Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті досліджується зміст процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті визначення їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Основна увага приділяється аналізу взаємодіючого регулюючого впливу норм матеріального права на процедуру укладання мирової угоди та ухвалення рішення суду. Обґрунтовується взаємодія норм матеріального та процесуального права на прикладах самостійних процесуальних явищ – позов та заперечення проти позову.

Ключові слова: цивільний процес, норми матеріального права, норми процесуального права, процесуальні юридичні факти, мирова угода, рішення суду, позов, заперечення проти позову.

In the article it is researched the content of procedural interacting rules of substantive law in the context of the definition of the regulatory impact on the formation and implementation process of the legal facts in the exercise of civil proceedings. The main attention is payed on analysis of the interaction of the regulatory impact of the substantive law on the procedure for the conclusion of the settlement agreement and the decision of the court. It is substantiated the interaction of substantive and procedural law on the independent procedural examples of phenomena – a claim and an objection to the claim.

Key words: civil proceedings, substantive law, legal proceedings, the procedural legal facts, amicable agreement, court decision, a claim, an objection to the claim.

Постановка проблеми. Цивільне процесуальне право досить тісно, а іноді нерозривно пов’язано з правом матеріальним. До матеріального права належать всі галузі права, норми яких застосовуються судом при розгляді цивільних справ. Механізми впливу норм матеріального права на сферу цивільних процесуальних правовідносин досліджувались як в загальній теорії права, так й в науці цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесуального права. Потреба у дослідженні особливостей регулюючого впливу норм матеріального права на функціонування норм права процесуального обумовлена необхідністю пошуку оптимальних шляхів удосконалення цивільного процесуального законодавства в контексті його узгодженості із нормами інших галузей матеріального права. Все це дозволить виробити єдині нормативні підходи спрямовані на забезпечення ефективності сучасного цивільного судочинства і, як результат, сприятиме поверненню довіри громадян до діяльності судової гілки влади.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання пов’язані з виокремленням та визначенням особливостей регулюючого впливу процесовзаємодіючих норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: О.Т. Боннер, Л.О. Грось, Р.Е. Гукасян, О.В. Дзера, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, І.Є. Криницький, А.А. Мельников, Л.М. Ніколаєнко, В.І. Пушай, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. З перерахованого переліку науковців проблематику регулюючого впливу норм матеріального права на безпосередню реалізацію процесуальних юридичних фактів найбільш змістовно досліджувала М.О. Рожкова в своїй дисертаційній роботі «Теорії юридичних фактів цивільного і процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [1]. Нею, зокрема, були досліджені концептуальні основи взаємодії теорій юридичних фактів цивільного та процесуального права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про низький рівень наукового інтересу до окресленої проблематики з боку вчених-процесуалістів, тим самим відкриваючи нові шляхи для здійснення наукових розвідок у зазначеному напрямку.

Метою статті є виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: визначити механізми взаємодіючого регулюючого впливу норм матеріального права на процедуру укладання мирової угоди та ухвалення рішення суду; окреслити прояви взаємодії норм матеріального та процесуального права на прикладах самостійних процесуальних явищ – позов та заперечення проти позову.

Виклад основного матеріалу. Взаємопов’язаність норм цивільного процесуального права з нормами права матеріального обумовлена об’єктивною потребою застосування останніх у владно-правової діяльності судів. Саме впливом норм матеріального права в деякій мірі й пояснюється зміст диспозитивності цивільного судочинства. Проекція норм матеріального права на цивільні процесуальні правовідносини сприяє функціонуванню окремих інститутів цивільного процесуального права, предметом регулювання яких є процесуальні відносини, що виникають між судом і учасниками цивільного процесу. Поєднання матеріальних і процесуальних засад створює можливість ефективного правозастосування. Проте, у будь якому разі, пріоритет норм цивільного процесуального права при вирішенні різного роду процесуальних питань не викликає сумніву та заперечень.

В контексті співвідношення матеріального і процесуального права, як галузей права, В.В. Комаров вказує на їх строго визначений аспект, адже матеріальне право без процесуального права і без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення, інші цивілістичні процедури в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації цивільних та інших прав надають їм правової визначеності. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово необґрунтованою. Продовжуючи свою думку В.В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право як самостійна галузь права у механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивільної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі [2, с. 61-62].

Підтримуючи висловлену В.В. Комаровим позицію зазначу, що незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції проявляються в тому, що частина норм матеріального права обумовлюють регулюючий вплив на безпосередню динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства потребує з’ясування змісту поняття «процесуальний юридичний факт», як процесовизначальної складової цивільних процесуальних правовідносин. Виходячи з досліджуваної проблематики під процесуальним юридичним фактом пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. Запропоноване визначення, на мою думку, найбільш повно розкриває сутність процесуальних юридичних фактів, які виступають невід’ємною складовою цивільних процесуальних правовідносин, адже виконувані ними функції (процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча) повною мірою відображають логіку та послідовність динаміки цивільного процесу [3, с. 13].

Існування та реалізація процесуальних юридичних фактів обумовлено відповідним правовим підґрунтям – приписами норм цивільного процесуального права. Разом з тим, окремі положення матеріального права, наприклад, норми Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Сімейного кодексу України визначають процедуру належного протікання цивільного процесу як системного та комплексного правового явища.

Здійснений аналіз положень ЦК України дозволив виокремити декілька різновидів норм матеріального права, що виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: 1) норми прямого регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; 2) норми взаємодіючого регулюючого впливу (процесовзаємодіючі норми) на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

В якості норм матеріального права, що мають прямий регулюючий вплив на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів слід виділяти норми цивільного та сімейного законодавства, які врегульовують процедуру здійснення законного та добровільного (договірного) процесуального представництва. Аргументуючи свою позицію слід навести ряд переконливих прикладів. Враховуючи, що Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) містить власні положення щодо цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, не можна заперечувати той факт, що ключові засади щодо змісту правоздатності та дієздатності зазначених осіб містяться саме у нормах матеріального права. Правове становище перерахованих у ст. 39 ЦПК України малолітніх та неповнолітніх осіб, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, опікунів, призначених для опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, виконавців заповіту або інших осіб, які вживають заходів щодо охорони спадкового майна особи, яка померла або оголошена померлою, безпосередньо визначається в нормах цивільного та сімейного законодавства України. Крім цього, статті 38-42 ЦПК України за своїм змістовним наповненням практично дублюють положення глави 17 ЦК України.

Прямий регулюючий вплив на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів також здійснюють норми цивільного законодавства, що: а) врегульовують порядок застосування наслідків спливу позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України; б) визначають процедуру відступлення права вимоги та заміна боржника (переведення боргу) у зобов’язанні, як підстави реалізації процесуального правонаступництва.

Питання пов’язанні з виокремленням та аналізом норм матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий регулюючий вплив на реалізацію процесуальних юридичних фактів в процесі здійснення цивільного судочинства були висвітлені в окремій науковій публікації [4]. З метою розширення раніше окресленого предмета дослідження в даній науковій статті буде здійснена спроба теоретичного виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права, з подальшим визначенням особливостей їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Вивчення вказаного різновиду правових норм потрібно розпочати з тлумачення слова «взаємодіючий», яке за своїм змістом описує функціональний зміст досліджуваного різновиду норм матеріального права. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «взаємодіючий» тлумачиться через іншу його складову – взаємодіяти. Отже, взаємодіяти – це перебуваючи у зв’язку, взаємно проявляти дію або погоджено взаємно діяти, бути у взаємодії [5, с. 125].

Процесовзаємодіючі норми матеріального права можуть проявляти свій взаємодіючий регулюючий вплив в контексті реалізації наступних процесуальних явищ.

1). Взаємодіючий регулюючий влив норм матеріального права є притаманним для процедури укладання мирової угоди. При визначенні правової природи мирової угоди сучасна правова доктрина є досить неоднозначною. Одні науковці розглядають мирову угоду в якості класичного цивільно-правового договору зміст якого регулюється нормами матеріального права (М.О. Рожкова [1, с. 333-341], М.Б. Зейдер [6, с. 17], Т.М. Суслова [7, с. 22]), інші вважають мирову угоду цивільним процесуальним актом (О.Г. Бортнік [8, с. 8], Р.Е. Гукасян [9, с. 129-132]). Проте існує й самостійна група вчених, які відносять мирову угоду до юридичного факту, що має матеріально-процесуальне правове підґрунтя. Як зазначає В.В. Ярков, мирова угода представляє собою одночасно юридичний факт матеріального і процесуального права, викликаючи самі різні правові наслідки. Як юридичний факт матеріального права мирова угода є цивільно-правовою угодою, яка на певних умовах припиняє попередні права та обов’язки сторін та регулює взаємовідносини сторін на майбутнє шляхом встановлення їх нових прав та обов’язків. Як юридичний факт процесуального права, мирова угода припиняє провадження у справі, закінчує судовий процес, маючи в цьому розумінні правоприпиняючі наслідки. Крім того, на відміну від звичайної цивільно-правової угоди, яка укладається в рамках взаємодії учасників цивільного процесу, мирова угода укладається під контролем суду в рамках судового процесу, за умови дотримання процесуальних норм і положень, порушення яких також може призвести до скасування судового акту про затвердження мирової угоди [10, с. 56-57].

Схожі висновки при визначенні правової природи мирової угоди робить М.Ю. Челишев, зазначаючи, що мирова угода по цивільно-правовому спору є, по суті, договір, наділений специфічною процесуальною формою. Даний договір, у відповідності зі сформованим в цивілістичній науці уявленням, слід розглядати одночасно і як угоду (юридичний факт), і як правовідношення [11, с. 362-363].

Підтримуючи позицію В.В. Яркова та М.Ю. Челишева щодо віднесення мирової угоди до юридичного факту матеріального та процесуального права зазначу, що процесовзаємодіючі норми матеріального права в контексті формування та реалізації процесуального юридичного факту у вигляді укладання мирової угоди не повинні мати пріоритетного та визначального значення. Очевидне надання переваги нормам матеріального (цивільного) права применшуватиме значущість процесуальних норм, які на рівних засадах врегульовують відносини, пов’язані з укладанням мирової угоди. Така позиція випливає з наступного.

Категорія «мирова угода» майже завжди асоціюється з певним спором, який сторони намагаються врегулювати мирним шляхом. Вже в самій назві досліджуваної категорії закладена її цивільно-правова складова. Аналіз положень національного цивільного процесуального законодавства засвідчив, що слово «угода» в ЦПК України згадується виключно в контексті категорії «мирова угода». В буквальному розумінні мирова угода це договір між сторонами у справі. У свою чергу, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). У процесуальному розумінні мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову (ч. 1 ст. 175 ЦПК України).

Прихильниця матеріально-правової природи мирової угоди М.О. Рожкова наголошує, що вказана двостороння цивільно-правова угода направлена на захист прав, а в деяких випадках на рух цивільного правовідношення, яка не призводить до безпосередніх процедурних наслідків: останні наступають тільки в якості правового результату клопотання сторін про затвердження представленої державному органу мирової угоди та відповідного акту державного суду (про затвердження мирової угоди або про відмову в її затвердження) [1, с. 341].

Дійсно, для набуття процесуальних обрисів мировою угодою потребується наявність адресованого до суду клопотання сторін щодо її затвердження. Разом з тим, не можна розглядати мирову угоду виключно в якості цивільно-правового договору, адже визначальною умовою існування вказаної угоди є наявність правового спору між сторонами (ч. 1 ст. 175 ЦПК України). Цивільно-правовим аналогом мирової угоди в цивільному праві можна вважати новацію – домовленість сторін про зміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (ст. 604 ЦК України), або припинення зобов’язання внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків (ст. 605 ЦК України). Новація та прощення боргу в деякій мірі можуть мати ознаки елементарних спірних правовідносин, проте їх сторони на самому початку зародження спору (претензії) вчиняють дії спрямовані на недопущення трансформації зазначених правовідносин у процесуальну площину. В підтвердження матеріально-процесуальної природи мирової угоди слід вказати й на той факт, що вказаною угодою можуть врегульовуватись питання, які виходять за межі цивільно-правових відносин. Так, наприклад, при укладанні мирової угоди сторони спору можуть врегулювати питання щодо порядку розподілу понесених ними в процесі розгляду справи судових витрат, або досягнути домовленості щодо часткової відмови позивача від позовних вимог з одночасним визнанням відповідачем частини позовних вимог. Цим самими спростовується можливість визнання та віднесення мирової угоди виключно до сфери класичних цивільно-правових договорів.

У свою чергу не можна вважати мирову угоду й виключно цивільним процесуальним актом, так як вона укладається з метою врегулювання спору і стосується прав та обов’язків сторін, які у своїй переважній більшості визначаються матеріально-правовим змістом. Процесовзаємодіючі норми матеріального права за своїм спрямуванням врегульовують порядок укладання мирової угоди та відповідним чином обумовлюють подальшу поведінку учасників цивільного процесу (позивача та відповідача), призводячи до першого етапу реалізації процесуального юридичного факту у вигляді подання до суду спільної заяви сторонами у справі про намір укласти мирову угоду. Остаточна ж реалізація процесуального юридичного факту, спрямованого на укладання мирової угоди буде залежати виключно від процедурної реакції суду – постановлення ували про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі, або постановлення ухвали про відмову у визнанні мирової угоди.

Наведені аргументи переконливо ілюструють роль процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства.

2). Взаємодіючий регулюючий влив норм матеріального права також простежується на прикладі процедури ухвалення рішення суду. Рішення суду за своєю правовою природою відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового), що виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру. Як наголошує М.О. Рожкова, рішення суду є правозастосовний акт-документ (судовий акт), який приймається уповноваженим державним судовим органом в установленому для цього спеціальному процесуальному порядку, включаючи в себе резолютивний висновок суду і є таким, що відповідає ряду формальних вимог, є юридичним фактом матеріального права, що тягне виникнення певних юридично значимих наслідків. Розгляд судового рішення в якості одного з видів юридичних фактів показує, що юридичним фактом, який породжує цивільні права і обов’язки є документ, що оформлює висновок суду за результатами розгляду справи [12, с. 35].

Норми матеріального права самі по собі не врегульовують порядок реалізації процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду, адже вказаній процедурі безпосередньо присвячені норми процесуального права (ст.ст. 212-217 ЦПК України). Як вбачається зі змісту ч. 1 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, які можуть мати взаємозв’язок з нормами матеріального права. Так, наприклад, при доказуванні факту заподіяння збитків та визначення їх розміру суд керується положеннями ст. 22 ЦК України «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди». Аналогічним чином вирішується питання пов’язане із відшкодуванням моральної шкоди. Поняття «моральна шкода», способи відшкодування та підстави, які впливають на визначення розміру грошового відшкодування вказаної шкоди закріпленні у положеннях ст. 23 ЦК України.

Процедура ухвалення рішення суду у будь-якому випадку перебуває у взаємозв’язку з нормами матеріального права, адже відповідно до пунктів 3 та 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України суд повинен вирішити питання стосовно того, які правовідносини сторін випливають із встановлених судом обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Саме в зазначених положеннях і розкривається процесовзаємодіючий зміст норм матеріального права, який проявляється у наступному: повноцінна реалізація процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду неможлива без застосування норм матеріального права під час його ухвалення.

Застосовані в ухваленому рішенні суду норми матеріального права можуть слугувати підґрунтям для реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів. Дана функція полягає у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу або окремих його стадій. Так, наприклад, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК України). Аналогічним чином підставою для подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. ч. 1 ст. 355 ЦПК України). Як наслідок, особи, які беруть участь у справі, вважаючи, що судом неправильно чи неоднаково застосовано норми матеріального права, мають можливість звернутись до суду із касаційною скаргою або заявою. Дії вказаних осіб слід розглядати крізь призму реалізації процесуального юридичного факту, який обумовлює в подальшому відповідну процесуальну реакцію суду (процесуальний юридичний факт) у вигляді постановлення визначених цивільним процесуальним законодавством ухвал, передбачених статтями ЦПК України – ст.ст. 328, 332, 359, 360, 360-1.

3). Прикладом взаємодії норм матеріального та процесуального права виступає позов, як самостійне процесуальне явище. Як зазначає М.О. Рожкова, предмет позову складає матеріально-правова вимога у сукупності із об’єктом позову. Тобто предмет позову поєднує конкретну вимогу, що пред’являється позивачем до відповідача (наприклад, вимога про стягнення, визнання, відшкодування тощо) і конкретний об’єкт цієї вимоги, тобто об’єкт цього позову (нерухоме майно, грошова сума тощо) [1, с. 346].

Виступаючи прихильником концепції єдиного поняття позову (згідно даної концепції позов одночасно має матеріальну та процесуальну сторони) слід зазначити, що позов, не дивлячись на його згадування в нормах ЦК України, слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду розпочинаються відповідні процесуальні дії, які впливають на подальшу динаміку цивільного процесу. Варто вказати, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншою особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [13, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови, а тому однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому [14, с. 6].

Визначаючи, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі його складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включають в себе наступні матеріально-правові складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».

В підтвердження наявності матеріально-правової складової позову як процесуального явища слід виокремити юридичні підстави позову. Як наголошує Г.Л. Осокіна, до юридичної частини підстави позову входять підлягаючі захисту суб’єктивне право або законний інтерес, а також матеріальний закон, який передбачає умови виникнення, зміни або припинення порушеного (оспорюваного) права або інтересу, а також способи його захисту [15, с. 470]. Наприклад, до юридичних підстав позову про захист гідності, честі та ділової репутації фізичної особи включаються: а) суб’єктивне право на повагу до гідності, честі та недоторканість ділової репутації позивача як можливого носія вказаного права, б) безпосередньо положення ст. ст. 297, 299 ЦК України. До юридичних підстав позову про розірвання шлюбу входить суб’єктивне право одного із подружжя на розірвання шлюбу та ст.ст. 104, 105, 106, 109, 112 Сімейного кодексу України, які визначають умови виникнення права та способи його захисту. Вказаним підтверджується роль процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів пов’язаних зі здійсненням права на позов.

4). Взаємодія норм матеріального та процесуального права може знаходити свій прояв у запереченні відповідача проти позову. М.А. Гурвіч під запереченням розумів пояснення відповідача здатні служити його захисту, поділяючи їх на процесуальні заперечення та заперечення проти заявлених вимог по суті, тобто безпосередньо матеріально-правові заперечення [16, с. 117-119].

Слід погодитись з В.І. Бобриком, який зазначає, що матеріально-правові заперечення відповідача проти позову можуть, з одного боку, стосуватись обґрунтованості вимог позивача, а з іншого – їх недоведеності. Ці заперечення спрямовані на спростування позову. Так, відповідач може спростувати підставу позову, вказати на неправильну кваліфікацію спірної ситуації позивачем, обґрунтувати відсутність предмета позову тощо [17, с. 298].

Матеріально-правова та процесуально-правова складова у запереченні позивача підтверджується змістом ч. 2 ст. 128 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі». Посилання відповідача на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість або відсутність у позивача права на звернення до суду слід відносити до матеріально-правових заперечень. Такі заперечення можуть ґрунтуватись не лише на нормах цивільного законодавства, про що наголошує М.О. Рожкова [1, с. 349], але й охоплювати увесь обсяг національного законодавства, зокрема, сімейного, трудового, земельного тощо.

Нормами цивільного законодавства можуть встановлюватись обмеження щодо обсягу висловлюваних відповідачем заперечень. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 555 ЦК України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг. Отже, зобов’язана особа має право мотивувати свою відмову від виконання обов’язку лише тими обставинами, посилання на які допускається в нормах матеріального права.

Не зосереджуючи увагу на процесуально-правових запереченнях, які виступають предметом окремого дослідження, зазначу, що встановлення судом обґрунтованості матеріально-правових заперечень відповідача може стати результатом реалізації процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду про відмову у задоволенні позову.

Висновки.

Дослідження змісту процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті визначення їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства дозволяє сформулювати теоретичні умовиводи та узагальнення, які сприятимуть більш глибокому розумінню міжгалузевої взаємодії норм права в процесі здійснення цивільного судочинства та їх впливу на динаміку цивільного процесу.

Процесовзаємодіючі норми матеріального права можуть проявляти свій взаємодіючий регулюючий вплив в контексті формування та реалізації процесуальних юридичних фактів у вигляді укладання мирової угоди, ухвалення рішення суду, підготовки позову та заперечення проти позову.

У будь-якому разі виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів повинно здійснюватися крізь призму поняття «процесуальний юридичний факт» під яким пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел

1. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук /М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
2. Комаров В. В. Вчення про предмет цивільного процесуального права / В. В. Комаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 58–62.
3. Братель О. Функції процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 3 ‒ С. 4-14.
4. Братель О. Вплив норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 12 ‒ С. 4-13.
5. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
6. Гражданские процессуальные правоотношения / Зейдер Н.Б. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1965. – 74 c.
7. Суслова Т.М. Несостоятельность (банкротство) граждан, не являющихся индивидуальными предпринимателями : автореферат дис. … кандидата юридических наук : 12.00.03 / Т.М. Суслова / Ур. гос. юрид. акад. – Екатеринбург, 2001. – 23 с.
8. Бортнік О.Г. Мирова угода у цивільному судочинстві : дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2007. – 189 с.
9. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве: монография. / Р.Е. Гукасян – Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1970. — 190 c.
10. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. ‒ 608 с.
11. Челышев М.Ю. Система межотраслевых связей гражданского права: цивилистическое исследование: дис. … докт. юрид. наук / М.Ю. Челышев; Казанский гос. ун-т им. В.И. Ульянова-Ленина. – Казань, 2008. – 501 с.
12. Рожкова М.А. Судебный акт и динамика обязательства. М.: Статут, 2003. ‒ 140 с.
13. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
14. Братель О. Позов ‒ цивільний процесуальний та матеріально-правовий юридичний факт / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 1 ‒ С. 10-18.
15. Гражданский процесс. Общая часть : учебник / Г.Л. Осокина. – 3-е изд., перераб. – М. : Норма : ИНФРА-М , 2013. – 704 с.
16. Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А.. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высш. шк., 1975. – 399 c.
17. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І, Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

 Анотація

У статті пропонується визначення поняття «процесуальний юридичний факт». Зміст даного поняття розкривається шляхом аналізу його складових елементів, до яких відносяться: фактори, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання); дії або бездіяльності суб’єктів цивільного процесу; процедурні наслідки зумовлені дією чи бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу; нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: цивільний процес, цивільні процесуальні правовідносини, процесуальний юридичний факт, суб’єкти цивільного процесу, дії, бездіяльність.

Summary

In the article it is offered the definition of the concept of «procedural legal fact». The content of this concept is revealed by an analysis of its constituent elements, which include: the factors causing the action or inaction of civil parties (other persons present in the courtroom); actions or omissions of civil parties; procedural consequences arising from acts or omissions of civil parties; regulatory and legal settlement of the impact of the procedural consequences of the emergence, change, termination and the proper functioning of civil procedural legal relationships.

Key words: civil process, civil procedural legal relationships, procedural legal fact, subjects of civil procedure, action, inaction.

Аннотация

В статье предлагается определение понятия «процессуальный юридический факт». Содержание данного понятия раскрывается путем анализа его составляющих элементов, к которым относятся: факторы, обуславливающие действие или бездействие субъектов гражданского процесса (других лиц, присутствующих в зале судебного заседания); действия или бездействия субъектов гражданского процесса; процедурные последствия обусловленные действием или бездействием субъектов гражданского процесса; нормативно-правовая урегулированность влияния процедурных последствий на возникновение, изменение, прекращение и надлежащее функционирование гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: гражданский процесс, гражданские процессуальные правоотношения, процессуальный юридический факт, субъекты гражданского процесса, действия, бездействия.

Постановка проблеми. Досягнення основоположної мети цивільного судочинства, у вигляді ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів забезпечується різноманітними механізмами здійснення судової влади в Україні. Повсякденна діяльність судів у вигляді застосування та реалізації цивільних процесуальних норм напряму пов’язана з необхідністю встановлення різносторонніх юридичних фактів, як-то матеріально-правового та процесуально-правового характеру. Не можна заперечувати того факту, що динаміка розвитку та протікання цивільних процесуальних правовідносин піддається безпосередньому впливу на вказані відносини процесуальних юридичних фактів. Саме процесуальні юридичні факти виступають сполучним ланцюгом у взаємодії нормативних приписів цивільного процесуального законодавства та їх впливі на безпосередню поведінку суб’єктів цивільного процесу. З огляду на часті зміни політичної влади в українській державі, теоретичні здобутки науки цивільного процесуального права все частіше залишаються осторонь реально існуючої нормотворчої процедури. Нехтування суб’єктами законодавчої ініціативи результатами наукових досліджень, що виконуються політично незаангажованими фахівцями в сфері цивільного процесуального права, призводить до необхідності постійного уточнення та доопрацювання цивільного процесуального законодавства. Так, лише з 01.09.2005 р. до 01.11.2016 р. українським парламентом було прийнято 69 законодавчих актів спрямованих на внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1]. Одна із причин існуючого стану справ полягає у відсутності наукового підходу до процедури нормотворення, яка відображається у систематичному оновленні положень ЦПК України неоптимізованими та науково невиваженими змінами і доповненнями. З огляду на окреслені обставини потребує ґрунтовного наукового дослідження одне з базисних процесуальних понять − «процесуальний юридичний факт». Формулювання даного поняття та виокремлення його складових елементів дозволить не лише створити загальне уявлення про вказане явище правової дійсності, але й закласти підґрунтя для проведення подальших наукових розвідок в окресленому напрямі, результатом яких стануть не лише виважені теоретичні здобутки, але й умовиводи практичного спрямування.

Процесуальні юридичні факти у вітчизняній науці цивільного процесуального права практично не піддавались науковому вивченню. Вказаній проблематиці фрагментарно приділялась увага такими вченими радянського періоду як: О.О. Красавчіков, В.П. Мозолін, Н.О. Чечіна, М.Б. Зейдер, М.А. Гурвіч, В.Н. Щеглов, М.К. Юков, Є.О. Крашенінніков, О.П. Вершинін. У пострадянський період процесуальні юридичні факти на дисертаційному рівні досліджували В.В. Ярков «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [2] та М.О. Рожкова «Теорії юридичних фактів цивільного та процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [3]. У вітчизняній цивільній процесуальній доктрині процесуальні юридичні факти ставали предметом уваги в наукових працях В.В Комарова [4], Н.Ю. Сакари [4] та С.В. Кімчинської [5].

Мета статті полягає у здійсненні теоретичного та практичного аналізу поняття «процесуальний юридичний факт», з відповідним виокремленням та розкриттям змісту його складових елементів.

Виклад основного матеріалу. Процесуальні юридичні факти, як процедурно забезпечувальна складова цивільних процесуальних правовідносин, відіграють особливе місце у формуванні теоретичних уявлень, пов’язаних з визначенням особливостей зародження та динаміки протікання цивільного процесу, як самостійної галузі правових відносин.

Визначення процесуального юридичного факту напряму пов’язано із загальнотеоретичним поняттям «юридичний факт», перші згадування якого датуються серединою ХІХ століття. Загальноприйнятою є думка, що праотцем поняття «юридичний факт» є німецький вчений Фрідріх Карл фон Савіньї, який у своїй науковій праці «System des heutigen Römischen Rechts» дав наступне визначення досліджуваного поняття: «Я називаю події, що викликають виникнення або завершення правовідносин, юридичними фактами» [6]. Протягом багатьох десятиліть в правовій доктрині сформувалось загальне уявлення про те, що юридичними фактами слід визнавати певні життєві обставини, які призводять до виникнення, зміни або припинення правовідносин. На перший погляд вказане визначення дозволяє в загальних рисах зрозуміти елементарну правову сутність юридичних фактів. Разом з тим, специфіка процесуальних юридичних фактів напряму залежить від галузі права в якій вказані факти мають свій специфічний прояв та реалізацію.

Дослідження поняття «процесуальний юридичний факт» слід розпочати з категорії «факт», яка у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться наступним чином: 1) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулось насправді; 2) реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує [7, с. 1526]. У повсякденному житті людину супроводжує ціла низка фактів природного або соціального походження. Факти соціального спрямування об’єктивовано впливають на суспільні відносини, впорядкування яких здійснюється за допомогою існуючої в державі сукупності нормативно-правових актів. Як зазначав О.О. Красавчиков, юридичні факти відрізняються від інших фактів реальної дійсності тільки з точки зору значущості даних фактів для права [8, с. 67]. Отже, у загальному розумінні юридичні факти слід розглядати в якості явищ реальної дійсності, з якими норми права пов’язують настання правових наслідків.

Комплексний та змістовний аналіз законодавчих актів різного галузевого спрямування дозволив дійти висновку про відсутність у них нормативного визначення категорії «юридичний факт». Разом з тим, згадування юридичних фактів, в контексті їх приналежності до обставин, що обумовлюють функціонування певних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, міститься, зокрема, в Цивільному кодексі України (ст. 11) та ЦПК України (ст. 234).

Виходячи з раніше окресленої мети наукової статті слід зазначити, що існуючі в доктрині цивільного процесуального права спроби сформулювати визначення категорії  «процесуальний юридичний факт» зводяться до екстраполяції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Отже, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

У доктрині цивільного процесуального права пропонуються відносно різні за змістом, але об’єднані головною процесуальною ідеєю визначення поняття «процесуальний юридичний факт».

Рожкова М.О. в своїй дисертаційній роботі пропонує в якості процесуального факту розуміти реальну дію (бездіяльність) учасника судового процесу, з правовою моделлю якої процесуальне право пов’язує певні процедурні наслідки і фактичне здійснення якої призводить до відповідних наслідків стосовно до елементарного процесуального відношення або складного процесуального правовідношення [3, с. 192].

В.В. Ярков у монографії «Юридичні факти в цивілістичному процесі» пропонує досить розширене та громіздке визначення процесуальних юридичних фактів, під якими розуміє дії, бездіяльність, процесуальні порушення всіх суб’єктів цивільних процесуальних відносин, а саме суду, судді, посадових осіб суду, осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які сприяють правосуддю. У деяких випадках значення процесуальних юридичних фактів мають дії (бездіяльність) громадян, присутніх при розгляді справи. В якості процесуальних юридичних фактів виступають також події. До числа юридичних фактів відносяться як односторонні волевиявлення суб’єктів правовідносин, так і договори (мирова угода), акти органів влади. До числа процесуальних юридичних фактів відносяться строки, факти-стани, презюмовані факти. Отже, в якості процесуальних юридичних фактів виступають найрізноманітніші обставини, які породжують різноманітні процесуальні наслідки [9, с. 83].

В.В. Комаров, Н.Ю. Сакара у монографії «Цивільне судочинство України: основні засади та інститути» наголошують, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти − передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу [4, с. 400].

У схожому науковому контексті досліджуване поняття визначає С.В. Кімчинська. На її думку, цивільний процесуальний юридичний факт як складовий елемент внутрішньої підсистеми механізму цивільного процесуального регулювання − це конкретна життєва обставина, змодельована в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [5, с. 28].

З огляду на те, що в українському цивільному процесуальному законодавстві поняття «процесуальний юридичний факт» не отримав свого нормативного підтвердження та визнання, цікавим, на мою думку, буде досвід білоруських законодавців, які в рамках Цивільного процесуального кодексу Республіки Бєларусь в ст. 108 визначають дії або процесуальні події як форми процесуальних фактів. Вказаною нормою закріплені й інші положення, що розкривають зміст процесуальних фактів, зокрема, юридично зацікавлені в результатах справи особи та інші учасники цивільного судочинства здійснюють належні їм права, виконують обов’язки шляхом вчинення процесуальних дій. Процесуальними фактами також є настання та сплив строків, інші процесуальні події [11].

Проаналізовані доктринальні підходи та законодавчі положення щодо визначення поняття «процесуальний юридичний факт» дозволяють сформулювати власне авторське визначення вказаного поняття.

Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

З метою розкриття змісту сформульованого поняття спробуємо виокремити його складові елементи, які у своєму поєднанні створюють уявлення про місце та призначення процесуальних юридичних фактів в загальній системі цивільних процесуальних правовідносин. Отже, поняття «процесуальний юридичний факт» буде досліджено крізь призму наступних його складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи. Першою умовою, яка впливає на формування у суб’єкта цивільного процесу певної дії є група чинників, які можуть проявлятись у відокремленому вигляді або ситуативному поєднанні. Першим з таких чинників є життєві обставини. Життєві обставини можна розглядати в різних ситуативно-галузевих проявах, зокрема, у психологічній, медичній, соціальній, правовій та інших сферах повсякденного життя. Наприклад, народження людини, укладання договору, укладання трудового договору, створення художнього твору, реєстрація шлюбу, заподіяння шкоди, військові дії тощо. У загальному вигляді життєві обставини, у своїй більшості, зводяться до конкретних дій або подій. В контексті досліджуваної проблематики визначальний вплив на формування правовідносин мають лише ті життєві обставини, з якими пов’язано настання певних юридичних наслідків, тобто такі життєві обставини, котрі передбачені нормами права. До життєвих обставин, що обумовлюють можливість вчинення суб’єктами цивільного процесу конкретних процесуальних дій можна віднести, зокрема, смерть особи, яка бере участь у справі. Смерть фізичної особи, як життєва обставина (подія), сама по собі не впливає на динаміку цивільного процесу. Для набуття вказаною подією процесуальних обрисів особі, яка вважає себе спадкоємцем померлого, слід звернутись до суду із заявою якою повідомити про настання вказаної життєвої обставини. Звернення із заявою слід розглядати як процесуальну дію, яка потребуватиме процедурної реакції суду у вигляді постановлення ухвали про зупинення провадження у справі в порядку п. 1 ч. 1 ст. 201ЦПК України (якщо спірні відносини допускають правонаступництво).

Наступним чинником, який обумовлює дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) є емоційно-поведінкові прояви вказаних осіб. Слід погодитись, що протікання цивільного процесу досить часто залежить від емоційно-поведінкових проявів як самого судді, так і осіб присутніх під час судового засідання. На емоційно-поведінкові прояви впливають індивідуально-психологічні властивості особи, як то: темперамент, характер, емоції. Суддя повинен сприйматись в цивільному процесі не лише в якості ключового суб’єкта наділеного законодавчо визначеними повноваженнями, але й в якості людини та особистості, яка може перебувати під впливом різних внутрішніх або зовнішніх емоційних подразників, біологічних процесів, що знаходять своє відображення у його відповідній поведінці. Втомленість або неуважність судді може призводити до вчинення ним процесуальних помилок усунення яких можливе, наприклад, шляхом ухвалення додаткового рішення суду.

Емоційно-поведінкові прояви, які переважно характеризуються неправомірним змістом, притаманні для поведінки як учасників цивільного процесу, так і осіб присутніх в залі судового засідання.

Третім чинником, який обумовлює вчинення процесуальних дій суб’єктами цивільного процесу є нормативні-правові приписи цивільного процесуального законодавства. У запропонованому мною визначення поняття «професуальний юридичний факт» згадується саме категорія «нормативно-правовий припис», яка за своїм змістом є проміжною ланкою між поняттями «нормативно-правовий інститут» та «норма права» [12]. Така позиція обґрунтовується наступним. Як наголошує С.С. Алексєєв нормативно-правовий припис – це елементарне, цільне, логічно завершене державно-владне веління нормативного характеру, безпосередньо відображене в тексті нормативно-правового акту [13, с. 91].

На думку М.Л. Давидової нормативно-правовий припис, як і норма права, являє собою правове веління. Однак якщо правова норма в єдності трьох своїх елементів є ідеальною конструкцією, то нормативний припис в найбільшій мірі уособлює саме форму існування правових велінь. Якщо правовими нормами вважаються тільки ті веління, які відповідають змістовним ознаками норми права (модель регульованих відносин, представницький-зобов’язуючий характер), то в якості нормативного припису можуть розглядатися й ті державно-владні веління, які даних ознак не мають. Таким чином, в найзагальнішому вигляді співвідношення двох розглянутих категорій може бути визначене в такий спосіб: нормативно-правовий припис − це форма (спосіб) текстуального вираження частин правових норм та інших велінь законодавця [14, с. 55-56].

Прикладом нормативно-правових приписів, що обумовлюють вчинення суб’єктами цивільного процесу процесуальних дій можна вважати положення ч. 1 ст. 220 ЦПК України в якій зазначено наступне: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За своїм змістом звичайна неуважність або нервове напруження (емоційно-поведінковий прояв) судді може призвести до того, що ним під час ухвалення рішення суду не буде вирішено питання про порядок розподілу судових витрат. У зв’язку з цим, визначений ч. 1 ст. 220 ЦПК України нормативно-правовим припис уповноважує суддю на самостійне ініціювання процедури вчинення процесуальної дії, яка призведе до фіксування процесуального юридичного факту у конкретному процесуальному документі – додатковому рішенні суду.

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Як вже зазначалось, емоційно-поведінкові прояви можуть знаходити своє відображення в діях або бездіяльності учасників цивільного процесу, які часто мають неправомірний зміст. Неправомірні дії можуть виражатись у недотриманні учасниками цивільного (іншими особами, присутніми у судовому засіданні) обов’язків, визначених ст. 162 ЦПК України. Частина суддів в процесі розгляду цивільної справи «пом’якшує» закріплені у ст. 162 ЦПК України правила поведінки під час судового засідання дозволяючи, наприклад, не вставати сторонам при наданні ними пояснень. Наявність таких дозволів є більш виключенням, ніж поширеним правилом. В загальному розумінні, визначення порядку проведення судового засідання часто залежить від внутрішнього налаштування судді та його особистісного відношення до учасників процесу. Проте, зустрічаються випадки коли одна із сторін або третя особа відмовляються вставати коли до неї звертається суддя, тим самим виражаючи своє негативне ставлення, наприклад, до постановленої судом ухвали про відмову у задоволення заяви про відвід судді. Така поведінка особи свідчить про її явну зневагу як до суду, так і встановлених правил судочинства. У свою чергу, суд має чіткий перелік засобів процесуального реагування на вказану неправомірну поведінку, у вигляді можливості застосування заходів процесуального примусу, наприклад, видалення із залу судового засідання. Крім цього, суд наділений правом притягнути особу до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Реалізація вказаної процедури супроводжується вчиненням процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні в порядку ч. 3 ст. 162 ЦПК України.

Бездіяльність суб’єктів цивільного процесу також перебуває в площині неправомірної поведінки. Слід погодитися О.С. Йоффе, який розглядав бездіяльність особи протиправною, коли особа повинна була та могла діяти: «повинна була» – юридичний критерій, який передбачає правовий обов’язок вчинити певні дії; «могла» – фізичний критерій, який передбачає фактичну можливість їхнього вчинення [15, с. 280]. Досліджуючи бездіяльність, як форму неправомірної поведінки, І.С. Канзафарова визначає її як «…порушення обов’язку вчинити певні дії. Але поряд із цим необхідно встановити фактичну можливість вчинення зазначених дій конкретною особою у конкретних обставинах, чи мала особа реальну можливість вчинити певні дії. При цьому, потрібно враховувати не лише фізичний та психічний стан особи, а й її особисті якості» [16, с. 75].

У свою чергу правомірними діями суб’єктів цивільного процесу вважається така їх вольова поведінка, яка відповідає приписам правових норм, насамперед норм цивільного процесуального законодавства, та не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Правомірні дії знаходять своє відображення, зокрема, у поданні позовної заяви, заяви, апеляційної чи касаційної скарги, дотримання встановлених правил поведінки під час судового засідання тощо.

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Будь-яка дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу обумовлює настання визначеної реакції суду, яка повинна реалізовуватись у відповідності до нормативно регламентованої процесуальної процедури.

Як зазначає Рошканюк В.М. однією з істотних та характерних ознак процедури є наявність встановленого алгоритму дій (моделі), відповідно до якого вона реалізовується. У найбільш загальному вигляді така процедура є певною послідовністю дій, реалізація яких призводить до бажаного результату [17, с. 108]. На думку Н.В. Протасова, нормативна модель процедури повинна визначати: цільове призначення, тип основних відносин, коло учасників, акти поведінки, яку вони можуть і повинні зробити, послідовність їх здійснення, терміни і місце здійснення як окремих дій, так і процедури в цілому, засоби, що забезпечують її функціонування [18, с. 51].

Розкриваючи сутність процедурних наслідків М.О. Рожкова наголошує, що норми процесуального права встановлюють правові моделі дій або бездіяльності (які можуть бути в реальній дійсності) і передбачають для них настання відповідних процедурних наслідків. При цьому, на її думку, норма права закріплює певні вимоги до правової моделі дії (або бездіяльності), відповідність яким реальної дії необхідне для настання тих чи інших процедурних наслідків. Вимога про необхідність наявності деяких ознак (властивостей, якостей, характеристик) міститься в гіпотезі норми процесуального права і може пред’являтись до правової моделі дії [3, с. 195].

Наприклад, подання особою до суду позовної заяви в якій відповідачем виступає фізична особа призводить до настання процедурних наслідків наступного змісту: з’ясування судом відповідності позовної заяви вимогам ст. 119 та 120 ЦПК України − направлення судом запиту до органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи − подальше постановлення ухвали про відкриття провадження у справі у разі відсутності підстав визначених у статтях 121 та 122 ЦПК України, що перешкоджають подальшому розвитку процесуальної процедури.

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. З аналізу доктрини цивільного процесуального права вбачається, що переважна більшість вчених-процесуалістів в якості процедурних наслідків процесуальних юридичних фактів розглядають лише виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, слід погодитись з позицією В.В. Яркова, який наголошує, що процесуальні юридичні факти обумовлюють не лише виникнення, зміну та припинення правовідношення, але й інші процедурні наслідки, наприклад, нормальне функціонування процесуального правовідношення [9, с. 28].

М.О. Рожкова пропонує більш розширене коло процедурних наслідків, які є найбільш значущими для процесуального правовідношення, зокрема: 1) рух процесуального правовідношення, який включає виникнення, зміну та припинення процесуального правовідношення; 2) наслідки реалізації процесуальної правосуб’єктності або компетенції суду; 3) наслідки захисту порушених процесуальних прав [3, с. 193-195].

На мою думку, перерахування в понятті «процесуальний юридичний факт» всіх процедурних наслідків дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу вплине на громіздкість даного поняття. По суті вказівка на те, що процедурні наслідки дії (бездіяльності) обумовлюють виникнення, зміну, припинення правовідношення та нормальне функціонування процесуального правовідношення повною мірою охоплюють всі можливі та реально існуючі процедурні наслідки вказаних дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу.

Висновки. Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване визначення найбільш повно та змістовно розкриває його сутність, як правового явища сфери цивільних процесуальних правовідносин. Зміст вказаного поняття слід розглядати крізь призму таких складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи;

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. / В.В. Ярков − Екатеринбург, 1992. − 523 с.
3. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук / М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
4. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути : монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
5. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: «Юриспруденція». − 2015. − № 14. Том. 2. − С. 26-28.
6. Savigny, Friedrich Carl von: System des heutigen Römischen Rechts. Bd. 4. Berlin, 1841. Savigny F. System des heutigen romshen Rechts. T. III. – 2nd ed., rev. – Published: Clark. N.J.: Lawbook Exhange, 2003 .– 347 р.
7. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
8. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве // Категории науки гражданского права. Избранные труды: в 2 т. Т. 2. М.: Статут, 2005. С. 49–241.
9. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. − 608 с.
10. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. − X. : Право, 2011. − 1352 с.
11. Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 г. http://etalonline.by/?type=text&regnum=HK9900238#load_text_none_1_
12. Левицька Н. О. Нормативно-правовий інститут: розмежування із суміжними поняттями / Н. О. Левицька // Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – № 14. – С. 1–5.
13. Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. − М. : Изд-во БЕК, 1993. − 223 с.
14. Давыдова М.Л. Правовая норма и нормативное предписание: проблема соотношения / М.Л. Давыдова // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 5: Юриспруденция. – 2006. − № 8. − С. 52-57.
15. Иоффе О. С. Избранные труды : В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 574 с.
16. Канзафарова І. С. Теорія цивільно-правової відповідальності : монографія / І. С. Канзафарова. – О. : Астропринт, 2006. – 261 с.
17. Рошканюк В. М. Процедурні та процесуальні правовідносини у праві соціального забезпечення / В. М. Рошканюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер.: Право. − 2014. − Вип. 25. − С. 107-110.
18. Протасов В. Н. Юридическая процедура / В. Н. Протасов. − М.: Юрид. лит., 1991. − 79 с.

Братель Олександр Григорович,

кандидат юридичних наук, доцент,

докторант Національної академії внутрішніх справ

Анотація

У статті автор здійснив аналіз доктринальних визначень «процесуальний юридичний факт» та зауважив на відсутності єдиного уніфікованого. Також було приділено увагу такій правовій категорії як цивільне судочинство і досліджено взаємозв’язок між ними. Доведено, що забезпечення ефективності цивільного судочинства зазнає безпосереднього впливу процесуальних юридичних фактів, оскільки саме виникнення цивільних процесуальних правовідносин у суді і є результатом певних дій чи подій. Акцентовано увагу на тому, що складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. Визначено проблематичним те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості і вони виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства.

Ключові слова: юридичний факт, процесуальний юридичний факт, юридична дія, юридична подія, цивільне судочинство, цивільні правовідносини, цивільний процес.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ доктринальных определений «процессуальный юридический факт» и отметил отсутствие единого унифицированного. Также было уделено внимание такой правовой категории как гражданское судопроизводство и исследована взаимосвязь между ними. Доказано, что обеспечение эффективности гражданского судопроизводства испытывает непосредственное воздействие процессуальных юридических фактов, поскольку само возникновение гражданских процессуальных правоотношений в суде и является результатом определенных действий или событий. Акцентировано внимание на том, что сложность исследования такого правового явления как «процессуальные юридические факты» обусловливается сродством этих юридических фактов с гражданско-правовым юридическими фактами. Определено проблематичным то, что юридические факты в гражданском процессуальном праве имеют свои особенности и они выступают в качестве одной из гарантий соблюдения гражданской процессуальной формы, вся их система может рассматриваться как стабилизирующий фактор судопроизводства.

Ключевые слова: юридический факт, процессуальный юридический факт, юридическое действие, юридическое событие, гражданское судопроизводство, гражданские правоотношения, гражданский процесс.

Summary

It was stated that the maintenance of the effectiveness of civil justice suffers direct influence of the procedural legal facts, because the appearance of civil legal relations in the court is the result of certain actions or events. The duration of most procedural legal facts is clearly defined by the time frame and compliance with these terms will ensure the effectiveness of civil procedure.

It was argument that the complexity of the research of the legal phenomenon “procedural legal facts” is caused by the affinity of these legal facts with the civil legal facts. It was offered to understand “the procedural legal facts” in the narrow sense as actions and events (as two components) with which is associated emergence, change and termination of civil legal relations, where the main actors are members of the process of civil procedure. The attention was also paid to the thoughts that small amount of research in this area indicates a low level of scientific interest to this subject by scientists that appropriately opens the ways for implementation of new scientific research in this field

Civil procedural legal relations usually arise only with a certain set of legal facts, one of which should be the court`s action.

It was marked that the legal facts are the separate elements of all stages of the legal regulation.

Keywords: legal fact, procedural legal fact, legal action, legal event, civil litigation, civil legal relations, civil litigation.

Проблема юридичних фактів є однією з основних в теорії і практиці цивільного процесуального права, а в сучасних умовах становлення судової влади має не тільки юридичне, а й набуває широкого соціально-правового значення. Система юридичних фактів у цивільному процесуальному праві забезпечує функціонування механізму реалізації конституційного права на судовий захист. Процесуальні юридичні факти з однієї сторони повинні забезпечувати результативність правозастосовчої діяльності, а з іншої, гарантувати учасникам процесу та іншим суб’єктам, залученим в судову діяльність, комплекс необхідних правомочностей, законність, об’єктивність судового розгляду, тобто забезпечити той рівень правової захищеності особи, що складають суть цивільної процесуальної форми. Інакше кажучи, система юридичних фактів у цивільному процесуальному праві забезпечує адекватність результатів процесуальної діяльності засобів її досягнення.

Юридичний факт в цивільному процесуальному праві є категорією не достатньо дослідженою, але такою, що зберігає свій багатий науковий і практичний потенціал, здатною узагальнено відображати у своєму змісті все різноманіття правових зв’язків і юридичної діяльності їх суб’єктів і чим пояснюється актуальність обраної теми.

Проблемою дослідження юридичних фактів у цивільному процесуальному праві є, зокрема те, що більшість авторів не виділяють теорію юридичних фактів як елемент науки цивільного процесуального права, а включають її в розділ вчення про правовідносини.

Фундаментальними основами для проведення дослідження стали розробки вітчизняних і зарубіжних правознавців. Так, проблема юридичних фактів знайшла відображення ще в працях таких відомих правників ХІХ – початку ХХ ст. як: М. М. Алексєєв, Ю. Барон, Є. В. Васьковський, П. Г. Виноградов, Д. Д. Гримм, М. М. Коркунов, Л. Й. Петражицький, В. І. Сінайський, Г. Ф. Шершеневич. Ці науковці аналізували з позиції юридичних фактів такі інститути цивільного права, як позовна давність, дійсність та недійсність угод, представництво тощо.

Але нині зазначу про зростання інтересу і появу відповідних наукових доробок таких науковців як: Фурса С.Я. [1-2], Коструба А. В. [7], Ісаков В. Б. [8], Завальний А. М. [9],  Ярков В. В. [10-11], Сташків Б. І. [12], Солодовник Л. В. [13], Данилюк О. В. [14], Кикоть Г. В [15], Сливич І. І. [16], Баландіна В. Г. [17], Бровченко Н. В. [18], Рожкова М. А. [19], Рафикова З. Р. [20] та інші.

Певним питанням даної теми було присвячено окремі мої публікації [3-6].

 При цьому дослідження процесуальних юридичних фактів та їх вплив на забезпечення ефективності цивільного судочинства досі не проводилося, що потребує формування нових підходів у визначенні місця юридичних фактів саме в механізмі цивільного процесуального регулювання.

Метою роботи, виходячи з актуальності й ступеня наукової розробки проблеми, є вплив процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства.

У зв’язку з цим поставлено завдання здійснення аналізу та узагальнення існуючих дефініцій процесуальні юридичні факти, цивільне судочинство та їх взаємозв’язок.

Виклад основного матеріалу

Досліджуючи вплив процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства, перш за все, варто зупинитися на характеристиці окремих категорій, зокрема: «процесуальні юридичні факти» та «цивільне судочинство».

У зв’язку з чим, зауважу про наявність певної кількості наукових доробок в теорії держави і права про юридичні факти в цілому, та процесуальні юридичні факти, зокрема.

Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі [5].

Юридичні факти, як правове явище, перебувають у постійній динаміці, обумовлюючи виникнення, зміну або припинення різноманітних правових відносин. Будь-яка особа у своєму житті неодноразово стикалась з різними юридичними фактами та їх проявом, як то: факт народження людини, реєстрація шлюбу, вступ на навчання, прийняття або звільнення з роботи, смерть людини, заподіяння шкоди, складання заповіту, укладання договору тощо. Юридичні факти знаходять свій прояв у багатьох сферах правових відносин, в тому числі, й у цивільній процесуальній сфері. Приналежність таких юридичних фактів до зазначеної площини правовідносин, у поєднанні з їх специфікою, спрямованістю та галузевим змістом, робить можливим вести мову про окремий різновид юридичних фактів ‒ процесуальні юридичні факти.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, обумовлюючи можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях [4].

Акцентую увагу на відсутності сформульованої на законодавчому рівні дефініції «процесуальний юридичний факт» та «забезпечення ефективності цивільного судочинства», саме тому дослідження впливу процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства варто розпочати із тлумачення «процесуального юридичного факту».

Проблемою дослідження юридичних фактів у цивільному процесуальному праві є, зокрема те, що більшість авторів не виділяють теорію юридичних фактів як елемент науки цивільного процесуального права, а включають її в розділ вчення про правовідносини. Не виділяється і не висвітлюється окремо питання про процесуальні юридичні факти в навчальній літературі з цивільного процесуального права України, лише останнім часом юридичні факти почали виділяти в якості об’єкта дослідження науки цивільного процесуального права і зв’язків з процесуальними діями. Виділення і дослідження юридичних фактів в якості самостійного елементу науки цивільного процесуального права є доцільним і виправданим, оскільки таке дослідження дає можливість поглиблено дослідити роль юридичних фактів у застосуванні норм цивільного процесуального права, у вирішенні інших теоретичних і практичних проблем [21, C. 168].

Використовуючи існуючі доктрини, виділю наступні тлумачення «процесуальних юридичних фактів».

В якості «процесуальних юридичних фактів» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин [5].

Як процесуальні юридичні факти можуть виступати не будь-які дії учасників розгляду справи, а лише дії, направлені на реалізацію суб’єктивних прав й обов’язків, передбачених нормами процесуального права; а також процесуальним юридичним фактом може бути і бездіяльність, але обов’язки, від виконання яких ухиляються учасники процесу, також мають бути закріплені в нормах права [21, С. 35].

Юридичні факти в цивільному процесуальному праві є підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин [22].

Юридичні факти виступають в якості одного з елементів громадянського процесуального методу правового регулювання. Вони відображають тим самим особливості способу впливу процесуального права на регульовані суспільні відносини і місце юридичних фактів в зазначеному впливі [11, C. 56].

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. З впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів [6].

Тобто, у вузькому сенсі під «процесуальними юридичними фактами» слід розуміти дії та події (як дві складові) із якими пов’язується виникнення, зміна та припинення цивільних процесуальних правовідносин, основними суб’єктами яких і є учасники здійснення процесу цивільного судочинства.

В спеціальній юридичній літературі пропонуються різні підходи до класифікації юридичних фактів. Найбільш відомий поділ юридичних фактів здійснюється за вольовим критерієм, тобто поділ на дії та події [6]. Так зауважу, що початковою підставою здійснення цивільного судочинства може бути як дія, вчинення правопорушення, реєстрація шлюбу, так і подія, смерть особи та спадкові правовідносини. А от винесення судом рішення є активною поведінкою учасників цивільних процесуальних правовідносин, тобто судді чи суддів.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до вчинення відповідних дій учасниками процесу [6].

Щодо «цивільного судочинства», то в доктрині існують більш спільні позиції щодо його тлумачення, а саме «цивільне судочинство» – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав та обов’язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб’єктами – судом і учасниками процесу [23, C. 100].

А завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [24, Cт. 1].

Цивільне судочинство являє собою просування цивільної справи у суді, певну взаємопов’язану сукупність стадій її розгляду та вирішення.

Опосередкований характер події (факту-події) є підставою для вчинення відповідних процесуальних дій суду, зокрема, смерть позивача або відповідача при розгляді цивільної справи, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для закриття провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України [24]). Отже, сам по собі факт смерті особи прямо не породжує жодних наслідків для процесу. Для настання процесуальних юридичних наслідків необхідне вчинення комплексу процесуальних дій: подання заінтересованою стороною (правонаступником) у справі свідоцтва про смерть сторони процесу та винесення судом відповідної ухвали про закриття провадження у справі (у випадку коли спірні правовідносини між сторонами не допускають правонаступництва) [6]. В даному випадку ефективність цивільного судочинства буде прямо залежати від вчасності подачі всіх необхідних документів, у яких зазначені відповідні процесуальні юридичні факти.

Дослідження цивільного процесу як складного комплексного фактичного складу дозволяє виявити основні процесуальні юридичні факти – процесуальні дії суду і судді і підкреслює головну мету суду по кожній конкретній справі: знайти той оптимум юридичних фактів – процесуальних дій, здійснення яких призвело б до правильного вирішення цивільної справи, встановлення істини. Адже більшість причин скасування судових актів пов’язані з недосконалим або неналежним здійсненням судом конкретних процесуальних дій, наприклад, через, те що не було приведено до участі в процесі кого-небудь з учасників процесу, не витребувано конкретних доказів, не призначено експертизу, неправильно зафіксовано юридичний факт у процесуальних документах і т.д. Таким чином, юридичні факти виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор цивільного процесу та елемент, який забезпечує ефективність цивільного судочинства [21, C. 69].

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, лише за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких має бути дія суду. Так для порушення цивільної справи в суді необхідна не тільки дія позивача (подача заяви в суд), але і дія судді. Суд як вже зазначалося, є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Тому без відповідної дії суду не може виникнути ні одне цивільне процесуальне правовідношення.

Цивільне судочинство як діяльність суду та інших учасників процесу, спрямоване на виконання певного завдання, яким згідно із статтею 1 ЦПК є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Реалізація зазначеного завдання відбувається у певній, визначеній законом процесуальній формі, тобто в порядку встановленого ЦПК регламенту, від якості якого й залежить ефективність виконання цивільного судочинства. Проте аналіз положень ЦПК, з урахуванням судової практики, потреб суб’єктів правовідносин в оперативному судовому захисті та справедливому (правильному) вирішенні цивільно-правових спорів, дає підстави стверджувати про наявність в ЦПК процесуальних норм, які є перешкодою для належного виконання завдань цивільного судочинства, таким чином знижуючи його ефективність [25, C. 53].

Юридичні факти входять в якості самостійних елементів в усі стадії правового регулювання. Спочатку юридичні факти закріплюються в нормах права. Настання юридичних фактів призводить до виникнення суб’єктивних процесуальних прав і обов’язків, здійснюваних в рамках цивільних процесуальних правовідносин. Реалізація прав і обов’язків також виступає в якості юридичних фактів – процесуальних дій, які є змістом процесуальних відносин. Юридичними фактами є і акти застосування норм цивільного процесуального права, що впливають на динаміку цивільного процесу [11, C. 56].

Проблематичним є те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості. По-перше, вони повинні бути зафіксовані у встановленій законодавством процедурно-процесуальній формі, повинні бути належним чином оформлені і засвідчені. По-друге, юридичні факти, які породжують конкретні процесуальні відносини, як правило, не поодинокі, а виступають у вигляді фактичного (юридичного) складу. По-третє, процесуальні фактичні склади відрізняються двоїстою правовою природою. Поряд з власне процесуальними фактами в нього включаються факти матеріально-правового характеру (матеріальні охоронні відносини). По-четверте, власне процесуальні факти вичерпно визначені в нормах процесуального права [26, C. 13], але в статті 11 Цивільного кодексу України зазначені підстави виникнення цивільних прав та обов’язків … інші юридичні факти [27, Cт. 11], а в Цивільно-процесуальному взагалі немає їх закріплення. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підстав виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Безпосереднім аналогом, проявом та закріпленням процесуальних юридичних фактів є відповідні процесуальні дії, вчинювані як судом, так й учасниками цивільного процесу під час розгляду цивільних справ. Проектуючи положення ст. 11 ЦКУ на сферу цивільного судочинства можна визначити, що цивільні процесуальні правовідносини виникають в результаті вчинення судом або учасниками цивільного процесу дій, регламентованих нормами цивільного процесуального законодавства [5].

Через дослідження проблеми процесуальних юридичних фактів можливо і вирішення питань системи цивільного процесу. Цивільний процес складається з системи правозастосовчих циклів, що, в свою чергу, складаються з трьох стадій – відкриття провадження, підготовка до розгляду і вирішення справи по суті з винесенням відповідного процесуального рішення у формі відповідного акту. Одним із системо-утворюючих чинників кожного правозастосовчого циклу і стадії, що створюють в них спеціальний правовий режим, являються юридичні факти. Специфіка будь-якого правозастосовчого циклу в цивільному процесі визначається серед іншого і специфікою процесуальних юридичних фактів, що характеризують зміст судової діяльності та діяльності інших учасників процесу. Саме процесуальні юридичні факти визначають відмінність у кожному з циклів цивільного процесу стадій порушення справи, підготовки і, особливо – розгляду і винесення процесуального акту, що закінчують процес судочинства. Відмінність проявляється у співвідношенні різних видів процесуальних юридичних фактів, характері і структурі фактичних складів і за іншими критеріями  [11, C. 60].

Як і всі правовідносини, цивільні процесуальні відносини виникають, змінюються і припиняються за наявності відповідних юридичних фактів, тобто життєвих обставин, які передбачені гіпотезою процесуальної норми. Важливу роль в цьому плані відіграють ті юридичні факти, які породжують матеріально-правові відносини, у зв’язку з якими виникають і відповідні їм процесуальні. Так, порушення однією із сторін умов цивільно-правової угоди породжує як матеріально-правові відносини (обов’язок цієї сторони відшкодувати завдану шкоду і право іншої сторони на його відшкодування), так і процесуальне право потерпілого на пред’явлення до суду позову. Надалі ж головну роль відіграє прийняття в установленому порядку органами, керуючими процесом, процесуальних документів (постанов, рішень, ухвал та ін.). Юридичні факти є досить важливим елементом в цивільному процесуальному праві, оскільки від них залежить не лише хід цивільного процесу, вони є передумовою виникнення таких правовідносин [28, С. 413].

Дослідження цивільного процесу як складного комплексного фактичного складу уможливлює виявлення основних процесуальних юридичних фактів – процесуальні дії суду і судді і підкреслює головну задачу суду по кожній конкретній справі: знайти ту оптимальну сукупність юридичних фактів – процесуальних дій, вчинення яких призвело б до правильного вирішення цивільної справи. Адже більшість причин скасування судових актів пов’язані з недосконалим або неналежним здійсненням конкретних процесуальних дій наприклад, з огляду на незалучення кого-небудь з учасників процесу, неналежного повідомлення, не витребування конкретних доказів, зважаючи на непризначення експертизи, неправильної фіксації юридичних фактів в процесуальних документах і т. д. Таким чином, юридичні факти виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства. Встановлення юридичних фактів виступає в якості основи реалізації норм цивільного процесуального права. Через юридичні факти визначається фактична основа судової діяльності в цивільному процесі, тому що застосування норм матеріального права здійснюється одночасно з реалізацією процесуальних норм  [11, C. 61].

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи стороною, прийняття суддею заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової угоди сторін тощо). На основі аналізу норм цивільного процесуального права можна дійти висновку, що юридичним процесуальним фактом є процесуальна дія. У той же час слід зауважити, що цивільні процесуальні відносини виникають, як правило, тільки за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких повинна бути дія суду [29, C. 318].

Особливість цивільного судочинства полягає в тому, що його ефективність в більшості випадків залежить від своєрідного «людського фактору», який в цивільному процесуальному праві має назву – внутрішнє переконання суду. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів [5]. Внутрішнє переконання суду і буде процесуальним юридичним фактом – дією. Юридичні події породжують процесуальні правові наслідки тільки в сукупності з діями, в межах єдиних фактичних складів.

Аналіз положень ЦПК України засвідчує, що тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками, як то: строки вирішення питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), строки розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК України), строки подання апеляційної або касаційної скарги (ст. 294, 325 ЦПК України) тощо [5] і саме дотримання даних строків і забезпечуватиме ефективність цивільного судочинства.

Варто зауважити, що у сучасній доктрині цивільного процесу доступність судового захисту у широкому розумінні пов’язується з рядом обставин, найважливішими з яких, в межах нашого дослідження, слід визнати: можливість безперешкодно звернутися до суду за судовим захистом порушеного або оспорюваного права, охоронюваного законом інтересу (гарантоване право на звернення до суду в чітко зрозумілому законом порядку); простота і зрозумілість процедури порушення і розгляду справи [30, С. 235].

Із чинниками своєчасності та правильності судового розгляду пов’язана концентрація в руках суду доказового матеріалу та правильне визначення відповідачів та третіх осіб, участь в справі яких зумовлена спірними правовідносинами. Так, статті 213, 214, 215 ЦПК покладають на суд обов’язок під час ухвалення рішення вирішити такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При цьому в мотивувальній частині рішення суд має зазначити: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. Тобто ЦПК зобов’язує суд вирішити справу законно і обґрунтовано [25, С. 56].

Слід зауважити про наявність в ЦПК процесуальних норм та інститутів, дія яких ускладнює реалізацію завдань цивільного судочинства та негативним чином позначається на реалізації громадянами гарантованого їм права на судовий захист, чим знижується ефективність правосуддя в цивільних справах, а у громадян виникає почуття недовіри до судової системи, підривається авторитет держави, яка покликана захищати їх права. Цивільне судочинство в соціальній, правовій державі, якою є Україна, має своїм призначенням забезпечити громадянам такий судовий розгляд із застосуванням активних повноважень суду в процесі доказування та з’ясування всіх обставин справи, щоб порушені права отримали судовий захист незалежно від процесуальної активності (пасивності) громадян – учасників справи, лише за наявності однієї умови – бажання людини отримати судовий захист в спірних правовідносинах. А судовий розгляд цивільної справи має завершуватися остаточним розв’язанням цивільно-правового спору та виключати необхідність пред’явлення на підставі ухваленого судового рішення нових «тотожних» або ж «похідних» позовів між тими самими сторонами [25, C. 54].

Специфіка будь-якого правозастосовчого циклу в цивільному процесі визначається серед іншого і специфікою процесуальних юридичних фактів, що характеризують зміст судової діяльності та діяльності інших учасників процесу. Саме процесуальні юридичні факти визначають відмінність у кожному їх циклів цивільного процесу стадії порушення справи, підготовки і, особливо – розгляду та винесення процесуального акта, що закінчує процес судочинства. Відмінність проявляється в співвідношенні різних видів процесуальних юридичних фактів, характер і структурі фактичних складів і за іншими критеріями.

Таким же чином будується, наприклад, система вчинення нотаріальних дій з точки зору її процедурних складових [11, C. 206].

Значення проблеми юридичних фактів визначається і в аспекті функціонування судової влади, її взаємодії із законодавчою і виконавчою владою. Необхідний юридико-фактичний аналіз механізму здійснення судової влади, з тим, щоб вона була «вбудована» в правову систему У цьому плані важливі її національні і міжнародно-правові основи, оскільки процесуальна складова судового захисту набула зовсім іншого звучання в зв’язку з необхідністю реалізації права на справедливий судовий розгляд в контексті Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Таким чином, забезпечення ефективності цивільного судочинства зазнає безпосереднього впливу процесуальних юридичних фактів, оскільки саме виникнення цивільних процесуальних правовідносин у суді і є результатом певних дій чи подій. Тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками і саме дотримання даних строків і забезпечуватиме ефективність цивільного судочинства.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. У вузькому сенсі під «процесуальними юридичними фактами» слід розуміти дії та події (як дві складові) із якими пов’язується виникнення, зміна та припинення цивільних процесуальних правовідносин, основними суб’єктами яких і є учасники здійснення процесу цивільного судочинства. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, лише за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких має бути дія суду.

Юридичні факти входять в якості самостійних елементів в усі стадії правового регулювання. Юридичними фактами є і акти застосування норм цивільного процесуального права, що впливають на динаміку цивільного процесу. Проблематичним є те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості і вони виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства.

Список використаної літератури:

1. Міжнародний цивільний процес України : [навчальний посібник] /  За ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. — 240 с.
2. Фурса С. Я. Провадження в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Фурса Світлана Ярославівна. — К., 1997. — 177 c.

3.       Братель О. Г. Процесуальні юридичні факти в контексті неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/procesualni-yuridichni-fakti-v-konteksti-nepravomirnix-dij-bezdiyalnosti-uchasnikiv-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/

4.       Братель О. Г. Юридичні факти-події як складова процесуальних юридичних фактів  [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://goal-int.org/yuridichni-fakti-podii-yak-skladova-procesualnix-yuridichnix-faktiv/

1. Братель О. Г. Ознаки системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві України [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/oznaki-sistemi-procesualnix-yuridichnix-faktiv-u-civilnomu-procesualnomu-pravi-ukraini/
2. Коструба А. В. Юридичні факти в механізмі припинення цивільних майнових відносин : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Коструба Анатолій Володимирович. — К. — 2015. — 440 с
3. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве / В. Б. Исаков.  — М., Юридическая литература. 1984. — 144 с.
4. Завальний А. М. Юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Завальний Андрій Миколайович. — К., 2007. — 192 с.
5. Ярков В. В. Юридические факты в механизме реализации норм
   гражданского процессуального права : автореф. дис.  на соиск. ученой степени доктора юридических наук :  спец. 12.00.03 — Гражданское право ; Семейное право ; Гражданский процесс ; Международное частное право.  / Ярков Владимир Владимирович. —Екатеринбург,1992. — 36 с.
6. Ярков Владимир Владимирович. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : дис.. … доктора юрид. наук : 12.00.03. / Ярков Владимир Владимирович. — Екатеринбург, 1992. — 523 с.
7. Сташків Б. І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Сташків Богдан Іванович. — К., 1997. — 173 л.
8. Солодовник Л. В. Юридичні факти у трудовому праві України  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Солодовник Людмила Валеріївна. — Х., 2004. — 199 с.
9. Данилюк О. В. Юридичні факти як підстави виникнення індивідуальних трудових правовідносин  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Данилюк Олександр Васильович. — К., 2007. — 202 с.
10. Кикоть Г. В. Юридичні факти в системі правовідносин : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Кикоть Григорій Валерійович. — К., 2006. — 198 с.
11. Сливич І. І. Юридичні факти в кримінальному процесі України : дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Сливич Іван Іванович. — О., 2007. — 209 с.
12. Баландіна В. Г. Юридичні факти в податковому праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Баландіна Вікторія Григорівна. – Ірпінь, 2009. — 227 арк.
13. Бровченко Н. В. Юридичні факти в конституційному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Бровченко Наталя Володимирівна. — Маріуполь, 2012. — 20 с.
14. Рожкова М. А.  Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия : спец. 12.00.15  — Гражданский процесс, арбитражный процесс диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук Москва-2010 418 с
15. Рафикова З. Р. Значение системы юридических фактов в гражданском праве // Актуальные проблемы экономики и права. — 2014. — № 1(29). — С. 219–225.
16. Постатейный комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации / под ред. П. В. Крашенинникова. — М. : Статут, 2003. — 753 с.
17. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc14/part_2/9.pdf
18. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право України [Текст] : навч. посіб. / О. О. Штефан. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 360 с.
19. Цивільний процесуальний кодекс від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України від 08.10.2004 — 2004 р. —№ 40, / 40-42 /, — Стор. 1530. —Стаття 492
20. Короєд С.О. Окремі нормативно-процесуальні перешкоди ефективності цивільного судочинства / С. О. Короєд // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2014. — № 24. — С. 53-56
21. Галаган І. А. До проблем теорії правозастосовних відносин. / А. І. Галаган, А. В. Василенко // Держава і право. —1998. — № 3. — С. 13-14.
22. Цивільний кодекс України : за станом на 19 січня 2013 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2013. — С. 158.
23. Комаров В.В. Гражданское  процессуальное право. Курс гражданского процесса / В.В. Комаров. — Х. : Еспада, 2010. — 633 с.
24. Садикова Я. М. Місце та роль фактів процесуально-правового значення в предметі доказування за цивільним процесуальним законодавством України / Я.М. Садикова // Право і безпека. — 2012. — № 3. — С. 318-322.
25. Короєд С.О. Доступність правосуддя в цивільних справах як засіб забезпечення його ефективності / С.О. Короєд // Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2013. — № 59 — С. 231-236.

6.       Братель О.Г.  Подія як юридичний факт в сфері цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/podiya-yak-yuridichnij-fakt-v-sferi-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Юридичні факти, як правове явище, перебувають у постійній динаміці, обумовлюючи виникнення, зміну або припинення різноманітних правових відносин. Будь-яка особа у своєму житті неодноразово стикалась з різними юридичними фактами та їх проявом, як то: факт народження людини, реєстрація шлюбу, вступ на навчання, прийняття або звільнення з роботи, смерть людини, заподіяння шкоди, складання заповіту, укладання договору тощо. Юридичні факти знаходять свій прояв у багатьох сферах правових відносин, в тому числі, й у цивільній процесуальній сфері. Приналежність таких юридичних фактів до зазначеної площини правовідносин, у поєднанні з їх специфікою, спрямованістю та галузевим змістом, дозволяє вести мову про окремий різновид юридичних фактів ‒ процесуальні юридичні факти.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, обумовлюючи можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях.

На теоретичному рівні процесуальні юридичні факти можуть досліджуватись крізь призму визначення їх поняття, ознак, функцій, видів, структури, динаміки, класифікації, порядку фіксації та системи.

Мета даної статті полягає у визначенні поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів, як одного з найменш дослідженого явища сфери цивільних процесуальних правовідносин.

Аналіз спеціальної літератури засвідчує, що юридичні факти на загальнотеоретичному рівні вивчали та досліджували багато вчених як радянського, так і сучасного періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба, З.Р. Рафікова, Р.О. Халфіна та інші. Процесуальні юридичні факти як специфічне процесуальне правове явище вивчали такі науковці як: Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, Н.А. Чудиновська, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі.

Отже, питання щодо визначення поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України не піддавались науковому вивченню ні на рівні дисертаційних досліджень, ні на рівні окремих наукових статей.

Необхідно констатувати відсутність в законодавчому полі формулювання поняття «процесуальний юридичний факт» та «система процесуальних юридичних фактів», а тому дослідження системи процесуальних юридичних фактів слід розпочати з безпосереднього тлумачення слова «система». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «система» визначається як порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням і взаємним зв’язком частин чого-небудь [1, с. 1320]. Вказане визначення дозволяє зробити висновок, що система процесуальних юридичних фактів повинна складатись із закономірно розташованих у взаємному зв’язку та певному порядку частин. Система повинна виявляти та враховувати всі частини єдиного цілого.

З метою досягнення окресленої в статті мети окремо слід розглянути поняття «процесуальні юридичні факти». В праві «юридичні факти» визначаються як певні життєві обставини, що обумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин. В якості «процесуальних юридичних фактів» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення даної категорії повною мірою розкриває її зміст.

Співвідношення та аналіз понять «система», «юридичні факти» та «процесуальні юридичні факти» дозволяє синтезувати визначення наступної категорії. Система процесуальних юридичних фактів ‒ це взаємопов’язані між собою певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, з настанням яких норми цивільного процесуального законодавства пов’язують виникнення, зміну та припинення відповідних юридичних наслідків для учасників цивільних процесуальних правовідносин.

На сьогодні в цивільному процесуальному праві відсутня загальноприйнята система процесуальних юридичних фактів, що негативно впливає на процедуру нормотворчості в даній галузі. Відсутність належного опрацювання законодавчої бази від моменту підготовки правової норми до її реалізації, створює сприятливі умови для недобросовісних учасників цивільних процесуальних правовідносин, призводячи до непродуманого та необґрунтованого внесення змін до процесуальних кодексів, в тому числі до Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [2].

Значення норм вказаного Кодексу неможливо заперечувати, адже вони виконують важливу та невід’ємну, для цілого ряду кодифікованих законодавчих актів, обслуговуючу функцію. Виходячи зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України можна стверджувати, що норми цивільного процесуального законодавства, насамперед, спрямовані на реалізацію положень наступних кодексів: Цивільного, Сімейного, Житлового, Земельного та Кодексу законів про працю.

Застосування кількісного аналізу дозволило встановити, що з моменту набуття чинності ЦПК України зазначений кодифікований нормативний акт піддавався чисельним змінам, доповненням та тлумаченням. Так, починаючи з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, в 7-ми випадках застосовувалось офіційне тлумачення норм рішеннями Конституційного Суду України, у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними.

Аполітичний за змістом ЦПК України зазнавав негативного впливу в результаті політичних та революційних подій, що відбувались в Україні на початку 2014 р., у вигляді прийняття діючою на той час Верховною Радою України так званих «законів 16 січня 2014 р.» [3], які мали суто диктаторське спрямування. Деполітизація внесених безглуздих змін відбулась 28.01.2014 р. [4] не дозволивши перетворити ЦПК України в засіб політичного протистояння та тиску.

На моє переконання, ЦПК України виходячи зі свого призначення повинен залишатись ефективним механізмом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави та суспільних інтересів.

В певному середовищі науковців, юристів, адвокатів та суддів панує усталена думка про необхідність кардинальної зміни положень ЦПК України. Вважаю, що в даному випадку повинно йтись не про кардинальні зміни, а про можливість застосування науково обґрунтованих та практично виважених підходів до подальшого удосконалення цивільного процесуального законодавства. Все це вказує на необхідність розробки ефективної системи процесуальних юридичних фактів цивільного процесуального права та цивільного судочинства, з у рахуванням якої будуть послідовно вноситись зміни до норм ЦПК України. Наявність визначеної системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві дозволить створити можливість передбачати запити суспільства до безпосереднього виникнення проблем із правозастосуванням та дозволить стати методологічною основою для вивчення цивільного процесуального права як галузі права.

У чинному ЦПК України відсутня спеціальна норма, глава або розділ, присвячені процесуальним юридичним фактам. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підставі виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Безпосереднім аналогом, проявом та закріпленням процесуальних юридичних фактів є відповідні процесуальні дії, вчинювані як судом, так й учасниками цивільного процесу під час розгляду цивільних справ.

Слід визнати, що чинному ЦПК України бракує спеціальної норми, подібної до ст. 11 Цивільного кодексу України [5], в якій би були визначені підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Проектуючи положення вказаної норми на сферу цивільного судочинства можна визначити, що цивільні процесуальні правовідносини виникають в результаті вчинення судом або учасниками цивільного процесу дій, регламентованих нормами цивільного процесуального законодавства.

Системний аналіз положень ЦПК України дозволяє дійти висновку, що підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а відповідно процесуальними юридичними фактами, зокрема, є: 1) дії або бездіяльність суду; 2) дії або бездіяльність учасників цивільного процесу; 3) заяви, позовні заяви, скарги подані до суду особами або уповноваженими органами з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, права та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів; 4) судові рішення ухвалені або постановлені судами; 5) порушення судом або учасниками цивільного процесу норм цивільного процесуального законодавства; 6) наслідки подій, з якими пов’язано настання цивільних процесуальних наслідків; 7) інші процесуальні юридичні факти.

Спробуємо дослідити системні ознаки та зв’язки процесуальних юридичних фактів. Як наголошує В.Б. Ісаков система юридичних фактів може розумітись у двох значеннях ‒ матеріальному та ідеальному. У першому ‒ йдеться про взаємозв’язки реальних, виникаючих у житті фактичних обставин; у другому ‒ про системні зв’язки юридичних норм, точніше, їх гіпотез, в яких закріплені моделі юридичних фактів [6, с. 48].

Систему процесуальних юридичних фактів слід відносити до класу так званих «великих систем». Д.О. Поспєлов зазначає, що велика система характеризується наступними ознаками: неможливістю повної формалізації об’єкту управління; непостійністю структури та функціонування об’єкту управління; багатоканальністю управління та нечіткістю самих критеріїв доцільності; наявністю в даних системах людей, які володіють системою вільних дій [7, с. 4-5].

Більшість з перерахованих ознак явища «велика система» притаманні для системи процесуальних юридичних фактів. При цьому можна стверджувати, що досліджувана система процесуальних юридичних фактів має власні специфічні риси та ознаки, серед яких слід виділити наступні:

1) наявність великої кількості елементів системи. Фактична система складається із значної кількості як окремих процесуальних юридичних фактів, так і їх сукупності, у вигляді процесуально регламентованих фактичних складів. В процесі розгляду цивільної справи вказана ознака системи проявляється у наступному. Наприклад, особа в порядку ст. 118 ЦПК України звертається до суду із позовною заявою. Подання вказаної заяви є окремим процесуальним юридичним фактом, який обумовлює виникнення та розвиток, за наявності позитивних процесуальних умов, окремих процесуальних дій, які формують фактичний процесуальний склад у вигляді першої стадії цивільного процесу ‒ відкриття провадження у справі. За своїм змістом будь-який фактичний процесуальний склад є не чим іншим, як сукупністю окремих процесуальних юридичних фактів. Проте, сама система процесуальних юридичних фактів передбачає наявність логічно побудованих та процесуально регламентованих процесуальних дій, перебуваючих у визначеному взаємозв’язку;

2) відносна нестабільність елементного складу системи. В результаті розвитку суспільних відносин нові процесуальні юридичні факти вводяться в процесуальний обіг, інші вибувають з обігу, обумовлюючи розширення системи. Вказані процеси відповідним чином впливають на зміну зв’язків між процесуальними юридичними фактами. Як вже наголошувалось, з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, а у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними. В якості прикладу зміни системи процесуальних юридичних фактів можна назвати виключення з процесуального обігу такої процесуальної дії, як подання заяви про апеляційне оскарження рішення суду або ухвали суду першої інстанції, яка існувала в ЦПК України з 01.09.2005 р. до 03.08.2010 р. Іншим прикладом зміни системи процесуальних юридичних фактів є скасування імперативного статусу попереднього судового засідання. Так, починаючи з 03.08.2010 р. попереднє судове засідання при розгляді цивільних справ стало не обов’язковим, а питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі;

3) влив «людського фактору» на розвиток елементів системи. Для системи процесуальних юридичних фактів, як і для будь-яких інших правових явищ, притаманне поєднання об’єктивних та суб’єктивних складових. Особливість цивільного судочинства полягає в тому, що його ефективність в більшості випадків залежить від своєрідного «людського фактору», який в цивільному процесуальному праві має назву – внутрішнє переконання суду. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Положення вказаної норми має поширення на прийняття судом будь-яких судових рішень, що супроводжують розгляд цивільної справи. Більш вдалим, на мою думку, синонімом словосполучення «внутрішнє переконання суду» є словосполучення «суддівський розсуд».

Суддівський розсуд ‒ це врегульований правовими нормами специфічний вид правозастосовної діяльності, що здійснюється в процесуальній формі та полягає в наданні суду, у відповідних випадках, повноважень вирішувати спірне правове питання, виходячи із цілей, передбачених законодавцем, принципів права та інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, а також засад розумності, добросовісності та справедливості [8, с. 106]. Суддівський розсуд реалізується в межах, наданих суду процесуальним законом прав із застосування матеріального і процесуального права задля найбільш ефективного захисту суб’єктивних прав сторін. Наприклад, саме від суддівського розсуду залежить можливість реалізації положень ч. 1 ст. 202 ЦПК України, в яких закріплені диспозитивні підстави для зупинення провадження у справі.

Прояв «людського фактору» полягає в тому, що не лише суд, а й учасники цивільного процесу формують та вибудовують систему процесуальних юридичних фактів, так як саме людина є ініціатором виникнення та розвитку переважної більшості таких юридичних фактів. Це, зокрема, відбувається шляхом передбаченої нормами ЦПК України можливості на будь якій стадії цивільного процесу укласти мирову угоду або відмовитись від позову;

4) нормативна регламентованість елементів системи. Процесуальними юридичним фактами визнаються не будь які обставини суспільного життя, а лише ті, що регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства. По суті, сфера процесуальних юридичних фактів по-перше, визначається законодавчими рамками, по-друге, обмежується предметом правового регулювання, який, наприклад, у справах позовного провадження визначається змістом заявлених позовних вимог. Аналіз елементів системи процесуальних юридичних фактів дозволяє спостерігати постійні трансформаційні переходи від зального до конкретного і, навпаки.

У будь-якому випадку життєві обставини, що не регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства не можуть входити до складу системи процесуальних юридичних фактів.

5) відносно визначена тривалість елементів системи. Аналіз положень ЦПК України засвідчує, що тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками, як то: строки вирішення питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), строки розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК України), строки подання апеляційної або касаційної скарги (ст. 294, 325 ЦПК України) тощо.

Разом з тим, словосполучення «відносно визначена тривалість» вказує на те, що не всі елементи досліджуваної системи обмежені відповідними часовими рамками. В окремих випадках рішення суду сприймається в якості процесуального юридичного факту, який може впливати на розвиток цивільних процесуальних правовідносин під час розгляду інших цивільних справ. Такими рішеннями можуть бути рішення про визнання, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (наприклад, рішення суду про визнання права власності) або конститутивні рішення, зміст яких спрямований на зміну чи припинення правовідносин (наприклад, рішення суду про виділ частки зі спільного майна, про розірвання шлюбу тощо). Як результат, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України);

6) прояв нормативно неурегульованих елементів системи. Наявність прогалини (недоліків) у цивільному процесуальному законодавстві та неможливість передбачення наперед всіх процесуальних відносини, вказує на потребу запровадження в цивільному процесуальному законодавстві процесуальної аналогії. Мною підтримується позиція М.І. Балюка та Д.Д. Луспеника, які вважають, що законодавцю слід закріпити застосування процесуальної аналогії в цивільному процесі задля дотримання необхідних процесуальних гарантій учасників процесу та для діяльності самих судів у рамках правового поля. Це дозволить вирішити далеко не просту проблему, коли частина відносин між судом і окремими учасниками процесу будуються з урахуванням фактичних, не опосередкованих нормами цивільного процесуального права, тим більше, що юридична доктрина заперечує наявність в процесі фактичних відносин [9, с. 51].

Сформульовані ознаки системи процесуальних юридичних фактів вказують на динамічний та змінний характер досліджуваної системи. Змінюваність системи зумовлена такими факторами як: швидкоплинність суспільних відносин, що породжують та сприяють виникненню нових процесуальних юридичних фактів, які знаходять відповідну імплементацію у вигляді внесення систематичних змін та доповнень до норм цивільного процесуального законодавства.

Підводячи підсумок слід зазначити, що подальша розробка системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві має важливе значення для функціонування сфери цивільних процесуальних правовідносин. Будь-які правовідносини будуються на сукупності юридичних фактів. На мій погляд, система процесуальних юридичних фактів повинна бути зрозумілою та динамічною, такою, що своєчасно враховує зміни у сфері суспільного життя. Поглиблене вивчення цієї системи потрібне для подальшого розвитку діючої системи правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин та для формування єдиної правозастосовної практики. Вивчення системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві обумовлено об’єктивною необхідністю формування як теоретичних, так і практичних засад правореалізації, кінцевим результатом якої є забезпечення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

Література:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
3. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян: Закон України від 16.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 801.
4. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України: Закон України від 28.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 811.
5. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
6. Исаков В.Б.. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков. ‒ М., Юридическая литература. 1984. ‒ 144 с.
7. Поспелов Д.А. Большие системы (ситуационное управление). / Д.А. Поспелов ‒ М., 1975. ‒ 63 с.
8. Папкова О.А. Понятие судейского усмотрения / О.А. Папкова // Российское право. – 1997. ‒ № 12. ‒ С. 106
9. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях) : Коментарії, рекомендації, пропозиції / М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник. ‒ Х.: Харьков юрид., 2008. ‒ 708 с.

Ключові слова: система, юридичні факти, процесуальні юридичні факти, система процесуальних юридичних фактів, цивільний процес, цивільне судочинство

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. У статті 15 Цивільного кодексу України [1] закріплено положення відповідно до якого, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Здійснити таке право може кожна особа, шляхом звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України).

Реалізація окреслених правових положень відбувається за допомогою норм цивільного процесуального законодавства, в яких відображається основоположна охоронна функція Цивільного процесуального кодексу України [2] (далі ‒ ЦПК України). Обслуговуюче призначення норм ЦПК України полягає в тому, що їх застосування забезпечує можливість безперешкодної реалізації норм матеріального права. У разі недотримання або порушення норм матеріального права будь-яка особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України).

На превеликий жаль, в сучасних умовах функціонування українського суспільства відносини, пов’язані із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб постійно стикаються з низкою проблем, зокрема, правового, соціального, політичного та організаційного характеру. Для їх розв’язання та вирішення потрібно використовувати різноманітний арсенал засобів та методів, не залишаючи поза увагою досягнення в сфері юридичної науки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання пов’язані з визначенням завдань та мети цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких О.С. Захарова, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямку.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій запропонувати шляхи розв’язання дискусійних та проблемних питань, пов’язаних з визначенням завдань та мети цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: здійснити аналіз та виокремити складові поняття «розгляд та вирішення цивільних справ», розкрити зміст поняття «цивільна справа», сформулювати пропозиції, спрямовані на внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Виклад основного матеріалу. Статтею 1 ЦПК України передбачено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відразу слід відзначити певну неузгодженість назви ст. 1 ЦПК України з її безпосереднім змістом. Так, досліджувана стаття має назву «Завдання цивільного судочинства», проте завданням присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі по тексту статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного чи наказного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа [3, с. 378]. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль [3, с. 661]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення [4, с. 371].

У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання» [5, с. 510]. Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» [5, с. 866].

З цього приводу О.С. Захарова зазначає, що ототожнення мети і завдання судочинства певного мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях [6, с. 11].

Відстоюючи свою позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій [6, с. 11].

Автори науково-практичного аналізу Цивільного процесуального кодексу України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи. При цьому ними наголошується, що помилково визначена у ст. 1 ЦПК України і мета. Захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. Під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершальним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він ‒ складова його сутності. Метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі [7, с. 7].

На мою думку, питання щодо з’ясування змісту завдань цивільного судочинства та визначення їх місця в главі 1 розділу І ЦПК України потребує кардинального перегляду з наступних причин.

Якщо законодавець вирішив назвати статтю 1 ЦПК України як «Завдання цивільного судочинства», то саме в даному контексті повинен відображатись її зміст. Дійсно, завдання цивільного судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до її фактичного дублювання зі змістом ч. 1 ст. 3 ЦПК України «1. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів» та ст. 4 ЦПК України «1. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України».

З метою усунення існуючої правової суперечності законодавцю достатньо було б обмежитись виключно перерахуванням завдань цивільного судочинства у вигляді «справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ». Вказані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в діяльності суддів. В частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ виконання вказаних орієнтирів повинно забезпечуватись в тому числі й особами, які беруть участь у справі.

Як зазначає О.С. Захарова, незважаючи на оціночний характер вищенаведених категорій, їх розуміння не повинно викликати проблем [6, с. 12]. Зазначені умови судочинства викладено в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [8], і вони неодноразово застосовувались Європейським судом з прав людини, в тому числі знайшли змістовне висвітлення в більш ніж 200 рішеннях цього суду [9] в справах про порушення державою Україною ст. 6 зазначеної Конвенції.

Діяльність судової влади, яка часто спрямована на власну дискредитацію, а також зневіра громадян в ефективність судочинства в Україні призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські визначення та тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її тлумачення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р.

У вказаному рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права ‒ це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню [10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ на пряму залежатиме від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь [3, с. 783].

Автори науково-практичного аналізу Цивільного процесуального кодексу України неупередженість розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін [7, с. 8]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», і забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» [11].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 3 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України, якою чітко визначено: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, а також відновити становище, що існувало до їх порушення. Перешкодами у досягненні такої мети можуть бути об’єктивні та суб’єктивні фактори:

–        одвічна проблема завантаженості суддів. Відповідно до звітних даних Державної судової адміністрації України середньомісячне надходження справ на одного суддю місцевого суду у 2015 р. становило 56,19 справ [12]. Найбільша кількість справ та матеріалів на одного суддю припадає в таких регіонах як: Дніпропетровська, Харківська, Одеська області та в м. Києві. Вказані кількісні показники не дозволяють суддям місцевих судів гарантувати дотримання закріплених у ст. 157 ЦПК України строків розгляду цивільних справ та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

–        зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами. Такі зловживання можуть полягати у поданні скарг на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася, подання клопотань (заяв) для вирішення питання, яке вже було вирішено судом, заявлення очевидно безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування розгляду справи, безпідставне ухиленні від явки до суду учасників процесу, що тягне за собою відкладення розгляду цивільної справи. Один із шляхів попередження та боротьби з вказаними порушеннями може полягати у запровадженні штрафу, як заходу процесуального примусу. Судові штрафи не є чимось новим для сфери цивільних процесуальних правовідносин. Вони, як процесуальне явище, існували в ЦПК України 1963 р. [13]. Повернення до чинного ЦПК України штрафу, як заходу процесуального примусу, матиме за мету не лише забезпечувати реалізацію каральної функції суду, але й спонукатиме та дисциплінуватиме учасників цивільного процесу належним чином виконувати покладені на них цивільними процесуальним законодавством обов’язки. При запровадженні даного заходу процесуального примусу головне завдання законодавця повинно полягати в обранні «золотої середини» між каральною та попереджувальною функцією даного заходу;

–        недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду справи. Вказана обставина проявляється в наступному. Відповідно до статті 38 ЦПК України сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Кількість представників або адвокатів, які одночасно можуть представляти особу в суді, а також порядок їх заміни в процесі розгляду справи цивільним процесуальним законодавством не регламентована. Це призводить до того, що особи, які беруть участь у справі, мають законні можливості кожного разу доручати представляти їх інтереси новому представнику або адвокату під час проведення чергового судового засідання. В такій ситуації суд перебуває у вкрай не вигідному для нього становищі. Відмовити у наданні представнику або адвокату часу для ознайомлення з матеріалами справи та підготовки до судового засідання суд не має права. У свою чергу, надання строку для вчинення ним ознайомчих дій автоматично призводить до затягування розгляду цивільної справи. Даним прикладом відображена практична можливість особи, яка бере участь у справі зловживати своїми процесуальними права шляхом використання недосконалості цивільного процесуального законодавства;

–        негативні політичні процеси в державі, які негативно відображається на функціонуванні судових інституцій. У зв’язку з відсутністю кворуму, обумовленого політичними процесами в Україні більше одного року не виконувала свої функції Вища рада юстиції. До повноважень Вищої ради юстиції відноситься підготовка подань про призначення суддів на посади та їх звільнення; про призначення та звільнення голів (та їхніх заступників) місцевих, апеляційних і вищих спеціалізованих судів; розгляд випадків порушення суддями присяги та здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів. З початку 2014 р. до 09 червня 2015 р. робота Вищої ради юстиції фактично була паралізована, що негативно відобразилось на функціонуванні всіх судових ланок в Україні. На забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ також вливає і той факт, що станом на початок 2016 р. залишаються не призначеними безстроково 547 суддів у зв’язку з намірами Верховної Ради України здійснити повне оновлення суддівського корпусу в Україні [14].

–        недобросовісне відношення суддів до виконання своїх обов’язків. Постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» [15] 12.11.2015 р. поставлена крапка у гучному скандалі, який пов’язаний з багаторічною бездіяльністю судді Дарницького районного суду м. Києва Куренкова Є.С. Вказаний суддя дозволяв собі не відкривати провадження у справах протягом 2 років з моменту отримання заяв про видачу судового наказу. Ті справи, які вже перебували у провадженні судді не розглядались по декілька років [16; 17].

Притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за порушення строків цивільних справ відбувається з регулярною періодичністю. Так, рішенням Вищої ради юстиції № 1226/0/15-12 від 18.12.2012 р. залишено без задоволення скаргу судді Корольовського районного суду м. Житомира Галасюка Р.А. на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 05.04.2012 р. про притягнення його до дисциплінарної відповідальності [18]. Даним рішенням, зокрема, підтверджено факти недотримання суддею Галасюком Р.А. вимог ст. 157 ЦПК України та невжиття ним заходів щодо розгляду справи № 2-23/12 протягом встановленого законом строку. В порушення вимог законодавства справа № 2-23/12 перебувала на розгляді у судді Галасюка Р.А. з 01.07.2008 р. по 02.03.2012 р., тобто понад строк, встановлений цивільним процесуальним законодавством України.

Продовжуючи аналіз завдань цивільного судочинства слід погодитись з позицією О.С. Захарової, яка вважає, що завдання цивільного судочинства не вичерпується розглядом і вирішенням цивільних справ в їх галузевому значенні. На її думку, значна частка земельно-правових спорів вирішується у порядку цивільного судочинства, але вони за своїм змістом не набувають цивілістичних ознак і ‒ не останньою чергою ‒ внаслідок лише субсидіарного застосування норм ЦК України [6, с. 11-12].

З метою правильного визначення завдань цивільного судочинства необхідно окремо зупинитись на аналізі такого цивільного процесуального явища, як «цивільна справа». Зазначу, що відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ, а не самого спору. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який «розгляд і вирішення цивільної справи» ототожнює з «розглядом і вирішенням спору, тобто усунення правового конфлікту» [19, с. 145].

Одна із прогалин ЦПК України полягає у відсутності законодавчого визначення такого найбільш вживаного процесуального поняття як «цивільна справа». Офіційне визначення поняття «цивільна справа» міститься лише в спільному наказі Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України «Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень» № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. в якому під цивільною справою розуміється (для розділів ІІ-ІІІ, VІ-VІІІ Інструкції) ‒ справа, що розглядається судом за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства, а також справа щодо цивільних, сімейних, трудових, господарських правовідносин, яка розглядається іншими компетентними органами. В Інструкції поняття «цивільна справа» використовується в якості узагальнюючого поняття та охоплює різні види судочинства, а тому запропоноване визначення не відповідає положенням ЦПК України [20].

У п. 1.2.1. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. міститься визначення терміну «судова справа» під яким розуміються позовні заяви, скарги, матеріали кримінального провадження, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також судові процесуальні документи, що виготовляються судом [21].

У Великому юридичному словнику під «цивільною справою» розуміється будь-яка справа, що розглядається в суді в порядку передбаченому цивільно-процесуальним законодавством [22, с. 677]. На мою думку, вказане визначення є найбільш вдалим в юридичному розумінні та виходить за межі сформульованих в ст. 1 ЦПК України «завдань цивільного судочинства».

Відсутність законодавчого визначення категорії «цивільна справа» не дозволяє в повній мірі ототожнювати її з категорією «цивільно-правовий спір». Зважаючи на те, що станом на 2016 р. ст. 1 ЦПК України визначається як базисна, фундаментальна, керівна та процесоспрямовуюча норма для сфери цивільного судочинства, її зміст так і не охоплює всіх відносин, що виникають при розгляді та вирішенні цивільних справ. Наприклад, у ст. 234 ЦПК України міститься законодавче визначення категорії «окреме провадження» під якою слід розуміти вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Проводячи паралелі між ст. 1 та ст. 234 ЦПК України зазначу, що в кожній із цих норм згадується про категорію «цивільна справа». Якщо в ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В даній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Так, розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно підтверджує наявність або відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створенні умови здійснення особою особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Зазначене вкотре підтверджує помилковість в позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». На мою думку, категорія «цивільна справа» є узагальнюючою для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

У продовження висловленої думки слід зазначити, що визначена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства повинна бути виключена з вказаної норми та у видозміненому вигляді знайти своє відображення у ст. 3 та 4 ЦПК України.

Як вже було зазначено, у статті 1, 3 та 4 ЦПК України фактично відображена мета цивільного судочинства. Неузгодженість між вказаними статтями полягає у різному предметі судового захисту. Відповідно до ст. 1 ЦПК України предметом захисту є порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави.

У ч. 2 ст. 3 ЦПК України зазначається, що до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Про суспільні інтереси не згадується в ст. 1 ЦПК України. Нарешті в ст. 4 ЦПК України визначено, що суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси. Вважаю, що в даному контексті вказані норми позбавлені змістовної єдності, а тому потребують нормативної узгодженості.

Дослідивши проблемні питання пов’язані з визначенням завдань та мети цивільного судочинства, окрему увагу слід приділити способам їх реалізації. З цією метою детально буде проаналізоване словосполучення зі ст. 1 ЦПК України ‒ «розгляд і вирішення цивільних справ».

Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність учасників цивільного процесу, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Проте, вирішення цивільних справ є неможливим без здійснення процедури її розгляду. «Вирішення цивільних справ» спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язати існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

На думку С.О. Короєда вказівка в завданні цивільного судочинства на «вирішення» означає успішне завершення цивільно-правового спору, тобто остаточне усунення правового конфлікту між сторонами. Це, є можливим, коли порушене право позивача отримало судовий захист, тобто було відновлено чи забезпечило справедливу компенсацію шкоди, або ж коли суд владно підтвердить відсутність між сторонами спірних матеріальних правовідносин і відсутність у позивача права, за захистом якого він звернувся до суду, або ж за наявності спірних матеріальних правовідносин дійшов висновку про незаконність чи недоведеність позовних вимог позивача, захистивши таким чином інтереси відповідача [19, с. 145].

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. Це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи [7, с. 8].

На мою думку, зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» повинні сприйматись як нерозривні та взаємопов’язані явища. Заміна словосполучення «розгляд і вирішення» на «розгляд, а також вирішення» дозволила б дещо змістовно розвести дані процедури, проте і вказана пропозиція може призвести до юридичної суперечливості.

З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська пропонують «розгляд справи» вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя.

Продовжуючи свою думку вказані автори зазначають, що у ст. 1 ЦПК України, хоча розмежовано поняття «розгляд» і «вирішення», водночас відображено єдність процедури розгляду справи (спору) і застосування норми матеріального права, на підставі якої суд вирішив справу. Автори наполягають, що прикладом нехтування такою єдністю є назва постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р., в якій, до речі, містяться роз’яснення не лише щодо процедури (розгляду), а й щодо вирішення справи, тобто щодо застосування норм ЦК України. Тому назва постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28.04.1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» мала явні переваги, адже слова «судова практика у справах» засвідчують, що йдеться про застосування судами норм і матеріального, і процесуального законодавства [7, с. 7].

З приводу висловленої позиції та, враховуючи положення ЦПК України, вважаю, що завдання цивільного судочинства повинні зводитись до застосування словосполучення «розгляд цивільних справ». Слід погодитись, що «вирішення цивільної справи» виступає складовою її «розгляду», адже вирішити справу без її розгляду неможливо. У зв’язку з цим, назва постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. є вірною, не зважаючи на те, що у вказаній постанові містяться роз’яснення й стосовно порядку вирішення цивільних справ. Обґрунтування власної підтверджується наступним.

У переважній більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи проявляється у її безпосередньому вирішенні, тим самим знаходячи закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір або усувається правовий конфлікт. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду.

Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного її вирішення.

Так, зокрема, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення.

Частина 3 ст. 121 ЦПК України встановлює й інші підстави для повернення позовної заяви (заяви). Разом з тим, повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви, що позбавляє зазначені підстави ознак категоричності щодо неможливості повторного звернення до суду. Перераховані підстави для повернення позовної заяви мають універсальний характер та поширюються на всі види цивільного судочинства.

Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі якщо, наприклад, заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства; є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва та інші. Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом.

Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, проте не вирішена, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку наполягаючи на тому, що суддя постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично розглянув цивільну справу та вирішив її не на користь позивача. Разом з тим, відповідач, як можливий потенційний учасник цивільного процесу, часто не володітиме інформацією про факт звернення позивача до суду. Як результат, суддя своїми діями виконав вимоги визначені нормами ЦПК України, проте не вирішив цивільну справу в контексті вирішення цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами.

На завершення розгляду дискусійних та проблемних аспектів визначення завдань та мети цивільного судочинства слід зупинитись на питанні щодо доцільності упорядкування норм ЦПК України в контексті досліджуваної проблематики. На мою думку, ст. 1 ЦПК України повинна мати назву «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма є своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства.

Як вже було вище розглянуто, відповідно до ст. 1 ЦПК України однім із завдань цивільного судочинства є своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Статтею 157 ЦПК України визначені часові межі своєчасного розгляду цивільних справ, які по суті є правилами цивільного судочинства. Згадка про те, що цивільне судочинство здійснюється, зокрема, відповідно до ЦПК України, міститься лише в ст. 2 даного Кодексу. Таке розміщення норм в ЦПК України не відповідає загальним вимогам юридичної логіки і, як результат, потребує внесення до ЦПК України відповідних змін.

Висновки. В результаті дослідження проблемних питань, пов’язаних з визначенням завдань та мети цивільного судочинства, мною вносяться конкретні пропозиції теоретичного та законодавчого спрямування.

До завдань цивільного судочинства пропонується відносити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ. У свою чергу, мета цивільного судочинства повинна полягати в ефективному захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

В якості пропозицій законодавчого характеру пропонується змінити черговість розміщення правових норм в ЦПК України.

Чинну статтю 2 ЦПК України «Законодавство про цивільне судочинство» слід розмістити в якості першої статті Кодексу.

Чинну статтю 1 ЦПК України пропонується вважати статтею 2 ЦПК України, із залишенням назви «Завдання цивільного судочинства». Стосовно ж змісту даної норми пропонуються два наступні її варіанти.

Перший ‒ «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів».

Другий ‒ «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ».

Пропозиція у вигляді двох варіантів ст. 2 ЦПК України свідчить про диспозитивний характер ініціатив законодавчого характеру. Вважаю, що сформульовані в даній статті пропозиції знайдуть належну увагу та оцінку, як з боку науковців, так і суб’єктів законодавчої ініціативи.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
4. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 742 с.
5. Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. ‒ К.: Наук, думка, 1999-2000. ‒ Т. 1. ‒ 1040 с.
6. Захарова О.С. Завдання цивільного судочинства. Деякі теоретичні проблеми / О. С. Захарова // Адвокат. ‒ 2009. ‒ № 11. ‒ С. 10-13. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу:http://nbuv.gov.ua/j-pdf/adv_2009_11_1.pdf
7. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ 600 с.
8. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
9. Перелік рішень, ухвалених Європейським судом з прав людини [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.echr.coe.int/echr/
10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04
11. Про затвердження Кодексу суддівської етики: рішення ХІ з’їзду суддів України від 22.02.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS19826.html
12. Звіти про стан здійснення судочинства в Україні за 2015 рік. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/sudova_statystyka/Sud_statustuka_Zvit_2015/
13. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1501-06
14. В.Гройсман ініціює кардинальне оновлення суддівського корпусу. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://rada.gov.ua/news/Top-novyna/117744.html
15. Про звільнення суддів: постанова Верховної Ради України від 12.11.2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/787-19
16. Столичний законник «зачинив» у своєму кабінеті більш ніж тисячу справ, перекривши громадянам шлях до правосуддя. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/8196-kolektiv_darnickogo_raysudu_mkieva_ne_vitrimav_znuschan_koll.html
17. Колектив Дарницького райсуду м. Києва не витримав «знущань» законника. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/8196-kolektiv_darnickogo_raysudu_mkieva_ne_vitrimav_znuschan_koll.html
18. Про залишення без задоволення скарги судді Корольовського районного суду м. Житомира Галасюка Р.А. на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 5 квітня 2012 року: рішення Вищої ради юстиції рішення № 1226/0/15-12 від 18.12.2012 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.vru.gov.ua/content/act/1226_18.12_.2012_.pdf
19. Короєд С.О. Усунення правового конфлікту як основне завдання цивільного судочинства та критерій оцінки його ефективності / С.О. Короєд // Проблеми юриспруденції: теорія, практика, суспільний досвід: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 8 жовтня 2013 р. Тези наукових доповідей. ‒ К., 2013. ‒ С. 143-147.
20. Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень: наказ Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0573-08
21. Положення про автоматизовану систему документообігу суду: рішення Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/
22. Большой юридический словарь / Авт.-сост. В.Н. Додонов, В.Д. Ермаков, М.А. Крылова и др.; под ред. А.Я Сухарева, В.Е. Крутских. ‒ М.: Инфра-М, 2003. ‒ 704 с.

Ключові слова: цивільний процес, завдання цивільного судочинства, мета цивільного судочинства, цивільна справа, процесуальні юридичні факти, розгляд цивільних справ.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Процесуальні юридичні факти ‒ це певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення категорії «процесуальні юридичній факти» є найчастіше згадуваним та вживаним в теорії цивільного процесуального права. Вказана категорія перебуває в одному синонімічному полі з такими подібними категорійними поняттями, як: «юридичні факти в цивільному процесі», «юридичні факти в цивільному процесуальному праві», «цивільні процесуальні юридичні факти». Сама категорія «процесуальні юридичні факти» на претендує на визнання її в якості основоположної та базової для сфери цивільних процесуальних правовідносин, проте її найчастіше вживають та застосовують в науковій сфері з огляд на її зрозумілий юридичний контексті та безпосереднє мовленнєве сприйняття.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, що обумовлює можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях. В одній із наукових статей мною порушувалось питання щодо існування в українській юриспруденції фактів певної конкуренції у відносинах так званих «теоретиків» та «практиків» цивільного процесуального права [1, с. 362]. Вказана конкуренція, а іноді й не сприйняття науковців практичними працівниками обумовлює у останніх хибні міркування та висловлювання щодо практичного значення теоретичних досліджень з питань визначення понять, завдань або здійснення класифікації різноманітних правових категорій.

Дійсно, теорія і практика цивільного процесуального права часто не знаходять спільного знаменника. Разом з тим, це не є підставою для надання певних переваг у дослідженні тих чи інших цивільних процесуальних явищ суто в теоретичному або практичному аспектах. Як результат, дослідження процесуальних юридичних фактів неможливе без визначення їх поняття, галузевих особливостей, функцій, системи, здійснення класифікації, окреслення динаміки, значення, специфіки та практичного впливу на сферу цивільних процесуальних правовідносин. З огляду на окреслену проблематику процесуальні юридичні факти будуть досліджені з позицій визначення їх функцій. Особливість функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що вказане питання знаходиться одночасно в теоретичній та практичній площинах, що певною мірою задовольнить наукові інтереси «теоретиків» та належним чином буде сприйнято «практиками».

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Функції юридичних фактів досліджували як українські, так і зарубіжні вчені, в т.ч. вчені радянського періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба. Функції процесуальних юридичних фактів в цивільному процесуальному розумінні досліджували Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень присвячених вивченню функцій процесуальних юридичних фактів свідчить недостатній рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, тим самими відкриваючи нові горизонти для нових наукових пошуків.

Мета статті полягає у докладному вивченні функцій процесуальних юридичних фактів в теоретичному та практичному аспектах, що сприятиме визначенню їх ролі та призначення в процесі правового регулювання цивільних процесуальних відносин.

Виклад основного матеріалу. Досліджуючи «функції цивільних процесуальних юридичних фактів» слід виходити з наступних складових цього поняття: «функції» та «процесуальні юридичні факти». Цілком логічно розпочати висвітлення досліджуваного питання з визначення терміну «функція».

Відразу слід зазначити, що термін «функція» був вдало запозичений юристами у математиків після такого як німецький математик Ґотфрід Вільгельм Лейбніц запровадив його в науковий обіг у 1673 р.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «функція» тлумачиться як призначення, роль чого-небудь [2, с. 1552]. Не залишились осторонь в питанні визначення терміну «функція» і філософи. Зокрема, О.П. Шептулін під «функцією» розумів вплив один на одного елементів цілісної системи, а також її взаємодію з іншими системами (речами), що забезпечує її стійке існування [3, с. 168].

Спроектувавши вказані математико-філософські визначення терміну «функція» в юридичну площину В.Б. Ісаков вказує, що «функція» дозволяє досліджувати взаємодію різних елементів усередині більш складної системи, виявити завдання, які здійснює кожен елемент по відношенню до інших елементів і до системи в цілому [4, с. 57].

Власну думку з цього приводу висловлював В.В. Ярков зазначаючи, що у правознавстві функції зазвичай розглядаються як напрям правового впливу, що виражають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин. Функції як напрямок правового впливу характеризують зміст права, здійснення поставлених перед ним завдань [5, с. 67].

Наступною складовою досліджуваного юридичного поняття є «процесуальні юридичні факти». Як вже було зазначено, в доктрині цивільного процесуального права під процесуальними юридичними фактами розуміють певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Разом з тим, в юридичній літературі зустрічається більш широке визначення даного поняття. Так, С.В. Камчинська під процесуальними юридичними фактами пропонує розуміти конкретну життєву обставину, змодельовану в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [6, с. 28].

Не формулюючи визначення поняття «процесуальні юридичні факти» І.В. Удальцова наголошує, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин [7, с. 401].

Змістовний аналіз юридичної літератури засвідчив, що вчені-процесуалісти, які досліджували різноманітні аспекти процесуальних юридичних фактів в свої наукових працях з певних причин не пропонують визначення поняття «процесуальні юридичні факти». Це, зокрема, випливає з аналізу наявних дисертаційних досліджень В.В. Яркова «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [5], Ж.Ю. Мірошникової «Функції юридичних фактів за російським законодавством» (2005 р.) [8], М.О. Рожкової «Теорії юридичних фактів цивільного і процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [9]. Нажаль, українські вчені не приділяють особливої уваги питанням визначення поняття «процесуальні юридичні факти», що свідчить про відсутність наукового інтересу до даної проблематики, а з іншого боку відкриває простір для проведення наукових досліджень у цьому напрямку.

Зосереджуючи свою увагу на безпосередній меті даної наукової статті зазначу, що питання визначення функцій процесуальних юридичних фактів для вчених-процесуалістів посідають більш важливе місце в науковому аспекті.

В.Б. Ісаков розглядаючи функції юридичних фактів в загальнотеоретичному розумінні вказує на узагальнену характеристику їх ролі та завдань в механізмі правового регулювання [10, с. 57]. Як наголошує В.В. Ярков один і той самий процесуальний факт «може виконувати різноманітні функції залежно від ситуації, що складається в процесі реалізації норм процесуального права» [11, с. 37].

З огляду на досліджувану проблематику під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

Розгляд змісту функцій процесуальних юридичних фактів слід розпочати з окреслення видів функцій юридичних фактів, які досліджувались вченими в галузі теорії держави і права. Так, у науковій праці виконаній в середині 80-х років минулого століття В.Б. Ісаков виділяв основні, додаткові і спеціальні функції юридичних фактів [10, с. 57-62]. Критикуючи вказаний поділ функцій юридичних фактів В.В. Ярков вказував на незрозумілий критерій виділення спеціальних функцій юридичних фактів, який пов’язаний, на думку В.Б. Ісакова, з включенням юридичних фактів в якості елементів у фактичні склади. Адже основні та спеціальні функції юридичних фактів у ряді випадків рівнозначні. Більшість процесуальних юридичних фактів виконують свої функції як самі по собі, так і у фактичному складі. Тому розмежування функцій юридичних фактів на основні та спеціальні є досить умовним [5, с. 69].

В науковій праці більш пізнього періоду В.Б. Ісаков наголошував, що головна функція, виконувана юридичними фактами в правовому регулюванні полягає у забезпеченні виникнення, зміни або припинення правових відносин. Кожний юридичний факт обумовлює або правоутворюючі, або правозмінюючі, або правоприпиняючі правові наслідки.

Продовжуючи свою позицію В.Б. Ісаков відзначає, що крім своєї основної функції, юридичні факти можуть бути навантажені рядом додаткових функцій. Так, в деяких випадках юридичні факти виконують функцію гарантії законності. Законне прийняття позовної заяви зумовлює правомірність всіх подальших дій. Тому закріплення даних юридичних фактів виступає як важлива гарантія законності.

Ще одна функція юридичних фактів ‒ стимулююча. Норма права впливає на суспільні відносини не тільки тим, що встановлює правові наслідки, а й тим, що пов’язує ці наслідки (позитивні або негативні) з певними юридичними фактами. Поява одних юридичних фактів відповідає інтересам суб’єктів, і вони вживають необхідних зусиль для того, щоб ці факти виникли (підстави для преміювання, заохочення), поява інших юридичних фактів ‒ намагаються уникнути (підстави для застосування заходів відповідальності тощо). Поряд з іншими своїми функціями, вони виконують функцію стимулювання (функцію «батога і пряника»). Закріплення в нормах права тих чи інших юридичних фактів активно використовується законодавством як засіб впливу на поведінку суб’єктів [12, с. 439-440].

Ж.Ю. Мірошникова вказує на достатню різноманітність функцій, що виконуються процесуальними юридичними фактами у правозастосуванні. На її думку, функції, пов’язані з правовими наслідками, виражаються в здатності юридичних фактів обумовлювати виникнення, зміну, зупинення, припинення процесуальних прав, обов’язків і правовідносин, а також у правозабезпечуючій і правоперешкоджаючій функціях. Крім цього, юридичні факти забезпечують дотримання законності, попередній вплив на процесуальну діяльність суб’єктів, обмежують судовий розсуд, а також розсуд осіб, які беруть участь у справі, забезпечують індивідуальне піднормативне регулювання процесуальних відносин [8, с. 107].

В загальному розумінні Ж.Ю. Мірошникова підтримує позицію В.В. Яркова відносно безпідставності розмежування та поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями.

Підтримуючи зазначену позицію щодо безпідставності поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями зазначу, що поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження. Вважаю, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

Законодавець закріплюючи коло процесуальних юридичних фактів визначає правові наслідки за відповідну поведінку учасників цивільного процесу та визначає порядок реалізації ними суб’єктивних прав та виконання ними своїх обов’язків. За допомогою процесуальних юридичних фактів здійснюється оцінка дій або бездіяльності суб’єктів процесуальних відносин.

Процесуальні юридичні факти забезпечують безперервну динаміку процесуальних правовідносин, їх стійкість, стабільність. Вказані факти створюють передумови для усунення перешкод в їх розвитку та впливі на суб’єктів, які намагаються порушувати нормальне протікання судового процесу. В доктрині цивільного процесу сформувався традиційний підхід відповідно до якого функції процесуальних юридичних фактів пов’язують з настанням тріади правових наслідків: виникнення, зміна та припинення процесуальних правовідносин.

Детальний аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

Далі по тексту буде здійснена спроба виокремити та розкрити зміст всіх можливих функцій процесуальних юридичних фактів, з метою задоволення потреб теорії та практики цивільного процесуального права.

1) Процесоутворююча функція. Зміст даної функції проявляється у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження процесуальних правовідносин розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: заяви про видачу судового наказу (ст. 97 ЦПК України), позовної заяви (ст. 118 ЦПК України), заяви в порядку окремого провадження (розділ IV ЦПК України), апеляційної скарги (ст. 296 ЦПК України), касаційної скарги (ст. 327 ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358 ЦПК України), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження (ст. 102 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку позовного провадження (ст. 122 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку окремого провадження (ст.ст. 122, 235 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (с. 364-1 ЦПК України).

Слід відзначити, що реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання та виконання заявником або скаржником вимог, встановлених цивільних процесуальних законодавством щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява, позовна заява або скарга.

Недотримання окреслених вимог заявником або скаржником обумовлює існування наступної функції процесуальних юридичних фактів.

2) Процесоперешкоджаюча функція. Процесоперешкоджаюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд в порядку ст. 121 ЦПК України постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, якщо позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК України (недотримання вимог щодо її змісту) або не сплачено судовий збір. Крім цього, суд має право постановити ухвалу про повернення позовної заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК України), якщо: 1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову; 2) заяву подано недієздатною особою; 3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 4) справа не підсудна цьому суду; 5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України; 6) подана заява без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст. 118 ЦПК України.

Особливість процесоперешкоджаючої функції, в більшості випадків, полягає в тимчасовому характері її наслідків. Так, наприклад, якщо при поданні позовної не дотримано вимог щодо її змісту, або не сплачено судовий збір суд встановлює в ухвалі про залишення позовної заяви без руху строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Усунення заявником недоліків обумовлює подальший рух цивільного процесу. Підстави для повернення позивачу заяви, у випадках визначених п. 1, 3, 4, 5, 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, також можуть характеризуватись певною часовою тривалістю, яка прямо залежить від суб’єктивних (позивач, який до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову, повторно подає позовну заяву до суду через певний проміжок часу) або об’єктивних (позивач повторно подає заяву про розірвання шлюбу по досягненню дитиною одного року) факторів.

Слід відзначити, що ст. 121 ЦПК України характеризується універсальним змістом, адже її положення поширюються на цілий ряд норм ЦПК України, які у свою чергу містять положення відсильного характеру відносно окресленої статті. Вказана обставина полягає в тому, що положення ст. 121 ЦПК України застосовуються до: неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу (ст. 98 ЦПК України); неналежно оформленої заяви про скасування судового наказу (ст. 105 ЦПК України); зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених ч. 1 ст. 124 ЦПК України; заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам ст. 134 ЦПК України; неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення (ст. 229 ЦПК України); апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 ЦПК України; касаційної скарги не оформленої відповідно до вимог, встановлених ст. 326 ЦПК України; до заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 364 ЦПК України; заяви про скасування рішення третейського суду, поданої без додержання вимог, визначених у ст. 389-2 ЦПК України.

У будь-якому випадку прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів повинна знаходити відображення у вмотивованій та обґрунтованій ухвалі про залишення позовної заяви без руху, адже в судовій практиці частими залишаються випадки постановлення судами невмотивованих ухвал на стадії відкриття провадження у справі. Так, суддею Пустомитівського районного суду Львівської області 16.01.2013 р. було постановлено ухвалу з приводу розгляду позовної заяви про розірвання шлюбу (цивільна справа № 450/141/13-ц) з наступним формулюванням: «Дана позовна заява підлягає залишенню без руху, оскільки, позивачем чітко не сформульовано зміст позовних вимог, що унеможливлює відкриття провадження по справі та розгляду справи по суті» [13]. Інших мотивів для залишення позовної заяви без руху судом сформульовано не було. Ситуація при цьому ускладнюється і тим, що вказана ухвала оскарженню не підлягає.

Наведеним прикладом чітко проілюстровано процесоперешкоджаючу функцію процесуального юридичного факту у вигляді ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, в якій проявляється прихований і відомий лише судді невмотивований суддівський розсуд. Можна погодитись з тим, що самі позивачі готуючи позовну заву допускають порушення або не дотримуються вимог щодо її змісту, закріплених в ст. 119 ЦПК України, а тому ухвали про залишення позовних заяв без руху на перший погляд є обґрунтованими. Проте суддя відображаючи в ухвалі власний суддівський розсуд повинен підкріплювати його належною правовою мотивацією з посиланням на норми матеріального та процесуального права. Крім цього, слід враховувати, що переважна більшість осіб, які звертаються до суду з позовними заявами не володіють юридичними знаннями. На постановлення наведеної в якості прикладу ухвали можуть впливати цілий ряд процесоперешкоджаючих факторів, зокрема: елементарне небажання судді приймати до розгляду подану позовну заяву; завуальоване примушування позивача звертатися за юридичною допомогою для подальшого розгляду справи до юристів або адвокатів; побоювання судді вирішувати складний або не зрозумілий для нього з правових позицій спір [14, с. 151-152].

3) Процесовідкладальна функція. Відповідно до ст. 191 ЦПК України суд наділений правом в процесі розгляду цивільної справи вчиняти процесуальні дії пов’язані з відкладенням розгляду або оголошення перерви в її розгляді.

Відразу слід наголосити, що до процесовідкладальної функції процесуальних юридичних фактів, незважаючи на її назву, яка вказує саме на процедуру відкладення розгляду цивільної справи, будуть віднесені і процесуальні дії суду, пов’язані з оголошенням перерви в її розгляді.

Отже, відкладення розгляду справи може мати місце у випадках, передбачених статтями 130, 158-1, 169, 195, 224, 304, 305, 333 ЦПК України, а також у разі неможливості розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб. Процесуальна дія у вигляді відкладення розгляду справи найчастіше реалізується судами для врегулювання питань пов’язаних з неявкою в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними або у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Можна констатувати, що в нормативному та практичному аспектах питання пов’язані із застосуванням процедури відкладення розгляду справи є врегульованими та не викликають серйозних нарікань, що не можна говорити відносно процедури оголошення перерви в розгляді справи.

Частиною 2 ст. 191 ЦПК України визначено, що суд оголошує перерву на час необхідний для цього, у разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів. Крім цього, відповідно до положень ЦПК України перерва у розгляді цивільної справи може бути оголошена у випадку:

необхідності заміни перекладача у зв’язку з повторним порушенням ним порядку під час судового засідання або невиконання ним розпоряджень головуючого (ч. 2 ст. 92 ЦПК України);

вирішення судом питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду (ч. 3 ст. 162 ЦПК України);

якщо після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим (ч. 4. ст. 195 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи апеляційним судом (ч. 7 ст. 304 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи судом касаційної інстанції (ч. 7 ст. 333 ЦПК України).

Перераховані підстави стосуються оголошення перерви безпосередньо в процесі розгляду цивільної справи.

У свою чергу суд, відповідно до ч. 3 ст. 159 ЦПК України має право оголошувати перерви у судовому засіданні, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Дослідження процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні потребує з’ясування змісту таких понять як: «судовий розгляд» та «судове засідання».

Стадія судового розгляду у доктрині цивільного процесуального права та в ЦПК України часто іменується як «судове засідання». Судові засідання відбуваються під час розгляду цивільних справ в місцевих судах, в судах апеляційної та касаційної інстанцій, під час перегляду судових рішень Верховним Судом України. В ЦПК України глава 4 розділу ІІІ, якою врегульовано процесуальний порядок вирішення справ у суді першої інстанції, має назву «Судовий розгляд». У свою чергу частиною 1 ст. 158 ЦПК України визначено, що «розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні». Виходячи з нормативного визначення, розгляд справи є змістом стадії судового розгляду, а судове засідання ‒ процесуальною формою розгляду справи.

П.П. Гурєєв аргументовано проводить відмінність між судовим розглядом і судовим засіданням вказуючи, що судове засідання є лише всього формою судового розгляду, під яким розуміється як розгляд, так і вирішення судом цивільної справи по суті [15, с. 14].

Як наголошує С.В. Васильєв судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, необхідного для відпочинку. До закінчення розгляду розпочатої справи або до відкладення її слухання суд не має права розглядати інші справи. Головна вимога принципу безперервності судового розгляду полягає не стільки в безперервності самого розгляду справи, скільки в тому, що суд не має права розглядати інші справи, не закінчивши розгляду раніше розпочатої справи шляхом винесення рішення по суті. С.В. Васильєв узагальнюючи свою думку зазначає, що якщо в ході розгляду справи виникає необхідність відкласти її слухання або призупинити провадження, нове засідання у справі має бути розпочато спочатку [16, с. 178].

У свою чергу В.М. Семенов вказує, що безперервність у розгляді однієї судової справи має велике значення для формування внутрішнього суддівського переконання, забезпечує врахування судом всіх обставин справи і цілісність сприйняття судом матеріалів справи, зосереджує увагу суддів тільки на одній справі та її особливостях [17, с. 106]. Висловлена ще у 1982 р. вченим позиція не відповідає сучасним реаліям здійснення судочинства по цивільних справах, проте неодмінно заслуговує на увагу та схвалення.

Оголошення перерви у розгляді справи, на думку О.А. Логінов, це тимчасове зупинення провадження у справі на відносно короткий проміжок часу, яке зумовлене необхідністю вчинення певних процесуальних дій, а також порядком роботи суду [18, с. 180].

Н.Л. Бондаренко більш розширено тлумачить поняття «перерви в судовому засіданні» вказуючи, що це відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час в зв’язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також для вирішення окремих процесуальних питань [19, с. 98].

Суд зобов’язаний вживати всіх заходів спрямованих на розгляд та вирішення цивільної справи протягом одного судового засідання. Проте, реалізація такого завдання часто є неможливим, внаслідок причин, що перешкоджають ухваленню рішення по даній справі, або внаслідок існування об’єктивних обставин, що унеможливлюють подальший розгляд справи в даному судовому засіданні.

З огляду на викладене суди змушені вдаватись до процесуальних дій, пов’язаних з оголошенням перерви у судовому засіданні, які не передбачені нормами ЦПК України.

Як вже було зазначено, відповідно до ч. 3 ст.159 ЦПК України в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні, а не у розгляді справи, може бути викликана необхідністю: задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з поданими письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків (наприклад, для осіб, які страждають на цукровий діабет) тощо. Головна умова оголошення перерви у судовому засіданні полягає в тому, що такі перешкоди мають бути усунені порівняно швидко, без певних ускладнень та обов’язкового до завершення часу роботи суду. Нажаль, в ч. 3 ст. 159 ЦПК України не наводиться навіть приблизний перелік підстав для оголошення перерви у судовому засіданні, а тому перерви у судовому засіданні постійно трансформуються у перерви в розгляді справи.

У підтвердження висловленої позиції слід розглянемо простий приклад із судової практики. Кожна особа має можливість ознайомитись на офіційній веб-сторінці будь-якого місцевого суду зі списком справ призначених до розгляду з якого вбачається, що судді призначають розгляд справ протягом робочого дня з інтервалом переважно у 30 хвилин або одну годину між судовими засіданнями. Розпочавши судове засідання суддя часто змушений оголошувати перерву у зв’язку з необхідністю розгляду наступної, відповідно до графіку судових засідань, цивільної чи кримінальної справи оголошуючи перерву на тижні або місяці. Фактичним «виправданням» судді є його значна завантаженість.

Вказана завантаженість суддів змішує їх призначати судові засідання, наприклад на 17.00 годину, при умові, що за загальним правилом останньою годиною роботи суду є 18.00 година. Отже, розпочавши судове засідання о 17.00 годині суддя не матиме повноцінної можливості до завершення робочого дня заслухати пояснення сторін чи третіх осіб, допитати свідків, у зв’язку з чим змушений буде оголошувати перерву у судовому засіданні. Оголошення вказаної перерви законодавчо не врегульовано нормами ЦПК України, проте об’єктивні обставини та значна завантаженість суддів спонукає останніх вдаватись до постійних порушень процесуального законодавства.

З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

4) Процесозупиняюча функція. Процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в існування об’єктивних життєвих обставин або нормативних приписів, які зобов’язують або надають право суду постановити ухвалу про зупинення провадження у справі (ст. ст. 201, 202 ЦПК України).

Ю. Василяускас, досліджуючи на початку 80-х років минулого століття питання зупинення провадження у справі дійшов висновку, що зупинення провадження спрямоване на створення сторонам умов користуватися своїми суб’єктивними процесуальними правами, а суду ‒ для ухвалення по справі правильного рішення, захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, тобто виступає як процесуальна гарантія здійснення правосуддя. Вчений зауважує, що зупинення провадження у справі ‒ це перерва судового провадження на невизначений час у здійсненні процесуальних дій, які спрямовані на вирішення справи [20, с. 13, 17].

Дослідник проблем цивільного процесуального права С.В. Васильєв пропонує під зупиненням провадження у справі вважати тимчасове припинення здійснення процесуальних дій у справі з незалежних від суду та сторін обставин, що перешкоджають подальшому руху справи [16, с. 468]. Зупинення провадження у справі, на думку Г.В. Чурпіти, є окремим правовим інститутом цивільного процесуального права, метою якого є перенесення судового розгляду справи на інший, більш пізній термін, за визначених в законі правових підстав [21. с. 438].

Як зазначає Г.О. Аношина зупинення провадження ‒ це тимчасове припинення здійснення судом всіх (за винятком забезпечення позову і доказів) процесуальних дій на будь-якій стадії цивільного судочинства (крім стадії відкриття провадження у справі), викликане об’єктивними, тобто незалежними від суду та осіб, які беруть участь у справі, обставинами, зазначеними в законі, що перешкоджають подальшому розвитку процесу і щодо яких неможливо визначити, коли настане закінчення їх дії [22, с. 9].

Слід зазначити, що питання пов’язані з визначенням підстав зупинення провадження у справі досліджувались та продовжують досліджуватись як у доктринальному, так і практичному аспектах. Не вдаючись до змістовного налізу положень ЦПК України лише зазначу, що закон встановлює підстави обов’язкового (ст. 201 ЦПК України) та факультативного (ст. 202 ЦПК України) зупинення провадження у справі.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в існуванні певних життєвих обставин, які залежать або не залежать від волі людини (юридичні факти-події), а також існуванні приписів цивільного процесуального законодавства, які обумовлюють обов’язок або право суду тимчасово припинити здійснення процесуальних дій у справі на визначений або невизначений термін.

5) Процесовідновлююча функція. Процесозупиняюча функція після завершення існування обставин, що зумовили її виникнення, трансформується у процесовідновлюючу функцію, коли провадження у справі відновлюється ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду після усунення обставин, що викликали його зупинення (ст. 204 ЦПК України).

Крім цього, процесовідновлююча функція процесуальних юридичних фактів знаходить відображення у постановлених судом ухвалах про: поновлення пропущеного строку встановленого для подачі апеляційної скарги (ст. 297 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого для подачі касаційної скарги (ст. 328 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого на подачу заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 356 ЦПК України).

6) Процесозмінююча функція. Дана функція знаходить своє відображення в процесуальних діях суду у вигляді постановлення ухвали про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів, або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача, або постановлення ухвали про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ст. 126 ЦПК України).

Віднесення вказаних процесуальних дій суду до функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд має право постановити ухвалу про об’єднання або роз’єднання позовів не лише під час відкриття провадження у справі або підготовки справи до судового розгляду, а й під час її безпосереднього розгляду. Наприклад, позивачем подано позовну заяву з вимогами розірвання шлюбу, стягнення аліментів та поділу спільно нажитого за час шлюбу майна. Суддя розпочавши розгляд справи має право, з огляду на наявність значної кількості майна, що потребує поділу, постановити ухвалу про роз’єднання вимог у самостійні провадження, мотивуючи тим, що їх спільний розгляд ускладнить вирішення справи та відтермінує, наприклад, початок процедури стягнення аліментів.

З огляду на вказану обставину Д.Д. Луспеник наголошує, що вчинення дій спрямованих на об’єднання або роз’єднання позовів може призвести до негативних наслідки для осіб, які беруть участь у справі. Зокрема, об’єднання кількох однорідних справ може призвести до збільшення строку розгляду справи по суті у зв’язку з неодноразовою неявкою одного зі співпозивачів чи співвідповідачів, що негативно відбивається на правах інших учасників процесу. У такій ситуації суду необхідно виправити положення, роз’єднати під час розгляду справи одну чи декілька вимог в окреме провадження. Зазначене доцільно вчиняти, коли роз’єднання вимог не вплине на правильність вирішення всіх вимог, але сприятиме більш швидкому вирішенню частини цих вимог, а, значить, відповідатиме інтересам добросовісних учасників процесу. Як показує судова практика, у подібних випадках і та частина вимог, що залишилася після цього, набуде свого швидкого вирішення [23, с. 316].

7) Процесоприпиняюча функція. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд у відповідності до положень ЦПК України наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. Процесоприпиняючу функцію процесуальних юридичних фактів можна поділяти на два види: абсолютну та відносну.

Абсолютна процесоприпиняюча функція полягає в тому, що на стадії перегляду судових рішень суд постановляє ухвали, які в подальшому не підлягають оскарженню, а відповідно розгляд справи і сам цивільний процес повністю припиняється. Це, зокрема стосується ухвал про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (ч. 3 ст. 332 ЦПК України) або про відмову у допуску справи до провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України).

Відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів виражається в тому, що суд на різних стадіях розгляду справи постановляє ухвали, які за своїм змістом спрямовані на припинення цивільного процесу, проте з урахуванням положень ЦПК України можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції.

До таких слід віднести наступні ухвали про: відмову у відкритті провадження у справі (ст. 122 ЦПК України); закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК України); залишення заяви без розгляду (ст. 207); відмову у відкритті апеляційного провадження у справі (ст. 297 ЦПК України).

У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України).

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Постанову ухвалену Верховним Судом України слід вважати процесуальним юридичним фактом з відносною функцією процесоприпинення, адже не зважаючи на те, що постанова Верховного Суду України є остаточною, проте вона може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

8) Прецедентоформуюча функція. Назва вказаної функції, на перший погляд, може викликати термінологічне несприйняття з огляду на приналежність України до романо-германської правової системи, в якій нормативно-правовий акт визнається визначальним джерелом права. Слід визнати, що після внесення змін та доповнень до ряду національних процесуальних нормативних актів, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [24] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України.

При внесенні у в 2010 р. доповнень до ЦПК України у вигляді ст. 360-7 законодавець мабуть виходив й з тих позицій, що рішення, які приймаються Верховним Судом України ґрунтуються саме на чинному законодавстві, а отже вказані рішення набувають ознак нормативного акту.

Таким чином, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. В свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.

12.02.2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» [25], положеннями якого в новій редакції викладено ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, а саме: «1. Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

Внесені 12.02.2015 р. зміни до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України дещо змінили вектор теоретичного та практичного відношення до «судового прецеденту» як правового явища, а тому питання пов’язане з послабленням впливу «судового прецеденту» на сферу цивільних процесуальних правовідносин вирішено лише на половину, адже як і в попередній редакції досліджуваної норми, так і в чинній редакції норми «висновок (у попередній редакції «рішення») Верховного Суду України залишається обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права». Тобто в цьому відображаються всі ознаки продовження існування такого правового явища як «судовий прецедент».

Разом з тим, законодавець наголошує, що «висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

В контексті даної норми головним визначальним словосполученням, яке повертає правила здійснення судочинства до засад романо-германської правої системи є словосполучення «наведення відповідних мотивів». Отже, в кожному конкретному випадку суд, за наявності відповідних мотивів, має право відступити від вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України та ухвалити рішення керуючись як нормами чинного законодавства, так і враховуючи обставини та доказову базу конкретної цивільної справи.

В даному контексті Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права викладені у відповідній постанові слід розглядати в якості процесуального юридичного факту, що призводить до виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, зі змісту ст. 360-7 ЦПК України чітко простежується прецедентоформуюча функція процесуальних юридичних фактів у вигляді постанов Верховного Суду України.

Висновки. Змістовний аналіз функцій процесуальних юридичних фактів дозволив сформулювати теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). Під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

2). Поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження з огляду на те, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

3) Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

На сучасному етапі розвитку цивільної процесуальної науки та практики пропонується виокремлювати наступні функції процесуальних юридичних фактів: процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

4) З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Список використаних джерел

1. Братель О.Г. Особливості взаємодії теорії та практики цивільного процесуального права / О.Г. Братель // Проблеми цивільного права та процесу: Матеріали наук.-практ. конф., присвяченої пам’яті професора О.А. Пушкіна (30 травня 2015 р.). ‒ Харків : Харківський національний університет внутрішніх справ, 2015. ‒ 468 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
3. Шептулин А. П. Диалектический метод познания / Шешпулин А. П. ‒ М.: Политиздат, 1983. ‒ 320 с.
4. Исаков В.Б. Проблемы теории юридических фактов: Дис. … докт. юрид. наук. ‒ Свердловск, 1985. ‒ 480 с.
5. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права / В.В. Ярков / диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. ‒ Екатеринбург, 1992. ‒ 523 с.
6. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. ‒ 2015. ‒ № 14. Том 2. ‒ С. 26-28.
7. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
8. Мирошникова Ж.Ю. Функции юридических фактов по российскому законодательству /Ж.Ю. Мирошникова/: Дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. ‒ Ростов н/Д, 2005. ‒ 185 с.
9. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия /М.А. Рожкова / (диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук. ‒ М., 2010. ‒ 418 с.
10. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
11. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права. ‒ Екатеринбург: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1992. ‒ 188 с.
12. Теория государства и права: Учебник / Под ред.. В.К. Бабаева. ‒ М.: Юристъ, 2003. ‒ 592 с.
13. Ухвала Пустомитівського районного суду Львівської області від 16.01.2013 р. (цивільна справа № 450/141/13-ц) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28875085
14. Братель О.Г. Вплив суддівського розсуду на реалізацію процесуальних юридичних фактів. / О.Г. Братель // Юридичні факти в системі правового регулювання. Зб. наук. праць. Матеріали VІ між нар. наук.-практ. конф. (Київ, 26 лист. 2015 р.) / за аг. Ред.. Н.М. Пархоменко, М.М. Шумила, І.О. Ізарової. ‒ К.: ВД «Дакор», 2015. ‒ 630 с.
15. Гуреев П.П. Судебное разбирательство гражданских дел. / П.П. Гуреев. – М.: Госюриздат, 1958. – 199 с.
16. Васильев С. В. Гражданский процесс: курс лекций / С. В. Васильев. – Харьков: Эспада, 2010. – 688 с.
17. Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. / В.М. Семенов – М.,1982. – 152 с.
18. Логінов О. А. Цивільний процес України: навч. посіб. / О. А. Логінов, О. О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 361 с.
19. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
20. Василяускас Ю. Процессуальная природа и понятие приостановления производства по делу в советском гражданском процессе / Ю. Василяускас // Ученые записки высших учебных заведений Литовской ССР. – Вильнюс: Право. Т. ХV. – Вып. 2. – 1980. – C. 12-18.
21. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
22. Аношина А.А. Приостановление производства по гражданским делам в судах общей юрисдикции / А.А. Аношина/. Автореферат …канд. юрид. наук. – Саратов, 2006. – 20 с.
23. Позовне провадження : монографія / В. В. Комаров, Д. Д. Луспеник, П. І. Радченко та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – 552 с.
24. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 41-42, 43, 44-45. – Ст. 529.
25. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2015. ‒ № 18, № 19-20. ‒ Ст. 132

The article investigates the function of procedural legal facts and features of their influence on the sphere of civil procedural legal relationships.

В статье исследуются функции процессуальных юридических фактов и особенности их влияния на сферу гражданских процессуальных правоотношений.

Ключові слова: Братель процесуаліст, цивільний процес, функції юридичних фактів, процесуальні юридичні факти, судовий розгляд, судове засідання, судовий прецедент

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Досліджуючи «функції цивільних процесуальних юридичних фактів» слід виходити з двох складових цього речення: «функції» та «цивільні процесуальні юридичні факти».

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «функція» тлумачиться як призначення, роль чого-небудь [1, с. 1552]. Проектуючи тлумачення даного слова на сферу правових відносин слід зазначити, що функція права ‒ це найбільш істотні напрями і сторони його впливу на суспільні відносини, у яких розкривається загальнолюдська і класова природа та соціальне призначення права.

Процесуальні юридичні факти ‒ це певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

В юридичній літературі міститься більш розширене визначення даної категорії, під якою пропонується розуміти конкретну життєву обставину, змодельовану в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [2, с. 28].

Не вдаючись до поглибленого аналізу інших визначень вказаних понять та категорій перейдемо до основної мети даної статті ‒ визначення функцій процесуальних юридичних фактів. Під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

Як наголошує В.В. Ярков один і той самий процесуальний факт «може виконувати різноманітні функції залежно від ситуації, що складається в процесі реалізації норм процесуального права» [3, с. 37].

Законодавець закріплюючи коло процесуальних юридичних фактів визначає правові наслідки за відповідну поведінку учасників цивільного процесу та визначає порядок реалізації суб’єктивних прав та виконання обов’язків. За допомогою процесуальних юридичних фактів здійснюється оцінка діям або бездіяльності суб’єктів процесуальних відносин.

Процесуальні юридичні факти забезпечують безперервну динаміку процесуальних правовідносин, їх стійкість, стабільність. Вказані факти створюють передумови для усунення перешкод в їх розвитку та впливі на суб’єктів, які намагаються порушувати нормальне протікання судового процесу. В доктрині цивільного процесу сформувався традиційний підхід відповідно до якого існування процесуальних юридичних фактів пов’язують з настанням тріади правових наслідків: виникнення, зміна та припинення процесуальних правовідносин.

Детальний аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про наявність різноманіття правових наслідків обумовлених настанням процесуальних юридичних фактів. Отже, розглянемо функції процесуальних юридичних фактів за вказаним критерієм.

Процесоутворююча функція. Вказана функція проявляється у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою цивільного процесу. Зародження процесуальних правовідносин розпочинається в результаті подання особою до суду: заяви про видачу судового наказу (ст. 97), позовної заяви (ст. 118 ЦПК), заяви в порядку окремого провадження (розділ IV), апеляційної скарги (ст. 296), касаційної скарги (ст. 327), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження (ст. 102), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку позовного провадження (ст. 122), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку окремого провадження (ст.ст. 122, 235), постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (с. 364-1 ЦПК України).

Процесоперешкоджаюча функція. Дана функція процесуальних юридичних фактів реалізується в контексті перешкоджання реалізації інших функцій, наприклад, процесоутворюючої. Так, процесоперешкоджання може полягати у постановленні судом ухвали про залишення позовної заяви без руху в порядку ст. 121 ЦПК України, якщо заяву подано без додержання встановлених ЦПК України вимог щодо її змісту або не сплачено судовий збір.

Процесозупиняюча функція. Процесуальні юридичні факти можуть проявлятись шляхом постановлення судом ухвали про відкладення розгляду справи або оголошення перерви в її розгляді (ст. 191) чи постановлення ухвали про зупинення провадження у справі (ст.ст. 201, 202 ЦПК України).

Процесовідновлююча функція. Окреслена функція притаманна для тих процесуальних юридичних фактів, що знаходять закріплення в ухвалах про відновлення зупинених проваджень у цивільних справах (ст. 205). Крім цього процесовідновлююча функція реалізується в ухвалі про поновлення пропущеного строку встановленого для подачі апеляційної скарги (ст. 297), ухвалі про поновлення пропущеного строку встановленого для подачі касаційної скарги (ст. 328), ухвалі про поновлення пропущеного строку встановленого на подачу заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 356 ЦПК України).

Процесозмінююча функція. Дана функція знаходить своє відображення в процесуальних діях суду у вигляді постановлення ухвали про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів, або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача, або постановлення ухвали про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ст. 126 ЦПК України).

Процесоприпиняюча функція. Вказана функція може проявлятись в постановленні судом ухвали: про відмову у відкритті провадження у справі (ст. 122), про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (ст. 332), про відмову у допуску справи до провадження Верховним Судом України (ст. 360 України).

У складних процесуальних правовідносинах процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в остаточних судових рішеннях, що ухвалюються як в процесі розгляду справи, так і за результатами її повного вирішення.

Так, судовий процес може закінчитись без розгляду справи по суті з подальшим постановленням ухвал про закриття провадження у справі у справі (ст. 205) або про залишення заяви без розгляду (ст. 207).

Остаточний розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції завершується ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України).

Перераховані вище функції процесуальних юридичних фактів характерні лише для компетенції суду, адже такі функції реалізуються лише в результаті вчиненням судом відповідних процесуальних дій. Разом з тим, для осіб, які беруть участь у розгляді справи притаманним є вчинення процесуальних дій, що зумовлюють настання процесоутворюючих функцій (наприклад, подання позовної заяви до суду).

Література:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.

2. Кімчинська С. В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. ‒ 2015. ‒ № 14. Том 2. ‒ С. 26-28.

3. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права. ‒ Екатеринбург: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1992. ‒ 188 с.

Ключові слова: цивільний процес, функції цивільного процесу, процесуальний юридичний факт, функції процесуальних юридичних фактів, позовне провадження