Так трапилось, що вона була підготовлена ще у 2021 році, рекомендована до друку 22 лютого 2022 року, але через чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, її вихід постійно відкладався.

Однак час прийшов, обставини склалися правильно, і ця наша спільна праця побачила світ. Це монографія «Стратегія державної інфраструктурної політики України».

Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: [монографія] ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Чим ця книга цікава?

1. Я закладаю новий формат наукової продукції: зовнішня форма, зміст, форма подачі.
2. Дана монографія є формою наукової наступності органічним продовженням серії ORDO ORDINANS, яка була започаткована мною 29 жовтня 2011 року. Серія „ORDO ORDINANS” — це моя наукова позиція і конкретний персональний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій наукове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослідників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та обізнаний шар української історичної нації — являє собою єдиний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільноту — національну еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади національної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
3. У роботі уводиться нова наукова традиція: слова дяки всім тим, хто був причетним до виходу наукової праці: це і рецензенти, і консультанти, і поліграфічна група і родина — всі ті, хто тією чи іншою мірою долучилися до виходу монографії. Цим закладаємо фундамент для вдячності, формуємо засадничі положення культури наукової творчості і наступності.
4. У роботі перед кожним розділом подаються епіграфи, у домінантній більшості українських авторів. Тим самим ми демонструємо наукову спадкоємність, унаочнюємо історичну наукову пам’ять і артикулюємо органічний зв’язок із сьогоденням. Нам є ким і чим пишатися, тоже посилання на українських вчених, мислителів, філософів, митців — унормовується нами як дороговказ неонаціософства. Артикуляція афоризмів інтелектуального українства — місток між минулим і сьогоденням, а також є мисленнєвим кодом прийдешніх поколінь. Ми закладаємо місток до майбутнього, коли прийдешні науковці будуть посилатися не лише на Аристотеля та Полібія, Марка Аврелія або Ніцше, а ретельно досліджуватимуть праці українських науковців, оскільки саме від нас залежить наскільки глибинно і занурено ми вивчатимемо національний інтелектуальний спадок, настільки ж умодерненою і буде національна геостратегія розвитку Української Держави, яка відповідатиме українським національним інтересам.
5. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в монографії уперше презентовано модель використання української латинки згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).
6. Монографію підготовлено у тісній співпраці з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України і Глобальної організації союзницького лідерства, що слугує конструктивним прикладом дієвості взаємодії державних і недержавних аналітичних спільнот у формуванні нових смислів і концепцій ефективного розвитку української нації та держави.
7. Дана монографія є результатом впровадження вертикально інтегрованої структури в матрицю наукової діяльності: 1) генерування нової актуальної ідеї; 2) розроблення плану її реалізації; 3) узгодження з ключовими бенефіціарами хронотопу; 4) підготовка тексту монографії; 5) рецензування монографії та її обговорення на вченій Раді; 6) пошук ресурсів та організації діяльності всіх складових із фінансування проекту; 7) типографська робота; 8) логістична робота. Усе це — складові для багатьох людей невидимого процесу. тоже випуск монографії це складний не лише інтелектуальний, а й ресурсний та організаційний процес. Я вдячний усім, хто долучився на кожному етапі, внаслідок чого наша праця власно і побачила світ.

Висловлюю слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.

Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, за напрям та спрямування теми дослідження у політико-правове річище, фахове наукове консультування і формування стратегічного бачення.

Красно вдячні науковому колективу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку, зокрема: І. О. Кресіній  О. М. Костенку, О. В. Кукуруз, Н. М. Оніщенко, О. М. Стойко, Ю. С. Шемшученку, В. А. Явір.

Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: В. П. Горбатенку, С. І. Даніленку, І. М. Рижову, Т. В. Сивак, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.

Слова подяки також висловлюємо за підтримку теми дослідження і чітке організаційне супроводження доктору юридичних наук, доценту Михайлові Юрійовичу Віхляєву.

Вагомий внесок щодо удосконалення саме правової частини роботи відіграли маститі поради докторів юридичних наук: О. А. Мандзюка, Р. В. Миронюка, П. В. Макушева, О. В. Тильчик.

Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.

Вихід цієї праці став можливий, завдяки ґрунтовній творчій підтримці:

• державного експерта служби з питань військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу Апарату Ради національної безпеки і оборони України, кандидата юридичних наук, Ольги Василівни Кушнір;
• директора інституту інформаційного права Глобальної організації союзницького лідерства кандидата юридичних наук, доцента Юлії Євгенівни Максименко;
• колективу Київського інституту міжнародних відносин, зокрема професору Анатолія Володимировича Яковця.

Щиросердна дяка за креативний підхід, відповідальну та копітку роботу Голові наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства — Олені Сергіївні Ліпкан, завдячуючи якій власно і побачила світ дана праця.

Від себе особисто хочу низько вклонитися моїм вчителям.

Передусім, щиро дякую своїй родині: матусі — Галині Федорівні Ліпкан, своїй дружині — Олені Сергіївні Ліпкан, своїм дітям: Валерію, Артему і Тімуру за їх довготерпіння, усіляку підтримку, протегування, окрилення та розмаїте сприяння творчій атмосфері, що й стало запорукою натхнення.

Ушанувати світлу пам’ять свого батька Анатолія Миколайовича Ліпкана, який натхненно вкладав у мене свою любов, заґартував мій непереборний дух, сформував незламний характер, дав мені шлях у житті, спрямував мою життєву енергію на досягнення шляхетних цілей.

Красно вдячний своїй першій вчительці Катерині Іванівні Сидоренко, яка підтримувала мене з перших років навчання, привчала до самостійного осягнення навколишнього середовища, готувала до майбутніх невдач і перемог, і в цілому сприяла становленню мене як особи з чітко сформованою громадянською позицією.

Шаную світлу пам’ять Сергія Михайловича Штефана, який після мого закінчення з золотою медаллю спеціалізованої фізико-математичної школи № 173 м. Києва зумів прищепити мені любов до права, спонукав до глибшого розуміння його сутності і призначення у сучасному буремному світі.

Слова дяки хочу сказати і вшанувати світлу пам’ять Юрія Валер’яновича Александрова, який розпалив жаринку любові вже до юридичної науки, надав можливість повірити у власні сили та навернув мене до перших маленьких успіхів — у 1995 році, саме під його керівництвом, я виборов перемогу на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт, який проводила Українська правнича фундація, отримавши премію імені Володимира Суміна.

Хочу згадати добрими словами людину, яка після мого закінчення з відзнакою Національної академії внутрішніх справ України відкрила мені двері до тернистого шляху науки — керівника кандидатської дисертації з юридичних наук — Володимира Івановича Антипова, який був джерелом життєдайної сили і наснаги, еталоном наукового керівника та особистості. Саме він прищепив мені навички до копіткої аналітичної праці, навчив ефективно працювати з матеріалом, наполегливо рухатись вперед, постійно вчитись.

Особлива дяка своєму науковому консультанту з докторської дисертації з юридичних наук — Василю Івановичу Шакуну — порядність, мудрість, поміркованість і принципова наукова позиція якого сприяли моєму становленню як доктора юридичних наук і вченого, здатного самостійно формувати наукові школи, пропагуючи новий науковий стиль мислення і буття, а також епістемологічні спільноти.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: 

Анотація

Актуалізація політичного режиму вбивць, використання політичних інститутів з метою знищення як власної, так і інших націй, насадження ідеології нацизму — все це на жаль не політична футурологія, а прояви безпорадності існуючих політичних інститутів, які допустили такі прояви у ХХІ столітті, коли в серці Європи відбувається епічна та кривава війна.

Неготовність європейців до цієї війни пояснюється тим, що в рамках європейських політичних систем, війна як продовження політики іншими засобами, вже давно не розглядається справжнім інструментом політичних відносин. Тож, мало хто вірив у здатність і політичну готовність путінського режиму до реалізації цієї безумної, агресивної та смертоносної політики війни проти України. Однак із позицій політичної аналітики, саме політичний аналіз, аналіз стратегій розвитку політичних відносин і політичних інститутів всередині російського суспільства, в тому числі численні політичні вбивства всередині РФ, уможливили сформувати беззаперечні докази, сформулювати індикатори, ідентифікувати ті чинники, які були помітні, починаючи ще з 1991 року, а потім — 8 серпня 2008 року — набули нового агресивного прояву і у 2014 році, а згодом, не отримавши належної відповіді в обличчі міжнародних політичних інститутів, увиразнились у варварському та деструктивному прояві 24 лютого 2022 року.

Одна з багатьох причин неготовності до своєчасного упередження війни полягала у відсутності застосування результатів стратегічного мислення, небажанні аналізувати з позицій науки ті чинники, причини, умови та інші детермінанти, що впливали на геостратегічний ландшафт і формували достатньо чітку картину щодо реальності проведення агресивної війни путінського режиму проти незалежної та суверенної держави, війни на знищення загальнолюдських спільних та солідарних цінностей, реалізації непередбачуваної державної політики.

Підігрування і підспівування таким злочинним і терористським режимам відбувається не лише серед лідерів громадської думки, політологів та політиків, а й на жаль серед науковців. Саме тому докладний аналіз наукових здобутків російських авторів уможливлює чітко ідентифікувати ерозію моралі не лише путінського режиму, а й зміст і сенс світогляду так званої „наукової інтелігенції”, і російського суспільства взагалі. Ця війна — це не війна лише путінського режиму. Це війна російського суспільства і руської ментальності, війна руського світу, очолювана путінським режимом. Це принципова позиція.

На підставі авторської концепції геостратегії аналізуються чинники, які впливають на геостратегічний ландшафт, і як наслідок формують дороговкази для вироблення сучасної та ефективної результативної геостратегії сучасної Української держави. У статті надається додаткова аргументація щодо продовження і артикуляції авторської ідеї щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії.

Розглянуто чинники інтегративності геостратегії, впровадження штучного інтелекту, технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи інших явищ; врахування стратегічних національних цінностей.

Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, упосліджуючи політичну лінгвістику уведено в науковий обіг політологічні неологізми: деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, інфраструктурна десуверенізація. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами.

Виділено проблематику рідкоземельних металів, обґрунтовано причини одвічного прагнення до ліквідації Української держави, запропоновано відповідний комплекс заходів щодо формування сильної та розумної держави, стратегічної архітектури і стратегічного мислення.

Ключові слова: геостратегія, деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, десакралізація, десуверенізація, українство, стратегічна культура, стратегічна еліта нації, геостратегічний ландшафт, інфраструктурна війна, рідкоземельні метали.

Загальна постановка проблеми

Доволі небагато досліджень під час війни безпосередньо актуальних та нагальних питань. Більшає усіляких „експертів” та дикторів, які можуть озвучувати чужі ідеї, не маючи ґрунтовної політологічної та взагалі вищої освіти, власної, поважної серед фахівців, думки, будучи насправді дієвими особами чужих політичних комедій. Унаочнюється чіткий водорозділ між „людом” і „нарідом”, які потребують і згодом стають споживачами різного класу політичної інформації і зумовлюють використання урізноманітнених політичних комунікацій та стратегічних наративів.

Тому роль науковців як ніколи ціннішає. Переконаний, що зараз вирішальний час, коли саме від нас, науковців, залежить формування вірних дороговказів розвою стратегії розвитку нашої держави в умовах впливу чинників різної природи, нового творчого подиху нації.

Доволі часто доводиться чути навіть від науковців, про те, що Росія не має виграти цю війну, а Українська держава, має лишатися незалежною. Це гасла і лише примітивізм, недосконалість мислення, обмеження світогляду. Такі думки шкодять не лише науці, а й передусім знову уводять в оманливі манівці невизначеності і перманентного хаосу Українську державу.

Адже справжня геостратегія успішної та процвітаючої Української держави має полягати у тому, щоб політичний режим в Росії не мав більше не лише наміру і бажання, а й передусім стратегічного потенціалу, в тому числі й інтелектуального для того, щоб розв’язувати агресивні та криваві війни. Війна має стати невигідною для Росії, її політичної системи та відповідних інститутів, у тому числі її авторитарного імперського режиму. Справжня причина війни — не Україна (як на це лише через 7 місяців війни почав зненацька відзначати відомий російський опозиціонер Навальний[1]), а саме Росія; тому маємо вивчати причини і впливати на них, а не постійно робити еківоки лише на саморозвиток і самовдосконалення, або на лише зміну режиму, лишаючи політичну систему, відповідні їй інститути в первісному стані, які власно і згенерували путінський режим: не навпаки.

Отож підготовка політологічних досліджень має відбуватись, відштовхуючись не лише від парадигмальних концептів політичних наук, сталих теорій, а передусім спиратись на стратегічні національні цінності, секторальні стратегії, об’єднані до макросистеми — геостратегії сучасної Української держави.

Я категорично проти, коли до політики лізуть ті, хто в ній не розбирається. Прикладом, Ілон Маск, напевно з нудьги або випробовуючи свою стратегію щодо кількості ботів в Твіттер перед можливою його купівлею, 3 жовтня 2022 року вирішив зробити вкид і нарешті дати „цінні” поради всій світовій спільноті, які так чекали на це, щодо припинення війни путінського режиму проти України, фактично перетворившись у глашатая путінської пропаганди. „Цінні” поради від „мудрого” Маска виглядають наступним чином: „Провести „референдуми” на підконтрольних Росії територіях під наглядом ООН. „Росія йде, якщо на те буде воля народу”. Крим формально входить до складу РФ, як це було з 1783 року. (До так званої „помилки Хрущова”, додає Маск). Гарантується водопостачання Криму. Україна залишається нейтральною державою” [][2].

На жаль, мова наукової статті не дозволяє дати вичерпну оцінку інтелектуальнім здібностям даної особи саме в політології, але це було відразу ж зроблено дописувачами цієї особи в його соціальних мережах, включаючи українських політиків. Акції Тесла одразу ж впали на 9 % і вже наступного дня, прийшовши до тями, Ілон Маск здійснив спробу щодо виправлення ситуації, відзначивши, що витратив на Starlink для України понад $ 80 млн., водночас заявивши про бажання відновити перемовини щодо купівлі Твіттер. Фактично, через такий вкид, Маск переконався, що Твітер — це не мережа ботів (початкова теза щодо відмови від купівлі Твіттер), а його дописи читає і коментує багато людей[3].

Але симптоматичним є те, що будь-які особи, які чи то в  бізнесі чи то в медіа досягли певних успіхів (крім Маска, згадаю, наприклад Джека Ма, чисельних артистів, які роблять „пробу пера” в практичній політиці), чомусь починають думати, що вони знаються на політиці і давати поради, не знаючись ані в історії, ані в безпеці, ані в міжнародних відносинах, ані в політології.

Напевно у цьому є і наша провина як науковців політологів, адже валідність наших досліджень та їх застосування у практиці, якщо б це призводило до поліпшення стану та якості життя людства, напевно б позбавило можливості таких, як Маск, давати свої „цінні поради” щодо важливих стратегічних питань, фактично граючись власною аудиторією чутливими питаннями, тим самим формуючи легковаження до держави як складного політичного інституту через брак, передусім державницького світогляду.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. Передусім аналізувалися політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Шемшученко, В. Явір та ін.

Також було узято до уваги окремі фрагменти аналітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, стосовно формування елементів державної політики у сфері інфраструктури.

Звичайно, використано доробок моєї наукової школи: Г. Ю. Зубко, І. В. Діордіца, О. А. Мандзюк, Ю. Є. Максименко, А. М. Лобода, В. В. Майоров, В. Ю. Кобринський.

Утім у переважній більшості досліджень, не аналізуються саме ті — реальні чинники, які впливають на продовження війни проти України і визначають вигідні для Української держави параметри виграшу у війні проти путінського режиму з настанням результату у вигляді постросії. Не визначається їх іманентний характер і не доводиться думка про те, що стратегія має впливати на розвиток саме України, а не відповідати очікуванням третіх сторін щодо зміни вектора політичного режиму в Росії. Чимало було підготовлено актів стратегічної правотворчості з безпекових питань, було визначено чимало урізноманітнених загроз, передбачено вжиття комплексних заходів, виділено навіть окремі державні / національні системи захисту / безпеки. Але політична готовність до їх вжиття, практична реалізація або взагалі ефективність і доцільність цих документів у разі їх невиконання ставить дуже багато запитань до ефективності політичних інститутів, компетентності політичних суб’єктів, стратегічної культури та горизонтів стратегічного мислення.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У більшості західних досліджень стратегія щодо України: це постУкраїна як оплот захисту східного флангу НАТО, дієва та ефективна сила чужих стратегій. Західні стратеги та відомі колумністи, на жаль, щодо Української держави, продовжують перебувати у магічному полоні (або ж свідомому спрямуванні розвитку нашої держави в координатах власних інтересів) управління наслідками. Моє завдання інше — будова геостратегії Української держави, а це означає, що геостратегія, на моє тверде і непохитне переконання, має фокусувати власний розвиток на стратегічному управлінні причинами та умовами, іншими детермінантами.

Лише тоді буде розуміння того, що має йтися не про постпутінський режим в Росії як наслідок російсько-української війни, а саме про постросію: нова політична система, нові політичні інститути, нові політичні відносини і відповідні суб’єкти із нової ідеологією. І заходу слід готуватися саме до постросії, а не постпутінського режиму.

Постросія — предмет стратегії західного світу.

Тактика:

• сприяння в будові сильної Української держави;
• прийняття України до НАТО;
• посилення захисту внутрішньої безпеки передусім в аспекті цінностей демократичних держав;
• посилення єдності ЄС та Західного світу;
• проведення збалансованої та розумної міграційної політики;
• формування спільної інфраструктурної стратегії ЄС;
• декарбонізація та унеможливлення залежності від енергоносіїв з однієї країни (назва цієї країни не є значущою: адже для власно свободи цінністю виступає відсутність будь-якої залежності реалізації своєї стратегії від будь-яких третіх сторін) тощо.

Це суттєво викривлює сучасні діоптрії стратегів заходу, і надає можливості по-новому дивитись на геостратегію в пропонованому мною розумінні: як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Отже, відповідно до предмета статті, визначу та опишу ті чинники, які є суттєво важливим для формування геостратегії сучасної Української держави: Стратегії ДЛЯ, а не стратегії заради реалізації інтересів третіх країн або проти когось / чогось.

По-перше. Необхідно брати до уваги інтегративний характер геостратегії як макросистеми, що невід’ємно пов’язана з інфраструктурною, воєнною та безпековою політикою, економічною (включаючи виробничу, фінансову, бюджетну), соціальною (включаючи медичну, освітню, побутову, туристично-рекреаційну), інформаційною та іншими видами державної політики.

Відтак, за принципами взаємної залежності при розробленні одного напряму політики слід водночас враховувати концептуальні засади як суміжних, так і принципи будови макросистеми. Інтегральний і міждисциплінарний підходи мають бути покладено в основу будови сучасної моделі геостратегії[4], еталонна модель якої буде надана нижче.

Зважаючи на важливість і актуальність інфраструктурних відносин, нагальність реалізації державної інфраструктурної політики, ключові приклади я наводитиму саме в розрізі даного виду державної політики[5].

Наприклад. „Реформа” системи охорони здоров’я України, в ході якої передбачається укрупнення медичних закладів і скорочення їх у малонаселених пунктах, суттєво відбивається на медичній інфраструктурі регіонів, що в цілому унеможливлює реалізацію права на життя окремими категоріями громадян України.

Аналогічну ситуацію можемо спостерігати і в освітній сфері: скорочення сільських шкіл змінює освітній інфраструктурний ландшафт, формуючи передумови до розумового обмеження нації і перетворення її на біомасу, не здатну на реалізацію свого суверенітету і відповідно такої, що потребуватиме зовнішнього управління. Присутність іноземців на посадах в органах державної влади — яскравий приклад деінтелектуалізації української влади, визнання зверхності над собою іноземних громадян та їхніх урядів. Це все не має нічого спільного ані із суверенітетом, ані з контекстом та й загалом онтологічним сенсом геостратегії сучасної Української держави, яка слугує природним відлунням втілення національної ідентичності.

Примітним у наголошеному нами аспекті стало рішення Окружного адміністративного суду України від 14 жовтня 2021 року, в якому було визнано „незаконним формування органів державної влади іноземцями, які брали участь у кадровій комісії,… участь будь-яких іноземних осіб або органів, організацій у формуванні органів влади України очевидно суперечить декларації про державний суверенітет України і, відповідно, Конституції України…приписи про участь в атестації прокурорів осіб, визначених дипломатичними місіями та міжнародними організаціями, порушують основоположні конституційні принципи держави, зокрема суверенітет, право народу України на його реалізацію, неподільність державної влади, оскільки посольства іноземних держав та міжнародні організації не є представниками народу України і не належать до народу України” [][6].

По-друге. Також слід наголосити і на відсутності системних напрацювань щодо впровадження штучного інтелекту.

Сьогодні Україна, окрім галасливих заяв чиновників, насправді фактично не здатна сформувати та реалізувати достатню політику кібербезпеки для ефективної протидії кіберзагрозам з боку Китаю, Росії та інших держав, які мають свій інтерес щодо впливу на геостратегічний курс нашої держави. Через відсутність інфраструктури впровадження систем штучного інтелекту формуються суттєві передумови для небезпеки не лише нинішньому, а й прийдешнім поколінням українців.

Звичайно, можна схвально поставитися до введення в експлуатацію у жовтні 2021 року сучасної інформаційно-аналітичної системи Головного ситуаційного центру країни „СОТА”, яка, як наголошується її засновниками і розробниками, працює з Big Data, забезпечує зберігання, поєднання та аналіз даних з різних джерел задля підвищення достовірності, ефективного моніторингу стану національної безпеки з понад 20 напрямів з метою ефективної координації діяльності державних органів. Серед цих напрямів — соціальна, внутрішньо- та зовнішньополітична безпека, події у зоні проведення ООС, поширення захворюваності на коронавірусну інфекцію COVID-19 у світі та в Україні, просторова та функціональна трансформація, самоврядування у контексті децентралізації, місцеві бюджети та спроможність громад, надрокористування, економічна безпека, фінансові ринки, загрози на внутрішніх та зовнішніх ринках тощо [][7].

Натомість не є зрозумілим, яка вимірюється ефективність даної системи і яким чином отримані дані змогли зарадити війні путінського режиму проти нашої держави, яка була розпочата 24 лютого 2022 року. Які прогнози були зроблені, і якщо було передбачено війну, то що було зроблено відповідно до отриманих від даної системи даних? У згаданому контексті, хто нестиме, принаймні, політичну відповідальність за негативні наслідки?

Утім питання штучного інтелекту в даному кластері завдань не значаться. Здійснений догматичний аналіз текстів документів уможливив висновувати, що жодної згадки про штучний інтелект не міститься ані в Концепції забезпечення національної системи стійкості, затвердженій Указом Президента від 27 вересня 2021 року [][8], ані в Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженій напередодні війни — 16 лютого 2022 року [][9].

Світовий лідер у цьому плані — Китай — чітко, системно та поступово, але головне, невідворотно рухається до світового панування завдяки досягненням в області не лише штучного інтелекту, але й машинного навчання і різноманітних кіберможливостей. Зважаючи на той факт, що наявність високотехнологічного устаткування визначатиме лідерство в майбутньому кіберглобалізованому світі, зважаючи на значний потенціал Тайваню щодо виробництва високотехнологічної продукції, наразі стають зрозумілими справжні причини активізації політичного режиму в КНР щодо зазіхань на Тайвань, поєднаний із реальними погрозами уведення військ. Справжня мета — контроль високотехнологічного виробництва забезпечить безумовне панування КНР в світі. Відтак, жорстка позиція США нехай і в рамках концепції стратегічної неоднозначності, більш прозора та зрозуміла: війська США захищатимуть Тайвань у випадку нападу КНР. Чого не було з Україною, адже з практичної точки зору, і на це наголошував Байден на початку війни, Україні не була стратегічним партнером США у воєнній політиці і в Україні не було розміщено високотехнологічні виробництва, які б працювали в інтересах США. Більше того, саме стратегічна помилка вищого керівництва США щодо відкритого оголошення про те, що війська США не братимуть участі у війні в Україні, фактично розв’язали руки путінському режиму, який продовжує вести власну загарбницьку війну, вже не побоюючись жодного відкритого зіткнення із будь-якою країною НАТО. Винятком може бути неспровоковане застосування ядерної зброї, що може стратегічно змінити практичну рішучість і готовність результативної участі в деокупації українських земель станом на 24 серпня 1991 року (хоча не слід виключати й інші варіанти, якщо широко інтерпретувати зміст та хронотопу геостратегічного ландшафту Української держави).

На думку голови підрозділу Пентагону з розробки військового ПЗ Ніколас Чайлан (Nicolas Chaillan), порівняно з тим прогресом, якого досягла КНР, кіберзахист в ряді держвідомств США знаходиться „на рівні дитячих садків” [][10]. На цьому тлі говорити про кіберможливості України, вже не кажучи про формування відповідної кіберінтелектуальної інфраструктури — годі й згадувати.

Доречним у цьому напрямі є природний та імперативний симбіоз приватних ІТ-компаній і державних установ, які реалізують відповідні види державної інфраструктурної політики. Причому, на моє переконання, механізм даної взаємодії має бути чітко виписаний у відповідному законі, на кшталт Закону України „Про боротьбу з тероризмом”, так само має бути чітко прописано обов’язок даних компаній вкладати чітко визначений відсоток свого валового доходу в розвиток технологій штучного інтелекту.

Водночас виникають питання щодо зміни підходів у соціальній політиці, розв’язанні суто гуманітарних проблем, дотичних до дотримання прав людини, зокрема щодо безпечного транспортування школярів або транспортування хворих на віддалені відстані.

Відтак, сучасний етап концептуального розуміння структури геостратегічного ландшафту передбачає охоплення не тільки традиційних матеріальних об’єктів, а й інформаційно-комунікаційного та цифрового простору у глобальних транснаціональних масштабах. Також доцільно зважати і на дедалі більше впровадження штучного інтелекту для управління об’єктами стратегічної інфраструктури. Це означає, що формування державної інфраструктурної політики потребує кардинальної відмови від застарілих стереотипів і врахування новітніх тенденцій та позитивного світового досвіду у зазначеній сфері, зокрема врахування засад утвердження шостого технологічного укладу [][11].

Окрема увага в рамках розроблення геостратегії має приділятися розширення застосування послуг Web3, що використовують метавсесвіт і NFT, заохочуючи як приватні компанії, так і муніципальні організації. Досвіді цього вже є в Японії[12].

По-третє. Засадничим для розроблення геостратегії сучасної Української держави  мають виступати стратегічні національні цінності, на підставі яких мають бути сформовані стратегічні пріоритетні національні інтереси, також впроваджено систему національного протекціонізму, нівелювання партнерозалежних відносин із одночасним винаходом балансу та паритету щодо євроінтеграційних прагнень та міжнародних відносин і реалізацією національних інтересів, ґрунтуючись на стратегічних національних цінностей.

Адже стратегічною метою функціонування і розвитку будь-якої політичної системи має бути досягнення стану системної рівноваги [, с. 31][13]. Подібне зумовлено вигідним геостратегічним становищем і значенням Української держави, а відтак — пошуком взаємовигідних шляхів об’єднання та політичної інтеграції з ЄС.

Одним із важливих кроків на цьому етапі стали безпосередні дії у жовтні 2021 року щодо інтеграції енергосистем України та Європи. Зокрема, Прем’єр-Міністр України Денис Шмигаль наголосив, що інтеграція енергосистеми України в європейську відіграє ключову роль в енергобезпеці України зокрема та європейського континенту загалом. Це має п’ять переваг:

1)    енергетична незалежність і безпека;

2)    прозорість і демонополізація;

3)    експортні можливості;

4)    декарбонізація;

5)    оновлення застарілої інфраструктури й розвиток нових технологій [][14].

Більш того, 12 жовтня 2021 року було підписано спільну заяву 23 Саміту Україна — ЄС, в якій Євросоюз підтвердив відданість зміцненню політичної асоціації та економічної інтеграції України з ЄС та непохитну підтримку суверенітету й територіальної цілісності Української держави [][15]. Зокрема в цій заяві було підтверджено одну з основних цілей Угоди про асоціацію — подальша інтеграція України до внутрішнього ринку ЄС, що є фундаментом економічної інтеграції з Євросоюзом [][16]. 28 лютого 2022 року Україна подала заявку на членство в ЄС за особливою процедурою, а 23 червня 2022 року Європейська Рада надала Україні статус кандидата на вступ до ЄС.

На загал, завдання щодо системної інфраструктурної інтеграції мають за своїм потенціалом надзвичайно далекосяжні й важливі позитивні перспективи, передусім в аспекті формування і забезпечення реалізації геостратегії сучасної Української держави.

По-четверте. Загострення політичних стосунків із Росією внаслідок її агресивної війни, окупації та спроби анексії українських територій призвело до необхідності суттєвого перелаштування військової, енергетичної, транспортної, економічної, соціальної, кібернетичної та інформаційно-комунікаційної інфраструктури України. І цей комплекс питань є власне політичним — питанням формування власної стратегії державної інфраструктурної політики і готовністю до її результативної реалізації [][17].

У цьому контексті наведу висловлювання російського автора А. Школьнікова, який в огляді „Геостратегічні помилки України” задовго до варварської війни, яку розпочав путінський режим 24 лютого 2022 року, заявив: „Коли буде повністю зруйнована інфраструктура України, на ці території можна входити без бою” [][18].

Зрозуміло, що дана позиція повністю відображає ментальність російських владних еліт, щоб ігнорувати такі погляди і не долучати інфраструктурні війни до сучасного арсеналу війн нового покоління. Адже саме за допомогою проведення активних заходів в рамках проведення інформаційно-психологічних заходів, як елемента стратегічних комунікацій [, с. 172][19],  здійснювався цілеспрямований вплив на різні цільові аудиторії на формування загального меседжу і впровадження наративу: Україна має бути знищена. Способи можуть бути різними. Найбільш ефективний — знищення інфраструктури.

Ключовим елементом інфраструктурної війни виступає деінфраструктуризація — так мною пропонується визначати стратегія, що полягає у навмисному та цілеспрямованому, каскадному знищенні об’єктів стратегічної інфраструктури, усього інфраструктурного потенціалу країни з метою встановлення контролю над політичною системою, суб’єктами та центрами прийняття політичних рішень або ліквідації державності [, с. 744-746][20].

Поняття деінфраструктуризації мною пропонується визначати через такі поняття: 1) інфраструктурний цинізм; 2) інфраструктурна десуверенізація, які також є неологізмами і пропонуються мною вперше для розширення категорійно-понятійної системи лексем політичних наук, в тому числі і геостратегії як політико-безпекової теорії.

Інфраструктурний цинізм — заперечення в теорії і практиці реалізації стратегії державної інфраструктурної політики цінності об’єктів стратегічної інфраструктури, особливо об’єктів сакрального ландшафту як матеріального наповнення інфраструктурної пасіонарності, інфраструктурного суверенітету та множення інфраструктурного потенціалу суб’єктом, котрий насправді обізнаний зі змістом і суттю, призначенням геостратегії сучасної Української Держави. Конкретними формами прояву інфраструктурного цинізму є:

• свідоме та цілеспрямоване знищення об’єктів  стратегічної інфраструктури — як стратегія в цілому;
• знищення об’єктів військової та цивільної інфраструктури;
• крадіжка матеріальних ресурсів в особливо великих розмірах, в тому числі і через знищення об’єктів стратегічної інфраструктури (приклад: біостоти путінського режиму вкрали зерна на $ 530 млн[21]);
• диверсії щодо газотранспортних систем особливо небезпечним способом (приклад: навмисне пошкодження антропогенного характеру газогонів із території, що контролюється путінським режимом до Європи: одночасне руйнування трьох ниток газопроводу в Балтійському морі наприкінці вересня 2022 року[22]);
• захоплення атомних станцій і вчинення актів ядерного тероризму (приклади: замінування атомний станцій, розміщення на їх території не передбаченої протоколами безпеки АЕС зброї, погроза персоналу, викрадення персоналу та інші заходи щодо персоналу АЕС[23]);
• знищення об’єктів енергетичної та транспортної інфраструктури (приклад: 14 вересня 2022 року вороги вдарили крилатими ракетами Х-101 з літаків по гідротехнічним спорудам міста Кривий Ріг з метою спровокувати підняття рівня води в Інгульці[24]);
• блокування морських шляхів і портів із метою унеможливлення реалізації морського суверенітету (приклад: За даними Міністерства агрополітики, від нереалізованого експорту з портів Україна недоотримала близько 1,5 млрд доларів, а в результаті втрати посівів, техніки та аграрної продукції в елеваторах — 8,5 млрд доларів. Щодня через заблоковані порти Україна недоотримує 170 млн доларів[25]);
• активні заходи щодо унеможливлення введення санкцій щодо політичних режимів, які займаються деінфраструктуризацією (приклад: за неофіційної інформацією від третіх осіб, під час проведення різноманітних заходів, в рамках яких, поза відкритої повістки проводяться спроби щодо домовленостей про зняття санкцій із конкретних осіб з кола путінського режиму);
• диверсії, псевдо контртерористичні операції.

Своєю чергою, інфраструктурна десуверенізація — форма ерозії державного суверенітету, процес позбавлення суверенного управління над об’єктами стратегічної інфраструктури, яка чітко і корелятивно пов’язана із втратою державою політичної суб’єктності.

Отже чітко і прозоро, без усіляких натяків та інсинуацій формулюю максиму інфраструктурної війни: руйнування інфраструктури супротивника відкриває шлях до встановлення домінування над країною.

Моя думка знаходить своє підтвердження і в позиції професор Університету національної оборони Фінляндії, Акі-Маурі Хухтінен, який вважає, що путінський режим має на меті знищення інфраструктури України до зими 2022 року [][26].

Тож нині перед політиками формуються нові класи завдань, зумовлені не лише гібридними загрозами, а передусім, світоглядним поділом загроз на такі, що мають тактичний і стратегічний характер. Адже дуже швидко можна дістатися прірви будови державності, опинитися в ярмі чужих інспірованих маніпулятивних алгоритмів управління, якщо хвацько підходити як до формування самих стратегічних поглядів, так і до формування політичних документів стратегічного характеру — актів стратегічної правотворчості. Йдеться передусім про один з них — геостратегію Української держави.

Україна має будувати власну геостратегію розвитку, а не обмежувати свій розвиток напрямом протидії чи то путінському режиму чи то іншим ворогам, які в ті чи інші часи історичного буття нашої автохтонної держави неодноразово та безуспішно приєднувалися до черги охочих знищити українців як націю, українство в цілому і Українську державу зокрема.

Є цінності та інтереси, а партнери та супротивники можуть і будуть змінюватись.

У цьому саме і є істотна різниця стратегії і тактики:

• мислення століттями від мислення роками;
• послуговування цінностями на відміну від зосередження на реалізації інтересів політичних еліт, які почасти одягають у назву „пріоритетні національні інтереси”;
• багатокритеріальність оцінки як чинників впливу, так і різноманітного інструментарію від чітко визначеної мети і засобів її досягнення.

Воднораз унаочнюється додаткова важлива проблема: органічна єдність політики і права.

Отже, вкрай важливо зберігати саме логіку стратегічного мислення і розуміння даної комплексної проблеми, яку мною пропонується інтерпретувати в базовому алгоритмі (еталонна модель), розробленому мною, що може виступає елементом наукової новизни:

1)           геостратегія сучасної Української держави має базуватися на стратегічних національних цінностях, позитивних та успішних сталих традиціях державо- і правотворення, реалізованих результативних стратегіях;

2)           секторальні стратегії — виступають складовим елементом геостратегії, знаходять свій прояв у державній політиці у найбільш важливих сферах життєдіяльності;

3)           ключовим інструментарієм секторальних стратегій виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури та мислення відповідно до визначених у п. 2 найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)           стратегія ДІФСП і стратегічне управління в цілому в комплексі мають формувати необхідні та достатні умови для реалізації стратегічних національних інтересів з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

5)           для реалізації стратегічних національних інтересів у державі створюються спеціальні правові, безпекові, технічні, кібернетичні та інші комплексні режими стійкого функціонування системи стратегічних об’єктів інфрастурктури (у своїх публікаціях одним із представників моїй наукової школи — Г. Ю. Зубком — було наведено достатньо науково обґрунтованих аргументів на користь формування поняття „об’єкти стратегічної інфраструктури”, а також науково обґрунтовано наукову нікчемність застосування терміна „критична” інфраструктура [][27]);

6)           правове забезпечення даного процесу має відбуватися за допомогою стратегічної правотворчості, в тому числі стратегічних норм.

На нинішньому етапі слід забезпечити не лише повноцінне, а й ефективне функціонування держави як гнучкого організму, в якому інституційні структури та структури громадянського суспільства мають бути симбіотично поєднаними. Спираючись на наявні інтеграційні ресурси, потрібно моделювати дієві багатовекторні та комплексні шляхи реінтеграції окупованих територій, в тому числі відновлення інфраструктури. Кожен із цих варіантів потребує не лише правового регулювання діяльності відповідних суб’єктів та організації їхньої взаємодії, а передусім політичної волі керівництва країни. Інфраструктура у такому контексті має розглядатися з інтеграційних процесів, а відповідна стратегія має містити систему дій щодо кількісно-якісних перетворень у різних сферах життєдіяльності.

Суттєво зростає роль стратегічної інфраструктури, що може зазнавати ураження внаслідок дії як техногенних, природних, зокрема, кліматичних, так і, передусім, антропогенних чинників: наприклад, цілеспрямовані кібератаки на об’єкти стратегічної інфраструктури. Не зважаючи на це, ще й досі не ухвалений Закон України „Про стратегічну інфраструктуру”. Структура такого закону також мусить мати зовсім інший характер і його розроблення має відбуватись після розроблення і затвердження Стратегії державної інфраструктурної політики України, розробленої на підставі Геостратегії як ключового акта стратегічної правотворчості.

Слід чітко розуміти, що інфраструктурні війни — це реальна небезпека для самого існування Української держави, тож відповідною має бути реакція з боку як політичних еліт та політичних інститутів, так і громадянського суспільства.

Тому схвально ставлюсь до рішення президента України, який: 1) констатовано неможливість проведення переговорів із президентом Росії В. Путіним; 2) Кабінету Міністрів України доручено розробити пропозиції щодо багаторівневої системи гарантування безпеки на основі багатосторонніх і двосторонніх угод України, які спрямовані на доведення оборонного потенціалу України до рівня, що забезпечуватиме гарантовану відсіч збройній агресії Російської Федерації, посилення військової підтримки України з нарощування її оборонних спроможностей, сприяння розвитку оборонно-промислового комплексу і суттєвого збільшення масштабу та обсягів індивідуальної і колективної підготовки українських військовослужбовців[28].

По-п’яте. Україна є однією з найунікальніших країн світу за наявності природних ресурсів, зокрема копалин. На її території, у надрах є унікальні рідкоземельні метали, мінеральна сировина, нафта, газ тощо.

Якщо звернутися до історії, то відмітимо, що здійснювана наприкінці ХІХ початку ХХ століття імперським урядом економічна політика зумовила формування промислової спеціалізації окремих регіонів в Україні. Унаслідок цієї політики виникли такі промислові центри, як:

• Донецький вугільно-металургійний;
• Криворізький залізорудний;
• Нікопольський марганцевий і Південно-Західний цукровий райони;
• у 1909 році річний видобуток нафти на Прикарпатті становив 2 млн тонн (третє місце у світі після США та Росії).

Нині ж, на державному балансі корисних копалин перебуває 24 родовища з покладами стратегічних, у тому числі рідкоземельних корисних копалин. Сім з них не мають оформлених спецдозволів на користування. Крім того, відкрито значну кількість рудопроявів із різним ступенем геологічної вивченості [][29].

До рідкісноземельних металів (РЗМ) або елементів (РЗЕ) належать 17 мінералів, 15 з яких — із сімейства лантаноїдів (лантан, церій, диспрозіум, ербій, європій, гадоліній, гольмій, іттербій, лютецій, неодим, празеодій, прометій, самарій, тербій і тулій), а два — з групи перехідних металів (скандій та ітрій).

Зокрема, загальні запаси рідкоземельних руд (виміряні і зазначені) складають до 135,7 млн тонн. Понад 40% — у Китаї. Другий за величиною запас має Росія (18%), що складається в основному з лопаріта і апатитів. Утім, через сучасну та розвинену інфраструктуру в Китаї розташовано більше 90% глобального видобутку стратегічно важливих металів, які потрібні для виробництва більшості сучасного обладнання.

Саме через те, що Пекін скоротив експортні квоти на ці природні копалини на 40% ще в 2010 році, пояснивши це екологічною безпекою, незважаючи на неодноразові позови до СОТ, у 2023 році у світі, за моїми прогнозами, суттєво підвищиться рівень соціальної та міждержавної напруженості, збільшиться кількість збройних конфліктів через закриття багатьох промислових підприємств, передусім це стосується автомобілебудування. Напруженість і так звані торговельні війни США та Китаю, здебільшого є наслідком суттєвої залежності високотехнологічного виробництва США від постачання рідкоземельних елементів з Китаю та високотехнологічного виробництва у Тайвані [][30].

Таку саме думку висловлює і В. Заблоцький, зазначаючи, що завдяки особливостям структури атомів РЗМ, що надають їм різні оптичні, електричні, металургійні та магнітні властивості, рідкоземи широко використовують у промислових і передусім оборонних технологіях. Так, з 12 т загальної маси американського багатоцільового винищувача п’ятого покоління F-35 рідкоземи становлять 417 кг (3,5%), для 9500-тонного ракетного есмінця типу Arleigh Burke цей показник становить 2360 кг, а для атомного підводного човна типу Virginia (8700 т) — 4173 кг. Від РЗМ залежить і програма створення новаторської лазерної авіаційної гармати для тактичного винищувача. Еластичний світловод гармати містить ербій або неодим, які наразі імпортують з Китаю. Пекін уже зараз володіє ефективним засобом асиметричної відповіді. Для цього йому достатньо будь-якої миті просто обмежити або призупинити критично важливе для американців постачання, що точно ускладнить або навіть зупинить у США виробництво бойових літаків, кораблів, супутникових систем, електричних акумуляторів, турбін вітрових електростанцій. На тлі глобальної конкуренції з Вашингтоном така можливість видається Пекіну дуже спокусливою. Чітким сигналом початку цієї експортної війни став проєкт китайського закону, що регулюватиме управління „рідкісними корисними копалинами” („Положення про управління рідкісноземельними металами”), оприлюднений у середині лютого 2021 року [][31].

Більше того, на мій погляд, активізація КНР щодо приєднання до власної держави Тайваню є наслідком усвідомлення повної залежності інших країн світу від Китаю в аспекті передусім високотехнологічного виробництва і виробництва надсучасних озброєнь, через що навіть фізична здатність до будови нових видів озброєнь після 2025 року іншими країнами стає примарною та сумнівною, оскільки саме рідкоземельні мінерали виступають стратегічною сировиною для їх виробництва. І у цьому аспекті в України, після виграшу у війні, формуються достатні передумови для належного використання даної ситуації на свою користь, в тому числі враховуючи концепції постросії. Але для цього потрібно мати власну стратегію, а не курсувати в рамках стратегій інших країн.

За даними фахівців, кожного року Україна потребує 400-600 тонн металів цієї групи, світова потреба понад 81 тис т. Водночас в Україні родовища РЗМ не розробляють, але країна імпортує щороку понад 100–115 т. рідкоземів для потреб оборонного та інших секторів. Великі надії покладають на досліджене Азовське цирконій-ітрієве рідкісноземельне родовище в Нікольському районі Донецької області. Ресурси цього родовища до глибини 300 м оцінюють у 56 млн т. руди, що, як йдеться в статті, „перевищує найбільші розвідані запаси в Китаї (43 млн т.)”. Географічне розташування, наближене до Європи, також робить його привабливим для експлуатації [][32].

Тож розробка засад ДІФСП не повинна обмежуватися лише наземними комунікаціями. Слід надавати особливого значення інфраструктурі геоданих, розвитку та дослідженню геосистеми в цілому, а також правовій регламентації діяльності у цій сфері і формуванню політичної волі керівництва країни щодо відстоювання національних інтересів. Причому йдеться не лише про захист власних природних багатств, а й формування умов для доступу України до ресурсів інших країн.

У цьому аспекті суттєвим компонентом інфраструктурної війни виступає обмеження та унеможливлення доступу до власних природних ресурсів, а з іншого боку, створення умов в тому числі за допомогою прямих силових заходів щодо встановлення контролю над природними ресурсами інших країн. У цьому аспекті суттєвим компонентом саме наукових досліджень з подальшою операціоналізацією їх результатів мають виступати такі, в яких предметом виступає інфраструктурний ландшафт, складовими поняття якого є:

• сакральний ландшафт та ієротопія взагалі;
• гуманітарна аура нації;
• антропогенний ландшафт, в тому числі когнітивні війни [][33].

Також стосовно рідкоземельних матеріалів слід відійти від закликів тих дослідників та політиків, які пропонують залучати іноземні інвестиції. Досвід Китаю довів, що збереження лише за Україною виняткового статусу щодо розвідки, видобутку і збагачення РЗМ, радіоактивних елементів і вольфраму є вкрай важливим для реалізації інфраструктурного потенціалу, стратегії ДІФСП і геостратегії в цілому. Потрібно на законодавчому рівні заборонити іноземні інвестиції в розвідку, видобуток і збагачення рідкоземельних мінералів, а наявні винятки скасувати, встановивши при цьому граничні обсяги експорту РЗМ. Для цього потрібно організувати стійкі ланцюжки постачання, відновити внутрішній виробничий потенціал з метою збереження конкурентної переваги нашої країни в наукових дослідженнях і розробках, формуванні системи робочих місць.

По-шосте. В умовах децентралізації влади, зростання ролі органів місцевого самоврядування, запровадження засад публічно-приватного партнерства, публічного адміністрування постає питання руба щодо розширення кола суб’єктів формування й реалізації геостратегії. Часи, коли політика була прерогативою винятково держави чи певної панівної політичної партії / владних еліт, поступово здають позиції, передусім через неефективність і нездатність політичних інститутів держави самотужки вирішувати комплексні проблеми, які стосуються реалізації національних інтересів у комплексних сферах життєдіяльності.

Передусім це пов’язано із такими, притаманними для сучасної України, найбільш помітними і своєрідними політичними явищами, як:

• десакралізація влади та інституційної спроможності держави;
• деінтелектуалізація влади;
• імперативна бюрократія через демонізацію меритократії, в тому числі за допомогою механізмів люстрації, яка може трактуватися як свідоме цілеспрямоване протиправне знищення державного апарату України;
• медійна та мережева експертократія;
• кратофілія олігархату, яка призвела до кримінократії.

Я далекий від тих наукових позицій, які вважають десакралізацію шляхом до розвитку місцевого самоврядування. Адже, розвиваючи позицію Е. Дюркгейма, в сакральному суб’єкти суспільних відносин відображають колективні цінності та з його допомогою ідентифікують себе з певною соціальною системою на базі сакрального ландшафту. Адже саме на цінностях будується сучасна геостратегія. Відтак, будь-яке соціальне і є сакральним, а індивідуальне — профанічним. Ось чому антагоністичне ставлення до міфологізації концепції етатизму, призводить до викривленого та спотвореного розуміння призначення держави в епоху глобальних трансформацій, її та ролі політичних інститутів у реалізації геостратегії.

Тож має відбутися не лише переосмислення, а й реальна трансформація рушійних сил концептуалізації та втілення геостратегії, в тому числі вираженої мовою закону і втіленою ефективними діями стратегічних архітекторів. Причому йдеться не тільки і не стільки про ухвалення певних стратегій і концепцій, а насамперед, про дієву участь приватного сектора в стратегічних проєктах, залучення коштів вітчизняних інвесторів через так звані, наприклад „інфраструктурні, військові облігації”, що, до речі, є доволі розповсюдженою практикою в інших країнах. Актуальними у даному аспекті є розвідки щодо необхідності впровадження скринінгу прямих іноземних інвестицій в об’єкти стратегічної інфраструктури [][34].

Висновки

Безумовно, наведений перелік чинників, що впливають на розуміння меж і особливостей формування та реалізації геостратегії Української держави, не є вичерпним і може бути продовженим, так само як і сама політика має незбагненну кількість граней та проявів. Однак навіть те, що представлено, містить значний науковий потенціал для формулювання сучасної й релевантної семантики ключового термінологічного сполучення дефініції.

Формулювання чинників, що впливають на геостратегію уможливило сформулювати наступні висновки.

1. Результат реалізації геостратегії Української держави — розвинена, демократична, соціальна й правова, безпекова держава як наслідок стратегічного управління причинами та умовами, іншими детермінантами.
2. Помилка західних стратегів полягає у тому, що вони управляють наслідками, оскільки обмежують свій вплив винятково путінським режимом як нескінченний агресивний та імперський авторитаризм, що нескінченно самовідроджується в Росії. Постпутінська Росія приречена знову стати країною агресором, країною, що воює, а захід змушений знову буде управляти наслідками в ролі кризового тактика.
3. Відтак, дії, спрямовані на формування лише постпутінської Росії є хибними і небезпечними, стратегічно обмеженими і помилковими, адже знищення путінського режиму не є достатньою умовою для: 1) унеможливлення формування агресивнішого та репресивнішого імперіалістичного режиму; 2) запобігання ресентименту при формуванні нової державної ідеології; 3) унеможливлення продовження загроз застосування ядерної зброї; 4) запобігання проведення гібридних та проксі війн щодо держав Заходу та взагалі демонтажу вигоди від війни для Росії.
4. Стратегічний вимір виграшу у війні проти Росії не обмежується лише зміною путінського політичного режиму, а включає багатовимірні стратегії взаємин світу із постросією, позбавленої стратегічного потенціалу до будь-яких проявів агресії та нестабільності і непередбачуваності.
5. Стратегія нового світового порядку має враховувати можливі трансформації геостратегічного простору через реалізацію концепції постросії, сформулювати політичну готовність до адекватної концептуалізації цих процесів.
6. 6.            Українська держава має бути здатною і мати політичну та стратегічну готовність до розширення свого геостратегічного ландшафту після виграшу і впровадження алгоритмів стратегічного управління до формування постросії у власних інтересах.
7. Постросія — предмет стратегії західного світу. Зміна путінського режиму — один із тактичних засобів досягнення стратегічної мети.

Зазначене суттєво трансформує сучасні діоптрії стратегів заходу, і уможливлює по-новому дивитись на геостратегію — націотворчу традицію видержавлення власної історії, як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Анотація

Варварська війна путінського режиму проти Української держави є наслідком кількасотрічного протистояння українства імперським амбіціям різних російських правителів у різні часи. У рамках геостратегії сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від концепції героїчного опору та захисту, натомість, врешті-решт, завершити війну перемогою, тим самим поклавши край перманентній загрозі, яка носитиме іманентний та онтологічний характер доти, допоки існуватиме дана держава та політична система, заснована на богобраності, месіанстві та деструктивності свавільному тлумаченні поняття геополітичного простору і територіальній експансії. В рамках геостратегії пропонується розвивати власну геостратегію, засновану на національних цінностях, а не обмежуватись виписуванням стратегії „антиросії” або ж вписування розвитку України в сталі геополітичні кліше.

На підставі авторської концепції геостратегії аналізуються сучасні прикладні політичні тенденції в політичній комунікації, які впливають на формування геостратегії сучасної України з позицій теорії деструктивності Еріха Фромма. Одним із визначних методів у цьому виступає формування авторської позиції щодо базових концептів геостратегії. Зокрема виділено три рівні: теоретичний, методологічний і операціональний.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Через що чітко ілюструється розбіжність трактування конкретних подій під час війни путінського режиму проти Української держави через складання відповідної матриці.

Подано теоретичну модель авторської концепції „де”, яка дозволила виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського світу, прикметної рисою якої виступає застосування префіксу „де”; подано дериват відповідних термінів. Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження кожного з них з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції в рамках геостратегічного дискурсу і комунікаційного простору.

Запропоновано увести в науковий обіг поняття „деінфраструктуризація”, під яким пропонується розуміти умисне та цілеспрямоване каскадне знищення об’єктів стратегічної інфраструктури. Визначені різні параметральні характеристики діяльності стратегічного архітектора і управлінця деструктора.

Сформульовано ключові постулати будови власної геостратегії сучасної Української держави.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, українство, національна культура, анатомія деструктивності, концепція „де”, антиукраїнські доктрини, варварська війна, стратегічний архітектор, базові концепти геостратегії, ідеологія деструктивізму, деінфраструктуризація

Загальна постановка проблеми.

У сучасних умовах ведення проти Української державності агресивної та варварської війни важливим завданням постає розуміння корінь формування антиукраїнських геополітичних доктрин, виявлення та з’ясування на науковій основі підґрунтя, причин та умов інших детермінант, які вплинули на формування геополітичної деструктивності.

Важливим дослідницьким завданням постає дальше формування базових концептів геостратегії і як теорії і як політико-безпекової практики на противагу ницій теорії геополітики, як знеціненого теоретичного комплексу ідей різних авторів щодо домінування, панування і успішного ведення війн під-будь яким приводом.

Відтак у даній статті мною унормовується імператив про іманентну деструктивність геополітичних теорій та доктрин, зокрема на прикладі війни путінського режиму (далі — режиму) проти Української держави.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, О. Костенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге, звернення як до філософії екзистенціалізму, так і до її предтечій, різноманітних аспектів гуманістичного радикалізму і опрацювання робіт: Е. Фромма, П.-А. Гольбах, І. Кант, О. Шпенглер, А. Тойнбі, С. Кьєркегору, Ф. Шелінгу, Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, Ж.П. Сартра.

По-третє, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, М. Міхновський, О. Ольжич, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-четверте, автори аналітичних політологічних та публіцистичних статей щодо поточної ситуації в Україні, а також виступи іноземних діячів, які, на моє переконання, також виступають важливою джерельною базою і складовою як геостратегічного дискурсу, так і політологічних досліджень.

Однак застосування теорії деструктивності для пояснення сучасної руйнівної сутності геополітичних доктрин поки не стало предметом самостійних досліджень.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено теорії деструктивності для пояснення деструктивної сутності сучасних геополітичних доктрин, в тому числі і антиукраїнських.

Відтак, мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо аргументації деструктивної сутності геополітичних концепцій на прикладі варварської війни режиму проти Української держави.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначити стратегічну мету режиму щодо реалізації концепції руського світу; 2) проілюструвати різність трактування подій через геополітичні теорії і геостратегічний дискурс; 3) виділити базові концепти геостратегії та надати їх характеристику; 4) сформувати авторську модель концепції „де”, на підставі якої обґрунтувати руйнівну та некрофільну сутність геополітичних концепцій через застосування теорії деструктивності Е. Фромма; 5) на підставі теорії деструктивності Е. Фромма виділити ключові постулати геостратегії сучасної Української держави.

Інтерпретація стратегічної мети війни путінським режимом проти Української держави

Дуже промовистим підходом до розуміння коріння нинішньої активної фази варварської війни Росії проти України, яка розпочалась 24 лютого 2022 року, з позицій суто наукових, є розуміння історичного підґрунтя та геополітичних підвалин формування концепції „руського світу” (саме так правильно перекладається з російської „русский мир”), в тому числі ненависті до українства і категоричного і, я б навіть стверджував, онтологічного несприйняття бодай самого факту існування, вже не те, щоб розвитку, Української держави.

Оскільки я далекий від пропаганди російських авторів та їх ідей в українському аналітичному просторі, то я обмежуватимусь лише цитатами для розуміння корінь формування антиукраїнства як напряму в наукових дослідженнях російських авторів.

Адже на думку О. Ольжича, тільки національна культура забезпечує повний орґанічний вислів творчих сил одиниці й народу. Вона спирається на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків^[1].

Наведу за допомогою методу порівняльного аналізу конкретний приклад.

Стратегічна мета путінського режиму щодо війни в Україні — переформатування світового порядку із визначенням власного визначального місця в ньому.

Для досягнення цієї мети було сформовано комплекс завдань на території України в тому контексті, що війна проти Української держави це війна проти колективного заходу. Отже такими завданнями визначено:

1)                 ліквідація державного суверенітету України;

2)                 на основі денацифікації та демілітаризації здійснити широкомасштабну деукраїнізацію, тобто стерти українство вщерть (Українізація як мова та культура, що пропагують українську ідентичність, як загроза була проголошена Сталіним ще у кінці 1920 років, саме це передувало згодом Голодомору^[2], але коріння цієї нехіті та ненависті до українців лежать ще за часів Столипінських циркулярів, які не дозволяли виявлятися українській національній енергії, а ще раніше в діяльності російського царату);

3)           включити ментально перероблені залишки біомаси до „руської цивілізації”;

4)           розкол НАТО;

5)           розкол ЄС, в тому числі і через прямі втручання у виборчий процес;

6)           формування та встановлення проросійських політичних режимів у країнах ЄС та інших країнах світу;

7)           формування проросійських режимів в усіх країнах світу.

Стратегічна мета Путіна поки не досягнута, попри певні тактичні успіхи в захопленні окремих територій. І це не лише моя особиста думка. Державний секретар США Е. Блінкен також відмітив, що просування Росії на Донбасі не матиме стратегічного значення. З точки зору цілей війни вона вже програла^[3].

Але, відмічу від себе, що цілі війни, які можуть мати принаймні гіпотетичне пояснення та обґрунтування  (знову ж таки в рамках теорій геополітики) та стратегічні цілі режиму (з позицій геостратегії) — речі різні. Тому не слід зарано приписувати режиму поразку, тим більше стратегічну саме щодо досягнення його цілей, а не тих цілей, які йому приписують інші суб’єкти. Адже досягнення даних цілей виходить далеко за формат воєнних дій в Україні. Це не бажають бачити і відверто говорити в рамках публічного безпекового дискурсу, адже за таких умов буде порушено так звану „логіку геополітики”, за якої має зберігатися постійний стан протиборства суші та моря. Стратегічна мета режиму — формування керованого ним алгоритму управління світобудовою та векторами її розвитку.

Відтак, знову в інший спосіб я формую думку щодо чіткого порізнення геополітики як недонауки та геостратегії:

• якщо в рамках теорій геополітики, то стратегічно режим програє атлантистському світу;
• а з позицій теорії геостратегії, стратегія ліквідації державності і стратегія війни в цілому проти України як елемента будови нового світопорядку — є різними за своєю суттю.

Тож унаочнюється невірність екстраполяції висновків щодо однієї стратегії відносно іншої.

Тобто застосування методології геостратегії як теорії уможливлює дійти чітких висновків: незважаючи на будь-який результат війни на сьогодні не можна говорити про стратегічну поразку режиму і його симпатиків в Росії. Можна говорити про: геополітичні зрушення, об’єднання атлантизму, водночас стратегічно цей процес також не є найбільш імовірним, особливо через рік навесні 2023 року після того, як європейські держави чітко для себе прорахують вартість своїх рішень щодо санкцій відносно режиму і реальну ціну та подальшу доцільність допомоги Україні зброєю та іншими ресурсами, які в багатьох країнах ЄС мають обмежений потенціал.

У рамках геостратегії відбувається чітке співвідношення початково проголошених і отриманих результатів. Якщо результати не отримані, то це означає стратегічний провал. Водночас якщо в геополітиці ці провали можуть бути інтерпретовані в контексті загального формату стратегічної поразки, то в рамках геостратегії, помилковість або програшність однієї стратегії може означати і призводить почасти для обрання іншої стратегії, за умови збереження прагнення суб’єкта управління щодо досягнення початкових стратегічних цілей.

Отже стратегія виступає своєрідним алгоритмом управління, в рамках якого відбуваються процеси прямого та зворотного зв’язку, а головне в рамках теорії адаптивного управління відбувається корекція даного алгоритму. Ось чому наперед  не можна змінити концепцію та засадничі положення, наприклад, атлантизму; водночас завжди можна змінити стратегію на іншу, якщо вона є програшною і віддалює від досягнення стратегічних цілей.

Таким чином:

1)                 в рамках геополітики — переговори є доцільними, адже вони зменшують напруження для слабшої сторони, залишаючи бінарну систему протиставлення як стратегічний імператив геополітики, оскільки переговори завжди на руку сильному, а слабкіша сторона дуже часто втрачає свої інтереси з метою збереження інших важливих елементів системи;

2)                 в рамках геостратегії — переговори під час війни (на прикладі війни режиму проти України) є державною зрадою, адже для кожної сторони важливим є досягненням власних стратегічних цілей і факт війни означає на момент її початку відсутність альтернатив вирішення конфліктних питань іншими не воєнними засобами. Можуть змінюватися стратегії війни, але війна не зменшується на інші рівні взаємодії на кшталт переговорів. Відтак, особи, які намагаються проштовхнути цю ідею користуються власними інтересами, далекими від інтересів стратегічної архітектури.

За даного випадку, якщо редукувати аксіоматичні постулати, викладені вище, на прикладі війни режиму проти України, то це можна виразити наступними посилами:

• незалежна, соборна Українська держава, повноправний суб’єкт міжнародних відносин — стратегічна мета і стратегічний національний інтерес України. Форма досягнення стратегічної мети: конструкція і творення власної геостратегії без огляду на концепції євразійства, атлантизму та інші смислові системи, які складають комплекс знань, відомий загалу як „наука геополітики”;
• знищення та ліквідація українства, стертя навіть історичних згадок про Українську державу, так і її націю, історію, культуру, мову тощо — тотальне знищення іншої держави — стратегічне завдання режиму, елемент досягнення стратегічної мети. Форма досягнення власної мети: тотальний деструктивізм українства в найширшому розумінні, а також деконструкція і дезорганізація світового порядку (його елементів та зв’язків, ключових інтересів, та цінностей, засад єдності тощо), включно із самим суб’єктами міжнародних відносин (суб’єктність окремих із них також не визнається режимом).

Завдання теорії геостратегії полягає у тому, щоб на підставі синтезу світоглядних і філософських, націософських і управлінських концепцій, які скриваються від людства або маскуються „логічними і закономірними” концепціями геополітики, здійснювати реальне порівняння із існуючими векторами розвитку сучасної цивілізації, коригуючи їх. Корекція та зворотній зв’язок визначають зміст стратегій.

Таким чином, в рамках теорії геостратегії сучасної Української держави здійснюється аналіз історії людства як процесу реалізації комплексних стратагем і виявляється історична роль українства в цьому процесі. Виникнення і розвиток інших держав розкривається крізь призму призначення України, її історії та традицій, існування та покликання у світовій архітектурі міжнародних відносин.

Натомість, якщо застосовувати теорію геополітики, то, занурившись саме у тактичні питання (в геополітиці тактика і стратегія не завжди мають виразний характер порізнення, а почати чимало дослідників плутають поняття геополітики і геостратегії), може бути сформовано уявлення про начебто певні здобутки режиму, які дуже імпульсивно і завзято тиражуються російськими ЗМІ:

1)                 окремі фрагменти елементів деяких компонентів завдань щодо демілітаризації виконано — знищено чимало складів із боєприпасами, причому задовго до початку активної фази варварської війни 24 лютого 2022 року, завдано істотну шкоду об’єктам стратегічної воєнної інфраструктури. З 2015 року за підрахунками СБУ у повітря злетіло 210 тисяч тонн боєприпасів. Але за моїми підрахунками, починаючи із 2003 року, було знищено біля 700 000 тон боєприпасів! Для порівняння, за п’ять років війни на бойові дії на Донбасі і різноманітні навчання витратили близько 70 тисяч тонн[4]. Переконаний, що питання бездіяльності і сприяння знищенню воєнного потенціалу мають бути розслідувані компетентними органами, і дійсно винні притягнуті до відповідальності, причому не лише кримінальної, а мають бути подані відповідні позови про відшкодування матеріальної шкоди на винних осіб.

Хронологія знищення воєнного потенціалу України стосовно ліквідації складів із зброєю:

• 10 жовтня 2003 року — Артемівськ (нині Бахмут) Донецької області — полум’я знищило десять із сімнадцяти складів місцевого арсеналу. На об’єднаних складах боєприпасів 52-ї механізованої бригади 6-го армійського корпусу Південного оперативного командування Сухопутних військ Збройних сил України виникла пожежа, внаслідок якої було знищено понад 30 тисяч реактивних снарядів до систем залпового вогню. Загалом на цих складах було 46,4 вагонів боєприпасів;
• 2003 — Новобогданівка — Склади в Новобогданівці на Запоріжжі вибухали чотири рази. У 2004 році майже 90 тисяч боєприпасів для систем “Град”, “Смерч” і “Ураган” злітали в повітря протягом кількох днів. Уламки снарядів розліталися за 40 км від епіцентру пожежі. Наступні три роки місцеві склади продовжували лякати людей[5];
• 6 травня 2005 року — Село Цвітоха, за 20 кілометрів від Хмельницької АЕС. Пожежа На одному зі складів 47-го арсеналу Міноборони, знищено 110 тисяч тон боєприпасів;
• 18 травня 2007 р., 19 серпня 2006 р., 23 липня 2005 р., 6 травня 2004 р.  — Новобогданівка, Запорізька область. Чисельні акти „самодетонації та самознищення” значної кількості снарядів. Зокрема внаслідок теракту 6 травня 2004 року було навмисно знищено боєприпасів та завдано збитків на суму понад 670 мільйонів доларів США.
• 27 серпня 2008 — Лозова, Харківської області. Загоряння на арсеналі, де  зберігалося 95 тисяч тон снарядів:  тактичні ракети «Луна-М», артснаряди для танків і БМП, ПТУРи, ракети переносних зенітних комплексів і боєприпаси для реактивної артилерії. Загасити пожежу вдалося за три дні, але вибухи боєприпасів тривали ще два тижні;
• 20 березня 2014 року — Кривий Ріг, Дніпропетровська область. На території 17-ї танкової дивізії 6-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України загорілися склади з танками, повністю заправленими паливом і з повними боєкомплектами. У результаті події в боксах згоріли два повністю заправлені танки Т-64.
• 29 жовтня 2015 року — Сватове, Луганська область. Стався вибух на складі, де зберігалося близько 3 500 тонн боєприпасів. У повітря злетіли 3,5 тисячі тонн боєприпасів різного калібру, в тому числі до реактивних систем залпового вогню „Смерч”, „Град” та „Ураган”.
• 23 березня 2017 року — Балаклія, Харківська область. На території 65-го ракетно-артилерійського арсеналу військового арсеналу Міністерства оборони виникла пожежа з подальшою детонацією боєприпасів та розльотом снарядів за межі арсеналу. Пожежа охопила кілька майданчиків зберігання танкових та артилерійських снарядів великого калібру. Вибухи були кваліфіковано як терористичний акт, вчинений шляхом диверсії. Перед вибухами на складі в Балаклеї начебто було чути гудіння безпілотника;
• 22 вересня 2017 року — знищено склад ОТУ „Маріуполь” у Новоянісолі[6];
• 26 вересня 2017 року — Калинівка, Вінницької області[7]. Знищено другий за значенням стратегічний склад боєприпасів після Балаклеї, який експерти вважали найтяжчим ударом по боєздатності Української держави;
• жовтень 2018 року — Ічня, Чернігівська область. За даними воєнних експертів склади в Ічні були знищені на 95%. Там зберігалося 29 тисяч снарядів калібром 152 міліметри, більше від 100 тисяч снарядів до «Граду», понад 20 тисяч танкових снарядів, майже мільйон мін різних калібрів[8].

Тож в цілому, за роки руху України до незалежності, синхронно з цим — роки підготовки рашизму до варварської війни — було знищено біля 700 000 тон боєприпасів!!!

2)                 відбувається позиційне тимчасове захоплення окремих ділянок територій Української держави, поєднане із ускладненням забезпечення їх подальшого контролю, забезпеченням продовольством, відтак повністю нівелюється інституційна спроможність щодо надання життєво важливих послуг населенню;

3)                 здійснено захоплення Херсону, Маріуполя, Мелітополя та інших важливих міст, тим самим створено сухопутний коридор до Криму;

4)                 Україну тимчасово позбавлено морського суверенітету;

5)                 створено умови для керованого голоду в Україні, закладено значні суттєві елементи для дестабілізації системи продовольчої безпеки в світі шляхом дезорганізації  функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури в Україні, які забезпечують продовольчу безпеку світу. Механізми ООН та Туреччини виявили свою безпорадність перед підступністю та варварством режиму;

6)                 сформовано умови для знищення об’єктів стратегічної інфраструктури, зокрема в паливно-енергетичному комплексі, з метою дестабілізації єдності європейської спільноти і зміні монополярного вектору її підтримки України в 2023 році.

Тобто, зважаючи на викладене вище, з позицій геополітики, режим, начебто, досягає, нехай і не в проголошені терміни, але досягає своїх цілей і веде успішну „спеціальну воєнну операцію” — так неправильно називають лише в межах державного кордону Росії російсько-українську війну.

Водночас саме геостратегічний дискурс дозволяє по-іншому аналізувати події, і головне розуміти саме стратегічні наслідки від їх настання або векторів подальшого розвитку: розуміти кінцеву стратегічну обмеженість функціонування політичної системи в Росії, в тому числі і через деструктивний потенціал концепції руського світу (на прикладі війни режиму проти України).

Нижче наведу конкретні завдання спеціальної військової операції (як в Росії узвичаєно називають війну режиму проти України) і стан їх виконання станом на червень 2022 року. Дані завдання сформовано на базі інтегральної матриці, складеної за моїм авторством через івент-аналіз відповідних джерел (станом на серпень 2022 року)^[9].

Завданням спеціальної воєнної операції на думку руської дослідниці Огнєвої В. є створення „проекту нової України — демілітаризованої держави із нейтральним статусом, вільним від нацизму^[10] [С. 59].

Стратегічно концепція „руського світу” (далі — концепція) як начебто і немов „творчого початку” та розвитку нової цивілізації, насправді побудована як на деструктивних постулатах, наративах, так і на деструкції і деконструкції власного геостратегічного простору; адже включення поневоленого, заляканого, зруйнованого, хворого ментально і психічно, кволого і розумово нездатного елемента до власної системи концепції навряд чи додасть синергії розвитку, навпаки: створить умови для скорішої деконструкції усієї системи.

Базові концепти геостратегії

При аналізові базових концептів побудови ідеології концепції доходимо науково обґрунтованих висновків про наперед деструктивну їхню семантичну валентність.

Нагальність і потреба саме у науково-теоретичному обґрунтуванні підходів до розроблення даної концепції та проблеми пошуку нових технологій її деконструкції є важливим завданням геостратегії, як у теоретичному плані, так і в практичній діяльності. Причому йдеться в стратегічному горизонті не лише про досліджувану концепцію, а й передусім про будь-яку теоретичну систему, в рамках якої обґрунтовується необхідність знищення українства в широкому розумінні будь-якими засобами.

Мета будь-якого знищення є породженням деструктивної парадигми і природи, яка тим чи іншим чином корелює із ідеологією тероризму — примусова зміна або корекція алгоритму соціального управління. Відтак, я неодноразово наголошував на тому, що обмеження воєнних дій під час російсько-української війни лише постачанням зброї з боку партнерів по антипутінській коаліції є неповним і не дасть бажаного ефекту саме для перемоги та успішного розвитку Української держави[11].

Стратегічний у моїй інтерпретації засновується на розумінні цілеспрямованих кількісно-якісних змін суспільних відносин, які відбуваються в рамках певного хронотопу. І якщо щодо геополітики, то ці зміни жорстко регламентовані рамками бінарної парадигми самої теорії геополітики, то в рамках геостратегії ці зміни є наслідком реалізації геостратегії як макростратегії і відповідно успішної реалізації секторальних стратегій державної політики в найбільш вважливих сферах життєдіяльності.

Тому важливим завданням геостратегії є формування базових підходів до розроблення секторальних стратегій реалізації державної політики в тому числі і у зовнішній сфері.

Саме тому авторський підхід ґрунтується на аналізові логічної послідовності трьох взаємообумовлених концептів: теоретичного, методологічного та операціонального.

Теоретичний концепт ґрунтується на теорії геостратегії як базовій теорії розвитку Української соборної незалежної держави. Тобто в рамках даного концепта геостратегія розглядається як теорія.

Методологічний концепт відбиває мультидисциплінарну природу різноманітних методів, підходів та теоретичних до дослідження процесів стійкого розвитку Української соборної незалежної держави.

Операціональний концепт передбачає аналіз специфічних заходів та підходів в рамках реалізації секторальних стратегій до розроблення, реалізації та корекції результатів та змісту діяльності при здійсненні моніторингу геостратегії як виду політико-безпекової практики.

Відтак, в рамках теорії геостратегії можу висунути гіпотезу про необхідність розроблення підходів до управління деструктивністю соціальних процесів і систем. Це передбачає використання базових принципів теорії управління і має включати інформацію, яка я подам у вигляді таблиці.

Концепція „де”

Проведене дослідження уможливило виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського світу.

Прикметною рисою є конструювання базових концептів із префіксом „де”: від лат. de – префікс із значенням віддалення, припинення. Префікс de- вживається для того, щоб придати певному слову значення: 1) позбавлення властивості або сутності; 2) відділення або розподіл на складові частини; 3) усунення чогось; 4) зворотних процесів; 5) відходу.

Саме ці категорії покладено  в основу концепції руського світу.

Нижче наведу дериват деструктивних постулатів будови  і ходи „російської цивілізації” і встановлення концепції „руського світу” щодо України та інших суб’єктів, що входять до кола її „геополітичного простору” (багато держав та їхнє керівництво вперто не бажає цього бачити і вживати відповідних превентивних заходів для збереження власного суверенітету): денацифікація^[12]; деукраїнізація^[13]; десуверенізація; деєвропеіїзація; демілітаризація^[14]; дебандеризація; цивілізаційна деградація; дезінтеграція; демонтаж[15]; деглобалізація; деокупація; депортація^[16] — примусове виселення з регіону людей за „екстремістську діяльність; примусове видворення за межі території”, має історичні коріння[17]; деколонізація^[18]; деконструкція; деіндустріалізація; деінфруструктуризація (термін, уведений в науковий обіг В. А. Ліпканом для позначення умисного та цілеспрямованого каскадного знищення об’єктів стратегічної інфраструктури)^[19]; деНАТОізація[20].

Очевидно, що в рамках  викладеного мають бути проведені окремі дослідження кожного з цих поняття деривату концепції „де”, з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції руського світу в рамках комунікаційного простору і геостратегічного дискурсу.

Яскраво виражена деструктивність такої політики насправді апріорі не може стати початком творчого розвитку справжньої цивілізації у тому консенсусному розумінні і уконституйованій трактовці даного поняття, що його подали П.-А. Гольбах, І. Кант, О. Шпенглер, А. Тойнбі: яка ще за античних часів інтерпретувалася як протиставлення античного суспільства, заснованого на розумі, освіті та справедливості, варварському оточенню^[21].

Адже невірне тлумачення законів діалектики, зокрема закону заперечення заперечення, який включає такі компоненти як деструкція, кумуляція і конструкція, передбачає втілення даної концепції до самої системи, що має бути розвиненою. Наразі ж в концепції „руського світу” йдеться не стільки про розвиток самої себе, скільки про подавлення, придушення і ліквідацію у широкому плані — деструктивізм щодо всього оточуючого, що не належать до руської цивілізації. Тобто все, що поза колом руського світу — є деструктивним для нього, а отже підлягає тотальному знищенню.

Цю поведінку влучно описав Е. Фром у своїй хрестоматійній праці „Анатомія людської деструктивності”, відзначивши, що людина  часто поводиться деструктивно навіть у таких ситуаціях, коли ніякого перенаселення немає й близько. Трапляється, що жорстокість викликає у людині почуття справжнього задоволення, а шалена жага до крові може охопити величезні маси людей. Індивіди і цілі групи можуть мати такі риси характеру, внаслідок яких вони з нетерпінням очікують на ситуацію, що дозволяє їм розрядити свою деструктивну енергію, а якщо такої не настає, вони часом штучно створюють її. Людина відрізняється від тварин саме тим, що вона вбивця. Це єдиний представник приматів, який без біологічних та економічних причин мучить і вбиває своїх одноплемінників, і ще й отримує від цього задоволення. Це та сама біологічно аномальна і філогенетично незапрограмована „злоякісна” агресія, що становить справжню проблему та небезпеку для виживання людського роду; прояснення ж сутності та умов виникнення такої деструктивної агресії якраз і було головною метою цієї книги^[22].

Більше того Е. Фром у цій же роботі відзначав, що деструктивність з еволюційної точки зору не є значимою для виживання виду. Отже апріорі та аксіоматично можна за допомогою методу деконструкції змоделювати стан соціальної системи, який формує засади власної будови на деструктивності: це знищення, деградація і згодом деконструкція: спочатку політичної системи, потім соціальної системи і зрештою державності в цілому.

Більше того, відповідно до вчення Е. Фрома, будь-які вчення „анти” або „де” несуть в собі деструктивний потенціал, натомість потрібно формувати стратегії, засновані на здоровому ґлузді та раціональному мисленні.

На противагу цьому, винятково для порівняння, один із провідників та ідеологів побудови Української Соборної Самостійної Незалежної Держави — Ярослав Стецько — наголошував, що передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття — принцип національних держав на своїх етнічних теренах^[23].

Той же Е. Фромм пропонує власну теорію гуманістичного радикалізму на основі любові до життя.

Здійснюючи дослідження кібернетичного суспільства, Е. Фромм формує типологію соціальних характерів, констатуючи, що суспільство відчуження опредмечує людину і перетворює людину на піщинку, колесо із одним завданням:  обертати громіздку машину озброєння. Саме таке суспільство і формує „деструктивний тип особистості”, який стає загрозою не лише для самої соціальної системи, а й для існування людства в цілому. Ось власно чому, існування тоталітарних держав наперед є небезпечних для держав вільного світу, адже в їх рамках продукується деструктивний тип особи, соціальної системи, і його деструктивність спрямовується ззовні на інші країни. Відтак, для прогресивного розвитку та балансу світового порядку існування тоталітарних країн потрібно виключити на нашій планеті в цілому.

Висновки деструктивність

Науково доведено, що концепція руського світу базується на іманентних деструктивних наративах, дискурсах та конструкціях, тобто фактично заснована на концепції мертвої енергії. Відтак, аксіоматичним є той факт, що концепція руського світу за своїм потенціалом фактично виступає концепцією самоліквідації ненародженої російської імперії 3.0 (бета версія)

Застосування теорії деструктивності, розробленої Е. Фроммом, сприяло формуванню висновків стосовно недоцільності покладання жодних надій на можливість:

• революції в Росії;
• наявності інтелектуальної еліти здатної керувати Росією поза контекстом месіанства і богообраності та імперськості, територіальної експансії та довільного тлумачення концепта „геополітичний простір”;
• об’єктивності наукових досліджень передусім історичних щодо корінь та витоків формування російської імперії та відповідних геополітичних доктрин.

Демонічні претензії, які не можуть бути задоволеними в реальному житті, сприяли відновленню незагойної рани, що кровоточила віками. Вихід було знайдено в активізації концепції деструктивності 24 лютого 2022 року, яка в своєму стратегічному вимірі закладає серйозні підвалини для руйнування соціальної системи деструктора, включаючи руйнування інституційних структур і можливо навіть втрати державності.

На підставі аналізу концепції „де”, доведено деструктивність концепції руського світу, адже насправді, побудована на деструктивних постулатах, наративах, так і на деструкції і деконструкції власно геостратегічного простору дана концепція не здатна до розвитку і творення власної соціальної системи в параметрах добра, щастя, добробуту і процвітання, єдності та солідарності.

Унаочнюється суттєва різниця:

1)           якщо концепція Української держави передбачає мир, стратегічну стабільність, повагу до інших держав, розвиток через творення, солідаризм, тобто є продуктом і моделлю діяльності стратегічних архітекторів творців;

2)           то концепція „руського світу” в практичній площині передбачає: 1) варварську війну, неспровоковану агресію та анексію, міжнародний тероризм, крадіжку приватної власності, окупацію, депортацію, фільтраційні табори, тортури, знущання, позасудові казні, торгівлю людьми тощо; 2) прямі і недвозначні загрози застосування хімічної та ядерної зброї з метою дестабілізації міжнародного світового порядку, який склався на підставі консенсусу, на свою користь і на шкоду інтересам інших країн; 3) стратегічну нестабільність через впровадження мілітарного дискурсу і свавільного тлумачення кордонів та меж власного геополітичного простору; 4) власний розвиток через знищення та смерть, руйнування тобто формується і реалізується у просторі деструктивності, і є моделлю продуктом діяльності управлінців деструкторів та некрофілів.

Базовими висновками до статті виступають формулювання ключових постулатів будови власної геостратегії,  якими виступають:

• стратегії мають слугувати конкретній соціальній системі, а не соціальні системи мають вписуватися у геополітичні концепції, засновані на бінарній конфліктологічній парадигмі;
• вектор стратегій має бути спрямовано на досягнення стратегічного балансу та паритету за допомогою кооперації, на противагу геополітиці, де ключовими є експлуатація, домінування, протиборство, лідерство та панування;
• місія геостратегії — формування збалансованих відносин солідарності, на противагу геополітиці, змістом відносин якої виступають антагонізми;
• мета секторальних стратегій — формування людського блага і щастя у різних сферах життєдіяльності, попередження людських жертв і страждань, що є притаманним геополітиці;
• стратегії спрямовані на збалансоване раціональне та розумне споживання, що слугує здоров’ю і підвищенню добробуту людини, на противагу геополітиці, в рамках якої пропагується бездумне споживання будь-якою ціною, і перманентна експансія „геополітичного простору” як живого організму і як наслідок максимізація споживання ресурсів та інших благ;
• геостратегія Української соборної самостійної і незалежної держави є складовою стратегії розвитку людства, вона формує шлях включеності України в світовий геостратегічний дискурс формування суспільства щастя, достатніх благ і розумного достатку.