Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Надрукована: Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України з позицій нормативізму. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2021. № 32. – C. 149—157 

Анотація

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює використання різноманітних методів дослідження. Логіка дослідження передбачає встановлення в рамках неокантіанської традиції дуалізму категорій суще і належне, з’ясування потенціалу нормативізму для додаткового обґрунтування принципу верховенства права, а також обґрунтування категорій дієвість, значимість і справедливість. На підставі концепції нормативізму аналізуються сучасні політичні тенденції, які впливають на формування геостратегії сучасної України, зокрема на стратегію розроблення державної інфраструктурної політики.

Контекст статті усіляко просякнутий концепцією Realpolitik, яка реально збільшує синергетичний потенціал теоретичних знань та підвищує праксеологічний рівень політологічної науки. В умовах трансформації під впливом глобалізаційних і регіональних чинників сучасної міжнародної системи та формування нового світового порядку Стратегія державної інфраструктурної політики України презентована крізь політико-безпековий і правовий дискурс.

Відповідно подається три напрями дослідження: 1) стратегія як політична практика; 2) стратегія як нормативно-правовий акт; 3) стратегія як безпековий напрям діяльності держави. Подана модель виступає інтегральним результатом екстраполяції методів політичного аналізу, правового регулювання, безпекознавства та моделювання на сферу процесів в інфраструктурній сфері на засадах методології побудови геостратегії сучасної Української держави.

Науково обґрунтовано використання сили, іншого сучасного та інноваційного інструментарію в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеними політичними інститутами, які формують та реалізують стратегію державної інфраструктурної політики для формування гарантованих Конституції України і забезпечених інфраструктурним потенціалом умов для безпосередньої реалізації стратегічних національних інтересів.

Науково доведено, що нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній юриспруденції і може бути корисним як для наукового коментування законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів дієвості і практичної їх значимості та справедливості.

Ключові слова: геостратегія, нормативізм, суще і належне, сакральний ландшафт, державна інфраструктурна політика, інфраструктурний потенціал, національні цінності, національні інтереси, стратегічні пріоритети, геостратегія сучасної України

Аdnotacja

Zakres problematyki naukowej wybranego tematu artykułu determinuje zastosowanie różnych metod badawczych. Logika badania polega na ustaleniu w ramach tradycji neokantowskiej dualizmu kategorii bytu i tego, co właściwe, doprecyzowaniu potencjału normatywizmu dla dodatkowego uzasadnienia zasady praworządności, a także uzasadnieniu kategorii skuteczność, znaczenie i sprawiedliwość. W oparciu o koncepcję normatywizmu analizowane są współczesne trendy polityczne, które wpływają na kształtowanie się geostrategii współczesnej Ukrainy, w szczególności strategii rozwoju polityki infrastrukturalnej państwa.

Kontekst artykułu nasycony jest koncepcją Realpolitik, która realnie zwiększa synergiczny potencjał wiedzy teoretycznej i podnosi prakseologiczny poziom politologii. W warunkach transformacji pod wpływem globalizacji i regionalnych czynników współczesnego systemu międzynarodowego oraz kształtowania się nowego ładu światowego Strategia infrastruktury państwowej polityki Ukrainy jest prezentowana poprzez dyskurs polityczny, bezpieczeństwa i prawa.

W związku z tym przedstawiono trzy kierunki badań: 1) strategia jako praktyka polityczna; 2) strategia jako normatywny akt prawny; 3) strategia jako kierunek bezpieczeństwa działania państwa. Przedstawiony model jest integralnym wynikiem ekstrapolacji metod analizy politycznej, regulacji prawnych, nauk o bezpieczeństwie i modelowania na sferę procesów w sferze infrastruktury na podstawie metodologii budowania geostrategii współczesnego państwa ukraińskiego.

Użycie siły, innych nowoczesnych i innowacyjnych narzędzi, w tym komunikacji strategicznej, wojen hybrydowych przez jasno określone instytucje polityczne, które tworzą i realizują strategię polityki infrastrukturalnej państwa dla kształtowania warunków gwarantowanych przez Konstytucję Ukrainy i wyposażonych w potencjał infrastrukturalny dla bezpośredniej realizacji strategicznych interesów narodowych jest naukowo uzasadnione.

Udowodniono naukowo, że normatywizm, w organicznym połączeniu z metodologiami językowymi i logicznymi, powinien pozostać w praktycznym orzecznictwie i może być przydatny zarówno do naukowego komentowania aktów prawnych lub regulaminów, jak i do kształtowania horyzontów i horyzontów skuteczności oraz ich praktyczne znaczenie i sprawiedliwość.

Słowa kluczowe: geostrategia, normatywizm, istniejący i właściwy, krajobraz sakralny, polityka infrastrukturalna państwa, potencjał infrastrukturalny, wartości narodowe, interesy narodowe, priorytety strategiczne, geostrategia współczesnej Ukrainy

Аnnotation

The range of the scientific problem of the chosen topic of the article determines the use of various research methods. The logic of the study involves establishing within the framework of the neo-Kantian tradition the dualism of the categories of being and proper, clarifying the potential of normativism for additional substantiation of the principle of the rule of law, as well as substantiating the categories of effectiveness, significance and justice. On the basis of the concept of normativism, modern political trends are analyzed, which influence the formation of the geostrategy of modern Ukraine, in particular, the strategy of developing the state infrastructure policy.

The context of the article is imbued with the concept of Realpolitik, which really increases the synergistic potential of theoretical knowledge and raises the praxeological level of political science. In the conditions of transformation under the influence of globalization and regional factors of the modern international system and the formation of a new world order, the Strategy of the state infrastructure policy of Ukraine is presented through political, security and legal discourse.

Accordingly, three areas of research are presented: 1) strategy as a political practice; 2) strategy as a normative legal act; 3) strategy as a security direction of state activity. The presented model is an integral result of the extrapolation of the methods of political analysis, legal regulation, security science and modeling to the sphere of processes in the infrastructural sphere on the basis of the methodology of building the geostrategy of the modern Ukrainian state.

The use of force, other modern and innovative tools, including strategic communications, hybrid wars by clearly defined political institutions that form and implement the strategy of the state infrastructure policy for the formation of the conditions guaranteed by the Constitution of Ukraine and provided with infrastructure potential for the direct realization of strategic national interests is scientifically justified.

It has been scientifically proven that normativism, in an organic combination with linguistic and logical methodologies, should remain in practical jurisprudence and can be useful both for scientific commenting on legislative or by-laws, and for the formation of horizons and horizons of effectiveness and their practical significance and justice.

Key words: geostrategy, normativism, existing and proper, sacred landscape, state infrastructure policy, infrastructure potential, national values, national interests, strategic priorities, geostrategy of modern Ukraine

Anmerkung

Die Bandbreite der wissenschaftlichen Problemstellung des gewählten Themas des Artikels bestimmt den Einsatz verschiedener Forschungsmethoden. Die Logik der Untersuchung besteht darin, im Rahmen der neukantianischen Tradition den Dualismus der Kategorien von Sein und Eigenem festzustellen, das Potential des Normativismus zur zusätzlichen Konkretisierung des Rechtsstaatsprinzips zu verdeutlichen sowie die Kategorien von zu konkretisieren Wirksamkeit, Bedeutung und Gerechtigkeit. Auf der Grundlage des Konzepts des Normativismus werden moderne politische Trends analysiert, die die Bildung der Geostrategie der modernen Ukraine beeinflussen, insbesondere die Strategie zur Entwicklung der staatlichen Infrastrukturpolitik.

Der Kontext des Artikels ist vom Konzept der Realpolitik durchdrungen, das das synergistische Potenzial theoretischen Wissens wirklich erhöht und das praxeologische Niveau der Politikwissenschaft anhebt. Unter den Bedingungen der Transformation unter dem Einfluss der Globalisierung und regionaler Faktoren des modernen internationalen Systems und der Bildung einer neuen Weltordnung wird die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine durch den politischen, sicherheitspolitischen und rechtlichen Diskurs vorgestellt.

Dementsprechend werden drei Forschungsrichtungen vorgestellt: 1) Strategie als politische Praxis; 2) Strategie als normativer Rechtsakt; 3) Strategie als Sicherheitsrichtung der staatlichen Tätigkeit. Das vorgestellte Modell ist ein integrales Ergebnis der Extrapolation der Methoden der politischen Analyse, der rechtlichen Regulierung, der Sicherheitswissenschaft und der Modellierung auf den Bereich der Prozesse im Infrastrukturbereich auf der Grundlage der Methodik des Aufbaus der Geostrategie des modernen ukrainischen Staates.

Die Anwendung von Gewalt, anderen modernen und innovativen Instrumenten, einschließlich strategischer Kommunikation, hybrider Kriege durch klar definierte politische Institutionen, die die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik zur Bildung der durch die Verfassung der Ukraine garantierten und mit Infrastrukturpotential ausgestatteten Bedingungen bilden und umsetzen zur unmittelbaren Verwirklichung strategischer nationaler Interessen wissenschaftlich begründet ist.

Es ist wissenschaftlich erwiesen, dass der Normativismus in einer organischen Kombination mit sprachlichen und logischen Methoden in der praktischen Jurisprudenz verbleiben sollte und sowohl für die wissenschaftliche Kommentierung von Gesetzen oder Verordnungen als auch für die Bildung von Horizonten und Wirkungshorizonten und deren nützlich sein kann praktische Bedeutung und Gerechtigkeit.

Schlüssel wörter: Geostrategie, Normativismus, Bestehendes und Eigenes, heilige Landschaft, staatliche Infrastrukturpolitik, Infrastrukturpotential, nationale Werte, nationale Interessen, strategische Prioritäten, Geostrategie der modernen Ukraine

注解

文章所选主题的科学问题的范围决定了各种研究方法的使用。研究的逻辑包括在新康德传统的框架内建立存在与适当范畴的二元论，阐明规范主义对进一步充实法治原则的潜力，以及充实存在与适当的范畴。有效性、意义和正义。在规范主义概念的基础上，分析了现代政治趋势，这些趋势影响了现代乌克兰地缘战略的形成，特别是发展国家基础设施政策的战略。

文章的上下文充满了现实政治的概念，真正增加了理论知识的协同潜力，提高了政治学的行为学水平。在全球化和现代国际体系区域因素影响下的转型和世界新秩序形成的条件下，乌克兰国家基础设施政策的战略通过政治、安全和法律话语提出。

因此，提出了三个研究方向：1）战略作为一种政治实践； 2) 战略作为规范性法律行为； 3）战略作为国家活动的安全方向。所提出的模型是在建立现代乌克兰国家地缘战略的方法论的基础上，将政治分析、法律监管、安全科学和建模方法外推到基础设施领域的过程领域的一个整体结果。

明确界定的政治机构使用武力、其他现代和创新工具，包括战略通信、混合战争，这些机构形成和实施国家基础设施政策的战略，以形成乌克兰宪法保障并提供基础设施潜力的条件直接实现国家战略利益是有科学依据的。

科学证明，规范主义与语言和逻辑方法有机结合，应保留在实践法理学中，既可用于对立法或附则进行科学评论，也可用于形成有效性视野和视野及其有效性。现实意义和正义。

关键词：地缘战略，规范主义，现有的和适当的，神圣的景观，国家基础设施政策，基础设施潜力，国家价值观，国家利益，战略重点，现代乌克兰的地缘战略

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних комплексних цілеспрямованих заходів компетентних суб’єктів ще й зараз перебуває на етапі свого формування і унормування. Нині через застосування маніпулятивних технологій система державного управління і політико-правова практика перенасичені фейками, симулякрами, спотвореною інформацією, яка в цілому формує підґрунтя для реалізації чужих національних інтересів на території України, встановлення контролю над об’єктами стратегічної інфраструктури. Аналогічна ситуація складається у і сфері реалізації стратегії ДІФСП. Відтак в рамках саме теоретичної науки, зокрема політології, постає наукове завдання щодо коректного дослідження даної стратегії, передусім із застосуванням наукової методології.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, С. Бобровнік, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, С. Даниленко, С. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, О. Кушнір, Є. Макаренко, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, В. Старосольський, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець  та ін.

По-друге, це наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики України Д. Бірюкова, М. Бутка, О. Єрменчука, Г. Зубка, С. Кондратова, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Якщо стосовно методів правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктурної політики, зарубіжного досвіду можна констатувати про наявність значної кількості публікацій, то стосовно формування теорії інфраструктурної політики, зокрема гносеологічного її компонента, передусім наукової методології, публікацій обмаль.

Тим більше навіть формування такого концепта як „державна інфраструктурна політика” нині не вважається консенсусним. Відтак, використання наукової методології матиме подвійне значення: з одного боку воно спрямовано на досягнення проголошених цілей в статті, а з іншого сприятиме подовженню наукової дискусії щодо остаточного і парадигмального ставлення до формування та існування окремого виду політики — державної інфраструктурної політики. Так само застосування наукової методології сприятиме розумінню та усвідомленню сучасного політико-безпекового дискурсу, в рамках якого доцільно говорити не просто про політику, а про необхідність формування та реалізації саме стратегії державної інфраструктурної політики.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті змісту стратегії державної інфраструктурної політики із використанням концепції нормативізму.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           з’ясування дуалізму сущого і належного;

2)           накреслення абрисів розуміння стратегії в якості політико-правової і безпекової практики;

3)           обґрунтування необхідності використання принципу справедливості при формуванні і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Методологічною основою нормативізму стала неокантіанська теорія про дуалізм „сущого” і „належного”.

За такого підходу нормативізм інтерпретує стратегію ДІФСП (як політико-безпекову практику) як сферу належного, а не сущого, обмежуючись вивченням формальної сторони процесів реалізації даної стратегії. Нормативізм виступає за очищення формування даної стратегії як окремого виду політико-правової та безпекової практики діяльності уповноважених суб’єктів. Через це в рамках нормативізму презюмується ідея щодо очищення даної стратегії від інших, не властивих даній діяльності напрямів. Вельми цікавим є те, що нормативізм не протиставляє стратегію ДІФСП і силу, відтак унаочнюється завдання щодо розвитку інфраструктурного потенціалу та формування тактики і стратегії протидії інфраструктурним війнам, реалізацію інфраструктурних інтересів в тому числі й за межами держави, включаючи космос і кіберпростір.

Відтак, зважаючи на свою універсальність, фактор сили є іманентним в рамках формування та реалізації стратегії ДІФСП.

В рамках даної стратегії чітко передбачається використання сили, інших інструментів в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеним у законодавстві колом суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури для формування необхідних умов і безпосередньої реалізації пріоритетних національних інтересів.

Ми постійно наголошуємо на тому, що стратегія ДІФСП має розглядатися саме як політико-правова практика, через це навіть сам факт функціонування національної системи інфрастурктури і відповідна практика мають бути закріпленими у відповідному НПА, що однозначно формує умови для ствердження про юридичний характер діяльності суб’єктів даної системи і наявність юридичних підстав для застосування сили та інших дієвих засобів впливу для реалізації національних інтересів.

Методологія авторського бачення, відповідно до предмета дослідження, ґрунтується на розробленій автором даної статті новаторській авторській концептуальній еталонній моделі:

1)       геостратегія сучасної Української держави;

2)       стратегія державної інфраструктурної політики України;

3)       стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі концептуальної моделі стратегічної архітектури, стратегічного мислення, свідомості  і культури;

4)       стратегічні цінності;

5)       стратегічні національні інтереси з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

6)       стратегічна інфраструктура;

7)       стратегічна правотворчість.

Причому події останніх років, передусім із протидією пандемії у 2020 році, яскраво продемонстрували, що кожна країна дбає винятково лише про власні національні інтереси, не цураючись при цьому застосування можливостей розвідувального товариства, заходів примусу, залякування, інших заходів з метою отримання преференційного доступу до вакцин за для реалізації інтересів лише власної країни. Нашу думку підтверджує і український фахівець з проблем безпеки стратегічної інфраструктури О. Кушнір, відзначаючи, що роль спеціальних служб у захисті об’єктів критичної інфраструктури, одна з найголовніших. Це пов’язано насамперед з тим, що саме на спеціальні служби покладено функцію недопущення дестабілізації національних систем, в т.ч. національної кредитно-банківської системи та страхового ринку; а також протидія втручанню у стабільне функціонування систем, в т.ч. кредитно-банківської системи та системи державних фінансів, використанню їх на шкоду національним інтересам України[1].

Через це закріплений принцип про домінування міжнародного законодавства над внутрішнім має бути значно скоригований.

Так, наприклад, ми не можемо погодитись із думкою І. В. Міми, про те, що „ефективність впливу міжнародного права на національну правову систему залежить від повноти відображення та з’ясування закономірностей міжнародного розвитку із врахуванням внутрішніх особливостей національного права, а також від стану розробленості правових засобів держави, за наявності яких відбувається ефективний регулятивний вплив на суспільні відносини” [, с. 184]^[2].

Автор дуже серйозно плутає причину і наслідок: внутрішнє право має відображати закономірності функціонування та розвитку суспільних відносин на засадничій підставі творення та збереження національних цінностей з метою реалізації національних інтересів. Своєю чергою, норми міжнародного права, в яких дані закономірності не відображені, не можуть покращити внутрішнє право, тобто вони не сприяють досягненню цілей стратегії розвитку країни, а відтак не можуть бути визнані прийнятними та такими, що можуть поліпшити стан правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.

Ці всі так звані „прописні істини та правила” міжнародного права були повністю знецінені, починаючи з 8 серпня 2008 року (на жаль, це не дата початку Олімпіади, а дата неоголошеної і безкарної війни Росії проти Грузії), коли система міжнародного правопорядку зазнала незворотних і деструктивних змін.

А події 2020 року з пандемію, державним егоїзмом, біологічним шовінізмом окремих країн, і в 2021 році із суттєвою мілітаризацією міжнародних відносин чисельними збройними конфліктами між суб’єктами, які б мали забезпечувати та гарантувати світову безпеку, сформували іншу — реальну, а не книжкову, та не побоюся цих не високопарних слів „буквоїдську істину щодо примату міжнародного права”: держави, що чітко дотримуються міжнародного права, виявилися безпорадними перед глобальними і реальними загрозами власній незалежності, суверенітету, що сприяло втраті інфраструктурного потенціалу та формуванню на довгостроковій основі енергетичної залежності, в тому числі втраті контролю над стійким розвитком інфраструктурного ландшафту, дестабілізації найбільш важливих систем життєзабезпечення і взагалі існування системи національних цінностей.

З метою реалізації стратегії ДІФСП має бути сформована достатня система нормативно-правового регулювання суспільних відносин у даній сфері, яку можуть підсилити міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина (якщо вони не суперечать національному законодавству).

Геостратегія сучасної України базується передусім на реалізації національних цінностей:

• ми не можемо думати і дбати про європейську безпеку, допоки ми не забезпечимо власну безпеку;
• ми не маємо виправдовуватися АНІ перед ким, за ті методи і способи, інструменти та взагалі стратегію і політику в цілому, які ми використовуємо і реалізуємо за для забезпечення реалізації власної геостратегії в контексті забезпечення державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності та Української державності в цілому, зокрема забезпечення національної безпеки і реалізації безпекоінфраструктурної політики;
• жодна з країн-гарантів безпеки України (згідно з Будапештським меморандумом) насправді не надала цих гарантій, передусім йдеться про Францію, Німеччину, Китай. А Росія взагалі вчинила акт агресії. Тому жодна з країн-гарантів, яка не надала суттєвої і реальної, а не задекларованої допомоги, втратила даний статус, відтак не має жодного права вказувати Україні, яким чином їй забезпечувати власну національну безпеку, реалізовувати власну інфраструктурну стратегію. Будь-які спроби таких коментарів з боку офіційних осіб перелічених держав можуть вважатися спробою втручання у внутрішні справи нашої держави;
• ми не можемо думати, прикладом, про енергетичну незалежність Європи, допоки ми не реалізуємо власний інфраструктурний потенціал у даній сфері і не сформуємо достатні умови для гарантованого енергопостачання власної нації потрібною кількістю енергоносіїв тощо.

Ще одне. Президента країни обирає на голосуванні народ України, який є єдиним джерелом влади. Відтак, народ обирає того, хто має створити збалансовану систему реалізації національних інтересів людини, суспільства і держави. Народ обирає Президента для управління ним в інтересах народу, тобто самого себе.

Народ України не обирає Президента України для:

• реалізації національних інтересів інших країн або взагалі обслуговування інтересів транснаціональних корпорацій (міжнародних організацій, наднаціональних структур, фінансових установ тощо);
• реалізації міжнародних договорів, які суперечать природному праву, а також внутрішньому законодавству України, принципам вітчизняного законодавства, а також засадничим його положенням і традиціям право- і державотворення;
• нав’язування чужих, більше того деструктивних та конфронтаційних і антагоністичних смислів;
• імплементації та підтримки не властивих нашій політичній системі практик і правовій системі норм, в тому числі  й соціальних, культурних, зразків поведінки, які не відповідають національним цінностям, традиціям та укладу життя українців;
• обслуговування інтересів олігархів і забезпечення олігархічного консенсусу.

Ми є автохтонною нацією, а тому маємо власні багатотисячолітні традиції, власний уклад життя, самобутність, культуру, антропогенний та сакральний ландшафти. До речі, маємо те, чого багато із „сучасних вчителів та глашатаїв європейських цінностей” на міжнародній арені, взагалі не можуть мати за визначенням. Так, можемо визнати, що наша нація не завжди існувала у формі держави, водночас вона завжди мала свій стрижень, основу, цінності, системоутворюючі елементи, які саме і не дали їй згинути у історії.

Саме тому, у своїй роботі, я відхожу від суто теоретичних і фактично міфічних міркувань, зокрема пріоритетності міжнародного права над внутрішнім законодавством, які сьогодні вже абсолютно не відповідають дійсності, реаліям міжнародних відносин і взагалі не є справжніми. Так наприклад, нехтуючи національними інтересами:

• України — Німеччина ухвалила рішення у 2021 році щодо „Північного потоку-2” відповідно до власних національних інтересів. Оскільки за транспортування газу до Європи Україна отримувала близько 3 мільярдів доларів щорічно, то Німеччина з Росією завдали шкоди Україні саме на цю суму (сюди слід додати індекс інфляції, втрачену вигоду, а також інші не завжди вимірювані у числовому вираженні параметри). Ніякі санкції не допомогли, а обіцянки, як здебільшого це відбувається, виявилися порожніми. Відтак, суто теоретично з позицій геостратегії, вважати нині Німеччину нашим союзником у протидії Росії є безпідставним і стратегічно помилковим та шкідливим;
• Франції — Австралія у жовтні 2021 року розірвала багатомільярдний договір на будову дизельних підводних човнів і підписала його зі США;
• багатонаціональної коаліції держав — США влітку 2021 року вивели свої війська з Афганістану, що спричинило суттєві людські втрати, матеріальні втрати в особливо великих розмірах, передачу технологій і високотехнологічного озброєння третім країнам.

І таких прикладів можна наводити безліч (це і Китай, і Африка та Азія), тому закликаю сучасних дослідників міжнародних відносин і взагалі представників політико-правової думки, у власних дослідженнях відтворювати не бажані і міфічні уявлення про дійсні міжнародні відносини (які вони почасти черпають з підручників минулого), а відображати справжній стан та ті реалії, в яких опинилось людство і в якому напрямі воно має рухатися з урахуванням викладеного вище надалі. Іншими словами: відображати результати власних проведених досліджень, а не форматувати дійсність під алгоритми та теоретичні матриці і теорії, викладені в підручниках минулого; власно, просто здійснювати справжню наукову і пошукову дослідницьку діяльність.

Наука має визначати контури майбутнього, на підставі того, що маємо сьогодні. Право має виступати інструментом реалізації стратегії ДІФСП, а не навпаки. Право за даного випадку закріплює нові правовідносин, водночас в рамках окреслених цілей в результаті реалізації стратегії як політико-безпекової практики.

Буду відвертий: настав час realpolitik — час відмови від порожніх балачок, пафосних і демагогічних закликів, нудних та убогих за змістом ортодоксальних теоретичних дискусій, онтологічний дискурс яких є відлунням минулого, яке застрягло в головах та змістовних позиціях наукових праць апологетів старої політичної школи. Наразі політика дедалі більше зміщується в сферу стратегій, а відтак ця сфера вимагає більш прагматичного ставлення як до розуміння та осягнення реальних національних інтересів, так і прагматичного розуміння ставлення до нашої держави інших країн, їх реальної, а не декларованої та публічно, але бездоказово, озвученої дієвої допомоги.

Наприклад: допомога лише США Афганістану за офіційними даними з 2001 по 2019 рік склала близько 822 млрд доларів. Ця сума, однак, не враховує витрати у Пакистані, який США використовує як базу для афганських операцій []^[3]. Відтак, за наявними лише у відкритих джерелах інформації даними було витрачено понад 1 трильйон доларів!!! Можна порівняти із рівнем допомоги Україні і дійти власних висновків).

Зокрема резонує нашій позиції думка професора М. В. Буроменського, який відзначає, що з позицій дуалістичної теорії національне та міжнародне право розглядаються як дві самостійні правові системи, що мають індивідуальні механізми правового регулювання суспільних відносин, а отже і різний правопорядок. Прихильники дуалізму вважають, що хоча ці правові системи не позбавлені можливості взаємодії, норми міжнародного права не в змозі здійснювати дієвий вплив у напрямі нормативного впорядкування та систематизації правопорядку в межах національного механізму правового регулювання суспільних відносин, і, навпаки, норми національного права не можуть виконувати регулятивних функцій у міжнародно-правових відносинах [, с. 61–62]^[4].

Солідаризуючись із даною думкою підкреслю, що в усіх своїх публікаціях і науковій і практичній діяльності відстоював позицію щодо верховенства національного права.

Зокрема, також я свого часу підкреслював, що наразі актуалізується проблема формування нової концепції права, яка відображатиме реальний період існування і тенденції розвитку світу: період агресивної глобалізації : час утвердження відносин сили, коли провідним країнам світу, об’єднаним до єдиного військово-політичного блоку — НАТО — вкрай потрібна стабільна правова основа здійснення силових акцій із встановлення контролю над природними та іншими ресурсами інших країн (так звані операції з примушення до миру, забезпечення прав і свобод людини, гуманітарна інтервенція, боротьба з кібервійнами, формування наднаціональних структур тощо).

Саме тому поки прибічники теорії інституціоналізму намагаються переконати певних представників права у своїх прагненнях щодо подальшого утвердження „верховенства права”, насправді відбувається порушення головного атрибута права, що в цілому суперечить природі права як такого, оскільки правлячі світом організації по-новому тлумачать і реалізують даний принцип: „верховенство” за допомогою права. За цих умов тлумачення тероризму має рамковий контекст, натомість тлумачення екстремізму і тим більше — встановлення відповідальності за вчинення екстремістської діяльності — має багато правових суперечностей, що і надає змогу за допомогою права реалізовувати власні політичні стратегії, котрі іноді суперечать національним інтересам[5].

Водночас дієвість норм міжнародного права в механізмі правового регулювання національної правової системи залежить передусім від того, яким чином вони сприятимуть збереженню і творенню національних цінностей і реалізації національних інтересів, але не навпаки!

На проблему конкретизації статусу міжнародних договірних норм у національній правовій системі відзначає і український академік Ю. С. Шемшученко, акцентуючи на необхідності визначення засад співвідношення міжнародних договорів і національних нормативно-правових актів як джерел права [, c. 391]^[6].

Отже коріння дискусії сягають в багатолітню історію, натомість наразі настав час щодо чіткої відповіді на одвічне питання: в чому полягає юридична сила міжнародних принципів і норм, як слід будувати відносини з тими державами, які не дотримуються і порушують їх?

Звичайно, що можна і далі продовжувати говорити про розвиток інтеграційних процесів, подальше розроблення адаптаційної взаємодії міжнародного та національного права, посилення співпраці у сфері енергетичної незалежності, та розроблення спільної інфраструктурної політики тощо. Утім у політичній практиці держави, що керувалися передусім загальнонаціональною ідеологією, національними пріоритетами, виявилися набагато гнучкішими і більш стійкими до нестабільності, протидії пандемії коронавірусу, зміни сил безпеки, центрів формування світової політики і взагалі до трансформаційних змін та утворенні різноманітних секторальних політико-безпекових конфігурацій (наприклад: AUKUS, QUAD).

Зокрема, конфліктні інтереси Туреччини та Росії у Сирії не завадили цим двом країнам запустити у 2020 році спільний газогін „Турецький потік” з обсягом потужності прокачки газу 30 млрд кубометрів на рік і отримувати спільну вигоду від цього, постачаючи газ до Греції, Угорщини та інших країн. Більше того, Туреччина не визнає анексію Криму, утім ультимативно вимагає не називати дрони, куплені в Туреччині, за допомогою яких українські військові знищують ворожі сили російських окупантів — турецькими[7]. Відтак, світ дедалі більше і головне — глибше — крокує в бік фрагментарності та секторальності, ворожої упередженості. І такі тенденції також слід враховувати при формуванні стратегії ДІФСП України.

Тож, за таких умов, виникає закономірне запитання: чим ми маємо керуватись: 1) тим, що має конкретний реальний та відчутний результат; 2) чи тим, що кимось нав’язується і не відповідає національним інтересам?

Думається, що відповідь на це питання потрібно шукати у системотворчому і засадничому документі — Конституції України.

Оскільки найвищу юридичну силу і норми прямої дії містить Конституція України, стратегія ДІФСП має будуватися виходячи з національних інтересів, за для творення і збереження національних цінностей. Якщо міжнародні договори або інші рішення суперечать даному принципу вони мають бути визнаними нікчемними і не можуть бути імплементованими до національної правової системи.

Гармонізація законодавства носить похідний характер від гармонізації цінностей: спочатку потрібно гармонізувати цінності та інтереси, а вже потім законодавство. Порушення логіки призводить до закладення конфліктоґенності у соціальну систему, а відтак відчутні дестабілізаційні коливання наперед унеможливлюють формування достатньої та ефективної системи реалізації стратегії державної інфраструктурної політики України.

Воднораз, може виникнути наступне питання: чим виступають національні системи безпеки стратегічної інфраструктури інших країн або ж взагалі більш високого порядку? Як має узгоджуватись стратегія ДІФСП окремої країни з аналогічними практиками інших країн?

Якщо брати ідеальну модель, то надійне, безпечне та стійке функціонування систем національної інфраструктури та відповідних їм стратегій є позитивним фактом. Адже в глобалізованому світі небезпека в одній системі породжує і сприяє реалізації небезпеці в іншій. Відтак ефективне функціонування системи забезпечення інфраструктурної безпеки, а також взагалі стратегії ДІФСП, є важливим компонентом стратегій інших країн. Прикладом, проблеми з енергопостачанням в одній країні, на пряму впливають на функціонування усієї національної системи інфраструктури іншої країни. Отже природним є вироблення спільних засад розроблення даних стратегій з урахуванням національної специфіки і можливостей держав щодо контролю і збереження інфраструктурного суверенітету.

Виходячи з наведеного розуміння призначення стратегії ДІФСП, нормативізм у поєднанні із дуалістичною і моністичною теоріями сучасної юриспруденції щодо розкриття засад взаємодії національного та міжнародного права [, с. 4]^[8], постулює, що стратегія ДІФСП може вважатися дієвим компонентом безпекоінфраструктурної міжнародної політики, через те, що вона резервує для міжнародного співтовариства як спільної соціальної системи, об’єднаної консенсусними цінностями та принципами та інтересами, використання сили та будь-якого інструментарію впливу (гібридні технології, розумна сила, стратегічні комунікації, штучний інтелект, космічна зброя, нейромережі тощо), встановлюючи монополію на їх застосування.

У даній інтерпретації стратегія ДІФСП виступає дієвим механізмом встановлення примусової справедливості, рівноваги, балансу і порядку, тобто такого стану, за якого можлива максимальна реалізація інфраструктурного потенціалу кожної країни в узгоджених суб’єктами міжнародних відносин рамках реалізації національних інтересів.

При цьому слід особливо звернути увагу на централізацію і децентралізації при реалізації стратегії ДІФСП.

Так, в межах окремо узятої країни можна виділити конкретних суб’єктів (державних і недержавних), яким делеговані державою повноваження щодо реалізації даної політики, зміст якої полягає у створенні умов для гарантованого і безперебійного надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих функцій.

На мій погляд, приналежність чи управління об’єктом стратегічної інфраструктури до приватних операторів чи суб’єктів не є підставою для втрати ініціативного управління саме державою всією системою національної інфрастурктури. Таким чином в контексті реалізації стратегії ДІФСП України доцільно твердити про централізацію повноважень у сфері інфраструктурної політики і формуванні окремого центрального органу виконавчої влади.

Стосовно міжнародної безпекоінфраструктурної політики, то тут механізм вжиття відповідних заходів набагато складніший. Насамперед він зумовлений різними правовими режимами та взагалі підходами до віднесення тих чи інших об’єктів саме до об’єктів стратегічної інфрастурктури.

Так само слід відверто говорити і про те, що в окремих державах взагалі така категорія не виділяється, а держава зосереджує свою увагу саме на можливості надання соцієтальних функцій. Відтак, в цілому резюмуючи, відмітимо, що різність тлумачення і розуміння даних процесів наперед ускладнює узгоджену діяльність багатьох держав, тим більше із різними правовими системами, у сфері реалізації спільної стратегії.

Радше за даного випадку говорити про можливість і корисність розроблення окремих інфраструктурних секторальних  / рамкових стратегій окремих країн, котрі будуть спрямовані на досягнення певного рівня стійкості тих чи інших окремих сфер життєдіяльності і надання в їх рамках окремих функцій із чітко визначеним інструментарієм, який може бути розроблено в рамках окремих тактик. Відтак, адекватно глокалізаційним (не плутати із глобалізаційними) тенденціям, формуються відповідні інфраструктурні стратегії. Таким чином, я прагну дотримуватися логіки свого дослідження, спираючись на отримані власно мною наукові результати.

Отже колективне управління сферою інфраструктури (міжнародними суб’єктами) є, на мою думку, не оптимальним, адже за даного випадку втрачається єдність і керованість даною системою.

З іншого боку, централізація на вжиття заходів щодо реалізації стратегії ДІФСП є неможливою, таким чином постає потреба у децентралізації цих повноважень між країнами-учасницями даної системи. Проте даний процес також не є легким, бо значно ускладнюється процес прийняття рішення про застосування тих чи інших силових засобів або вжиття конкретних заходів.

Прикладом тому може бути агресія проти Іраку у березні 2003 року, коли одноголосно у безапеляційному порядку США розпочали агресію проти Іраку, у той час як країни-учасниці системи загальноєвропейської безпеки, передусім Німеччина, Франція, Бельгія висловилися категорично проти даних дій з боку США. Однак, ураховуючи повільність у прийнятті рішень, а тим більше у їх втіленні у життя, дана система так і не вжила конкретних заходів щодо реалізації власного рішення.

Така ж ситуація спостерігалася із будовою в обхід України газопроводу „Північний потік – 2”, який спричинив суттєву матеріальну шкоду Україні, водночас, через недалекоглядну інфраструктурну політику, створив значні умови для залежності європейських клієнтів від режиму постачання російського газу. Зокрема, Франк Гофман вважає, що „позиція Берліна щодо „Північного потоку-2” — ознака неспроможності зовнішньої політики Німеччини. Вона розколола Захід. Німецько-російське будівництво газогону під патронатом московського грошового станка під назвою „Газпром” розкололо Європу та Захід. Німецька канцлерка Ангела Меркель — відповідальна за шкоду, завдану її багаторічною аргументацією, що йдеться, мовляв, про суто економічний проєкт. Його реалізація відбувається всупереч волі Європарламенту, всупереч тиску з боку найближчих друзів — Франції, держав Скандинавії та Балтії і передусім Польщі. І зрештою, всупереч волі Конгресу США”^[9].

Більше того, даний експерт відзначає: „У  першу чергу, Берлін має попрощатися з геополітичною наївністю останніх років та разом із друзями в Парижі відстоювати спільні європейські інтереси. Це означає, в тому числі, повною мірою використовувати газовий кран у німецькому Любміні на березі Балтійського моря. Адже це не просто якийсь технічний елемент ланцюга в суто економічному проєкті, а геополітичний владний інструмент. Він працює у двох напрямках — кран можна або відкрутити, або закрутити”^[10].

Звідси можна дійти деяких проміжних висновків.

По-перше, об’єкти стратегічної інфраструктури виступають інструментами геостратегії. Це аксіома, яка нині не має піддаватися сумніву або зайвим наївним узагальнюючим теоретизуванням. Економічна доцільність ніколи не переважить геостратегічної корисності і прагматичності.

По-друге, інфраструктура в контексті реалізації геостратегії, виступає механізмом відстоювання не лише національних, але й спільних європейських цінностей. Тобто інфраструктура та відповідна щодо нею державна політика, стратегії (інший концептуально-когнітивний та практично-діяльнісний інструментарії) формують достатні умови для реалізації геостратегії.

По-третє, наголошується на тому, що інфраструктурний потенціал може виступати владним інструментом, тобто наголошується, через застосування парадигми етатизму, звернення до першості державної політики, як основоположної в даній сфері. Більше того, опис інфраструктурного потенціалу відбувається за допомогою політологічної термінології.

Також за даного випадку можу відзначити на різницю між стратегіями ДІФСП різних країн. Більше того, звертаю увагу на те, що якщо в окремій державі існує централізований механізм реалізації стратегії ДІФСП, то у системах колективного управління спільним інфраструктурним комплексом даний механізм здебільшого є децентралізованим.

Таким чином, система управління інфраструктурою на наднаціональному рівні є більш складною порівняно зі стратегією ДІФСП конкретної країни. Передусім це пов’язано із тим, що значно уповільнюється механізм оцінки та ідентифікації тих чи інших загроз інфраструктурі згідно з локальними безпековими політиками, в тому числі й формуванні адекватних механізмів їх локалізації, зважаючи на наявні ресурси, в тому числі нормативне регулювання.

Утім, не можна не підкреслити намагання централізації управління в рамках окремих колективних систем безпеки, зокрема НАТО, ОБСЄ через створення у даних системах спеціальних координаційних штабів, інноваційно-інвестиційних фондів, завданням яких би було координувати з урахуванням національних інтересів країн-учасниць відповідної стратегії реалізації спільної інфраструктурної політики, включаючи космічну сферу і використання штучного інтелекту.

Нормативістська теорія дотримується моністичного погляду на співвідношення між стратегіями ДІФСП різних країн, оскільки інтерпретує їх в якості єдиного цілого, пірамідальної, ієрархічно організованої структури. У цій моделі інфраструктурний потенціал системи більш низького рівня черпає свої додаткові спроможності із інфраструктурних систем більш високого рівня. За даного випадку можна казати про іманентну інтегративну властивість стратегії інфраструктурної політики, яка прагне весь час до самовдосконалення. При чому адекватним когнітивним інструментом для реалізації даної політики виступає моністична концепція права.

Зауважимо, що нормативістський метод викликав значну критику з боку філософів. Так, прикладом, Б. А. Кистяківський вважав абсолютно помилковим протиставляти суще належному в сфері онтології, бо безперервний рух емпіричного буття, який проявляється і різних видах і формах, органічно включає в себе як суще, так і належне []^[11].

Утім А. Шопенгауер порізнює суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Причому така тенденція щодо протиставлення сущого і належного є притаманною філософії Ф. Ніцше і К’єркегора і взагалі домінує у феноменології та екзистенціалізмі. Саме некласична концепція буття в найбільш розвиненій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі, в рамках яких відбувається тяжіння суб’єктивізму, за якого, на відміну від матеріалістичних та ідеалістичних концепцій,  визначення буття відбувається через свідомість та існування людини. Відтак, в рамках онтології визначають найважливіші аспекти трактування буття в сучасній науковій картині світу []^[12], які можу пристосувати і до предмета свого дослідження.

1. Буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді, світ і буття визнається процесуальними за основною їх тенденцією, відтак найбільш адекватним інструментом за умови динамічності буття виступають в рамках формування геостратегії сучасної України окремі стратегії державної політики, зокрема стосовно сфери інфраструктури — стратегія державної інфраструктурної політики.

2. Буття постає як система у діалектичному зв’язку та взаємодії „всього з усім”, через що розвиток запропонованої мною нової інтерпретації концепції інфраструктурного ландшафту, включаючи і космічний, і сакральний, і кіберпростір тощо є важливим напрямом формування релевантної сучасним реаліям діалектики стратегії ДІФСП.

3. До сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття (мікро-, макро- та мегапроцеси). На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Зазначене уможливлює припускати і враховувати той факт, що стратегія ДІФСП окремої країн або окремі її фрагменти можуть бути частиною стратегій країн вищого технологічного укладу або з більшим інфраструктурним потенціалом.

4. Багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно. Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого – входять до вищих як їх складові елементи. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі. Це означає, що розроблення стратегії ДІФСП є проекцією майбутнього нашої держави, досягнувши якого, постане проблема у розробленні нових стратегій для подальшого еволюційного розвитку як соціальної системи та інфраструктурного потенціалу, так і держави в рамках геостратегії нашої держави як базової та гомеостатичної системи концептуальних поглядів на ефективне її функціонування.

5. Сучасна наука розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об’єкта і суб’єкта Якщо раніше ці поняття розмежовували, то тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу. Відтак стратегія ДІФСП (як політико-безпекова практика) є інструментом коеволюції людини і світу, гармонійного розвитку інтересів людини, окремих націй і держав відповідно до загальної коеволюційної та гуманістичної концепції, водночас стратегія ДІФСП як нормативний акт є органічним компонентом національної правової системи в рамках реалізації геостратегії сучасної України.

Подальшого дослідження і своєї належної інтерпретації в контексті порівняння сущого і належного в рамках окремих наукових розвідок потребують концепції: монізму; дуалізму; плюралізму; субстанціалізму; реїзму; організмізму; механіцизму; динамізм; статизму.

У даному аспекті щодо поєднання нормативізму і монізму в юриспруденції і політології також слід звернути увагу і на такі категорії як дієвість і значимість. Адже нормативізм за цього випадку на відміну від дескриптивного підходу надає нового змісту поняттю справедливості, яке не дорівнює поняттю рівності. Адже будь-яка країна, яка, наприклад, здійснює ворожі дії щодо іншої країни, встановлює контроль над інфраструктурним комплексом або окремими об’єктами інфраструктури чи окремим сферами інфраструктурної політики з позицій власного національного законодавства захищає власний суверенітет; з позицій іншої держави — вчинює акт війни або акт агресії / анексії. Саме тому за першого і другого випадку можемо говорити про дієвість права в аспекті відповідності діяльності певних суб’єктів національному праву.

З позицій значимості і справедливості оцінка діяльності даних суб’єктів буде іншою. Відтак, дескриптивний підхід, фактично з позицій формально-юридичних, може обґрунтувати інфраструктурну війну як необхідний і законний напрям реалізації державної політики. Власно так відбулася втрата значної кількості об’єктів стратегічної інфраструктури Україною через діяльність Росії: з позицій Росії (позитивізм) — все законно; з позицій України і міжнародного співтовариства — все незаконно.

Висновки

Відтак унаочнюється висновок про те, що модерна інтерпретація і застосування нормативізму у практиці міжнародних відносин призводить до юридичного догматизму і юридичної схоластики, жорсткого прагматизму й утилітаризму юридичної практики.

Водночас з позицій нормативізму, яка тяжіє до справедливості, стратегія ДІФСП має розглядатися крізь призму значимості для реалізації національних інтересів. Відтак можемо підтримати думку В. В. Костицького, який відзначив, що „учений повинен користуватися натуралістичною, психологічною, феноменологічною, діалектичною, екзистенціоналістською, структуралістською, герменевтичною (і лише потім – нормативістською) методологією або творити на їх підґрунті власну методологію наукового юридичного пізнання” [, с. 28][13].

Наголосимо: справедливість не дорівнює рівності. Справедливість мною трактується в якості критичного оціночного масштабу політико-моральної здатності до мислення і втілення значимих як для окремої нації, так і для людства в цілому усвідомлених актів.

Додаткову аргументацію нашій позиції можемо надибати в юридичній царині. Зокрема відзначимо, що одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Зазвичай справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[14].

Саме дана позиція Конституційного Суду України надає можливості нам наголосити на тому, що закон може бути дієвим, але несправедливим, обмежувати права і свободи інших людей, націй тощо. За цих умов право є ширшим за закон. Акцентування нами на дослідженні та усвідомленні порізнення сущого і належного є вкрай важливим не лише для нашого подальшого дослідження, адже почасти застосування формально-юридичного та дескриптивного підходів у різних вимірах публічної риторики призводить до використання маніпулятивних технологій і формування хибної думки щодо справедливості тих чи інших дій. Саме це і призводить до конфліктоґенності суспільства, обґрунтуванні тих чи інших дій поза контекстом справедливості.

Нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній політології та юриспруденції і може бути корисним передусім як для наукового коментування діяльності політичних інститутів або законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів не лише дієвості, а й практичної їх значимості та справедливості в рамках політичних відносин в аналізованій сфері державної політики.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: Ліпкан В.А. Безпека стратегічної інфраструктури та стратегічні комунікації в контексті реалізації геостратегії сучасної України. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. 2021. № 38. с. 205-216.

УДК 351.746.1:355.443:338.49«312»(477)

DOI https://doi.org/10.30970/PPS.2021.38.27

Анотація

У статті науково обґрунтовано можливості та потенціал стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури з метою створення сприятливих умов  для формування і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України. Встановлено, що об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в даному контексті сприятимуть удосконаленню системності інституційних спроможностей та дій компетентних суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів. Автором виявлено вагомі чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів: унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури, чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівнях. Стратегічні комунікації подано як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку держави, закладає засади до творення геостратегії сучасної України. Уперше в рамках сучасної політологічної науки подано для наукової дискусії і науково обґрунтовано авторську еталонну модель геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних змістовних та діяльнісних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури, стратегія державної інфраструктурної політики (яку політико-безпекова практика)) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні культура, стратегічне мислення, стратегічне планування, прогнозування та передбачення) — стратегічна правотворчість (Стратегія державної інфраструктурної політики України як нормативно-правовий акт).

Ключові слова: геостратегія сучасної України, стратегія державної інфраструктурної політики, безпека стратегічної інфраструктури, стратегічні комунікації, стратегічне мислення, стратегічна культура, геостратегії України, стратегічні цінності, політична теологія, державна безпекова політика, аксіологія національної безпеки

Аdnotacja

Artykuł naukowo uzasadnia możliwości i potencjał komunikacji strategicznej w procesie zapewniania bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w celu stworzenia korzystnych warunków dla kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa w kontekście tworzenia geostrategii współczesnej Ukrainy. Ustalono, że połączenie potencjału komunikacji strategicznej i systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w tym kontekście przyczyni się do poprawy systemu zdolności instytucjonalnych i działań kompetentnych podmiotów zapewnienia bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej od kraju do obiektu. poziomy. Autor zidentyfikował ważne czynniki, które wymagają priorytetowego rozwiązania w procesie zapewnienia efektywnego funkcjonowania systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej i zapewnienia współdziałania jego podmiotów: normalizacja zagadnienia kształtowania i realizacji polityki komunikacyjnej państwa, konceptualizacja infrastruktury komunikacyjnej i jej włączenie w obiekty bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej, wyraźna konsolidacja kompetencji organów administracji publicznej, stworzenie struktury organizacyjnej i instytucjonalnej na poziomie krajowym, regionalnym, branżowym, lokalnym i sektorowym (obiektowym) dla wskazanych obiektów infrastruktury strategicznej. Komunikacja strategiczna jest przedstawiana jako narzędzie kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa, która zapewnia strategiczny poziom rozwoju państwa, kładzie podwaliny pod tworzenie geostrategii współczesnej Ukrainy. Po raz pierwszy w ramach współczesnej politologii autorski model odniesienia geostrategii, na który składają się następujące organicznie połączone elementy treści i działalności, został poddany naukowej dyskusji i naukowo uzasadniony: wartości strategiczne — priorytety strategiczne — strategiczne interesy narodowe — infrastruktura strategiczna (obiekty infrastruktury strategicznej, strategia polityki infrastrukturalnej państwa (czyli praktyka polityczna i bezpieczeństwa) — zarządzanie strategiczne (w tym komunikacja strategiczna, kultura strategiczna, myślenie strategiczne, planowanie strategiczne, prognozowanie i predykcja) — prawo strategiczne- wykonanie (Strategia Polityki Infrastruktury Państwowej Ukrainy jako normatywny akt prawny) .

Słowa kluczowe: geostrategia współczesnej Ukrainy, strategia polityki infrastrukturalnej państwa, bezpieczeństwo infrastruktury strategicznej, komunikacja strategiczna, myślenie strategiczne, kultura strategiczna, geostrategie Ukrainy, wartości strategiczne, teologia polityczna, polityka bezpieczeństwa państwa, aksjologia bezpieczeństwa narodowego

Аnnotation

The article scientifically substantiates the possibilities and potential of strategic communications in the process of ensuring the security of strategic infrastructure with the aim of creating favorable conditions for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy in the context of creating a geostrategy of modern Ukraine. It has been established that combining the potential of strategic communications and the security system of strategic infrastructure in this context will contribute to the improvement of the system of institutional capabilities and actions of competent subjects of ensuring the security of strategic infrastructure from the national to the object levels. The author has identified important factors that require a priority solution in the process of ensuring the effective functioning of the security system of strategic infrastructure and ensuring the interaction of its subjects: normalization of the issue of the formation and implementation of state communication policy, conceptualization of communication infrastructure and its inclusion in the security objects of strategic infrastructure, clear consolidation of the powers of public administration bodies, creation of an organizational and institutional structure at the national, regional, branch, local and sectoral (object) levels for the specified objects of the strategic infrastructure. Strategic communications are presented as a tool for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy, which ensures the strategic level of the state’s development, lays the foundations for the creation of a geostrategy of modern Ukraine. For the first time in the framework of modern political science, the author’s reference model of geostrategy, which consists of the following organically combined content and activity components, has been submitted for scientific discussion and scientifically substantiated: strategic values ​​— strategic priorities — strategic national interests — strategic infrastructure (objects of strategic infrastructure, strategy of state infrastructure policy (which is political and security practice)) — strategic management (including strategic communications, strategic culture, strategic thinking, strategic planning, forecasting and prediction) — strategic law-making (Strategy of State Infrastructure Policy of Ukraine as a normative legal act) .

Key words: geostrategy of modern Ukraine, strategy of state infrastructure policy, security of strategic infrastructure, strategic communications, strategic thinking, strategic culture, geostrategies of Ukraine, strategic values, political theology, state security policy, axiology of national security

Anmerkung

Der Artikel begründet wissenschaftlich die Möglichkeiten und Potenziale der strategischen Kommunikation im Prozess der Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur mit dem Ziel, günstige Bedingungen für die Bildung und Umsetzung der staatlichen infrastrukturpolitischen Strategie im Rahmen der Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine zu schaffen. Es wurde festgestellt, dass die Kombination des Potenzials der strategischen Kommunikation und des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur in diesem Zusammenhang zur Verbesserung des Systems der institutionellen Fähigkeiten und Maßnahmen der zuständigen Subjekte zur Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur vom Staat bis zum Objekt beitragen wird Ebenen. Der Autor hat wichtige Faktoren identifiziert, die eine vorrangige Lösung im Prozess der Gewährleistung des effektiven Funktionierens des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur und der Gewährleistung der Interaktion seiner Subjekte erfordern: Normalisierung des Problems der Bildung und Umsetzung der staatlichen Kommunikationspolitik, Konzeptualisierung von Kommunikationsinfrastruktur und ihre Einbeziehung in die Sicherheitsobjekte der strategischen Infrastruktur, klare Bündelung der Befugnisse der öffentlichen Verwaltung, Schaffung einer organisatorischen und institutionellen Struktur auf nationaler, regionaler, branchenspezifischer, lokaler und sektoraler (Objekt-)Ebene für die angegebenen Objekte von die strategische Infrastruktur. Strategische Kommunikation wird als Instrument für die Bildung und Umsetzung der Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik vorgestellt, die das strategische Niveau der staatlichen Entwicklung sicherstellt und die Grundlagen für die Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine legt. Erstmals im Rahmen der modernen Politikwissenschaft wurde das Referenzmodell der Geostrategie des Autors, das aus folgenden organisch kombinierten Inhalts- und Handlungskomponenten besteht, zur wissenschaftlichen Diskussion gestellt und wissenschaftlich fundiert: Strategische Werte – Strategische Prioritäten – Strategisch nationale Interessen – strategische Infrastruktur (Objekte der strategischen Infrastruktur, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik (die Politik- und Sicherheitspraxis ist)) – strategisches Management (einschließlich strategischer Kommunikation, strategischer Kultur, strategisches Denken, strategische Planung, Vorhersage und Vorhersage) – strategisches Recht – (Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine als normativer Rechtsakt) .

Schlüssel wörter: Geostrategie der modernen Ukraine, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik, Sicherheit der strategischen Infrastruktur, strategische Kommunikation, strategisches Denken, strategische Kultur, Geostrategien der Ukraine, strategische Werte, politische Theologie, staatliche Sicherheitspolitik, Axiologie der nationalen Sicherheit

注解

文章科学论证了战略沟通在确保战略基础设施安全过程中的可能性和潜力，旨在为现代乌克兰地缘战略背景下国家基础设施政策战略的形成和实施创造有利条件。已经确定，在此背景下，将战略通信的潜力与战略基础设施的安全体系相结合，将有助于完善从国家到对象的确保战略基础设施安全的主管主体的制度能力和行动体系。水平。作者确定了在确保战略基础设施安全系统有效运作和确保其主体互动的过程中需要优先解决的重要因素：国家通信政策的形成和实施问题的正常化，概念化通信基础设施并将其纳入战略基础设施的安全目标，明确整合公共行政机构的权力，在国家、地区、分支机构、地方和部门（目标）层面为特定目标建立组织和制度结构战略基础设施。战略沟通作为制定和实施国家基础设施政策战略的工具，确保国家发展的战略水平，为现代乌克兰地缘战略的制定奠定基础。作者的地缘战略参考模型首次在现代政治学的框架下，由以下内容和活动组成部分有机组合而成，提交科学讨论并得到科学论证：战略价值——战略重点——战略国家利益——战略基础设施（战略基础设施的对象、国家基础设施政策的战略（即政治和安全实践））——战略管理（包括战略沟通、战略文化、战略思维、战略规划、预测和预测）——战略法律——制定（乌克兰国家基础设施政策战略作为规范性法律行为）。

关键词：现代乌克兰地缘战略，国家基础设施政策战略，战略基础设施安全，战略沟通，战略思维，战略文化，乌克兰地缘战略，战略价值观，政治神学，国家安全政策，国家安全价值论

Актуальність теми дослідження. В Україні вперше на державному рівні питання безпеки стратегічної інфраструктури було унормовано у Стратегії національної безпеки України у травні 2015 року [19[1]], де серед загроз національній  безпеці було виокремлено три основні загрози безпеці:

1)    критичної інфраструктури;

2)    кібербезпеці;

3)    безпеці інформаційних ресурсів.

Основними передумовами актуалізації цього питання стали уразливість об’єктів стратегічної інфраструктури, критична зношеність основних фондів її об’єктів, недостатній рівень захищеності та, що більш важливо – відсутність розроблених засад безпекоінфраструктурної політики. Низький рівень безпеки стратегічної інфраструктури, відсутність ефективних політико-правових режимів забезпечення безпеки та стійкості інфраструктурного потенціалу було викликані низкою подій і чинників, зокрема, воєнною й інформаційною агресію з боку Російської Федерації, поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), ведення інформаційних, у тому числі гібридних війни тощо[2], що підтвердило суттєве погіршення її стану. Саме це стало підставою для ухвалення нової редакції Стратегії національної безпеки і оборони України у 2020 р. [20[3]]. Посилення загроз загострюється погіршенням технічного стану об’єктів інфраструктури, відсутністю інноваційно орієнтованої виваженої державної фінансової підтримки та інвестицій в її оновлення та розвиток, а також несистемністю управлінських дій із забезпечення її безпеки та стійкості.

Саме тому було ініційовано створення ефективної системи безпеки та стійкості стратегічної інфраструктури, що має бути заснованою на чіткому розподілі відповідальності її суб’єктів та партнерській взаємодії з іншими суб’єктами публічного управління. Концептуалізація зазначеної ініціативи відбулась шляхом ухвалення Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури [12[4]], що поставило перед державним апаратом і перед вітчизняними науковцями завдання щодо обґрунтування напрямів і способів її реалізації та забезпечення в рамках формування нової геостратегії і побудови розумного та відповідального суспільства щастя.

Зокрема, відкритими залишись питання:

• визначення органу, відповідального за формування та реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики;
• забезпечення взаємодії суб’єктів національної системи безпеки стратегічної інфраструктури (далі — БСІ);
• налагодження ефективного комунікаційного процесу через обмін інформацією;
• регламентації спільних дій суб’єктів національної системи БСІ;
• формування засад публічно-приватної партнерської взаємодії у сфері БСІ та основі взаємної довіри, обміну інформацією тощо.

На мою думку, ці та низка інших проблем можуть бути вирішені шляхом використання інструментарію стратегічних комунікацій у сфері як безпекоінфраструктурної політики, так і державної інфраструктурної політики в цілому, поєднане зі створенням повноцінної системи таких комунікацій у державі.

Варто одразу зазначити, що ані в обох редакціях Стратегії національної безпеки України, ані в Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури жодним чином не вказано на зв’язок між захистом критичної інфраструктури та стратегічними комунікаціями. Хоча у Стратегії за редакцією 2020 р. завдання зі створення системи стратегічних комунікацій розкривається тільки через розвиток інклюзивного політичного діалогу.

Однак, на мій погляд, це суттєво зменшує та значно звужує потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні не лише національної безпеки, а й забезпеченні сталого розвитку України в цілому, особливо у векторі зміцнення суверенної державності як здатності проводити самостійну внутрішню та зовнішню політику з урахуванням національних інтересів, у тому числі ефективно здійснюючи протидію спробам зовнішньому тиску у будь-яких формах та проявах. Адже, розвиток:

1) стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами в контексті реалізації стратегічного курсу держави відповідно до стратегічних векторів розвитку, безпеки, гордості та відповідальності;

2) стратегічного партнерства (партнерських та прагматичних відносин, практичну взаємодію) з провідними державами світу та колективними системами безпеки;

3) ефективне стратегічне управління, зокрема стратегічне передбачення, прогнозування і планування і кризовий менеджмент у процесі запровадження національної системи стійкості для забезпечення високого рівня готовності суспільства і держави до ефективного реагування на широкий спектр реальних і потенційних загроз та небезпек, а також сприяння розвитку добробуту по усьому світу;

4) розвиток стратегічної правотворчості;

5) безпеку стратегічної інфраструктури — неможливо забезпечити поза контекстом використання інструментарію стратегічних комунікацій.

Саме тому потребують свого належного наукового обґрунтування особливості використання стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури, включаючи формування ефективних механізмів розвитку національної системи стійкості й ефективної протидії потенційним та реальним загрозам національній безпеці як природного, техногенного, так і антропогенного походження, причому у таких просторах, як: повітря, суша, море, кіберпростір та космос. Розкриття потенціалу стратегічних комунікацій та їх технологій уможливить у перспективі виокремити – стратегічну інфраструктуру, що матиме більш пріоритетне значення для забезпечення на загальнодержавному рівні.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. У вітчизняній науці, дослідники широко спектра питань націобезпекової та інфраструктурної політики здебільшого зосереджують свою увагу окремо на питаннях:

• захисту критичної інфраструктури: Суходоля О. [1; 7[5]], Єрменчук О. [6[6]], Павлов Д. і Микитюк М. [15[7]];
• адміністративно-правового регулювання державної системи захисту критичної інфраструктури і державної інфраструктурної політики: Зубко Г. Ю., Теленик С. С. [][8];
• захисту інформаційної інфраструктури в рамках інформаційної безпеки: С. Петров [16[9]],
• комунікацій у державному управління: Драгомирецька Н. [3];
• розвитку системи публічного управління: Бакуменко В. [5],
• забезпечення стійкості держави: Храпач Г. [25];
• стратегічних комунікацій: Дубова Д. і Баровської А. [4[10]; 24[11]], Ліпкан В. [13[12]], Макаренко Є. [14[13]], Сивак Т. [21[14]; 22[15]], Соловйова С. [23[16]] тощо[17].

Однак, на науковому рівні відкритим залишилось питання застосування стратегічних комунікацій у сфері формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України.

Метою статті, відповідно, є обґрунтування потенціалу стратегічних комунікацій у процесі реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення нової геостратегії сучасної України як політико-правової практики.

Виклад основного матеріалу. Не вдаючись в деталі походження і ретроспективи та розвитку стратегічних комунікацій у публічному управлінні в цілому, у націобезпековій сфері та в контексті гібридних війн, інформаційної та кібербезпеки та міжнародних відносин, які було розкрито у низці вітчизняних праць Дубова Д. і Баровської А. [4[18]; 24[19]], Ліпкана В. [13[20]], Макаренко Є. [14[21]], Сивак Т. [21[22]; 22[23]], Соловйова С. [23[24]] та інших, зосереджу увагу на можливості їх застосування у сфері безпеки стратегічної інфраструктури в контексті творення сучасної геостратегії України.

Державна інфраструктурна політика є невід’ємною частиною політики держави й інфраструктурна політика віддзеркалює усі методологічні, концептуальні засади в цілому державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Тому, державна інфраструктурна політика – це, перш, за все, невід’ємна складова зовнішньої і внутрішньої політики держави, комплекс нормативно врегульованих, усвідомлених, таких, що відповідають національним інтересам цілеспрямованих дій, що вчиняються відповідними уповноваженими суб’єктами в партнерстві з органами місцевого самоврядування, неурядовими організаціями, у сфері інфраструктурного забезпечення усіх галузей життєдіяльності держави, суспільства, особи [9[25]].

Виходячи з цього твердження, а також зважаючи на необхідність партнерської взаємодії між органами державного управління, місцевого самоврядування, інституцій громадянського суспільства та бізнес-структур, що є суб’єктами публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, та з метою ефективного формування і забезпечення реалізації державної інфраструктурної політики важливим є необхідність „практичного застосування проактивного підходу до її розроблення і реалізації” [8[26]].

Саме потреба застосування проактивного підходу у розроблення і реалізацію державної інфраструктурної політики вказує на чіткий зв’язок зі стратегічними комунікаціями. Адже, за визначенням Сивак Т., стратегічні комунікації – це цілеспрямовані, послідовні заходи, зорієнтовані на комунікування діями та інформаційну взаємодію між суб’єктами у процесі формування та реалізації державної політики. Вони, на думку авторки, сприяють розвитку діалогу у державі в цілому та в окремих її сферах, забезпечують консенсус та, що важливо, проактивне управління – ефективне управління змінами на основі врахування інтересів усіх суб’єктів, а також вироблення спільного плану дій [22[27], с. 108], тобто реалізації державної політики.

Суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури потребують чіткої регламентації у взаємодії з протидії потенційним та реальним загрозам та небезпекам та координації дій у разі настання кризових ситуацій. Для забезпечення взаємодії і координації дій суб’єктів вище згаданої системи має бути задіяно весь потенціал стратегічних комунікацій, ефективне використання яких залежить від рівня розвитку як інформаційної, так і комунікаційної політики держави. При чому, варто зазначити, що роль інформаційної взаємодії і комунікацій має подвійну природу.

По-перше, для забезпечення безпеки окремих секторів та об’єктів стратегічної інфраструктури. Зокрема, відповідно до запропонованого переліку науковцями Національного інституту стратегічних досліджень, можу виділити: зв’язок (Communications) та інформаційні технології (Information technology) [7[28], с. 16]. Ці сектори в цілому забезпечують технологічну складову функціонування системи публічного управління, зокрема з питань інформаційної, кібербезпеки тощо, а також розвиток і безпеки та стійкість національної інформаційної та кібернетичної інфраструктури.

По-друге, для забезпечення взаємодії та координації дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури усіх секторів та на всіх державно-управлінських рівнях. Зокрема, окрім вище названих, йдеться про хімічний сектор, комерційні об’єкти, стратегічне виробництво, дамби і гідротехнічні споруди, оборонно-промислову базу, служби екстреної допомоги населенню, реагування на надзвичайні ситуації, енергетичний сектор, банки та фінанси, продукти харчування та сільське господарство, урядові об’єкти, охорона здоров’я та медицина, ядерні реактори, матеріали та відходи, а також водні ресурси, системи водопостачання та стічних вод [7[29], с. 16] тощо.

Отже, другий блок є найбільш численним, різновекторним і потребує найбільш прискіпливої наукової уваги і обґрунтування, зокрема способів забезпечення взаємодії та координації дій між різними органами публічної влади у сфері безпеки стратегічної інфраструктури. З метою детального розгляду особливостей та специфіки застосування стратегічних комунікацій у сфері безпеки стратегічної інфраструктури можемо виокремити кілька проблемних аспектів, зокрема:

Перший. Потребує детального обґрунтування та необхідність концептуалізації на державному рівні питання формування і розвитку комунікаційної політики держави та комунікаційної інфраструктури. Без належної державної підтримки і регулювання комунікацій в державі мова про використання стратегічних комунікацій як у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, так і в інших сферах і галузях не йде. Адже станом на сьогодні сфера комунікаційної політики держави регулюється тільки одним нормативно-правовим актом – Концепцією Закону України «Про основні засади державної комунікативної політики» [11[30]], де зазначено, що окремі питання налагодження комунікації між органами державної влади, місцевого самоврядування зі ЗМІ і громадськістю визначаються законами України, що регулюють інформаційну сферу. Однак зазначена Концепція має низький рівень правового регулювання забезпечення комунікацій між усіма суб’єктами системи публічного управління та не відповідає ні рівню розвитку українського суспільства, ні світовим тенденціям у цій сфері, зокрема в аспекті розвитку і здійснення стратегічних комунікацій. Саме тому в нормативно-правовому полі має бути чітко розмежовано поняття інформаційна і комунікаційна політика, а також питання інформаційної і комунікаційної інфраструктури як складової частини стратегічної інфраструктури держави.

Ці питання мають потребу не тільки в науковому та правовому осмисленні, вони передбачають використання різних державно-управлінських інструментів для їх забезпечення та реалізації. Адже державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації [10[31]], а державна комунікаційна політика визначає особливості взаємодії з населенням шляхом використання технологій передачі інформації, у тому числі й інформаційних технологій [3[32], с. 87]. Якщо питання інформаційної взаємодії більш-менш представлено у правовому полі, то способи, засоби, принципи і суб’єкти формування та реалізації державної комунікаційної політики залишились відкритими, не визначеними і не регламентованими.

Другий. Потребує визначення і встановлення у законодавчому порядку чіткого переліку та паспортизації секторів (об’єктів) стратегічної інфраструктури та порядок його формування. Наразі на законодавчому рівні відсутній чіткий перелік об’єктів стратегічної інфраструктури. У проєкті Закону України «Про критичну інфраструктуру та її захист» [18[33]] у ст. 9 визначено тільки перелік життєво важливих функцій та послуг: урядування та надання найважливіших державних послуг, енергозабезпечення, водопостачання, та водовідведення, продовольче забезпечення, охорона здоров’я, інформаційні, комунікаційні та цифрові послуги, фінансові та банківські послуги, транспортне забезпечення, оборона, правопорядок, постачання теплової енергії.

Зазначений перелік дещо відрізняється від визначених на підставі аналізу зарубіжного досвіду об’єктів критичної інфраструктури, зроблений Суходолею О. [7[34]], зокрема поза увагою авторів законопроєкту залишились такі важливі сфери як: хімічний сектор, комерційні об’єкти, дамби та гідротехнічні споруди, служби екстреної допомоги населенню, ядерні реактори, матеріали та відходи.

Варто зазначити, що і у наукових дослідженнях та у чинних нормативно-правових актах, а також у законопроєктах відсутнє визначення поняття комунікаційна інфраструктура. Хоча комунікаційна інфраструктура має стати повноцінним об’єктом безпеки стратегічної інфраструктури на державному рівні. Як обґрунтовує Сивак Т., комунікаційна система публічного управління – це каркас національного інформаційно-комунікаційного простору, що складається з сукупності інформаційних, технологічних мереж, мережі засобів масової комунікації, гуманітарних, освітніх, наукових, культурних та ін. закладів, установ та організацій, передбачає забезпечення ефективної комунікаційної діяльності та інформаційної взаємодії між суб’єктами системи публічного управління і стабільність функціонування комунікаційної системи держави [21[35], с. 328-229]

Стале функціонування державної комунікаційної системи, що може бути досягнуто шляхом убезпечення комунікаційної інфраструктури, дасть змогу мінімізувати інформаційні інтервенції, сприятиме підвищенню рівня довіри до державних інституцій та належному, своєчасному і проактивному інформуванню громадськості у разі настання криз та їх протидії. Саме тому, на нашу думку, варто актуалізувати питання щодо виокремлення такого об’єкта стратегічної інфраструктури як комунікаційна на рівні з інформаційною та іншими.

Окремого унормування вимагають питання визначення механізмів формування національного та секторального переліків об’єктів стратегічної інфраструктури. На національному рівні це питання залишилось тільки на законопроєктному рівні. Унормовано тільки секторальний рівень, зокрема щодо стратегічної інформаційної інфраструктури. Постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2020 року № 943 затверджено Порядок формування переліку об’єктів критичної інформаційної інфраструктури та Порядок внесення об’єктів критичної інформаційної інфраструктури до державного реєстру об’єктів критичної інформаційної інфраструктури, його формування та забезпечення [2[36]]. Також Постановою Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України» від 30 листопада 2020 р. № 151 визначено критерії та порядок віднесення об’єктів в банківській системі до об’єктів критичної інфраструктури [17[37]].

Інші сектори стратегічної інфраструктури не мають аналогічного нормативного забезпечення, що суттєво ускладнює чітку регламентацію та взаємодію суб’єктів публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури.

Третій. Наступним питанням, що потребує чіткості у визначеннях та закріплені відповідних функцій, завдань, повноважень і відповідальності є суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, що є основою її організаційно-інституційної структури. Це вимагає низки заходів на загальнодержавному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях. У Концепції [12[38]] та проєкті Закону [18[39]] визначено тільки завдання, що мають бути забезпеченні на цих рівнях, однак мова не йде про конкретні органи державного управління, місцевого самоврядування, установи й організації, що наділені відповідними повноваженнями з питань безпеки стратегічної інфраструктури, забезпечення її стійкості чи протидії загрозам. На науковому рівні обґрунтовано лише пропозиції щодо переліку секторів стратегічної інфраструктури та відповідних відомств [7[40], с. 50]. Однак, навіть зазначений перелік як і процес ідентифікації таких об’єктів, на думку авторів, потребує нормативно-законодавчого закріплення, організаційного та методологічного забезпечення та додаткового детального наукового аналізу.

Отже, без вирішення вищезазначених питань, тобто унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізації поняття комунікаційної інфраструктури, чіткого переліку об’єктів стратегічної інфраструктури та визначення механізмів і процедур формування національного та секторального переліків таких об’єктів, а також чіткого закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, а саме створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівні, забезпечити ефективну взаємодію суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, на нашу думку, поки що не можливо. Це формує перспективне поле подальших наукових досліджень з цих питань.

Однак, є ще один важливий аспект застосування стратегічних комунікацій у сфері стратегічної інфраструктури, що характеризується їх методологічною єдністю – забезпечення сталого розвитку держави та системності державної політики в різних сферах і галузях.

Адже, стратегічні комунікації – це, перш за все, складна система, що володіє сукупністю властивостей, таких як цілісність, адаптивність, інтеграційність, емерджентність, синергетичність, завдяки яким доповнює і забезпечує розвиток системи публічного управління [21[41], с. 132].

Більш широкі підходи до визначення поняття стратегічних комунікацій були здійснені у першому словнику зі стратегічних комунікацій за редакцією професора В. А. Ліпкана:

„1. Скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування  національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності. 2. Скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави — публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави (нормативне визначення). 3. Скоординовані дії, повідомлення, зображення, призначені для інформування, впливу, або переконання цільової аудиторії з метою просування та реалізації національних інтересів відповідно до національних цінностей. 4. Стратегічна взаємодія та взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними чи призначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента системи стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, спрямоване на досягнення спільної мети. 5. Процес інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та зацікавлених сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні; спрямування за одним вектором множини різних видів діяльності (наприклад, політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. 6. Процес цілеспрямованого використання комунікацій організацією для виконання її місії. Стратегічні комунікації по суті означають обмін (тобто під час спілкування) смислами/ідеями для створення умов по досягненню національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу сприйняття є так само важливим, як і транслювання Див.: система стратегічних комунікацій”[42].

Стратегічні комунікації, можемо доповнити такими характеристиками як універсальний процес, що може забезпечувати результат у всіх сферах суспільного, громадського та публічного життя і використовується для досягнення зовнішньо- і внутрішньополітичних цілей держави, тобто для реалізації геостратегії держави у всіх видах просторів.

Також, за визначенням дослідників Центру стратегічних комунікацій НАТО, які є засновниками концепції [27[43], с. 16], стратегічні комунікації є комплексним інструментарієм забезпечення «національної сили», «національної могутності» та найефективніше використовуються у чотирьох основних сферах: дипломатичній, економічній, інформаційній та воєнній.

На думку Храпача Г., національна могутність — це показник сил і ресурсів держави, що можна застосовувати у відносинах з іншими суб’єктами міжнародних відносин, сукупність існуючих у держави моральних і духовних можливостей, які використовуються для досягнення геополітичних, геоекономічних, геостратегічних національних цілей [25[44], с. 128]. Звичайно, що дане поняття не є ідеальним, оскільки не охоплює багато важливих сьогодні характеристики антропогенного простору, в якому відбувається ствердження геостратегії різних країн, і також формуються необхідні та достатні умови для реалізації пріоритетних національних інтересів.

Зростання рівня національної могутності держави, її інфраструктурного потенціалу, що можливо завдяки провадження системної безпекової політики щодо стратегічних об’єктів інфраструктури та ефективному здійсненню стратегічних комунікацій, забезпечує перевагу над іншими державами та сприяє ефективності реалізації власних національних інтересів і цілей, творенню власної геостратегії.

У зв’язку з цим, можу зазначити, що потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, перш за все, вбачається у формуванні та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Так, наприклад, окремі дослідники інтерпретують стратегічні комунікації як складову публічно-управлінського процесу, які, використовуючи потенціал і можливості усіх сфер публічного управління, сприяють їх розвитку [21[45], с. 90]. Адже відповідно до нової концепції публічного управління, воно має два виміри: спільне вироблення публічної політики з урахуванням інтересів усіх стейкхолдерів та розподіл обов’язків у реалізації ухвалених стратегічних цілей розвитку, як держави в цілому, так і окремих галузей та територій.

У цілому погоджуючись з таким твердженням авторки, можемо навести ще визначення державно-управлінського процесу Бакуменка В., який зазначає, що державно-управлінський процес – це свідома і цілеспрямована послідовна діяльність, пов’язана з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами державного управління, внаслідок чого відбувається зміна суспільних станів, подій і явищ. Такий процес спрямований на приведення в життя державної стратегії та політики, і є основним способом реалізації суб’єкт-об’єктних відносин на державному рівні, де суб’єкт – система державної влади у вигляді спеціально створених органів, а об’єкт – все суспільство, таргетизоване на цільові аудиторії в залежності від їх ролі у реалізації публічної політики [5[46], с. 164].

Отже, стверджую, що стратегічні комунікації є важливою складовою державно-управлінського процесу, як особливого виду державної діяльності.

Таким чином, на підставі вищенаведеного, можу характеризувати стратегічні комунікації у сфері безпеки стратегічної інфраструктури як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та національної безпеки в цілому.

Причому наголошу на тому, що даний рівень подається в розрізі вироблення еталонної моделі геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації) — стратегічна правотворчість.

Такий підхід певним чином корелюється із визначеннями, тлумаченнями та уточненнями МО США, які є обґрунтовують стратегічні комунікації у воєнній сфері, натомість є набагато ширшим і враховую передусім націотворчу потенцію українства до відновлення державності і розвитку стійкої соціальної системи в умовах перманентних трансформацій.

Відповідно до уточненого поняття, стратегічні комунікації використовуються по відношенню до загальнодержавного стратегічного рівня, синхронізація комунікацій — використовується на оперативному, відомчому, а на тактичному рівні — інформаційний вплив [26[47]].

Це дає підстави для обґрунтування, що у системі безпеки стратегічної інфраструктури весь потенціал стратегічних комунікацій може бути використано у такий спосіб: для формування та реалізації державної інфраструктурної політики, для забезпечення координації і синхронізації комунікацій, функцій і дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури.

Зокрема, на державному рівні під час розробки Національного плану (стратегії) безпеки та забезпечення стійкості стратегічної інфраструктури, на галузевому та регіональному рівнях під час розробки і реалізації галузевих і територіальних програм з протидії загрозам та небезпекам об’єктам стратегічної інфраструктури, на місцевому – затвердження і виконання місцевих програм підвищення стійкості громад до кризових ситуацій та відновлення функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури. На об’єктовому рівні оператори стратегічної інфраструктури забезпечують розроблення і виконання відповідних об’єктових планів заходів щодо безпеки і стійкості стратегічної інфраструктури. Саме на місцевому і об’єктовому рівнях здійснюється інфраструктурний вплив на людину, суспільство і територіальні громади, органи місцевого самоврядування.

Такий підхід, на нашу думку, дасть змогу, об’єднавши потенціал стратегічних комунікацій і системи безпеки стратегічної інфраструктури, на виході отримати якісно новий рівень управління та покращений стан об’єктів та сфер стратегічної інфраструктури, а також дасть змогу сформувати та забезпечити реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики, що, своєю чергою, суттєво підвищить рівень національної безпеки України, її сталий розвиток та національну могутність, а також чинитиме конструктивний вплив на творення геостратегії сучасної України.

Висновки. Таким чином, проведене мною дослідження уможливило встановити, що  об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в контексті реалізації геостратегії сучасної України сприятимуть удосконаленню системності управлінських заходів та дій суб’єктів  стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів.

Стратегічні комунікації мають бути задіяні у процесі формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, а також для забезпечення координації та синхронізації дій і комунікацій та суб’єкт-суб’єктної, суб’єкт-об’єктної та об’єкт-суб’єктної взаємодії у самій системі безпеки стратегічної інфраструктури. Виявлено основні чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів, а в цілому безпекоінфраструктурної політики:

• унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики;
• концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури;
• чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління;
• створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях.

Такий підхід на мою думку уможливить підвищити спроможності щодо повномасштабної реалізації інфраструктурного потенціалу,  забезпечити національну могутність держави та якісний рівень реалізації стратегії державної інфраструктурної політики зокрема і державної політики у пріоритетних і найбільш важливих сферах життєдіяльності в цілому, закладе фундамент для творення геостратегії сучасної України.

Список використаних джерел:

1. Державна система захисту критичної інфраструктури в системі забезпечення національної безпеки : аналітична доповідь / за ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2020. 28 с.
2. Деякі питання об’єктів критичної інформаційної інфраструктури : Постанова КМУ від 9 жовт. 2020 р. № 943. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/943-2020-%D0%BF#Text
3. Драгомирецька Н. М. Сучасні тенденції комунікацій у державному управлінні. Публічне урядування. 2015. №1. С. 85–96. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pubm_2015_1_10
4. Дубов Д. В., Баровська А. В. Організаційно-правові проблеми впровадження системи стратегічних комунікацій в Україні. Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. 2017 р. № 1 (21). С. 10–17.
5. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін.; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. Київ, 2010. 810 с.
6. Єрменчук О. П. Основні підходи до організації захисту критичної інфраструктури в країнах Європи: досвід для України : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. 180 с.
7. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2015. 176 с.
8. Зубко Г. Ю. Концепція формування напрямів державної інфраструктурної політики. Правові новели. 2018. № 6/2018. С. 91-100.
9. Зубко Г. Ю. Сучасні підходи до визначення поняття державної інфраструктурної політики. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2020. № 48. С. 78–84.
10. Іванченко Ю. М. Сутність, головні напрями та способи державної інформаційної політики в Україні. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/philo/05ijmipu.pdf
11. Концепція Закону України “Про основні засади державної комунікативної політики” : розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січ. 2010 р. № 85-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/85-2010-%D1%80#Text
12. Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури : розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 груд. 2017 р. № 1009-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1009-2017-%D1%80#Text
13. Ліпкан В. А., Попова Т. В. Стратегічні комунікації : словник / за заг. ред. В. А. Ліпкана. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. 416 с.
14. Макаренко Є. А. Стратегічні комунікації в міжнародних відносинах. Міжнародні відносини. Серія “Політичні науки”. 2917. № 15. URL: http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/article/view/3117.
15. Павлов Д. М., Микитюк М. А. Правові та організаційні засади забезпечення захисту критичної інфраструктури у контексті формування нової безпекової парадигми України. Честь і закон. 2020. № 4 (75). С. 69-77.
16. Петров С. Г. Правові основи взаємодії державних органів та приватних суб’єктів із метою захисту електронних інформаційних ресурсів України. Інформація і право. 2019. № 4(31). С. 107-112.
17. Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України : Постанова Правління Національного банку України від 30 листоп. 2020 р. № 151. URL: https://bank.gov.ua/ua/legislation/Resolution_30112020_151
18. Про критичну інфраструктуру та її захист : проєкт Закону України від 27.05.2019 р. № 10328 URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=65996
19. Про стратегію національної безпеки і оборони України : Указ Президента України від 26 трав. 2015 р. № 287/2015. URL: https://www.president.gov.ua/documents/2872015-19070
20. Про стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 трав. 2020 р. № 392/2020. URL: https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037
21. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України : дис. … д-ра наук з держ. упр. : 25.00.01 / НАДУ, Київ, 2020. 490 с.
22. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
23. Соловйов С. Г. Стратегічні комунікації в публічному управлінні : монографія / Соловйов С. Г. ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. Харків : Точка, 2019. 373 с.
24. Стратегічні комунікації в умовах гібридної війни: погляд від волонтера до науковця: монографія / [А. В. Баровська та ін.] ; Нац. акад. Служби безпеки України. Київ : НА СБ України, 2018. 517 с.
25. Храпач Г. С. Національна могутність як чинник стійкості держави в умовах загострення міжнародної конфліктності. Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджено НУОУ ім. І. Черняховського. 2017. № 3 (61). С. 126-130.
26. DOD Dictionary of Military and Associated Terms. July 2019. 382 p. URL: https://www.jcs.mil/Portals/36/Documents/Doctrine/pubs/dictionary.pdf
27. Understanding NATO Strategic Communications. LTC Rita LePage 22 October 2014. URL: https://www.stratcomcoe.org/about-strategic-communications