Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: https://journals.umcs.pl/we/issue/view/804/showToc

https://journals.umcs.pl/we/article/view/13445

Lipkan V. Zasady współczesnej geostrategii Ukrainy w świetle koncepcji humanitarnej aury narodu autorstwa Liny Kostenko // Wschód Europy / East of Europe. vol 8.1. 2022. P. 11-31

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між творенням геостратегії та плеканням гуманітарної аури нації. На підставі концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко аналізуються сучасні тенденції, які впливають на формування сучасної геостратегії України, а також в рамках розроблення її політико-правової моделі намічаються стратегічні національні пріоритети. Контекст роботи просякнутий необхідністю розбудови державної інфраструктурної політики, яка інтерпретується в ролі локомотиву стійкого розвитку України, формування інвестиційно-інноваційної моделі держави, на засадах реалізації розробленої геостратегії. Контекстуально заторкуються питання стратегічного наративу в розрізі ноополітики і деконструкції деструктивних стереотипів, експорту та експансії українського культурного простору.

Ключові слова: геостратегія, гуманітарна аура нації, ноополітика, ноосфера, українська нація, українська мова, українська культура, державна інфраструктурна політика, інфраструктурний потенціал, стратегічний наратив, українська інтелігенція, стратегічні пріоритети

Wołodymyr Anatolijowycz Lipkan,

doktor nauk prawnych, profesor

doktorant wydziału problemów prawnych politologii

Instytut Państwa i Prawa im. W.M. Koretskiego Narodowa Akademia Nauk Ukrainy

ZASADY WSPÓŁCZESNEJ GEOSTRATEGII UKRAINY W ŚWIETLE KONCEPCJI HUMANITARNEJ AURY NARODU AUTORSTWA LINY KOSTENKO

Zakres problematyki naukowej wybranego tematu artykułu determinuje połączenie metodologicznego i integracyjnego podejścia dyscyplinarnego w celu jego rozwiązania. Logika badań polega na ustaleniu wzajemnego związku między tworzeniem geostrategii a pielęgnowaniem humanitarnej aury narodu. W oparciu o koncepcję humanitarnej aury narodu L. Kostenki analizuje się współczesne trendy wpływające na kształtowanie się nowoczesnej geostrategii Ukrainy, a w ramach rozwoju jej modelu polityczno-prawnego nakreśla strategiczne priorytety narodowe. Kontekst pracy nasycony jest potrzebą wypracowania polityki infrastrukturalnej państwa, która jest interpretowana jako lokomotywa zrównoważonego rozwoju Ukrainy, kształtowanie modelu inwestycyjnego i innowacyjnego państwa, w oparciu o realizację opracowanego geostrategia. Kontekstowo poruszane są kwestie narracji strategicznej w zakresie neopolityki i dekonstrukcji destrukcyjnych stereotypów, eksportu i ekspansji ukraińskiej przestrzeni kulturowej.

Słowa kluczowe: geostrategia, humanitarna aura narodu, noopolityka, noosfera, naród ukraiński, język ukraiński, kultura ukraińska, polityka infrastrukturalna państwa, potencjał infrastrukturalny, narracja strategiczna, inteligencja ukraińska, priorytety strategiczne

Volodymyr Anatoliyovych Lipkan,

doctor of law sciences, professor

Postdoctoral researcher of the department of legal problems of political science

V.M. Koretsky Institute of State and Law of

National Academy of Sciences of Ukraine

THE BASIS OF MODERN GEOSTRATEGY OF UKRAINE IN SECTION OF THE CONCEPT OF THE HUMANITARIAN AURA OF THE NATION BY LINA KOSTENKO

The range of the scientific problem of the chosen topic of the article determines the combination of methodological and integrative disciplinary approaches in order to solve it. The logic of the research involves the establishment of a mutual connection between the creation of geostrategy and the nurturing of the humanitarian aura of the nation. On the basis of L. Kostenko’s concept of the humanitarian aura of the nation, modern trends that influence the formation of modern geostrategy of Ukraine are analyzed, and strategic national priorities are outlined within the framework of the development of its political and legal model. The context of the work is imbued with the need to develop the state infrastructure policy, which is interpreted as the locomotive of sustainable development of Ukraine, the formation of the investment and innovation model of the state, on the basis of the implementation of the developed geostrategy. Contextually, the issues of strategic narrative in terms of noopolitics and deconstruction of destructive stereotypes, export and expansion of the Ukrainian cultural space are discussed.

Key words: geostrategy, humanitarian aura of the nation, noopolitics, noosphere, Ukrainian nation, Ukrainian language, Ukrainian culture, state infrastructure policy, infrastructure potential, strategic narrative, Ukrainian intelligentsia, strategic priorities

Загальна постановка проблеми.

Трансформація геостратегічної конфігурації світу, зміни векторів розв’язання геополітичних суперечок, формування нових центрів сили, а також зменшення ролі міжнародних безпекових інституцій у формуванні нового світового порядку зумовлюють необхідність звернення до вельми важливих аспектів проблематики — формування сучасної геостратегії України, на підставі якої має будуватися державна політика України, незалежно від прізвищ осіб / груп осіб, які будуть впродовж визначеного законом терміну виконувати повноваження в органах державної влади.

Однією зі складових даної політики виступає державна інфраструктурна політика, яка в Україні досі не концептуалізована, більше того ґрунтовно не інтерпретується в якості елемента безпекової політики, а у більш абстрактному плані в якості складового елемента сучасної геостратегії України.

Важливим етапом наукового дослідження, виступає вивчення доробку українських митців, літераторів, представників української інтелігенції з метою розуміння засадничих положень формування сучасної геостратегії. У нас є чим і ким пишатись, і коли я буду говорити про геостратегію України, то передусім спиратимуся на твори і роботи українських авторів, які досліджували українську культуру, мову, традиції, віковічну спадщину. Я далекий від того, щоб відповідати поглядам поціновувачів компаративістики стосовно одвічної оглядки на зарубіжні підходи при розгляді будь-якої наукової проблеми. Дуже яскравим прикладом безперспективності та пустощів таких підходів можна спостерігати в сьогочасній геополітиці: кожна держава, спирається передусім на свої національні інтереси, і саме ці інтереси є вищими за будь-які інші так звані „цінності”.

Джерелом натхнення для написання даної статті виступило чергове опанування і осягнення по-новому лекції Ліни Костенко  „Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала”. Звичайно, що геостратегію потрібно розглядати з багатьох боків, і я далекий від думки, що в рамках однієї статті будуть розв’язані споконвічні проблеми України стосовно її геостратегічного розвою. Утім звернення до праць сучасної української інтелігенції та інтерпретація їх стосовно контексту моєї роботи виступає важливим кроком на шляху утвердження нової парадигми мислення державотворців нової генерації, формування ефекту головного дзеркала.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання геостратегії. В даному напрямі є важливими розробки таких дослідників, як: Л. Герасіна, К. Денисенко, Т. Ігнатьєва, Д. Ключко, Н. Корома, В. Моргацький, О. Полтораков, Н. Трупак, А. Шевчук, та ін[1]. Одразу ж підкреслю, що роботи стосовно геополітики становлять окремий пласт наукових досліджень і саме геополітиці присвячено чимало публікацій на противагу питанням геостратегії[2]. Тому я свідомо обмежив коло вивчення наукових праць лише тими, де йшлося саме про геостратегію.

По-друге, суттєве значення мають наукові розвідки щодо різних аспектів формування окремих аспектів державної інфраструктурної політики Д. Бірюкова, В. Дубницького, О. Єрменчука, Д. Задихайла, Г. Зубка, С. Кондратова, О. Суходолі, С. Теленика, Л. Федулової та ін[3]. Саме інтеграція знань та використання системного синергетичного підходу, а також міждисциплінарної методології дозволяють об’єднати розрізнені знання про окремі аспекти державної інфраструктурної політики до єдиної стратегії.

По-третє, серед найбільш маститих позаполітичних і неупереджених поглядів окремо виділю роботи І. Дзюби, О. Забужко, М. Рябчук, М. Павлишина, О. Пахльовської та інших менш відомих широкому загалу представників української інтелігенції, експертів громадянського суспільства, що є визнаними в Україні і світі[4], водночас не мають зв’язку і не пов’язані із органами державної влади або науковими популістами чи моралізаторами, котрі одвічно прагнуть до моноцентризму наукової думки, виключаючи плюралізм і дискусії, думки яких здебільшого сформовані на руїнах неоцинізму.

По-четверте, варто відміти пожвавлення наукового інтересу до питань геостратегії і у польському науковому середовищі, де можу виділити: Potulski Jakub, Mirosław Sułek, Jan Wendt, Kazimierz Łastawski, Konrad Świder, R. Kuźniar, A. Waśko, K. Szczerski[5]. Зокрема, маститою є колективна монографії з питань геополітики, в якій окрему увагу приділено саме питанням геополітичних умов стратегічної культури України, новокиївській експедиції (Geopolityczne uwarunkowania kultury strategicznej Ukrainy; Nowa wyprawa kijowska)[6].

Дуже шкода, що у колективній монографії „Geopolityka Rosji i obszaru postsowieckiego. Strefy wpływów tom 1” левову частку увагу було приділено Росії, (окрему фрагментарну увагу Казахстану, Естонії Татарстану та Калінінграду, навіть Ірану) хоча у назві було чітко вказано на пострадянський простір і дуже замало досліджень безпосередньо української геостратегії, а головне — стратегії польсько-українських відносин як рушія розвитку оновленої європейської спільноти — strategia stosunków ukraińsko-polskich jako siła napędowa rozwoju odnowionej wspólnoty europejskiej[7].

По-п’яте, існує чимало напрацювань власно і у мене — автора даної статті[8]. Отже я не є недоуком в даному питанні, які, возводячи некомпетентність у культ, руйнують каркас наукової еліти та інтелігенції.

Саме тому свої статті я пишу від першої особи, певним чином дисонуючи зі сталою традицією написання великих студій, в яких чітко можна відстежити  тенденцію до об’єктивації змісту шляхом дистанціювання суб’єкта від предмета письма. В цьому разі, сповідуючи тенденції, закладені О. Пахльовською[9], маю чіткий намір затвердити старий, але етично виважений декартівський примат індивідуалізму та власної відповідальності за кожне судження, позбавлене штучних універсальних химерій: мої висловлювання від першої особи неможливо піддати спростуванню, вони є апріорними, бо відображають мій власний спосіб бачення, власну інтерпретацію дійсності, формують чітку наукову і громадянську та культурно-просвітницьку світоглядну позицію.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до питань геополітики України, формування теоретико-методологічних засад сучасної геостратегії України, в тому числі стратегії державної інфраструктурної політики як найбільш маститого її елемента, залишається висвітленим фрагментарно. Більше того запропоновано новаторський підхід розгляду засад формування сучасної геостратегії крізь націотворчу призму концепції Л. Костенко щодо гуманітарної аури нації.

Непересічна роль Ліни Костенко виступає у тому, що вона є совістю української державної нації, адже саме вона закладає засади до формування сучасного суверенного мислення українства. Ліна Костенка руйнує чимало сучасних міфологем про те, що багаті і сильні завжди праві. Вона помірковано висвітлює абсурдність моральної, етичної й інтелектуальної ситуації, коли політкуртизанки вчать етичності, аристократія клоаки диктує моду на мораль, а недоумки стають експертами, а лихі ловці душ підраховують здобич, не цураючись ницою політикою геноциду. Саме тому Ліна Костенка є не просто поетесою:  вона є дороговказом розвою європейської української державної і політичної нації, твердо захищаючи ренесанс, силу ідей, національних традицій і самобутності, чинячи у своїх думках рішучий спротив замість толерування не природним концепціям розвою. Причому роботи авторкині не лише поетичні, а й саме політологічного змісту перекладено і польською мовою. а окремі дослідження стали об’єктом досліджень польських вчених[10].

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні засад сучасної геостратегії в контексті концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           з’ясування сучасних діоптріїв геостратегії;

2)           визначення тенденцій, які впливають на формування сучасної геостратегії;

3)           детермінація сучасної геостратегії України і стратегії державної інфраструктурної політики;

4)           артикуляція стратегічних національних пріоритетів в рамках формування сучасної геостратегії Української держави з урахуванням контексту державної інфраструктурної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження. Отже відзначу, що в даній статті звертаюсь до витоків сучасної української наукової думки, зокрема до позиції Ліни Костенко, яка запропонувала ще в далекому 1999 році систематизувати поняття „гуманітарна аура нації”^[11]. Відзначу, що більш глибинний аналіз впливу гуманітарної політики на геостратегію сучасної України відображений в публікаціях, культурологічних за своїм змістом, авторами яких є літератори, критики, науковці та громадські діячі. В наукових політологічних статтях цій категорії джерел відводиться скромна роль. Цю прогалину я буду прагнути виправити у своїй науковій діяльності, адже чиста наука поза контекстом культури наче дерево без коренів.

Отже, екстраполюючи позицію Л. Костенко до моєї роботи в контексті будови стратегії державної інфраструктурної політики, відзначу наступне.

Гуманітарна аура — потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, — в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті і колориті. Саме ж поняття „аура” Л. Костенко визначає як невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. За такого підходу увиразнюється глибинний прояв власного хотіння щодо формування уявлення про Україну безпосередньо самими українцями, причому це має відбуватись не через заперечення тих чи інших думок будь-кого про нас, а через системне, послідовне та невідворотне ствердження власної непохитної та сильної позиції.

Відтак визначальна сентенція, перша максима: власну геостратегію маємо творити власно ми — наукова та культурна інтелігенція!

Перефразуючи слова О. Пахльовської маємо сформувати достатню кількість відповідальних інтелектуалів з європейською культурою політичного мислення, здатних підняти на плечах огром наявних проблем. Прийшов час, коли в політику мають йти вчені, коли праві й ліві мають об’єднатися… Бо пріоритетом має бути Незалежність Української держави, а не індивідуальні претензії на лідерство. Небезпека реваншу залишатиметься, доки історично обґрунтований європейський дискурс не стане домінуючим і капілярно сприйнятим у суспільстві[12].

Натомість наразі світосприйняття України не є однозначним. Про це пишуть чимало авторів, особливо цікавими є розвідки тих, хто тривалий час проживає за кордоном і майже на собі відчуває це „ставлення” і сприйняття, маючи так зване „подвійне дзеркало”.

Тут одразу ж формуємо ключове запитання: через які, за Л. Костенко, „діоптрії” мають дивитися на Україну? Якщо десь у світі чують — Україна, українці, які це асоціації викликає там? Із чим пов’язані ці асоціації:

1)                 трипільською культурою та епохою снігів чи хрещенням Київської Русі;

2)                 з першою в світі  писаною Конституцією Пилипа Орлика 1710 року чи тотальною корупцією;

3)                 з видобутком Карпатської нафти ще з 1617 року чи з перетворенням України через реалізацію проєкту Північний потік-2 та Турецький потік на непотрібного партнера для Європи[13];

4)                 найбільшим літаком в світі Мрія – чи техногенною катастрофою 1986 року в Чорнобилі;

5)                 із українським барокко — чи корупцією у сфері інфраструктурних проектів України;

6)                 із визначними постатями в українській літературі як знак аристократизму і особливості, лицарство, народівство і модерн, епоху еллінізму і античності, український фольклор, християнство, фемінізм, дворянство, соціалізм та демократизм, епос і містику, пророчий дар і величну Музу, особисту драму і психоаналіз, модерну драматургію в їх творчому літературному доробку чи недолугими недоуками за способом мислення, котрі фарисейські намагаються керувати державою;

7)                 із розвитком атомної енергетики чи дослуховуванням до „порад” окремих лобістів щодо впровадження зеленої енергетики та знищення атомного потенціалу нашої держави?

8)                 із космічною державою – чи з технологічно нерозвиненою територією, яка характеризується наявністю сировинної бази, яку бажають використати інші країни у своїх інтересах?

Адже це правомірні запитання. Ми відбулися вже як держава, долаючи клятьбу, війни, геноцид, репресії, голодомор, підривну діяльність, гібридні війни та невщухаючу нехіть багатьох ворогів. Тож настав час не лише замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а й формувати її своїми конкретними усвідомленими та поступальними діями, і передусім реалізацією власної геостратегії, в тому числі і стратегії державної інфраструктурної політики.

Слід визнати про значну зміну та ускладнення інфраструктурного ландшафту. За 30 років незалежності досі не ухвалено законодавчого акту, в якому визначалися б організаційні та правові засади формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в широкому аспекті. Це пов’язано з багатьма чинниками, але передусім, в аспекті інтерпретації аналізованої роботи Л. Костенко, „наш телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання”. Отже відсутність розробленої геостратегії сучасної України спричинює дефект головного дзеркала, а відтак і початкове унеможливлення ефективної реалізації стратегії в найбільш важливих сферах життєдіяльності. Адже не можна досягти того, чого не заплановано. Корабель без вітрил і без власного курсу  ніколи не досягне омріяного берега.

Більше того, роками через всілякі маніпулятивні технології різноманітного впливу та штибу на різні рівні та прошарки суспільства нав’язувалася думка про інтелектуальну нездатність українства до будови власної високотехнологічної держави, оскільки начебто усі здобутки дісталися Україні лише в спадок, а власний народ начебто не здатен на інтелектуальний прорив. Тож через це викривлене дзеркало, встановлене не нами, відбувається і неефективне управління інфраструктурною політикою, досі не розроблено концептуальні засади безпекоінфраструктурної політики, хоча сама вона визначає обриси та горизонти системної безпекової політики в цілому, роль України в світі, в тому числі і в рамках реалізації шостого технологічного укладу.

Відбувається поступове і системне впровадження концепції „failed state”, яка запрограмована в тому числі й на систему анахронічних уявлень, навмисно принижуючи інтелектуальній рівень та здатність і взагалі спроможність самих українців до ефективного управління власною державою. Тиражовані публічні скандали між вищими посадовими особами, перестрілки та безглузді погоні між різними правоохоронними органами, публічне перевищення повноважень новопризначеними очільниками силових відомств в угоду тимчасовій кон’юнктурі тощо — яскраві і непоодинокі, на жаль, приклади відсутності внутрішньої єдності українському політикуму.

Навмисно спотворюючи обличчя української нації друкуються та розповсюджуються різноманітні псевдонаукові пропагандистські матеріали та догми, на кшталт статті В. Путіна про начебто історичну єдність руських та українців^[14]. Більше того, дану статтю цілком фокусовано було перекладено українською. Звісно ж ані слова в цьому матеріалі немає про, за словами Л. Костенко, „нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу „націоналісти”, „сепаратисти”, „зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз”. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, недосконалості, психологічного дискомфорту, викривленої істини і взагалі перманентного стану „недо…” або ж стану „постійного політичного булькотіння” (за Д. Донцовим).

Україну мають знати як окрему і незалежну державу і не плутати із імперією. Україну мають ідентифікувати за власними ознаками, які власно і визначають самоідентичність, адже одного спростування історичних упереджень замало: потрібно стверджувати власні індикатори ідентифікації України як самостійної та самодостатньої держави, автохтонної та історичної нації. І саме реалізація стратегії державної інфраструктурної політики може виступати локомотивом творення нового іміджу незалежної та самостійної Української держави.

Що мала б робити Україна насампочатку відновлення державності і повернення незалежності у 1991 році?

Насамперед — об’єктивно оцінивши ситуацію, сформувати власну геостратегію, чітко визначивши власні цілі та пріоритети, місце в світі, засоби та заходи їх забезпечення, партнерів та опонентів (противників, суперників тощо). Лише 30 липня 2021 року, тобто майже через 30 років незалежності, було ухвалено Стратегію зовнішньополітичної діяльності України[15]. Тобто 30 років Україна рухалась хаотично в наперед заданих кордонах вибору: чи Європа чи Росія. Але гарно те, що принаймні зараз поступово відбувається рефлексія  необхідності визначення власного шляху поза магічної бінарності і оманливого трикутника.

Важливим також було на початковому етапі чітко та відверто ідентифікувати негативні тенденції:

• наміри провідних геополітичних суб’єктів унеможливити вплив України не те, що на світові, а й навіть на регіональні процеси, зменшення рівня впливу інфраструктурного потенціалу України на економічний та інші види потенціалів регіону, зменшення конкурентоспроможності України, використання інфраструктурного потенціалу України в інтересах інших країн;
• наявність однозначних та прямих територіальних претензій з боку багатьох держав, висунення, наукове та ідеологічне обґрунтування і як показав історичний досвід реалізацію концепції „реваншизму СРСР” щодо можливостей та перегляду існуючих кордонів, послаблення та підрив економічного потенціалу країну в тому числі через знищення, ліквідацію та послаблення ефективності діяльності об’єктів стратегічної інфраструктури. Особливо чітко це простежується з боку Росії, які здійснює цілеспрямовану підривну діяльність у кіберпросторі щодо об’єктів національної системи інфраструктури, причому не лише України, а й інших провідних країн світу;
• поступове переміщення України в маргінеси сучасного світу, її перетворення в рамках бінарної парадигми інфраструктурного потенціалу і взагалі національного простору у поле битви стратегічних інтересів Заходу і Росії, поза контекстом національних інтересів України, здорового прагматизму і поза рамками реалізації та творення власної геостратегії розвитку;
• активізація сепаратистських та реінтеграційних настроїв по периметру кордонів України, а також всередині держави з подальшою десуверенізацією стратегічних об’єктів інфраструктури, передусім газотранспортної магістралі.

У цьому плані геостратегія створює умови та засади для розроблення технологій з реалізації національних та стратегічних пріоритетів, протидії потенційним та реальним загрозам та небезпекам будь-якого характеру в усіх видах просторів і вимірів, включаючи космос та кіберпростір, а також біологічний простір.

Причому можна говорити і про нову лояльність — система соціально-психологічних і соціо-культурних, смислових настанов, що сформувалися внаслідок реалізації стратегічних комунікацій, пов’язаних із тим, щоб за будь-якої ситуації не втратити той світоглядний порядок речей, що склався в державі[16].

Навіть і зараз існує чітка потреба у тому, щоб зафіксувати себе у свідомості людства за Л. Костенко „парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень”.  Маємо спиратись на власну могутність і власний інтелектуальний потенціал і будувати нове обличчя України, нове сприйняття, причому не як учасника міжнародних відносин (як необачливо вживають ці слова окремі міністерські очільники), а передусім як активного суб’єкта даних відносин. Більше того, також не слід втрачати пильність і щодо постійно існуючих загроз, основне джерело яких спрямоване на підміну свідомості людей, адже за влучним виразом О. Пахльовської : „Тоталітарна система не означає лише репресії. Тоталітарна система означає підміну свідомості людей”[17].

Одним із елементів збереження і творення свідомості людей виступає сакральний ландшафт — природно-антропогенна геосистема, що характеризується просторово-ієрархічною будовою, яка пов’язана з певними життєвими символами, міфами, легендами, віруваннями, сказаннями, наративами, вагомими подіями, релігійними почуттями, що виконує духовну, інформаційну, соціальну, економічну, екологічну та інфраструктурну функцію, пов’язані зі світоглядними запитами та потребами людей, має надзвичайно ціннісне значення для людини або групи людей і потребує свого збереження, примноження та творення в рамках реалізації відповідної політики, в тому числі функціонування відповідних правових режимів та функціонування адекватних комплексних безпекових систем. Символічний синкретизм сакрального ландшафту стає тим місцем, де долаються межі профанного і проступають обриси сакрального, що, врешті-решт, відповідає первинному змісту сакрального — ідея відтворення світу у вічних категоріях.

Г. І. Денисик при визначенні даного поняття обмежується лише вказівкою на географічне розташування, відзначаючи, що сакральний ландшафт — сукупність сакральних місць чи просторів на певній території, яка пов’язується з дуже істотними подіями або через її унікальні географічні характеристик [, с. 3]^[18].

Сакральні центри, святині, сакральні ландшафти (ієротопія^[19]) в усі часи відіграють важливу роль у збереженні духовних та світоглядних традицій і настанов^[20], звичаїв та самобутності, у формуванні духовно-релігійного світогляду, національної самоідентичності та життєстійкості народу. І в України є власні надбання і в цьому аспекті, зокрема надибуємо її в Шевченковій літературній спадщині через формування образу-парадигми храму^[21].

На думку О. Міщенко, яскравим прикладом сакрального ландшафту національного рівня є Майдан Незалежності м. Києва. Сакральною для сотень тисяч українців та інших громадян України ця територія стала після вагомих історичних подій 2013–2014 рр^[22].

До одного з відомих сакральних ландшафтів належить острів Хортиця, який має не лише історичні, екологічні, естетичні, а й релігійні цінності. Не дарма свою промову на День захисників та захисниць України 14 жовтня 2021 року Президент України проголошував саме на цьому острові, які виступає сакральним місцем для українців. До інших сакральних ландшафтів належать: Чернеча Тарасова гора в Каневі Шевченківський національний заповідник, Святі гори на річці Сіверський Донець на Донеччині де знаходиться Святогорський монастир, Лиса гора в Києві, Страдчанська Страдецька гора під Львовом, масив Карадаг з горою Свята в Криму, масив Чатирдаг в Криму, а також “Змієві вали” на Київщині^[23].

Відзначаючи той факт, що символіка у житті людей займає особливе місце, Канський В. С. зауважує, що сакральні місця, підсилені певною символікою, надають ще більшого ефекту вірі у «вищі сили». Особливо це стосується штучно створених великорозмірних сакральних символів – сакралогеогліфів — це створений людиною (спеціально чи нецілеспрямовано), геометричний або фігурний рисунок чи візерунок, в будь-якій зовнішній геосфері, що виконує сакральну функцію. Вони становлять  певні упізнавані у всьому світі „маркери”, образ яких швидко і надовго закарбовується у пам’яті людей. Сакралогеогліфи – це геогліфи, призначені для проведення сакральних обрядів (молебні, ритуали, обряди вінчання, жертвопринесення, тощо), які виконують сакральну інформативну функцію. Завдяки їм підсилюється сакральність та духовність певного місця, де проводиться обряд. Вони можуть бути створені із гірської породи, штучного матеріалу чи різновидом біогеогліфу [, с. 58]^[24].

Дана тема є глибинною і я лише абрисно намітив власне розуміння щодо ключових понять, а також сформував напрями подальшого розвитку досліджень в цій тематиці. Адже інфраструктурний ландшафт не може ефективно розвиватися поза контекстом сакрального ландшафту. Так само, як сакральний ландшафт, своєю чергою, вочевидь не може розглядатися окремішно та відділено від концепції гуманітарної аури нації.

І реалізація стратегії державної інфраструктурної політики на цьому рівні може стати визначальним поштовхом для реалізації загальної геостратегії сучасної Української держави.

Як наслідок, відтворюючи в свідомості та синтезуючи поданий в різних статтях матеріал щодо антропогенного та сакрального ландшафтів, ноосфери і ноополітики, а також гуманітарної аури нації, можу визначити певні стратегічні національні пріоритети в рамках творення геостратегії сучасної Української держави з урахуванням контексту стратегії державної інфраструктурної політики:

1)                 формування та розвиток необхідних та достатніх умови для розвитку партнерських відносин поза контекстом імперативного стратегічного партнерства, якщо таке партнерство не підкріплено реальними інструментами, засобами та фінансами, а також військовою та іншою реальною та дієвою допомогою, яка є вигідною Україні;

2)                 сучасна геостратегія Україна має інтерпретуватись в якості самодостатньої теоретичної та політико-безпекової та правової практики, в рамках якої  мають бути вироблені засади для подальшого творення суверенної держави з відповідними сферами впливу в архітектурі міжнародних відносин, виходячи з нових реалій буття, мілітаризації міжнародних відносин, зменшення ролі та впливовості, обмеженої дієвості міжнародних інституцій та систем колективної безпеки та важливості врахування фактору сили та стратегічних комунікацій в міжнародних відносинах;

3)                 на тлі посилення рівня конфліктності між ключовими центрами сили США, Росією та КНР Україні потрібно будувати прагматичні відносини з ЄС, НАТО, Шанхайською організацією співробітництва та іншими на засадах взаємовигідного партнерства, не допускаючи умов перетворення України у простір боротьби суперечностей, балансів і противаг стратегічних пріоритетів між різними державами та системами на шкоду інтересам України, формуючи підґрунтя для лімітації партнерозалежних міжнародних відносин і поступового регіонального лідерства;

4)                 активне використання лобістських структур, потенціалу МЗС, діаспор, агентів впливу, а також розвідувального співтовариства для утвердження нової геостратегії України;

5)                 підсилення дієвості та впливовості участі України в міжнародних організаціях з чітким акцентом на відстоюванні власних національних інтересів;

6)                 взаємовигідна інтеграція військово-політичної інфраструктури НАТО з об’єктами стратегічної інфраструктури України в інтересах України. Системна модернізація стратегічної інфраструктури України може стати поштовхом для інноваційно-інвестиційного розвитку нашої держави і підйому рівня соціально-економічного розвитку;

7)                 посилення науково-технологічного потенціалу з метою зменшення залежності від кон’юнктури на світовому ринку вуглеводнів, а також розвитку високотехнологічної конкурентоспроможної інфраструктури;

8)                 розвиток найновітніших інфраструктурних і логістичних систем у найбільш важливих сферах життєдіяльності, з урахуванням скринінгу прямих іноземних інвестицій, посиленням конкурентної боротьби за трудові та сировинні ресурси, обмеження вільного доступу до сучасних промислових та інформаційних технологій[25];

9)                 розвиток розвідувальної інфраструктури[26] з урахуванням тенденцій до формування нового світового порядку, посилення конфліктності між США, Росією та КНР на фоні боротьби регіональних гравців за лідерство (передусім Туреччини), існування жевріючих вогнищ локальних конфліктів, а також поглиблення рівня кіберзагроз шляхом дестабілізації інформаційно-телекомунікаційних систем і встановлення контролю над інфраструктурним потенціалом країни, включаючи енергетичну систему, транспортні шляхи, канали комунікацій, космічний простір і природні ресурси та контроль над їх розпорядженням;

10)             органічна необхідність в осмисленні власної історії та віднаходженні європейської спорідненості — ідея Української держави як частини Європи;

11)            розвиток української культури з метою окреслення та ствердження шляхетних обрисів власної самобутньої культури, формування механізмів захисту її ідентичності;

12)            відновлення національно усвідомленої еліти як справжнього автентичного носія європейських кодів української культури на засадах солідаризму (за Тоні Блером).

Одним із корінних завдань геостратегії виступає повернення українському народу його історії, його мови, його культури, історичної пам’яті, врешті-решт національного генотипу. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності. На думку О. Пахльовської: „Немає стратегічного мислення. Тому що українська ідентичність розбита між українською та європейською ідентичністю і антиукраїнською радянсько-російською ідентичністю, яка взагалі ідентичністю не є, і вона відбиває цю відсутність ідентичності в російському суспільстві, бо російське суспільство вже не знає, хто воно: російське, кавказьке, азійське чи євразійське…”[27].

Звідси, потрібно інтегрувати до єдиної національної проєкції індивідуальні зусилля етично зорієнтованих інтелігентів, перетворивши їх прицільно ушляхетнені поодинокі з’яви у суто національну геостратегію сучасної України. Також помітним кроком на шляху заснування власної геостратегії як комплексної стратегії системної інтелектуальної інтеграції має стати деконструкція стереотипів, знешкодивши їхній потенційно руйнівний заряд, поєднане із творенням, пильнуванням і збереженням спадкоємності політичної і культурної традиції, генеруванням, експортом та експансією українського культурного простору.

Врешті-решт, сучасна геостратегія має виступати наче красномовним колесом історії, субстанцією справжності, своєрідною Конституцією стратегічного наративу, в якому, спираючись на багатовікову історію нашої нації, формуються правильні образи нашої держави, її успішне поступове і прогнозоване майбутнє в незмінній аурі власної культури, мови, традицій віковічної спадщини, викладено етично-естетичну сутність, в основі якої покладено особисту свободу, що проросла з античної концепції індивіда, сформованої ще у давньогрецькому полісі.

Як влучно відмітила О. Забужко : „Шведам Путін не скаже, що ми не країна. Бо лежать клейноди. Вони відразу дуже точно зреагували на те, чого хоче українське суспільство, Майдан, і чого хоче Путін. Пояснюється це тим, що і в Мальме, і в Стокгольмі в музеях лежать наші козацькі клейноди. Що вся мазепинська еміграція подалася до Швеції. Ці люди через три століття забезпечили нам підтримку шведського політикуму…  Витворення своєї story є абсолютним обов’язком держави і що без цього ніякі реформи не будуть успішними… Cвіту потрібно розуміти, хто ми є. Story — це наратив. Це оповідь країни про себе. Це своя історія і культура, викладена для загального популярного вжитку”[28]. Відтак сучасна геостратегія має стати могутнім підґрунтям для нового підходу творення власної story, причому як для своїх співгромадян, так і для світу в цілому, вона має за О. Забужко стати світоглядним джерелом „війни за знання, за медіа, за вибудовування певної мережі тих, хто знає. Нетворку притомних, за вибудовуванням горизонтальної схеми тих, хто усвідомлює теперішню роль України на світовій арені”[29].

За Л. Костенко, сучасна геостратегія України має виступати головним дзеркалом, яке прискорить процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство як сильної та ефективної держави — Української держави — із визначеною та самоусвідомленою самоідентичністю, сформованою інтелектуальною елітою суспільства, здатною формувати дороговкази майбуття і розширяти горизонти розвою соціальної системи та національного генотипу в умовах перманентних трансформацій та зміни глобальних сил. Збагнувши самотність на власній землі, маємо стати активним суб’єктом будови нової архітектури світового порядку, вибороти врешті-решт право української нації на впорядкування та управлінням власним життям за законами свого етносу, сформованого багатотисячолітньою історією.

Завершу словами О. Пахльовської з твору „Ave, Європа!”: „ …Україна може вийти з вищезгаданого макро-Бермудського трикутника Америка — Росія — Європа лише одним способом, а саме: віднаходячи свою європейську природу та віддаючи пріоритет своїй європейській політичній і культурно- науковій стратегії”[30].

Jednym ze sposobów jest stworzenie nowego geostrategicznego trójkąta UPA – Ukraina, Polska, Anglia.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Надрукована: Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України з позицій нормативізму. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2021. № 32. – C. 149—157 

Анотація

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює використання різноманітних методів дослідження. Логіка дослідження передбачає встановлення в рамках неокантіанської традиції дуалізму категорій суще і належне, з’ясування потенціалу нормативізму для додаткового обґрунтування принципу верховенства права, а також обґрунтування категорій дієвість, значимість і справедливість. На підставі концепції нормативізму аналізуються сучасні політичні тенденції, які впливають на формування геостратегії сучасної України, зокрема на стратегію розроблення державної інфраструктурної політики.

Контекст статті усіляко просякнутий концепцією Realpolitik, яка реально збільшує синергетичний потенціал теоретичних знань та підвищує праксеологічний рівень політологічної науки. В умовах трансформації під впливом глобалізаційних і регіональних чинників сучасної міжнародної системи та формування нового світового порядку Стратегія державної інфраструктурної політики України презентована крізь політико-безпековий і правовий дискурс.

Відповідно подається три напрями дослідження: 1) стратегія як політична практика; 2) стратегія як нормативно-правовий акт; 3) стратегія як безпековий напрям діяльності держави. Подана модель виступає інтегральним результатом екстраполяції методів політичного аналізу, правового регулювання, безпекознавства та моделювання на сферу процесів в інфраструктурній сфері на засадах методології побудови геостратегії сучасної Української держави.

Науково обґрунтовано використання сили, іншого сучасного та інноваційного інструментарію в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеними політичними інститутами, які формують та реалізують стратегію державної інфраструктурної політики для формування гарантованих Конституції України і забезпечених інфраструктурним потенціалом умов для безпосередньої реалізації стратегічних національних інтересів.

Науково доведено, що нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній юриспруденції і може бути корисним як для наукового коментування законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів дієвості і практичної їх значимості та справедливості.

Ключові слова: геостратегія, нормативізм, суще і належне, сакральний ландшафт, державна інфраструктурна політика, інфраструктурний потенціал, національні цінності, національні інтереси, стратегічні пріоритети, геостратегія сучасної України

Аdnotacja

Zakres problematyki naukowej wybranego tematu artykułu determinuje zastosowanie różnych metod badawczych. Logika badania polega na ustaleniu w ramach tradycji neokantowskiej dualizmu kategorii bytu i tego, co właściwe, doprecyzowaniu potencjału normatywizmu dla dodatkowego uzasadnienia zasady praworządności, a także uzasadnieniu kategorii skuteczność, znaczenie i sprawiedliwość. W oparciu o koncepcję normatywizmu analizowane są współczesne trendy polityczne, które wpływają na kształtowanie się geostrategii współczesnej Ukrainy, w szczególności strategii rozwoju polityki infrastrukturalnej państwa.

Kontekst artykułu nasycony jest koncepcją Realpolitik, która realnie zwiększa synergiczny potencjał wiedzy teoretycznej i podnosi prakseologiczny poziom politologii. W warunkach transformacji pod wpływem globalizacji i regionalnych czynników współczesnego systemu międzynarodowego oraz kształtowania się nowego ładu światowego Strategia infrastruktury państwowej polityki Ukrainy jest prezentowana poprzez dyskurs polityczny, bezpieczeństwa i prawa.

W związku z tym przedstawiono trzy kierunki badań: 1) strategia jako praktyka polityczna; 2) strategia jako normatywny akt prawny; 3) strategia jako kierunek bezpieczeństwa działania państwa. Przedstawiony model jest integralnym wynikiem ekstrapolacji metod analizy politycznej, regulacji prawnych, nauk o bezpieczeństwie i modelowania na sferę procesów w sferze infrastruktury na podstawie metodologii budowania geostrategii współczesnego państwa ukraińskiego.

Użycie siły, innych nowoczesnych i innowacyjnych narzędzi, w tym komunikacji strategicznej, wojen hybrydowych przez jasno określone instytucje polityczne, które tworzą i realizują strategię polityki infrastrukturalnej państwa dla kształtowania warunków gwarantowanych przez Konstytucję Ukrainy i wyposażonych w potencjał infrastrukturalny dla bezpośredniej realizacji strategicznych interesów narodowych jest naukowo uzasadnione.

Udowodniono naukowo, że normatywizm, w organicznym połączeniu z metodologiami językowymi i logicznymi, powinien pozostać w praktycznym orzecznictwie i może być przydatny zarówno do naukowego komentowania aktów prawnych lub regulaminów, jak i do kształtowania horyzontów i horyzontów skuteczności oraz ich praktyczne znaczenie i sprawiedliwość.

Słowa kluczowe: geostrategia, normatywizm, istniejący i właściwy, krajobraz sakralny, polityka infrastrukturalna państwa, potencjał infrastrukturalny, wartości narodowe, interesy narodowe, priorytety strategiczne, geostrategia współczesnej Ukrainy

Аnnotation

The range of the scientific problem of the chosen topic of the article determines the use of various research methods. The logic of the study involves establishing within the framework of the neo-Kantian tradition the dualism of the categories of being and proper, clarifying the potential of normativism for additional substantiation of the principle of the rule of law, as well as substantiating the categories of effectiveness, significance and justice. On the basis of the concept of normativism, modern political trends are analyzed, which influence the formation of the geostrategy of modern Ukraine, in particular, the strategy of developing the state infrastructure policy.

The context of the article is imbued with the concept of Realpolitik, which really increases the synergistic potential of theoretical knowledge and raises the praxeological level of political science. In the conditions of transformation under the influence of globalization and regional factors of the modern international system and the formation of a new world order, the Strategy of the state infrastructure policy of Ukraine is presented through political, security and legal discourse.

Accordingly, three areas of research are presented: 1) strategy as a political practice; 2) strategy as a normative legal act; 3) strategy as a security direction of state activity. The presented model is an integral result of the extrapolation of the methods of political analysis, legal regulation, security science and modeling to the sphere of processes in the infrastructural sphere on the basis of the methodology of building the geostrategy of the modern Ukrainian state.

The use of force, other modern and innovative tools, including strategic communications, hybrid wars by clearly defined political institutions that form and implement the strategy of the state infrastructure policy for the formation of the conditions guaranteed by the Constitution of Ukraine and provided with infrastructure potential for the direct realization of strategic national interests is scientifically justified.

It has been scientifically proven that normativism, in an organic combination with linguistic and logical methodologies, should remain in practical jurisprudence and can be useful both for scientific commenting on legislative or by-laws, and for the formation of horizons and horizons of effectiveness and their practical significance and justice.

Key words: geostrategy, normativism, existing and proper, sacred landscape, state infrastructure policy, infrastructure potential, national values, national interests, strategic priorities, geostrategy of modern Ukraine

Anmerkung

Die Bandbreite der wissenschaftlichen Problemstellung des gewählten Themas des Artikels bestimmt den Einsatz verschiedener Forschungsmethoden. Die Logik der Untersuchung besteht darin, im Rahmen der neukantianischen Tradition den Dualismus der Kategorien von Sein und Eigenem festzustellen, das Potential des Normativismus zur zusätzlichen Konkretisierung des Rechtsstaatsprinzips zu verdeutlichen sowie die Kategorien von zu konkretisieren Wirksamkeit, Bedeutung und Gerechtigkeit. Auf der Grundlage des Konzepts des Normativismus werden moderne politische Trends analysiert, die die Bildung der Geostrategie der modernen Ukraine beeinflussen, insbesondere die Strategie zur Entwicklung der staatlichen Infrastrukturpolitik.

Der Kontext des Artikels ist vom Konzept der Realpolitik durchdrungen, das das synergistische Potenzial theoretischen Wissens wirklich erhöht und das praxeologische Niveau der Politikwissenschaft anhebt. Unter den Bedingungen der Transformation unter dem Einfluss der Globalisierung und regionaler Faktoren des modernen internationalen Systems und der Bildung einer neuen Weltordnung wird die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine durch den politischen, sicherheitspolitischen und rechtlichen Diskurs vorgestellt.

Dementsprechend werden drei Forschungsrichtungen vorgestellt: 1) Strategie als politische Praxis; 2) Strategie als normativer Rechtsakt; 3) Strategie als Sicherheitsrichtung der staatlichen Tätigkeit. Das vorgestellte Modell ist ein integrales Ergebnis der Extrapolation der Methoden der politischen Analyse, der rechtlichen Regulierung, der Sicherheitswissenschaft und der Modellierung auf den Bereich der Prozesse im Infrastrukturbereich auf der Grundlage der Methodik des Aufbaus der Geostrategie des modernen ukrainischen Staates.

Die Anwendung von Gewalt, anderen modernen und innovativen Instrumenten, einschließlich strategischer Kommunikation, hybrider Kriege durch klar definierte politische Institutionen, die die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik zur Bildung der durch die Verfassung der Ukraine garantierten und mit Infrastrukturpotential ausgestatteten Bedingungen bilden und umsetzen zur unmittelbaren Verwirklichung strategischer nationaler Interessen wissenschaftlich begründet ist.

Es ist wissenschaftlich erwiesen, dass der Normativismus in einer organischen Kombination mit sprachlichen und logischen Methoden in der praktischen Jurisprudenz verbleiben sollte und sowohl für die wissenschaftliche Kommentierung von Gesetzen oder Verordnungen als auch für die Bildung von Horizonten und Wirkungshorizonten und deren nützlich sein kann praktische Bedeutung und Gerechtigkeit.

Schlüssel wörter: Geostrategie, Normativismus, Bestehendes und Eigenes, heilige Landschaft, staatliche Infrastrukturpolitik, Infrastrukturpotential, nationale Werte, nationale Interessen, strategische Prioritäten, Geostrategie der modernen Ukraine

注解

文章所选主题的科学问题的范围决定了各种研究方法的使用。研究的逻辑包括在新康德传统的框架内建立存在与适当范畴的二元论，阐明规范主义对进一步充实法治原则的潜力，以及充实存在与适当的范畴。有效性、意义和正义。在规范主义概念的基础上，分析了现代政治趋势，这些趋势影响了现代乌克兰地缘战略的形成，特别是发展国家基础设施政策的战略。

文章的上下文充满了现实政治的概念，真正增加了理论知识的协同潜力，提高了政治学的行为学水平。在全球化和现代国际体系区域因素影响下的转型和世界新秩序形成的条件下，乌克兰国家基础设施政策的战略通过政治、安全和法律话语提出。

因此，提出了三个研究方向：1）战略作为一种政治实践； 2) 战略作为规范性法律行为； 3）战略作为国家活动的安全方向。所提出的模型是在建立现代乌克兰国家地缘战略的方法论的基础上，将政治分析、法律监管、安全科学和建模方法外推到基础设施领域的过程领域的一个整体结果。

明确界定的政治机构使用武力、其他现代和创新工具，包括战略通信、混合战争，这些机构形成和实施国家基础设施政策的战略，以形成乌克兰宪法保障并提供基础设施潜力的条件直接实现国家战略利益是有科学依据的。

科学证明，规范主义与语言和逻辑方法有机结合，应保留在实践法理学中，既可用于对立法或附则进行科学评论，也可用于形成有效性视野和视野及其有效性。现实意义和正义。

关键词：地缘战略，规范主义，现有的和适当的，神圣的景观，国家基础设施政策，基础设施潜力，国家价值观，国家利益，战略重点，现代乌克兰的地缘战略

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних комплексних цілеспрямованих заходів компетентних суб’єктів ще й зараз перебуває на етапі свого формування і унормування. Нині через застосування маніпулятивних технологій система державного управління і політико-правова практика перенасичені фейками, симулякрами, спотвореною інформацією, яка в цілому формує підґрунтя для реалізації чужих національних інтересів на території України, встановлення контролю над об’єктами стратегічної інфраструктури. Аналогічна ситуація складається у і сфері реалізації стратегії ДІФСП. Відтак в рамках саме теоретичної науки, зокрема політології, постає наукове завдання щодо коректного дослідження даної стратегії, передусім із застосуванням наукової методології.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, С. Бобровнік, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, С. Даниленко, С. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, О. Кушнір, Є. Макаренко, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, В. Старосольський, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець  та ін.

По-друге, це наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики України Д. Бірюкова, М. Бутка, О. Єрменчука, Г. Зубка, С. Кондратова, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Якщо стосовно методів правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктурної політики, зарубіжного досвіду можна констатувати про наявність значної кількості публікацій, то стосовно формування теорії інфраструктурної політики, зокрема гносеологічного її компонента, передусім наукової методології, публікацій обмаль.

Тим більше навіть формування такого концепта як „державна інфраструктурна політика” нині не вважається консенсусним. Відтак, використання наукової методології матиме подвійне значення: з одного боку воно спрямовано на досягнення проголошених цілей в статті, а з іншого сприятиме подовженню наукової дискусії щодо остаточного і парадигмального ставлення до формування та існування окремого виду політики — державної інфраструктурної політики. Так само застосування наукової методології сприятиме розумінню та усвідомленню сучасного політико-безпекового дискурсу, в рамках якого доцільно говорити не просто про політику, а про необхідність формування та реалізації саме стратегії державної інфраструктурної політики.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті змісту стратегії державної інфраструктурної політики із використанням концепції нормативізму.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           з’ясування дуалізму сущого і належного;

2)           накреслення абрисів розуміння стратегії в якості політико-правової і безпекової практики;

3)           обґрунтування необхідності використання принципу справедливості при формуванні і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Методологічною основою нормативізму стала неокантіанська теорія про дуалізм „сущого” і „належного”.

За такого підходу нормативізм інтерпретує стратегію ДІФСП (як політико-безпекову практику) як сферу належного, а не сущого, обмежуючись вивченням формальної сторони процесів реалізації даної стратегії. Нормативізм виступає за очищення формування даної стратегії як окремого виду політико-правової та безпекової практики діяльності уповноважених суб’єктів. Через це в рамках нормативізму презюмується ідея щодо очищення даної стратегії від інших, не властивих даній діяльності напрямів. Вельми цікавим є те, що нормативізм не протиставляє стратегію ДІФСП і силу, відтак унаочнюється завдання щодо розвитку інфраструктурного потенціалу та формування тактики і стратегії протидії інфраструктурним війнам, реалізацію інфраструктурних інтересів в тому числі й за межами держави, включаючи космос і кіберпростір.

Відтак, зважаючи на свою універсальність, фактор сили є іманентним в рамках формування та реалізації стратегії ДІФСП.

В рамках даної стратегії чітко передбачається використання сили, інших інструментів в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеним у законодавстві колом суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури для формування необхідних умов і безпосередньої реалізації пріоритетних національних інтересів.

Ми постійно наголошуємо на тому, що стратегія ДІФСП має розглядатися саме як політико-правова практика, через це навіть сам факт функціонування національної системи інфрастурктури і відповідна практика мають бути закріпленими у відповідному НПА, що однозначно формує умови для ствердження про юридичний характер діяльності суб’єктів даної системи і наявність юридичних підстав для застосування сили та інших дієвих засобів впливу для реалізації національних інтересів.

Методологія авторського бачення, відповідно до предмета дослідження, ґрунтується на розробленій автором даної статті новаторській авторській концептуальній еталонній моделі:

1)       геостратегія сучасної Української держави;

2)       стратегія державної інфраструктурної політики України;

3)       стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі концептуальної моделі стратегічної архітектури, стратегічного мислення, свідомості  і культури;

4)       стратегічні цінності;

5)       стратегічні національні інтереси з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

6)       стратегічна інфраструктура;

7)       стратегічна правотворчість.

Причому події останніх років, передусім із протидією пандемії у 2020 році, яскраво продемонстрували, що кожна країна дбає винятково лише про власні національні інтереси, не цураючись при цьому застосування можливостей розвідувального товариства, заходів примусу, залякування, інших заходів з метою отримання преференційного доступу до вакцин за для реалізації інтересів лише власної країни. Нашу думку підтверджує і український фахівець з проблем безпеки стратегічної інфраструктури О. Кушнір, відзначаючи, що роль спеціальних служб у захисті об’єктів критичної інфраструктури, одна з найголовніших. Це пов’язано насамперед з тим, що саме на спеціальні служби покладено функцію недопущення дестабілізації національних систем, в т.ч. національної кредитно-банківської системи та страхового ринку; а також протидія втручанню у стабільне функціонування систем, в т.ч. кредитно-банківської системи та системи державних фінансів, використанню їх на шкоду національним інтересам України[1].

Через це закріплений принцип про домінування міжнародного законодавства над внутрішнім має бути значно скоригований.

Так, наприклад, ми не можемо погодитись із думкою І. В. Міми, про те, що „ефективність впливу міжнародного права на національну правову систему залежить від повноти відображення та з’ясування закономірностей міжнародного розвитку із врахуванням внутрішніх особливостей національного права, а також від стану розробленості правових засобів держави, за наявності яких відбувається ефективний регулятивний вплив на суспільні відносини” [, с. 184]^[2].

Автор дуже серйозно плутає причину і наслідок: внутрішнє право має відображати закономірності функціонування та розвитку суспільних відносин на засадничій підставі творення та збереження національних цінностей з метою реалізації національних інтересів. Своєю чергою, норми міжнародного права, в яких дані закономірності не відображені, не можуть покращити внутрішнє право, тобто вони не сприяють досягненню цілей стратегії розвитку країни, а відтак не можуть бути визнані прийнятними та такими, що можуть поліпшити стан правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.

Ці всі так звані „прописні істини та правила” міжнародного права були повністю знецінені, починаючи з 8 серпня 2008 року (на жаль, це не дата початку Олімпіади, а дата неоголошеної і безкарної війни Росії проти Грузії), коли система міжнародного правопорядку зазнала незворотних і деструктивних змін.

А події 2020 року з пандемію, державним егоїзмом, біологічним шовінізмом окремих країн, і в 2021 році із суттєвою мілітаризацією міжнародних відносин чисельними збройними конфліктами між суб’єктами, які б мали забезпечувати та гарантувати світову безпеку, сформували іншу — реальну, а не книжкову, та не побоюся цих не високопарних слів „буквоїдську істину щодо примату міжнародного права”: держави, що чітко дотримуються міжнародного права, виявилися безпорадними перед глобальними і реальними загрозами власній незалежності, суверенітету, що сприяло втраті інфраструктурного потенціалу та формуванню на довгостроковій основі енергетичної залежності, в тому числі втраті контролю над стійким розвитком інфраструктурного ландшафту, дестабілізації найбільш важливих систем життєзабезпечення і взагалі існування системи національних цінностей.

З метою реалізації стратегії ДІФСП має бути сформована достатня система нормативно-правового регулювання суспільних відносин у даній сфері, яку можуть підсилити міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина (якщо вони не суперечать національному законодавству).

Геостратегія сучасної України базується передусім на реалізації національних цінностей:

• ми не можемо думати і дбати про європейську безпеку, допоки ми не забезпечимо власну безпеку;
• ми не маємо виправдовуватися АНІ перед ким, за ті методи і способи, інструменти та взагалі стратегію і політику в цілому, які ми використовуємо і реалізуємо за для забезпечення реалізації власної геостратегії в контексті забезпечення державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності та Української державності в цілому, зокрема забезпечення національної безпеки і реалізації безпекоінфраструктурної політики;
• жодна з країн-гарантів безпеки України (згідно з Будапештським меморандумом) насправді не надала цих гарантій, передусім йдеться про Францію, Німеччину, Китай. А Росія взагалі вчинила акт агресії. Тому жодна з країн-гарантів, яка не надала суттєвої і реальної, а не задекларованої допомоги, втратила даний статус, відтак не має жодного права вказувати Україні, яким чином їй забезпечувати власну національну безпеку, реалізовувати власну інфраструктурну стратегію. Будь-які спроби таких коментарів з боку офіційних осіб перелічених держав можуть вважатися спробою втручання у внутрішні справи нашої держави;
• ми не можемо думати, прикладом, про енергетичну незалежність Європи, допоки ми не реалізуємо власний інфраструктурний потенціал у даній сфері і не сформуємо достатні умови для гарантованого енергопостачання власної нації потрібною кількістю енергоносіїв тощо.

Ще одне. Президента країни обирає на голосуванні народ України, який є єдиним джерелом влади. Відтак, народ обирає того, хто має створити збалансовану систему реалізації національних інтересів людини, суспільства і держави. Народ обирає Президента для управління ним в інтересах народу, тобто самого себе.

Народ України не обирає Президента України для:

• реалізації національних інтересів інших країн або взагалі обслуговування інтересів транснаціональних корпорацій (міжнародних організацій, наднаціональних структур, фінансових установ тощо);
• реалізації міжнародних договорів, які суперечать природному праву, а також внутрішньому законодавству України, принципам вітчизняного законодавства, а також засадничим його положенням і традиціям право- і державотворення;
• нав’язування чужих, більше того деструктивних та конфронтаційних і антагоністичних смислів;
• імплементації та підтримки не властивих нашій політичній системі практик і правовій системі норм, в тому числі  й соціальних, культурних, зразків поведінки, які не відповідають національним цінностям, традиціям та укладу життя українців;
• обслуговування інтересів олігархів і забезпечення олігархічного консенсусу.

Ми є автохтонною нацією, а тому маємо власні багатотисячолітні традиції, власний уклад життя, самобутність, культуру, антропогенний та сакральний ландшафти. До речі, маємо те, чого багато із „сучасних вчителів та глашатаїв європейських цінностей” на міжнародній арені, взагалі не можуть мати за визначенням. Так, можемо визнати, що наша нація не завжди існувала у формі держави, водночас вона завжди мала свій стрижень, основу, цінності, системоутворюючі елементи, які саме і не дали їй згинути у історії.

Саме тому, у своїй роботі, я відхожу від суто теоретичних і фактично міфічних міркувань, зокрема пріоритетності міжнародного права над внутрішнім законодавством, які сьогодні вже абсолютно не відповідають дійсності, реаліям міжнародних відносин і взагалі не є справжніми. Так наприклад, нехтуючи національними інтересами:

• України — Німеччина ухвалила рішення у 2021 році щодо „Північного потоку-2” відповідно до власних національних інтересів. Оскільки за транспортування газу до Європи Україна отримувала близько 3 мільярдів доларів щорічно, то Німеччина з Росією завдали шкоди Україні саме на цю суму (сюди слід додати індекс інфляції, втрачену вигоду, а також інші не завжди вимірювані у числовому вираженні параметри). Ніякі санкції не допомогли, а обіцянки, як здебільшого це відбувається, виявилися порожніми. Відтак, суто теоретично з позицій геостратегії, вважати нині Німеччину нашим союзником у протидії Росії є безпідставним і стратегічно помилковим та шкідливим;
• Франції — Австралія у жовтні 2021 року розірвала багатомільярдний договір на будову дизельних підводних човнів і підписала його зі США;
• багатонаціональної коаліції держав — США влітку 2021 року вивели свої війська з Афганістану, що спричинило суттєві людські втрати, матеріальні втрати в особливо великих розмірах, передачу технологій і високотехнологічного озброєння третім країнам.

І таких прикладів можна наводити безліч (це і Китай, і Африка та Азія), тому закликаю сучасних дослідників міжнародних відносин і взагалі представників політико-правової думки, у власних дослідженнях відтворювати не бажані і міфічні уявлення про дійсні міжнародні відносини (які вони почасти черпають з підручників минулого), а відображати справжній стан та ті реалії, в яких опинилось людство і в якому напрямі воно має рухатися з урахуванням викладеного вище надалі. Іншими словами: відображати результати власних проведених досліджень, а не форматувати дійсність під алгоритми та теоретичні матриці і теорії, викладені в підручниках минулого; власно, просто здійснювати справжню наукову і пошукову дослідницьку діяльність.

Наука має визначати контури майбутнього, на підставі того, що маємо сьогодні. Право має виступати інструментом реалізації стратегії ДІФСП, а не навпаки. Право за даного випадку закріплює нові правовідносин, водночас в рамках окреслених цілей в результаті реалізації стратегії як політико-безпекової практики.

Буду відвертий: настав час realpolitik — час відмови від порожніх балачок, пафосних і демагогічних закликів, нудних та убогих за змістом ортодоксальних теоретичних дискусій, онтологічний дискурс яких є відлунням минулого, яке застрягло в головах та змістовних позиціях наукових праць апологетів старої політичної школи. Наразі політика дедалі більше зміщується в сферу стратегій, а відтак ця сфера вимагає більш прагматичного ставлення як до розуміння та осягнення реальних національних інтересів, так і прагматичного розуміння ставлення до нашої держави інших країн, їх реальної, а не декларованої та публічно, але бездоказово, озвученої дієвої допомоги.

Наприклад: допомога лише США Афганістану за офіційними даними з 2001 по 2019 рік склала близько 822 млрд доларів. Ця сума, однак, не враховує витрати у Пакистані, який США використовує як базу для афганських операцій []^[3]. Відтак, за наявними лише у відкритих джерелах інформації даними було витрачено понад 1 трильйон доларів!!! Можна порівняти із рівнем допомоги Україні і дійти власних висновків).

Зокрема резонує нашій позиції думка професора М. В. Буроменського, який відзначає, що з позицій дуалістичної теорії національне та міжнародне право розглядаються як дві самостійні правові системи, що мають індивідуальні механізми правового регулювання суспільних відносин, а отже і різний правопорядок. Прихильники дуалізму вважають, що хоча ці правові системи не позбавлені можливості взаємодії, норми міжнародного права не в змозі здійснювати дієвий вплив у напрямі нормативного впорядкування та систематизації правопорядку в межах національного механізму правового регулювання суспільних відносин, і, навпаки, норми національного права не можуть виконувати регулятивних функцій у міжнародно-правових відносинах [, с. 61–62]^[4].

Солідаризуючись із даною думкою підкреслю, що в усіх своїх публікаціях і науковій і практичній діяльності відстоював позицію щодо верховенства національного права.

Зокрема, також я свого часу підкреслював, що наразі актуалізується проблема формування нової концепції права, яка відображатиме реальний період існування і тенденції розвитку світу: період агресивної глобалізації : час утвердження відносин сили, коли провідним країнам світу, об’єднаним до єдиного військово-політичного блоку — НАТО — вкрай потрібна стабільна правова основа здійснення силових акцій із встановлення контролю над природними та іншими ресурсами інших країн (так звані операції з примушення до миру, забезпечення прав і свобод людини, гуманітарна інтервенція, боротьба з кібервійнами, формування наднаціональних структур тощо).

Саме тому поки прибічники теорії інституціоналізму намагаються переконати певних представників права у своїх прагненнях щодо подальшого утвердження „верховенства права”, насправді відбувається порушення головного атрибута права, що в цілому суперечить природі права як такого, оскільки правлячі світом організації по-новому тлумачать і реалізують даний принцип: „верховенство” за допомогою права. За цих умов тлумачення тероризму має рамковий контекст, натомість тлумачення екстремізму і тим більше — встановлення відповідальності за вчинення екстремістської діяльності — має багато правових суперечностей, що і надає змогу за допомогою права реалізовувати власні політичні стратегії, котрі іноді суперечать національним інтересам[5].

Водночас дієвість норм міжнародного права в механізмі правового регулювання національної правової системи залежить передусім від того, яким чином вони сприятимуть збереженню і творенню національних цінностей і реалізації національних інтересів, але не навпаки!

На проблему конкретизації статусу міжнародних договірних норм у національній правовій системі відзначає і український академік Ю. С. Шемшученко, акцентуючи на необхідності визначення засад співвідношення міжнародних договорів і національних нормативно-правових актів як джерел права [, c. 391]^[6].

Отже коріння дискусії сягають в багатолітню історію, натомість наразі настав час щодо чіткої відповіді на одвічне питання: в чому полягає юридична сила міжнародних принципів і норм, як слід будувати відносини з тими державами, які не дотримуються і порушують їх?

Звичайно, що можна і далі продовжувати говорити про розвиток інтеграційних процесів, подальше розроблення адаптаційної взаємодії міжнародного та національного права, посилення співпраці у сфері енергетичної незалежності, та розроблення спільної інфраструктурної політики тощо. Утім у політичній практиці держави, що керувалися передусім загальнонаціональною ідеологією, національними пріоритетами, виявилися набагато гнучкішими і більш стійкими до нестабільності, протидії пандемії коронавірусу, зміни сил безпеки, центрів формування світової політики і взагалі до трансформаційних змін та утворенні різноманітних секторальних політико-безпекових конфігурацій (наприклад: AUKUS, QUAD).

Зокрема, конфліктні інтереси Туреччини та Росії у Сирії не завадили цим двом країнам запустити у 2020 році спільний газогін „Турецький потік” з обсягом потужності прокачки газу 30 млрд кубометрів на рік і отримувати спільну вигоду від цього, постачаючи газ до Греції, Угорщини та інших країн. Більше того, Туреччина не визнає анексію Криму, утім ультимативно вимагає не називати дрони, куплені в Туреччині, за допомогою яких українські військові знищують ворожі сили російських окупантів — турецькими[7]. Відтак, світ дедалі більше і головне — глибше — крокує в бік фрагментарності та секторальності, ворожої упередженості. І такі тенденції також слід враховувати при формуванні стратегії ДІФСП України.

Тож, за таких умов, виникає закономірне запитання: чим ми маємо керуватись: 1) тим, що має конкретний реальний та відчутний результат; 2) чи тим, що кимось нав’язується і не відповідає національним інтересам?

Думається, що відповідь на це питання потрібно шукати у системотворчому і засадничому документі — Конституції України.

Оскільки найвищу юридичну силу і норми прямої дії містить Конституція України, стратегія ДІФСП має будуватися виходячи з національних інтересів, за для творення і збереження національних цінностей. Якщо міжнародні договори або інші рішення суперечать даному принципу вони мають бути визнаними нікчемними і не можуть бути імплементованими до національної правової системи.

Гармонізація законодавства носить похідний характер від гармонізації цінностей: спочатку потрібно гармонізувати цінності та інтереси, а вже потім законодавство. Порушення логіки призводить до закладення конфліктоґенності у соціальну систему, а відтак відчутні дестабілізаційні коливання наперед унеможливлюють формування достатньої та ефективної системи реалізації стратегії державної інфраструктурної політики України.

Воднораз, може виникнути наступне питання: чим виступають національні системи безпеки стратегічної інфраструктури інших країн або ж взагалі більш високого порядку? Як має узгоджуватись стратегія ДІФСП окремої країни з аналогічними практиками інших країн?

Якщо брати ідеальну модель, то надійне, безпечне та стійке функціонування систем національної інфраструктури та відповідних їм стратегій є позитивним фактом. Адже в глобалізованому світі небезпека в одній системі породжує і сприяє реалізації небезпеці в іншій. Відтак ефективне функціонування системи забезпечення інфраструктурної безпеки, а також взагалі стратегії ДІФСП, є важливим компонентом стратегій інших країн. Прикладом, проблеми з енергопостачанням в одній країні, на пряму впливають на функціонування усієї національної системи інфраструктури іншої країни. Отже природним є вироблення спільних засад розроблення даних стратегій з урахуванням національної специфіки і можливостей держав щодо контролю і збереження інфраструктурного суверенітету.

Виходячи з наведеного розуміння призначення стратегії ДІФСП, нормативізм у поєднанні із дуалістичною і моністичною теоріями сучасної юриспруденції щодо розкриття засад взаємодії національного та міжнародного права [, с. 4]^[8], постулює, що стратегія ДІФСП може вважатися дієвим компонентом безпекоінфраструктурної міжнародної політики, через те, що вона резервує для міжнародного співтовариства як спільної соціальної системи, об’єднаної консенсусними цінностями та принципами та інтересами, використання сили та будь-якого інструментарію впливу (гібридні технології, розумна сила, стратегічні комунікації, штучний інтелект, космічна зброя, нейромережі тощо), встановлюючи монополію на їх застосування.

У даній інтерпретації стратегія ДІФСП виступає дієвим механізмом встановлення примусової справедливості, рівноваги, балансу і порядку, тобто такого стану, за якого можлива максимальна реалізація інфраструктурного потенціалу кожної країни в узгоджених суб’єктами міжнародних відносин рамках реалізації національних інтересів.

При цьому слід особливо звернути увагу на централізацію і децентралізації при реалізації стратегії ДІФСП.

Так, в межах окремо узятої країни можна виділити конкретних суб’єктів (державних і недержавних), яким делеговані державою повноваження щодо реалізації даної політики, зміст якої полягає у створенні умов для гарантованого і безперебійного надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих функцій.

На мій погляд, приналежність чи управління об’єктом стратегічної інфраструктури до приватних операторів чи суб’єктів не є підставою для втрати ініціативного управління саме державою всією системою національної інфрастурктури. Таким чином в контексті реалізації стратегії ДІФСП України доцільно твердити про централізацію повноважень у сфері інфраструктурної політики і формуванні окремого центрального органу виконавчої влади.

Стосовно міжнародної безпекоінфраструктурної політики, то тут механізм вжиття відповідних заходів набагато складніший. Насамперед він зумовлений різними правовими режимами та взагалі підходами до віднесення тих чи інших об’єктів саме до об’єктів стратегічної інфрастурктури.

Так само слід відверто говорити і про те, що в окремих державах взагалі така категорія не виділяється, а держава зосереджує свою увагу саме на можливості надання соцієтальних функцій. Відтак, в цілому резюмуючи, відмітимо, що різність тлумачення і розуміння даних процесів наперед ускладнює узгоджену діяльність багатьох держав, тим більше із різними правовими системами, у сфері реалізації спільної стратегії.

Радше за даного випадку говорити про можливість і корисність розроблення окремих інфраструктурних секторальних  / рамкових стратегій окремих країн, котрі будуть спрямовані на досягнення певного рівня стійкості тих чи інших окремих сфер життєдіяльності і надання в їх рамках окремих функцій із чітко визначеним інструментарієм, який може бути розроблено в рамках окремих тактик. Відтак, адекватно глокалізаційним (не плутати із глобалізаційними) тенденціям, формуються відповідні інфраструктурні стратегії. Таким чином, я прагну дотримуватися логіки свого дослідження, спираючись на отримані власно мною наукові результати.

Отже колективне управління сферою інфраструктури (міжнародними суб’єктами) є, на мою думку, не оптимальним, адже за даного випадку втрачається єдність і керованість даною системою.

З іншого боку, централізація на вжиття заходів щодо реалізації стратегії ДІФСП є неможливою, таким чином постає потреба у децентралізації цих повноважень між країнами-учасницями даної системи. Проте даний процес також не є легким, бо значно ускладнюється процес прийняття рішення про застосування тих чи інших силових засобів або вжиття конкретних заходів.

Прикладом тому може бути агресія проти Іраку у березні 2003 року, коли одноголосно у безапеляційному порядку США розпочали агресію проти Іраку, у той час як країни-учасниці системи загальноєвропейської безпеки, передусім Німеччина, Франція, Бельгія висловилися категорично проти даних дій з боку США. Однак, ураховуючи повільність у прийнятті рішень, а тим більше у їх втіленні у життя, дана система так і не вжила конкретних заходів щодо реалізації власного рішення.

Така ж ситуація спостерігалася із будовою в обхід України газопроводу „Північний потік – 2”, який спричинив суттєву матеріальну шкоду Україні, водночас, через недалекоглядну інфраструктурну політику, створив значні умови для залежності європейських клієнтів від режиму постачання російського газу. Зокрема, Франк Гофман вважає, що „позиція Берліна щодо „Північного потоку-2” — ознака неспроможності зовнішньої політики Німеччини. Вона розколола Захід. Німецько-російське будівництво газогону під патронатом московського грошового станка під назвою „Газпром” розкололо Європу та Захід. Німецька канцлерка Ангела Меркель — відповідальна за шкоду, завдану її багаторічною аргументацією, що йдеться, мовляв, про суто економічний проєкт. Його реалізація відбувається всупереч волі Європарламенту, всупереч тиску з боку найближчих друзів — Франції, держав Скандинавії та Балтії і передусім Польщі. І зрештою, всупереч волі Конгресу США”^[9].

Більше того, даний експерт відзначає: „У  першу чергу, Берлін має попрощатися з геополітичною наївністю останніх років та разом із друзями в Парижі відстоювати спільні європейські інтереси. Це означає, в тому числі, повною мірою використовувати газовий кран у німецькому Любміні на березі Балтійського моря. Адже це не просто якийсь технічний елемент ланцюга в суто економічному проєкті, а геополітичний владний інструмент. Він працює у двох напрямках — кран можна або відкрутити, або закрутити”^[10].

Звідси можна дійти деяких проміжних висновків.

По-перше, об’єкти стратегічної інфраструктури виступають інструментами геостратегії. Це аксіома, яка нині не має піддаватися сумніву або зайвим наївним узагальнюючим теоретизуванням. Економічна доцільність ніколи не переважить геостратегічної корисності і прагматичності.

По-друге, інфраструктура в контексті реалізації геостратегії, виступає механізмом відстоювання не лише національних, але й спільних європейських цінностей. Тобто інфраструктура та відповідна щодо нею державна політика, стратегії (інший концептуально-когнітивний та практично-діяльнісний інструментарії) формують достатні умови для реалізації геостратегії.

По-третє, наголошується на тому, що інфраструктурний потенціал може виступати владним інструментом, тобто наголошується, через застосування парадигми етатизму, звернення до першості державної політики, як основоположної в даній сфері. Більше того, опис інфраструктурного потенціалу відбувається за допомогою політологічної термінології.

Також за даного випадку можу відзначити на різницю між стратегіями ДІФСП різних країн. Більше того, звертаю увагу на те, що якщо в окремій державі існує централізований механізм реалізації стратегії ДІФСП, то у системах колективного управління спільним інфраструктурним комплексом даний механізм здебільшого є децентралізованим.

Таким чином, система управління інфраструктурою на наднаціональному рівні є більш складною порівняно зі стратегією ДІФСП конкретної країни. Передусім це пов’язано із тим, що значно уповільнюється механізм оцінки та ідентифікації тих чи інших загроз інфраструктурі згідно з локальними безпековими політиками, в тому числі й формуванні адекватних механізмів їх локалізації, зважаючи на наявні ресурси, в тому числі нормативне регулювання.

Утім, не можна не підкреслити намагання централізації управління в рамках окремих колективних систем безпеки, зокрема НАТО, ОБСЄ через створення у даних системах спеціальних координаційних штабів, інноваційно-інвестиційних фондів, завданням яких би було координувати з урахуванням національних інтересів країн-учасниць відповідної стратегії реалізації спільної інфраструктурної політики, включаючи космічну сферу і використання штучного інтелекту.

Нормативістська теорія дотримується моністичного погляду на співвідношення між стратегіями ДІФСП різних країн, оскільки інтерпретує їх в якості єдиного цілого, пірамідальної, ієрархічно організованої структури. У цій моделі інфраструктурний потенціал системи більш низького рівня черпає свої додаткові спроможності із інфраструктурних систем більш високого рівня. За даного випадку можна казати про іманентну інтегративну властивість стратегії інфраструктурної політики, яка прагне весь час до самовдосконалення. При чому адекватним когнітивним інструментом для реалізації даної політики виступає моністична концепція права.

Зауважимо, що нормативістський метод викликав значну критику з боку філософів. Так, прикладом, Б. А. Кистяківський вважав абсолютно помилковим протиставляти суще належному в сфері онтології, бо безперервний рух емпіричного буття, який проявляється і різних видах і формах, органічно включає в себе як суще, так і належне []^[11].

Утім А. Шопенгауер порізнює суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Причому така тенденція щодо протиставлення сущого і належного є притаманною філософії Ф. Ніцше і К’єркегора і взагалі домінує у феноменології та екзистенціалізмі. Саме некласична концепція буття в найбільш розвиненій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі, в рамках яких відбувається тяжіння суб’єктивізму, за якого, на відміну від матеріалістичних та ідеалістичних концепцій,  визначення буття відбувається через свідомість та існування людини. Відтак, в рамках онтології визначають найважливіші аспекти трактування буття в сучасній науковій картині світу []^[12], які можу пристосувати і до предмета свого дослідження.

1. Буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді, світ і буття визнається процесуальними за основною їх тенденцією, відтак найбільш адекватним інструментом за умови динамічності буття виступають в рамках формування геостратегії сучасної України окремі стратегії державної політики, зокрема стосовно сфери інфраструктури — стратегія державної інфраструктурної політики.

2. Буття постає як система у діалектичному зв’язку та взаємодії „всього з усім”, через що розвиток запропонованої мною нової інтерпретації концепції інфраструктурного ландшафту, включаючи і космічний, і сакральний, і кіберпростір тощо є важливим напрямом формування релевантної сучасним реаліям діалектики стратегії ДІФСП.

3. До сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття (мікро-, макро- та мегапроцеси). На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Зазначене уможливлює припускати і враховувати той факт, що стратегія ДІФСП окремої країн або окремі її фрагменти можуть бути частиною стратегій країн вищого технологічного укладу або з більшим інфраструктурним потенціалом.

4. Багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно. Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого – входять до вищих як їх складові елементи. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі. Це означає, що розроблення стратегії ДІФСП є проекцією майбутнього нашої держави, досягнувши якого, постане проблема у розробленні нових стратегій для подальшого еволюційного розвитку як соціальної системи та інфраструктурного потенціалу, так і держави в рамках геостратегії нашої держави як базової та гомеостатичної системи концептуальних поглядів на ефективне її функціонування.

5. Сучасна наука розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об’єкта і суб’єкта Якщо раніше ці поняття розмежовували, то тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу. Відтак стратегія ДІФСП (як політико-безпекова практика) є інструментом коеволюції людини і світу, гармонійного розвитку інтересів людини, окремих націй і держав відповідно до загальної коеволюційної та гуманістичної концепції, водночас стратегія ДІФСП як нормативний акт є органічним компонентом національної правової системи в рамках реалізації геостратегії сучасної України.

Подальшого дослідження і своєї належної інтерпретації в контексті порівняння сущого і належного в рамках окремих наукових розвідок потребують концепції: монізму; дуалізму; плюралізму; субстанціалізму; реїзму; організмізму; механіцизму; динамізм; статизму.

У даному аспекті щодо поєднання нормативізму і монізму в юриспруденції і політології також слід звернути увагу і на такі категорії як дієвість і значимість. Адже нормативізм за цього випадку на відміну від дескриптивного підходу надає нового змісту поняттю справедливості, яке не дорівнює поняттю рівності. Адже будь-яка країна, яка, наприклад, здійснює ворожі дії щодо іншої країни, встановлює контроль над інфраструктурним комплексом або окремими об’єктами інфраструктури чи окремим сферами інфраструктурної політики з позицій власного національного законодавства захищає власний суверенітет; з позицій іншої держави — вчинює акт війни або акт агресії / анексії. Саме тому за першого і другого випадку можемо говорити про дієвість права в аспекті відповідності діяльності певних суб’єктів національному праву.

З позицій значимості і справедливості оцінка діяльності даних суб’єктів буде іншою. Відтак, дескриптивний підхід, фактично з позицій формально-юридичних, може обґрунтувати інфраструктурну війну як необхідний і законний напрям реалізації державної політики. Власно так відбулася втрата значної кількості об’єктів стратегічної інфраструктури Україною через діяльність Росії: з позицій Росії (позитивізм) — все законно; з позицій України і міжнародного співтовариства — все незаконно.

Висновки

Відтак унаочнюється висновок про те, що модерна інтерпретація і застосування нормативізму у практиці міжнародних відносин призводить до юридичного догматизму і юридичної схоластики, жорсткого прагматизму й утилітаризму юридичної практики.

Водночас з позицій нормативізму, яка тяжіє до справедливості, стратегія ДІФСП має розглядатися крізь призму значимості для реалізації національних інтересів. Відтак можемо підтримати думку В. В. Костицького, який відзначив, що „учений повинен користуватися натуралістичною, психологічною, феноменологічною, діалектичною, екзистенціоналістською, структуралістською, герменевтичною (і лише потім – нормативістською) методологією або творити на їх підґрунті власну методологію наукового юридичного пізнання” [, с. 28][13].

Наголосимо: справедливість не дорівнює рівності. Справедливість мною трактується в якості критичного оціночного масштабу політико-моральної здатності до мислення і втілення значимих як для окремої нації, так і для людства в цілому усвідомлених актів.

Додаткову аргументацію нашій позиції можемо надибати в юридичній царині. Зокрема відзначимо, що одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Зазвичай справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[14].

Саме дана позиція Конституційного Суду України надає можливості нам наголосити на тому, що закон може бути дієвим, але несправедливим, обмежувати права і свободи інших людей, націй тощо. За цих умов право є ширшим за закон. Акцентування нами на дослідженні та усвідомленні порізнення сущого і належного є вкрай важливим не лише для нашого подальшого дослідження, адже почасти застосування формально-юридичного та дескриптивного підходів у різних вимірах публічної риторики призводить до використання маніпулятивних технологій і формування хибної думки щодо справедливості тих чи інших дій. Саме це і призводить до конфліктоґенності суспільства, обґрунтуванні тих чи інших дій поза контекстом справедливості.

Нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній політології та юриспруденції і може бути корисним передусім як для наукового коментування діяльності політичних інститутів або законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів не лише дієвості, а й практичної їх значимості та справедливості в рамках політичних відносин в аналізованій сфері державної політики.

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Понятійно-категорійний апарат стратегії державної інфраструктурної політики України.  Регіональні студії. 2021. № 27. – С. 55—62

Анотація 

Діапазон наукової проблеми, обраної теми статті, зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням, визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву. На підставі проведеного аналізу сформульовано пропозиції щодо творення сучасної стратегії України, механізмом чого виступає удосконалення політико-безпекової практики і відповідного чинного законодавства в зазначеній галузі. Запропоновано будувати логіку дослідження державної інфраструктурної політики України, спираючись на методологію науки щодо інтеграційних зв’язків різних галузей знань. Подано авторське, новаторське визначення поняття „державна інфраструктурна політика” під яким пропонується розуміти заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого. Констатовано, що недостатня розробленість понятійно-категорійного апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними.

Ключові слова: стратегія, політика, інфраструктура, інфраструктурна політика, державна інфраструктурна політика, органічний зв’язок політики і права, сфери державної інфраструктурної політики, рівні державної інфраструктурної політики, суб’єкти державної інфраструктурної політики, об’єкти державної інфраструктурної політики

Аdnotacja

Zakres problemu naukowego, wybrany temat artykułu, determinuje połączenie metodologicznych i integracyjnych podejść dyscyplinarnych w celu jego rozwiązania. Logika opracowania polega na ustaleniu wzajemnych relacji między polityką państwa a jej regulacją prawną, określeniem zakresu i grup tematycznych układu terminologicznego. Na podstawie przeprowadzonej analizy sformułowano propozycje dotyczące stworzenia nowoczesnej strategii Ukrainy, której mechanizmem jest doskonalenie praktyki politycznej i bezpieczeństwa oraz odpowiedniego obowiązującego ustawodawstwa w określonej dziedzinie. Proponuje się zbudowanie logiki badań polityki infrastrukturalnej państwa Ukrainy w oparciu o metodologię nauki dotyczącą powiązań integracyjnych różnych dziedzin wiedzy. Przedstawiono autorską, nowatorską definicję pojęcia „polityki infrastrukturalnej państwa”, w ramach której proponuje się rozumienie kompleksowego kierunku polityki państwa opartego na koncepcji architektury strategicznej, która obejmuje: 1) zarządzanie strategiczne, oparte na zasadach kultury strategicznej, ukierunkowanej na realizację strategicznych interesów narodowych w kontekście tworzenia wartości strategicznych; 2) uregulowania polityczne i prawne public relations w zakresie infrastruktury; 3) strategiczne stanowienie prawa, którego treść polega na kształtowaniu i wdrażaniu norm polityczno-prawnych w tym zakresie; 4) strategicznej działalności instytucji politycznych w tym obszarze, której głównym celem jest tworzenie potencjału infrastrukturalnego poprzez efektywną realizację potencjału instytucjonalnego, co przejawia się w tworzeniu koniecznych i wystarczających warunków świadczenia usług żywotnych i realizacji kluczowych usług, bezpieczeństwa i zrównoważonego rozwoju ludzi, społeczeństwa i państwa jako jednej dynamicznej całości. Ustalono, że niewystarczający rozwój aparatu pojęciowego i kategorycznego DIFSP, brak stabilności semantycznej terminologii, w rezultacie prowadzi do niskich wskaźników użycia pojęć lub ich stosowania w zbyt wąskim znaczeniu, lub brak hiperłączy między nimi.

Słowa kluczowe: strategia, polityka, infrastruktura, polityka infrastrukturalna, polityka infrastrukturalna państwa, organiczne powiązanie polityki i prawa, sfery polityki infrastrukturalnej państwa, poziomy polityki infrastrukturalnej państwa, podmioty polityki infrastrukturalnej państwa, przedmioty polityki infrastrukturalnej państwa

Аnnotation

The range of the scientific problem, the chosen topic of the article, determines the combination of methodological and integrative disciplinary approaches in order to solve it. The logic of the study involves the establishment of a mutual relationship between state policy and its legal regulation, determination of the scope and thematic groups of the terminological array. On the basis of the analysis, proposals were formulated regarding the creation of a modern strategy of Ukraine, the mechanism of which is the improvement of political and security practice and the corresponding current legislation in the specified field. It is proposed to build the logic of the research of the state infrastructure policy of Ukraine, relying on the methodology of science regarding the integration links of various fields of knowledge. An author’s, innovative definition of the concept of “state infrastructure policy” is presented, under which it is proposed to understand a complex direction of state policy based on the concept of strategic architecture, which includes: 1) strategic management, based on the principles of strategic culture, aimed at realizing strategic national interests in the context of creating strategic values ; 2) political and legal regulation of public relations in the field of infrastructure; 3) strategic law-making, the content of which consists in the formation and implementation of political and legal norms in this area; 4) strategic activity of political institutions in this area, the main goal of which is the creation of infrastructure potential through the effective implementation of institutional capacity, which is manifested in the formation of necessary and sufficient conditions for the provision of vital services and the implementation of vital services, security and sustainable development of people, society and the state as a single dynamic whole. It was established that the insufficient development of the conceptual and categorical apparatus of the DIFSP, the lack of semantic stability of the terminology, as a result, lead to either low indicators of the use of concepts, or their use in a too narrow sense, or the absence of hyperlinks between them.

Key words: strategy, policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, organic link between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy

Anmerkung

Die Reichweite des wissenschaftlichen Problems, das gewählte Thema des Artikels, bestimmt die Kombination von methodischen und integrativen disziplinären Ansätzen zu seiner Lösung. Die Logik der Studie beinhaltet die Herstellung einer wechselseitigen Beziehung zwischen der staatlichen Politik und ihrer gesetzlichen Regelung, die Bestimmung des Umfangs und der thematischen Gruppen der terminologischen Reihe. Auf der Grundlage der Analyse wurden Vorschläge zur Schaffung einer modernen Strategie der Ukraine formuliert, deren Mechanismus die Verbesserung der politischen und sicherheitspolitischen Praxis und der entsprechenden aktuellen Gesetzgebung in diesem Bereich ist. Es wird vorgeschlagen, die Logik der Forschung der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine aufzubauen, indem man sich auf die Methodik der Wissenschaft bezüglich der Integrationsverbindungen verschiedener Wissensbereiche stützt. Es wird eine innovative Definition des Autors des Begriffs „staatliche Infrastrukturpolitik“ vorgestellt, unter der vorgeschlagen wird, eine komplexe Ausrichtung der staatlichen Politik auf der Grundlage des Konzepts der strategischen Architektur zu verstehen, die Folgendes umfasst: 1) strategisches Management, basierend auf den Prinzipien der strategischen Kultur, die darauf abzielt, strategische nationale Interessen im Zusammenhang mit der Schaffung strategischer Werte zu verwirklichen; 2) politische und rechtliche Regelung der Öffentlichkeitsarbeit im Infrastrukturbereich; 3) strategische Rechtsetzung, deren Inhalt in der Bildung und Umsetzung politischer und rechtlicher Normen in diesem Bereich besteht; 4) strategische Tätigkeit politischer Institutionen in diesem Bereich, deren Hauptziel die Schaffung von Infrastrukturpotenzialen durch die effektive Umsetzung institutioneller Kapazitäten ist, die sich in der Bildung notwendiger und ausreichender Bedingungen für die Bereitstellung lebenswichtiger Dienstleistungen und deren Umsetzung manifestieren von lebenswichtigen Dienstleistungen, Sicherheit und nachhaltiger Entwicklung von Mensch, Gesellschaft und Staat als einem einzigen dynamischen Ganzen. Es wurde festgestellt, dass die unzureichende Entwicklung des konzeptuellen und kategorialen Apparats des DIFSP und die daraus resultierende mangelnde semantische Stabilität der Terminologie entweder zu niedrigen Indikatoren für die Verwendung von Konzepten oder zu ihrer Verwendung in einem zu engen Sinne führen. oder das Fehlen von Hyperlinks zwischen ihnen.

Schlüssel wörter: Strategie, Politik, Infrastruktur, Infrastrukturpolitik, staatliche Infrastrukturpolitik, organische Verknüpfung von Politik und Recht, Bereiche der staatlichen Infrastrukturpolitik, Ebenen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Themen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Objekte der staatlichen Infrastrukturpolitik

注解

科学问题的范围，即文章所选择的主题，决定了方法论和综合学科方法的结合，以解决它。研究的逻辑涉及建立国家政策与其法律法规之间的相互关系，确定术语阵列的范围和主题组。在分析的基础上，提出了有关制定乌克兰现代战略的建议，其机制是改善政治和安全实践以及特定领域的相应现行立法。建议建立乌克兰国家基础设施政策研究的逻辑，依靠科学方法论，将各个知识领域的整合联系起来。提出了作者对“国家基础设施政策”概念的创新定义，提出了基于战略架构概念来理解国家政策的复杂方向，包括：1）战略管理，基于原则战略文化，旨在在创造战略价值的背景下实现战略性国家利益； 2）基础设施领域公共关系的政治和法律监管； 3）战略性立法，其内容包括该领域政治和法律规范的形成和实施； 4）政治机构在这一领域的战略活动，其主要目标是通过有效实施机构能力来创造基础设施潜力，表现为为提供重要服务和实施形成必要和充分条件人、社会和国家作为一个单一的动态整体的重要服务、安全和可持续发展。已确定 DIFSP 的概念和分类工具发展不足，术语缺乏语义稳定性，因此导致概念使用指标低或使用过于狭义，或者它们之间没有超链接。

关键词：战略、政策、基础设施、基础设施政策、国家基础设施政策、政法有机联系、国家基础设施政策领域、国家基础设施政策层次、国家基础设施政策主体、国家基础设施政策对象

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних цілеспрямованих заходів перебуває на етапі свого формування. Відтак перед Україною повною мірою постає усвідомлена необхідність концептуалізації та унормування даного напряму діяльності, формування стратегії держави як в цілому, так і стратегії державної інфраструктурної політики зокрема. Важливим етапом наукового дослідження, зважаючи  на органічний зв’язок політики і права, виступає вивчення механізму правового регулювання. Своєю чергою, усе зазначене потребує відповідного наукового осмислення й підготовки належного підґрунтя.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: Н. Артикуца, О. Баїк, Л. Бєсєдна, С. Брошкова, Ю. Власов, О. Ганьба, В. Гончаров, А. Дутко, О. Коровайко, А. Мартинюк, М. Медвідь, І. Настасяк, О. Ноздрін, І. Онищук, М. Панов, І. Приходько, І. Сердюк, О. Скрипнюк, О. Стельмащук, О. Чуваков, М. Шилін, Б. Шуневич, І. Шутак та ін.

По-друге, це проблеми формування понятійно-категорійного апарату правового регулювання у сфері, дотичній інфраструктурній політиці, механізми його здійснення. Важко переоцінити роль у розвʼязанні цієї проблеми В. Аверʼянова, Я. Багана, О. Воронятнікова,  І. Діордіци,  Г. Іванової, Є. Клюєвої,  О. Костан, І. Костякова, О. Котенка, В. Крикуна, Д. Малишка, О. Мандзюка, О. Нємцової,  О. Павлової, П. Покатаєва, С. Пономарьова,  А. Ревка, Н. Селіванової, І. Сопілко, О. Стукаленка, О. Сурілової, А. Чорноуса та ін.

По-третє, суттєве значення мають наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики Д. Бірюкова, М. Бутка, В. Дубницького, О. Єрменчука, Д. Задихайла, Г. Зубка, Ю. Кіндзерського, І. Колупаєвої, С. Кондратов, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до питань формування понятійно-категоріального апарату, стратегії державної інфраструктурної політики питання щодо понятійно-категоріального апарату зазначеної сфери залишається висвітленим фрагментарно саме з позицій методологічних, а тому потребує окремого дослідження.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті сутності понятійно-категоріального апарату стратегії державної інфраструктурної політики України.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           встановлення органічного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням;

2)           визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву досліджуваної сфери;

3)           формулювання пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства в зазначеній галузі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поняття інфраструктурної політики дедалі частішу зустрічається у наукових працях, аналітичних матеріалах, на інформаційних порталах центральних органів виконавчої влади. Зростаюча частотність застосування ключового поняття зумовлюється широтою спектру семантичного діапазону, що дозволяє йому бути актуальним як для політологів, так і для економістів, і для правників, і для державних діячів. Своєю чергою, на цій підставі виникає можливість інтерпретації концепту „державна інфраструктурна політика” як в універсальному (прийнятному для всіх напрямів) контексті, так і спеціалізованому: власне політологічному, економічному, юридичному, безпековому тощо.

Принагідно слід зазначити, що зазвичай, застосовуючи дане ключове поняття, суб’єкти наукової або практичної діяльності не вдаються до його тлумачення, тим самим обходячи питання формування іманентних даному поняттю ознак. Не виключно, що їм здається, що назва сама говорить за себе і все зрозуміло й без роз’яснень. Проте такий редукціонізм є не досить конструктивним, особливо в ті часи, коли перед України посталі метафізичні та онтологічні питання не лише її розвитку, а й виживання в якості суб’єкти геополітичних відносин і взагалі самостійної та незалежної держави.

Аби чітко сформулювати, а згодом і реалізувати фундаментально важливий напрям, насамперед необхідно мати чітке й максимально прийнятне уявлення про сутність усього понятійно-категоріального апарату: його глосарій, трактування термінів, їхні взаємні зв’язки, потенціал удосконалення, модернізації існуючих номінацій, поповнення неологізмами, можливості опису емерджентних зв’язків, які утворюються у системах більш високого порядку.

Отже, слід констатувати, що натепер не існує офіційного визначення ключового поняття „державна інфраструктурна політика”, тим більше – дефініцій геостратегії, стратегії державної політики, в тому числі й інфраструктурної, правового її регулювання. Певною мірою, подібне детермінується тією обставиною, що на даному етапі лише відбувається системна концептуалізація, наукове обґрунтування цілісного бачення цього інституційного феномену.

Одразу треба відзначити на певну характерну особливість вказаного процесу. З позицій науки, як правило, з’являється саме ключове поняття, а потім від нього утворюються видові й групові деривати. У випадку з ДІФСП все відбувається у зворотному напрямі. Закладені підвалини й офіційно визнані такі видові елементи державної політики стосовно: транспортної, цифрової, туристичної, стратегічної тощо інфраструктури. Між тим більшість інших видів поняття, як і власне сама номінація, ще не здобули належного визнання.

Важливо, що поняття, яке досліджується, водночас є первинним для сфери інфраструктури, і вторинним (видовим) для загального поняття „державна політика” (ДП). Існує чимало доктринальних визначень вказаної домінанти, проте найбільш виразно відтворюють сучасне розуміння такі:

„1. Державна політика (англ. Public Policy, State Police) – дії системи органів державної влади згідно з визначеними цілями, напрямами, принципами для розвʼязування сукупності взаємоповʼязаних проблем у певній сфері суспільної діяльності. 2. Пропонований курс діяльності уряду для задоволення потреб чи використання можливостей, сформульований із зазначенням очікуваних результатів та їх впливу на наявний стан справ і конкретне розвʼязання проблем» [[1]  ,с. 144]. Тож дефініція містить вказівку на субʼєктів здійснення державної політики, суспільний характер діяльності, цілепокладання, розподіл по напрямах. Обидва варіанти тлумачення обʼєднує проблемний підхід. Разом з тим, подібна інтерпретація далека від такої, що задовольняє усім існуючим вимогам. По суті автор імпліцитно відтворює своє бачення: спочатку зʼявляється проблема, а потім органи державної влади її розвʼязують. У такій спосіб при подібному трактуванні відсутній навіть натяк на стратегічне управління, його упереджувальний характер,  орієнтацію на сталий розвиток і забезпечення національної безпеки у всіх її проявах. Не викликає заперечень лише твердження, що вироблення державної політики є «послідовним процесом виокремлення складових гуманітарної, соціальної, економічної мозаїки, які логічно поєднуються і доповнюють одна одну» [[2] ,с. 145].

Для встановлення взаємних звʼязків між державною політикою і правознавством є вкрай важливими спостереження Г. Зубка, який вказує, що дослідження ДП  «необхідно для більш повного розуміння механізмів теоретико-правової концептуалізації відповідних норм, визначення тенденцій розвитку й подальшої модернізації вітчизняної правової системи, легітимації окремих положень політичного курсу на рівні нормативно-правових актів, встановлення передумов розширення меж правового регулювання у зв’язку з появою нових юридичних фактів» [[3]  ,с. 40].   Також слід згадати ще одне принципове  положення, сформульоване цим же автором. Говорячи про звʼязок між державною політикою і правом в аспекті процесуальних етапів, він доходить висновку, що існує умовна кругова схема, за якої «наука слугує передтечею концептуалізації політики; політична діяльність держави спрямовується на остаточне формування й ухвалення відповідних актів із закріпленням норм правового регулювання. Своєю чергою, правова наука, досліджуючи норми чинного законодавства, допомагає його удосконалювати, модернізувати» [[4] , с. 41].

Виходячи з наведеного, логіку дослідження ДІФСП можна будувати, спираючись на загально визнану методологію науки щодо інтеграційних звʼязків різних галузей знань. Також доречним стане використання принципу від загального до окремого.

Ступенем найбільшого узагальнення поняття виступає те, що відтворюється термінологічним сполученням „державна інфраструктурна політика”. За авторським баченням це є заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого.

Прокоментую.

По-перше. У дефініції є вказівка на комплексний характер даного напряму політики, а це означає, що вона охоплює низку галузевих елементів, а через це набуває права розглядатися як домінанта з позицій понятійно-категоріального апарату. Більше того, підкреслюється і наголошується на тому, що дана політика має розглядатися у форматі стратегії і становити частини концепції стратегічної архітектури і геостратегії сучасної України.

По-друге. З позицій діяльнісного підходу, визначається сфера (суспільні відносини) і змістове наповнення дій політичних інститутів.

По-третє. Формулюються цілі досліджуваного напряму політики, в яких віддається пріоритет тріаді безпеки, розвитку країни і прав людини. Звісно, дане визначення може бути удосконалено, воно не є вичерпним, проте у своїй основі відображає сутність поняття.

По-четверте, на загал, поняття сконструйоване відповідно до засад політологічного дискурсу, адже в ньому побудоване крізь призму визначення таких елементів, як: політичні відносини; політичні інститути; політико-правові норми і політична свідомість та політична культура.

За рахунок додавання ще одного атрибутиву можна виділити державну та недержавну інфраструктурну політику. Одразу маю оговорити, що подібний розподіл є доволі умовним, адже останнім часом все більше говориться про публічне управління, державно-приватне партнерство у певних галузях. У такий спосіб, інтеграційні звʼязки міцнішають. Проте ще зарано відмовлятися від диференціації зазначених видів, оскільки вони чітко корелюються із субʼєктами діяльності. У ДІФСП це органи влади, державні установи, посадові особи, на яких в установленому законодавством порядку покладаються обовʼязки щодо вироблення й ухвалення стратегічних і поточних управлінських рішень, які мають керівний вплив на функціонування, розвиток відповідних обʼєктів і процесів.

Таким чином, з позицій формування понятійно-категоріального апарату досліджуваної сфери, логічну послідовність етапів можна відобразити через схему.

Схема

Етапи формування понятійно-категоріального апарату ДІФСП

Виходячи з обраної теми дослідження, в полі зору переважно мала б знаходиться лише частина представленої схеми, але було б методологічно невірним йти шляхом фрагментарності та позбавити опис витоків походження ключового поняття та його системних звʼязків.

Тим більше, правильне розуміння термінів, від котрих потім утворюються похідні назви, позбавляє у подальшому небажаних похибок. До прикладу, у назві такого центрального органу виконавчої влади, як Міністерство інфраструктури, відбивається невиправдано звужене розуміння поняття інфраструктури, оскільки воно за своєю семантикою є набагато ширшим, аніж просто транспортна сфера. Тому, виправляючи цю лінгвістичну похибку, слід було б перейменувати його у Міністерство інфраструктури транспорту і звʼязку. Така назва найбільш точно б відображала сфери діяльності, на які розповсюджується юрисдикція даного органу.  До речі, доволі симптоматичною щодо специфіки розуміння термінології є позиція міністра інфраструктури, який заявляє, що «державна політика у сфері транспорту та інфраструктури має чіткий євроінтеграційний напрям» [[5] ]. За такого мовного оформлення виникає непорозуміння: чи входить транспорт до інфраструктури, чи ці два елементи функціонують як рівноправні, де інфраструктура являє собою лише дороги та мости. Що реально мається на увазі?

Загалом при семантично виваженому підході до значення ключових термінів як наслідок  значно розширилося би коло субʼєктів і обʼєктів, причетних до ДІФСП.

Повертаючись до розгляду представленої схеми, зазначу, що відповідно до авторського бачення понятійно-термінологічний апарат ДІФСП сфокусований на тематичних групах, які охоплюють усі юридично значущі сегменти досліджуваного напряму політики. Деталізацію елементів останньої частини схеми доцільно представити у вигляді таблиці.

Табл. 1

Елементи понятійно-категоріального апарату ДІФСП

правозмінюючі факти;

правоприпиняючі факти

Щодо першого компонента таблиці треба констатувати, що через скривджене розуміння існуючих сфер інфраструктури, їх вичерпного переліку, взаємного звʼязку натепер відбувається диспропорція, за якої найбільша увага приділяється транспортній сфері й цифровій інфраструктурі. Не доведено до логічного завершення питання щодо правового нормування сфери критичної інфраструктури. У той же час сфери охорони здоровʼя, освіти, культури, туризму та ін. при своєму правовому регулюванні випадають з інфраструктурного контексту, а розглядаються  виокремлено, що врешті-решт призводить до вузької профільності, а через це – й низької ефективності прийнятих управлінських рішень.

Цілком переконаний, що за інноваційних підходів правове регулювання має здійснюватися на підставі врахування усіх понятійних ланцюгів, а також системних взаємних звʼязків між ними. Так, при подальшій градації структурних елементів категоріально-понятійного апарату ДІФСП слід було б вирізняти родо-видові критерії. Припустимо, в межах транспортної інфраструктури варто було б диференціювати:

-         інфраструктуру автомобільного та міського транспорту;

-                      інфраструктуру водного транспорту (з подальшим розподілом на морський та річковий);

-          інфраструктуру залізничного транспорту;

-         інфраструктуру авіатранспорту,  авіаційного сполучення;

-         космічну інфраструктуру.

Так само, при формуванні ДІФСП у соціальній сфері слід було б виокремлювати:

-         інфраструктуру соціального захисту населення;

-         інфраструктуру цивільного захисту населення;

-         житлову інфраструктуру;

-         інфраструктуру охорони здоровʼя (поліклініки, лікарні, травмпункти, санаторії, профілакторії тощо);

-         інфраструктуру закладів освіти (дитячі садочки, школи, ліцеї, гімназії, позашкільні заклади, коледжі, інститути, університети тощо);

-         інфраструктуру наукових закладів (заклади НАН, наукові центри, наукові лабораторії, інноваційні парки тощо);

-         правоохоронну й судову інфраструктуру;

-                      виборчу інфраструктуру (з урахуванням розташування виборчих штабів, виборчих дільниць тощо);

-                      інфраструктуру закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів, кінотеатрів, клубів тощо);

-         спортивну інфраструктуру;

-         туристичну інфраструктуру;

-                      торгівельну інфраструктуру;

-                      інфраструктуру обслуговування (перукарні, салони краси, бані, косметологічні й масажні кабінети, кафе, ресторани, хімчистки і т. ін.).

-                      інфраструктуру місць дозвілля й відпочинку (парки, сади, гаї, ліси, озера, пляжні зони біля озер та річок тощо);

-                      інфраструктуру догляду за тваринами (місця вигулу домашніх тварин, ветеринарні лікарні; приймальники-утримувачі безхозних тварин тощо);

-                      інфраструктуру некрополів (кладовища, меморіали, крематорії і т. ін.).

В даному випадку компетенція субʼєктів виходить за межі центральних органів виконавчої влади. Здебільшого вона розповсюджується на місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого управління, органи самоврядування. Все це добре лягає в канву децентралізації влади. Проте, з позицій ДІФСП, має бути вироблено єдине бачення пріоритетних принципів, концептуальних підходів, аби уникнути зловживань на місцях. Припустимо, захоплення житловим будівництвом у містах нерідко супроводжується зменшенням рекреаційних зон, неврахуванням необхідності розбудови дитячих садів, шкіл, закладів охорони здоров’я тощо. Тож діяльність місцевих органів влади в інфраструктурній сфері має корелюватися із загальнодержавною політикою, а у більш широкому плані — відповідати геостратегії  розвитку сучасної України, стратегії державної інфраструктурної політики в цілому.

Цілком зрозуміло, що термінологія, повʼязана з ДІФСП, здебільшого вживається в юридичних актах, якими регулюється транспортна, енергетична галузь, сфера критичної та цифрової інфраструктури. Проте з наукових позицій цікаво розглянути, наскільки широким є діапазон застосування цих понять у «нетипових» галузях.

На підтвердження робочої гіпотези щодо того, що правове регулювання ДІФСП недостатньою мірою охоплює ті сфери, які у субʼєктів законотворчості слабо асоціюються з інфраструктурою, на прикладі соціальної інфраструктури був проведений контент-аналіз текстів основних законів і підзаконних актів, якими внормовується діяльність органів влади у досліджуваному аспекті. Результати аналізу відображені в таблиці.

Табл. 2

Застосування у законодавчих актах України, якими регулюються суспільні відносини у соціальній сфері, понять ДІФСП

Дані, що містяться в таблиці, наочно демонструють, що застосування понятійно-категоріального апарату ДІФСП у соціальній сфері знаходиться у прямій залежності від уявлень і вподобань субʼєктів нормотворчості. З 16 проаналізованих актів майже у половині (точніше – у 7 актах) немає жодної згадки про поняття інфраструктури та інфраструктурної політики. У пʼяти актах фіксується низька частотність вживання (по одному разу). У той же час в решті документів цей показник є доволі високим.

Таким чином, можна констатувати, що недостатня розробленість понятійно-категоріального апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними. Відтак виправлення існуючого становища можливо за умов юридико-лінгвістичного опрацювання термінологічного масиву з подальшим його відтворенням у такому документі, як «Стратегія державної інфраструктурної політики України», що за нинішніх умов політичної турбулентності до олігархічного реваншу має бути затверджена Указом Президента України.

За інших умов, після демонтажу фінансового та соціально-економічного та інформаційного підґрунтя олігархічного консенсусу можливо схвалити даний документ розпорядженням Кабінету Міністрів України на кшталт того, як це було зроблено з аналогічною концепцією у сфері цифрової інфраструктури [[22] ].

Подібна Стратегія як вид нормативно-правового акта повинна вирізнятися широтою підходів, а не обмежуватися лише транспортною чи енергетичною сферою, адже саме від комплексного розуміння залежатиме консолідація зусиль всіх політичних інститутів задля досягнення стратегічних цілей розвитку людини, суспільства і держави в якості єдиного організму, гуманізації суспільних відносин з метою комфортного розвитку особистості.

Висновки. Проведений аналіз понятійно-категорійного апарату правового регулювання стратегії державної інфраструктурної політики України (як політико-безпекової практики і як нормативно-правового акта) дозволив встановити, що цей апарат натепер знаходиться на етапі свого формування. Процес ускладнюється мультидисциплінарними підходами, що потребує узгодженості поглядів науковців різних галузей знань, політичних інститутів, суб’єктів нормотворчості.

Література

ПОНЯТИЙНО-КАТЕГОРИАЛЬНЫЙ АППАРАТ СТРАТЕГИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ИНФРАСТРУКТУРНОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ

Диапазон научной проблемы, избранной в качестве темы статьи, обусловливает объединение методологических и интеграционных дисциплинарных подходов с целью ее решения. Логика исследования предусматривает установление взаимных связей между государственной политикой и ее правовым регулированием, определение объемов и тематических групп терминологического массива. На основе проведенного анализа сформулированы предложения по совершенствованию действующего законодательства в указанной отрасли.

            Ключевые слова: политика, инфраструктура, инфраструктурная политика, государственная инфраструктурная политика, правовое регулирование, взаимосвязь политики и права, сферы государственной инфраструктурной политики, уровни государственной инфраструктурной политики, субъекты государственной инфраструктурной политики, объекты государственной инфраструктурной политики, правовые (юридические) нормы в области государственной инфраструктурной политики, юридические события в области государственной инфраструктурной политики

CONCEPT-CATEGORIAL APPARATUS OF STRATEGY OF STATE INFRASTRUCTURAL POLICY OF UKRAINE

            The research topic is at the intersection of a number of scientific disciplines. First, it concerns the development of the methodology of science, the establishment of ways of forming concepts and categories, their interconnection. Secondly, it is in the plane of political science, in particular, the development of such a direction as infrastructure policy. Third, it integrates with law in matters of legal regulation. The author of the article pays great attention to the issue of the relationship between politics and law. It is in this context that he formulates the author’s definition of the concept of “Infrastructure Policy”. In his understanding, infrastructure policy is a policy direction that provides for the management, legal regulation and implementation of public relations between entities whose activities are in the field of various infrastructure sectors and are aimed at ensuring national security, sustainable development of the country, safe and comfortable life of people. The article contains a diagram and tables that reflect the understanding of the essence of the categorical apparatus of infrastructure policy, its evolution, and its use in the normative legal acts of Ukraine. The author notes the characteristic tendencies, in which an unjustified narrowing of the semantics of the concept of “infrastructure” is stated, its use only in relation to transport, energy and critical infrastructure facilities. The scientist proposes ways to improve the current legislation on the basis of more effective use of the conceptual and categorical apparatus of legal regulation of state infrastructure policy.

Keywords: policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, legal regulation, the relationship between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy, legal (legal) norms in the field of state infrastructure policy, legal events in the field of state infrastructure policy

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо необхідності розроблення категорійно-понятійної системи теорії інфраструктурної політики із застосуванням методів правничої герменевтики, юридичної компаративістики, методології міждисциплінарного підходу. На підставі аналізу ключового концепту «життєво важлива інфраструктура», подано аргументацію щодо необхідності застосування коректної наукової методології пери формуванні не лише окремих понять, а категорійно-понятійних рядів. Наведено аргументи щодо доцільності використання методів гіперзв’язків для уніфікації категорій та понять з подальшою їх легітимацією в нормативно-правових актах. З урахуванням сучасних трендів глобалізації, ускладненням структурі життєво важливих систем та розвитку інфраструктурних відносин , висновується про необхідність розроблення та провадження в науковий обіг поняття «життєво важлива інфраструктура» замість терміну «критична інфраструктура». Подані теоретичні судження тісно пов’язані із практичною необхідністю формування системи адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики.

Ключові слова: життєво важлива інфраструктура, адміністративно-правове регулювання державної інфраструктурної політики, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, об’єкти життєво важливої інфраструктури, правнича герменевтика, методологія теорії інфраструктурної політики, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство

Актуальність теми

Актуальність дослідження змісту завдань державної інфраструктурної політики (далі — ДІП) обумовлена необхідністю не лише збереження стійкості та сталості об’єктів інфраструктури, а й формування умов для належного виконання ними своїх функцій, а також розвитку держави.

У згаданому аспекті доцільно звернути свою увагу на фундаментальні питання дефініційного характеру, які, чомусь, у більшості нинішніх публікацій, подаються майже аксіоматично. Це передусім такі:

1)    аксіоматичність застосування терміна «критична інфраструктура»;

2)    тиражування терміну «захист критичної інфраструктури» для позначення комплексу заходів з реалізації державної інфраструктурної політики;

3)    калькування з іноземної мови терміну «сектор інфраструктури».

Я порушую дані питання через те, що навіть і зараз у поважних публікаціях пропонується без належного теоретичного обґрунтування ототожнювати окремі терміни один із одним. Так, в одній з останніх публікацій НІСД прямо зазначено: «З огляду на це в різних країнах (і навіть в одній, але в різні періоди часу) в офіційних документах можна натрапити на терміни «критична інфраструктура», «національна критична інфраструктура», «національна інфраструктура», натомість: «державна система захисту критичної інфраструктури». Хоча, як правило, йдеться про одне й те саме поняття і маються на увазі аналогічні цілі та завдання щодо критичної інфраструктури» [1].

До найбільш помітних дослідників окремих фрагментів цієї системної тематики я можу віднести таких дослідників, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. П. Іванюта, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля, С. С. Теленик та ін.

Відзначаючи актуальність з’ясування змісту та запровадження нового концепту, я зосереджу власну увагу на розробленні теоретичних засад теорії державної інфраструктурної політики, зокрема на питаннях будови категорійно-понятійного апарату.

Мета статті полягає у формуванні засад побудову категорійно-понятійної системи теорії інфраструктурної політики, а також впровадження в науковий обіг поняття «життєво важлива інфраструктура». Для досягнення проголошеної мети були поставлені та вирішені такі завдання: 1) визначити зміст поняття «критична інфраструктура»; 2) із застосуванням методів правничої герменевтики, юридичної компаративістики формально-юридичного та логіко-догматичного підходів довести недоцільність і некоректність застосування даного терміну для опису явищ та тенденцій в інфраструктурному середовищі; 3) науково обґрунтувати необхідність впровадження у науковий обіг поняття «життєво важлива інфраструктура».

Виклад матеріалу

Проведене мною дослідження, а також власний практичний досвід, дозволяють висловити альтернативну існуючій в сучасній науковій парадигмі думку щодо доцільності використання терміну «життєво важлива інфраструктура». Адже саме даний термін відображає суть і зміст описуваного явища.

Ідеалізовані об’єкти та наукові факти і закони виражаються у формі понять, котрі дозволяють в ідеалізованому, абстрактному вигляді уявити собі ті чи інші сторони реалізації ДІП як самодостатнього явища об’єктивної реальності, виокремити суттєві елементи та їх взаємозв’язок. Саме у таких поняттях фіксуються та узагальнюються результати наукового пошуку [2, с. 92].

Звичайно, що допоки не розроблено теорію інфраструктурної політики, не консолідовано понятійний апарат в якості єдиної несуперечливої системи понять, що описуються явища у сфері інфраструктури, складно говорити про ефективність адміністративно-правового регулювання ДІП. Корисним є застосування міждисциплінарного підходу, водночас, почасти за умови порушення логіки дослідження, його вульгарне застосування призводить до фривольної інтерпретації та неорганічної імплементації окремих понять, які не описують сферу інфраструктурних відносин, а є штучним і подеколи надуманим пристосуванням існуючого терміну до даної сфери. Такий підхід на мій погляд не є конструктивним.

При формуванні термінологічної або категорійно-понятійної системи, на мій погляд, доцільно зважати на наступні чинники суто теоретичного характеру [2, с. 93].

По-перше, діалектичний взаємозв’язок і взаєморозвиток понять об’єктивно відбиває реальність і суперечність реалізації ДІП як самостійного виду державної політики.

По-друге, дані поняття мають бути відображені у мовних одиницях, які можуть визнаватися термінами юридичної науки, якщо вони точно відбивають співвідношення явищ і процесів, що становлять процес реалізації інфраструктурної політики, а зміст понять, своєю чергою, розкривається через їх визначення.

По-третє, поняття та категорії, що описують явища та тенденції, мають становити єдину несуперечливу систему, перебувати у взаємозв’язку з іншими. В ієрархічності будови понять, які відрізняються одне від одного за обсягом, мірою абстрактності та іншими рисами, відображений системний характер самого процесу реалізації ДІП як явища суспільного життя, що перебуває в об’єктивній залежності від інших явищ.

Якщо ж проаналізувати ключові категорії та поняття, якими послуговуються маститі автори, досліджуючи різноманітні аспекти державної інфраструктурної політики, то можна знайти чимало суперечностей як теоретичного, так і методологічного змісту.

Зокрема, визначення поняття «критичної інфраструктури», через поняття «життєво важливий» знаходимо у щорічному посланні Президента України до ВРУ 2017 року, де поняття критичної інфраструктура визначено як об’єкти, системи, мережі та ресурси, порушення функціонування або неможливість доступу до яких упродовж навіть короткого часу викликає тяжкі наслідки, спричинені неотриманням послуг та / або перериванням у здійсненній функцій, що є життєво важливими для безпечного й сталого існування населення, суспільства і держави [3, с. 57]. Аналогічний підхід дублюється і в іншій роботі [4]. Тобто поняття «критичний» описується за допомогою іншого поняття «життєво важливий».

Така ж тенденція щодо визначення поняття «критичний» через поняття «життєво важливий» зберіглася і у Щорічному посланні Президента України до ВРУ 2018 року, в якій зазначено, що запровадження концептуальних підходів до забезпечення функціонування життєво важливих для населення, суспільства та держави об’єктів і систем на базі концептів захисту, безпеки та стійкості критичної інфраструктури вимагає виведення управління сектором безпеки держави на якісно новий рівень, який передбачає прийняття рішень щодо критичної інфраструктури на основі ризик-орієнтованих підходів [5, с. 320-321].

Автори аналітичної доповіді «Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України», визначають, що критична інфраструктура – системи, мережі, об’єкти, ресурси (як фізичні, так і віртуальні чи інформаційні), які забезпечують реалізацію життєво важливих функцій та послуг (виділено мною — Авт.) і мають настільки велике значення, що їх знищення, пошкодження або виведення з ладу призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності населення, суспільства, соціально-економічного розвитку країни, обороноздатності держави та забезпечення національної безпеки [1, с. 220].

Тим більше, що далі автори надають авторські визначення таких понять :

життєво важливі послуги – послуги, які забезпечуються державними установами, підприємствами та організаціями будь-якої форми власності, збої та переривання у наданні яких призводять до швидких негативних наслідків для населення, суспільства, соціально-економічного стану та національної безпеки [1, с. 221];

життєво важливі функції – функції, які виконують державні органи, державні установи, підприємства та організації будь-якої форми власності, порушення яких призводить до швидких негативних наслідків для населення, суспільства, соціально-економічного стану та національної безпеки [1, с. 221].

Фактично, застосування формально-догматичного підходу, а також методів правничої ґерменевтики дозволяє реконструювати поняття, замінивши терміносполуку «життєво важливих функцій та послуг» на пропоновані авторами даної доповіді визначення даних понять. Наслідки застосування мною даної процедури мають наступний вигляд:

критична інфраструктура — системи, мережі, об’єкти, ресурси (як фізичні, так і віртуальні чи інформаційні), які забезпечують реалізацію послуг, які забезпечуються і функцій, які виконують державні органи, установи, підприємства та організації будь-якої форми власності, порушення, збої та переривання у наданні яких призводять до швидких негативних наслідків для населення, суспільства, соціально-економічного стану та національної безпеки і мають настільки велике значення, що їх знищення, пошкодження або виведення з ладу призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності населення, суспільства, соціально-економічного розвитку країни, обороноздатності держави та забезпечення національної безпеки.

За даного випадку наочно продемонстровано нелогічність та суперечливість і відсутність сенсу у даному визначенні, яке характеризується беззмістовністю та тавтологією, унеможливлює його валентність — здатність слова вступати в синтаксичні зв’язки.

Тобто, визначення атрибутивного компонента «критичний» про іменнику «інфраструктура» відбувається за допомогою іншого атрибутивного компонента «життєво важливий». Оскільки атрибутивний компонент слугує для опису самого поняття, то заміна компонента «критичний» на компонент «життєво вважливий» одразу ж виражатиме зміст описуваного явища і спростить теоретичну будову концепту.

Категорія «життєво важливі інтереси» вживається в майже усіх безпекових документах:

• Закон України «Про національну безпеку України»;
• Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України»;
• Закон України «Про Службу безпеки України»
• Доктрина інформаційної безпеки України;
• Стратегія кібербезпеки України;
• Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України тощо.

Натомість дане поняття і досі не має свого правового закріплення.

Водночас у Посланні Президента України до ВРУ 2017 року прямо зазначено на те що гібридна війна руйнує «життєво важливі системи країни» [3, с. 219]. Також у даному документі надибуємо й іншу лексему: життєво важливе середовище людини [3, с. 600].

Водночас на рівні наукових досліджень були здійснені різноманітні спроби  визначення поняття «життєво важливий». Зокрема, заслуговує на увагу позиція В. А. Ліпкана, який ще у 2003 році прямо зазначив на взаємозв’язок життєво важливих національних інтересів і об’єктів інфраструктури. Зокрема було визначено, що життєво важливі національні інтереси — це такі національні інтереси, які пов’язані із виживанням і безпекою нації, захистом території України і території союзників, важливих елементів інфраструктури, забезпеченням безпеки громадян та їх економічного добробуту. Життєво важливі інтереси можна визначати і як усвідомлені на рівні вищих органів державної влади потреби народу у збереженні й розвитку національних цінностей, національного багатства, вдосконалення економічного й політичного устрою суспільства. Для захисту інтересів цієї категорії Україна має рішучо використовувати усі наявні засоби, включаючи при необхідності, застосування своєї військової могутності [6].

Життєво важливі інтереси відбивають фундаментальні, базові потреби нації, порушення або неможливість задовольнити які може призвести до її колапсу. Через це, природно, що кожна нація має власні, властиві лише їй, національні інтереси [7]. Цей суттєвий момент необхідно враховувати при створенні систем колективної, міжнародної, глобальної безпеки. Суттєвим для розуміння змісту життєво важливих національних інтересів є аналіз понять „національні потреби” і „національні цінності” [8].

Зокрема, на підтвердження даної думки, мною було здійснено аналіз зарубіжних підходів до визначення об’єктів інфраструктури та їх категоризації, результати якого доводять слушність думки про доцільність оперування поняттям «життєво важливі національні інтереси», яке більш точно і влучно відображає національні цінності та потреби, а відтак і сенс категоризації об’єктів інфраструктури за категоріями важливості.

Отже впровадження в науковий обіг поняття «життєво важливі об’єкти інфраструктури» має наукове обґрунтування.

Також, розробляючи те чи інше поняття, доцільно зважати і на той факт, що дане поняття має бути органічно вписано в термінологічну систему, що описує явища та тенденції, інфраструктурні відносини як цілісну систему, в тому числі і на засадах синергетичної парадигми. Адже нестабільність, випадковість, нелінійність, власно які і виступають об’єктами рефлексії синергетики, досліджуються в рамках різноманітних науково-теоретичних шкіл, водночас в Україні результати теоретичних напрацювань не знаходять поки що свого належного практичного втілення.

У даному ракурсі відзначу, що застосування синергетичної парадигми в поданому контексті дозволяє виділити складові інфраструктурного середовища, яке характеризується наступними складовими:

• на мікрорівні — створення нової культури взаємовідносин на засадах державно-приватного партнерства;
• на макрорівні — формування загальнонаціональної мети розвитку інфраструктури;
• на глобальному рівні — формування балансу розвитку та реалізації інтересів окремих країн (транснаціональних корпорацій, в тому числі і в кіберпросторі) з інтересами розвитку інфраструктури окремих держав (соціальних систем).

Притаманна сучасному світу поліполярність та полікультурність набуває нових невиразних форм [9], адже глобальне лідерство США вже не має ознаки однозначного домінування, а прагнення Китаю, Індії, Росії до встановлення власних сил та центрів впливу, в тому числі і через застосування прямої військової сили, формування космічної зброї призводить до закладення значного потенціалу до нестабільності сучасного як безпекового, так і як наслідок інфраструктурного ландшафту. Руйнування класичного розуміння поняття «ідентичності» [10, с. 228], призвели до втрати самоідентичності окремих соціальних систем, але не спричинило мирного, підкреслю, саме мирно го співіснування на засадах поєднання світоглядів, толерантності та рівноправ’я співіснування різних соціальних систем, внаслідок чого утворилася прогалина між титульними етносами ті мігрантами, які дедалі більше усвідомлюють необхідність свого збереження через повернення та розвиток власних гето.

Саме за таких об’єктивно існуючих умов, термін «життєво важлива інфраструктура» більш точно та чітко описує зміст явища, його характерологічні та іманетні ознаки. Дане поняття більш коректно та точно відображає зміст надання життєво важливих послуг та реалізацію життєво важливих функцій. Також з урахуванням постійної зміни сучасного інфраструктурного ландшафту в геокультурному контексті дане поняття може виконувати інтегративну роль, яке зможе об’єднувати різні соціальні системи на основі спільних цінностей, які власно і визначатимуть контури та специфіку як безпечного існування та розвитку так і стійкості об’єктів інфраструктури в умовах невизначеності.

Таким чином, з урахуванням наведеного, пропоную позбутися штучного ускладнення розуміння процесів та явищ і увести до наукового обігу поняття «життєво важлива інфраструктура», яке пропоную визначати наступним чином:

життєво важлива інфраструктура — системи, мережі, об’єкти, ресурси (як фізичні, так і віртуальні чи інформаційні), послуги, які мають настільки велике значення, що їх знищення, пошкодження або виведення з ладу призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності людини, суспільства і держави, соціально-економічного розвитку країни, обороноздатності держави та забезпечення національної безпеки.

На підтримку моєї позиції також можу навести досвід Данії, в законодавстві якої відсутній термін «критична інфраструктура», «сектор інфраструктури», натомість законодавець послуговується терміном «життєво важливі соціальні функції». До таких функцій, зокрема, належать:

1)    енергозабезпечення;

2)    інформаційно-комунікаційні технології;

3)    транспортне забезпечення;

4)    водопостачання;

5)    продовольче забезпечення;

6)    фінансове забезпечення;

7)    пожежні та аварійно-рятувальні служби, поліцейські функції, військова допомога органам державної влади;

8)    охорона здоров’я та соціальні послуги;

9)    оборона, розвідка і безпека;

10)                        виконання повноважень органами влади всіх рівнів [11].

Так само і в ключовому документі Швеції, який регулює суспільні відносини в інфраструктурній сфері, прямо зазначено на життєво важливі соцієтальні функції [12].

Висновки

Таким чином, як бачимо, сутність та зміст виконуваних завдань майже співпадає з тим, що в інших країнах називають терміном «критична інфраструктура».

Взагалі ж відзначу, що сучасним науковим дослідженням у сфері інфраструктури бракує застосування саме методологічних підходів, особливо коли йдеться про розроблення категорійно-понятійної системи.

Із цього приводу можe погодитись із В. Г. Фатхутдіновим, який влучно зауважив: «Механічна рокіровка без опори на глибинну семантику термінів, практику термінологічного вживання у більшості законів, насамперед у Конституції України, сліпе калькування запозичених номінацій не тільки спотворюють понятійний апарат науки, але й перешкоджають розумінню ролі і функцій нових соціальних інституцій. Це дає підстави порушувати питання щодо уніфікації ключової термінології адміністративної діяльності, а також внесення відповідних змін до прийнятих без ґрунтовної наукової експертизи законів» [13].

Нарешті, впровадження у наукову мову пропонованого мною терміну «життєво важлива інфраструктура» привнесе позитивного забарвлення не лише мові, а й діям, адже постійне вживання слова «критичний» є негативним і формує негативне ставлення як до самих об’єктів, так і до діяльності із реалізації державної інфраструктурної політики.

Список використаної літератури:

1.  Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта  С.  П.,   Кондратов   С.   І.,   Суходоля   О.   М.]   /   за   заг.   ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2019. – 224 с.
2.  Оперативно-розыскная деятельность: Учебник / Под ред. К.К. Горяинова, В.С. Овчинского, А.Ю. Шумилова. — М.: ИНФРА-М, 2001.
3.   Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». – К. : НІСД, 2017. – 928 с.
4.  Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. матер. міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов ; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2016. – 176 с.
5.  Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році». – К. : НІСД, 2018. – 688 с.
6.  Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с.
7. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : Режим доступу: https://pidruchniki.com/12461220/politologiya/klasifikatsiya_natsionalnih_interesiv.
8. Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
9.  Тимошенко В. Плюралістична теорія держави Б.О. Кістяківського / В. Тимошенко // Право України. — 2005. — №3. — С. 122–125.
10.  Викторов А. Ш. Ведение в социологию безопасности. Курс лекций. М. : «Канон ⁺» РООИ «Реабилитация», 2008. — 568 с.
11. Режим доступу: https://brs.dk/viden/publikationer/Documents/National%20Risk%20Profile%20for%20Denmark%20LOWRES.pdf.
12. Action Plan for the Protection of Vital Societal Functions & Critical Infrastructure. DanagårdLiTHO. July 2014. – 32 P.
13. Фатхутдінов В. Г. Громадський vs публічний у дзеркалі правничої герменевтики / В. Г. Фатхутдінов// Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки. — Херсон, 2015. — Випуск 4, Т. 1. — С. 45—50.

Зубко Г.Ю. Безпека космічної інфраструктури як напрям державної інфраструктурної політики України. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2019. № 4. С.

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо виділення окремого виду інфраструктури — космічної інфраструктури. Подано аргументацію щодо необхідності розроблення відповідних напрямів державної інфраструктурної політики. Проаналізовано зарубіжний досвід формування державної політики щодо захисту об’єктів космічної інфраструктури. Доведено органічний зв’язок між ефективним захистом космічної інфраструктури і функціонування системи інфраструктури в інших чотирьох просторах. Аргументовано мілітаризацію космічної інфраструктури. Здійснено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, що регулює відносини у сфері інфраструктури. Продемонстровано необхідність формування інфраструктурного законодавства. Обґрунтовано необхідність закріплення на рівні законодавства такого виду інфраструктури як космічна інфраструктура.

Ключові слова: космічна інфраструктура, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, безпека космічної інфраструктури, об’єкти критичної інфраструктури, державна політика, правове регулювання, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство, категоризація об’єктів інфраструктури, паспортизація об’єктів критичної інфраструктури

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Північноатлантичний Альянс (НАТО) вперше за свою історію ухвалив космічну стратегію. Про це в четвер, 27 червня 2019 року, заявив генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг на зустрічі міністрів оборони в Брюсселі. “Космос має важливе значення для захисту Альянсу та стримування”, – переконаний Столтенберг, цитує агенція новин dpa [1].

На тлі цього акцентую увагу на тому, що в майбутньому вирішальними під час конфліктів будь-якої інтенсивності, в тому числі й війн та гібридних війн можуть виявитися саме можливості для встановлення контролю над космічною інфраструктурою супротивника. Зокрема це може мати місце через атаки стратегічно важливих супутників або застосування озброєнь у космічному просторі.

Зважаючи на глобалізаційні процеси, зникнення монополярного світу, переходу до поліполярного світу актуалізується питання захисту об’єктів критичної інфраструктури, відповідно до сучасних тенденцій, зокрема об’єктів космічної інфраструктури.

Ступінь наукової розробленості теми. Науковими проблемами захисту критичної інфраструктури здебільшого займаються дослідники Національного інституту стратегічних досліджень, найбільш систематизовані результати роботи яких викладено в роботі „Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні”[2]. Окремі аспекти державної інфраструктурної політики в обраному контексті і у власний для себе спосіб розглядали в різні часи такі дослідники, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, В. Ф. Гречанінов, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля, С.С. Теленик та інші.

Утім в даних публікаціях не згадується про космічну інфраструктуру, іноді однобоко аналізуються і подаються перекладені з іноземних мов матеріали, які не часто можуть бути інтерпретовані, а тим більше імплементовані до української правової дійсності. Відповідно космос не визнається в Україні сферою, в якій функціонують об’єкти критичної інфраструктури, а отже і відсутні напрацювання навіть гіпотетичного характеру щодо напрямів державної інфраструктурної політики щодо забезпечення безпеки космічної інфраструктури. Більше того, На жаль у схваленій Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури жодним словом не згадано про космос і космічну інфраструктуру [2].

Також поза фокусом наукової уваги здебільшого цивільних дослідників даної проблематика залишається важлива тенденція : мілітаризація космічного простору і відповідно мілітаризація космічної інфраструктури. А в цілому я констатую про наявну мілітаризацію інфраструктурних відносин.

Також акцентую і на тій обставині, що поза увагою лишаються такі види війн як інфраструктурні війни, які є проявом гібридних війн. Це, своєю чергою, спричинює помилкове та однобоке дослідження загроз критичній інфраструктурі лише крізь призму лише загроз внутрішніх.  Зокрема, в Стратегії національної безпеки України визначено наступні загрози безпеці критичної інфраструктури: 1) критична зношеність основних фондів об’єктів інфраструктури України та недостатній рівень їх фізичного захисту; 2) недостатній рівень захищеності критичної інфраструктури від терористичних посягань і диверсій; 3) неефективне управління безпекою критичної інфраструктури і систем життєзабезпечення (п 3.8.).

Водночас лишаються поза науковою увагою загрози нового рівня (інфраструктурні війни, блок-чейн технології, уведення криптовалют, застосування штучного інтелекту, запуск квантового інтернету, неконтрольований розвиток хмарних сервісів, біоінженерія, космічний туризм, випробування космічної зброї, хакінг супутників тощо), що можуть нанести шкоду життєво важливим об’єктам національної інфраструктури, які не перебувають в космосі.

Отже, саме на вирішення даного наукового завдання і спрямована ця наукова стаття.

Метою статті є наукове обґрунтування необхідності виділення космічної інфраструктури в якості окремого та самостійного елемента інфраструктури і формування відповідної системи адміністративно-правового регулювання розроблення та реалізації державної інфраструктурної політики в таких просторах як: земля, повітря, вода, кіберпростір, космос.

Виклад основного матеріалу.

Показове нехтування розвитком космічної галузі, залучення інвестицій та запровадження механізмів участі недержавних суб’єктів у розвиток космічної галузі стало відхилення ВРУ у травні 2019 року законопроекту, в якому пропонувалося внести до статті 4 закону “Про підприємництво” зміни, які даватимуть можливість ведення підприємницької діяльності з розроблення, випробування, виробництва та експлуатацією ракет-носіїв недержавним суб’єктам підприємницької діяльності [3]. І це незважаючи на те, що поки низка державних космічних підприємств в даний момент переживає не найкращі часи, бізнес в Україні готовий вкладати кошти в розвиток проектів з області космосу, і це теж грає на руку появі інтересу в цій сфері. Приблизно рік тому в Дніпрі запустився “космічний” бізнес-інкубатор Space Hub.

Міжнародна компанія Noosphere активно інвестує в космічні проекти в Україні та за її межами. У компанії є кілька спільних проектів з КБ “Південне” в області розробки космічних модулів і ракетних двигунів, дослідження космосу і великих даних. Серед проектів, в які інвестує Noosphere, – розробка нової супутникової платформи на основі CubeSat, такі супутники можуть створюватися під різні завдання в найкоротший час.

EOS Data Analytics – це хмарний сервіс, який в автоматичному режимі займається аналізом даних для геоінформаційних систем на підставі супутникових знімків, поведінкових факторів, геопросторових даних та інформації про робочі процеси клієнта. Компанія SETS займається створенням високопродуктивних електричних двигунів для космічних кораблів. Персонал для міжнародних проектів, якими займається Noosphere, частково наймається в Україні. Переважно, це RnD (дослідження і розробка) [4].

Тож неприйняття даного закону порушує ч.2 ст. 4 Закону України «Про космічну діяльність», в якій чітко зазначено, що основною засадою космічної діяльності виступає державна підтримка комерціалізації космічної  діяльності  та залучення  інвестицій  в  космічну  галузь  України [10]. Тож неприйняття законопроекту ВРУ у червні 2019 року має доволі глибинні причини, в яких мають розбиратися відповідні правоохоронні органи та сили безпеки, адже навмисне перешкоджання формування інвестиційного клімату та залучення приватних інвестицій у космічну діяльність може трактуватися як загроза національній безпеці, яка знаходить свій вияв у наступному:

• навмисне уповільнення соціально-економічного та наукового прогресу держави, зростанню добробуту громадян;
• припинення державно-приватного партнерства в космічній сфері;
• унеможливленню участі України у розв’язанні цивілізаційних проблем людства;
•    перешкоджання розвитку космічної  науки  і  техніки,  космічних  послуг  та  цифрових технологій;
•     унеможливлення створення потужного експортного потенціалу космічної галузі, зокрема потужного виробництва та використання космічної інфраструктури, споживання космічних послуг;
•      закриття доступу в космос, здійснення наукових досліджень Землі та космічного простору;
•     унеможливлення створення та підтримки космічної інфраструктурою обороноздатності держави, державного суверенітету космічними засобами, сучасного інформаційно-комунікаційного простору держави;
•      перешкоджання створення стійких умов для реалізації стратегічних національних інтересів в космічній сфері, в тому числі у сфері національної безпеки;
•      стримування вдосконалення сучасної освіти, в тому числі із використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій;
•      перешкоджання участі України у контролі за виконанням угод,  учасницею яких є Україна, що стосуються космічної діяльності і міжнародної безпеки і можуть впливати на рівень стійкості національної інфраструктури та національної безпеки в цілому.

Ось, на перший погляд, не зовсім «актуальне питання» щодо необхідності розроблення космічної інфраструктури, насправді має істотне значення для подальшого розвитку України, адже космічна інфраструктура чинить вплив на усі інфраструктурні об’єкти в усіх інших чотирьох просторах.

Визначення космосу одним із секторів (сфер) критичної інфраструктури ще й досі не розглядається навіть найбільш розвиненими країнами як аксіоматичне правило. У сучасній монографії колективу авторів щодо аналізу актуальних проблем захисту критичної інфраструктури, така сфера як космос виділена лише у Великій Британії [5].

Водночас, зважаючи на статус України, її геополітичну роль та місце в світовій архітектурі безпеки та інфраструктурний ландшафт Європи, космічна інфраструктура має інтерпретуватися як складовий елемент критичної інфраструктури, що має знайти відповідне відображення як в існуючих, так і в розроблюваних нормативно-правових актах.

Більше того, з урахуванням крокування України до НАТО, такий підхід сприятиме більшому зближенню України та НАТО, а також створить поживний ґрунт для залучення інвестицій і забезпечення безпеки космічної інфраструктури, та і взагалі участі України в інфраструктурних проектах НАТО.

Я переконаний, що вектор адміністративно-правового забезпечення реалізації державної інфраструктурної політики також треба змінювати. Передусім відходити від застарілих підходів, коли всі небезпеки розглядаються виключно через внутрішні загрози. Даний висновок є наслідком проведеного мною формально-юридичного аналізу чинної Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури, так і проекту Закону України «Про критичну інфраструктуру та її захист», а також Стратегії національної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України.

Така помилка вже була зроблена, внаслідок чого Україна отримала гібридну, а потім і справжню війну від того, від кого ніхто не очікував. Більше того, незважаючи на кіберглобалізацію, більшість загроз інфраструктурі визначені в схваленій КМУ концепції без урахування кіберзагроз і вже ухваленої Стратегії кібербезпеки України. Даний факт потребує також наукової і законодавчої уваги у вигляді узгодження та уніфікації підходів до визначення засад державної інфраструктурної політики.

Також слід визнати і той факт, що нині відбувається мілітаризація як інфраструктурних відносин, так і мілітаризація космосу: найбільш розвинені держави  прагнуть встановити контроль над космосом, розміщуючи там військові супутники, здійснюючи випробування протисупутникових ракет, прагнучи встановити контроль над супутниками, які на орбіті, в тому числі із використанням хакерського обладнання, тим самим створюючи загрозу мирному використанню космосу.

Україна немає права лишатися осторонь даних процесів, нехтуючи визнанням навіть на доктринальному та нормативному рівнях існування у неї об’єктів критичної інфраструктури у космосі, тобто існування та подальшого розвитку та нарощування національної космічної інфраструктури. Наступальна стратегія держави  ґрунтується на передбаченні та моделюванні тих правовідносин, які мають сформуватися внаслідок невідворотного розвитку світових процесів і тенденцій. І нехай технологічно наша держава ще має достатній потенціал для вдосконалення, ми вже зараз маємо твердо і рішуче заявити пор існування в України національних інтересів в космосі і відповідно існування у неї космічної інфраструктури¸ яка потребуватиме функціонування ефективної як державної, так і міждержавної, в тому числі системи безпеки НАТО.

Допомога НАТО і партнерство з даною організацію може відбуватись в рамках використання переваг супутникового зв’язку та навігаційних систем з метою допомоги військам або ж відстеження руху військ, а також розпізнавання й виявлення пусків ракет. Глобалізація світу збільшує залежність ефективного існування держав від супутників, в тому числі й супутникового зв’язку. Приміром, допомогою комунікаційних супутників активно користуються під час воєнних операцій. Дані супутників також не менш активно використовуються з розвідувальною метою. А ще вони можуть допомогти під час раннього виявлення пусків ракет з ворожої території [1].

Водночас атака на українські супутники може істотно послабити обороноздатність нашої держави. Більше того, знищення космічної інфраструктури може істотно послабити або зменшити ефективність існування об’єктів інфраструктури в інших просторах.

Сучасний інфраструктурний ландшафт у космосі також характеризується мілітаризацією. Нині США, Китай, Індія та Росія постійно збільшують власні можливості для ведення війни у космічному просторі.

Ось проста хронологія подій 2019 року щодо будови безпекоінфраструктурної політики у космосі.

У лютому 2019 року Президент США Дональд Трамп з метою захисту американських супутників, стримування і переваги у новому поколінні загроз, а також  забезпечення домінування США у космосі оголосив про створення космічних військ.

У березні 2019 року Індія вперше випробувала протисупутникову зброю. «Протисупутникова зброя – ASAT – успішно націлена на супутник на низькій навколоземній орбіті. Операція Місія Шакті була важкою метою для досягнення, але була успішно завершена протягом трьох хвилин після запуску», – підкреслив глава уряду Індії. Протисупутникова ракета або ASAT – це космічна зброя, призначена для відключення або знищення супутників зі стратегічною військовою метою. Її створила Індійська організація космічних досліджень і розробок [6].

Підкреслю, що Індія стала четвертою країною у світі, яка змогла продемонструвати свою військову міць у космосі

Після цих випробувань настала негайна і вкрай різка і негативна реакція з боку глави Національного управління з аеронавтики і досліджень космічного простору (NASA) Джима Брайденстайна, котрий заявив, що протисупутникові випробування Індії несумісні з пілотованими польотами в космос і загрожують безпеці Міжнародної космічної станції (МКС) [7].

У квітні 2019 року Ізраїль також прагне встановити власну інфраструктуру, використовуючи при цьому Місяць. Зокрема, після невдалого запуску космічного апарату до Луни у квітні 2019 року Біньямін Нетаньяху, який спостерігав за останніми хвилинами польоту, після аварії пообіцяв усім присутнім, що Ізраїль протягом наступних трьох років доб’ється, щоб його апарат сів на Місяць [8].

У червні 2019 було оголошено про розроблення космічної стратегії НАТО у відповідь на ескалація та мілітаризація космічного простору з боку Китаю та Росії [9].

13 липня 2019 року Президент Франції Еммануель Макрон заявив про те, що створення національного командування космічними військами є питанням національної безпеки. Згідно з планом військових витрат на 2019-2025 роки, Франція направить на оборону в космосі і формування стратегічної автономії —  3,6 мільярда євро [10]. Більше того, 30 липня 2019 року Міністр оборони Франції Флоренс Парлі заявила: «Якщо нашим супутникам загрожують, ми маємо намір дати відсіч. Ми залишаємо за собою право реагування, і це може мати на увазі використання потужної зброї. Активний захист не є наступальною стратегією; це самооборона. Ми будемо розробляти енергетичні лазери — область, в якій країна поки відстає» [][1].

Слідом за Францією про формування космічних військ у серпні 2019 року також заявила і Японія, Уряд якої завершить процедуру з формування космічних підрозділів у Силах Самооборони до 2020 року [][2].

Водночас Росія, яка станом на 9 серпня 20919 року досі офіційно не має космічних сил вельми негативно поставилася до створення таких військ Францією, зокрема МЗС  Росії заявило, що Франція стала другою (після США) державою, яка офіційно визнала можливість виникнення збройного конфлікту в космічному просторі. у відомстві зауважили, що в документі у відповідь на «недружні» або «ворожі» дії щодо французьких космічних об’єктів допускаються заходи протидії, «зокрема, як ми розуміємо, і силового характеру» [][3].

Тому як політичній, так і правничій еліті не потрібно перебувати в ілюзіях щодо того, що України розвиток космічної інфраструктури не стосується. Якщо зберігатиметься такий підхід, то ми назавжди втратимо не лише право бути космічною державою, а й ефективно розвивати об’єкти інфраструктури, що розташовані і на морі, і на суші, і у повітрі, і у кіберпросторі.

Інакше кажучи, на мій погляд ефективне функціонування космічної інфраструктури виступатиме запорукою ефективності системи інфраструктури в цілому в усіх вимірах: земля, повітря, вода, кіберпростір і безпосередньо космос. Що потребує адекватного віддзеркалення при розроблення нормативно-правових актів, які регулюють суспільні інфраструктурні відносини.

Як це не тривіально лунає, але сам термін «космічна інфраструктура» вживається у ст. 1 Закону України «Про космічну діяльність», який було прийнято 23 року тому —у 1996 році [11], а останні правки вносилися аж у далекому 2015 році…Отже про «важливість» розвитку космічної сфери в цілому і космічної інфраструктури зокрема говорять цифри самі за себе.

Інфраструктурне середовище має бути таким, яким є загрози. Отже і державна інфраструктурна політика має враховувати не бажання, або небажання бачити оточуючу дійсність, а реальну дійсність та тенденції, реалізація яких може створити незворотний та перманентний стан дестабілізації критичної інфраструктури і національної безпеки в цілому.

Україна — одна з небагатьох країн світу, яка має замкнутий цикл ракетобудування, починаючи з ракетного палива, закінчуючи готовими корпусами, ракетами-носіями і космічними апаратами. Левова частка створення космічного устаткування припадає на державні підприємства, які підпорядковуються спеціальному уповноваженому органу – Державному космічному агентству України. У нашій країні виробляється наступне космічне обладнання:

- двигуни, вузли і агрегати ракетоносіїв,

- космічні апарати,

- окремі системи космічних апаратів,

- ракетно-космічні комплекси,

- ракети-носії.

У портфоліо української космічної галузі входить три сімейства ракет-носіїв, які запускаються на чотирьох космодромах світу. Одна з головних ролей в космічній галузі країни – у конструкторського бюро “Південне” – це державне підприємство, доходи якого від міжнародних замовлень рік за роком перевершують розмір державного фінансування. За час незалежності українськими ракетами було здійснено 148 пусків. Ракети стартували з космодромів Плесецьк, Байконур, Воллопс, платформи “Морський старт”. На орбіту було виведено близько 300 космічних апаратів на замовлення різних країн світу [4].

Висновки

1. Космічна інфраструктура — потужний елемент національної інфраструктури України.
2. Мілітаризація космосу впливає на мілітаризацію космічної інфраструктури і відповідно на мілітаризацію інфраструктурних відносин, що має знайти адекватне відображення у нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини у сферах  національної безпеки та інфраструктури.
3. Космічна інфраструктура впливає на всі об’єкти інфраструктури в усіх просторах: на землі, у повітрі, на воді і у кіберпросторі.
4. Україна має розвивати космічну інфраструктуру, має запускати на орбіту власні супутники, створити потужну космічну інфраструктуру.
5. Для реалізації поставлених завдань постає актуальна і нагальна потреба у розробленні відповідних напрямів державної політики у цій сфері і адекватних напрямів їх адміністративно-правового забезпечення.

Завершити хочу словами німецького заступника керівника Ради міжнародних відносин Хрістіана Мьолінга: «There is no way to fight a war without the use of space infrastructure» (Cьогодні не існує шляхів ведення війни поза використання космічної інфраструктури) [9].

Список використаної літератури:

1. НАТО вперше схвалило космічну стратегію : Режим доступу : https://www.dw.com/uk/%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE-%D0%B2%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5-%D1%83%D1%85%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BB%D0%BE-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%83-%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%8E/a-49381527-0
2. Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури : Розпорядження КМУ розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 грудня 2017 р. № 1009-р.
3. Рада провалила закон про залучення інвестицій у космічну галузь : Режим доступу: https://www.rbc.ua/ukr/news/rada-provalila-zakon-privlechenii-investitsiy-1558024517.html.
4. ТОП-10 досягнень незалежної України у космічній сфері : Режим доступу : https://www.depo.ua/ukr/life/top-10-dosyagnen-nezalezhnoyi-ukrayini-u-kosmichniy-sferi-15082016114500.
5. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта  С.  П.,   Кондратов   С.   І.,   Суходоля   О.   М.]   /   за   заг.   ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2019. – 224 с.
6. В Індії заявили про успішне випробування протисупутникової зброї : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/indii-zayavili-uspeshnom-ispytanii-protivosputnikovogo-1553683869.html.
7. У NASA заявили про загрозу МКС через космічні випробування Індії : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/nasa-zayavili-ugroze-mks-kosmicheskih-ispytaniy-1554155968.html.
8. Перший ізраїльський місяцехід розбився при посадці на Місяць : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/pervyy-izrailskiy-lunohod-razbilsya-posadke-1555024812.html.
9. NATO prepares first outer space strategy to deal with new threats : Режим доступу : https://www.ft.com/content/08bb833c-9439-11e9-aea1-2b1d33ac3271.
10. Франція створить космічні війська : Режим доступу : https://www.dw.com/uk/%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F-%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%8C-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BD/a-49581686-0.
11. Про космічну діяльність : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 1, ст. 2.

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики,

кандидат юридичних наук

Опубліковано: Зубко Г.Ю. Концепція формування напрямів державної інфраструктурної політики. Правові новели. 2018. № 6.

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних. Подано аргументацію щодо необхідності розроблення нового виду державної політики — державної інфраструктурної політики. Наведено аргументи щодо необхідності більшого застосування проактивного підходу в державному управлінні з урахуванням сучасних трендів розвитку соціальних систем, зокрема війн нового покоління. Продемонстровано необхідність формування інфраструктурного законодавства. Обґрунтовано необхідність застосування структурно-факторного моделювання для подальшої операціоналізації та формування еталонної організаційно-функціональної моделі структури системи суб’єктів інфраструктурної політики з подальшим визначенням правового статусу кожного з них.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, безпека інфраструктури, об’єкти критичної інфраструктури, державна політика, правове регулювання, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство, категоризація об’єктів інфраструктури, паспортизація об’єктів критичної інфраструктури

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Сучасний світ дедалі стає менш передбачуваним. Як би держава не намагалась піддати інституціоналізації виявлені та ідентифіковані види суспільних відносин, постійно формуються нові. У даному аспекті також можу говорити і про появу нових загроз, які не завжди охоплюються існуючими видами державної політики національної безпеки, а отже і держава не завжди здатна ефективно створювати умови для реалізації національних інтересів у нових видах суспільних відносин. Такий стан речей свідчить про необхідність застосування нових критеріїв до правового регулювання суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної державної політики, яка ґрунтуватиметься на застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності.

Однією з таких мало досліджених сфер виступає сфера інфраструктури і відповідна їй державна політика — державна інфраструктурна політика (далі — ДІФСП).

Ступінь наукової розробленості теми. Відзначу певне пожвавлення наукового інтересу до проблем захисту критичної інфраструктури. Зокрема, найбільшу активність виявляють дослідники Національного інституту стратегічних досліджень [1], найбільш систематизовані результати роботи яких викладено в роботі „Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні”[2]. Безпосередньо в своїх статтях питання захисту критичної інфраструктури, а також окремі аспекти державної інфраструктурної політики розглядали в різні часи такі дослідники, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, В. Ф. Гречанінов, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля та інші.

Утім в даних публікаціях не робиться аргументований вихід на системні концепції формування державної політики у сфері інфраструктури, більше того не подається структурно-факторна модель її будови, не презентується організаційно-функціональна модель структури системи суб’єктів забезпечення безпеки інфраструктури. Також поза фокусом наукової уваги лишаються сучасні тенденції розвитку соціальних систем, трансформації війн нового покоління і зміни суспільних відносин, які чинять вплив, а за деяких умов становлять загрозу об’єктам інфраструктури. Адже здебільшого дані сучасні тенденції презентовані лише крізь призму кібербезпеки з відповідною екстраполяцією на такий напрям наукових досліджень як захист інформаційної інфраструктури, що потребує окремого наукового аналізу.

Зазначу і на ту обставину, що поза науковим обігом лишаються важливі теоретичні напрацювання щодо ведення війн нового покоління. Це, своєю чергою, спричинює залишення поза науковою увагою загроз нового рівня (нетрадиційні загрози: інфраструктурні війни, блок-чейн технології, уведення криптовалют, застосування штучного інтелекту, запуск квантового інтернету, неконтрольований розвиток хмарних сервісів, біоінженерія, нелегальна міграція тощо), що можуть нанести шкоду життєво важливим об’єктам національної інфраструктури.

Отже, саме на вирішення даного наукового завдання і спрямована ця стаття.

Метою статті є наукове обґрунтування необхідності виділення в якості окремих інфраструктурних правовідносин і формування системи правового регулювання розроблення та реалізації державної інфраструктурної політики в умовах ведення війн нового покоління.

Виклад основного матеріалу. У рамках ДІФСП доцільно розглядати різноманітний комплекс наукових проблем. У межах даної статті я зосереджу увагу  на виявленні структурних зв’язків між новими трансформативними тенденціями розвитку глобального суспільства та їх впливом на інфраструктурну політику України. Як справедливо зазначає О.М.Суходоля важливим чинником сьогоднішньої безпекової реальності стає спроможність органів державної влади та суспільства забезпечити адекватне реагування на загрози стійкості функціонування критичної інфраструктури [3, с. 65].

Однією з таких нових тенденцій, яка чинить вплив на інфраструктурну політику і є не достатньо дослідженою можна визнати тенденцію до гібридизації суспільних відносин і виділення так званих „гібридних війн”, „гібридних загроз”, „гібридного миру” як чинників, що формують проблемний комплекс унеможливлення стійкого функціонування об’єктів критичної інфраструктури тощо.

Водночас одразу ж зазначу, що так звані „гібридні війни”, насправді в тих чи інших формах існували і раніше, про них писало і говорило чимало вчених, обґрунтовуючи у власний для себе спосіб необхідність:

—   розроблення окремої системи знань про безпеку [4-15];

—   виділення окремих напрямів безпекової політики в рамках формування єдиної макросистеми [16-31];

—   реалізації в рамках міжнародних відносин чи то „м’якої сили” чи то „розумної сили” [32-37] чи то „холодної війни” [38], чи то кольорових революцій [39] чи то інших військових доктрин [40,41];

—   реалізації доктрини Герасимова, заснованої на концепції „війни нового покоління”, а також інших філософських російських месіанських концепцій і доктрин [42-43];

—   побудови та провадження системи стратегічних комунікацій, складовою яких виступає гібридний інструментарій [44];

—   застосування концепції підштовхування — Nudge  [45] тощо.

Безпосередню доктрину війни нового покоління, ґрунтуючись на теорії рефлексивного управління як противагу концепції гібридної війни опублікував керівник ГШ ЗС РФ В.Герасимов у своїй відомій всім фахівцям статті „Ценность науки в предвидении”.

Причому мою тезу про недоцільність новелізації терміну „гібридна війна” також розвиває і О.М.Суходоля, котрий прямо зазначає, що гібридна війна не є новим феноменом, а лише відображає застосування нових методів та інструментів (чи трансформованих до вимог нового часу старих методів) реалізації інтересів країни-агресора. У війні проти України Росія застосувала практику диверсійної діяльності, економічного та психологічного тиску, пропаганди та інформаційного маніпулювання, при широкому залученні кримінальної практики для досягнення цілей, що в комплексі стало несподіваним для не підготовленої до такого розвитку подій сусідньої держави [3, с. 63].

Будова нового світоустрою, насамперед, стала не наслідком гібридизації суспільних відносин і уведення в науковий і взагалі мовленнєвий обіг різноманітних треміносполук з атрибутивним компонентом „гібридний”: „гібридна війна”, „гібридний світоустрій”, „гібридний мир” тощо. Передусім йдеться про відхід від консервативної лінійної парадигми, за якої методології лінійного прогнозування надається домінуюча роль, а стихійні та випадкові процеси вважаються аномаліями та відхиленнями від норми відповідно до гаусівського розподілу ймовірності настання малоймовірних подій. Сьогодні людство стоїть перед новим викликом, більш коректно та аргументовано сформульованим Насимом Талебом: це виклик до людства щодо можливостей розвитку в умовах невизначеності та постійного впливу чинників різної природи; на думку Талеба ми побоюємося не того, чого насправді слід побоюватися [46, с. 144].

Якщо детально проаналізувати безпекову політику України, то вона здебільшого будувалася на реактивних моделях, відтак і настання військового конфлікту з Росією навіть не розглядалося в постановочному плані. більшість наукової доробків страждало на футурологічну сліпоту, що було зумовлено бідністю методологічного інструментарію, який застосувався дослідниками для аналізу подій невідомого та випадкового майбутнього. Причому так само, нині в більшості безпекових документів йдеться не стільки про національну безпеку України, скільки про її один аспект — протидії агресії з боку РФ, що знову ж таки вкладається в парадигму „реактивного підходу”. Адже безпеці загрожує не конкретно Росія (це відбувається тут і зараз), а ті суб’єкти, які своїми діями чи бездіяльність створюють стійкі або випадкові умови для нереалізації національних інтересів.

Ще один аспект, на який я хочу звернути увагу: здебільшого в своїй роботах, молоді науковці, а також представники старшого покоління воліють аналізувати вже те, що є, тобто ті суспільні відносини, які вже склалися і які чітко вкладаються в сформовану ще за радянських часів парадигму розуміння. Саме цим воднораз катастрофічно зменшується евристичний потенціал дослідження майбутніх можливих станів системи, натомість дослідники зосереджуються не стільки на безпосередньо дослідженні, скільки на констатації фактів, тим самим перетворюючись з творців та статистів. Також це відбивається і в формуванні напрямів державної політики у різних сферах, в тому числі і у сфері інфраструктури.

Проведене мною вивчення дисертацій та наукових розробок з безпекової тематики, включаючи діяльність різних суб’єктів ДІФСП, дає можливість сформувати чіткий висновок: автори в переважній більшості досліджень послуговуються реактивним підходом [47], тобто описують реакцію держави або інших суб’єктів забезпечення безпеки на події, які вже відбулися; на загрози, які вже з розряду потенційних трансформувалися на реальні, тобто становлять небезпеку національним інтересам.

Зокрема, показовим у цьому методологічно не досить вивіреному підході виступає колективна монографія щодо питань гібридної війни, в якій зазначається: „Ми мусимо адекватно відреагувати (виділено мною — З. Г.) на цей виклик, описати його не заперечуючи, але приймаючи реальність такою, яка вона є [48, с. 7].

Якщо зберігати устої такої парадигми, то нам і надалі слід чекати, допоки будуть зруйновані усі правоохоронні органи, в тому числі й спеціального призначення, зруйновано або взято під повний контроль найбільш значущі критичні об’єкти інфраструктури, а вже потім вибудовувати механізми реагування на те, що вже відбулося „приймаючи реальність такою, яка вона є” [49], таким чином формуючи нову джерельну базу до чергового видання Чорної книги України [50].

Також у даному розрізі зазначу і на ганебну і почасти принизливу практику „повчання” іноземних фахівців: як нам робити ту чи іншу правоохоронну реформу, особливо реформу ключових суб’єктів державної інфраструктурної політики.

У даному контексті резонує моїй позиції і думка О. В. Литвиненка, який зазначає, що протягом 20 років незалежності в Україні для збереження державного суверенітету й територіальної цілісності застосовувалися „безпекові стратегії слабкої держави”, що „не мають потенціалу для кардинального поліпшення ситуації в країні” [51, с. 125]. На жаль такий же підхід зберігається і зараз. Передусім це віддзеркалено в самому майже аксіоматичному серед українських дослідників підході — захист критичної інфраструктури. Тобто наперед діяльність уповноважених органів державної влади звужена лише реагуванням на події, які відбулися або майже відбудуться. Питання теоретичного розмежування понять „захист”, „охорона”, „безпека” досить детально досліджені у чисельних фахових статтях з цього приводу. Тому в рамках своєї статті я лишу частину цієї дискусії поза увагою.

Що ж до необхідності вжиття проактивних заходів йшлося і на конференції, присвяченій побудові та налагодженню ефективного функціонування інфраструктурно-транспортної системи енергозбереження Чорноморсько-Каспійського регіону [52]. Методологічною у цьому розрізі, лишаючи осторонь сьогочасні політичні погляди даної особи, свого часу була і робота В.В.Медведчука стосовно формування та розвитку національної мети, національної ідеї та національних інтересів на підставі національної ідеалу української нації [53].

Яскравим підтвердженням необхідності розроблення та вжиття активних заходів є зміна вектору та напряму безпекової політики Японії. Так, у жовтні 2018 року вперше з часів Другої світової війни японські збройні сили відпрацьовували взаємодію та брали участь у практичних навчаннях за межами Японії. Більше того, прем’єр Японії С. Абе поставив за мету внести зміни до Конституції країни щодо правового статусу Збройних Сил Японії, що стане адекватною відповіддю на зростаюче домінування Китаю в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, яке несе надзвичайно небезпечні наслідки для Японії [54].

Відсутність системних напрацювань щодо визначення засад функціонування державної системи безпеки інфраструктури, визначення правового статусу суб’єктів забезпечення безпеки інфраструктури, зумовлені низкою чинників більш високого рівня, і відповідно системних проблем, які потребують свого першочергового вирішення. На ці проблеми безпосередньо зазначено в Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури. До них належать:

1)      відсутність єдиної загальнодержавної системи захисту критичної інфраструктури;

2)      недостатність та неузгодженість нормативно-правового регулювання з питань захисту систем і об’єктів критичної інфраструктури, зокрема відсутність спеціального закону про критичну інфраструктуру та її захист;

3)      відсутність державного органу, відповідального за координацію дій у сфері захисту критичної інфраструктури;

4)      невизначеність повноважень, завдань і відповідальності центральних органів виконавчої влади та інших державних органів у сфері захисту критичної інфраструктури, а також прав, обов’язків та відповідальності власників (розпорядників) об’єктів критичної інфраструктури;

5)      відсутність єдиних критеріїв та методології віднесення об’єктів інфраструктури до критичної інфраструктури, порядку їх паспортизації та категоризації;

6)      відсутність єдиної методології проведення оцінки загроз критичній інфраструктурі, а також відсутність спеціального правоохоронного органу, відповідального за проведення аналізу та оцінки загроз критичній інфраструктурі внаслідок проведення іноземними державами економічної експансії та дискримінаційної політики, недопущення заподіяння шкоди економічному і науково-технічному потенціалу держави, а також організацію та вжиття відповідних заходів протидії;

7)      нерозвиненість державно-приватного партнерства у сфері захисту критичної інфраструктури та невизначеність джерел фінансування заходів із захисту критичної інфраструктури;

8)      недостатній рівень міжнародного співробітництва у сфері захисту критичної інфраструктури [55].

Отже застосування методів війни нового покоління спричинює зміну векторів безпекової політики держав, формує розуміння того, що при такому типі війни порушення спроможності інфраструктури життєдіяльності країни виконувати свої функції стає одним з її інструментів, дія якого спрямовується на підрив спроможності країни протистояти агресору. На думку О. М. Суходолі даний аспект ведення війни, зокрема пошкодження критичної інфраструктури як інструмент гібридної війни, є новим напрямом наукових досліджень [3, с. 64].

У даному ракурсі слід чітко констатувати про появу в рамках війн нового покоління нового підвиду війни: інфраструктурної. На дану обставину також зазначає і В.П.Горбулін, який вказує, що майбутнє слід будувати з огляду на те, що «інфраструктурна війна» стає реальним робочим інструментом агресії [48, с. 359].

Не лише вживання терміну, а й спробу визначення поняття інфраструктурної війни знаходимо і в роботі О.М. Суходолі, який під даним терміном розуміє комплекс дій, спрямованих на погіршення умов життєдіяльності населення та функціонування економіки окремої країни, має за мету формування умов для введення на державні посади в країні, стосовно якої здійснюється агресія, людей, готових враховувати інтереси агресора [3, с. 65].

Для мене важливим є те, що О.М.Суходоля прямо вказує на те, що „інфраструктурна війна” стає реальним робочим інструментом. Тому на перший план виходить завдання щодо забезпечення спроможності критичної інфраструктури виконувати свої функції (надавати послуги) навіть у випадку пошкодження окремих об’єктів критичної інфраструктури. Цей напрям відомий у світовій практиці як „планування на випадок кризових ситуацій” (contingency planning) та застосовується у світовій практиці, як у державному управлінні, так і в діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності [3, с. 68].

Таким чином війни нового покоління породили нові види загроз, яким досі не створено адекватні державні системи протидії, а у більш абстрактному плані не сформовано алгоритми прогнозування формування нових видів загроз з упередженим формуванням напрямів державної політики, які заздалегідь унеможливлюватимуть прояви тих чи інших загроз або мінімізуватимуть негативні наслідки від їх реалізації для об’єктів критичної інфраструктури в найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Висновки

Отже нині перед науковцями та практиками постає комплекс завдань:

1) розроблення відповідного інфраструктурного законодавства, яке б регулювало відповідні суспільні відносини, ґрунтуючись на нових тенденціях формування та розвитку суспільних відносин;

2) розроблення і провадження в безпекову реальність державної інфраструктурної політики, як виду державної політики національної безпеки;

3) практичне застосування проактивного підходу до розроблення і реалізації державної інфраструктурної політики.

Причому на самостійність інфраструктурного комплексу вказував що Толстошеєв В.В., відзначаючи, що незважаючи на економічну неоднорідність інфраструктурних ланок, вони мають спільне функціональне призначення і необхідну єдність, що зумовлюють можливість їхнього об’єднання до самостійного комплексу, що є важливим з огляду на необхідність правового регулювання даного комплексу [56, с. 22]. Відтак можу стверджувати про існування підстав для висунення наукової гіпотези про необхідність виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних правовідносин.

При формуванні ДІФСП доцільно виходити з декількох компонентів для аналізу, які власно і зумовлюють різні підходи до побудови самої системи органів, що які виступають суб’єктами забезпечення безпеки об’єктів інфраструктури.

По-перше, доцільно визначити національні інтереси у сфері інфраструктури, відповідно до яких і будувати державну інфраструктурну політику.

По-друге, необхідно визначити реальні та спрогнозувати потенційні загрози об’єктам критичної інфраструктури, а також всій системі інфраструктурних відносин. На підставі чого власне і будувати систему безпеки і відповідну ДІФСП.

По-третє, потрібно визначити порогові значення показників найбільш оптимального функціонування як конкретних об’єктів критичної інфраструктури, так і збереження гомеостазису усієї системи при впливі, в тому числі як одночасному, так і інспірованому на підставі теорії рефлексивного управління чинників різної природи.

По-четверте, доцільно визначити рівень захищеності кожного об’єкта критичної інфраструктури.

По-п’яте, доцільно здійснити аналіз законодавчих актів з метою формування ефективної системи нормативно-правового регулювання інфраструктурних відносин та подальшого вироблення еталонної моделі організаційно-функціональної структури системи суб’єктів ДІФСП.

Відзначу, що кожен із підходів має свої як сильні, так і слабкі сторони. У межах даної статті основним завданням було продемонструвати необхідність ширшого застосування проактивного підходу, вжиття активних заходів щодо забезпечення безпеки об’єктів критичної інфраструктури, необхідності будови державної інфраструктурної політики на нових принципах.

Важливим аспектом виступає розроблення наукових засад даної політики, адже останнім часом формування тих чи інших видів державної політики здебільшого  відбувається через політичну доцільність, а не через необхідність реалізації національних інтересів та створення засад для сталого розвитку Української держави. У даному аспекті застосування наукових знань дозволить правильно та ефективно вирішувати наступні класи завдань:

• аналітична та прогностична складова виявлення та ідентифікації потенційних та реальних загроз;
• розроблення паспортів об’єктів критичної інфраструктури, а також системі категоризації об’єктів критичної інфраструктури з визначенням чітких критеріїв віднесення тих чи інших об’єктів до кожної категорії, а також визначення для кожної групи власних порогових показників (індексів та індикаторів) стійкого функціонування.

Список використаної літератури:

1. 1.                  Концепція захисту критичної інфраструктури: стан, проблеми та перспективи її впровадження в Україні : зб.матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (7-8 листопада 2013 р., Київ – Вишгород) / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.– К. : НІСД, 2014. – 148 c.
2. 2.                  Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
3. 3.                  Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.
4. 4.                  Ліпкан В. А. Безпекознаство : [навч. посіб.] / Ліпкан В. А. — К. : Європ. ун-т, 2003. — 208 с.
5. 5.                  Горбулін В. П. Засади національної безпеки України : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / В. П. Горбулін; Ін-т проблем нац. безпеки Ради національної безпеки і оборони України. — К. : Інтертехнологія, 2009. — 270 с.
6. 6.                  Бабурин С.Н. Территория государства: Правовые и геополитические проблемы, М.: Московский университет, 1997.
7. 7.                  Архипов М.Г., Кузьмишко К.А., Крюченков А.С. Наука о безопасности: наше будущее // Российский следователь. — 2002. — № 3. — С. 34 – 39.
8. 8.                  Щедрин Н. В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т , 1999. 180 с.
9. 9.                  Зеленков М.Ю. Правовые основы общей теории безопасности Российского государства в XXI веке. – М.: Юридический институт МИИТа, 2002. – 209 с.
10. 10.              Горбулін В. П. Національна безпека : український вимір / В. П. Горбулін, О. В. Литвиненко. — К. : Інтертехнологія, 2008. — 104 с.
11. 11.              Горбулін В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.
12. 12.              Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [моногр.] / Ліпкан В. А. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
13. 13.              Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підруч.] / Ліпкан В. А. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
14. 14.              Нижник Н.Р, Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
15. 15.              Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора наук з держ. упр. : спец. 25.00.01 “Теорія та історія державного управління” / Г. П. Ситник. — К., 2004. — 36 с.
16. 16.              Лисицин Е. Співвідношення між воєнною доктриною та стратегією національної безпеки //Спостерігач. – 1996. – № 21. -С. 2-16.
17. 17.              Костенко Г. Предмет і зміст теорії воєнної безпеки //Вій¬сько України. – 1995. – № 1-2. – С. 6-9.
18. 18.              Гущин С.В. Сущность и функции системы внутренней безопасности: Монография / Моск. юрид. ин-т. М., 1996. 151 с.
19. 19.              Соціальні ризики та соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та катастроф/Відп. ред.: В.В. Дурдинець, Ю.І. Саєнко, Ю.О. Привалов. – К.: Стилос, 2001. – 497 с.
20. 20.              Грязнов А. В. Концепция и конституционные основы института чрезвы-чайного положения // Государство и право. 1994. № 6. С. 33 – 43.
21. 21.              Гостюшкин А. В., Шубина С.И. Азбука выживания. М.: Знание, 1995. 272 с.
22. 22.              Степашин С.В. Теоретико-правовые аспекты обеспечения безопасности Российской Федерации: Автореф дис. … д-ра юрид. наук. СПб., 1994. 41 с.
23. 23.              Туманов Г.А., Фризко В.И. Общественная безопасность и ее обеспечение в экстремальных условиях // Сов. государство и право. 1989. № 12. С. 19 – 27.
24. 24.              Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / НАН Украины. Ин-т гос. и права им. В.М.Корецкого; Под ред. Е.Б. Кубко. К.: Юринком, 1997. 189 с.
25. 25.              Копан О.В. Функціональна організація макросистем внутрішньодержавної безпеки// Вісник НУВС м. Харків. 2001. – №15. – С.217-223.
26. 26.              Копан О.В. Теорія макросистеми внутрішньодержавної безпеки в аспекті концепції достатності силових структур// Науковий вісник НАВСУ. 2001. – №5. – С. 130–134.
27. 27.              Копан О.В. Ізоморфізм соціальних законів в аспекті теорії макросистеми внутрішньодержавної безпеки// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №9. – С. 10–13.
28. 28.              Копан О.В. Стратегія внутрішньодержавної безпеки як одна з форм мистецтва соціального управління// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №7. – С. 6–9.
29. 29.              Копан О.В. Доктрина внутрішньодержавної безпеки// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №8. – С. 19–22.
30. 30.              Фатхутдінов В. Г. Адміністративно-правове регулювання у сфері громадської безпеки в Україні : монографія / В. Г. Фатхутдінов. К. : Освіта України, 2016. 400 с.
31. 31.              Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : спец. 12.00.07 „Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / Б. А. Кормич. — Х., 2004. — 42 с.
32. 32.              Joseph S. Nye Jr. and John D. Donahue (eds) Governance in a Globalizing World. WashingtonD.C. : Brookings Institution Press, 2000.
33. 33.              Michael Zurn. Global governance as multi-level governance // Henrik Enderlein, Sonja Walti and Michael Zurn (eds.) Handbook on Multi-level Governance. Cheltenham, Northampton, MA: Edward Elgar, 2010.
34. 34.              Leo, C. and Enns, J. Multi-level governance and ideological rigidity: the failure of deep federalism // Canadian Journal of Political Science, vol. 42, 2009/
35. 35.              Caporaso J. International Relations Theory and Multilateralism: The Search for Foundations // Multilateralism Matters: The Theory and Praxis of an Institutional Form / Ed. by Ruggie G. N.Y., 1993.
36. 36.              Naim, Moises. Minilateralism // Foreign Policy, July/August 2009.
37. 37.              Patrick, Stewart. Global Governance Reform: An American View of US Leadership. The Stanley Foundation. February 2010. http://www.stanleyfoundation.org/publications/pab/PatrickPAB210.pdf.
38. 38.              Гусев В. Откуда есть пошла «холодная война» // Зеркало недели. – 1998. – 18 июля. – № 29 (198).
39. 39.              Саттон Э. Как Орден организует войны и революции. М., 1995.
40. 40.              Вотье. Военная доктрина генерала Дуэ. М.,Воениздат. 1937.
41. 41.              Лиддел Гарт Б.Х. Стратегия непрямых действий. М., Изд. иностр. литер., 1957.; Мальков В.Л. “Манхэттенский проект”. Разведка и дипломатия. “Наука”, М., 1995.
42. 42.              Дугин А. Конспирология (наука о заговорах, тайных обществах и оккультной войне). М.,”Арктогея”, 1992.
43. 43.              Свечин А. Стратегия. М., Военный вестник. 1927.; Воробьев Й. Какие войны грозят нам в будущем веке? // Военная мысль. 1996. № 2. С. 18-24.
44. 44.              Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
45. 45.              Талер Ричард Nudge. Архитектура выбора. Как улучшить наши решения о здоровье, благосостоянии и счастье / Ричард Талер, Касс Санстейн ; пер. с англ.  Е. Петровой ; [нау. ред. С. Щербаков]. — 2-е изд. — М. : Манн, Иванов и Фербер, 2018. — 240 с.
46. 46.              Талеб Нассим Николас Чёрный лебедь. Под знаком непредсказуемости. — 2-е изд., доп. / Нассим Николас Талеб ; пер. с англ. — М. : КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2017. — 736 с.
47. 47.              Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір: Нау­кова доповідь. – К.: НІСД, 1994. – Вип. № 22. – 178 с.
48. 48.              Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. К. : НІСД, 2017. 496 с.
49. 49.              Белая книга российских спецслужб. — 2-е изд., переработанное. — М.: Междун. неправительственная науч.-исслед. и образов. орг-ция „РАУ-Корпорация”, 1996. — 281 с.
50. 50.              Чорна книга України: 36. документів, архів, матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе / Упоряд. Ф. Зубанича; Передм. В. Яворівського. – К.: Вид.центр «Просвіта», 1998. – 784 с.
51. 51.              Литвиненко О. В. Українська національна безпека : стислий нарис / О. В. Литвиненко // Стратегічні пріоритети, 2011. № 2. С. 121–125.
52. 52.              Украина и проблемы безопасности транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе: Материалы I Международной на­учно-практической конференции / Национальный институт украинс­ко-российских отношений, Фонд Фридриха Эберта; Редкол.: С. И. Пирожков (гл. ред.) и др. – К., 1999. – 220 с.
53. 53.              Медведчук В. В. Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.01. ; 12.00.02 / Медведчук Віктор Володимирович. — К., 1997. — 383 с.
54. 54.              Who you’re seeing more of Japan’s military : Режим доступу : https://edition.cnn.com/2018/10/15/asia/japan-military-visibility-intl/index.html.
55. 55.              Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури // Схвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1009-р від 6 грудня 2017 р. // Офіційний вісник України від 23.01.2018 — 2018 р., № 7, стор. 39, стаття 271, код акта 88807/2018.
56. 56.              Толстошеев В. В. Право и информационная инфраструктура / В. В. Толстошеев // Правоведение. — 1980. — № 3. — С. 22—31.

Голова інституту інфраструктурної політики

здобувач ЗНУ,

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо необхідності розроблення теорії інфраструктурної політики, зокрема її методологічний інструментарій. На підставі виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних, подано аргументацію щодо необхідності розроблення державної інфраструктурної політики на наукових засадах. Наведено аргументи щодо доцільності використання положень теорії ігор Аумана в умовах ведення проти України війн нового покоління. З урахуванням сучасних трендів розвитку соціальних систем, висновується про необхідність розроблення напрямів державної інфраструктурної політики, в яких має бути передбачено ведення інфраструктурних війн, а також протидія ним. Продемонстровано необхідність формування системи адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики з метою збереження та дальшого розвитку в національних інтересах інфраструктурного потенціалу.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання державної інфраструктурної політики, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, об’єкти життєво важливої інфраструктури, теорія ігор Аумана, методологія теорії інфраструктурної політики, інфраструктурний баланс, державна політика, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство

Актуальність теми

Останнім часом дедалі більше у практичній площині доводиться стикатися з відсутністю ефективних напрямів державної у сфері інфраструктури. Втрата інфраструктурного потенціалу, великі ризики дестабілізації життєво важливих об’єктів інфраструктури, я б навіть сказав загрози втрати інфраструктурного суверенітету — серйозні проблеми, які поки не мають свого достатньо науково обґрунтованого вирішення.

Звичайно, неможна говорити про те, що тематика інфраструктури не розглядається. Це здійснюється відповідно до ракурсу досліджень окремого дослідника. Чимало уваги цій темі відповідно до своїх функціональних обов’язків приділяють співробітники Національного інституту стратегічних досліджень [1-3]. До найбільш помітних дослідників окремих фрагментів цієї системної тематики я можу віднести: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля та ін.

Водночас наразі можу констатувати про відсутність цілісної концепції розроблення державної інфраструктурної політики і як: 1) теоретичної системи поглядів на сутність, зміст та призначення, форми та методи формування, реалізації та розвитку, підвищення ефективності та корекції алгоритмів соціального управління тощо, і як 2)  практичних напрямів державної політики, практична реалізація яких призводить до формування керованих алгоритмів управління у сфері інфраструктури з метою створення гарантованих умов реалізації національних інтересів та розвитку інфраструктурного потенціалу країни.

Відтак, відзначаючи актуальність дослідження цих двох аспектів, усвідомлюючи їх важливість в рамках даної статті я зосереджу власну увагу на розробленні теоретичних засад теорії державної інфраструктурної політики, зокрема на питаннях будови методології: інтерпретації теорії ігор Аумана до формування державної інфраструктурної політики [4].

Мета статті полягає у формуванні засадничих положень інтерпретації теорії Аумана до формування ефективної державної інфраструктурної політики. Для досягнення проголошеної мети були поставлені та вирішені такі завдання: 1) визначити зміст теорії Аумана; 2) інтерпретувати положення даної теорії до формування правових засад державної інфраструктурної політики в Україні; 3) намітити науково обґрунтовані шляхи ефективного правового регулювання даної політики.

Виклад матеріалу

У 2005 році лауреатом Нобелівської премії з економіки „За розширення розуміння проблем конфлікту і кооперації з допомогою аналізу в рамках теорії ігор” став професор Харві Ісраель Роберт Джон Ауман. Його інтерпретація теорії ігор до вирішення конфліктів може бути цікавою і для формування засад для розроблення ефективної державної інфраструктурної політики (далі — ДІФСП).

Відповідно до засадничих положень теорії Аумана конфлікти різних рівнів і характеристики можуть вкладатися у певні математичні моделі, ігнорування яких може призвести до дестабілізації як соціальної системи, так і системи управління [4].

Однією з умов будови ефективної ДІФСП має виступати її відповідність національним інтересам. На жаль, перші роки війни Росії проти України (2014-2015 рр.) продемонстрували системні помилки при формуванні ДІФСП, які фактично призвели не лише до дестабілізації системи життєво важливих об’єктів інфраструктури, а й до прямої їх втрати, коли через дії агресора було або ліквідовано, виведено з ладу або ж повністю викрадено дані об’єкти.

Попереду ще велика робота, і передусім формування окремого виду державної політики — державної інфраструктурної політики, однією з засад якої має виступати раціональність і прагматичність, відповідність передусім національним інтересам, а не сьогочасним прагнення окремих політиків чи політичних груп. Правове закріплення цих засад має відбуватись у відповідному документі концептуального рівня, яким має виступати або Концепція державної інфраструктурної політики або Стратегія інфраструктурної безпеки. Такий підхід є сталим в правовій науці і має достатнє солідне наукове підґрунтя [5-13].

Принаймні, на мій погляд, більш корисним буде відмовитись від трактування інфраструктурної політики як допоміжної політики, яка забезпечує реалізацію національних інтересів у різних сферах життєдіяльності. Натомість інтерпретувати ДІФСП як самостійний вид державної політики з притаманним лише їх суб’єктами та об’єктами впливу, а також адміністративно-правовими методами регулювання суспільних відносин, які виникають, формуються і розвиваються в інфраструктурній сфері.

На підтвердження моїй думок наведу слова Толстошеєва В.В., який прямо вказував на самостійність інфраструктурного комплексу, відзначаючи, що незважаючи на економічну неоднорідність інфраструктурних ланок, вони мають спільне функціональне призначення і необхідну єдність, що зумовлюють можливість їхнього об’єднання до самостійного комплексу, що є важливим з огляду на необхідність правового регулювання даного комплексу [14, с. 22]. Відтак можу висунути наукову гіпотезу про необхідність виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурні правовідносини. І відповідно сформулювати до подальшого дослідження тему правового регулювання інфраструктурних відносин, а також правового регулювання державної інфраструктурної політики.

До речі сфера інфраструктури також має бути виокремлена в окрему сферу життєдіяльності, життєво важливі національні інтереси в якій також можуть виступати і об’єктом державної політики національної безпеки. Але про співвідношення інфраструктурної та безпекової політики слід говорити окремо, оскільки це має виступатиме самостійним предметом дослідження, потребує вивчення значного масиву передусім безпекової літератури, що і буде зроблено мною в моїх наступних статтях в рамках розвитку мною теми правового регулювання державної інфраструктурної політики.

Нове покоління українців має бути більш реалістичним за своїх попередників, адже потрібно змінювати модель відносин як зі своїми зовнішніми партнерами, так і в рамках розвитку державно-приватного партнерства.

Причому дана організаційна модель має ще й виступати функціональною, адже вона має бути заснована на більшому і реальному залученні приватного сектору не лише до розроблення, а й безпосередньо до реалізації ДІФСП, адже левова частка власності на об’єкти інфраструктури належить приватному сектору. Такий підхід більш відповідатиме сучасним трендам розвитку швидкоплинно змінюваного динамічного середовища, ніж лінійні моделі прогностичні моделі, засновані на дотриманні чітких показників і критеріїв, вихід за які може сприйматися як загроза ДІФСП.

Професор Ауман переконливо довів прямий зв’язок теорії ігор із політикою [4], що за певних умов і відповідних корегувань я можу екстраполювати стосовно предмета власного дослідження.

Основний зміст теорії ігор полягає у тому, що вона становить аналіз стратегії у відносинах двох сторін, що здійснюють взаємодію. Причому ці відносини можуть знаходити всій вияв у найрізноманітніших якостях: від співробітництва до конфлікту і в найрізноманітніших сферах. Натомість модель лишається тією ж самою. Насправді існує набір правил, які власно і визначають розвиток конфлікту при зіткненні двох сторін. Причому одночасно можна говорити і про існування певного інструментарію, необхідного для того, щоб мотивувати супротивника, ворога прийняти твою позицію. Це і прийняття Україною „гуманітарного конвою”, яким власно і вивозилася левова частка інфраструктури ОРДЛО, і досі неефективна діяльність Міністерства інформаційної політики щодо організації та проведення комунікаційних компаній на тимчасово окупованих територіях, а також квола безпосередня діяльність із реалізації ефективних інфраструктурних проектів, спрямованих на забезпечення безперешкодного доступу громадян України на окупованих територіях до інформації, з одночасним блокуванням ворожого контенту, і відсутність центрального органу виконавчої влади, який би здійснював державну політику у сфері інфраструктури.

Причини такої поведінки можу надибати, більш глибоко занурившись у концептуальні положення теорії Аумана, який відзначає, що моделі різноманітних конфліктів є ідентичними по своїй суті, водночас релігія, ідеологія, національна ідентичність мають вторинне значення.

Раціональність інфраструктурної війни як складової гібридної війни або війн нового покоління, лежить не в площині мотивів, а в царині методів досягнення. Мета може бути ірраціональною, самою безневинною або навпаки жахливою.

Наприклад: ворог може ставити завданням захопити та дестабілізувати інфраструктуру в Каспійсько-Чорноморському або Азовсько-Чорноморському регіонах [15], хтось з українських політиків може галасливо переконувати, що він поверне Крим до України або ж закликати до учасників Будапештського меморандуму щодо надання Україні „обіцяних” гарантій безпеки. Але і за першого із за другого випадку кожна сторона залежить від свого партнера або ворога, що змушує вести себе раціонально — так, щоб досягти максимуму, піддаючи інфраструктуру, особливо життєво важливі об’єкти інфраструктури, найменшому ризику.

У ситуації, коли ворог (і будемо відверті: це не лише одна держава) прагне знищити (дезорганізувати, дестабілізувати, мінімізувати ефективність системи інфраструктури в Україні, зменшити здатність інфраструктури впливати на державну політику і взагалі на реалізацію національних інтересів тощо [16]) Україну, все залежить від того, наскільки управлінська еліта сама погоджується із нав’язаним ззовні алгоритмом управління. Причому підкреслю, що як це не парадоксально, це стосується не лише наших ворогів, а й партнерів.

Отже, від того, якою буде реакція нашої держави і тих способів протидії (а в цілому це має все оформлюватися в рамках державної інфраструктурної політики), які вживатимуться, залежатиме поведінка не лише нашого ворога, а й наших партнерів. Якщо абстрагуватися від емоцій, ідеології та політики, суто з методологічних позицій теорії ігор, то це гра, а у грі існують свої правила, виконання яких призводить до отримання запланованого результату і навпаки. І як раз правове регулювання інфраструктурних відносин виступає тим дороговказом, який найбільше наближатиме до цього запланованого результату.

На сьогодні ворог поки що досягає своєї мети. Відступаючи зі своєї території, втрачаючи один за одним об’єкти життєво важливої інфраструктури, віддаючи різні види свого простору (в тому числі і ментального) під контроль іншим державам, поступаючись власною інфраструктурою, втрачаючи можливості щодо її розвитку а також участі в глобальних інфраструктурних проектах, ми довели, що методи, які використовує наш ворог, є ефективними для нього, а методи державного управління, які вживає наша держава, в тому числі і через вплив третіх гравців — є неефективними для України.

Так, наприклад, проводячи обмін заручниками, ведучи перемовини з ворогом, не даючи збройної відкритої відсічі належними засобами, а лише постійно звертаючись до міжнародного товариства в надії (як показує практика безпідставній) по допомогу, ми даємо чіткий знак, сигнал та стимул ворогу до нових порушень та поступового знищення державного суверенітету. Переконаний, якщо така політика не зміниться, причому неважливо, хто буде при владі, то Україна може опинитися на межі свого зникнення. Адже нікому окрім нас, непотрібна незалежна Україна, наша інфраструктура — виключна майнова власність українського народу, а отже збереження та примноження інфраструктурного комплексу, розвиток інфраструктурного потенціалу становлять пріоритетні національні інтереси.

Якщо після прямих дій ворога, спрямованих на знищення громадян України, захоплення наших об’єктів інфраструктури, безпрецедентного акту збройної агресії, ми і надалі лише будемо звертатись до міжнародних інституцій та вислуховувати подальші обіцянки про збільшення обсягів економічних санкцій, посилення рівня стурбованості тощо, то така практика дій ворога буде не лише продовжуватися, а й, отримавши стимул, додатково нарощуватися. Причому правильне та беземоційне розуміння даної теорії уможливлює чітко усвідомлювати про можливість появи і нелінійних компонентів. Оскільки за умови інспірованості даного конфлікту, з часом такі подальші дій можуть вийти з-під контролю не лише Української влади, а й самого ворога та третіх гравців.

Сьогодні ворог нав’язує нам правила гри, яки ми, на жаль, приймаємо. І знову ж таки тут йдеться про застосування реактивного підходу в державній політиці, застосування віджилих парадигм державного управління. Асиметричне управління, застосування випереджувальних заходів, ведення проактивної політики, спрямованої  на упередження можливостей ворога створити умови для нереалізації національних інтересів України — ось один із шляхів продуманого розвитку нашої України. І про це дедалі активніше говорять дослідники у різних наукових розвідках.

Слід чітко передбачати та розуміти цілі нашого ворога: якщо метою ворога було вирішення конфлікту — миротворчість і переговорний процес є доцільним і корисним. Воднораз, якщо мета супротивника — агресія, захоплення, унезалежнення нашої держави, знищення життєво важливих об’єктів інфраструктури  — миротворчість стає небезпечною та шкідливою.

На думку Аумана ані Наполеон, ані Гітлер не були зацікавлені у мирі за своїми сусідами, саме тому будь-які спроби умиротворити їх призводили до зворотного результату. Коли агресор вбачає свої методи ефективними, він продовжує їм слідувати, висуваючи все нові й нові вимоги. Якщо агресор зустрічає рішучий спротив, він переглядає свій підхід. На думку Аумана, пацифізм призводить до війни, оскільки країна, де він стає ідеологією, починає грати за правилами ворога, агресора. На жаль, зараз Україна повністю грає за правилами ворога [4].

Чим більше Україна робитиме поступок ворогу, тим більшому тиску не лише з боку одного ворога, а й інших ми будемо піддаватися. Це закономірно. Але не слід викреслювати з управлінської матриці й ще одного впливового гравця: міжнародні інституції.

Третій гравець (третя сила), як правило, завжди зацікавлений відвести від себе агресію і направити її в русло, зручне для себе. Оскільки ворог постійно порушує норми міжнародного права, він веде агресивну зовнішню політику із застосуванням методів ведення війн нового покоління, оточуючий світ задоволений тим, що існує постійний об’єкт, який стає постійною жертвою агресії ворога. Допоки існує цей об’єкт, агресія ворога не перекинеться на цього третього гравця. Але з знову ж таки, нелінійність даного процесу може призвести згодом до різноманітних кольорових революцій або принаймні їх спробі в європейських державах, в яких створені усі умови для дестабілізації і існує чимала низка чинників, які Росія може використати для дестабілізації: і міграційний, і економічний, і релігійний. Отже, невтручання європейських країн в реальну допомогу Україні також несе в собі загрози для європейського континенту, оскільки не отримавши належної відповіді країна-агресор не зупиниться і піде Європою.

Саме тому Україні на неофіційному рівні слід зосередити власну увагу не сподівання та розуміння і співчуття, а передусім на формування дієвої нормативно-правової бази реалізації державної інфраструктурної політики. Різність цінностей та світобачення між нами та ворогом обумовлюють формат відносин із ним: з ворогом можна існувати, якщо він усвідомить, що війна, тероризм, збройна агресія, спроби насильницької зміни конституційного ладу насильство матимуть для нього більш тяжкі наслідки, ніж для нас, оскільки в нього критично важливих об’єктів інфраструктури набагато більше і залежність населення від них є великою. Більше того, залежність самої влади країни-агресора від власних окремих інфраструктурних проектів, особливо в нафтовій галузі, має значний та визначальний характер. Тому дестабілізація інфраструктурної політики країни-агресора або створення умов для такої дестабілізації в будь-яких формах може слугувати чітким сигналом здатності країни-ворога понести значні втрати аж до розпаду, що є неприйнятним для Росії. Саме тому в Росії дуже активно розвиваються  напрями правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури.

Усі ці положення мають знайти своє відображення у проголошених мною вище необхідних для негайного розроблення і прийняття правових актах у вигляді легітимованих напрямах державної інфраструктурної політики.

Марячи про знищення України, ворог має чітко та однозначно усвідомлювати, що це призведе до ніщивних результатів і для нього. З іншого боку, не надаючи реальної допомоги Україні європейські країни також мають прогнозувати збільшення терористичної активності, активізації екстремістських груп різного штибу, змушення держави вдаватися до жорстких методів відповіді на тероризм, що своєї чергою призведе врешті-решт до звуження прав і свобод людини та громадянина, тобто відхилення від курсу побудови демократичних країн. Чого власне і прагне ворог — знищення європейських цінностей і нав’язування власного способу світобачення усьому світу, побудованому на месіанській ідеї та богообраності, виключення консенсусу та плюралізму.

За принципом повторюваних ігор, тривала взаємодія навіть у конфліктах створює баланс сил, який відкриває можливість для співробітництва та кооперації. Якщо сторона відчуває небезпеку покарання за ті чи інші екстремальні кроки, вона відмовиться від цих кроків і віддасть перевагу статусу-кво. Але акцент тут робиться саме тому, що ці кроки має робити не третій гравець, а учасники конфлікту безпосередньо. Які б  посередницькі структури не шукали обидва лідери України та Росії, допоки вони разом не сядуть за стіл переговорів та остаточно не домовляться, ніхто окрім них цього не зробить: 1) ніхто на примусить України застосувати увесь арсенал стратегічних комунікацій для забезпечення власної національної безпеки, включаючи активні заходи з дестабілізації Росії, в тому числі і з застосуванням методів ведення нового покоління; 2) ніхто не змусить Україну давати жорстку відповідь агресору аж до ліквідації будь-яких в тому числі і військових об’єктів сил та засобів супротивника, життєво важливих об’єктів інфраструктури; 3) рівно як і ніхто не змусить Росію припинити агресію чи повернути Крим чи налагодити дружні стосунки з Україною.

Висновки

Ось така варіативність рішень у сфері інфраструктури є наслідком відсутності розробленої та прийнятої відповідним чином Концепції державної інфраструктурної політики, в якій би чітко було виписано напрями даної політики, форми та методи їх забезпечення, а також визначені національні інтереси, реалізація яких має відбуватись незалежно ані від політичного курсу, ані політичної орієнтації у той чи інший період того чи іншого політичного керівництва України.

Відтак, адміністративно-правове регулювання ДІФСП виступає важливим етапом унормування інфраструктурної політики переведення її у правову площину — площину зрозумілого державного управління і гарантованої реалізації національних інтересів [], в тому числі і забезпечення стійкого функціонування життєво важливих об’єктів національної інфраструктури. Водночас підґрунтям для ефективного адміністративного правового регулювання мають стати теоретичні напрацювання різноманітних теоретичних концепцій формування напрямів державної інфраструктурної політики.

Це наблизить мир. Скільки б медіаторів не було між Україною та будь-яким її ворогом, виключно Україна може вирішити власні проблеми з користю для себе, виключно Україна може зберегти власну інфраструктуру для реалізації власних національних інтересів. І право як регулятор суспільних відносин виступає за даного випадку необхідним інструментом.

Неврахування цього ключового моменту створює підґрунтя для підриву нашого суверенного права — права на національну інфраструктуру. Нав’язуване нам третіми гравцями терпіння, пріоритет дипломатичних засобів, тривалий переговорний процес не має нічого спільного із ефективно діючою в усьому світі системою стратегічних комунікацій, яка в нашій країні перебуває на стадії формування і я сподіваюсь організаційного оформлення.

Список використаної літератури:

1. 1.         Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір: Нау­кова доповідь. – К.: НІСД, 1994. – Вип. № 22. – 178 с.
2. 2.         Концепція захисту критичної інфраструктури: стан, проблеми та перспективи її впровадження в Україні : зб.матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (7-8 листопада 2013 р., Київ – Вишгород) / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.– К. : НІСД, 2014. – 148 c.
3. 3.         Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
4. 4.         Теория игр в арабо-израильском конфликте. — Режим доступу: ps://isralove.org/load/30-1-0-342.
5. 5.         Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
6. 6.         Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
7. 7.         Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [моногр.] / Ліпкан В. А. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
8. 8.         Ліпкан В. А. Національна безпека України : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
9. 9.         Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підруч.] / Ліпкан В. А. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
10. 10.     Нижник Н.Р, Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
11. 11.     Архипов М.Г., Кузьмишко К.А., Крюченков А.С. Наука о безопасности: наше будущее // Российский следователь. — 2002. — № 3. — С. 34 – 39.
12. 12.     Щедрин Н. В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т , 1999. 180 с.
13. 13.     Зеленков М.Ю. Правовые основы общей теории безопасности Российского государства в XXI веке. – М.: Юридический институт МИИТа, 2002. – 209 с.
14. 14.     Толстошеев В. В. Право и информационная инфраструктура / В. В. Толстошеев // Правоведение. — 1980. — № 3. — С. 22—31.
15. 15.     Украина и проблемы безопасности транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе: Материалы I Международной на­учно-практической конференции / Национальный институт украинс­ко-российских отношений, Фонд Фридриха Эберта; Редкол.: С. И. Пирожков (гл. ред.) и др. – К., 1999. – 220 с.
16. 16.     Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.
17. 17.     Ліпкан В. А. Національна безпека і національні інтереси України / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).