Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

У статті автор здійснив дослідження поняття «кібершпигунства» на основі аналізу концепту «шпигунства» в його теоретичному сенсі, а також застосуванні сучасних шпигунських технологій у кіберпросторі. Запропоновано авторське розуміння «кібершпигунства» – злочинна діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства в кібернетичному просторі. Визначено об’єкт та предмет кібершпигунства як правової категорії. Охарактеризовано суб’єкт та суб’єктивну сторону даного діяння.  Наголошено на тому, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Ключові слова: кібернетичний, кібербезпекова політика, правове регулювання кібербезпекової політики, кіберпростір, кібербезпека, шпигунство, кібершпигунство, національна безпека, стратегічні комунікації.

Аннотация

В статье автор провел исследование понятия «кибершпионаж» на основе анализа «шпионажа». Предложено авторское понимание «кибершпионажа» – преступная деятельность, осуществляемая путем тайного выслеживания, поиска, сбора, похищения и передачи информации, составляющей государственную тайну, иностранному государству, иностранной организации или их представителям, если эти действия совершены иностранцем или лицом без гражданства в кибернетическом пространстве. Определены объект и предмет кибершпионажа. Охарактеризованы субъект и субъективная сторона данного деяния. Отмечено, что, данное преступное деяние должно быть закреплено на законодательном уровне не только национальном, но и международном, с целью унификации и возможности приведения существующих норм в единое целое.

Ключевые слова: кибернетический, политика кибербезопасности, правовое регулирование политики кибербезопасности, киберпространство, кибербезопасность, шпионаж, кибершпионаж, национальная безопасность, стратегические коммуникации.

Summary

It was noted that, there is no unified definition of “cyberespionage” both at the international and national levels and it formulates grounds for the future fundamental studies of the phenomenon.

It was offered to define the cyberespionage as a criminal activities carried out by secret stalking, investigation, collection, abduction and transfer of information which contains the state secrets to a foreign state, a foreign organization or their representatives, if these acts are committed by a foreigner or a stateless person and in the cyberspace.

It was defined that external security of Ukraine, its sovereignty, territorial integrity and security, defense, government, economic or information security and cyber space in general is the object of the cyberespionage.

The objective side of the espionage is expressed in the transmission or collection for the transfer to a foreign state, a foreign organization or their representatives of information which is the state secret. Information which contains the state secrets is the subject.

Analyzing the mens rea it was said that the cyberespionage is characterized by direct intention. The special subject of crime was defined – a foreigner or a person without citizenship who have reached 16 years. It was stresses that this criminal act should be enshrined in law, not only nationally, but also internationally, to unify and to bring existing rules together.

Key words: cyber, cyberspace, cyber security, cyber security policy, law regulation of cyber security policy, espionage, cyber espionage, national security strategic communications.

Кіберпростір докорінно трансформував глобальний світ, чітко поділивши не лише реальність і віртуальність, а й інформаційний простір від власно власно кібернетичного. Кіберпростір трансформував наш світогляд, водночас, забезпечуючи майже півпланети значною мірою доступ до інформації, до комунікації, до нових економічних можливостей відкритість Інтернету створила обумовила виникнення нових загроз національній та міжнародній безпеці. Поряд із інцидентами природного походження зростає кількість та потужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих держав, груп та осіб.

Передумовою до виникнення таких понять як «кібербезпека» та «кібершпигунство» є не лише збільшення випадків нелегального втручання в персональні системи, а також перехоплення інформації з боку кримінальних структур та терористичних організацій, а й системний, цілеспрямований вплив державних або квазідержавних структур на державні системи, критичну інфраструктуру, хід виборів або навіть конституційний лад.  Найбільш разючим прикладом є офіційний звіт 6 січня 2017 року трьох американських спецслужб – Федерального бюро розслідувань, Центрального розвідувального управління та Агентства з національної безпеки, які розсекретили та оприлюднили спільний звіт про втручання РФ у виборчу кампанію в США. Американські розвідники дійшли згоди щодо того, що російське вище керівництво, включно з президентом Росії Путіним, особисто причетно до кампанії з незаконного впливу на хід президентських виборів в США. “Ми оцінюємо, що президент Володимир Путін віддав наказ щодо кампанії, спрямованої на президентські вибори в США. Метою Росії було підірвати публічну довіру до демократичного процесу в США, очернити (кандидата в президенти) Клінтон, зашкодити її шансам на обрання та потенціальне президентство. Ми також оцінюємо, що президент Путін надав чітку перевагу Трампу. Ми (всі три розвідувальних органи) маємо високий ступінь впевненості щодо цих суджень”, – йдеться у звіті [1].

Проблема кібербезпеки не є притаманною окремим суспільствам, а становить специфічну водночас глобальну проблему безпечного розвитку суспільства знань, тому максимальна ефективність державної кібербезпекової політики може бути забезпечена за умови, якщо міжнародні актори, приватні транснаціональні корпорації та асоціації, а  також державні органи об’єднають свої зусилля. Причому актуальність визначення змісту поняття «кібербезпека» є важливим компонентом як для покращення ефективності взаємодії на міжнародному рівні, так і організації ефективної національної системи кібербезпеки.

Розвиток та вдосконалення заходів кримінально-правової охорони державної таємниці (секретної інформації) передбачає ґрунтовне дослідження та вдосконалення диспозиції відповідних норм Кримінального кодексу України, зокрема й шпигунства та введення в нього такої нової правової категорії як «кібершпигунство». При цьому важливими аспектами є: врахування сучасних суспільнополітичних змін у законодавчому регулюванні обігу секретної інформації, максимальна конкретизація та уніфікація понятійно-категорійного апарату, що застосовується в диспозиції норми, а також дотримання усталених принципів законодавчої техніки та використання існуючої зарубіжної практики, норм та доктрин.   Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми.

У рамках обговорення та визначення концептуальних засад кібербезпекової політики країни наріжним каменем постає питання удосконалення існуючого категорійно-понятійного апарату з метою подальшої його операціоналізації.  У літературі сформувався певний «ряд» напрямків тлумачення поняття «кібербезпека», який відображає різноманітні аспекти інформаційної політики, військової політики, міжнародного права, критичних інформаційних структур, інформаційно-комунікаційних технологій та комп’ютерних мереж. При цьому спостерігається зміщення формулювань у різних нормативних документах, пропозиція нових, які, почасти, суперечать попереднім або просто їх дублюють.

Фактично за влучним виразом В.А.Ліпкана, відбувся безпекоренесанс, адже зараз безпека посідає чільне місце не лише в найбільш важливих, а й практично в усіх сферах життєдіяльності: інформаційній, геополітичній, геоекономічній, сфері стратегічних комунікацій, соціо-гуманітарній, науково-технологічній, технічній та ін. Дане поняття постійно трансформується, доповнюється та оновлюється.

Нині, в умовах катастрофічного збільшення значення Інтернету та використання електронної інформації, однією з визначальних складових як інформаційної політики, так і політики у сфері стратегічних комунікацій стає кібербезпека.

Тут є кілька рівнів проблем і рішень: від приватного, пов’язаного із захистом громадян і конкретної людини до державного та наддержавного, де вирішуються проблеми глобальної та національної безпеки, гібридних та інформаційних війн. І завдання це комплексне, оскільки вимагає дій у трьох просторах:

1)    стратегічному – системно-концептуальному формуванні засад державної політики;

2)    тактичному — формуванні методології вирішення комплексу проблем у певній сфері життєдіяльності;

3)    оперативному — методологічному розв’язанні конкретних проблем, конкретних ситуацій, реагуванні на конкретні інциденти.

При цьому системні кроки повинні бути випереджаючими – вони визначають засади державної політики в усіх сферах життєдіяльності.

В Україні робота з підвищення рівня кібербезпеки поки що на початковому етапі: станом на січень 2017 року затверджено Стратегію кібербезпеки України метою якої є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави; положення про Національний координаційний центр кібербезпеки, який є робочим органом РНБО України та прийнято план Заходів на 2016 р. по реалізації Стратегії кібербезпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що питання збирання секретної інформації як форми кібершпигунства не досліджувалося на достатньому рівні і розглядалося науковцями переважно у межах загальної кримінально-правової характеристики шпигунства, зокрема його об’єктивної сторони, або ж дослідження проблем кібербезпеки в цілому. Тому в моїй статті використано наукові здобутки  вчених з різних сфер. Окремо виділю роботи наукової школи В. А. Ліпкана [2-16]. Також відзначу окремі публікації таких авторів, як: Мінін Д. С. [16], М. М. Чеховська [17], В. М. Шлапаченко [18], О. О. Черноног [19].

Метою статті є визначення поняття та змісту кібершпигунства.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

1) сформулювати авторське розуміння «кібершпигунства»;

2) визначити його об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону та його предмет,

3) надати певні пропозиції щодо підвищення ефективності правового регулювання даного системного явища.

Виклад основного матеріалу

У даний час в Україні особливої гостроти набуває проблема інформаційної безпеки і комп’ютерної злочинності, тоді як розвиток правової бази і судова практика не задовольняють вимогам реального життя. При цьому мають місце так звані комп’ютерні злочини – протиправні діяння, при яких інформаційно-обчислювальні системи стають предметом або знаряддям здійснення злочинних посягань. Практично всі відомі світовій практиці види цих злочинів (комп’ютерне шахрайство, комп’ютерний саботаж, комп’ютерний шпіонаж, крадіжки програм) реєструються вже і в Україні.

1 вересня 2001 р. набув чинності Кримінальний кодекс України, який містить розділ XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж». Ним вперше закріплюються визначення і юридичні моделі існуючих суспільно-небезпечних діянь в цій сфері, хоча методичних рекомендацій з їх розслідування поки що немає, а судова практика незначна.

Однак, слід зазначити, що ані закони самі по собі, ані лише організаційно-технічні заходи не здатні системно захистити інформаційні системи від злочинних посягань, тому державі в законодавчій і правозастосовній практиці слід адекватно не лише реагувати на існування суспільно небезпечних посягань у сфері інформатизації, як це вже зроблено у сфері програмно-апаратних заходів захисту, а й формувати адекватну реаліям і прогнозованим напрямам розвитку тих чи інших тенденцій в кібернетичній сфері напрями державної кібербезпекової політики.

Аналіз прийнятих документів і виступів представників влади на тему кібербезпеки уможливлює зазначити на те, що при вирішенні цієї проблеми реально існує три види загроз:

• замість структурованої системи нормативно-правового регулювання у сфері кібербезпеки в українській практиці існує ряд декларативних документів, не узгоджених між собою, не об’єднаних спільними засадами і метою документів;
• зважаючи на жевріюче вогнище гібридної війни, переміщення протистояння у кібернетичну сферу військовий аспект кібербезпеки безпідставно набуває домінуючого значення;
• під гаслом боротьби за права людини і підвищення рівня безпеки можуть бути прийняті обмежувальні і каральні заходи, які суттєво ускладнять і без того непросте життя не тільки учасників відповідних ринків, а й простих користувачів [20].

Останніми роками все більшу занепокоєність уряду України та провідних країн світу викликає збільшення та поширення фактів кібершпіонажу. Так, у минулорічному докладі керівника Управління національної контррозвідки США звинувачуються, зокрема Росія у зборі інформації, а Китай безпосередньо у промисловому та економічному шпигунстві, що здійснюються за допомогою комп’ютерних технологій [21]. Також зокрема, в спільній заяві директора Офісу національної розвідки Джеймса Клеппера, заступника міністра оборони США з питань розвідки Марселя Леттра і керівника Агентства національної безпеки, командувача кіберкомандування США Майклом Роджерсом відзначено: “Росія є повномасштабним актором у кіберпросторі, який створює головну загрозу уряду США, військовій, дипломатичній, комерційній, іншій критично важливій інфраструктурі та ключовим мережам постачання послуг через її високорозвинену наступальну кіберпрограму, застосування складних тактик, техніки та процедур… Російські хакерські операції були націлені на урядові організації, критично важливу інфраструктуру, експертні установи, університети, політичні організації та корпорації ” [22].

В історичному ракурсі можна зазначити і про такі прояви кібершпигунства.

У 1999 році була викрита надскладна з точки зору реалізації, тривала (понад 3 роки) операція з кібершпигунства проти наукових, військових, енергетичних державних і недержавних установ у Сполучених Штатах Америки. Розпочате за фактом шпигунства розслідування ФБР отримало назву англ. Moonlight Maze (укр. лабіринт у місячному світлі). Попри те, що офіційно винних у атаці не було названо, вважається, що за шпигунством стояли спецслужби Російської Федерації, за сприяння комп’ютерних центрів Російської академії наук.

В 2008 році інформаційні системи Центрального Командування Збройних сил США (CENTCOM) були вражені хробаком Agent.btz (комп’ютерним вірусом). За твердженнями експертів, метою атаки було викрадення важливої інформації – на той час тривали війни в Іраку та Афганістані. Проведена для подолання зламу операція отримала назву англ. Buckshot Yankee, було створене Кіберкомандування США (USCYBERCOM).

В 2015 році була виявлена атака на Офіс управління кадрами, що розпочалась в березні 2014 року. Було викрадено особисту інформацію близько 21,5 млн осіб, переважно федеральних працівників, зокрема інформацію про перевірки на доступ до таємної інформації. Американські посадовці назвали її найбільшою атакою в історії Сполучених Штатів.

В 2015 році була виявлена кібератака на інформаційну систему Бундестагу; серед інших, вірусом був вражений комп’ютер федерального канцлера Німеччини Анґели Меркель. Відповідальність за атаку дослідники покладають на російське угрупування кіберзлочинців англ. Sofacy Group (також відоме як англ. Pawn storm), яких вважають пов’язаними з російськими спецслужбами. Це ж угрупування намагалось зламати інформаційні системи Ради безпеки Нідерландів (нід. Onderzoeksraad) аби отримати доступ до інформації про перебіг розслідування збиття літака рейсу MH17.

А вже в травні 2016 відбулась спроба фішингової атаки на поштові системи Християнсько-демократичного союзу – політичної партії Ангели Меркель [23].

31 липня кандидат у Президенти США Гіларі Клінтон заявила про злам комп’ютерів комітетів партії хакерами російських спецслужб.

2 вересня 2016 року було заявлено про злам комп’ютерної системи у Всесвітньому антидопінговому агентстві.

Листопад 2016 року — серйозна кібератака на ОБСЄ. Хакери могли отримати доступ до електронної пошти співробітників організації та до її баз даних. Видавництво Le Monde із посиланням на західні спецслужби також повідомило, що дану атаку, організувала хакерська група APT28 (Fancy Bears), відома своїми зв’язками із російськими спецслужбами [24].

Російські спецслужби проводять агресивну кіберкампанію проти державних установ і недержавних організацій в Німеччині. Згідно з доповіддю Федерального відомства з охорони конституції Німеччини, у ході кібератак, які здійснюють під керівництвом Федеральної служби безпеки та Головного розвідувального управління Росії, задіяні «суттєві ресурси і видатні технічні можливості». У ній також зазначено, що російські розвідувальні електронні атаки на німецькі об’єкти у більшості випадків є частиною багаторічних операцій із кібершпигунства міжнародного масштабу.

У вересні 2011 року експерти лабораторії Касперського виявили троян Duqu, метою якого було викрадення конфіденційної інформації (кібершпигунтство). Експерти лабораторії називають Flame найскладнішим на сьогодні набором інструментів для кібершпигунства [25].

У червні 2016 стало відомо про виявлення несанкціонованого втручання до інформаційної системи Національного комітету Демократичної партії США. Несанкціоноване втручання було виявлене іще наприкінці квітня, тоді ж до розслідування була залучена фірма CrowdStrike. В результаті проведеного розслідування було встановлено, що зламати інформаційну систему вдалось двом угрупуванням російських хакерів – Cozy Bear (CozyDuke або APT29) та Fancy Bear (Sofacy Group або APT28). Група Cozy Bear проникла до інформаційної системи іще влітку 2015 року, а Fancy Bear – в квітні 2016 року. Обидва угрупування спромоглись викрасти скриньки електронної пошти а також зібраний компромат на конкурента демократів на виборах – Дональда Трампа.

У липні 2016 року була оприлюднена доповідь, згідно з якою китайські хакери отримали та зберігали несанкціонований доступ до інформаційної системи Федеральної корпорації гарантування вкладів США (англ. Federal Deposit Insurance Corporation, FDIC) з 2010 до 2013 роки. Високопосадовці у FDIC намагались приховати інформацію про злам системи від ревізорів та контролюючих органів. Китайські хакери, пов’язані з китайським урядом, отримали доступ до 12 персональних комп’ютерів та 10 серверів, включно з комп’ютерами найвищого керівництва FDIC. На FDIC покладена роль банківського регулятора для банків, які не регулюються Федеральною резервною системою США. В ній зберігається надзвичайно чутлива інформація про близько 4500 банків та інших кредитних установ. Також FDIC гарантує вклади осіб у всіх банках країни.

13 серпня 2016 року досі невідоме угрупування, яке назвало себе англ. The Shadow Brokers розмістило в репозиторії GitHub, сайті PasteBin а також в соціальних мережах Twitter й Tumblr повідомлення про успішний злам інформаційних систем й викрадення даних іншого хакерського угрупування – Equation Group, яке пов’язують з АНБ США. Частина викрадених файлів була викладена у відкритий доступ, а частину новоявлена група розмістила на аукціон, з початковою ставкою 1 млн біткоінів (близько $568 млн). Серед викладених у відкритий доступ файлів знаходились скрипти для установки й налаштування серверів управління шкідливим ПЗ, а також інструменти для атаки на окремі мережеві маршрутизатори й екрани. Назви деяких з цих інструментів збігаються з інструментами, згаданими в документах, викрадених перебіжчиком до Росії Едвардом Сноуденом [23].

Росія намагається дестабілізувати ситуацію в Німеччині, посиливши кампанію з пропаганди, дезінформації і також кібератаки перед федеральними виборами 2017 року. «Ми бачимо агресивне і посилене кібершпигунство, яке потенційно загрожує німецькому уряду, парламенту і представникам демократичних партій», – заявив 8 грудня 2016 року глава внутрішньої розвідки Німеччини Ганс-Георг Маассен [26].

Також Український Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує збої з Інтернетом із зовнішньою атакою (12 грудня 2016 року).  Трохи пізніше інтернет-провайдер опублікував пост, в якому констатував факт серйозної зовнішньої атаки, яка призвела до перебоїв доступу до послуги Інтернет в Києві [27].

Зазначені факти кібершпіонажу стають можливими завдяки наявності в комп’ютерних мережах значної кількості важливої та секретної інформації, доступ до якої відкривається хакерами доволі оперативно та з мінімальним ризиком.

Вищезазначений доклад «Іноземні шпигуни викрадають економічні секрети США у кіберпросторі», що вперше набув оприлюднення, підсумовує результати досліджень, які проводилися протягом 2009-2011 років, та був представлений на розгляд Конгресу США. В докладі акцентується увага на тому, що кібершпигунство використовується не лише спеціальними розвідувальними службами, а й приватними компаніями, дослідницькими центрами та просто приватними особами.

Зокрема, в 2011 році представники компанії-розробника систем захисту McAfee заявили про проведення широкомасштабної кібератаки на 72 організації, серед яких були ООН, уряди різних країн, оборонні підприємства тощо. Зазначена атака, яка проводилася після нападу на Google, Пентагон, Citigroup, RSA, а також на компанії, що виконували оборонні контракти, а саме Lockheed-Martin та L-3 Communications, була названа «найбільшою передачею благоустрою в якості інтелектуальної власності в історії». Компанією конкретно не називалося джерело походження атаки, але наголошувалося на існуванні китайських коренів акції [17, С. 234].

Ці та інші приклади свідчать про широке розповсюдження кібератак та кібершпигунства.

Досліджуючи поняття та зміст кібершпигунства, перш за все, зазначу, що до даної категорії входять два окремі терміни – «кібер» («кібернетичне») та «шпигунство». Отже, для здійснення ґрунтовного дослідження вищезазначеної категорії, зупинюся на кожній окремо.

Використовуючи тлумачний словник української мови, відзначу, що «шпигунство» – злочинна діяльність, яка полягає в таємному збиранні відомостей або викраданні матеріалів, що становлять державну таємницю, з метою передачі їх іншій державі; вистежування, розшук [28, C. 526].

А «кібернетичний» – стосується до кібернетики; який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики [28, C. 168].

У Кримінальному кодексі України «шпигунство» визначено як передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства (ст. 114 КК України) [29].

Безпосереднім об’єктом шпигунства (кібершпигунства – авт.) є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.

Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю, вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Згідно з цим законом державна таємниця (також – секретна  інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній  безпеці України (кібербезпеці – авт.) та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і  підлягають охороні державою [30]. Ці відомості мають гриф секретності, який визна­чає її ступінь. Спеціальним уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Кібершпигунство або комп’ютерний шпіонаж (вживається також термін «кіберрозвідка») – термін, що позначає, як правило, несанкціоноване отримання інформації з метою отримання особистої, економічної, політичної чи військової переваги, здійснюваний з використанням обходу (злому) систем комп’ютерної безпеки, з застосуванням шкідливого програмного забезпечення, включаючи «троянських коней» і шпигунських програм . Кібершпигунство може здійснюватися як дистанційно, за допомогою Інтернету, так і шляхом проникнення в комп’ютери і комп’ютерні мережі підприємств звичайними шпигунами («кротами»), а також хакерами. З недавніх пір кібершпигунство включає також аналіз провідними спецслужбами (ЦРУ, Моссад, ФСБ) зокрема за спостереженням цифрового сліду поведінки користувачів соціальних мереж (Повідомлення, друзі, фотографії, відео тощо), таких як Facebook, «ВКонтакте», Twitter тощо з метою виявлення екстремістської, терористичної чи антиурядової діяльності, закликів збору на мітинги проти влади [23].

Кібернетичне шпигунство (кібершпигунство) – передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей з обмеженим доступом, яке здійснюється в кіберпросторі [29].

Отже, під кібершпигунством пропоную розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням кібернетичного простору.

Характеризуючи кібершпигунство, зауважу, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Як було зазначено вище, то одним із понять, які входять до категорії «кібершпигунства» є «шпигунство», тому визначати зміст першої категорії буду через аналіз останньої.

З об’єктивної сторони шпигунство може виявлятися у двох формах:

1) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збиранні таких же відомо­стей з метою передачі іноземній державі, її організаціям або їх представникам.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це значення не має.

Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику (аген­ту). Способи передачі можуть бути різними (усно, письмово, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з ви­користанням тайників, кур’єрів та ін.). Для відповідальності не має значен­ня передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслен­ня, зразки), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем, будь-яких об’єктів та ін.). Тому будь-які дії, виявлені як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі [32, C. 580], тобто віддавати в розпорядження кого-, чого-небудь; повідомляти кого-небудь про щось; розповідати кому-небудь про щось почуте, побачене і т. ін.; повідомляти, інформувати про щось кого-небудь, звичайно за дорученням іншого [28, 354].

Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, – це будь-які випадки здобуття (діставання, розшук, знаходження чого-небудь [28, C. 106]) таких відомостей (наприклад, викрадення, особисте спос­тереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.). У кібершпигунстві для отримання таких відомостей використовується найскладніша сучасна техніка.

Для відповідальності за ст. 114 КК важливо встановити, що відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство вважається з моменту початку збирання зазначе­них відомостей або з моменту їх передачі.

Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що шпигунство характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію злочину не впли­вають [33].

Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст. 111 КК як державна зрада [29].

Визначальними ознаками шпигунської діяльності є такі: це складова розвідувальної діяльності, метою якої є отримання лише секретної інформації (державної таємниці), що спеціально охороняється; полягає у незаконному передаванні (збиранні протиправними способами з метою незаконного передавання) секретної інформації; здійснюється винятково в інтересах адресатів передавання – іноземних держав (організацій), які є організаторами цієї діяльності і споживачами здобутої інформації; заборонена законодавством держави – володільця секретної інформації; з огляду на кримінально-правову заборону та системну контррозвідувальну діяльність здійснюється таємно, конспіративно; спричиняє або створює загрозу спричинення шкоди життєво важливим інтересам держави (повноті та своєчасності їх реалізації) у тих сферах її діяльності, де відбувається обіг секретної інформації [18, C. 100].

Якщо шпигунство вчинене шляхом незаконного втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації за ст. 361 Кримінального кодексу України, а шляхом викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службової особи своїм службовим становищем, – за ст. 362 КК.

Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки, криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також від особливостей предмета і суб’єкта, слід додатково кваліфікувати за ст. ст. 185-191, 262, 357, 410 КК України.

Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст. 114 КК і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359 КК [34].

Нині в арсеналі кібершпигунства використовується значна кількість методів ведення своєї діяльності.

Наприклад, державні служби Японії та США спеціально співпрацюють із розробниками додатку на смартфони Pokemon Go, щоб у такий спосіб дізнатись більше про військові й таємні об’єкти різних країн, адже наявність покемонів змусить користувачів робити фотографії в таких місцях. Представництво компанії Niantic заперечило обвинувачення, що гра може бути інструментом розвідки та закликала всіх користувачів «дотримуватись місцевих законів, поважати локації, які вони відвідують, і людей, яких зустрічають».

Хамбі Бакхіт (Hamdi Bakheet), член Єгипетського комітету оборони й національної безпеки, заявив у парламенті: «Pokemon Go – це найновіший інструмент, який використовують шпигунські мережі у війнах, підступний додаток, який намагається просочитись у наші спільноти…».

Індонезійські чиновники називають гру загрозою національній безпеці, оскільки вона може дозволити ворогам проникнути в таємні об’єкти й дістати доступ до секретних матеріалів.

Збройні сили Ізраїлю заборонили солдатам користуватись додатком Pokemon Go на території військових баз.

Оскільки влада Південної Кореї ще раніше заборонила Google Maps, уважаючи їх загрозою національній безпеці, то Pokemon Go, яка використовує дані звідти, не змогла б функціонувати тут. Однак гра несподівано запрацювала в невеликому містечку Сокчхо, що пояснюють помилкою картографічної частини програми та помилковим спрямуванням її в регіон, куди входить Північна Корея [35].

Ціла низка вітчизняних підприємств, порушення роботи яких може становити загрозу життю та здоров’ю громадян, може стати потенційною ціллю для здійснення терористичних актів, в тому числі – із застосування сучасних інформаційних технологій. Не меншою загрозою є  вчинення протиправних дій на шкоду третім країнам, що здійснюються із використанням вітчизняної інформаційної інфраструктури, що загрожують сталому та безпечному функціонуванню національних інформаційно-телекомунікаційних систем. Інформація з обмеженим доступом, що циркулює в національних інформаційних ресурсах є стійким об’єктом зацікавленості з боку інших держав, організацій та осіб.  Крім того, все більшого поширення набуває політично вмотивована діяльність в кіберпросторі груп активістів (хактивістів), які здійснюють атаки на урядові та приватні сайти, що призводить до порушень роботи інформаційних ресурсів, а також репутаційних та матеріальних збитків [31].

Одним із основних напрямів забезпечення кібернетичної безпеки України є посилення боротьби з кібертероризмом та кібершпигунством, захист від їх проявів критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури [36].

Як проголошено в Стратегії кібербезпеки України (далі – Стратегія), то її метою є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави.

Для досягнення цієї мети необхідними є:

• створення національної системи кібербезпеки;
• посилення спроможностей суб’єктів системи національної безпеки в рамках реалізації державної політики кібербезпеки, в тому числі профілактики кіберзагроз у найбільш важливих сферах життєдіяльності (передусім кібершпигунства, кібертероризму та кіберзлочинності)
• поглиблення відповідно до національних інтересів України та згідно з чинним законодавством України міжнародного співробітництва, у тому числі із транснаціональними корпораціями та недержавними організаціями у сфері кібербезпекової політики.

Зауважу, що на Службу безпеки України покладено завдання попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які вчиняються у кіберпросторі; здійснення контррозвідувальних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з кібертероризмом та кібершпигунством [36]. Однак переконаний, що нині жоден правоохоронний орган спеціального призначення не в змозі самотужки забезпечити належний рівень кібербезпеки, більше того без залучення недержавних організацій; тому постає нагальна потреба у реалізації визначених мною вище завдань, а також формуванні системи правового регулювання державної політики кібербезпеки України.

Щодо відповідальності за кібершпіонаж за українським законодавством, зауважу, що, на мою думку Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку необхідно доповнити і нормами про відповідальність за кібершпигунство.

Якщо не буде винайдений реальний формат взаємовідносин не лише між окремим країнами, а й між різними соціальними системами, існує суттєвий ризик переростання їх суперництва в нове кіберпротистояння, полем якого стане саме кіберпростір. Уже зараз експерти кажуть про зародження «холодної війни v2.0.», основними інструментами якої стануть вже звичні методи класичної «холодної війни» – непрямі методи боротьби, шпигунство, гонка озброєнь – з перенесенням їх до кіберпростору. Відсутність ефективних міжнародних інструментів протидії цим процесам може спричинити цифровий аналог Карибської кризи.

Сукупність відомих кіберконфліктів можна розділити на три ключових рівні:

1)    перший – «класичні» кіберзлочини (шахрайство, здирництво, несанкціонований доступ до персональної інформації користувачів та автоматизованих баз даних, поширення порнографії, продаж зброї чи наркотиків тощо) – як абсолютно оригінальні, так і вже звичні для нас, для своєї реалізації вони потребують лише наявності сучасних інформаційних технологій;

2)    другий – злочини, характерні для геополітичної боротьби (або такі злочини на місцевому рівні, які мають потенціал вплинути на політичне становище держави): хактивізм, або політично вмотивовані хакерські атаки; кібершпигунство; кібердиверсії. Одним із прикладів є спроба проникнення російських хакерів до енергосистеми США у 2016 році за допомогою коду  Grizzly Steppe. У відповідь а це Білий дім 29 грудня 2016 року ухвалив рішення про висилку з країни 35 російських дипломатів та закриття російських об’єктів у Меріленді та Нью-Йорку, що використовувалися у розвідницьких цілях [37];

3)    третій – військові дії (операції) провідних країн у кіберпросторі,  особливістю яких є нарощування потенціалу на знищення життєво важливої інфраструктури та отримання доступу до банківських, комерційних, військових та оборонних баз даних [19].

Таким чином, провівши дослідження кібершпигунства,  резюмую наступне: як на міжнародному, так і на національному рівнях відсутня уніфікована дефініція «кібершпигунства» і це формулює підстави для здійснення ґрунтовних досліджень даного явища. Під кібершпигунством запропоновано розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням методів кібернетики. Об’єктом кібершпигунства  є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека та кібернетичний простір в цілому. З об’єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю. Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що кібершпигунство характеризується прямим умислом. Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Наголошую на тому, що дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Список використаної літератури:

1. Режим доступу: http://www.nytimes.com/interactive/2017/01/06/us/politics/document-russia-hacking-report-intelligence-agencies.html?hp&action=click&pgtype=Homepage&clickSource=story-heading&module=a-lede-package-region&region=top-news&WT.nav=top-news&_r=0
2. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
3. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
4. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
5. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
6. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
9.          Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
10. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
11.  Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2016. — 312 с.
12.          Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
13. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
14.          Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Імперативи розвитку цивілізації : навч.-наук. вид. — К., 2013. — № 1. — С. 65—69.
15.          Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.
16. Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka
17. Чеховська М. М. Кібершпіонаж як загроза національній безпеці / М. М. Чеховська // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави. — м. Київ. — К. : Наук-вид. відділ НА СБ України, 2012. — С. 232-234.
18. Шлапаченко В.М. Шпигунство як діяльність зі здобування інформації / В. М. Шлапаченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — Київ,  2015 р. — 1(17). — С. 99-109.
19. Черноног О. О. Напрями підвищення ефективності забезпечення кібербезпеки інформаційних технологій  в системі публічного управління [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru
20. Как в Украине защищают Интернет: стратегия кибербезопасности[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.segodnya.ua/politics/power/kak-v-ukraine-zashchishchayut-internet-strategiya-kiberbezopasnosti-734330.html
21. Контрразведка США обвиняет Китай и Россию [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russian.rfi.fr/v-mire/20111104-kontrrazvedka-ssha-obvinyaet-kitaya-i-rossiyu
22. Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/5/7131747/
23. Вікіпедія [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA_%D0%BA%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BA#.D0.9A.D1.96.D0.B1.D0.B5.D1.80.D1.88.D0.BF.D0.B8.D0.B3.D1.83.D0.BD.D1.81.D1.82.D0.B2.D0.BE
24.  Режим доступу: https://www.google.com/url?hl=ru&q=http://m.gordonua.com/news/worldnews/v-obse-podtverdili-sereznuyu-kiberataku-na-organizaciyu-166462.html&source=gmail&ust=1483818224283000&usg=AFQjCNEUyKXN61bK5W50TOJ5_L40UiKDBQ
25. Кібершпигунство виходить на якісно новий рівень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mediabusiness.com.ua/index2.php?option=com_content&task=view&id=30404&pop=1&page=0&Itemid=118
26. Росія посилила кібершпигунство в Німеччині – голова німецької розвідки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://dt.ua/WORLD/rosiya-posilila-kibershpiguntstvo-v-nimechchini-golova-nimeckoyi-rozvidki-226945_.html
27. Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує сбої з Інтернетом із зовнішньою атакою [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dt.ua/UKRAINE/internet-provayder-volya-pov-yazuye-sboyi-z-internetom-iz-zovnishnoyu-atakoyu-227290_.html
28. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
29. Кримінальний кодекс України від від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25. — Ст. 131.
30. Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3855-12
31. Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf
32. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 1196 с.
33. Бутчана В. В. Відмінність складу злочину «Державна зрада» у формі шпигунства (ст. 111 КК України) від складу злочину «Шпигунство» (ст. 114 КК України): кримінально-правовий аспект кваліфікації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/46_PWMN_2015/Pravo/5_204351.doc.htm.
34. Коментар до статті 114. Шпигунство [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/112.php
35. Наступ покемонів: чому влади деяких країн проти Pokemon Go [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/media_law/government/nastup_pokemoniv_chomu_vladi_deyakikh_krain_proti_pokemon_go/
36. Стратегія кібербезпеки України від 15 березня 2016 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/96/2016ю
37. Режим доступу: http://m.dw.com/ru/%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5-%D1%85%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%8B-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D1%8D%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%83-%D1%81%D1%88%D0%B0/a-36959878?maca=rus-rss_rus_UkrNet_All-4190-xml.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя та судової реформи ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

Анотація

В статті автор здійснив аналіз поняття агентів впливу. Було проаналізовано існуючі дефініції лобізму та лобістів. Запропоновано авторське розуміння лобізму в широкому сенсі.  Зазначено про те, що особливість сучасного періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами. Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, було зазначено про методи, які вони можуть використовувати у своїй діяльності.

Ключові слова: агент впливу, лобіювання, лобізм, лобіст, кібербезпека, політика, кібербезпекову політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ понятия агент влияния. Проанализировал существующие дефиниции лоббизма и лоббистов. Предложено авторское понимание лоббизма в широком смысле. Указано на то, что особенность современного периода формирования лоббизма в Украине заключается в интенсификации лоббистской деятельности на всех уровнях, но легализовать лоббизм в Украине так и не удалось. Наибольшей проблемой определено то, что лоббистская деятельность может стать инструментом удовлетворения иностранных планов за счет национальных интересов или использоваться для обеспечения и контроля за властью отдельными группами. Определяя роль агентов влияния в реализации кибербезопастностной политики, было отмечено о методах, которые они могут использовать в своей деятельности.

Ключевые слова: агент влияния, лоббирование, лоббизм, лоббист, кибербезопасность, политика, кибербезопастностная политика.

Summary

It was noted, that an agent of influence can be a natural person or group of persons who are engaged in lobbying someone’s interests.

It was stated that lobbying in the broad sense – it is political institution, one of the forms of interaction between authorities of a democratic state and other institutions of civil society, which affect on the government’s representatives with the aim to make decisions in the interests of the organizations they represent.

It was mentioned, that the peculiarity of the present period of formation of lobbying in Ukraine lie in intensifying of lobbying at all levels, but lobbyism in Ukraine has not been legalized. The biggest problem we determine that lobbying can be a tool to satisfy foreign plans at the expense of national interests, or be used to provide and control power by individual groups.

Defining the role of agents of influence in the implementation of the cyber-security policy, methods that should be used for them were identified. Officially permitted methods include speeches in parliament, gathering of information and presenting it to the Verkhovna Rada of Ukraine, development and introduction of bills, organizing propaganda companies “for” or “against” solutions. Also was separated the e-petition.

Keywords: agent of influence, lobbying, lobbyism, lobbyist, cyber security, politics, cyber-security policy.

Постановка проблеми

На сьогоднішній день агенти впливу є досить новим поняттям, яке ще не знайшло свого відображення ані в законодавстві, ані в правовій доктрині. Кібербезпекову політику, а саме її належна реалізація, визначаємо як один із ключових елементів державної інформаційної політики. Нині в Україні досить складна ситуація не лише в економічній, і політичній сферах, а й в інформаційній сфері. В умовах ведення російсько-української гібридної війни, відбувається використання всіх можливих методів, які, почасти, лежать поза площини закону. З-поміж таких методів і можна назвати агентів впливу, оскільки вони можуть діяти як в інтересах нашої держави, так і шкодити їй.

До теперішнього часу ще не було здійснено в межах правової науки комплексного дослідження такого феномену як агент впливу, що, у поєднанні із експансіює мтодів ведення гібридної війни, подальшого залучення України до неї і визначає актуальність наукової роботи.

Проблематика ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики є цілком новою, але, в загальному, нашому дослідженню сприяли роботи безпекознавців, а саме наукової школи В. Ліпкана [1-8], Дубова Д. [9]. Окремо виділимо групу науковців-політологів, таких як: Виговський Д. [10], Недюха М., Федорін М. [11], Нестерович В. [12], Ліннік Ю. [13], Почепцов Г. та ін.

Автором поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «агент впливу», сформулювату параметричну характеритиску лобізму та лобістів з погляду правової науки, зокрема інформаційного права, визначити реалії розвитку інституту лобізму в Україні та шляхи впливу на кібербезпекову політику проаналізувати законодавство у сфері діяльності кіберполіції та провести паралель із національною поліцією.

Виходячи з цього метою статті є дослідження ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики.

Виклад основного матеріалу

Агент впливу – фізичні особи та корпоративні групи (угруповання), що займаються лобіюванням геоекономічних проектів в цілях отримання надприбутків за рахунок державного ресурсу (преференцій) [14, C. 50].

Із історичної точки зору, дане поняття було введено в обіг ще в кінці ХХ ст. На закритому засіданні Верховної Ради СРСР (17 червня 1991 г.) голова КДБ А. Крючков заявив, що в 1977 р. в ЦК КПРС була передана записка за підписом Ю. В. Андропова (який був керівником КДБ в той час), підготовлена Відділом зовнішньої розвідки КДБ і названо: «Про плани ЦРУ з придбання агентури впливу серед радянських громадян». З цього часу термін «агенти впливу», загальноприйнятий у середовищі спецслужб, увійшов у мову публіцистики [15], а зараз поступово має бути операціоналізований в рамках юриспруденції.

У Східній Європі «лобіювання» здійснюється на основі надання матеріальних та нематеріальних послуг політикам, які ведуть боротьбу за збереження влади. Останні розраховуються з угрупуваннями державними преференціями за допомогою, наприклад, створення цільових вільних економічних зон або офшорного бізнесу, створення інших переваг, в тому числі і в інформаційній сфері.

Зазвичай агент впливу – це посадова особа, громадський діяч, або особа, яка користується громадською довірою і авторитетом (лідер блогерів, лідер суспільної думки), здійснює систематичну, цілеспрямовану діяльність із реалізації цілей політики іноземної держави, транснаціональних корпорацій, олігархічних кланів або окремих осіб, що діє таємно.

Здійснивши історичний аналіз діяльності агентів впливу доходимо висновку про формування двох видів заходів: активні та пасивні. Зокрема, проводячи так звані «активні заходи» (тобто заходи для впливу на громадську думку за кордоном), зовнішня розвідка радянських органів держбезпеки використовувала зарубіжних журналістів та громадських діячів.

Подібні заходи здійснювали й інші держави. У той же час необхідно мати на увазі, що необґрунтоване звинувачення політичного противника в тому, що він є чиїмсь агентом впливу було і залишається досить поширеним способом політичної боротьби [14, C. 50].

Таким чином, резюмуємо, що агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням чиїхось інтересів. Наразі, здійснюючи аналіз ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зупинимося на наступній дефініції, а саме лобіювання.

У сучасних соціально-політичних та інформаційно-правових умовах лобізм відіграє вагому роль у процесі вироблення і прийняття рішень як на рівні уряду, так і на рівні місцевого самоврядування, окремих соціальних систем.

Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва державних інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, до того ж найчастіше здійснюючи власне прямий вплив (агенти впливу – авт.).

Історично вважається, що лобізм виник в Англії у XVII ст. Свій класичний сенс термін лобізм здобув у Америці XIX ст. Поступово термін «лобізм» увійшов у політичний лексикон і тепер часто використовується для всіх, хто в той чи інший спосіб спромогається вплинути на прийняття політичних рішень [16, C. 734].

На сьогоднішній день лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, але й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, С. 42].

Зазначимо, що поняття лобізму не є уніфікованим і тлумачиться науковцями по-різному. Серед найбільш вживаних виокремимо наступні дефініції, які  в подальшому за допомогою методу екстраполяції і формування номінативних одиниць будуть трансформовані у вироблення правової категорії.

Лобізм (англ. lobbysm, від англ. lobby – приймальня, кулуари) – дії представників недержавних організацій у ході контактів з представниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою домогтися прийняття (чи неприйняття) рішень відповідно до інтересів соціальних груп, що представлені цими організаціями. Лобізм – одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства (зокрема, інтереси можуть мати інформаційний, фінансовий, екологічний, місцевий, підприємницький, професійний характер) [17, С. 178].

Лобізм – це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій («груп тиску») на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики [18].

Надибуємо і інший, більш широкий підхід до тлумачення даного поняття.

Під лобізмом розуміється, як правило, розгалужена система контор і агентств монополій або організованих груп при законодавчих і урядових органах, що чинять тиск (від переконання до підкупу) на представників останніх із метою ухвалення рішень (прийняття або блокування розгляду парламентом певних законів, отримання урядових замовлень, субсидій тощо) в інтересах організацій, які вони представляють.

Існують й інші визначення, які відрізняються не принциповими, а суто суб’єктивними оцінками цього явища.  Зокрема, науковцями не заперечується факт, що лобіювання – це вплив зацікавлених груп на прийняття рішень владними структурами. Тривають дискусії лише щодо того, хто є суб’єктом лобізму (зацікавлені групи чи групи тиску),  наскільки це явище  вписується у правові та моральні норми життєдіяльності суспільства, чиї інтереси відбиває лобістська діяльність (суспільні,  замовника або власні тощо) [11].

Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, причому найчастіше здійснюючи власне прямий вплив. Лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, а й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, C. 42].

На сучасному етапі лобізм став невід’ємною частиною системи політичного і державного управління в більшості країн світу з демократичною політичною системою, таким чином можна висновувати про формування нового виду суспільних відносин – лобістські відносини.

Лобізм, як повноцінний інститут, проявляється тоді, коли існують щонайменше дві необхідні умови: у суспільстві виникає велике розмаїття інтересів внаслідок його соціальної диференціації; розширюється доступ до влади і прийняття державнтх рішень внаслідок розвитку політичного плюралізму, що є характерним насамперед для демократичних суспільств. В Україні це також зумовлено політичним плюралізмом та, як наслідок, велика кількість політичних партій, які лобіюють інтереси тих суб’єктів, яких повинні представляти при владі. Натомість недосконалість та несформованість політичної еліти суспільства, відсутність єдиного розуміння шляхів розвитку України призводить до використання лобістських технологій почасти всупереч інтересам держави.

Лобізм може проявлятися у різних сферах та формах, відповідно маючи різні види: законодавчий, виконавчий, судовий; правотворчий, прававозастосувальний та правоінтерпретаційний; політичний, соціальний, економічний, фінансовий, правовий та інший види лобізму;  загальнодержавний та місцевий [10, C. 43].

Лобізм займає чільне місце в суспільстві, маючи як позитивні, так і негативні риси. Серед позитивних рис лобізму можна назвати такі:

-     лобізм до певної міри «конкурує» з органами державної влади, змушуючи їх постійно перебувати «у формі», надає їм динамічності та гнучкості;

-     він виступає інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка або опозиція певному рішенню чи законопроекту органів державної влади; лобізм створює можливості для захисту інтересів меншості, виступаючи у специфічній формі політичного плюралізму;

-     лобізм надає додаткові можливості різноманітним соціальним недержавним структурам-асоціаціям для досягнення їхніх цілей, уведення їх в орбіту прийняття важливих рішень у сфері державного управління;

-     лобізм є також засобом активізації тих чи інших процесів у політиці, використовується як своєрідний соціально-політичний стимул, спрямований на реалізацію тих чи інших інтересів;

-     лобізм дає змогу розширити інформаційну базу політичних рішень, що приймаються, інформуючи відповідні державні органи про певні нагальні проблеми;

-     лобізм можна розглядати і як ширший засіб для досягнення компромісів, засіб взаємного врівноваження та примирення різноманітних інтересів.

Серед основних «мінусів» лобізму можна виділити:

-     лобізм може стати інструментом задоволення іноземних інтересів та інтересів транснаціональних корпорацій за рахунок національних інтересів, оскільки агентами впливу не завжди є громадяни України, а мета здійснення та реалізації лобістських технологій не завжди відповідає цілям державної політики України;

-     лобізм почасти виступає провідником неправового впливу на владу (корупція, хабарництво тощо), тобто лобізм формує паралельну, конкуруючу із правовою, реальність, яка негативно впливає на розвиток правовідносин, ;

-     лобізм може бути чинником захисту та розвитку націоналізму, відомчості тощо, посилювати крайні форми задоволення «спеціальних інтересів», формувати атмосферу напруженості та формувати засади для екстремізму;

-     лобізм містить загрозу розмиття владних устоїв суспільства, перетворюючи демократичні інститути на інструмент окремих груп, тим самим нівелюючи здатність інституціональної структури до розвитку та самовідтворення, ефективне виконання покладених на неї завдань;

-     лобістські заходи набирають у відповідних умовах форми соціальної несправедливості;

-     лобізм часто може блокувати справді потрібні управлінські рішення, перешкоджаючи задоволенню суспільно цінних інтересів;

-     лобізм може заважати стабільній та конструктивній державній політиці, спричиняючи, наприклад, постійне «перекроювання» бюджету, часту зміну пріоритетів чи посилення позиції однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої. Одним із інструментів лобістських технологій виступила люстрація, за допомогою якою було значно знижено інтелектуальний та професійний рівень державних службовців, особливо судовій та правоохоронній системах:

-     лобізм може використовуватись й у зовсім прозаїчних цілях – як інструмент збагачення окремих груп чи еліт [10, C. 44].

Значення і роль лобізму для суспільства розкривається в його функціях:

-     посередництво між суспільством та державою. Лобісти представляють інтереси суспільства в органах державної влади. Досягаючи своїх, найчастіше економічних цілей, вони також частково реалізують інтереси тих чи інших прошарків населення;

-     заміщення представництва. Лобісти в деяких випадках представляють інтереси частини суспільства, заміщаючи офіційних представників народу;

-     інформаційна функція. З одного боку, лобісти інформують представників владних органів про актуальні проблеми та питання, з іншого боку, через засоби масової інформації відбувається інформування широкого загалу про політичну ситуацію в країні;

-     постановка актуальних питань. Лобісти, добиваючись своїх цілей, ставлять актуальні питання перед громадськістю й органами державної влади. Наприклад, коли в США набули поширення відеокасети, саме лобісти підняли питання перед законодавчою владою про проблему незаконного їхнього копіювання та розповсюдження;

-     упорядкування плюралізму суспільної думки. Багато партій мають схожі програми, які не збігаються в певних позиціях, лобісти ж впорядковують різкість думок, реалізуючи інтереси, а не відстоюючи позиції партій.

До беззаперечних позитивів лобізму можна зарахувати як розширення інформаційної бази прийнятих політичних рішень, так і функцію примирення та узгодження різноманітних інтересів, сприяння досягненню компромісів в політиці. Звичайно, не можна нехтувати і недоліками, характерними для цього явища, адже лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для збагачення та контролю над владою окремими групами [10, C. 42].

Умовно, усі іноземні держави можна поділити на чотири групи:

• для перших характерне існування законодавчого регулювання суспільних відносин лобізму;
• у країнах другої групи є закони, що регулюють певні аспекти лобізму;
• до третьої групи відносимо країни у яких немає відповідного правового регулювання, але тривають активні дискусії чи обговорюються проекти законодавчих актів;
• до четвертої групи – ті, у яких ця проблема не привертає належної уваги суспільства та політиків і її не існує навіть в постановочному плані (Україна).

Отже, підсумовуючи вищесказане, в широкому значенні лобізм – перш за все політичний інститут, одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інших інститутів громадянського суспільства, які здійснюють вплив на представників державної влади  з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють. Звичайно, наведене вище визначення є достатньо загальним за своїм характером і, певна річ, не єдиним. Як ми вже зазначали вище, питання лобізму достатньо широко встановлено в політологічній літературі, натомість обмаль розвідок в юридичній літературі.

Ми підтримуємо позицію про те, що для того щоб лобізм став повноцінним інститутом, необхідні дві умови. По-перше, розмаїття інтересів у суспільстві, що виникає внаслідок його соціальної диференціації, розшарування. По-друге, розширений доступ до влади на основі політичного плюралізму, характерний, передусім, для демократичних режимів [16, C. 735].

Щодо лобізму в Україні, то, на сьогоднішній день, немає однозначного ставлення до нього, чи це позитивне чи негативне явище. На нашу думку, на даному історичному етапі розвитку він має більш негативне забарвлення, оскільки відбувається представлення інтересів лише олігархічних груп, що володіють владою. Причому ці інтереси суперечать інтересам корінного населення, суспільства в цілому, хоча саме в демократичному суспільстві інтереси влади і суспільства мають збігатися. Фактично відбувається підкуп державних чиновників та процвітання корупції, яка, однозначно, має негативний і деструктивний характер. Також має місце вплив силовими методами або шантажем та іншими незаконними способами і засобами.

У позитивному ж значенні лобізм можна охарактеризувати як систему організаційного оформлення, вираження та представництва різноманітних групових інтересів, але без використання вищезазначених методів.

Лобіювання законно і є необхідною частиною нашого демократичного політичного процесу. Урядові рішення стосуються людей та організацій, і інформація має бути надана в цілях отримання обґрунтованих рішень. Посадові особи не можуть ухвалювати приймати справедливі та обґрунтовані рішення, не враховуючи інформацію від широкого кола зацікавлених сторін. Всі сторони питання повинні бути вивчені для того, щоб виробляти справедливу політику уряду.

Якщо лобіст усвідомлює, що головною з цілей лобізму є надання актуальної та правдивої інформації без її змінення, то він має беззаперечно надавати її зацікавленій у ній особі чи організації.

У багатьох країнах світу діяльність лобістів легалізована, і вони відіграють значну роль у формуванні політики.

Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні поки так і не вдалось. Законопроекти «Про лобіювання в Україні» та «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України», так і залишились не прийняті. В Україні існує Інститут професійного лобіювання та адвокасі, однак діяльність лобістів розгортається у «тіні» від громадськості та інших представників політикуму. Важливу роль у розвитку теорії українського лобіювання відіграв вітчизняний вчений В. Нестерович, який першим в Україні захистив кандидатську дисертацію з лобіювання зі спеціальності конституційне право. Наряду з іншими, в Україні вже активно працюють такі лобістські організації, як Ukrainian Government Relations Consulting (UGRC) [12, C. 168].

Щодо конституційних основ лобістської діяльності, то хоча вона прямо не передбачена Основним Законом, є ряд норм, з яких випливає відповідне право громадян. Зокрема, Конституцією України передбачено наступне: народ є єдиним джерелом влади, народ здійснює свою діяльність безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5); гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ч. 1 ст. 34); кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ч. 2 ст. 34); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами (ч. 1 ст. 38); усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ч. 1 ст. 40); кожен має право на вільний вибір професії (ч. 1 ст. 43) [19]. Реалізовуючи свої конституційні права громадянин має право обрати будь-який вид професійної діяльності, у тому числі лобістську діяльність.

Незважаючи на пряму відсутність закріплення в Конституції та Законах України, все таки існують певні напрацювання щодо введення діяльності лобістів в законні рамки. У свої роботі кожен професійний лобіст має дотримуватися етичного кодексу (Етичний кодекс Українська асоціація професіоналів у сфері РR і лобістів), зумовленого особливостями даної категорії. Кодексом встановлена заборона діяти на шкоду будь-яким засадам демократичного державного процесу та чинити дії, які виказують неповагу до уряду країни [20]. Тобто, незважаючи на той факт, що, як було зазначено вище, спроба законодавчої регламентації лобізму в Україні зазнала фіаско, але існують певні норми, хоч і рекомендаційного характеру.

Перший етап розвитку лобізму в Україні, напевно, можна назвати олігархічним. Він мав ознаки нецивілізованого лобіювання, відмінною рисою якого було придбання власності і бізнес-переваг неконкурентними методами – закриті конкурси і тендери, необґрунтована видача державних кредитів, адміністративні рішення, проведені в умовах правового вакууму. Йшов процес приватизації підприємств і майже паралельно – перерозподіл власності, рейдерство. З розвитком нормального ринку наступає період цивілізованого лобізму, що характеризується конкурентними методами впливу – PR і рекламні кампанії, ініціація експертних оцінок проектів адміністративних рішень; наявність інститутів лобізму у вигляді організацій і груп фізичних осіб, що займаються цією діяльністю на професійній основі.

Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходження законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів.

До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести: прийняття законів, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію, проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов’язані з законотворчою діяльністю [13].

Як зазначалося, то в Україні відсутнє уніфіковане визначення лобізму та відповідне законодавче регулювання цього явища. Головними проблемами, на нашу думку, є «тонізація» фінансування груп (агентів впливу), які і здійснюватимуть лобіювання чиїхось інтересів, які не завжди будуть в інтересах всієї держави. Окремої уваги потребує диверсифікація даного інституту як правового чи суто політичного, а також визначення його основних функцій, ознак, напрямів, способів і засобів впливу і т.ін. Нині немає реальної можливості ефективно контролювати лобізм, не накладаючи в той же час зайвих обмежень на суспільство, що потребує і активно прагне до вільного розвитку свого потенціалу. Найбільшою проблемою визначаємо те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами.

Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.

Лобіст – особа, що знаходиться на службі якої-небудь великої монополії, за допомогою якої здійснюється тиск на законодавців і державних чиновників в інтересах цієї компанії [21, C. 251].

Робота лобістів полягає в тому, щоб «збирати» різноманітні інтереси й за невелику винагороду повідомляти про них депутатам.

Друга особливість – лобіст переконує не якихось там «своїх» депутатів, а всіх депутатів парламенту, тому що рішення приймає більшість. Тобто головна робота лобіста полягає в тому, щоб переконати законодавців: від політичного рішення на користь тієї чи іншої групи нічого страшного не станеться [13].

Лобісти забезпечують органи державної влади інформацією стосовно ситуації на нижчому та інших суспільних рівнях, яка потім заслуховується на парламентських чи інших слуханнях, інформуючи законодавців про наявні проблеми. Лобіювання виступає у вигляді аргументації, механізму підготовки та прийняття відповідних актів.

Водночас складно відокремити власне лобізм від звичайної (і передбаченої посадою) роботи депутата. Адже феномен лобізму ґрунтується на тому, що депутат є водночас і представником (тобто має обстоювати інтереси тих, кого представляє), і законодавцем (тобто повинен ухвалювати закони, дія яких стосується всіх без винятку). В даному випадку можемо наголошувати на тому, що в Україні існує лобізм, як спосіб виконання представницької функції депутата, який репрезентує інтереси тієї групи осіб, які віддали свої голоси за нього.

Діяльність груп впливу (лобістів) не може обмежуватися лише якоюсь однією сферою, вони можуть бути задіяними в усі сфери суспільного життя, реалізація кібербезпекової політики, як приклад.

Більшість держав світу активно модернізує власні сфери безпеки відповідно до викликів сучасності, і особливо – зважаючи на потенціал використання мережі Інтернет у військових цілях. Цей процес відбувається із: активним реформуванням систем управління відповідною сферою безпеки (створення спеціалізованих підрозділів (Кіберполіція), управлінських структур); впорядкуванням нормативного поля, що має забезпечити цілісність державної політики в даній сфері; активною роз’яснювальною роботою серед населення щодо небезпек кіберзагроз; збільшенням чисельності підрозділів, зайнятих у системі кіберзахисту; розробкою кіберозброєнь та проведення пробних військово‑розвідувальних акцій у кіберпросторі; посилення контролю за національним інформаційним простором (способами доступу, контентом тощо).

Незважаючи на декларовані бажання основних геополітичних суб’єктів протидіяти мілітаризації кіберпростору, можна констатувати збільшення ролі суто військових структур (агенти впливу можуть проникати у дані структури) у забезпечення безпеки національної інфраструктури (національного кіберпростору).

Вітчизняні реалії кібербезпекової сфери свідчать про низку важливих проблем, що заважають створити ефективно діючу систему протидії загрозам в кіберпросторі. До таких проблем в першу чергу відносяться: термінологічна невизначеність, відсутність належної координації діяльності відповідних відомств, залежність України від програмних та технічних продуктів іноземного виробництва, складнощі із кадровим наповненням відповідних структурних підрозділів.

Ми не погоджуємося з точкою зору про те, що вбачається доцільним провести попередній огляд кібербезпекової сфери держави (наприклад в рамках створення відповідної «Білої книги»), що дозволив би більш чітко визначити сучасний стан нормативного забезпечення сфери кібербезпеки та основних проблем, що мають бути вирішені вже найближчим часом.

Запровадження за часів президентства В. Ющенка видання так званих Білих книг, у яких визначаються не лише стан і проблеми, а й напрями удосконалення, означало розкриття фактичних напрямів розвитку воєнної організації держави, тобто надання таємної та іншої інформації, що може носити ознаки закритої.

Маючи інформацію про загальну кількість тих чи інших засобів, місце дислокації різних служб, оперативних центрів реагування на надзвичайні ситуації природного, техногенного та антропогенного характеру, можна, за умови застосування методології математичного моделювання, розробити модель дестабілізації тієї чи іншої країни, включаючи різні засоби ведення війни.

У даних прогнозно-індикативних документах зазначалося не лише те, що вже зроблено для ліквідації армії, а й те, що заплановано зробити, тобто фактично — це безкоштовна розвідувально-аналітична доповідь для ефективної та успішної ліквідації державності [8, С. 82], яку агенти впливу успішно використали для підготовки  та реалізації сценарію по ліквідації української державності, зокрема через повну дестабалізації кібербезпекової сфери.

З іншого боку, формування даного документу також пропонується покласти і на інститути громадянського суспільства, які також можуть виступати агентами впливу, що може мати також негативні наслідки.

Першочерговим питанням є створення за їх участю базового документу із визначеннями основних понять в кібербезпековій сфері – «кіберпростір», «кібербезпека», «кібератака», «кібернапад», «кіберзахист», «кібертероризм», «кіберзлочин», «кіберджихад», «кіберсовіта», «кібервідповідальність», «кіберетика», «кібермораль» та ін.  Актуальною залишається проблема імплементації необхідної термінології до законодавства України, вбачається доцільним закласти ключові терміни кібербезпекової сфери не лише до Закону України «Про основи національної безпеки України», а й до Стратегії кібербезпекової політики, Доктрини інформаційної безпеки України, а  також Концепції державної інформаційної політики України.

З метою вирішення проблем координації інституцій задіяних в системі забезпечення кібербезпеки України, все ще актуальним залишається створення відповідних структур [9].

Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зазначимо про методи, які варто використовувати їм. До офіційно дозволених методів можна віднести:

• публічні виступи: 1) в органах державної влади; 2) в ЗМІ, в тому числі в мережі інтернет соціальних медіа;
• збір інформації та подання її до Верховної Ради України,
• розроблення і внесення законопроектів;
• організацію інформаційних акцій, компаній та операцій «за» чи «проти» ухвалення того чи іншого рішення : потік листів, телеграм, спам, дзвінків, електронні петиції, вплив блогосфери, флешмоби, автомайдани, податкові майдани, демонстрації, акції протесту, акції непокори, так звані «народні люстрації»;
• фінансування виборчих компаній депутатів у парламент тощо.

Також окремо виділяємо електронну петицію як одне з інформаційних прав людини і громадянина, реалізація якого знаходиться в безпосередній сфері кібербезпекової політики.

Агенти впливу можуть брати участь не лише в правотворчій, а й в правозастосувальній та правоінтерпретаційній діяльності. Також можемо виділити такі форми діяльності лобістів:

1)                активно діяти під час призначення посадових осіб на різних рівнях влади (наприклад, голів комітетів, членів уряду, виборчих комісій, люстраційних комітетів, керівників місцевих державних адміністрацій) та розподіл між ними повноважень;

2)                організація та проведення переговорів із уповноваженими органами влади з метою відстоювання своїх інтересів;

3)                    участь у урядових, парламентських, міжнародних комісіях, діяльність яких спрямована на врегулювання окремих економічних, політичних, соціальних чи інших питань;

4)                    підготовка різноманітних досліджень (аналітичних, статистичних тощо), публікацій, прогнозів, висновків, звітів, аналітичних доповідей, які містять конкретні пропозиції з метою вплинути на рішення уповноважених органів;

5)                    висловлення позиції (власної або певно визначеної суспільної групи) щодо проектів нормативно-правових актів, що готуються уповноваженими органами;

6)                    організація та участь у семінарах, конференціях, слуханнях, круглих столах, прес-конференціях, брифінгах, що проводяться з метою попереднього обговорення певних рішень;

7)                    пропаганда різноманітними засобами своїх поглядів та інтересів через ЗМІ, у т.ч. через соціальні медіа в Інтернет;

8)                    організація груп, які зацікавлені у вирішені певної проблеми, агітація їх до активних дій та.

Отже, визначення повного переліку способів дії агентів впливу не є обов’язковим, важливо лише передбачити, що це діяльність, яка здійснюється: з метою впливу на реалізацію кібербезпекової політики та методами не забороненими законодавством України (як-от: підкуп, залякування, погрози тощо). Хоча в ераліях сьогодення дана діяльність будучи не регламентованою нормами права не завжди вписується в формат правових норм.

Окрім індивідів, як агентів впливу, в цій якості можуть бути і об’єднання організацій, які слугуватимуть інтересам іноземної держави, транснаціональних корпорацій. Виходячи з цього, зазначимо про можливість визначення ролі цих агентів в негативному світлі, оскільки, по-перше, вони не будуть представляти інтереси нашої держави в цілому, по-друге, можуть отримати доступ до державних таємниць, тобто до конфіденційної інформації, що в подальшому, найімовірніше, буде загрозою кібернетичній безпеці.  Саме в такому контексті ми розцінюємо неправомірне надання українського громадянства з подальшим призначенням їх на керівні посади в центральні органи виконавчої влади іноземним громадянам.

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків. Агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням інтересів певної групи осіб.

У широкому значенні, з позицію правової науки, лобізм — політико-правовий інститут, одна з форм взаємодії інституціональних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства, заснована на нормах права, які здійснюють вплив на представників державної влади з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють.

Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні доки так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за українською владою окремими групами. До офіційно дозволених методів діяльності агентів впливу віднесено виступи в парламенті, збір інформації та подання її до Верховної Ради України, розробку і внесення законопроектів, організацію пропагандистських компаній «за» чи «проти» рішення, наприклад, тиск з місць, фінансування виборчих компаній депутатів у парламент та подання електронної петиції.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Ліпкан В. А. Теорія управління в органах внутрішніх справ : [навчальний посібник] / За ред. В.А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007.  — 884 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
6. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
7. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
8. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги / В.А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
9. Дубов Д. Сучасні тренди кібербезпекової політики: висновки для України [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://www.niss.gov.ua/articles/294/
10. Виговський Д. С. Суть лобізму як категорії політичної науки / Д. С. Виговський // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — Львів, 2008. — № 20. — С. 42-48.
11. Недюха М., Федорін М. Лобізм як соціально-політичний феномен: сутність і засоби впливу [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1857/
12. Нестерович В. Ф. Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України: [монографія]  / В. Ф. Нестерович. —Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. — 752 с.
13. Дергачев В. А. Геоэкономический словарь-справочник. — Одесса, Ипрээи нану, 2004. — 177с.
14. Словарь крылатых слов и выражений http://dic.academic.ru/dic.nsf/dic_wingwords/48/%D0%90%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B_%D0%B2%D0%BB%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D1%8F
15. Вітвіцький С. С., Южека Р. С. Міжнародний досвід розвитку інституту лобізму та проблема його легалізації в Україні / С. С. Вітвіцький, Южека Р. С. // Дніпроперовський державний університет внутрішніх справ, 2015. — № 2 (17). — С. 734-737
16. Тлумачний термінологічний словник з конституційного права / Л. Р. Наливайко, М. В. Беляєва. — К. : Хай-Тек Пресс, 2013. — 408 с.
17. Абизов В. Є. Політичне рішення: механізм прийняття [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/Abizob/index.htm
18. Конституція України : затверджена Законом України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
19. Етичний кодекс [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://grukraine.com.ua/etichnij-kodeks/
20. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

13.    Ліннік Ю. В. Особливості лобізму. Лобізм в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/9_NND_2012/Politologia/1_105867.doc.htm