GOAL » державна політика

БЕЗПЕКА КОСМІЧНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ЯК НАПРЯМ ДЕРЖАВНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

admin — Sat, 21 Sep 2019 10:22:26 +0000

Надрукована:

Зубко Г.Ю. Безпека космічної інфраструктури як напрям державної інфраструктурної політики України. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2019. № 4. С.

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо виділення окремого виду інфраструктури — космічної інфраструктури. Подано аргументацію щодо необхідності розроблення відповідних напрямів державної інфраструктурної політики. Проаналізовано зарубіжний досвід формування державної політики щодо захисту об’єктів космічної інфраструктури. Доведено органічний зв’язок між ефективним захистом космічної інфраструктури і функціонування системи інфраструктури в інших чотирьох просторах. Аргументовано мілітаризацію космічної інфраструктури. Здійснено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, що регулює відносини у сфері інфраструктури. Продемонстровано необхідність формування інфраструктурного законодавства. Обґрунтовано необхідність закріплення на рівні законодавства такого виду інфраструктури як космічна інфраструктура.

Ключові слова: космічна інфраструктура, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, безпека космічної інфраструктури, об’єкти критичної інфраструктури, державна політика, правове регулювання, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство, категоризація об’єктів інфраструктури, паспортизація об’єктів критичної інфраструктури

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Північноатлантичний Альянс (НАТО) вперше за свою історію ухвалив космічну стратегію. Про це в четвер, 27 червня 2019 року, заявив генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг на зустрічі міністрів оборони в Брюсселі. “Космос має важливе значення для захисту Альянсу та стримування”, – переконаний Столтенберг, цитує агенція новин dpa [1].

На тлі цього акцентую увагу на тому, що в майбутньому вирішальними під час конфліктів будь-якої інтенсивності, в тому числі й війн та гібридних війн можуть виявитися саме можливості для встановлення контролю над космічною інфраструктурою супротивника. Зокрема це може мати місце через атаки стратегічно важливих супутників або застосування озброєнь у космічному просторі.

Зважаючи на глобалізаційні процеси, зникнення монополярного світу, переходу до поліполярного світу актуалізується питання захисту об’єктів критичної інфраструктури, відповідно до сучасних тенденцій, зокрема об’єктів космічної інфраструктури.

Ступінь наукової розробленості теми. Науковими проблемами захисту критичної інфраструктури здебільшого займаються дослідники Національного інституту стратегічних досліджень, найбільш систематизовані результати роботи яких викладено в роботі „Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні”[2]. Окремі аспекти державної інфраструктурної політики в обраному контексті і у власний для себе спосіб розглядали в різні часи такі дослідники, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, В. Ф. Гречанінов, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля, С.С. Теленик та інші.

Утім в даних публікаціях не згадується про космічну інфраструктуру, іноді однобоко аналізуються і подаються перекладені з іноземних мов матеріали, які не часто можуть бути інтерпретовані, а тим більше імплементовані до української правової дійсності. Відповідно космос не визнається в Україні сферою, в якій функціонують об’єкти критичної інфраструктури, а отже і відсутні напрацювання навіть гіпотетичного характеру щодо напрямів державної інфраструктурної політики щодо забезпечення безпеки космічної інфраструктури. Більше того, На жаль у схваленій Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури жодним словом не згадано про космос і космічну інфраструктуру [2].

Також поза фокусом наукової уваги здебільшого цивільних дослідників даної проблематика залишається важлива тенденція : мілітаризація космічного простору і відповідно мілітаризація космічної інфраструктури. А в цілому я констатую про наявну мілітаризацію інфраструктурних відносин.

Також акцентую і на тій обставині, що поза увагою лишаються такі види війн як інфраструктурні війни, які є проявом гібридних війн. Це, своєю чергою, спричинює помилкове та однобоке дослідження загроз критичній інфраструктурі лише крізь призму лише загроз внутрішніх. Зокрема, в Стратегії національної безпеки України визначено наступні загрози безпеці критичної інфраструктури: 1) критична зношеність основних фондів об’єктів інфраструктури України та недостатній рівень їх фізичного захисту; 2) недостатній рівень захищеності критичної інфраструктури від терористичних посягань і диверсій; 3) неефективне управління безпекою критичної інфраструктури і систем життєзабезпечення (п 3.8.).

Водночас лишаються поза науковою увагою загрози нового рівня (інфраструктурні війни, блок-чейн технології, уведення криптовалют, застосування штучного інтелекту, запуск квантового інтернету, неконтрольований розвиток хмарних сервісів, біоінженерія, космічний туризм, випробування космічної зброї, хакінг супутників тощо), що можуть нанести шкоду життєво важливим об’єктам національної інфраструктури, які не перебувають в космосі.

Отже, саме на вирішення даного наукового завдання і спрямована ця наукова стаття.

Метою статті є наукове обґрунтування необхідності виділення космічної інфраструктури в якості окремого та самостійного елемента інфраструктури і формування відповідної системи адміністративно-правового регулювання розроблення та реалізації державної інфраструктурної політики в таких просторах як: земля, повітря, вода, кіберпростір, космос.

Виклад основного матеріалу.

Показове нехтування розвитком космічної галузі, залучення інвестицій та запровадження механізмів участі недержавних суб’єктів у розвиток космічної галузі стало відхилення ВРУ у травні 2019 року законопроекту, в якому пропонувалося внести до статті 4 закону “Про підприємництво” зміни, які даватимуть можливість ведення підприємницької діяльності з розроблення, випробування, виробництва та експлуатацією ракет-носіїв недержавним суб’єктам підприємницької діяльності [3]. І це незважаючи на те, що поки низка державних космічних підприємств в даний момент переживає не найкращі часи, бізнес в Україні готовий вкладати кошти в розвиток проектів з області космосу, і це теж грає на руку появі інтересу в цій сфері. Приблизно рік тому в Дніпрі запустився “космічний” бізнес-інкубатор Space Hub.

Міжнародна компанія Noosphere активно інвестує в космічні проекти в Україні та за її межами. У компанії є кілька спільних проектів з КБ “Південне” в області розробки космічних модулів і ракетних двигунів, дослідження космосу і великих даних. Серед проектів, в які інвестує Noosphere, – розробка нової супутникової платформи на основі CubeSat, такі супутники можуть створюватися під різні завдання в найкоротший час.

EOS Data Analytics – це хмарний сервіс, який в автоматичному режимі займається аналізом даних для геоінформаційних систем на підставі супутникових знімків, поведінкових факторів, геопросторових даних та інформації про робочі процеси клієнта. Компанія SETS займається створенням високопродуктивних електричних двигунів для космічних кораблів. Персонал для міжнародних проектів, якими займається Noosphere, частково наймається в Україні. Переважно, це RnD (дослідження і розробка) [4].

Тож неприйняття даного закону порушує ч.2 ст. 4 Закону України «Про космічну діяльність», в якій чітко зазначено, що основною засадою космічної діяльності виступає державна підтримка комерціалізації космічної діяльності та залучення інвестицій в космічну галузь України [10]. Тож неприйняття законопроекту ВРУ у червні 2019 року має доволі глибинні причини, в яких мають розбиратися відповідні правоохоронні органи та сили безпеки, адже навмисне перешкоджання формування інвестиційного клімату та залучення приватних інвестицій у космічну діяльність може трактуватися як загроза національній безпеці, яка знаходить свій вияв у наступному:

навмисне уповільнення соціально-економічного та наукового прогресу держави, зростанню добробуту громадян;
припинення державно-приватного партнерства в космічній сфері;
унеможливленню участі України у розв’язанні цивілізаційних проблем людства;
перешкоджання розвитку космічної науки і техніки, космічних послуг та цифрових технологій;
унеможливлення створення потужного експортного потенціалу космічної галузі, зокрема потужного виробництва та використання космічної інфраструктури, споживання космічних послуг;
закриття доступу в космос, здійснення наукових досліджень Землі та космічного простору;
унеможливлення створення та підтримки космічної інфраструктурою обороноздатності держави, державного суверенітету космічними засобами, сучасного інформаційно-комунікаційного простору держави;
перешкоджання створення стійких умов для реалізації стратегічних національних інтересів в космічній сфері, в тому числі у сфері національної безпеки;
стримування вдосконалення сучасної освіти, в тому числі із використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій;
перешкоджання участі України у контролі за виконанням угод, учасницею яких є Україна, що стосуються космічної діяльності і міжнародної безпеки і можуть впливати на рівень стійкості національної інфраструктури та національної безпеки в цілому.

Ось, на перший погляд, не зовсім «актуальне питання» щодо необхідності розроблення космічної інфраструктури, насправді має істотне значення для подальшого розвитку України, адже космічна інфраструктура чинить вплив на усі інфраструктурні об’єкти в усіх інших чотирьох просторах.

Визначення космосу одним із секторів (сфер) критичної інфраструктури ще й досі не розглядається навіть найбільш розвиненими країнами як аксіоматичне правило. У сучасній монографії колективу авторів щодо аналізу актуальних проблем захисту критичної інфраструктури, така сфера як космос виділена лише у Великій Британії [5].

Водночас, зважаючи на статус України, її геополітичну роль та місце в світовій архітектурі безпеки та інфраструктурний ландшафт Європи, космічна інфраструктура має інтерпретуватися як складовий елемент критичної інфраструктури, що має знайти відповідне відображення як в існуючих, так і в розроблюваних нормативно-правових актах.

Більше того, з урахуванням крокування України до НАТО, такий підхід сприятиме більшому зближенню України та НАТО, а також створить поживний ґрунт для залучення інвестицій і забезпечення безпеки космічної інфраструктури, та і взагалі участі України в інфраструктурних проектах НАТО.

Я переконаний, що вектор адміністративно-правового забезпечення реалізації державної інфраструктурної політики також треба змінювати. Передусім відходити від застарілих підходів, коли всі небезпеки розглядаються виключно через внутрішні загрози. Даний висновок є наслідком проведеного мною формально-юридичного аналізу чинної Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури, так і проекту Закону України «Про критичну інфраструктуру та її захист», а також Стратегії національної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України.

Така помилка вже була зроблена, внаслідок чого Україна отримала гібридну, а потім і справжню війну від того, від кого ніхто не очікував. Більше того, незважаючи на кіберглобалізацію, більшість загроз інфраструктурі визначені в схваленій КМУ концепції без урахування кіберзагроз і вже ухваленої Стратегії кібербезпеки України. Даний факт потребує також наукової і законодавчої уваги у вигляді узгодження та уніфікації підходів до визначення засад державної інфраструктурної політики.

Також слід визнати і той факт, що нині відбувається мілітаризація як інфраструктурних відносин, так і мілітаризація космосу: найбільш розвинені держави прагнуть встановити контроль над космосом, розміщуючи там військові супутники, здійснюючи випробування протисупутникових ракет, прагнучи встановити контроль над супутниками, які на орбіті, в тому числі із використанням хакерського обладнання, тим самим створюючи загрозу мирному використанню космосу.

Україна немає права лишатися осторонь даних процесів, нехтуючи визнанням навіть на доктринальному та нормативному рівнях існування у неї об’єктів критичної інфраструктури у космосі, тобто існування та подальшого розвитку та нарощування національної космічної інфраструктури. Наступальна стратегія держави ґрунтується на передбаченні та моделюванні тих правовідносин, які мають сформуватися внаслідок невідворотного розвитку світових процесів і тенденцій. І нехай технологічно наша держава ще має достатній потенціал для вдосконалення, ми вже зараз маємо твердо і рішуче заявити пор існування в України національних інтересів в космосі і відповідно існування у неї космічної інфраструктури¸ яка потребуватиме функціонування ефективної як державної, так і міждержавної, в тому числі системи безпеки НАТО.

Допомога НАТО і партнерство з даною організацію може відбуватись в рамках використання переваг супутникового зв’язку та навігаційних систем з метою допомоги військам або ж відстеження руху військ, а також розпізнавання й виявлення пусків ракет. Глобалізація світу збільшує залежність ефективного існування держав від супутників, в тому числі й супутникового зв’язку. Приміром, допомогою комунікаційних супутників активно користуються під час воєнних операцій. Дані супутників також не менш активно використовуються з розвідувальною метою. А ще вони можуть допомогти під час раннього виявлення пусків ракет з ворожої території [1].

Водночас атака на українські супутники може істотно послабити обороноздатність нашої держави. Більше того, знищення космічної інфраструктури може істотно послабити або зменшити ефективність існування об’єктів інфраструктури в інших просторах.

Сучасний інфраструктурний ландшафт у космосі також характеризується мілітаризацією. Нині США, Китай, Індія та Росія постійно збільшують власні можливості для ведення війни у космічному просторі.

Ось проста хронологія подій 2019 року щодо будови безпекоінфраструктурної політики у космосі.

У лютому 2019 року Президент США Дональд Трамп з метою захисту американських супутників, стримування і переваги у новому поколінні загроз, а також забезпечення домінування США у космосі оголосив про створення космічних військ.

У березні 2019 року Індія вперше випробувала протисупутникову зброю. «Протисупутникова зброя – ASAT – успішно націлена на супутник на низькій навколоземній орбіті. Операція Місія Шакті була важкою метою для досягнення, але була успішно завершена протягом трьох хвилин після запуску», – підкреслив глава уряду Індії. Протисупутникова ракета або ASAT – це космічна зброя, призначена для відключення або знищення супутників зі стратегічною військовою метою. Її створила Індійська організація космічних досліджень і розробок [6].

Підкреслю, що Індія стала четвертою країною у світі, яка змогла продемонструвати свою військову міць у космосі

Після цих випробувань настала негайна і вкрай різка і негативна реакція з боку глави Національного управління з аеронавтики і досліджень космічного простору (NASA) Джима Брайденстайна, котрий заявив, що протисупутникові випробування Індії несумісні з пілотованими польотами в космос і загрожують безпеці Міжнародної космічної станції (МКС) [7].

У квітні 2019 року Ізраїль також прагне встановити власну інфраструктуру, використовуючи при цьому Місяць. Зокрема, після невдалого запуску космічного апарату до Луни у квітні 2019 року Біньямін Нетаньяху, який спостерігав за останніми хвилинами польоту, після аварії пообіцяв усім присутнім, що Ізраїль протягом наступних трьох років доб’ється, щоб його апарат сів на Місяць [8].

У червні 2019 було оголошено про розроблення космічної стратегії НАТО у відповідь на ескалація та мілітаризація космічного простору з боку Китаю та Росії [9].

13 липня 2019 року Президент Франції Еммануель Макрон заявив про те, що створення національного командування космічними військами є питанням національної безпеки. Згідно з планом військових витрат на 2019-2025 роки, Франція направить на оборону в космосі і формування стратегічної автономії — 3,6 мільярда євро [10]. Більше того, 30 липня 2019 року Міністр оборони Франції Флоренс Парлі заявила: «Якщо нашим супутникам загрожують, ми маємо намір дати відсіч. Ми залишаємо за собою право реагування, і це може мати на увазі використання потужної зброї. Активний захист не є наступальною стратегією; це самооборона. Ми будемо розробляти енергетичні лазери — область, в якій країна поки відстає» [][1].

Слідом за Францією про формування космічних військ у серпні 2019 року також заявила і Японія, Уряд якої завершить процедуру з формування космічних підрозділів у Силах Самооборони до 2020 року [][2].

Водночас Росія, яка станом на 9 серпня 20919 року досі офіційно не має космічних сил вельми негативно поставилася до створення таких військ Францією, зокрема МЗС Росії заявило, що Франція стала другою (після США) державою, яка офіційно визнала можливість виникнення збройного конфлікту в космічному просторі. у відомстві зауважили, що в документі у відповідь на «недружні» або «ворожі» дії щодо французьких космічних об’єктів допускаються заходи протидії, «зокрема, як ми розуміємо, і силового характеру» [][3].

Тому як політичній, так і правничій еліті не потрібно перебувати в ілюзіях щодо того, що України розвиток космічної інфраструктури не стосується. Якщо зберігатиметься такий підхід, то ми назавжди втратимо не лише право бути космічною державою, а й ефективно розвивати об’єкти інфраструктури, що розташовані і на морі, і на суші, і у повітрі, і у кіберпросторі.

Інакше кажучи, на мій погляд ефективне функціонування космічної інфраструктури виступатиме запорукою ефективності системи інфраструктури в цілому в усіх вимірах: земля, повітря, вода, кіберпростір і безпосередньо космос. Що потребує адекватного віддзеркалення при розроблення нормативно-правових актів, які регулюють суспільні інфраструктурні відносини.

Як це не тривіально лунає, але сам термін «космічна інфраструктура» вживається у ст. 1 Закону України «Про космічну діяльність», який було прийнято 23 року тому —у 1996 році [11], а останні правки вносилися аж у далекому 2015 році…Отже про «важливість» розвитку космічної сфери в цілому і космічної інфраструктури зокрема говорять цифри самі за себе.

Інфраструктурне середовище має бути таким, яким є загрози. Отже і державна інфраструктурна політика має враховувати не бажання, або небажання бачити оточуючу дійсність, а реальну дійсність та тенденції, реалізація яких може створити незворотний та перманентний стан дестабілізації критичної інфраструктури і національної безпеки в цілому.

Україна — одна з небагатьох країн світу, яка має замкнутий цикл ракетобудування, починаючи з ракетного палива, закінчуючи готовими корпусами, ракетами-носіями і космічними апаратами. Левова частка створення космічного устаткування припадає на державні підприємства, які підпорядковуються спеціальному уповноваженому органу – Державному космічному агентству України. У нашій країні виробляється наступне космічне обладнання:

- двигуни, вузли і агрегати ракетоносіїв,

- космічні апарати,

- окремі системи космічних апаратів,

- ракетно-космічні комплекси,

- ракети-носії.

У портфоліо української космічної галузі входить три сімейства ракет-носіїв, які запускаються на чотирьох космодромах світу. Одна з головних ролей в космічній галузі країни – у конструкторського бюро “Південне” – це державне підприємство, доходи якого від міжнародних замовлень рік за роком перевершують розмір державного фінансування. За час незалежності українськими ракетами було здійснено 148 пусків. Ракети стартували з космодромів Плесецьк, Байконур, Воллопс, платформи “Морський старт”. На орбіту було виведено близько 300 космічних апаратів на замовлення різних країн світу [4].

Висновки

Космічна інфраструктура — потужний елемент національної інфраструктури України.
Мілітаризація космосу впливає на мілітаризацію космічної інфраструктури і відповідно на мілітаризацію інфраструктурних відносин, що має знайти адекватне відображення у нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини у сферах національної безпеки та інфраструктури.
Космічна інфраструктура впливає на всі об’єкти інфраструктури в усіх просторах: на землі, у повітрі, на воді і у кіберпросторі.
Україна має розвивати космічну інфраструктуру, має запускати на орбіту власні супутники, створити потужну космічну інфраструктуру.
Для реалізації поставлених завдань постає актуальна і нагальна потреба у розробленні відповідних напрямів державної політики у цій сфері і адекватних напрямів їх адміністративно-правового забезпечення.

Завершити хочу словами німецького заступника керівника Ради міжнародних відносин Хрістіана Мьолінга: «There is no way to fight a war without the use of space infrastructure» (Cьогодні не існує шляхів ведення війни поза використання космічної інфраструктури) [9].

Список використаної літератури:

НАТО вперше схвалило космічну стратегію : Режим доступу : https://www.dw.com/uk/%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE-%D0%B2%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5-%D1%83%D1%85%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BB%D0%BE-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%83-%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%8E/a-49381527-0
Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури : Розпорядження КМУ розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 грудня 2017 р. № 1009-р.
Рада провалила закон про залучення інвестицій у космічну галузь : Режим доступу: https://www.rbc.ua/ukr/news/rada-provalila-zakon-privlechenii-investitsiy-1558024517.html.
ТОП-10 досягнень незалежної України у космічній сфері : Режим доступу : https://www.depo.ua/ukr/life/top-10-dosyagnen-nezalezhnoyi-ukrayini-u-kosmichniy-sferi-15082016114500.
Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта С. П., Кондратов С. І., Суходоля О. М.] / за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2019. – 224 с.
В Індії заявили про успішне випробування протисупутникової зброї : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/indii-zayavili-uspeshnom-ispytanii-protivosputnikovogo-1553683869.html.
У NASA заявили про загрозу МКС через космічні випробування Індії : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/nasa-zayavili-ugroze-mks-kosmicheskih-ispytaniy-1554155968.html.
Перший ізраїльський місяцехід розбився при посадці на Місяць : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/pervyy-izrailskiy-lunohod-razbilsya-posadke-1555024812.html.
NATO prepares first outer space strategy to deal with new threats : Режим доступу : https://www.ft.com/content/08bb833c-9439-11e9-aea1-2b1d33ac3271.
Франція створить космічні війська : Режим доступу : https://www.dw.com/uk/%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F-%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%8C-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BD/a-49581686-0.
Про космічну діяльність : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 1, ст. 2.

[1] Зоряні війни. Франція готується запустити супутники з бойовими лазерами / Режим доступу : https://techno.nv.ua/ukr/innovations/franciya-gotuyetsya-zapustiti-suputniki-z-boyovimi-lazerami-50034771.html

[2] В Японии формируют космические войска : Режим доступу : http://www.bagnet.org/news/tech/403579/v-yaponii-formiruyut-kosmicheskie-voyska.

[3] МЗС РФ стурбоване новою космічною оборонною стратегією Франції : Режзим доступу : https://informator.news/mzs-rf-sturbovane-novoiu-kosmichnoiu-oboronnoiu-stratehiieiu-frantsii/

КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

admin — Thu, 05 Jul 2018 10:47:35 +0000

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики,

кандидат юридичних наук

Опубліковано: Зубко Г.Ю. Концепція формування напрямів державної інфраструктурної політики. Правові новели. 2018. № 6.

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних. Подано аргументацію щодо необхідності розроблення нового виду державної політики — державної інфраструктурної політики. Наведено аргументи щодо необхідності більшого застосування проактивного підходу в державному управлінні з урахуванням сучасних трендів розвитку соціальних систем, зокрема війн нового покоління. Продемонстровано необхідність формування інфраструктурного законодавства. Обґрунтовано необхідність застосування структурно-факторного моделювання для подальшої операціоналізації та формування еталонної організаційно-функціональної моделі структури системи суб’єктів інфраструктурної політики з подальшим визначенням правового статусу кожного з них.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, безпека інфраструктури, об’єкти критичної інфраструктури, державна політика, правове регулювання, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство, категоризація об’єктів інфраструктури, паспортизація об’єктів критичної інфраструктури

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Сучасний світ дедалі стає менш передбачуваним. Як би держава не намагалась піддати інституціоналізації виявлені та ідентифіковані види суспільних відносин, постійно формуються нові. У даному аспекті також можу говорити і про появу нових загроз, які не завжди охоплюються існуючими видами державної політики національної безпеки, а отже і держава не завжди здатна ефективно створювати умови для реалізації національних інтересів у нових видах суспільних відносин. Такий стан речей свідчить про необхідність застосування нових критеріїв до правового регулювання суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної державної політики, яка ґрунтуватиметься на застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності.

Однією з таких мало досліджених сфер виступає сфера інфраструктури і відповідна їй державна політика — державна інфраструктурна політика (далі — ДІФСП).

Ступінь наукової розробленості теми. Відзначу певне пожвавлення наукового інтересу до проблем захисту критичної інфраструктури. Зокрема, найбільшу активність виявляють дослідники Національного інституту стратегічних досліджень [1], найбільш систематизовані результати роботи яких викладено в роботі „Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні”[2]. Безпосередньо в своїх статтях питання захисту критичної інфраструктури, а також окремі аспекти державної інфраструктурної політики розглядали в різні часи такі дослідники, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, В. Ф. Гречанінов, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля та інші.

Утім в даних публікаціях не робиться аргументований вихід на системні концепції формування державної політики у сфері інфраструктури, більше того не подається структурно-факторна модель її будови, не презентується організаційно-функціональна модель структури системи суб’єктів забезпечення безпеки інфраструктури. Також поза фокусом наукової уваги лишаються сучасні тенденції розвитку соціальних систем, трансформації війн нового покоління і зміни суспільних відносин, які чинять вплив, а за деяких умов становлять загрозу об’єктам інфраструктури. Адже здебільшого дані сучасні тенденції презентовані лише крізь призму кібербезпеки з відповідною екстраполяцією на такий напрям наукових досліджень як захист інформаційної інфраструктури, що потребує окремого наукового аналізу.

Зазначу і на ту обставину, що поза науковим обігом лишаються важливі теоретичні напрацювання щодо ведення війн нового покоління. Це, своєю чергою, спричинює залишення поза науковою увагою загроз нового рівня (нетрадиційні загрози: інфраструктурні війни, блок-чейн технології, уведення криптовалют, застосування штучного інтелекту, запуск квантового інтернету, неконтрольований розвиток хмарних сервісів, біоінженерія, нелегальна міграція тощо), що можуть нанести шкоду життєво важливим об’єктам національної інфраструктури.

Отже, саме на вирішення даного наукового завдання і спрямована ця стаття.

Метою статті є наукове обґрунтування необхідності виділення в якості окремих інфраструктурних правовідносин і формування системи правового регулювання розроблення та реалізації державної інфраструктурної політики в умовах ведення війн нового покоління.

Виклад основного матеріалу. У рамках ДІФСП доцільно розглядати різноманітний комплекс наукових проблем. У межах даної статті я зосереджу увагу на виявленні структурних зв’язків між новими трансформативними тенденціями розвитку глобального суспільства та їх впливом на інфраструктурну політику України. Як справедливо зазначає О.М.Суходоля важливим чинником сьогоднішньої безпекової реальності стає спроможність органів державної влади та суспільства забезпечити адекватне реагування на загрози стійкості функціонування критичної інфраструктури [3, с. 65].

Однією з таких нових тенденцій, яка чинить вплив на інфраструктурну політику і є не достатньо дослідженою можна визнати тенденцію до гібридизації суспільних відносин і виділення так званих „гібридних війн”, „гібридних загроз”, „гібридного миру” як чинників, що формують проблемний комплекс унеможливлення стійкого функціонування об’єктів критичної інфраструктури тощо.

Водночас одразу ж зазначу, що так звані „гібридні війни”, насправді в тих чи інших формах існували і раніше, про них писало і говорило чимало вчених, обґрунтовуючи у власний для себе спосіб необхідність:

— розроблення окремої системи знань про безпеку [4-15];

— виділення окремих напрямів безпекової політики в рамках формування єдиної макросистеми [16-31];

— реалізації в рамках міжнародних відносин чи то „м’якої сили” чи то „розумної сили” [32-37] чи то „холодної війни” [38], чи то кольорових революцій [39] чи то інших військових доктрин [40,41];

— реалізації доктрини Герасимова, заснованої на концепції „війни нового покоління”, а також інших філософських російських месіанських концепцій і доктрин [42-43];

— побудови та провадження системи стратегічних комунікацій, складовою яких виступає гібридний інструментарій [44];

— застосування концепції підштовхування — Nudge [45] тощо.

Безпосередню доктрину війни нового покоління, ґрунтуючись на теорії рефлексивного управління як противагу концепції гібридної війни опублікував керівник ГШ ЗС РФ В.Герасимов у своїй відомій всім фахівцям статті „Ценность науки в предвидении”.

Причому мою тезу про недоцільність новелізації терміну „гібридна війна” також розвиває і О.М.Суходоля, котрий прямо зазначає, що гібридна війна не є новим феноменом, а лише відображає застосування нових методів та інструментів (чи трансформованих до вимог нового часу старих методів) реалізації інтересів країни-агресора. У війні проти України Росія застосувала практику диверсійної діяльності, економічного та психологічного тиску, пропаганди та інформаційного маніпулювання, при широкому залученні кримінальної практики для досягнення цілей, що в комплексі стало несподіваним для не підготовленої до такого розвитку подій сусідньої держави [3, с. 63].

Будова нового світоустрою, насамперед, стала не наслідком гібридизації суспільних відносин і уведення в науковий і взагалі мовленнєвий обіг різноманітних треміносполук з атрибутивним компонентом „гібридний”: „гібридна війна”, „гібридний світоустрій”, „гібридний мир” тощо. Передусім йдеться про відхід від консервативної лінійної парадигми, за якої методології лінійного прогнозування надається домінуюча роль, а стихійні та випадкові процеси вважаються аномаліями та відхиленнями від норми відповідно до гаусівського розподілу ймовірності настання малоймовірних подій. Сьогодні людство стоїть перед новим викликом, більш коректно та аргументовано сформульованим Насимом Талебом: це виклик до людства щодо можливостей розвитку в умовах невизначеності та постійного впливу чинників різної природи; на думку Талеба ми побоюємося не того, чого насправді слід побоюватися [46, с. 144].

Якщо детально проаналізувати безпекову політику України, то вона здебільшого будувалася на реактивних моделях, відтак і настання військового конфлікту з Росією навіть не розглядалося в постановочному плані. більшість наукової доробків страждало на футурологічну сліпоту, що було зумовлено бідністю методологічного інструментарію, який застосувався дослідниками для аналізу подій невідомого та випадкового майбутнього. Причому так само, нині в більшості безпекових документів йдеться не стільки про національну безпеку України, скільки про її один аспект — протидії агресії з боку РФ, що знову ж таки вкладається в парадигму „реактивного підходу”. Адже безпеці загрожує не конкретно Росія (це відбувається тут і зараз), а ті суб’єкти, які своїми діями чи бездіяльність створюють стійкі або випадкові умови для нереалізації національних інтересів.

Ще один аспект, на який я хочу звернути увагу: здебільшого в своїй роботах, молоді науковці, а також представники старшого покоління воліють аналізувати вже те, що є, тобто ті суспільні відносини, які вже склалися і які чітко вкладаються в сформовану ще за радянських часів парадигму розуміння. Саме цим воднораз катастрофічно зменшується евристичний потенціал дослідження майбутніх можливих станів системи, натомість дослідники зосереджуються не стільки на безпосередньо дослідженні, скільки на констатації фактів, тим самим перетворюючись з творців та статистів. Також це відбивається і в формуванні напрямів державної політики у різних сферах, в тому числі і у сфері інфраструктури.

Проведене мною вивчення дисертацій та наукових розробок з безпекової тематики, включаючи діяльність різних суб’єктів ДІФСП, дає можливість сформувати чіткий висновок: автори в переважній більшості досліджень послуговуються реактивним підходом [47], тобто описують реакцію держави або інших суб’єктів забезпечення безпеки на події, які вже відбулися; на загрози, які вже з розряду потенційних трансформувалися на реальні, тобто становлять небезпеку національним інтересам.

Зокрема, показовим у цьому методологічно не досить вивіреному підході виступає колективна монографія щодо питань гібридної війни, в якій зазначається: „Ми мусимо адекватно відреагувати (виділено мною — З. Г.) на цей виклик, описати його не заперечуючи, але приймаючи реальність такою, яка вона є [48, с. 7].

Якщо зберігати устої такої парадигми, то нам і надалі слід чекати, допоки будуть зруйновані усі правоохоронні органи, в тому числі й спеціального призначення, зруйновано або взято під повний контроль найбільш значущі критичні об’єкти інфраструктури, а вже потім вибудовувати механізми реагування на те, що вже відбулося „приймаючи реальність такою, яка вона є” [49], таким чином формуючи нову джерельну базу до чергового видання Чорної книги України [50].

Також у даному розрізі зазначу і на ганебну і почасти принизливу практику „повчання” іноземних фахівців: як нам робити ту чи іншу правоохоронну реформу, особливо реформу ключових суб’єктів державної інфраструктурної політики.

У даному контексті резонує моїй позиції і думка О. В. Литвиненка, який зазначає, що протягом 20 років незалежності в Україні для збереження державного суверенітету й територіальної цілісності застосовувалися „безпекові стратегії слабкої держави”, що „не мають потенціалу для кардинального поліпшення ситуації в країні” [51, с. 125]. На жаль такий же підхід зберігається і зараз. Передусім це віддзеркалено в самому майже аксіоматичному серед українських дослідників підході — захист критичної інфраструктури. Тобто наперед діяльність уповноважених органів державної влади звужена лише реагуванням на події, які відбулися або майже відбудуться. Питання теоретичного розмежування понять „захист”, „охорона”, „безпека” досить детально досліджені у чисельних фахових статтях з цього приводу. Тому в рамках своєї статті я лишу частину цієї дискусії поза увагою.

Що ж до необхідності вжиття проактивних заходів йшлося і на конференції, присвяченій побудові та налагодженню ефективного функціонування інфраструктурно-транспортної системи енергозбереження Чорноморсько-Каспійського регіону [52]. Методологічною у цьому розрізі, лишаючи осторонь сьогочасні політичні погляди даної особи, свого часу була і робота В.В.Медведчука стосовно формування та розвитку національної мети, національної ідеї та національних інтересів на підставі національної ідеалу української нації [53].

Яскравим підтвердженням необхідності розроблення та вжиття активних заходів є зміна вектору та напряму безпекової політики Японії. Так, у жовтні 2018 року вперше з часів Другої світової війни японські збройні сили відпрацьовували взаємодію та брали участь у практичних навчаннях за межами Японії. Більше того, прем’єр Японії С. Абе поставив за мету внести зміни до Конституції країни щодо правового статусу Збройних Сил Японії, що стане адекватною відповіддю на зростаюче домінування Китаю в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, яке несе надзвичайно небезпечні наслідки для Японії [54].

Відсутність системних напрацювань щодо визначення засад функціонування державної системи безпеки інфраструктури, визначення правового статусу суб’єктів забезпечення безпеки інфраструктури, зумовлені низкою чинників більш високого рівня, і відповідно системних проблем, які потребують свого першочергового вирішення. На ці проблеми безпосередньо зазначено в Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури. До них належать:

1) відсутність єдиної загальнодержавної системи захисту критичної інфраструктури;

2) недостатність та неузгодженість нормативно-правового регулювання з питань захисту систем і об’єктів критичної інфраструктури, зокрема відсутність спеціального закону про критичну інфраструктуру та її захист;

3) відсутність державного органу, відповідального за координацію дій у сфері захисту критичної інфраструктури;

4) невизначеність повноважень, завдань і відповідальності центральних органів виконавчої влади та інших державних органів у сфері захисту критичної інфраструктури, а також прав, обов’язків та відповідальності власників (розпорядників) об’єктів критичної інфраструктури;

5) відсутність єдиних критеріїв та методології віднесення об’єктів інфраструктури до критичної інфраструктури, порядку їх паспортизації та категоризації;

6) відсутність єдиної методології проведення оцінки загроз критичній інфраструктурі, а також відсутність спеціального правоохоронного органу, відповідального за проведення аналізу та оцінки загроз критичній інфраструктурі внаслідок проведення іноземними державами економічної експансії та дискримінаційної політики, недопущення заподіяння шкоди економічному і науково-технічному потенціалу держави, а також організацію та вжиття відповідних заходів протидії;

7) нерозвиненість державно-приватного партнерства у сфері захисту критичної інфраструктури та невизначеність джерел фінансування заходів із захисту критичної інфраструктури;

8) недостатній рівень міжнародного співробітництва у сфері захисту критичної інфраструктури [55].

Отже застосування методів війни нового покоління спричинює зміну векторів безпекової політики держав, формує розуміння того, що при такому типі війни порушення спроможності інфраструктури життєдіяльності країни виконувати свої функції стає одним з її інструментів, дія якого спрямовується на підрив спроможності країни протистояти агресору. На думку О. М. Суходолі даний аспект ведення війни, зокрема пошкодження критичної інфраструктури як інструмент гібридної війни, є новим напрямом наукових досліджень [3, с. 64].

У даному ракурсі слід чітко констатувати про появу в рамках війн нового покоління нового підвиду війни: інфраструктурної. На дану обставину також зазначає і В.П.Горбулін, який вказує, що майбутнє слід будувати з огляду на те, що «інфраструктурна війна» стає реальним робочим інструментом агресії [48, с. 359].

Не лише вживання терміну, а й спробу визначення поняття інфраструктурної війни знаходимо і в роботі О.М. Суходолі, який під даним терміном розуміє комплекс дій, спрямованих на погіршення умов життєдіяльності населення та функціонування економіки окремої країни, має за мету формування умов для введення на державні посади в країні, стосовно якої здійснюється агресія, людей, готових враховувати інтереси агресора [3, с. 65].

Для мене важливим є те, що О.М.Суходоля прямо вказує на те, що „інфраструктурна війна” стає реальним робочим інструментом. Тому на перший план виходить завдання щодо забезпечення спроможності критичної інфраструктури виконувати свої функції (надавати послуги) навіть у випадку пошкодження окремих об’єктів критичної інфраструктури. Цей напрям відомий у світовій практиці як „планування на випадок кризових ситуацій” (contingency planning) та застосовується у світовій практиці, як у державному управлінні, так і в діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності [3, с. 68].

Таким чином війни нового покоління породили нові види загроз, яким досі не створено адекватні державні системи протидії, а у більш абстрактному плані не сформовано алгоритми прогнозування формування нових видів загроз з упередженим формуванням напрямів державної політики, які заздалегідь унеможливлюватимуть прояви тих чи інших загроз або мінімізуватимуть негативні наслідки від їх реалізації для об’єктів критичної інфраструктури в найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Висновки

Отже нині перед науковцями та практиками постає комплекс завдань:

1) розроблення відповідного інфраструктурного законодавства, яке б регулювало відповідні суспільні відносини, ґрунтуючись на нових тенденціях формування та розвитку суспільних відносин;

2) розроблення і провадження в безпекову реальність державної інфраструктурної політики, як виду державної політики національної безпеки;

3) практичне застосування проактивного підходу до розроблення і реалізації державної інфраструктурної політики.

Причому на самостійність інфраструктурного комплексу вказував що Толстошеєв В.В., відзначаючи, що незважаючи на економічну неоднорідність інфраструктурних ланок, вони мають спільне функціональне призначення і необхідну єдність, що зумовлюють можливість їхнього об’єднання до самостійного комплексу, що є важливим з огляду на необхідність правового регулювання даного комплексу [56, с. 22]. Відтак можу стверджувати про існування підстав для висунення наукової гіпотези про необхідність виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних правовідносин.

При формуванні ДІФСП доцільно виходити з декількох компонентів для аналізу, які власно і зумовлюють різні підходи до побудови самої системи органів, що які виступають суб’єктами забезпечення безпеки об’єктів інфраструктури.

По-перше, доцільно визначити національні інтереси у сфері інфраструктури, відповідно до яких і будувати державну інфраструктурну політику.

По-друге, необхідно визначити реальні та спрогнозувати потенційні загрози об’єктам критичної інфраструктури, а також всій системі інфраструктурних відносин. На підставі чого власне і будувати систему безпеки і відповідну ДІФСП.

По-третє, потрібно визначити порогові значення показників найбільш оптимального функціонування як конкретних об’єктів критичної інфраструктури, так і збереження гомеостазису усієї системи при впливі, в тому числі як одночасному, так і інспірованому на підставі теорії рефлексивного управління чинників різної природи.

По-четверте, доцільно визначити рівень захищеності кожного об’єкта критичної інфраструктури.

По-п’яте, доцільно здійснити аналіз законодавчих актів з метою формування ефективної системи нормативно-правового регулювання інфраструктурних відносин та подальшого вироблення еталонної моделі організаційно-функціональної структури системи суб’єктів ДІФСП.

Відзначу, що кожен із підходів має свої як сильні, так і слабкі сторони. У межах даної статті основним завданням було продемонструвати необхідність ширшого застосування проактивного підходу, вжиття активних заходів щодо забезпечення безпеки об’єктів критичної інфраструктури, необхідності будови державної інфраструктурної політики на нових принципах.

Важливим аспектом виступає розроблення наукових засад даної політики, адже останнім часом формування тих чи інших видів державної політики здебільшого відбувається через політичну доцільність, а не через необхідність реалізації національних інтересів та створення засад для сталого розвитку Української держави. У даному аспекті застосування наукових знань дозволить правильно та ефективно вирішувати наступні класи завдань:

аналітична та прогностична складова виявлення та ідентифікації потенційних та реальних загроз;
розроблення паспортів об’єктів критичної інфраструктури, а також системі категоризації об’єктів критичної інфраструктури з визначенням чітких критеріїв віднесення тих чи інших об’єктів до кожної категорії, а також визначення для кожної групи власних порогових показників (індексів та індикаторів) стійкого функціонування.

Список використаної літератури:

1. Концепція захисту критичної інфраструктури: стан, проблеми та перспективи її впровадження в Україні : зб.матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (7-8 листопада 2013 р., Київ – Вишгород) / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.– К. : НІСД, 2014. – 148 c.
2. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
3. Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.
4. Ліпкан В. А. Безпекознаство : [навч. посіб.] / Ліпкан В. А. — К. : Європ. ун-т, 2003. — 208 с.
5. Горбулін В. П. Засади національної безпеки України : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / В. П. Горбулін; Ін-т проблем нац. безпеки Ради національної безпеки і оборони України. — К. : Інтертехнологія, 2009. — 270 с.
6. Бабурин С.Н. Территория государства: Правовые и геополитические проблемы, М.: Московский университет, 1997.
7. Архипов М.Г., Кузьмишко К.А., Крюченков А.С. Наука о безопасности: наше будущее // Российский следователь. — 2002. — № 3. — С. 34 – 39.
8. Щедрин Н. В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т , 1999. 180 с.
9. Зеленков М.Ю. Правовые основы общей теории безопасности Российского государства в XXI веке. – М.: Юридический институт МИИТа, 2002. – 209 с.
10. Горбулін В. П. Національна безпека : український вимір / В. П. Горбулін, О. В. Литвиненко. — К. : Інтертехнологія, 2008. — 104 с.
11. Горбулін В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.
12. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [моногр.] / Ліпкан В. А. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
13. Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підруч.] / Ліпкан В. А. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
14. Нижник Н.Р, Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
15. Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора наук з держ. упр. : спец. 25.00.01 “Теорія та історія державного управління” / Г. П. Ситник. — К., 2004. — 36 с.
16. Лисицин Е. Співвідношення між воєнною доктриною та стратегією національної безпеки //Спостерігач. – 1996. – № 21. -С. 2-16.
17. Костенко Г. Предмет і зміст теорії воєнної безпеки //Вій¬сько України. – 1995. – № 1-2. – С. 6-9.
18. Гущин С.В. Сущность и функции системы внутренней безопасности: Монография / Моск. юрид. ин-т. М., 1996. 151 с.
19. Соціальні ризики та соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та катастроф/Відп. ред.: В.В. Дурдинець, Ю.І. Саєнко, Ю.О. Привалов. – К.: Стилос, 2001. – 497 с.
20. Грязнов А. В. Концепция и конституционные основы института чрезвы-чайного положения // Государство и право. 1994. № 6. С. 33 – 43.
21. Гостюшкин А. В., Шубина С.И. Азбука выживания. М.: Знание, 1995. 272 с.
22. Степашин С.В. Теоретико-правовые аспекты обеспечения безопасности Российской Федерации: Автореф дис. … д-ра юрид. наук. СПб., 1994. 41 с.
23. Туманов Г.А., Фризко В.И. Общественная безопасность и ее обеспечение в экстремальных условиях // Сов. государство и право. 1989. № 12. С. 19 – 27.
24. Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / НАН Украины. Ин-т гос. и права им. В.М.Корецкого; Под ред. Е.Б. Кубко. К.: Юринком, 1997. 189 с.
25. Копан О.В. Функціональна організація макросистем внутрішньодержавної безпеки// Вісник НУВС м. Харків. 2001. – №15. – С.217-223.
26. Копан О.В. Теорія макросистеми внутрішньодержавної безпеки в аспекті концепції достатності силових структур// Науковий вісник НАВСУ. 2001. – №5. – С. 130–134.
27. Копан О.В. Ізоморфізм соціальних законів в аспекті теорії макросистеми внутрішньодержавної безпеки// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №9. – С. 10–13.
28. Копан О.В. Стратегія внутрішньодержавної безпеки як одна з форм мистецтва соціального управління// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №7. – С. 6–9.
29. Копан О.В. Доктрина внутрішньодержавної безпеки// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №8. – С. 19–22.
30. Фатхутдінов В. Г. Адміністративно-правове регулювання у сфері громадської безпеки в Україні : монографія / В. Г. Фатхутдінов. К. : Освіта України, 2016. 400 с.
31. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : спец. 12.00.07 „Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / Б. А. Кормич. — Х., 2004. — 42 с.
32. Joseph S. Nye Jr. and John D. Donahue (eds) Governance in a Globalizing World. WashingtonD.C. : Brookings Institution Press, 2000.
33. Michael Zurn. Global governance as multi-level governance // Henrik Enderlein, Sonja Walti and Michael Zurn (eds.) Handbook on Multi-level Governance. Cheltenham, Northampton, MA: Edward Elgar, 2010.
34. Leo, C. and Enns, J. Multi-level governance and ideological rigidity: the failure of deep federalism // Canadian Journal of Political Science, vol. 42, 2009/
35. Caporaso J. International Relations Theory and Multilateralism: The Search for Foundations // Multilateralism Matters: The Theory and Praxis of an Institutional Form / Ed. by Ruggie G. N.Y., 1993.
36. Naim, Moises. Minilateralism // Foreign Policy, July/August 2009.
37. Patrick, Stewart. Global Governance Reform: An American View of US Leadership. The Stanley Foundation. February 2010. http://www.stanleyfoundation.org/publications/pab/PatrickPAB210.pdf.
38. Гусев В. Откуда есть пошла «холодная война» // Зеркало недели. – 1998. – 18 июля. – № 29 (198).
39. Саттон Э. Как Орден организует войны и революции. М., 1995.
40. Вотье. Военная доктрина генерала Дуэ. М.,Воениздат. 1937.
41. Лиддел Гарт Б.Х. Стратегия непрямых действий. М., Изд. иностр. литер., 1957.; Мальков В.Л. “Манхэттенский проект”. Разведка и дипломатия. “Наука”, М., 1995.
42. Дугин А. Конспирология (наука о заговорах, тайных обществах и оккультной войне). М.,”Арктогея”, 1992.
43. Свечин А. Стратегия. М., Военный вестник. 1927.; Воробьев Й. Какие войны грозят нам в будущем веке? // Военная мысль. 1996. № 2. С. 18-24.
44. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
45. Талер Ричард Nudge. Архитектура выбора. Как улучшить наши решения о здоровье, благосостоянии и счастье / Ричард Талер, Касс Санстейн ; пер. с англ. Е. Петровой ; [нау. ред. С. Щербаков]. — 2-е изд. — М. : Манн, Иванов и Фербер, 2018. — 240 с.
46. Талеб Нассим Николас Чёрный лебедь. Под знаком непредсказуемости. — 2-е изд., доп. / Нассим Николас Талеб ; пер. с англ. — М. : КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2017. — 736 с.
47. Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір: Наукова доповідь. – К.: НІСД, 1994. – Вип. № 22. – 178 с.
48. Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. К. : НІСД, 2017. 496 с.
49. Белая книга российских спецслужб. — 2-е изд., переработанное. — М.: Междун. неправительственная науч.-исслед. и образов. орг-ция „РАУ-Корпорация”, 1996. — 281 с.
50. Чорна книга України: 36. документів, архів, матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе / Упоряд. Ф. Зубанича; Передм. В. Яворівського. – К.: Вид.центр «Просвіта», 1998. – 784 с.
51. Литвиненко О. В. Українська національна безпека : стислий нарис / О. В. Литвиненко // Стратегічні пріоритети, 2011. № 2. С. 121–125.
52. Украина и проблемы безопасности транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе: Материалы I Международной научно-практической конференции / Национальный институт украинско-российских отношений, Фонд Фридриха Эберта; Редкол.: С. И. Пирожков (гл. ред.) и др. – К., 1999. – 220 с.
53. Медведчук В. В. Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.01. ; 12.00.02 / Медведчук Віктор Володимирович. — К., 1997. — 383 с.
54. Who you’re seeing more of Japan’s military : Режим доступу : https://edition.cnn.com/2018/10/15/asia/japan-military-visibility-intl/index.html.
55. Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури // Схвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1009-р від 6 грудня 2017 р. // Офіційний вісник України від 23.01.2018 — 2018 р., № 7, стор. 39, стаття 271, код акта 88807/2018.
56. Толстошеев В. В. Право и информационная инфраструктура / В. В. Толстошеев // Правоведение. — 1980. — № 3. — С. 22—31.

НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОЇ КІБЕРБЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ

admin — Tue, 05 Sep 2017 10:14:29 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Анотація

В статті автором було здійснено аналіз нормативно-правових актів в безпековій сфері та виокремлено ті норми, які мають безпосереднє відношення до державної політики кібербезпеки, визначено основні напрями державної політики кібербезпеки, виявлено фактори, які визначають державну політику кібернетичної безпеки та її основну мету. Запропоновано авторське розуміння категорії «кібернетичне суспільство». Акцентовано увагу на тому, що перелік напрямів державної політики кібербезпеки не може бути статичним, оскільки відбуваються постійні зміни в кіберсуспільстві, тому існує потреба швидкої реакції та вжиття відповідних заходів.

Ключові слова: кібербезпека, кіберпростір, державна політика, напрями державної політики, кіберсфера, напрями державної політики кібербезпеки.

Аннотация

В статье автором был осуществлен анализ нормативно-правовых актов в сфере безопасности, и выделены те нормы, которые имеют непосредственное отношение к государственной политике кибербезопасности, определены основные направления государственной политики кибербезопасности, выявлены факторы, которые определяют государственную политику кибернетической безопасности и ее основную цель. Предложено авторское видение категории «кибернетическое общество». Акцентировано внимание на том, что перечень направлений государственной политики кибербезопасности не может быть статичным, поскольку происходят постоянные изменения в киберсообществе, поэтому существует потребность быстрой реакции и возможность применения соответствующих мер.

Ключевые слова: кибербезопасность, киберпространство, государственная политика, направления государственной политики, киберсфера, направления государственной политики кибербезопасности.

Summary

It was concluded that the state policy on cybernetic security is determined taking into account the priority of the national interests and threats to the cyber security of Ukraine and is carried out by implementing of the relevant doctrines, strategies, concepts and programs in various spheres of the cyber security in accordance with the current legislation.

It was marked that the state policy of cyber security consists of two main interconnected blocks: the activities of exclusively state bodies and the activities of non-state institutions, civil society institutions, information society in the information sphere.

Authors` vision for category “cyber society” was proposed, that is, a society in which the activities of people are based on the use of services provided through the achievements of cybernetics.

It was defined that the main goal of the state policy of cybersecurity is to manage actual and potential cyber threats and dangers in order to create the necessary conditions for meeting the information needs of man and citizen, as well as the realization of national interests.

It was offered to define as the directions of the state policy on cybersecurity: ensuring of the cybernetic sovereignty of Ukraine; carrying out of the systematization of information (cyber security) legislation of Ukraine; the creation of the necessary prerequisites for the development of the cyber sphere as a whole, as well as the provision of cyber security in particular; involvement of the media in countering the cyber threats; ensuring of the existence of a law-governed state; taking of the comprehensive measures to protect the national cyber space and counteracting the monopolization of the cyber sphere of Ukraine.

It was emphasized that the list of state policies for cybersecurity cannot be static, as there are ongoing changes in the cyber-society, therefore, there is a need for quick reaction and taking of the appropriate measures.

Key words: cybersecurity, cyberspace, state policy, directions of state policy, cybersphere, directions of state policy on cybersecurity

Національна безпека України, її економічне процвітання, соціальне та інформаційне благополуччя все більше залежать від доступності, цілісності та конфіденційності інформаційних ресурсів, що забезпечуються інформаційно-комунікаційними технологіями, або в більш широкому розумінні – кіберпростором. Водночас, зростання залежності від інформаційних технологій робить сучасне українське суспільство більш уразливим перед можливими негативними наслідками протиправного використання кіберпростору. Кожного року зростає кількість кібернападів та різноманітних кіберінцидентів в найбільш важливих сферах життєдіяльності нашої держави.

За цих умов одним із головних завдань держави є вжиття проактивних заходів, що сформують гарантовані умови для реалізації національних інтересів в кіберпросторі. Одним із напрямів реалізації даного завдання полягає у формуванні резервних копій (бекапів) інформаційних ресурсів держави, а також формування ефективної національної системи кібербезпеки, що дозволять принципово зменшити (а подекуди – унеможливити повністю) наслідки від кібератак.

Ці та інші факти і обумовлюють актуальність теми дослідження.

У зв’язку з недостатнім розвитком інформатизації в нашій країні проблеми, що безпосередньо пов’язані із проникненням в інформаційні системи, почали досліджуватися лише останніми роками. Вивченням кіберпростору як середовища вчинення злочинів займалися: Косогов О. М. [1], Попова Т. В., Ліпкан В. А. [2-5], Рудник Л. І. [6-7], Діордіца І. В. [8-10], Залізняк В. А. [11], Кормич Б. А. [12] та інші.

Метою даної статті визначення напрямів державної політики кібербезпеки.

Для досягнення поставленої мети, автором було сформульовано завдання здійснити аналіз нормативно-правових актів в безпековій сфері, та виокремити ті норми, які мають безпосереднє відношення до державної політики кібербезпеки, визначити основні напрями державної політики кібербезпеки, виявити фактори, які визначають державну політику кібернетичної безпеки та її основну мету.

Виклад основного матеріалу

Сьогодні поняття політики втрачає свою початкову суть завдяки тому, що основна діяльність держави прямує все ж таки не на перерозподіл влади (хоча це лежить в основі), а на задоволення потреб громадян, та сама політика вже трактується як певна стратегія прийняття і практичної реалізації обов’язкових для суспільства рішень по тому чи іншому питанню. Оскільки центральним актором політичного життя залишається держава, то призначення політики полягає у визначенні суті проблеми, розв’язання якої потребує втручання державних органів влади, а це вже державна політика, тому що пов’язана з діяльністю зі здійснення державної влади.

Отже, державна політика – це цілеспрямована діяльність органів державної влади для створення умов по реалізації національних інтересів, вирішення суспільних проблем, формування, досягнення й реалізації загальнозначущих національних цілей розвитку в найбільш важливих сферах життєдіяльності. Саме тому Л. Пал визначає державну політику як «напрям дії або утримання від неї, обрані державними органами для розв’язання певної чи сукупності взаємно пов’язаних проблем».

В той же час для пострадянських країн термін «державна політика» не обмежується лише діями одного актора в особі держави, а вміщує дії всіх акторів політичної системи, які мають відношення до предмету справи і можуть посприяти розв’язанню конкретної проблеми чи пропозиції. Для української науки більш характерним є вживання терміну «державна політика», який вміщує майже всі аспекти управління країною [13].

Державну політику також можна визначити, як напрямок дій (або бездіяльність), що обирає державна влада (або орган державної влади, що має повноваження: правові, політичні, інформаційні й фінансові) для вирішення певної проблеми або сукупності взаємозалежних проблем.

Отже, державна політика з позицій реактивного підходу може трактуватися і як реакція держави на конкретні проблеми суспільства, або груп у цьому суспільстві, наприклад, громадян, неурядових організацій. Вона покликана погоджувати інтереси різноманітних соціальних груп, формувати механізми балансу і консенсусу, який є необхідним для стабільності та розвитку суспільства. Виходячи з цього, державна політика кібербезпеки повинна бути спрямована на вирішення конкретних проблем, які виникають у кіберпросторі.

Оскільки питання кібербезпеки має безпосереднє відношення до безпеки в цілому, то, для здійснення дослідження використаю основоположні нормативно-правові акти у сфері безпекознавства.

Протягом останніх років керівництвом держави було здійснено низку важливих кроків, спрямованих на посилення боротьби із кіберзагрозами, та здійснено ряд заходів спрямованих на розбудову повноцінної національної системи кібербезпеки, посилення заходів кібербезпеки держави [1].

Наприклад, у Законі України «Про основи національної безпеки України» [14] зазначено, що «національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики», без уточнення економічної, соціальної, інформаційної, кібернетичної та ін. Тому політику і визначу основним засобом, який використовується для досягнення необхідних безпечних умов суспільного і державного життя. Також в даному законі закцентовано увагу на державній політиці.

Перефразовуючи дефініцію «державна політика національної безпеки», запропоновану В. А. Ліпканом, та О. С. Ліпкан [3, С. 85], визначу «державну політику кібернетичної безпеки» як діяльність уповноважених органів державної влади і управління, яка визначає цілі, функції, принципи, пріоритети кібернетичної безпеки, методи і засоби їх забезпечення.

Оскільки державна політика кібербезпеки на даному етапі трактується в якості складової частини інформаційної політики, то, використовуючи словник Стратегічні комунікації [2, С.80], зазначу, що державна політика кібербезпеки складається із двох основних взаємопов’язаних блоків:

1) діяльності винятково державних органів;

2) діяльності недержавних інституцій, інституцій громадянського суспільства, інформаційного суспільства в інформаційній сфері.

Наприклад, поняття «інформаційне суспільство» увійшло в науковий обіг порівняно нещодавно. Його виробили і почали активно використовувати юристи, інформаціологи, економісти й маркетологи, безпекознавці, соціологи й філософи, програмісти й політики. Це поняття відображає об’єктивну тенденцію нового етапу еволюції цивілізації, який пов’язується з появою нових інформаційних і телекомунікаційних технологій, нових потреб і нового способу життя. У зв’язку із цим, пропоную кібернетичне суспільство потрібно інтерпретувати як суспільство, в якому діяльність людей ґрунтується на використанні послуг, що надаються за допомогою надбань кібернетики.

Повертаючись до аналізу положень Закону «Про основи національної безпеки України», зауважу, що в ньому акцент зроблено саме на державній політиці, тобто такій, що проводиться від імені держави її владними органами. І це не дивно, адже саме в арсеналі державних засобів проведення політики є всім відомий інструмент державного примусу, який здебільшого й асоціюється із такими термінами, як «захист», «безпека», «охорона» тощо [12, С. 133]. Тобто, державна політика кібербезпеки і має в своєму «арсеналі» певні засоби захисту, охорони та забезпечення безпеки. Здійснений мною формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз тексті кібербезпекового законодавства уможливив виділити адекватну операціоналізації даних понять. Зокрема в текстах нормативно-правових актів не в якості синонімічних, а як окремі надибуємо терміни: кібероборона, кібернапад, кібербезпека, кіберзахист.

Варто пам’ятати, що альтернатива вибору засобів, методів, способів і шляхів забезпечення кібернетичної безпеки України безпосередньо обумовлена необхідністю доречного вжиття заходів, які є адекватними характеру і масштабам загроз національним інтересам у різних сферах життєдіяльності.

Також зазначу, що державна кібербезпекова політика повинна проводитися переважно тими методами, способами і засобами, які ґрунтуються на принципах реалізації національних інтересів, враховуючи цінності демократії та верховенства права.

Базуючись на Законі України «Про основи національної безпеки України», можна виокремити дві ключові категорії, які зумовлюють зміст і напрями державної політики кібернетичної безпеки:

1) загрози національним інтересам і національній безпеці України в кібернетичній сфері;

2) основні напрями державної політики з питань національної безпеки в кібернетичній сфері.

Беручи до уваги наукові положення дослідження В. А. Ліпкана [5] та виходячи з того, що кібербезпека є складовою інформаційної безпеки, адаптую їх до теми свого дослідження.

Отже, під державною політикою кібербезпеки варто розуміти діяльність держави в кібернетичній сфері, спрямованої на задоволення інформаційних потреб людини і громадянина через формування відкритого інформаційного суспільства (кібернетичного суспільства) на основі розвитку єдиного кібернетичного простору цілісної, інформаційно розвиненої держави та її інтеграції у світовий кібернетичний простір з урахуванням збереження національної ідентичності, реалізації національних інтересів при забезпеченні кібернетичної безпеки на внутрішньодержавному та міжнародному рівнях.

Основною метою державної політики кібербезпеки є управління реальними та потенційними кіберзагрозами та небезпеками з метою створення необхідних умов для задоволення кібернетичних потреб людини та громадянина, а також реалізації національних інтересів у даній сфері.

Відтак, державна політика кібернетичної безпеки України – діяльність державно-правових інституцій щодо управління реальними та потенційними кіберзагрозами та небезпеками з метою задоволення кібернетичних потреб людини та громадянина, а також реалізації національних інтересів у даній сфері.

Нині, не всі нормативно-правові акти відповідають викликам сьогодення та реальним кіберзагрозам, тому підтримую пропозиції Арістової І. В. [5, C. 156], яка зазначила, що для реалізації національних інтересів в інформаційній (кібернетичній – авт.) сфері слід переглянути пріоритети державної політики, розробити нові концептуальні підходи щодо регулювання ринку інформаційно-комунікаційних технологій, інформаційної та інвестиційної політики, розвитку інформаційного (кібернетичного – авт.) законодавства і забезпечення інформаційної (кібернетичної – авт.) безпеки.

Щодо напрямів державної політики кібербезпеки, то, перш за все, зауважу, що вона повинна бути чітко визначена та зафіксована в національному законодавстві. Нині такі спроби було зроблено при розробленні проекту Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» [15].

В даному законі напрями державної політики визначені наступним чином:

- створення захищеного національного сегмента кіберпростору, що сприятиме підтриманню відкритого суспільства і забезпечуватиме безпечне використання цього простору суспільством. Категорія «відкрите суспільство» є новою в юридичній термінології і тому потребує свого тлумачення для уникнення виникнення прогалин та колізій в законодавстві. Відкрите суспільство – це суспільство, яке базується на визнанні того факту, що ніхто не має монополії на істину (плюралізм), що різні люди мають різні погляди та інтереси, і що існує потреба в установах, які б захищали права усіх людей і давали б їм змогу жити разом в мирі і злагоді (філософська категорія – авт.). Основними рисами, що характеризують відкрите суспільство, є верховенство права, демократично обрана влада, інститути громадянського суспільства, захист прав меншин [16], тобто, на мою думку, відкритим є суспільство в правовій державі. Відкрите суспільство – тип суспільства, головною засадою якого є свобода особи та її відповідальність. Також припускаю, що під «безпечним використанням» мається на увазі уникнення створення чи виникнення будь-яких загроз, зокрема кібернетичних;

- запобігання втручанню у внутрішні справи України (тобто ті, що відносяться до внутрішньої компетенції держави – авт.) і нейтралізація посягань на її інформаційні ресурси з боку інших держав;

- посилення обороноздатності держави у кіберпросторі (кібероборона);

- боротьба з кіберзлочинністю та кібертероризмом. Необхідне чітке визначення відповідальних суб’єктів за забезпечення цього напряму, як і всіх інших напрямів державної безпеки в будь-якій сфері. Нині кіберзлочинність – актуальна проблема, з якою зіштовхнулись всі країни у ХХІ столітті, і яка постійно збільшується за масштабами та завданими збитками. Зокрема, в липні 2017 року в НБУ заявили про створення Центру кіберзахисту НБУ [21]. Акцентую увагу на відсутності законодавчого визначення поняття вищезазначеного явища. У проекті закону «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», під кіберзлочином визначають суспільно небезпечне винне діяння у кіберпросторі, передбачене законодавством України про кримінальну відповідальність, а під кіберзлочинністю – сукупність кіберзлочинів [8]. Поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під кібертероризмом пропонується розуміти притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі [9];

- зниження рівня уразливості об’єктів кіберзахисту, в тому числі об’єктів критичної інформаційної інфраструктури. Даний напрям потребує подальших досліджень, оскільки категорія «об’єкт кіберзахисту» є новою та невизначеною, і, на мою думку, формулювання «зниження рівня уразливості» є абстрактним за відсутності чіткої методики та критеріїв визначення такої уразливості. Виникає логічне питання: Хто і яким чином повинен визначати даний рівень? Як варіант – «попередження уразливості об’єктів кіберзахисту та ліквідація негативних наслідків»;

- забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах забезпечення кібербезпеки. Україна бере активну участь у міжнародній безпековій діяльності, наприклад ратифікація Конвенції про кіберзлочинність, участь у розробленні та прийнятті Статуту ООН. Таким чином обмеження напрямів участі України лише загальноєвропейською та регіональною системою забезпечення кібербезпеки є некоректним. У вузькому сенсі система забезпечення кібербезпеки – сукупність суб’єктів, які здійснюють свою діяльність у кіберпросторі [10], тобто регіональні та європейська системи є представленими більшим колом суб’єктів та масштабом здійснення ними своєї діяльності;

- дотримання міжнародних зобов’язань щодо боротьби з кіберзлочинністю та кібертероризмом [15]. Нині існує незначна кількість спеціальних нормативно-правових актів як універсального, так і регіонального характеру, в яких би держави сформулювали певні зобов’язання щодо боротьби з кібертероризмом та кіберзлочинністю. Одним із таких є Конвенція про кіберзлочинність. Держави, що приєдналися до Конвенції, взяли зобов’язання переглянути своє законодавство, з метою приведення його у відповідність з рекомендаціями, викладеними в цьому міжнародному документі.

Також, оскільки кібербезпека є складовою інформаційної безпеки, яка, в свою чергу, є складовою національної безпеки, тому доцільним, при визначенні напрямів державної політики кібербезпеки, буде використання положень Закону «Про основи національної безпеки України».

Основними напрямами державної політики в інформаційній сфері є:

- забезпечення інформаційного суверенітету України. Ще одна нова правова категорія, дефініція якої міститься в проекті Закону «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» [17]. Інформаційний суверенітет України – це право держави на формування і здійснення національної інформаційної політики відповідно до Конституції і законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України. Також у Словнику Стратегічних комунікацій міститься наступне визначення «інформаційний суверенітет» – незалежність і самостійність держави в реалізації державної інформаційної політики; здатність держави здійснювати контроль над власним інформаційним простором через організацію управління процесами створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації відповідно до національних інтересів [2, С. 168-169]. Виходячи із вищезазначених положень, і це можна вважати елементом наукової новизни, можна виокремити і феномен «кібернетичного суверенітету», під яким пропонується розуміти – невід’ємне право держави на формування і здійснення національної кібербезпекової політики відповідно до національних інтересів, ґрунтуючись на Конституції України і законодавстві України, нормах міжнародного права в кібернетичному просторі України. Тобто, як один із напрямів державної політики кібербезпеки варто визначити і забезпечення кібернетичного суверенітету України;

- вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну. Щодо створення нормативно-правових умов, то маю певні корективи. Нині вже прийнята та діє значна кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин (більше 4000) [6, С. 127], тому прийняття нових актів має виступати не самоціллю, а дійсно відбивати об’єктивну потребу в регулюванні нових суспільних відносин. У даному аспекті проблематика систематизації інформаційного законодавства ще не вичерпала свою актуальність [11]. А як напрям державної політики кібербезпеки можна визначити здійснення систематизації інформаційного (кібербезпекового) законодавства України, створення необхідних передумов для розвитку кіберсфери в цілому, а також забезпечення кібербезпеки зокрема;

- активне залучення засобів масової інформації до запобігання і протидії корупції, зловживанням службовим становищем, іншим явищам, які загрожують національній безпеці України. Протидія будь-яким явищам, які загрожують кібербезпеці України, шляхом залучення ЗМІ матиме позитивні наслідки в тому випадку, якщо вони будуть незалежними, але, нажаль, майже всі українські ЗМІ належать або підконтрольні певним політичним силам. Як напрям виокремлю залучення ЗМІ для протидії кіберзагрозам;

- забезпечення неухильного дотримання конституційних прав на свободу слова, доступ до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації та журналістів, заборони цензури, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції, за виконання професійних обов’язків, за критику. Тобто забезпечення існування правової держави;

- вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України [14]. Знову ж таки, адаптуючи дану норму до теми дослідження, як напрям державної політики кібербезпеки визначу вжиття комплексних заходів щодо захисту національного кібернетичного простору та протидії монополізації кібернетичної сфери України.

Акцентую увагу на тому, що перелік напрямів державної політики кібербезпеки не може бути статичним, оскільки відбуваються постійні зміни в кіберсуспільстві, тому існує потреба швидкої реакції та ужиття відповідних заходів.

Корисним для запозичення є Указ Президента РФ «Про Стратегію національної безпеки Російської Федерації». В даному документі зазначено, що головними напрямками забезпечення державної і суспільної безпеки є посилення ролі держави як гаранта безпеки особистості і прав власності, вдосконалення правового регулювання попередження злочинності (в тому числі в інформаційній сфері), корупції, тероризму та екстремізму, поширення наркотиків і боротьби з такими явищами, розвиток взаємодії органів забезпечення державної безпеки і правопорядку з громадянським суспільством, підвищення довіри громадян до правоохоронної і судової систем Російської Федерації, ефективності захисту прав і законних інтересів російських громадян за кордоном, розширення міжнародного співробітництва в області державної та громадської безпеки [18].

У Доктрині інформаційної безпеки України [19] можна також виокремити напрями державної політики кібербезпеки. У документі сформульовано 4 пункти, що мають бути пріоритетами державної політики в інформаційній сфері. З урахуванням теми мого дослідження, визначу лише деякі з них:

- необхідність створення інтегрованої системи моніторингу (аналіз, оцінки, прогноз) кіберзагроз та формування алгоритмів реагування на них на оперативному, тактичному та стратегічному рівнях;

- удосконалення системи управління національною системою кібербезпеки, в тому числі через підвищення рівня відповідальності та контролю за виконанням покладених на суб’єкти кібербезпеки завдань;

- законодавче регулювання механізму виявлення, фіксації, блокування та видалення з кібернетичного простору держави, інформації, яка становить загрозу національним інтересам в кібернетичній сфері, тобто є кіберзагрозою;

- створення і розвиток структур, що відповідають за інформаційно-психологічну безпеку (кібернетично-психологічну), насамперед у Збройних Силах України, з урахуванням практики держав-членів НАТО, а також і в Національній поліції – Кіберполіція, згідно з загальною концепцію розумного балансу розмежування повноважень у реалізації державної кібербезпекової політики її суб’єктами;

- розвиток і захист технологічної інфраструктури забезпечення кібернетичної безпеки України;

- удосконалення механізмів забезпечення безпеки об’єктів критичної інформаційної інфраструктури;

- побудова дієвої та ефективної системи стратегічних комунікацій [7];

- розвиток механізмів взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства в реалізації державної кібербезпекової політики, в тому числі і в частині протидії гібридній війні та одному з її проявів — інформаційній агресії проти України та кібернетичним атакам;

- ефективна, проактивна та наступальна боротьба з дезінформацією та ворожою пропагандою з боку Російської Федерації. Орім України, російська пропаганда впливає і на розвиток інших розвинених демократичних європейських країн. Факт впливу російської пропаганди на Європу було визнано у відповідній резолюції щодо протидії ворожій Євросоюзу пропаганді, яка надходить з Росії. Основною метою дезінформації та ворожої пропаганди є підрив та компрометація єдності, сіяння сумніву щодо сталих європейських цінностей та інтересів. У згаданому документі відмічається, що така пропаганда є частиною гібридної війни і націлена на те, щоб: 1) викривити правду; 2) посіяти сумніви і ворожнечу між країнами союзу; 3) послабити стратегічну єдність ЄС та північноамериканських партнерів; 4) паралізувати процес прийняття рішень; 5) дискредитувати інститути ЄС і трансатлантичне партнерство. Європарламент у даній резолюції визнав, що російській уряд активно використовує цілий спектр засобів та інструментів для атак на диплматичні цінності, з метою розколу Європи, для забезпечення підтримки зсередини країни і створення уявлення про розбіжності між країнами Східного сусідства та ЄС [22].

- посилення спроможностей суб’єктів забезпечення національної безпеки щодо протидії спеціальним кібернетичним операціям, які несуть кіберзагрозу українській державі в цілому;

- виявлення та притягнення до відповідальності, забезпечення невідворотності покарання винних згідно з українським законодавством суб’єктів українського кібернетичного простору, що створені та/або використовуються державою-агресором для ведення кібернетичної війни проти України, та унеможливлення їхньої підривної діяльності;

- недопущення використання кібернетичного простору держави в деструктивних цілях або для дій, що спрямовані на дискредитацію України на міжнародному рівні [19].

Беручи до уваги існування такого новоствореного органу як Національний координаційний центр кібербезпеки, який є робочим органом Ради національної безпеки і оборони України доцільно говорити і проте, що частина його завдань також можуть бути покладені в основу аналізованої мною кібербезпекової політики.

Центр має забезпечити координацію діяльності суб’єктів національної безпеки і оборони України під час реалізації Стратегії кібербезпеки України, підвищити ефективність системи державного управління у формування та реалізації державної політики у сфері кібербезпеки. Тому, аналізуючи його основні завдання, зауважу, що вони також можуть бути визначені як напрями державної кібербезекової політики.

Такими напрямами, на мою думку є:

- узагальнення (імплементація – авт.) міжнародного досвіду у сфері забезпечення кібербезпеки, оскільки наша держава, як і всі інші, існує не ізольовано, а в тісній співпраці у різних сферах;

- прогнозування та виявлення потенційних та реальних загроз у сфері кібербезпеки, яке сприятиме їх відверненню та полегшенню ліквідації негативних наслідків;

- визначення пріоритетів для залучення міжнародної технічної допомоги у сфері забезпечення кібербезпеки;

- вивчення міжнародного досвіду створення і функціонування національних систем кібербезпеки, поширення його між організаціями, установами і закладами відповідно до компетенції, проведення моніторингу щодо його впровадження в Україні;

- участь у забезпеченні розроблення і впровадження суб’єктами забезпечення кібербезпеки механізмів обміну інформацією, необхідною для організації реагування на кібератаки і кіберінциденти, усунення їх чинників та негативних наслідків [20].

Пріоритетними напрямками державної політики щодо посилення інформаційної (зокрема кібернетичної) безпеки держави, варто виділити й такі:

- реформування кібернетичного законодавства як сегмента інформаційного законодавства України, особливо в частині не лише чіткого визначення сучасних загроз та небезпек кібернетичній безпеці держави, але й механізмів державної політики, в тому числі, симетричних кібернетичних заходів;

- дослідження питань захисту об’єктів критичної інфраструктури від кібератак. З цією метою має бути визначено та класифіковано критичні об’єкти, кібератаки на які можуть завдати значної шкоди державі і створити загрози міжнародним стосункам у кіберпросторі;

- сприяння розробці вітчизняної інноваційної продукції, що може бути використана з метою посилення кібернетичної безпеки держави;

- завершення імплементації положень Конвенції РЄ про кіберзлочинність у національне законодавство;

- оптимізація системи підготовки кадрів у сфері кібербезпеки для потреб Збройних Сил України та інших органів сектору безпеки і оборони України;

- сприяння більш активній політиці державних безпекових інституцій щодо інформування населення про кіберзагрози;

- забезпечення безперервного підвищення кваліфікації військовослужбовців, державних службовців та працівників, що задіяні на ключових об’єктах критичної інфраструктури;

- сприяння недопущенню мілітаризації кіберпростору;

- підтримка як існуючих багатосторонніх навчань з протидії кібернападам на державну інформаційну інфраструктуру, так і ініціювання нових видів таких навчань [23, С. 129].

Таким чином, у результаті здійсненого дослідження, можу висновувати, що державна політика кібернетичної безпеки визначається, беручи до уваги пріоритетність національних інтересів та загроз кібернетичній безпеці України і здійснюється шляхом реалізації відповідних концепцій, доктрин, стратегій і програм у різних сферах кібернетичної безпеки відповідно до чинного законодавства.

Державна кібербезпекова політика складається із двох основних взаємопов’язаних блоків:

1) діяльності винятково державних органів;

Запропоновано легітимізувати у законодавчих актах категорію «кібернетичне суспільство», тобто, суспільство, в якому діяльність людей ґрунтується на використанні послуг, що надаються за допомогою надбань кібернетики.

Основною метою державної кібербезпекової політики кібербезпеки є управління реальними та потенційними кіберзагрозами та небезпеками з метою створення необхідних умов для задоволення кібернетичних потреб людини та громадянина, а також реалізації національних інтересів у кібернетичній сфері.

Як напрями державної політики кібербезпеки варто визначити і забезпечення кібернетичного суверенітету України; здійснення систематизації інформаційного (кібербезпекового) законодавства України, створення необхідних передумов для розвитку кіберсфери в цілому, а також забезпечення кібербезпеки зокрема; залучення ЗМІ для протидії кіберзагрозам; забезпечення існування правової держави; вжиття комплексних заходів щодо захисту національного кібернетичного простору та протидії монополізації кібернетичної сфери України.

Список використаної літератури:

Порошенко ввел в действие решение СНБО об усилении мер по кибербезопасности : Режим доступу: https://www.rbc.ua/rus/news/belarusi-ofitsialno-podtverdili-vezd-ukraintsa-1504166704.html.
Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
Ліпкан В. А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
Ліпкан В. А. Національна безпека України: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан. [2-ге вид.]. — К. : КНТ, 2009. — 576 с.
Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
Рудник Л. І. Роль та місце стратегічних комунікацій в сучасному суспільстві знань / Л. І. Рудник // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/rol-ta-mistse-strategichnih-komunikatsij-v-suchasnomu-suspilstvi-znan/
Діордіца І. В. Поняття та зміст кіберзлочинності / І. В. Діордіца [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/ponyattya-ta-zmist-kiberzlochinnosti/
Діордіца І. В. Сучасний кібертероризм: аспекти правового регулювання / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/suchasnij-kiberterorizm-aspekti-pravovogo-regulyuvannya/
Діордіца І. В. Система забезпечення кібербезпеки: сутність та призначення / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/sistema-zabezpechennya-kiberbezpeki-sutnist-ta-priznachennya/
Залізняк В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юр. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / В. А. Залізняк. — К., 2011. — 23 с.
Кормич Б. А. Інформаційне право : підручник для вузів / Б. А. Кормич . — Харків : Бурун і К, 2011 . — 333 с.
Андріяш В. І. Державна політика: концептуальні аспекти визначення / В. І. Андріяш. // Державне управління: удосконалення та розвиток. — 2013. — № 9. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2013_9_6
Про основи національної безпеки України : Закон України від 19.06.2003 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/964-15
Проект Закону «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України». [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55657
Відкрите суспільство: базові цінності. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://sd.net.ua/2010/07/10/vidkrite-suspilstvo-bazovi-cinnosti.html
Проект Закону України «Про Інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uacm.kharkov.ua/ukr/index.shtml?ulaws/usuvetr.htm
«О Стратегии национальной безопасности Российской Федерации» : Указ Президента Российской Федерации от 31 декабря 2015 года [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://rg.ru/2015/12/31/nac-bezopasnost-site-dok.html
Доктрина інформаційної безпеки України від 25 лютого 2017 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
Положення про Національний координаційний центр кібербезпеки від 07.06.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/242/2016

21. НБУ создаст Центр киберзащиты для банков [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Новости https://www.rbc.ua/rus/news/nbu-sozdast-tsentr-kiberzashchity-bankov-1499335025.html.

22. В Европарламенте признали российскую пропаганду и призвали бороться с ней [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.segodnya.ua/world/v-evroparlamente-priznali-rossiyskuyu-propagandu-i-prizvali-borotsya-s-ney-772845.html.

23. Косогов О. М. Пріоритетні напрямки державної політики щодо забезпечення безпеки національного кіберпростору / О. М. Косогов // Збірник наукових праць Харківського університету Повітряних Сил. — 2014. — Вип. 3. — С. 127-130.

ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРІЇ ІГОР АУМАНА ДО ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

admin — Mon, 19 Dec 2016 16:27:24 +0000

Зубко Георгій Юрійович,

Голова інституту інфраструктурної політики

здобувач ЗНУ,

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо необхідності розроблення теорії інфраструктурної політики, зокрема її методологічний інструментарій. На підставі виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних, подано аргументацію щодо необхідності розроблення державної інфраструктурної політики на наукових засадах. Наведено аргументи щодо доцільності використання положень теорії ігор Аумана в умовах ведення проти України війн нового покоління. З урахуванням сучасних трендів розвитку соціальних систем, висновується про необхідність розроблення напрямів державної інфраструктурної політики, в яких має бути передбачено ведення інфраструктурних війн, а також протидія ним. Продемонстровано необхідність формування системи адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики з метою збереження та дальшого розвитку в національних інтересах інфраструктурного потенціалу.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання державної інфраструктурної політики, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, об’єкти життєво важливої інфраструктури, теорія ігор Аумана, методологія теорії інфраструктурної політики, інфраструктурний баланс, державна політика, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство

Актуальність теми

Останнім часом дедалі більше у практичній площині доводиться стикатися з відсутністю ефективних напрямів державної у сфері інфраструктури. Втрата інфраструктурного потенціалу, великі ризики дестабілізації життєво важливих об’єктів інфраструктури, я б навіть сказав загрози втрати інфраструктурного суверенітету — серйозні проблеми, які поки не мають свого достатньо науково обґрунтованого вирішення.

Звичайно, неможна говорити про те, що тематика інфраструктури не розглядається. Це здійснюється відповідно до ракурсу досліджень окремого дослідника. Чимало уваги цій темі відповідно до своїх функціональних обов’язків приділяють співробітники Національного інституту стратегічних досліджень [1-3]. До найбільш помітних дослідників окремих фрагментів цієї системної тематики я можу віднести: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля та ін.

Водночас наразі можу констатувати про відсутність цілісної концепції розроблення державної інфраструктурної політики і як: 1) теоретичної системи поглядів на сутність, зміст та призначення, форми та методи формування, реалізації та розвитку, підвищення ефективності та корекції алгоритмів соціального управління тощо, і як 2) практичних напрямів державної політики, практична реалізація яких призводить до формування керованих алгоритмів управління у сфері інфраструктури з метою створення гарантованих умов реалізації національних інтересів та розвитку інфраструктурного потенціалу країни.

Відтак, відзначаючи актуальність дослідження цих двох аспектів, усвідомлюючи їх важливість в рамках даної статті я зосереджу власну увагу на розробленні теоретичних засад теорії державної інфраструктурної політики, зокрема на питаннях будови методології: інтерпретації теорії ігор Аумана до формування державної інфраструктурної політики [4].

Мета статті полягає у формуванні засадничих положень інтерпретації теорії Аумана до формування ефективної державної інфраструктурної політики. Для досягнення проголошеної мети були поставлені та вирішені такі завдання: 1) визначити зміст теорії Аумана; 2) інтерпретувати положення даної теорії до формування правових засад державної інфраструктурної політики в Україні; 3) намітити науково обґрунтовані шляхи ефективного правового регулювання даної політики.

Виклад матеріалу

У 2005 році лауреатом Нобелівської премії з економіки „За розширення розуміння проблем конфлікту і кооперації з допомогою аналізу в рамках теорії ігор” став професор Харві Ісраель Роберт Джон Ауман. Його інтерпретація теорії ігор до вирішення конфліктів може бути цікавою і для формування засад для розроблення ефективної державної інфраструктурної політики (далі — ДІФСП).

Відповідно до засадничих положень теорії Аумана конфлікти різних рівнів і характеристики можуть вкладатися у певні математичні моделі, ігнорування яких може призвести до дестабілізації як соціальної системи, так і системи управління [4].

Однією з умов будови ефективної ДІФСП має виступати її відповідність національним інтересам. На жаль, перші роки війни Росії проти України (2014-2015 рр.) продемонстрували системні помилки при формуванні ДІФСП, які фактично призвели не лише до дестабілізації системи життєво важливих об’єктів інфраструктури, а й до прямої їх втрати, коли через дії агресора було або ліквідовано, виведено з ладу або ж повністю викрадено дані об’єкти.

Попереду ще велика робота, і передусім формування окремого виду державної політики — державної інфраструктурної політики, однією з засад якої має виступати раціональність і прагматичність, відповідність передусім національним інтересам, а не сьогочасним прагнення окремих політиків чи політичних груп. Правове закріплення цих засад має відбуватись у відповідному документі концептуального рівня, яким має виступати або Концепція державної інфраструктурної політики або Стратегія інфраструктурної безпеки. Такий підхід є сталим в правовій науці і має достатнє солідне наукове підґрунтя [5-13].

Принаймні, на мій погляд, більш корисним буде відмовитись від трактування інфраструктурної політики як допоміжної політики, яка забезпечує реалізацію національних інтересів у різних сферах життєдіяльності. Натомість інтерпретувати ДІФСП як самостійний вид державної політики з притаманним лише їх суб’єктами та об’єктами впливу, а також адміністративно-правовими методами регулювання суспільних відносин, які виникають, формуються і розвиваються в інфраструктурній сфері.

На підтвердження моїй думок наведу слова Толстошеєва В.В., який прямо вказував на самостійність інфраструктурного комплексу, відзначаючи, що незважаючи на економічну неоднорідність інфраструктурних ланок, вони мають спільне функціональне призначення і необхідну єдність, що зумовлюють можливість їхнього об’єднання до самостійного комплексу, що є важливим з огляду на необхідність правового регулювання даного комплексу [14, с. 22]. Відтак можу висунути наукову гіпотезу про необхідність виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурні правовідносини. І відповідно сформулювати до подальшого дослідження тему правового регулювання інфраструктурних відносин, а також правового регулювання державної інфраструктурної політики.

До речі сфера інфраструктури також має бути виокремлена в окрему сферу життєдіяльності, життєво важливі національні інтереси в якій також можуть виступати і об’єктом державної політики національної безпеки. Але про співвідношення інфраструктурної та безпекової політики слід говорити окремо, оскільки це має виступатиме самостійним предметом дослідження, потребує вивчення значного масиву передусім безпекової літератури, що і буде зроблено мною в моїх наступних статтях в рамках розвитку мною теми правового регулювання державної інфраструктурної політики.

Нове покоління українців має бути більш реалістичним за своїх попередників, адже потрібно змінювати модель відносин як зі своїми зовнішніми партнерами, так і в рамках розвитку державно-приватного партнерства.

Причому дана організаційна модель має ще й виступати функціональною, адже вона має бути заснована на більшому і реальному залученні приватного сектору не лише до розроблення, а й безпосередньо до реалізації ДІФСП, адже левова частка власності на об’єкти інфраструктури належить приватному сектору. Такий підхід більш відповідатиме сучасним трендам розвитку швидкоплинно змінюваного динамічного середовища, ніж лінійні моделі прогностичні моделі, засновані на дотриманні чітких показників і критеріїв, вихід за які може сприйматися як загроза ДІФСП.

Професор Ауман переконливо довів прямий зв’язок теорії ігор із політикою [4], що за певних умов і відповідних корегувань я можу екстраполювати стосовно предмета власного дослідження.

Основний зміст теорії ігор полягає у тому, що вона становить аналіз стратегії у відносинах двох сторін, що здійснюють взаємодію. Причому ці відносини можуть знаходити всій вияв у найрізноманітніших якостях: від співробітництва до конфлікту і в найрізноманітніших сферах. Натомість модель лишається тією ж самою. Насправді існує набір правил, які власно і визначають розвиток конфлікту при зіткненні двох сторін. Причому одночасно можна говорити і про існування певного інструментарію, необхідного для того, щоб мотивувати супротивника, ворога прийняти твою позицію. Це і прийняття Україною „гуманітарного конвою”, яким власно і вивозилася левова частка інфраструктури ОРДЛО, і досі неефективна діяльність Міністерства інформаційної політики щодо організації та проведення комунікаційних компаній на тимчасово окупованих територіях, а також квола безпосередня діяльність із реалізації ефективних інфраструктурних проектів, спрямованих на забезпечення безперешкодного доступу громадян України на окупованих територіях до інформації, з одночасним блокуванням ворожого контенту, і відсутність центрального органу виконавчої влади, який би здійснював державну політику у сфері інфраструктури.

Причини такої поведінки можу надибати, більш глибоко занурившись у концептуальні положення теорії Аумана, який відзначає, що моделі різноманітних конфліктів є ідентичними по своїй суті, водночас релігія, ідеологія, національна ідентичність мають вторинне значення.

Раціональність інфраструктурної війни як складової гібридної війни або війн нового покоління, лежить не в площині мотивів, а в царині методів досягнення. Мета може бути ірраціональною, самою безневинною або навпаки жахливою.

Наприклад: ворог може ставити завданням захопити та дестабілізувати інфраструктуру в Каспійсько-Чорноморському або Азовсько-Чорноморському регіонах [15], хтось з українських політиків може галасливо переконувати, що він поверне Крим до України або ж закликати до учасників Будапештського меморандуму щодо надання Україні „обіцяних” гарантій безпеки. Але і за першого із за другого випадку кожна сторона залежить від свого партнера або ворога, що змушує вести себе раціонально — так, щоб досягти максимуму, піддаючи інфраструктуру, особливо життєво важливі об’єкти інфраструктури, найменшому ризику.

У ситуації, коли ворог (і будемо відверті: це не лише одна держава) прагне знищити (дезорганізувати, дестабілізувати, мінімізувати ефективність системи інфраструктури в Україні, зменшити здатність інфраструктури впливати на державну політику і взагалі на реалізацію національних інтересів тощо [16]) Україну, все залежить від того, наскільки управлінська еліта сама погоджується із нав’язаним ззовні алгоритмом управління. Причому підкреслю, що як це не парадоксально, це стосується не лише наших ворогів, а й партнерів.

Отже, від того, якою буде реакція нашої держави і тих способів протидії (а в цілому це має все оформлюватися в рамках державної інфраструктурної політики), які вживатимуться, залежатиме поведінка не лише нашого ворога, а й наших партнерів. Якщо абстрагуватися від емоцій, ідеології та політики, суто з методологічних позицій теорії ігор, то це гра, а у грі існують свої правила, виконання яких призводить до отримання запланованого результату і навпаки. І як раз правове регулювання інфраструктурних відносин виступає тим дороговказом, який найбільше наближатиме до цього запланованого результату.

На сьогодні ворог поки що досягає своєї мети. Відступаючи зі своєї території, втрачаючи один за одним об’єкти життєво важливої інфраструктури, віддаючи різні види свого простору (в тому числі і ментального) під контроль іншим державам, поступаючись власною інфраструктурою, втрачаючи можливості щодо її розвитку а також участі в глобальних інфраструктурних проектах, ми довели, що методи, які використовує наш ворог, є ефективними для нього, а методи державного управління, які вживає наша держава, в тому числі і через вплив третіх гравців — є неефективними для України.

Так, наприклад, проводячи обмін заручниками, ведучи перемовини з ворогом, не даючи збройної відкритої відсічі належними засобами, а лише постійно звертаючись до міжнародного товариства в надії (як показує практика безпідставній) по допомогу, ми даємо чіткий знак, сигнал та стимул ворогу до нових порушень та поступового знищення державного суверенітету. Переконаний, якщо така політика не зміниться, причому неважливо, хто буде при владі, то Україна може опинитися на межі свого зникнення. Адже нікому окрім нас, непотрібна незалежна Україна, наша інфраструктура — виключна майнова власність українського народу, а отже збереження та примноження інфраструктурного комплексу, розвиток інфраструктурного потенціалу становлять пріоритетні національні інтереси.

Якщо після прямих дій ворога, спрямованих на знищення громадян України, захоплення наших об’єктів інфраструктури, безпрецедентного акту збройної агресії, ми і надалі лише будемо звертатись до міжнародних інституцій та вислуховувати подальші обіцянки про збільшення обсягів економічних санкцій, посилення рівня стурбованості тощо, то така практика дій ворога буде не лише продовжуватися, а й, отримавши стимул, додатково нарощуватися. Причому правильне та беземоційне розуміння даної теорії уможливлює чітко усвідомлювати про можливість появи і нелінійних компонентів. Оскільки за умови інспірованості даного конфлікту, з часом такі подальші дій можуть вийти з-під контролю не лише Української влади, а й самого ворога та третіх гравців.

Сьогодні ворог нав’язує нам правила гри, яки ми, на жаль, приймаємо. І знову ж таки тут йдеться про застосування реактивного підходу в державній політиці, застосування віджилих парадигм державного управління. Асиметричне управління, застосування випереджувальних заходів, ведення проактивної політики, спрямованої на упередження можливостей ворога створити умови для нереалізації національних інтересів України — ось один із шляхів продуманого розвитку нашої України. І про це дедалі активніше говорять дослідники у різних наукових розвідках.

Слід чітко передбачати та розуміти цілі нашого ворога: якщо метою ворога було вирішення конфлікту — миротворчість і переговорний процес є доцільним і корисним. Воднораз, якщо мета супротивника — агресія, захоплення, унезалежнення нашої держави, знищення життєво важливих об’єктів інфраструктури — миротворчість стає небезпечною та шкідливою.

На думку Аумана ані Наполеон, ані Гітлер не були зацікавлені у мирі за своїми сусідами, саме тому будь-які спроби умиротворити їх призводили до зворотного результату. Коли агресор вбачає свої методи ефективними, він продовжує їм слідувати, висуваючи все нові й нові вимоги. Якщо агресор зустрічає рішучий спротив, він переглядає свій підхід. На думку Аумана, пацифізм призводить до війни, оскільки країна, де він стає ідеологією, починає грати за правилами ворога, агресора. На жаль, зараз Україна повністю грає за правилами ворога [4].

Чим більше Україна робитиме поступок ворогу, тим більшому тиску не лише з боку одного ворога, а й інших ми будемо піддаватися. Це закономірно. Але не слід викреслювати з управлінської матриці й ще одного впливового гравця: міжнародні інституції.

Третій гравець (третя сила), як правило, завжди зацікавлений відвести від себе агресію і направити її в русло, зручне для себе. Оскільки ворог постійно порушує норми міжнародного права, він веде агресивну зовнішню політику із застосуванням методів ведення війн нового покоління, оточуючий світ задоволений тим, що існує постійний об’єкт, який стає постійною жертвою агресії ворога. Допоки існує цей об’єкт, агресія ворога не перекинеться на цього третього гравця. Але з знову ж таки, нелінійність даного процесу може призвести згодом до різноманітних кольорових революцій або принаймні їх спробі в європейських державах, в яких створені усі умови для дестабілізації і існує чимала низка чинників, які Росія може використати для дестабілізації: і міграційний, і економічний, і релігійний. Отже, невтручання європейських країн в реальну допомогу Україні також несе в собі загрози для європейського континенту, оскільки не отримавши належної відповіді країна-агресор не зупиниться і піде Європою.

Саме тому Україні на неофіційному рівні слід зосередити власну увагу не сподівання та розуміння і співчуття, а передусім на формування дієвої нормативно-правової бази реалізації державної інфраструктурної політики. Різність цінностей та світобачення між нами та ворогом обумовлюють формат відносин із ним: з ворогом можна існувати, якщо він усвідомить, що війна, тероризм, збройна агресія, спроби насильницької зміни конституційного ладу насильство матимуть для нього більш тяжкі наслідки, ніж для нас, оскільки в нього критично важливих об’єктів інфраструктури набагато більше і залежність населення від них є великою. Більше того, залежність самої влади країни-агресора від власних окремих інфраструктурних проектів, особливо в нафтовій галузі, має значний та визначальний характер. Тому дестабілізація інфраструктурної політики країни-агресора або створення умов для такої дестабілізації в будь-яких формах може слугувати чітким сигналом здатності країни-ворога понести значні втрати аж до розпаду, що є неприйнятним для Росії. Саме тому в Росії дуже активно розвиваються напрями правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури.

Усі ці положення мають знайти своє відображення у проголошених мною вище необхідних для негайного розроблення і прийняття правових актах у вигляді легітимованих напрямах державної інфраструктурної політики.

Марячи про знищення України, ворог має чітко та однозначно усвідомлювати, що це призведе до ніщивних результатів і для нього. З іншого боку, не надаючи реальної допомоги Україні європейські країни також мають прогнозувати збільшення терористичної активності, активізації екстремістських груп різного штибу, змушення держави вдаватися до жорстких методів відповіді на тероризм, що своєї чергою призведе врешті-решт до звуження прав і свобод людини та громадянина, тобто відхилення від курсу побудови демократичних країн. Чого власне і прагне ворог — знищення європейських цінностей і нав’язування власного способу світобачення усьому світу, побудованому на месіанській ідеї та богообраності, виключення консенсусу та плюралізму.

За принципом повторюваних ігор, тривала взаємодія навіть у конфліктах створює баланс сил, який відкриває можливість для співробітництва та кооперації. Якщо сторона відчуває небезпеку покарання за ті чи інші екстремальні кроки, вона відмовиться від цих кроків і віддасть перевагу статусу-кво. Але акцент тут робиться саме тому, що ці кроки має робити не третій гравець, а учасники конфлікту безпосередньо. Які б посередницькі структури не шукали обидва лідери України та Росії, допоки вони разом не сядуть за стіл переговорів та остаточно не домовляться, ніхто окрім них цього не зробить: 1) ніхто на примусить України застосувати увесь арсенал стратегічних комунікацій для забезпечення власної національної безпеки, включаючи активні заходи з дестабілізації Росії, в тому числі і з застосуванням методів ведення нового покоління; 2) ніхто не змусить Україну давати жорстку відповідь агресору аж до ліквідації будь-яких в тому числі і військових об’єктів сил та засобів супротивника, життєво важливих об’єктів інфраструктури; 3) рівно як і ніхто не змусить Росію припинити агресію чи повернути Крим чи налагодити дружні стосунки з Україною.

Висновки

Ось така варіативність рішень у сфері інфраструктури є наслідком відсутності розробленої та прийнятої відповідним чином Концепції державної інфраструктурної політики, в якій би чітко було виписано напрями даної політики, форми та методи їх забезпечення, а також визначені національні інтереси, реалізація яких має відбуватись незалежно ані від політичного курсу, ані політичної орієнтації у той чи інший період того чи іншого політичного керівництва України.

Відтак, адміністративно-правове регулювання ДІФСП виступає важливим етапом унормування інфраструктурної політики переведення її у правову площину — площину зрозумілого державного управління і гарантованої реалізації національних інтересів [], в тому числі і забезпечення стійкого функціонування життєво важливих об’єктів національної інфраструктури. Водночас підґрунтям для ефективного адміністративного правового регулювання мають стати теоретичні напрацювання різноманітних теоретичних концепцій формування напрямів державної інфраструктурної політики.

Це наблизить мир. Скільки б медіаторів не було між Україною та будь-яким її ворогом, виключно Україна може вирішити власні проблеми з користю для себе, виключно Україна може зберегти власну інфраструктуру для реалізації власних національних інтересів. І право як регулятор суспільних відносин виступає за даного випадку необхідним інструментом.

Неврахування цього ключового моменту створює підґрунтя для підриву нашого суверенного права — права на національну інфраструктуру. Нав’язуване нам третіми гравцями терпіння, пріоритет дипломатичних засобів, тривалий переговорний процес не має нічого спільного із ефективно діючою в усьому світі системою стратегічних комунікацій, яка в нашій країні перебуває на стадії формування і я сподіваюсь організаційного оформлення.

Список використаної літератури:

1. Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір: Наукова доповідь. – К.: НІСД, 1994. – Вип. № 22. – 178 с.
2. Концепція захисту критичної інфраструктури: стан, проблеми та перспективи її впровадження в Україні : зб.матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (7-8 листопада 2013 р., Київ – Вишгород) / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.– К. : НІСД, 2014. – 148 c.
3. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
4. Теория игр в арабо-израильском конфликте. — Режим доступу: ps://isralove.org/load/30-1-0-342.
5. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
6. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
7. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [моногр.] / Ліпкан В. А. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
8. Ліпкан В. А. Національна безпека України : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
9. Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підруч.] / Ліпкан В. А. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
10. Нижник Н.Р, Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
11. Архипов М.Г., Кузьмишко К.А., Крюченков А.С. Наука о безопасности: наше будущее // Российский следователь. — 2002. — № 3. — С. 34 – 39.
12. Щедрин Н. В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т , 1999. 180 с.
13. Зеленков М.Ю. Правовые основы общей теории безопасности Российского государства в XXI веке. – М.: Юридический институт МИИТа, 2002. – 209 с.
14. Толстошеев В. В. Право и информационная инфраструктура / В. В. Толстошеев // Правоведение. — 1980. — № 3. — С. 22—31.
15. Украина и проблемы безопасности транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе: Материалы I Международной научно-практической конференции / Национальный институт украинско-российских отношений, Фонд Фридриха Эберта; Редкол.: С. И. Пирожков (гл. ред.) и др. – К., 1999. – 220 с.
16. Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.
17. Ліпкан В. А. Національна безпека і національні інтереси України / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).