Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В. А. Стратегічна невизначеність — засада політики сучасного Китаю // Features of the development of modern science in the pandemic’s era: collection of scientific papers «SCIENTIA» with Proceedings of the III International Scientific and Theoretical Conference, December 9, 2022. Berlin, Germany: European Scientific Platform. C. 38-40

Світ вступає до нової епохи мілітарного дискурсу. Безпекознавча парадигма, яку я розвиваю вже понад два десятиліття, передбачала безпекоренесанс. Воднораз свого часу в рамках націобезпекознавства були поставлені завдання із вироблення геостратегії як альтернативної відносно геополітики системи знань щодо розвитку політичних суб’єктів в умовах складно структурованих трансформацій геостратегічного ландшафту.

Концепції геополітики дедалі глибше дискредитують себе, все більше унаочнюючи свій антилюдський та антигуманістичний характер. Одіозність та метаморфози політичних суб’єктів, які прикриваються урізноманітненими різноґатунковими рішеннями під виглядом стратегій, наближають світ до сумних деструктивних та монструозних рішень. Політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво з реваншизму геоісторичних суб’єктів, впровадження умодернених форм бандитизма та рейдерства, варварства, геноциду, збагачення обраних, геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини.

Однією із суттєвих стратегій реалізації такої політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊).

Стратегічна невизначеність (also known as a policy of strategic ambiguity / 戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне  позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають: 1) піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки; 2) поєднання амбітності з амбівалентністю; 3) артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — на свою користь і власної вигоди; 4) відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності; 5) опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до нею з метою отримання власної вигоди; 6) дипломатична активність, заснована на непередбачуваності; 7) іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування; 8) обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими; 9) баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими; 10) надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

Однією з країн, яка тим чи іншим чином застосовує дану концепцію, виступає КНР.

З одного боку, влада Китаю проголошує принцип „неподільності безпеки” (安全的不可分割性) і „поваги до суверенітету і територіальної цілісності”, а з іншого — не засуджує Росію за варварську війну, збройну агресію, анексію, геноцид і державний терор, зміщуючи акцент з оцінки безпосередніх дій Росії, на оцінку контексту подій, посилаючись на начебто „історичний” контекст. Причому даний контекст було узято з російських джерел, ідеї озвучені впливовим політиком Лі Кецяном (李克强) здебільшого перегукуються із виступом Путіна і його програмною статтею про начебто „єдність українців і росіян”. Чим наперед порушено об’єктивність розуміння та цілісність картини справжніх історичних взаємин української державної нації з одного боку, з населенням, що контролюється московським режимом і проживає на відповідній території, яке має назву „росіяни” — з іншого.

До того ж, у своїй доповіді про нову еру Китаю та возз’єднання із Тайванем (台湾问题与新时代中国统一事业) Китай чітко та послідовно спирається на власну трактовку та небезспірну інтерпретацію власного бачення історії, акцентуючи, що „Тайвань належить Китаю з давніх давен” (台湾自古属于中国的历史经纬清晰), водночас не враховує віковічної історії Української держави, фактично підтримуючи міфологеми про її несамостійність і належність до геостратегічного простору Росії. Але, якщо виходити офіційно та прагматично, не враховуючи циклічність періодів єдності та розпаду китайської цивілізації, форм реінтеграції спеціальних адміністративних районів, то офіційно Китайська Народна Республіка заснована 1 листопада 1949 року — час, коли Україна як держава вже користувалася 239 років власною першою в світі писаною Конституцією. Тож повага не лише до власної історії, а й до історії інших політичних суб’єктів в тому числі й України, відкриває нові шляхи для КНР в глобалізованому світі.

З одного боку Китай проголошує мирне возз’єднання із Тайванем (的光明前景), а з іншого — жодним чином не реагує на винищення українства, вбивства дітей, цивільного населення та взагалі деінфраструктуризацію країни.

5 листопада 2022 року на відкритті 5-го Китайського міжнародного імпортного ЕКСПО Сі Цзіньпін відзначив на спільну побудову відкритого та процвітаючого майбуття через розширення відкритості і створення на місткому китайському ринку широких можливостей для усього світу, формування нової архітектоніки розвитку, майданчику розширення відкритості на високому рівні і досяжне для усього світу суспільне благо. Утім дії Росії категорично суперечать стратегічній візії Сі Цзіньпіна щодо відкритості, тож схвалення або замовчування об’єктивної оцінки Китаєм війни РФ проти Української держави сприяє продовженню функціонування політичного режиму РФ, водночас суттєво впливає на всі світові політичні системи і унеможливлює реалізацію КНР концепції відкритості: війна на вбивства ніколи не сприяли свободі та відкритості.

Адже прагнення до глобального лідерства КНР — це глобальна відповідальність КНР.

Не можна бути відкритим для усього світу лише для власної вигоди і користі, причому постійного наголошуючи на це. Користь має бути взаємною, а відкритість взаємовигідною. Артикуляція Китаєм себе в якості глобального лідера зумовлює зміну власного ставлення до вирішення суперечливих безпекових та глобальних проблем: від звичних закликів „до миру”, „мирного вирішення проблем”, „замовчування війни”, називання війни в Україні „конфліктом” тощо, до активних дій.

За іншого випадку, відповідно до китайського прислів’я : „З собакою, що все життя на ланцюгу просидів, полювати не ходять” (他們不會帶著一條一輩子都被鎖鏈拴著的狗去打獵。). Тож Українська держава разом із КНР готова до нової ролі в побудові нової системи світопорядку.

Ще один прояв стратегічної невизначеності. Китай прагне отримувати українську кукурудзу, однак замість впливу на московський режим, який, окрім визначеного вище, зухвало грабує Українську державу, зокрема пшеницю на кукурудзу, КНР веде заздалегідь складнореалізовані перемовини з Бразилією, наперед усвідомлюючи, що подорожчання ф’ючерсів в США та нікуди не зниклі фітосанітарні проблеми на додаток із приходом до влади нового президента, фактично унеможливлюють рівноцінну заміну української кукурудзи.

На мою думку, важливою для сучасного Китаю має виступати концепція стратегічної ясності, яка дозволить, не змінюючи проголошений курс, цінності, корегуючи лише інструментарій та політичну готовність до практичних дій і дієвої зміни геостратегічного ландшафту зберегти власну ідентичність.

Китай має не лише думати про себе ширше, а й діяти ширше. Лише думками ситий не будеш. Майбутнє належить тим, хто діє широко, а не лише мислить горизонтами розвитку. Знаходження правильного балансу між внутрішніми інтересами, користю і взаємною вигодою, на яку постійно наголошують китайські посадовці, з глобальною роллю активного суб’єкта і стратегічного світового архітектора є шляхом для реалізації статусу КНР як стратегічного лідера ХХІ століття.

На даному шляху дороговказом для КНР може виступати сильна та дієва  стратегія ідентичності: як позиціонує себе Китай, що він для цього готовий змінити зсередини себе, що він може дати іншим для спільного розвитку і солідарної користі. У рамках даної стратегії Китай має узяти на себе зобов’язання, а не лише „закликати” інших щось робити чи не робити. Китай має думати про можливості не тільки свої і лише свою вигоду і користь, а створювати реальні, а не декларативні можливості для інших держави, на що до речі наголосив Сі Цзіньпін, виступаючи 5 листопада 2022 року на відкритті виставки ЕКСПО.

Якщо Китай і надалі продовжуватиме таку політику, то світ і політичні інститути світу і надалі сприйматимуть КНР так і через роки, позбавляючи його точок росту і трансформації сприйняття. Адже досі світ не має прикладів активної участі КНР у конкретному та результативному вирішенні глобальних безпекових проблем, в тому числі військових конфліктів, результативної діяльності у сфері міжнародних відносин, поза межами території КНР.

Для нового сприйнятті потрібні: 1) нові дії, а не нові слова; 2) не постійні повчання, а стратегічна політика; 3) не підігрування, а власна геостратегія; 4) адекватне сприйняття не лише власної історичної спадщини, а й інших держав, зокрема України.

Реальна, а не декларована зміна статусу КНР як глобального лідера потребує зміни стратегічних концепцій.

Відтак, на мою думку, концепція стратегічної невизначеності має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності та національної ідентичності.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: Ліпкан В.А. Коріння російської геополітики. Регіональні студії. 2022. № 30. С. 11-23.

Анотація

Агресивна війна путінського режиму проти Української держави поставила чимало запитань не лише в практичній площині, а й в царині теорії, передусім методології. Наявність потужної п’ятої колони, парад зрадників в СБУ, цілий інститут колоборантів як в органах державної влади, так і серед цивільного населення — ці і не тільки явища виявили суттєві прогалини геополітики як науки, яка виявилася не здатною пояснити сутність війни путінського режиму проти України, а головне змоделювати та подати причини розвитку саме України в таких умовах. Навпаки, геополітика виявила свою сутність як антиукраїнська доктрина, в рамках якої нашій державі немає місця на мапі світу, у світовій архітектурі безпеці, в рамках бінарної антагоністичної парадигми боротьби. Ця ситуація не відповідає ані прагненням українства до відновлення державності, ані волінням державної нації до дальшого державотворення. Саме тому постає необхідність у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку Української держави в умовах нелінійності і нестаціонарності на шляху до досягнення стратегічної стабільності, а також відпрацюванні векторів політико-безпекової практики ефективного та стійкого функціонування та розвитку.

Окреме завдання полягає в опису дій такого суб’єкта геостратегії як Українська держава у новій конфігурації світової безпеки. Для цього, в умовах варварської війни путінського режиму проти України, постає одне із завдань, яке полягає у виявленні дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму, демонстрації відсутності перспектив розвитку наукової думки в політологічних дослідженнях поза контекстом „російського світу” і „російської цивілізації”.

Продемонстровано роль територіального чинника. Здійснено демаркаційну лінію між поняттями державного кордону і геостратегічного простору.

Доведено факти маніпуляції, фантазій та міфологізації окремих політичних явищ з метою формування аргументації для внутрішніх споживачів зсередини Росії виправданості та необхідності варварської війни та геноциду українців. Акцентовано на тому, що існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами, що означає перманенту загрозу існуванню не лише для Української держави, а й для усього цивілізованого людства, країн всієї Європи.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Виявлення дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму є одним із компонентів системної аргументації щодо необхідності відмови від тиражування деструктивних геополітичних кліше і необхідності розроблення власних теоретичних систем для власного розвитку.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, геостратегічний простір, територія, агресивна війна Росії, геостратегічний ландшафт, російська загроза світу, антиукраїнські геополітичні доктрини, геостратегія сучасної Української держави

SUMMARY

The aggressive ongoing war of the Putin regime against the Ukrainian state raised a number of questions not only in the practical field, but also in the field of theory, primarily methodology. The presence of a powerful fifth column, a parade of traitors in the Security Service of Ukraine, a whole institution of collaborators both in state authorities and among the civilian population — these and not only phenomena revealed significant gaps in geopolitics as a science, which turned out to be unable to explain the essence of the Putin regime’s war against Ukrainian State, and the main thing is to model and present the reasons for the development of Ukraine in such conditions? conditions of escalation dynamics and the potential for further escalation which has become plausible, but not inevitable.

On the contrary, geopolitics revealed its essence as an anti-Ukrainian State doctrine, within the framework of which our state has no place on the world map, in the global security architecture and environment, within the framework of a binary antagonistic paradigm of struggle. This situation does not correspond either to the desire of Ukrainians to restore statehood, or to the will of the state nation to further statehood. That is why there is a need for the formation of a non-controversial system of knowledge, within which the phenomenon of the development of the Ukrainian State in the conditions of non-linearity and non-stationarity avoiding a great power war on the way to achieving strategic stability, as well as working out the vectors of political and security practice of effective and sustainable functioning and development, would be described.

A separate task consists in describing the actions of such a geostrategic subject as the Ukrainian state in the new configuration of global security. For this, in the conditions of the Putin regime’s barbaric war against Ukraine, one of the tasks arises, which consists in revealing the discriminatory essence of the Putin regime’s geopolitics, demonstrating the lack of prospects for the development of scientific thought in political science research outside the context of the “Russian world” and “Russian civilization”.

The role of the territorial factor is demonstrated. The demarcation line between the concepts of the state border and geostrategic space has been established.

The facts of manipulation, fantasy and mythologizing of certain political phenomena in order to form arguments for domestic consumers from within Russia about the justification and necessity of the barbaric war and the genocide of Ukrainians have been proven. Emphasis is placed on the fact that the existence of Russia in the future is possible only as a state with imperial features, which means a permanent and e[istance threat to the whole beings in the world^ not only of the Ukrainian state, but also for all civilized humanity, countries throughout Europe.

The article continues the author's key idea regarding the clear distinction between geopolitics and geostrategy. Identifying the discriminatory essence of the Putin regime's geopolitics is one of the components of the systemic argumentation regarding the need to abandon the replication of destructive geopolitical clichés and the need to develop one's own theoretical systems for one's own development. Geostrategikon - is a new conceptual basis to secure new world order.

Key words: geostrategy, Ukrainian state, geostrategic space, territory, Russia's aggressive war, geostrategic landscape, Russian threat to the world, anti-Ukrainian geopolitical doctrines, geostrategy of the modern Ukrainian state

Загальна постановка проблеми.

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової безпекової архітектури. В рамках систематизації мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі, доцільно виявити деструктивну спрямованість геополітики путінського режиму, як органічний наслідок бінарної антагоністичності наперед закладеної в науку геополітики.

Детальний аналіз сучасних підходів до аналізу поняття території та простору уможливили довести факти формування наукового обґрунтування російськими дослідниками необхідності та виправданості, ба більше — доцільності знищення Української держави шляхом проведення варварської та агресивної війни, геноциду, тортур, вбивств, державного терору, зґвалтувань і мародерства.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, викривається дискримінаційна та деструктивна сутність геополітики путінського режиму, а також намічаються конкретні напрями політико-безпекової практики Української держави в контексті її дальшого державотворення.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: В. Горбатенко, О. Костекно, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, джерела російських дослідників, конкретні посилання на які робитимуться текстом статті.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

У зазначених роботах згаданих вище дослідників не виявлено дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму та його попередників, не проведено аналізу антиукраїнських геополітичних доктрин, а також не здійснено висновків та рекомендацій щодо творення геостратегії сучасної Української держави.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо виявлення дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання:

1)           визначити сутність територіального імперативу при формування геополітичних доктрин та простежити його еволюцію до часів путінського режиму;

2)           обґрунтувати антагоністичну та деструктивну сутність геополітичної доктрини путінського режиму;

3)           виявити підґрунтя та сформувати теоретичну модель геополітичних витоків антиукраїнських доктрин;

4)           подати пропозиції теоретичного характеру щодо формування геостратегії як політичної теорії в рамках творення геостратегії сучасної Української держави.

Виклад основного матеріалу

У рамках даної статті з позицій наукового політичного аналізу доведу необхідність розвою саме геостратегічного дискурсу через аналіз корінь формування поглядів представників російської геополітичної думки. Адже знання світогляду супротивника його мисленнєвих кліше дають значні підставі для аналітичної роботи та дальшого розвитку як власної геостратегії, так і розуміння алгоритму та векторів дій путінського режиму проти Української держави і світової безпеки в цілому.

У вирії подій і занадтому захопленні просування різноманітних ідеологем чи то національного чи то статевого штибу, занурення у проблеми голоду чи то інфляції поза увагою лишилися причини усього цього: кліматичні зміни, які неминуче призведуть до світових катаклізмів глобального масштабу і кардинального зменшення населення планети з різних причин. За таких умов найбільш прийнятним лишається підхід, за якого саме земля і територія певних країн стануть сховищами та містами функціонування майбутніх цивілізацій. Тобто цивілізаційні зміни проходитимуть не по лінії ідеології, раси, етнічності, вони проходитимуть по лінії тієї території, яку зможуть контролювати ті чи інші соціальні системи, і на яких після глобальних кліматичних змін будуть сформовані нові цивілізації, народи і напевно спільна мова як метакогнітивний інструмент осягнення нового сущого.

Так, звісно різні автори виділяють окремі види простору: земля, повітря, вода, космос, кіберпростір. Але, слід чітко встановити цінність кожного простору і його пріоритет.

Моя позиція полягає у тому, що пріоритет завжди може бути лише один.

Якщо йдеться про декілька пріоритетів, то йдеться про відсутність розуміння політичним суб’єктом головного, визначального.

Так, ось коли, наприклад, йдеться про кіберпростір, то він не існує сам по собі і сам для себе. Він, будучи самостійним і самодостатнім, чинить вплив на розвиток територій. Теж стосується і космічного простору. Тобто слід усвідомити один факт: визначальним простором виступає земля, суша, те місце, де люди зможуть жити і розвиватись після кліматичних змін.

Відтак не можу підтримати позицію Н. Лепської, яка зауважує, що територіальний чинник наразі поступається своєю значущістю іншим чинниками (наприклад, віртуальним) і часто-густо відходить на задній план, через що багато експертів стали взагалі скептично ставитися до географічних детермінант світоустрою [1, с. 157].

Недарма Ілон Маск шукає постійні можливості для підкорення Марсу та інших планет, адже передусім йдеться про панування над сушею. Допоки люди не розробили автономних орбітальних станій і космічних станцій дальнього базування, критерій землі і контролю над нею буде визначальним.

Геостратегія закладає фундамент для знання та свідомого формування відповідно до власних національних інтересів вектору розвитку та просторового руху в історичному часі з метою досягнення стратегічного балансу. Сильна держава, яка здійснює державну політику на засадах розвиненої, системної на науково обґрунтованої багатофункціональної геостратегії, розповсюджує свою владу за межами власних офіційно визнаних державних кордонів.

Війна РФ проти України чітко продемонструвала, що керівництво цієї держави, зокрема путінський режим, не прагнуло до: культурної, ментальної, духовної, економічної, безпекової, політичної тощо інтеграції. Їхня мета пролягала чітким вектором: знищення української ідентичності, культурна асиміляція, історичне поглинання та територіальна інтеграція шляхом геноциду та подальшої анексії територій, ведення варварської агресивної війни. Тим більше ці цілі відкрито і публічно були проголошені і навіть концептуалізовані у таких напрямах, як: денацифікація, демілітаризація, десуверенізація. Причому про постійні зміни цілей війни наголошують представники путінського режиму. Оскільки ці теми є значущими, то кожному з них, їх детальному розглядові, мною буде приділено окрему наукову увагу.

Визначальний посил, який є ключовим у сучасній геополітиці Росії: путінський режим, сповідуючи віковічну традицію [2,3], не визнає України окремим суб’єктом міжнародних відносин, а українців — окремим народом, що має власну історію, культуру, традиції, мистецтво, мову, а головне — майбутнє. Тобто таке ставлення до Української держави як до об’єкта, наявність внутрішніх та зовнішніх умов, рішучість російської влади, некомпетентність контррозвідувальних органів в Україні, корупція як системоутворюючий чинник влади зсередини — утворили комплекс умов, за яких путінський режим вирішив почату 24 лютого 2022 року варварську війну.

Підкреслю: це не було:

• ані зненацька,
• ані в жовтні — відколи, американські розвідувальні структури інформували українську владу про реальну війну;
• ані в 2014 році.

Причини ненависті до українства в найширшому розумінні сягають коріннями в глибину століть. І це має стати окремим предметом досліджень: історичні коріння формування антиукраїнських доктрин на території Російської імперії.

Відтак абсолютно не важливо, хто саме на даний час був при владі в Кремлі, адже ті умови та тенденції розвитку імперського мислення і експансіоністської політики, політичних інститутів суспільства і взагалі політичної організації держави не могли мати наслідком інше, ніж варварська та агресивна війна. Суто гіпотетично, не могла б природньо: добра, чиста, справедлива, багата та успішна, щаслива соціальна, розвинена та демократична система в Росії спродукувати той режим, який веде варварську війну, вчинює акти терору, міжнародного тероризму, геноциду, анексії, депортації та колонізації, торгівлі людmми тощо.

Потому маємо чітко усвідомлювати: те, що зараз є в Кремлі, є прямим наслідком і закономірним результатом розвитку усієї, я підкреслю: усієї соціальної системи. Тому не потрібно бавити себе манівцями про те, що люди там „інші”, „прості люди проти війни”, „вони нічого не можуть зробити” та інші нісенітниці. Це все маячня і пустощі. Путінський режим є діагнозом деструктивізму і некрофілії усієї соціальної системи під назвою руська цивілізація. Війна на знищення України є закономірним результатом розвитку не лише путінського режиму а й у сієї соціальної системи в рамках російської держави. Як зазначає В. Огнєва: „Наше суспільство загалом солідарне у розумінні того, що Росія кинула рукавичку тим, з ким неможливо домовлятися, і стоїть непросте завдання крокувати до кінця, щоби демонтувати американський русофобський націоналістичний проект, не допустивши війни на своїй території” [4, с. 57].

Зверну вагу на декілька логічних помилок російського доктора політичних наук, з аналізу положень цієї ж статті.

По-перше, під демонтажем „американського русофобського націоналістичного проекту” слід розуміти Українську державу, яка дана дослідниця зневажливо називає „американським проектом” [4, с. 54].

По-друге, авторкиня застосовує об’єднуючу словосполуку „наше суспільство загалом солідарне…”, таким чином демонструючи повну підтримку російського суспільства варварської війни, знищення, вбивств, тортур і актів терору, в тому числі на своїй території. Відтак потрібно позбутися примітивних роздумів у ЗМІ України щодо окремих громадян Росії, які начебто, не підтримують війну. Вони все підтримують, прагнуть цього, прямо усвідомлюють злочинні наслідки своїх діянь, а також прямо бажають їх настання. Це хвора соціальна система, не здатна жити в рамках даної політичної системи і взагалі організації суспільства в мирі і поважати інші держави, їхню культуру, традиції, мову тощо. Тому не слід плекати ілюзій щодо того, що зміна окремої особи на чолі Кремля може змінити політику і вектор руху політичної системи. ні, не може. Рух задає не людина, а інерція усієї системи, яка в обсягах РФ є значною як за своєї потужністю, так і за часом можливої реновації.

По-третє, авторкиня вказує про „недопущення війни на своїй території”. Тож війна на території „проекта” — не є війною на своїй території. А отже В. Огнєва визнала два очевидні факти: 1) сам факт здійснення війни РФ проти України; 2) факт здійснення війни на чужій території, тобто на території іншої держави. Тобто авторкиня чітко задокументувала вчинення міжнародного злочину у вигляді злочинної агресії, поєднаної із вчиненням інших загальнонебезпечних діянь відповідальність за які передбачена нормами міжнародного права.

Тож стратегічним завданням є ствердження в Україні власних цінностей та досягнення власної стратегії, а не одвічне бажання бути НЕ Росією, або діяти всупереч діям Росії, зберігаючи одвічно реактивний підхід. У цьому ракурсі згадаю, що саме Збройні Сили України зробили Україну суб’єктом геополітики. Американський історик Т. Снайдер стверджує, що під час весни 2022 року, під час запеклої відсічі агресії Росії, світ прийняв поза всяким сумнівом те, що Україна – суб’єкт, а не об’єкт історії [5].

Дуже шкода, що більшість українських державних інститутів, наукових установ не бачили сутності багатьох наукових праць, в яких протягом 30 років цілеспрямовано здійснювалися усілякі дослідження та робилися наукові обґрунтування щодо вирішення перерахованих мною стратегічних завдань. Дуже мала кількість авторів прагнула до бачення та усвідомлення об’єктивності, лише обмежуючись констатацією та цитуванням російських дослідників, а також детальним викладенням:

• ролі та місця Росії у світовій безпековій конфігурації;
• геополітичних сценаріїв дій Росії;
• планів щодо глобальних та імперських зазіхань Росії тощо.

Тобто все було спрямовано і обмежувалося лише контекстом Росії.

Глибоко переконаний, що українські автори мають писати про:

1)    місце та роль Української держави у новій геостратегічній конфігурації;

2)    вплив на стратегію Української держави імперської ідеології та агресивної політики Росії;

3)    безпекова політика Української держави у поствоєнний період в умовах неополярного (олігополярного) світу тощо.

Тобто можна розглядати питання та дослідження російських авторів, але крізь призму інтересів Української держави, а не як рекламу та тиражування, нехай і з певною критикою, але все рівно — ідей руського нацизму та шовінізму.

Не дарма зазначав свого часу М. Міхновський: „…Українська нація платить „данину” не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців” [6].

Тож у своїй статті, я розглядатиму роботи окремих російських авторів саме крізь призму розуміння напряму та векторів політико-безпекової діяльності Української держави в рамках розроблення сучасної її геостратегії.

Я наголошував, що ідеологічні питання сучасного контексті: демілітаризація, денацифікація будуть розглянуті мною в окремих наукових статтях. Тож у цій статті, зосереджу увагу тих дослідженнях, які фактично стали теоретичною передумовою означеного вище, в яких в якості імперативного геополітичного конструкту було використано територіальний чинник.

Власно територія, а у більш абстрактному плані — простір виступає як головний ресурс життєздатності держави, брак якого спричиняє її геополітичну маргіналізацію. Розвиваючи цю думку, Н. Лепська слушно відмічає: „У цьому сенсі експансія є фактично технологією забезпечення геополітичної суб’єктності держави. Тож вона має постійно опікуватися розширенням меж свого життєвого простору. І це має бути не тільки територія як така, а й якісно інші типи простору, що відповідає сучасному розумінню спатіальної багаторівневості в геополітиці” [7, с. 114].

Отже звернення до аналізу територіального чинника, як теоретичної підвалини обґрунтування війни Росії проти України є обґрунтованим і доцільним, а головне своєчасним. Адже світове комплексне регіонознавство і політична компаративістика також приділяють даним питанням окрему наукову увагу.

Однією з таких робіт в контексті мого дослідження впливу територіального чинника як імперативного конструкту геополітики на сучасні міжнародні відносини,  виступає праця С. Бабуріна щодо правових та геополітичних проблем території держави, яка вийшла друком 25 років тому у далекому 1997 році [8]. Питання щодо інших субстанційних категорій: життєвий простір, великий простір, просторова концепція, територіальна експансія є важливими в контексті творення теорії геостратегії [9-13], але не входять до предмета дослідження в рамках  даної статті.

Саме в цій праці робиться, на мій погляд, концептуальне обґрунтування і закладається сучасний фундамент політичних рішень, які призвели до війни проти Грузії 8 серпня 2008 року, анексії Криму і частин території України у 2014 році і нарешті широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року РФ проти України (яка реально почалася ще у лютому 2014 року), війни, передусім, за територію та її зв’язок із державою та розвиток політичної свідомості наднаціонального російського суперетносу (як його називає вслід за Л. Гумільовим називає С. Бабурін).

Просторовий перерозподіл влади зумовив експансію володарювання керманичів РФ на суміжні території, адже виховані в дусі школи геополітики О. Вандама [14,15], Д. Мілютіна, М. Данилевського, П. Савицького, М. Трубецького та подальших неоєвразійців, концепції яких стали продовженням класичних ідеологем євразійства, (лишаю осторонь межі впливу класичної німецької школи геополітики на формування ідеї щодо простору на теорії та вчення згаданих вище осіб) російські владці асоціюють велич держави не з внутрішнім добробутом, процвітанням та економічним ростом, рівнем щастя тощо, а передусім із розміром території, яку вони контролюють і над якою вони мають владу (причому ефективність даної влади як окрема наукове завдання навіть не ставиться у постановочному плані, адже основний принцип: володіти, щоб не дісталося іншим, особливо країнам заходу). Як свого часу влучно виразив цю ідею В. Молотов „Черт с ним, с мясом, только бы империализм подох!” (мовою оригіналу) [16].

Що характерно, саме цей розмір в їхній уяві і визначає слабкість або могутність, вразливість або убезпеченість держави. Низка руських дослідників відкрито відзначали, що одним із пануючих явищ руського життя була колонізація [17-19]. Диким чином хворобливо інтерпретуючи історію, один із руських авторів, відзначаючи на наступність сучасної Російської держави з Київською і Володимирською Руссю, подає свою гадку, що начебто „витоки російської державності лежать в новгород-київському періоді, при цьому просторова еволюція стала важливим елементом розвитком давньоруської держави. Московське князівство стало тим ядром, біля якого почався поступальний рух щодо об’єднання на той час роздроблених земель, відкривши тим самим новий крупний період російської історії” [20, с. 39].

Окрім хворобливих інтерпретацій, також можна надибати і фантазії, що не має жодного стосунку до дійсності. Так, однією з таких фантазій є думка Є. Холмогорова, який відзначає, що руська цивілізація на відміну від західного капіталізму, який будується на цілераціональній дії, заснована на ціннісно-раціональній дії, для якої безумовною цінністю виступає заданий високий соціальний ідеал, котрий має першочергове значення над метою і задає раціональній структурі визначений смисловий, а не лише цільовий зміст [21, с. 251].

Так само, як і один із засновників концепції „Руського світу” С. Бабурін, стверджує, що руській імперській ідеї притаманний комплекс складних релігійно-ідеологічних уявлень про есхатологічний зміст і призначення руської державності. Імперський підхід означає не лише сильну владу, а й владу справедливу, за якої кожній людині гарантуються усі можливості для всебічного розвитку і гідного життя. Не за рахунок інших людей, а разом із ними [22, с. 20].

І це не зважаючи на те, що якщо звернутися до російських джерел першої декади 21 століття, то там чітко відзначено, що міжнародно-політичний регіон —прив’язана до територіально-економічного і національно-культурного комплексу (який засновується на специфічній однорідності географічних, природних, економічних, соціально-історичних, політичних, національно-культурних умов, які слугують підставою для його виділення) регіональна сукупність явищ, що об’єднані спільною структурою і логікою таким чином, що ця логіка і історико-географічні координати її існування є взаємообумовленими [23, с. 8].

Тобто, якщо детально та тверезо проаналізувати це визначення, то логіки та взаємообумовленості існування України в рамках російського культурно-історичного регіону не існує.

Отже абсолютно зрозуміло, що питання перемоги Української держави полягає не лише в зміні режиму або усуненні конкретних осіб, правлячих кіл від правління. Має йтися про політичну капітуляцію і необхідність перезавантаження інтелектуальної еліти об’єктивною інформацію щодо навколишнього світу, для подальшого її тиражування в маси. Адже вся наука, публікації, дослідження руських дослідників спрямовані ідеологічно, просякнуті докорінною українофобією, в них порушено майже всі суттєві наукові принципи і критерії, тож фактично дослідження цього часу увійдуть в історію як відлуння політичної думки керівництва держави, яке знаходило своє обґрунтування своїх примх, бажань, покликів минулого тощо в усіх можливих сферах наукової діяльності і в різних галузях науки і за допомогою відповідної армії науковців, експертів та аналітиків.

Підтвердженням моєї тези виступає і думка російського дослідника І. Тяпіна, який відзначає, що фундаментальним принципом російського геополітичного ідеалу виступає захист свого геополітичного простору від тиску атлантистської цивілізації заради реалізації моделі справедливого соціального устрою, національного відродження і морального перетворення людства [24]. Ефективно чинити опір західній гегемонії в принципі може лише держава, яка є крупною за простором і чисельністю населення, орієнтованою на заповіді національно вираженої абсолютної моралі, яке будує на її основі політичну і правову діяльність, володіє самостійною ідеологією і стратегією розвитку на базі національної ідеї, чуже корупції і олігархізації. Відтак існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами [25, с. 20].

Тож, зважаючи на те, що путінський режим, наслідуючи традиції, розглядає Українську державу в рамках власного геополітичного простору, то будь-які спроби нашої держави чи то ходи до ЄС, чи то в НАТО, чи то будь-які інші вектори руху в бік атлантизму будуть жорстко припинені будь-якими засобами, не зважаючи на ціну, з метою встановлення „історичної справедливості і власної безпеки” ( в інтерпретації путінського режиму).

Також доцільно процитувати О. Фурсова, котрий зауважує, що у руській історії простір відіграє особливу роль. По суті, саме він (кількість та якість, тобто як тип ландшафту) одне з головних, якщо не головне багатство (і зброя) руських. І вже точно головна руська субстанція, з приводу якої складаються владні та соціальні відносини. З цієї точки зору захисту руського простору є автоматичним захистом власної та соціальної організації і навпаки [26]. Даний автор фактично формулює аксіому, згідно з якою, будь-які дії України як геополітичного простору Росії в напрямку атлантизму, будуть ідентифіковані як порушення соціальної організації суспільства, а відтак обов’язково спричинять включення механізмів захисту цього простору. Як виявилося захист простору Росії полягає в ліквідації українства, геноциді, варварській війні тощо.

Що ж до України, то такі теоретичні посили були сформовані ще на першому терміні президентства Л. Д. Кучми, але не набули широкої рефлексії серед українських науковців, які на той час не без допомоги чисельних агентів впливу РФ вважали її стратегічним партнером, а будь-які спроби незалежного наукового аудиту існуючих ортодоксальних безпекових парадигм піддавалися остракізму. Час минув, більшість із цих осіб перевертнів опинилися хто за гратами, хот в іншому світі, а хто в Росії. Інші лишилися і вже пишуть опуси про перемогу над путінським режимом і т.д. Хтось, хто захистив докторську дисертацію в 1997 році про українську національну ідею, українську мрію та національну мету виявився найбільшим зрадником України. Але в сучасному світі не можна стерти те, що було написано і було сказано, а головне — що було зроблено. У тому, напевно і полягає чудо чинення української крові або духового призначення до українського роду.

Визначальним є те, що територія не ототожнюється із сушею.

Державний кордон не визначає і не лімітує геостратегічний простір як сукупність просторів стратегічного  значення. Це принциповий момент.

Так, С. Бабурін чітко відзначав на універсальність поняття території, яка уявляється не лише у вигляді просторових меж функціонування суспільства, певної основи існування  соціального організму, а свого роду політичний, економічний і культурний простір, межі здійснення влади зсередини країни і межі, за якими держава виступає як іноземна, зовнішня сила [8].

Фактично йдеться вже не стільки про простір, скільки про ландшафт. Саме цим питанням я приділяв багато уваги у своїй монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України” [27], розглядаючи антропогенний, сакральний інфраструктурний ландшафти, а також окремо гуманітарну ауру нації.

РФ не вважала і не ідентифікувала Українську державу (якщо бути відвертими, то жодну державу колишнього СРСР) в якості окремого та самостійного суб’єкта зовнішньої політики (в практичній геостратегії узвичаєно вживають термін „гравець”), саме тому вона і зараз продовжує діяти в рамках наперед визначеної концепції: намагається визначити нам шлях розвитку, вирішувати питання щодо членства в НАТО, ЄС, нашого правового статусу і взагалі міжнародної геостратегічної суб’єктності і т.д.

Тобто розумово і ментально, для путінського режиму, їхня влада безумовно і в повному обсязі розповсюджується на територію України, економічний та інфраструктурний потенціал також вважається таким, що належить їм, тому вони абсолютно спокійно його знищують. Адже Українська держава для Росії не виступає окремим рівноправним суб’єктом міжнародних відносин, іноземною державою, а завжди розглядалася як васальна підросійська зрабована територія, якою вони керують через агентів впливу, лобістів, політичну корупцію тощо. Щойно постало питання зниження керованості, виходу з-під впливу і протекторату Росії, одразу ж були застосовані дикі і нелюдські силові заходи, які є наслідком агресивної політики цієї держави, є війною на знищення за для реалізації проекту „Російська імперія — версія 3.0.”

Тому вислів Клаузевция, що війна є проводженням політики іншими засобами як не найкраще відлунює загарбницьку та експансіоністську політику Росії¸ її спрямованість на реалізацію хворих і нікчемних теоретичних геополітичних концепцій про апріорне та перманенте розширення території, не зважаючи ні на які ресурси (людські, економічні та репутаційні втрати через війну та подальші численні судові позови про відшкодування завданої шкоди, які розтягнуться на декілька майбутніх поколінь росіян тощо).

Ф. Рузвельт свого часу відзначав, що напад на США може практично розпочатися із встановлення контролю над будь-якою з баз, від яких залежить безпека США, неважливо чи то на півдні чи на півночі [28, с. 153].

Тож, перефразуючи та інтерпретуючи цю фразу у власний для себе спосіб, керівництво Росії  розтлумачило цю тезу на свій лад: оскільки НАТО не дало гарантій щодо нерозширення на схід, то можливе входження України до НАТО означатиме напад на геополітичний простір Росії, тому слід нанести упереджуючий удар з метою унеможливлення реалізації загроз будь-якої інтенсивності з боку України, тим самим зберігаючи контроль над власним геополітичний простором (куди за уявленням керівництва Росії входить Україна). Ці тези пішли в ужиток як для внутрішнього споживача, так і активно тиражуються в тих державах, які підтримують війну проти України: Іран, КНДР, Сирія.

На думку професора Єльського університету Т. Снайдера контроль над українськими землями був метою Гітлера у Другій світовій війні, принаймні на території Європи; тому територія України була найбільш смертоносним місцем на Землі з початку 1930-х років, до середини 1940-х [29]. Так само російська дослідниця В. Огнєва відмічає, що Україна могла стати спусковим гачком колективного Заходу через: 1) прозахідну орієнтацію еліти; 2) конкурентний геоекономічний імідж власного простору. Адже Україна виступає транскордонною державою, яке межує з десятьма країнами: Росією, Білорусією, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією – (їх сім) по сухопутній кордону, і з трьома – Грузією, Туреччиною, Болгарією – морською. Таким чином, Україна є транскомунікаційною системою, яка поєднує східне та західне, північне та південне євразійське простір. За даними англійського інституту «Ренділ», за коефіцієнтом транзитності Україна посідає перше місце у Європі. Саме тому для ЄС було важливо побудувати єдину систему комунікацій за участю української сторони [4, с. 55].

Ось за що Росія так палко змагається: не за людей, не за ідеологію, і звичайно не через „утиски російської мови або російськомовних”. Росія веде криваву боротьбу за українську землю! Саме тому, розроблення теорії геостратегії має нагальну значущість і від її найскорішого втілення в життя залежить не лише стан на полі битви, а й горизонти розвитку державної української нації в рамках Української соборної незалежної держави в межах території, що їй належать за природним правом.

Значення території для ефективного розвитку та взагалі функціонування людства зберігається і досі, саме через це Росія прагне не стільки встановити контроль над інфраструктурним потенціалом, як на це дуже часто відмічають окремі недосвідчені автори (лідери громадської думки, експерти, усілякого штибу радники тощо), скільки захопити саме землі. Байдуже: із людьми або без, з інфраструктурою або без. Люди як біоістоти є вторинним („бабы нарожают!”), ось чому бомбардування пологових будинків, шкіл, дитячих садочків, лікарень є звичайною практикою експансії в російському виконанні і чим далі затягуватиметься війна, тим більше об’єктів цивільної стратегічної інфраструктури і цивільних людей, в тому числі і дітей буде знищувати путінський режим.

Для більш глибокого розуміння сутності сучасної російської зовнішньої політики, слід аналізувати теоретичні праці, які фактично і виступають коріннями формування тих чи інших концепцій і доктрин, які реалізуються на практиці. Саме через їх докладний аналіз можливо зрозуміти супротивника, а також розробити власні стратегії, враховуючи розуміння моделей розвитку подій у війні Росії проти України.

Так, С. Бабурін [8, с. 177] у підрозділі 13.3. „Війна як політика територіальної перебудови” активно цитує:

• В. Леніна, який трактував сутність війни як класову природу політики, продовженням якої виступає війна;
• І. Сталіна, який відзначав, що держави виступають в якості живих організмів, які борються за колонії, ринки збуту, джерела сировини;
• С. Котляревського, який зауважував, що війна як природна форма діяльності держави у зовнішньому світі, насильницька боротьба, воєнна функція виступають головним чинником зміни території за примусом;
• К. Неволіна, котрий наголошував на тому, що при безуспішності мирних зносин лишається єдиний засіб вирішення спорів — війна.

Таким чином С. Бабурін, свідомо порушуючи норми наукової етики,  навмисно добирає однобічних доказів власної позиції щодо законності і справедливості війни за територію, неважливо якими методами, якою ціною і які вона матиме наслідки для стратегічного потенціалу країни агресора.

Більше того, саме С. Бабурін вважається одним із ключових фундаторів та апологетів концепції „Руського миру”, який він розуміє як культурно-історичну спільність, що виходить за межі національних держав і політичних систем, засновану на відмінній від інших системі цінностей та інтересів. Із цих позицій простір Руського миру визначається усією територією колишнього СРСР (в багатьох дослідженнях також фігурує термін „пострадянський простір”), а також Сербією та Чорногорією. Політичним ядром Руського миру має стати союзна держава Росії та Білорусі, велика держава, заснована на руській культурі та руській мові, здатна відбити експансію Заходу та Сходу, яка відкидає будь-яку глобалістичну уніфікацію [30].

Ця думка тиражується у переважній більшості політологічних досліджень руських авторів. Зокрема, В. Огнєва відзначає, що з позиції Росії її географічний простір самозбереження — це Мала Євразія — пострадянський простір, який умовно співпадає з територією колишнього Радянського Союзу. Однак із виникненням американського проекта „Україна” цей простір перетворився на загрозу для існування Росії [4, с. 54].

Водночас С. Бабурін не аналізує геополітичну доктрину панславізму, розроблену М. Данилевським, в рамках якої останній чітко відзначав, що об’єднання має звершитися таким чином, щоб усі слов’янські течії не зливались у руському морі, тобто усі слов’яни мають зберегти власну національну самобутність, політичну і культурну незалежність [31, с. 254].

Так само і К. Леонтьєв, вказуючи на необхідність створення східно-православного союзу, прямо відзначав на існування двох Росій: Росія — імперія з новою адміністративною столицею в Києві і Росія — голова Великого Східного Союзу з новою культурною столицею на Босфорі [32, с. 210].

Причому в більшості цих концепцій, не робиться навіть допускання того факту, що держава агресор може зазнати стратегічної поразки і не тільки не отримати бажану територію, а й ще втрати власну чи взагалі втратити легітимність і державність, бути дезорганізованою і дефрагментованою. Наслідком стратегічної поразки Росії може стати її розгерметизація.

Ось на цей момент теж доцільно звертати увагу саме в концепціях геостратегії, бо геополітичні концепції здебільшого проголошують і декларують бажані цілі, водночас в них недостатньо різних сценаріїв розвитку подій особливо в епоху нелінійності та нестаціонарності: все відбувається в рамках сталих бінарних антагоністичних парадигм.

Головне: усі ці стратегії написані не українцями і не для України, тож природньо в них місця Українській державі як самостійній та вільній, незалежній та соборній країні, рівноправному партнеру міжнародних відносин просто не існує.

Саме це і порушує питання щодо необхідності розроблення власної теорії геостратегії, зокрема засади якої я формую у власних політологічних публікаціях.

Важливим для будови власної геостратегії вже не як теорії, а як політико-безпекової практики нашої держави виступає і цитована С. Бабуріним теза засновника комуністичної партії Італії Антонії Ґрамші про те, що війна, як правило, завершалася миром, або коли опинялася розбитою армія супротивника і була окупована його територія, або ж коли стратегічна мета війни була досягнута потенційно, тобто було створено положення, яке не залишало сумнівів у тому, що зокрема, армія „в стані” окупувати ворожу територію [33]. Саме таке завдання: запровадити постійну присутність російських військ в Україні для ведення військового терору у західній Україні я надибав, опрацьовуючи сучасні чисельні джерела з демілітаризації.

Ця теза є вельми важливою, коли настане час підписувати будь-яку мирну угоду з Росією.

В рамках української геостратегії мирна угода може бути підписана лише тоді, коли будуть створені умови для реалізації української стратегічної мети: вільна, самостійна, незалежна і соборна держава, в тому числі через унеможливлення захоплення інших територій України, а також утримування захоплених територій поза державних кордонів України. Питання про розширення влади на український геостратегічний простір також постане, але з часом.

Продовженням міркувань даного автора виступають виділені ним форми територіального набуття:

• анексія території;
• окупація : 1) фіктивна; 2) ефективна;
• розширення НАТО на Схід [8, с. 180-181].

У цитованій роботі замало уваги приділено рівню управління наявними територіями, критеріям їхнього розвитку, індикаторам та індексам економічного зростання, рівня щастя, підвищення добробуту населення тощо. Тобто головний акцент у доволі значній за обсягом праці приділено фактичному обґрунтуванні війни як законного засобу набуття територій, тобто С. Бабурін, нічого нового не винайшов як просто розвивати ідеї класичної німецької школи геополітики, пристосовуючи ідеї експансії до концепції руського світу. Більше того, в цитованій роботі знаходить свій розвиток думки щодо необхідності порізнення інтересів і недопущення інтеграції та об’єднання Англії, Німеччини, Франції та Австрії, об’єднання яких на думку ідеологів російської геополітики завжди несе загрозу для Росії.

Окремий пласт руських наукових досліджень складають праці, в яких автори описують детальні концепції війни проти Заходу та атлантистського світу, який, на їхню думку, щодня тільки і мріє лише про те, як знищити Росію та опанувати ї природні ресурси.

Натомість порівняння стратегічних розвідок західних науковців із руськими аналогами не дає можливості дійти висновку про синхронне бачення власного стійкого розвитку через знищення когось.

В західних дослідженнях переважає підхід, за якого супротивник (до речі Росія до війни з Україною — до 24 лютого 2022 року —була і визначалась лише в якості стратегічного партнера, а не ворога) був визначений перспективно в обличчі Китаю і відповідно формувалися напрями його стримування через взаємодію у різних сферах життєдіяльності.

У цьому контексті підкреслю, що я не знайшов багато праць західних дослідників, присвячених питанням, наприклад:

• активного насадження сепаратизму в КНР;
• відсторонення від влади законно обраних легітимних лідерів;
• розподілу Китаю за певними етнічними, територіальним або іншими ознаками.

Напрями стратегічних досліджень були спрямовані на унеможливлення формування умов для стратегічного лідерства КНР — не більше! Навіть Г. Кісінджер, який у червні 2022 року запропонував Україні піти на територіальні поступки Росії, робив такі припущення, виходячи з необхідності залишити, існуючий на його суб’єктивну думку, баланс між Росією та Китаєм, яка може його стримувати.

Прагнучи бути рівновеликою Заходу Росія не прагне мати той рівень демократії, реформ, свободи слова, захисту прав і свобод людини і громадянина тощо. Констатується лише одне прагнення:

• бути рівними геополітичними силами, не будучи такими по суті, не пропонуючи навіть еталонних параметрів, індексів та індикаторів, за якими можна було б стверджувати про справедливу рівність;
• мати рівні права, однак мати різний обсяг обов’язків і відповідальності.

В рамках путінського режиму будь-які пропоновані реформи сприймаються як нав’язування утопічних кліше, які можуть перетворити на думку апологетів руському миру, Росію на провінцію англосаксонського миру. Водночас розвиток сусідніх держав сприймається неодмінно як  експансія заходу і відповідно загроза руському миру. Тобто будь-який розвиток будь-якої держави, що межує з кордонами РФ визнається загрозою. Інакше є божевіллям і скаженістю назвати і витлумачити це неможливо. Відтак за змістом геополітичні концепції руських дослідників завчасно спрямовуються у русло протистояння і протиборства, чим наперед зміщують акцент колоборації лише в площину суперництва, а не активної та конструктивної взаємодії.

Натомість в руських джерелах відкрито обговорюються питання:

• дестабілізації ЄС;
• приєднання окремих країн до власної імперії в рамках реалізації власної концепції „експансії російської цивілізації”;
• ліквідації європейської єдності;
• проведення усіляких інформаційних та інших компаній, в тому числі і через соціальні мережі, мережу лобістів і розвідку;
• обговорюються механізми вжиття активних заходів щодо приведення до влади не лише проросійських керівників, а й передусім антизахідних урядовців.

Так само можна багато знайти досліджень, в яких формуються різноманітні алгоритми знищення єдності західного світу, його цінностей і взагалі його самого тощо. Тобто спрямованість наукових досліджень в Росії є чіткою: обслуговування геополітичного месіанського вектора щодо реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу будь-якими засобами. Також дуже прикро, що саме в наукових дослідженнях відбувається констатація того факту, що розвиток Росії вбачається через знищення інших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Росія сама для себе на всіх етапах свого функціонування формує стіни і заборони, замість мостів і дозволів, замість інтеграції — дезінтеграція, замість взаємодії — санкції. Замість культурної експансії відбувається знищення національних культур інших держав і насадження усього чужого для цих держав під назвою руська культура. Замість руського світу відбувається насадження руського зла і темряви, лиха і негоди, ненависті, горя та скорботи. Гучні заяви про те, що Росія є володарем найбільш духовно возвеличеної, благородної і ціломудреної культурної традиції [25, с 20], претензією на „Третій Рим” [34] не мають нічого спільного зі звірствами, насильством, агресією та звірячими нелюдськими злочинами, варварською війною, що  вчинює путінський режим під час війни в Україні.

У справжній концепції рашизму, яку невірно називають „руський мир”, всі, хто не руські не мають права на існування. Навіть твердження у 2013 році колишнього міністра культури Росії Мединського про те, що у руського народу є одна зайва хромосома [35], свідчать про нову фашистську ідеологію, яка реалізується в сучасному світі і не отримала досі кваліфікованої відповіді у тому числі і у системному силовому форматі. Тим більше, що у 2018 році вже Путін відверто заявив, що в руських закладено певний „національний код”, який робить їх особливими. Цей код, на його думку, складається із покоління в покоління. І кожне покоління додає до нього маленьку-маленьку частиночку, яка робить його ще більш могутнішим, ще змістовнішим і життєздатним [36].

Від себе відзначу, що присутність однієї зайвої хромосоми в медицині має чітку назву: трисомія. Узвичаєно зайва хромосома може бути при [37]:

• синдромі Дауна (трисомія 21 хромосоми) — генетична хромосомна аномалія, яку спричинює присутність додаткової хромосоми у 21 парі. Даун — це не діагноз і не вирок, а лише одна зайва хромосома [38];
•  синдромі Патау (трисомія 13 хромосоми) — наявність додаткової хромосоми 13, яка виявляється аномальним розвитком переднього мозку, середньої зони обличчя і очей, тяжкою розумовою відсталістю, пороками серця і невеликим розмірами при народженні;
• синдромі Єдвардса (трисомія 18 хромосоми) — до зовнішніх ознак належать: зміна форми черепу, відсутність вушних мочок, деформація вушних раковин, маленькі очі, короткий великий палець, розщеплення піднебіння. Страждають на слабоумство.

Отже, що саме насправді мали на увазі глашатаї путінського режиму, стверджуючи про зайву хромосому у руського народу, доводиться лише здогадуватися або ж дочекатися чергових „наукових досліджень” від руських авторів, які пояснять богообраність руського народу.

У даному ракурсі слід визнати, що захід дуже тривалий час помилково вважав, що надання Росії рівних прав в економічній сфері та преференцій, доступі до інвестицій високих технологій, перетворить Росію на повноправного партнера, інтегрує Росію до системи загальнолюдських цінностей, зменшить напруження і сприятиме формування безконфліктного середовища, заснованого на балансі інтересів, партнерських відносинах тощо. Тобто захід об’єктивно прагнув до формування системи стратегічного балансу, це власно і є мета геостратегії.

Однак, ці концепції, вочевидь, виявилися помилковими. Причина на мій погляд: використання застарілих геополітичних концепцій, які є не придатними для сучасного геостратегічного дискурсу [39].

На жаль науковці Росії та її політичне керівництво фактично діють в унісон. Адже навіть на науковому рівні можна спостерігати відчутний та значний вплив ідеологій „рашизму”, „руського миру”, „побєдобєсія” [40] на думки та напрями досліджень руських авторів, що наперед уводить їх від об’єктивного наукового аналізу, а їхні дослідження перетворюють на служницю політичних ідеологій, якими послуговується керівництво держави і обґрунтовує свою політику.

Геополітика Росії не піднялась на рівень геостратегії, через що домінантний дискурс щодо або: 1) протилежності Руської цивілізації західному світу у різноманітних інтерпретаціях або 2) геополітичного балансу між Європою та Азією складає імперативний зміст як наукових досліджень, так і теоретичних геополітичних концепцій, які лягають в основу зовнішньополітичного курсу держави. Це, зокрема підтверджує інформація відносно посла Росії в США А. Антонова, який влітку 2022 року у бесіді із з колишнім послом США в Афганістані Замаєм Халізадом висловив бажання, щоб США „поважали Росію” [41,42].

Висновки щодо корінь російської геополітики

Свого часу Є. Маланюк у своїй глибокій роботі „Наступ мікробів”, вдумливо накреслив: „Призначення мікробів – руйнувати органіку життя. І смішно дискутувати з мікробом або сідати з ним за „круглий стіл” (як радять наївні земляки). Мікроб, наприклад, очевидно за „великопростірні” держави (навіть не імперії), за універсальну „єдинонеподільність” (труп, наприклад, є – по певнім часі – цілковито єдино-неподільний, що і є ціллю мікробів)” [43].

За таких умов непорушності геополітичних установок минулого століття на сьогодні навряд чи із цим поколінням управлінців в Росії доведеться розбудовувати мирний європейський та євразійський процвітаючий геостратегічний простір. Неподільність безпеки, мережева дипломатія, багатостороннє співробітництво, на які постійно наголошує Росія і Китай, є також лише лозунгами і демагогією, оскільки тривіальність даного посилу має чіткі відповіді у практиці міжнародних відносин: замість коеволюції, відбувається мілітаризація міжнародних відносин, а мілітарний дискурс взагалі стає дедалі більш популярним та ефективним, а головне домінантним засобом комунікації.

За даного формату Українській державі за такого розкладу в рамках ортодоксальних кліше, що активно упроваджувалися роками в російській науковій та правничій елітах, приписується  неминуче зникнення з історичного та політичного дискурсу. Але це — план не наш.

У нас інші — свої плани стійкого та ефективного розвитку Української держави.

Тому наші плани мають бути інтегровані до власної геостратегії розвитку сучасної Української держави, котра має спиратися на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.

Саме тому застосування методів когнітивного моделювання для розбудови геостратегічного простору є корисним лише частково. Адже воно дозволяє зрозуміти хід мислення не лише керівництва РФ, а й взагалі мотивацію тотальної підтримки війни пересічними громадянами, навіть батьками та матерями тих військових, які свідомо йдуть воювати і гинуть в Україні. Це є наслідком структурованого уявлення про навколишній світ, де всі „проти Росії”, в тому числі й НАТО, США та західні країни, тому всі, хто підтримує „ворогів”, фактично виступають проти Росії. А відтак, загрозу треба знищити.

Звичайно ж, навіть побіжний аналіз текстів і постулатів очільників різноманітних геополітичних шкіл в Росії [44-59], розмаїті спроби історіософського та теологічного обґрунтування різного штибу месіанської ідеї та окремішності руської цивілізації тощо, не мають майже нічого спільного із тими практичними діями Realpolitik, які вчинює путінський режим, насправді знищуючи власний народ, генофонд, армію, інфраструктуру, економіку, репутацію, завдаючи непоправної стратегічної шкоди передусім своєму етносу і його пасіонарності в умовах експансії регіональних етносів. Адже ця політика — політика знищення передусім Росії.

Не акцентуючи на державні виступи представників путінського режиму, доводиться констатувати, про проникнення ракової пухлини українофобії і в чисельні руські наукові дослідження із політології, що наперед унеможливлює говорити про навіть імовірний інтелектуальний потенціал відродження Росії на гуманістичних засадах коеволюції і прагнення до стратегічного балансу невоєнними засобами.

Також не враховується тенденція щодо запиту на регіональне лідерство з боку таких лідерів, зокрема Туреччини та Індії, Ірану, посилення дезінтеграційних явищ в ЄС, а також зростанню впливу Китаю.

Виявлена гомогенна спрямованість наукових досліджень в Росії:

1) вони виступають служницею путінського режиму щодо обґрунтування  геополітичного месіанського вектора відносно реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу;

2) в них констатовано, що  розвиток Росії передбачає знищення всіх інакших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Саме тому розгляд теоретичних концепцій має бути корелятивно узгоджений із тими практичними діями, які вчинює російська влада на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Лише так можна дійти до реального рівня реалізації геостратегії, а не перебувати в солодких оманах різнокольорових обріїв месіанства, що знаходять свій вираз і строкатих геополітичних концепціях і доктринах, активно впроваджуваних в життя як зсередини Росії, так і у зовнішній політиці.

Список використаних джерел

1. Лепська Н. Специфіка категоризації простору в геополітиці // Вісник Львівського університету. Серія філософ.-політолог. студії. 2017. Випуск 15. С. 157-162.
2. Савченко Ф. Заборона Українства. 1876 р.: До історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х р.р. / Ф. Я. Савченко; Українська академія наук. – Харків ; Київ: державне видавництво України, 1930. – 414 с.
3. Зятьєв С. Емський указ російського царя: історія спроби знищення всього українського // Режим доступу: https://armyinform.com.ua/2022/05/30/emskyj-ukaz-rosijskogo-czarya-istoriya-sproby-znyshhennya-vsogo-ukrayinskogo/.
4. Огнева В. В. Геополитическое самоопределение России в контексте украинского кризиса // Известия ТулГУ. Гуманитарные науки. 2022. Вып. 2. С. 53-60.
5. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
6. Міхновський М. Самостійна Україна. Промова / Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — Б.м., 1983. — С. 62–74.
7. Лепська Н. В. Простір як фундаментальна категорія в теоріях німецько-центричної геополітики // Політичне життя. 2017. №4. С. 108-114.
8. Бабурин С. Н. Территория государства: правовые и геополитические проблемы. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. 480 с.
9. Ратцель Ф. Политическая география (в изложении Л. Синицкого) / Ф. Ратцель // Геополитика: Хрестоматия [сост. Б. А. Исаев]. СПб.: Питер, 2007. С. 15 – 36.
10. Моро-Дефарж Ф. Введение в геополитику [Електронний ресурс] / Ф. Моро-Дефарж. – М. : Конкорд, 1996. 148 с. // Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/dfrg/content.htm.
11. Челлен Р. Государство как форма жизни / Рудольф Челлен; [пер. с швед, и примеч. М.А. Исаева; предисл. и примеч. М.В. Ильина].  М.: РОССПЭН, 2008. 319 с.
12. Рукавицын П. Концепция борьбы за жизненное пространство немецкой школы классической геополитики / Петр Рукавицын // Обозреватель-Observer. 2008. № 9. С. 109-116.
13. Хаусхофер К. О геополитике. Работы разных лет / К. Хаусхофер. – М.: Мысль, 2016. – 464 с.
14. Вандам А.Е. Наше положение. СПб.: Типография А.С. Суворина, 1912. – 204 с.; Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.
15. Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.; Вандам А.Е. Неуслышанные пророки грядущих войн. М.: АСТ, 2004. – 363 с.
16. Чудовищный документ эпохи раскулачивания, депортаций и спецпоселений // Режим доступу: https://rusidea.org/32031.
17. Соловьев, С. М. История России с древнейших времен / С. М. Соловьев: в 6 кн. — СПб., 1896.
18. Ключевский В. О. Сочинения: в 9 т. / В. О. Ключевский. — М., 1987—1990.; Семенов-Тян-Шанский, В. П. Город и деревня в европейской России / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Записки императорского русского географического общества по отделению статистики. 1910. — Т. 10. — Вып. 2.
19. Семенов-Тян-Шанский, В. П. О могущественном территориальном владении применительно к России. Очерк политической географии / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Известия Императорского русского географического общества. 1915. — Т. 51. — Вып. 8.
20. Миньяр-Белоручев К. В. Пространственная эволюция Российского государства (ХІІІ – ХХІ века) // Вестник ЮУрГУ. Серия „Социально-гуманитарны науки”. 2017.Т. 17. № 3. С. 38-42.
21. Холмогоров Е. С. Русский националист. М.: Европа, 2006. 432 с.
22. Бабурин С. Н. Возвращение русского консерватизма. М., 2012. 832 с.
23. Проблема пространственной (спатиальной) подачи материала в рамках мирового комплексного регионоведения и политической компаративистики // Сравнительная политика. 2010. №2. // режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/problema-prostranstvennoy-spatialnoy-podachi-materiala-v-ramkah-mirovogo-kompleksnogo-regionovedeniya-i-politicheskoy.
24. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/otrazhenie-vneshnepoliticheskogo-polozheniya-rossii-v-otechestvennoy-geopoliticheskoy-mysli-istoriya-i-sovremennost.
25. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. С. 6-23.
26. Фурсов А. Русский ковчег. Известный историк о будущем России // Завтра. 2007. № 5.
27. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України : монографія. Київ: Ліпкан В. А. 2022.
28. Рузвельт Ф. Беседы у камина. пер. с англ. А. Шаракшанэ. М.: ЛХА „Альманах”, 1995. С. 153.
29. Снайдер Т. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
30. Бабурин С. Н. Мировой порядок как система обладания территориями // Наш современник. 2006. № 7. С. 202–224.
31. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. СПб., 1995. 552 с.
32. Леонтьев К.Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
33. Грамші А. Твори Антоніо Ґрамші, 12 тт.; Ирина Григорьева. Исторические взгляды Антонио Грамши. — Москва: Издательство Московского университета, 1978. — 296 с.
34. Клименко А.Н. Влияние идеи «Москва – Третий Рим» на российскую геополитику XIX – ХХ вв.: автореф. дис. … канд. ист. наук. М., 2014. 24 с.
35. Мединский: у народа России имеется одна лишняя хромосома // Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/rolling_news/2013/01/130121_rn_medinsky_usa_interview.
36. “Национальный код”. Путин рассказал о генетической “особенности” русских // Режим доступу: https://tsn.ua/ru/svit/nacionalnyy-kod-putin-rasskazal-o-geneticheskoy-osobennosti-russkih-1136190.html.
37. Основные виды трисомии и причины ее возникновения // Режим доступу: https://inlab-genetics.ru/articles/osnovnye-vidy-trisomii-i-prichiny-ee-vozniknovenija/.
38. «Солнечный брат»: как одна лишняя хромосома может изменить жизнь к лучшему // Режим доступу: https://www.forbes.ru/forbes-woman/358321-solnechnyy-brat-kak-odna-lishnyaya-hromosoma-mozhet-izmenit-zhizn-k-luchshemu.
39. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
40. «Русский мир», «побєдобєсіє», «рашизм». За які ідеології Кремль воює в Україні? // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/rosiya-ukrayina-viyna-ruskiy-mir-pobedobesiye-rashyzm/31835603.html.
41. Заговорщики из Кремля пытаются начать тайные переговоры с США/ СБУ ищет “крота”/№ 253 – Юрий Швец // Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=TBhaGOu3hCA&t=595s.
42. Overheard: Russian ambassador talks Ukraine war and ‘Jewish guys’ at Cafe Milano // Режим доступу : https://www.politico.com/news/2022/06/24/russian-ambassador-ukraine-lunch-00042228.
43. Маланюк Є. Нотатники (1936 – 1968). Київ: Темпора, 2008. 335 с.
44. Аксенов К. Э. Идеи Л. Н. Гумилева и современная российская геополитика // Этнографическое обозрение. 2006. № 3. С. 44–53.
45. Гердт Я. В. Истоки российской геополитики // Евразийский журнал региональных и политических исследований. 2012. № 12. С. 26–30.
46. Дугин А. Г. Основы геополитики. М.: Арктогея, 1997. 608 с.
47. Ильин И. А. Собрание сочинений: в 10 т. Т. 2. Кн. 1. Наши задачи. М.: Русская книга, 1993. 496 с.
48. Леонтьев К. Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
49. Макеев А. В. Геополитический путь России в координатах безопасности // Пространство и время. 2010. № 2. С. 107–116.
50. Мир России – Евразия: антология / Сост.: Л. И. Новикова, И. Н. Сиземская. М.: Высшая школа, 1995. 399 с.
51.  Молотков А. Е. Миссия России. Православие и социализм в XXI веке. СПб.: Русский остров, 2008. 395 с.
52.  Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. M.: Международные отношения, 2003. 536 с.
53. Осипов В. Н. Русское поле. М.: Десница, 1998. 170 с.
54. Панарин А. С. Вызов (Геополитический пессимизм против цивилизационного оптимизма) // Политическая наука в России: интеллектуальный поиск и реальность. М., 2000. С. 80–94.
55. Панарин А. С. Россия в циклах мировой истории. М.: МГУ, 1999. 288 с.; Панарин А. С. Стратегическая нестабильность. М.: Алгоритм, 2003. 560 с.
56. Работяжев Н. В. Историософия и геополитика российского консерватизма: опыт анализа // Полития: анализ, хроника, прогноз. 2007. № 2. С. 103–116.
57. Фадеев Р. А. Мнение о Восточном вопросе. URL: http://litresp.ru/chitat/ru/Ф/fadeevrostislav-andreevich/kavkazskaya-vojna/6 (дата обращения: 29.04.2017 г.).
58. Шестаков С. А. Политический консерватизм в постсоветской России. М.: Прометей, 2003. 168 с.
59.  Якунин В. И., Зеленев В. И., Зеленева И. В. Российская школа геополитики. СПб.: СПбГУ, 2008. 367 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано:  Вісник Львівського університету. Серія філос.-політолог. студії. 2022. Випуск 42, c.  268–277 // Visnyk of the Lviv University. Series Philos.-Political Studies. Issue 42, p. 268–277 

Анотація

Формування нового геостратегічного простору відбувається в рамках реалізації нелінійної парадигми. Сучасні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже вичерпали свій когнітивний потенціал. Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною  чітко і з наукових позицій пояснити і спрогнозувати на підставі структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Кволість чисельних положень геополітики стала наслідком домінуючої політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного дискурсу в міжнародні відносини. За таких умов постає потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої б знайшов опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, і тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.

Вирішення цих питань уможливлюється в рамках геостратегії – теорії, що пояснює і формулює чіткі напрями політико-безпечної практики щодо досягнення процвітання в нелелійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої мною метакогнітивної системи є ракурс процвітання, а не боротьби, перемоги, суперництва. Наслідуючи і впроваджуючи закони діалектики, наше суспільство помилково стало на шлях перманентної війни і врешті-решт це призведе до завершення життя чергової версії гуманоїдів. Для того щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні системи, які пояснюють як жити в щасті, а не як завойовувати, вбивати та нищити.

Засади геостратегії, це передусім модель такої системи. Я свідомий того, що вона є початком недосконалою, утім відмінною від геополітики. Саме тому в статті йдеться і про необхідність розроблення історії вчень українських мислителів про геостратегію і про націософію і про націоґенез. Національна геостратегія неможлива поза рамками формування власно національного стратегічного наративу, в  тому числі  й аналітичного. Тож, звичайно, наразі існує більше питань і напрямів для дослідження, ніж відповідей і конкретних кейсів щодо реалізації тих чи інших положень. Утім дана стаття, це рушій для подальших розвідок геостратегії, яку я пропонує презентувати в двох іпостасях: 1) як політична теорія; 2) як політико-безпекова і правова практика.

Ключові слова: геостратегія, геостратегікон, геостратегічний простір, геостратегічний ландшафт, стратегічний наратив, геостратегічний дискурс, геостратегія сучасної Української держави, суверенне мислення, державна нація.

GEOSTRATEGY OF THE MODERN UKRAINIAN STATE: FORMATION PRINCIPLES

Volodymyr Lipkan V.M.

Koretsky Institute of state and law of National Academy of Sciences of Ukraine, Department of political and legal problems of political science Tryokhsviatitelska str., 4, 01601, Kyiv, Ukraine

The formation of a renewed geostrategic space occurs amidst the implementation of a non-linear paradigm. Modern scientific studies on the heuristic capacity of conceptual models of the struggle between Atlanticism and Neo-Eurasianism and the formation of an oligopolistic world for replacing the monopolar one have already exhausted their cognitive potential. Geopolitics, as an over-advertised theory, actually proved to be incapable of clearly and scientifically explaining and predicting specific parameters, forms, and methods of development and structure of the new world order based on structural factor modeling, methods of geopolitical conjuncture and national security science. The frailty of the numerous provisions of geopolitics was an effect of the dominant politically dangerous and destructive practice of spreading military discourse in international relations. Taking into account the above, there is a need to develop an innovative metacognitive system that would introduce a phenomenon of non-linear systems’ promotion under unsteadiness, a strategic space of prosperity and happiness, and dissemination of a non-conflict paradigm based on humanism. Solving these issues is possible within the framework of geostrategy – a theory which explains and formulates clear directions of political and safe practice to achieve prosperity in non-linear systems on the basis of co-evolution. The constructive difference of the author’s metacognitive system is the perspective of prosperity, not of struggle, victory, and rivalry. By following and implementing the laws of dialectics, our society has mistakenly embarked on the path of permanent war, which will eventually lead to the end of the life of another version of humanoids. To make sense of the relevant idea, it is necessary to form such theoretical systems that explain how to live a happy life and not how to conquer, kill and destroy. The principles of geostrategy are primarily a model of that sort of a system. I am aware that it is imperfect but different from geopolitics. Thus, the article also highlights the need to accumulate the doctrines of Ukrainian thinkers on geostrategy, natiosophy and natiogenesis. National geostrategy is not conceivable without the formulation of a national strategic narrative, including an analytical one. Consequently, there are now more questions and directions for research than answers and specific cases regarding the implementation of certain provisions. However, this article is a driver for further exploration of geostrategy, which is presented in two guises: 1) as a political theory; 2) as political-security and legal practice.

Key words: geostrategy, geostrategicon, geostrategic space, geostrategic landscape, strategic narrative, geostrategic discourse, geostrategy of the modern Ukrainian state, sovereign thinking, state nation.

Загальна постановка проблеми.

Відновлення ефективного розвитку сучасної Української соборної держави  має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед не здатними формувати гуманістичний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення, боротьби, суперництва і обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами. Якщо останні 30 років після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу,  геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного функціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Фактично геополітика виявилася наукою, теоретичні підвалини якої, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, в тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн. Віна Росії проти України продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім деструктивність геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму та євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна Росії проти України обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої неозорі огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право щодо розширення власного геополітичного простору за рахунок України будь-якими засобами, включаючи геноцид війну, міжнародний тероризм.

Більше того, наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у науковому середовищі, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна наперед суперництво, агресія і тероризм — стали системоутворюючими елементами практики творення міжнародних відносин.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в  рамках якої б знайшов свій опис весь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — стратегічний простір, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути писано і досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, в рамках якої закладаються засади для творення Української держави.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, О. Гринів, С. Даниленко, М. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, Є. Макаренко, П. Масляк, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець та ін.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, С. Рудницький, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

Однак методологія розроблення геостратегії, формування власної теорії розвитку Української держави, і як наслідок обґрунтована політико-безпекова практика реалізації стратегічних національних інтересів, обмежуються окремими фрагментарними спробами вписати це в сталі кліше геополітики, не виходячи на рівень постановки нового глобального і концептуального завдання: формування геостратегії як теорії і практики реалізації стратегічних національних інтересів України.

Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо розроблення засад геостратегії сучасної Української держави в двох іпостасях: 1) як теорії; 2) як політико-безпекової і правової практики.

Виклад основного матеріалу

Я одразу ж відхожу від примітивних аналізів різноманітних геополітичних концепцій і пошуку там місця Україні. Там його немає.

Класична геополітика – це не про Україну.

Класична Геополітика – це чужа теоретична концепція про те, як Україні ніколи не бути в якості держави, а українству як не стати ніколи державною нацією.

Так, М. Дністрянський пропонує визначати геополітику як систему міждисциплінарних знань щодо стану та перспектив формування політичної сфери з позицій геопростору та особливостей практичної діяльності, зумовлених географічними чинниками [1, с. 15].

Із цього визначення навряд чи можна зрозуміти, як геополітика пояснює функціонування саме України. Воно занадто загальне, і не відбиває іманентних рис самого поняття. Якщо проаналізувати дещо глибше цитовану працю, то надибуємо наступне.

В українському виданні навчального посібника „Геополітика” за авторством М. Дністрянського, з-поміж 436 тексту, питанням формування української геополітичної думки приділено „аж” 30 сторінок [1]!

Підкреслю: видання здійснено у Львові, автор є українець. Що ж тоді можна говорити про іноземних дослідників, чому тоді вони мають вивчати коріння формування української геостратегічної думки, якщо наші національні автори цього не роблять? Якщо українці самі не можуть накреслити собі місця на геостратегічній мапі, якщо вони не кажуть світу, як вони себе бачать, а одвічно мавпують дослідження іноземців.

Знову відбувається тиражування відомих істин про засновників геополітики Мехена, Ратцеля, Челена, Макіндера [2,3] тощо. Але автором так і не показана роль та місце Української наукової думки серед вчень маститих засновників, а головне — не виявлено місця України у геостратегічному просторі.

Наголошу: саме просторі, а не контексті, як писав З. Бжезинський [4], який накреслив теорію неможливості відстоювати Україною власні національні інтереси поза допомоги ззовні, а Україні приписав одвічну роль об’єкта впливу, а не суб’єкта геополітики.

Але то — його вчення, ми маємо власну історію наукової думки і визначимо власний шлях у новому світовому порядку, визначивши не тільки і не просто місце України, а визначальну та лідируючу роль України у формуванні нової просторово-безпекової геостратегічної конфігурації світу.

Таким же чином відзначу і на монографію А. Гольцова [5], в якій досліджується сучасна геостратегія Російської Федерації на пострадянському просторі, а також виявляються ідеологічні та концептуальні засади сучасної геостратегії Росії щодо нових незалежних держав. Із 355 сторінок обсягу роботи лише 37 сторінок (с. 309-346) присвячено вивченню українського вектора російської геостратегії. Тобто знову ж Україна розглядається крізь призму інтересів третіх країн, крізь призму чиїхось інтересів, чиїхось діоптріїв тощо. Більше того, згадуючи про тих, хто досліджував геополітику, автор наводить чималий список російських дослідників, а потім, увага!: українських дослідників, які вивчали російську геополітику! У мене одразу ж виникає запитання: а де ж список українських авторів-геостратегів і список тих вчених, хто досліджував їхню спадщину!?

Так, наприклад, серед низки наукових статей щодо гібридної війни можна вказати на роботу доктора політичних наук О. Кондратенка, який досліджує реалізацію геоекономічної політики Російської Федерації щодо України в контексті гібридної війни, спрямованої на підрив суверенітету та незалежності України, а також перетворення її на „сіру зону” безпеки між Росією та євроатлантичними інститутами [6].

По-перше, автор тиражує і одразу аксіоматично впроваджує стратегічно руйнівний геополітичний імператив щодо боротьби телурократії проти таласократії, атлантизму проти євразійства. Тим самим О. Кондратенко навіть не намагається принаймні розібратися, а чому використовуються ці концепції і чому в них немає місця для України, лише безіменні позадержавне „сіра зона”. По-друге, навіть сам предмет дослідження фактично стверджує, що Україна „сіра зона”. І натепер після того, як автор визначив саме це предметом, він прагне: з одного боку наводити аргументи Росії; а з іншого — намагатися довести протилежне, щоб Україна виглядала в іншому світлі, не як „сіра зона”.

Але ж питання у тому, що сам наратив вже впроваджено в науковий дискурс, а аргументи можуть комусь подобатись комусь ні, головне, що шановна людина зробила свою справу: таврувала Україну відповідним деструктивним терміном. Ось цього як раз і треба позбуватись. Це вже не наукові дослідження, а пропаганда знищення України під різними псевдонауковими приводами.

Ця нині, на жаль стала тенденція: тиражування геополітичних кліше і таврування України чи то сірою зоною, чи то поясом небезпеки чи не американським проектом чи то знаряддям боротьби заходу про Росії тощо — це все наративи одного деструктивного простору, активно впроваджуваної усілякими засобами концепції „failed state”. Ці наративи генерують нові смисли існування як соціальної системи в цілому, так і закладають небезпечний дискурс у науковому світі щодо можливостей і взагалі інтелектуальних спроможностей творення геостратегії власними силами і ресурсами, закладаючи підвалини до формування токсичної реальності.

Причому наративи ці — не українські. Тому я як вчений і це моя принципова позиція не погоджуюсь із такими трактовками і пропоную обережніше ставитися як до формулювання самого предмета дослідження, так і до формування системи аргументів на користь тієї чи іншої позиції.

Чому роботи А. Гітлера заборонені? Тому, що якщо кожен із авторів почне його вивчати, йому доведеться на нього посилатися, цитувати, вступаючи із ним і положеннями роботи в дискусії, а насправді — це і є пряма маніпуляція, реклама і пропаганда праці і думок Гітлера. Саме таку логіку має бути покладено в основу наукових досліджень в українській політологічній і геостратегічній думці. Адже узвичаєно особливо відповідно до вимог МОН до наукових робіт, маємо вивчати зарубіжний досвід, але лише в контексті того, як цей досвід сприятиме реалізації  українських стратегічних національних інтересів, а також у більш широкому плані — геостратегії сучасної Української держави.

Тобто при формуванні теорії геостратегії важливо сформулювати чітко два блоки:

1)    засади української школи геостратегії;

2)    історія вчень українських мислителів про геостратегію.

Запропонована матриця з даного питання дозволяє підійти до розуміння корінь і відповідно практично підходити до формування і реалізації власної геостратегії  без огляду на якісь політичні чи теоретичні концепції, які викладені в такій теорії, яка отримала назву „геополітика”, що здебільшого поширюється саме представниками цих двох непримиренних таборів.

Маємо знову ницість щодо справжньої української наукової геостратегічної думки. І все це, на жаль, з боку сучасних українських авторів. Тож, викорінення цього аналітичного та інтелектуального малоросійства передусім у головах інтелектуалів, впровадження українського аналітичного стратегічного наративу — є початковим шляхом щодо творення справжньої національної геостратегії сучасної Української держави.

Тому, чим більше наукових досліджень ми будемо присвячувати геополітиці, тим більше ми будемо марно намагатись примусити сліпого бачити або безногого бігати. Адже ми знову і знову тупцюватимемо на місці:

• прагнучи тиражувати чужі та деструктивні для розвитку українства ідеї;
• пропагувати чужі теоретичні концепції та когнітивні матриці, намагаючи відшукати місце для України в них;
• визнавати і маніфестувати факт необхідності постійного доведення нами права на існування перед вже „сталими” націями-державами;
• поширюючи месіанські ідеї богообраності тих чи інших сторін, розглядаючи вчення їхніх дослідників і ширячи в маси деструктивні наративи;
• сліпо інтерпретувати концепції геополітики, які здебільшого побудовані на хибних парадигмах, неприйнятних і руйнівних у сучасних умовах;
• шукатимемо місця там, де всі місця уже давно і наперед заброньовані і зайняті…

Наше завдання розробити власну метакогнітивну систему і власну концепцію існування. Такою я пропоную визнавати і розробляти саме геостратегію, засади якої через покрокове дослідження геостратегічного дискурсу і дискурсивного аналізу, зв’язку зі стратегічними комунікаціями і формуванням стратегічного наративу вже були здійснені у попередніх моїх статтях.

Ми не можемо постійно доводити очевидні речі в рамках заздалегідь немилостивих та ницих концепцій, шукати те, чого нема, бути флюгером, а головне доводити право на власне існування, адже в переважній більшості геополітичних концепцій, в такому праві Україні та і багатьом іншим країнам глашатаям та містечковим конструкторам, здебільшого народженим на зорі ХХ століття, просто відмовлено.

Підкреслю, що маємо величезну національну спадщину саме геостратегічної думки.

Зокрема, наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я власно надибував, стосуються імен та маститих праць таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа та ін

На неї маємо спиратись, враховувати, вивчати, водночас не сліпо втілювати і перетворювати політику на шараварщину, спираючись за влучним виразом П. Масляка „на менталітетну базу” [7].

Слід тверезо враховувати багато стратегічних помилок, які були допущені з:

• інспірованою нейтральністю [8];
• люстрацією державного апарату [9-11];
• демілітаризацією суб’єктів системи забезпечення національної безпеки [12-16];
• трансформацією корупції на системоутворюючий чинник функціонування системи державної влади.

Це помилки саме стратегічного порядку, які будуть детально проаналізовані в моїх наступних публікаціях саме з позицій геостратегії: їхнього стратегічного впливу на досягнення стратегічних цілей держави. Але існують це й багато інших тактичних питань, які також мають вирішені вже в рамках створених відповідних наукових шкіл, аналітичних та епістемологічних спільнот [17].

Саме ці, визначені мною вище помилки, призвели до стратегічного дисбалансу, порушення стратегічного паритету і безперешкодного формування стратегічних загроз державності, які на даному етапі політичного та історичного розвитку не можуть бути вирішеними поза контекстом воєнних заходів і активних безпекових заходів, а в цілому проактивної системної безпекової політики, основним принципом функціонування якої має виступати стратегічна адаптивність.

Мир потрібен ДО війни. Під час війни потрібна перемога.

Так само, я можу висновувати і щодо геополітики в цілому: заснована на одвічному протистоянні телурократії та таласократії, і взагалі на принциповому циклічному протистоянні, аксіоматичній бінарності, яка вочевидь здебільшого послуговується різноманітними антагоністичними концепціями боротьби і знищення, а отже і деструктивності, геополітика за своєю природою —  антагоністична теорія політичної деструктивності.

Відтак, нова геореальність і нова світобудова має відновити та відродити пошук адекватної когнітивної інтегральної системи знань для пізнання явищ оточуючої дійсності і головне — моделювання коеволюційних макросистем розвитку людства в умовах нестаціонарності.

Такою системою я пропоную визнати саме геостратегію, яку слід інтерпретувати у двох ключових іпостасях:

1)    концептуальна система знань, теорія;

2)    політико-безпекова і правова практика.

Формування геостратегії України передбачає поступове зменшення та остаточне нівелювання парадигмальної конфліктогенності геополітики, як наперед визначеної конфронтаційної науки щодо боротьби, війни, протистояння і панування, заснованого не на контролі над територією (власно семантика даного терміна), а саме пануванні, заснованому на смерті, ницості, горесті і чисельних кривавих лихах, циклічності перервах державності окремих націй.

Улас Самчук відзначав: „Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках у поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця” [18].

Більше того, безборонна інертність хліборобського субстрату має бути викорінена зі свідомості нової генерації українців, адже саме на нас лягає завдання щодо творення оновленої волелюбної і миролюбної, водночас сильної і розвиненої державної нації.

Євген Маланюк невблаганно констатував, що завдання духовного озброєння народу, „металізації” хліборобської психіки, завдання перебудови (отже й „нищення” дечого, хоч би воно було навіть „органічним виквітом віків”) стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності. Бо на тім, власне, й полягає ціла справа, чи нарід наш залишиться в найближчій добі знову „субстратом”, чи таки зробить останнє зусилля й стане нацією. Адже Нація постає як динамічне переборення етносу – племені – люду, як заперечення племінної фізіологічності, як опанування етнічної стихії і одуховлення її. Нація — це невсипуща внутрішня „боротьба” сил, формотворчих і ідеотворчих, з інертною масою („більшістю!”) етносу [19].

Озброєння України відповідно до стандартів НАТО це лише один із кроків перемоги над ворогом. Цей крок є стратегічним, адже насправді озброєння сучасною технікою передбачає і навчання українського персоналу щодо ефективного її використання. А отже війна з Росією фактично вирішує декілька важливих тактичних завдань у воєнній сфері:

1)           знищення значних арсеналів / складів застарілої радянської зброї;

2)           знищення самої зброї;

3)            постачання и особливо великих розмірах надсучасної зброї за стандартами НАТО;

4)           навчання персоналу щодо ефективного оперування даною зброєю, організацію підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації щодо оперування сучасною зброєю;

5)           оволодіння технікою і навичками ведення бою за стандартами НАТО.

Фактичне вирішення означених та низки інших тактичних завдань послугувало інструментом для вирішення стратегічного завдання: створення достатніх умов для забезпечення гарантованого рівня безпеки, непорушності конституційного ладу, територіальної цілісності шляхом членства в НАТО.

Членство в НАТО є запорукою безпеки України.

А це вже інше питання: як безпеку України будуть ідентифікувати інші країни у своїх хворих фантазіях.

Водночас окрім згаданого, з позицій інтеракціоністського підходу у геостратегії, важливо говорити і діяти, впливати і взаємодіяти у війні одночасно із усіма учасниками війни.

Іншими словами: потрібно розширити ареал впливу і перейти від однобічного постачання зброї України до прямих воєнних дій щодо безпосередньо російського керівництва і ключових лідерів, політичних інститутів, які генерують агресивну політику, месіанські ідею на нацистські ідеї і впроваджують мілітарний дискурс на порядок денний міжнародної спільноти, посягаючи на загальнолюдські цінності.

Так, звичайно, персональні санкції є важливим інструментом цього процесу, однак дуже повільним. Адже їх дієвість і головне їхня часова ефективність буде увиразнена лише із часом, часом, за який будуть продовжувати гинути українські воїни, цивільні, буде зникати український генофонд. Тобто санацій на даному етапі не достатньо: потрібні чітка та ефективна воєнна допомога і знищення ворога.

Росія становить загрозу глобальній безпеці, тож, щодо неї має бути вжито систему заходів, в тому числі і силових, з метою усунення небезпеки і можливостей в тому числі стратегічного потенціалу для їхнього відтворення у найближчій перспективі.

У даному аспекті наголошу на словах екс прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсон, який відзначив, що президента країни-агресора Володимира Путіна потрібно зупинити: „Якщо Путіна не зупинити в Україні, то він знайде нові цілі для своїх реваншистських атак. Ми захищаємо не якийсь абстрактний ідеал, а перший принцип мирного світу, який полягає в тому, що не можна допустити розчленування великих і могутніх країн, своїх сусідів, і якби це коли-небудь було дозволено, то жоден народ ніде не був би в безпеці” [20].

Висновки

Творення геостратегії Української держави стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності.

Видержавлення і становлення політичної нації відбувається у нас на очах, ба більше – ми є творцями нової політичної нації, яка виборює своє право не лише на існування, а й право на державність, право на відновлення Української соборної незалежної держави.

Так, один із глашатаїв нескореного покоління, О. Ольжич влучно відзначив, що спільнота нації в українській духовості історично усвідомлюється не природничо, а духовно-містично в Ідеї Роду, саме з цього і родиться вся потуга Української держави та відродження. Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це „іскати собі чти, а князю слави” – „Слово о полку Ігоревім”, це „Князем слава, і дружині – амінь!”. Це „як слави зажити”, „слави добувати”, „слава не вмре, не поляже” – “преславного Війська Запорозького” і „Славних Гетьманів”. Це, нарешті,  коронна ідея Шевченкового духу й цілої новітньої української літератури – „Слава Україні”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху [21-23].

Творення геостратегії сучасної Української держави дозволить покінчити з віддавна законсервованим примітивізмом й інертністю, сформувати чітке розуміння про постійну динаміку як самого поняття „українська історична та політична державна нація”, так і різноманітних стратегій її творення, які віддзеркалюватимуть більш менш напружені процеси, безперервного розвитку, внутрішньо діючі формотворчі сили.

Геополітика формує цивілізаційний вимір нації лише в якості форми, не за змістом. У ній враховуються здебільшого географічні фактори, яка визнаються домінантними, утім поза лаштунками наукових теорій лишаються питання націософії, націоґенезу, сакрального ландшафту, гуманітарної аури нації.

Утім геостратегія виступає конкретним інтелектуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. В рамках саме геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовується державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне з життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує в себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, домінантними і ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів, а саме як іманентний чинник боронення власних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами.

Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації на ґрунті української національної свідомості, що є справою духовною і спіритуальною, а  також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній індивідуальності та заложеної в ній динаміки.

Геостратегія сучасної Української держави є практикою провідництва й державництва не лише тому, що так наказує наш національний інтерес. Передусім тому, що за влучними словами Володимира Мартинця „факт занедбання української національно-державної традиції, легковаження державної організації для нації, брак державницького світогляду й у висліді державотворчих здібностей маємо до завдячування, коли не виключно, то перш усього – донедавній нашій ідеології” [24].

Геостратегія виступає природним відлунням динаміки розвитку нації як живого організму концепцією суверенного мислення. Вона дозволяє не загубитися у історичному вирії та темряві віків, симулякрах та різноманітних міфологемах, навпаки: акцентувати на тих історичних фактах, які творять сильну націю, яка сформувала власний геостратегічний простір.

Унормований геостратегічний дискурс дозволить відійти від злегковаження та обмеження:

• трипільськими глечиками замість акцентування на гетьманських клейнодах;
• ужитковими артефактами замість символів панування;
• дегенеративного замилування замість волі до влади;
• пасивного очікування чудотворного перетворення наріду на націю замість прагнення до власного творення сильної державної нації.

Геостратегія — уторований переможний шлях української державної нації щодо творення власної Української соборної незалежної держави я к повноправного суб’єкта міжнародних відносин у новому світовому порядку і архітектурі світової безпеки.

 Список використаних джерел:

1. Дністрянський М. С. Геополітика : Навчальний посібник. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011. 436 с.
2. Мехен А. Роль морских сил в мировой истории. М., 2008.
3. Маккиндер Х. Географическая ось истории  // Полис, 1995. №4.
4. Бжезінський 3. Україна у геостратегічному контексті. К., 2006.
5. Гольцов А. Геополітичний вимір стратегії Російської Федерації на пострадянському просторі. Монографія.  Київ: ЦНЛ, 2018. 392 с.
6. Кондратенко О. Геоекономічний вимір гібридної війни Російської Федерації проти України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. № 2(50). 2019. С. 12-19.
7. Масляк П. О. Менталітетна база геостратегії Росії й України: теорія і практика ХХІ ст. // Українознавство, 2022. Ч. 3.
8. Герасименко П. Небезпечний нейтралітет // Режим доступу: https://zaxid.net/nebezpechniy_neytralitet_n1541767.
9. Турчин Я. Люстрація як засіб демократизації політичної системи України / Я. Турчин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.lp.edu.ua/handle/ntb/29698.
10. Шевчук С. Люстрація як ретроактивна справедливість: європейські стандарти захисту прав людини при переході до демократичного правління / С. Шевчук // Юридичний журнал. – 2006. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2140.
11. Лавриненко І. Якщо неправильно проводити люстрацію, вона переростає в репресії [Електронний ресурс] / І. Лавриненко. – Режим доступу: http://www.judges.org.ua/dig4694.htm.
12. Зозуля І. В. Щодо демілітаризації органів внутрішніх справ // Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2014. Серія Право. Випуск 29. Том 2. С. 59-63.
13. Садовський М. В. Правові механізми демілітаризації міністерства оборони України, як засіб оборонної реформи та елемент реформування сектору безпеки Юридичний вісник. № 3 (60). 2021. С. 117-121.
14. Реформа украинской милиции: от планов к конкретным действиям // Режим доступу: https://informer.od.ua/news/reforma-ukrainskoj-milicii-ot-planov-k-konkretnym-dejstviyam.
15. Юрганов А. У истоков деспотизма // Знание-сила. – М., 1989. – № 9. – С. 22–27.; Клямкин И.М. Демилитаризация как историческая и культурная проблема: Доклад на семинаре «Куда ведет кризис культуры» в фонде «Либеральная миссия» // Куда ведет кризис культуры? Опыт междисциплинарных диалогов. – М.: Новое изд-во, 2011. – С. 261–306.
16. Чалий В. Нейтралітет для України — це пастка, адже ми на кордоні з рф — Чалий // Режим доступу: https://hromadske.radio/podcasts/ukraina-vholos/neytralitet-na-kordoni-z-rf-nichoho-ne-zabezpechuie-tse-pastka-chalyy.
17. Стафийчук  В., Барабаш Ю.  Транснаціональні корпорації як геостратегічні суб’єкти // Український географічний журнал. 2003. № 2. С. 21-29.
18. Самчук У. Нарід чи чернь? // Українське слово від 9 листопада 1941 року.
19. Маланюк Є. Наступ мікробів // Книга спостережнь. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – с. 129-135.
20. Агресія Путіна може вийти за межі України – Джонсон // Режим доступу: https://dilo.net.ua/novyny/agresiya-putina-mozhe-vyjty-za-mezhi-ukrayiny-dzhonson/.
21. Ольжич О. Націоналістична культура // Режим доступу: http://www.vatra.cc/nashi-klasyky/oleh-olzhych-natsionalistychna-kultura.html.
22. Ольжич О. Незнаному Воякові: Заповідане живим / Упоряд., післямова і приміт. Л. Череватенка. Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. 432 с.
23. Ольжич О. Цитаделя духа. Братислава, 1991. 239 с.; Ольжич О. Величність: Поезії й Поеми. Чикаго, 1969. 176 с.
24. Мартинець В. Чи дбати нам про чистоту раси? / За зуби й пазурі нації. – Париж: Видання Українського слова, 1937. – с. 94-171.

Securitas regnorum fundamentum

Безпека – основа держави

Безпрецедентні трансформації світу, свідками яких є ми з вами, спричинили докорінну зміну уявлень про безпеку, а головне — стали поштовхом до радикального переосмислення місця безпеки в ієрархії потреб людини. Річ у тім, що методологія, яка застосовується для моделювання систем безпеки різних типів і класів, у інформаційну епоху вже втратила свою актуальність. Сьогодні нагальною є потреба пошуку шляхів безпекотворення та формування оновленої системи безпеки з опертям на їх реальні суб’єкти — державні та недержавні організації, з’ясуванні ролі кожної з них, механізмів взаємодії і відповідальності.

З огляду на це постає необхідність у формуванні нового наукового напряму, предметом дослідження якого була б безпека.

Безпекознавство як нова наука та дисципліна вичленовується як таке, що в основу дослідження покладає безпекотворчий аспект існування антропо-соціо-культурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його начала. Концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання.

Загалом безпекознавство охоплює широке коло проблем:

1. Нерозривно зв’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації.
2. Саме безпекознавство заглиблюється в управління, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, досліджуючи корелятивний зв’язок організаційних та самоорганізаційних структур та можливість розроблення механізму управління ними.
3. На безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та приватних теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування системи національної безпеки — стрижня сучасної державності.

Даний навчальний посібник дає концептуальні відповіді на питання не лише про те, як подолати стереотипи минулого щодо розуміння безпеки, а відповідно до цього і формування систем безпеки, але й про те, як краще використовувати багатющі можливості національного чинника, нездоланне прагнення української нації досягти високої мети, її невичерпний потенціал до державотворення.

У чому полягає концептуальна ідея Безпекознавства?

Концептуальна ідея навчального посібника будується з урахуванням міжнародно-правової норми щодо права особи на безпеку, яка є відлунням все зростаючої ролі людини у загальноцивілізаційних процесах.

Робиться спроба не лише внести корективи до тлумачення теоретичних питань, а й, на підставі синергетики, переосмислити те, чим керувались донедавна, визначити такі підходи, які б пояснювали реальний стан речей у сфері безпеки, допомогли знайти відповіді на складні питання, що виникають у сфері забезпечення безпеки, стимулювати розвиток передусім недержавної системи безпеки як складової частини системи національної безпеки.

В українській науковій літературі ця проблема ще не стала об’єктом спеціального вивчення. Сама ж актуальність дослідження полягає в реалізації нагальної потреби зв’язати потреби забезпечення безпеки особи, побудови української державності з формуванням, на основі неопарадигми безпеки, достатньої системи безпеки, яка складатиметься з державної і недержавної підсистем.

Безпекознавство спирається на першовитоки безпеки, відтворює прагнення людини до безпеки, усвідомлення її значущості серед інших потреб, виявлення механізмів актуалізації потягів людини до створення систем безпеки, зрештою —патріотичне прагнення побудови сильної соборної України. Безпекознавство утверджує сучасне розуміння суті природи безпеки і заперечує її трактування лише як стану захищеності, як концептуального нігілізму і наукової зашореності — починаючи з обмеження безпеки лише захисними діями, закінчуючи ототожненням безпеки із діяльністю лише державних інституцій, заперечуючи непересічну, об’єктивно зумовлену і безальтернативно необхідну роль в безпекотворенні громадських організацій.

У чому полягає зміст безпекознавчого підходу

Безпекознавство розглядається як науковий напрям, що синтезує ідеї та підходи різних галузей наук, водночас додаючи якісно нового прирощування знань. Чільне місце у посібнику приділено дискусійним питанням, пов’язаним із безпекознавчим підходом у науці, який формується на ґрунті безпекознавства. Безпекознавчий підхід — методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Він становить собою якісно новий етап у розвитку методів пізнання, дослідження та моделювання, способів опису і пояснення природи безпеки як особливого антропо-соціо-культурного феномену. Найбільшого розповсюдження даний підхід набуває при дослідженні складних систем, що характеризуються механізмами самоорганізації. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та виклад реалізації забезпечення безпеки у практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого.

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як зсередини досліджуваного об’єкту, так і у його взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем.

Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека — не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації держави, ресурсів, що міцно пов’язує людину не лише одна з одною, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети. Звідси й потреба поєднання дещо відмінних світоглядних орієнтирів у суспільстві щодо безпекотворення, розв’язання гострих проблем формування системи національної безпеки, завдання утвердження стабільності у цій системі, поєднання не лише прав, а й обов’язків, а також закріплення відповідальності серед суб’єктів управління безпекою як у державному, так і недержавному секторі. Зрештою, безпека — це органічне поєднання і реалізації прагнення людини до безпеки і можливості забезпечення безпеки з боку державних або громадських організацій.

Безпека мікрокосму є критерієм цілісності людини, безпека макрокосму — суспільства, у цілому ж метабезпека буття відображає органічну єдність розмаїття потреб тіла природи, часово-просторову інваріантність ідеалу безпеку. Безпека — гармонія світу, людська симфонія у її нескінченних вимірах.

Автором даного посібника робиться спроба пов’язати поступ України до річища державності із формуванням системи безпеки.

У рамках нової науки (дисципліни) — безпекознавства — у навчальному посібнику аналізуються: теоретичні засади безпекознавства, його значення у формуванні наукового фундаменту для дослідження безпеки як специфічного поліморфного феномену; синергетична парадигма безпеки; власне безпека, діагностування та управління нею тощо. Наголошується на необхідності застосування методології синергетики, яка дозволяє з якісно нових позицій розглядати процеси в сфері безпеки. Значна увага приділена розглядові правового забезпечення безпеки.

Автор виходив з того, що нова якість українського суспільства вимагає відповідного переоцінення його власного ставлення до безпеки, через те, що безпека окремого громадянина становить безпеку всієї держави. Йдеться про ледь не повну методологічну ревізію, кончу потребу подолати нехіть до вивчення і розгляду безпеки в якості не лише складної, а й відкритої нелінійної динамічної системи, значне розширення та поглиблення безпекознавчих розвідок, досліджень, впровадження у життя безпекознавчих підходів.

Автор усвідомлює, що сфера безпеки — занадто важливий чинник, який,  з одного боку, надає життя окремій особі, а з іншого — утворює засади до формування могутньої держави.

Безпекознавство, як його розуміє автор, передбачає подолання ігнорування сучасної тенденції щодо інтеграції наук. У посібнику наголошується на тому, що виникнення систем безпеки не є випадковим процесом, а пов’язане з необхідністю задоволення (реалізації) найголовнішої потреби людини — безпеки. Розв’язання цього питання — солідна складова внутрішньої політики України, важлива ступінь на шляху поширення загальноцивілізаційних гуманістичних тенденцій.

Через категорійно-понятійний апарат у навчальному посібнику реалізується гостра потреба осмислити процеси безпекотворення у контексті загальноцивілізаційного процесу щодо формування неосистем безпеки.

Принцип безпекоцентризму

Автор наголошує на тому, що застосування принципу безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління. Йдеться про подолання стереотипів, вироблення нових цілей, функцій, принципів та методів дослідження безпеки. Українське суспільство і наука про безпеку мусять перш за все якісно обновитись, приставши до тих методів і напрямів, котрі в інформаційну епоху найбільше відповідають формату забезпечення безпеки, серед яких особливе місце посідає синергетика. Ми маємо вийти з вузького й поверхневого пласту розгляду безпеки як простої і жорстко детермінованої системи.

Такий підхід є принципово важливим в умовах, коли деяким працям в безпекознавчій сфері надається тональність суто фрагментарної спрямованості на той чи інший аспект безпеки. Важливо здійснити, і це чи не головна мета автору, певний прорив у наших уявленнях про безпеку і скласти відповідь на одвічне бідкання: що ж таке безпека і які існують механізми надійного убезпечення від загроз будь-якого характеру?

Причому на зміну публіцистичної, білялітературної навали, що іноді простежується сьогодні, пропонується тверезий, виважений підхід, підкріплений солідною аргументаційною базою. Хвацькій хвилі поверхових тлумачень щодо ототожнення поняття безпеки із поняттям національної безпеки, яка подекуди становить собою агресивну некомпетентність, автор намагається протиставити професіоналізм, об’єктивний і прискіпливий науковий аналіз сфери безпеки.

Я виходив з наявності певних наукових вітчизняних традицій, на базі яких і пропоную сформувати нову дослідницьку школу безпеки, що має здійснювати наполегливий пошук істини, закликати до постійної, наполегливої праці всього загалу українства, спираючись на наукові критерії, ментальні та світоглядні настанови, духовне багатство національного буття, вагомості формування достатньої системи безпеки.

Нам бракує спадкоємності наукового життя, послідовності в розумінні і ставленні до безпеки, наступності декларованих і заходів, що вживаються.

Квінтесенцією безпекознавства є формування загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала порогових значень свого функціонування.

Звичайно, у даному навчальному посібнику окреслено лише вихідні теоретико-методологічні засади нової міждисциплінарної науки — безпекознавства, що не виключає подальшого розроблення цього аспекту такої системної проблеми. Варто новаційно застосовувати методологічний інструментарій та категорійно-понятійний апарат нового напряму науки, пускаючи в обіг нові наукові поняття, категорії та терміни, які адекватно інтерпретують безпекознавчі феномени, реалії і проблеми, які можуть усталити безпекознавчі дослідження, визначити їх гносеологічні, епістемологічні, аксіологічні, евристичні та праксеологічні можливості. Така спроба зроблена у даному навчальному посібнику.

З цієї точки зору безпекознавство розглядається в науковому плані як галузь науки, що здійснює свою мету на базі творчого осмислення та переосмислення концептуального, теоретичного багатства управління, синергетики, біології, генетики, геополітики, права, стратегії, філософії, соціології, антропології та багатьох інших наук. Воно може стати своєрідної матрицею наук і наукових напрямів про безпеку.

У найбільш загальному плані пропонується сформувати безпекознавство з двох частин: загальної і особливої. У загальній частині йтиметься про загальні методологічні, теоретико-концептуальні підвалини формування безпекознавства, як науки про безпеку, розглядатиметься предмет, об’єкт, категорійно-понятійний апарат, визначатимуться загальні питання щодо індикаторів, показників, передвісників загроз та небезпек, окреслюватиметься загальний механізм діагностування та управління безпекою і  загрозами, окреслюватиметься дерево галузевих безпекознавчих наук тощо. У особливій частині, на підставі викладеного у загальній частині, розглядатимуться питання щодо забезпечення безпеки у конкретній сфері життєдіяльності крізь застосування методології відповідних наукових напрямів. Прикладом: інформаційні відносини — інформаційна безпека, екологічні відносини — екологічна безпека, соціальні відносини — соціальна безпека тощо.

Коли йдеться про безпекознавство, то йдеться передусім про своєрідне поле концептуального аналізу, яке не вичерпується традиційними підходами, виробленими як у річищі загальної теорії управління, так і традиційної теорії про безпеку життєдіяльності, а також сучасних досліджень у сфері безпеки. Останні ж здебільшого зосереджують левову частку своєї уваги або ж на питаннях безпеки як певного стану, не приділяючи належної уваги її антропогенним чинникам, або ж навпаки, віддають пріоритет розглядові суб’єктів забезпечення безпеки, ігноруючи дуалізм об’єктивного і суб’єктивного у феномені безпеки, що актуалізується останнім часом. Саме у цьому, тобто у поєднанні антропогенних, синергетичних та безпекознавчих та чинників, що визначають сам феномен безпеки і полягає концептуально-методологічна інноваційність пропонованого посібника.

Без сумніву, нова доба усвідомлення необхідності ретельного дослідження та вивчення феномену безпеку вже настала, я б навіть сказав про своєрідний безпекоренесанс, що можна спостерігати вже зараз, коли формується нова система міжнародної і глобальної безпеки, активізується діяльність міжнародних інституцій щодо створення аналітичних та наукових закладів з проблем вивчення безпеки. І це спіткає до активізації наукових і практичних зусиль на новому фронті — забезпечення безпеки. Безпекознавство щодо цього є вагомою спробою пошуку адекватної відповіді на виклик часу.

Ідея формування нової теорії

Ще одна ремарка стосується того, що я усвідомлював усю складність і дискусійність не лише окремих положень даного посібника, а й взагалі самої ідеї формування нової науки. Навчальний посібник віддзеркалює прагнення автора сформувати надійний науковий фундамент для дослідження надскладного поліморфного феномену — безпеки і на підставі цього виробити практичні рекомендації щодо формування системи національної безпеки нашої держави. Певна річ, що даний посібник також є методологічним продуктом синергетики, інструментарій якої автор обрав в якості базового. Саме це робить його відкритим для різних поглядів і позицій. Звичайно, що не всі терміни є рівнозначними, деякі з них є дещо фрагментарними, інші відображають ступінь інтегрованості у пропоновану науку. Проте даний навчальний посібник в цілому ґрунтується на єдиній методологічній парадигмі — критичне цивілізаційно-гуманістично-безпекознавче мислення і палке бажання формування адекватної наукової системи знань про безпеку як інструменту втілення і реалізації у життя ідеї безпеки.

Мета посібника полягає у тому, щоб сформувати загальне уявлення про феномен безпеки, окреслити найбільш перспективну методологію його дослідження, а також закласти фундамент для побудови міцної системи безпеки.

Україна — геополітичний центр Європи, тому надійно функціонуюча система безпеки є необхідною умовою подальшого існування нашої соборної незалежної України.

Сподіваюсь, що даний навчальний посібник як своєрідна візитна картка української держави у контексті глобалізації і становлення неосистем безпеки стане живлющим підґрунтям для подальшої роботи щодо формування достатньої системи національної безпеки України, органічними компонентами якої мають стати державна і недержавна системи безпеки.

Зрештою вихід у світ „Безпекознавства” — це запрошення науковцям і усім не байдужим до проблем безпеки узяти активну учать у подальшому дослідженні безпекознавчої проблематики у всіх її аспектах і різновекторних напрямах та багатошарових пластах, своєрідний заклик до інтелектуально потентних та національно небайдужих теоретиків і практиків в ім’я соборної незалежної процвітаючої України.

Ми варті жити у безпеці!