Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: 

Ліпкан В. А. Теорія геостратегії: метакогнітивний дискурс // Правові засади діяльності правоохоронних органів: збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами IX Міжнародної науково-практичної конференції (5-6 грудня 2022 року, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків). Частина 1. Серія «Сектор безпеки України». Вип. 42. Редкол.: А.П.Гетьман, В.М.Гаращук, В.Я.Настюк, Р.В.Шаповал, Ю.В.Мех та ін. Харків: Друкарня Мадрид, 2022. С. 90-96 (258 с.).

Сучасний світ, закарбований донедавна у наукові теорії олдскульних шкіл геополітики, дедалі стає менш передбачуваним.

Конвенційні засобі ведення війн, різноманітні теорії 5 кілець, блакитного океану, гібридних війн тощо не можуть повною мірою описати та спрогнозувати правильні з позиції їх ефективності у геостратегічному просторі рішення та дії.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, поступове зменшення популістської ролі геополітики і переходу до формування стратегічного простору за допомогою синтезованої методології геостратегії.

Стан рівноваги і стаціонарність вже зараз інтерпретуються в якості концептів лінійної парадигми, яка посувається на задній план у новому постійно змінюваному глобалізованому і водночас глокалізованому світі. Із часом, на мою думку, такі стани розглядатимуться як певні аномалії, а нестаціонарність стане іманентною ознакою опису динамічної соціальної системи, яка зберігає гомеостазис і здатна швидко пристосовуватись до постійно змінюваних умов навколишнього середовища.

Отже: перманентна змінюваність — характерна риса стратегічного ландшафту.

Хоч би як держава намагалась піддати інституціоналізації виявлені та ідентифіковані види суспільних відносин, постійно формуються нові, до того ж не завжди конструктивні. У даному аспекті також можу говорити і про появу нових загроз, в тому числі суб’єктів загроз, які не завжди охоплюються наявними видами державної безпекової політики і, передусім, виходять на більш високий рівень — рівень геостратегії.

Так, наприклад, не зовсім коректним є посил, що міститься у преамбулі Закону України „Про критичну інфраструктуру” від 16 листопада 2021 року, в якій відзначається, що даний Закон є складовою законодавства у сфері національної безпеки, адже із застосуванням методології націобезпекознавства акцентую, що питання інфраструктури і взагалі суспільні відносини у сфері інфраструктури є набагато ширшими за зміст відносин у сфері національної безпеки.

Більше того, лишаючись в методологічному плані прибічником адаптивного етатизму, особливо в епоху невблаганної глобалізації, наголошуючи саме на геостратегії, розумію, що сам на сам держава не завжди здатна ефективно створювати умови для повномасштабної реалізації національних інтересів у нових видах суспільних відносин. Такий стан речей свідчить про необхідність застосування нових критеріїв до правового регулювання політико-безпекових суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної та адаптивної стратегічної державної політики, яка ґрунтуватиметься на стратегічній культурі, застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у різних в тому числі і нових сферах життєдіяльності.

Для правильного та коректного дослідження стратегічного простору (ландшафту) постає потреба у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої можна було б не лише дослідити, а й сформувати ефективну когнітивну систему, за допомогою якої б було сформовано геостратегію як теоретичну систему і геостратегію як політико-безпекову практику.

Дивно, що навіть зараз, коли в Україні з 24 лютого 2022 року відбувається активна фаза широкомасштабної війни, яка почалась у 2014 році, а фактично тривала з моменту відновлення Української державності 24 серпня 1991 року, в науковій царині улаштовують старомодні дискусії представники лінійної парадигми, прагнучи кидаючи визивний погляд і прагнучи встигнути скласти заповіт своїм ортодоксальним кліше, натомість навіть не роблячи бодай спроби до осягнення нової дійсності і нових реалій, формуванні нових метатеорій, відходу геополітики як віджилої амбівалентної конфліктогенної парадигми, заснованої на іманентному протистоянні: будь-якого будь-кому і будь-чому з приводу будь-чого.

Адже ця система знань (теорія геополітики) — наперед система обґрунтування насильства.

Апологети геополітики застережливо накреслили свій кордон, не усвідомлюючи того факту, що небокрай стратегічного ландшафту давно розширено поза лаштунками їхніх старих моделей світобудови. Світ не вичерпується протистоянням, розвиток цивілізації не завжди пролягає стежиною боротьби, війни та крові й лиха.

Також досі поза лаштунками лишається і важливий політологічний дискурс даної проблематики: вироблення стратегії стало чи наймоднішим нормотворчим витвором курсу команди президента України В. Зеленського, адже лише у 2021 році було ухвалено біля 10 різних Стратегій. У цілому підтримуючи саму ідею стратегічної правотворчості, про яку в Україні лише починають писати окремі свідомі та помірковані дослідники, постає питання саме політологічного штибу:

• який курс, візію та місію держави реалізують різні стратегії;
• які стратегічні цілі по кожному виду державної політики в цілому складають стратегічне ядро цілей;
• які стратегічні національні інтереси реалізує кожна стратегія;
• які політичні інститути є відповідальними за розроблення та реалізацію стратегічної політики по кожній сфері життєдіяльності.

У багатьох роботах та різноманітних публікаціях різних авторів не робиться аргументованого виходу на системні політико-безпекові та правові мультиплікативні концепції (системи науково-теоретичних поглядів) формування геостратегії, через що я переконаний щодо необхідності актуалізації метакогнітивного системного дискурсу в рамках формування теорії геостратегії.

У рамках даної пропонованої вперше мною моделі презюмується наступні компоненти геостратегічного дискурсу та відповідні їм завдання:

1)           стратегічний дискурс — визначити топологічні характеристики різноманітних секторальних стратегій серед інших державних стратегій і їхній органічний та корелятивний зв’язок із геостратегією в цілому;

2)           політологічний дискурс —  розробити структурно-факторну модель будови геостратегії як політико-безпекової практики;

3)           праксеологічно-безпековий дискурс — презентувати організаційно-функціональну модель ефективного функціонування структури системи суб’єктів забезпечення геостратегічної безпеки;

4)           правовий дискурс — проаналізувати з позицій правничої герменевтики та стратегічної правотворчості засади розроблення Стратегій як нормативно-правового акта, їх місця в ієрархічній системі нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у тій чи іншій сфері та взагалі у сфері геостратегії;

5)           онтологічний дискурс — встановити онтологічне значення та стратегічну значення збереження та дальшого творення стратегічного потенціалу, синергетичного розвитку інституційної спроможності;

6)           гносеологічний дискурс — сформувати та визначити засади творення розвитку теорії геостратегії, її місця в системі політологічного та націобезпекознавчого знання;

7)           аксіологічний дискурс — сформувати та визначити, науково обґрунтувати гуманістичну цінність геостратегії на сучасному етапі, в тому числі провівши чітке порізнення між геополітикою як концептуальною світоглядною системою обґрунтування війни та конфліктів різної інтенсивності, неозорої безодні пригнічення та поневолення;

8)           феноменологічний дискурс — встановити сутність та призначення, прояв у дійсності сучасних стратегій в епоху нестаціонарності;

9)           мілітарний дискурс — визначити значення та сутність сучасних війн у творенні геостратегії, визначити мілітарний потенціал війни як застарілого засобу встановлення влади та контролю над соціальними системами та їхніми ресурсами;

10)       космологічний дискурс — фізичний вакуум створює космічну антигравітацію, яка керує динамікою космологічного розширення в сучасну епоху. Через це космологічне розширення прискорюється, а чотиривимірний простір-час Всесвіту стає статичним. Завдання стратегічних архітекторів полягає у передбаченні і прогнозуванні настання як можливих, так і, на перший лінійний погляд, неможливих подій з урахуванням космологічної теорії — збільшення непрогнозованого впливу темної матерії та нестаціонарності на біоістоти.

Також поза фокусом наукової уваги лишаються сучасні тенденції розвитку соціальних та політичних систем, задіяння інституційної спроможності окремих держав для трансформації війн нового покоління і зміни структури суспільних відносин на користь однієї держави (центру сили) — реінкарнація монополярного світу.

Чому я звертаюсь саме до метакогнітивних стратегій?

Тому що саме ці процеси передують і завершують когнітивну активність. Значення метакогнітивних стратегій актуалізується саме в умовах невизначеності, нестаціонарності, нелінійності. Значні фрустрації вищого керівництва в тому числі і військового, держави під час війни пов’язуються із відсутністю механізмів переключення з когнітивної на метакогнітивні стратегії. За рахунок останніх, стратегічний архітектор отримує можливість виходити за межі пізнавального процесу, зробивши його об’єктом моніторингу (аналізу, спостереження, оцінки і прогнозу) та інтерпретації.

Отже мною вперше в рамках даної статті пропонується модель системних дискурсів геостратегії  — сформований образ геостратегії з метою вироблення цілісної картини її пізнання крізь формування об’єднаних за змістом таких дискурсів: 1) стратегічний дискурс; 2) політологічний дискурс; 3) праксеологічно-безпековий дискурс; 4) правовий дискурс; 5) онтологічний дискурс; 6) гносеологічний дискурс; 7) аксіологічний; 8) феноменологічний дискурс; 9) мілітарний дискурс; 10) космологічний дискурс.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надрукована: Ліпкан В.А. Методологія теорії геостратегії: дискурсивний аналіз. Здобутки  та  досягнення  прикладних  та  фундаментальних наук  XXI століття:  матеріали IIIМіжнародної  наукової конференції,м.Черкаси,  29липня,  2022 р. / Міжнародний центр наукових досліджень. Вінниця: Європейська наукова платформа, 2022. С. 192-195

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових елементів якої виступає дискурсивний аналіз.

Дискурсивний аналіз унаочнює необхідність порізнення та систематизацію мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в якій би знайшов опис стратегічних явищ стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — простір, в якому функціонують явища стратегічно порядку.

У даному аспекті доцільно говорити про геостратегічний дискурс, а відтак, зважаючи на презентовану мною у попередніх статтях модель метакогнітивного системного дискурсу, яка складаються з основних 10 компонентів, корисним є дослідження сутності дискурсивного аналізу.

Дискурс — єдність тексту і комунікативної ситуації [1].

При аналізі геостратегії в лінгвокультурологічній перспективі виділяється декілька найбільш традиційних підходів. Для мого дослідження важливим є об’єктний і суб’єктний (тональність ведення дискурсу, її вплив на особливості ведення комунікації, яка характеризується інформативністю і фасцинативністю, лишаємо поза межами даного дослідження).

Відповідно до першого, дискурс може бути об’єктним.

Відтак, в поданій та презентованій мною концепції геостратегії виділено, принаймні 10 ключових дискурсів:

1) стратегічний;

2) політологічний;

3) праксеологічно-безпековий;

4) правовий;

5) онтологічний;

6) гносеологічний;

7) аксіологічний;

8) феноменологічний;

9) мілітарний;

10) космологічний.

Важливою характеристикою окреслених вище дискурсів виступає поняття хронотопу — визначені жорсткі показники часу та місця.

Цікавість даного підходу полягає у тому, що в його рамках існує один важливий вимір: формат подачі інформації, наявність підтексту, прихованого змісту, прямого або непрямого вираження інформації. Адже комунікативна ситуація сама по собі пояснює ту дозу підтексту, яку ми можемо витягти з текста. Зазвичай шукати підтекст в інструкції до електроприладів — марна справа, водночас коли йдеться, наприклад про такий нормативний акт, як Стратегічна концепція НАТО від 29 червня 2022 року, то вочевидь, що окрім явно виражених номінацій та смислових форм, які вони утворюють, в текст зашивається чимало додаткових смислів, які вже більш детально розкриваються в безпосередньому процесі реалізації геостратегії.

Калібрування спільного розуміння базових, я вже лишаю осторонь навіть стратегічних, цінностей відбувається саме в рамках дискурсивного аналізу, адже якщо в рамках простих текстів не відбувається вироблення спільного розуміння, розходження в трактуванні визначальних посилів та взагалі смислу, це означає, що нас не розуміють не тому, що ми невдумливо або не зрозуміло написали, а тому, що нас не бажають чути і розуміти. Найбільш яскравим прикладом для України виступає Будапештський меморандум, згідно з яким жодна держава „гарант” територіальної цілісності і державного суверенітету, насправді ніяких гарантій не реалізувала, тобто фактично навіть і не була гарантом. Так само можна говорити і про Мінські домовленості, положення яких суттєво і докорінно відрізняється у своїй інтерпретації та трактуванні Україною та Росією, а також міжнародними партнерами, що призвело до війни, а також абсолютно різному її трактуванні, в тому числі й нашими іноземними партнерами.

Зокрема це стосується і самого факту війни Росії проти України, яку називали:

• конфліктом (китайська влада, італійський прем’єр-міністр Драгі, німецький канцлер Шольц, президент Франції Макрон та інші);
• українською кризою — фраза китайського лідера Сі Цзіньпіна [2];
• неспровокованим вторгненням — термін США;
• військовою агресією;
• анексією;
• проксі війною, спеціальною воєнною операцією  — термін, що вписує Україну в концепції геополітичного суперництва атлантизму та неоєвразійства, презентований в руських дослідженнях.

А вже у липні 2022 року, коли здавалося б все і всім зрозуміло, коли вже політики, в тоvу числі і французькі побували на місцях військових злочинів з боку Росії, зненацька французька агенція назвала російську армію „українськими сепаратистами”. МЗС України відразу ж дуже жорстко і миттєво відреагувало на пропагандистське видання Франції, відзначивши на неприпустимість підігрування Росії і відповідальності за свідоме уведення в оману і нанесення репутаційної шкоди України [3].

Отже навіть на рівні міжнародного товариства не було початково вироблено та узгоджено правильне тлумачення подій, що і призвело до логічного обґрунтування значного уповільнення темпів правильної і масштабної реакції і надання Українській державі достатньої кількості потрібної та необхідної зброї у визначений  Українською Державою час для забезпечення власної національної безпеки.

Відтак, за допомогою дискурсивного аналізу за даного випадку доходимо чіткого висновку:

• нас слухають, але не завжди бажають чути;
• партнери роблять зацікавлений публічний вигляд щодо прагнення нас зрозуміти, але на практиці нас не бажають розуміти, розуміти нашу позицію і її зміст;
• з нами ведуть переговори, але ще й досі нас не вважають реальними  рівноправними партнерами, незважаючи на офіційні заяви для преси. паритетність відносин є лише перспективою, а не реальністю, якої потребує українська політична нація.

Допомога надається на тому рівні, щоб не можна було дорікнути, що допомога взагалі не надається. Натомість її обсяги і час надходження необхідних озброєнь не відповідає оперативній обстановці. Допомога не надається для перемоги, вона надається на томі рівні, щоб знесилити Росію, послабити її, але все за рахунок, передусім людських ресурсів України. Адже матеріальні ресурси відновити можливо дуже швидко, а ось людські, які щодня втрачає Україна – на жаль, ні.

Переконаний, що активні розвідувальні заходи щодо європейських лідерів з боку українського розвідувального товариства дали б змогу більш чітко розуміти справжнє ставлення до України і перспективи її війни проти Росії. Врахування цих початкових посилів має визначати відповідну тактику і стратегію реалізації власної державної політики. Дуже небезпечним є впровадження в геостратегічний дискурс у червні 2022 року наративу про „необхідність обміну миру на території”, який в тих чи інших інтерпретаціях і скритих формах висловлюють як окремі представники адміністрації США, усілякі „експерти, аналітики, представники аналітичних спільнот”, так і європейські політики, включаючи президента Німеччини Штайнмаєра і канцлера Шольца.

Теза про втомленість від війни є частиною російського стратегічного наративу, який впроваджують дуже обережно, але цілеспрямовано і стратегічний дискурс. Знову ж таки, така варіативність і лабільність, фактично керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української держави, в рамках якої дані питання мали б бути наперед визначені. Це позбавило б поля можливостей численних пропагандистів у багатьох європейських країнах, які, відпрацьовуючи російські гроші, впливають на формування як суспільної думки, так і на ухвалення рішення своїми політика зсередини країни. Проблематика лобізму українських національних інтересів у зовнішній сфері також є окремою темою наукових досліджень і має бути досконало розроблена, з урахуванням нинішніх подій.

Однак поза контекстом власної геостратегії ці стратегії знову поміщується на тактичний рівень здебільшого зводячись до ситуативного управління без виходу на стратегічний рівень.

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, які формують, використовують, легітимують та реалізовують певні ідеї, тим самим демонструючи свою належність до певної групи. Саме тому, це, передусім, ідеологічне та світоглядне розуміння.

За даного підходу дискурс може бути:

• дискурс влади,
• дискурс еліти,
• дискурс олігархів,
• дискурс агресора,
• патріотичний дискурс або дискурс іншої групи людей, вираженої в комунікативному акті та поведінці взагалі.

Окремо слід говорити про дискурс речників та радників/ експертів / блогерів / публіцистів / журналістів, яскравими представниками яких під час першої стадії війни виступали: Олексій Орестович, Олег Жданов, Андрій Піонтковський, Юрій Швець, Андрій Іларіонов.

На думку професора В. І. Карасика, в рамках суб’єктного дискурсу доцільно виділяти два типи: особистісно-орієнтований і статусно-орієнтований [1].

Особистісно-орієнтований тип — спілкування між людьми, які добре, або буцімто добре знають одне одного.

Статусно-орієнтований тип дискурсу — комунікація між представниками різних груп з метою досягнення визначених цілей. Оскільки метою геостратегічного дискурсу є реалізація власної стратегії, то в рамках реалізації геостратегії як політико-безпекової практики потрібно чітко усвідомлювати, що кожен учасник або ж суб’єкт міжнародних відносин прагнутиме до реалізації передусім власних національних інтересів.

Яскраві приклади сучасності:

1)                 дисбаланс у сфері прав людини через фактичне примушування до вакцинації та дискримінація людей за ознакою вакцинування;

2)                 дисбаланс у розподілі по світу вакцин від ковід у 2019-2020 роках;

3)                 цифрова асиметрія світу;

4)                 кліматичні зміни, зумовлені нереалізацією політики декарбонізації і нульових викидів тими державами, які найбільше чинять негативний вплив на навколишнє середовище;

5)                 односторонні випробування кінетичної зброї США, Китаєм, Росією та Індією у космосі, що створює небезпеку мирному використанню космосу формує преференційні умови, передусім у контексті формування та розвитку космічної інфраструктури, для окремих країн.

У цілому ж підкреслю, що дискурсивний аналіз виступає серйозним методологічним підґрунтям для формування теорії геостратегії, а також виділення та окремого дослідження комунікативної інфраструктури геостратегії з урахуванням теорій метакогнітивного дискурсу [4].

Список використаних джерел:

1. Карасик В. И. „Дискурс – это единство текста и коммуникативной ситуации”. Государственный институт русского языка им. А. С. Пушкина:  [сайт]. URL: https://www.pushkin.institute/news/detail.php?ID=15579.
2. Лідер Китаю війну в Україні продовжує називати «українською кризою» // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/news-kytay-viyna-v-ukrayini/31911143.html./
3. У МЗС вказали агенції Франс Прес, що армію росії не можна називати «сепаратистами» // режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3520779-u-mzs-vkazali-agencii-frans-pres-so-armiu-rosii-ne-mozna-nazivati-separatistami.html.
4. Савченко О. В. Когнітивні та метакогнітивні стратегії розв’язання проблемних питань // Режим доступу: https://www.inforum.in.ua/conferences/15/23/148#:~:text.

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: Ліпкан В. А. Підходи до творення геостратегічного дискурсу. Modern scientific research: achievements, innovations and development prospects. Proceedings of the 14th International scientific and practical conference. MDPC Publishing. Berlin, Germany. 2022. Р. 362-367. p. 21-27. 

Війна в Україні чітко продемонструвала відсутність стратегічних плані та прогнозів, заснованих не на примхах і нікчемних мантрах „вірю – не вірю”, а об’єктивному науковому та аналітичному аналізові оперативної обстановки, а також стратегічних сценаріїв розвитку відповідно до сфер життєдіяльності, варіантів, фаз розвитку. Це має бути об’єднано до відповідної матриці, на підставі якої і мають ухвалюватись рішення у сфері державного управління в тому числі і у воєнний час.

Переконаний у важливості розроблення передусім аналітичного і наукового геостратегічного дискурсу. В рамках якого окреслені питання будуть вирішені в повному обсязі.

Дискурс [лат. discursus — міркування] — 1. Мисленнєво-мовленнєва діяльність комунікантів під час комунікативного акту, сукупність мовленнєвих дій, котрі вони створюють згідно з конвенціональними і неконвенціональними правилами комунікативної поведінки у процесі розв’язання комунікативних завдань. 2. Логічно цілісна, опосередкована, соціально обумовлена одиниця комунікації, що передбачає врахування не тільки змісту тексту, а й усіх чинників, що його породжують і зумовлюють особливості процесу спілкування (взаємовідносин співрозмовників, комунікативної ситуації, цілей висловлювань тощо). 3. Текст, актуалізація якого обумовлена множинними чинниками, в тому числі соціальними. Означає комунікабельність тексту як структури багатоманітних мов комунікації; є видом мовленнєвої комунікації, орієнтованої на обговорення й обґрунтування будь-яких значущих аспектів дій, думок і висловлювань учасників. Розгляд дискурсу як логічно цілісної, опосередкованої, соціально обумовленої одиниці комунікації надає можливість розглядати „немовленнєві мови” (наприклад, мова реклами, міміки і жестів) у взаємному зв’язку з мовою людського спілкування як основного способу комунікації між людьми. Це створює підстави для формування цілісної теорії соціальної комунікації, включаючи охоплення як вербальних, так і невербальних комунікативних засобів.

Водночас в рамках геостратегічного дискурсу важливо не блукати манівцями бажань та ілюзорних аматорських висловів, а головне дій. Для кристальності та безапеляційності наукового аналізу наведу конкретні вислови посадових осіб української влади, які вони вживали, характеризуючи надану іноземними партнерами інформацію щодо високої імовірності широкомасштабної війни Росії проти України [1]:

• ми не могли в це повірити: геостратегія оперує чіткими фактами та сценарним аналізом, методологією геостратегічного моделювання та конкретними рішеннями. Геостратегія — це не гра у вірю не вірю, а конкретна та відповідальна системна інтелектуальна праця;
• не слід роздмухувати паніку відносно російської загрози / нам не потрібна паніка. Завтра буде війна — це паніка. Паніка на ринках, паніка у фінансовому секторі. Скільки коштуватиме це нашій державі! / Сьогодні ми не бачимо більшої ескалації, ніж вона була раніше (В. Зеленський 28 січня 2022 р.) [2]. З часом має бути надано правову кваліфікацію такої оцінки воєнній небезпеці усім причетним посадовим особам, які інформували / дезінформували Президента, сформувавши невірне і хибне уявлення про реальну небезпеку і підтверджені наміри Росії щодо знищення Української держави, в тому числі і намірів фізичного знищення самого В. Зеленського в якості президента України;
• Москва не має наміру починати воєнну агресію проти Києва: хибний наратив, який неодноразово бездумно тиражувався українськими ЗМІ, наче мантра для заспокоєння та убаюкання та уколискування.
• загроза з боку Росії лишається „небезпечною, але туманною”, і не факт, що російський напад в дійсності відбудеться (слова В. Зеленського у розмові з Д. Байденом 27 січня 2022 р) [3-4].

Коріння цих помилок, якщо брати початок активної фази неконвенційної війни Росії проти України, базувалися у сфері інформаційної політики, коли українські ЗМІ у 2013-2014 роках почали тиражували штучні та шкідливі поняття:

• „зелені чоловічки”, „ввічливі люди” — замість: сили спеціальних операцій Росії, російські загарбники, терористи;
• ОРДЛО — проксі Росії;
• правоохоронні органи ОРДЛО — замість: проксі російської армії;
• псевдореферендум в Криму — замість: збройна анексія територію Автономної Республіки Крим як складової Української держави.

Інформаційна політика України має оперувати українськими наративами та формувати потрібні для реалізації української геостратегії меседжі. Тож стратегічні наративи не можуть бути вироблені поза контекстом геостратегії.

Звичайно, для об’єктивності наукового аналізу можу навести і правильні й конструктивні стратегічні наративи, які фактично і закладають підвалини до формування національного геостратегічного дискурсу, за допомогою якого має формуватися і реалізовуватися державна політика у зовнішній сфері:

• „давайте трішки порадіємо в душі за себе, не будемо вмить знецінювати власний успіх, не будемо соромитись, не будемо народом із короткою пам’яттю, не будемо народом із комплексом меншовартості. Давайте ми не будемо говорити, що Україні надали статус кандидата в ЄС, давайте говорити, що Україна ЗДОБУЛА статус кандидата в ЄС.. давайте не про те, ЩО нас очікує, а про те, що ми ЗМОГЛИ.. давайте пишатися собою і поважати СЕБЕ.. не тішитись, що це ляпас Москві, а це аплодисменти Україні” (В. Зеленський 24 червня 2022 р. після здобуття 23 червня 2022 року Українською державою статусу країни-кандидата в ЄС).

Також в даному аспекті наголошу на крайній шкідливості уводити в наративне поле і геостратегічний дискурс тему про „недоцільність НАТО” для України. Ця теза є елементом пропаганди ворога України. І саме реалізація загроз національній безпеці, про які писав, починаючи з 2002 року, сталася можливою через абсолютно невідповідний геостратегічному статусу Україні нав’язаний зовнішніми суб’єктами статус нейтральності. Я повністю підтримую і завжди у своїх працях проводив чітку лінію, яка дуже влучно подана В’ячеславом Липинським: „Нації, в яких переважають нейтральні” неминуче засуджені на смерть і рабство [5].

Нейтральність це зубожіння, це відсутність власної стратегії. Для України нейтральність призводить до неминучої смерті та знищення національної державності. Саме тому, провідники до нейтральності — це поводирі до малоросійства, яке, як відзначала свого часу Леся Українка, є не політикою і навіть не тактикою, а завжди є апріорною і тотальною капітуляцією [5].

Тож, замість того, щоб одвічно і я б сказав споконвічно боротися за свободу і волю, шукати власну ідентичність, виборювати право на існування питання власної геостратегії має бути поставлено інакше: існування Росії в якості імперію завжди становитиме загрозу національній безпеці України незалежно від правлячого режиму.

Саме тому парад суверенітетів суб’єктів Російської Федерації, а в цілому знищення та ліквідація імперської державності та месіанської ідеології, стане запорукою безпеки процвітання вільної і незалежної Української держави.

Можна ще довго тягнути із поставками зброю, фінансувати наші збройні сили. І звичайно ж це важливо. Водночас ця стратегія – стратегія із нульовою сумою для України, адже зброї немає в такій кількості і в ті проміжки часу і в тому конкретному місці, в які і де вона була потрібна. Отже хрестоматійна (за класиками геополітики) війна неоєвразійства і атлантизму відбувається „до останнього українського солдата”.

Це не наша стратегія. Вести перемовини на умовах ворога ніхто не буде.

Доцільно згадати думку Уласа Самчука; „Найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа… Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, лише доводила нам, що ми — не ми щось інше” [6].

Тому, розуміючи завдання кожної із сторін у даній війні, маємо крокувати власним шляхом, послуговуючись ресурсами наших партнерів, водночас творячи власну геостратегію.

Допоки існуватиме Росія, завжди існуватиме конфлікт із атлантичною цивілізацією. А Українська Держава поза власної геостратегії завжди блукатиме манівцями чужих стратегій і гратиме роль не в своїх інтересах.

Саме тому свобода і незалежність, процвітання Української держави можливе за умови зникнення стратегічного протиборства неоєвразійства і атлантизму.

Стратегія України полягає у знищенні парадигмальної конфліктогенності геополітики, як наперед визначеної конфронтаційної науки щодо боротьби, війни, протистояння і панування, заснованого не на контролі над територією, а саме пануванні, заснованому на смерті, горесті і чисельних кривавих лихах.

Геополітика — наука про  обґрунтування смерті. Геостратегія — теорія розвитку гуманізму і коеволюції людства.

Улас Самчук відзначав: „Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках у поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця” [6].

Озброєння України відповідно до стандартів НАТО це лише один із кроків перемоги над ворогом. Головне говорити і діяти у війні одночасно із усіма учасниками війни.

Іншими словами: потрібно розширити ареал впливу і перейти від однобічного постачання зброї України до прямих дій щодо безпосередньо російського керівництва і ключових лідерів. На це зокрема відзначає і Борис Джонсон, відзначаючи, що президента країни-агресора Володимира Путіна потрібно зупинити. „Якщо Путіна не зупинити в Україні, то він знайде нові цілі для своїх реваншистських атак. Ми захищаємо не якийсь абстрактний ідеал, а перший принцип мирного миру, який полягає в тому, що не можна допустити розчленування великими і могутніми країнамии своїх сусідів, і якби це коли-небудь було дозволено, то жоден народ ніде не був би в безпеці” [7].

Список використаних джерел:

1. “Это может стать кошмаром”. США говорят о беспрецедентной концентрации российских войск у границ Украины // Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/news-60184081.
2. Нам не нужна паника”. Зеленский ответил на предупреждения Байдена об угрозе российского вторжения // Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/news-60164297.
3. Readout of President Biden’s Call with President Zelenskyy of Ukraine // Режим доступу: https://www.whitehouse.gov/briefing-room/statements-releases/2022/01/27/readout-of-president-bidens-call-with-president-zelenskyy-of-ukraine-2//
4. Байден заявил Зеленскому о реальной опасности российского вторжения на Украину // Режим доступу: https://www.bbc.com/russian/news-60171262/
5. https://www.perspektyva.in.ua/ukrayinska-natsiya-i-derzhava/vyslovy-vidomyh-ukrayintsiv//
6. Самчук У. Нарід чи чернь? // Українське слово від 9 листопада 1941 року.
7. Агресія Путіна може вийти за межі України – Джонсон // Режим доступу: https://dilo.net.ua/novyny/agresiya-putina-mozhe-vyjty-za-mezhi-ukrayiny-dzhonson/.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано:  Вісник Львівського університету. Серія філос.-політолог. студії. 2022. Випуск 42, c.  268–277 // Visnyk of the Lviv University. Series Philos.-Political Studies. Issue 42, p. 268–277 

Анотація

Формування нового геостратегічного простору відбувається в рамках реалізації нелінійної парадигми. Сучасні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже вичерпали свій когнітивний потенціал. Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною  чітко і з наукових позицій пояснити і спрогнозувати на підставі структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Кволість чисельних положень геополітики стала наслідком домінуючої політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного дискурсу в міжнародні відносини. За таких умов постає потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої б знайшов опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, і тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.

Вирішення цих питань уможливлюється в рамках геостратегії – теорії, що пояснює і формулює чіткі напрями політико-безпечної практики щодо досягнення процвітання в нелелійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої мною метакогнітивної системи є ракурс процвітання, а не боротьби, перемоги, суперництва. Наслідуючи і впроваджуючи закони діалектики, наше суспільство помилково стало на шлях перманентної війни і врешті-решт це призведе до завершення життя чергової версії гуманоїдів. Для того щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні системи, які пояснюють як жити в щасті, а не як завойовувати, вбивати та нищити.

Засади геостратегії, це передусім модель такої системи. Я свідомий того, що вона є початком недосконалою, утім відмінною від геополітики. Саме тому в статті йдеться і про необхідність розроблення історії вчень українських мислителів про геостратегію і про націософію і про націоґенез. Національна геостратегія неможлива поза рамками формування власно національного стратегічного наративу, в  тому числі  й аналітичного. Тож, звичайно, наразі існує більше питань і напрямів для дослідження, ніж відповідей і конкретних кейсів щодо реалізації тих чи інших положень. Утім дана стаття, це рушій для подальших розвідок геостратегії, яку я пропонує презентувати в двох іпостасях: 1) як політична теорія; 2) як політико-безпекова і правова практика.

Ключові слова: геостратегія, геостратегікон, геостратегічний простір, геостратегічний ландшафт, стратегічний наратив, геостратегічний дискурс, геостратегія сучасної Української держави, суверенне мислення, державна нація.

GEOSTRATEGY OF THE MODERN UKRAINIAN STATE: FORMATION PRINCIPLES

Volodymyr Lipkan V.M.

Koretsky Institute of state and law of National Academy of Sciences of Ukraine, Department of political and legal problems of political science Tryokhsviatitelska str., 4, 01601, Kyiv, Ukraine

The formation of a renewed geostrategic space occurs amidst the implementation of a non-linear paradigm. Modern scientific studies on the heuristic capacity of conceptual models of the struggle between Atlanticism and Neo-Eurasianism and the formation of an oligopolistic world for replacing the monopolar one have already exhausted their cognitive potential. Geopolitics, as an over-advertised theory, actually proved to be incapable of clearly and scientifically explaining and predicting specific parameters, forms, and methods of development and structure of the new world order based on structural factor modeling, methods of geopolitical conjuncture and national security science. The frailty of the numerous provisions of geopolitics was an effect of the dominant politically dangerous and destructive practice of spreading military discourse in international relations. Taking into account the above, there is a need to develop an innovative metacognitive system that would introduce a phenomenon of non-linear systems’ promotion under unsteadiness, a strategic space of prosperity and happiness, and dissemination of a non-conflict paradigm based on humanism. Solving these issues is possible within the framework of geostrategy – a theory which explains and formulates clear directions of political and safe practice to achieve prosperity in non-linear systems on the basis of co-evolution. The constructive difference of the author’s metacognitive system is the perspective of prosperity, not of struggle, victory, and rivalry. By following and implementing the laws of dialectics, our society has mistakenly embarked on the path of permanent war, which will eventually lead to the end of the life of another version of humanoids. To make sense of the relevant idea, it is necessary to form such theoretical systems that explain how to live a happy life and not how to conquer, kill and destroy. The principles of geostrategy are primarily a model of that sort of a system. I am aware that it is imperfect but different from geopolitics. Thus, the article also highlights the need to accumulate the doctrines of Ukrainian thinkers on geostrategy, natiosophy and natiogenesis. National geostrategy is not conceivable without the formulation of a national strategic narrative, including an analytical one. Consequently, there are now more questions and directions for research than answers and specific cases regarding the implementation of certain provisions. However, this article is a driver for further exploration of geostrategy, which is presented in two guises: 1) as a political theory; 2) as political-security and legal practice.

Key words: geostrategy, geostrategicon, geostrategic space, geostrategic landscape, strategic narrative, geostrategic discourse, geostrategy of the modern Ukrainian state, sovereign thinking, state nation.

Загальна постановка проблеми.

Відновлення ефективного розвитку сучасної Української соборної держави  має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед не здатними формувати гуманістичний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення, боротьби, суперництва і обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами. Якщо останні 30 років після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу,  геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного функціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Фактично геополітика виявилася наукою, теоретичні підвалини якої, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, в тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн. Віна Росії проти України продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім деструктивність геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму та євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна Росії проти України обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої неозорі огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право щодо розширення власного геополітичного простору за рахунок України будь-якими засобами, включаючи геноцид війну, міжнародний тероризм.

Більше того, наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у науковому середовищі, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна наперед суперництво, агресія і тероризм — стали системоутворюючими елементами практики творення міжнародних відносин.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в  рамках якої б знайшов свій опис весь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — стратегічний простір, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути писано і досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, в рамках якої закладаються засади для творення Української держави.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, О. Гринів, С. Даниленко, М. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, Є. Макаренко, П. Масляк, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець та ін.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, С. Рудницький, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

Однак методологія розроблення геостратегії, формування власної теорії розвитку Української держави, і як наслідок обґрунтована політико-безпекова практика реалізації стратегічних національних інтересів, обмежуються окремими фрагментарними спробами вписати це в сталі кліше геополітики, не виходячи на рівень постановки нового глобального і концептуального завдання: формування геостратегії як теорії і практики реалізації стратегічних національних інтересів України.

Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо розроблення засад геостратегії сучасної Української держави в двох іпостасях: 1) як теорії; 2) як політико-безпекової і правової практики.

Виклад основного матеріалу

Я одразу ж відхожу від примітивних аналізів різноманітних геополітичних концепцій і пошуку там місця Україні. Там його немає.

Класична геополітика – це не про Україну.

Класична Геополітика – це чужа теоретична концепція про те, як Україні ніколи не бути в якості держави, а українству як не стати ніколи державною нацією.

Так, М. Дністрянський пропонує визначати геополітику як систему міждисциплінарних знань щодо стану та перспектив формування політичної сфери з позицій геопростору та особливостей практичної діяльності, зумовлених географічними чинниками [1, с. 15].

Із цього визначення навряд чи можна зрозуміти, як геополітика пояснює функціонування саме України. Воно занадто загальне, і не відбиває іманентних рис самого поняття. Якщо проаналізувати дещо глибше цитовану працю, то надибуємо наступне.

В українському виданні навчального посібника „Геополітика” за авторством М. Дністрянського, з-поміж 436 тексту, питанням формування української геополітичної думки приділено „аж” 30 сторінок [1]!

Підкреслю: видання здійснено у Львові, автор є українець. Що ж тоді можна говорити про іноземних дослідників, чому тоді вони мають вивчати коріння формування української геостратегічної думки, якщо наші національні автори цього не роблять? Якщо українці самі не можуть накреслити собі місця на геостратегічній мапі, якщо вони не кажуть світу, як вони себе бачать, а одвічно мавпують дослідження іноземців.

Знову відбувається тиражування відомих істин про засновників геополітики Мехена, Ратцеля, Челена, Макіндера [2,3] тощо. Але автором так і не показана роль та місце Української наукової думки серед вчень маститих засновників, а головне — не виявлено місця України у геостратегічному просторі.

Наголошу: саме просторі, а не контексті, як писав З. Бжезинський [4], який накреслив теорію неможливості відстоювати Україною власні національні інтереси поза допомоги ззовні, а Україні приписав одвічну роль об’єкта впливу, а не суб’єкта геополітики.

Але то — його вчення, ми маємо власну історію наукової думки і визначимо власний шлях у новому світовому порядку, визначивши не тільки і не просто місце України, а визначальну та лідируючу роль України у формуванні нової просторово-безпекової геостратегічної конфігурації світу.

Таким же чином відзначу і на монографію А. Гольцова [5], в якій досліджується сучасна геостратегія Російської Федерації на пострадянському просторі, а також виявляються ідеологічні та концептуальні засади сучасної геостратегії Росії щодо нових незалежних держав. Із 355 сторінок обсягу роботи лише 37 сторінок (с. 309-346) присвячено вивченню українського вектора російської геостратегії. Тобто знову ж Україна розглядається крізь призму інтересів третіх країн, крізь призму чиїхось інтересів, чиїхось діоптріїв тощо. Більше того, згадуючи про тих, хто досліджував геополітику, автор наводить чималий список російських дослідників, а потім, увага!: українських дослідників, які вивчали російську геополітику! У мене одразу ж виникає запитання: а де ж список українських авторів-геостратегів і список тих вчених, хто досліджував їхню спадщину!?

Так, наприклад, серед низки наукових статей щодо гібридної війни можна вказати на роботу доктора політичних наук О. Кондратенка, який досліджує реалізацію геоекономічної політики Російської Федерації щодо України в контексті гібридної війни, спрямованої на підрив суверенітету та незалежності України, а також перетворення її на „сіру зону” безпеки між Росією та євроатлантичними інститутами [6].

По-перше, автор тиражує і одразу аксіоматично впроваджує стратегічно руйнівний геополітичний імператив щодо боротьби телурократії проти таласократії, атлантизму проти євразійства. Тим самим О. Кондратенко навіть не намагається принаймні розібратися, а чому використовуються ці концепції і чому в них немає місця для України, лише безіменні позадержавне „сіра зона”. По-друге, навіть сам предмет дослідження фактично стверджує, що Україна „сіра зона”. І натепер після того, як автор визначив саме це предметом, він прагне: з одного боку наводити аргументи Росії; а з іншого — намагатися довести протилежне, щоб Україна виглядала в іншому світлі, не як „сіра зона”.

Але ж питання у тому, що сам наратив вже впроваджено в науковий дискурс, а аргументи можуть комусь подобатись комусь ні, головне, що шановна людина зробила свою справу: таврувала Україну відповідним деструктивним терміном. Ось цього як раз і треба позбуватись. Це вже не наукові дослідження, а пропаганда знищення України під різними псевдонауковими приводами.

Ця нині, на жаль стала тенденція: тиражування геополітичних кліше і таврування України чи то сірою зоною, чи то поясом небезпеки чи не американським проектом чи то знаряддям боротьби заходу про Росії тощо — це все наративи одного деструктивного простору, активно впроваджуваної усілякими засобами концепції „failed state”. Ці наративи генерують нові смисли існування як соціальної системи в цілому, так і закладають небезпечний дискурс у науковому світі щодо можливостей і взагалі інтелектуальних спроможностей творення геостратегії власними силами і ресурсами, закладаючи підвалини до формування токсичної реальності.

Причому наративи ці — не українські. Тому я як вчений і це моя принципова позиція не погоджуюсь із такими трактовками і пропоную обережніше ставитися як до формулювання самого предмета дослідження, так і до формування системи аргументів на користь тієї чи іншої позиції.

Чому роботи А. Гітлера заборонені? Тому, що якщо кожен із авторів почне його вивчати, йому доведеться на нього посилатися, цитувати, вступаючи із ним і положеннями роботи в дискусії, а насправді — це і є пряма маніпуляція, реклама і пропаганда праці і думок Гітлера. Саме таку логіку має бути покладено в основу наукових досліджень в українській політологічній і геостратегічній думці. Адже узвичаєно особливо відповідно до вимог МОН до наукових робіт, маємо вивчати зарубіжний досвід, але лише в контексті того, як цей досвід сприятиме реалізації  українських стратегічних національних інтересів, а також у більш широкому плані — геостратегії сучасної Української держави.

Тобто при формуванні теорії геостратегії важливо сформулювати чітко два блоки:

1)    засади української школи геостратегії;

2)    історія вчень українських мислителів про геостратегію.

Запропонована матриця з даного питання дозволяє підійти до розуміння корінь і відповідно практично підходити до формування і реалізації власної геостратегії  без огляду на якісь політичні чи теоретичні концепції, які викладені в такій теорії, яка отримала назву „геополітика”, що здебільшого поширюється саме представниками цих двох непримиренних таборів.

Маємо знову ницість щодо справжньої української наукової геостратегічної думки. І все це, на жаль, з боку сучасних українських авторів. Тож, викорінення цього аналітичного та інтелектуального малоросійства передусім у головах інтелектуалів, впровадження українського аналітичного стратегічного наративу — є початковим шляхом щодо творення справжньої національної геостратегії сучасної Української держави.

Тому, чим більше наукових досліджень ми будемо присвячувати геополітиці, тим більше ми будемо марно намагатись примусити сліпого бачити або безногого бігати. Адже ми знову і знову тупцюватимемо на місці:

• прагнучи тиражувати чужі та деструктивні для розвитку українства ідеї;
• пропагувати чужі теоретичні концепції та когнітивні матриці, намагаючи відшукати місце для України в них;
• визнавати і маніфестувати факт необхідності постійного доведення нами права на існування перед вже „сталими” націями-державами;
• поширюючи месіанські ідеї богообраності тих чи інших сторін, розглядаючи вчення їхніх дослідників і ширячи в маси деструктивні наративи;
• сліпо інтерпретувати концепції геополітики, які здебільшого побудовані на хибних парадигмах, неприйнятних і руйнівних у сучасних умовах;
• шукатимемо місця там, де всі місця уже давно і наперед заброньовані і зайняті…

Наше завдання розробити власну метакогнітивну систему і власну концепцію існування. Такою я пропоную визнавати і розробляти саме геостратегію, засади якої через покрокове дослідження геостратегічного дискурсу і дискурсивного аналізу, зв’язку зі стратегічними комунікаціями і формуванням стратегічного наративу вже були здійснені у попередніх моїх статтях.

Ми не можемо постійно доводити очевидні речі в рамках заздалегідь немилостивих та ницих концепцій, шукати те, чого нема, бути флюгером, а головне доводити право на власне існування, адже в переважній більшості геополітичних концепцій, в такому праві Україні та і багатьом іншим країнам глашатаям та містечковим конструкторам, здебільшого народженим на зорі ХХ століття, просто відмовлено.

Підкреслю, що маємо величезну національну спадщину саме геостратегічної думки.

Зокрема, наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я власно надибував, стосуються імен та маститих праць таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа та ін

На неї маємо спиратись, враховувати, вивчати, водночас не сліпо втілювати і перетворювати політику на шараварщину, спираючись за влучним виразом П. Масляка „на менталітетну базу” [7].

Слід тверезо враховувати багато стратегічних помилок, які були допущені з:

• інспірованою нейтральністю [8];
• люстрацією державного апарату [9-11];
• демілітаризацією суб’єктів системи забезпечення національної безпеки [12-16];
• трансформацією корупції на системоутворюючий чинник функціонування системи державної влади.

Це помилки саме стратегічного порядку, які будуть детально проаналізовані в моїх наступних публікаціях саме з позицій геостратегії: їхнього стратегічного впливу на досягнення стратегічних цілей держави. Але існують це й багато інших тактичних питань, які також мають вирішені вже в рамках створених відповідних наукових шкіл, аналітичних та епістемологічних спільнот [17].

Саме ці, визначені мною вище помилки, призвели до стратегічного дисбалансу, порушення стратегічного паритету і безперешкодного формування стратегічних загроз державності, які на даному етапі політичного та історичного розвитку не можуть бути вирішеними поза контекстом воєнних заходів і активних безпекових заходів, а в цілому проактивної системної безпекової політики, основним принципом функціонування якої має виступати стратегічна адаптивність.

Мир потрібен ДО війни. Під час війни потрібна перемога.

Так само, я можу висновувати і щодо геополітики в цілому: заснована на одвічному протистоянні телурократії та таласократії, і взагалі на принциповому циклічному протистоянні, аксіоматичній бінарності, яка вочевидь здебільшого послуговується різноманітними антагоністичними концепціями боротьби і знищення, а отже і деструктивності, геополітика за своєю природою —  антагоністична теорія політичної деструктивності.

Відтак, нова геореальність і нова світобудова має відновити та відродити пошук адекватної когнітивної інтегральної системи знань для пізнання явищ оточуючої дійсності і головне — моделювання коеволюційних макросистем розвитку людства в умовах нестаціонарності.

Такою системою я пропоную визнати саме геостратегію, яку слід інтерпретувати у двох ключових іпостасях:

1)    концептуальна система знань, теорія;

2)    політико-безпекова і правова практика.

Формування геостратегії України передбачає поступове зменшення та остаточне нівелювання парадигмальної конфліктогенності геополітики, як наперед визначеної конфронтаційної науки щодо боротьби, війни, протистояння і панування, заснованого не на контролі над територією (власно семантика даного терміна), а саме пануванні, заснованому на смерті, ницості, горесті і чисельних кривавих лихах, циклічності перервах державності окремих націй.

Улас Самчук відзначав: „Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках у поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця” [18].

Більше того, безборонна інертність хліборобського субстрату має бути викорінена зі свідомості нової генерації українців, адже саме на нас лягає завдання щодо творення оновленої волелюбної і миролюбної, водночас сильної і розвиненої державної нації.

Євген Маланюк невблаганно констатував, що завдання духовного озброєння народу, „металізації” хліборобської психіки, завдання перебудови (отже й „нищення” дечого, хоч би воно було навіть „органічним виквітом віків”) стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності. Бо на тім, власне, й полягає ціла справа, чи нарід наш залишиться в найближчій добі знову „субстратом”, чи таки зробить останнє зусилля й стане нацією. Адже Нація постає як динамічне переборення етносу – племені – люду, як заперечення племінної фізіологічності, як опанування етнічної стихії і одуховлення її. Нація — це невсипуща внутрішня „боротьба” сил, формотворчих і ідеотворчих, з інертною масою („більшістю!”) етносу [19].

Озброєння України відповідно до стандартів НАТО це лише один із кроків перемоги над ворогом. Цей крок є стратегічним, адже насправді озброєння сучасною технікою передбачає і навчання українського персоналу щодо ефективного її використання. А отже війна з Росією фактично вирішує декілька важливих тактичних завдань у воєнній сфері:

1)           знищення значних арсеналів / складів застарілої радянської зброї;

2)           знищення самої зброї;

3)            постачання и особливо великих розмірах надсучасної зброї за стандартами НАТО;

4)           навчання персоналу щодо ефективного оперування даною зброєю, організацію підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації щодо оперування сучасною зброєю;

5)           оволодіння технікою і навичками ведення бою за стандартами НАТО.

Фактичне вирішення означених та низки інших тактичних завдань послугувало інструментом для вирішення стратегічного завдання: створення достатніх умов для забезпечення гарантованого рівня безпеки, непорушності конституційного ладу, територіальної цілісності шляхом членства в НАТО.

Членство в НАТО є запорукою безпеки України.

А це вже інше питання: як безпеку України будуть ідентифікувати інші країни у своїх хворих фантазіях.

Водночас окрім згаданого, з позицій інтеракціоністського підходу у геостратегії, важливо говорити і діяти, впливати і взаємодіяти у війні одночасно із усіма учасниками війни.

Іншими словами: потрібно розширити ареал впливу і перейти від однобічного постачання зброї України до прямих воєнних дій щодо безпосередньо російського керівництва і ключових лідерів, політичних інститутів, які генерують агресивну політику, месіанські ідею на нацистські ідеї і впроваджують мілітарний дискурс на порядок денний міжнародної спільноти, посягаючи на загальнолюдські цінності.

Так, звичайно, персональні санкції є важливим інструментом цього процесу, однак дуже повільним. Адже їх дієвість і головне їхня часова ефективність буде увиразнена лише із часом, часом, за який будуть продовжувати гинути українські воїни, цивільні, буде зникати український генофонд. Тобто санацій на даному етапі не достатньо: потрібні чітка та ефективна воєнна допомога і знищення ворога.

Росія становить загрозу глобальній безпеці, тож, щодо неї має бути вжито систему заходів, в тому числі і силових, з метою усунення небезпеки і можливостей в тому числі стратегічного потенціалу для їхнього відтворення у найближчій перспективі.

У даному аспекті наголошу на словах екс прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсон, який відзначив, що президента країни-агресора Володимира Путіна потрібно зупинити: „Якщо Путіна не зупинити в Україні, то він знайде нові цілі для своїх реваншистських атак. Ми захищаємо не якийсь абстрактний ідеал, а перший принцип мирного світу, який полягає в тому, що не можна допустити розчленування великих і могутніх країн, своїх сусідів, і якби це коли-небудь було дозволено, то жоден народ ніде не був би в безпеці” [20].

Висновки

Творення геостратегії Української держави стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності.

Видержавлення і становлення політичної нації відбувається у нас на очах, ба більше – ми є творцями нової політичної нації, яка виборює своє право не лише на існування, а й право на державність, право на відновлення Української соборної незалежної держави.

Так, один із глашатаїв нескореного покоління, О. Ольжич влучно відзначив, що спільнота нації в українській духовості історично усвідомлюється не природничо, а духовно-містично в Ідеї Роду, саме з цього і родиться вся потуга Української держави та відродження. Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це „іскати собі чти, а князю слави” – „Слово о полку Ігоревім”, це „Князем слава, і дружині – амінь!”. Це „як слави зажити”, „слави добувати”, „слава не вмре, не поляже” – “преславного Війська Запорозького” і „Славних Гетьманів”. Це, нарешті,  коронна ідея Шевченкового духу й цілої новітньої української літератури – „Слава Україні”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху [21-23].

Творення геостратегії сучасної Української держави дозволить покінчити з віддавна законсервованим примітивізмом й інертністю, сформувати чітке розуміння про постійну динаміку як самого поняття „українська історична та політична державна нація”, так і різноманітних стратегій її творення, які віддзеркалюватимуть більш менш напружені процеси, безперервного розвитку, внутрішньо діючі формотворчі сили.

Геополітика формує цивілізаційний вимір нації лише в якості форми, не за змістом. У ній враховуються здебільшого географічні фактори, яка визнаються домінантними, утім поза лаштунками наукових теорій лишаються питання націософії, націоґенезу, сакрального ландшафту, гуманітарної аури нації.

Утім геостратегія виступає конкретним інтелектуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. В рамках саме геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовується державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне з життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує в себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, домінантними і ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів, а саме як іманентний чинник боронення власних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами.

Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації на ґрунті української національної свідомості, що є справою духовною і спіритуальною, а  також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній індивідуальності та заложеної в ній динаміки.

Геостратегія сучасної Української держави є практикою провідництва й державництва не лише тому, що так наказує наш національний інтерес. Передусім тому, що за влучними словами Володимира Мартинця „факт занедбання української національно-державної традиції, легковаження державної організації для нації, брак державницького світогляду й у висліді державотворчих здібностей маємо до завдячування, коли не виключно, то перш усього – донедавній нашій ідеології” [24].

Геостратегія виступає природним відлунням динаміки розвитку нації як живого організму концепцією суверенного мислення. Вона дозволяє не загубитися у історичному вирії та темряві віків, симулякрах та різноманітних міфологемах, навпаки: акцентувати на тих історичних фактах, які творять сильну націю, яка сформувала власний геостратегічний простір.

Унормований геостратегічний дискурс дозволить відійти від злегковаження та обмеження:

• трипільськими глечиками замість акцентування на гетьманських клейнодах;
• ужитковими артефактами замість символів панування;
• дегенеративного замилування замість волі до влади;
• пасивного очікування чудотворного перетворення наріду на націю замість прагнення до власного творення сильної державної нації.

Геостратегія — уторований переможний шлях української державної нації щодо творення власної Української соборної незалежної держави я к повноправного суб’єкта міжнародних відносин у новому світовому порядку і архітектурі світової безпеки.

 Список використаних джерел:

1. Дністрянський М. С. Геополітика : Навчальний посібник. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011. 436 с.
2. Мехен А. Роль морских сил в мировой истории. М., 2008.
3. Маккиндер Х. Географическая ось истории  // Полис, 1995. №4.
4. Бжезінський 3. Україна у геостратегічному контексті. К., 2006.
5. Гольцов А. Геополітичний вимір стратегії Російської Федерації на пострадянському просторі. Монографія.  Київ: ЦНЛ, 2018. 392 с.
6. Кондратенко О. Геоекономічний вимір гібридної війни Російської Федерації проти України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. № 2(50). 2019. С. 12-19.
7. Масляк П. О. Менталітетна база геостратегії Росії й України: теорія і практика ХХІ ст. // Українознавство, 2022. Ч. 3.
8. Герасименко П. Небезпечний нейтралітет // Режим доступу: https://zaxid.net/nebezpechniy_neytralitet_n1541767.
9. Турчин Я. Люстрація як засіб демократизації політичної системи України / Я. Турчин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.lp.edu.ua/handle/ntb/29698.
10. Шевчук С. Люстрація як ретроактивна справедливість: європейські стандарти захисту прав людини при переході до демократичного правління / С. Шевчук // Юридичний журнал. – 2006. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2140.
11. Лавриненко І. Якщо неправильно проводити люстрацію, вона переростає в репресії [Електронний ресурс] / І. Лавриненко. – Режим доступу: http://www.judges.org.ua/dig4694.htm.
12. Зозуля І. В. Щодо демілітаризації органів внутрішніх справ // Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2014. Серія Право. Випуск 29. Том 2. С. 59-63.
13. Садовський М. В. Правові механізми демілітаризації міністерства оборони України, як засіб оборонної реформи та елемент реформування сектору безпеки Юридичний вісник. № 3 (60). 2021. С. 117-121.
14. Реформа украинской милиции: от планов к конкретным действиям // Режим доступу: https://informer.od.ua/news/reforma-ukrainskoj-milicii-ot-planov-k-konkretnym-dejstviyam.
15. Юрганов А. У истоков деспотизма // Знание-сила. – М., 1989. – № 9. – С. 22–27.; Клямкин И.М. Демилитаризация как историческая и культурная проблема: Доклад на семинаре «Куда ведет кризис культуры» в фонде «Либеральная миссия» // Куда ведет кризис культуры? Опыт междисциплинарных диалогов. – М.: Новое изд-во, 2011. – С. 261–306.
16. Чалий В. Нейтралітет для України — це пастка, адже ми на кордоні з рф — Чалий // Режим доступу: https://hromadske.radio/podcasts/ukraina-vholos/neytralitet-na-kordoni-z-rf-nichoho-ne-zabezpechuie-tse-pastka-chalyy.
17. Стафийчук  В., Барабаш Ю.  Транснаціональні корпорації як геостратегічні суб’єкти // Український географічний журнал. 2003. № 2. С. 21-29.
18. Самчук У. Нарід чи чернь? // Українське слово від 9 листопада 1941 року.
19. Маланюк Є. Наступ мікробів // Книга спостережнь. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – с. 129-135.
20. Агресія Путіна може вийти за межі України – Джонсон // Режим доступу: https://dilo.net.ua/novyny/agresiya-putina-mozhe-vyjty-za-mezhi-ukrayiny-dzhonson/.
21. Ольжич О. Націоналістична культура // Режим доступу: http://www.vatra.cc/nashi-klasyky/oleh-olzhych-natsionalistychna-kultura.html.
22. Ольжич О. Незнаному Воякові: Заповідане живим / Упоряд., післямова і приміт. Л. Череватенка. Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. 432 с.
23. Ольжич О. Цитаделя духа. Братислава, 1991. 239 с.; Ольжич О. Величність: Поезії й Поеми. Чикаго, 1969. 176 с.
24. Мартинець В. Чи дбати нам про чистоту раси? / За зуби й пазурі нації. – Париж: Видання Українського слова, 1937. – с. 94-171.

ЛІПКАН Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Виступ на конференції у Тернополі 3 серпня 2022 року // Режим доступу: https://www.legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2286%3A01082022-20&catid=300%3A7-102022&Itemid=369&lang=ru 

Агресивна та варварська війна путінського режиму проти Української держави поставила багато питань, які раніше порушувалися лише в наукових публікаціях і в рамках круглих столів, але на жаль не стали об’єктом вивчення політичних інститутів нашого суспільства з подальшою операціоналізацією в безпосередній політико-безпековій діяльності.

Передусім, це питання:

• за що воює путінський режим проти суверенної держави;
• які справжні цілі путінського режиму.

Для дослідження мною було застосовано ретроспективний аналіз.

Після розпаду радянської імперії було утворено Російську Федерацію, яка потребувала з-поміж багатьох інших, теоретичних концепцій забезпечення безпеки та сталого розвитку, нової організації громадянського суспільства та її політичних інститутів.

Так, у 1990 роках було розроблено документ під назвою „Концепція суспільної безпеки „Мертва вода””. Російською мовою воно перекладаються таким чином, що за початковими літерами „КОБа” виходило справжня кличка того „героя”, якого зараз возвеличують в рамках путінського режиму і досі вважають ефективним управлінцем — Й. Сталіна.

Змістовно, концепція мертвої води ґрунтується на віршах придворного царського поета О. Пушкіна, який в поемі „Руслан і Людмила” відзначив, що якщо полити криваві рани „мертвою водою”, то рани переставили кровоточити; лише після цього слід було поливати живою водою, саме тоді герої поему оживали. Без мертвої води через незагоєні рани герой знову міг загинути [1].

У цілому відмічу, що в руських казках дуже часто згадується жива вода і мертва вода.

Мертва вода використовувалася у двох цілях [2]:

1)           її давали пити усілякій нечисті (Змію Гориничу,) перед битвою і під час відпочинку між боями  від цього нечисть слабшала;

2)           перед використанням живої води для відродження до життя, мертвою водою зрошували рани і відновлювали цілісність пораненого або ж навіть розрубленого на шматки мертвого тіла (наприклад: з метою, щоб оживити мертвого господаря, вовк із казки „Казка про Івана царевича, Жар-Птицю і Сірого вовка”, який охороняв Івана Царевича, спочатку полив його мертвою водою, яка мала заживити усі смертельні рани, а вже потім живою водою, яка власно і оживили царевича [3].

Засновник порівняльно-типологічного методу у фольклористиці В. Пропп також при дослідженні руських казок і формуванні певної наративної схеми запропонував своє бачення змісту мертвої води: „Якщо висловлені пропозиції є вірними, то це пояснює, чому героя спочатку обприскують мертвою водою, а потім живою. Мертва вода його немов добиває, перетворює його в остаточного мерця. Це своєрідний похоронний обряд, який відповідає обсипання землею. Тільки зараз — він справжній мрець, а не істота, яка вітає між двома світами, яка може повернутися вампіром. Тільки тепер, після скроплення мертвою водою, ця жива вода буде діяти” [4].

Отже стверджую, що концепція мертвої води виступає одним із джерел формування сучасних неонацистських геополітичних доктрин, які продовжує реалізовувати путінський режим.

Будова руського світу і відповідна діяльність політичних інститутів  наперед визначена, що я можу з урахуванням опрацювання чисельного матеріалу стосовно змісту російських народних казок та лібрето ключових опер, і сучасного контексту крізь призму концепції мертвої води, подати у наступній формі та авторській інтерпретації:

• денацифікація і демілітаризація — це є скроплення мертвою водою на рани. Рани —  це українство, українська територія, яка визнається і ідентифікується Росією виключно власною територією, а нарід „українці”, це ті руські люди, що заблукали темрявою та оманливим шляхами західних цінностей, підпали від плив колективного заходу. Тобто в розумінні послідовників путінського режиму і авторів неонацистських концепцій саме по собі українство є раною на їхньому тілі, а відповідне бажання українців мати власну культуру і взагалі ідентичність інтерпретується в якості українізації, з якою потрібно врешті-решт покінчити (Валуєвський циркуляр від 30 липня 1863 р., Емський указу від 30 травня 1876, Столипінська реформа тощо). Саме українізацію і маніфестацію української ідентичності свого часу також відверто і жорстоко продовжував заперечувати і усіляко придушувати Сталін у 1930 роках: саме тому він зорганізував голодомор, депортацію. Тобто українська ідентичність і українство для росіян це зяюча рана, тому її потрібно збризнути мертвою водою;
• мертва вода — це фізичне повне знищення абсолютно усього українського (мистецтва, культури, поезії, кіно), україномовного, національного — усього, що має навіть подобу і напрям до набуття українством власної ідентичності. Факт існування незалежної та соборної самостійної держави абсолютно заперечується, а якщо його немає, то саме Українська держава є найпершим і найнеобхіднішим елементом для знищення. Бо з позицій даної концепції знищити не можна того, що не існує, а в уявленні путінського режиму, України як окремого суб’єкта міжнародних відносин не існує. Отже для них це не знищення, а підготовка до очищення власної території і власного народу, який став не на той шлях. Мертва вода має повністю добити і доконати українську державу, перетворити її на суцільний попіл, на остаточного мерця. Тому війна (представники путінського режиму називають її спеціальною військовою операцією) — це своєрідний похоронний обряд Української держави, який відповідає обсипанню землею. Ось чому бомбардування мирних міст, пологових будинків, торгівельних центрів, дитячих садків та шкіл, переповнених цивільними людьми залізничних вокзалів, мародерство, геноцид, зґвалтування, депортація, фільтраційні табори, катування, пограбування тощо є засобами перетворення української нації на справжнього мерця, тобто на ту націю, яка вже не зможе отямитися, відновитися, відродитися і навіть існувати нехай і зрабованою, але все одно нацією. Жодної реінкарнації в даному контексті не передбачено, на додаток для чого додатково утворено мережу фільтраційних таборів. Отже повне знищення, тотальна ліквідація держави, її інститутів, громадян, інфраструктури — це і є мертва вода. Ось чому не потрібно шукати простих відповідей та керуватися формальною логікою, критеріями прагматизму, розраховувати економічний сенс санкцій і всіх пакетів, марно сподіватись на якийсь рух зсередини країни тощо і на підставі цього будувати гіпотетичні сценарії, коли Росія сяде за стіл переговорів, коли санкція нарешті справлять вплив або ж що наступного разу „бомбитиме” руська армія чи на яку наступну країну вона нападатиме;
• антинаціональне щодо власного населення і проросійське керівництво — тільки тоді, після скроплення мертвою водою, коли: все українське буде докорінно знищено вщерть; уконституйовано нейтральний статус; знищено будь-які навіть гіпотетичні спроби спротиву через демілітаризацію; проведено денацифікацію, тобто організовано ретроградну трансформацію з нації до населення, етнографічної маси (за М. Міхновським [5]); сформовано рабський менталітет і рабську душу, — жива вода почне діяти. Цей початок скраплення живою водою, виявляється на думку росіян у формуванні та влитті решток біоістот після тотального знищення Української держави, які органічно, на їх думку, інтегруються до руського світу, до руської цивілізації у форматі підросійської України.

Із цього приводу свого часу ідеолог інтегрального соціал-націоналізму Я. Стецько писав, що москво-комунізм є окупантським продуктом для поневолення чи експлуатації багатств України та визиску праці українських людей [6]. Тож, прагнення російського режиму знищити Українську Державу має свою давню історію і завдання нашого покоління, цю історію покінчити, а почату нову сторінку відновлення власної державності.

Висновки

1. Мета путінського режиму повна ліквідація українства. Не слід впадати в оманливі мрії, користуватися логікою або прагматизмом. Це невірні інструменти для прогнозування діяльності путінського режиму.

2. Європа перебуває в прямій небезпеці свого існування. Механізм мертвої води, за умови програшу України,  буде застосований до усього „геополітичного простору”, якій на думку неонацистів може бути різним за своїм складом і не обмежуватись „пострадянським простором”.

3. Реалізація концепції „Російська імперія версія 3.0” можлива за умови відгородження Європи від прямої силової допомоги Україні. Відсутність силової підтримки Української держави реальними силами, а не лише засобами, поєднана із низкою гами інших чинників, утворюють можливість не лише відновити проект Російської імперії 3.0 а й стати творцем нового світового порядку, засадою якого стане концепція руського світу, на базі кого відбудеться поглинання руською цивілізацією усіх інших націй на народів на європейському континенті. Стосовно ж інших просторів і європейських держав, то їхнє поневолення і загарблення за таких умов буде питанням лише часу, а не самого факту.

4. Переговори з путінським режимом можливі лише з позиції сили. Коли у нашої держави буде сила і спроможність її реалізувати для реалізації національних інтересів, тоді є доцільним проводити переговори. Інші формати — обман, фарисейство і державна зрада, спроба „домовитись” окремими особами для реалізації власних бізнесових інтересів.

5. Переродження українства можливе не лише через перемогу над ворогом, а й через докорінну роботу над внутрішнім світом і культурою нації. Без ліквідації корупції як системоутворюючого чинника функціонування нашої держави, ми формуємо умови для майбутніх громадянських війн, створюємо засади до дисбалансу інституційної спроможності щодо творення геостратегії сучасної Української держави.

Нині я чітко змоделював за допомогою екстраполяційної моделі, як прості, на перший примітивний погляд, казки формують сучасні деструктивні доктрини, зокрема мертвої води, і реалізуються на практиці при неможливості ефективної діяльності міжнародних інституцій і зайвій бюрократизації щодо силового вирішення і розв’язання ситуації на театрі воєнних дій.

На даному етапі констатую: силі може протистояти лише сила.

Добро має перемогти вселенське зло. Слава Україні!

Список використаних джерел:

1. Пушкин А. Руслан и Людмила // Режим доступу: https://ilibrary.ru/text/440/p.7/index.html.
2. Мёртвая вода. М., 1992.
3. Афанасьев А. Н. Народные русские сказки: В 3 т. Лит. памятники. М.: Наука, 1984—1985.
4. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. 364 с.
5. Сніп. — 1912. — 21 жовтня.
6. Стецько Я. Без національної революції немає соціяльної // Режим доступу: http://www.vatra.cc/nashi-klasyky/yaroslav-stetsko-bez-natsionalnoyi-revolyutsiyi-nemaye-sotsiyalnoyi.html.