБЛІКАЦІЇ У ВИДАННЯХ ВАК УКРАЇНИ

1. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру // Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. Праць. — 2000. — Вип. 8. — Одеса: Юридична література. — С. 224 – 230.
2. Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А. Характерні особливості боротьби з тероризмом і бандитизмом в Україні // Додаток до „Вісника ЛІВС МВС України” Актуальні проблеми оперативно-розшукової діяльності. — 2000. — Вип. 1. — Луганськ. — С. 52 – 62.
3. В.Ємельянов, В.Ліпкан Про деякі аспекти вивчення особи-терориста // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 1 (20). — С. 166 – 170.
4. Ліпкан В.А. Відповідальність за тероризм як один з напрямків систематизації кримінального законодавства // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 2. — С. 38 – 47.
5. Ліпкан В.А. Щодо поняття тероризму // Право України. — 2000. — № 7. — С. 66 – 69.
6. Никифорчук Д., Ліпкан В., Лебеденко В. Особливості боротьби ОВС з тероризмом і бандитизмом // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2000. — № 1. — С. 225 - 231.
7. Ліпкан В.А. Тероризм і геополітика: гіпотетичний зв’язок // Правова держава. — 2000. — Вип. 11. — С. 525 – 534.
8. Ліпкан В.А. Кримінологічна та кримінально-правова оцінка тероризму // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 4. — С. 23 – 28.
9. Ліпкан В.А. Залучення населення до роботи міліції — запорука взаємопорозуміння, співпраці та взаємодії органів охорони правопорядку у боротьбі з тероризмом // Проблеми правознавства і правоохоронної діяльності. — 2000. — № 2. — С. 76 – 79.
10. Ліпкан В.А. Питання демонтажу фінансового підґрунтя терористичних організацій // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2001. — № 7. — С. 10 – 15.
11.  Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2001. — № 3. — С. 233 – 236.
12.  Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм і система безпеки підприємництва // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 8 – 17.
13.  Юсупов В.В., Ліпкан В.А. Недержавна система безпеки підприємництва — криміналістичний аспект // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України / Збірник матеріалів науково-практичної конференції 16 – 17 травня 2001 р., Київ.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 88 – 95.
14.  Никифорчук Д.Й., Бірюков Г.М., Ліпкан В.А. Аналіз стану оперативної обстановки як спосіб виявлення терористських груп // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — К., 2002. — № 1. — Ч. 2.
15.  Ліпкан В.А. Окремі аспекти кримінологічної характеристики ювенотероризму (підліткового тероризму) // Право України. — 2002. — № 4. — С. 77 – 82.
16.  Рожнова В.В., Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови системи запобіжних заходів // Право України. — 2002. — № 5. — С. 21 – 26.
17.  Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови антитерористичного законодавства України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 1. — С. 66 – 73.
18.  Ліпкан В.А. Системний підхід до побудови еталонної моделі системи забезпечення національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 2. — С. 19 – 24.
19.  Ліпкан В.А. Національна безпека України у світлі теорії самоорганізації // Держава і право. — 2002. — № 16. — С. 142 – 148.
20.  Ліпкан В.А. Складові національної ідеї // Право і безпека. — 2002. — № 2. — С. 182 – 183.
21.  Ліпкан В.А. Сучасний зміст української національної ідеї // Держава і право. — 2002. — № 17. — С. 463 – 466.
22.  Ліпкан В.А. Неопарадигма національної безпеки // Право України. — 2002. — № 11. — С. 19 – 23.
23.  Ліпкан В.А. Правове забезпечення управління системою національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 19 – 24.
24.  Ліпкан В.А. Методологія формування правового поля забезпечення національної безпеки України // Держава і право. — 2002. — № 18. — С. 70 – 76.
25.  Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А., Крашениця В.Ф. Особливості запобігання злочинам, пов’язаним із захопленням заручників // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 5. — С. 131 – 135.
26.  Ліпкан В.А. Історичні передумови формування сучасної української національної ідеї // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2002. — № 19. — С. 177 – 182.
27.  Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
28.  Ліпкан В.А. Об’єкт, предмет і структура націобезпекознавства // Право і безпека. — 2002. — № 4. — 26 – 29.
29.  Ліпкан В.А. Сучасні загрози національній безпеці України: доктрина пантуранізму // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 168 – 176.
30.  Липкан В.А. Концептуальные основы формирования правового поля обеспечения национальной безопасности Украины // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2002. — № 2 (8). — С. 69 – 74.
31.  Ліпкан В.А. Предмет націобезпекознавства // Держава і право. — 2003. — № 19. — С. 39 – 44.
32.  Ліпкан В.А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120 – 123.
33.  Ліпкан В.А. Сучасний безпекоренесанс // Держава і право. — 2003. — № 20. — С. 216 – 219.
34.  Ліпкан В.А. Сутність та зміст управління системою національної безпеки // Правова держава. — 2003. — Вип. 14. — С. 257 – 266.
35.  Ліпкан В.А. Поняття та зміст націобезпекознавства // Право України. — 2003. — № 9. — С. 114 – 118.
36.  Ліпкан В.А. Необхідність управління системою національної безпеки // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2003. — № 16. — С. 12 – 14.
37.  Ліпкан В.А. Українська національна ідея — фундамент національної безпеки // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2003. — № 22. — С. 299 – 305.
38.  Ліпкан В.А. Необхідність формування системи національної безпеки // Право і безпека. — 2003. — № 2’2. — 21 – 25.
39.  Ліпкан В.А. Синергетичний і гомеостатичний підходи до системи національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 2. — С. 104 – 111.
40.  Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: підходи до формування // Вісник Прокуратури. — 2003. — № 10. — С. 85 – 92.
41.  Ліпкан В.А. Спеціально наукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 3. — С. 63 – 73.
42.  Ліпкан В.А. Загальнонаукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 4. — С. 26 – 33.
43. Ліпкан В.А. Поняття системи забезпечення національної безпеки України // Право і безпека. — 2003. — № 2’4. — С. 57 – 60.
44.  Ліпкан В. Проблеми законодавчого забезпечення національної безпеки // Українське право. — 2003. — № 1 (16). — С. 107 – 120.
45.  Ліпкан В.А. Екзистенціальне управління системою національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 21. — С. 473 – 479.
46.  Ліпкан В.А. Теорія криз при дослідженні ролі біфуркацій в еволюції системи національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 22. — С. 61 – 68.
47.  Ліпкан В.А. Доктрина національної безпеки: проблеми формування // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2003. — № 3. — С. 195 – 198.
48. Ліпкан В.А. Доктрина недержавного забезпечення національної безпеки України // Недержавна система безпеки підприємництва як складова національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — С. 131 – 167.
49.  Ліпкан В.А. Проблеми визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — С. 75 – 78.
50.  Ліпкан В.А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. — 2004. — № 9. — С. 230 – 233.
51.  Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 Т. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, В.Я.Тацій, Ю.С.Шемшученко. — К.: Концерн „Видавничий дім „Ін юре”, 2003. — СС. 41 – 57, 404 – 415, 441 – 450, 1007 – 1037.
52.  Ліпкан В.А. Модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки // Вісник академії правових наук України. — Х., 2004. — Вип. 1 (136). — С. 223 – 229.
53.  Ліпкан В.А.  Роль МВС України у боротьбі з тероризмом в контексті співробітництва з ЄС // Тероризм та боротьба з ним: теоретико-практичний аспект: Монографія. — К.: НАСБУ, 2004. — С. 245 – 258.
54.  Ліпкан В.А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. — 2005. — № 1. — С. 94 – 99.
55.  Ліпкан В.А. Проблеми формування і функціонування системи забезпечення національної безпеки України // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2005. — Вип. 4. — С. 160 – 169.
56.  Ліпкан В.А. Современная парадигма терроризма / Российская система противодействия тероризму: проблемы, механизмы реализации и перспективы развития: Материалы Всероссийской научно-практической конференции: В 2 ч. — Челябинск: Челябинский юридический институт МВД России, 2005. — Ч. 1. — С. 43 – 52.
57.  Ліпкан В.А., Тюріна О.В. Державний суверенітет у контексті формування системи міжнародної безпеки // Університетські наукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 17 – 23.
58.  Ліпкан В., Ліпкан О. Інтерпретаційні схеми розвитку систем безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 2. — С. 12 – 18.
59. Ліпкан В., Майоров В. Проблеми боротьби з міжнародним тероризмом // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 12. — С. 88 – 90.
60. Ліпкан В.А. Загроза національній безпеці як критерій систематизації заходів адміністративно-правового примусу // Юридична Україна. — 2006. — № 6. — С. 19 – 25.
61.  Ліпкан В.А. Стан адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. — 2006. — № 3. — С. 107 – 112.
62.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правові закономірності функціонування системи національної безпеки // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 10. — С. 42 – 44.
63.  Ліпкан В. Адміністративно-правові основи теорії національної безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 11. — С. 23 – 26.
64.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правова природа національної безпеки // Право України. — 2007. — № 3. — С. 9 – 12.
65.  Ліпкан В.А. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки // Судова апеляція. — 2007. — № 2 (7). — С. 97 – 102.
66.  Ліпкан В.А. Зміст і структура адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки // Наук. вісник Нац. акад. Держ. подат. служби України (економіка, право). — № 1 – 2 (33). — 2006. — С. 272 – 278.
67.  Ліпкан В.А. Закон України „Про Кабінет Міністрів України” : питання обсягу повноважень у сфері національної безпеки України / В. А. Ліпкан // Судова апеляція. — № 3 (12). — 2008. — С. 6—11.
68.  Ліпкан В.А. Основи права національної безпеки // Право України. — 2009. — № 1. — С. 108—116. 

ПУБЛІКАЦІЇ В ІНШИХ ВИДАННЯХ

1. Ліпкан В.А. Тероризм: юридична дефініція та зміст // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. — К., 2000. — Т. 19. — С. 50 – 86.
2. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й. Питання боротьби з тероризмом і бандитизмом // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших.— К., 2000. — Т. 19. — С. 385 – 392.
3. Гергелійник В.О., Ліпкан В.А. Проблеми реформування системи арбітражних судів України // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (2). — С. 248 – 252.
4. Бєзруков Є.В., Ліпкан В.А. Використання поліграфа як один з напрямків протидії корупції і економічним злочинам // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (1). — С. 504 – 510.
5. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Проблеми боротьби з організованою злочинністю в регіоні (на матеріалах Харківської та Полтавської областей) / Зб. Матеріалів міжнар. Наук. практ. конференції (Харків) 26 – 27 квітня 1999 р. — С. 182 – 184.
6. 6.  Ліпкан В.А. Методологічні аспекти розроблення криміналістичної характеристики тероризму  // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2001. — Т. 22. — С. 401 – 408.
7. Ліпкан В.А. Методологічні аспекти алгоритму розробки криміналістичної характеристики тероризму // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Тези доп. міжнар. наук. практ. конференції. Ч.1. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. — С. 182 – 184.
8. Ліпкан В.А. Підприємництво під прицілом тероризму // Молодь і підприємництво. — 2000. — № 2. — С. 19 – 21.
9. Тимошенко І.І., Лаптєв С.Г., Ліпкан В.А., Онищенко Г. Закон України „Про недержавне забезпечення безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні” // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-та, 2001. — С. 466 – 477.
10. Ліпкан В.А. Методологічні засади легітимації боротьби з тероризмом як один з механізмів забезпечення прав і свобод людини в процесі правоохоронної діяльності // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. Донецьк, 27 квітня 2001 року. — Донецьк, ДІВС., 2001. — С. 36 – 45.
11. Ліпкан В.А. Теоретичні питання націобезпекознавства // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2002. — Вип. 2. — С. 79 – 87.
12. Ліпкан В.А. Організація недержавної системи безпеки: Дипломна робота / Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу. — К., 2003. — 110 с.
13. Ліпкан В.А. Глобальний тероризм в управлінні сучасною цивілізацією // Тероризм і національна безпека України: Матеріали міжнар. конф. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — С. 118 – 127.
14. Ліпкан В.А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. — Одеса: Юридична література, 2003. — Вип. 16. — С. 115 – 120.
15. Липкан В.А. Правовое поле обеспечения национальной безопасности Украины: вопросы формирования // Правовая защита частных и публичных интересов: Материалы международной межвузовской научно-практической конференции (22 – 23 января 2004 года). — Челябинск: Изд-во ЮурГУ. — Ч. 1. — 49 – 55.
16. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека як складова національної безпеки України // Інформаційні технології в економіці, менеджменті і бізнесі: Проблеми науки, практики і освіти: Зб. наук. праць VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф.— Ч. 2. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. — С. 443 – 453.
17. Ліпкан В.А. Неопарадигма боротьби з тероризмом // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. Випуск сьомий. — Х.: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2003. — С. 131 – 164.
18. Ліпкан В.А., Кузнєцов О.В. та інші Навчально-методичні матеріали. — К.,: Текст, 2005. — 158 с.
19. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є. Удосконалення нормативно-правових засад боротьби з кіберзлочинністю як необхідна умова євроінтеграції // Проблеми європейської інтеграції і транскордонного співробітництва: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, Луцьк,29 – 30 вересня 2005 р. / За ред.. В.Й.Лажніка, С.В.Федонюка. — Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту, ім.. Лесі Україніки, 2005. — С. 192 – 197.
20. Ліпкан В.А. Алгоритм моделювання систем безпеки // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2005. — С. 5 – 10. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
21. Ліпкан В.А. Глобализация международного терроризма // Предотвращение и борьба с преступлениями террористической направленности: Материалы международной научно-практической конференции (Кишинэу, 18 мая 2006 года) / Академия полиции Молдовы. — К., 2006. — С. 65 – 73.
22. Липкан В.А. Нацбезопасность альтернативный взгляд // Неизвестная разведка. — 2006. — № 3 – 4. — С. 12 – 19.
23. Ліпкан В.А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2007. — С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24. Ліпкан В.А. Основні підходи до формування закону України „Про національну безпеку України” // Проблеми національної та міжнародної безпеки: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: КНУВС, 2007. — С. 29 – 36.
25. Липкан В. Параллельный мир: баланс безопасности или безопасный баланс // Неизвестная разведка. — 2007. — № 1. — С. 21 – 27.
26. Ліпкан В.А. Роль сил спеціальних операцій у протидії злочинам проти основ національної безпеки // Запобігання злочинам у сфері забезпечення національної безпеки України : Матеріали міжвідомчої науково-практичної конференції, 21 листопада 2008 р., м. Київ. — К. : Наук.-вид. відділ НАСБ України, 2008. — С. 36-43. (430 с.)
27. Ліпкан В.А. Que se haga scientia // Міліція України. — 2000. — № 5. — С. 26-27.
28. Ліпкан В.А. Морські вовки країни тюльпанів // Міліція України. — 2000. — № 6. — С. 25-26.
29. Ліпкан В.А. Фанат, або заговори, щоб я тебе почув // Міліція України. — 2000. — № 7. — С. 14 – 15.
30. Ліпкан В.А. Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься // Міліція України. — 2000. — № 8. — С. 28 – 29.
31. Ліпкан В.А. FSK — спеціальна команда захисту // Міліція України. — 2000. — № 10. — С. 28 – 29.
32. Ліпкан В.А. Антитерор. З досвіду австралійських колег // Міліція України. — 2000. — № 11. — С. 30 – 32.
33. Ліпкан В.А. Федеральне бюро розслідувань // Форпост. — 2001. — № 1. — С. 24 – 25.
34. Ліпкан В.А. Щит і меч землі обітованої // Форпост. — 2001. — № 2. — С. 22 – 23.
35. Ліпкан В.А. Геній пекла // Форпост. — 2001. — № 3. — С. 18 – 20.
36. Ліпкан В.А. Тероризм і життя // Форпост. — 2001. — № 4. — С. 24 – 25.
37. Ліпкан В.А. Усвідомлюючи досвід інших // Форпост. — 2001. — № 5. — С. 24 – 25.
38. Ліпкан В.А. Поліграф — нова віха взаємопорозуміння міліції з населенням // Міліція України. — 2001. — № 6. — С. 28 – 29.
39. Ліпкан В.А. „Золоті пантери” Італії // Міліція України. — 2001. — № 7. — С. 28 – 31.
40. Ліпкан В.А. Кібертероризм на зламі тисячоліть // Міліція України. — 2001. — № 8. — С. 24 – 25.
41. Ліпкан В.А. Секретна служба США: Військово-морська спеціальна група США // Міліція України. — 2001. — № 9. — С. 24 – 25.
42. Ліпкан В.А. Варта королеви: підготовка поліцейських для боротьби з масовими заворушеннями США // Міліція України. — 2001. — № 10. — С. 20 – 21.
43. Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм: вигадки чи реальність // Міліція України. — 2001. — № 11. — С. 26 – 27.
44. Ліпкан В.А. Ніщо, яке нищить // Міліція України. — 2002. — № 1. — С. 26 -27.
45. Ліпкан В.А. Матриця: проблема свободи у матриці // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 26 – 27.
46. Ліпкан В.А. Бути першими — це для академії традиція // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 29 – 30.
47. Ліпкан В.А. Диявольська врода // Міліція України. — 2002. — № 3. — С. 29 – 30.
48. Ліпкан В.А. Ядерний тероризм або сатана старих богословів // Міліція України. — 2002. — № 4. — С. 27 – 28.
49. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина перша) // Міліція України. — 2002. — № 5. — С. 23 – 24.
50. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина друга) // Міліція України. — 2002. — № 6. — С. 29 – 30.
51. Липкан В.А. Нужен ли Украине Закон „По борьбе с терроризмом” // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 2. — С. 12 – 15.
52. Липкан В.А. Информационный фаст-фуд — приятного аппетита // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 5. — С. 4 – 5.
53. Ліпкан В.А. Пантуранізм — сучасна загроза України // Служба безопасности. — 2002. — № 4. — С. 6 – 7.
54. Ліпкан В.А. Дві цитаделі — одна мета // Міліція України. — 2002. — № 8. — С. 30 - 31.
55. Ліпкан В.А. Судний день // Міліція України. — 2002. — № 9. — С. 24 – 25.
56. Ліпкан В.А. По той бік добра і зла // Міліція України. — 2002. — № 10. — С. 28 – 29.
57. Ліпкан В.А. Служба внутрішньої безпеки США // Міліція України. — 2002. — № 11. — С. 29 – 30.
58. Ліпкан В.А. Європол і внутрішня безпека Європи // Міліція України. — 2003. — № 3. — С. 27 – 28.
59. Ліпкан В.А. Політичний екстремізм у Німеччині // Міліція України. — 2003. — № 11. — С. 26 – 27.
60.  Липкан В.А. Абсурд в Законе или иллюзия безопасности // Человек  и закон. — 2003. — № 12. — С. 42 – 45.
61. Ліпкан В.А. Моє відкриття Америки // Міліція України. — 2004. — № 7. — С. 22 – 23.
62.  Ліпкан В.А. Нещодавно ад’юнктурі НАВСУ виповнилось 30 років // Іменем закону від 16.06.00. — С. 13.
63. Ліпкан В.А. Шанхайська п’ятірка обговорює питання щодо створення єдиного антитерористичного центру // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
64. Ліпкан В.А. Вибухи в Афганістані: чотири особи поранено // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
65. Ліпкан В.А. Поліція Північної Ірландії викрила фабрику вибухових пристроїв // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
66.  Ліпкан В.А. В Ізраїлі за підозрою у вчиненні тероризму затримано представника Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
67. Ліпкан В.А. Німеччина: неонацисти підводять голову // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
68.  Ліпкан В.А. Греція готує новий законопроект по боротьбі з тероризмом Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
69. Ліпкан В.А. Філіппінський уряд на заваді тероризму // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
70. Ліпкан В.А. Шпигунський скандал у США // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
71.  Ліпкан В.А. Екотероризм // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
72. Ліпкан В.А. В Іспанії лунають вибухи // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
73.  Ліпкан В.А. Чи буде видано терориста № 1? // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
74. Ліпкан В.А. KFOR ранить двох бандитів на кордоні Косово і Македонії // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
75.  Ліпкан В.А. Ізраїль активізує боротьбу з тероризмом // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
76. Ліпкан В.А. Розлючений батько захоплює заручників // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
77. Ліпкан В.А. Вибори і тероризм: іспанський варіант // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
78.  Ліпкан В.А. Снайпери проти абортів // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
79.  Ліпкан В.А. Ліквідація антипідривного підрозділу “F” MI-5 — помилка // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
80. Ліпкан В.А. Реалії сучасного кібертероризму // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
81. Ліпкан В.А. Алжир змінює „тактику діалогу” // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
82.  Ліпкан В.А. Біотероризм загрожує світу // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
83.  Ліпкан В.А. Наркотероризм по-колумбійські // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
84.  Ліпкан В.А. Викрадення людей і СНІД // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
85.  Ліпкан В.А. Уряд Ірану підписав угоду із Саудівською Аравією // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.

ПУБЛІКАЦІЇ ПІСЛЯ ЗАХИСТУ ДОКТОРСЬКОЇ ДИСЕРТАЦІЇ з юридичних наук

1. Липкан В.А. Основы права национальной безопасности // Публичное и частное право. — 2009. — № 2. — С. 34—46.
2. Ліпкан В.А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 4 – 8.
3. Ліпкан В.А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80.
4. Ліпкан В.А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю.І.Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 114-117 (204 с.)
5. Ліпкан В.А.   Біла книга: суть та призначення // Адміністративне право в сучасному вимірі : Матеріали IV науково-практичного семінару / ред. колегія : В.К.Колпаков (голова), О. В. Кузьменко, В. А. Ліпкан, І. Д. Пастух. — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. —С. 19—21.
6. Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7 – 10.
7. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
8. Ліпкан В.А., Троханенко І.І. Щодо необхідності реформування системи державного контролю за діяльністю міліції // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2010. — С. 38—41.
9. Ліпкан В.А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28.
10. Липкан В. Мультикультурализм и толерантность: грани соотношения / Владимир Липкан // Формирование толерантного сознания в обществе: Материалы VII международного антитеррористического форума. — К. : Издательство “Киевская правда”. — 2011. — С. 92—100.
11. Максименко Ю. Є., Ліпкан В. А. Права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні // Конституція України : зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. Вип., 24 червня 2011 р. / редкол. :  В. В. Коваленко (голов. ред.). — та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с. , с. 91—101.
12. Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
13. Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.
14. Ліпкан В.А. Інформаційні війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
15. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
16. Ліпкан В. А., Ю.Є.Максименко  Інформаційні права і свободи людини та громадянина / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 64—68.
17. Ліпкан В., Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В. Ліпкан, В. Баскаков  // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — С. 263—269.
18. Ліпкан В. А., Рижов І.М. Врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму / В. А. Ліпкан, І. М. Рижов //  Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 10. — С. 131—135.
19. Ліпкан В. А. Підходи до аксіології національної безпеки / В. А, Ліпкан // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали науково-практичної конференції (Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2012. — С. 8—11.
20. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / В. А. Ліпкан // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Інформаційні технології боротьби з тероризмом” (Київ, 15 липня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 7—11.
21. Липкан В. Ренессанс безопасности. Негосударственная система безопасности как атрибут государства / Владимир Липкан, Игорь Бондаренко // Российские вести. — 11 февраля 2013. — № 3-4(2107-2108). — С. 2.
22. Ліпкан В. А. Підвалини формування нової концепції права в контексті протидії екстремізму / В. А. Ліпкан, А. М. Лобода // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 86—87.
23. Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства / В. А. Ліпкан // Матеріали науково-практичної конференції „Правові проблеми сучасності” (Запоріжжя, 26 лютого 2013 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — С. 46—48.
24. Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. — Европейский Центр  Изобразительных искусств, Братислава, 2013. — С. 90—93. (312 с.)
25. Ліпкан В. А. Поняття держави в контексті діяльності УДО України / В. А. Ліпкан, О. О. Ткаченко // Наше право. — 2013. — № 2. — С. 16—21.
26. Ліпкан В.А. Доступ до інформації з обмеженим доступом : проблеми вироблення уніфікованих дефініцій / В. А. Ліпкан, Л. І. Капінус // Публічне право. — 2013. — С. 45—53.
27. Ліпкан В. А. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Право України. — 2013. — № 110. — С. 249—256.
28. Ліпкан В. А. Інформаційна деліктологія: засади становлення / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Матеріали круглого столу, присвяченого 90-літтю академіка В. В. Копейчикова (19 листопада 2013 року). — К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. — С. 92—96.
29. Ліпкан В. А. Науковий алгоритм дослідження кодифікації інформаційного законодавства України / В. А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 44—48.

Security is an elite destiny

V.Lipkan

lecture 1. 1

conceptual framework and nature of general theory of national security.. 1

Introduction. 2

Slide 2. 2

1. Scope and Nature of General Security Theory. 3

Slide 3. 3

Slide 4. 3

Slide 5. 4

Slide 6. 4

Slide 7. 5

Slide 8. 5

Slide 9. 6

Slide 10. 6

Slide 11. 6

2. Interdisciplinary Nature of General Theory of National Security. 7

Slide 12. 8

Slide 13. 8

3. Architecture of Scientific Approach to Study of National Security Components. 9

Introduction

General Security Theory  represents an essential element of intellectual cultures of the mankind and embraces extensive political and legal experience of prior generations reflecting main trends, milestones and outcomes of previous research into the problems of ensuring security of an individual, nation and state. This cognitive expertise, ideas and breakthroughs have now a tangible influence on current concept of formation and operation of national security system, legal vision and development prospects.

In an attempt to see into the present day and head way for the better and secure future people are used to getting back to the past, time-proven security forms and mechanisms and will undoubtedly keep on doing so. It is not a mere tribute to the past or blind faith in traditions and authorities. It rather constitutes a human orientation in geo-historical time and geopolitical environment, a natural need and aspiration of every generation to gain an attractor (peak of security of an individual, nation or state) and once settled down in between the past and the future, to get maximum realization of personal needs and interests through robust functioning of security mechanism.

In this respect a much-written-about meandering evolution of security systems, formation and effective performance of its components get yet more important.

GST enables to get a better understanding of how the cognition of the security nature evolved in that eternal collision of different views and positions and how the knowledge about reasonable balance between security-related interests of an individual, nation and state, human rights and freedoms, social and public order, national security forms and methods was gained and sharpened.

 Slide 2

The extending experience and the increasing knowledge about national security contribute to the growing importance of security studies — general security theory. After analyzing numerous research papers the author suggested that alternatively, general security theory should be labeled as securology from Latin ‘securitas’ from Latin. securitas, from securus + -logia  from Gk. -logia (often via Fr. -logie or M.L. -logia), “study of and; and ‘logos’ – a science, study, movement.

The preference is hereinafter given to the title “General Security Theory”.

1. Scope and Nature of General Security Theory

Slide 3

Security Studies is an academic discipline considered to be a sub-discipline of international relations.^[1] There are several differing approaches to security within security studies including traditional realists conceptions of security, Critical Security Studies, the Copenhagen School of security studies and feminist approaches to security[1].

Instead of This I propose to go further, then Oleaver and Buzan, Ken Both ets.

Slide 4

GST represents a modern cross-discipline trend in the fundamental science which studies the level of nation’s interests being safeguarded from natural and man-caused dangers using various methods, including investigation of self-organization of so-called disrupters (destabilizing systems).

The core of the concept consists in harmonizing research principles for organizational structures (method of extrapolation, determination of NSS dysfunction by identifying threats and dangers to a system) with those applied in self-organizational structures, namely: investigation of GST as a complex open non-linear and dynamic system, assessment of self-organizing mechanisms, forecasting of fundamental parameters of system evolution. The GST structure is viewed as a component of nation’s security concept.

GST comprises a system of knowledge which describes and explains a set of national security phenomena and consolidates the rules discovered in this area into a uniform harmonized system with a common idea of building a strong and developed, self-sustaining and independent state.

The research is mainly targeted at:

q   Establishing fundamental rules of system transition from dynamic equilibrium to chaos;

q   Quantitative and qualitative description of complex non-linear interacting mechanisms of the specified systems, objects and structures at different stages of origination and progress of threats and dangers and their consequences in time and spatial kinetic set;

q   Setting up scientific foundation of diagnosing, monitoring, early warning and cessation of threats and dangers.

Slide 5

Overall, GST follows the following principles:

q   Relevance of scientific theory to an object in question;

q   Comprehensive and consistent description of a particular area of activity;

q   Need for substantiating liaison between different components of a theory ensuring that certain assertions pass over to the others;

q   Inherent non-contradiction of a theory and its adequacy to research data.

The fundamentals of this scientific trend lie in superior theories, including, but not limited to, theory of social management, general theory of security, general theory of systems. Moreover, by its integrating nature GST incorporates fundamental provisions of other sciences to include nation theory, social contract theory, catastrophe theory, crisis theory, dynamic systems theory, autogenesis theory and others.

Slide 6

The conceptual and categorical framework objectively formed in GST comprises basic and specific notions such as

• national security (insecurity),
• national threat,
• safeguard,
• ensuring,
• support,
• probability, risk,
• catastrophe, crisis, vital functions,
• system environment, adverse factor,
• dangerous impact, system response,
• algorithm of managing, national idea, national interests,
• national outlook, national sufficiency, national security system,
• state administration of national security system, etc.

Slide 7

Epistemology of GST consists of three related components

Ontology – The branch of metaphysics that deals with the nature of being

Axiology – The study of the nature of values and value judgments.

Methodology   – body of practices, procedures, and rules used by those who work in a discipline or engage in an inquiry; a set of working methods

Slide 8

Quantitative analysis and working out of scales to measure the status of national security within GST are based on the following basic criteria:

• threats (dangers) to life and vital functions;
• threats and dangers to security system.

Slide 9

Therefore, fundamental scientific basis of GST management consists in :

1)    selecting an effective tool of attaining system objectives,

2)    outlining priorities in ensuring security;

3)    working out urgent and prospective actions to mitigate threats and enhance quality and lifespan of basic algorithms within security system.

Slide 10

This being said, for the purpose of bringing up managerial elite in national security it prospectively urges to work out the following measures:

ü drawing up centralized programs of consistent skill development and re-training;

ü elaborating and implementing regional and industry specific programs of national security professional training;

ü developing and adopting international programs for professionals in managing self-organizational systems in the case of destabilization with different intensity, etc.

Slide 11

Consequently, fundamental and applied research should reasonably provide for:

¯   methodological support of formulating a new security paradigm;

¯   a number of applied theories in GST with the theory of state administration of security system playing an essential role;

¯   development and utilization of a uniform system of criteria to assess threats to security system;

¯   meta-modeling of probable threats to GST with further preparation of standard plan of actions for stabilization algorithms;

¯   elaboration and application of uniform methods and systems of control, diagnosing, identification and safeguard;

¯   design of comprehensive dynamics and integration programs of security system based on geopolitical analysis of the environment.

To recap, the state governance professionals should be trained under the principle of consistency and compliance with national interests. These principles represent principal foundations of bringing up systemic mindset in senior managers of the state.

2. Interdisciplinary Nature of General Theory of National Security

Considering the specifics of modern science formation more attention is paid to the increasing cross-discipline nature of essential research trends. Interdisciplinary is said to a sign of complexity. Its analysis is focused on research trends which produce other more sophisticated scientific disciplines to include GST. With it in mind, an interdisciplinary approach in GST is worth studying.

Cross-discipline nature GST is primarily uncovered in investigating complex problems of ensuring security that urge to use the methodology of many scientific disciplines and movements. In GST research different scientific disciplines complement each other contributing to the integrity of analyzing security phenomena. Each of these disciplines has its own approach and is committed to complete its subtask. Some of them are focused on supplements and elaboration of specialized theories of national security; the others deal with working out new forms of knowledge expression, getting an insight into genetic background, place and objectives to be tackled in general system of GST.

Analyzing complex problems of the science it’s worth considering specific features of scientific cognition: scientific evolution brings knowledge, unveils qualities and rules of a new class of phenomena and processes and further sharpens ways and methods of scientific research. Sophisticated nature of GST is revealed in addressing the question of how they actually improve scientific efforts. Its solution is based on structural analysis of scientific cognition that divides scientific research into fundamental and applied.

Slide 12

Where should we put general security theory?

Fundamental research is often labeled as a searching one. It is said that fundamental research creates new methods rather than applies and enhances the established ones. In many cases fundamental science is coined “pure”.

Applied sciences deal with practical objectives. It should be pointed out however that applied research is mainly focused on investigating rather than designing security systems or technologies. The difference between fundamental and applied research lies in specifics of selecting research lines and targets. Nevertheless, methods and outcomes have their own value. In fundamental science problem-selecting is primarily determined by internal logic of its development and technical means for appropriate experiments. Unlike, in applied sciences the selection of problems and targets of research is directly linked to the influence of public demands — technical, economic, social objectives.

Interdisciplinary approach is to the great extent determined by hierarchical component in setting and handling research objectives and their solution is viewed as hierarchical structure of patterns pertaining to different phenomena and processes. Its uniting core involves working out a basic model, principal features of those patterns and processes.

For the lack of time I just want to propose my own science conclusions/

Slide 13

1.the problem of security is system-wide, i.e. calls for treating security as a system and using systemic thinking for its adequate understanding; and comprehensive on the other hand, i.e. covering multi-subject knowledge. It can be stated that the problem of security bears an interdisciplinary nature.

2. The lack of integral system of knowledge about national security produces the need for its formation under current circumstances. Specifics of object and subject (a variety of aspects, directions and features, dimensions) and interdisciplinary nature of the problem generate a need for formulating relevant cross-discipline research methodology. Thus, the investigation of national security should be based on interdisciplinary methodology.

3. Finally, the application of interdisciplinary methodology produces common solutions which may be applied to both integrity-creating field — general security theory — and other applied theories in security. Therefore, the problem-solving should consider its cross-discipline nature. It naturally leads to the following trinity which enables to substantiate the interdisciplinary nature of GST: cross-discipline problem calls for interdisciplinary methodology in order to get an cross-discipline solution.

3. Architecture of Scientific Approach to Study of Security Components.

According to the above provisions, it’s worth outlining the algorithm of modeling management subsystems in definite areas of activity. It is a must since the modeling comprises a process and actions within it follow a certain sequence and are interrelated. So, the subsystems of security management should be modeled as follows.

Slide 14

Step 1: dealing with the concept and nature of a concrete type of security, its role in the system of national security.

Defining the notion of a concrete type of security should take into account the fact that national security represents a kind of social activity which involves an intentional purposeful impact by a command agent on national security system, under which public and private institutions create favorable conditions for progressive development of national interests, sources of well-being and ensure the effective performance of national security system.

Hence, the definition of environmental security should consider its specific features, objective laws, rules and principles of development and finally characteristics. Every notion of any security type is described keeping in mind that it constitutes an element of national security.

It’s worth mentioning here the methodology of this scientific field — a set of goals, principles and functions that in their integrity create a new quality and are realized by adequate means. All the components should be integrated in a single system and correlated

Step 2: simulating a threat to national security in a specific area taking into account real and regulatory threats as defined as well as potential and non-regulatory ones that are omitted therein and within security law, but still affect relevant matters.

Similarly, defining the notion of threats in a particular area of activity should be guided by GST method which represents the principle of self-organization of national security research.

Once applied, this method contributes to the correlative liaison between basic notions of GST and applied theories which study theoretical and practical problems of national security in concrete areas of activity.

That’s why, the consideration of threats to national security in concrete spheres of life should be focused on regulatory threats as defined by the above Law and non-regulatory ones omitted therein.

Step 3: formulating a model of national security system in a specific area of activity.

National security system is not identical to that of ensuring national security with the former being complementary and functional and playing a role of support element. Consequently, its modeling in a concrete area of activity should take into account:

1)                paradigm of national security in a definite sphere of NS;

2)                objects, agents and subject of national security in a definite sphere of NS;

3)                national interests in a certain area of national security to be correlated with the nation’s concept and national idea;

4)                general model of national security system in a definite sphere of NS;

5)                system of priority national interests in a particular area of activity;

6)                position and function of the system for ensuring national security in general system of national security.

Slide 15

Step 4: modeling a system of ensuring national security in a certain area taking into account:

• nature, purpose and operating objective of the system for ensuring national security in a specific area of activity;
• components of public security system and its competence;
• components of private security system and its competence;
• public private partnership;
• analysis of performance and accountability of agencies empowered to ensure national security of Ukraine;
• system of control and supervision over activity of agents that ensure national security.

For the ease of comprehension, the system for ensuring national security derives from and operates according to the objectives of national security system. Thus, the structure of ensuring system depends on operating objectives of national security system as well as threats and dangers.

Slide 5

Step 5: modeling key directions of state policy for national security in a particular area considering national interests set forth at Step 3 and national threats outlined at Step 2. Those directions should be obviously correlated with threats and dangers to national security and not the structure of ensuring systems analyzed at Step 4. Whether state policy is effective is determined by the result achieved in managing threats and dangers, i.e. by the level of national interests being realized. Logically, the fundamental criterion of state policy comprise national interest, threats and dangers to them rather than funds and resources of subjects which pursue national security. Still, resources play an important but not a decisive role if compared with threats. One more challenge in this respect involves working out the criteria on which security means are eligible to specific categories of national interests.

Therefore, general modeling algorithm should contain the following interrelated elements: system of priority national interests — system of threats — system of means — system of bodies.

Systemic approach to the modeling of national security management system in any area of activity will be of a system-wide nature that is directly related to systemic nature of national security as a multi-layered structure.

Failure to implement or ineffective performance of ensuring system elements specified at Step 4 or availability of activities omitted by the current legislation will encourage recommendations on optimizing organizational and functional structure of system for ensuring national security.