Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Політичний зміст концепції стратегічної ясності: на прикладі КНР. Politicus. 2022. № 6 (Див. також тут)

Анотація

Творення сучасної геостратегії як наукової теорії передбачає розроблення власних стратегічних імперативів, які мають втілюватися в рамках цілісних стратегічних концепцій. Політичне булькотіння, хитання від однієї політичної системи координат до іншої, відсутність справжньої стратегії як політичної ідеології націотворення зумовлюють потребу у зверненні до методологічних засад формування даних стратегічних концепцій. Однією з таких концепцій виступає стратегічна ясність.

На підставі авторської моделі геостратегії аналізуються концепція стратегічної ясності та її сучасні прояви на прикладі Китаю, з урахуванням впливу стратегічної невизначеності. У рамках стратегічної ясності для КНР уможливлюється: реалізація природного розвитку як серединної землі, перетворення з ощадливого спостерігача на відповідального активного суб’єкта світової політики; продовжити вектор розвитку економічної могутності; реалізація колективного управління на засадах стратегічної переконливості; формування засад для довгострокової реалізації стратегічних національних інтересів в розширеному геостратегічному ландшафті; відхід від вимог будь-яких держав, блоків, стратегічних автономій щодо врахування їхніх національних інтересів на шкоду інтересам КНР, в тому числі спроб імплементації стратегії фінляндизації зовнішньої політики; реальна фізична участь у глобальних системах безпеки.

У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння „стратегічної ясності” і стратегічної невизначеності. У статті подано визначення поняття, сучасні форми прояву, а також сформульовані висновки щодо ефективності застосування стратегічної ясності з боку КНР за умови його практичного прагнення до світового лідерства. Висновується про корисність даної концепції для Китаю в умовах будови нової архітектури нового світового порядку та великого перезавантаження.

У науковий обіг вводяться нові авторські поняття: стратегічна конвергенція та стратегічна дивергенція, як природні процеси розвитку стратегічної ясності. Намічаються шляхи та вектори політики Китаю, які є корисними для Української держави.

Ключові слова: геостратегія, стратегічна ясність, стратегічна невизначеність, Китай, стратегічна конвергенція, стратегічна дивергенція, зовнішня політика Китаю, п’яте покоління, стратегічна автономія, нова сингулярність.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, В. Ф. Сіренко.

Важливе місце серед публікацій посідають роботи Ю. Пойти,  О. Коваля, авторів Інституту сходознавства НАН України.

Звичайно, що маститою базою виступив масив знань моєї наукової школи — професора В. А. Ліпкана — в рамках якої ще з 2000 року ґрунтовно розроблялися різноманітні концепції стратегічного характеру.

Однак окреме вивчення концепції стратегічної ясності її політичного виміру на сучасному етапі не висвітлено на достатньому науковому рівні. Більше того, дана стаття, зберігаючи логіку наступності в рамках формування методології теорії геостратегії, продовжує цикл дослідження геостратегічних сценаріїв розвитку України, і розвиває думки щодо концепції стратегічної невизначеності, закладає новий науковий тренд щодо необхідності детального з’ясування змісту окремих стратегій як складових елементів геостратегії.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування концептуального ядра окремих стратегій, реалізація яких виступає у вигляді реалізованого геостратегічного сценарію. Дана стаття є внеском у політологічну науку, оскільки окрім теоретичного наповнення, в ній аналізуються конкретні прикладі даної стратегії, зокрема з боку Китаю, формуються висновки, які мають стати корисними для формування геостратегії сучасної Української держави.

Мета статті полягає у визначенні змісту концепції стратегічної ясності на прикладі Китаю.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) проілюструвати зв’язок між стратегічної ясністю та стратегічною невизначеністю; 2) виділити сучасний стратегічної ясності КНР; 3) сформовано напрями взаємодії Української держави та КНР на сучасному етапі.

Вступ

Однією із суттєвих стратегій реалізації сучасної міжнародної політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають: піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки; поєднання амбітності з амбівалентністю; артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — відверто лише на свою користь і за для власної вигоди; відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності[1]; опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до неї з метою отримання власної вигоди та користі; дипломатична активність, заснована на непередбачуваності; іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування; обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими; чітка операціоналізація поняттями „союзник”, „партнер”, „суб’єкт взаємодії”, „політичний актор” із відповідними політичними стратегіями щодо кожного з цих понять; баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими; надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

Суть даної концепції мною була розглянута в іншій моїй статті, присвяченій безпосередньо аналізові змісту концепції стратегічної невизначеності з боку КНР[2] на сучасному етапі — правління п’ятого покоління китайського керівництва на чолі із Сі Цзіньпіном.

Головним висновком, який став фактично причиною написання даної статті, став той, що концепція стратегічної невизначеності не відповідає геостратегічному статусу КНР і має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності. Зміст якої, з урахуванням творення модерної геостратегії Української держави, і є предметом даної наукової статті.

Акцент у дослідженнях українсько-китайських взаємин має робитися на майбутнє, спиратися на стратегічні національні цінності Української держави і Китайської Народної Республіки. Аналізувати лише сучасний стан, тим більше, послуговуючись чужими маніпуляціями та дезінформаційними матеріалами щодо підміни сутності та призначення тих чи інших геоісторичних суб’єктів, означає тривало зупинитись на одному місті, і врешті-решт відстати від глобальних тенденцій розвитку інших прогресивних спільнот, втратити вектор руху до шляху процвітання і розвитку усього світу.

Китайське прислів’я стверджує: „Живи, зберігаючи спокій. Весна прийде, а квіти розпустяться самі”. Це означає, що як Українська Держава, так і Китайська Народна Республіка мають рухатися власними шляхами відкритості, добра, справедливості, самобутнього національного розвитку, спираючись на власну велику історію, зберігаючи упевнений і непохитний спокій, і разом стати визначальною геостратегічною системою майбутнього на засадах синергії стратегій конвергенції та дивергенції, убезпечуючи як власні стратегічні національні інтереси, так і партнерів у різних регіонах світу.

Роль Української держави і КНР в світі є непересічною: більшість так званих „холодних війн” (а інколи і реальних війн) так чи інакше заторкують стратегічні національні інтереси цих країн, які є ключовими для архітектури безпеки усього світу. Вагомість китайського підходу на думку екс прем’єр-міністра Юкіо Хатоями полягає в тому, що Китай ухвалив правильний підхід, відстоюючи модель розвитку, яка відповідає його власним національним умовам і адаптується до тенденцій часу[3].

Еволюцію підходів до формування стратегічної ясності можна чітко простежити, докладно вивчаючи зміст методології управління кожного покоління управлінців.

У Китаї з моменту його офіційного утворення як держави — 1 листопада 1949 року — зберігалася до жовтня 2022 року традиційна форма приходу і відходу від влади, її передача на основі певних канонів. Кожна політична сила, яка приходила до влади асоціювалася і представляла певне покоління політиків та управлінців, які мали власну теоретичну систему та методологічний інструментарій формування удосконалення існуючої політичної системи та її інститутів, політичних відносин.

Узвичаєно прийнято виділяти п’ять поколінь керівників КНР[4]. Цікавими з історичного погляду виступають ідеї Мао Цзедуна, які з екстраполяцією на сучасність я проаналізую в контексті предмета свого дослідження.

Мао Цзедун (毛澤東) є розробником теорії „нової демократії” та вчення про будову соціалізму.

„Відсутність ясності призводить до ревізіонізму”, — говорив Мао Цзедун [, с. 432][5]. Віце-прем’єр КНР у 1976 році Чжан Чуньцяо в маститій свого часу статті „Про всебічну диктатуру над буржуазією” відзначав на „чорне повітря, може отруїти лідерів партії, забивши їм голову ідеями щодо користі та вигоди, які вони не  вважають це ганьбою, а навпаки: справою честі, вони дивляться на себе як на товар, щоб продати себе найдорожче” [, с. 444][6].

Однією з ідей Мао було порізнення головного протиріччя і головної сторони протиріччя. Мао відзначав, що в будь-якому процесі, якщо в ньому існує багато суперечностей, завжди існує одне, головне, яке відіграє провідну, вирішальну роль, тоді як решта посідають другорядне значення, відтак при вивченні будь-якого процесу, якщо він є складним і містить більше двох суперечностей, необхідно прагнути відшукати одне головне… неможна підходити однаково до обох боків в різних суперечностях чи то  в головному чи то в другорядному, адже сторони суперечностей розвиваються нерівномірно, незважаючи на тимчасово існуючу рівновагу між ними, оскільки основне їх становище — нерівномірний розвиток… головною стороною протиріччя виступає та, що відіграє в ньому провідну роль, адже характер та якість речей і явищ здебільшого визначається головною стороною протиріччя, яка посідає домінуюче становище… [, с. 204-210][7].

Таким чином, Мао, розвиваючи ідеї діалектики як вчення про причини та умови тотожності протилежностей, боротьби взаємовиключаючих протилежностей (викладені в конспекті книги Г.В.Ф. Гегеля „Наука логіки”), формує онтологічні засади концепції стратегічної ясності, в рамках якої:

1)                 виокремлюється одне головне протиріччя і формуються чіткі стратегії його розв’язання;

2)                 проголошується необхідність перетворення країни в панування нової культури, формування освіченої та передової країни;

3)                 розбудовується нова демократія як новий політичний лад, нова економіка, як економіка нової демократії, нова культура як культура нової демократії.

Існування хунвейбінів (紅衛兵), цзаофанів (造反) та інших квазіполітичних мілітарних агресивних та насильницьких хижих молодіжних рухів, виступало ілюстрацією невідповідності проголошеної Мао „нової демократії” і фактичного руху до узурпації влади і жорсткої диктатури. Більше того, культурна революція  „залишиться в пам’яті як перший і явний приклад неспроможності китайського комунізму, який втратив свій революційний пил.. через криваві розправи, які не були вписані в загальну стратегію” [, с. 481][8].

За часів правління другого покоління на чолі з Ден Сяопіном у зовнішній політиці не було місця стратегічній невизначеності: політична номенклатура за часів Ден Сяопіна чітко розглядала СРСР як свого головного супротивника на міжнародній арені, а майбутнє пов’язувало із розвитком співробітництва із США. Конкретним прикладом стратегічної ясності стало підписання у 1979 році комюніке, в якому було проголошено  спільну позицію щодо „гегемонізму третіх країн”, під якими, безумовно мався на увазі СРСР. Ден Сяопін робив ставку на економічні реформи, через що його називали великим архітектором китайських економічних реформ[9]. Ден Сяопін відзначав: „Сучасний світ — світ відкритих відносин, Китай в минулому був відсталий саме через власну замкненість, проте досвід показує, що вести будівництво за закритими дверима неможливо” [, с. 712][10].

Відтак, Ден Сяопін також був прибічником концепції стратегічної ясності.

Його наступником став Цзян Цземінь (江澤民), який розробив важливі ідеї про потрійне представництво КПК. Продовжуючи реформи Ден Сяопіна, йому вдалося вивести економіку КНР свого часу на 7 місце в світі.

Інтелектуальній рівень китайського лідера, його стратегічне мислення не дають змоги погодитися із думкою окремих дослідників, які відзначають на начебто „несамостійність політики Ц.Цземіня” та її залежність від Ден Сяопіна[11]. Адже, зберігаючи прихильність до останнього, користуючись його впливом, іменем, статусом, насправді Цзян Цземінь вибудував систему колективного управління, яка функціонувала майже десятиліття після його офіційного відходу від влади.

Також наголошу на тому, що Ц. Цземінь прагнув створити колективне управління, адже будучи високоінтелігентною і розумною людиною (він знав: англійську, німецьку, французьку, російську, японську та румунську мови, знався на музиці та поезії) усвідомлював небезпеки авторитаризму і зосередження влади в одних руках[12]. Більше того, в деяких джерелах я знайшов згадування журналістів, які в приватних бесідах із китайським лідером акцентували на бачення Ц. Цземіня щодо християнства як засадничої релігії Китаю. При своєму наступнику зберігав суттєвий вплив на делікатні питання зовнішньої політики КНР.

Таким чином, висновуючи викладене, визнаємо, що надибали достатньо аргументів на користь тези: Цзян Цземінь був яскравим прибічником стратегічної ясності КНР в міжнародних відносинах.

І лише із приходом і утвердженням Сі Цзіньпіна у владі, ця концепція поступово стала втрачати ваги, так само як і люди Цзян Цземіня позбуватися своїх постів. Смерть Цзян Цземіня 30 листопада 2022 року стала фактичним залишенням Сі Цзіньпіна одноосібним концептуальним, але авторитарним лідером Китаю.

Наступником Цзян Цземіня став Ху Цзіньтао (胡錦濤): 15 листопада 2022 – 15 листопада 2022 р, який розробив наукову концепцію розвитку. Вивчення наукової літератури уможливлює стверджувати[13], що через особистісні риси, не бажання відкрито ні з ким ворогувати, постійне та увиразнене пристосуванство, надмірна та показова лояльність до попередників та вищого керівництва, а також аналіз політичних дій на міжнародній арені, можемо стверджувати, що Ху Цзіньтао заклав міцні підвалини до початку реалізації концепції стратегічної невизначеності, який успішно продовжив його наступник Сі Цзіньпін.

Таким чином висновуємо щодо еволюції імплементації концепції стратегічної ясності КНР в міжнародні відносини: перші три покоління відкрито артикулювали про стратегічну ясність, яку набула найбільшого свого розвитку при Цзян Цземіні, однак четверте та п’яте покоління керівників Китаю надало акцент стратегічній невизначеності.

Постає два важливих запитання:

1)    які геостратегічні сценарії має будувати Українська держава з урахуванням викладеного;

2)    яка стратегія Китаю є вигідною для Української держави?

Українська держава є серцем Європи; Китай — є серцем Азії.

Тож партнерство двох „сердець” має стратегічну користь і всезагальний виграш для стимулювання справжнього розвитку, співробітництва, інновацій, встановлення стратегічної рівноваги, стабільного та збалансованого функціонування усього світу, нової світової архітектури світового порядку поза контекстом домінування, зверхності та лідерства на засадах солідарності та паритетності, відкритості та взаємної поваги до національних традицій та ідентичності.

Стратегічна неоднозначність на сьогодні виступає застарілим та віджилим компонентом геополітичної доктрини. Коли Китай сповідував концепцію стратегічної ясності, яка найбільш яскраво була відображена зв третього покоління керівників, то в світі існувала набагато менша напруженість; функціонування світового порядку відбувалося за певними сталими правилами та процедурами.

За правління п’ятого покоління чітких та увиразнених форм набула реалізація концепції стратегічної невизначеності. Однак те що говорять, і те як роблять — в КНР різні речі. Тож, на противагу цьому мною пропонується, з урахуванням проголошеної Сі Цзіньпіном державної політики відкритості впроваджувати інтегральну геостратегічну концепцію стратегічної ясності (strategic clarity – 戰略清晰) заради взаємної вигоди. Вона не виступає нейтралітетом і не може довільно трактуватись суб’єктом реалізації, виходячи лише з наявних тенденцій та умов розвитку різних компонентів та їх зв’язків в рамках геостратегічного ландшафту[14].

Концепція Realpolitik насправді не передбачала нейтральності або ж подвійних стандартів. Стратегічна ясність тісно пов’язана і корелює не з політичними доктринами, а з реальними природними потребами людей у розвитку, мирі, добрі, щасті, солідарності та процвітанні, а у більш широкому аспекті — ідеями соціального натуралізму, які розвиває академік О. М. Костенко[15]. Саме на це неодноразово наголошував лідер КНР Сі Цзіньпін, формуючи та проваджуючи за часи свого правління концепцію спільноти єдиної долі (命運共同體). Ця ж ідея сполучається і з ключовою думкою Папи Франциска про братність людей та світове братерство (Fratelli Tutti)[16].

Цю ж ідею закладено в стратегію розвитку Української держави і унаочнюється крізь призму стратегічної правотворчості. Тобто українська геостратегія ціннісно перекликається із ідеалами справедливості, відкритості, солідарності, добра, віри, національної гідності та ідентичності, щастя, братерства та любові.

Що уможливлює стратегічна ясність для Китаю?

1. Трансформація геостратегічного ландшафту зумовлює перехід КНР від стратегічної невизначеності до стратегічної ясності, позбавленої ухилів від шляху природного розвитку КНР як серединної землі (中土).
2. Стратегічна ясність уможливлює унаявнити в будові зовнішньої політики КНР її стратегічне лідерство (не плутати із домінуванням), перетворити Китай з ощадливого спостерігача на відповідального активного суб’єкта світової політики, із глядача — в актора; адже, перебуваючи в епіцентрі трансформацій геостратегічної конфігурації, Китай має не лише усвідомити своє значення, статус, а й втілити та реалізувати власне сучасне призначення.
3. Проголошений Сі Цзіньпіном курс на формування могутності держави є вірним і має враховувати глобальні тенденції, які чинитимуть тиск на політичний режим КНР. Одночасність та переплетеність, поінколи кореляція внутрішніх та зовнішніх загроз висуває надзвичайно серйозні вимоги до геостратегії КНР, принципом якої має стати стратегічна ясність.
4. Подальша реалізація традиційної для КНР стратегії невизначеності у різних формах та модифікаціях може призвести до повної стратегічної беззахисності та внутрішньої турбулентності держави. Прикладом стала Українська Держава, яка, на папері маючи „міжнародно-правові гарантії суверенітету та територіальної цілісності України”, на практиці не отримала свого часу належної їх реалізації та відповідної підтримки : 1) у 2008 році через активну діяльність Меркель і Саркозі Україну не було прийнято до НАТО; 2) у 2014 році не було належної світової консолідованої жорсткої реакції на анексію Росією території Української держави. Через що війна Росії проти Україна була питанням лише часу. Саме тому, питання Тайваню мають вирішуватися в стратегічних інтересах КНР (台湾是中国的一部分不容置疑也不容改变), тож сучасна риторика Пекіну з цього питання є відображенням стратегічної ясності на засадах стратегічної переконливості. Відтак розвінчання ореолу наступників восьми безсмертних КПК (八大元老) збереження курсу попередників, що сповідували колективне управління, але на засадах стратегічної ясності (зокрема Цзян Цземінь, Ху Цзіньтао), за даних умов буде для Сі Цзіньпіна виправданим.
5. Стратегічна ясність уможливлює розширити геостратегічний простір КНР, не обмежуючись лише державними кордонами, а здійснюючи розширення горизонтів прозорої зовнішньої політики, лишаючи сірі зони безпеки та нечітку термінологію щодо означення конфліктів різної природи та інтенсивності — в минулому (наприклад: офіційні особи Китаю до цих пір неправильно називають варварську війну Росії проти Української держави „конфліктом”). Стратегічна невизначеність для КНР виявилася найбільш комплексно ризикованою стратегією зовнішньої політики, здатною розв’язати на певно визначеному етапі розвитку лише частину короткострокових тактичних завдань. Тому стратегічна ясність формує засади для довгострокової реалізації стратегічних національних інтересів в розширеному геостратегічному ландшафті, перетворення КНР на активного та відповідального суб’єкта зовнішньої політики.
6. Стратегічна ясність уможливлює відійти від вимог будь-яких держав, блоків, стратегічних автономій щодо врахування їхніх національних інтересів на шкоду інтересам КНР. Негативним прикладом, була спроба імплементації стратегії фінляндизації зовнішньої політики України. І згодом взагалі концептуально дана концепція себе вичерпала: після безглуздої варварської війни Росії проти Української Держави, Фінляндія подала заявку до НАТО і її вступ в дану організацію стане відчутною асиметричною і неочікуваною відповіддю не геноцид та державний терор у ХХІ столітті. Стратегічна ясність чітко унормовує гравітаційну вісь: стратегічні національні інтереси Китаю. Будь-які обмеження свободи участі в інтеграційних процесах в обмін на щось (наприклад доступ до високих технологій, дозвіл на користування тими чи іншими патентами) не мають стати компромісом при реалізації стратегічних інтересів КНР, адже, як показує практика, існування подвійних стандартів щодо „гарантій безпеки” є чітким проявом стратегічної невизначеності, яка є несумісною зі стратегічною ясністю.
7. Стратегічна ясність має бути увиразненою щодо союзників та партнерів. Досвід Української держави щодо будь-яких союзів доводить їхню неефективність, якщо реалізації інтересів зумовлена функціонуванням субрегіональних систем безпеки. Шлях України або в НАТО або через утворення власного військового блоку, здатного вирішувати глобальні завдання. Відтак прийшов час для КНР увиразнити власну стратегічну роль в світі через реальну фізичну участь у глобальних системах безпеки.
8. Стратегічна ясність — це чітка стратегія розвитку і поставлені цілі.

Сучасний світ є світом опозиції багатьох тенденцій, систем цінностей і головне — засобів їх досягнення. Як влучно відзначає О. М. Костенко: „Видимість заміняє дійсність, а свобода бачиться як вседозволеність”, — такий невтішний діагноз нашого часу. Бо не бачать люди над собою жодного закону, яким би мали керуватися, щоб їм відкрилася дійсність, а також дійсні правила для їхньої поведінки” [, с. 4][17].

Висновки

Тож реалізація геостратегії КНР на засадах стратегічної ясності унаочнює здійснення двох обумовлених стратегій як природний процес розвитку архітектури світового порядку на засадах всесвітньої природної законності:

1) стратегічної конвергенції — тип еволюційного стратегічного розвитку, за якого у віддалених один від одного соціальних системах виникає ряд загальних ознак та принципів функціонування та розвитку, що зумовлено їх пристосуванням до схожих умов існування. Вона спрямована більше на адаптацію до умов геостратегічного ландшафту, тобто на внутрішні зміни відповідно до власного стратегічного потенціалу;

2) стратегічної дивергенції — існування соціальних систем із різними структурою ключових корінних національних цінностей, різноспрямована мінливість, яка виникає у різних соціальних систем внаслідок необхідності пристосування до глобальних трендів та мінливих умов геостратегічного ландшафту. Стратегічна дивергенція виявляється у готовності до внутрішніх перетворень, значно розширюючи адаптивні можливості соціальної системи, її гнучкість і стійкість в умовах перманентного розширення геостратегічного ландшафту, які вона постійно використовує в процесі активної боротьби за існування. Стратегічна дивергенція збільшує різноманітність стратегічних сценаріїв розвитку світової спільноти, уводячи світ від постійного до домінуючого архетипу біполярного світу. Саме завдячуючи ній уможливлюється реалізація стратегії Спільноти єдиної долі та ініціативи „Пояс і шлях”, проголошених Сі Цзіньпіном, якщо проголошене дорівнюватиме тому, що буде на  практиці.

Як стратегічна конвергенція, так і стратегічна дивергенція протікають всередині еволюційного процесу розвитку людства і обумовлені неоднаковим стратегічним потенціалом різних країн, рівнем сугестії на їхню політику існуючих світових центрів сили, рівнем пасіонарності титульних етносів та розвитку сакрального ландшафту, рівнем стратегічної культури правлячих еліт, стратегічним інфраструктурним потенціалом, приводячи врешті-решт до обов’язкової зміни самих політичних суб’єктів. Однак  кожна країна має досягти модернізації, використовуючи підхід до розвитку, що відповідає її власним стратегічним інтересам та умовам геостратегічного ландшафту.

На цьому фоні Китай, реалізуючи концепцію стратегічної ясності, за певних умов може перетворитися на локомотив майбутніх глобальних ціннісних трансформацій солідарного та спільного руху до щастя, процвітання та заможності, свободи.

„Гряди гір, мережа струмків — наче в глухому куті, аж ось, зненацька перед очами селище в оточенні верб”. Дорога під ногами — це стратегічна ясність, яка уможливлює, крокуючи уторованим шляхом стратегічної відкритості, досягти світлого майбутнього, втілити його не в розлогих виступах і думках, а в реальному житті справжньої багатосторонності, реально зміцнити розуміння і трактування відкритості, спільно долаючи будь-які виклики. Китай з таким лідером як Сі Цзіньпін здатний підняти державу на новий рівень, підвищити добробут власного народу, стати активним та відповідальним суб’єктом зовнішньої політики, який повинен мати не лише плани щодо відкритості, а й засоби та інструменти, стратегії їх реального та практичного втілення, мати готовність бути відповідальним за майбутнє усього людства.

Однією із таких стратегій виступає стратегічна ясність, яка чітко унаочнить поступ КНР в річище відкритості для формування світлого майбуття і глобального розвитку на засадах гуманізму, солідарності, справедливості та відкритості.

На підставі наукового відображення дійсності подано власний варіант розв’язання даного завдання: запропоновано концепцію стратегічної ясності.

Постійність процесів у геостратегічному ландшафті є відносною, тоді як мінливість, що увиразнюється у перетворенні одного процесу на інший, є абсолютною. Відтак між концепцією стратегічної невизначеності і стратегічної ясності не існує діалектичного взаємозв’язку, так само як не існує зв’язку між каменем та війною. Адже невизначеність щодо ставлення до інших, власної ролі у геостратегічному ландшафті є головним протиріччям між бажаним і реальним статусом КНР. Відтак — це протиріччя усувається в рамках міжнародних відносин через стратегічну ясність до Китаю з боку інших країн (причому не завжди на „користь”, яку так полюбляє сучасний лідер п’ятого покоління керівників КПК самої КНР).

Єдність протилежностей є тимчасовою, умовною та відносною. Ось чому наразі спостерігається загострення економічних відносин між Заходом та КНР. Все повертається до абсолютного стану стану боротьби взаємовиключаючих протилежностей. Тож, трансформація концепції стратегічної невизначеності КНР у концепцію стратегічної ясності може змінити та порушити теоретичний, а поінколи і догматичний діалектичний закон єдності та боротьби протилежностей.

Концепція стратегічної ясності більше тяжіє до того тлумачення протилежності, які породжують один одного, за певних умов є взаємно пов’язаними і таким чином еволюціонують у своїй смислоформах до єдності, зберігаючи окремі елементи різних форм боротьби.

З урахуванням предмета статті, означено спільні можливості Української держави і Китайської народної республіки щодо формування багатополярного світу, який відповідає стратегічним національним інтересам обох країн.

Стратегічна ясність має виступати корінною стратегією КНР у ХХІ столітті.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В. А. Політичний зміст концепції стратегічної невизначеності: на прикладі Китаю // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 38

Анотація

У сучасних глобалізаційних умовах трансформації не лише політичних, а й економічних систем, формування нових засад світового порядку, нестійкості інституційних систем та поінколи їх неспроможності де-факто зберігати суверенну владу, особливої уваги набуває потреба у правильному виборі ефективних геостратегій та стратегічних концепцій розвитку національних держав.

Творення сучасної геостратегії як наукової теорії передбачає розроблення власних стратегічних імперативів, які мають втілюватися в рамках цілісних стратегічних концепцій. Політичне булькотіння, хитання від однієї політичної системи координат до іншої, відсутність справжньої стратегії як політичної ідеології націотворення зумовлюють потребу у зверненні до методологічних засад формування даних стратегічних концепцій.

У рамках геостратегії як політико-безпекової практики сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від догматичної інтерпретації стратегічних концепцій лише в якості інструментів вирішення насправді тактичних та операціональних завдань. У рамках геостратегії як теорії, пропонується розвивати власну геостратегію як системну теорію розвитку національної ідентичності і державницької нації в рамках Української держави. Операціоналізація даної теорії має відбуватися в рамках окремих стратегій як ключового інструментарію політико-безпекової практики, заснованих на чисельних національних традиціях право-, безпеко- і державотворення. Однією з таких стратегій для розгляду виступає стратегічна невизначеність. Адже нестійкому і нестаціонарному світу дана концепція може корелювати найбільше.

На підставі авторської моделі геостратегії аналізуються концепція стратегічної невизначеності та її сучасні прояви на прикладі Китаю, крізь крізь призму сучасних політичних тенденцій, структури політичної комунікації і політичних відносин, політичних інтересів і політичної діяльності, які синергетично впливають на її зміст  та форми прояву.

У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння „стратегічної невизначеності”. У статті подано визначення поняття, сучасні форми прояву, а також сформульовані висновки щодо ефективності застосування даної стратегії з боку КНР за умови його практичного прагнення до світового лідерства, мілітаризації міжнародних відносин та демонстрація можливості забезпечення власних амбіцій зброєю. Висновується про хибність даної концепції з боку Китаю за умови його прагнення  до збільшення власної ролі в якості активного актора та архітектора нового світового порядку та світового домінування в контексті Великого перезавантаження.

Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження нової концепції стратегічної ясності.

Ключові слова: геостратегія, стратегічна невизначеність, стратегічна ясність, Китай, зовнішня політика Китаю, п’яте покоління, політична система, політичні інтереси, базові концепти геостратегії, властивість політичних систем, стратегічна автономія, нова сингулярність.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, В. Ф. Сіренко.

Важливе місце серед публікацій посідають стратегічні дослідження, в рамках яких автори закладають фундамент для розуміння адаптивності різноманітних стратегічних концепцій до сучасних політичних трансформаційних змін: М. В. Буроменський, В. П. Горбулін, Д. В. Дубов, М. А. Ожеван, Є. В. Перегуда, А. В. Яковець. Також джерельною базою виступали окремі інформаційні фрагменти, які можна було надибати у незаангажованих авторів Інституту сходознавства НАН України.

Звичайно, що маститою базою виступив масив знань моєї наукової школи — професора В. А. Ліпкана — в рамках якої ще з 2000 року ґрунтовно розроблялися різноманітні питання стратегічного характеру такими авторами, як: Г. Ю. Зубко (стратегія державної інфраструктурної політики), І. В. Діордіца (стратегія кібербезпекової політики), О. А. Мандзюк (формування аналітичного наративу та стратегія аналітичної діяльності), М. І. Дімчогло, О. В. Ільїна, І. М. Сопілко, Ю. Є. Максименко, В. Ю. Баскаков, В. О. Кір’ян, К. П. Череповський, (стратегія інформаційної політики), А. М. Лобода (стратегія правової безпеки), В. В. Майоров (стратегія боротьби з тероризмом), В. Ю. Кобринський (стратегія формування контрольної влади) тощо.

Однак окреме вивчення концепції стратегічної невизначеності її політичного виміру на сучасному етапі не висвітлено на достатньому науковому рівні. Більше того, дана стаття закладає науковий тренд щодо необхідності детального з’ясування змісту окремих стратегі або ж концепцій стратегій як політичних інструментів геостратегії.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування концептуального ядра окремих стратегій, реалізація яких виступає и вигляді реалізованого геостратегічного сценарію. Дана стаття є внеском у політологічну науку, оскільки окрім теоретичного наповнення, в ній аналізуються конкретні прикладі даної стратегії, зокрема з боку Китаю, формуються висновки, які мають стати корисними для формування геостратегії сучасної Української держави.

Мета статті полягає у визначенні змісту концепції стратегічної невизначеності на прикладі Китаю.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначено історичні передумови застосування концепції стратегічної невизначеності в КНР; 2) сформовано сучасний зміст даної концепції; 3) подано сучасні форми її прояву; 5) сформовано засади дослідження нової концепції стратегічної ясності.

Вступ

Світ вступає до нової епохи мілітарного дискурсу. Безпекознавча парадигма, яку я розвиваю вже понад два десятиліття, передбачала безпекоренесанс: „Закономірний процес відродження інтересу до безпеки, обумовлений низкою об’єктивних і суб’єктивних, загально-цивілізаційних та специфічних чинників, які визначають швидкість, спрямованість, глибину та характер процесів у сфері безпеки” [, с. 180-181][1].

Одіозність та метаморфози політичних суб’єктів, які прикриваються урізноманітненими різноґатунковими рішеннями під виглядом „стратегій”, наближають світ до сумних деструктивних та монструозних рішень в рамках так званого Великого перезавантаження.

Сучасна політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво з реваншизму геоісторичних суб’єктів, впровадження умодернених форм неоекономіки у формах: провадження штучного інтелекту та роботів-гуманоїдів до політико-економічного життя, бандитизма та рейдерства, поглинання, варварства, геноциду, збагачення обраних, геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини.

На жаль, в практичній площині українського геостратегічного ландшафту, починаючи з правління В. Ющенка, були впроваджені хибні ідеї демілітаризації, волюнтаристської інтерпретації засад формування громадянського суспільства, що врешті-решт призвели до зворотного ефекту: атомізації інституційної системи, втрати неї у безпековій сфері стратегічних властивостей, кримінократії, втрати контролю держави над стратегічною інфраструктурою[2].

Воднораз свого часу в рамках націобезпекознавства мною були поставлені завдання із вироблення геостратегії як альтернативної відносно геополітики системи знань [][3] щодо розвитку та дій політичних суб’єктів в умовах нестаціонарності [][4] і функціонування складно структурованих трансформацій геостратегічного ландшафту.

Концепції геополітики дедалі глибше дискредитують себе, все більше унаочнюючи свій антилюдський та антигуманістичний характер, спотворену мілітаризовану версію політичного реалізму, що чітко подано та логічно упорядковано в чисельних працях представників школи критичної геополітики [][5].

Сучасна політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво:

1)    з реваншизму геоісторичних суб’єктів;

2)    впровадження неоекономіки у таких умодернених формах, як: бандитизм та рейдерство, варварство, геноцид, збагачення обраних;

3)    геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини [][6].

Однією із суттєвих стратегій реалізації такої політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊).

Стратегічна невизначеність (strategic ambiguity / 戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають:

1)                 піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки;

2)                 поєднання амбітності з амбівалентністю;

3)                 артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — відверто лише на свою користь і за для власної вигоди;

4)                 відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності[7];

5)                 опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до неї з метою отримання власної вигоди та користі;

6)                 дипломатична активність, заснована на непередбачуваності;

7)                 іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування;

8)                 обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими;

9)                 чітка операціоналізація поняттями „союзник”, „партнер”, „суб’єкт взаємодії”, „політичний актор” із відповідними політичними стратегіями щодо кожного з цих понять;

10)            баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими;

11)            надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

На сучасному етапі розвитку, найбільш увиразнено дана концепція імплементована в політичну діяльність двох країн: Туреччини (з одного боку: союз із НАТО, проте конфлікт із Грецією, яка є теж членом НАТО; солідарність з Україною, продаж Байрактарів, натомість кардинальне збільшення торгового обороту з Росією; захоплення частини території суверенної держави Сирії, на якій компактно проживають курди, поєднана із підтримкою економічних зв’язків з Росією) та Китаю.

У рамках даної статті, мною будуть проаналізовані прояви такої концепції з боку КНР на сучасному етапі — правління п’ятого покоління китайського керівництва на чолі із Сі Цзіньпіном.

У Китаї з моменту його офіційного утворення як держави — 1 листопада 1949 року — зберігалася до жовтня 2022 року традиційна форма приходу і відходу від влади, її передача на основі певних парадигмальних канонів. Кожна політична сила, яка приходила до влади, асоціювалася і представляла певний світогляд конкретного покоління політиків та управлінців, які мали власну теоретичну систему та методологічний інструментарій формування та удосконалення існуючої політичної системи та її інститутів, політичних відносин.

Кожне покоління мало власне бачення шляхів розвитку Китаю, а також тих союзників та партнерів, які мали б Китаю допомагати. Так, якщо політична номенклатура за часів Ден Сяопіна чітко розглядала СРСР як свого головного супротивника на міжнародній арені, а майбутнє пов’язувало із розвитком співробітництва із США, то п’яте покоління на чолі із Сі Цзіньпіном, фактично вступило у відкриту та неприховано не лише економічну, а й політичну, фактично — стратегічну конфронтацію, одним із варіантів якою може бути військовий збройний конфлікт.

Узвичаєно прийнято виділяти п’ять поколінь керівників КНР, кожне з них тим чи іншим доклало зусиль до реалізації стратегічної невизначеності, її унаочнення крізь різноманітні політичні інститути та процеси. Діяльність кожного покоління заслуговує на окреме самостійне вивчення.

Але найбільшого розквіту дана стратегічна концепція набула саме за часів правління п’ятого покоління. З огляду на осяжність дослідження, в даній статті, предметом виступатиме сучасна політика п’ятого покоління на чолі із Сі Цзіньпіном[8].

Роль Сі Цзіньпіна у реалізації концепції стратегічної невизначеності

Безперечно Сі Цзіньпін увійде в історію як один із найсильніших лідерів, який зміг вирішити чимало стратегічних завдань, які в минулі роки лише порушувалися, але через барк політичної волі, корупцію, клановість не були досягнуті.

Межі мого дослідження і предмет визначені аналізом тих фрагментів діяльності лідера, які тим чи іншим формують наше уявлення про керівну стратегію — стратегічну невизначеність.

Саме тому, слід звернутися до першоджерела: монументальної праці Сі Цзіньпіна „Про державне управління”, яке було випущено багатьма мовами, на жаль українською його перекладено не було[9], тож звернуся до російськомовної версії, яку було перекладено і надруковано в Китаї і люб’язно надано мені в рамках реалізації стратегічних комунікацій зокрема, культурної дипломатії.

Відмітимо, що формування концепції державного управління є притаманним майже для кожного покоління китайських керівників, так само як і опис системи державного управління не вміщується в рамки конкретних прізвищ, а передусім ілюструється в горизонтах поколінь, чим наперед увиразнюється яскраво виражена колективна система управління, наступність і збереження курсу на побудову соціалістичної держави із китайською специфікою. Кожне покоління управлінців закладає нову віху в філософію китайського ренесансу, а головне воно закладається в унісон зі світовими трендами до розвитку і рухом часу.

І у цьому філософському розвою непересічне значення посідає концепція Сі Цзіньпіна, яка становить ідейний ривок в унісоні з рухом часу, конкретне керівництво до дій для отримання перемоги на вирішальному етапі побудови суспільства середнього достатку, дає імпульс для переходу до другого етапу будівництва соціалістичної модернізованої держави і здійснення великого відродження китайської нації.

Визначальним є акцентування на духовній сутності ідеї соціалізму з китайською специфікою нової епохи. Відтак висновую, що Китай самостійно формує для себе ті теоретичні системи, в рамках яких генерується загальний стратегічний зміст функціонування та параметри розвитку китайської нації в рамках єдиної держави Китайська народна республіка; а покоління тих чи інших управлінців можуть змінювати лише вектори застосування тих чи інших інструментів, втім на змінюючи головну і стратегічну визначальну мету розвитку великого Китаю.

Я акцентую увагу на цьому, саме з тією метою, щоб продемонструвати: для Китаю є чужими будь-які концепції геополітики, оскільки вони написані не китайцями і не для китайців, таким чином: китайців вони не стосуються.

Китай сам для себе пише концепції, сам виробляє їх відповідно до власних стратегічних та пріоритетних національних інтересів, а також реалізовує їх незалежно і поза контекстом будь-яких інших візій чи то в рамках геополітичних чи то в рамках інших теоретичних систем, написаних НЕ китайцями. Більше того, важливим у цьому аспекті є дослідження Деніела Бела, який подає модель виправлення недоліків політичної меритократії без введення електоральної демократії [сс. 116-182][10] з урахуванням специфіки Китаю, що може бути в подальшому також використано і при побудові нової системи державного управління в оновленій Українській державі після перемоги над Росією на українських умовах.

Щодо Сі Цзіньпіна, то під час його приходу до влади у 2012 році чимало експертів припустились стратегічної помилки, даючи йому характеристику як продовжувача та наступника, боронителя традицій колективного управління і наступника Ху Цзіньтао. Ця помилка, так само як і стратегічний прорахунок західних аналітиків щодо часових можливостей спротиву Української держави варварській війні Росії, є наслідком застосування лінійних парадигм, штучного інтелекту та технократичного підходу при моделювання соціально-економічних та політичних процесів в мовах невизначеності та трансформації основних компонентів політичної системи за умови збереження її стійкості.

Натомість у своєму виступі майбутній лідер керівництва КНР п’ятого покоління акцентував, що бажає покінчити із формалізмом та бюрократією, тобто фактично він артикулював повну протилежність колишньому президенту Ху Цзіньтао, який зберігав традиції колективного управління, маневруючи вектором стратегічної невизначеності, зміг залучити величезні інвестиції до китайської економіки, акцентуючи на геоекономіці, лишаючи осторонь політичні гарантії збереження безконфліктного геостратегічного курсу КНР.

Зрештою — 22 жовтня 2022 року — Сі Цзіньпін чітко продемонстрував під час проведення ХХ з’їзду КПК^[11], хто є політичним лідером країни: за його наказом показово вивели під руки колишнього попередника Сі — Ху Цзіньтао, тим самим продемонструвавши і давши чіткий однозначний сигнал усім тим, хто сумнівався у здатності Сі побороти корупцію і старі партійні схеми, які були неминучим наслідком колективного управління.

Відтак, в наступництво і спадок Сі дісталися не лише управлінський апарат а й передусім ті методологічні засади, колективні матриці управління, якими довгий час послуговувалися попередні покоління управлінців в КНР.

Тож розгляну конкретні прояви стратегічної невизначеності за часів Сі Цзіньпіна.

Прояви концепції стратегічної невизначеності з боку КНР

З одного боку, влада Китаю проголошує принцип „неподільності безпеки” (安全的不可分割性) і „поваги до суверенітету і територіальної цілісності”. Це знаходить свій вияв при формуванні питань щодо належності Тайваню, інших територій: Гонконгу, Макао, ділянок і Південно-китайському морі, прикордонних ділянок із Індією. Тобто Китай хоче до себе поваги його суверенітету і його розуміння неподільності безпеки.

А з іншого боку, в міжнародному вимірі, Китай жодним чином не засуджує Росію за варварську війну, віковічний продовжуваний геноцид українського народу, збройну агресію, анексію, державний терор, зміщуючи акцент з оцінки безпосередніх дій Росії, фактів, доказів тощо на оцінку контексту подій, посилаючись на начебто „історичний” контекст. Джерела формування цього історичного контексту у китайського керівництва нам невідомі. Переконані, що Інститут національної пам’яті та інші фахові спеціалісти на установи могли б на запит китайського керівництва надати вичерпну інформацію щодо справжньої історії нашої держави, а не версії фрагмента нашої історії у хворій інтерпретації російських дослідників та політичних ораторів.

Переконаний, що даний „контекст” було узято з російських джерел, ідеї озвучені впливовим політиком Лі Кецяном (李克强) здебільшого перегукуються із виступом Путіна і його „програмною статтею” про начебто „єдність українців і росіян”. Чим наперед порушено об’єктивність розуміння та цілісність картини справжніх історичних взаємин української державної нації з одного боку, з населенням, що контролюється московським режимом і проживає на відповідній території, яке має назву „росіяни” — з іншого.

До того ж, у своїй доповіді про нову еру Китаю та возз’єднання із Тайванем (台湾问题与新时代中国统一事业) Китай чітко та послідовно спирається на власну трактовку та небезспірну інтерпретацію власного бачення історії, акцентуючи, що „Тайвань належить Китаю з давніх давен” (台湾自古属于中国的历史经纬清晰). Воднораз сучасне китайське керівництво п’ятого покоління не враховує віковічної історії Української держави, фактично підтримуючи міфологеми про її несамостійність і належність до геостратегічного простору Росії. Хоча історично український геостратегічний простір і автохтонна українська нація мають кілька тисячолітню історію ще до народження Христа і впровадження християнства.

Але ж я можу зауважити: якщо виходити офіційно та прагматично, не враховуючи циклічність періодів єдності та розпаду китайської цивілізації, форм реінтеграції спеціальних адміністративних районів, то офіційно Китайська Народна Республіка заснована 1 листопада 1949 року — час, коли Україна як держава вже користувалася 239 років власною першою в світі писаною Конституцією Пилипа Орлика. Це є засвідченим фактом, докази цього містяться в різноманітних зарубіжних інституціях.

Тож повага не лише до власної історії, а й до історії в тому числі й України, відкриває нові рівноправні шляхи для КНР в глобалізованому світі.

Наступний прояв стратегічної невизначеності. З одного боку Китай проголошує мирне возз’єднання із Тайванем (的光明前景), а з іншого — жодним чином не реагує на винищення українства, вбивства дітей, цивільного населення та взагалі деінфраструктуризацію країни[12]. Більше того в останніх промовах на початку 2023 року лідер КНР відмовився надати зобов’язання щодо незастосування сили до Тайваню у разі його спротиву приєднанню до КНР.

Наступне. 5 листопада 2022 року на відкритті 5-го Китайського міжнародного імпортного ЕКСПО Сі Цзіньпін відзначив на спільну побудову відкритого та процвітаючого майбуття через розширення відкритості і створення на місткому китайському ринку широких можливостей для усього світу, формування нової архітектоніки розвитку, майданчику розширення відкритості на високому рівні і досяжне для усього світу суспільне благо[13].

Утім дії Росії категорично суперечать стратегічній візії Сі Цзіньпіна щодо відкритості, тож схвалення або замовчування об’єктивної оцінки Китаєм війни РФ проти Української держави сприяє продовженню функціонування політичного режиму РФ, його підживлення економічною взаємодією з КНР, водночас суттєво впливає на всі світові політичні системи і унеможливлює реалізацію КНР концепції відкритості: війна на вбивства ніколи не сприяли свободі та відкритості, спонсорування агресора завжди виступає скритою формою заохочення агресії.

Адже прагнення до глобального лідерства КНР — це глобальна відповідальність КНР.

Неможна бути відкритим для усього світу лише для власної вигоди і користі.

Користь має бути взаємною, а відкритість взаємовигідною. Артикуляція Китаєм себе в якості глобального лідера зумовлює зміну власного ставлення до вирішення суперечливих безпекових та глобальних проблем: від звичних закликів „до миру”, „мирного вирішення проблем”, „замовчування війни”, називання війни в Україні „конфліктом” тощо, до активних дій.

За іншого випадку, відповідно до китайського прислів’я : „З собакою, що все життя на ланцюгу просидів, полювати не ходять” (他們不會帶著一條一輩子都被鎖鏈拴著的狗去打獵。). Тож Українська держава разом із КНР готова до нової ролі в побудові нової системи світопорядку та інтеграції стратегічних автономій в нову сингулярність.

Ще один прояв стратегічної невизначеності. Китай прагне отримувати українську кукурудзу, однак замість впливу на московський режим, який, окрім визначеного вище, зухвало грабує Українську державу, зокрема пшеницю та кукурудзу, КНР веде заздалегідь складнореалізовані перемовини з Бразилією, в якій панує політична турбулентність, наперед усвідомлюючи, що подорожчання ф’ючерсів в США та нікуди не зниклі фітосанітарні проблеми на додаток із приходом до влади у 2023 році нового президента Луїза Інасіо Лула да Сілва, фактично унеможливлюють рівноцінну заміну української кукурудзи.

На мою думку, важливою для сучасного Китаю має виступати концепція стратегічної ясності, яка дозволить, не змінюючи проголошений курс, цінності, корегуючи лише інструментарій та політичну готовність до практичних дій і дієвої зміни геостратегічного ландшафту зберегти власну ідентичність та геоекономічний імпульс розвитку.

Китай має не лише думати про себе ширше, а й діяти ширше. Лише думками ситий не будеш. Майбутнє належить тим, хто діє широко, а не лише мислить горизонтами розвитку. Знаходження правильного балансу між внутрішніми інтересами, користю і взаємною вигодою, на яку постійно наголошують китайські посадовці, з глобальною роллю активного суб’єкта (актора) і стратегічного світового архітектора є шляхом для реалізації статусу КНР як стратегічного лідера ХХІ століття.

Висновки

На даному шляху дороговказом для КНР може виступати сильна та дієва  стратегія ідентичності:

• як позиціонує себе Китай,
• що він для цього готовий змінити зсередини себе,
• що він може дати іншим для спільного розвитку і солідарної користі.

У рамках даної стратегії Китай має узяти на себе зобов’язання, а не лише „закликати” інших щось робити чи не робити. Китай має думати про можливості не тільки свої і лише свою вигоду і користь, а створювати реальні, а не декларативні можливості та механізми для інших держав, на що до речі наголосив Сі Цзіньпін, виступаючи 5 листопада 2022 року на відкритті виставки ЕКСПО.

Якщо Китай і надалі продовжуватиме таку політику, то світ і політичні інститути світу і надалі сприйматимуть КНР так і через роки, позбавляючи його точок росту і трансформації сприйняття. Адже досі світ не має прикладів активної участі КНР у конкретному та результативному вирішенні глобальних безпекових проблем, в тому числі військових конфліктів, результативної діяльності у сфері міжнародних відносин, поза межами території КНР.

Для нового сприйнятті потрібні:

1) нові дії, а не нові слова;

2) стратегічна політика, а не постійні повчання інших;

3) власна зрозуміла геостратегія, а не підігрування іншим за для власної тимчасової користі;

4) адекватне сприйняття не лише власної історичної спадщини та величі, а й інших держав, зокрема Української держави та автохтонної націотворчої державної української нації та її багатовікової культури.

Реальна, а не декларована зміна статусу КНР як глобального лідера потребує реальної та практичної зміни стратегічних концепцій, а не лише проголошення з партійних трибун про зміни.

Відтак, на мою думку, концепція стратегічної невизначеності має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності та національної ідентичності. Зміст якої, з урахуванням творення модерної геостратегії Української держави, — стане предметом окремої моєї наукової статті.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: https://journals.umcs.pl/we/issue/view/804/showToc

https://journals.umcs.pl/we/article/view/13445

Lipkan V. Zasady współczesnej geostrategii Ukrainy w świetle koncepcji humanitarnej aury narodu autorstwa Liny Kostenko // Wschód Europy / East of Europe. vol 8.1. 2022. P. 11-31

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між творенням геостратегії та плеканням гуманітарної аури нації. На підставі концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко аналізуються сучасні тенденції, які впливають на формування сучасної геостратегії України, а також в рамках розроблення її політико-правової моделі намічаються стратегічні національні пріоритети. Контекст роботи просякнутий необхідністю розбудови державної інфраструктурної політики, яка інтерпретується в ролі локомотиву стійкого розвитку України, формування інвестиційно-інноваційної моделі держави, на засадах реалізації розробленої геостратегії. Контекстуально заторкуються питання стратегічного наративу в розрізі ноополітики і деконструкції деструктивних стереотипів, експорту та експансії українського культурного простору.

Ключові слова: геостратегія, гуманітарна аура нації, ноополітика, ноосфера, українська нація, українська мова, українська культура, державна інфраструктурна політика, інфраструктурний потенціал, стратегічний наратив, українська інтелігенція, стратегічні пріоритети

Wołodymyr Anatolijowycz Lipkan,

doktor nauk prawnych, profesor

doktorant wydziału problemów prawnych politologii

Instytut Państwa i Prawa im. W.M. Koretskiego Narodowa Akademia Nauk Ukrainy

ZASADY WSPÓŁCZESNEJ GEOSTRATEGII UKRAINY W ŚWIETLE KONCEPCJI HUMANITARNEJ AURY NARODU AUTORSTWA LINY KOSTENKO

Zakres problematyki naukowej wybranego tematu artykułu determinuje połączenie metodologicznego i integracyjnego podejścia dyscyplinarnego w celu jego rozwiązania. Logika badań polega na ustaleniu wzajemnego związku między tworzeniem geostrategii a pielęgnowaniem humanitarnej aury narodu. W oparciu o koncepcję humanitarnej aury narodu L. Kostenki analizuje się współczesne trendy wpływające na kształtowanie się nowoczesnej geostrategii Ukrainy, a w ramach rozwoju jej modelu polityczno-prawnego nakreśla strategiczne priorytety narodowe. Kontekst pracy nasycony jest potrzebą wypracowania polityki infrastrukturalnej państwa, która jest interpretowana jako lokomotywa zrównoważonego rozwoju Ukrainy, kształtowanie modelu inwestycyjnego i innowacyjnego państwa, w oparciu o realizację opracowanego geostrategia. Kontekstowo poruszane są kwestie narracji strategicznej w zakresie neopolityki i dekonstrukcji destrukcyjnych stereotypów, eksportu i ekspansji ukraińskiej przestrzeni kulturowej.

Słowa kluczowe: geostrategia, humanitarna aura narodu, noopolityka, noosfera, naród ukraiński, język ukraiński, kultura ukraińska, polityka infrastrukturalna państwa, potencjał infrastrukturalny, narracja strategiczna, inteligencja ukraińska, priorytety strategiczne

Volodymyr Anatoliyovych Lipkan,

doctor of law sciences, professor

Postdoctoral researcher of the department of legal problems of political science

V.M. Koretsky Institute of State and Law of

National Academy of Sciences of Ukraine

THE BASIS OF MODERN GEOSTRATEGY OF UKRAINE IN SECTION OF THE CONCEPT OF THE HUMANITARIAN AURA OF THE NATION BY LINA KOSTENKO

The range of the scientific problem of the chosen topic of the article determines the combination of methodological and integrative disciplinary approaches in order to solve it. The logic of the research involves the establishment of a mutual connection between the creation of geostrategy and the nurturing of the humanitarian aura of the nation. On the basis of L. Kostenko’s concept of the humanitarian aura of the nation, modern trends that influence the formation of modern geostrategy of Ukraine are analyzed, and strategic national priorities are outlined within the framework of the development of its political and legal model. The context of the work is imbued with the need to develop the state infrastructure policy, which is interpreted as the locomotive of sustainable development of Ukraine, the formation of the investment and innovation model of the state, on the basis of the implementation of the developed geostrategy. Contextually, the issues of strategic narrative in terms of noopolitics and deconstruction of destructive stereotypes, export and expansion of the Ukrainian cultural space are discussed.

Key words: geostrategy, humanitarian aura of the nation, noopolitics, noosphere, Ukrainian nation, Ukrainian language, Ukrainian culture, state infrastructure policy, infrastructure potential, strategic narrative, Ukrainian intelligentsia, strategic priorities

Загальна постановка проблеми.

Трансформація геостратегічної конфігурації світу, зміни векторів розв’язання геополітичних суперечок, формування нових центрів сили, а також зменшення ролі міжнародних безпекових інституцій у формуванні нового світового порядку зумовлюють необхідність звернення до вельми важливих аспектів проблематики — формування сучасної геостратегії України, на підставі якої має будуватися державна політика України, незалежно від прізвищ осіб / груп осіб, які будуть впродовж визначеного законом терміну виконувати повноваження в органах державної влади.

Однією зі складових даної політики виступає державна інфраструктурна політика, яка в Україні досі не концептуалізована, більше того ґрунтовно не інтерпретується в якості елемента безпекової політики, а у більш абстрактному плані в якості складового елемента сучасної геостратегії України.

Важливим етапом наукового дослідження, виступає вивчення доробку українських митців, літераторів, представників української інтелігенції з метою розуміння засадничих положень формування сучасної геостратегії. У нас є чим і ким пишатись, і коли я буду говорити про геостратегію України, то передусім спиратимуся на твори і роботи українських авторів, які досліджували українську культуру, мову, традиції, віковічну спадщину. Я далекий від того, щоб відповідати поглядам поціновувачів компаративістики стосовно одвічної оглядки на зарубіжні підходи при розгляді будь-якої наукової проблеми. Дуже яскравим прикладом безперспективності та пустощів таких підходів можна спостерігати в сьогочасній геополітиці: кожна держава, спирається передусім на свої національні інтереси, і саме ці інтереси є вищими за будь-які інші так звані „цінності”.

Джерелом натхнення для написання даної статті виступило чергове опанування і осягнення по-новому лекції Ліни Костенко  „Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала”. Звичайно, що геостратегію потрібно розглядати з багатьох боків, і я далекий від думки, що в рамках однієї статті будуть розв’язані споконвічні проблеми України стосовно її геостратегічного розвою. Утім звернення до праць сучасної української інтелігенції та інтерпретація їх стосовно контексту моєї роботи виступає важливим кроком на шляху утвердження нової парадигми мислення державотворців нової генерації, формування ефекту головного дзеркала.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання геостратегії. В даному напрямі є важливими розробки таких дослідників, як: Л. Герасіна, К. Денисенко, Т. Ігнатьєва, Д. Ключко, Н. Корома, В. Моргацький, О. Полтораков, Н. Трупак, А. Шевчук, та ін[1]. Одразу ж підкреслю, що роботи стосовно геополітики становлять окремий пласт наукових досліджень і саме геополітиці присвячено чимало публікацій на противагу питанням геостратегії[2]. Тому я свідомо обмежив коло вивчення наукових праць лише тими, де йшлося саме про геостратегію.

По-друге, суттєве значення мають наукові розвідки щодо різних аспектів формування окремих аспектів державної інфраструктурної політики Д. Бірюкова, В. Дубницького, О. Єрменчука, Д. Задихайла, Г. Зубка, С. Кондратова, О. Суходолі, С. Теленика, Л. Федулової та ін[3]. Саме інтеграція знань та використання системного синергетичного підходу, а також міждисциплінарної методології дозволяють об’єднати розрізнені знання про окремі аспекти державної інфраструктурної політики до єдиної стратегії.

По-третє, серед найбільш маститих позаполітичних і неупереджених поглядів окремо виділю роботи І. Дзюби, О. Забужко, М. Рябчук, М. Павлишина, О. Пахльовської та інших менш відомих широкому загалу представників української інтелігенції, експертів громадянського суспільства, що є визнаними в Україні і світі[4], водночас не мають зв’язку і не пов’язані із органами державної влади або науковими популістами чи моралізаторами, котрі одвічно прагнуть до моноцентризму наукової думки, виключаючи плюралізм і дискусії, думки яких здебільшого сформовані на руїнах неоцинізму.

По-четверте, варто відміти пожвавлення наукового інтересу до питань геостратегії і у польському науковому середовищі, де можу виділити: Potulski Jakub, Mirosław Sułek, Jan Wendt, Kazimierz Łastawski, Konrad Świder, R. Kuźniar, A. Waśko, K. Szczerski[5]. Зокрема, маститою є колективна монографії з питань геополітики, в якій окрему увагу приділено саме питанням геополітичних умов стратегічної культури України, новокиївській експедиції (Geopolityczne uwarunkowania kultury strategicznej Ukrainy; Nowa wyprawa kijowska)[6].

Дуже шкода, що у колективній монографії „Geopolityka Rosji i obszaru postsowieckiego. Strefy wpływów tom 1” левову частку увагу було приділено Росії, (окрему фрагментарну увагу Казахстану, Естонії Татарстану та Калінінграду, навіть Ірану) хоча у назві було чітко вказано на пострадянський простір і дуже замало досліджень безпосередньо української геостратегії, а головне — стратегії польсько-українських відносин як рушія розвитку оновленої європейської спільноти — strategia stosunków ukraińsko-polskich jako siła napędowa rozwoju odnowionej wspólnoty europejskiej[7].

По-п’яте, існує чимало напрацювань власно і у мене — автора даної статті[8]. Отже я не є недоуком в даному питанні, які, возводячи некомпетентність у культ, руйнують каркас наукової еліти та інтелігенції.

Саме тому свої статті я пишу від першої особи, певним чином дисонуючи зі сталою традицією написання великих студій, в яких чітко можна відстежити  тенденцію до об’єктивації змісту шляхом дистанціювання суб’єкта від предмета письма. В цьому разі, сповідуючи тенденції, закладені О. Пахльовською[9], маю чіткий намір затвердити старий, але етично виважений декартівський примат індивідуалізму та власної відповідальності за кожне судження, позбавлене штучних універсальних химерій: мої висловлювання від першої особи неможливо піддати спростуванню, вони є апріорними, бо відображають мій власний спосіб бачення, власну інтерпретацію дійсності, формують чітку наукову і громадянську та культурно-просвітницьку світоглядну позицію.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до питань геополітики України, формування теоретико-методологічних засад сучасної геостратегії України, в тому числі стратегії державної інфраструктурної політики як найбільш маститого її елемента, залишається висвітленим фрагментарно. Більше того запропоновано новаторський підхід розгляду засад формування сучасної геостратегії крізь націотворчу призму концепції Л. Костенко щодо гуманітарної аури нації.

Непересічна роль Ліни Костенко виступає у тому, що вона є совістю української державної нації, адже саме вона закладає засади до формування сучасного суверенного мислення українства. Ліна Костенка руйнує чимало сучасних міфологем про те, що багаті і сильні завжди праві. Вона помірковано висвітлює абсурдність моральної, етичної й інтелектуальної ситуації, коли політкуртизанки вчать етичності, аристократія клоаки диктує моду на мораль, а недоумки стають експертами, а лихі ловці душ підраховують здобич, не цураючись ницою політикою геноциду. Саме тому Ліна Костенка є не просто поетесою:  вона є дороговказом розвою європейської української державної і політичної нації, твердо захищаючи ренесанс, силу ідей, національних традицій і самобутності, чинячи у своїх думках рішучий спротив замість толерування не природним концепціям розвою. Причому роботи авторкині не лише поетичні, а й саме політологічного змісту перекладено і польською мовою. а окремі дослідження стали об’єктом досліджень польських вчених[10].

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні засад сучасної геостратегії в контексті концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           з’ясування сучасних діоптріїв геостратегії;

2)           визначення тенденцій, які впливають на формування сучасної геостратегії;

3)           детермінація сучасної геостратегії України і стратегії державної інфраструктурної політики;

4)           артикуляція стратегічних національних пріоритетів в рамках формування сучасної геостратегії Української держави з урахуванням контексту державної інфраструктурної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження. Отже відзначу, що в даній статті звертаюсь до витоків сучасної української наукової думки, зокрема до позиції Ліни Костенко, яка запропонувала ще в далекому 1999 році систематизувати поняття „гуманітарна аура нації”^[11]. Відзначу, що більш глибинний аналіз впливу гуманітарної політики на геостратегію сучасної України відображений в публікаціях, культурологічних за своїм змістом, авторами яких є літератори, критики, науковці та громадські діячі. В наукових політологічних статтях цій категорії джерел відводиться скромна роль. Цю прогалину я буду прагнути виправити у своїй науковій діяльності, адже чиста наука поза контекстом культури наче дерево без коренів.

Отже, екстраполюючи позицію Л. Костенко до моєї роботи в контексті будови стратегії державної інфраструктурної політики, відзначу наступне.

Гуманітарна аура — потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, — в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті і колориті. Саме ж поняття „аура” Л. Костенко визначає як невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. За такого підходу увиразнюється глибинний прояв власного хотіння щодо формування уявлення про Україну безпосередньо самими українцями, причому це має відбуватись не через заперечення тих чи інших думок будь-кого про нас, а через системне, послідовне та невідворотне ствердження власної непохитної та сильної позиції.

Відтак визначальна сентенція, перша максима: власну геостратегію маємо творити власно ми — наукова та культурна інтелігенція!

Перефразуючи слова О. Пахльовської маємо сформувати достатню кількість відповідальних інтелектуалів з європейською культурою політичного мислення, здатних підняти на плечах огром наявних проблем. Прийшов час, коли в політику мають йти вчені, коли праві й ліві мають об’єднатися… Бо пріоритетом має бути Незалежність Української держави, а не індивідуальні претензії на лідерство. Небезпека реваншу залишатиметься, доки історично обґрунтований європейський дискурс не стане домінуючим і капілярно сприйнятим у суспільстві[12].

Натомість наразі світосприйняття України не є однозначним. Про це пишуть чимало авторів, особливо цікавими є розвідки тих, хто тривалий час проживає за кордоном і майже на собі відчуває це „ставлення” і сприйняття, маючи так зване „подвійне дзеркало”.

Тут одразу ж формуємо ключове запитання: через які, за Л. Костенко, „діоптрії” мають дивитися на Україну? Якщо десь у світі чують — Україна, українці, які це асоціації викликає там? Із чим пов’язані ці асоціації:

1)                 трипільською культурою та епохою снігів чи хрещенням Київської Русі;

2)                 з першою в світі  писаною Конституцією Пилипа Орлика 1710 року чи тотальною корупцією;

3)                 з видобутком Карпатської нафти ще з 1617 року чи з перетворенням України через реалізацію проєкту Північний потік-2 та Турецький потік на непотрібного партнера для Європи[13];

4)                 найбільшим літаком в світі Мрія – чи техногенною катастрофою 1986 року в Чорнобилі;

5)                 із українським барокко — чи корупцією у сфері інфраструктурних проектів України;

6)                 із визначними постатями в українській літературі як знак аристократизму і особливості, лицарство, народівство і модерн, епоху еллінізму і античності, український фольклор, християнство, фемінізм, дворянство, соціалізм та демократизм, епос і містику, пророчий дар і величну Музу, особисту драму і психоаналіз, модерну драматургію в їх творчому літературному доробку чи недолугими недоуками за способом мислення, котрі фарисейські намагаються керувати державою;

7)                 із розвитком атомної енергетики чи дослуховуванням до „порад” окремих лобістів щодо впровадження зеленої енергетики та знищення атомного потенціалу нашої держави?

8)                 із космічною державою – чи з технологічно нерозвиненою територією, яка характеризується наявністю сировинної бази, яку бажають використати інші країни у своїх інтересах?

Адже це правомірні запитання. Ми відбулися вже як держава, долаючи клятьбу, війни, геноцид, репресії, голодомор, підривну діяльність, гібридні війни та невщухаючу нехіть багатьох ворогів. Тож настав час не лише замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а й формувати її своїми конкретними усвідомленими та поступальними діями, і передусім реалізацією власної геостратегії, в тому числі і стратегії державної інфраструктурної політики.

Слід визнати про значну зміну та ускладнення інфраструктурного ландшафту. За 30 років незалежності досі не ухвалено законодавчого акту, в якому визначалися б організаційні та правові засади формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в широкому аспекті. Це пов’язано з багатьма чинниками, але передусім, в аспекті інтерпретації аналізованої роботи Л. Костенко, „наш телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання”. Отже відсутність розробленої геостратегії сучасної України спричинює дефект головного дзеркала, а відтак і початкове унеможливлення ефективної реалізації стратегії в найбільш важливих сферах життєдіяльності. Адже не можна досягти того, чого не заплановано. Корабель без вітрил і без власного курсу  ніколи не досягне омріяного берега.

Більше того, роками через всілякі маніпулятивні технології різноманітного впливу та штибу на різні рівні та прошарки суспільства нав’язувалася думка про інтелектуальну нездатність українства до будови власної високотехнологічної держави, оскільки начебто усі здобутки дісталися Україні лише в спадок, а власний народ начебто не здатен на інтелектуальний прорив. Тож через це викривлене дзеркало, встановлене не нами, відбувається і неефективне управління інфраструктурною політикою, досі не розроблено концептуальні засади безпекоінфраструктурної політики, хоча сама вона визначає обриси та горизонти системної безпекової політики в цілому, роль України в світі, в тому числі і в рамках реалізації шостого технологічного укладу.

Відбувається поступове і системне впровадження концепції „failed state”, яка запрограмована в тому числі й на систему анахронічних уявлень, навмисно принижуючи інтелектуальній рівень та здатність і взагалі спроможність самих українців до ефективного управління власною державою. Тиражовані публічні скандали між вищими посадовими особами, перестрілки та безглузді погоні між різними правоохоронними органами, публічне перевищення повноважень новопризначеними очільниками силових відомств в угоду тимчасовій кон’юнктурі тощо — яскраві і непоодинокі, на жаль, приклади відсутності внутрішньої єдності українському політикуму.

Навмисно спотворюючи обличчя української нації друкуються та розповсюджуються різноманітні псевдонаукові пропагандистські матеріали та догми, на кшталт статті В. Путіна про начебто історичну єдність руських та українців^[14]. Більше того, дану статтю цілком фокусовано було перекладено українською. Звісно ж ані слова в цьому матеріалі немає про, за словами Л. Костенко, „нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу „націоналісти”, „сепаратисти”, „зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз”. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, недосконалості, психологічного дискомфорту, викривленої істини і взагалі перманентного стану „недо…” або ж стану „постійного політичного булькотіння” (за Д. Донцовим).

Україну мають знати як окрему і незалежну державу і не плутати із імперією. Україну мають ідентифікувати за власними ознаками, які власно і визначають самоідентичність, адже одного спростування історичних упереджень замало: потрібно стверджувати власні індикатори ідентифікації України як самостійної та самодостатньої держави, автохтонної та історичної нації. І саме реалізація стратегії державної інфраструктурної політики може виступати локомотивом творення нового іміджу незалежної та самостійної Української держави.

Що мала б робити Україна насампочатку відновлення державності і повернення незалежності у 1991 році?

Насамперед — об’єктивно оцінивши ситуацію, сформувати власну геостратегію, чітко визначивши власні цілі та пріоритети, місце в світі, засоби та заходи їх забезпечення, партнерів та опонентів (противників, суперників тощо). Лише 30 липня 2021 року, тобто майже через 30 років незалежності, було ухвалено Стратегію зовнішньополітичної діяльності України[15]. Тобто 30 років Україна рухалась хаотично в наперед заданих кордонах вибору: чи Європа чи Росія. Але гарно те, що принаймні зараз поступово відбувається рефлексія  необхідності визначення власного шляху поза магічної бінарності і оманливого трикутника.

Важливим також було на початковому етапі чітко та відверто ідентифікувати негативні тенденції:

• наміри провідних геополітичних суб’єктів унеможливити вплив України не те, що на світові, а й навіть на регіональні процеси, зменшення рівня впливу інфраструктурного потенціалу України на економічний та інші види потенціалів регіону, зменшення конкурентоспроможності України, використання інфраструктурного потенціалу України в інтересах інших країн;
• наявність однозначних та прямих територіальних претензій з боку багатьох держав, висунення, наукове та ідеологічне обґрунтування і як показав історичний досвід реалізацію концепції „реваншизму СРСР” щодо можливостей та перегляду існуючих кордонів, послаблення та підрив економічного потенціалу країну в тому числі через знищення, ліквідацію та послаблення ефективності діяльності об’єктів стратегічної інфраструктури. Особливо чітко це простежується з боку Росії, які здійснює цілеспрямовану підривну діяльність у кіберпросторі щодо об’єктів національної системи інфраструктури, причому не лише України, а й інших провідних країн світу;
• поступове переміщення України в маргінеси сучасного світу, її перетворення в рамках бінарної парадигми інфраструктурного потенціалу і взагалі національного простору у поле битви стратегічних інтересів Заходу і Росії, поза контекстом національних інтересів України, здорового прагматизму і поза рамками реалізації та творення власної геостратегії розвитку;
• активізація сепаратистських та реінтеграційних настроїв по периметру кордонів України, а також всередині держави з подальшою десуверенізацією стратегічних об’єктів інфраструктури, передусім газотранспортної магістралі.

У цьому плані геостратегія створює умови та засади для розроблення технологій з реалізації національних та стратегічних пріоритетів, протидії потенційним та реальним загрозам та небезпекам будь-якого характеру в усіх видах просторів і вимірів, включаючи космос та кіберпростір, а також біологічний простір.

Причому можна говорити і про нову лояльність — система соціально-психологічних і соціо-культурних, смислових настанов, що сформувалися внаслідок реалізації стратегічних комунікацій, пов’язаних із тим, щоб за будь-якої ситуації не втратити той світоглядний порядок речей, що склався в державі[16].

Навіть і зараз існує чітка потреба у тому, щоб зафіксувати себе у свідомості людства за Л. Костенко „парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень”.  Маємо спиратись на власну могутність і власний інтелектуальний потенціал і будувати нове обличчя України, нове сприйняття, причому не як учасника міжнародних відносин (як необачливо вживають ці слова окремі міністерські очільники), а передусім як активного суб’єкта даних відносин. Більше того, також не слід втрачати пильність і щодо постійно існуючих загроз, основне джерело яких спрямоване на підміну свідомості людей, адже за влучним виразом О. Пахльовської : „Тоталітарна система не означає лише репресії. Тоталітарна система означає підміну свідомості людей”[17].

Одним із елементів збереження і творення свідомості людей виступає сакральний ландшафт — природно-антропогенна геосистема, що характеризується просторово-ієрархічною будовою, яка пов’язана з певними життєвими символами, міфами, легендами, віруваннями, сказаннями, наративами, вагомими подіями, релігійними почуттями, що виконує духовну, інформаційну, соціальну, економічну, екологічну та інфраструктурну функцію, пов’язані зі світоглядними запитами та потребами людей, має надзвичайно ціннісне значення для людини або групи людей і потребує свого збереження, примноження та творення в рамках реалізації відповідної політики, в тому числі функціонування відповідних правових режимів та функціонування адекватних комплексних безпекових систем. Символічний синкретизм сакрального ландшафту стає тим місцем, де долаються межі профанного і проступають обриси сакрального, що, врешті-решт, відповідає первинному змісту сакрального — ідея відтворення світу у вічних категоріях.

Г. І. Денисик при визначенні даного поняття обмежується лише вказівкою на географічне розташування, відзначаючи, що сакральний ландшафт — сукупність сакральних місць чи просторів на певній території, яка пов’язується з дуже істотними подіями або через її унікальні географічні характеристик [, с. 3]^[18].

Сакральні центри, святині, сакральні ландшафти (ієротопія^[19]) в усі часи відіграють важливу роль у збереженні духовних та світоглядних традицій і настанов^[20], звичаїв та самобутності, у формуванні духовно-релігійного світогляду, національної самоідентичності та життєстійкості народу. І в України є власні надбання і в цьому аспекті, зокрема надибуємо її в Шевченковій літературній спадщині через формування образу-парадигми храму^[21].

На думку О. Міщенко, яскравим прикладом сакрального ландшафту національного рівня є Майдан Незалежності м. Києва. Сакральною для сотень тисяч українців та інших громадян України ця територія стала після вагомих історичних подій 2013–2014 рр^[22].

До одного з відомих сакральних ландшафтів належить острів Хортиця, який має не лише історичні, екологічні, естетичні, а й релігійні цінності. Не дарма свою промову на День захисників та захисниць України 14 жовтня 2021 року Президент України проголошував саме на цьому острові, які виступає сакральним місцем для українців. До інших сакральних ландшафтів належать: Чернеча Тарасова гора в Каневі Шевченківський національний заповідник, Святі гори на річці Сіверський Донець на Донеччині де знаходиться Святогорський монастир, Лиса гора в Києві, Страдчанська Страдецька гора під Львовом, масив Карадаг з горою Свята в Криму, масив Чатирдаг в Криму, а також “Змієві вали” на Київщині^[23].

Відзначаючи той факт, що символіка у житті людей займає особливе місце, Канський В. С. зауважує, що сакральні місця, підсилені певною символікою, надають ще більшого ефекту вірі у «вищі сили». Особливо це стосується штучно створених великорозмірних сакральних символів – сакралогеогліфів — це створений людиною (спеціально чи нецілеспрямовано), геометричний або фігурний рисунок чи візерунок, в будь-якій зовнішній геосфері, що виконує сакральну функцію. Вони становлять  певні упізнавані у всьому світі „маркери”, образ яких швидко і надовго закарбовується у пам’яті людей. Сакралогеогліфи – це геогліфи, призначені для проведення сакральних обрядів (молебні, ритуали, обряди вінчання, жертвопринесення, тощо), які виконують сакральну інформативну функцію. Завдяки їм підсилюється сакральність та духовність певного місця, де проводиться обряд. Вони можуть бути створені із гірської породи, штучного матеріалу чи різновидом біогеогліфу [, с. 58]^[24].

Дана тема є глибинною і я лише абрисно намітив власне розуміння щодо ключових понять, а також сформував напрями подальшого розвитку досліджень в цій тематиці. Адже інфраструктурний ландшафт не може ефективно розвиватися поза контекстом сакрального ландшафту. Так само, як сакральний ландшафт, своєю чергою, вочевидь не може розглядатися окремішно та відділено від концепції гуманітарної аури нації.

І реалізація стратегії державної інфраструктурної політики на цьому рівні може стати визначальним поштовхом для реалізації загальної геостратегії сучасної Української держави.

Як наслідок, відтворюючи в свідомості та синтезуючи поданий в різних статтях матеріал щодо антропогенного та сакрального ландшафтів, ноосфери і ноополітики, а також гуманітарної аури нації, можу визначити певні стратегічні національні пріоритети в рамках творення геостратегії сучасної Української держави з урахуванням контексту стратегії державної інфраструктурної політики:

1)                 формування та розвиток необхідних та достатніх умови для розвитку партнерських відносин поза контекстом імперативного стратегічного партнерства, якщо таке партнерство не підкріплено реальними інструментами, засобами та фінансами, а також військовою та іншою реальною та дієвою допомогою, яка є вигідною Україні;

2)                 сучасна геостратегія Україна має інтерпретуватись в якості самодостатньої теоретичної та політико-безпекової та правової практики, в рамках якої  мають бути вироблені засади для подальшого творення суверенної держави з відповідними сферами впливу в архітектурі міжнародних відносин, виходячи з нових реалій буття, мілітаризації міжнародних відносин, зменшення ролі та впливовості, обмеженої дієвості міжнародних інституцій та систем колективної безпеки та важливості врахування фактору сили та стратегічних комунікацій в міжнародних відносинах;

3)                 на тлі посилення рівня конфліктності між ключовими центрами сили США, Росією та КНР Україні потрібно будувати прагматичні відносини з ЄС, НАТО, Шанхайською організацією співробітництва та іншими на засадах взаємовигідного партнерства, не допускаючи умов перетворення України у простір боротьби суперечностей, балансів і противаг стратегічних пріоритетів між різними державами та системами на шкоду інтересам України, формуючи підґрунтя для лімітації партнерозалежних міжнародних відносин і поступового регіонального лідерства;

4)                 активне використання лобістських структур, потенціалу МЗС, діаспор, агентів впливу, а також розвідувального співтовариства для утвердження нової геостратегії України;

5)                 підсилення дієвості та впливовості участі України в міжнародних організаціях з чітким акцентом на відстоюванні власних національних інтересів;

6)                 взаємовигідна інтеграція військово-політичної інфраструктури НАТО з об’єктами стратегічної інфраструктури України в інтересах України. Системна модернізація стратегічної інфраструктури України може стати поштовхом для інноваційно-інвестиційного розвитку нашої держави і підйому рівня соціально-економічного розвитку;

7)                 посилення науково-технологічного потенціалу з метою зменшення залежності від кон’юнктури на світовому ринку вуглеводнів, а також розвитку високотехнологічної конкурентоспроможної інфраструктури;

8)                 розвиток найновітніших інфраструктурних і логістичних систем у найбільш важливих сферах життєдіяльності, з урахуванням скринінгу прямих іноземних інвестицій, посиленням конкурентної боротьби за трудові та сировинні ресурси, обмеження вільного доступу до сучасних промислових та інформаційних технологій[25];

9)                 розвиток розвідувальної інфраструктури[26] з урахуванням тенденцій до формування нового світового порядку, посилення конфліктності між США, Росією та КНР на фоні боротьби регіональних гравців за лідерство (передусім Туреччини), існування жевріючих вогнищ локальних конфліктів, а також поглиблення рівня кіберзагроз шляхом дестабілізації інформаційно-телекомунікаційних систем і встановлення контролю над інфраструктурним потенціалом країни, включаючи енергетичну систему, транспортні шляхи, канали комунікацій, космічний простір і природні ресурси та контроль над їх розпорядженням;

10)             органічна необхідність в осмисленні власної історії та віднаходженні європейської спорідненості — ідея Української держави як частини Європи;

11)            розвиток української культури з метою окреслення та ствердження шляхетних обрисів власної самобутньої культури, формування механізмів захисту її ідентичності;

12)            відновлення національно усвідомленої еліти як справжнього автентичного носія європейських кодів української культури на засадах солідаризму (за Тоні Блером).

Одним із корінних завдань геостратегії виступає повернення українському народу його історії, його мови, його культури, історичної пам’яті, врешті-решт національного генотипу. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності. На думку О. Пахльовської: „Немає стратегічного мислення. Тому що українська ідентичність розбита між українською та європейською ідентичністю і антиукраїнською радянсько-російською ідентичністю, яка взагалі ідентичністю не є, і вона відбиває цю відсутність ідентичності в російському суспільстві, бо російське суспільство вже не знає, хто воно: російське, кавказьке, азійське чи євразійське…”[27].

Звідси, потрібно інтегрувати до єдиної національної проєкції індивідуальні зусилля етично зорієнтованих інтелігентів, перетворивши їх прицільно ушляхетнені поодинокі з’яви у суто національну геостратегію сучасної України. Також помітним кроком на шляху заснування власної геостратегії як комплексної стратегії системної інтелектуальної інтеграції має стати деконструкція стереотипів, знешкодивши їхній потенційно руйнівний заряд, поєднане із творенням, пильнуванням і збереженням спадкоємності політичної і культурної традиції, генеруванням, експортом та експансією українського культурного простору.

Врешті-решт, сучасна геостратегія має виступати наче красномовним колесом історії, субстанцією справжності, своєрідною Конституцією стратегічного наративу, в якому, спираючись на багатовікову історію нашої нації, формуються правильні образи нашої держави, її успішне поступове і прогнозоване майбутнє в незмінній аурі власної культури, мови, традицій віковічної спадщини, викладено етично-естетичну сутність, в основі якої покладено особисту свободу, що проросла з античної концепції індивіда, сформованої ще у давньогрецькому полісі.

Як влучно відмітила О. Забужко : „Шведам Путін не скаже, що ми не країна. Бо лежать клейноди. Вони відразу дуже точно зреагували на те, чого хоче українське суспільство, Майдан, і чого хоче Путін. Пояснюється це тим, що і в Мальме, і в Стокгольмі в музеях лежать наші козацькі клейноди. Що вся мазепинська еміграція подалася до Швеції. Ці люди через три століття забезпечили нам підтримку шведського політикуму…  Витворення своєї story є абсолютним обов’язком держави і що без цього ніякі реформи не будуть успішними… Cвіту потрібно розуміти, хто ми є. Story — це наратив. Це оповідь країни про себе. Це своя історія і культура, викладена для загального популярного вжитку”[28]. Відтак сучасна геостратегія має стати могутнім підґрунтям для нового підходу творення власної story, причому як для своїх співгромадян, так і для світу в цілому, вона має за О. Забужко стати світоглядним джерелом „війни за знання, за медіа, за вибудовування певної мережі тих, хто знає. Нетворку притомних, за вибудовуванням горизонтальної схеми тих, хто усвідомлює теперішню роль України на світовій арені”[29].

За Л. Костенко, сучасна геостратегія України має виступати головним дзеркалом, яке прискорить процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство як сильної та ефективної держави — Української держави — із визначеною та самоусвідомленою самоідентичністю, сформованою інтелектуальною елітою суспільства, здатною формувати дороговкази майбуття і розширяти горизонти розвою соціальної системи та національного генотипу в умовах перманентних трансформацій та зміни глобальних сил. Збагнувши самотність на власній землі, маємо стати активним суб’єктом будови нової архітектури світового порядку, вибороти врешті-решт право української нації на впорядкування та управлінням власним життям за законами свого етносу, сформованого багатотисячолітньою історією.

Завершу словами О. Пахльовської з твору „Ave, Європа!”: „ …Україна може вийти з вищезгаданого макро-Бермудського трикутника Америка — Росія — Європа лише одним способом, а саме: віднаходячи свою європейську природу та віддаючи пріоритет своїй європейській політичній і культурно- науковій стратегії”[30].

Jednym ze sposobów jest stworzenie nowego geostrategicznego trójkąta UPA – Ukraina, Polska, Anglia.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В. А. Стратегічна невизначеність — засада політики сучасного Китаю // Features of the development of modern science in the pandemic’s era: collection of scientific papers «SCIENTIA» with Proceedings of the III International Scientific and Theoretical Conference, December 9, 2022. Berlin, Germany: European Scientific Platform. C. 38-40

Світ вступає до нової епохи мілітарного дискурсу. Безпекознавча парадигма, яку я розвиваю вже понад два десятиліття, передбачала безпекоренесанс. Воднораз свого часу в рамках націобезпекознавства були поставлені завдання із вироблення геостратегії як альтернативної відносно геополітики системи знань щодо розвитку політичних суб’єктів в умовах складно структурованих трансформацій геостратегічного ландшафту.

Концепції геополітики дедалі глибше дискредитують себе, все більше унаочнюючи свій антилюдський та антигуманістичний характер. Одіозність та метаморфози політичних суб’єктів, які прикриваються урізноманітненими різноґатунковими рішеннями під виглядом стратегій, наближають світ до сумних деструктивних та монструозних рішень. Політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво з реваншизму геоісторичних суб’єктів, впровадження умодернених форм бандитизма та рейдерства, варварства, геноциду, збагачення обраних, геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини.

Однією із суттєвих стратегій реалізації такої політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊).

Стратегічна невизначеність (also known as a policy of strategic ambiguity / 戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне  позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають: 1) піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки; 2) поєднання амбітності з амбівалентністю; 3) артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — на свою користь і власної вигоди; 4) відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності; 5) опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до нею з метою отримання власної вигоди; 6) дипломатична активність, заснована на непередбачуваності; 7) іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування; 8) обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими; 9) баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими; 10) надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

Однією з країн, яка тим чи іншим чином застосовує дану концепцію, виступає КНР.

З одного боку, влада Китаю проголошує принцип „неподільності безпеки” (安全的不可分割性) і „поваги до суверенітету і територіальної цілісності”, а з іншого — не засуджує Росію за варварську війну, збройну агресію, анексію, геноцид і державний терор, зміщуючи акцент з оцінки безпосередніх дій Росії, на оцінку контексту подій, посилаючись на начебто „історичний” контекст. Причому даний контекст було узято з російських джерел, ідеї озвучені впливовим політиком Лі Кецяном (李克强) здебільшого перегукуються із виступом Путіна і його програмною статтею про начебто „єдність українців і росіян”. Чим наперед порушено об’єктивність розуміння та цілісність картини справжніх історичних взаємин української державної нації з одного боку, з населенням, що контролюється московським режимом і проживає на відповідній території, яке має назву „росіяни” — з іншого.

До того ж, у своїй доповіді про нову еру Китаю та возз’єднання із Тайванем (台湾问题与新时代中国统一事业) Китай чітко та послідовно спирається на власну трактовку та небезспірну інтерпретацію власного бачення історії, акцентуючи, що „Тайвань належить Китаю з давніх давен” (台湾自古属于中国的历史经纬清晰), водночас не враховує віковічної історії Української держави, фактично підтримуючи міфологеми про її несамостійність і належність до геостратегічного простору Росії. Але, якщо виходити офіційно та прагматично, не враховуючи циклічність періодів єдності та розпаду китайської цивілізації, форм реінтеграції спеціальних адміністративних районів, то офіційно Китайська Народна Республіка заснована 1 листопада 1949 року — час, коли Україна як держава вже користувалася 239 років власною першою в світі писаною Конституцією. Тож повага не лише до власної історії, а й до історії інших політичних суб’єктів в тому числі й України, відкриває нові шляхи для КНР в глобалізованому світі.

З одного боку Китай проголошує мирне возз’єднання із Тайванем (的光明前景), а з іншого — жодним чином не реагує на винищення українства, вбивства дітей, цивільного населення та взагалі деінфраструктуризацію країни.

5 листопада 2022 року на відкритті 5-го Китайського міжнародного імпортного ЕКСПО Сі Цзіньпін відзначив на спільну побудову відкритого та процвітаючого майбуття через розширення відкритості і створення на місткому китайському ринку широких можливостей для усього світу, формування нової архітектоніки розвитку, майданчику розширення відкритості на високому рівні і досяжне для усього світу суспільне благо. Утім дії Росії категорично суперечать стратегічній візії Сі Цзіньпіна щодо відкритості, тож схвалення або замовчування об’єктивної оцінки Китаєм війни РФ проти Української держави сприяє продовженню функціонування політичного режиму РФ, водночас суттєво впливає на всі світові політичні системи і унеможливлює реалізацію КНР концепції відкритості: війна на вбивства ніколи не сприяли свободі та відкритості.

Адже прагнення до глобального лідерства КНР — це глобальна відповідальність КНР.

Не можна бути відкритим для усього світу лише для власної вигоди і користі, причому постійного наголошуючи на це. Користь має бути взаємною, а відкритість взаємовигідною. Артикуляція Китаєм себе в якості глобального лідера зумовлює зміну власного ставлення до вирішення суперечливих безпекових та глобальних проблем: від звичних закликів „до миру”, „мирного вирішення проблем”, „замовчування війни”, називання війни в Україні „конфліктом” тощо, до активних дій.

За іншого випадку, відповідно до китайського прислів’я : „З собакою, що все життя на ланцюгу просидів, полювати не ходять” (他們不會帶著一條一輩子都被鎖鏈拴著的狗去打獵。). Тож Українська держава разом із КНР готова до нової ролі в побудові нової системи світопорядку.

Ще один прояв стратегічної невизначеності. Китай прагне отримувати українську кукурудзу, однак замість впливу на московський режим, який, окрім визначеного вище, зухвало грабує Українську державу, зокрема пшеницю на кукурудзу, КНР веде заздалегідь складнореалізовані перемовини з Бразилією, наперед усвідомлюючи, що подорожчання ф’ючерсів в США та нікуди не зниклі фітосанітарні проблеми на додаток із приходом до влади нового президента, фактично унеможливлюють рівноцінну заміну української кукурудзи.

На мою думку, важливою для сучасного Китаю має виступати концепція стратегічної ясності, яка дозволить, не змінюючи проголошений курс, цінності, корегуючи лише інструментарій та політичну готовність до практичних дій і дієвої зміни геостратегічного ландшафту зберегти власну ідентичність.

Китай має не лише думати про себе ширше, а й діяти ширше. Лише думками ситий не будеш. Майбутнє належить тим, хто діє широко, а не лише мислить горизонтами розвитку. Знаходження правильного балансу між внутрішніми інтересами, користю і взаємною вигодою, на яку постійно наголошують китайські посадовці, з глобальною роллю активного суб’єкта і стратегічного світового архітектора є шляхом для реалізації статусу КНР як стратегічного лідера ХХІ століття.

На даному шляху дороговказом для КНР може виступати сильна та дієва  стратегія ідентичності: як позиціонує себе Китай, що він для цього готовий змінити зсередини себе, що він може дати іншим для спільного розвитку і солідарної користі. У рамках даної стратегії Китай має узяти на себе зобов’язання, а не лише „закликати” інших щось робити чи не робити. Китай має думати про можливості не тільки свої і лише свою вигоду і користь, а створювати реальні, а не декларативні можливості для інших держави, на що до речі наголосив Сі Цзіньпін, виступаючи 5 листопада 2022 року на відкритті виставки ЕКСПО.

Якщо Китай і надалі продовжуватиме таку політику, то світ і політичні інститути світу і надалі сприйматимуть КНР так і через роки, позбавляючи його точок росту і трансформації сприйняття. Адже досі світ не має прикладів активної участі КНР у конкретному та результативному вирішенні глобальних безпекових проблем, в тому числі військових конфліктів, результативної діяльності у сфері міжнародних відносин, поза межами території КНР.

Для нового сприйнятті потрібні: 1) нові дії, а не нові слова; 2) не постійні повчання, а стратегічна політика; 3) не підігрування, а власна геостратегія; 4) адекватне сприйняття не лише власної історичної спадщини, а й інших держав, зокрема України.

Реальна, а не декларована зміна статусу КНР як глобального лідера потребує зміни стратегічних концепцій.

Відтак, на мою думку, концепція стратегічної невизначеності має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності та національної ідентичності.

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Матеріал підготовлено для участі в конференції: “Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи”, що проходила 31 жовтня 2022 року на базі Стратком тренінгового центру Міністерство оброни України 

Для цитування:

Ліпкан В. А. Обумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями // Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи : ІІI міжнар. наук.-практ. конф., 31 жовт. 2022 р.: тези доповідей / Міністерство оборони України, НУОУ імені Івана Черняховського. – К.: НУОУ, 2022. – С. 95-100.

Сучасний трансформативний розвиток значним чином вплинув на глобалізацію загроз, яка суттєвим чином випередила глобалізацію безпекової політики. Відчутним є подальше невикористання в Україні потенціалу стратегічних комунікацій (далі — стратком). На жаль, навіть і зараз існує чимало концептуальних помилок в державній політиці, передусім через несформованість справжньої системи стратегічних комунікацій. Моя стаття не є критиканством, а заснована на науковому аналізі і наукових прогнозах, які на жаль виправдались. Я вдячний за проведення даної конференції і повністю підтримую проведення подібного роду заходів за можливість висловлення різних думок в плані наукового плюралізму. Головне, щоб конструктивні думки були реалізовані в ім’я процвітання Української держави.

Стан проблеми політичних відносин у сфері страткому. В Україні відбувається подальша імітація функціонування системи страткому. Насправді системи не існує, тому відсутній відчутний результат, який можна виміряти за конкретними ознаками. Проблемний комплекс: 1) не вироблено концептуальних засад страткому (не сформовано парадигму, відсутній рамковий НПА, стратком не відображений на рівні ключових позицій в законодавстві); 2) відсутнє стратегічне мислення в прийнятті стратегічних рішень (хаотичність, непослідовність, нелогічність, не прозорість); 3) не застосовується методологія стратегічної правотворчості (стратегії ухвалюється поза контекстом єдиного методологічної бази і юридичної техніки, відсутня логіка і збереження наступності та відповідності із безпековим законодавством); 4) за суттю стратком звужений лише до комунікаційної діяльності (яка теж далека від системності і векторів гарантування реалізації стратегічних національних інтересів: повністю ігноруються окремі елементи страткому); 5) відсутнє стратегічне управління (свідомий цілеспрямований вплив на систему з метою досягнення стратегічних цілей); 6) не сформовано стратегічний наратив і не диверсифіковано його за певними цільовими аудиторіями (далі — ЦА) (абрис буде зроблено в цій статті); 7) аналітична діяльність звужена лише до аналізу того, що сталося, без вироблення реальних прогнозно-індикативних моделей впливу та управління наслідками та політичними відносинами після нього.

Використовуючи формулу: критикуючи – пропонуй, через обмеженість обсягу тез, викладу конкретні посили свого бачення, виходячи із контексту необхідності творення геостратегії сучасної Української держави, реалізації стратегічних комунікацій через формування стратегічного наративу та відповідних цільових аудиторій.

Що мною зроблено: фундаментальні аспекти: 1) у 2016 мною було випущено перший в Україні словник зі стратегічних комунікацій [1]; 2) вперше в Україні розроблено впроваджено і реалізовано програму підготовки магістрів стратегічних комунікацій на базі ОРІДУ НАДУ [2-4]; 3) утворено інститут стратегічних комунікацій на базі ГО „Глобальна організація союзницького лідерства”, в рамках якого здійснюються системні міждисциплінарні дослідження з геостратегії та страткому [5-6].

Що мною пропонується:  прикладні аспекти. В науковій літературі чимало приділено уваги розробленню поняття стратегічного наративу (Т. Сивак, М. Ожеван, О. Мандзюк, І. Діордіца, Д. Золотухін, Д. Дубов, А. Баровська, С. Соловйов), однак ці дослідження здебільшого носять здебільшого теоретичний характер. Унаочнюється потреба в активізації прикладного впровадження наративного аналізу для виграшу в війні. Через це я категорично заперечую позицію окремих осіб, які забороняють вивчення російськомовних джерел, фактично впроваджуючи цензуру і порушуючи тим самим Конституцію України. Адже знання засад стратегічного мислення противника, уможливлює формувати різноманітні ефективні та адаптивні сугестивні стратегії і взагалі формує передумови для реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Щодо противника (на даному етапі станом на жовтень 2022 р. – це московський режим): за допомогою наративного аналізу, мною було виділено декілька ключових ЦА в РФ, щодо яких розроблялися відповідні меседжі, причому відповідними суб’єктами. Така структурація запропонованого підходу дозволяє формувати адекватні засоби як протидії, так і проактивного управління вже сформованими на території противника аудиторіями.

1. Об’єкт впливу — народ / маргінали: агресивна малоосвічена малоінтелектуальна більшість (АМЕБи), що населяють територію, контрольовану московським режимом. Суб’єкт впливу: телебачення, ЗМІ, лідери громадської думки, виступи офіційних осіб (президент, міністри, губернатори).  Приклади впливу: 1) „ідеологія нацизму органічно неприйнятна для мешканців РФ. Для усіх поколінь росіян історична пам’ять про війну не є забутою, а фраза „ніхто не забутий і ніщо не забуто” є святою практично для всіх нас” (С. Томілов — журналіст) [7].

2. Об’єкт впливу — помірковані симпатики. Суб’єкт впливу: Телебачення у поєднанні із оголошенням „результатів” соціологічних опитувань, квазінаукові дослідження в стилі примітивізму, що подаються лідерами громадської думки, журналістами, окремим дописувачами, в яких чітко корелюється завдання режиму начебто із вже існуючими настроями у населення. Приклад непрямого впливу: 1) за даними ВЦВГД, переважаюча більшість росіян (88%) переконані, що в Україні діють неонацистські організації і їх існування становить загрозу для Росії (76%); 2) думку про те, що київська влада підтримує неонацистів, підтримує 70% росіян [8]. Ці ж дані для посилення впливу повністю тиражуються і дублюються в інших статтях як цього автора, так і інших дописувачів [9-10], забезпечуючи масштабування і ширшого охоплення; 3) публіцистичне викладення псевдонаукових гіпотез із порушенням будь-яких правил наукового дослідження і формулюванням, на підставі примітивного застосування окремих елементів прийомів софістики, потрібних висновків, наприклад, щодо денацифікації: „нацифікація утворюється від слова „наці”, а це означає нацизм, а нацизм це фашизм…” [11].

3. Об’єкт впливу — Освічені, інтелектуали. Суб’єкт реалізації впливу: наукові дослідження, експерти, колишні військові, результати наукових конференцій.

Приклади інтерпретації ключового наративу залежно від виділених груп ЦА. Модельний меседж: потрібно здійснити денацифікацію України.

1)                 ЦА амеби — 1) Руські завжди приходять на допомогу слабким; 2) ціна не має значення; 3) 8 років „дабмілі Бомбас”; 3) ДНР / ЛНР потребують нашої допомоги; 4) Херсон і Запорізька область вже територія Росія, тому це вже не є предметом переговорів; 5) руські своїх не кидають; 6) денацифікація України — безпека Росії; 7) якщо б ми не почали, то вони б перші почали тощо;

2)                 ЦА симпатики — Росія має сильну армію, яка дозволяє захищати національні інтереси поза межами державного кордону. За результатами соціологічних досліджень, більшість росіян підтримують необхідність боротьби з нацизмом за межами Росії. В Україні діють неонацистські організації, які є загрозою для РФ. Відтак, денацифікація зменшує імовірність проникнення вірусу нацизму на територію РФ;

3)                 ЦА інтелектуали — сучасне зростання неонацизму в світі не знаходить свого адекватного відображення у корекції алгоритмів соціального управління, через що дії Росії інтерпретуються в якості передових технологій застосування м’якої сили в рамках проведення спеціальної воєнної операції щодо зменшення імовірності реалізації фундаментальних загроз для самого існування РФ, формування нового світопорядку за повноправної участі в ньому Росії. Геополітичний простір РФ ширший за її теперішні державні кордони, відтак РФ є глобальним центром нової сили, який має об’єднати передові інтелектуальні еліти і протидії колективному Заходу.

Висновки по сегменту аналізу щодо противника: сучасна політика московського режиму спиралася на масштабну підтримку населення, яке було підготовлено і в якого була сформована потреба в усуненні „загрози” з боку „нацистської України”; дії московського режиму повністю підтримуються всім населенням Росії. Наукова еліта перетворена на служницю режиму, позбавлена суб’єктивного і  плюралістичного мислення, виступає складової формування політики неоімперіалізму.

Висновки щодо України. Використання екстраполяційної моделі уможливлює висновувати, що в плані розподілу цільових аудиторій (для аналізу було узято: YouTube) і спрямування на них ключових меседжів в рамках реалізації стратегічного наративу можна виділити (алгоритм: ЦА | Суб’єкт впливу | відповідність українським національним інтересам):

1)           малоосвічена більшість  — суб’єкт впливу О. Арестович | мозкове знеструмлення населення, впровадження примітивних емоційних псевдологічних конструкцій, стигматизація дебілізму тощо, отримав назву „релаксович”. Сегмент ЦА — жінки; О. Жданов | військовий експерт, впроваджує на свій розсуд воєнні наративи, відповідаючи на затребуваність „військового коментатора”. Сегмент ЦА — чоловіки;

2)           симпатики — Ю. Швець та А. Іларіонов | протиставлення представника активних заходів Швеця аналітику Іларіонову, тобто в українському просторі відбувається чужа гра, чужих гравців, в чужих інтересах; М. Фейгін | спроба опозиційної аналітики, впровадження в український дискурс начебто „іншої думки опозиції”, мовляв: не всі погані; А. Піонтковський | публіцист, який кожного дня може вигадати нові історії щодо „бункерного, чергового заколоту, смерті вождя” тощо;

3)            інтелектуали — ніша була майже порожня, але із серпня 2022 року окремі українські ЗМІ почали уводити східного експерта Фікрета Шабанова | знавець конспірології, артикулянт двополярного світу, представленого „Ватиканом і англосаксами”. Стверджує думку про неможливість існування суверенної України.

Головні питання:

1)                 хто модерує цих ораторів / коментаторів / дикторів / озвучувачів /дописувачів / експертів тощо;

2)                 хто є кінцевим бенефіціаром діяльності цих суб’єктів і взагалі у чиїх інтересах і в рамках чиїх активних заходів вони діють?

3)                 які наративи впроваджують дані суб’єкти і чи відповідають вони стратегічним національним інтересам?

4)                 чи відповідає їхня діяльність стратегічним українським національним інтересам?

5)                 чому в українському комунікаційному просторі більшість суб’єктів впливу не є українцями?

6)                 де продукти українського страткому, де результат: мережі підготовлених під різні ЦА експертів, коментаторів, блогерів, тіктокерів, лідерів громадської думки?

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, особами, які формують, використовують, легітимують та впроваджують певні ідеї / меседжі / наративи, тим самим демонструючи свою належність до певної групи, використовуючи відповідні лексичні та комунікаційні прийоми, наративну схему. Відтак, маємо зрозуміти: до якого дискурсу належать визначені мною суб’єкти впливу на український сегмент цільових аудиторій, кого вони представляють і в чиїх інтересах діють, елементами якої стратегії виступають?

В Україні здебільшого вплив відбувається на першу і другу групу ЦА, причому на групу симпатиків здебільшого впливають російські суб’єкти впливу Більше того: повністю залишений без уваги прошарок інтелектуалів. Логічне запитання: чому для ЦА інтелектуалів в Україні не знайшлося адекватного українського аналітика? Хто керує інформаційним простором України, адже в ньому українців фактично немає? Полем чиїх інтересів і активних заходів виступає геостратегічний ландшафт України?

Глибоко переконаний, стратком — системний комплексний каскадний інструментарій, спрямований на розуміння потреб цільової аудиторії з метою створення через кероване формування, впровадження, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування стратегічних національних інтересів, творення геостратегії, політики та стратегічних цілей держави через використання узгоджених секторальних стратегій, концепцій, доктрин і програм, планів, тем, смислів, стратегічних наративів, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з адекватними діями усіх елементів системи національної могутності.

Список використаних джерел

1. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: словник; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
2. Ліпкан В. А., Безверхнюк Т. М., Основи стратегічних комунікацій : робоча програма навчальної дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 25 с.
3. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Публічна дипломатія : метод. вказівки до вивч. навч. дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 52 с.
4. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Робоча програма начальної дисципліни „Публічна дипломатія” для слухачів у галузі знань 07 „Управління та адміністрування”, спеціальністю 0.73 „Менеджмент”. Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. 19 с.
5. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
6. Мандзюк О. А. Аналітична діяльність в Україні: адміністративно-правові засади регулювання : монографія. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2019. 488 с.
7. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
8. Эксперт: Неонацистская Украина – это реальная угроза для России // Режим доступу: https://t-l.ru/322134.html.
9. Денацификация Украины невозможна без демонтажа политической конструкции фашистско-олигархической диктатуры, считает Олег Агапов. Тюменская линия // Режим доступу: https://t-l.ru/322143.html.
10. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
11. Что такое денацификация Украины? Режим доступу:
    https://realtribune.ru/chto-takoe-denacifikaciya-ukrainy.

Securitas regnorum fundamentum

Безпека – основа держави

Безпрецедентні трансформації світу, свідками яких є ми з вами, спричинили докорінну зміну уявлень про безпеку, а головне — стали поштовхом до радикального переосмислення місця безпеки в ієрархії потреб людини. Річ у тім, що методологія, яка застосовується для моделювання систем безпеки різних типів і класів, у інформаційну епоху вже втратила свою актуальність. Сьогодні нагальною є потреба пошуку шляхів безпекотворення та формування оновленої системи безпеки з опертям на їх реальні суб’єкти — державні та недержавні організації, з’ясуванні ролі кожної з них, механізмів взаємодії і відповідальності.

З огляду на це постає необхідність у формуванні нового наукового напряму, предметом дослідження якого була б безпека.

Безпекознавство як нова наука та дисципліна вичленовується як таке, що в основу дослідження покладає безпекотворчий аспект існування антропо-соціо-культурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його начала. Концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання.

Загалом безпекознавство охоплює широке коло проблем:

1. Нерозривно зв’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації.
2. Саме безпекознавство заглиблюється в управління, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, досліджуючи корелятивний зв’язок організаційних та самоорганізаційних структур та можливість розроблення механізму управління ними.
3. На безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та приватних теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування системи національної безпеки — стрижня сучасної державності.

Даний навчальний посібник дає концептуальні відповіді на питання не лише про те, як подолати стереотипи минулого щодо розуміння безпеки, а відповідно до цього і формування систем безпеки, але й про те, як краще використовувати багатющі можливості національного чинника, нездоланне прагнення української нації досягти високої мети, її невичерпний потенціал до державотворення.

У чому полягає концептуальна ідея Безпекознавства?

Концептуальна ідея навчального посібника будується з урахуванням міжнародно-правової норми щодо права особи на безпеку, яка є відлунням все зростаючої ролі людини у загальноцивілізаційних процесах.

Робиться спроба не лише внести корективи до тлумачення теоретичних питань, а й, на підставі синергетики, переосмислити те, чим керувались донедавна, визначити такі підходи, які б пояснювали реальний стан речей у сфері безпеки, допомогли знайти відповіді на складні питання, що виникають у сфері забезпечення безпеки, стимулювати розвиток передусім недержавної системи безпеки як складової частини системи національної безпеки.

В українській науковій літературі ця проблема ще не стала об’єктом спеціального вивчення. Сама ж актуальність дослідження полягає в реалізації нагальної потреби зв’язати потреби забезпечення безпеки особи, побудови української державності з формуванням, на основі неопарадигми безпеки, достатньої системи безпеки, яка складатиметься з державної і недержавної підсистем.

Безпекознавство спирається на першовитоки безпеки, відтворює прагнення людини до безпеки, усвідомлення її значущості серед інших потреб, виявлення механізмів актуалізації потягів людини до створення систем безпеки, зрештою —патріотичне прагнення побудови сильної соборної України. Безпекознавство утверджує сучасне розуміння суті природи безпеки і заперечує її трактування лише як стану захищеності, як концептуального нігілізму і наукової зашореності — починаючи з обмеження безпеки лише захисними діями, закінчуючи ототожненням безпеки із діяльністю лише державних інституцій, заперечуючи непересічну, об’єктивно зумовлену і безальтернативно необхідну роль в безпекотворенні громадських організацій.

У чому полягає зміст безпекознавчого підходу

Безпекознавство розглядається як науковий напрям, що синтезує ідеї та підходи різних галузей наук, водночас додаючи якісно нового прирощування знань. Чільне місце у посібнику приділено дискусійним питанням, пов’язаним із безпекознавчим підходом у науці, який формується на ґрунті безпекознавства. Безпекознавчий підхід — методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Він становить собою якісно новий етап у розвитку методів пізнання, дослідження та моделювання, способів опису і пояснення природи безпеки як особливого антропо-соціо-культурного феномену. Найбільшого розповсюдження даний підхід набуває при дослідженні складних систем, що характеризуються механізмами самоорганізації. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та виклад реалізації забезпечення безпеки у практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого.

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як зсередини досліджуваного об’єкту, так і у його взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем.

Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека — не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації держави, ресурсів, що міцно пов’язує людину не лише одна з одною, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети. Звідси й потреба поєднання дещо відмінних світоглядних орієнтирів у суспільстві щодо безпекотворення, розв’язання гострих проблем формування системи національної безпеки, завдання утвердження стабільності у цій системі, поєднання не лише прав, а й обов’язків, а також закріплення відповідальності серед суб’єктів управління безпекою як у державному, так і недержавному секторі. Зрештою, безпека — це органічне поєднання і реалізації прагнення людини до безпеки і можливості забезпечення безпеки з боку державних або громадських організацій.

Безпека мікрокосму є критерієм цілісності людини, безпека макрокосму — суспільства, у цілому ж метабезпека буття відображає органічну єдність розмаїття потреб тіла природи, часово-просторову інваріантність ідеалу безпеку. Безпека — гармонія світу, людська симфонія у її нескінченних вимірах.

Автором даного посібника робиться спроба пов’язати поступ України до річища державності із формуванням системи безпеки.

У рамках нової науки (дисципліни) — безпекознавства — у навчальному посібнику аналізуються: теоретичні засади безпекознавства, його значення у формуванні наукового фундаменту для дослідження безпеки як специфічного поліморфного феномену; синергетична парадигма безпеки; власне безпека, діагностування та управління нею тощо. Наголошується на необхідності застосування методології синергетики, яка дозволяє з якісно нових позицій розглядати процеси в сфері безпеки. Значна увага приділена розглядові правового забезпечення безпеки.

Автор виходив з того, що нова якість українського суспільства вимагає відповідного переоцінення його власного ставлення до безпеки, через те, що безпека окремого громадянина становить безпеку всієї держави. Йдеться про ледь не повну методологічну ревізію, кончу потребу подолати нехіть до вивчення і розгляду безпеки в якості не лише складної, а й відкритої нелінійної динамічної системи, значне розширення та поглиблення безпекознавчих розвідок, досліджень, впровадження у життя безпекознавчих підходів.

Автор усвідомлює, що сфера безпеки — занадто важливий чинник, який,  з одного боку, надає життя окремій особі, а з іншого — утворює засади до формування могутньої держави.

Безпекознавство, як його розуміє автор, передбачає подолання ігнорування сучасної тенденції щодо інтеграції наук. У посібнику наголошується на тому, що виникнення систем безпеки не є випадковим процесом, а пов’язане з необхідністю задоволення (реалізації) найголовнішої потреби людини — безпеки. Розв’язання цього питання — солідна складова внутрішньої політики України, важлива ступінь на шляху поширення загальноцивілізаційних гуманістичних тенденцій.

Через категорійно-понятійний апарат у навчальному посібнику реалізується гостра потреба осмислити процеси безпекотворення у контексті загальноцивілізаційного процесу щодо формування неосистем безпеки.

Принцип безпекоцентризму

Автор наголошує на тому, що застосування принципу безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління. Йдеться про подолання стереотипів, вироблення нових цілей, функцій, принципів та методів дослідження безпеки. Українське суспільство і наука про безпеку мусять перш за все якісно обновитись, приставши до тих методів і напрямів, котрі в інформаційну епоху найбільше відповідають формату забезпечення безпеки, серед яких особливе місце посідає синергетика. Ми маємо вийти з вузького й поверхневого пласту розгляду безпеки як простої і жорстко детермінованої системи.

Такий підхід є принципово важливим в умовах, коли деяким працям в безпекознавчій сфері надається тональність суто фрагментарної спрямованості на той чи інший аспект безпеки. Важливо здійснити, і це чи не головна мета автору, певний прорив у наших уявленнях про безпеку і скласти відповідь на одвічне бідкання: що ж таке безпека і які існують механізми надійного убезпечення від загроз будь-якого характеру?

Причому на зміну публіцистичної, білялітературної навали, що іноді простежується сьогодні, пропонується тверезий, виважений підхід, підкріплений солідною аргументаційною базою. Хвацькій хвилі поверхових тлумачень щодо ототожнення поняття безпеки із поняттям національної безпеки, яка подекуди становить собою агресивну некомпетентність, автор намагається протиставити професіоналізм, об’єктивний і прискіпливий науковий аналіз сфери безпеки.

Я виходив з наявності певних наукових вітчизняних традицій, на базі яких і пропоную сформувати нову дослідницьку школу безпеки, що має здійснювати наполегливий пошук істини, закликати до постійної, наполегливої праці всього загалу українства, спираючись на наукові критерії, ментальні та світоглядні настанови, духовне багатство національного буття, вагомості формування достатньої системи безпеки.

Нам бракує спадкоємності наукового життя, послідовності в розумінні і ставленні до безпеки, наступності декларованих і заходів, що вживаються.

Квінтесенцією безпекознавства є формування загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала порогових значень свого функціонування.

Звичайно, у даному навчальному посібнику окреслено лише вихідні теоретико-методологічні засади нової міждисциплінарної науки — безпекознавства, що не виключає подальшого розроблення цього аспекту такої системної проблеми. Варто новаційно застосовувати методологічний інструментарій та категорійно-понятійний апарат нового напряму науки, пускаючи в обіг нові наукові поняття, категорії та терміни, які адекватно інтерпретують безпекознавчі феномени, реалії і проблеми, які можуть усталити безпекознавчі дослідження, визначити їх гносеологічні, епістемологічні, аксіологічні, евристичні та праксеологічні можливості. Така спроба зроблена у даному навчальному посібнику.

З цієї точки зору безпекознавство розглядається в науковому плані як галузь науки, що здійснює свою мету на базі творчого осмислення та переосмислення концептуального, теоретичного багатства управління, синергетики, біології, генетики, геополітики, права, стратегії, філософії, соціології, антропології та багатьох інших наук. Воно може стати своєрідної матрицею наук і наукових напрямів про безпеку.

У найбільш загальному плані пропонується сформувати безпекознавство з двох частин: загальної і особливої. У загальній частині йтиметься про загальні методологічні, теоретико-концептуальні підвалини формування безпекознавства, як науки про безпеку, розглядатиметься предмет, об’єкт, категорійно-понятійний апарат, визначатимуться загальні питання щодо індикаторів, показників, передвісників загроз та небезпек, окреслюватиметься загальний механізм діагностування та управління безпекою і  загрозами, окреслюватиметься дерево галузевих безпекознавчих наук тощо. У особливій частині, на підставі викладеного у загальній частині, розглядатимуться питання щодо забезпечення безпеки у конкретній сфері життєдіяльності крізь застосування методології відповідних наукових напрямів. Прикладом: інформаційні відносини — інформаційна безпека, екологічні відносини — екологічна безпека, соціальні відносини — соціальна безпека тощо.

Коли йдеться про безпекознавство, то йдеться передусім про своєрідне поле концептуального аналізу, яке не вичерпується традиційними підходами, виробленими як у річищі загальної теорії управління, так і традиційної теорії про безпеку життєдіяльності, а також сучасних досліджень у сфері безпеки. Останні ж здебільшого зосереджують левову частку своєї уваги або ж на питаннях безпеки як певного стану, не приділяючи належної уваги її антропогенним чинникам, або ж навпаки, віддають пріоритет розглядові суб’єктів забезпечення безпеки, ігноруючи дуалізм об’єктивного і суб’єктивного у феномені безпеки, що актуалізується останнім часом. Саме у цьому, тобто у поєднанні антропогенних, синергетичних та безпекознавчих та чинників, що визначають сам феномен безпеки і полягає концептуально-методологічна інноваційність пропонованого посібника.

Без сумніву, нова доба усвідомлення необхідності ретельного дослідження та вивчення феномену безпеку вже настала, я б навіть сказав про своєрідний безпекоренесанс, що можна спостерігати вже зараз, коли формується нова система міжнародної і глобальної безпеки, активізується діяльність міжнародних інституцій щодо створення аналітичних та наукових закладів з проблем вивчення безпеки. І це спіткає до активізації наукових і практичних зусиль на новому фронті — забезпечення безпеки. Безпекознавство щодо цього є вагомою спробою пошуку адекватної відповіді на виклик часу.

Ідея формування нової теорії

Ще одна ремарка стосується того, що я усвідомлював усю складність і дискусійність не лише окремих положень даного посібника, а й взагалі самої ідеї формування нової науки. Навчальний посібник віддзеркалює прагнення автора сформувати надійний науковий фундамент для дослідження надскладного поліморфного феномену — безпеки і на підставі цього виробити практичні рекомендації щодо формування системи національної безпеки нашої держави. Певна річ, що даний посібник також є методологічним продуктом синергетики, інструментарій якої автор обрав в якості базового. Саме це робить його відкритим для різних поглядів і позицій. Звичайно, що не всі терміни є рівнозначними, деякі з них є дещо фрагментарними, інші відображають ступінь інтегрованості у пропоновану науку. Проте даний навчальний посібник в цілому ґрунтується на єдиній методологічній парадигмі — критичне цивілізаційно-гуманістично-безпекознавче мислення і палке бажання формування адекватної наукової системи знань про безпеку як інструменту втілення і реалізації у життя ідеї безпеки.

Мета посібника полягає у тому, щоб сформувати загальне уявлення про феномен безпеки, окреслити найбільш перспективну методологію його дослідження, а також закласти фундамент для побудови міцної системи безпеки.

Україна — геополітичний центр Європи, тому надійно функціонуюча система безпеки є необхідною умовою подальшого існування нашої соборної незалежної України.

Сподіваюсь, що даний навчальний посібник як своєрідна візитна картка української держави у контексті глобалізації і становлення неосистем безпеки стане живлющим підґрунтям для подальшої роботи щодо формування достатньої системи національної безпеки України, органічними компонентами якої мають стати державна і недержавна системи безпеки.

Зрештою вихід у світ „Безпекознавства” — це запрошення науковцям і усім не байдужим до проблем безпеки узяти активну учать у подальшому дослідженні безпекознавчої проблематики у всіх її аспектах і різновекторних напрямах та багатошарових пластах, своєрідний заклик до інтелектуально потентних та національно небайдужих теоретиків і практиків в ім’я соборної незалежної процвітаючої України.

Ми варті жити у безпеці!