Н. П. Харченко

кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри теорії держави та права

Національної академії внутрішніх справ

Теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних актів у законодавстві України має як наукове, так  й практичне значення. Щороку кількість вищезазначених актів зростає. Однак й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, класифікація, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого.

Дана проблематика особливо актуальна для України як країни, що направлена на комплексне реформування вітчизняної правової системи в умовах впровадження інновацій у всіх сферах життєдіяльності суспільства та державних інститутів. Будь-які трансформації чи загалом правова політика держави має мати стратегічний та цільовий характер.

Стратегічні акти не були предметом комплексного розгляду вітчизняних дослідників, а розглядалися на рівні кількох статей і тез конференцій [1-4]. Окремі аспекти проблематики знайшли своє відображення в наукових роботах таких дослідників: С. С. Алексєєв, Д. Н. Бахрах, С. В. Бобровник, С. Д. Гусарєв, А. М. Завальний, В. Б. Ісаков, В. В. Копєйчиков, А. В. Малько, Н. І. Матузов, П. М. Рабінович, І. О. Соколова, В. Д. Сорокін, О. Д. Тихомиров, Л. В. Томаш, Л. С. Явич.

Метою написання даної наукової статті є вироблення загальнотеоретичної конструкції «стратегічні правові акти» у вітчизняній юридичній доктрині та українській правовій системі.

Задля цього автором поставлені такі завдання: окреслити наукові позиції щодо визначення поняття «стратегічні акти»; окреслити характерні риси стратегічних актів, а також співвідношення між ними.

Розгляд вітчизняних нормативно-правових актів, що містять в своїй назві такі слова як «доктрина», «концепція», «стратегія», «програма», «план», «основи державної політики» тощо, дозволяє дійти таких висновків. Часто-густо правові акти, які по змісту приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики». І навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями».

Аналіз вітчизняної та зарубіжної правової доктрини дозволяє дійти висновку, що вагому роль у розробленні цієї проблематики відіграє російська правова наука. Однак навіть попри ґрунтовні розвідки у цій сфері, поряд з категорією «стратегічні акти», не менш вживаними є такі категорії як «доктринальні акти», «концептуальні акти», «акти планування» тощо.

Так, І. Маланич пропонує називати такі акти «стратегічними нормативними актами». Зокрема автором дається таке визначення: «Стратегічний нормативний акт – юридичний документ, виданий в порядку правотворчості компетентним органом державної влади, який містить в основному норми, що визначають загальні основи (ідеї), цілі, завдання і принципи розвитку будь-якої сфери правового регулювання суспільних відносин, структурування в порядку перспективного планування [5, с. 118].

Д. Ірошніков и С. Нестеров пропонують об’єднати ці акти шляхом вживання категорії «концептуальні і доктринальні документи» [6, с. 7].

О. Федорченко застосовує категорію «акти програмно-директивного характеру» [7, с. 37], що дещо відповідає тексту одного з проектів закону Російської Федерації «Про нормативні правові акти в Російській Федерації», де також пропонується категорія «програмні правові акти» та таке нормативне визначення: «…програмні правові акти (програми, концепції, стратегії) визначають цілі та завдання розвитку, етапи та способи їх досягнення й рішення, що закріплюють ціннісні орієнтири в діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та організацій, інститутів громадянського суспільства» [8, с. 7]. Виникає питання: чому лише програми, концепції, стратегії є програмними правовими актами? Чи належать «доктрина» та «плани» до програмних правових актів?

Поряд з цим законопроектом, не менш цікавим є інший законопроект, який пропонує застосовувати категорію «доктринальні правові акти» та надає таке визначення цього поняття: «…спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, пріоритетів, змісту та способів реалізації державної політики Росії, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень у різних сферах суспільного, політичного, державного, соціально-економічного і культурного розвитку, заснований на системі державного планування і прогнозування на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [8, с. 7]. Та чи може акт регулювати політику? Сутність, зміст та роль будь-якого акту полягає у регулюванні суспільних відносин, у впорядкуванні правового регулювання конкретної сфери суспільних відносин.

Однак запропонована дефініція підтримується А. Кирилових, який також використовує категорію «доктринальний правовий акт», та визначає його як «спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, напрямів, пріоритетів, змісту і способів реалізації державної політики, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [9, с. 7].

А. Малько та Я. Гайворонська зауважують про своєрідність такої групи документів як стратегії, концепції, основи, доктрини та необхідність створення «єдиного лаконічного терміна» [8, с. 7]. Саме тому, на їх думку, попри доречність об’єднання таких актів терміном політико-програмні акти (чи акти політико-програмного характера), в силу громіздкості цього терміну застосовують все ж таки поняття «доктринальні правові акти». Більш конструктивними є погляди цих науковців щодо «некласичності» цих актів. Зокрема, вони вказують, що такі акти є «нетрадиційними засобами правового регулювання», які містять норми-вказівки, необхідні для формування правової політики в рамках держави, а також мають «цільовий» і «стратегічний» характер [8, с. 8].

Цікава є позиція І. Пляхімовича, який зауважив, що «державні концепції, програми, стратегії, основні напрями, інші подібні документи утворюють самостійне джерело права, яке може називатися політико-програмним документом» [10, с. 72].

Підтримує цю позицію й М. Мушинський говорячи, що норми стратегії «мають не «чисто» юридичний, а й політико-правовий зміст і є засобом вираження (формулювання) правової політики» [11, с. 6].

Неможливо не погодитися також із позицією І. Берназюк, яка акцентує увагу на тому, що «… стратегічні акти є документами особливого виду, які істотно відрізняються за змістом, а іноді і формою від нормативно-правових» [4, ​​с. 154].

Не менш гострою є дискусія науковців щодо природи стратегічних актів, а саме: чи є вони правовими чи ні. Прихильники неправової природи стратегічних актів аргументують свою позицію відсутністю настання юридичних наслідків. Адже норми таких актів не впливають на виникнення суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичної відповідальності, а також на виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Попри те, що стратегічні акти не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, все ж таки вони ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади. Отже, проходять всі стадії правотворчості згідно з усталеними правилами. Тим більше, що ці акти застосовуються не лише у вітчизняному законодавстві, а й в правових системах зарубіжних країн. Згідно з статистичних даних ухвалення стратегічних актів щорічно збільшується.

Дійсно стратегічні акти нетипові правові акти, які не містять норм-приписів у традиційному розумінні. Характерною рисою таких актів є наявність норм-принципів, норм-цілей тощо, тобто норм, що закріплюють перспективні цілі і завдання правового регулювання якої-небудь сфери, формулюють спектр проблем у цій галузі, а також основні напрями діяльності та заходів, необхідних для вирішення цих проблем. Як правило, такі акти є базисом, фундаментом для ухвалення інших як «класичних», так й «некласичних» нормативно-правових актів.

Література

1. Харченко Н. П. Особливості стратегії як нормативно-правового акта України. Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 24-25 січня 2020 р.). Львів, 2020. С. 111–114.
2. Харченко Н. П. Стратегічні акти в законодавстві України. Держава і право в Умовах глобалізації: реалії та перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 31 січня-1 лютого 2020 р.). Дніпро, 2020. С. 121–124.
3. Харченко Н. П. Стратегия как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 11 (305). С. 125–128.
4. Берназюк И. Стратегічні акти Верховної Ради України: поняття, види та особливості. Підприємство, господарство і право. 2017. № 1. С. 153–158
5. Маланыч И. Н. Понятие стратегического нормативного акта как результата эволюции системы законодательства России. Юридические записки Воронежского государственного университета. 2009. № 22. С. 117–130
6. Ирошников Д. В., Нестеров С. В. Понятие и классификация концептуальных и доктринальных документов Российской Федерации. Правовая инициатива. 2013. № 7. С. 7–13
7. Федорченко А. А. Концептуальное право: источник стратегического правового регулирования. Ученые труды Российской академии адвокатуры и нотариата. 2016. № 3. С. 37–43
8. Малько А. В., Гайворонская Я. В. Доктринальные акты как основной инструмент правовой политики. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2018. № 1. С. 4–25.
9. Кирилловых А. А. Правовая доктрина и доктринальность в праве: к вопросу об источниках правового регулирования. Законодательство и экономика. 2015. № 8. С. 29–41
10. Пляхимович И. И. Юридическая природа концепций совершенствования законодательства и иных политико-программных документов. Веснік Канстітуційнага Суда Рэспублікі Беларусь. 2009. № 2. С. 71–81
11. 11.        Мушинский М. А. Стратегии, концепции, доктрины в правовой системе Российской Федерации: проблемы статуса, юридической техники и соотношения друг с другом. Юридическая техника. 2015. № 9. С. 488–499
12. 12.        Харченко Н. П.  Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 89–94

Анотація

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України: плюралізм наукових підходів. – Стаття.

У статті здійснюється теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних правових актів у законодавстві України шляхом аналізу різних наукових позицій. Констатується, що  оскільки й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого, то часто-густо правові акти, які за змістом приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики»; й навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями». Виокремлюються ряд специфічних ознак (характеристик) стратегічних правових актів, що вирізняють їх від інших нормативно-правових актів: спеціальне найменування (доктрина, концепція, стратегія, програма, план, основи державної політики тощо); домінування у змісті норм-ідей, норм-цілей, норм-завдань, норм-принципів тощо, тобто декларативних, розпорядчих норм; наявність як правових норм, так і доктринальних, концептуальних положень, системи заходів і механізма реалізації, а також критеріїв оцінки ефективності; спрямованість на впорядкування не конкретних галузей законодавства, а міжгалузевих правових інститутів; наявність комплексного об’єкта регулювання; їх реалізація неможлива без міжсистемних зв’язків правовідносин в різних сферах суспільного життя (навіть якщо ці акти не містять відповідних галузевих правових норм);  є основою для ухвалення інших правових актів; юридична сила є різноманітною, адже ухвалюються  різними державними органами, а тому можуть мати як законний, так і підзаконний характер; здебільшого ухвалюються на визначений строк. Аргументується доречність застосування категорії «стратегічні правові акти» як категорії, що охоплює всі нетипові правові акти стратегічного характеру, в  яких містяться приписи, що визначають систему офіційних концептуальних ідей і поглядів, науково обґрунтованих принципів, єдиних організаційних вимог, а також напрямів, пріоритетів, способів, суб’єктів реалізації державної політики щодо впорядкування юридично однорідних суспільних відносин в різних сферах у чітко визначений проміжок часу.

Ключові слова: стратегічні акти, стратегія, доктрина, концепція, основи державної політики

Summary

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: pluralism of scientific approaches. – Article.

The article deals with the theoretical and legal disclosure of the legal nature, concept, content, features of strategic legal acts in the legislation of Ukraine by analyzing various scientific positions. It is stated that since to this day the procedure of adoption, legal force, correlation, as well as the difference between one strategic act and another are often vaguely defined, often legal acts, which in terms of prescriptions are strategies, are called “program”, “concept”, “Doctrine” or “foundations of public policy”; and vice versa: legal acts that contain non-strategic rules are referred to as “strategies”. A number of specific features (characteristics) of strategic legal acts are distinguished, which distinguish them from other normative legal acts: special name (doctrine, concept, strategy, program, plan, foundations of state policy, etc.); dominance in the content of norms-ideas, norms-goals, norms-tasks, norms-principles, etc., ie declarative, regulatory norms; the availability of both legal and doctrinal conceptual provisions, a system of measures and a mechanism for implementation, as well as performance evaluation criteria; focus on regulating not specific branches of legislation but inter-sectoral legal institutions; presence of a complex object of regulation; their realization is impossible without interconnections of legal relations in different spheres of public life (even if these acts do not contain relevant sectoral legal norms); is the basis for the adoption of other legal acts; the legal force is diverse, since it is adopted by different state bodies and can therefore have both legal and by-law character; for the most part, they are approved for a fixed period. The expediency of applying the category “strategic legal acts” as a category, encompassing all atypical legal acts of a strategic nature, which contain prescriptions defining a system of official conceptual ideas and views, scientifically substantiated principles, common organizational requirements, as well as directions, priorities, ways, the subjects of the implementation of state policy on the ordering of legally homogeneous social relations in different spheres in a clearly defined period of time.

Key words: strategic acts, strategy, doctrine, concept, foundations of states policy

Надрукована:

УДК 340

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний  вісник. 2020. Вип. 4. С. 48–51.

Наталія Харченко,

канд. юрид. наук,

старший викладач кафедри теорії держави і права

Національної академії внутрішніх справ

У статті розглянуто стан та напрями розвитку стратегічних правових актів як самостійної правової категорії та предмета дослідження загальнотеоретичної науки,  окреслено різні наукові позиції щодо трактування поняття «стратегічні правові акти», виокремлено «вузький» та «широкий» наукові підходи щодо розуміння категорії «стратегічні правові акти», визначені особливості стратегічних правових актів як виду нормативно-правового акту, а також особливості застосування цієї категорії у вітчизняному законодавстві, надано авторське бачення генезису стратегічних правових актів у вітчизняній системі законодавства, зокрема, виокремлено три основних періоди. На першому етапі стратегічні правові акти застосовувались, насамперед, з метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір, а також у зв’язку з євроатлантичною інтеграцією; здебільшого стратегічні правові акти цього періоду характеризуються  неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості; нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії. На другому етапі стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, які перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені. Для цього періоду характерним також є нормативне визначення змісту та порядку ухвалення окремих видів стратегічних правових актів. Сучасний період становлення стратегічних правових актів характеризується широкомасштабним їх використанням у різних сферах державного та суспільного розвитку, однак й нині відсутні уніфіковані правила розроблення, ухвалення значної кількості стратегічних актів, беручи до уваги конкретну роль того чи іншого акту, а також ієрархію між ними.

Ключові слова: нормативно-правовий акт, стратегічний правовий акт, стратегія, доктрина, концепція, програма

Постановка проблеми. Становлення правової держави та громадянського суспільства в Україні, інтеграція до європейського правового простору, адаптація вітчизняного законодавства до міжнародних правових стандартів та принципів сприяли трансформації вітчизняної системи законодавства. Вагому роль у впорядкуванні різноманітних суспільних відносин стали відігравати специфічні правові акти, які визначають напрями, принципи, пріоритети, основи суспільного та державного розвитку на певний період, а також закріплюють орієнтири для правотворчої діяльності головних суб’єктів правотворчості.

Хоча вперше такі правові акти з’явились в системі вітчизняного законодавства ще на початку проголошення незалежності України та наразі є доволі розповсюдженими формами закріплення правових норм у багатьох сферах, слід констатувати неоднозначність трактування в наукових колах навіть їх концептуальних засад. Зокрема, відсутні узгоджені погляди фахівців загальнотеоретичної науки щодо адекватної юридичної категорії та поняття таких актів, їх особливостей та ролі в системі нормативно-правового регулювання, місця в системі форм права, а також у ієрархії правових актів. Навіть активізація науковців до цієї проблематики за останні роки унеможливлює розв’язання значного кола теоретико-методологічних та практичних проблем при їх проектуванні та ухваленні.

Так, І. М. Берназюк слушно зауважує, що серед проблем, які стримують подальший розвиток статусу такого акта, необхідно назвати «…відсутність нормативного визначення категорії «стратегічний акт», багатозначність її лінгвістичної конструкції (програмний, доктринальний акт тощо), невпорядкованість назв, форм і видів стратегічних актів, неврегульованість повноважень різних суб’єктів щодо їх прийняття, неузгодженість ієрархічної системи цих актів, визначеної в різних актах законодавства, невизначеність конституційно-правового статусу програмних актів, а також відсутність дієвого механізму їх реалізації» [1, с. 3].

Недостатня загальнотеоретична розробленість таких актів у вітчизняній правовій доктрині є актуальним напрямом наукової діяльності. Саме теорія держави та права має розробляти понятійно-категоріальний апарат системи юридичних наук. Також подальше вивчення та розв’язання суперечливих аспектів порушеної проблематики має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже спрямоване на удосконалення інституту державного стратегічного планування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як ми вже зазначали, стратегічні правові акти як предмет дослідження є нерозробленим на рівні загальнотеоретичної науки. Однак вагоме значення у розумінні цієї проблематики мають праці С. С. Алексєєва, Д. Н. Бахраха, В. Б. Ісакова, В. В. Копєйчикова, А. В. Малька, Н. І. Матузова, В. Д. Сорокіна, Л. В. Томаша, Л. С. Явича, які зробили вагомий внесок у розвиток інституту нормативно-правових актів як джерел права. Слід відзначити також праці фахівців С. Д. Гусарєва, А. М. Завального, Ю. Є. Максименко, О. В. Мінченко, М. М. Пендюри, О. Д. Тихомирова, О. О. Тихомирова, О. В. Тюріної, в яких розглядаються особливості окремих стратегічних правових актів крізь призму юридичної діяльності, компаративних досліджень чи теоретичних засад національної та інформаційної безпеки.

Метою статті є загальнотеоретичне дослідження особливостей стратегічних правових актів як видів правових актів, а також їх місця та ролі в системі вітчизняного законодавства та вітчизняній юридичній доктрині.

Виклад основного матеріалу. Розкриття теми наукової статті неможливо без окреслення концептуальних засад, що зумовлюють авторське бачення місця й значення стратегічних правових актів у правовій доктрині та вітчизняній системі законодавства. Зокрема, стратегічні акти:

1)                     є самостійною правовою категорією та предметом дослідження загальнотеоретичної науки, а також важливим елементом системи законодавства України;

2)                     є особливими, нетиповими, нетрадиційними правовими актами, а також  засобами правового регулювання;

3)                     здебільшого є взаємопов’язаними та взаємозалежними між собою, так як кожен з них виконує різну роль у правовому регулюванні суспільних відносин;

4)                     детермінують розроблення та ухвалення нових як стратегічних, так й «класичних» нормативно-правових актів;

5)                     переважно ухвалюються «пакетом» від загального стратегічного правового акту, де закріплюються концептуальні засади правового регулювання тієї чи іншої сфери суспільних відносин, мета, напрями, завдання державного та суспільного розвитку (Основи державної політики, Доктрина, Концепція, Щорічні послання тощо), до «конретизуючих» правових актів, де визначаються механізм, процедура та строки реалізації концептуальних положень (Стратегія, Програма, План дій тощо);

6)                     не мають нормативно уніфікованої ієрархії, однак найбільш розповсюдженими є  такі моделі взаємозв’язку: Доктрина → Концепція → Стратегія → Програма → План (А. Баровська) [2]; Концепція → Доктрина → Стратегія → Програма (Г. Ситник) [3]; Стратегія → Концепція → Доктрина → Програма (А. Кузьменко) [4]; Концепція → Стратегія → Доктрини → Програми (В. Ліпкан) [5]; Доктрина→ Стратегія → Програми → Плани (Н. Харченко) [6; 7] тощо.

7)                     не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, але ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх «класичних» нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади;

8)                     не мають науково узгодженої юридичної категорії та легальної дефініції, що сприяє плюралізму наукових підходів щодо назви таких актів («доктринальні акти», «програмні документи», «концептуальні акти», «акти програмно-директивного характеру», «квазінормативні акти», «стратегічні правові акти», стратегічні акти»);

9)                     характеризуються часто-густо невідповідністю назви стратегічного правового акту зі змістом правових норм, які містяться у ньому, тобто не враховуються особливості та мета конкретного стратегічного правового акту, а також підпорядкованість між різними стратегічними актами, адже, попри назву нормативно-правового акту, стратегічний акт має, насамперед, визначати напрями, цілі, завдання державного чи суспільного розвитку в конкретній сфері;

10)                 здебільшого відповідальними за реалізацією стратегічних правових актів є ті органи державної влади, які їх не ухвалювали (наприклад, Кабінет Міністрів України має забезпечувати реалізацію норм загальнодержавних програм, ухвалених Верховною Радою України чи щорічні Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України» тощо) [8, с. 49].

Зважаючи на зазначені особливості, можемо запропонувати таке визначення поняття «стратегічні правові акти» – сукупність письмових правових актів, які містять здебільшого спеціалізовані норми права, що визначають вихідні засади та напрями суспільного чи державного розвитку у конкретно визначений період, а також схвалені органами державної влади.

Аналіз наукових позицій щодо трактування поняття «стратегічні правові акти» дозволяє виокремити щонайменше два основні підходи. Згідно з першим, стратегічні правові акти складають усі правові акти, що визначають напрями суспільного та державного розвитку: Основи державної політики, Послання Президента України, Стратегія, Концепція, Доктрина, Програма, План (широкий підхід). Відповідно до другого, стратегічні правові акти складають усі ті правові акти, що мають назву стратегій (вузький підхід). Ми є прихильниками широкого наукового підходу, саме тому в цій науковій статті поняття «стратегічні правові акти» не обмежується стратегіями.

Ретроспективний аналіз вітчизняного законодавства дозволяє констатувати, що стратегічні правові акти мають давню історію, етапи становлення та розвитку, на кожному з яких вони відігравали різну роль та значення.

Уперше дані акти стали широко застосовувались після ухвалення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 року. З метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір були ухвалені такі важливі стратегічні акти як: Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, яка визначала основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський правовий простір, мету та етапи адаптації законодавства, Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2000 року, яка закріплювала шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів, обумовлених ходом проведення економічних реформ, Стратегія економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки, затверджена Указом Президента від 28 квітня 2004 року, яка розкривала стратегічні пріоритети забезпечення сталого економічного зростання, утвердження інноваційної моделі розвитку, соціальної переорієнтації економічної політики, а також такий стратегічний акт «Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки», схвалений Указом Президента України від 13 грудня 2003 року, в якому затверджувались такі державні програми, як: Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки тощо. Головною метою зазначених вище державних програм було закріплення магістральних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції.

Якщо попередні стратегічні акти затверджувались указами Президента України, то одним із перших законодавчих стратегічних актів у цій сфері став Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року, розроблений на основі Постанови Кабінету Міністрів України «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 16 серпня 1999 року.

Цей період становлення стратегічних актів як особливих правових документів, характеризується недостатньою науковою розробленістю, а також неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості. Зокрема, нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії.

У подальшому стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Зокрема, Постановою Верховної Ради України була затверджена Концепція (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 року, в якій вперше зазначалось, що правову основу національної безпеки України складають доктрини, стратегії, концепції, державні і відомчі програми у різних сферах. Надалі ця сфера суспільних відносин була упорядкована вже не на рівні підзаконного нормативно-правового акту, а законів.

Вагому роль у визначенні правового статусу такого стратегічного правового акту як стратегія мав Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року, де було визначено порядок розроблення, ухвалення, зміст, особливості та ієрархія окремих видів стратегій, а саме: Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України. Крім того, в Законі також закріплювались концептуальні засади й такого стратегічного правового акту як Національна розвідувальна програма. Чому саме цей документ було названо програмою незрозуміло, адже, виходячи зі змісту цього акту, він також має носити назву «стратегія» адже є «…документом довгострокового планування, що визначає основні напрями розвідувальної діяльності, пріоритети реформування та розвитку зовнішньої розвідки, комплекс завдань і заходів…» [9]. Також, як й інші стратегії, Національна розвідувальна програма розробляється за дорученням Президента України, схвалюється рішенням Ради національної безпеки і оборони України та затверджується указом Президента України.

Поряд з цією Програмою в окремій статті було визначено деякі засади таких стратегічних правових актів як «Державні програми у сферах національної безпеки і оборони», суб’єктом правотворчості яких є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які розробляють їх на основі галузевих стратегій реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони у встановленому законом порядку [9].

Також цей закон визначив такий критерій класифікації стратегічних правових актів у сферах національної безпеки і оборони як «планування», відповідно до якого вони поділяються на довгострокові (понад п’ять років), середньострокові (до п’яти років) та короткострокові (до трьох років).

Стратегія національної безпеки України від 14 вересня 2020 року [10] є важлива норма, згідно з якою  вона є основою для розроблення інших документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, серед яких: Стратегія людського розвитку; Стратегія воєнної безпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України; Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України; Стратегія економічної безпеки; Стратегія енергетичної безпеки; Стратегія екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату; Стратегія біобезпеки та біологічного захисту; Стратегія інформаційної безпеки; Стратегія кібербезпеки України; Стратегія зовнішньополітичної діяльності; Стратегія забезпечення державної безпеки; Стратегія інтегрованого управління кордонами; Стратегія продовольчої безпеки; Національна розвідувальна програма.

Вагому роль у забезпеченні розвитку державної політики у сферах національної безпеки і оборони мають не лише стратегії, а й інші стратегічні акти: «концепції, програми, плани розвитку органів сектору безпеки і оборони» (ст. 25) [9], а також доктрини, наприклад, Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента від 25 лютого 2017 року, яка визначає напрями і пріоритети державної політики в інформаційній сфері, враховуючи національні інтереси та загрози в цій сфері [11].

Отже, стратегічні правові акти відіграють надзвичайно важливу роль в упорядкуванні сфери національної безпеки та оборони. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, як от: «Основи державної політики», «Стратегія», «Доктрина», «Концепція», «Програма», «План» тощо.  До того ж здебільшого вищезазначені стратегічні правові акти перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені: довгострокові, короткострокові чи середньострокові.

Нині стратегічні правові акти не лише важлива частина націобезпекознавчого законодавства, а й вагомий інструмент правової політики в інших сферах. Однак і досі їх перелік, особливості та ієрархія невизначена в жодному нормативно-правовому акті, а також у відповідних законопроектах. І навіть щорічне збільшення кількості стратегічних правових актів у вітчизняному законодавстві не сприяє активізації правотворців щодо вирішення цієї прогалини у праві, а також появі широкомасштабних наукових дискусій та досліджень у вітчизняній правовій доктрині.

Висновки. Ні динаміка ухвалення різноманітних стратегічних актів у вітчизняній системі законодавства, ні наявність окремих проектів нормативно-правових актів, спрямованих на встановлення єдиних та узгоджених правил нормотворення, не впливають позитивно на розвиток цього специфічного виду правових актів. Адже в жодному з запропонованих законопроектах, спрямованих  на регулювання суспільних відносин щодо розроблення нормативно-правових актів, їх прийняття, державна реєстрація, набрання чинності та облік, не визначено місце стратегічних актів в системі нормативно-правових актів, їх особливості, види та ієрархія. Хоча від останнього законопроекту «Про нормативно-правові акти» пройшло майже 10 років, слід зазначити про наявність пункту про його розроблення у Плані законопроектної роботи Верховної Ради України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 16 червня 2020 року [12]. Саме тому маємо надію, що найближчим часом будуть удосконалені норми законопроекту чи розроблені нові законопроекти, де б на нормативно визначились головні принципи створення, ухвалення стратегічних правових актів, а також їх класифікації, перелік, ієрархія та місце в системі нормативно-правових актів.

Список використаних джерел:

1. Берназюк І. М. Конституційно-правовий статус та механізми реалізації стратегічних (програмних) актів : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.02. Ужгород, 2017. 39 с.
2. Баравська А. Структура керівних документів державної політики в інформаційній сфері: нагальні проблеми та шляхи впорядкування. URL : https:// http://old2.niss.gov.ua/articles/572/
3. Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук : 25.00.01. К., 2004. 36 с.
4. Кузьменко А. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам. Юридичний Журнал. 2006. № 10. С. 1–21
5. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. К. : “Текст”, 2003. 600 с.
6. Харченко Н. П.  Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 70–73.
7. Харченко Н. П.  Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний  вісник. 2019. Вип. 4. С. 48–51.
8. Харченко Н. П.  Види стратегічних правових актів: загальнотеоретичні аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2020.  № 87. С. 48–51.
9. Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355 (дата звернення: 24.09.2020).
10. Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020. URL : https:// www.president.gov.ua/documents/3922020-35037 (дата звернення: 24.09.2020).
11.  Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента від 25 лютого 2017 року № 47/2017. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017 (дата звернення: 24.09.2020).
12. План законопроектної роботи Верховної Ради України : Постанова Верховної Ради України від 16 червня 2020 року № 689-IX. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/689-20t (дата звернення: 24.09.2020).

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: status and prospects

The article considers the state and directions of development of strategic legal acts as an independent legal category and the subject of general theoretical science, outlines various scientific positions on the interpretation of the concept of “strategic legal acts”, highlights “narrow” and “broad” scientific approaches to understanding the category of strategic legal acts. Features of strategic legal acts as a kind of normative legal act, and also features of application of this category in the domestic legislation are defined, the author’s vision of genesis of strategic legal acts in the domestic system of legislation is given, in particular, three basic periods are allocated. At the first stage, strategic legal acts were used, first of all, to implement the strategic goals of state policy to ensure Ukraine’s entry into the European political, economic, security and legal space, as well as in connection with Euro-Atlantic integration; for the most part, strategic legal acts of this period are characterized by inconsistent principles of their application by the subjects of law-making; often the same content of strategic acts had different names or subjects of adoption, which led to a violation of their hierarchy. In the second stage, strategic legal acts will play an important role in regulating public relations in the field of national security of Ukraine. It is in this area that the various strategic legal acts are most widely used, which are in a hierarchical relationship from the general to the specific, as well as differ in the period for which they were adopted. This period is also characterized by normative definition of the content and procedure for adoption of certain types of strategic legal acts. The current period of formation of strategic legal acts is characterized by their widespread use in various spheres of state and social development, but even now there are no unified rules for developing, adopting a significant number of strategic acts, taking into account the specific role of an act and the hierarchy between them.

Keywords: normative legal act, strategic legal act, strategy, doctrine, concept, program

Надруковано:

 Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 10. С. 242–246.

Братель Олександр Григорович,

кандидат юридичних наук, доцент,

Голова інституту цивільних правовідносин

Анотація

В статті автор здійснив дослідження існуючих вчень про процесуальні юридичні факти.  Зазначено на тому, що і зараз в підручниках з теорії держави та права досить часто відтворюються вже розроблені в минулому питання юридичних фактів. Внаслідок сказаного існуюча теорія процесуальних фактів потребує ґрунтовної розробки, причому не в ізольованості від результатів дослідження проблем юридичних фактів цивільного права, а в співставленні з ними. Акцентовано увагу на тому, що найбільший розвиток теорія юридичних фактів одержала в цивільному праві, але кількість проведених досліджень є недостатньою для сучасної науки. Запропоновано визначити процесуальні юридичні факти як передбачені законом життєві обставини, що обумовлюють динаміку цивільних правовідносин.

Ключові слова: юридичний факт, процесуальний юридичний факт, доктрина, юридична доктрина, цивільні правовідносини.

Аннотация

В статье автор провел исследование существующих учений о процессуальных юридических фактах. Указано то, что и сейчас в учебниках по теории государства и права достаточно часто воспроизводятся уже разработанные в прошлом вопросы юридических фактов. Вследствие сказанного, существующая теория процессуальных фактов требует основательной разработки, причем не в изолированности от результатов исследования проблем юридических фактов гражданского права, а в сопоставлении с ними. Акцентировано внимание на том, что наибольшее развитие теория юридических фактов получила в гражданском праве, но количество проведенных исследований недостаточно для современной науки. Предложено определить процессуальные юридические факты как предусмотренные законом жизненные обстоятельства, обусловливающие динамику гражданских правоотношений.

Ключевые слова: юридический факт, процессуальный юридический факт, доктрина, юридическая доктрина, гражданские правоотношения.

Summary

As a result of the research and summing up the review of sources, which reflect some aspects of theoretical and applied problems of legal facts, it should be noted that in textbooks of the theory of the state and law reflected the last issue of legal facts. It was said that the existing procedural theory facts requires thorough development, not in isolation from the results of the research problems of civil law legal facts, and in comparison with them.

It was said the biggest development of the theory of legal facts has got obtained in civil law, but the number of the studies is insufficient for modern science, because most of them are based on the provisions that have been developed during the Soviet era and do not meet modern realities.

In this regard, it is considered to form appropriate legal proceedings to determine the facts as provided by law life circumstances that determine the dynamics of civil relations.

Виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин залежать від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин. До них, зокрема, відносяться: 1) норми цивільного процесуального права; 2) правосуб’єктність учасників процесу; 3) юридичні факти. Третьою передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є юридичні факти. В теорії держави і права юридичні факти визначаються як передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язується виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

У цивільному процесі їх роль виконують процесуальні дії суду та інших учасників процесу. Ці дії різноманітні і здійснюються у міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, призначення експертизи, виклик до суду свідків тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься і бездіяльність учасників цивільного процесу, тобто невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов’язків виступають, як правило, заходи процесуального примусу (вилучення доказів для дослідження судом, привід свідка).

Особливістю юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальні відносини виникають, зазвичай, за наявності певної сукупності юридичних фактів – юридичного складу. Для цивільного процесу юридичний склад – найбільш поширена підстава виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Основну роль у ньому відіграють дії суду, які визначають рух справи (порушення провадження у справі, зупинення провадження, ухвалення судового рішення тощо). Дії інших учасників процесу слугують підставою для дій суду [1, C. 28].

Процесуальні юридичні факти, як специфічне правове явище, виступали та виступатимуть основоположною рушійною силою, що обумовлює виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. «Процесуальні юридичні факти», як правова категорія, не отримала належного нормативного закріплення в чинному Цивільному процесуальному кодексі України, що свідчить про недостатній рівень уваги законодавця до цієї невід’ємної складової цивільних процесуальних правовідносин. Вчинювані під час розгляду цивільної справи різноманітні процесуальні дії, зокрема, ознайомлення з матеріалами справи, подання учасниками процесу заяв або клопотань, постановлення судом ухвал про відкриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, ухвалення судом рішень, укладання сторонами мирової угоди, допит свідка тощо, мають всі ознаки процесуальних юридичних фактів [3—5].

Дослідження проблеми юридичних фактів має велике значення як в аспекті становлення та юридичного забезпечення судової влади, так і в аспекті процесуальної теорії і практики реалізації норм в цивільному процесі і процесуальної діяльності його учасників, і в нормотворчому аспекті. Всі ці питання проходять наскрізною лінією не тільки через цивільне процесуальне, а й інші галузі права в силу їх тісних функціональних зв’язків, що і обумовлює актуальність даного питання.

Загальні питання визначення поняття, видів та класифікації юридичних фактів на різних етапах розвитку правової науки розглядались переважно в науці теорії держави і права. Але нині зазначу про зростання інтересу і поява відповідних наукових доробок таких науковців як: Фурса С.Я. [1-2], Коструба А. В. [6], Ісаков В. Б. [7], Завальний А. М. [8],  Ярков В. В. [9-10], Сташків Б. І. [11], Солодовник Л. В. [12], Данилюк О. В. [13], Кикоть Г. В [14]., Сливич І. І. [15], Баландіна В. Г. [16], Бровченко Н. В. [17], Рожкова М. А. [18], Рафикова З. Р. [19] та інші. Разом з тим, процесуальні юридичні факти, як правове явище не піддавались ґрунтовному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин, тому розпочата в науковій літературі дискусія навколо зазначеної проблеми продовжується.

Метою статті є дослідження розвитку вчень про процесуальні юридичні факти в юридичній доктрині. У зв’язку з цим поставлено завдання здійснення аналізу існуючих доктрин про процесуальні факти в юридичній доктрині.

Виклад основного матеріалу

Такі фундаментальні категорії юриспруденції, як норми права, правовідносини, юридичні факти, суб’єктивні цивільні права та юридичні обов’язки, завжди посідали вагоме місце у цивільному праві та у вітчизняній правовій системі, адже, по суті, саме ці правові явища забезпечують її існування та ефективне функціонування. Ці правові засоби мають системний характер. Кожен правовий феномен характеризується часом свого виникнення, реалізації і припинення. Динаміка його розвитку відображена у відповідних стадіях правового регулювання цивільних майнових відносин і забезпечується певним правовим механізмом. У загальному вигляді саме механізм правового регулювання суспільних відносин сприяє їх виникненню і становленню, дозволяє налагодити правові зв’язки між окремими суб’єктами соціуму, наділити їх правами та покласти на них обов’язки, визначити їх розвиток і забезпечити припинення [6, С. 4-19].

Досліджуючи розвиток вчення про процесуальні юридичні факти в юридичній доктрині, зупинюся на наукових доробках щодо вищезазначеної тематики. Зважаючи на обмежений обсяг дослідження, немає можливості здійснити ґрунтовний аналіз всіх досліджень, тому зупинюся на найбільш вагомих в цій царині.

Зазначу, що питання юридичних фактів досліджувалося ще в 20 столітті. У зв’язку із цим, зупинюся на підручнику В. Б. Ісакова, який зазначав, що у процесі створення юридичних норм, розробки і вдосконалення нормативних актів правотворчий орган повинен стояти на твердому ґрунті реальності: неприпустимо ні забігання вперед, ні відставання від досягнутого рівня соціального розвитку. Для цього потрібна повна інформація про соціальну обстановку дії нормативного акту, фінансових, організаційних та інших витратах, які зажадає його реалізація; необхідно знати об’єктивні інтереси учасників правових відносин, їх установки і мотиви діяльності, вивчити можливі побічні наслідки і багато іншого. Тільки на базі такої інформації можна розробити оптимальну модель правового регулювання, в тому числі і модель юридичних фактів, здатну здійснити позитивний вплив на розвиток соціалістичних суспільних відносин.

Інший канал зв’язку права з життям – облік фактичних обставин в процесі реалізації правових норм. Правові приписи виконуються не сліпо. Вони вступають в силу при наявності соціальних фактів. У певних випадках правозастосовний орган може сам уточнити коло фактичних обставин, що мають правове значення. Факти, з якими норми права пов’язують правові наслідки, називаються юридичними фактами.

Корені поняття «юридичний факт» йдуть в глиб історії юридичної науки. Вже в римському праві розрізнялося кілька підстав виникнення правовідносин. У Інституціях Гая їх було чотири: контракт, квазі-контракт, делікт, квазі-делікт. Пізніше стали виділяти п’яту підставу – односторонній правочин. Виділялися також терміни, підстави укладення та припинення шлюбу, підстави переходу речей у спадщину й інші юридичні факти. Наведений поділ було сприйнято Кодексом Наполеона і розвинено в подальшому буржуазному законодавстві.

Загальне поняття юридичного факту, як і поняття правовідносини, римські юристи не сформулювали. Створення цієї категорії пов’язане з переробкою, осмисленням і систематичним викладом римського права його пізнішими дослідниками. Німецький юрист А. Манігк стверджував, що поняття «юридичний факт» вперше ввів В. Савіньї. У роботі «Система сучасного римського права» Савіньї писав: «Я називаю події, які призводять до виникнення або закінчення правовідносин, юридичними фактами». Для історичного розуміння теорії юридичних фактів істотною є та обставина, що вона склалася в руслі формально-догматичної юриспруденції під значним впливом юридичного позитивізму.

Проте догматична теорія юридичних фактів розробила поняття юридичного факту, фактичного складу, дала їх класифікації, які є актуальними і зараз. У дослідженнях юристів-догматиків отримали висвітлення проблеми співвідношення юридичних фактів і правових наслідків, секундарних прав і ін.

Підтримую позицію про те, що розвиток теорії юридичних фактів пов’язаний з цивільним правом і дана категорія виникла не як результат умоглядного розвитку будь-якої схоластичної філософської системи; вона розвинулася з практичної потреби охопити єдиним поняттям різноманітні передумови руху конкретних правових відносин [7, C. 54].

Дану наукову позицію продовжує розвивати в своїх доробках Завальний А. М. Автор дійшов висновку, що традиційно юридичні факти досліджувалися в цивільному, трудовому, житловому, шлюбно-сімейному праві, частково в державному праві та праві соціального забезпечення. Теоретики публічних галузей права (кримінального, адміністративного, митного та ін.) в цілому не зверталися до цієї проблеми. Показовим є те, що навіть в спеціальних працях, що були присвячені, скажімо, адміністративним правовідносинам, питання про юридичні факти дослідниками навіть не ставилися. Зазначена прогалина була усунута вже російськими дослідниками юридичних фактів [8, C. 116].

Проблема юридичних фактів відноситься до числа фундаментальних в теорії і практиці цивільного процесуального права і має не тільки професійне і юридико-технічне, а й широке соціально-правове значення. Система юридичних фактів, в кінцевому рахунку, створює умови для функціонування механізму реалізації конституційного права на судовий захист. З одного боку, процесуальні юридичні факти забезпечують результативність правореалізаційної діяльності в цивільному процесі, а з іншого – гарантують учасникам процесу та іншим суб’єктам, залученим до сфери судової діяльності, комплекс необхідних правочинів, законність, об’єктивність судового розгляду.

Як зазначає Ярков В. В., юридичні факти є одночасно одним з компонентів науки цивільного процесуального права, методу і механізму правового регулювання, пізнання обставин справи, системи правотворчості, найважливішим елементом внутрішнього системоутворення в цивільному процесі і створення своєрідного правового режиму окремих правозастосовних циклів, підставою виникнення правових зв’язків, входячи одночасно в зміст процесуального відносини [9, C. 16].

Практичний зміст і наукова цінність теорії юридичних фактів полягають в тому, що вона вивчає один з аспектів фактичної обґрунтованості правового регулювання. Система юридичних фактів, чітко окреслених в законодавстві, своєчасно, повно і достовірно встановлених у процесі застосування права, – одна з важливих гарантій законності та існування правової держави.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами, а тому з впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів [4].

В українській правовій науці до останнього часу юридичним фактам, на жаль, приділялась не така значна увага, як в російській. Українська правова думка щодо юридичних фактів представлена роботами Б. І. Сташківа [11] та С. Я. Фурси [1-2]. Напрацювання зазначених українських вчених носять галузевий характер, так зокрема, С. Я. Фурсою досліджувались провадження в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства. Автор зазначає, що у цивільному судочинстві відбувається захист цивільних прав, коли припиняється правопорушення та ліквідуються його наслідки, а також охороняються права осіб шляхом встановлення юридичних фактів у порядку окремого провадження; а робота Б. І. Сташківа присвячена питанням правової природи юридичних фактів, які мають значення для соціального забезпечення.

Більшість науковців здійснювала дослідження юридичного факту в призмі певної галузі права, наприклад, Солодовник Л. В. досліджувала юридичні факти у трудовому праві України [12, С. 30]. Предметом дослідження Завального А. М. були юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності [8]. Здійснити аналіз юридичні фактів як підстави виникнення індивідуальних трудових правовідносин було завданням Данилюка О. В. [13] (автором запропоновано власне визначення юридичних фактів у трудовому праві України, згідно з яким вони являють собою факти реальної дійсності – події або діяння (дії або бездіяльність) відповідних суб’єктів трудових і тісно пов’язаних з ними відносин, з якими норми трудового права пов’язують виникнення, зміну, призупинення, поновлення або припинення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у межах цих відносин); Кикоть, Г. В. досліджував юридичні факти в системі правовідносин. Автор прослідкував еволюцію визначення поняття «юридичного факту у працях зарубіжних і вітчизняних вчених наприкінці ХІХ – початку ХХ століття до нашого часу і дійшов висновку, що юридичні факти можна розглядати як різновид наукових фактів права [14, C. 50]. Також окремо було здійснено дослідження юридичних фактів в кримінальному [15], податковому [16] та конституційному [17] праві.

Активізація розробки проблематики юридичних фактів в останні роки завдячує таким українським вченим як Г. В. Кикоть (у дисертаційні роботі визначена загальна характеристика правовідносин, поняття і види юридичних фактів, місце юридичних фактів в механізмі правового регулювання) , Л. В. Солодовник (автор розглядає наукові положення про юридичні факти трудового права як спеціальну систему фактичних обставин окремої галузі) , Г. М. Чувакова (у роботі в комплексі і взаємозалежно розглядаються такі категорії, як юридичний факт, фактичний склад, їхня класифікація, різного роду їхні дефекти, а також реакція держави на такого роду відхилення від правової моделі). Природним є те, що на всіх етапах розвитку юридичної науки юридичним фактам приділялася значна увага як у контексті дослідження загальних проблем визначення поняття та встановлення сутності права як суспільного феномену, так і у тих наукових працях, спеціальним предметом яких були правовідносини [8, C. 61].

Юридичні факти, які мають значення для цивільних правовідносин, вивчаються вітчизняною наукою цивільного права, причому теорія юридичних фактів цивільного права визнається однією з найважливіших, основоположних для цивілістики. Загальні положення цієї теорії використовуються при розробці конкретних цивільно-правових інститутів, при цьому потреби окремих правових інститутів нерідко призводять до постановки і вирішення деяких проблем юридичних фактів: зокрема, це має місце в рамках вчення про угоду, при дослідженні питань виникнення права власності та ін. [18, C. 256].

Не можна залишити поза увагою і законодавче регулювання цього питання. На сучасному етапі розвитку теорії юридичного факту законодавство не містить загального визначення юридичного факту. Законодавець користується, як правило, казуальним способом закріплення юридичного факту. Проте використовуються певні загальні терміни, що визначають юридичний факт, але не мають значення загальної дефініції. Так, в одному випадку використовується поняття «факти, що мають юридичне значення» і надається приблизний перелік справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення судом; в другому – поняття «підстави виникнення цивільних прав і обов’язків»; у третьому – поняття «обставини, що виключають злочинність діяння», «обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання»; у четвертому – поняття «факти, що мають доказове значення» [8, C. 80].

«Процесуальні юридичні факти», як правова категорія, не отримала належного нормативного закріплення в чинному Цивільному процесуальному кодексі України, що свідчить про недостатній рівень уваги законодавця до цієї невід’ємної складової цивільних процесуальних правовідносин. Вчинювані під час розгляду цивільної справи різноманітні процесуальні дії, зокрема, ознайомлення з матеріалами справи, подання учасниками процесу заяв або клопотань, постановлення судом ухвал про відкриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, ухвалення судом рішень, укладання сторонами мирової угоди, допит свідка тощо, мають всі ознаки процесуальних юридичних фактів [3].

На сьогодні в цивільному процесуальному праві відсутня загальноприйнята система процесуальних юридичних фактів, що негативно впливає на процедуру нормотворчості в даній галузі. Відсутність належного опрацювання законодавчої бази від моменту підготовки правової норми до її реалізації, створює сприятливі умови для недобросовісних учасників цивільних процесуальних правовідносин, призводячи до непродуманого та необґрунтованого внесення змін до процесуальних кодексів, в тому числі до Цивільного процесуального кодексу України [5].

У радянський період розвитку вітчизняної цивілістики проводилися ґрунтовні дослідження в галузі юридичних фактів, і в 50-х роках минулого століття О. А. Красавчиковим була розроблена теорія юридичних фактів цивільного права, яка і стала основоположною. Згодом в окремих наукових роботах так чи інакше порушувалися питання юридичних фактів цивільного права, але в цілому зазначена теорія подальшого розвитку не отримала. Тим часом процесуальні юридичні факти, порівняно недавно стали самостійним об’єктом наукових пошуків (раніше вони вивчалися головним чином у зв’язку з розглядом динаміки цивільного процесуального правовідносини), сьогодні, як і раніше, досліджуються виключно для цілей розробки окремих інститутів арбітражного процесуального та цивільного процесуального права. Міждисциплінарне дослідження теорій юридичних фактів цивільного і процесуального права в порівняльному аспекті обґрунтовано потребами правової науки і визначено логікою її розвитку. Характеризуючи сучасний стан наукового знання в даній області, слід зазначити існуюче як і раніше поділ проведених досліджень на мають загальнотеоретичний характер (що зумовлює вивчення поняття і видів юридичних фактів, аналіз їх зв’язку з правовими відносинами) і носять галузевий характер (які передбачають аналіз перш за все особливостей галузевих юридичних фактів і юридичних складів). Будь-які правовідносини, включаючи цивільні і процесуальні, які не можуть визнаватися юридичним фактом (фактом-правовідносинами) і, відповідно, входити в якості елемента в юридичний склад. Це обумовлено тим, що категорія «правовідносини» є самостійною фундаментальну правову категорію, яка не є тотожною категорії «юридичний факт» [8, C. 91].

Підтримую точку зору про те, що ефективна розробка юридичних фактів цивільного і процесуального права вимагає розмежування понять «правова модель обставини» і «юридичний факт», які сьогодні в більшості наукових робіт позначаються одним терміном «юридичний факт».

В результаті аналізу наукових праць, присвячених дослідженню актуальних питань цивільного процесуального права, зроблено висновок про відсутність доктринальних підходів до визначення, зокрема, поняття «процесуальні юридичні факти». Існуючи спроби сформулювати визначення даного поняття зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. В результаті цього під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане визначення не в повній мірі розкриває зміст прихованих в ньому правовідносин, зокрема, і в тому аспекті, що такі юридичні факти зводяться виключно до певних життєвих обставин. У чинному ЦПК України відсутня спеціальна норма, глава або розділ, присвячені процесуальним юридичним фактам. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підставі виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Системний аналіз положень ЦПК України дозволяє дійти висновку, що підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а відповідно процесуальними юридичними фактами, зокрема, є: 1) дії або бездіяльність суду; 2) дії або бездіяльність учасників цивільного процесу; 3) заяви, позовні заяви, скарги подані до суду особами або уповноваженими органами з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, права та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів; 4) судові рішення ухвалені або постановлені судами; 5) порушення судом або учасниками цивільного процесу норм цивільного процесуального законодавства; 6) наслідки подій, з якими пов’язано настання цивільних процесуальних наслідків; 7) інші процесуальні юридичні факти [3].

Акцентування уваги на питаннях теорії юридичних фактів як окремого правового вчення зумовлено тією обставиною, що в чинному законодавстві України, як було зазначено вище, поки що відсутнє уніфіковане, загальне поняття юридичних фактів. Воно оперує термінологією про юридичні факти, але ці терміни не складають собою якусь досконалу дефініцію.

Дещо більше уваги приділяється проблемі юридичних фактів у німецькій і італійській літературі. Німецькі та італійські юристи не ухиляються від розгляду загального поняття юридичного факту і складу, приводять їх класифікації, аналізують роль юридичних фактів в забезпеченні автономії особистості у правових відносинах.

В англійській та американській правовій доктрині не створено розгорнутої теорії юридичних фактів. Наслідуючи традиції своєї правової системи, англійські та американські юристи скептично ставляться до абстрактних юридичним поняттям. Юридичні факти визначаються ними в процесуальному сенсі як обставини, що підлягають доведенню, що мають значення для вирішення справи.

Система юридичних фактів як частина системи правового регулювання цивільних правовідносин – один з ключових питань цивільного права. В даний час в світі реформування цивільного законодавства це питання особливо актуальне. З огляду на, що цивільні справи розглядаються дуже довго (наприклад, щодо віндикаційного позову тривають роками), можна стверджувати, що система юридичних фактів цивільного права не опрацьована, немає чіткого алгоритму дій, немає злагодженості дії цивільного законодавства. І коли з кожним роком зростає кількість звернень до суду, особливо гостро постає питання про працюючій системі юридичних фактів [19, C. 219].

Характеризуючи сучасний стан наукового знання в даній області, слід зазначити існуючий поділ досліджень які проводяться на ті, які мають загальнотеоретичний характер (що зумовлює вивчення поняття і видів юридичних фактів, аналіз їх зв’язку з правовими відносинами) і носять галузевий характер (які передбачають аналіз, перш за все, особливостей галузевих юридичних фактів і юридичних складів).

Разом з тим, з моменту проведення найбільших досліджень в теорії юридичних фактів цивільного права (50-ті роки минулого століття) і процесуальних юридичних фактів (90-ті роки минулого століття) перед правовою наукою було поставлено ряд нових питань, які поки що не знайшли рішення. При цьому багато які з них можуть бути вирішені тільки за результатами міжгалузевого дослідження теорій юридичних фактів цивільного і процесуального права в порівняльному аспекті, яке до теперішнього часу у вітчизняному правознавстві не проводилося [18, C. 161].

Виділення і дослідження юридичних фактів в якості самостійного елементу науки цивільного процесуального права є виправданим. Це поглиблює уявлення про роль юридичних фактів у здійсненні норм процесуального права, в рішенні інших теоретичних і практичних проблем, зазначених раніше. Є бажаним виклад короткої інформації про роль і призначення процесуальних юридичних фактів, їх класифікації та взаємодії в навчальній літературі з цивільного процесу, що має місце, наприклад, у цивільному праві. У підручниках останніх років питання про юридичні факти став виділятися, але в багатьох і досі залишається недостатньо розкритим [10, C. 261].

Підводячи підсумок огляду джерел, в яких знайшли відображення певні теоретико-прикладні аспекти проблематики юридичних фактів, необхідно зазначити, що і зараз в підручниках з теорії держави та права досить часто відтворюються вже розроблені в минулому питання юридичних фактів. Внаслідок сказаного існуюча теорія процесуальних фактів потребує ґрунтовної розробки, причому не в ізольованості від результатів дослідження проблем юридичних фактів цивільного права, а в співставленні з ними.

Найбільший розвиток теорія юридичних фактів одержала в цивільному праві, але кількість проведених досліджень є недостатньою для сучасної науки, оскільки більшість із них базуються на положеннях, що були розроблені ще за радянських часів і не відповідають сучасним реаліям.

У зв’язку з цим вважаю доцільним визначити процесуальні юридичні факти як передбачені законом життєві обставини, що обумовлюють динаміку цивільних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Міжнародний цивільний процес України : [навчальний посібник] /  За ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. — 240 с.
2. Фурса С. Я. Провадження в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Фурса Світлана Ярославівна. — К., 1997. — 177 c.

3.                Братель О. Г. Процесуальні юридичні факти в контексті неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/procesualni-yuridichni-fakti-v-konteksti-nepravomirnix-dij-bezdiyalnosti-uchasnikiv-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/

4.                Братель О. Г. Юридичні факти-події як складова процесуальних юридичних фактів  [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://goal-int.org/yuridichni-fakti-podii-yak-skladova-procesualnix-yuridichnix-faktiv/

1. Братель О. Г. Ознаки системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві України [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/oznaki-sistemi-procesualnix-yuridichnix-faktiv-u-civilnomu-procesualnomu-pravi-ukraini/
2. Коструба А. В. Юридичні факти в механізмі припинення цивільних майнових відносин : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Коструба Анатолій Володимирович. — К. — 2015. — 440 с
3. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве / В. Б. Исаков.  — М., Юридическая литература. 1984. — 144 с.
4. Завальний А. М. Юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Завальний Андрій Миколайович. — К., 2007. — 192 с.
5. Ярков В. В. Юридические факты в механизме реализации норм
   гражданского процессуального права : автореф. дис.  на соиск. ученой степени доктора юридических наук :  спец. 12.00.03 — Гражданское право ; Семейное право
   ; Гражданский процесс ; Международное частное право.  / Ярков Владимир Владимирович. —Екатеринбург,1992. — 36 с.
6. Ярков Владимир Владимирович. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : дис.. … доктора юрид. наук : 12.00.03. / Ярков Владимир Владимирович. — Екатеринбург, 1992. — 523 с.
7. Сташків Б. І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Сташків Богдан Іванович. — К., 1997. — 173 л.
8. Солодовник Л. В. Юридичні факти у трудовому праві України  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Солодовник Людмила Валеріївна. — Х., 2004. — 199 с.
9. Данилюк О. В. Юридичні факти як підстави виникнення індивідуальних трудових правовідносин  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Данилюк Олександр Васильович. — К., 2007. — 202 с.
10. Кикоть Г. В. Юридичні факти в системі правовідносин : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Кикоть Григорій Валерійович. — К., 2006. — 198 с.
11. Сливич І. І. Юридичні факти в кримінальному процесі України : дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Сливич Іван Іванович. — О., 2007. — 209 с.
12. Баландіна В. Г. Юридичні факти в податковому праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Баландіна Вікторія Григорівна. – Ірпінь, 2009. — 227 арк.
13. Бровченко Н. В. Юридичні факти в конституційному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Бровченко Наталя Володимирівна. — Маріуполь, 2012. — 20 с.
14. Рожкова М. А.  Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия : спец. 12.00.15  — Гражданский процесс, арбитражный процесс диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук Москва-2010 418 с
15. Рафикова З. Р. Значение системы юридических фактов в гражданском праве // Актуальные проблемы экономики и права. — 2014. — № 1(29). — С. 219–225.