Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: колективна монографія, випущена в Австрії “Національна стійкість, як стратегія забезпечення національної безпеки: воєнні виклики і новітні концепти міжнародного безпекового середовища “

Основне призначення науки полягає у прирості нових знань. Наковці мають прагнути до того, щоб проникати в сутнісне, у своїх судженнях і вибудовуванні концептів прагнути до безпомильності, виходячи на істину.

Говорячи про необхідність осмислення будови новітньої категорії „геостратегія сучасної Української держави”, слід прагнути до формування системно-цілісного концепта, у якому закодована інформація у максимально-стиснутому і підсумково-остаточному характеру, в рамках якого має рухатися увесь масив геостратегічних студій. Одним із таких концептів виступає „національна стійкість”.

У своїй книжці „Безпекознавство”, підготовленій двадцять років тому — у 2002 році — я писав: „Поступ України до річища державності пов’язаний із формуванням таких систем безпеки, виникнення яких не є випадковим процесом, а пов’язане із необхідністю задоволення найголовнішої потреби людини — потреби в безпеці… тому принцип безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління, а головною когнітивною системою має виступати безпекознавство, квінтесенція якого полягає у формуванні  загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала б порогових значень свого функціонування” [1, с. 7-9].

Із цієї цитати, майже двадцятирічної давнини, але актуальної і зараз маю виділити декілька важливих висновків для даної статті:

1)                   потреба людини в безпеці — визначальна потреба людини, суспільства  і держави саме в якості триєдиного організму. Жодні інсинуації, роками впроваджувані в політичну систему України, так і не спрацювали. Передбачена і сформована мною цивілізаційна тенденція до безпекоренесансу є актуальною і іманентною на будь-якому етапі розвитку цивілізації;

2)              безпекоцентризм — ключовий та фундаментальний принцип геостратегії в цілому та безпекової політики зокрема, ним мають бути просякнуті усі дії суб’єктів політичної системи, а також політичні рішення. Рішення поза контекстом даного принципу є державною зрадою, не відповідають національним інтересам і формують засади для посягання на конституційний лад країн, її недоторканність і державний суверенітет, тобто антистійкості;

3)              існування держави та її сталий і прогресивний розвиток можливий лише через ефективне функціонування системи національної безпеки в якості макросистеми. Ключовим посилом є формування даної макросистеми із пов’язаними системами зсередини неї, відтак засадничими характеристиками її функціонування виступають: адаптивність, стійкість та готовність;

4)              для формування цієї макросистеми є необхідність в розробленні цілісної, водночас адаптивної і відкритої системи знань про феномен стратегії, державної політики та безпеки. Такою системою мною запропоновано було у 2002 році визнати безпекознавство (авторський неологізм, яким я позначив науку про безпеку), ключовим посилом даної теорії має виступати розроблення методологічних засад стійкості систем, складових макросистеми безпеки.

Тож окреслення мого авторського бачення і подальше викладення будуватиметься на тих концептуальних засадах і чіткій, послідовній методологічній позиції, яку я сповідую у своїх і публікаціях своєї наукової школи три десятиліття.

Логіка викладення матеріалу будуватиметься за наступними блоками, які фактично і будуть завданнями дослідження:

• еволюція поняття „стійкість”;
• детермінація визначення поняття „національна безпека” і „національна стійкість”;
• поняття „системи національної стійкості”;
• стратегічні напрями застосування концепції стійкості в Україні.

1. Еволюція формування поняття стійкості

Визначення поняття є найбільш важливим дослідницьким завданням, що зумовлено скомплікованою істотою теми.

Як показала практика, невірні тлумачення та розуміння ключових для геостратегічного ландшафту понять призвели до того, що у 2021 поки одні країни „попереджували про небезпеку”, яку вони вважали реальною і дійсною; інші суб’єкти політичної системи в унісон стверджували „про перебільшення тих чи інших чинників… різну оцінку та розбіжне тлумачення”. До чого це призвело — відомо всім. Я лишаю питання юридичної відповідальності та взагалі правової оцінки усіх заяв та діяльності посадових осіб, відповідальних за реалізацію безпекової політики, поза лаштунками цієї наукової статті, а акцентую увагу саме на питаннях необхідності визначення коректної та головне — парадигмальної термінології.

Отже, нижче проаналізую підходи до визначення ключового поняття „стійкість” в сучасному контексті (станом на жовтень 2022 р.) необхідності перемоги над ворогом, готовності Української держави до результатів реалізації стратегії постросії, формування нового світового порядку і відповідних політичних суб’єктів, серед яких я чітко вбачаю місце Української держави, формування концептуально оновленої безпекової політики, а також оновлення влади від не здатних до ефективного управління державою політичних суб’єктів.

Одним із визначальних критеріїв будови категорійно-понятійного апарату виступає лінгвістична чистота, відтак ключовими методами дослідження виступатимуть: політична лінгвістика [2], правнича герменевтика [3-7] і інтегральний міждисциплінарний підхід [8].

Це є корисним з огляду як на необхідність легітимації важливого терміна, так і для його коректного застосування і політико-безпековій практиці. Причому переконаний, що для об’єктивності аналізу потрібно також висвітлювати і негативні думки, даючи їм не просто конотаційну оцінку, а здійснювати аналіз, що спирається прикладні та фундаментальні дослідження. Це є вкрай важливим для розвитку науки: збереження плюралізму думок на папері, з метою вироблення солідарної та цілісної ефективної геостратегії Української держави з урахуванням перманентної нестійкості та нерівноваги.

Саме тому дане дослідження виступає більше антитезою до теми „національної системи стійкості” ніж одноголосним науковим підспівуванням щодо її „необхідної” операціоналізації у політико-безпекову і правову реальність, науковим обґрунтуванням необхідності плюралізму в даному питанні. Адже, розглядаючи питання гемеостазису та синергетики у 2002 році, в своїй книзі „Безпекознавство” було чітко наголошено на тому, що нестійкість і нестаціонарність відіграють в оточуючому світі вирішальну роль [1, c. 34]. Минуло 20 років, але я не змінив свого ставлення і цю ж ідею було розвинуто в монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України”, підготовлену у 2021 році [9].

Адже в світі відбуваються активні різновекторні трансформаційні процеси, які породжують нові загрози та небезпеки, а у більш абстрактному плані — нові стани нестійкості, нестабільності та нестаціонарності, як антропогенного (біотероризм), так і природного характеру (кліматичні зміни). Прикладом, в усьому світі у зв’язку із пандеміями формується чітка тенденція до проникнення організованого криміналітету в систему охорони здоров’я [10, с. 7].

Тобто джерелом / причиною флуктуацій стійкості виступає саме спрямування значних фінансових ресурсів в певні, найбільш важливі та цікаві з позицій фінансового прибутку, сфери. Небезпека догматичного світогляду полягає у тому, що ним вже не можна вирішувати та усвідомлювати нові тенденції, нові вектори розвитку відкритих та глобалізованих соціальних систем. Відтак, зосередження на формуванні системи стійкості — це біганини за тінню, гра сліпих в кущах кропиви. Слід впливати на причини та умови, інші детермінанти формування та трансформації загроз та небезпек, а не говорити міфічну „систему стійкості”, яка є здебільшого науковою категорією, ніж практично існуючим проектом, який можна ефективно реалізувати.

Відтак, маємо прагнути не стільки до формування „системи стійкості”, що з наукової точки зору і це буде показано нижче є абсурдом, скільки до імплементації концепції стійкості в існуючі секторальні стратегії, акти стратегічної правотворчості, в тому числі й безпекову політику, а головне — в геостратегію сучасної Української держави як політико-безпекову практику.

2. Доктринальні підходи до визначення поняття

Одразу ж відмічу, що питання визначення поняття „стійкість” як у політологічному, так і в правовому аспектах не знаходять свого парадигмального вирішення. Більше того, чимало дослідників прямо вказують на аналітичну розмитість термінології, зокрема полісемії терміну „стійкість” [11, с. 41].

Отже важливим є продемонструвати: 1) наявність наукового інтересу до вирішення даного питання; 2) надати існуючі підходи; 3) здійснити їх аналіз і вийти на формулювання власного розуміння значення „стійкості”, сутності та істоти даного поняття.

Одне із перших визначень поняття „стійкість” міститься у моїй книзі „Безпекознавство” — здатність нормального функціонування системи при короткочасних внутрішніх і зовнішніх впливах, характеризується стабільністю і стаціонарністю [1, с. 198]. Причому стабільність визначається як здатність стійкого функціонування при тривалих внутрішніх і зовнішніх впливах [1, с. 197], а стаціонарність — ознака, яка характеризує незмінюваність об’єкта в часі [1, с. 198].

Визначення поняття „стійкість” знаходимо у Великому тлумачному словнику сучасної української мови. Там воно визначається як „здатність об’єкта, системи, виведеної зі стійкого стану, самостійно повертатися в цей стан; здатність витримати зовнішній вплив, протидіяти чомусь” [12, с. 1393]. Отже за даного визначення не йдеться про систему, а йдеться про властивість системи. Таким чином, йдеться про властивість об’єкта чи системи зберігати певний стан або повертатися до нього.

Д. Бобро визначає стійкість критичної інфраструктури як спроможність надійно функціонувати у штатному режимі, адаптуватися до умов, що постійно змінюються, протистояти та швидко відновлюватися після реалізації загроз будь-якого виду” [13, с. 18].

Корисним є використання результатів дослідження О. Суходолі [14], синтезуючи які, можна виділити наступні підходи до визначення поняття „стійкість”:

• здатність суспільства чинити опір, легко й швидко оговтуватися від будь-яких потрясінь, поєднуючи цивільні, економічні, комерційні та військові чинники” [15];
• одне з понять концепції економічної рівноваги, згідно з якою досягнення та утримання рівноважного стану в економіці належить до найважливіших мікро- і макроекономічних процесів [16];
• здатність системи витримувати та відновлюватися від суттєвих збурень без втрати спроможності забезпечувати проектний рівень та якість функціонування (надання послуг) [17];
• здатність активів (об’єктів), мереж і систем передбачати, абсорбувати, адаптуватись до та швидко відновлюватися після руйнівних випадків [18];
• здатність підготуватись та адаптуватись до змін, а також витримувати й відновлюватись після збурень. Це включає здатність витримувати та відновлюватися після цілеспрямованих зловмисних атак, аварій, а також природних загроз та інцидентів [19];
• здатність планувати, абсорбувати, відновлюватися та успішніше адаптуватися до негативних явищ [20] та інші.

Звертає на себе увагу і позиція авторів аналітичної доповіді щодо стійкості критичної інфраструктури, в якій відзначається  на зміщення уваги зі змісту діяльності щодо безпеки на діяльність із недопущення пошкодження функціонування умовного об’єкта переважно внаслідок зловмисних дій (з поступовим розширенням також на загрози природного і техногенного характеру), з фокусуванням на створенні додаткового захисту від загроз. Водночас аналіз змісту терміна „стійкість”, уможливлює цих же авторів  висновувати про акцент у ньому на діяльності зі створення можливостей для підготовки щодо запобігання та реагування на загрози, адаптації до нових умов функціонування та відновлення нормального режиму роботи [21, с. 16] (хоча на мій погляд, це також включає питання, які охоплені поняттям „захист”).

Далі цікавим є те, що поза аналізу вже давно існуючих документів щодо національної стійкості та національної готовності, наприклад у США, автори аналізованої аналітичної доповіді стверджують, що ними закладено концептуальний підхід до формування системи ЗКІ як результат імплементації результатів еволюції розуміння змісту термінів „безпека” та „стійкість” у США (а також інших країнах – членах НАТО) як ініціаторів та лідерів у цій сфері. Згідно із таким підходом безпека критичної інфраструктури має забезпечити вихід за межі лише захисту та включати в себе питання адаптації та відновлення. Через що припускається, що у процесі створення системи ЗКІ мають бути сформовані вимоги законодавства, запроваджені механізми та інструменти, щоб забезпечити діяльність залучених суб’єктів відповідно до пропонованого змісту терміна „стійкість” [21, с. 18].

Причому відмічу, що автори на пряму не дають власного варіанту визначення поняття, а одразу ж дають галузеве поняття стосовно інфраструктури. Причому при ухиленні від артикуляції власної позиції автори застосовують дуже абстрактне формулювання „зміст поняття”, що суттєво скорочує можливості для плідної та конструктивної дискусії щодо визначення родового поняття „стійкість”. Відтак пропозиція щодо назви державної системи захисту критичної інфраструктури в якості системи забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури є науково необґрунтованою, бездоказовою і не може бути визнаною аргументом для критичного аналізу взагалі.

Адже здійснений аналіз Президентських політичних директив США, навіть ще 2011 року, уможливлює виділити 5 ключових сфер функціонування національної системи стійкості („Mission Area”): 1) попередження; 2) захист; 3) пом’якшення дії негативних наслідків; 4) реагування; 5) відновлення.

На моє переконання, коріння дискусії щодо змісту поняття „стійкість” сягають в площину неправильного трактування і тиражування термінів „захист” і „безпека”.

Зважаючи, що дані наукові питання є окремим предметом досліджень, відмічу, що автори згаданої аналітичної доповіді відверто документують свою звужену позицію, вказуючи на „відмінності у трактуванні змісту терміна „безпека” в українському та англомовному дискурсах” [21, с. 17].

Відтак, дається взнаки наперед звужений фокус уваги окремих дослідників НІСД, які, слід віддати їм належне, все ж підкреслюють, що їх дослідження базується на вивченні досвіду США. Тут одразу ж виникає декілька ремарок щодо коректності наукового дослідження:

• з позицій геостратегії — у нас різний геостратегічний потенціал, різний ресурс на застосування інструментарію стратегічних комунікацій для синхронної та паритетної реалізації секторальних стратегій, до того ж різний рівень стратегічної культури та стратегічного мислення. США прагне бути центром світового порядку, що наперед визначає інші стратегії, які вона застосовуватиме для реалізації і досягнення поставленої мети. Саме це зумовлює різну шкалу індикаторів стійкості у США та України;
• з позицій політики — у нас різні політичні ваги та пасіонарність політичної еліти, різні політичні традиції та політична культура та різні окремі суспільні цінності, в цілому різні стратегічні цінності;
• з позицій права — у нас різні правові системи, в тому числі різні рівні розвитку стратегічної правотворчості;
• з позицій безпекознавства — у нас різні засади безпекової політики і різний потенціал безпекових спроможностей для реалізації національних інтересів та цінностей, зокрема й різні організаційно-функціональні моделі реагування на загрози та ситуації кризового характеру.

Тому, говорячи про досвід США, потрібно зважати на ці чинники, та вивчати його так, щоб його можна було пристосувати до української політичної системи і впровадити в рамках нормативного поля у безпекову політику для реалізації стратегічних національних інтересів. Підкреслю: ці дії мають бути спрямовані на досягнення українських національних інтересів, а не на прагнення відповідати взірцям союзників і партнерів, повністю нівелювавши власну ідентичність, перетворившись на знаряддя досягнення та реалізації чужих інтересів (інтересів третіх сторін).

Більше того, спираючись у безпекових питаннях, зокрема формування та імплементації концепції стійкості, авторами аналізованої доповіді підкреслюється і визнається той факт, що ними не проводилося догматико-юридичного, логіко-семантичного та ґерменевтичного аналізу нормативно-правових актів в Україні та США, не застосовувалися методи компаративістики і як наслідок, автори свідомо утрималися від аналізу саме правових категорій і норм-дефініцій, які власно і визначають правовий дискурс, визначаючи певним чином вектори розвитку геостратегічного дискурсу [22].

Навіть якщо виходити і з суто формальної логіки, то зазвичай виділяють два способи утворення понять [23, с. 39]:

• абстракція ототожнення — утворюються загальні поняття: інфраструктура, критична інфраструктура, правовідносини у сфері інфраструктури;
• ізолююча абстракція — утворюються загальні абстрактні поняття: загроза, безпека, захист критичної інфраструктури.

Як бачимо жоден із цих способів не оперує поняттям: імплементація англомовного дискурсу у правову і політичну реальність Української держави — тим більше в практику реалізації геостратегії Української держави. На ці питання я звертав свою увагу і наголошував на необхідності послуговування методологією юридичного термінознавства при упорядкуванні правових категорій.

Адже саме врешті-решт на удосконалення законодавства спрямовано дослідження більшості тем, оскільки без впорядковуючої ролі норм права будь-які дослідження і теоретичні міркування залишаться не реалізованими. Саме на заповнення цієї прогалини і спрямовано моє дослідження.

У згаданому аспекті ще одним прикладом відсутності точності застосуванні термінології виступає думка В.о. Генерального Директора Урядового офісу координації та європейської інтеграції Олексія Генічева, який 5 жовтня 2020 на своїй офіційній сторінці у Фейсбук відзначив: „Коли ми говоримо про стійкість, маємо на увазі, насамперед, готовність. Готовність держави захистити своїх громадян перед загрозами сьогодення. Цей підхід передбачає переорієнтацію зусиль з реагування, на підготовку до того, що з високою імовірністю може статися, тобто запобігти та мінімізувати вплив загрози. Принцип стійкості або ж „resilience” закладений у 3 статті Північно-атлантичного договору. У ній йдеться про те, що кожен із членів Альянсу має підтримувати і розвивати свою індивідуальну і колективну спроможність стійко протистояти збройному нападу. У сучасному світі безпека та колективний захист виходить далеко за межі готовності дати відсіч у разі збройної атаки. Незаконна анексія Криму стали каталізатором зі зміцнення стійкості через посилення цивільної готовності. Посилення стійкості має відбуватись за рахунок виконання 7 базових вимог до цільної готовності: 1) безпека енергопостачання; 2) дієвість уряду за будь-яких умов, 3) система зв’язку, 4) забезпечення населення питною водою та продуктами харчування. Ці елементи в комплексі і визначають стійкість. Ключовим фактором готовності країни є стійкі цивільні структури. Головне їх завдання забезпечувати: 1) стримування, 2) реагувати на кризу та 3) бути спроможними швидко після неї відновитись. Відтак потреба у створенні національної системи стійкості є вкрай актуальною. Стратегічне планування, прогнозування та оцінка ризиків — це те чим, ми повинні займатися уже сьогодні, або впевнено дивитись у безпечне завтра” [24].

Детальний аналіз цього коротенького виступу за обсягом може стати предметом окремого дослідження, адже в ньому припущено стільки логічних помилок, термінологічної плутанини та суперечностей, що говорити про здійснення аналізу, означає виробити самостійно правильне і логічне поняття „стійкості”.

Такі терміни як „цивільне суспільство” (слід вживати громадянське суспільство), „цивільні структури” (є інститут публічно-приватного партнерства) тощо — виключають важливість держави та взагалі інституційної структури у побудові ефективної макросистема національної безпеки і реалізації геостратегії Української держави.

Однозначно кидається в очі концептуально помилкове ототожнення понять „стійкість” і „готовність”. Це  взагалі порушує питання про компетентність та відповідність даної особи займаній посаді, оскільки озвучені слова, від такої особи цитуватимуться і сприйматимуться в якості офіційної публічно оголошеної державної позиції. В гонитві за „відповідністю шаблонам” українським чиновникам потрібно спочатку консультуватись з юристами щодо вживання тієї чи іншої термінології, щоб не перетворювати власні виступи на беззмістовний набір слів і цитування документів НАТО п’ятирічної давнини. Знову ж таки вертаємось щоразу до відсутності реалізованої концепції стратегічного наративу, на необхідність реалізації якої неодноразово звертали свою увагу чимало авторитетних науковців та дослідників.

Окремо зверну свою критичну увагу і на напрочуд саркастичну статтю, підготовлену О. Резніковою, як відзначила, що „час від часу в публічному дискурсі виникають „трендові” слова (buzzwords), які лунають звідусіль, використовуються у політичних документах і державних програмах, під які виділяються кошти з державного бюджету або міжнародними організаціями, і які кожен розуміє по-своєму” [25]. Саме так авторкиня висловлює свою думку про новий для неї термін „стійкість”.

Справедливості заради відмічу, що слово „buzzwords” абсолютно невірно контекстуально застосовано даною авторкинею, адже воно означає і правильно перекладається зовсім не в тому контексті, в якому його подано. Насправді, це „розумне слівце або фраза, почасти які вживаються в якості жаргонізмів, які притаманні в певний час або в певному контексті”. До одних із таких слів авторка віднесла і термін „стійкість”, назвавши його також „трендовим”.

Залишу поза увагою той факт, що стаття була підготовлена 19 липня 2019 року, тобто принаймні вже можна чітко констатувати про відверте нехтування і грубе порушення авторкою правил всебічності та об’єктивності подання інформації, адже нею не було проаналізовано жодного документа НАТО (особливо 2016 року, коли було проведено Варшавський саміт) та інших міжнародних організацій, в рамках яких під час забезпечення колективної безпеки саме і сформувалася консенсуальна позиція та концепція необхідності формування стійкості та готовності. Вже навіть не йдеться про значний масив наукової літератури, де в рамках різних наук дане поняття має достатньо значні форми інтерпретації і загальний рівень дослідженості.

Додатковим проявом термінологічної розмитості виступає позиція О. Резнікової, яка, в суто авторській інтерпретації виділяє такі види стійкості: корозійна стійкість металу; стійкість будівлі; психологічна стійкість людини; стійкість екосистеми; стійкість інфраструктури; стійкість держави і суспільства до терористичної загрози та інформаційних атак; стійкість комп’ютерних систем до хакерських атак; стійкість фінансової системи; національна стійкість [25].

Натомість позиція О. Генічева та О. Резнікової об’єднує відсутність чіткого розуміння іманентних ознак поняття, виділення онтогенетичних зв’язків його структурних елементів, а також відсутність виходу на конкретні пропозиції щодо удосконалення державної політики в аспекті формування умов для підвищення її стійкості.

Однак вже роком пізніше у 2020 році О. Резнікова у співавторстві з К. Войтовським підготували аналітичну записку „Щодо Концепції забезпечення національної стійкості”, в якій відзначила: „Розбудова національної стійкості є одним із пріоритетних напрямів політики національної безпеки України на сучасному етапі. Це обумовлено необхідністю забезпечення готовності держави і суспільства до реагування на широкий спектр загроз різного походження, а також безперервності основних процесів у державі. Україна має значний потенціал стійкості, що підтверджується досвідом її протидії гібридній агресії. Проте системні механізми забезпечення національної стійкості наразі не сформовані. Їх запровадження сприятиме водночас посиленню і розвитку системи забезпечення національної безпеки України. Розробка і реалізація комплексних стратегічних рішень у цій сфері потребує належного наукового обґрунтування, у першу чергу, щодо визначення концепції забезпечення національної стійкості” [26, с. 1].

З аналізу цитованого тексту даних авторів робимо наступні авторські висновки:

• автори безпорадно плутають ключові поняття „стійкості” і „формування системи національної стійкості”;
• автори не порізнюють поняття „стійкості” і „національної стійкості”;
• формування системи національної стійкості розглядається поза контекстом державної політики, а одразу ж наголошується на зв’язок лише із політикою національної безпеки, хоча безпекова політика лише є інструментальної для багатьох секторальних видів державної політики, тобто важливою, але не вичерпною щодо них;
• вказується лише на два об’єкти готовності: держава і суспільство, тим самим ігнорується важливий об’єкт: людина і громадянин;
• готовність зводиться лише до реагування, тим самим ігнорується відновлення, адаптація, запобігання та інші важливі ознаки системи стійкості, які вже є уконституйованими як у спеціалізованій науковій іноземній літературі, так і є закріпленими у відповідних нормативних актах різного рівня;
• авторами не проводиться чітка демаркаційна лінія між поняття готовості і готовності;
• система готовності звужується рамками лише загроз, лишаючи осторонь виклики та небезпеки;
• готовність звужується лише готовністю до безперервності основних процесів, термін „основні процеси” не несе жодного змістовного навантаження і не відповідає змісту та призначенню саме системи готовності, яка формується для забезпечення безперервності життєво важливих процесів для особи, суспільства і держави;
• уводиться в обіг терміносполука „потенціал стійкості”, який не має свого пояснення та визначення, так само як і не проведено демаркаційну лінію між ключовими поняттями „стійкість” та „готовність”.

Своєю чергою, окремі дослідники [27], при екстраполяції визначення поняття системи управління економічною стійкістю [28], висновують про необхідності виділення наступних станів стійкості системи інфраструктури:

- відносна стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається та зберігає при цьому рівновагу своїх елементів;

- критична стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається, але ціною внутрішніх диспропорцій;

- умовна стійкість – критична інфраструктура не розвивається, але при цьому зберігає рівновагу своїх елементів [29, с. 468].

У даному аспекті можна погодитись із С. С. Телеником, який відмічає, що запропонована вище класифікація є важливою з огляду на те, що визначення стану системи інфраструктури за певний період уможливить вироблення необхідних заходів і напрямів державної політики щодо захисту і стійкості критичної інфраструктури, а також необхідні для цього засоби правового регулювання [29, с. 468].

Отже, як вбачається з урізноманітненого аналізу підходів до визначення поняття стійкості, наразі не сформовано чіткого розуміння, що таке стійкість:

• це система;
• це система забезпечення;
• це властивість системи;
• це характеристики політики національної безпеки;
• це готовність.

Наступним елементом мого дослідження виступає з’ясування змісту концепту „національна стійкість”.

3. Щодо творення концепту „національна стійкість”

Зауважу, що що сучасний та актуальний геостратегічний ландшафт характеризується високим рівнем нестійкості, турбулентності й невизначеності. Нині увиразнюється поява нових форм загроз через неконтрольовані наслідки глобалізації, які призводять до критичної залежності держав, зокрема від енергоносіїв. Роками створюване енергетичне узалежнення створили умови для стратегічної залежності багатьох держав від тих країн, які постачають енергоносії.

Водночас я підтримую позицію міністра закордонних справ Швеції Анн Лінде, яка під час критики Президентом США Д. Трампом недостатньо жорстких заходів, що їх вживає Швеції під час протидії коронавірусу у квітні 2020 року, акцентувала свою увагу на тому, що влада Швеції вживає ті заходи, які є правильними для Швеції [30].

І це є суттєвим компонентом: в Україні дуже часто дружбу та співробітництво, партнерські або союзницькі відносини підмінюють повним калькуванням того чи іншого досвіду без урахування національної специфіки, національних традицій та взагалі національних інтересів та головне — цінностей української нації. Вибір тієї чи іншої моделі алгоритму управління має відповідати інтересам передусім України, а не виступати мірилом отримання чергового траншу МВФ або інших почасти сумнівних преференцій в окремих сегментах міжнародних відносин. Слід відверто розуміти, що те, що підходить одним країнам, не підходить іншим. Це ж стосується і впровадження концепції стійкості при формуванні геостратегії сучасної Української держави.

Відтак, основне призначення національної стійкості — створення резервних можливостей та спроможностей для гарантованої реалізації національних інтересів і плекання національних цінностей. Визначальним є не плутати цільове призначення, мету та взагалі місію даної системи, а головне відчути запит суспільства і державних інституцій та інституцій громадянського суспільства саме у необхідності впровадження концепції національної стійкості безпосередньо в такому форматі, котрий є необхідний нашій соціальній системі, а не третім зацікавленим сторонам, в тому числі й лобістам (за певних умов потенційним колоборантам та зрадникам), що проводять на теренах України власну діяльність, причому не завжди в інтересах України.

Таким чином можна говорити і про необхідність впровадження засад стійкості в якості керівних засад, що найбільше відповідають усвідомленим потребам розвитку нації у даний час та на майбутнє, в кожен структурний елемент геостратегії в цілому, і в рамках секторальних стратегій зокрема.

Наголошу: доцільно говорити не про формування якоїсь окремої системи, яка стане додатковим елементом державної політики, надструктурним самостійним елементом або замінить якійсь елемент, а саме про впровадження засад стійкості, концепції національної стійкості.

При цьому чимало сучасних дослідників звертають увагу на необхідність застосування інноваційного підходу як в науці, так і на практиці, який має забезпечити максимальні переваги в реалізації державної політики безпосередньо для України. Важливим у даному аспекті є відхід від застарілих кліше та шаблонів, усвідомлення і визначення власного шляху в умовах невизначеності.

Знаковим стало прийняття Концепції забезпечення національної системи стійкості, ухваленої 27 вересня 2021 року, майже за 5 місяців перед початком війни путінського режиму проти Української держави [31]. Даним документом визначено мету, основні принципи, напрями, механізми і строки запровадження та функціонування національної системи стійкості, спрямованої на забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Отже основними завданнями національної системи стійкості визначено [31]:

• забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози;
• виявляти вразливості;
• оцінювати ризики національній безпеці;
• запобігати або мінімізувати їх негативні впливи;
• ефективно реагувати;
• швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Натомість проведення лінгвістичного та логіко-семантичного аналізу визначення понять „національна стійкість” і „система національної стійкості” у цьому ж документі уможливило виявити певні розбіжності у трактуваннях, які я відобразив у відповідній таблиці.

Відзначу і на ту обставину, що в Концепції забезпечення національної системи стійкості, від 27 вересня 2021 року безпосередньо поняття стійкості не визначено, натомість надається визначення поняття національна стійкість — здатність держави і суспільства: 1) ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру, 2) адаптуватися до змін безпекового середовища, 3) підтримувати стале функціонування, 4) швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій.

Отже формулюємо проміжні висновки:

1)              в українській правничій термінології, а також в рамках політологічних досліджень відсутнє поняття „національна система стійкості”;

2)              легітимованим є поняття „національна стійкість”, яке має власне визначення;

3)              політичні інститути, реалізуючи секторальні стратегії, імплементують концепцію стійкості у власну діяльність, реалізуючи державну політику в найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)              розроблення і реалізація геостратегії передбачають формування макросистеми, важливими і необхідними властивостями якої виступають стійкість і готовність.

Висновки щодо України

Відмічу, що звернення Україною уваги до завдань стійкості та готовності не є новелізацією старих проблем, а слугує відлунням врахування міжнародного досвіду, а також необхідності розроблення нових підходів до реагування та профілактику нових викликів та загроз сучасності, тобто фактично відбувається чіткий наголос на необхідності практичного впровадження проактивної державної політики в рамках реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Підтвердженням цьому є Указ Президента України від 30 вересня 2022 року, в якому наголошено на необхідності підвищення стійкості держави, зокрема через прискорення  прийняття відповідних законопроектів щодо належного санкційного та іншого реагування на ескалацію з боку Російської Федерації [32].

У нашій державі слід визнати відверто, навіть не сформовано достатньої системи безпеки об’єктів стратегічної інфраструктури: незважаючи на проведені безпекові та воєнні заходи деінфраструктуризація Української держави відбувається систематично в рамках війни Росії проти України. Тож питання стійкості держави і її практичної готовності до активних заходів, особливо в зимовий період 2022-2023 років стануть важливими індикаторами увиразнення концепції Realpolitike.

Нині не можемо стверджувати про функціонування національної стійкості. Поки, це лишається у вигляді прогнозної моделі, яка може бути реалізованою лише за умови виграшу у війні проти Росії, наступного приходу до влади іншої компетентної, фахової команди, цілеспрямованої на реалізацію стратегічних національних інтересів, діяльність яких ґрунтуватиметься на державоцентристських засадах. Розроблення геостратегії і на її підставі секторальних стратегій і як актів стратегічної правотворчості і як відповідних напрямів державної політики має стати новою стратегією нашої держави, одними із важливих індикаторів ефективності функціонування якої мають виступати: стійкість і готовність.

Слід відходити від практики констатації в актах стратегічної правотворчості на песимістичних оцінках ситуації щодо стійкості держави та її готовності до ефективного реагування на виклики та загрози, що містяться в численних нормативних актах, політичних рішеннях (Закон України „Про національну безпеку”, Стратегія національної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України, Стратегія забезпечення державної безпеки  тощо), а також матеріалах та оглядах з питань національної безпеки.

Констатую: наразі чітко сформована практична потреба у формуванні та імплементації науково обґрунтованих резервів державного управління, ухваленні та реалізації нестандартних та асиметричних секторальних стратегій, які можуть суттєво доповнити та посилити державну політику держави, сприяти повномасштабної реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Національна стійкість — властивість національних систем, яка характеризує їх здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру та інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленої нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Своєю чергою забезпечення національної стійкості, враховуючи існування і постійну наявність потенційних або наявних загроз і небезпек, вимагає не лише здатності протистояти ним, але й адаптуватися до постійної їх дії.

Таким чином, впровадження концепції національної стійкості передбачає формування комплексного механізму, який включатиме в себе етапи оцінки ризиків, планування та навчань, узгоджені протоколи реагування на кризову ситуацію, відновлення до початкового стану та належну міжвідомчу комунікацію.

Відповідні напрацювання також містяться у стратегічних програмних документах держави (Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392, Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України, затверджена Указом Президента України від 14.03.2016 № 92, Концепція забезпечення контррозвідувального режиму в Україні, затверджена Указом Президента України від 06.10.2017 № 310 та Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.12.2017 № 1009).

Запропонований у нормативно-правових актах підхід дає всі підстави для запровадження концепції національної стійкості, оскільки дозволяє методологічно поєднати діяльність та функціонування різних існуючих державних систем безпеки (захисту та реагування на кризові та надзвичайні ситуації, наприклад: кіберзахист, контртерористична, контрдиверсійна діяльність, захист економічної безпеки, безпекоінфраструктурна політика тощо).

З позицій права, ефективна реалізації геостратегії базується на формуванні системи актів стратегічної правотворчості, властивістю даної системи виступає стійкість.

З позицій політології, існує потреба у формуванні політичної еліти, здатної формувати дороговкази і головне, позбавленої корупційного та агентурного впливу з боку інших країн, реалізовувати політичні рішення стратегічного характеру, що відповідають стратегічним національним інтересам Української держави, а не є відлунням державної політики третіх країн, нехай і союзників. Критерієм ефективності виступає готовність [33].

Подальше розроблення і практична реалізація принципів національної стійкості для реалізації геостратегії можливі після введення в дію оновленої Геостратегії Української Держави, і формування на її основі скоординованої державної політики у відповідних найбільш важливих сферах (інформаційній, кібернетичній, воєнній, соціально-економічній, економічній, енергетичній, екологічній, транспортній та ін.), закріпленої у відповідних актах стратегічної правотворчості (секторальних стратегіях), а також під час розробки інших документів стратегічного планування, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, досягнення визначених результатів і поставлених цілей в певно визначених проміжках часу.

Загалом вжиті заходи дозволять посилити спроможності держави та суспільства здійснювати відповідний прогноз, ефективно реагувати і максимально швидко відновлюватися до визначеного стану у разі загрози або порушення основних аспектів життєдіяльності країни та забезпечувати національну безпеку в цілому.

Українська держава має значний потенціал стійкості, що підтверджується набутим досвідом у війні проти путінського режиму. Разом із тим, причиною провалу протидії гібридній агресії, яка передувала варварській війні, розпочатій 24 лютого 2022 року стала відсутність дієвих системних робочих механізмів забезпечення національної стійкості і готовності до реальної та результативної протидії, включаючи проактивне та адаптивне управління та вжиття комплексних активних заходів в тому числі і в контексті реалізації концепції стратегічних комунікацій.

Зважаючи на високу актуальність тематики, продовження наукових досліджень у цій сфері має стати пріоритетним.

Актуальними залишаються вектори розроблення геостратегічної теорії як упорядкованої макросистеми знань, що досліджує ту складову соціальної реальності, яка пов’язана із виявленням проблем у сфері реалізації секторальних стратегій держави, знаходженням ефективних засобів для їх реалізації та вироблення наукових рекомендацій для підвищення ефективності практичної стратегічної діяльності як сфери реалізації стратегічних інтересів.

Головна причина потреби в розробленні геостратегії полягає у стійкості націософських і націєтворчих засад українства, яке в одвічному прагненні до власної держави, піднімаються через формування геостратегії до осмислення причин, що активно заважали її формуванню.

У даному контексті теоретична концепція стійкості виступає когнітивною складовою теорії геостратегії, адже саме стійкість держави виступає однією з параметральних  характеристик ефективності реалізації геостратегії Української держави.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Безпекознавство: навчальний посібник. Київ: Вид-во Європ. ун-та, 2003. 208 с.
2. Нагорна Л. Політична лінгвістика: стан і статус // Курасівські читання. Наукові записки. Випуск 30. Книга 2. С. 160-168.
3. Бернюков А. М. Юридична герменевтика як методологія здійснення правосуддя (філософсько-теоретичний аналіз): автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.12 / А.М.Бернюков: Львів. держ. ун-т внутр. справ. Л., 2008. 16 с.
4. Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки // Право і суспільство. 2015. № 5-2. ч. 3. С. 30—39.
5. Фатхутдінов В. Г. Громадський vs публічний у дзеркалі правничої герменевтики // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки. Херсон, 2015. Випуск 4, Т. 1. С. 45—50.
6. Шелестов К. О. Праворозуміння та герменевтика // Актуальні проблеми держави і права. Одеса: Юридична література, 2009. Вип. 50. С. 108-113.
7. Юркевич О. М. Герменевтика культурної форми розуміння: автореф. дис…. д-ра філософ. наук: 09.00.01 / О. М. Юркевич; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. Харків, 2005. 40 с.
8. Ліпкан В. А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. 2005. № 1. С. 94 – 99.
9. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
10. Тимошенко В. І., Шакун В. І. Теоретичні основи кримінології: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2021. 240 с.
11. Svitkova, Katarina. (2017). Resilience in the national security discourse. Defence & Strategy Journal. Vol. 1. С. 21-40.
12. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 250000 / уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2005.
13. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні: зб. матер. міжнар. експерт. нарад/упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2016. 176 с.
14. Суходоля О. М. Стійкість енергетичної системи чи стійкість енергозабезпечення споживачів: постановка проблеми. Стратегічні пріоритети. 2018. № 2. С. 101-117.
15. Брежнєва Т. В. Стійкість як ключовий елемент колективної оборони НАТО. Стратегічні пріоритети. 2017. № 3. С. 12-20. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/spa_2017_3_4.
16. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8/
17. Gößling-Reisemann Stefan. Resilience – Preparing Energy Systems for the Unexpected. URL: https://www.irgc.org/wp-content/uploads/2016/04/G%C3%B6ssling-Reisemann-ResiliencePreparing-Energy-Systems-for-the-Unexpected-2.pdf/
18. Cabinet Office. Keeping the Country Running: Natural Hazards and Infrastructure. (2011). URL: https://www.gov.uk/government/uploads/system/uploads/attachment_data/file/61342/naturalhazards-infrastructure.pdf [in English].
19. White House. (2013). Presidential Policy Directive – Critical Infrastructure Security and Resiliencе. obamawhitehouse.archives.gov. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-offi ce/2013/02/12/ presidential-policy-directive-critical-infrastructure-security-and-resil [in English].
20. National Research Council. (2012). Disaster Resilience: A National Imperative. Washington, DC: The National Academies Press. doi.org. URL: https://doi.org/10.17226/13457 [in English].
21. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта С. П., Кондратов С. І., Суходоля О. М.] / за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2019. 224 с.
22. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
23. Черданцев А. Ф. Логико-языковые феномены в юриспруденции. Изд-во Норма Инфра М. М., 2012. 320 с.
24. Генічев О. // Facebook: https://www.facebook.com/1235786599883191/posts/3234886989973132/?vh=e&d=n
25. Резнікова О. Що саме ми розбудовуємо, говорячи про національну стійкість? // Режим доступу: https://dt.ua/internal/scho-same-mi-rozbudovuyemo-govoryachi-pro-nacionalnu-stiykist-318005_.html.
26. Резнікова О. Щодо Концепції забезпечення національної стійкості. Аналітична записка. Серія „Національна безпека”. № 8. 2020. С. 1-8.
27. Теленик С. С. Сучасна потреба у формуванні національної системи стійкості та готовності. Сектор безпеки України: актуальні питання науки та практики : збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами VІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Харків, 9–10 квітня 2020 р. Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого ; Друкарня Мадрид, 2020. Вип. 35. С. 173–174.
28. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8.
29. Теленик С. С. Державна система захисту критичної інфраструктури України: концептуальні засади адміністративно-правового регулювання: монографія. Одеса: Видавничий дім „Гельветика”, 2020. 602 с.
30. Шведы ответили Трампу на критику из-за коронавируса // Режим доступу : http://www.bagnet.org/news/world/422721/shvedy-otvetili-trampu-na-kritiku-iz-za-koronavirusa.
31. Концепція забезпечення національної системи стійкості: Указ Президента України від 27 вересня 2021 року № 479/2021 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5017.html.
32. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 вересня 2022 року „Щодо дій України у відповідь на спробу Російської Федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності”: Указ Президента України від 30 вересня 2022 року № 679/202 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5785.html.
33. Ліпкан В. А. Ідея політичної готовності. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 37.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: 

Анотація

Актуалізація політичного режиму вбивць, використання політичних інститутів з метою знищення як власної, так і інших націй, насадження ідеології нацизму — все це на жаль не політична футурологія, а прояви безпорадності існуючих політичних інститутів, які допустили такі прояви у ХХІ столітті, коли в серці Європи відбувається епічна та кривава війна.

Неготовність європейців до цієї війни пояснюється тим, що в рамках європейських політичних систем, війна як продовження політики іншими засобами, вже давно не розглядається справжнім інструментом політичних відносин. Тож, мало хто вірив у здатність і політичну готовність путінського режиму до реалізації цієї безумної, агресивної та смертоносної політики війни проти України. Однак із позицій політичної аналітики, саме політичний аналіз, аналіз стратегій розвитку політичних відносин і політичних інститутів всередині російського суспільства, в тому числі численні політичні вбивства всередині РФ, уможливили сформувати беззаперечні докази, сформулювати індикатори, ідентифікувати ті чинники, які були помітні, починаючи ще з 1991 року, а потім — 8 серпня 2008 року — набули нового агресивного прояву і у 2014 році, а згодом, не отримавши належної відповіді в обличчі міжнародних політичних інститутів, увиразнились у варварському та деструктивному прояві 24 лютого 2022 року.

Одна з багатьох причин неготовності до своєчасного упередження війни полягала у відсутності застосування результатів стратегічного мислення, небажанні аналізувати з позицій науки ті чинники, причини, умови та інші детермінанти, що впливали на геостратегічний ландшафт і формували достатньо чітку картину щодо реальності проведення агресивної війни путінського режиму проти незалежної та суверенної держави, війни на знищення загальнолюдських спільних та солідарних цінностей, реалізації непередбачуваної державної політики.

Підігрування і підспівування таким злочинним і терористським режимам відбувається не лише серед лідерів громадської думки, політологів та політиків, а й на жаль серед науковців. Саме тому докладний аналіз наукових здобутків російських авторів уможливлює чітко ідентифікувати ерозію моралі не лише путінського режиму, а й зміст і сенс світогляду так званої „наукової інтелігенції”, і російського суспільства взагалі. Ця війна — це не війна лише путінського режиму. Це війна російського суспільства і руської ментальності, війна руського світу, очолювана путінським режимом. Це принципова позиція.

На підставі авторської концепції геостратегії аналізуються чинники, які впливають на геостратегічний ландшафт, і як наслідок формують дороговкази для вироблення сучасної та ефективної результативної геостратегії сучасної Української держави. У статті надається додаткова аргументація щодо продовження і артикуляції авторської ідеї щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії.

Розглянуто чинники інтегративності геостратегії, впровадження штучного інтелекту, технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи інших явищ; врахування стратегічних національних цінностей.

Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, упосліджуючи політичну лінгвістику уведено в науковий обіг політологічні неологізми: деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, інфраструктурна десуверенізація. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами.

Виділено проблематику рідкоземельних металів, обґрунтовано причини одвічного прагнення до ліквідації Української держави, запропоновано відповідний комплекс заходів щодо формування сильної та розумної держави, стратегічної архітектури і стратегічного мислення.

Ключові слова: геостратегія, деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, десакралізація, десуверенізація, українство, стратегічна культура, стратегічна еліта нації, геостратегічний ландшафт, інфраструктурна війна, рідкоземельні метали.

Загальна постановка проблеми

Доволі небагато досліджень під час війни безпосередньо актуальних та нагальних питань. Більшає усіляких „експертів” та дикторів, які можуть озвучувати чужі ідеї, не маючи ґрунтовної політологічної та взагалі вищої освіти, власної, поважної серед фахівців, думки, будучи насправді дієвими особами чужих політичних комедій. Унаочнюється чіткий водорозділ між „людом” і „нарідом”, які потребують і згодом стають споживачами різного класу політичної інформації і зумовлюють використання урізноманітнених політичних комунікацій та стратегічних наративів.

Тому роль науковців як ніколи ціннішає. Переконаний, що зараз вирішальний час, коли саме від нас, науковців, залежить формування вірних дороговказів розвою стратегії розвитку нашої держави в умовах впливу чинників різної природи, нового творчого подиху нації.

Доволі часто доводиться чути навіть від науковців, про те, що Росія не має виграти цю війну, а Українська держава, має лишатися незалежною. Це гасла і лише примітивізм, недосконалість мислення, обмеження світогляду. Такі думки шкодять не лише науці, а й передусім знову уводять в оманливі манівці невизначеності і перманентного хаосу Українську державу.

Адже справжня геостратегія успішної та процвітаючої Української держави має полягати у тому, щоб політичний режим в Росії не мав більше не лише наміру і бажання, а й передусім стратегічного потенціалу, в тому числі й інтелектуального для того, щоб розв’язувати агресивні та криваві війни. Війна має стати невигідною для Росії, її політичної системи та відповідних інститутів, у тому числі її авторитарного імперського режиму. Справжня причина війни — не Україна (як на це лише через 7 місяців війни почав зненацька відзначати відомий російський опозиціонер Навальний[1]), а саме Росія; тому маємо вивчати причини і впливати на них, а не постійно робити еківоки лише на саморозвиток і самовдосконалення, або на лише зміну режиму, лишаючи політичну систему, відповідні їй інститути в первісному стані, які власно і згенерували путінський режим: не навпаки.

Отож підготовка політологічних досліджень має відбуватись, відштовхуючись не лише від парадигмальних концептів політичних наук, сталих теорій, а передусім спиратись на стратегічні національні цінності, секторальні стратегії, об’єднані до макросистеми — геостратегії сучасної Української держави.

Я категорично проти, коли до політики лізуть ті, хто в ній не розбирається. Прикладом, Ілон Маск, напевно з нудьги або випробовуючи свою стратегію щодо кількості ботів в Твіттер перед можливою його купівлею, 3 жовтня 2022 року вирішив зробити вкид і нарешті дати „цінні” поради всій світовій спільноті, які так чекали на це, щодо припинення війни путінського режиму проти України, фактично перетворившись у глашатая путінської пропаганди. „Цінні” поради від „мудрого” Маска виглядають наступним чином: „Провести „референдуми” на підконтрольних Росії територіях під наглядом ООН. „Росія йде, якщо на те буде воля народу”. Крим формально входить до складу РФ, як це було з 1783 року. (До так званої „помилки Хрущова”, додає Маск). Гарантується водопостачання Криму. Україна залишається нейтральною державою” [][2].

На жаль, мова наукової статті не дозволяє дати вичерпну оцінку інтелектуальнім здібностям даної особи саме в політології, але це було відразу ж зроблено дописувачами цієї особи в його соціальних мережах, включаючи українських політиків. Акції Тесла одразу ж впали на 9 % і вже наступного дня, прийшовши до тями, Ілон Маск здійснив спробу щодо виправлення ситуації, відзначивши, що витратив на Starlink для України понад $ 80 млн., водночас заявивши про бажання відновити перемовини щодо купівлі Твіттер. Фактично, через такий вкид, Маск переконався, що Твітер — це не мережа ботів (початкова теза щодо відмови від купівлі Твіттер), а його дописи читає і коментує багато людей[3].

Але симптоматичним є те, що будь-які особи, які чи то в  бізнесі чи то в медіа досягли певних успіхів (крім Маска, згадаю, наприклад Джека Ма, чисельних артистів, які роблять „пробу пера” в практичній політиці), чомусь починають думати, що вони знаються на політиці і давати поради, не знаючись ані в історії, ані в безпеці, ані в міжнародних відносинах, ані в політології.

Напевно у цьому є і наша провина як науковців політологів, адже валідність наших досліджень та їх застосування у практиці, якщо б це призводило до поліпшення стану та якості життя людства, напевно б позбавило можливості таких, як Маск, давати свої „цінні поради” щодо важливих стратегічних питань, фактично граючись власною аудиторією чутливими питаннями, тим самим формуючи легковаження до держави як складного політичного інституту через брак, передусім державницького світогляду.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. Передусім аналізувалися політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Шемшученко, В. Явір та ін.

Також було узято до уваги окремі фрагменти аналітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, стосовно формування елементів державної політики у сфері інфраструктури.

Звичайно, використано доробок моєї наукової школи: Г. Ю. Зубко, І. В. Діордіца, О. А. Мандзюк, Ю. Є. Максименко, А. М. Лобода, В. В. Майоров, В. Ю. Кобринський.

Утім у переважній більшості досліджень, не аналізуються саме ті — реальні чинники, які впливають на продовження війни проти України і визначають вигідні для Української держави параметри виграшу у війні проти путінського режиму з настанням результату у вигляді постросії. Не визначається їх іманентний характер і не доводиться думка про те, що стратегія має впливати на розвиток саме України, а не відповідати очікуванням третіх сторін щодо зміни вектора політичного режиму в Росії. Чимало було підготовлено актів стратегічної правотворчості з безпекових питань, було визначено чимало урізноманітнених загроз, передбачено вжиття комплексних заходів, виділено навіть окремі державні / національні системи захисту / безпеки. Але політична готовність до їх вжиття, практична реалізація або взагалі ефективність і доцільність цих документів у разі їх невиконання ставить дуже багато запитань до ефективності політичних інститутів, компетентності політичних суб’єктів, стратегічної культури та горизонтів стратегічного мислення.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У більшості західних досліджень стратегія щодо України: це постУкраїна як оплот захисту східного флангу НАТО, дієва та ефективна сила чужих стратегій. Західні стратеги та відомі колумністи, на жаль, щодо Української держави, продовжують перебувати у магічному полоні (або ж свідомому спрямуванні розвитку нашої держави в координатах власних інтересів) управління наслідками. Моє завдання інше — будова геостратегії Української держави, а це означає, що геостратегія, на моє тверде і непохитне переконання, має фокусувати власний розвиток на стратегічному управлінні причинами та умовами, іншими детермінантами.

Лише тоді буде розуміння того, що має йтися не про постпутінський режим в Росії як наслідок російсько-української війни, а саме про постросію: нова політична система, нові політичні інститути, нові політичні відносини і відповідні суб’єкти із нової ідеологією. І заходу слід готуватися саме до постросії, а не постпутінського режиму.

Постросія — предмет стратегії західного світу.

Тактика:

• сприяння в будові сильної Української держави;
• прийняття України до НАТО;
• посилення захисту внутрішньої безпеки передусім в аспекті цінностей демократичних держав;
• посилення єдності ЄС та Західного світу;
• проведення збалансованої та розумної міграційної політики;
• формування спільної інфраструктурної стратегії ЄС;
• декарбонізація та унеможливлення залежності від енергоносіїв з однієї країни (назва цієї країни не є значущою: адже для власно свободи цінністю виступає відсутність будь-якої залежності реалізації своєї стратегії від будь-яких третіх сторін) тощо.

Це суттєво викривлює сучасні діоптрії стратегів заходу, і надає можливості по-новому дивитись на геостратегію в пропонованому мною розумінні: як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Отже, відповідно до предмета статті, визначу та опишу ті чинники, які є суттєво важливим для формування геостратегії сучасної Української держави: Стратегії ДЛЯ, а не стратегії заради реалізації інтересів третіх країн або проти когось / чогось.

По-перше. Необхідно брати до уваги інтегративний характер геостратегії як макросистеми, що невід’ємно пов’язана з інфраструктурною, воєнною та безпековою політикою, економічною (включаючи виробничу, фінансову, бюджетну), соціальною (включаючи медичну, освітню, побутову, туристично-рекреаційну), інформаційною та іншими видами державної політики.

Відтак, за принципами взаємної залежності при розробленні одного напряму політики слід водночас враховувати концептуальні засади як суміжних, так і принципи будови макросистеми. Інтегральний і міждисциплінарний підходи мають бути покладено в основу будови сучасної моделі геостратегії[4], еталонна модель якої буде надана нижче.

Зважаючи на важливість і актуальність інфраструктурних відносин, нагальність реалізації державної інфраструктурної політики, ключові приклади я наводитиму саме в розрізі даного виду державної політики[5].

Наприклад. „Реформа” системи охорони здоров’я України, в ході якої передбачається укрупнення медичних закладів і скорочення їх у малонаселених пунктах, суттєво відбивається на медичній інфраструктурі регіонів, що в цілому унеможливлює реалізацію права на життя окремими категоріями громадян України.

Аналогічну ситуацію можемо спостерігати і в освітній сфері: скорочення сільських шкіл змінює освітній інфраструктурний ландшафт, формуючи передумови до розумового обмеження нації і перетворення її на біомасу, не здатну на реалізацію свого суверенітету і відповідно такої, що потребуватиме зовнішнього управління. Присутність іноземців на посадах в органах державної влади — яскравий приклад деінтелектуалізації української влади, визнання зверхності над собою іноземних громадян та їхніх урядів. Це все не має нічого спільного ані із суверенітетом, ані з контекстом та й загалом онтологічним сенсом геостратегії сучасної Української держави, яка слугує природним відлунням втілення національної ідентичності.

Примітним у наголошеному нами аспекті стало рішення Окружного адміністративного суду України від 14 жовтня 2021 року, в якому було визнано „незаконним формування органів державної влади іноземцями, які брали участь у кадровій комісії,… участь будь-яких іноземних осіб або органів, організацій у формуванні органів влади України очевидно суперечить декларації про державний суверенітет України і, відповідно, Конституції України…приписи про участь в атестації прокурорів осіб, визначених дипломатичними місіями та міжнародними організаціями, порушують основоположні конституційні принципи держави, зокрема суверенітет, право народу України на його реалізацію, неподільність державної влади, оскільки посольства іноземних держав та міжнародні організації не є представниками народу України і не належать до народу України” [][6].

По-друге. Також слід наголосити і на відсутності системних напрацювань щодо впровадження штучного інтелекту.

Сьогодні Україна, окрім галасливих заяв чиновників, насправді фактично не здатна сформувати та реалізувати достатню політику кібербезпеки для ефективної протидії кіберзагрозам з боку Китаю, Росії та інших держав, які мають свій інтерес щодо впливу на геостратегічний курс нашої держави. Через відсутність інфраструктури впровадження систем штучного інтелекту формуються суттєві передумови для небезпеки не лише нинішньому, а й прийдешнім поколінням українців.

Звичайно, можна схвально поставитися до введення в експлуатацію у жовтні 2021 року сучасної інформаційно-аналітичної системи Головного ситуаційного центру країни „СОТА”, яка, як наголошується її засновниками і розробниками, працює з Big Data, забезпечує зберігання, поєднання та аналіз даних з різних джерел задля підвищення достовірності, ефективного моніторингу стану національної безпеки з понад 20 напрямів з метою ефективної координації діяльності державних органів. Серед цих напрямів — соціальна, внутрішньо- та зовнішньополітична безпека, події у зоні проведення ООС, поширення захворюваності на коронавірусну інфекцію COVID-19 у світі та в Україні, просторова та функціональна трансформація, самоврядування у контексті децентралізації, місцеві бюджети та спроможність громад, надрокористування, економічна безпека, фінансові ринки, загрози на внутрішніх та зовнішніх ринках тощо [][7].

Натомість не є зрозумілим, яка вимірюється ефективність даної системи і яким чином отримані дані змогли зарадити війні путінського режиму проти нашої держави, яка була розпочата 24 лютого 2022 року. Які прогнози були зроблені, і якщо було передбачено війну, то що було зроблено відповідно до отриманих від даної системи даних? У згаданому контексті, хто нестиме, принаймні, політичну відповідальність за негативні наслідки?

Утім питання штучного інтелекту в даному кластері завдань не значаться. Здійснений догматичний аналіз текстів документів уможливив висновувати, що жодної згадки про штучний інтелект не міститься ані в Концепції забезпечення національної системи стійкості, затвердженій Указом Президента від 27 вересня 2021 року [][8], ані в Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженій напередодні війни — 16 лютого 2022 року [][9].

Світовий лідер у цьому плані — Китай — чітко, системно та поступово, але головне, невідворотно рухається до світового панування завдяки досягненням в області не лише штучного інтелекту, але й машинного навчання і різноманітних кіберможливостей. Зважаючи на той факт, що наявність високотехнологічного устаткування визначатиме лідерство в майбутньому кіберглобалізованому світі, зважаючи на значний потенціал Тайваню щодо виробництва високотехнологічної продукції, наразі стають зрозумілими справжні причини активізації політичного режиму в КНР щодо зазіхань на Тайвань, поєднаний із реальними погрозами уведення військ. Справжня мета — контроль високотехнологічного виробництва забезпечить безумовне панування КНР в світі. Відтак, жорстка позиція США нехай і в рамках концепції стратегічної неоднозначності, більш прозора та зрозуміла: війська США захищатимуть Тайвань у випадку нападу КНР. Чого не було з Україною, адже з практичної точки зору, і на це наголошував Байден на початку війни, Україні не була стратегічним партнером США у воєнній політиці і в Україні не було розміщено високотехнологічні виробництва, які б працювали в інтересах США. Більше того, саме стратегічна помилка вищого керівництва США щодо відкритого оголошення про те, що війська США не братимуть участі у війні в Україні, фактично розв’язали руки путінському режиму, який продовжує вести власну загарбницьку війну, вже не побоюючись жодного відкритого зіткнення із будь-якою країною НАТО. Винятком може бути неспровоковане застосування ядерної зброї, що може стратегічно змінити практичну рішучість і готовність результативної участі в деокупації українських земель станом на 24 серпня 1991 року (хоча не слід виключати й інші варіанти, якщо широко інтерпретувати зміст та хронотопу геостратегічного ландшафту Української держави).

На думку голови підрозділу Пентагону з розробки військового ПЗ Ніколас Чайлан (Nicolas Chaillan), порівняно з тим прогресом, якого досягла КНР, кіберзахист в ряді держвідомств США знаходиться „на рівні дитячих садків” [][10]. На цьому тлі говорити про кіберможливості України, вже не кажучи про формування відповідної кіберінтелектуальної інфраструктури — годі й згадувати.

Доречним у цьому напрямі є природний та імперативний симбіоз приватних ІТ-компаній і державних установ, які реалізують відповідні види державної інфраструктурної політики. Причому, на моє переконання, механізм даної взаємодії має бути чітко виписаний у відповідному законі, на кшталт Закону України „Про боротьбу з тероризмом”, так само має бути чітко прописано обов’язок даних компаній вкладати чітко визначений відсоток свого валового доходу в розвиток технологій штучного інтелекту.

Водночас виникають питання щодо зміни підходів у соціальній політиці, розв’язанні суто гуманітарних проблем, дотичних до дотримання прав людини, зокрема щодо безпечного транспортування школярів або транспортування хворих на віддалені відстані.

Відтак, сучасний етап концептуального розуміння структури геостратегічного ландшафту передбачає охоплення не тільки традиційних матеріальних об’єктів, а й інформаційно-комунікаційного та цифрового простору у глобальних транснаціональних масштабах. Також доцільно зважати і на дедалі більше впровадження штучного інтелекту для управління об’єктами стратегічної інфраструктури. Це означає, що формування державної інфраструктурної політики потребує кардинальної відмови від застарілих стереотипів і врахування новітніх тенденцій та позитивного світового досвіду у зазначеній сфері, зокрема врахування засад утвердження шостого технологічного укладу [][11].

Окрема увага в рамках розроблення геостратегії має приділятися розширення застосування послуг Web3, що використовують метавсесвіт і NFT, заохочуючи як приватні компанії, так і муніципальні організації. Досвіді цього вже є в Японії[12].

По-третє. Засадничим для розроблення геостратегії сучасної Української держави  мають виступати стратегічні національні цінності, на підставі яких мають бути сформовані стратегічні пріоритетні національні інтереси, також впроваджено систему національного протекціонізму, нівелювання партнерозалежних відносин із одночасним винаходом балансу та паритету щодо євроінтеграційних прагнень та міжнародних відносин і реалізацією національних інтересів, ґрунтуючись на стратегічних національних цінностей.

Адже стратегічною метою функціонування і розвитку будь-якої політичної системи має бути досягнення стану системної рівноваги [, с. 31][13]. Подібне зумовлено вигідним геостратегічним становищем і значенням Української держави, а відтак — пошуком взаємовигідних шляхів об’єднання та політичної інтеграції з ЄС.

Одним із важливих кроків на цьому етапі стали безпосередні дії у жовтні 2021 року щодо інтеграції енергосистем України та Європи. Зокрема, Прем’єр-Міністр України Денис Шмигаль наголосив, що інтеграція енергосистеми України в європейську відіграє ключову роль в енергобезпеці України зокрема та європейського континенту загалом. Це має п’ять переваг:

1)    енергетична незалежність і безпека;

2)    прозорість і демонополізація;

3)    експортні можливості;

4)    декарбонізація;

5)    оновлення застарілої інфраструктури й розвиток нових технологій [][14].

Більш того, 12 жовтня 2021 року було підписано спільну заяву 23 Саміту Україна — ЄС, в якій Євросоюз підтвердив відданість зміцненню політичної асоціації та економічної інтеграції України з ЄС та непохитну підтримку суверенітету й територіальної цілісності Української держави [][15]. Зокрема в цій заяві було підтверджено одну з основних цілей Угоди про асоціацію — подальша інтеграція України до внутрішнього ринку ЄС, що є фундаментом економічної інтеграції з Євросоюзом [][16]. 28 лютого 2022 року Україна подала заявку на членство в ЄС за особливою процедурою, а 23 червня 2022 року Європейська Рада надала Україні статус кандидата на вступ до ЄС.

На загал, завдання щодо системної інфраструктурної інтеграції мають за своїм потенціалом надзвичайно далекосяжні й важливі позитивні перспективи, передусім в аспекті формування і забезпечення реалізації геостратегії сучасної Української держави.

По-четверте. Загострення політичних стосунків із Росією внаслідок її агресивної війни, окупації та спроби анексії українських територій призвело до необхідності суттєвого перелаштування військової, енергетичної, транспортної, економічної, соціальної, кібернетичної та інформаційно-комунікаційної інфраструктури України. І цей комплекс питань є власне політичним — питанням формування власної стратегії державної інфраструктурної політики і готовністю до її результативної реалізації [][17].

У цьому контексті наведу висловлювання російського автора А. Школьнікова, який в огляді „Геостратегічні помилки України” задовго до варварської війни, яку розпочав путінський режим 24 лютого 2022 року, заявив: „Коли буде повністю зруйнована інфраструктура України, на ці території можна входити без бою” [][18].

Зрозуміло, що дана позиція повністю відображає ментальність російських владних еліт, щоб ігнорувати такі погляди і не долучати інфраструктурні війни до сучасного арсеналу війн нового покоління. Адже саме за допомогою проведення активних заходів в рамках проведення інформаційно-психологічних заходів, як елемента стратегічних комунікацій [, с. 172][19],  здійснювався цілеспрямований вплив на різні цільові аудиторії на формування загального меседжу і впровадження наративу: Україна має бути знищена. Способи можуть бути різними. Найбільш ефективний — знищення інфраструктури.

Ключовим елементом інфраструктурної війни виступає деінфраструктуризація — так мною пропонується визначати стратегія, що полягає у навмисному та цілеспрямованому, каскадному знищенні об’єктів стратегічної інфраструктури, усього інфраструктурного потенціалу країни з метою встановлення контролю над політичною системою, суб’єктами та центрами прийняття політичних рішень або ліквідації державності [, с. 744-746][20].

Поняття деінфраструктуризації мною пропонується визначати через такі поняття: 1) інфраструктурний цинізм; 2) інфраструктурна десуверенізація, які також є неологізмами і пропонуються мною вперше для розширення категорійно-понятійної системи лексем політичних наук, в тому числі і геостратегії як політико-безпекової теорії.

Інфраструктурний цинізм — заперечення в теорії і практиці реалізації стратегії державної інфраструктурної політики цінності об’єктів стратегічної інфраструктури, особливо об’єктів сакрального ландшафту як матеріального наповнення інфраструктурної пасіонарності, інфраструктурного суверенітету та множення інфраструктурного потенціалу суб’єктом, котрий насправді обізнаний зі змістом і суттю, призначенням геостратегії сучасної Української Держави. Конкретними формами прояву інфраструктурного цинізму є:

• свідоме та цілеспрямоване знищення об’єктів  стратегічної інфраструктури — як стратегія в цілому;
• знищення об’єктів військової та цивільної інфраструктури;
• крадіжка матеріальних ресурсів в особливо великих розмірах, в тому числі і через знищення об’єктів стратегічної інфраструктури (приклад: біостоти путінського режиму вкрали зерна на $ 530 млн[21]);
• диверсії щодо газотранспортних систем особливо небезпечним способом (приклад: навмисне пошкодження антропогенного характеру газогонів із території, що контролюється путінським режимом до Європи: одночасне руйнування трьох ниток газопроводу в Балтійському морі наприкінці вересня 2022 року[22]);
• захоплення атомних станцій і вчинення актів ядерного тероризму (приклади: замінування атомний станцій, розміщення на їх території не передбаченої протоколами безпеки АЕС зброї, погроза персоналу, викрадення персоналу та інші заходи щодо персоналу АЕС[23]);
• знищення об’єктів енергетичної та транспортної інфраструктури (приклад: 14 вересня 2022 року вороги вдарили крилатими ракетами Х-101 з літаків по гідротехнічним спорудам міста Кривий Ріг з метою спровокувати підняття рівня води в Інгульці[24]);
• блокування морських шляхів і портів із метою унеможливлення реалізації морського суверенітету (приклад: За даними Міністерства агрополітики, від нереалізованого експорту з портів Україна недоотримала близько 1,5 млрд доларів, а в результаті втрати посівів, техніки та аграрної продукції в елеваторах — 8,5 млрд доларів. Щодня через заблоковані порти Україна недоотримує 170 млн доларів[25]);
• активні заходи щодо унеможливлення введення санкцій щодо політичних режимів, які займаються деінфраструктуризацією (приклад: за неофіційної інформацією від третіх осіб, під час проведення різноманітних заходів, в рамках яких, поза відкритої повістки проводяться спроби щодо домовленостей про зняття санкцій із конкретних осіб з кола путінського режиму);
• диверсії, псевдо контртерористичні операції.

Своєю чергою, інфраструктурна десуверенізація — форма ерозії державного суверенітету, процес позбавлення суверенного управління над об’єктами стратегічної інфраструктури, яка чітко і корелятивно пов’язана із втратою державою політичної суб’єктності.

Отже чітко і прозоро, без усіляких натяків та інсинуацій формулюю максиму інфраструктурної війни: руйнування інфраструктури супротивника відкриває шлях до встановлення домінування над країною.

Моя думка знаходить своє підтвердження і в позиції професор Університету національної оборони Фінляндії, Акі-Маурі Хухтінен, який вважає, що путінський режим має на меті знищення інфраструктури України до зими 2022 року [][26].

Тож нині перед політиками формуються нові класи завдань, зумовлені не лише гібридними загрозами, а передусім, світоглядним поділом загроз на такі, що мають тактичний і стратегічний характер. Адже дуже швидко можна дістатися прірви будови державності, опинитися в ярмі чужих інспірованих маніпулятивних алгоритмів управління, якщо хвацько підходити як до формування самих стратегічних поглядів, так і до формування політичних документів стратегічного характеру — актів стратегічної правотворчості. Йдеться передусім про один з них — геостратегію Української держави.

Україна має будувати власну геостратегію розвитку, а не обмежувати свій розвиток напрямом протидії чи то путінському режиму чи то іншим ворогам, які в ті чи інші часи історичного буття нашої автохтонної держави неодноразово та безуспішно приєднувалися до черги охочих знищити українців як націю, українство в цілому і Українську державу зокрема.

Є цінності та інтереси, а партнери та супротивники можуть і будуть змінюватись.

У цьому саме і є істотна різниця стратегії і тактики:

• мислення століттями від мислення роками;
• послуговування цінностями на відміну від зосередження на реалізації інтересів політичних еліт, які почасти одягають у назву „пріоритетні національні інтереси”;
• багатокритеріальність оцінки як чинників впливу, так і різноманітного інструментарію від чітко визначеної мети і засобів її досягнення.

Воднораз унаочнюється додаткова важлива проблема: органічна єдність політики і права.

Отже, вкрай важливо зберігати саме логіку стратегічного мислення і розуміння даної комплексної проблеми, яку мною пропонується інтерпретувати в базовому алгоритмі (еталонна модель), розробленому мною, що може виступає елементом наукової новизни:

1)           геостратегія сучасної Української держави має базуватися на стратегічних національних цінностях, позитивних та успішних сталих традиціях державо- і правотворення, реалізованих результативних стратегіях;

2)           секторальні стратегії — виступають складовим елементом геостратегії, знаходять свій прояв у державній політиці у найбільш важливих сферах життєдіяльності;

3)           ключовим інструментарієм секторальних стратегій виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури та мислення відповідно до визначених у п. 2 найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)           стратегія ДІФСП і стратегічне управління в цілому в комплексі мають формувати необхідні та достатні умови для реалізації стратегічних національних інтересів з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

5)           для реалізації стратегічних національних інтересів у державі створюються спеціальні правові, безпекові, технічні, кібернетичні та інші комплексні режими стійкого функціонування системи стратегічних об’єктів інфрастурктури (у своїх публікаціях одним із представників моїй наукової школи — Г. Ю. Зубком — було наведено достатньо науково обґрунтованих аргументів на користь формування поняття „об’єкти стратегічної інфраструктури”, а також науково обґрунтовано наукову нікчемність застосування терміна „критична” інфраструктура [][27]);

6)           правове забезпечення даного процесу має відбуватися за допомогою стратегічної правотворчості, в тому числі стратегічних норм.

На нинішньому етапі слід забезпечити не лише повноцінне, а й ефективне функціонування держави як гнучкого організму, в якому інституційні структури та структури громадянського суспільства мають бути симбіотично поєднаними. Спираючись на наявні інтеграційні ресурси, потрібно моделювати дієві багатовекторні та комплексні шляхи реінтеграції окупованих територій, в тому числі відновлення інфраструктури. Кожен із цих варіантів потребує не лише правового регулювання діяльності відповідних суб’єктів та організації їхньої взаємодії, а передусім політичної волі керівництва країни. Інфраструктура у такому контексті має розглядатися з інтеграційних процесів, а відповідна стратегія має містити систему дій щодо кількісно-якісних перетворень у різних сферах життєдіяльності.

Суттєво зростає роль стратегічної інфраструктури, що може зазнавати ураження внаслідок дії як техногенних, природних, зокрема, кліматичних, так і, передусім, антропогенних чинників: наприклад, цілеспрямовані кібератаки на об’єкти стратегічної інфраструктури. Не зважаючи на це, ще й досі не ухвалений Закон України „Про стратегічну інфраструктуру”. Структура такого закону також мусить мати зовсім інший характер і його розроблення має відбуватись після розроблення і затвердження Стратегії державної інфраструктурної політики України, розробленої на підставі Геостратегії як ключового акта стратегічної правотворчості.

Слід чітко розуміти, що інфраструктурні війни — це реальна небезпека для самого існування Української держави, тож відповідною має бути реакція з боку як політичних еліт та політичних інститутів, так і громадянського суспільства.

Тому схвально ставлюсь до рішення президента України, який: 1) констатовано неможливість проведення переговорів із президентом Росії В. Путіним; 2) Кабінету Міністрів України доручено розробити пропозиції щодо багаторівневої системи гарантування безпеки на основі багатосторонніх і двосторонніх угод України, які спрямовані на доведення оборонного потенціалу України до рівня, що забезпечуватиме гарантовану відсіч збройній агресії Російської Федерації, посилення військової підтримки України з нарощування її оборонних спроможностей, сприяння розвитку оборонно-промислового комплексу і суттєвого збільшення масштабу та обсягів індивідуальної і колективної підготовки українських військовослужбовців[28].

По-п’яте. Україна є однією з найунікальніших країн світу за наявності природних ресурсів, зокрема копалин. На її території, у надрах є унікальні рідкоземельні метали, мінеральна сировина, нафта, газ тощо.

Якщо звернутися до історії, то відмітимо, що здійснювана наприкінці ХІХ початку ХХ століття імперським урядом економічна політика зумовила формування промислової спеціалізації окремих регіонів в Україні. Унаслідок цієї політики виникли такі промислові центри, як:

• Донецький вугільно-металургійний;
• Криворізький залізорудний;
• Нікопольський марганцевий і Південно-Західний цукровий райони;
• у 1909 році річний видобуток нафти на Прикарпатті становив 2 млн тонн (третє місце у світі після США та Росії).

Нині ж, на державному балансі корисних копалин перебуває 24 родовища з покладами стратегічних, у тому числі рідкоземельних корисних копалин. Сім з них не мають оформлених спецдозволів на користування. Крім того, відкрито значну кількість рудопроявів із різним ступенем геологічної вивченості [][29].

До рідкісноземельних металів (РЗМ) або елементів (РЗЕ) належать 17 мінералів, 15 з яких — із сімейства лантаноїдів (лантан, церій, диспрозіум, ербій, європій, гадоліній, гольмій, іттербій, лютецій, неодим, празеодій, прометій, самарій, тербій і тулій), а два — з групи перехідних металів (скандій та ітрій).

Зокрема, загальні запаси рідкоземельних руд (виміряні і зазначені) складають до 135,7 млн тонн. Понад 40% — у Китаї. Другий за величиною запас має Росія (18%), що складається в основному з лопаріта і апатитів. Утім, через сучасну та розвинену інфраструктуру в Китаї розташовано більше 90% глобального видобутку стратегічно важливих металів, які потрібні для виробництва більшості сучасного обладнання.

Саме через те, що Пекін скоротив експортні квоти на ці природні копалини на 40% ще в 2010 році, пояснивши це екологічною безпекою, незважаючи на неодноразові позови до СОТ, у 2023 році у світі, за моїми прогнозами, суттєво підвищиться рівень соціальної та міждержавної напруженості, збільшиться кількість збройних конфліктів через закриття багатьох промислових підприємств, передусім це стосується автомобілебудування. Напруженість і так звані торговельні війни США та Китаю, здебільшого є наслідком суттєвої залежності високотехнологічного виробництва США від постачання рідкоземельних елементів з Китаю та високотехнологічного виробництва у Тайвані [][30].

Таку саме думку висловлює і В. Заблоцький, зазначаючи, що завдяки особливостям структури атомів РЗМ, що надають їм різні оптичні, електричні, металургійні та магнітні властивості, рідкоземи широко використовують у промислових і передусім оборонних технологіях. Так, з 12 т загальної маси американського багатоцільового винищувача п’ятого покоління F-35 рідкоземи становлять 417 кг (3,5%), для 9500-тонного ракетного есмінця типу Arleigh Burke цей показник становить 2360 кг, а для атомного підводного човна типу Virginia (8700 т) — 4173 кг. Від РЗМ залежить і програма створення новаторської лазерної авіаційної гармати для тактичного винищувача. Еластичний світловод гармати містить ербій або неодим, які наразі імпортують з Китаю. Пекін уже зараз володіє ефективним засобом асиметричної відповіді. Для цього йому достатньо будь-якої миті просто обмежити або призупинити критично важливе для американців постачання, що точно ускладнить або навіть зупинить у США виробництво бойових літаків, кораблів, супутникових систем, електричних акумуляторів, турбін вітрових електростанцій. На тлі глобальної конкуренції з Вашингтоном така можливість видається Пекіну дуже спокусливою. Чітким сигналом початку цієї експортної війни став проєкт китайського закону, що регулюватиме управління „рідкісними корисними копалинами” („Положення про управління рідкісноземельними металами”), оприлюднений у середині лютого 2021 року [][31].

Більше того, на мій погляд, активізація КНР щодо приєднання до власної держави Тайваню є наслідком усвідомлення повної залежності інших країн світу від Китаю в аспекті передусім високотехнологічного виробництва і виробництва надсучасних озброєнь, через що навіть фізична здатність до будови нових видів озброєнь після 2025 року іншими країнами стає примарною та сумнівною, оскільки саме рідкоземельні мінерали виступають стратегічною сировиною для їх виробництва. І у цьому аспекті в України, після виграшу у війні, формуються достатні передумови для належного використання даної ситуації на свою користь, в тому числі враховуючи концепції постросії. Але для цього потрібно мати власну стратегію, а не курсувати в рамках стратегій інших країн.

За даними фахівців, кожного року Україна потребує 400-600 тонн металів цієї групи, світова потреба понад 81 тис т. Водночас в Україні родовища РЗМ не розробляють, але країна імпортує щороку понад 100–115 т. рідкоземів для потреб оборонного та інших секторів. Великі надії покладають на досліджене Азовське цирконій-ітрієве рідкісноземельне родовище в Нікольському районі Донецької області. Ресурси цього родовища до глибини 300 м оцінюють у 56 млн т. руди, що, як йдеться в статті, „перевищує найбільші розвідані запаси в Китаї (43 млн т.)”. Географічне розташування, наближене до Європи, також робить його привабливим для експлуатації [][32].

Тож розробка засад ДІФСП не повинна обмежуватися лише наземними комунікаціями. Слід надавати особливого значення інфраструктурі геоданих, розвитку та дослідженню геосистеми в цілому, а також правовій регламентації діяльності у цій сфері і формуванню політичної волі керівництва країни щодо відстоювання національних інтересів. Причому йдеться не лише про захист власних природних багатств, а й формування умов для доступу України до ресурсів інших країн.

У цьому аспекті суттєвим компонентом інфраструктурної війни виступає обмеження та унеможливлення доступу до власних природних ресурсів, а з іншого боку, створення умов в тому числі за допомогою прямих силових заходів щодо встановлення контролю над природними ресурсами інших країн. У цьому аспекті суттєвим компонентом саме наукових досліджень з подальшою операціоналізацією їх результатів мають виступати такі, в яких предметом виступає інфраструктурний ландшафт, складовими поняття якого є:

• сакральний ландшафт та ієротопія взагалі;
• гуманітарна аура нації;
• антропогенний ландшафт, в тому числі когнітивні війни [][33].

Також стосовно рідкоземельних матеріалів слід відійти від закликів тих дослідників та політиків, які пропонують залучати іноземні інвестиції. Досвід Китаю довів, що збереження лише за Україною виняткового статусу щодо розвідки, видобутку і збагачення РЗМ, радіоактивних елементів і вольфраму є вкрай важливим для реалізації інфраструктурного потенціалу, стратегії ДІФСП і геостратегії в цілому. Потрібно на законодавчому рівні заборонити іноземні інвестиції в розвідку, видобуток і збагачення рідкоземельних мінералів, а наявні винятки скасувати, встановивши при цьому граничні обсяги експорту РЗМ. Для цього потрібно організувати стійкі ланцюжки постачання, відновити внутрішній виробничий потенціал з метою збереження конкурентної переваги нашої країни в наукових дослідженнях і розробках, формуванні системи робочих місць.

По-шосте. В умовах децентралізації влади, зростання ролі органів місцевого самоврядування, запровадження засад публічно-приватного партнерства, публічного адміністрування постає питання руба щодо розширення кола суб’єктів формування й реалізації геостратегії. Часи, коли політика була прерогативою винятково держави чи певної панівної політичної партії / владних еліт, поступово здають позиції, передусім через неефективність і нездатність політичних інститутів держави самотужки вирішувати комплексні проблеми, які стосуються реалізації національних інтересів у комплексних сферах життєдіяльності.

Передусім це пов’язано із такими, притаманними для сучасної України, найбільш помітними і своєрідними політичними явищами, як:

• десакралізація влади та інституційної спроможності держави;
• деінтелектуалізація влади;
• імперативна бюрократія через демонізацію меритократії, в тому числі за допомогою механізмів люстрації, яка може трактуватися як свідоме цілеспрямоване протиправне знищення державного апарату України;
• медійна та мережева експертократія;
• кратофілія олігархату, яка призвела до кримінократії.

Я далекий від тих наукових позицій, які вважають десакралізацію шляхом до розвитку місцевого самоврядування. Адже, розвиваючи позицію Е. Дюркгейма, в сакральному суб’єкти суспільних відносин відображають колективні цінності та з його допомогою ідентифікують себе з певною соціальною системою на базі сакрального ландшафту. Адже саме на цінностях будується сучасна геостратегія. Відтак, будь-яке соціальне і є сакральним, а індивідуальне — профанічним. Ось чому антагоністичне ставлення до міфологізації концепції етатизму, призводить до викривленого та спотвореного розуміння призначення держави в епоху глобальних трансформацій, її та ролі політичних інститутів у реалізації геостратегії.

Тож має відбутися не лише переосмислення, а й реальна трансформація рушійних сил концептуалізації та втілення геостратегії, в тому числі вираженої мовою закону і втіленою ефективними діями стратегічних архітекторів. Причому йдеться не тільки і не стільки про ухвалення певних стратегій і концепцій, а насамперед, про дієву участь приватного сектора в стратегічних проєктах, залучення коштів вітчизняних інвесторів через так звані, наприклад „інфраструктурні, військові облігації”, що, до речі, є доволі розповсюдженою практикою в інших країнах. Актуальними у даному аспекті є розвідки щодо необхідності впровадження скринінгу прямих іноземних інвестицій в об’єкти стратегічної інфраструктури [][34].

Висновки

Безумовно, наведений перелік чинників, що впливають на розуміння меж і особливостей формування та реалізації геостратегії Української держави, не є вичерпним і може бути продовженим, так само як і сама політика має незбагненну кількість граней та проявів. Однак навіть те, що представлено, містить значний науковий потенціал для формулювання сучасної й релевантної семантики ключового термінологічного сполучення дефініції.

Формулювання чинників, що впливають на геостратегію уможливило сформулювати наступні висновки.

1. Результат реалізації геостратегії Української держави — розвинена, демократична, соціальна й правова, безпекова держава як наслідок стратегічного управління причинами та умовами, іншими детермінантами.
2. Помилка західних стратегів полягає у тому, що вони управляють наслідками, оскільки обмежують свій вплив винятково путінським режимом як нескінченний агресивний та імперський авторитаризм, що нескінченно самовідроджується в Росії. Постпутінська Росія приречена знову стати країною агресором, країною, що воює, а захід змушений знову буде управляти наслідками в ролі кризового тактика.
3. Відтак, дії, спрямовані на формування лише постпутінської Росії є хибними і небезпечними, стратегічно обмеженими і помилковими, адже знищення путінського режиму не є достатньою умовою для: 1) унеможливлення формування агресивнішого та репресивнішого імперіалістичного режиму; 2) запобігання ресентименту при формуванні нової державної ідеології; 3) унеможливлення продовження загроз застосування ядерної зброї; 4) запобігання проведення гібридних та проксі війн щодо держав Заходу та взагалі демонтажу вигоди від війни для Росії.
4. Стратегічний вимір виграшу у війні проти Росії не обмежується лише зміною путінського політичного режиму, а включає багатовимірні стратегії взаємин світу із постросією, позбавленої стратегічного потенціалу до будь-яких проявів агресії та нестабільності і непередбачуваності.
5. Стратегія нового світового порядку має враховувати можливі трансформації геостратегічного простору через реалізацію концепції постросії, сформулювати політичну готовність до адекватної концептуалізації цих процесів.
6. 6.            Українська держава має бути здатною і мати політичну та стратегічну готовність до розширення свого геостратегічного ландшафту після виграшу і впровадження алгоритмів стратегічного управління до формування постросії у власних інтересах.
7. Постросія — предмет стратегії західного світу. Зміна путінського режиму — один із тактичних засобів досягнення стратегічної мети.

Зазначене суттєво трансформує сучасні діоптрії стратегів заходу, і уможливлює по-новому дивитись на геостратегію — націотворчу традицію видержавлення власної історії, як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: Ліпкан В.А. Коріння російської геополітики. Регіональні студії. 2022. № 30. С. 11-23.

Анотація

Агресивна війна путінського режиму проти Української держави поставила чимало запитань не лише в практичній площині, а й в царині теорії, передусім методології. Наявність потужної п’ятої колони, парад зрадників в СБУ, цілий інститут колоборантів як в органах державної влади, так і серед цивільного населення — ці і не тільки явища виявили суттєві прогалини геополітики як науки, яка виявилася не здатною пояснити сутність війни путінського режиму проти України, а головне змоделювати та подати причини розвитку саме України в таких умовах. Навпаки, геополітика виявила свою сутність як антиукраїнська доктрина, в рамках якої нашій державі немає місця на мапі світу, у світовій архітектурі безпеці, в рамках бінарної антагоністичної парадигми боротьби. Ця ситуація не відповідає ані прагненням українства до відновлення державності, ані волінням державної нації до дальшого державотворення. Саме тому постає необхідність у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку Української держави в умовах нелінійності і нестаціонарності на шляху до досягнення стратегічної стабільності, а також відпрацюванні векторів політико-безпекової практики ефективного та стійкого функціонування та розвитку.

Окреме завдання полягає в опису дій такого суб’єкта геостратегії як Українська держава у новій конфігурації світової безпеки. Для цього, в умовах варварської війни путінського режиму проти України, постає одне із завдань, яке полягає у виявленні дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму, демонстрації відсутності перспектив розвитку наукової думки в політологічних дослідженнях поза контекстом „російського світу” і „російської цивілізації”.

Продемонстровано роль територіального чинника. Здійснено демаркаційну лінію між поняттями державного кордону і геостратегічного простору.

Доведено факти маніпуляції, фантазій та міфологізації окремих політичних явищ з метою формування аргументації для внутрішніх споживачів зсередини Росії виправданості та необхідності варварської війни та геноциду українців. Акцентовано на тому, що існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами, що означає перманенту загрозу існуванню не лише для Української держави, а й для усього цивілізованого людства, країн всієї Європи.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Виявлення дискримінаційної сутності геополітики путінського режиму є одним із компонентів системної аргументації щодо необхідності відмови від тиражування деструктивних геополітичних кліше і необхідності розроблення власних теоретичних систем для власного розвитку.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, геостратегічний простір, територія, агресивна війна Росії, геостратегічний ландшафт, російська загроза світу, антиукраїнські геополітичні доктрини, геостратегія сучасної Української держави

SUMMARY

The aggressive ongoing war of the Putin regime against the Ukrainian state raised a number of questions not only in the practical field, but also in the field of theory, primarily methodology. The presence of a powerful fifth column, a parade of traitors in the Security Service of Ukraine, a whole institution of collaborators both in state authorities and among the civilian population — these and not only phenomena revealed significant gaps in geopolitics as a science, which turned out to be unable to explain the essence of the Putin regime’s war against Ukrainian State, and the main thing is to model and present the reasons for the development of Ukraine in such conditions? conditions of escalation dynamics and the potential for further escalation which has become plausible, but not inevitable.

On the contrary, geopolitics revealed its essence as an anti-Ukrainian State doctrine, within the framework of which our state has no place on the world map, in the global security architecture and environment, within the framework of a binary antagonistic paradigm of struggle. This situation does not correspond either to the desire of Ukrainians to restore statehood, or to the will of the state nation to further statehood. That is why there is a need for the formation of a non-controversial system of knowledge, within which the phenomenon of the development of the Ukrainian State in the conditions of non-linearity and non-stationarity avoiding a great power war on the way to achieving strategic stability, as well as working out the vectors of political and security practice of effective and sustainable functioning and development, would be described.

A separate task consists in describing the actions of such a geostrategic subject as the Ukrainian state in the new configuration of global security. For this, in the conditions of the Putin regime’s barbaric war against Ukraine, one of the tasks arises, which consists in revealing the discriminatory essence of the Putin regime’s geopolitics, demonstrating the lack of prospects for the development of scientific thought in political science research outside the context of the “Russian world” and “Russian civilization”.

The role of the territorial factor is demonstrated. The demarcation line between the concepts of the state border and geostrategic space has been established.

The facts of manipulation, fantasy and mythologizing of certain political phenomena in order to form arguments for domestic consumers from within Russia about the justification and necessity of the barbaric war and the genocide of Ukrainians have been proven. Emphasis is placed on the fact that the existence of Russia in the future is possible only as a state with imperial features, which means a permanent and e[istance threat to the whole beings in the world^ not only of the Ukrainian state, but also for all civilized humanity, countries throughout Europe.

The article continues the author's key idea regarding the clear distinction between geopolitics and geostrategy. Identifying the discriminatory essence of the Putin regime's geopolitics is one of the components of the systemic argumentation regarding the need to abandon the replication of destructive geopolitical clichés and the need to develop one's own theoretical systems for one's own development. Geostrategikon - is a new conceptual basis to secure new world order.

Key words: geostrategy, Ukrainian state, geostrategic space, territory, Russia's aggressive war, geostrategic landscape, Russian threat to the world, anti-Ukrainian geopolitical doctrines, geostrategy of the modern Ukrainian state

Загальна постановка проблеми.

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової безпекової архітектури. В рамках систематизації мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі, доцільно виявити деструктивну спрямованість геополітики путінського режиму, як органічний наслідок бінарної антагоністичності наперед закладеної в науку геополітики.

Детальний аналіз сучасних підходів до аналізу поняття території та простору уможливили довести факти формування наукового обґрунтування російськими дослідниками необхідності та виправданості, ба більше — доцільності знищення Української держави шляхом проведення варварської та агресивної війни, геноциду, тортур, вбивств, державного терору, зґвалтувань і мародерства.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, викривається дискримінаційна та деструктивна сутність геополітики путінського режиму, а також намічаються конкретні напрями політико-безпекової практики Української держави в контексті її дальшого державотворення.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: В. Горбатенко, О. Костекно, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, джерела російських дослідників, конкретні посилання на які робитимуться текстом статті.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

У зазначених роботах згаданих вище дослідників не виявлено дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму та його попередників, не проведено аналізу антиукраїнських геополітичних доктрин, а також не здійснено висновків та рекомендацій щодо творення геостратегії сучасної Української держави.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо виявлення дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання:

1)           визначити сутність територіального імперативу при формування геополітичних доктрин та простежити його еволюцію до часів путінського режиму;

2)           обґрунтувати антагоністичну та деструктивну сутність геополітичної доктрини путінського режиму;

3)           виявити підґрунтя та сформувати теоретичну модель геополітичних витоків антиукраїнських доктрин;

4)           подати пропозиції теоретичного характеру щодо формування геостратегії як політичної теорії в рамках творення геостратегії сучасної Української держави.

Виклад основного матеріалу

У рамках даної статті з позицій наукового політичного аналізу доведу необхідність розвою саме геостратегічного дискурсу через аналіз корінь формування поглядів представників російської геополітичної думки. Адже знання світогляду супротивника його мисленнєвих кліше дають значні підставі для аналітичної роботи та дальшого розвитку як власної геостратегії, так і розуміння алгоритму та векторів дій путінського режиму проти Української держави і світової безпеки в цілому.

У вирії подій і занадтому захопленні просування різноманітних ідеологем чи то національного чи то статевого штибу, занурення у проблеми голоду чи то інфляції поза увагою лишилися причини усього цього: кліматичні зміни, які неминуче призведуть до світових катаклізмів глобального масштабу і кардинального зменшення населення планети з різних причин. За таких умов найбільш прийнятним лишається підхід, за якого саме земля і територія певних країн стануть сховищами та містами функціонування майбутніх цивілізацій. Тобто цивілізаційні зміни проходитимуть не по лінії ідеології, раси, етнічності, вони проходитимуть по лінії тієї території, яку зможуть контролювати ті чи інші соціальні системи, і на яких після глобальних кліматичних змін будуть сформовані нові цивілізації, народи і напевно спільна мова як метакогнітивний інструмент осягнення нового сущого.

Так, звісно різні автори виділяють окремі види простору: земля, повітря, вода, космос, кіберпростір. Але, слід чітко встановити цінність кожного простору і його пріоритет.

Моя позиція полягає у тому, що пріоритет завжди може бути лише один.

Якщо йдеться про декілька пріоритетів, то йдеться про відсутність розуміння політичним суб’єктом головного, визначального.

Так, ось коли, наприклад, йдеться про кіберпростір, то він не існує сам по собі і сам для себе. Він, будучи самостійним і самодостатнім, чинить вплив на розвиток територій. Теж стосується і космічного простору. Тобто слід усвідомити один факт: визначальним простором виступає земля, суша, те місце, де люди зможуть жити і розвиватись після кліматичних змін.

Відтак не можу підтримати позицію Н. Лепської, яка зауважує, що територіальний чинник наразі поступається своєю значущістю іншим чинниками (наприклад, віртуальним) і часто-густо відходить на задній план, через що багато експертів стали взагалі скептично ставитися до географічних детермінант світоустрою [1, с. 157].

Недарма Ілон Маск шукає постійні можливості для підкорення Марсу та інших планет, адже передусім йдеться про панування над сушею. Допоки люди не розробили автономних орбітальних станій і космічних станцій дальнього базування, критерій землі і контролю над нею буде визначальним.

Геостратегія закладає фундамент для знання та свідомого формування відповідно до власних національних інтересів вектору розвитку та просторового руху в історичному часі з метою досягнення стратегічного балансу. Сильна держава, яка здійснює державну політику на засадах розвиненої, системної на науково обґрунтованої багатофункціональної геостратегії, розповсюджує свою владу за межами власних офіційно визнаних державних кордонів.

Війна РФ проти України чітко продемонструвала, що керівництво цієї держави, зокрема путінський режим, не прагнуло до: культурної, ментальної, духовної, економічної, безпекової, політичної тощо інтеграції. Їхня мета пролягала чітким вектором: знищення української ідентичності, культурна асиміляція, історичне поглинання та територіальна інтеграція шляхом геноциду та подальшої анексії територій, ведення варварської агресивної війни. Тим більше ці цілі відкрито і публічно були проголошені і навіть концептуалізовані у таких напрямах, як: денацифікація, демілітаризація, десуверенізація. Причому про постійні зміни цілей війни наголошують представники путінського режиму. Оскільки ці теми є значущими, то кожному з них, їх детальному розглядові, мною буде приділено окрему наукову увагу.

Визначальний посил, який є ключовим у сучасній геополітиці Росії: путінський режим, сповідуючи віковічну традицію [2,3], не визнає України окремим суб’єктом міжнародних відносин, а українців — окремим народом, що має власну історію, культуру, традиції, мистецтво, мову, а головне — майбутнє. Тобто таке ставлення до Української держави як до об’єкта, наявність внутрішніх та зовнішніх умов, рішучість російської влади, некомпетентність контррозвідувальних органів в Україні, корупція як системоутворюючий чинник влади зсередини — утворили комплекс умов, за яких путінський режим вирішив почату 24 лютого 2022 року варварську війну.

Підкреслю: це не було:

• ані зненацька,
• ані в жовтні — відколи, американські розвідувальні структури інформували українську владу про реальну війну;
• ані в 2014 році.

Причини ненависті до українства в найширшому розумінні сягають коріннями в глибину століть. І це має стати окремим предметом досліджень: історичні коріння формування антиукраїнських доктрин на території Російської імперії.

Відтак абсолютно не важливо, хто саме на даний час був при владі в Кремлі, адже ті умови та тенденції розвитку імперського мислення і експансіоністської політики, політичних інститутів суспільства і взагалі політичної організації держави не могли мати наслідком інше, ніж варварська та агресивна війна. Суто гіпотетично, не могла б природньо: добра, чиста, справедлива, багата та успішна, щаслива соціальна, розвинена та демократична система в Росії спродукувати той режим, який веде варварську війну, вчинює акти терору, міжнародного тероризму, геноциду, анексії, депортації та колонізації, торгівлі людmми тощо.

Потому маємо чітко усвідомлювати: те, що зараз є в Кремлі, є прямим наслідком і закономірним результатом розвитку усієї, я підкреслю: усієї соціальної системи. Тому не потрібно бавити себе манівцями про те, що люди там „інші”, „прості люди проти війни”, „вони нічого не можуть зробити” та інші нісенітниці. Це все маячня і пустощі. Путінський режим є діагнозом деструктивізму і некрофілії усієї соціальної системи під назвою руська цивілізація. Війна на знищення України є закономірним результатом розвитку не лише путінського режиму а й у сієї соціальної системи в рамках російської держави. Як зазначає В. Огнєва: „Наше суспільство загалом солідарне у розумінні того, що Росія кинула рукавичку тим, з ким неможливо домовлятися, і стоїть непросте завдання крокувати до кінця, щоби демонтувати американський русофобський націоналістичний проект, не допустивши війни на своїй території” [4, с. 57].

Зверну вагу на декілька логічних помилок російського доктора політичних наук, з аналізу положень цієї ж статті.

По-перше, під демонтажем „американського русофобського націоналістичного проекту” слід розуміти Українську державу, яка дана дослідниця зневажливо називає „американським проектом” [4, с. 54].

По-друге, авторкиня застосовує об’єднуючу словосполуку „наше суспільство загалом солідарне…”, таким чином демонструючи повну підтримку російського суспільства варварської війни, знищення, вбивств, тортур і актів терору, в тому числі на своїй території. Відтак потрібно позбутися примітивних роздумів у ЗМІ України щодо окремих громадян Росії, які начебто, не підтримують війну. Вони все підтримують, прагнуть цього, прямо усвідомлюють злочинні наслідки своїх діянь, а також прямо бажають їх настання. Це хвора соціальна система, не здатна жити в рамках даної політичної системи і взагалі організації суспільства в мирі і поважати інші держави, їхню культуру, традиції, мову тощо. Тому не слід плекати ілюзій щодо того, що зміна окремої особи на чолі Кремля може змінити політику і вектор руху політичної системи. ні, не може. Рух задає не людина, а інерція усієї системи, яка в обсягах РФ є значною як за своєї потужністю, так і за часом можливої реновації.

По-третє, авторкиня вказує про „недопущення війни на своїй території”. Тож війна на території „проекта” — не є війною на своїй території. А отже В. Огнєва визнала два очевидні факти: 1) сам факт здійснення війни РФ проти України; 2) факт здійснення війни на чужій території, тобто на території іншої держави. Тобто авторкиня чітко задокументувала вчинення міжнародного злочину у вигляді злочинної агресії, поєднаної із вчиненням інших загальнонебезпечних діянь відповідальність за які передбачена нормами міжнародного права.

Тож стратегічним завданням є ствердження в Україні власних цінностей та досягнення власної стратегії, а не одвічне бажання бути НЕ Росією, або діяти всупереч діям Росії, зберігаючи одвічно реактивний підхід. У цьому ракурсі згадаю, що саме Збройні Сили України зробили Україну суб’єктом геополітики. Американський історик Т. Снайдер стверджує, що під час весни 2022 року, під час запеклої відсічі агресії Росії, світ прийняв поза всяким сумнівом те, що Україна – суб’єкт, а не об’єкт історії [5].

Дуже шкода, що більшість українських державних інститутів, наукових установ не бачили сутності багатьох наукових праць, в яких протягом 30 років цілеспрямовано здійснювалися усілякі дослідження та робилися наукові обґрунтування щодо вирішення перерахованих мною стратегічних завдань. Дуже мала кількість авторів прагнула до бачення та усвідомлення об’єктивності, лише обмежуючись констатацією та цитуванням російських дослідників, а також детальним викладенням:

• ролі та місця Росії у світовій безпековій конфігурації;
• геополітичних сценаріїв дій Росії;
• планів щодо глобальних та імперських зазіхань Росії тощо.

Тобто все було спрямовано і обмежувалося лише контекстом Росії.

Глибоко переконаний, що українські автори мають писати про:

1)    місце та роль Української держави у новій геостратегічній конфігурації;

2)    вплив на стратегію Української держави імперської ідеології та агресивної політики Росії;

3)    безпекова політика Української держави у поствоєнний період в умовах неополярного (олігополярного) світу тощо.

Тобто можна розглядати питання та дослідження російських авторів, але крізь призму інтересів Української держави, а не як рекламу та тиражування, нехай і з певною критикою, але все рівно — ідей руського нацизму та шовінізму.

Не дарма зазначав свого часу М. Міхновський: „…Українська нація платить „данину” не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців” [6].

Тож у своїй статті, я розглядатиму роботи окремих російських авторів саме крізь призму розуміння напряму та векторів політико-безпекової діяльності Української держави в рамках розроблення сучасної її геостратегії.

Я наголошував, що ідеологічні питання сучасного контексті: демілітаризація, денацифікація будуть розглянуті мною в окремих наукових статтях. Тож у цій статті, зосереджу увагу тих дослідженнях, які фактично стали теоретичною передумовою означеного вище, в яких в якості імперативного геополітичного конструкту було використано територіальний чинник.

Власно територія, а у більш абстрактному плані — простір виступає як головний ресурс життєздатності держави, брак якого спричиняє її геополітичну маргіналізацію. Розвиваючи цю думку, Н. Лепська слушно відмічає: „У цьому сенсі експансія є фактично технологією забезпечення геополітичної суб’єктності держави. Тож вона має постійно опікуватися розширенням меж свого життєвого простору. І це має бути не тільки територія як така, а й якісно інші типи простору, що відповідає сучасному розумінню спатіальної багаторівневості в геополітиці” [7, с. 114].

Отже звернення до аналізу територіального чинника, як теоретичної підвалини обґрунтування війни Росії проти України є обґрунтованим і доцільним, а головне своєчасним. Адже світове комплексне регіонознавство і політична компаративістика також приділяють даним питанням окрему наукову увагу.

Однією з таких робіт в контексті мого дослідження впливу територіального чинника як імперативного конструкту геополітики на сучасні міжнародні відносини,  виступає праця С. Бабуріна щодо правових та геополітичних проблем території держави, яка вийшла друком 25 років тому у далекому 1997 році [8]. Питання щодо інших субстанційних категорій: життєвий простір, великий простір, просторова концепція, територіальна експансія є важливими в контексті творення теорії геостратегії [9-13], але не входять до предмета дослідження в рамках  даної статті.

Саме в цій праці робиться, на мій погляд, концептуальне обґрунтування і закладається сучасний фундамент політичних рішень, які призвели до війни проти Грузії 8 серпня 2008 року, анексії Криму і частин території України у 2014 році і нарешті широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року РФ проти України (яка реально почалася ще у лютому 2014 року), війни, передусім, за територію та її зв’язок із державою та розвиток політичної свідомості наднаціонального російського суперетносу (як його називає вслід за Л. Гумільовим називає С. Бабурін).

Просторовий перерозподіл влади зумовив експансію володарювання керманичів РФ на суміжні території, адже виховані в дусі школи геополітики О. Вандама [14,15], Д. Мілютіна, М. Данилевського, П. Савицького, М. Трубецького та подальших неоєвразійців, концепції яких стали продовженням класичних ідеологем євразійства, (лишаю осторонь межі впливу класичної німецької школи геополітики на формування ідеї щодо простору на теорії та вчення згаданих вище осіб) російські владці асоціюють велич держави не з внутрішнім добробутом, процвітанням та економічним ростом, рівнем щастя тощо, а передусім із розміром території, яку вони контролюють і над якою вони мають владу (причому ефективність даної влади як окрема наукове завдання навіть не ставиться у постановочному плані, адже основний принцип: володіти, щоб не дісталося іншим, особливо країнам заходу). Як свого часу влучно виразив цю ідею В. Молотов „Черт с ним, с мясом, только бы империализм подох!” (мовою оригіналу) [16].

Що характерно, саме цей розмір в їхній уяві і визначає слабкість або могутність, вразливість або убезпеченість держави. Низка руських дослідників відкрито відзначали, що одним із пануючих явищ руського життя була колонізація [17-19]. Диким чином хворобливо інтерпретуючи історію, один із руських авторів, відзначаючи на наступність сучасної Російської держави з Київською і Володимирською Руссю, подає свою гадку, що начебто „витоки російської державності лежать в новгород-київському періоді, при цьому просторова еволюція стала важливим елементом розвитком давньоруської держави. Московське князівство стало тим ядром, біля якого почався поступальний рух щодо об’єднання на той час роздроблених земель, відкривши тим самим новий крупний період російської історії” [20, с. 39].

Окрім хворобливих інтерпретацій, також можна надибати і фантазії, що не має жодного стосунку до дійсності. Так, однією з таких фантазій є думка Є. Холмогорова, який відзначає, що руська цивілізація на відміну від західного капіталізму, який будується на цілераціональній дії, заснована на ціннісно-раціональній дії, для якої безумовною цінністю виступає заданий високий соціальний ідеал, котрий має першочергове значення над метою і задає раціональній структурі визначений смисловий, а не лише цільовий зміст [21, с. 251].

Так само, як і один із засновників концепції „Руського світу” С. Бабурін, стверджує, що руській імперській ідеї притаманний комплекс складних релігійно-ідеологічних уявлень про есхатологічний зміст і призначення руської державності. Імперський підхід означає не лише сильну владу, а й владу справедливу, за якої кожній людині гарантуються усі можливості для всебічного розвитку і гідного життя. Не за рахунок інших людей, а разом із ними [22, с. 20].

І це не зважаючи на те, що якщо звернутися до російських джерел першої декади 21 століття, то там чітко відзначено, що міжнародно-політичний регіон —прив’язана до територіально-економічного і національно-культурного комплексу (який засновується на специфічній однорідності географічних, природних, економічних, соціально-історичних, політичних, національно-культурних умов, які слугують підставою для його виділення) регіональна сукупність явищ, що об’єднані спільною структурою і логікою таким чином, що ця логіка і історико-географічні координати її існування є взаємообумовленими [23, с. 8].

Тобто, якщо детально та тверезо проаналізувати це визначення, то логіки та взаємообумовленості існування України в рамках російського культурно-історичного регіону не існує.

Отже абсолютно зрозуміло, що питання перемоги Української держави полягає не лише в зміні режиму або усуненні конкретних осіб, правлячих кіл від правління. Має йтися про політичну капітуляцію і необхідність перезавантаження інтелектуальної еліти об’єктивною інформацію щодо навколишнього світу, для подальшого її тиражування в маси. Адже вся наука, публікації, дослідження руських дослідників спрямовані ідеологічно, просякнуті докорінною українофобією, в них порушено майже всі суттєві наукові принципи і критерії, тож фактично дослідження цього часу увійдуть в історію як відлуння політичної думки керівництва держави, яке знаходило своє обґрунтування своїх примх, бажань, покликів минулого тощо в усіх можливих сферах наукової діяльності і в різних галузях науки і за допомогою відповідної армії науковців, експертів та аналітиків.

Підтвердженням моєї тези виступає і думка російського дослідника І. Тяпіна, який відзначає, що фундаментальним принципом російського геополітичного ідеалу виступає захист свого геополітичного простору від тиску атлантистської цивілізації заради реалізації моделі справедливого соціального устрою, національного відродження і морального перетворення людства [24]. Ефективно чинити опір західній гегемонії в принципі може лише держава, яка є крупною за простором і чисельністю населення, орієнтованою на заповіді національно вираженої абсолютної моралі, яке будує на її основі політичну і правову діяльність, володіє самостійною ідеологією і стратегією розвитку на базі національної ідеї, чуже корупції і олігархізації. Відтак існування Росії в майбутньому можливе лише в якості держави з імперськими рисами [25, с. 20].

Тож, зважаючи на те, що путінський режим, наслідуючи традиції, розглядає Українську державу в рамках власного геополітичного простору, то будь-які спроби нашої держави чи то ходи до ЄС, чи то в НАТО, чи то будь-які інші вектори руху в бік атлантизму будуть жорстко припинені будь-якими засобами, не зважаючи на ціну, з метою встановлення „історичної справедливості і власної безпеки” ( в інтерпретації путінського режиму).

Також доцільно процитувати О. Фурсова, котрий зауважує, що у руській історії простір відіграє особливу роль. По суті, саме він (кількість та якість, тобто як тип ландшафту) одне з головних, якщо не головне багатство (і зброя) руських. І вже точно головна руська субстанція, з приводу якої складаються владні та соціальні відносини. З цієї точки зору захисту руського простору є автоматичним захистом власної та соціальної організації і навпаки [26]. Даний автор фактично формулює аксіому, згідно з якою, будь-які дії України як геополітичного простору Росії в напрямку атлантизму, будуть ідентифіковані як порушення соціальної організації суспільства, а відтак обов’язково спричинять включення механізмів захисту цього простору. Як виявилося захист простору Росії полягає в ліквідації українства, геноциді, варварській війні тощо.

Що ж до України, то такі теоретичні посили були сформовані ще на першому терміні президентства Л. Д. Кучми, але не набули широкої рефлексії серед українських науковців, які на той час не без допомоги чисельних агентів впливу РФ вважали її стратегічним партнером, а будь-які спроби незалежного наукового аудиту існуючих ортодоксальних безпекових парадигм піддавалися остракізму. Час минув, більшість із цих осіб перевертнів опинилися хто за гратами, хот в іншому світі, а хто в Росії. Інші лишилися і вже пишуть опуси про перемогу над путінським режимом і т.д. Хтось, хто захистив докторську дисертацію в 1997 році про українську національну ідею, українську мрію та національну мету виявився найбільшим зрадником України. Але в сучасному світі не можна стерти те, що було написано і було сказано, а головне — що було зроблено. У тому, напевно і полягає чудо чинення української крові або духового призначення до українського роду.

Визначальним є те, що територія не ототожнюється із сушею.

Державний кордон не визначає і не лімітує геостратегічний простір як сукупність просторів стратегічного  значення. Це принциповий момент.

Так, С. Бабурін чітко відзначав на універсальність поняття території, яка уявляється не лише у вигляді просторових меж функціонування суспільства, певної основи існування  соціального організму, а свого роду політичний, економічний і культурний простір, межі здійснення влади зсередини країни і межі, за якими держава виступає як іноземна, зовнішня сила [8].

Фактично йдеться вже не стільки про простір, скільки про ландшафт. Саме цим питанням я приділяв багато уваги у своїй монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України” [27], розглядаючи антропогенний, сакральний інфраструктурний ландшафти, а також окремо гуманітарну ауру нації.

РФ не вважала і не ідентифікувала Українську державу (якщо бути відвертими, то жодну державу колишнього СРСР) в якості окремого та самостійного суб’єкта зовнішньої політики (в практичній геостратегії узвичаєно вживають термін „гравець”), саме тому вона і зараз продовжує діяти в рамках наперед визначеної концепції: намагається визначити нам шлях розвитку, вирішувати питання щодо членства в НАТО, ЄС, нашого правового статусу і взагалі міжнародної геостратегічної суб’єктності і т.д.

Тобто розумово і ментально, для путінського режиму, їхня влада безумовно і в повному обсязі розповсюджується на територію України, економічний та інфраструктурний потенціал також вважається таким, що належить їм, тому вони абсолютно спокійно його знищують. Адже Українська держава для Росії не виступає окремим рівноправним суб’єктом міжнародних відносин, іноземною державою, а завжди розглядалася як васальна підросійська зрабована територія, якою вони керують через агентів впливу, лобістів, політичну корупцію тощо. Щойно постало питання зниження керованості, виходу з-під впливу і протекторату Росії, одразу ж були застосовані дикі і нелюдські силові заходи, які є наслідком агресивної політики цієї держави, є війною на знищення за для реалізації проекту „Російська імперія — версія 3.0.”

Тому вислів Клаузевция, що війна є проводженням політики іншими засобами як не найкраще відлунює загарбницьку та експансіоністську політику Росії¸ її спрямованість на реалізацію хворих і нікчемних теоретичних геополітичних концепцій про апріорне та перманенте розширення території, не зважаючи ні на які ресурси (людські, економічні та репутаційні втрати через війну та подальші численні судові позови про відшкодування завданої шкоди, які розтягнуться на декілька майбутніх поколінь росіян тощо).

Ф. Рузвельт свого часу відзначав, що напад на США може практично розпочатися із встановлення контролю над будь-якою з баз, від яких залежить безпека США, неважливо чи то на півдні чи на півночі [28, с. 153].

Тож, перефразуючи та інтерпретуючи цю фразу у власний для себе спосіб, керівництво Росії  розтлумачило цю тезу на свій лад: оскільки НАТО не дало гарантій щодо нерозширення на схід, то можливе входження України до НАТО означатиме напад на геополітичний простір Росії, тому слід нанести упереджуючий удар з метою унеможливлення реалізації загроз будь-якої інтенсивності з боку України, тим самим зберігаючи контроль над власним геополітичний простором (куди за уявленням керівництва Росії входить Україна). Ці тези пішли в ужиток як для внутрішнього споживача, так і активно тиражуються в тих державах, які підтримують війну проти України: Іран, КНДР, Сирія.

На думку професора Єльського університету Т. Снайдера контроль над українськими землями був метою Гітлера у Другій світовій війні, принаймні на території Європи; тому територія України була найбільш смертоносним місцем на Землі з початку 1930-х років, до середини 1940-х [29]. Так само російська дослідниця В. Огнєва відмічає, що Україна могла стати спусковим гачком колективного Заходу через: 1) прозахідну орієнтацію еліти; 2) конкурентний геоекономічний імідж власного простору. Адже Україна виступає транскордонною державою, яке межує з десятьма країнами: Росією, Білорусією, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією – (їх сім) по сухопутній кордону, і з трьома – Грузією, Туреччиною, Болгарією – морською. Таким чином, Україна є транскомунікаційною системою, яка поєднує східне та західне, північне та південне євразійське простір. За даними англійського інституту «Ренділ», за коефіцієнтом транзитності Україна посідає перше місце у Європі. Саме тому для ЄС було важливо побудувати єдину систему комунікацій за участю української сторони [4, с. 55].

Ось за що Росія так палко змагається: не за людей, не за ідеологію, і звичайно не через „утиски російської мови або російськомовних”. Росія веде криваву боротьбу за українську землю! Саме тому, розроблення теорії геостратегії має нагальну значущість і від її найскорішого втілення в життя залежить не лише стан на полі битви, а й горизонти розвитку державної української нації в рамках Української соборної незалежної держави в межах території, що їй належать за природним правом.

Значення території для ефективного розвитку та взагалі функціонування людства зберігається і досі, саме через це Росія прагне не стільки встановити контроль над інфраструктурним потенціалом, як на це дуже часто відмічають окремі недосвідчені автори (лідери громадської думки, експерти, усілякого штибу радники тощо), скільки захопити саме землі. Байдуже: із людьми або без, з інфраструктурою або без. Люди як біоістоти є вторинним („бабы нарожают!”), ось чому бомбардування пологових будинків, шкіл, дитячих садочків, лікарень є звичайною практикою експансії в російському виконанні і чим далі затягуватиметься війна, тим більше об’єктів цивільної стратегічної інфраструктури і цивільних людей, в тому числі і дітей буде знищувати путінський режим.

Для більш глибокого розуміння сутності сучасної російської зовнішньої політики, слід аналізувати теоретичні праці, які фактично і виступають коріннями формування тих чи інших концепцій і доктрин, які реалізуються на практиці. Саме через їх докладний аналіз можливо зрозуміти супротивника, а також розробити власні стратегії, враховуючи розуміння моделей розвитку подій у війні Росії проти України.

Так, С. Бабурін [8, с. 177] у підрозділі 13.3. „Війна як політика територіальної перебудови” активно цитує:

• В. Леніна, який трактував сутність війни як класову природу політики, продовженням якої виступає війна;
• І. Сталіна, який відзначав, що держави виступають в якості живих організмів, які борються за колонії, ринки збуту, джерела сировини;
• С. Котляревського, який зауважував, що війна як природна форма діяльності держави у зовнішньому світі, насильницька боротьба, воєнна функція виступають головним чинником зміни території за примусом;
• К. Неволіна, котрий наголошував на тому, що при безуспішності мирних зносин лишається єдиний засіб вирішення спорів — війна.

Таким чином С. Бабурін, свідомо порушуючи норми наукової етики,  навмисно добирає однобічних доказів власної позиції щодо законності і справедливості війни за територію, неважливо якими методами, якою ціною і які вона матиме наслідки для стратегічного потенціалу країни агресора.

Більше того, саме С. Бабурін вважається одним із ключових фундаторів та апологетів концепції „Руського миру”, який він розуміє як культурно-історичну спільність, що виходить за межі національних держав і політичних систем, засновану на відмінній від інших системі цінностей та інтересів. Із цих позицій простір Руського миру визначається усією територією колишнього СРСР (в багатьох дослідженнях також фігурує термін „пострадянський простір”), а також Сербією та Чорногорією. Політичним ядром Руського миру має стати союзна держава Росії та Білорусі, велика держава, заснована на руській культурі та руській мові, здатна відбити експансію Заходу та Сходу, яка відкидає будь-яку глобалістичну уніфікацію [30].

Ця думка тиражується у переважній більшості політологічних досліджень руських авторів. Зокрема, В. Огнєва відзначає, що з позиції Росії її географічний простір самозбереження — це Мала Євразія — пострадянський простір, який умовно співпадає з територією колишнього Радянського Союзу. Однак із виникненням американського проекта „Україна” цей простір перетворився на загрозу для існування Росії [4, с. 54].

Водночас С. Бабурін не аналізує геополітичну доктрину панславізму, розроблену М. Данилевським, в рамках якої останній чітко відзначав, що об’єднання має звершитися таким чином, щоб усі слов’янські течії не зливались у руському морі, тобто усі слов’яни мають зберегти власну національну самобутність, політичну і культурну незалежність [31, с. 254].

Так само і К. Леонтьєв, вказуючи на необхідність створення східно-православного союзу, прямо відзначав на існування двох Росій: Росія — імперія з новою адміністративною столицею в Києві і Росія — голова Великого Східного Союзу з новою культурною столицею на Босфорі [32, с. 210].

Причому в більшості цих концепцій, не робиться навіть допускання того факту, що держава агресор може зазнати стратегічної поразки і не тільки не отримати бажану територію, а й ще втрати власну чи взагалі втратити легітимність і державність, бути дезорганізованою і дефрагментованою. Наслідком стратегічної поразки Росії може стати її розгерметизація.

Ось на цей момент теж доцільно звертати увагу саме в концепціях геостратегії, бо геополітичні концепції здебільшого проголошують і декларують бажані цілі, водночас в них недостатньо різних сценаріїв розвитку подій особливо в епоху нелінійності та нестаціонарності: все відбувається в рамках сталих бінарних антагоністичних парадигм.

Головне: усі ці стратегії написані не українцями і не для України, тож природньо в них місця Українській державі як самостійній та вільній, незалежній та соборній країні, рівноправному партнеру міжнародних відносин просто не існує.

Саме це і порушує питання щодо необхідності розроблення власної теорії геостратегії, зокрема засади якої я формую у власних політологічних публікаціях.

Важливим для будови власної геостратегії вже не як теорії, а як політико-безпекової практики нашої держави виступає і цитована С. Бабуріним теза засновника комуністичної партії Італії Антонії Ґрамші про те, що війна, як правило, завершалася миром, або коли опинялася розбитою армія супротивника і була окупована його територія, або ж коли стратегічна мета війни була досягнута потенційно, тобто було створено положення, яке не залишало сумнівів у тому, що зокрема, армія „в стані” окупувати ворожу територію [33]. Саме таке завдання: запровадити постійну присутність російських військ в Україні для ведення військового терору у західній Україні я надибав, опрацьовуючи сучасні чисельні джерела з демілітаризації.

Ця теза є вельми важливою, коли настане час підписувати будь-яку мирну угоду з Росією.

В рамках української геостратегії мирна угода може бути підписана лише тоді, коли будуть створені умови для реалізації української стратегічної мети: вільна, самостійна, незалежна і соборна держава, в тому числі через унеможливлення захоплення інших територій України, а також утримування захоплених територій поза державних кордонів України. Питання про розширення влади на український геостратегічний простір також постане, але з часом.

Продовженням міркувань даного автора виступають виділені ним форми територіального набуття:

• анексія території;
• окупація : 1) фіктивна; 2) ефективна;
• розширення НАТО на Схід [8, с. 180-181].

У цитованій роботі замало уваги приділено рівню управління наявними територіями, критеріям їхнього розвитку, індикаторам та індексам економічного зростання, рівня щастя, підвищення добробуту населення тощо. Тобто головний акцент у доволі значній за обсягом праці приділено фактичному обґрунтуванні війни як законного засобу набуття територій, тобто С. Бабурін, нічого нового не винайшов як просто розвивати ідеї класичної німецької школи геополітики, пристосовуючи ідеї експансії до концепції руського світу. Більше того, в цитованій роботі знаходить свій розвиток думки щодо необхідності порізнення інтересів і недопущення інтеграції та об’єднання Англії, Німеччини, Франції та Австрії, об’єднання яких на думку ідеологів російської геополітики завжди несе загрозу для Росії.

Окремий пласт руських наукових досліджень складають праці, в яких автори описують детальні концепції війни проти Заходу та атлантистського світу, який, на їхню думку, щодня тільки і мріє лише про те, як знищити Росію та опанувати ї природні ресурси.

Натомість порівняння стратегічних розвідок західних науковців із руськими аналогами не дає можливості дійти висновку про синхронне бачення власного стійкого розвитку через знищення когось.

В західних дослідженнях переважає підхід, за якого супротивник (до речі Росія до війни з Україною — до 24 лютого 2022 року —була і визначалась лише в якості стратегічного партнера, а не ворога) був визначений перспективно в обличчі Китаю і відповідно формувалися напрями його стримування через взаємодію у різних сферах життєдіяльності.

У цьому контексті підкреслю, що я не знайшов багато праць західних дослідників, присвячених питанням, наприклад:

• активного насадження сепаратизму в КНР;
• відсторонення від влади законно обраних легітимних лідерів;
• розподілу Китаю за певними етнічними, територіальним або іншими ознаками.

Напрями стратегічних досліджень були спрямовані на унеможливлення формування умов для стратегічного лідерства КНР — не більше! Навіть Г. Кісінджер, який у червні 2022 року запропонував Україні піти на територіальні поступки Росії, робив такі припущення, виходячи з необхідності залишити, існуючий на його суб’єктивну думку, баланс між Росією та Китаєм, яка може його стримувати.

Прагнучи бути рівновеликою Заходу Росія не прагне мати той рівень демократії, реформ, свободи слова, захисту прав і свобод людини і громадянина тощо. Констатується лише одне прагнення:

• бути рівними геополітичними силами, не будучи такими по суті, не пропонуючи навіть еталонних параметрів, індексів та індикаторів, за якими можна було б стверджувати про справедливу рівність;
• мати рівні права, однак мати різний обсяг обов’язків і відповідальності.

В рамках путінського режиму будь-які пропоновані реформи сприймаються як нав’язування утопічних кліше, які можуть перетворити на думку апологетів руському миру, Росію на провінцію англосаксонського миру. Водночас розвиток сусідніх держав сприймається неодмінно як  експансія заходу і відповідно загроза руському миру. Тобто будь-який розвиток будь-якої держави, що межує з кордонами РФ визнається загрозою. Інакше є божевіллям і скаженістю назвати і витлумачити це неможливо. Відтак за змістом геополітичні концепції руських дослідників завчасно спрямовуються у русло протистояння і протиборства, чим наперед зміщують акцент колоборації лише в площину суперництва, а не активної та конструктивної взаємодії.

Натомість в руських джерелах відкрито обговорюються питання:

• дестабілізації ЄС;
• приєднання окремих країн до власної імперії в рамках реалізації власної концепції „експансії російської цивілізації”;
• ліквідації європейської єдності;
• проведення усіляких інформаційних та інших компаній, в тому числі і через соціальні мережі, мережу лобістів і розвідку;
• обговорюються механізми вжиття активних заходів щодо приведення до влади не лише проросійських керівників, а й передусім антизахідних урядовців.

Так само можна багато знайти досліджень, в яких формуються різноманітні алгоритми знищення єдності західного світу, його цінностей і взагалі його самого тощо. Тобто спрямованість наукових досліджень в Росії є чіткою: обслуговування геополітичного месіанського вектора щодо реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу будь-якими засобами. Також дуже прикро, що саме в наукових дослідженнях відбувається констатація того факту, що розвиток Росії вбачається через знищення інших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Росія сама для себе на всіх етапах свого функціонування формує стіни і заборони, замість мостів і дозволів, замість інтеграції — дезінтеграція, замість взаємодії — санкції. Замість культурної експансії відбувається знищення національних культур інших держав і насадження усього чужого для цих держав під назвою руська культура. Замість руського світу відбувається насадження руського зла і темряви, лиха і негоди, ненависті, горя та скорботи. Гучні заяви про те, що Росія є володарем найбільш духовно возвеличеної, благородної і ціломудреної культурної традиції [25, с 20], претензією на „Третій Рим” [34] не мають нічого спільного зі звірствами, насильством, агресією та звірячими нелюдськими злочинами, варварською війною, що  вчинює путінський режим під час війни в Україні.

У справжній концепції рашизму, яку невірно називають „руський мир”, всі, хто не руські не мають права на існування. Навіть твердження у 2013 році колишнього міністра культури Росії Мединського про те, що у руського народу є одна зайва хромосома [35], свідчать про нову фашистську ідеологію, яка реалізується в сучасному світі і не отримала досі кваліфікованої відповіді у тому числі і у системному силовому форматі. Тим більше, що у 2018 році вже Путін відверто заявив, що в руських закладено певний „національний код”, який робить їх особливими. Цей код, на його думку, складається із покоління в покоління. І кожне покоління додає до нього маленьку-маленьку частиночку, яка робить його ще більш могутнішим, ще змістовнішим і життєздатним [36].

Від себе відзначу, що присутність однієї зайвої хромосоми в медицині має чітку назву: трисомія. Узвичаєно зайва хромосома може бути при [37]:

• синдромі Дауна (трисомія 21 хромосоми) — генетична хромосомна аномалія, яку спричинює присутність додаткової хромосоми у 21 парі. Даун — це не діагноз і не вирок, а лише одна зайва хромосома [38];
•  синдромі Патау (трисомія 13 хромосоми) — наявність додаткової хромосоми 13, яка виявляється аномальним розвитком переднього мозку, середньої зони обличчя і очей, тяжкою розумовою відсталістю, пороками серця і невеликим розмірами при народженні;
• синдромі Єдвардса (трисомія 18 хромосоми) — до зовнішніх ознак належать: зміна форми черепу, відсутність вушних мочок, деформація вушних раковин, маленькі очі, короткий великий палець, розщеплення піднебіння. Страждають на слабоумство.

Отже, що саме насправді мали на увазі глашатаї путінського режиму, стверджуючи про зайву хромосому у руського народу, доводиться лише здогадуватися або ж дочекатися чергових „наукових досліджень” від руських авторів, які пояснять богообраність руського народу.

У даному ракурсі слід визнати, що захід дуже тривалий час помилково вважав, що надання Росії рівних прав в економічній сфері та преференцій, доступі до інвестицій високих технологій, перетворить Росію на повноправного партнера, інтегрує Росію до системи загальнолюдських цінностей, зменшить напруження і сприятиме формування безконфліктного середовища, заснованого на балансі інтересів, партнерських відносинах тощо. Тобто захід об’єктивно прагнув до формування системи стратегічного балансу, це власно і є мета геостратегії.

Однак, ці концепції, вочевидь, виявилися помилковими. Причина на мій погляд: використання застарілих геополітичних концепцій, які є не придатними для сучасного геостратегічного дискурсу [39].

На жаль науковці Росії та її політичне керівництво фактично діють в унісон. Адже навіть на науковому рівні можна спостерігати відчутний та значний вплив ідеологій „рашизму”, „руського миру”, „побєдобєсія” [40] на думки та напрями досліджень руських авторів, що наперед уводить їх від об’єктивного наукового аналізу, а їхні дослідження перетворюють на служницю політичних ідеологій, якими послуговується керівництво держави і обґрунтовує свою політику.

Геополітика Росії не піднялась на рівень геостратегії, через що домінантний дискурс щодо або: 1) протилежності Руської цивілізації західному світу у різноманітних інтерпретаціях або 2) геополітичного балансу між Європою та Азією складає імперативний зміст як наукових досліджень, так і теоретичних геополітичних концепцій, які лягають в основу зовнішньополітичного курсу держави. Це, зокрема підтверджує інформація відносно посла Росії в США А. Антонова, який влітку 2022 року у бесіді із з колишнім послом США в Афганістані Замаєм Халізадом висловив бажання, щоб США „поважали Росію” [41,42].

Висновки щодо корінь російської геополітики

Свого часу Є. Маланюк у своїй глибокій роботі „Наступ мікробів”, вдумливо накреслив: „Призначення мікробів – руйнувати органіку життя. І смішно дискутувати з мікробом або сідати з ним за „круглий стіл” (як радять наївні земляки). Мікроб, наприклад, очевидно за „великопростірні” держави (навіть не імперії), за універсальну „єдинонеподільність” (труп, наприклад, є – по певнім часі – цілковито єдино-неподільний, що і є ціллю мікробів)” [43].

За таких умов непорушності геополітичних установок минулого століття на сьогодні навряд чи із цим поколінням управлінців в Росії доведеться розбудовувати мирний європейський та євразійський процвітаючий геостратегічний простір. Неподільність безпеки, мережева дипломатія, багатостороннє співробітництво, на які постійно наголошує Росія і Китай, є також лише лозунгами і демагогією, оскільки тривіальність даного посилу має чіткі відповіді у практиці міжнародних відносин: замість коеволюції, відбувається мілітаризація міжнародних відносин, а мілітарний дискурс взагалі стає дедалі більш популярним та ефективним, а головне домінантним засобом комунікації.

За даного формату Українській державі за такого розкладу в рамках ортодоксальних кліше, що активно упроваджувалися роками в російській науковій та правничій елітах, приписується  неминуче зникнення з історичного та політичного дискурсу. Але це — план не наш.

У нас інші — свої плани стійкого та ефективного розвитку Української держави.

Тому наші плани мають бути інтегровані до власної геостратегії розвитку сучасної Української держави, котра має спиратися на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.

Саме тому застосування методів когнітивного моделювання для розбудови геостратегічного простору є корисним лише частково. Адже воно дозволяє зрозуміти хід мислення не лише керівництва РФ, а й взагалі мотивацію тотальної підтримки війни пересічними громадянами, навіть батьками та матерями тих військових, які свідомо йдуть воювати і гинуть в Україні. Це є наслідком структурованого уявлення про навколишній світ, де всі „проти Росії”, в тому числі й НАТО, США та західні країни, тому всі, хто підтримує „ворогів”, фактично виступають проти Росії. А відтак, загрозу треба знищити.

Звичайно ж, навіть побіжний аналіз текстів і постулатів очільників різноманітних геополітичних шкіл в Росії [44-59], розмаїті спроби історіософського та теологічного обґрунтування різного штибу месіанської ідеї та окремішності руської цивілізації тощо, не мають майже нічого спільного із тими практичними діями Realpolitik, які вчинює путінський режим, насправді знищуючи власний народ, генофонд, армію, інфраструктуру, економіку, репутацію, завдаючи непоправної стратегічної шкоди передусім своєму етносу і його пасіонарності в умовах експансії регіональних етносів. Адже ця політика — політика знищення передусім Росії.

Не акцентуючи на державні виступи представників путінського режиму, доводиться констатувати, про проникнення ракової пухлини українофобії і в чисельні руські наукові дослідження із політології, що наперед унеможливлює говорити про навіть імовірний інтелектуальний потенціал відродження Росії на гуманістичних засадах коеволюції і прагнення до стратегічного балансу невоєнними засобами.

Також не враховується тенденція щодо запиту на регіональне лідерство з боку таких лідерів, зокрема Туреччини та Індії, Ірану, посилення дезінтеграційних явищ в ЄС, а також зростанню впливу Китаю.

Виявлена гомогенна спрямованість наукових досліджень в Росії:

1) вони виступають служницею путінського режиму щодо обґрунтування  геополітичного месіанського вектора відносно реінкарнації Російської імперії через формування руської цивілізації і просування та експансію руського світу;

2) в них констатовано, що  розвиток Росії передбачає знищення всіх інакших: тих, хто мислить інакше, живе інакше і має інший світогляд, інші цінності та ідеали, говорить іншою мовою і живе краще і щасливіше, заможніше і багатше.

Саме тому розгляд теоретичних концепцій має бути корелятивно узгоджений із тими практичними діями, які вчинює російська влада на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Лише так можна дійти до реального рівня реалізації геостратегії, а не перебувати в солодких оманах різнокольорових обріїв месіанства, що знаходять свій вираз і строкатих геополітичних концепціях і доктринах, активно впроваджуваних в життя як зсередини Росії, так і у зовнішній політиці.

Список використаних джерел

1. Лепська Н. Специфіка категоризації простору в геополітиці // Вісник Львівського університету. Серія філософ.-політолог. студії. 2017. Випуск 15. С. 157-162.
2. Савченко Ф. Заборона Українства. 1876 р.: До історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х р.р. / Ф. Я. Савченко; Українська академія наук. – Харків ; Київ: державне видавництво України, 1930. – 414 с.
3. Зятьєв С. Емський указ російського царя: історія спроби знищення всього українського // Режим доступу: https://armyinform.com.ua/2022/05/30/emskyj-ukaz-rosijskogo-czarya-istoriya-sproby-znyshhennya-vsogo-ukrayinskogo/.
4. Огнева В. В. Геополитическое самоопределение России в контексте украинского кризиса // Известия ТулГУ. Гуманитарные науки. 2022. Вып. 2. С. 53-60.
5. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
6. Міхновський М. Самостійна Україна. Промова / Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — Б.м., 1983. — С. 62–74.
7. Лепська Н. В. Простір як фундаментальна категорія в теоріях німецько-центричної геополітики // Політичне життя. 2017. №4. С. 108-114.
8. Бабурин С. Н. Территория государства: правовые и геополитические проблемы. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. 480 с.
9. Ратцель Ф. Политическая география (в изложении Л. Синицкого) / Ф. Ратцель // Геополитика: Хрестоматия [сост. Б. А. Исаев]. СПб.: Питер, 2007. С. 15 – 36.
10. Моро-Дефарж Ф. Введение в геополитику [Електронний ресурс] / Ф. Моро-Дефарж. – М. : Конкорд, 1996. 148 с. // Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/dfrg/content.htm.
11. Челлен Р. Государство как форма жизни / Рудольф Челлен; [пер. с швед, и примеч. М.А. Исаева; предисл. и примеч. М.В. Ильина].  М.: РОССПЭН, 2008. 319 с.
12. Рукавицын П. Концепция борьбы за жизненное пространство немецкой школы классической геополитики / Петр Рукавицын // Обозреватель-Observer. 2008. № 9. С. 109-116.
13. Хаусхофер К. О геополитике. Работы разных лет / К. Хаусхофер. – М.: Мысль, 2016. – 464 с.
14. Вандам А.Е. Наше положение. СПб.: Типография А.С. Суворина, 1912. – 204 с.; Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.
15. Вандам А.Е. Геополитика и геостратегия. М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.; Вандам А.Е. Неуслышанные пророки грядущих войн. М.: АСТ, 2004. – 363 с.
16. Чудовищный документ эпохи раскулачивания, депортаций и спецпоселений // Режим доступу: https://rusidea.org/32031.
17. Соловьев, С. М. История России с древнейших времен / С. М. Соловьев: в 6 кн. — СПб., 1896.
18. Ключевский В. О. Сочинения: в 9 т. / В. О. Ключевский. — М., 1987—1990.; Семенов-Тян-Шанский, В. П. Город и деревня в европейской России / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Записки императорского русского географического общества по отделению статистики. 1910. — Т. 10. — Вып. 2.
19. Семенов-Тян-Шанский, В. П. О могущественном территориальном владении применительно к России. Очерк политической географии / В. П. Семенов-Тян-Шанский // Известия Императорского русского географического общества. 1915. — Т. 51. — Вып. 8.
20. Миньяр-Белоручев К. В. Пространственная эволюция Российского государства (ХІІІ – ХХІ века) // Вестник ЮУрГУ. Серия „Социально-гуманитарны науки”. 2017.Т. 17. № 3. С. 38-42.
21. Холмогоров Е. С. Русский националист. М.: Европа, 2006. 432 с.
22. Бабурин С. Н. Возвращение русского консерватизма. М., 2012. 832 с.
23. Проблема пространственной (спатиальной) подачи материала в рамках мирового комплексного регионоведения и политической компаративистики // Сравнительная политика. 2010. №2. // режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/problema-prostranstvennoy-spatialnoy-podachi-materiala-v-ramkah-mirovogo-kompleksnogo-regionovedeniya-i-politicheskoy.
24. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/otrazhenie-vneshnepoliticheskogo-polozheniya-rossii-v-otechestvennoy-geopoliticheskoy-mysli-istoriya-i-sovremennost.
25. Тяпин И. Отражение внешнеполитического положения России в отечественной геополитической мысли: история и современность // Historia provinciae – журнал региональной истории. 2017. №3. С. 6-23.
26. Фурсов А. Русский ковчег. Известный историк о будущем России // Завтра. 2007. № 5.
27. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України : монографія. Київ: Ліпкан В. А. 2022.
28. Рузвельт Ф. Беседы у камина. пер. с англ. А. Шаракшанэ. М.: ЛХА „Альманах”, 1995. С. 153.
29. Снайдер Т. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
30. Бабурин С. Н. Мировой порядок как система обладания территориями // Наш современник. 2006. № 7. С. 202–224.
31. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. СПб., 1995. 552 с.
32. Леонтьев К.Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
33. Грамші А. Твори Антоніо Ґрамші, 12 тт.; Ирина Григорьева. Исторические взгляды Антонио Грамши. — Москва: Издательство Московского университета, 1978. — 296 с.
34. Клименко А.Н. Влияние идеи «Москва – Третий Рим» на российскую геополитику XIX – ХХ вв.: автореф. дис. … канд. ист. наук. М., 2014. 24 с.
35. Мединский: у народа России имеется одна лишняя хромосома // Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/rolling_news/2013/01/130121_rn_medinsky_usa_interview.
36. “Национальный код”. Путин рассказал о генетической “особенности” русских // Режим доступу: https://tsn.ua/ru/svit/nacionalnyy-kod-putin-rasskazal-o-geneticheskoy-osobennosti-russkih-1136190.html.
37. Основные виды трисомии и причины ее возникновения // Режим доступу: https://inlab-genetics.ru/articles/osnovnye-vidy-trisomii-i-prichiny-ee-vozniknovenija/.
38. «Солнечный брат»: как одна лишняя хромосома может изменить жизнь к лучшему // Режим доступу: https://www.forbes.ru/forbes-woman/358321-solnechnyy-brat-kak-odna-lishnyaya-hromosoma-mozhet-izmenit-zhizn-k-luchshemu.
39. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
40. «Русский мир», «побєдобєсіє», «рашизм». За які ідеології Кремль воює в Україні? // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/rosiya-ukrayina-viyna-ruskiy-mir-pobedobesiye-rashyzm/31835603.html.
41. Заговорщики из Кремля пытаются начать тайные переговоры с США/ СБУ ищет “крота”/№ 253 – Юрий Швец // Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=TBhaGOu3hCA&t=595s.
42. Overheard: Russian ambassador talks Ukraine war and ‘Jewish guys’ at Cafe Milano // Режим доступу : https://www.politico.com/news/2022/06/24/russian-ambassador-ukraine-lunch-00042228.
43. Маланюк Є. Нотатники (1936 – 1968). Київ: Темпора, 2008. 335 с.
44. Аксенов К. Э. Идеи Л. Н. Гумилева и современная российская геополитика // Этнографическое обозрение. 2006. № 3. С. 44–53.
45. Гердт Я. В. Истоки российской геополитики // Евразийский журнал региональных и политических исследований. 2012. № 12. С. 26–30.
46. Дугин А. Г. Основы геополитики. М.: Арктогея, 1997. 608 с.
47. Ильин И. А. Собрание сочинений: в 10 т. Т. 2. Кн. 1. Наши задачи. М.: Русская книга, 1993. 496 с.
48. Леонтьев К. Н. Храм и Церковь. М.: АСТ, 2003. 636 с.
49. Макеев А. В. Геополитический путь России в координатах безопасности // Пространство и время. 2010. № 2. С. 107–116.
50. Мир России – Евразия: антология / Сост.: Л. И. Новикова, И. Н. Сиземская. М.: Высшая школа, 1995. 399 с.
51.  Молотков А. Е. Миссия России. Православие и социализм в XXI веке. СПб.: Русский остров, 2008. 395 с.
52.  Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. M.: Международные отношения, 2003. 536 с.
53. Осипов В. Н. Русское поле. М.: Десница, 1998. 170 с.
54. Панарин А. С. Вызов (Геополитический пессимизм против цивилизационного оптимизма) // Политическая наука в России: интеллектуальный поиск и реальность. М., 2000. С. 80–94.
55. Панарин А. С. Россия в циклах мировой истории. М.: МГУ, 1999. 288 с.; Панарин А. С. Стратегическая нестабильность. М.: Алгоритм, 2003. 560 с.
56. Работяжев Н. В. Историософия и геополитика российского консерватизма: опыт анализа // Полития: анализ, хроника, прогноз. 2007. № 2. С. 103–116.
57. Фадеев Р. А. Мнение о Восточном вопросе. URL: http://litresp.ru/chitat/ru/Ф/fadeevrostislav-andreevich/kavkazskaya-vojna/6 (дата обращения: 29.04.2017 г.).
58. Шестаков С. А. Политический консерватизм в постсоветской России. М.: Прометей, 2003. 168 с.
59.  Якунин В. И., Зеленев В. И., Зеленева И. В. Российская школа геополитики. СПб.: СПбГУ, 2008. 367 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано:  Вісник Львівського університету. Серія філос.-політолог. студії. 2022. Випуск 42, c.  268–277 // Visnyk of the Lviv University. Series Philos.-Political Studies. Issue 42, p. 268–277 

Анотація

Формування нового геостратегічного простору відбувається в рамках реалізації нелінійної парадигми. Сучасні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже вичерпали свій когнітивний потенціал. Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною  чітко і з наукових позицій пояснити і спрогнозувати на підставі структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Кволість чисельних положень геополітики стала наслідком домінуючої політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного дискурсу в міжнародні відносини. За таких умов постає потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої б знайшов опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, і тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.

Вирішення цих питань уможливлюється в рамках геостратегії – теорії, що пояснює і формулює чіткі напрями політико-безпечної практики щодо досягнення процвітання в нелелійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої мною метакогнітивної системи є ракурс процвітання, а не боротьби, перемоги, суперництва. Наслідуючи і впроваджуючи закони діалектики, наше суспільство помилково стало на шлях перманентної війни і врешті-решт це призведе до завершення життя чергової версії гуманоїдів. Для того щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні системи, які пояснюють як жити в щасті, а не як завойовувати, вбивати та нищити.

Засади геостратегії, це передусім модель такої системи. Я свідомий того, що вона є початком недосконалою, утім відмінною від геополітики. Саме тому в статті йдеться і про необхідність розроблення історії вчень українських мислителів про геостратегію і про націософію і про націоґенез. Національна геостратегія неможлива поза рамками формування власно національного стратегічного наративу, в  тому числі  й аналітичного. Тож, звичайно, наразі існує більше питань і напрямів для дослідження, ніж відповідей і конкретних кейсів щодо реалізації тих чи інших положень. Утім дана стаття, це рушій для подальших розвідок геостратегії, яку я пропонує презентувати в двох іпостасях: 1) як політична теорія; 2) як політико-безпекова і правова практика.

Ключові слова: геостратегія, геостратегікон, геостратегічний простір, геостратегічний ландшафт, стратегічний наратив, геостратегічний дискурс, геостратегія сучасної Української держави, суверенне мислення, державна нація.

GEOSTRATEGY OF THE MODERN UKRAINIAN STATE: FORMATION PRINCIPLES

Volodymyr Lipkan V.M.

Koretsky Institute of state and law of National Academy of Sciences of Ukraine, Department of political and legal problems of political science Tryokhsviatitelska str., 4, 01601, Kyiv, Ukraine

The formation of a renewed geostrategic space occurs amidst the implementation of a non-linear paradigm. Modern scientific studies on the heuristic capacity of conceptual models of the struggle between Atlanticism and Neo-Eurasianism and the formation of an oligopolistic world for replacing the monopolar one have already exhausted their cognitive potential. Geopolitics, as an over-advertised theory, actually proved to be incapable of clearly and scientifically explaining and predicting specific parameters, forms, and methods of development and structure of the new world order based on structural factor modeling, methods of geopolitical conjuncture and national security science. The frailty of the numerous provisions of geopolitics was an effect of the dominant politically dangerous and destructive practice of spreading military discourse in international relations. Taking into account the above, there is a need to develop an innovative metacognitive system that would introduce a phenomenon of non-linear systems’ promotion under unsteadiness, a strategic space of prosperity and happiness, and dissemination of a non-conflict paradigm based on humanism. Solving these issues is possible within the framework of geostrategy – a theory which explains and formulates clear directions of political and safe practice to achieve prosperity in non-linear systems on the basis of co-evolution. The constructive difference of the author’s metacognitive system is the perspective of prosperity, not of struggle, victory, and rivalry. By following and implementing the laws of dialectics, our society has mistakenly embarked on the path of permanent war, which will eventually lead to the end of the life of another version of humanoids. To make sense of the relevant idea, it is necessary to form such theoretical systems that explain how to live a happy life and not how to conquer, kill and destroy. The principles of geostrategy are primarily a model of that sort of a system. I am aware that it is imperfect but different from geopolitics. Thus, the article also highlights the need to accumulate the doctrines of Ukrainian thinkers on geostrategy, natiosophy and natiogenesis. National geostrategy is not conceivable without the formulation of a national strategic narrative, including an analytical one. Consequently, there are now more questions and directions for research than answers and specific cases regarding the implementation of certain provisions. However, this article is a driver for further exploration of geostrategy, which is presented in two guises: 1) as a political theory; 2) as political-security and legal practice.

Key words: geostrategy, geostrategicon, geostrategic space, geostrategic landscape, strategic narrative, geostrategic discourse, geostrategy of the modern Ukrainian state, sovereign thinking, state nation.

Загальна постановка проблеми.

Відновлення ефективного розвитку сучасної Української соборної держави  має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед не здатними формувати гуманістичний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення, боротьби, суперництва і обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами. Якщо останні 30 років після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу,  геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного функціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Фактично геополітика виявилася наукою, теоретичні підвалини якої, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, в тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн. Віна Росії проти України продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім деструктивність геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму та євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна Росії проти України обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої неозорі огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право щодо розширення власного геополітичного простору за рахунок України будь-якими засобами, включаючи геноцид війну, міжнародний тероризм.

Більше того, наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у науковому середовищі, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна наперед суперництво, агресія і тероризм — стали системоутворюючими елементами практики творення міжнародних відносин.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в  рамках якої б знайшов свій опис весь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — стратегічний простір, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути писано і досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, в рамках якої закладаються засади для творення Української держави.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, О. Гринів, С. Даниленко, М. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, Є. Макаренко, П. Масляк, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець та ін.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, С. Рудницький, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

Однак методологія розроблення геостратегії, формування власної теорії розвитку Української держави, і як наслідок обґрунтована політико-безпекова практика реалізації стратегічних національних інтересів, обмежуються окремими фрагментарними спробами вписати це в сталі кліше геополітики, не виходячи на рівень постановки нового глобального і концептуального завдання: формування геостратегії як теорії і практики реалізації стратегічних національних інтересів України.

Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо розроблення засад геостратегії сучасної Української держави в двох іпостасях: 1) як теорії; 2) як політико-безпекової і правової практики.

Виклад основного матеріалу

Я одразу ж відхожу від примітивних аналізів різноманітних геополітичних концепцій і пошуку там місця Україні. Там його немає.

Класична геополітика – це не про Україну.

Класична Геополітика – це чужа теоретична концепція про те, як Україні ніколи не бути в якості держави, а українству як не стати ніколи державною нацією.

Так, М. Дністрянський пропонує визначати геополітику як систему міждисциплінарних знань щодо стану та перспектив формування політичної сфери з позицій геопростору та особливостей практичної діяльності, зумовлених географічними чинниками [1, с. 15].

Із цього визначення навряд чи можна зрозуміти, як геополітика пояснює функціонування саме України. Воно занадто загальне, і не відбиває іманентних рис самого поняття. Якщо проаналізувати дещо глибше цитовану працю, то надибуємо наступне.

В українському виданні навчального посібника „Геополітика” за авторством М. Дністрянського, з-поміж 436 тексту, питанням формування української геополітичної думки приділено „аж” 30 сторінок [1]!

Підкреслю: видання здійснено у Львові, автор є українець. Що ж тоді можна говорити про іноземних дослідників, чому тоді вони мають вивчати коріння формування української геостратегічної думки, якщо наші національні автори цього не роблять? Якщо українці самі не можуть накреслити собі місця на геостратегічній мапі, якщо вони не кажуть світу, як вони себе бачать, а одвічно мавпують дослідження іноземців.

Знову відбувається тиражування відомих істин про засновників геополітики Мехена, Ратцеля, Челена, Макіндера [2,3] тощо. Але автором так і не показана роль та місце Української наукової думки серед вчень маститих засновників, а головне — не виявлено місця України у геостратегічному просторі.

Наголошу: саме просторі, а не контексті, як писав З. Бжезинський [4], який накреслив теорію неможливості відстоювати Україною власні національні інтереси поза допомоги ззовні, а Україні приписав одвічну роль об’єкта впливу, а не суб’єкта геополітики.

Але то — його вчення, ми маємо власну історію наукової думки і визначимо власний шлях у новому світовому порядку, визначивши не тільки і не просто місце України, а визначальну та лідируючу роль України у формуванні нової просторово-безпекової геостратегічної конфігурації світу.

Таким же чином відзначу і на монографію А. Гольцова [5], в якій досліджується сучасна геостратегія Російської Федерації на пострадянському просторі, а також виявляються ідеологічні та концептуальні засади сучасної геостратегії Росії щодо нових незалежних держав. Із 355 сторінок обсягу роботи лише 37 сторінок (с. 309-346) присвячено вивченню українського вектора російської геостратегії. Тобто знову ж Україна розглядається крізь призму інтересів третіх країн, крізь призму чиїхось інтересів, чиїхось діоптріїв тощо. Більше того, згадуючи про тих, хто досліджував геополітику, автор наводить чималий список російських дослідників, а потім, увага!: українських дослідників, які вивчали російську геополітику! У мене одразу ж виникає запитання: а де ж список українських авторів-геостратегів і список тих вчених, хто досліджував їхню спадщину!?

Так, наприклад, серед низки наукових статей щодо гібридної війни можна вказати на роботу доктора політичних наук О. Кондратенка, який досліджує реалізацію геоекономічної політики Російської Федерації щодо України в контексті гібридної війни, спрямованої на підрив суверенітету та незалежності України, а також перетворення її на „сіру зону” безпеки між Росією та євроатлантичними інститутами [6].

По-перше, автор тиражує і одразу аксіоматично впроваджує стратегічно руйнівний геополітичний імператив щодо боротьби телурократії проти таласократії, атлантизму проти євразійства. Тим самим О. Кондратенко навіть не намагається принаймні розібратися, а чому використовуються ці концепції і чому в них немає місця для України, лише безіменні позадержавне „сіра зона”. По-друге, навіть сам предмет дослідження фактично стверджує, що Україна „сіра зона”. І натепер після того, як автор визначив саме це предметом, він прагне: з одного боку наводити аргументи Росії; а з іншого — намагатися довести протилежне, щоб Україна виглядала в іншому світлі, не як „сіра зона”.

Але ж питання у тому, що сам наратив вже впроваджено в науковий дискурс, а аргументи можуть комусь подобатись комусь ні, головне, що шановна людина зробила свою справу: таврувала Україну відповідним деструктивним терміном. Ось цього як раз і треба позбуватись. Це вже не наукові дослідження, а пропаганда знищення України під різними псевдонауковими приводами.

Ця нині, на жаль стала тенденція: тиражування геополітичних кліше і таврування України чи то сірою зоною, чи то поясом небезпеки чи не американським проектом чи то знаряддям боротьби заходу про Росії тощо — це все наративи одного деструктивного простору, активно впроваджуваної усілякими засобами концепції „failed state”. Ці наративи генерують нові смисли існування як соціальної системи в цілому, так і закладають небезпечний дискурс у науковому світі щодо можливостей і взагалі інтелектуальних спроможностей творення геостратегії власними силами і ресурсами, закладаючи підвалини до формування токсичної реальності.

Причому наративи ці — не українські. Тому я як вчений і це моя принципова позиція не погоджуюсь із такими трактовками і пропоную обережніше ставитися як до формулювання самого предмета дослідження, так і до формування системи аргументів на користь тієї чи іншої позиції.

Чому роботи А. Гітлера заборонені? Тому, що якщо кожен із авторів почне його вивчати, йому доведеться на нього посилатися, цитувати, вступаючи із ним і положеннями роботи в дискусії, а насправді — це і є пряма маніпуляція, реклама і пропаганда праці і думок Гітлера. Саме таку логіку має бути покладено в основу наукових досліджень в українській політологічній і геостратегічній думці. Адже узвичаєно особливо відповідно до вимог МОН до наукових робіт, маємо вивчати зарубіжний досвід, але лише в контексті того, як цей досвід сприятиме реалізації  українських стратегічних національних інтересів, а також у більш широкому плані — геостратегії сучасної Української держави.

Тобто при формуванні теорії геостратегії важливо сформулювати чітко два блоки:

1)    засади української школи геостратегії;

2)    історія вчень українських мислителів про геостратегію.

Запропонована матриця з даного питання дозволяє підійти до розуміння корінь і відповідно практично підходити до формування і реалізації власної геостратегії  без огляду на якісь політичні чи теоретичні концепції, які викладені в такій теорії, яка отримала назву „геополітика”, що здебільшого поширюється саме представниками цих двох непримиренних таборів.

Маємо знову ницість щодо справжньої української наукової геостратегічної думки. І все це, на жаль, з боку сучасних українських авторів. Тож, викорінення цього аналітичного та інтелектуального малоросійства передусім у головах інтелектуалів, впровадження українського аналітичного стратегічного наративу — є початковим шляхом щодо творення справжньої національної геостратегії сучасної Української держави.

Тому, чим більше наукових досліджень ми будемо присвячувати геополітиці, тим більше ми будемо марно намагатись примусити сліпого бачити або безногого бігати. Адже ми знову і знову тупцюватимемо на місці:

• прагнучи тиражувати чужі та деструктивні для розвитку українства ідеї;
• пропагувати чужі теоретичні концепції та когнітивні матриці, намагаючи відшукати місце для України в них;
• визнавати і маніфестувати факт необхідності постійного доведення нами права на існування перед вже „сталими” націями-державами;
• поширюючи месіанські ідеї богообраності тих чи інших сторін, розглядаючи вчення їхніх дослідників і ширячи в маси деструктивні наративи;
• сліпо інтерпретувати концепції геополітики, які здебільшого побудовані на хибних парадигмах, неприйнятних і руйнівних у сучасних умовах;
• шукатимемо місця там, де всі місця уже давно і наперед заброньовані і зайняті…

Наше завдання розробити власну метакогнітивну систему і власну концепцію існування. Такою я пропоную визнавати і розробляти саме геостратегію, засади якої через покрокове дослідження геостратегічного дискурсу і дискурсивного аналізу, зв’язку зі стратегічними комунікаціями і формуванням стратегічного наративу вже були здійснені у попередніх моїх статтях.

Ми не можемо постійно доводити очевидні речі в рамках заздалегідь немилостивих та ницих концепцій, шукати те, чого нема, бути флюгером, а головне доводити право на власне існування, адже в переважній більшості геополітичних концепцій, в такому праві Україні та і багатьом іншим країнам глашатаям та містечковим конструкторам, здебільшого народженим на зорі ХХ століття, просто відмовлено.

Підкреслю, що маємо величезну національну спадщину саме геостратегічної думки.

Зокрема, наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я власно надибував, стосуються імен та маститих праць таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа та ін

На неї маємо спиратись, враховувати, вивчати, водночас не сліпо втілювати і перетворювати політику на шараварщину, спираючись за влучним виразом П. Масляка „на менталітетну базу” [7].

Слід тверезо враховувати багато стратегічних помилок, які були допущені з:

• інспірованою нейтральністю [8];
• люстрацією державного апарату [9-11];
• демілітаризацією суб’єктів системи забезпечення національної безпеки [12-16];
• трансформацією корупції на системоутворюючий чинник функціонування системи державної влади.

Це помилки саме стратегічного порядку, які будуть детально проаналізовані в моїх наступних публікаціях саме з позицій геостратегії: їхнього стратегічного впливу на досягнення стратегічних цілей держави. Але існують це й багато інших тактичних питань, які також мають вирішені вже в рамках створених відповідних наукових шкіл, аналітичних та епістемологічних спільнот [17].

Саме ці, визначені мною вище помилки, призвели до стратегічного дисбалансу, порушення стратегічного паритету і безперешкодного формування стратегічних загроз державності, які на даному етапі політичного та історичного розвитку не можуть бути вирішеними поза контекстом воєнних заходів і активних безпекових заходів, а в цілому проактивної системної безпекової політики, основним принципом функціонування якої має виступати стратегічна адаптивність.

Мир потрібен ДО війни. Під час війни потрібна перемога.

Так само, я можу висновувати і щодо геополітики в цілому: заснована на одвічному протистоянні телурократії та таласократії, і взагалі на принциповому циклічному протистоянні, аксіоматичній бінарності, яка вочевидь здебільшого послуговується різноманітними антагоністичними концепціями боротьби і знищення, а отже і деструктивності, геополітика за своєю природою —  антагоністична теорія політичної деструктивності.

Відтак, нова геореальність і нова світобудова має відновити та відродити пошук адекватної когнітивної інтегральної системи знань для пізнання явищ оточуючої дійсності і головне — моделювання коеволюційних макросистем розвитку людства в умовах нестаціонарності.

Такою системою я пропоную визнати саме геостратегію, яку слід інтерпретувати у двох ключових іпостасях:

1)    концептуальна система знань, теорія;

2)    політико-безпекова і правова практика.

Формування геостратегії України передбачає поступове зменшення та остаточне нівелювання парадигмальної конфліктогенності геополітики, як наперед визначеної конфронтаційної науки щодо боротьби, війни, протистояння і панування, заснованого не на контролі над територією (власно семантика даного терміна), а саме пануванні, заснованому на смерті, ницості, горесті і чисельних кривавих лихах, циклічності перервах державності окремих націй.

Улас Самчук відзначав: „Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках у поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця” [18].

Більше того, безборонна інертність хліборобського субстрату має бути викорінена зі свідомості нової генерації українців, адже саме на нас лягає завдання щодо творення оновленої волелюбної і миролюбної, водночас сильної і розвиненої державної нації.

Євген Маланюк невблаганно констатував, що завдання духовного озброєння народу, „металізації” хліборобської психіки, завдання перебудови (отже й „нищення” дечого, хоч би воно було навіть „органічним виквітом віків”) стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності. Бо на тім, власне, й полягає ціла справа, чи нарід наш залишиться в найближчій добі знову „субстратом”, чи таки зробить останнє зусилля й стане нацією. Адже Нація постає як динамічне переборення етносу – племені – люду, як заперечення племінної фізіологічності, як опанування етнічної стихії і одуховлення її. Нація — це невсипуща внутрішня „боротьба” сил, формотворчих і ідеотворчих, з інертною масою („більшістю!”) етносу [19].

Озброєння України відповідно до стандартів НАТО це лише один із кроків перемоги над ворогом. Цей крок є стратегічним, адже насправді озброєння сучасною технікою передбачає і навчання українського персоналу щодо ефективного її використання. А отже війна з Росією фактично вирішує декілька важливих тактичних завдань у воєнній сфері:

1)           знищення значних арсеналів / складів застарілої радянської зброї;

2)           знищення самої зброї;

3)            постачання и особливо великих розмірах надсучасної зброї за стандартами НАТО;

4)           навчання персоналу щодо ефективного оперування даною зброєю, організацію підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації щодо оперування сучасною зброєю;

5)           оволодіння технікою і навичками ведення бою за стандартами НАТО.

Фактичне вирішення означених та низки інших тактичних завдань послугувало інструментом для вирішення стратегічного завдання: створення достатніх умов для забезпечення гарантованого рівня безпеки, непорушності конституційного ладу, територіальної цілісності шляхом членства в НАТО.

Членство в НАТО є запорукою безпеки України.

А це вже інше питання: як безпеку України будуть ідентифікувати інші країни у своїх хворих фантазіях.

Водночас окрім згаданого, з позицій інтеракціоністського підходу у геостратегії, важливо говорити і діяти, впливати і взаємодіяти у війні одночасно із усіма учасниками війни.

Іншими словами: потрібно розширити ареал впливу і перейти від однобічного постачання зброї України до прямих воєнних дій щодо безпосередньо російського керівництва і ключових лідерів, політичних інститутів, які генерують агресивну політику, месіанські ідею на нацистські ідеї і впроваджують мілітарний дискурс на порядок денний міжнародної спільноти, посягаючи на загальнолюдські цінності.

Так, звичайно, персональні санкції є важливим інструментом цього процесу, однак дуже повільним. Адже їх дієвість і головне їхня часова ефективність буде увиразнена лише із часом, часом, за який будуть продовжувати гинути українські воїни, цивільні, буде зникати український генофонд. Тобто санацій на даному етапі не достатньо: потрібні чітка та ефективна воєнна допомога і знищення ворога.

Росія становить загрозу глобальній безпеці, тож, щодо неї має бути вжито систему заходів, в тому числі і силових, з метою усунення небезпеки і можливостей в тому числі стратегічного потенціалу для їхнього відтворення у найближчій перспективі.

У даному аспекті наголошу на словах екс прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсон, який відзначив, що президента країни-агресора Володимира Путіна потрібно зупинити: „Якщо Путіна не зупинити в Україні, то він знайде нові цілі для своїх реваншистських атак. Ми захищаємо не якийсь абстрактний ідеал, а перший принцип мирного світу, який полягає в тому, що не можна допустити розчленування великих і могутніх країн, своїх сусідів, і якби це коли-небудь було дозволено, то жоден народ ніде не був би в безпеці” [20].

Висновки

Творення геостратегії Української держави стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності.

Видержавлення і становлення політичної нації відбувається у нас на очах, ба більше – ми є творцями нової політичної нації, яка виборює своє право не лише на існування, а й право на державність, право на відновлення Української соборної незалежної держави.

Так, один із глашатаїв нескореного покоління, О. Ольжич влучно відзначив, що спільнота нації в українській духовості історично усвідомлюється не природничо, а духовно-містично в Ідеї Роду, саме з цього і родиться вся потуга Української держави та відродження. Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це „іскати собі чти, а князю слави” – „Слово о полку Ігоревім”, це „Князем слава, і дружині – амінь!”. Це „як слави зажити”, „слави добувати”, „слава не вмре, не поляже” – “преславного Війська Запорозького” і „Славних Гетьманів”. Це, нарешті,  коронна ідея Шевченкового духу й цілої новітньої української літератури – „Слава Україні”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху [21-23].

Творення геостратегії сучасної Української держави дозволить покінчити з віддавна законсервованим примітивізмом й інертністю, сформувати чітке розуміння про постійну динаміку як самого поняття „українська історична та політична державна нація”, так і різноманітних стратегій її творення, які віддзеркалюватимуть більш менш напружені процеси, безперервного розвитку, внутрішньо діючі формотворчі сили.

Геополітика формує цивілізаційний вимір нації лише в якості форми, не за змістом. У ній враховуються здебільшого географічні фактори, яка визнаються домінантними, утім поза лаштунками наукових теорій лишаються питання націософії, націоґенезу, сакрального ландшафту, гуманітарної аури нації.

Утім геостратегія виступає конкретним інтелектуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. В рамках саме геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовується державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне з життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує в себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, домінантними і ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів, а саме як іманентний чинник боронення власних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами.

Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації на ґрунті української національної свідомості, що є справою духовною і спіритуальною, а  також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній індивідуальності та заложеної в ній динаміки.

Геостратегія сучасної Української держави є практикою провідництва й державництва не лише тому, що так наказує наш національний інтерес. Передусім тому, що за влучними словами Володимира Мартинця „факт занедбання української національно-державної традиції, легковаження державної організації для нації, брак державницького світогляду й у висліді державотворчих здібностей маємо до завдячування, коли не виключно, то перш усього – донедавній нашій ідеології” [24].

Геостратегія виступає природним відлунням динаміки розвитку нації як живого організму концепцією суверенного мислення. Вона дозволяє не загубитися у історичному вирії та темряві віків, симулякрах та різноманітних міфологемах, навпаки: акцентувати на тих історичних фактах, які творять сильну націю, яка сформувала власний геостратегічний простір.

Унормований геостратегічний дискурс дозволить відійти від злегковаження та обмеження:

• трипільськими глечиками замість акцентування на гетьманських клейнодах;
• ужитковими артефактами замість символів панування;
• дегенеративного замилування замість волі до влади;
• пасивного очікування чудотворного перетворення наріду на націю замість прагнення до власного творення сильної державної нації.

Геостратегія — уторований переможний шлях української державної нації щодо творення власної Української соборної незалежної держави я к повноправного суб’єкта міжнародних відносин у новому світовому порядку і архітектурі світової безпеки.

 Список використаних джерел:

1. Дністрянський М. С. Геополітика : Навчальний посібник. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011. 436 с.
2. Мехен А. Роль морских сил в мировой истории. М., 2008.
3. Маккиндер Х. Географическая ось истории  // Полис, 1995. №4.
4. Бжезінський 3. Україна у геостратегічному контексті. К., 2006.
5. Гольцов А. Геополітичний вимір стратегії Російської Федерації на пострадянському просторі. Монографія.  Київ: ЦНЛ, 2018. 392 с.
6. Кондратенко О. Геоекономічний вимір гібридної війни Російської Федерації проти України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. № 2(50). 2019. С. 12-19.
7. Масляк П. О. Менталітетна база геостратегії Росії й України: теорія і практика ХХІ ст. // Українознавство, 2022. Ч. 3.
8. Герасименко П. Небезпечний нейтралітет // Режим доступу: https://zaxid.net/nebezpechniy_neytralitet_n1541767.
9. Турчин Я. Люстрація як засіб демократизації політичної системи України / Я. Турчин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.lp.edu.ua/handle/ntb/29698.
10. Шевчук С. Люстрація як ретроактивна справедливість: європейські стандарти захисту прав людини при переході до демократичного правління / С. Шевчук // Юридичний журнал. – 2006. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2140.
11. Лавриненко І. Якщо неправильно проводити люстрацію, вона переростає в репресії [Електронний ресурс] / І. Лавриненко. – Режим доступу: http://www.judges.org.ua/dig4694.htm.
12. Зозуля І. В. Щодо демілітаризації органів внутрішніх справ // Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2014. Серія Право. Випуск 29. Том 2. С. 59-63.
13. Садовський М. В. Правові механізми демілітаризації міністерства оборони України, як засіб оборонної реформи та елемент реформування сектору безпеки Юридичний вісник. № 3 (60). 2021. С. 117-121.
14. Реформа украинской милиции: от планов к конкретным действиям // Режим доступу: https://informer.od.ua/news/reforma-ukrainskoj-milicii-ot-planov-k-konkretnym-dejstviyam.
15. Юрганов А. У истоков деспотизма // Знание-сила. – М., 1989. – № 9. – С. 22–27.; Клямкин И.М. Демилитаризация как историческая и культурная проблема: Доклад на семинаре «Куда ведет кризис культуры» в фонде «Либеральная миссия» // Куда ведет кризис культуры? Опыт междисциплинарных диалогов. – М.: Новое изд-во, 2011. – С. 261–306.
16. Чалий В. Нейтралітет для України — це пастка, адже ми на кордоні з рф — Чалий // Режим доступу: https://hromadske.radio/podcasts/ukraina-vholos/neytralitet-na-kordoni-z-rf-nichoho-ne-zabezpechuie-tse-pastka-chalyy.
17. Стафийчук  В., Барабаш Ю.  Транснаціональні корпорації як геостратегічні суб’єкти // Український географічний журнал. 2003. № 2. С. 21-29.
18. Самчук У. Нарід чи чернь? // Українське слово від 9 листопада 1941 року.
19. Маланюк Є. Наступ мікробів // Книга спостережнь. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – с. 129-135.
20. Агресія Путіна може вийти за межі України – Джонсон // Режим доступу: https://dilo.net.ua/novyny/agresiya-putina-mozhe-vyjty-za-mezhi-ukrayiny-dzhonson/.
21. Ольжич О. Націоналістична культура // Режим доступу: http://www.vatra.cc/nashi-klasyky/oleh-olzhych-natsionalistychna-kultura.html.
22. Ольжич О. Незнаному Воякові: Заповідане живим / Упоряд., післямова і приміт. Л. Череватенка. Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. 432 с.
23. Ольжич О. Цитаделя духа. Братислава, 1991. 239 с.; Ольжич О. Величність: Поезії й Поеми. Чикаго, 1969. 176 с.
24. Мартинець В. Чи дбати нам про чистоту раси? / За зуби й пазурі нації. – Париж: Видання Українського слова, 1937. – с. 94-171.