Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

SOURCES OF FIXING PROCEDURAL LEGAL FACTS

AT THE TRIAL STAGE OF THE CIVIL CASE

Стаття присвячена визначенню джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи. Визначені особливості фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду, ухвалі суду, журналі судового засідання, протоколі окремої процесуальної дії, судових повістках, запитах та супровідних листах. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, ухвали суду, цивільні процесуальні правовідносини, суд

The article is devoted to defining sources fixing procedural legal facts at the trial stage civil case. Features of fixing procedural legal facts in a court decision, court order, the journal court session, protocol of independent legal procedure, summons, requests and cover letters, are determined. Suggestions on amendments to Code of Civil Procedure of Ukraine have been formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, court order, civil procedural legal, court

Постановка проблеми. Розгляд будь-якої цивільної справи представляє собою комплекс процесуальних дій суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямованих на досягнення основоположної мети цивільного судочинства ‒ ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів. Цивільний процес слід розглядати в якості складного комплексного фактичного складу, в якому з переходом до кожної наступної стадії судочинства відбувається накопичення процесуальних юридичних фактів, які отримують відповідне фіксування.

В судовій практиці та доктрині цивільного процесуального права закріпилось стійке уявлення про те, що фіксування процесуальних юридичних фактів здійснюється переважно в наступних процесуальних документах – рішення суду та ухвала суду. Таке припущення можна сприймати як загальне уявлення, адже існування джерел, в яких фіксуються процесуальні юридичні факти, залежить від різних чинників, зокрема, виду юридичного факту, суб’єктів, які здійснюють вказане фіксування, змісту та характеру процесуального питання, що підлягає вирішенню, стадії цивільного процесу на якій здійснюється фіксування.

Питання визначення можливих джерел фіксування процесуальних юридичних фактів фрагментарно намагалися досліджувати як українські, так і зарубіжні вчені, серед яких: С.В. Васильев, К.В. Гусаров, М.Б. Зейдер, В.В. Комаров, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Д.М. Чечот, В.В. Ярков та інші. З огляду на відсутність достатнього рівня наукових досліджень в окресленій сфері та наявність законодавчих суперечностей, що містяться в нормах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)[1], які характеризують та визначають порядок фіксування процесуальних юридичних фактів, актуальним постає питання проведення ґрунтованих наукових розвідок в окресленому напрямі.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій виокремити процесуальні джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи та формулюванні пропозицій законодавчого характеру, спрямованих на удосконалення чинних норм ЦПК України.

Виклад основного матеріалу. Порядок фіксування процесуальних юридичних фактів напряму пов’язано з безпосереднім визначенням категорії «процесуальні юридичні факти» під якою пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Перш ніж досліджувати джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи, слід звернутись до тлумачення самого слова «фіксування». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «фіксування» розглядається в контексті слова «фіксувати». Отже, «фіксувати» ‒ це відображати, закріплювати за допомогою запису, малюнка, фотографії тощо [2].

У ЦПК України в розділі ІІІ міститься глава 5 «Фіксування цивільного процесу». Назва глави не співпадає зі змістом закріплених у ній положень, адже головна увага в статтях 197-200 ЦПК України зосереджена не на питаннях фіксування цивільного процесу, як комплексного фактичного складу, а виключно на порядку фіксування окремих його процесуальних складових ‒ судового засідання та окремих процесуальних дій.

Існуюча нормативна плутанина обумовлює необхідність виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду, адже поняття «судовий розгляд» є набагато ширшим за змістом, ніж поняття «судове засідання». Це дозволяє зробити висновок, що фіксуванню підлягає більш широке коло процесуальних дій, ніж ті, які охоплюються рамками самого судового засідання.

У загальному розумінні фіксування сприймається в якості закріплення результатів вчинення певних процесуальних дій у відповідних матеріальних носіях. У зв’язку з цим логічно постає питання, що є безпосереднім джерелом фіксування у цивільному процесі ‒ процесуальні дії чи процесуальні юридичні факти? Вчені, наукові погляди яких сформувались за часів панування соціалістично-комуністичної системи вважали, що одні дії, котрі створюють, змінюють та припиняють правовідносини, виступають в якості процесуальних юридичних фактів. Інші дії, які не мають вирішального значення для розвитку правовідношення, для його виникнення та здійснення, не можуть розглядатись в якості юридичних фактів[3].

Піддаючи критиці висловлені позиції, В.В. Ярков вважає, що останні не враховують весь діапазон правових наслідків, які можуть породжувати юридичні факти. На його думку автори, які виділяють процесуальні дії не юридичні факти, відносять до їх числа, наприклад, пояснення сторін по суті справи, забезпечення позову тощо. Всі зазначені процесуальні дії виконують правозабезпечувальні функції, підтримуючи нормальний хід розвитку цивільного процесуального правовідношення, забезпечуючи його безперервний динамізм. В якості підтвердження своєї позиції В.В. Ярков наводить приклад: «суд не має право спочатку заслухати відповідача, а потім позивача, так як порядок вчинення вказаних процесуальних дій встановлений законом». Наведене дозволило вченому сформулювати висновок згідно з яким, будь-які процесуальні дії , що реалізують процесуальні права або такі, що виконують процесуальний обов’язок, виступають в якості юридичних фактів. Тому всі процесуальні дії виступають в якості юридичних фактів не лише в силу їх правового характеру, але й наявності правових наслідків[4]. Аналогічної позиції притримується М.О. Рожкова зазначаючи, що процесуальні факти це завжди процесуальні дії[5]. Викладене дозволяє зробити висновок, що поняття «процесуальні дії» та «процесуальні юридичні факти» перебувають в одній синонімічній площині, а умовно існуючі між ними відмінності залежать від сфери застосування цих понять. Зазвичай поняття «процесуальні дії» застосовується у нормативно-правовому аспекті та судовій практиці, а поняття «процесуальні юридичні факти» переважно у науковій сфері діяльності.

Процесуальні дії вчиняються на кожній стадії цивільного процесу, а тому особлива увага повинна приділятись як законному змісту дій на кожній із стадій, так і порядку фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів), що обумовлюють та супроводжують їх протікання.

У ЦПК України відсутня спеціальна норма або глава, зміст якої б узагальнював усі наявні джерела фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів). У зв’язку з цим, виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів можливе шляхом комплексного аналізу не лише положень ЦПК України, але й розпорядчих документів виданих органами судової влади. В даній науковій статті буде проаналізовано джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи.

1. Рішення суду. Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України рішення суду є однією із форм (видом) судового рішення. У частині 3 цієї статті зазначається, що судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. Як результат, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), який виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин, та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

У рішенні суду фіксуються не лише результати застосування норм матеріального права, але й процесуальні юридичні факти, які в подальшому можуть впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Розглянемо це на прикладі ст. 215 ЦПК України яка визначає зміст рішення суду.

На перший погляд факти зафіксовані у вступній частини рішення суду (час та місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; дані про склад суду та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог) мають лише інформаційне значення. Проте, наприклад, відомості про склад суду, яким ухвалювалось рішення може бути підставою для недопустимості його повторної участі в розгляді справи (ст. 21 ЦПК України). Інформація з рішення суду, що набрало законної сили, стосовно тих самих сторін, того самого предмету і тих самих підстав, слугуватиме підставою для відмови у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або підставою для закриття провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Процесуальні юридичні факти зафіксовані в описовій частині рішення суду, яке набрало законної сили, визнаються в якості преюдиціальних фактів, що не підлягають повторному доказуванню при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів:

1) визначення порядку розподілу судових витрат (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). В судовій практиці зустрічаються випадки, коли в ухваленому рішенні суд не зазначає порядок розподілу судових витрат. В такій ситуації фіксування вказаного процесуального юридичного факту можливе у додатковому рішенні суду, адже відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Даним прикладом проілюстровано ситуацію, в якій не здійснення судом фіксування відповідного процесуального юридичного факту в рішенні суду зумовлює необхідність фіксування даного факту в іншому судовому акті ‒ додатковому рішенні суду;

2) вказівка на застосування негайного виконання рішення суду (п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України). Негайне виконання рішення суду розглядається як явище, що має декілька аспектів: цивільно-процесуальний; організаційно-діловий та виконавчо-процесуальний[6]. Цивільно-процесуальну складову негайного виконання рішення суду слід розглядати як процесуальний юридичний факт, що знаходить своє закріплення у рішенні суду. Залишення поза увагою судом даного аспекту під час ухвалення рішення є підставою для застосування п. 3 ч. 1 ст. 220 ЦПК України, в якому, зокрема, зазначається: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК України;

3) визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК України). Відповідно до вказаної норми у резолютивній частині рішення суду може бути вказаний порядок його виконання. Крім цього, суд має право надати відстрочку виконання рішення; розстрочити виконання рішення; вжити заходів для забезпечення його виконання;

4) зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). За своїм змістом невід’ємну складову рішення суду, в якій вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та визначається порядок його оскарження, слід розглядати в контексті його інформаційно-процесуальної складової. Суд за власною ініціативою не має право змінити визначені процесуальним законодавством строки на подання апеляційної чи касаційної скарги. Відсутність у рішенні суду інформації про порядок набрання ним законної сили та порядок його оскарження, буде вважатись грубим порушенням процесуального законодавства, яке може ускладнювати процедуру подальшого розвитку цивільного процесу.

2. Ухвали суду. Ухвала суду, як самостійна форма (вид) судового акту, є достатньо багатофункціональною. Даним процесуальним документом фіксуються процесуальні юридичні факти на різних стадіях цивільного процесу, зокрема, питання щодо виникнення цивільного процесу, його розвитку та закінчення без ухвалення відповідного рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 208 ЦПК України судовий розгляд може закінчуватись постановленням ухвали, яка за своїм процесуальним змістом прирівнюється до рішення суду.

Фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду та ухвалі суду має певні відмінності. Так, імперативні положення процесуального законодавства щодо викладення тексту рішення суду на паперовому носії є відмінними від фіксування певного кола процесуальних юридичних фактів в ухвалі суду, зміст якої відображається в журналі судового засідання, з відповідним фіксуванням за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Змістовний аналіз положень ЦПК України дозволив виявити певні процесуальні особливості, пов’язані з визначенням порядку фіксування процесуальних юридичних фактів ухвалами, які оформлюються окремими процесуальними документами. В окремих нормах ЦПК України чітко визначені випадки за яких суд зобов’язаний результати розгляду заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі фіксувати ухвалою, як окремим процесуальним документом. Разом з тим, результат розгляду судом заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі може не оформлюватись окремими процесуальним документом, а заноситись лише до журналу судового засідання. При визначенні переліку ухвал, які повинні викладатись у вигляді окремого процесуального документа, судді зазвичай керуються або прямою вказівкою, що міститься у відповідній процесуальній нормі, або ст. 293 ЦПК України, яка визначає перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Таким чином, у вигляді окремого процесуального документа оформлюються ті ухвали, які в подальшому можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

3. Журнал судового засідання. Протокол окремої процесуальної дії. Відповідно до ч. 1 ст. 197 ЦПК України суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

У доктрині цивільного процесуального права з цього приводу виділяють фактичні та юридичні (процесуальні) сторони повного фіксування судового засідання. З фактичної сторони повне фіксування судового засідання – це фіксація ходу судового засідання в цілому, без певних обмежень, що дозволяє відтворювати повний зміст тих чи інших процесуальних дій. Юридична (процесуальна) сторона фіксування судового засідання зводиться до фіксації та можливості відтворення тих процесуальних дій, які безпосередньо впливають на розгляд справи по суті або на динаміку судочинства та рух справи[7].

Порядок фіксування цивільного процесу здійснюється у відповідності до ст.ст. 197-200 ЦПК України та Інструкції про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового процесу (судового засідання), затвердженої наказом Державної судової адміністрації України № 108 від 20.09.2012 р.[8]. В даній Інструкції дається офіційне визначення поняття «фіксуванням судового засідання технічними засобами» під яким розуміється технічний запис розгляду справи судом за допомогою звукозаписувального технічного засобу, що включає в себе створення фонограми судового засідання. У свою чергу, поняття «журнал судового засідання» визначається як документ, що ведеться в суді у порядку здійснення цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, кримінального провадження одночасно з фіксуванням судового засідання технічними засобами.

В журналі судового засідання здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: 1) рік, місяць, число і місце судового засідання; 2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі; 4) порядковий номер вчинення процесуальної дії; 5) назва процесуальної дії; 6) час вчинення процесуальної дії; 7) інші відомості, визначені ЦПК України.

Відомості закріплені за допомогою звукозаписувальних технічних засобів та відображені в журналі судового засідання є своєрідними доказами, що полегшують процедуру доказування процесуальних юридичних фактів в контексті загального доказування в цивільній справі. Слід погодитись з В.В. Комаровим та К.В. Гусаровим, які зазначають, що журнал судового засідання є однією з форм фіксації судового засідання, офіційним записом судового процесу, але його значення більшою мірою зводиться до того, що завдяки відомостям, які зазначаються у журналі, відтворюється хід судового засідання та розшифровується технічний запис судового засідання[9].

На належний рівень фіксування процесуальних юридичних фактів можуть впливати ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників, зокрема, технічний стан звукозаписувальних пристроїв чи неналежне виконання секретарем судового засідання або іншою особою, яка здійснює технічний запис, обов’язків з контролю процесу звукозапису. Неповнота та неправильність ведення журналу судового засідання можуть також обумовлюватись суб’єктивними факторами у вигляді бездіяльності або неналежного рівня підготовки секретаря судового засідання, який за допомогою відповідного програмного забезпечення не відображав у журналі процесуальні дії, що були вчинені у судовому засіданні.

Крім журналу судового засідання, фіксування процесуальних юридичних фактів може здійснюватись за допомогою протоколу окремої процесуальні дії (ч. 1 ст. 200 ЦПК України). З огляду на відсутність в цивільному процесуальному законодавстві спеціальної норми, що визначає перелік окремих процесуальних дій, що фіксуються в протоколі, їх визначення можливе виключно шляхом змістовного аналізу положень ЦПК України. Так, протоколом фіксується вчинення наступних процесуальних дій: допит свідків в порядку забезпечення доказів (ст. 132 ЦПК України); огляд речових та письмових доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України).

Буквальне тлумачення положень ст. 132 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що складання протоколу здійснюється за результатами виконання судового доручення щодо збирання доказів. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» № 5 від 12.06.2009 р. зазначається, що судове доручення щодо збирання доказів видається, зокрема, для проведення допиту свідків, проведення огляду на місці речових доказів, роз’яснення експертом його висновку, допиту сторін або третьої особи тощо[10].

Вимоги до протоколу, що містяться у ст. 200 ЦПК України можна вважати універсальним шаблоном для оформлення всіх процесуальних дій, що вчиняються поза судовим засіданням, а тому остаточний перелік процесуальних юридичних фактів, що підлягатимуть фіксуванню у протоколі буде прямо залежати від призначення та змісту відповідної процесуальної дії.

Дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту. Перше, пов’язано з назвою глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування цивільного процесу» та закріплених в ній положень. Відразу слід наголосити, що з огляду на відсутність нормативного визначення поняття «цивільний процес» його тлумачення здійснюється у доктринальній площині. В юридичній літературі висловлюється думка, що цивільний процес – це діяльність суду здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі[11]. Для цивільного процесу як форми реалізації правосуддя, яка забезпечує гарантії здійснення правосуддя та гарантії права громадян на судовий захист притаманна стадійність. Судовий розгляд визнається самостійною стадією цивільного процесу. На думку В.В. Комарова судовий розгляд – це стадія цивільного процесу, що здійснюється у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду[12]. При цьому не можна заперечувати той факт, що, наприклад, відкриття провадження у справі та провадження у справі до судового розгляду також визнаються самостійними стадіями цивільного процесу. Якщо буквально сприймати назву глави 5 розділу ІІІ ЦПК України, то в ній повинен визначатись порядок фіксування принаймні більшої частини стадій цивільного процесу. Разом з тим, у ст.ст. 197-200 ЦПК України йдеться виключно про порядок фіксування судового засідання та окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням. Можна погодитись з тим, що окремі процесуальні дії, наприклад, допит свідка, в порядку забезпечення доказів, може відбуватись ще на стадії відкриття провадження у справі. Так само вказана процесуальна дія може бути вчинена ще до відкриття провадження у справі, що ніяк не пов’язує її з існуючими стадіями цивільного процесу. З викладеного можна зробити висновок про невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

Наступна неузгодженість процесуального змісту міститься у ч. 7 ст. 297 ЦПК України, в якій зазначається, що при надходженні неналежно оформленої справи з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки. Згадуваний у вказаній нормі «протокол судового засідання» можна вважати процесуальним «рудиментом», який абсолютно не узгоджується зі змістом ст. 199 ЦПК України. Статтею 199 ЦПК України закріплено право подавати зауваження виключно щодо технічного запису судового засідання та журналу судового засідання. З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

4. Судові повістки (розписки). Запити. Супровідні листи. Одним із факторів, що впливає на динаміку розгляду цивільної справи є належне повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце проведення судового засідання або вчинення окремих процесуальних дій. Інформування вказаних осіб здійснюється шляхом направлення їм судових повісток. В контексті досліджуваної проблематики важливе значення відіграє не лише зміст повістки, а й процедура фіксування юридичного факту її вручення адресату в порядку ст. 76 ЦПК України. Найчастіше судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам – відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення повертається особами, які її вручали, до суду. З огляду на постійний брак в суді грошових коштів для оплати поштових послуг, у судовій практиці набуло поширення направлення позивачам судових повісток простим листом, без дотримання вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України. Така практика, з огляду на психологічний розрахунок, часто має дієвий результат, адже позивач (заявник), як ініціатор цивільного процесу, на переконання суду має неодмінно прибути на судове засідання.

За загальним правилом, сторона у справі вважається належним чином повідомленою про час та місце розгляду цивільної справи у випадку: 1) вручення судової повістки представникові сторони; 2) неповідомлення стороною суду про зміну місця проживання, у зв’язку з чим судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться; 3) відмови адресатом одержати судову повістку.

Слід визнати той факт, що найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Не зважаючи на нормативну урегульованість, презумпція належного повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи не повинна у будь-якому випадку визнаватись судом, якщо таке повідомлення здійснювалось наступними способами: 1) шляхом надсилання телеграми або факсу (ч. 6 ст. 74 ЦПК України); 2) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути за їх згодою видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (ч. 5 ст. 74 ЦПК України); 3) вручення повістки повнолітньому члену сім’ї чи відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. (ч. 3 ст. 76 ЦПК України) 4) у разі відмови особи одержати повістку (ч. 8 ст. 76 ЦПК України), оскільки при цьому залишається відсутньою інформація про отримання судової повістки кінцевим адресатом.

Досліджуючи процедуру вручення судової повістки постає питання про можливість її віднесення до сфери процесуальних дій. Розглянемо це на прикладі фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки. Як визначено у ч. 8 ст. 76 ЦПК України, у разі відмови адресата одержати судову повістку, особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Вказаною дією презюмується факт належного повідомлення особи про час та місце розгляду цивільної справи. Ухилення від одержання судової повістки може виражатись у зовнішніх діях адресата, як то: відмова відчинити двері кур’єру або працівнику пошти, відмова розписатись в документах, що засвідчують факт вручення повістки. Положення ч. 8 ст. 76 ЦПК України не мають чіткої конкретизації щодо самої процедури того, яким чином особа, яка доставляє судову повістку, встановлює особу адресата. Складно уявити той факт, що особа, яка ухиляється від одержання судової повістки надаватиме для ознайомлення кур’єру або працівнику пошти документи, що посвідчують її особу. Більш абсурдною є ситуація, при якій спілкування між кур’єром та адресатом відбувається, так би мовити «через зачинені двері», за результатами якого кур’єр засвідчує відмову адресата в одержанні повістки, а адресат, у свою чергу, вважається повідомленим про час та місце розгляду цивільної справи. В ЦПК України 1963 р., факт відмови адресата в одержанні судової повістки повинен був засвідчуватись не лише підписом кур’єра, але й підписом службової особи домоуправління чи виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян. У чинній редакції ЦПК України процедура фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки повністю віддана в добросовісні руки особи, яка її доставляє, без будь-якого додаткового засвідчення даного факту іншими особами.

Фактично, особі, яка доставляє судову повістку, цивільним процесуальним законодавством опосередковано делегується частина процесуальних функцій, від належного виконання яких залежить подальша динаміка цивільного процесу. Все це дозволяє процедуру вручення судової повістки розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт), адже за своїм змістом вона не зводиться виключно до виконання функцій інформаційного повідомлення. Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Розглянемо інший приклад квазі-процесуального юридичного факту закріпленого у ч. 3 ст. 76 ЦПК України, який полягає у наступному: якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. На перший погляд така процесуальна процедура має право на існування, проте недобросовісна особа-адресат у разі не бажання прибути на судове засідання може посилатися на невиконання обов’язку по врученню повістки ким-небудь з повнолітніх членів сім’ї, які спільно з нею проживають. У цьому випадку доказування належного вручення судової повістки стикається з декількома процесуальними труднощами. По-перше, відсутність нормативно визначеного процесуального статусу особи, яка доставляє повістку, ускладнює процедуру встановлення нею статусу «повнолітнього члена сім’ї» у особи, яка безпосередньо виступає посередником в одержанні такої повістки. По-друге, виходячи зі змісту ст. 3 Сімейного кодексу України, членом сім’ї може бути особа, яка спільно проживає з адресатом, пов’язана з ним спільним побутом та має по відношенню до неї взаємні права та обов’язки[13]. Статус члена сім’ї не підтверджується відповідним документом, а тому головним завданням особи, яка доставляє повістку, залишається лише одержати підпис в її отриманні у так званого «члена сім’ї», що в подальшому для суду буде доказом належного повідомлення адресата. В-третіх, законодавством не передбачена відповідальність повнолітнього члена сім’ї за невиконання ним обов’язку з передачі адресату судової повістки. Таким чином, повідомлення, у вигляді вручення судової повістки повнолітньому члену сім’ї для передачі її адресату, не може вважатись належним фіксуванням вказаного процесуального юридичного факту.

Фіксування факту повідомлення учасників цивільного процесу про час проведення чергового судового засідання, у випадку відкладення розгляду справи, може здійснюватись у розписці, яка безпосередньо підписується особами присутніми під час судового засідання, після чого вона приєднується до матеріалів цивільної справи. У даному випадку розписка буде вважатись беззаперечним фактом фіксування належного повідомлення учасника цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи.

Запит суду можна розглядати в якості опосередкованого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів. Термін «запит» безпосередньо не зустрічається у положеннях ЦПК України, проте згадування про нього містяться у ч. 3 ст. 122 ЦПК України в наступному контексті: у разі якщо відповідачем у поданій позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Звернення до вказаного органу здійснюється за допомогою запиту суду про надання інформації, про що зазначено у наказі Державної судової адміністрація України № 173 від 17.12.2013 р. «Про затвердження Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ» (далі – Інструкція з діловодства) [14]. За своїм змістом та призначенням запит суду щодо надання інформації спрямований на виконання вимог ч. 3 ст. 122 ЦПК України та забезпечення реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів у вигляді відкриття провадження у справі. У випадку, якщо на запит суду надійде інформація з якої буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, обумовлюючи тим самим прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів[15].

Процесуальні юридичні факти також опосередковано отримують своє фіксування у супровідних листах, існування яких передбачено Інструкцією з діловодства. Крім цього, на існування супровідних листів побічно вказує ч. 2 ст. 121 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 ЦПК України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві». Відповідно до п. 28.13 Інструкції з діловодства повернення заяви позивачеві здійснюється шляхом направлення супровідного листа про надіслання копії ухвали про повернення заяви з відміткою про набрання ухвалою чинності та заяви з усіма доданими до неї документами. В судовій практиці непоодинокими є випадки, коли позивач в якості доказів до позовної заяви додає оригінали таких документів як: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження тощо. В такому випадку у супровідному листі фіксуються відомості про повернення оригіналів документів доданих до позовної та їх безпосереднє направлення позивачеві.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням переліку джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1) Під категорією «процесуальні юридичні факти» пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2) До джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи відносяться рішення суду, ухвали суду, журнал судового засідання, протоколи окремої процесуальної дії та опосередковано судові повістки (розписки), запити та супровідні листи.

3) У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: визначення порядку розподілу судових витрат; вказівка на застосування негайного виконання рішення суду; визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання; зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження.

4) дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту, зокрема, невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

5) З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

6) Найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Процедуру вручення судової повістки слід розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт). Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Використана література

Біліченко Тарас Олександрович

здобувач кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Підстави закриття кримінального провадження є тією категорією, у якій знаходять своє втілення юридично значущі події, обставини, які виступають свого роду юридичним наслідком, правовою реакцією держави (в особі відповідних державних органів, їх посадових осіб) щодо встановлення правової, насамперед, кримінально-правової оцінки діяння тієї чи іншої особи. Підстави закриття кримінального провадження, як правова категорія, взаємопов’язана з багатьма концептуальними аспектами здійснення кримінального провадження загалом, і зокрема, стосується низки прав, свобод і законних інтересів осіб – учасників кримінального провадження.

Значущість, важливість і затребуваність інституту закриття кримінального провадження, а відповідно і підстав такого закриття, є достатньо високими, що може бути підтверджено дослідженням правової статистики. Так, за статистичними даними Генеральної прокуратури України протягом січня–грудня 2014 року за результатами проведеного досудового розслідування було закрито 614456 кримінальних проваджень, з них 608297 – за п. 1, 2, 4, 6 ч. 1 ст. 284 КПК України [1]. За даними судової статистики у 2014 році кількість рішень, прийнятих місцевими судами під час підготовчого провадження, становила 39,8 тис., що на майже 2% більше порівняно з 2013 роком, з них про закриття кримінального провадження – 12,1 тис., або 30,4%. Загалом упродовж 2014 року судами закрито провадження у справах (провадженнях) щодо 21,7 тис. осіб, або 17,3% осіб, стосовно яких судові рішення набрали законної сили (у 2013 році – 15,5%). Основною підставою закриття справи (провадження) було примирення винного з потерпілим (стосовно понад 5,2 тис. осіб, або 24,1% ( у 2013 році – 33,5 %)) [2].

Актуальність наукових досліджень у сфері підстав закриття кримінального провадження обумовлюється і певними труднощами правозастосовної практики, що виникли після набрання чинності КПК України 2012 року, який привніс чимало новел у нормативне врегулювання інституту закриття кримінального провадження. Наряду з цим, інститут закриття кримінального провадження містить певні суперечності, а окремі його норми вступають у колізію як з нормами КК України, так і з іншими законодавчими актами, що вказує на необхідність його законодавчого удосконалення. У теорії кримінального процесу до цього часу відсутня єдність позицій щодо поняття, сутності та видів підстав закриття кримінального провадження, умов і порядку застосування окремих із них. У свою чергу, результати опитування практичних працівників (слідчих, прокурорів, суддів) засвідчують їхню потребу в наукових, методичних рекомендаціях щодо застосування правових норм, які регламентують підстави та процесуальний порядок закриття кримінального провадження.

Ступінь розробленості теми. У більшості наукових робіт правові аспекти та практика закриття кримінального провадження (закриття кримінальної справи) розглядаються або з позицій кримінально-процесуального законодавства, що вже втратило силу, або з позицій кримінального права. Свої роботи цим питанням у різні роки присвятили Л. Б. Алєксєєва, Л. М. Володіна, Ю. М. Грошевий, П. М. Давидов, А. Я. Дубинський, М. В. Жогін, Л. М. Карнєєва, С. Г. Кєліна, О. М. Ларін, Л. М. Лобойко, В. З. Лукашевич, В. Т. Маляренко, Р. І. Матюшенко, Г. М. Міньковський, М. М. Михеєнко, Д. Я. Мирський, П. П. Михайленко, Я. О. Мотовіловкер, В. Т. Нор, Н. З. Рогатинська, Г. В. Рось, В. М. Савицький, З. Д. Смітієнко, П. Л. Степанов, М. Г. Стойко, М. С. Строгович, П. І. Тарасов-Родіонов, Ю. М. Ткачевський, Л. Д. Удалова, Ф. Н. Фаткуллін, Г. І. Чангулі, В. Я. Чеканов, М. О. Чельцов, В. П. Шибіко, С. А. Шейфер, М. Є. Шумило, Н. А. Якубович та ін.

Визнаючи наукову цінність та значущість цих робіт, доводиться констатувати, що їх переважна більшість не містить аналізу новацій чинного КПК України, зокрема в аспекті підстав закриття кримінального провадження, а відповідно і їх практичного застосування. За менш ніж 3-річний період дії чинний КПК України вже зазнав чимало змін і доповнень, у тому числі в питанні нормативного врегулювання підстав і порядку закриття кримінального провадження (зокрема, згідно із законами України № 314-VII від 23.05.2013, № 1207-VII від 15.04.2014, № 63-VIII від 25.12.2014).

У зв’язку з цим дослідження як загальноправових питань підстав закриття кримінального провадження, так і тих, що мають прикладний характер, на сучасному етапі розвитку кримінального процесуального законодавства України є актуальними, необхідними, такими, що мають наукове та практичне значення.

Метою цієї статті є з’ясування правової природи та сутності підстав закриття кримінального провадження, формулювання їх поняття, видів.

Виклад основного матеріалу. Загалом, закриття кримінального провадження представляє собою юридичний акт (процесуальне рішення та відповідний процесуальний документ), яким припиняється здійснення кримінального провадження через наявність певних, встановлених законом, обставин. Закриття кримінального провадження можливе як на стадії досудового розслідування, так і у судовому провадженні. Відповідно закриття кримінального провадження визнається однією із форм закінчення досудового розслідування (п. 1 ч. 2 ст. 283, ст. 284 КПК України), підготовчого судового провадження (п. 2 ч. 3 ст. 314, ст. 284 КПК України), судового розгляду (ст. 284 КПК України).

Рішення про закриття кримінального провадження приймається слідчим, прокурором, судом і оформлюється відповідно у формі постанови чи ухвали (ст. 284 КПК України).

Відповідно до ст. 110, 370 КПК України постанови слідчого, прокурора, ухвали та вироки суду мають бути законними, обґрунтованими та вмотивованими. При цьому, обґрунтованість і вмотивованість процесуального рішення, як і його законність загалом, визначаються, зокрема, зазначенням обставин, які є підставами для прийняття цього рішення.

Отже, підстави закриття кримінального провадження – це юридично значущі факти (обставини), які виступають фактичною, юридичною передумовою прийняття уповноваженою особою (органом) рішення про закриття кримінального провадження.

Закриття кримінального провадження – це закінчення досудового розслідування, яке відбувається в силу наявності обставин, що виключають кримінальне провадження або за наявності підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Подальше розслідування, після закриття кримінального провадження, є неможливим до того часу, коли постанова про закриття кримінального провадження не буде скасована в установленому КПК України порядку [3, с. 619; 4, с. 557].

Характеризуючи сутність закриття кримінальної справи (за кримінально-процесуальним законом, що діяв на той час), як однієї із форм закінчення розслідування, А. Я. Дубинський зазначав, що закриття кримінальної справи це заключний етап розслідування, що містить в собі комплекс процесуальних дій по аналізу та оцінці зібраних доказів, систематизації матеріалів кримінальної справи, ознайомленню із закритим провадженням учасників процесу (зацікавлених у вирішенні справи) та вирішенню заявлених ними клопотань, формулюванню висновків по суті справи та рішень, що з них випливають, і їх реалізації [5, с. 27].

Відповідно поняття «закриття кримінального провадження» (як і раніше поняття «закриття кримінальної справи»), незважаючи на існування багаточисельних і не завжди тотожних точок зору, на думку більшості юристів-процесуалістів, що підтримується і нами, має у своєму складі такі структурні елементи: підстави закриття кримінального провадження; порядок закриття кримінального провадження.

Наявність у законі вичерпного переліку підстав закриття кримінального провадження та їх чітке формулювання виступають важливою передумовою законності, обґрунтованості та вмотивованості рішень про закриття кримінального провадження.

У процесуальній літературі можна зустріти різні точки зору щодо класифікації підстав закриття кримінального провадження. Як відомо, систематизація та групування складових досліджуваного явища за характерними ознаками сприяє визначенню сутності цього явища, його повному та всебічному вивченню. Підтвердження не лише теоретичного, а й практичного значення класифікації підстав закриття кримінального провадження можна віднайти і в самому КПК України, що виділяє підстави закриття кримінального провадження слідчим, прокурором, судом (ч. 1, 2 ст. 284), підстави закриття кримінального провадження щодо юридичної особи (ч. 3 ст. 284).

У процесуальній літературі запропоновані різні критерії класифікації підстав закриття кримінального провадження. Так, деякі автори поділяють підстави закриття кримінального провадження (справи) на фактичні та юридичні. Зокрема, до фактичних підстав віднесені ті, що пов’язані з відсутністю події кримінального правопорушення (злочину), відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення (злочину), недоведеністю участі особи у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), а до юридичних ті, що усувають злочинність діяння або його караність [6, с. 327–328; 7, с. 305]. Незважаючи на те, що усі без виключення підстави закриття кримінального провадження прямо передбачені кримінальним процесуальним законом і відповідно є юридичними, а кожна з підстав передбачає існування певних фактів і відповідно об’єктивно має фактичний характер, тим не менше запропонована класифікація дозволяє виокремити ті підстави, що встановлюються в результаті проведеного розслідування за результатами встановлення обставин предмета доказування (фактичні підстави) і ті, що встановлюються в процесі розслідування відповідно до норм, насамперед, закону України про кримінальну відповідальність.

Певною мірою аналогічну за змістом класифікацію підстав закриття кримінального провадження (справи) пропонують інші науковці, що виділяють матеріально-правові та процесуальні підстави. До матеріально-правових підстав відносять ті, що виключають злочинність та караність діяння і які ґрунтуються на нормах кримінального права. Процесуальні підстави, на відміну від матеріально-правових, представляють собою обставини, за наявності яких кримінально-процесуальна діяльність не може бути продовжена, незважаючи на наявність тих обставин, що свідчать про вчинене суспільне небезпечне діяння [8, с. 10–11].

Така класифікація, на наш погляд, не тільки сприяє більш глибокому та повному розумінню сутності підстав закриття кримінального провадження, а й дозволяє встановити правові критерії оцінки відповідних обставин, пояснює окремі процесуальні особливості закриття кримінальних проваджень за деякими підставами.

За безпосередніми причинами, що обумовлюють закриття кримінального провадження, підстави систематизують у такі три групи: 1) підстави, що констатують невчинення злочину загалом, або його невчинення певною особою; 2) підстави, наявність яких тягне за собою закриття кримінального провадження при встановленні обставин, що обумовлюють звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання; 3) підстави, що констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосуються діяння осіб, відносно яких компетентні органи прийняли рішення, що не були скасовані у встановленому законом порядку [5, с. 25].

У процесуальній літературі можна зустріти й інші класифікації підстав закриття кримінального провадження, здійснені за різними класифікаційними критеріями (суб’єктами прийняття рішення, правовими наслідками, імперативністю прийняття рішення про закриття провадження та ін.).

Водночас, найбільша кількість учених, дослідників проблем закриття кримінального провадження (кримінальних справ) підстави такого рішення поділяють на реабілітуючі та нереабілітуючі. Така класифікація була поширеною як за часів дії КПК України 1960 року, так і на цей час (окремі з авторів, беручи за основу вказаний поділ, виділяють й інші групи підстав). Так, аналізуючи та коментуючи відповідні норми чинного КПК України, сучасні науковці виділяють: реабілітуючі та нереабілітуючі підстави закриття кримінального провадження [3, с. 557–558; 4, с. 619; 9, с. 707–708; 10, с. 292–293; 11, с. 478–481]; реабілітуючі, постреабілітуючі, нереабілітуючі та формально-процесуальні підстави [12, с. 136–155]; підстави, що повністю знімають з особи підозру у вчиненні кримінального правопорушення, та підстави, що звільняють особу від кримінальної відповідальності, однак підозру не знімають [13, с. 391].

Вважаємо, такий поділ найбільш повно та всебічно розкриває сутність інституту закриття кримінального провадження, підстав прийняття такого рішення та його правових наслідків.

Висновки і перспективи подальших наукових пошуків. На завершення слід зазначити, що загалом питання класифікації підстав закриття кримінального провадження є складним і неоднозначним. На наш погляд, це питання неможливо вирішити однозначно на підставі одного, базового критерію. В умовах поліваріантності вирішення проблеми, залежно від того чи іншого критерію, що лягає в основу класифікації, можуть бути запропоновані різні варіанти поділу підстав закриття кримінального провадження на групи (загальні та спеціальні; суб’єктивні та об’єктивні; дискреційні та імперативні та ін.). Водночас, такою, що відображає правову сутність інституту закриття кримінального провадження, підстав прийняття такого рішення та його правових наслідків, слід вважати класифікацію підстав закриття кримінального провадження, відповідно до якої вони поділяються на реабілітуючі та нереабілітуючі.

Література:

1. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення по державі за січень– грудень 2014 року // Генеральна прокуратура України : Офіційний сайт. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=111482&libid=100820&c=edit&_c=fo.

2. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за 2014 рік // Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ : Офіційний сайт. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Відп. ред.: С. В. Ківалов, С. М. Міщенко, В. Ю. Захарченко. – Х.: Одіссей, 2013. – 1104 с.

4. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за заг. ред. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. – К.: Юстініан, 2012. – 1224 с.

5. Дубинский А. Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования : [учебное пособие] / А. Я. Дубинский. – К.: КВШ МВД СССР, 1975. – 132 с.

6. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс :  [учебник] / М. А. Чельцов. – М.: Госюриздат, 1962. – 503 с.

7. Жогин Н. В. Предварительное следствие в советском уголовном процессе / Н. В. Жогин, Ф. Н. Фаткуллин. – М.: Юрид. лит., 1965. – 367 с.

8. Давыдов П. М. Прекращение уголовных дел в советском уголовном процессе / П. М. Давыдов, Д. Я. Мирский. – М.: Госюриздат, 1963. – 100 с.

9. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. – Т. 1 / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – 768 с.

10. Кримінальний процес : [підручник] / за заг. ред. В. В. Коваленка, Л. Д. Удалової, Д. П. Письменного. – К.: «Центр учбової літератури», 2013. – 544 с.

11. Кримінальний процес : [підручник] / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманянц та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – Х.: Право, 2013. – 824 с.

12. Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Особлива частина : [підручник]. Академічне видання / В. М. Тертишник. – К.: Алерта, 2014. – 420 с.

13. Кримінальне процесуальне право України : навчальний посібник / за ред. В. Г. Гончаренка, В. А. Колесника. – К.: «Юстініан», 2014. – 573 с.

Біліченко Т.О. Підстави закриття кримінального провадження: поняття, сутність, види.

Анотація. Стаття присвячена з’ясуванню правової природи та сутності підстав закриття кримінального провадження, формулюванню їх поняття, видів. Доведено, що підстави закриття кримінального провадження – це юридично значущі факти (обставини), які виступають фактичною, юридичною передумовою прийняття уповноваженою особою (органом) рішення про закриття кримінального провадження. Встановлено, що такою, яка відображає правову сутність інституту закриття кримінального провадження, підстав прийняття такого рішення та його правових наслідків, слід вважати класифікацію підстав закриття кримінального провадження, відповідно до якої вони поділяються на реабілітуючі та нереабілітуючі.

Ключові слова: форми закінчення досудового розслідування, закриття кримінального провадження, класифікація підстав закриття кримінального провадження, реабілітуючі та нереабілітуючі підстави закриття кримінального провадження, закриття кримінального провадження слідчим, прокурором, судом.

Биличенко Т.А. Основания прекращения уголовного производства: понятие, сущность, виды.

Аннотация. Статья посвящена установлению правовой природы и сущности оснований прекращения уголовного производства, формулировке их понятия, видов. Обосновано, что основания прекращения уголовного производства – это юридически значимые факты (обстоятельства), которые выступают фактической, юридической предпосылкой принятия уполномоченным лицом (органом) решения о прекращении уголовного производства. Установлено, что таковой, которая отображает правовую сущность института прекращения уголовного производства, оснований принятия этого решения и его правовых последствий, следует считать классификацию оснований прекращения уголовного производства, в соответствии с которой они делятся на реабилитирующие и нереабилитирующие.

Ключевые слова: формы окончания досудебного уголовного производства, прекращение уголовного производства, классификация оснований прекращения уголовного производства, реабилитирующие и нереабилитирующие основания прекращения уголовного производства, прекращение уголовного производства следователем, прокурором, судом.

Bilichenko T.A. Bases of the termination of criminal proceedings: concept, essence, types.

Summary. The article is devoted to establishment of the legal nature and essence of the bases of the termination of criminal proceedings, the formulation of their concept, types. It is proved that the bases of the termination of criminal proceedings are legally significant facts (circumstances) which act as the actual, legal prerequisite of adoption by the authorized officer of the decision on the termination of criminal proceedings. It is established that that which displays legal essence of institute of the termination of criminal proceedings, the bases of adoption of this decision and its legal consequences, it is necessary to consider classification of the bases of the termination of criminal proceedings according to which they share on rehabilitating and not rehabilitating.

Key words: forms of the termination of pre-judicial criminal proceedings, the terminations of criminal proceedings, classification of the bases of the termination of criminal proceedings which are rehabilitating and not rehabilitating the basis of the termination of criminal proceedings, the termination of criminal proceedings by the investigator, prosecutor, court.