Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту майбутнього

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

Анотація

В статті автор схарактеризував суспільство знань. Беручи  до уваги значну кількість доктринальних та законодавчих дефініцій поняття «волонтер», було акцентовано увагу на тому, що, в загальному, воно є ідентичним. Зазначено, що понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Аргументовано положення про те, що на міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є ключовим феноменом інформаційної реальності України, і тому є нагальною є потреба формулювання понятійно-категорійного апарату з подальшим законодавчим його закріпленням, та імплементацією в інформаційне законодавства.

Ключові слова: інформаційний волонтер, інформаційне суспільство, волонтер, волонтерська допомога, волонтерська діяльність, інформаційне право, державна інформаційна політика, інформаційна взаємодія.

Аннотация

В статье автор охарактеризовал общество знаний. Принимая во внимание значительное количество доктринальных и законодательных дефиниций понятия «волонтер», было акцентировано внимание на том, что, в общем, они является идентичным. Сделан акцент на том, что понятийно-категориальный аппарат государственной политики в сфере волонтерской деятельности не ограничивается рассмотренными моментами. Дальнейшие исследования могут быть направлены на изучение других терминов, имеющих отношение к ключевым понятиям и категориям информационного волонтерства. Аргументировано положение о том, что, на международном и национальном уровнях, есть определенные наработки относительно понятия «волонтер», но «информационное волонтерство» является феноменом и поэтому существует потребность формулировки категориального аппарата и его дальнейшего законодательного закрепления.

Ключевые слова: информационный волонтер, информационное общество, волонтер, волонтерская помощь, волонтерская деятельность, информационное право, государственная информационная политика, информационное взаимодействие.

Summary

It was noted that there are a lot of different definitions of the term knowledge society in Ukrainian and foreign legislation and doctrine. But unified definition hasn’t still been worked out.

Analyze of the volunteer was done.  In Ukraine we have, first of all Constitution of Ukraine, Laws “On volunteer’s activity”, “On social services”, the Presidents order “On the Strategy of the state policy of promoting of the citizen’s society development and vital measures on its realization”, international treaties ratified by the Verchovna Rada of Ukraine and so on. Universal declaration of the voluntarism was also mentioned.

It was identified that the state executes the role of the supervisor and regulator in informational sphere, and that’s why appear the need to realize majority of informational functions, which are out of the institutional mechanism and volunteers are one of the means.

The attention was paid to the provision that there are works concerning definition “volunteer” at national and international levels, but “informational volunteer” is a phenomena and have to be unified and legislatively fixed.

The author’s understanding of “informational volunteer” was offered. Informational volunteer is a physical person, who freely executes non-profit activity in informational sphere and the activity doesn’t require finance from him.

Keywords: informational volunteer, informational society, volunteer, volunteer help, volunteering, information law, state informational policy, informational interaction.

Актуальність теми

Трансформація суспільних інформаційних відносин, пов’язана із інформаційною глобалізацією, упровадженням у практику публічної дипломатії методів та технологій гібридної війни, науково-технічний прогрес зумовлюють суттєвий вплив на понятійно-категоріальний апарат інформаційно-правової науки, одним із завдань якої є розвиток комплексу відповідних понять, категорій, термінів та їх дефініцій. Певним проявом трансформаційних явищ в Україні є інституціоналізація громадянського суспільства, яке дедалі глибше перетворюється на суспільство знань. Істотною складовою, яка увиразнюється в українських реаліях  виступає волонтерський рух, який я розглядаю та онтологічно інтерпретую як певну реінкарнацію кращих традицій Запорізького козацтва, іманентну складову розвитку самоорганізаційної автохтонної української історичної нації.

Розвиток досліджень волонтерської діяльності та інформаційного волонтерства, зокрема, мій власний досвід спілкування та роботи з волонтерами як у реальному житті, так і в рамках мого авторського проекту Smart Ukraine, спонукає до наукового обґрунтування ключових понятійних категорій, що і зумовлює актуальність звернення до даної проблеми і наукового обґрунтування уведення в обіг нового поняття «інформаційний волонтер».

Беручи до уваги той факт, що інформаційне волонтерство здійснюється в інформаційній сфері, то нами було використано наукові доробки вчених-інформаціологів. Передусім звертаю увагу на активну та плідну роботу власної наукової школи — наукової школи В.А.Ліпкана, — яка представлена роботами моїх учнів та тих, у кого я виступав офіційним або неофіційним опонентом, допомагаючи опанувати складну інформаційну сферу у різноманітний спосіб, але зі збереженням генеральної лінії — методології націобезпекознавства [1-19].

Окремо виділяю роботи фундатора інформаційно-правової науки в Україні Цимбалюка В.С. під керівництвом і за безпосередньої участі якого вийшло чимало цікавих праць, які нині становлять доктринальну основу історичного становлення та розвитку науки інформаційного права — B. С. Цимбалюка [20—23] та ін.

Таким чином, я можу сміливо констатувати про те що, формування правового інституту інформаційного волонтерства актуалізується і з гносеологічної позиції, оскільки дана проблема корелює не лише з упровадженням у соціальну практику  людиномірної методології і людиноцентристської ідеології, а й передусім додатково підкреслює онтологічність людини інформаційної (Homo informaticus) — слугує поверненню дієвого суб’єкта в інформаційне право і інформаційну реальність, які мають трактуватись і інтерпретуватись не абстрактно в соціо-культурному та геоісторичному та глобальному інформаційному дискурсі, а мають бути подані реально, в контексті олюднення інформаційної політики в межах дальшого розвитку суспільства знань розширення виднокругів, включення людини саме в інформаційний і знаннєвий контекст.

Більшість сучасних дослідників звертають свою увагу на міждисциплінарну методологію, багато хто починає декларувати про застосування синергетичного підходу, утім, на жаль, не поринаючи глибоко в сутність даного підходу. Натомість із часом стає очевидним чітке розуміння необхідності позбуватися надмірного релятивізму і гіпертрофування постмодерністської тенденції у виборі засобів пізнання. Адже реально в переважній та домінуючій меншості досліджень можу знайти та надибати ґрунтовне пояснення та реальне застосування синергетики. Гонитва за даниною моді не призводить до конкретних наукових проривів, саме тому, сьогодні, коли вже кілька років проти України ведеться гібридна війна, в нашій країні, принаймні з відкритих джерел [25], я не зміг встановити окрім роботи Магди Є. [26] жодного маститого дослідження, присвяченого проблемі формування феномену гібридної війни та вироблення адекватного механізму протидії йому. Більше того, з позицій синергетики жоден із учених досі ґрунтовно не обґрунтував феномен волонтерства. Так само дуже кволо розробляються проблеми формування національної, у тому числі і інформаційної ідентичності, засади якої викладені мною в роботах [5; 9].

Чималу роль у такому когнітивному дисонансі наукової рефлексії і інформаційної реальності відіграє небажання інституціоналізації інформаційного права, а також пряме порушення приписів нормативних актів, в яких чітко вказано на необхідність виділення інформаційного права з адміністративного права, формування самостійної спеціальності. Адже основна проблема, з якою стикнулося адміністративне право, прагнучи утримати „свавільство і неконтрольований розвиток інформаційного права”, полягає у тому, що дедалі важче пояснити, чому, попри розширення переліку прав і свобод, відбувається втрата жаги до права, знижується рівень правової культури, відбувається ілюзорне тиражування затхлих ідей щодо сервісної ролі інституціональної структури, що призводить до кардинального збільшення проявів правового нігілізму і правопорушень особливо в інформаційній сфері. Наслідком цього стало навіть формування окремого наукового напряму — інформаційної деліктології — яку успішно розвиває у своїх працях Ю. Є. Максименко [26].

Через це, напевно, в українській правничій науці почали з’являтися роботи, спрямовані на дослідження механізму взаємодії суб’єкта і права з використанням досягнень теорії ідентичності, яка певною мірою може стати відправною точкою для адекватної наукової відповіді не лише на процеси інформаційної глобалізації, розвиток інформаційного суспільства, а й спрямувати наукові школи на формування нових дієвих багатоваріантних наукових парадигм, зокрема і парадигми інформаційного волонтерства. Також одним із напрямів постмодерністських досліджень має стати критичне ставлення до домінантної західної метафізичної картини світу — логоцентризму на основі методу деконструкції [28].

Стосовно проблеми діяльності волонтерів, то вона  порушується в працях таких вчених, як:  Я. Буздуган, О. Никонович [29], Т. Лях [30] та ін. Але, незважаючи на те, що ця проблема стала предметом дослідження багатьох вчених, правова природа феномену інформаційного волонтерства є актуальним питанням і, внаслідок цього, мною поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «інформаційного волонтерства», проаналізувати національне та міжнародне законодавство у сфері волонтерської діяльності, визначити причини на наслідки виникнення інформаційного волонтерства в Україні, обґрунтувати уведення в науковий обіг термінів «інформаційне волонтерство», «інформаційний волонтер».

Виходячи з цього метою статті є визначення ключових елементів понятійно-категоріального апарату у сфері волонтерської діяльності, їх конкретизація та тлумачення, ґрунтуючись на методології синергетики, міждисциплінарного підходу, націобезпекознавства, а також інформаційного права.

Виклад основного матеріалу

Однією з форм соціальної активності, де людина може реалізувати себе як особистість, виступає волонтерська діяльність, яка здійснюється в різних сферах життєдіяльності суспільства та може мати різні мотиви. Інформація в сучасному світі вже стала засобом і ціллю повноцінної життєдіяльності та набуває чітких рис реальної влади, яка тісно вплетена в усі сфери функціонування суспільства та всі інші види влади. Людство, таким чином, невпинно просувається до нової ери свого розвитку – ери, де найвищими цінностями виступають інформація та знання. Зважаючи на даний чинник, нинішнє суспільство з інформаційного, яке активно формувалося на зорі ХХІ століття, вже активно трансформується у суспільство знань.

Водночас нині в Україні про формування суспільства знань ще говорити зарано, тому я буду оперувати термінологією інформаційного суспільства, яка більше віддзеркалює реальний стан трансформації громадянського суспільства в Україні в епоху інформаційної глобалізації. Здійснюючи аналіз даного суспільства, адже саме в ньому і відбувається діяльність інформаційних волонтерів, зазначимо, що визначення поняття «інформаційне суспільство» є доволі дискусійним в наукових колах. Як правило, науковці намагаються окреслити основні, фундаментальні ознаки такого суспільства. Зважаючи на цей фактор, здійснимо аналіз деяких із існуючих доктринальних дефініцій. Термін «інформаційне суспільство» було прийнято вико­ристовувати щодо нової світової спільноти, яка базується на інформації.

Здебільшого, суспільство вважається інформаційним, якщо:

• будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач. Із даною ознакою я не зовсім погоджуюся, оскільки інформація, за законодавством України, може бути відкритою та з обмеженим доступом. Тому дану ознаку необхідно уточнити таким чином – одержати публічну інформацію, яка є відкритою за режимом доступу. Також можу зазначити і на такий аспект, як прагнення журналістів до сенсації, яке може призвести до нанесення шкоди національним інтересам через розголошення інформації з обмеженим доступом;
•  у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія;
•  існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється;
•  відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування;
•  здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг [1, C. 128].

Сутність інформаційного суспільства була визначена 1993 року Комісією Європейського Союзу: «Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв’язку» [23, C. 444].

Вважається, що в майбутньому існуватиме декілька типів інформаційного суспільства, як колись існувало декілька моделей індустріального суспільства. Ключовими ознаками для визначення типу суспільства будуть такі: ступінь забезпечення рівних прав доступу громадян до основного ресурсу – інформації, ступінь участі у житті суспільства та самореалізації людей із обмеженими фізичними можливостями [1, C. 128].

Найбільшого успіху на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, у яких держава формує і активно проводить у життя відповідну цілеспрямовану політику — державну інформаційну політику. Роль держави постає у створенні сприятливих умов для розвитку цього процесу, до яких можна віднести:

-максимальне залучення ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних і ін.) до інформаційного виробництва;

-нормативно-правове та нормативно-технічне регулювання;

-підтримка проектів і програм, які демонструють можливості інформаційного суспільства;

-розвиток міжнародного інформаційного обміну та співробітництва [1, C. 128].

Наголошу на тому, що в Україні держава в інформаційній сфері більше виконує роль пасивного спостерігача та регулятора. Більше того, сама інформаційна функція ще на стала уконституйованою для інституціональних структур. Відтак, об’єктивно  виникла потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і які поки не стали основою для систематизації їх у цілісну систему — державну інформаційну політику. Одним із ефективних засобів такої діяльності і стала діяльність інформаційних волонтерів.

Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і телеко­мунікаційні та комунікативні технології та практики, поступово створюються умови для ефективного використання знань у вирішенні найважливіших завдань уп­равління суспільством, його безпечної інформатизації на засадах інформаційної  демократії. Світова спільнота, стало ставши на шлях постіндустріальної цивілізації становлення і розвитку спочатку інформаційного суспільства, а потім і суспільства знань, формує різні шляхи його побудови і нині інформаційні волонтери відіграють значну роль у ньому.

Вважається, що волонтерський рух започатковано 1859 року, коли французький письменник-журналіст Анрі Дюнан запропонував ідею створення Червоного Хреста — організації, яка працювала б на добровільних засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються волонтерські організації в усьому світі й донині. Однак лише в минулому столітті волонтерство виокремилося у соціальне явище. Теоретичні підвалини волонтерства закладено англійцем Т. Мором, французом А. Дюнаном та ін. [29, C. 7].

В Україні волонтерство з’явилося на початку 90-х років минулого століття, а офіційно його визнано Постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р., якою також затверджено «Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» (втратила чинність 2011 р.). Щорічно 5 грудня відзначається Міжнародний день волонтера.

Щодо поточного законодавчого закріплення, то акцентую увагу на Законі України «Про волонтерську діяльність», відповідно до положень якого визначено наступні поняття:

волонтер — фізична особа, яка добровільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову діяльність шляхом надання волонтерської допомоги;

волонтерська допомога — роботи та послуги, що безоплатно виконуються та надаються волонтерами та волонтерськими організаціями. Волонтерська діяльність є формою благодійництва;

волонтерська діяльність — добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги [31].

Відповідно можу трактувати волонтерську діяльність як добровільну діяльність, яка спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина, а отже і на реалізацію інформаційних прав, свобод, законних інформаційних інтересів людини, суспільства і держави.

Тобто, ключові ознаки, що вирізняють волонтерську з-поміж багатьох інших видів діяльності, я визначаю такі:

• добровільність;
• спрямованість діяльності для задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин;
• самоорганізація;
• неприбутковість діяльності;
• соціальна спрямованість діяльності;
• конструктивний та суспільно корисний характер;
• додаткова рушійна сила для підвищення ефективності державної політики у тій чи іншій сфері життєдіяльності.

Таким чином, волонтерство — це вид соціально спрямованої благодійної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення прав, свобод, законних інтересів інших учасників суспільних відносин, у тому числі держави, у різних сферах життєдіяльності.

Як і будь-яка діяльність, волонтерська діяльність ґрунтується на таких основоположних засадах — принципах:

1)                добровільність (як зазначено вище) і доброчинність;

2)                законність, тобто здійснення лише в межах закону;

3)                гуманність;

4)                толерантність;

5)                гідність;

6)                спільність інтересів і рівність прав її учасників;

7)                відповідальність;

8)                конфіденційність.

Волонтерська діяльність провадиться фізичними особами — волонтерами, які можуть входити до волонтерських організацій  (об’єднань) — громадських чи релігійних організацій, які діють відповідно до їх статутів (положень).

Волонтерська діяльність провадиться за такими напрямами:

-  надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю чи станом здоров’я, відсутність житла або роботи, наслідки стихійного лиха, катастроф тощо);

-  надання соціальних послуг дітям та молоді, що перебувають у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї [30, C. 27].

З іншого боку, можна говорити про форми волонтерської діяльності: волонтери можуть виступати організаторами заходів, пов’язаних із охороною довкілля чи збереженням культурної спадщини. Вони можуть організовувати змагання або мистецькі фестивалі. Важлива участь волонтерів у зборі фінансів на ту чи іншу благодійну ініціативу. Крім цього, завжди цінується добровільна праця на підтримку громадських та благодійних організацій. Вони зазвичай потребують безкоштовних консультацій юристів, фінансистів, PR-фахівців, дизайнерів, веб-розробників, перекладачів тощо [32].

Законодавство України у сфері волонтерської діяльності складається з Конституції України, Закону «Про волонтерську діяльність», інших законів, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів. Але в Конституції немає чітких норм, які б регламентували волонтерську діяльність.

Сприяння волонтерській діяльності та іншим формам громадської активності визначено стратегічним пріоритетом державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. Стратегія виходить із розуміння громадянського суспільства (інформаційного, як було визначено вище) та його інституцій як такого стану суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації.

Реалізація державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні щодо підтримки волонтерства та благодійництва передбачає: розвиток волонтерського руху та його дерегуляцію з урахуванням кращої світової практики [33].

Таким чином, зазначимо, що Україна сприяє розвитку волонтерства у найрізноманітніших сферах, але в основоположному Законі «Про волонтерську діяльність» [12] міститься низка обмежень для розвитку волонтерської діяльності в Україні, в тому числі в частині набуття статусу «волонтерська організація», визначення повноважного центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, обмеження за віком щодо участі фізичних осіб у волонтерській діяльності, покладення зобов’язань щодо обов’язкового страхування волонтерів та інші обмеження.

На мою думку, дані обмеження є обґрунтованими. Оскільки, наприклад, в самому Законі зазначено, що волонтерами можуть стати громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які є дієздатними. Особи віком від 14 до 18 років здійснюють волонтерську діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), прийомних батьків, батьків-вихователів або піклувальника. А іноземці та особи без громадянства, які, згідно з національним режимом, наділені такими ж правами як і громадяни нашої держави, звичайно ж із певними винятками, здійснюють волонтерську діяльність через організації та установи, що залучають їх до своєї діяльності волонтерів. Я схильний підтримати норму про чітке зазначення на даний вік, оскільки, за цивільним законодавством, особа, при досягненні нею 14-ти річного віку є з неповною дієздатністю та вже може вчиняти певні дії, укладати угоди, які матимуть правові наслідки.

Волонтер зобов’язаний дотримуватися правового режиму інформації з обмеженим доступом.

Роль волонтерства визнана на державному рівні, що знаходить своє підтвердження в окремих законодавчих документах, зокрема у законах України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (термін «волонтер» вживається, але його визначення не формулюється), у Законі «Про соціальні послуги» [34] вказується, що волонтер — це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер. У цих Законах добровільна праця волонтерів визнається як необхідна та суспільно корисна.

У 2001 році в Україні було організовано проведення Міжнародного року волонтерів, в межах якого розроблено низку заходів щодо сприяння розвитку в Україні волонтерського руху (Розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів»).

Було створено Координаційну раду з підготовки і проведення в Україні Міжнародного року волонтерів, а з метою координації та активізації волонтерського руху в Україні загалом було передбачено:

-                сприяти розвитку в Україні волонтерського руху, поліпшити надання допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, іншим соціально незахищеним громадянам;

-                надавати Всеукраїнській школі волонтерів центрів соціальних служб для молоді, осередкам Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», іншим об’єднанням громадян допомогу в роботі, спрямованій на підтримку соціально незахищених верств населення;

-                узагальнити кращий вітчизняний досвід роботи волонтерів і вжити заходів до його поширення.

У 2003 році Кабінетом Міністрів України утворено Координаційну раду з питань розвитку та підтримки волонтерського руху, визначено термін «волонтер» як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер, легітимізовано право волонтерів на їх залучення до надання соціальних послуг у відповідності з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, яке регулює цю діяльність, передбачено право суб’єктів, які надають соціальні послуги (соціальні послуги – комплекс заходів з  надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем [34]) , залучати волонтерів на договірних засадах для виконання цієї роботи.

Історію волонтерської роботи в Україні важко простежити, оскільки формальне фіксування таких дій та їх вивчення розпочалося порівняно недавно. Однак не викликає жодних сумнівів той факт, що така робота в тій чи іншій формі існувала дуже давно.

Щодо міжнародно-правового регулювання діяльності волонтерів, то зазначимо про Загальну декларацію волонтерів [35], прийняту на XVI Всесвітній конференції волонтерів 2001 року в Амстердамі. В ній волонтерська діяльність тлумачиться як основа побудови та розвитку громадянського суспільства.

Декларацією визначено такі принципи діяльності волонтерів:

-  визнання права на закріплення за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;

-  повага гідності й культури всіх людей;

-  надання допомоги, безкоштовних послуг особисто чи організовано в дусі партнерства та братерства;

-  визнання рівної важливості особистих і колективних потреб, сприяння їх забезпеченню;

-  перетворення волонтерства на елемент набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи при цьому ініціативу та творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем.

У Декларації підкреслюється: волонтерство — це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається зазвичай спільною діяльністю в межах різних асоціацій [29, C. 8].

У документі проголошено низку головних принципів руху, зокрема, надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства на елемент особистого розвитку, набуття нових знань і навичок. Ця Декларація підтримує право кожної жінки, чоловіка та дитини на вільне об’єднання у спілки для волонтерської діяльності без будь-якої дискримінації через культурне та етнічне походження, незалежно від віросповідання, віку, статі, фізичного, соціального чи економічного становища. Всім людям у світі має бути гарантовано право на вільне витрачання свого часу, таланту й енергії на користь інших людей чи громади, якщо вони працюють індивідуально чи в колективі, не сподіваючись на фінансову винагороду [35].

Волонтерство визначається як активна участь людей у громадському житті країни, зокрема, участь у соціальному житті громадських організацій та державних структур, що сприяє поліпшенню якості життя загалом, особистісному зростанню та поглибленню відчуття солідарності; реалізації основних людських потреб на шляху побудови більш справедливого суспільства; економічному й соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій та виражається зазвичай у спільній діяльності в межах різних асоціацій [35].

Згідно із Загальною декларацією прав людини та Міжнародною конвенцією про права дитини волонтери розглядають свою діяльність як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку.

У тих країнах, де існують міцні традиції волонтерства — у Великій Британії та Німеччині — добровільну діяльність й самих волонтерів захищено законом. Країни Центральної і Східної Європи теж зробили крок від офіційного визнання волонтерства до створення правового поля, що сприяє розвиткові волонтерської діяльності. Закони, що регулюють добровільну діяльність, прийнято в Хорватії, Чехії, Угорщині, Італії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Македонії, Польщі, Португалії, Румунії, Іспанії та ін. [29, C. 9]

На сьогоднішній день в сучасній Україні склалась досить складна соціально-політична, економічна, безпекова та інформаційна ситуація. На фоні економічної нестабільності, проявляються і несприятливі для розвитку суспільства політичні процеси та інформаційні, які відбуваються в нашій країні. За таких умов інформаційна політика країни, безумовно, потребує певних активних дій з боку уряду країни. Зміни в Україні в останні роки призвели до кардинального погіршення якості життя населення, тому потреба в ефективній роботі Міністерства інформаційної політики України стає досить важливою.

Однак ефективна робота інституціональної складової інформаційної політики неможлива без висококваліфікованих працівників, які досконало володіють усіма необхідними професійними навичками та вміннями. Одним із таких напрямків інформаційної допомоги є участь добровольців у здійснені низки інформаційних послуг для тих, хто їх потребує. Іншими словами — волонтерська робота, на даному етапі історичного розвитку України, можна навіть сказати етапі реінкарнації її незалежності та суверенітету — є основою побудови та розвитку громадянського суспільства.

Ця діяльність може набувати різних форм: від повсякденних форм взаємодопомоги до спільних дій під час кризи. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії як на місцевому, так і на державному рівнях, і разом із цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн. В рамках національних програм та програм ООН сприяють розвитку гуманітарної допомоги, технічного співробітництва, пропаганди прав людини, зокрема інформаційних прав, демократії та миру. Волонтерський рух становить основу діяльності недержавних та громадських організацій (дитячих, жіночих, молодіжних), професіональних організацій та профспілок.

У цілому ж слід визнати, що нині волонтерство інтерпретується лише в рамках соціальної сфери, і відповідно на законодавчому рівні виділено такі його напрями: надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок надзвичайної ситуації техногенного чи природного характеру, дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антитерористичної операції, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям, внутрішньо переміщеним особам [31].

Зараз в Україні склалася досить складна ситуація. Євромайдан-2013, воєнна анексія АР Крим, події в Луганській та Донецькій областях призвели, на моє переконання, до необхідності формування та законодавчого закріплення такого феномену як інформаційний волонтер.

Волонтери, як категорія фізичних осіб, про що було вище зазначено, існують вже досить тривалий час на території України, але здійснення їх діяльності в інформаційній сфері є кардинально новим, тому є нагальною потреба формування відповідного категорійного апарату.

Окремим напрямом можу визначити надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх інформаційних прав і законних інтересів. При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [19, С. 136].

Але в рамках цієї статті, я обмежусь аналізом першої складової.

Волонтерська діяльність є основою побудови та розвитку громадянського суспільства, яке, своєю чергою, є інформаційним. Вона втілює в собі прагнення людства — прагнення безпеки, миру, свободи, порядку та справедливості для всіх людей. Волонтерська діяльність — індивідуальна чи колективна — є способом: підтримки та зміцнення таких людських цінностей, як піклування та надання допомоги членам громади; використання кожною людиною своїх прав та обов’язків як члена певної громади в процесі навчання та розвитку впродовж усього життя, реалізуючи весь свій людський потенціал;  взаємодії між людьми, незважаючи на всі відмінності, для спільного життя у здоровому стабільному суспільстві, для спільного вироблення нових способів вирішення проблем, які виникають.

Беручи до уваги вищезазначені дефініції «волонтера», та пристосовуючи його до нашої наукової розвідки, сформулюємо авторське розуміння терміну «інформаційний волонтер».

Використовуючи тлумачний словник сучасної української мови, визначаємо значення понять, які входять до актуальної для нас дефініції. Таким чином, під інформаційним розуміється той, що стосується до інформації, який містить інформацію [36, C. 528].

Сучасні тлумачні словники досі визначають «волонтера» як особу, яка добровільно вступила на військову службу [36, С. 370], незважаючи на історично зумовлену трансформацію розуміння цієї категорії, яка сьогодні практично не має мілітарного лексичного забарвлення, а за нашого випадку основною сферою діяльності «інформаційного волонтера» є інформаційне суспільство.

Характеристика поняття «волонтер» зумовлена сукупністю ознак тієї діяльності, що здійснюють волонтери. Як було зазначено вище, волонтерська діяльність в загальному, урегульована Законом України «Про волонтерську діяльність», а щодо інформаційного волонтерства, то воно є феноменом і потребує подальших наукових розробок, вироблення відповідного понятійно-категоріального апарату та відповідного законодавчого закріплення, з метою усунення колізій та заповнення прогалин у законодавстві.

Проаналізувавши наявну теоретичну інформацію щодо світового досвіду волонтерства та історію розвитку волонтерства в Україні, можна резюмувати, що волонтерство як явище виникло з потреби здійснення людьми і для людей діяльності, яка на перший погляд є достатньо простою, однак все ж таки має виконуватися.

Акумулюючи законодавчі та доктринальні дефініції терміну «волонтер», нами було сформовано авторське розуміння.

Інформаційне волонтерство — це вид інформаційно спрямованої благодійної, добровільної діяльності приватної особи, груп осіб чи організацій, яка ґрунтується на засадах відповідності національним цінностям та національним інтересам, добровільності, самоорганізації, надається на безоплатній основі та спрямована на задоволення законних інформаційних прав, свобод та інтересів інших учасників суспільних інформаційних відносин, у тому числі держави, в інформаційній та інших найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Відповідно інформаційний волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює в інформаційній сфері неприбуткову діяльність, що не вимагає фінансових пожертвувань від неї.

Акцентую увагу на тому факті, що окремі фізичні особи можуть об’єднуватися в неурядові організації чи певні проекти для надання інформаційної допомоги, тобто здійснення інформаційного волонтерства. На сьогоднішній день існує декілька волонтерських проектів, які було створено після початку агресії Росії проти України.

Під час появи в кінці лютого 2014 року «зелених чоловічків» у АР Крим України і початку захоплень ними державних установ, штурмів військових частин, із українських медіа  надходила суперечлива інформація, яку небайдужі громадяни прагнули спростувати.

У цей же час почала утворюватися відома широкому загалу волонтерська група InformNapalm, яка почала збирати інформацію про російських військових в тимчасово окупованому Криму використовуючи методи OSINT-розвідки. Спочатку до декількох свідомих громадян України, які прагнули показати правду про кримські події, приєдналися волонтери з Грузії, Німеччини, Чехії та ПАР. Звичайні українські громадяни зрозумівши, що нова влада не може адекватно пояснити, що відбувається на півострові, взяли на себе місію донесення правдивої інформації щодо тих подій, тобто фактично стали здійснювати волонтерську діяльність в інформаційній сфері — стали інформаційними волонтерами.

Але не тільки Український Крим став полем для інформаційної битви волонтерів InformNapalm. Після початку Антитерористичної операції на Донбасі волонтери спільноти активно включилися в роботу. З початком розгортання повномасштабних військових дій на Донбасі, волонтери спільноти не тільки розповсюджували в Інтернеті отриману інформацію, а також почали складати аналітичні звіти, в яких вказували загрозливі напрямки, загрозу утворення так званих котлів, проривів сил терористів. Значну роль InformNapalm відіграв при розслідуванні катастрофи малайзійського Боїнга, яка сталася над Сніжним. Ще один «трофей» спільноти — оперативна карта бойових дій із штабу лідера «ЛНР» Плотницького. Вона була опублікована на сайті InformNapalm і стала доступною для широкого загалу.

Наступним великим досягненням команди стало формування бази даних присутності регулярних військових підрозділів Російської Федерації на території України, де була систематизована вся інформація про них, а також вказані інциденти, пов’язані з тим чи іншим підрозділом. Важливо підкреслити, що саме ініціатива InformNapalm є першим таким кроком в узагальнені інформації про російські війська на території України. Спільнота існує як суто некомерційний проект, спрямований на те, щоб ефективно протистояти російській пропаганді. Всі витрати покривають самі учасники групи. Чималу роль в розумінні складності геополітичної гри Росії інформаційні волонтери даної групи здійснили через опублікування реальних місць авіаударів російської авіації в Сирії  [37].

Також варто виокремити Народний Тил — громадську організацію,  волонтерське об’єднання, яке спрямовує свою діяльність на допомогу українським військовим, що беруть участь у збройному конфлікті з Росією. 2014 року волонтери групи створили сайт Миротворець, на якому розміщено базу даних з інформацією про терористів [38, 39]. Завданням сайту є надання інформаційно-консультативної допомоги органам виконавчої влади з метою остаточного встановлення миру та злагоди в Україні. Незважаючи на значну кількість вдалих операцій, Уповноважений з прав людини Верховної Ради Валерія Лутковська закликає правоохоронні органи закрити сайт Миротворець» [40], обґрунтовуючи це тим, що публікація персональних даних на сайті є незаконним втручанням в право людини на приватність.

Таким чином, дані правова колізія слугує додатковим аргументом на користь  необхідності подальших наукових досліджень даної теми, встановлення чітких критеріїв розмежування між втручанням у приватне життя і відповідністю національним інтересам, загрозам національній безпеці в інформаційній сфері.

Ще одним прикладом волонтерських об’єднань є проект Герої АТО. Головним завданням проекту є систематизація та збір інформації про усіх героїв АТО [41].

Окрім збору та подальшого розповсюдження інформації існує об’єднання – сайт для перевірки фактів Stopfake.org. Ініціаторами його створення стали викладачі, випускники та студенти Могилянської школи журналістики і програми для журналістів і редакторів Digital Future of Journalism. Із самого початку основною метою співтовариства була перевірка і спростування перекрученої інформації і пропаганди про те, що відбувається в Україні, яка поширюється в ЗМІ. Надалі Проект перетворився на інформаційний хаб, де аналізується таке явище як кремлівська пропаганда у всіх аспектах і проявах. Спочатку Проект існував як волонтерський, потім продовжив свою діяльність завдяки краудфандінгу – надходження пожертвувань від наших читачів. Крім того, фінансову підтримку Проекту в 2015 році надали Міжнародний фонд «Відродження», «Національний фонд на підтримку демократії», Міністерство закордонних справ Чехії і Посольство Великої Британії в Україні [42].

Таким чином, спостерігається активна участь пересічних громадян у сприянні реалізації державної інформаційної політики, захисту інформаційних прав і свобод, законних інформаційних інтересів людини та активний розвиток інформаційного волонтерства в Україні, що додатково підкреслює на актуальності та необхідності здійснення подальших наукових розвідко цього феномену: його історичні коріння, форми та зміст прояву в умовах інформаційного суспільства та в умовах активізації алгоритмів дестабілізації, зокрема ведення гібридної війни, взаємодія інституціональної структури із волонтерським інформаційним рухом, залучення краудфандінгу та аутсорсінгу Міністерством інформаційної політики, як визначального регулятора державної інформаційної політики для формування інформаційного пулу і створення умов для формування і унормування безпечного інформаційного середовища.

Відповідно до ст. 6 Закону України «По систему іномовлення України» [43], в рамках інформаційного волонтерства можуть бути інтерпретовані і такі напрями:

1) об’єктивне, повне, своєчасне і неупереджене, всебічне і збалансоване інформування про суспільно значущі події в Україні, офіційну внутрішню і зовнішню політику та позицію держави, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) забезпечення платформи для дискусій стосовно офіційної позиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування з важливих питань політики, культури, спорту, освіти, науки та економіки, обміну ідеями між різними культурами і народами світу відповідно до національних інтересів та цінностей;

3) забезпечення збалансованого і прозорого доступу суб’єктів суспільно-політичного, культурного та економічного життя до програм (передач) дискусійного формату, зокрема у формі дебатів;

4) забезпечення достатнього, всебічного інформаційного супроводу процесу інтеграції України до Європейського Союзу та євроатлантичних структур колективної безпеки, що відповідатиме національним інтересам та цінностям, збереженню національної ідентичності;

5) популяризація української культури;

6) сприяння задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб іноземної аудиторії, у тому числі шляхом створення та поширення економічних, історично-документальних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для дітей та молоді, людей із обмеженими фізичними можливостями, інших соціальних груп;

7) сприяння консолідації українського та іноземного суспільства шляхом поширення через міжнародні засоби масової інформації та інформаційні агенції матеріалів (програм) виробництва мультимедійної платформи іномовлення України;

8) сприяння покращанню міжнародної репутації та авторитету України,  підвищенню інвестиційної привабливості.

Напрямів для розроблення в рамках формування цілісної картини даного явища достатньо, головне — розуміти необхідність розроблення даного питання, передусім його практичну значущість для розвою інформаційно та безпекової розвиненої України.

Висновок

Понятійно-категоріальний апарат щодо державної політики у сфері волонтерської діяльності не обмежується розглянутими моментами. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення інших термінів, тісно пов’язаних із ключовими поняттями та категоріями інформаційного волонтерства. Держава в інформаційній сфері більше виконує роль спостерігача та регулятора, саме тому виникає потреба в реалізації більшості інформаційних функцій, які лежать за межами інституційного механізму, і одним із засобів і є діяльність інформаційних волонтерів. На міжнародному та національному рівнях є певні напрацювання щодо поняття «волонтер», але «інформаційне волонтерство» є феноменом і тому є нагальною потреба формулювання категорійного апарату та його подальшого законодавчого закріплення.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5.  Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7.  Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
11. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
12. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію: підходи до формування теорії інформаційного права / К. Г. Татарникова // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 6. — С. 35—38.
13. Стоєцький О. В. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. В. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161—164.
14. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
15. Матвієнко П. Є. Організаційно-правові механізми захисту інформації, яка становить комерційну таємницю / П. Є. Матвієнко // Юриспруденція : теорія і практика. — 2009. — № 12. — С.41—45.
16. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. Служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
17. Політило В. Я. Право людини та громадянина на доступ до податкової інформації в Україні. — дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2015. — 22 с.
18. Політило В. Я. Інституційний механізм забезпечення права на доступ до податкової інформації / В. Я. Політило // Право і суспільство. – 2015. – № 5-2. – Ч. 2. – С. 148–154.
19. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
20. Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України», 2010. — 388 с.
21. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. — К.: «Освіта України», 2011. — 426 с.
22. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / В.С. Цимбалюк, Р.А. Калюжний, // Розбудова держави. — 1993. — № 8. — С. 56-64.
23. Цимбалюк В.С. Європа і всесвітнє інформаційне суспільство. Рекомендації Європейської Ради: звіт групи М. Бангемана від 05.12.93 р. Комісії Європейського Союзу // Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європейські нормативно-правові акти упорядкування інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних : посібник / [В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець]. — Кн. 2. — К. : ТОВ “ПанТот”, 2006. – C. 444-448.
24. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
25. Максименко Ю. Є. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко  // Право України. — 2013. — № 10. — С. 249—256.
26. Магда Е. В. Гибридная война: выжить и победить / Е. В. Магда. — Х. : Виват, 2015. —320 с.
27. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : [монографія] / М. Т. Степико. — К. : НІСД, 2011. — 336 с.
28. Честнов И. Л. Постклассическая теория права / И. Л. Честнов. — СПб. : Алеф-Пресс, 2012.
29. Буздуган Я., Никонович О. Еволюція світового волонтерського руху / Я. Буздуган, О. Никонович // Віче : Теоретичний і громадсько-­політичний журнал. ­ 2013. ­ — № 12. ­— С. 7­9
30. Лях Т. Л. Методика організації волонтерських груп : [навч. посіб. ] / Т. Л. Лях. — К.: КУ ім. Бориса Грінченка, 2010. — 160 с.
31. Про волонтерську діяльність : Закон України  від 21 жовтня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011 р. — № 42. — стор. 1842. — Ст. 435.
32. Український форум благодійників. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://ufb.org.ua/sektor-blagodijnosti/privatna-blagodijnist/instrumenti-privatnoi-filantropii/volonterstvo.htm
33. Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації : Указ Президента України від 24 березня 2012 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
34. Про соціальні послуги : Закон від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України від 07.11.2003 р. — 2003 р. — № 45. — Ст. 358
35. Всеобщая декларация добровольчества / XVI Всемирная конференция добровольцев Международной ассоциации добровольческих усилий (IAVE), Амстердам, январь, 2001.
    [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.volunteer.ru/5/1/5_1_dekl1.htm
36. Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. / уклад. В. Яременко, О. Сушко. – К. : Аконіт, 2008. – Т. 1. – 926 с.
37. Волонтери запустили в Інтернеті сайт про зрадників і найманців, які воюють проти України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://ipress.ua/news/volontery_zapustyly_v_interneti_sayt_pro_zradnykiv_i_naymantsiv_yaki_voyuyut_proty_ukrainy_100469.html,
38. «МИРОТВОРЕЦ» Центр исследования признаков преступлений против национальной безопасности Украины, мира, безопасности человечества и международного правопорядка https://psb4ukr.org/.
39. Герої АТО [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://atoheroes.org/pro-proekt.
40. Stopfake.org [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.stopfake.org/o-nas/.
41. Про систему іномовлення України : Закон України // Голос України від 30.12.2015 — № 249.

37.  InformNapalm. Новітня зброя [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://tyzhden.ua/Society/154451

40.  Омбудсмен Лутковская требует закрыть сайт «Миротворец» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: – http://www.dialog.ua/news/54742_1431339578

Під редакцією В.А.Ліпкана вийшла в світ нова монографія “Правові засади розвитку інформаційного суспільства”

Колектив ГОСЛ висловлює свою дяку за розміщення інформації про надходження монографії  ”Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні” під редакцією доктора юридичних наук Ліпкана В.А. на офіційному сайті закладу.

Висловлюємо свою зацікавленість у подальшій співпраці з Науковою бібліотекою Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Переконані, що бібліотечна справа – потужний інструмент формування національної ідентичності, патріотизму і національної еліти.

http://library.nlu.edu.ua/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=category&id=38:galereya&Itemid=123

ГЛОБАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ СОЮЗНИЦЬКОГО ЛІДЕРСТВА
АКАДЕМІЯ БЕЗПЕКИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА
АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ
В. А. ЛІПКАН, І. М. СОПІЛКО, В. О. КІР’ЯН
ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ
ІнформаційнОГО СУСПІЛЬСТВА
В УКРАЇНІ
Монографія
За загальною редакцією В. А. Ліпкана
ФОП О. С. Ліпкан
Київ 2015
УДК 354.42/.44
ББК Х621
Л 613
Рекомендовано до друку вченою радою
Інституту майбутнього Глобальної організації союзницького лідерства
(протокол № 3/2015-м від 27 липня 2015 р.)
Рецензенти:
О. В. Кушнір — кандидат юридичних наук, радник президента Глобальної організації со-
юзницького лідерства
Ю. Є. Максименко — кандидат юридичних наук, доцент, голова Інституту інформаційно-
го права Глобальної організації союзницького лідерства
І. М. Рижов — доктор юридичних наук, доцент, віце-президент Академії безпеки відкри-
того суспільства
В.С. Цимбалюк — доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач на-
уковим відділом теорії та історії інформаційного права Науково-дослідного інституту
інформатики і права Національної академії правових наук України
М.Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної ака-
демії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національ-
ної академії внутрішніх справ

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні. У роботі визначено такі поняття: «державна інформаційна політика», «інформаційне суспільство», «інформаційна ідентичність», «інформаційні інтереси», «інформаційна ідеологія», «безпека інформаційного суспільства», «загрози інформаційному суспільству», «гібридна війна», «інформаційний простір», «інформаційна глобалізація», «інформаційна культура», «інформаційний порядок», «інформаційний потенціал держави», «інформаційні ресурси», «інформаційний суверенітет» та ін. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють розвиток інформаційного суспільства та міжнародне інформаційне законодавство.

Враховуючи системність інформаційної глобалізації, у монографії визначено філософські детермінанти розвитку та подано правову модель інформаційного суспільства; виділено перспективні напрями правового регулювання інформаційних правовідносин та подано методологічні засади формування неопарадигми державної інформаційної політики; запропоновано класифікацію загроз інформаційному суспільству, окремо розглянуто гібридні війни. Акцентовано увагу на питанні розроблення моральної парадигми інформаційного суспільства, положеннях щодо правового регулювання міжнародного інформаційного порядку, а також окресленні причин утворення інформаційних маргіналів.

Монографія є логічним продовженням серії «ORDO ORDINANS» і стане в пригоді державним діячам, народним депутатам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями розвитку інформаційного суспільства та інформаційної політики в Україні.

УДК 354.42/.44
ББК Х621
© ФОП О.С. Ліпкан, 2015.
ISBN 978-966-2439-52-6 © В.А. Ліпкан, І.М.Сопілко, В. О. Кір’ян, 2015

ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Зміст
CONTENTS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
ПЕРЕДНЄ СЛОВО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15
PREFACE . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21
ВСТ УП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
INTRODUCTION . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30
Розд іл 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . 37
1.1 Стан наукових досліджень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .39
1.2 Правовий вимір концепцій інформаційного суспільства . . . . . . . . . .65
1.3 Поняття та ознаки інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76
Висновки до першого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .93
Розд іл 2. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ВИМІ Р
РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . 101
2.1 Філософські детермінанти розвитку інформаційного суспільства 103
2.2 Інформаційні інтереси як субстрат формування
інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109
2.3 Правова природа загроз в інформаційному суспільстві . . . . . . . . . 127
2.4 Гібридна війна як загроза розвитку інформаційного суспільства 142
Висновки до другого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147

Розд іл 3. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ
НЕОПАРАДИГМИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ
ПОЛІТИКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153
3.1 Інформаційна феноменологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159
3.2 Інформаційна гносеологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172
3.2.1 Обумовленість необхідності окремого дослідження
інформаційної гносеології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172
3.2.2 Поняття та зміст методології та методу . . . . . . . . . . . . . . 175
3.2.3 Класифікація методів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178
3.2.4 Системний підхід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181
3.2.5 Діяльнісний підхід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189
3.2.6 Праксеологічний підхід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192
3.2.7 Теорія справедливості Дж. Ролза . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197
3.2.8 Висновки з методології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203
3.3 Інформаційна онтологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204
3.4 Інформаційна аксіологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221
3.4.1 Обґрунтування актуальності звернення до теми
інформаційної аксіології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221
3.4.2 Рівень дослідженості теми в наукових роботах . . . . . . . . . . . 223
3.4.3 Підвалини формування інформаційної аксіології . . . . . . . . . . 225
3.4.3.1 Поняття аксіології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230
3.4.3.2 Поняття цінностей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 234
3.4.3.3 Співвідношення загальнолюдських та національних
цінностей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237
3.4.3.4 Інформаційні цінності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 240
3.4.4 Інформаційне суспільство як цінність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 242
3.4.5 Інформаційні права як найвища соціальна цінність . . . . . . . 245
3.4.6 Висновки щодо інформаційної аксіології . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249
Висновки до третього розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254
Розд іл 4. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ
ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . . . . . . . . . . . 259
4.1 Стан правового регулювання розвитку інформаційного
суспільства в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261
Передували їй такі Резолюції ГА ООН: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269
Доповіді і записки Генерального Секретаря ООН. . . . . . . . . . . . . . . . 274
Доповіді Цільової групи ІКТ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274
Додаткові документи: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280
Закони України: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 295
Постанови ВРУ: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 310
Акти Президента України: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313
Акти КМУ: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 317
Акти органів судової влади: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 327
Акти органів виконавчої влади: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 328
4.2 Місце та роль розвитку інформаційного суспільства у
новітній державній політиці України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 329
Висновки до четвертого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 343
Розд іл 5. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ РОЗВИТКУ
ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТ ВА В УКРАЇНІ . . . . . . . . . . . . 351
5.1 Політика розвитку інформаційного суспільства закордоном . . . . 353
5.1.1 Інформаційна політика Фінляндії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 356
5.1.2 Інформаційна політика Бельгії, Данії та Нідерландів . . . . . 360
5.1.3 Інформаційна політика Швеції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 361
5.1.4 Інформаційна політика Франції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 366
5.1.5 Інформаційна політика Великої Британії . . . . . . . . . . . . . . . . 368
5.1.6 Інформаційна політика Німеччини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 370
5.1.7 Інформаційна політика Канади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 372
5.1.8 Інформаційна політика США . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 380
5.1.9 Інформаційна політика Китаю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 387
5.1.10 Інформаційна політика Південної Кореї . . . . . . . . . . . . . . . . . 392
5.1.11 Інформаційна політика Сінгапуру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 393
5.1.12 Інформаційна політика Японії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 394
5.1.13 Інформаційна політика Литви, Угорщини та Чехії . . . . . . 402
5.1.14 Інформаційна політика Польщі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404
5.2 Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні . . . . . . 414
Висновки до п’ятого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 443
Розд іл 6. Інфор мац ійна іден тичн ість —
кл ючова за сада розви тку інфор мац ійного
суспіль ства в Україн і . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 453
6.1 Поняття ідентичності та його операціоналізація в розвитку
інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 458
6.2 Витоки інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 465
6.2.1 Типи інформаційної ідентичності: державна, суспільна,
особистісна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 466
6.2.2 Homo informaticus . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 471
6.2.3 Цінності та ідеологія: грані співвідношення ключових
концептів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 479
6.2.4 Інформаційна ідентичність — консолідуючий чинник . . . . 481
6.3 Чинники, що гальмують формування інформаційної
ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 486
6.4 Методологія дослідження інформаційної ідентичності . . . . . . . . . 493
6.5 Поняття інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 494
6.6 Проблемоутворювальна матриця формування концепції
інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 495
6.7 Принципи інформаційної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 497
6.8 Правовий підхід до розуміння інформаційної ідентичності . . . . . 500
Висновки до шостого розділу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 506
ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 512
CONCLUSIONS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 524
ТЕЗАУРУС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 535
СПИСОК ВИКОРИСТ АНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 589
ДОДАТКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 616
Додаток А. Структурно-функціональний аналіз змістовних ознак
громадянського та інформаційного суспільств . . . . . . . . . . . . . . . . . 616
Додаток Б. Порівняльна таблиця законодавчо визначених
інформаційних інтересів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 618
Додаток В. Співвідношення цілей розвитку інформаційного
суспільства з життєво важливим інтересами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 619
Додаток Д.1. Результати аналізу Закону України «Про основні
засади розвитку інформаційного суспільства в Україні
на 2007–2015 роки» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 621
Додаток Д.2. Основні Стратегічні цілі розвитку інформаційного
суспільства в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 627

Додаток Д.3. Порівняльна таблиця напрямів розвитку
інформаційного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 630
Додаток Е. Напрями забезпечення інформаційної безпекиУкраїни . . 633
Кори сна бібл іограф ія за темою до слідження . . . . . . . . . 639
Праці наукової школи доктора юридичних наук
Ліпкана В. А. з інформаційної тематики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 639
Монографії, навчальні посібники . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 639
Наукові статті, тези виступів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 640
Праці наукової школи доктора юридичних наук
Сопілко І. М. з інформаційної тематики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 652
Монографії, навчальні посібники . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 652
Наукові статті, тези виступів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 653

ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Чому я вирішив започаткувати серію «ORDO ORDINANS»?
Передусім мене спонукало внутрішнє переконання у необ-
хідності подолати той штучний бар’єр, за якого нинішнє поколін-
ня і прийдешня генерація втрачають свій іманентний докорінний
зв’язок. Сучасні проблеми розвитку науки в Україні набули сис-
темного характеру, але до болю прикро, що нині бракує спорід-
неності між науковими поколіннями.
Здебільшого ті, хто вже здобув науковий ступінь, дуже прискі-
пливо й почасти суб’єктивно ставляться до здібного молодого по-
коління, а ще й намагаються нав’язати небезталанній молоді «сво-
єрідну панщину» — безмежне удосконалення власних теоретич-
них досліджень.
Такий інтелектуальний сепаратизм почасти перетворюється на
наукову «дідівщину», коли певні групи докторів наук унеможливлюють
захист дисертацій, прикриваючись сумнівними гаслами про «необ-
хідність удосконалення і глибшого вивчення предмета дослідження».
Отже, нині в науці справжнісінька монополія на певні теми, на-
прями досліджень, що не лише негативно впливає на саму науку,
а й призводить до сумнівів у світло науки, змушує молодь замис-
литись про здатність до самостійної роботи. Причому, нині в Украї-
ні поняття наукової школи чомусь опинилось майже поза законом,
особливо це стосується правових наук. Роль держави — це окре-
ма тема, на жаль, в Україні наука ледь животіє на маргінесі.
Ще хотів би привернути увагу до системи підготовки наукових
кадрів, яка потребує докорінної зміни. Переконаний, що варто
опановувати досвід інших країн, особливо США, де мені пощасти-
ло навчатися. Зокрема, в університетах США підготовка наукових
кадрів здійснюється за тими напрямами, за якими вже працюють
провідні науковці. Таким чином, наявність наукової школи там —
це основний рушій подальшого розвою науки. Саме тому, напри-
клад, у професора Інституту національної безпеки Університету
Делаверу (США) М.Дж. Мілера, який присвятив свій науковий по-
шук проблемам міграції, немає учнів, які досліджували б пробле-
ми реформування юстиції в США або питання відшкодування шко-
ди учасникам кримінального судочинства через неправомірні дії
органів державної влади.
Більш того, порядок унормування і формування аспірантсько-
го корпусу визначається не адміністрацією закладу, а самими
професорами, які власноруч одбирають собі аспірантів. Кожен
професор відповідає за наукове розроблення певної тематики,
кожен рік на це затверджується бюджет, в рамках якого і здійсню-
ється набір найбільш кмітливих та творчих аспірантів. Тому бажан-
ня недолугих спудеїв пересидіти в аспірантурі кілька років там не-
здійсненне. Тож ніколи не вирішить проблем жорсткий адміністра-
тивний контроль, яким хизуються українські ВНЗ, адже річ не в тім,
аби ті, хто поступив, захистили дисертації. Питання у збереженні
наукових традицій, розвитку наукових шкіл і наукового руху до но-
вих горизонтів пізнання.
Неправильне розуміння цього призвело до легітимації поло-
ження, закріпленого в настановах ВАК, про те, що тема доктор-
ської дисертації не може повторювати кандидатської. Утім, про-
бачте, про яку тоді наступність у науці може йтися, коли чиновни-
ки забороняють автору обрати напрям дослідження на все життя,
щоб поступово, згідно з вимогами до оформлення робіт канди-
датського і дисертаційного рівня досліджувати обрану проблему?
Кандидатська дисертація є початком наукового шляху, а док-
торська має слугувати його органічним продовженням. За таких
умов можна буде говорити і про цілісність, і про системність до-
слідження, і про безперервність наукового зростання особистості.
Переконаний, що визначальна роль у підготовці фахового та
компетентного науковця має належати науковому керівникові. Від
його компетенції, педагогічної майстерності, особистих якостей,
вміння мотивувати та сприяти у подоланні фрустрацій на тернис-
тому науковому шляху залежить якість кінцевого продукту — сту-
пінь вартості наукового фахівця. Науковий керівник, наче батько,
який, узявши за руку, веде крізь терни до зірок, буремним світом
науки, де чимало клипнів, а головне — так важко повірити у власні
сили, і так легко зневіритись у можливість наукових перемог. Тому
керівник, на мою думку, виступає своєрідним ordo ordinans — упо-
рядковуючим началом. Не вдаючись у філософський зміст даного
поняття, яке запропонував І. Г. Фіхте, я хотів би наголосити на дирек-
тивному значенні керівника, на необхідності підвищення його від-
повідальності за формування наукових шкіл.

Саме тому я й вирішив започаткувати випуск серії моногра-
фічних видань, в яких знаходили б своє відлуння результат, квінте-
сенція спільної роботи наукового керівника і його учня. Причому
одразу ж зауважу, що, як на мене, то уособлює обумовлений по-
рядок єдине упорядковуюче начало для молодого науковця — його
керівник. Тому братиму до уваги не тільки ті роботи, де я фактич-
но виступав офіційно закріпленим науковим керівником, а й ті, де
безпосередньо був тим упорядковуючим началом для аспіранта і
сприяв його становленню як майбутнього науковця.
Разом із керівником і його учнем безпосередню участь в ре-
алізації проголошеної мною концепції бере спеціалізована Вче-
на Рада, члени якої своїми порадами сприяють подальшому на-
тхненню в удосконаленні роботи.
Відтак, серія «ORDO ORDINANS» — це моя наукова позиція і кон-
кретний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій на-
укове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослід-
ників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та
обізнаний шар української історичної нації — являє собою єди-
ний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільно-
ту — еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади на-
ціональної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
З непохитною вірою
в переможну ходу науки
В. А. Ліпкан

ВСТУП
Актуальність теми. Розвиток України як незалежної держави здій-
снюється в умовах формування інформаційного суспільства, транс-
формації інформаційної цивілізації. Конфліктний розвиток сучасно-
го світового співтовариства, поєднаний зі зменшенням ефективності
діяльності міжнародних інституцій, а також конфліктогенність укра-
їнського суспільства зсередини, обумовлена нестабільністю правової
системи, утворюють живильне підґрунтя для активізації різноманіт-
них деструктивних сил із метою завдати шкоди Українській держав-
ності.
Це зумовлює необхідність моніторингу інформаційного законо-
давства і приведення його у відповідність до нових соціально-еконо-
мічних, політико-правових та інформаційних реалій. Реформуван-
ня вітчизняного інформаційного права здійснюється в умовах дина-
мічного й інтенсивного процесу інформатизації суспільних відносин,
активізації реалізації інформаційної функції держави, розвитку різ-
номанітних інститутів інформаційного суспільства. Стрімкий розвій
інформаційних правовідносин, поєднаний із імплементацією людино-
центристської концепції, уможливили по-новому оцінити роль інфор-
маційного суспільства у подальшій розбудові громадянського суспіль-
ства в Україні.
Дослідження чинного українського законодавства, а також вивчен-
ня міжнародно-правового досвіду регулювання суспільних відносин
у сфері розвитку інформаційного суспільства свідчать про наявність
системних прогалин у правовому регулюванні, що створює суттєві пе-
решкоди для ефективного розвитку інформаційного суспільства, уне-
можливлює повноцінну реалізацію національних інформаційних ін-
тересів, державної інформаційної політики в цілому.
У даному напрямі безпосередньо питанням розвитку інформа-
ційного суспільства присвячені наукові дослідження таких вчених,

як: О. О. Григор, О. М. Ємельяненко, Є. О. Калашнюк, Г. В. Камаралі,
А. В. Камуз, М. Г. Каращук, О. Г. Кривоконь, В. І. Кушерець, О. О. Мару-
ховський, А. М. Новицький, О. В. Оверчук, О. О. Проскуріна, С. О. Ру-
денко, А. Л. Свящук та ін.
Окремі аспекти проблематики інформаційного суспільства у той
чи інший спосіб досліджувались у наукових працях таких вітчиз-
няних учених, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк,
М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. О. Кірьян, І. А. Кисарець, В. А. Ліп-
кан, О. В. Логінов, Є. А. Макаренко, Ю. Є. Максименко, О. А. Ман-
дзюк, П. Є. Матвієнко, Г. П. Несвіт, Н. Б. Новицька, В. Я. Політило,
Л. І. Рудник, І. М. Сопілко, О. В. Стоєцький, К. Г. Татарникова, А. В. Ту-
нік, К. П. Череповський, О. В. Чуприна, В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець,
Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, проте конкретні пропозиції щодо вирі-
шення досліджуваних проблемних питань у комплексі не знайшли сво-
го адекватного відображення.
Певне місце відведено аналізові особливостей розвитку концеп-
цій інформаційного суспільства таких зарубіжних вчених, як: О. Бард,
Д. Белл, Я. Зодерквіст, М. Кастельс, Й. Масуда, К. Мей, Е. Тоффлер,
Ф. Уебстер, а також суспільства знань та їх правових складових, запро-
понованих П. Дракером, Ф. Махлупом, Т. Стоун’єром, О. Т. Харчевні-
ковим та іншими іноземними фахівцями.
Водночас методологія формування та розвитку державної інфор-
маційної політики частково закладена в наукових та навчальних пра-
цях вітчизняних дослідників адміністративного та інформаційно-
го права та політики, теорії державного управління, зокрема таких,
як: В. Б. Авер’янов, О. Ф. Андрійко, І. В. Арістова, В. І. Гурковський,
С. Ф. Джерджа, Р. А. Калюжний, Б. А. Кормич, О. В. Копан, О. В. Ко-
хановська, І. Ю. Крегул, Г. М. Красноступ, А. І. Марущак, Н. Р. Ниж-
ник, І. М. Сопілко, В. Д. Павловський, О. П. Світличний, В. Ю. Степа-
нов тощо.
Утім, проблема правових засад розвитку інформаційного суспіль-
ства в Україні, вивчення та визначення концептуальних засад розвитку
інформаційного суспільства в контексті реалізації державної інформа-
ційної політики досі не стали цілісним об’єктом наукових досліджень.
У наявних роботах багатьох авторів розглянено лише деякі інститу-
ти інформаційного суспільства або доволі поверхово досліджено пев-
ні особливості розвитку окремих його складових. Проте, поза увагою

науковців залишились важливі питання визначення концептуальних
засад ефективного розвитку інформаційного суспільства в контексті
його реалізації.
Більше того, не визначено методологічних засад формування нео-
парадигми інформаційної політики, через що недостатньо досліджені
структурні та функціональні особливості інформаційної політики як
інформаційно-правового феномена.
І хоча згадані дослідження мають вагоме науково-прикладне зна-
чення, вони не можуть через зашореність сприяти системному підви-
щенню ефективності правового регулювання суспільних відносин у
сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні як цілісного сис-
темного об’єкта наукових розвідок; не стимулюють прогресивного роз-
витку державної інформаційної політики. У зв’язку з цим актуальними
напрямами виступає вивчення не лише правових, а й концептуальних
засад розвитку інформаційного суспільства як цілісної наукової про-
блеми, а також формування методологічних засад неопарадигми дер-
жавної інформаційної політики.
Окрім того, осторонь залишається проблема методологічного об-
ґрунтування необхідності розроблення концепції інформаційної іден-
тичності як обов’язкової умови розвитку інформаційного суспільства
в Україні, що значно ускладнює реалізацію державної інформаційної
політики, актуалізує проблему надання останній чіткішої соціальної
спрямованості, динамізму й ефективності.
Головною метою дослідження, результати якого викладені в мо-
нографії, виступає визначення концептуальних засад розвитку інфор-
маційного суспільства в Україні через надання науково обґрунтованих
пропозицій щодо підвищення ефективності правового регулювання
розвитку інформаційного суспільства в Україні, а також обґрунтуван-
ня й визначення методологічних засад формування неопарадигми дер-
жавної інформаційної політики України.
Названа мета дослідження сприяла розв’язанню ряду завдань, а
саме:
− визначити рівень наукових досліджень теми правового регулю-
вання розвитку інформаційного суспільства в Україні;
− надати правовий вимір концепцій інформаційного суспільства;
− сформулювати поняття інформаційного суспільства та виділити
основні його ознаки;

− визначити філософські детермінанти розвитку інформаційного
суспільства;
− узагальнити інформаційні інтереси як субстрат інформаційного
суспільства;
− з’ясувати правову природу загроз в інформаційному суспільстві;
− сформулювати визначення та виокремити особливості гібрид-
ної війни як загрози розвитку інформаційного суспільства;
− запропонувати теоретичний алгоритм моделі пізнання інфор-
маційної політики й визначити складові елементи алгоритму
державної інформаційної політики;
− визначити феноменологічні засади державної інформаційної
політики;
− сформулювати засади інформаційної гносеології;
− виявити онтологічні засади державної інформаційної політики;
− розробити засади інформаційної аксіології;
− визначити стан правового регулювання розвитку інформацій-
ного суспільства в Україні;
− узагальнити міжнародно-правовий досвід розвитку інформа-
ційного суспільства;
− запропонувати правову модель розвитку інформаційного сус-
пільства;
− сформулювати напрями удосконалення розвитку інформацій-
ного суспільства в Україні;
− розробити засади концепції інформаційної ідентичності.
Монографія є одним із перших в державі комплексних досліджень
коцептуальних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні
як цілісної системи у поєднанні з методологічними засадами форму-
вання неопарадигми державної інформаційної політики.
Новаторськими є:
– подання правової моделі інформаційного суспільства, яку станов-
лять: Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні,
Стратегія кібербезпеки інформаційного суспільства, Стратегія
е-урядування, Стратегія розвитку телекомунікацій;
– пропозиція доповнити систему шкіл теорій інформаційного сус-
пільства правовою школою, в рамках якої згідно з методологі-
єю компаративістики методів правової рецепції, а також синер-
гетичного та міждисциплінарного підходів досліджуються різ-

номанітні механізми правового регулювання, регулятивна роль
права, ефективність впливу права на суспільні інформаційні від-
носини, що виникають, формуються та розвиваються в інфор-
маційному суспільстві;
– формулювання теоретичних підходів до правового регулюван-
ня розвитку інформаційного суспільства: скептичний підхід, за
якого висловлюються думки щодо неможливості урегулюван-
ня суспільних інформаційних відносин через занадто велику
їх структурованість і динамічність; критичний підхід, заснова-
ний на аналізові реальних тенденцій розвитку інформаційного
суспільства та критичного ставлення до відсутності норматив-
но-правової бази щодо регулювання нових суспільних відно-
син; нігілістичний підхід, за якого висловлюється думка про не-
здатність права регулювати суспільні інформаційні відносини,
а також нездатність та неефективність права як регулятора сус-
пільних інформаційних відносин, які є динамічними; конструк-
тивний підхід, за якого пропонується ухвалити Інформаційний
кодекс України, сформувати систему правового регулювання ін-
формаційних відносин (у сфері інформації);
– для позначення процесів цифрової нерівності пропонується
увести в науковий обіг нові поняття: цифрова асиметрія — за
якої збільшення віку людства не супроводжується адекватним
значним збільшенням індивідуальної тривалості життя, і з кож-
ним поколінням на людину лягає дедалі більший тягар знань,
який вона вже не в змозі засвоїти; інформаційний маргінал —
особа, яка перебуває поза межами інформаційного суспільства,
що втратила свій інформаційний статус внаслідок унікальнос-
ті власної соціокультурної ситуації, при переході до глобальної
взаємодії в рамках інформаціонального капіталізму, і неспро-
можності протистояти нав’язуванню та пристосуватися до якіс-
но нової мережної архітектури інституційних структур інформа-
ційного суспільства; інформаційна інтелігенція — інформацій-
но освічені люди, тобто ті, хто з величезних масивів інформації
уміє відбирати лише потрібну і, використовуючи її, набувати ін-
формаційні переваги над іншими, отримуючи суттєві важелі для
встановлення контролю над інформаційним та іншими страте-
гічними просторами;

– розроблення етапів становлення наукової думки стосовно ін-
формаційного суспільства в інформаційно-правовій доктрині
незалежної України: перший етап (1991–1997 рр.) характери-
зується поверховим розумінням інформаційної сфери, що роз-
глядається лише як складовий елемент національної безпеки і
не усвідомлюється як самостійна складова з відповідним пра-
вовим інструментарієм правового регулювання; другий етап
(1997–2003 рр.) характеризується усвідомленням трансформа-
ції світу з індустріального на інформаційне суспільство і необ-
хідності формування інформаційного права як окремої галузі;
третій етап (2003–2007 рр.) характеризується усвідомленням
необхідності правового регулювання розвитку інформаційно-
го суспільства, що й знайшло своє адекватне відображення че-
рез ухвалення Закону України «Про основні засади розвитку ін-
формаційного суспільства в України на 2007–2015 роки». Тре-
тьому етапу властива поява досліджень монографічного рівня,
предметом яких є безпосередньо захист інформації з обмеже-
ним доступом, особливості доступу до зазначеної вище інфор-
мації та виділення основних видів таємниць; четвертий етап
(2007–2013 рр.) — характеризується практичним розвитком ідей
формування інформаційного суспільства. Це знайшло своє ві-
дображення в ухвалені Концепції розвитку електронного уряду-
вання в Україні, Доктрини інформаційної безпеки України, за-
конів України «Про доступ до публічної інформації», «Про за-
хист персональних даних» тощо. Також на даному етапі значно
активізувалася рефлексія даних питань і в розвідках дослідників
із інформаційної тематики; п’ятий етап (15 травня 2013 р. —
дотепер) — ухвалення Стратегії розвитку інформаційного сус-
пільства в Україні;
– розуміння змісту інформаційної глобалізації, яка полягає в транс-
формації інформаційного суспільства до єдиної макросистеми,
об’єднаної за зразком системи-оригіналу (засновника інформацій-
ного суспільства), в якій інформаційні суспільства здатні до коево-
люції лише в рамках глобального інформаційного суспільства.
У науковий обіг уведено нові поняття, надано їх тлумачення, а та-
кож розширено інтерпретації таких із них: «інформаційне суспіль-
ство», «інформаційний потенціал», «інформаційний простір», «інфор-

маційна глобалізація», «інформаційна ідентичність», «інформаційний
порядок», «інформаційна культура», «інформаційні ресурси», «інфор-
маційний суверенітет», «гібридна війна», «державна інформаційна по-
літика», «інформаційна феноменологія», «інформаційна гносеологія»,
«інформаційна онтологія», «інформаційна аксіологія» та ін.
Елементом наукової новизни є алгоритм формування інформаці-
ологічної парадигми: наукова еліта, що творить інформаціологічну
парадигму: інформаціологію, інформаційне право, інформаційну без-
пеку; освітянська еліта—транслятор інформаціологічних знань: на-
вчальні дисципліни з інформаціологічної тематики, що мають бути
введені для викладання як обов’язкові в усіх ВНЗ гуманітарного про-
філю; управлінська еліта — після отриманих знань на другому рівні, на
підставі верифікації парадигм, розроблених на першому рівні, впрова-
джує її у практичну інформаційну діяльність.
Окремо увагу в роботі приділено новій інтерпретації терміна «ін-
формаційні інтереси» як інтереси інформаційного суспільства, а також
класифікації загроз інформаційному суспільству.
Вперше надається визначення гібридної війни як загрози розвитку
інформаційного суспільства в Україні.
Запропоновано алгоритм складових державної інформаційної по-
літики та теоретичний алгоритм моделі її пізнання.
Новаторським є застосування теорії справедливості Дж. Ролза до
побудови моделі державної інформаційної політики. Внаслідок цьо-
го було отримано три основні авторські інтерпретації теорії справед-
ливості: 1) кожен має рівне право на реалізацію інформаційних прав
і свобод, яка є фундаментальним чином сумісною із аналогічною та
адекватною свободою та інтересами інших; 2) будь-яка інформаційна
цінність має бути доступною для будь-якого індивіда; 3) інформацій-
на нерівність є справедливою тільки тоді, коли несе загальну користь і
компенсує втрати найбільш незахищених прошарків суспільства, най-
менш розвинених інформаційних суспільств.
Одним із елементів наукової новизни є пропозиція теоретичного
алгоритму моделі пізнання інформаційної політики, яка має складати-
ся із таких елементів: 1) інформаційна феноменологія; 2) інформацій-
на гносеологія; 3) інформаційна онтологія; 4) інформаційна аксіологія.
Окремо наукову увагу в роботі приділено формуванню інформа-
ційних цінностей в рамках реалізації концепції інформаційної іден-

тичності, а також удосконалено основи моральної парадигми інформа-
ційного суспільства через формування засад інформаційної культури.
Окремим пластом наукового пізнання у монографії стала концеп-
ція інформаційної ідентичності, ядром якої виступають людські ко-
мунікації в рамках нових трендів інформаційної культури. Основним
засобом збереження інформаційної ідентичності виступає діалог ін-
формаційних суспільств, транзитивність і транспарентність інформа-
ційних культур.
Також авторами запропоновано актуальні напрями дослідження ін-
формаційної ідентичності як важливого підґрунтя вироблення ефек-
тивної інформаційної політики, а саме: а) визначення просторового
виміру боротьби за ідентичність: геополітичний, геостратегічний, ге-
оінформаційний, геоправовий тощо; б) інформаційний вимір бороть-
би за ідентичність; в) інформаційну ідентичність і політику інформа-
ційної ідентичності; г) вплив нових інститутів комунікацій на процес
боротьби за ідентичність; ґ) напрями впливу нових комунікативних
практик на інформаційну реальність і її осмислення як на концепту-
альному, так і на емпіричному рівнях.
Сформовані у роботі висновки та пропозиції визначають напрями
удосконалення правового регулювання розвитку інформаційного сус-
пільства та державної інформаційної політики України.