Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

 Анотація

У статті пропонується визначення поняття «процесуальний юридичний факт». Зміст даного поняття розкривається шляхом аналізу його складових елементів, до яких відносяться: фактори, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання); дії або бездіяльності суб’єктів цивільного процесу; процедурні наслідки зумовлені дією чи бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу; нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: цивільний процес, цивільні процесуальні правовідносини, процесуальний юридичний факт, суб’єкти цивільного процесу, дії, бездіяльність.

Summary

In the article it is offered the definition of the concept of «procedural legal fact». The content of this concept is revealed by an analysis of its constituent elements, which include: the factors causing the action or inaction of civil parties (other persons present in the courtroom); actions or omissions of civil parties; procedural consequences arising from acts or omissions of civil parties; regulatory and legal settlement of the impact of the procedural consequences of the emergence, change, termination and the proper functioning of civil procedural legal relationships.

Key words: civil process, civil procedural legal relationships, procedural legal fact, subjects of civil procedure, action, inaction.

Аннотация

В статье предлагается определение понятия «процессуальный юридический факт». Содержание данного понятия раскрывается путем анализа его составляющих элементов, к которым относятся: факторы, обуславливающие действие или бездействие субъектов гражданского процесса (других лиц, присутствующих в зале судебного заседания); действия или бездействия субъектов гражданского процесса; процедурные последствия обусловленные действием или бездействием субъектов гражданского процесса; нормативно-правовая урегулированность влияния процедурных последствий на возникновение, изменение, прекращение и надлежащее функционирование гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: гражданский процесс, гражданские процессуальные правоотношения, процессуальный юридический факт, субъекты гражданского процесса, действия, бездействия.

Постановка проблеми. Досягнення основоположної мети цивільного судочинства, у вигляді ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів забезпечується різноманітними механізмами здійснення судової влади в Україні. Повсякденна діяльність судів у вигляді застосування та реалізації цивільних процесуальних норм напряму пов’язана з необхідністю встановлення різносторонніх юридичних фактів, як-то матеріально-правового та процесуально-правового характеру. Не можна заперечувати того факту, що динаміка розвитку та протікання цивільних процесуальних правовідносин піддається безпосередньому впливу на вказані відносини процесуальних юридичних фактів. Саме процесуальні юридичні факти виступають сполучним ланцюгом у взаємодії нормативних приписів цивільного процесуального законодавства та їх впливі на безпосередню поведінку суб’єктів цивільного процесу. З огляду на часті зміни політичної влади в українській державі, теоретичні здобутки науки цивільного процесуального права все частіше залишаються осторонь реально існуючої нормотворчої процедури. Нехтування суб’єктами законодавчої ініціативи результатами наукових досліджень, що виконуються політично незаангажованими фахівцями в сфері цивільного процесуального права, призводить до необхідності постійного уточнення та доопрацювання цивільного процесуального законодавства. Так, лише з 01.09.2005 р. до 01.11.2016 р. українським парламентом було прийнято 69 законодавчих актів спрямованих на внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1]. Одна із причин існуючого стану справ полягає у відсутності наукового підходу до процедури нормотворення, яка відображається у систематичному оновленні положень ЦПК України неоптимізованими та науково невиваженими змінами і доповненнями. З огляду на окреслені обставини потребує ґрунтовного наукового дослідження одне з базисних процесуальних понять − «процесуальний юридичний факт». Формулювання даного поняття та виокремлення його складових елементів дозволить не лише створити загальне уявлення про вказане явище правової дійсності, але й закласти підґрунтя для проведення подальших наукових розвідок в окресленому напрямі, результатом яких стануть не лише виважені теоретичні здобутки, але й умовиводи практичного спрямування.

Процесуальні юридичні факти у вітчизняній науці цивільного процесуального права практично не піддавались науковому вивченню. Вказаній проблематиці фрагментарно приділялась увага такими вченими радянського періоду як: О.О. Красавчіков, В.П. Мозолін, Н.О. Чечіна, М.Б. Зейдер, М.А. Гурвіч, В.Н. Щеглов, М.К. Юков, Є.О. Крашенінніков, О.П. Вершинін. У пострадянський період процесуальні юридичні факти на дисертаційному рівні досліджували В.В. Ярков «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [2] та М.О. Рожкова «Теорії юридичних фактів цивільного та процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [3]. У вітчизняній цивільній процесуальній доктрині процесуальні юридичні факти ставали предметом уваги в наукових працях В.В Комарова [4], Н.Ю. Сакари [4] та С.В. Кімчинської [5].

Мета статті полягає у здійсненні теоретичного та практичного аналізу поняття «процесуальний юридичний факт», з відповідним виокремленням та розкриттям змісту його складових елементів.

Виклад основного матеріалу. Процесуальні юридичні факти, як процедурно забезпечувальна складова цивільних процесуальних правовідносин, відіграють особливе місце у формуванні теоретичних уявлень, пов’язаних з визначенням особливостей зародження та динаміки протікання цивільного процесу, як самостійної галузі правових відносин.

Визначення процесуального юридичного факту напряму пов’язано із загальнотеоретичним поняттям «юридичний факт», перші згадування якого датуються серединою ХІХ століття. Загальноприйнятою є думка, що праотцем поняття «юридичний факт» є німецький вчений Фрідріх Карл фон Савіньї, який у своїй науковій праці «System des heutigen Römischen Rechts» дав наступне визначення досліджуваного поняття: «Я називаю події, що викликають виникнення або завершення правовідносин, юридичними фактами» [6]. Протягом багатьох десятиліть в правовій доктрині сформувалось загальне уявлення про те, що юридичними фактами слід визнавати певні життєві обставини, які призводять до виникнення, зміни або припинення правовідносин. На перший погляд вказане визначення дозволяє в загальних рисах зрозуміти елементарну правову сутність юридичних фактів. Разом з тим, специфіка процесуальних юридичних фактів напряму залежить від галузі права в якій вказані факти мають свій специфічний прояв та реалізацію.

Дослідження поняття «процесуальний юридичний факт» слід розпочати з категорії «факт», яка у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться наступним чином: 1) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулось насправді; 2) реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує [7, с. 1526]. У повсякденному житті людину супроводжує ціла низка фактів природного або соціального походження. Факти соціального спрямування об’єктивовано впливають на суспільні відносини, впорядкування яких здійснюється за допомогою існуючої в державі сукупності нормативно-правових актів. Як зазначав О.О. Красавчиков, юридичні факти відрізняються від інших фактів реальної дійсності тільки з точки зору значущості даних фактів для права [8, с. 67]. Отже, у загальному розумінні юридичні факти слід розглядати в якості явищ реальної дійсності, з якими норми права пов’язують настання правових наслідків.

Комплексний та змістовний аналіз законодавчих актів різного галузевого спрямування дозволив дійти висновку про відсутність у них нормативного визначення категорії «юридичний факт». Разом з тим, згадування юридичних фактів, в контексті їх приналежності до обставин, що обумовлюють функціонування певних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, міститься, зокрема, в Цивільному кодексі України (ст. 11) та ЦПК України (ст. 234).

Виходячи з раніше окресленої мети наукової статті слід зазначити, що існуючі в доктрині цивільного процесуального права спроби сформулювати визначення категорії  «процесуальний юридичний факт» зводяться до екстраполяції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Отже, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

У доктрині цивільного процесуального права пропонуються відносно різні за змістом, але об’єднані головною процесуальною ідеєю визначення поняття «процесуальний юридичний факт».

Рожкова М.О. в своїй дисертаційній роботі пропонує в якості процесуального факту розуміти реальну дію (бездіяльність) учасника судового процесу, з правовою моделлю якої процесуальне право пов’язує певні процедурні наслідки і фактичне здійснення якої призводить до відповідних наслідків стосовно до елементарного процесуального відношення або складного процесуального правовідношення [3, с. 192].

В.В. Ярков у монографії «Юридичні факти в цивілістичному процесі» пропонує досить розширене та громіздке визначення процесуальних юридичних фактів, під якими розуміє дії, бездіяльність, процесуальні порушення всіх суб’єктів цивільних процесуальних відносин, а саме суду, судді, посадових осіб суду, осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які сприяють правосуддю. У деяких випадках значення процесуальних юридичних фактів мають дії (бездіяльність) громадян, присутніх при розгляді справи. В якості процесуальних юридичних фактів виступають також події. До числа юридичних фактів відносяться як односторонні волевиявлення суб’єктів правовідносин, так і договори (мирова угода), акти органів влади. До числа процесуальних юридичних фактів відносяться строки, факти-стани, презюмовані факти. Отже, в якості процесуальних юридичних фактів виступають найрізноманітніші обставини, які породжують різноманітні процесуальні наслідки [9, с. 83].

В.В. Комаров, Н.Ю. Сакара у монографії «Цивільне судочинство України: основні засади та інститути» наголошують, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти − передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу [4, с. 400].

У схожому науковому контексті досліджуване поняття визначає С.В. Кімчинська. На її думку, цивільний процесуальний юридичний факт як складовий елемент внутрішньої підсистеми механізму цивільного процесуального регулювання − це конкретна життєва обставина, змодельована в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [5, с. 28].

З огляду на те, що в українському цивільному процесуальному законодавстві поняття «процесуальний юридичний факт» не отримав свого нормативного підтвердження та визнання, цікавим, на мою думку, буде досвід білоруських законодавців, які в рамках Цивільного процесуального кодексу Республіки Бєларусь в ст. 108 визначають дії або процесуальні події як форми процесуальних фактів. Вказаною нормою закріплені й інші положення, що розкривають зміст процесуальних фактів, зокрема, юридично зацікавлені в результатах справи особи та інші учасники цивільного судочинства здійснюють належні їм права, виконують обов’язки шляхом вчинення процесуальних дій. Процесуальними фактами також є настання та сплив строків, інші процесуальні події [11].

Проаналізовані доктринальні підходи та законодавчі положення щодо визначення поняття «процесуальний юридичний факт» дозволяють сформулювати власне авторське визначення вказаного поняття.

Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

З метою розкриття змісту сформульованого поняття спробуємо виокремити його складові елементи, які у своєму поєднанні створюють уявлення про місце та призначення процесуальних юридичних фактів в загальній системі цивільних процесуальних правовідносин. Отже, поняття «процесуальний юридичний факт» буде досліджено крізь призму наступних його складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи. Першою умовою, яка впливає на формування у суб’єкта цивільного процесу певної дії є група чинників, які можуть проявлятись у відокремленому вигляді або ситуативному поєднанні. Першим з таких чинників є життєві обставини. Життєві обставини можна розглядати в різних ситуативно-галузевих проявах, зокрема, у психологічній, медичній, соціальній, правовій та інших сферах повсякденного життя. Наприклад, народження людини, укладання договору, укладання трудового договору, створення художнього твору, реєстрація шлюбу, заподіяння шкоди, військові дії тощо. У загальному вигляді життєві обставини, у своїй більшості, зводяться до конкретних дій або подій. В контексті досліджуваної проблематики визначальний вплив на формування правовідносин мають лише ті життєві обставини, з якими пов’язано настання певних юридичних наслідків, тобто такі життєві обставини, котрі передбачені нормами права. До життєвих обставин, що обумовлюють можливість вчинення суб’єктами цивільного процесу конкретних процесуальних дій можна віднести, зокрема, смерть особи, яка бере участь у справі. Смерть фізичної особи, як життєва обставина (подія), сама по собі не впливає на динаміку цивільного процесу. Для набуття вказаною подією процесуальних обрисів особі, яка вважає себе спадкоємцем померлого, слід звернутись до суду із заявою якою повідомити про настання вказаної життєвої обставини. Звернення із заявою слід розглядати як процесуальну дію, яка потребуватиме процедурної реакції суду у вигляді постановлення ухвали про зупинення провадження у справі в порядку п. 1 ч. 1 ст. 201ЦПК України (якщо спірні відносини допускають правонаступництво).

Наступним чинником, який обумовлює дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) є емоційно-поведінкові прояви вказаних осіб. Слід погодитись, що протікання цивільного процесу досить часто залежить від емоційно-поведінкових проявів як самого судді, так і осіб присутніх під час судового засідання. На емоційно-поведінкові прояви впливають індивідуально-психологічні властивості особи, як то: темперамент, характер, емоції. Суддя повинен сприйматись в цивільному процесі не лише в якості ключового суб’єкта наділеного законодавчо визначеними повноваженнями, але й в якості людини та особистості, яка може перебувати під впливом різних внутрішніх або зовнішніх емоційних подразників, біологічних процесів, що знаходять своє відображення у його відповідній поведінці. Втомленість або неуважність судді може призводити до вчинення ним процесуальних помилок усунення яких можливе, наприклад, шляхом ухвалення додаткового рішення суду.

Емоційно-поведінкові прояви, які переважно характеризуються неправомірним змістом, притаманні для поведінки як учасників цивільного процесу, так і осіб присутніх в залі судового засідання.

Третім чинником, який обумовлює вчинення процесуальних дій суб’єктами цивільного процесу є нормативні-правові приписи цивільного процесуального законодавства. У запропонованому мною визначення поняття «професуальний юридичний факт» згадується саме категорія «нормативно-правовий припис», яка за своїм змістом є проміжною ланкою між поняттями «нормативно-правовий інститут» та «норма права» [12]. Така позиція обґрунтовується наступним. Як наголошує С.С. Алексєєв нормативно-правовий припис – це елементарне, цільне, логічно завершене державно-владне веління нормативного характеру, безпосередньо відображене в тексті нормативно-правового акту [13, с. 91].

На думку М.Л. Давидової нормативно-правовий припис, як і норма права, являє собою правове веління. Однак якщо правова норма в єдності трьох своїх елементів є ідеальною конструкцією, то нормативний припис в найбільшій мірі уособлює саме форму існування правових велінь. Якщо правовими нормами вважаються тільки ті веління, які відповідають змістовним ознаками норми права (модель регульованих відносин, представницький-зобов’язуючий характер), то в якості нормативного припису можуть розглядатися й ті державно-владні веління, які даних ознак не мають. Таким чином, в найзагальнішому вигляді співвідношення двох розглянутих категорій може бути визначене в такий спосіб: нормативно-правовий припис − це форма (спосіб) текстуального вираження частин правових норм та інших велінь законодавця [14, с. 55-56].

Прикладом нормативно-правових приписів, що обумовлюють вчинення суб’єктами цивільного процесу процесуальних дій можна вважати положення ч. 1 ст. 220 ЦПК України в якій зазначено наступне: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За своїм змістом звичайна неуважність або нервове напруження (емоційно-поведінковий прояв) судді може призвести до того, що ним під час ухвалення рішення суду не буде вирішено питання про порядок розподілу судових витрат. У зв’язку з цим, визначений ч. 1 ст. 220 ЦПК України нормативно-правовим припис уповноважує суддю на самостійне ініціювання процедури вчинення процесуальної дії, яка призведе до фіксування процесуального юридичного факту у конкретному процесуальному документі – додатковому рішенні суду.

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Як вже зазначалось, емоційно-поведінкові прояви можуть знаходити своє відображення в діях або бездіяльності учасників цивільного процесу, які часто мають неправомірний зміст. Неправомірні дії можуть виражатись у недотриманні учасниками цивільного (іншими особами, присутніми у судовому засіданні) обов’язків, визначених ст. 162 ЦПК України. Частина суддів в процесі розгляду цивільної справи «пом’якшує» закріплені у ст. 162 ЦПК України правила поведінки під час судового засідання дозволяючи, наприклад, не вставати сторонам при наданні ними пояснень. Наявність таких дозволів є більш виключенням, ніж поширеним правилом. В загальному розумінні, визначення порядку проведення судового засідання часто залежить від внутрішнього налаштування судді та його особистісного відношення до учасників процесу. Проте, зустрічаються випадки коли одна із сторін або третя особа відмовляються вставати коли до неї звертається суддя, тим самим виражаючи своє негативне ставлення, наприклад, до постановленої судом ухвали про відмову у задоволення заяви про відвід судді. Така поведінка особи свідчить про її явну зневагу як до суду, так і встановлених правил судочинства. У свою чергу, суд має чіткий перелік засобів процесуального реагування на вказану неправомірну поведінку, у вигляді можливості застосування заходів процесуального примусу, наприклад, видалення із залу судового засідання. Крім цього, суд наділений правом притягнути особу до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Реалізація вказаної процедури супроводжується вчиненням процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні в порядку ч. 3 ст. 162 ЦПК України.

Бездіяльність суб’єктів цивільного процесу також перебуває в площині неправомірної поведінки. Слід погодитися О.С. Йоффе, який розглядав бездіяльність особи протиправною, коли особа повинна була та могла діяти: «повинна була» – юридичний критерій, який передбачає правовий обов’язок вчинити певні дії; «могла» – фізичний критерій, який передбачає фактичну можливість їхнього вчинення [15, с. 280]. Досліджуючи бездіяльність, як форму неправомірної поведінки, І.С. Канзафарова визначає її як «…порушення обов’язку вчинити певні дії. Але поряд із цим необхідно встановити фактичну можливість вчинення зазначених дій конкретною особою у конкретних обставинах, чи мала особа реальну можливість вчинити певні дії. При цьому, потрібно враховувати не лише фізичний та психічний стан особи, а й її особисті якості» [16, с. 75].

У свою чергу правомірними діями суб’єктів цивільного процесу вважається така їх вольова поведінка, яка відповідає приписам правових норм, насамперед норм цивільного процесуального законодавства, та не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Правомірні дії знаходять своє відображення, зокрема, у поданні позовної заяви, заяви, апеляційної чи касаційної скарги, дотримання встановлених правил поведінки під час судового засідання тощо.

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Будь-яка дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу обумовлює настання визначеної реакції суду, яка повинна реалізовуватись у відповідності до нормативно регламентованої процесуальної процедури.

Як зазначає Рошканюк В.М. однією з істотних та характерних ознак процедури є наявність встановленого алгоритму дій (моделі), відповідно до якого вона реалізовується. У найбільш загальному вигляді така процедура є певною послідовністю дій, реалізація яких призводить до бажаного результату [17, с. 108]. На думку Н.В. Протасова, нормативна модель процедури повинна визначати: цільове призначення, тип основних відносин, коло учасників, акти поведінки, яку вони можуть і повинні зробити, послідовність їх здійснення, терміни і місце здійснення як окремих дій, так і процедури в цілому, засоби, що забезпечують її функціонування [18, с. 51].

Розкриваючи сутність процедурних наслідків М.О. Рожкова наголошує, що норми процесуального права встановлюють правові моделі дій або бездіяльності (які можуть бути в реальній дійсності) і передбачають для них настання відповідних процедурних наслідків. При цьому, на її думку, норма права закріплює певні вимоги до правової моделі дії (або бездіяльності), відповідність яким реальної дії необхідне для настання тих чи інших процедурних наслідків. Вимога про необхідність наявності деяких ознак (властивостей, якостей, характеристик) міститься в гіпотезі норми процесуального права і може пред’являтись до правової моделі дії [3, с. 195].

Наприклад, подання особою до суду позовної заяви в якій відповідачем виступає фізична особа призводить до настання процедурних наслідків наступного змісту: з’ясування судом відповідності позовної заяви вимогам ст. 119 та 120 ЦПК України − направлення судом запиту до органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи − подальше постановлення ухвали про відкриття провадження у справі у разі відсутності підстав визначених у статтях 121 та 122 ЦПК України, що перешкоджають подальшому розвитку процесуальної процедури.

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. З аналізу доктрини цивільного процесуального права вбачається, що переважна більшість вчених-процесуалістів в якості процедурних наслідків процесуальних юридичних фактів розглядають лише виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, слід погодитись з позицією В.В. Яркова, який наголошує, що процесуальні юридичні факти обумовлюють не лише виникнення, зміну та припинення правовідношення, але й інші процедурні наслідки, наприклад, нормальне функціонування процесуального правовідношення [9, с. 28].

М.О. Рожкова пропонує більш розширене коло процедурних наслідків, які є найбільш значущими для процесуального правовідношення, зокрема: 1) рух процесуального правовідношення, який включає виникнення, зміну та припинення процесуального правовідношення; 2) наслідки реалізації процесуальної правосуб’єктності або компетенції суду; 3) наслідки захисту порушених процесуальних прав [3, с. 193-195].

На мою думку, перерахування в понятті «процесуальний юридичний факт» всіх процедурних наслідків дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу вплине на громіздкість даного поняття. По суті вказівка на те, що процедурні наслідки дії (бездіяльності) обумовлюють виникнення, зміну, припинення правовідношення та нормальне функціонування процесуального правовідношення повною мірою охоплюють всі можливі та реально існуючі процедурні наслідки вказаних дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу.

Висновки. Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване визначення найбільш повно та змістовно розкриває його сутність, як правового явища сфери цивільних процесуальних правовідносин. Зміст вказаного поняття слід розглядати крізь призму таких складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи;

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. / В.В. Ярков − Екатеринбург, 1992. − 523 с.
3. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук / М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
4. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути : монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
5. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: «Юриспруденція». − 2015. − № 14. Том. 2. − С. 26-28.
6. Savigny, Friedrich Carl von: System des heutigen Römischen Rechts. Bd. 4. Berlin, 1841. Savigny F. System des heutigen romshen Rechts. T. III. – 2nd ed., rev. – Published: Clark. N.J.: Lawbook Exhange, 2003 .– 347 р.
7. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
8. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве // Категории науки гражданского права. Избранные труды: в 2 т. Т. 2. М.: Статут, 2005. С. 49–241.
9. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. − 608 с.
10. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. − X. : Право, 2011. − 1352 с.
11. Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 г. http://etalonline.by/?type=text&regnum=HK9900238#load_text_none_1_
12. Левицька Н. О. Нормативно-правовий інститут: розмежування із суміжними поняттями / Н. О. Левицька // Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – № 14. – С. 1–5.
13. Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. − М. : Изд-во БЕК, 1993. − 223 с.
14. Давыдова М.Л. Правовая норма и нормативное предписание: проблема соотношения / М.Л. Давыдова // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 5: Юриспруденция. – 2006. − № 8. − С. 52-57.
15. Иоффе О. С. Избранные труды : В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 574 с.
16. Канзафарова І. С. Теорія цивільно-правової відповідальності : монографія / І. С. Канзафарова. – О. : Астропринт, 2006. – 261 с.
17. Рошканюк В. М. Процедурні та процесуальні правовідносини у праві соціального забезпечення / В. М. Рошканюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер.: Право. − 2014. − Вип. 25. − С. 107-110.
18. Протасов В. Н. Юридическая процедура / В. Н. Протасов. − М.: Юрид. лит., 1991. − 79 с.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

SOURCES OF FIXING PROCEDURAL LEGAL FACTS

AT THE TRIAL STAGE OF THE CIVIL CASE

Стаття присвячена визначенню джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи. Визначені особливості фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду, ухвалі суду, журналі судового засідання, протоколі окремої процесуальної дії, судових повістках, запитах та супровідних листах. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, ухвали суду, цивільні процесуальні правовідносини, суд

The article is devoted to defining sources fixing procedural legal facts at the trial stage civil case. Features of fixing procedural legal facts in a court decision, court order, the journal court session, protocol of independent legal procedure, summons, requests and cover letters, are determined. Suggestions on amendments to Code of Civil Procedure of Ukraine have been formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, court order, civil procedural legal, court

Постановка проблеми. Розгляд будь-якої цивільної справи представляє собою комплекс процесуальних дій суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямованих на досягнення основоположної мети цивільного судочинства ‒ ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів. Цивільний процес слід розглядати в якості складного комплексного фактичного складу, в якому з переходом до кожної наступної стадії судочинства відбувається накопичення процесуальних юридичних фактів, які отримують відповідне фіксування.

В судовій практиці та доктрині цивільного процесуального права закріпилось стійке уявлення про те, що фіксування процесуальних юридичних фактів здійснюється переважно в наступних процесуальних документах – рішення суду та ухвала суду. Таке припущення можна сприймати як загальне уявлення, адже існування джерел, в яких фіксуються процесуальні юридичні факти, залежить від різних чинників, зокрема, виду юридичного факту, суб’єктів, які здійснюють вказане фіксування, змісту та характеру процесуального питання, що підлягає вирішенню, стадії цивільного процесу на якій здійснюється фіксування.

Питання визначення можливих джерел фіксування процесуальних юридичних фактів фрагментарно намагалися досліджувати як українські, так і зарубіжні вчені, серед яких: С.В. Васильев, К.В. Гусаров, М.Б. Зейдер, В.В. Комаров, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Д.М. Чечот, В.В. Ярков та інші. З огляду на відсутність достатнього рівня наукових досліджень в окресленій сфері та наявність законодавчих суперечностей, що містяться в нормах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)[1], які характеризують та визначають порядок фіксування процесуальних юридичних фактів, актуальним постає питання проведення ґрунтованих наукових розвідок в окресленому напрямі.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій виокремити процесуальні джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи та формулюванні пропозицій законодавчого характеру, спрямованих на удосконалення чинних норм ЦПК України.

Виклад основного матеріалу. Порядок фіксування процесуальних юридичних фактів напряму пов’язано з безпосереднім визначенням категорії «процесуальні юридичні факти» під якою пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Перш ніж досліджувати джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи, слід звернутись до тлумачення самого слова «фіксування». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «фіксування» розглядається в контексті слова «фіксувати». Отже, «фіксувати» ‒ це відображати, закріплювати за допомогою запису, малюнка, фотографії тощо [2].

У ЦПК України в розділі ІІІ міститься глава 5 «Фіксування цивільного процесу». Назва глави не співпадає зі змістом закріплених у ній положень, адже головна увага в статтях 197-200 ЦПК України зосереджена не на питаннях фіксування цивільного процесу, як комплексного фактичного складу, а виключно на порядку фіксування окремих його процесуальних складових ‒ судового засідання та окремих процесуальних дій.

Існуюча нормативна плутанина обумовлює необхідність виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду, адже поняття «судовий розгляд» є набагато ширшим за змістом, ніж поняття «судове засідання». Це дозволяє зробити висновок, що фіксуванню підлягає більш широке коло процесуальних дій, ніж ті, які охоплюються рамками самого судового засідання.

У загальному розумінні фіксування сприймається в якості закріплення результатів вчинення певних процесуальних дій у відповідних матеріальних носіях. У зв’язку з цим логічно постає питання, що є безпосереднім джерелом фіксування у цивільному процесі ‒ процесуальні дії чи процесуальні юридичні факти? Вчені, наукові погляди яких сформувались за часів панування соціалістично-комуністичної системи вважали, що одні дії, котрі створюють, змінюють та припиняють правовідносини, виступають в якості процесуальних юридичних фактів. Інші дії, які не мають вирішального значення для розвитку правовідношення, для його виникнення та здійснення, не можуть розглядатись в якості юридичних фактів[3].

Піддаючи критиці висловлені позиції, В.В. Ярков вважає, що останні не враховують весь діапазон правових наслідків, які можуть породжувати юридичні факти. На його думку автори, які виділяють процесуальні дії не юридичні факти, відносять до їх числа, наприклад, пояснення сторін по суті справи, забезпечення позову тощо. Всі зазначені процесуальні дії виконують правозабезпечувальні функції, підтримуючи нормальний хід розвитку цивільного процесуального правовідношення, забезпечуючи його безперервний динамізм. В якості підтвердження своєї позиції В.В. Ярков наводить приклад: «суд не має право спочатку заслухати відповідача, а потім позивача, так як порядок вчинення вказаних процесуальних дій встановлений законом». Наведене дозволило вченому сформулювати висновок згідно з яким, будь-які процесуальні дії , що реалізують процесуальні права або такі, що виконують процесуальний обов’язок, виступають в якості юридичних фактів. Тому всі процесуальні дії виступають в якості юридичних фактів не лише в силу їх правового характеру, але й наявності правових наслідків[4]. Аналогічної позиції притримується М.О. Рожкова зазначаючи, що процесуальні факти це завжди процесуальні дії[5]. Викладене дозволяє зробити висновок, що поняття «процесуальні дії» та «процесуальні юридичні факти» перебувають в одній синонімічній площині, а умовно існуючі між ними відмінності залежать від сфери застосування цих понять. Зазвичай поняття «процесуальні дії» застосовується у нормативно-правовому аспекті та судовій практиці, а поняття «процесуальні юридичні факти» переважно у науковій сфері діяльності.

Процесуальні дії вчиняються на кожній стадії цивільного процесу, а тому особлива увага повинна приділятись як законному змісту дій на кожній із стадій, так і порядку фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів), що обумовлюють та супроводжують їх протікання.

У ЦПК України відсутня спеціальна норма або глава, зміст якої б узагальнював усі наявні джерела фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів). У зв’язку з цим, виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів можливе шляхом комплексного аналізу не лише положень ЦПК України, але й розпорядчих документів виданих органами судової влади. В даній науковій статті буде проаналізовано джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи.

1. Рішення суду. Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України рішення суду є однією із форм (видом) судового рішення. У частині 3 цієї статті зазначається, що судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. Як результат, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), який виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин, та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

У рішенні суду фіксуються не лише результати застосування норм матеріального права, але й процесуальні юридичні факти, які в подальшому можуть впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Розглянемо це на прикладі ст. 215 ЦПК України яка визначає зміст рішення суду.

На перший погляд факти зафіксовані у вступній частини рішення суду (час та місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; дані про склад суду та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог) мають лише інформаційне значення. Проте, наприклад, відомості про склад суду, яким ухвалювалось рішення може бути підставою для недопустимості його повторної участі в розгляді справи (ст. 21 ЦПК України). Інформація з рішення суду, що набрало законної сили, стосовно тих самих сторін, того самого предмету і тих самих підстав, слугуватиме підставою для відмови у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або підставою для закриття провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Процесуальні юридичні факти зафіксовані в описовій частині рішення суду, яке набрало законної сили, визнаються в якості преюдиціальних фактів, що не підлягають повторному доказуванню при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів:

1) визначення порядку розподілу судових витрат (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). В судовій практиці зустрічаються випадки, коли в ухваленому рішенні суд не зазначає порядок розподілу судових витрат. В такій ситуації фіксування вказаного процесуального юридичного факту можливе у додатковому рішенні суду, адже відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Даним прикладом проілюстровано ситуацію, в якій не здійснення судом фіксування відповідного процесуального юридичного факту в рішенні суду зумовлює необхідність фіксування даного факту в іншому судовому акті ‒ додатковому рішенні суду;

2) вказівка на застосування негайного виконання рішення суду (п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України). Негайне виконання рішення суду розглядається як явище, що має декілька аспектів: цивільно-процесуальний; організаційно-діловий та виконавчо-процесуальний[6]. Цивільно-процесуальну складову негайного виконання рішення суду слід розглядати як процесуальний юридичний факт, що знаходить своє закріплення у рішенні суду. Залишення поза увагою судом даного аспекту під час ухвалення рішення є підставою для застосування п. 3 ч. 1 ст. 220 ЦПК України, в якому, зокрема, зазначається: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК України;

3) визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК України). Відповідно до вказаної норми у резолютивній частині рішення суду може бути вказаний порядок його виконання. Крім цього, суд має право надати відстрочку виконання рішення; розстрочити виконання рішення; вжити заходів для забезпечення його виконання;

4) зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). За своїм змістом невід’ємну складову рішення суду, в якій вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та визначається порядок його оскарження, слід розглядати в контексті його інформаційно-процесуальної складової. Суд за власною ініціативою не має право змінити визначені процесуальним законодавством строки на подання апеляційної чи касаційної скарги. Відсутність у рішенні суду інформації про порядок набрання ним законної сили та порядок його оскарження, буде вважатись грубим порушенням процесуального законодавства, яке може ускладнювати процедуру подальшого розвитку цивільного процесу.

2. Ухвали суду. Ухвала суду, як самостійна форма (вид) судового акту, є достатньо багатофункціональною. Даним процесуальним документом фіксуються процесуальні юридичні факти на різних стадіях цивільного процесу, зокрема, питання щодо виникнення цивільного процесу, його розвитку та закінчення без ухвалення відповідного рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 208 ЦПК України судовий розгляд може закінчуватись постановленням ухвали, яка за своїм процесуальним змістом прирівнюється до рішення суду.

Фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду та ухвалі суду має певні відмінності. Так, імперативні положення процесуального законодавства щодо викладення тексту рішення суду на паперовому носії є відмінними від фіксування певного кола процесуальних юридичних фактів в ухвалі суду, зміст якої відображається в журналі судового засідання, з відповідним фіксуванням за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Змістовний аналіз положень ЦПК України дозволив виявити певні процесуальні особливості, пов’язані з визначенням порядку фіксування процесуальних юридичних фактів ухвалами, які оформлюються окремими процесуальними документами. В окремих нормах ЦПК України чітко визначені випадки за яких суд зобов’язаний результати розгляду заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі фіксувати ухвалою, як окремим процесуальним документом. Разом з тим, результат розгляду судом заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі може не оформлюватись окремими процесуальним документом, а заноситись лише до журналу судового засідання. При визначенні переліку ухвал, які повинні викладатись у вигляді окремого процесуального документа, судді зазвичай керуються або прямою вказівкою, що міститься у відповідній процесуальній нормі, або ст. 293 ЦПК України, яка визначає перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Таким чином, у вигляді окремого процесуального документа оформлюються ті ухвали, які в подальшому можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

3. Журнал судового засідання. Протокол окремої процесуальної дії. Відповідно до ч. 1 ст. 197 ЦПК України суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

У доктрині цивільного процесуального права з цього приводу виділяють фактичні та юридичні (процесуальні) сторони повного фіксування судового засідання. З фактичної сторони повне фіксування судового засідання – це фіксація ходу судового засідання в цілому, без певних обмежень, що дозволяє відтворювати повний зміст тих чи інших процесуальних дій. Юридична (процесуальна) сторона фіксування судового засідання зводиться до фіксації та можливості відтворення тих процесуальних дій, які безпосередньо впливають на розгляд справи по суті або на динаміку судочинства та рух справи[7].

Порядок фіксування цивільного процесу здійснюється у відповідності до ст.ст. 197-200 ЦПК України та Інструкції про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового процесу (судового засідання), затвердженої наказом Державної судової адміністрації України № 108 від 20.09.2012 р.[8]. В даній Інструкції дається офіційне визначення поняття «фіксуванням судового засідання технічними засобами» під яким розуміється технічний запис розгляду справи судом за допомогою звукозаписувального технічного засобу, що включає в себе створення фонограми судового засідання. У свою чергу, поняття «журнал судового засідання» визначається як документ, що ведеться в суді у порядку здійснення цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, кримінального провадження одночасно з фіксуванням судового засідання технічними засобами.

В журналі судового засідання здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: 1) рік, місяць, число і місце судового засідання; 2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі; 4) порядковий номер вчинення процесуальної дії; 5) назва процесуальної дії; 6) час вчинення процесуальної дії; 7) інші відомості, визначені ЦПК України.

Відомості закріплені за допомогою звукозаписувальних технічних засобів та відображені в журналі судового засідання є своєрідними доказами, що полегшують процедуру доказування процесуальних юридичних фактів в контексті загального доказування в цивільній справі. Слід погодитись з В.В. Комаровим та К.В. Гусаровим, які зазначають, що журнал судового засідання є однією з форм фіксації судового засідання, офіційним записом судового процесу, але його значення більшою мірою зводиться до того, що завдяки відомостям, які зазначаються у журналі, відтворюється хід судового засідання та розшифровується технічний запис судового засідання[9].

На належний рівень фіксування процесуальних юридичних фактів можуть впливати ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників, зокрема, технічний стан звукозаписувальних пристроїв чи неналежне виконання секретарем судового засідання або іншою особою, яка здійснює технічний запис, обов’язків з контролю процесу звукозапису. Неповнота та неправильність ведення журналу судового засідання можуть також обумовлюватись суб’єктивними факторами у вигляді бездіяльності або неналежного рівня підготовки секретаря судового засідання, який за допомогою відповідного програмного забезпечення не відображав у журналі процесуальні дії, що були вчинені у судовому засіданні.

Крім журналу судового засідання, фіксування процесуальних юридичних фактів може здійснюватись за допомогою протоколу окремої процесуальні дії (ч. 1 ст. 200 ЦПК України). З огляду на відсутність в цивільному процесуальному законодавстві спеціальної норми, що визначає перелік окремих процесуальних дій, що фіксуються в протоколі, їх визначення можливе виключно шляхом змістовного аналізу положень ЦПК України. Так, протоколом фіксується вчинення наступних процесуальних дій: допит свідків в порядку забезпечення доказів (ст. 132 ЦПК України); огляд речових та письмових доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України).

Буквальне тлумачення положень ст. 132 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що складання протоколу здійснюється за результатами виконання судового доручення щодо збирання доказів. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» № 5 від 12.06.2009 р. зазначається, що судове доручення щодо збирання доказів видається, зокрема, для проведення допиту свідків, проведення огляду на місці речових доказів, роз’яснення експертом його висновку, допиту сторін або третьої особи тощо[10].

Вимоги до протоколу, що містяться у ст. 200 ЦПК України можна вважати універсальним шаблоном для оформлення всіх процесуальних дій, що вчиняються поза судовим засіданням, а тому остаточний перелік процесуальних юридичних фактів, що підлягатимуть фіксуванню у протоколі буде прямо залежати від призначення та змісту відповідної процесуальної дії.

Дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту. Перше, пов’язано з назвою глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування цивільного процесу» та закріплених в ній положень. Відразу слід наголосити, що з огляду на відсутність нормативного визначення поняття «цивільний процес» його тлумачення здійснюється у доктринальній площині. В юридичній літературі висловлюється думка, що цивільний процес – це діяльність суду здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі[11]. Для цивільного процесу як форми реалізації правосуддя, яка забезпечує гарантії здійснення правосуддя та гарантії права громадян на судовий захист притаманна стадійність. Судовий розгляд визнається самостійною стадією цивільного процесу. На думку В.В. Комарова судовий розгляд – це стадія цивільного процесу, що здійснюється у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду[12]. При цьому не можна заперечувати той факт, що, наприклад, відкриття провадження у справі та провадження у справі до судового розгляду також визнаються самостійними стадіями цивільного процесу. Якщо буквально сприймати назву глави 5 розділу ІІІ ЦПК України, то в ній повинен визначатись порядок фіксування принаймні більшої частини стадій цивільного процесу. Разом з тим, у ст.ст. 197-200 ЦПК України йдеться виключно про порядок фіксування судового засідання та окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням. Можна погодитись з тим, що окремі процесуальні дії, наприклад, допит свідка, в порядку забезпечення доказів, може відбуватись ще на стадії відкриття провадження у справі. Так само вказана процесуальна дія може бути вчинена ще до відкриття провадження у справі, що ніяк не пов’язує її з існуючими стадіями цивільного процесу. З викладеного можна зробити висновок про невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

Наступна неузгодженість процесуального змісту міститься у ч. 7 ст. 297 ЦПК України, в якій зазначається, що при надходженні неналежно оформленої справи з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки. Згадуваний у вказаній нормі «протокол судового засідання» можна вважати процесуальним «рудиментом», який абсолютно не узгоджується зі змістом ст. 199 ЦПК України. Статтею 199 ЦПК України закріплено право подавати зауваження виключно щодо технічного запису судового засідання та журналу судового засідання. З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

4. Судові повістки (розписки). Запити. Супровідні листи. Одним із факторів, що впливає на динаміку розгляду цивільної справи є належне повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце проведення судового засідання або вчинення окремих процесуальних дій. Інформування вказаних осіб здійснюється шляхом направлення їм судових повісток. В контексті досліджуваної проблематики важливе значення відіграє не лише зміст повістки, а й процедура фіксування юридичного факту її вручення адресату в порядку ст. 76 ЦПК України. Найчастіше судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам – відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення повертається особами, які її вручали, до суду. З огляду на постійний брак в суді грошових коштів для оплати поштових послуг, у судовій практиці набуло поширення направлення позивачам судових повісток простим листом, без дотримання вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України. Така практика, з огляду на психологічний розрахунок, часто має дієвий результат, адже позивач (заявник), як ініціатор цивільного процесу, на переконання суду має неодмінно прибути на судове засідання.

За загальним правилом, сторона у справі вважається належним чином повідомленою про час та місце розгляду цивільної справи у випадку: 1) вручення судової повістки представникові сторони; 2) неповідомлення стороною суду про зміну місця проживання, у зв’язку з чим судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться; 3) відмови адресатом одержати судову повістку.

Слід визнати той факт, що найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Не зважаючи на нормативну урегульованість, презумпція належного повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи не повинна у будь-якому випадку визнаватись судом, якщо таке повідомлення здійснювалось наступними способами: 1) шляхом надсилання телеграми або факсу (ч. 6 ст. 74 ЦПК України); 2) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути за їх згодою видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (ч. 5 ст. 74 ЦПК України); 3) вручення повістки повнолітньому члену сім’ї чи відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. (ч. 3 ст. 76 ЦПК України) 4) у разі відмови особи одержати повістку (ч. 8 ст. 76 ЦПК України), оскільки при цьому залишається відсутньою інформація про отримання судової повістки кінцевим адресатом.

Досліджуючи процедуру вручення судової повістки постає питання про можливість її віднесення до сфери процесуальних дій. Розглянемо це на прикладі фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки. Як визначено у ч. 8 ст. 76 ЦПК України, у разі відмови адресата одержати судову повістку, особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Вказаною дією презюмується факт належного повідомлення особи про час та місце розгляду цивільної справи. Ухилення від одержання судової повістки може виражатись у зовнішніх діях адресата, як то: відмова відчинити двері кур’єру або працівнику пошти, відмова розписатись в документах, що засвідчують факт вручення повістки. Положення ч. 8 ст. 76 ЦПК України не мають чіткої конкретизації щодо самої процедури того, яким чином особа, яка доставляє судову повістку, встановлює особу адресата. Складно уявити той факт, що особа, яка ухиляється від одержання судової повістки надаватиме для ознайомлення кур’єру або працівнику пошти документи, що посвідчують її особу. Більш абсурдною є ситуація, при якій спілкування між кур’єром та адресатом відбувається, так би мовити «через зачинені двері», за результатами якого кур’єр засвідчує відмову адресата в одержанні повістки, а адресат, у свою чергу, вважається повідомленим про час та місце розгляду цивільної справи. В ЦПК України 1963 р., факт відмови адресата в одержанні судової повістки повинен був засвідчуватись не лише підписом кур’єра, але й підписом службової особи домоуправління чи виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян. У чинній редакції ЦПК України процедура фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки повністю віддана в добросовісні руки особи, яка її доставляє, без будь-якого додаткового засвідчення даного факту іншими особами.

Фактично, особі, яка доставляє судову повістку, цивільним процесуальним законодавством опосередковано делегується частина процесуальних функцій, від належного виконання яких залежить подальша динаміка цивільного процесу. Все це дозволяє процедуру вручення судової повістки розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт), адже за своїм змістом вона не зводиться виключно до виконання функцій інформаційного повідомлення. Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Розглянемо інший приклад квазі-процесуального юридичного факту закріпленого у ч. 3 ст. 76 ЦПК України, який полягає у наступному: якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. На перший погляд така процесуальна процедура має право на існування, проте недобросовісна особа-адресат у разі не бажання прибути на судове засідання може посилатися на невиконання обов’язку по врученню повістки ким-небудь з повнолітніх членів сім’ї, які спільно з нею проживають. У цьому випадку доказування належного вручення судової повістки стикається з декількома процесуальними труднощами. По-перше, відсутність нормативно визначеного процесуального статусу особи, яка доставляє повістку, ускладнює процедуру встановлення нею статусу «повнолітнього члена сім’ї» у особи, яка безпосередньо виступає посередником в одержанні такої повістки. По-друге, виходячи зі змісту ст. 3 Сімейного кодексу України, членом сім’ї може бути особа, яка спільно проживає з адресатом, пов’язана з ним спільним побутом та має по відношенню до неї взаємні права та обов’язки[13]. Статус члена сім’ї не підтверджується відповідним документом, а тому головним завданням особи, яка доставляє повістку, залишається лише одержати підпис в її отриманні у так званого «члена сім’ї», що в подальшому для суду буде доказом належного повідомлення адресата. В-третіх, законодавством не передбачена відповідальність повнолітнього члена сім’ї за невиконання ним обов’язку з передачі адресату судової повістки. Таким чином, повідомлення, у вигляді вручення судової повістки повнолітньому члену сім’ї для передачі її адресату, не може вважатись належним фіксуванням вказаного процесуального юридичного факту.

Фіксування факту повідомлення учасників цивільного процесу про час проведення чергового судового засідання, у випадку відкладення розгляду справи, може здійснюватись у розписці, яка безпосередньо підписується особами присутніми під час судового засідання, після чого вона приєднується до матеріалів цивільної справи. У даному випадку розписка буде вважатись беззаперечним фактом фіксування належного повідомлення учасника цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи.

Запит суду можна розглядати в якості опосередкованого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів. Термін «запит» безпосередньо не зустрічається у положеннях ЦПК України, проте згадування про нього містяться у ч. 3 ст. 122 ЦПК України в наступному контексті: у разі якщо відповідачем у поданій позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Звернення до вказаного органу здійснюється за допомогою запиту суду про надання інформації, про що зазначено у наказі Державної судової адміністрація України № 173 від 17.12.2013 р. «Про затвердження Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ» (далі – Інструкція з діловодства) [14]. За своїм змістом та призначенням запит суду щодо надання інформації спрямований на виконання вимог ч. 3 ст. 122 ЦПК України та забезпечення реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів у вигляді відкриття провадження у справі. У випадку, якщо на запит суду надійде інформація з якої буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, обумовлюючи тим самим прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів[15].

Процесуальні юридичні факти також опосередковано отримують своє фіксування у супровідних листах, існування яких передбачено Інструкцією з діловодства. Крім цього, на існування супровідних листів побічно вказує ч. 2 ст. 121 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 ЦПК України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві». Відповідно до п. 28.13 Інструкції з діловодства повернення заяви позивачеві здійснюється шляхом направлення супровідного листа про надіслання копії ухвали про повернення заяви з відміткою про набрання ухвалою чинності та заяви з усіма доданими до неї документами. В судовій практиці непоодинокими є випадки, коли позивач в якості доказів до позовної заяви додає оригінали таких документів як: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження тощо. В такому випадку у супровідному листі фіксуються відомості про повернення оригіналів документів доданих до позовної та їх безпосереднє направлення позивачеві.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням переліку джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1) Під категорією «процесуальні юридичні факти» пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2) До джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи відносяться рішення суду, ухвали суду, журнал судового засідання, протоколи окремої процесуальної дії та опосередковано судові повістки (розписки), запити та супровідні листи.

3) У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: визначення порядку розподілу судових витрат; вказівка на застосування негайного виконання рішення суду; визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання; зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження.

4) дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту, зокрема, невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

5) З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

6) Найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Процедуру вручення судової повістки слід розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт). Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Використана література

Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

В науковій статті розглянуто поняття та види юридичних фактів-подій в аспекті розвитку цивільних процесуальних правовідносин. Досліджено процесуальні особливості впливу юридичних фактів-подій на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: подія, юридичні факти, юридичні факти-події, цивільні процесуальні правовідносини.

В научной статье рассмотрено понятие и виды юридических фактов-событий в аспекте развития гражданских процессуальных правоотношений. Исследованы процессуальные особенности влияния юридических фактов-событий на возникновение, изменение или прекращение гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: событие, юридические факты, юридические факты-события, гражданские процессуальные правоотношения.

In the scientific article the concept and the types of legal facts events in terms of civil procedural legal. Studied procedural peculiarities of legal facts influence events on the occurrence, change or termination of civil legal proceedings.

Key words: event, legal facts, legal facts-events, civil procedural legal relationships.

Постановка проблеми. Теорія юридичних фактів значного поширення набула в сфері сучасних правовідносин. Багато поколінь науковців присвятили свої інтелектуальні праці дослідженню поняття, змісту та класифікації юридичних фактів з метою забезпечення розвитку правової науки та задоволення потреб юридичної практики. Вивчення самого явища «юридичні факти» дозволяє зрозуміти та осмислити механізми зародження та подальшого розвитку правових відносин. У своїй більшості питання юридичних фактів розглядаються в монографіях, дисертаціях, статтях, підручниках з теорії держави і права, а також у галузевих юридичних науках шляхом дослідження самого поняття юридичних фактів та здійснення їх різноглибинної класифікації. Окреме місце юридичні факти посідають в теорії та практиці цивільного процесуального права, а практичний зміст і наукова цінність теорії цивільних процесуальних фактів полягає в тім, що вона вивчає один з аспектів фактичної обґрунтованості правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин. Відсутність глибинних та вузько галузевих наукових досліджень питань теорії процесуальних юридичних фактів обумовлює приділення окремої уваги вказаному правовому явищу в умовах постійної зміни та удосконалення вітчизняного цивільного процесуального законодавства.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Загальні питання визначення поняття, видів та класифікації юридичних фактів на різних етапах розвитку правової науки розглядались такими науковцями як: С.С. Алексєєв, С.А. Зінченко, З.Д. Іванова, В.Б. Ісаков, М.С. Кельман, О.О. Красавчіков, О.Г. Мурашин, О.В. Петришин, М.А. Рожкова, О.Ф. Скакун, А.К. Стальгевич, Р.О. Халфіна, М.В. Цвік та інші. Разом з тим, юридичні факти, як правове явище не піддавались глибинному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин.

Мета статті полягає у визначенні окремих аспектів впливу «події», як одного з видів юридичних фактів на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Виклад основного матеріалу. Під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві прийнято розуміти передбачені процесуальними нормами певні життєві обставини, з якими пов’язується виникнення, зміна або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами, а тому з впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів.

В спеціальній юридичній літературі наводяться різні класифікації ознаки юридичних фактів. Не вдаючись до питань змістовної класифікації юридичних фактів зупинимось лише на найбільш відомому поділі юридичних фактів за вольовим критерієм, а саме поділі на дії та події.

Зауважимо, що серед юристів одним із перших класифікацію юридичних фактів за вольовою ознакою здійснив Є.В. Васьковський поділяючи їх на дії і події [1, с. 98].

Дії – це конкретні життєві обставини, що залежать від волі людини та безпосередньо нею втілюються. Вони є різновидом правомірної свідомої поведінки суб’єкта правовідносин, яка своїм вольовим характером відрізняється від інших проявів існування особи (рефлексів, інстинктів тощо). У свою чергу, неправомірна поведінка суб’єкта правовідносин також може обумовлювати настання певних процесуальних юридичних фактів.

Події – це конкретні життєві обставини, що виникають та існують незалежно від волі людини та непідвладні їй. Життєві обставини у вигляді подій можуть набувати юридичного значення у випадках прямого посилання на них у законодавчих актах або в договорах як таких, що породжують правові наслідки.

Великий тлумачний словник сучасної української мови слово «подія» тлумачить як те, що порушує усталений звичайних хід життя; що-небудь важливе, видатне [2, с. 1009].

З огляду на окреслену мету даної наукової статті події, як юридичний факт часто виступають підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Особливість реалізації подій в цивільному процесуальному праві полягає в їх не безпосередньому, а опосередкованому прояві в результаті вчинення відповідних процесуальних дій учасниками цивільного процесу.

Настання певної події як життєвої обставини прямо не обумовлює настання процесуальних юридичних наслідків. Опосередкований характер події є підставою для вчинення відповідних процесуальних дій суду, зокрема, смерть позивача або відповідача при розгляді цивільної справи, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для закриття провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)). Отже, сам по собі факт смерті особи прямо не породжує жодних наслідків для цивільного процесу. Для настання процесуальних юридичних наслідків необхідне вчинення комплексу процесуальних дій: подання заінтересованою стороною (правонаступником) у справі свідоцтва про смерть сторони процесу та винесення судом відповідної ухвали про закриття провадження у справі (у випадку коли спірні правовідносини між сторонами не допускають правонаступництва).

З впевненістю можна говорити про існування в праві своєрідних юридичних фактів-подій, які самостійно або у сполученні з іншими юридичними фактами зумовлюють виникнення правовідносин, призводять до зміни прав та обов’язків, або припиняють цивільні процесуальні правовідносини.

У повсякденному житті цілий ряд подій у своєму зародженні можуть залежати від волі людини, зокрема народження людини, її смерть. Крім цього сучасний стан розвитку науки і техніки збільшує можливості людини впливати на процеси і явища природи. Ті явища, які сьогодні не залежать від волі і свідомості людини (повені, землетруси), в майбутньому можуть стати керованими або частково керованими процесами. Разом з тим, зазначена властивість не містить практичного навантаження для площини цивільного процесу, адже керованість вказаними процесами не матиме прямого впливу на процесуальні відносини. Для цивільного процесу практичне значення матимуть наслідки впливу вказаних «керованих» подій на хід розвитку самого процесу.

Серед значного розмаїття класифікаційних ознак поділу юридичних фактів-подій розглянемо їх поділ абсолютні та відносні.

Абсолютні події – це явища, виникнення і розвиток яких не пов’язані з вольовою діяльністю суб’єктів. До їх числа відносяться стихійні лиха та інші природні явища (повінь, посуха, землетрус тощо). До абсолютних юридичних подій слід віднести такий юридичний факт, як природна смерть особи. Вказаний вид абсолютних, тобто не обумовлених ні в якій мірі вольовою діяльністю людей, юридичних подій може бути об’єднано в групу явища, що виражають прояв сил природи незалежно від дій та свідомості людини. Абсолютні юридичні події у своєму складі не вичерпуються тільки цією групою юридичних фактів. Говорячи про події, які є значущими для цивільного процесуального права, не слід забувати про такий важливий юридичний факт як закінчення часу, в т.ч. встановленого для вчинення відповідних процесуальних дій.

Відносні події – це явища, що виникають з волі суб’єктів, проте розвиваються і виникають незалежно від їх волі. Так, смерть в результаті вбивства людини є відносною подією, адже сама подія (смерть) виникла в результаті вольових дій вбивці. Разом з тим, ця подія (смерть) стала наслідком патологічних змін в організмі потерпілого, вже не залежать від волі вбивці.

В цивільному праві загальноприйнятим вважається той факт, що народження людини є юридичною подією. Проте, проектуючи це припущення на поняття «подія» виходить, що народження людини або не обумовлено вольовою діяльністю людей, або незалежно від волі осіб може призводити до виникнення процесуальних правовідносини. Народження особи є відносною юридичною подією, при якій діяльність деяких суб’єктів майбутнього правовідношення хоча й існує, проте юридично байдужа.

Відносні юридичні події є явищами, причиною виникнення яких є вольова людська діяльність, що впливає на подальший розвиток даного явища тільки до певного моменту, після якого явище виступає і розвивається самостійно і на своєму заключному етапі розвитку призводить до виникнення юридичних наслідків. Так, народження людини є підставою для виникнення у неї цивільної процесуальної дієздатності передбаченої ст. 28 ЦПК України.

Отже, юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до вчинення відповідних дій учасниками процесу.

Розглянемо деякі аспекти впливу та реалізації юридичних фактів-подій в площині цивільних процесуальних правовідносин.

Подія у вигляді народження фізичної особи призводить до виникнення у неї цивільної процесуальної правоздатності (ст. 28 ЦПК України), проте для набуття подією юридичного значення необхідне вчинення відповідних процесуальних дій.

Так само, подія у вигляді досягнення особою повноліття наділяє її цивільною процесуальною дієздатністю (ст. 29 ЦПК України) дозволяючи їй особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді. Разом з тим, для прояву цивільної процесуальної дієздатності необхідне вчинення особою дій у вигляді звернення до суду з відповідною заявою або вчинення судом процесуальних дій з метою залучення її до участі в процесі в якості відповідного учасника цивільного процесу.

Слід розуміти, що наділення особи цивільною процесуальною правоздатністю в результаті її народження та в подальшому наділення її цивільною процесуальною дієздатністю в результаті досягнення відповідного віку не призводить автоматично до виникнення та розвитку цивільних процесуальних правовідносин.

Іншим проявом події в цивільному процесі виступає смерть фізичної особи, яка може розглядатись як абсолютний або відносний юридичний факт-подія. В загальному розумінні смерть як юридична подія як правило, виступає правоприпиняючою юридичною подією [3, с. 167].

З позиції цивільного процесуального законодавства смерть фізичної особи, як подія, пов’язується з настанням або можливістю настання відповідних процесуальних юридичних наслідків, зокрема:

1)     припинення у фізичної особи цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності (ст. ст. 28-29 ЦПК України). Смерть фізичної особи призводить до повного припинення у особи цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. При цьому для суду має значення сам факт смерті, що підтверджується відповідним документом (свідоцтво про смерть). Інші ознаки приналежності даної події до абсолютної чи відносної для суду не мають практичного значення;

2)     застосування процесуального правонаступництва у випадку, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (ст. 37 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Смерть фізичної особи обумовлює виникнення та реалізацію низки процесуальних дій та настання юридичних фактів. Насамперед, зацікавлена особа повинна подати заяву та проінформувати суд про смерть сторони чи третьої особи, які були учасниками процесу. Наступною процесуальною діє суду є розгляд вказаної заяви та, у випадки позитивного її вирішення, винесення відповідної ухвали про залучення до участі у справі правонаступника. Винесена ухвала, як процесуальний документ та юридичний акт призводить до юридичного факту ‒ прийняття в обов’язковому порядку правонаступником усіх дій, вчинених в цивільному процесі особою, яку він замінив та набуття власних процесуальних прав та обов’язків.

За аналогією з правонаступництвом позивача норми ЦПК України не забороняють процесуальне правонаступництво третьої особи із самостійними вимогами, оскільки така третя особа має всі права позивача, то, відповідно, щодо неї можливе правонаступництво;

3)     розгляд цивільної справи іншим суддею спочатку, якщо під час процесу помер суддя, який розглядав справу. Відповідно до ст. 123 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 12.02.2015 р. [4] повноваження судді припиняються у разі його смерті. Норми ЦПК України (глава 3 розділ І) безпосередньо не врегульовують порядок заміни судді, який помер в процесі розгляду справи, іншим суддею. Для вирішення такої ситуації застосовуються положення ст. 159 ЦПК України, яка передбачає, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, при цьому справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку. Враховуючи, що ст. 159 ЦПК України не містить чітких вказівок на підстави за яких допускається заміна судді, цілковито можна припускати, що такою підставою є в т.ч. і смерть судді, як особи, яка здійснює правосуддя в цивільних справах.

Буквальне тлумачення ч. 2 ст. 159 ЦПК України дозволяє зробити висновки про наявність нібито певної правової суперечності, пов’язаної з визначенням порядку розгляду цивільної справи спочатку. Так, у досліджуваній частині статті йдеться про заміну саме «одного із суддів». Відповідно до ст. 18 ЦПК України цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду, в судах апеляційної інстанції колегією у складі трьох суддів, в суді касаційної інстанції колегією у складі не менше трьох суддів, у Верховному Суді України колегіально.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 12.02.2015 р. справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, – колегією суддів. Частиною 2 цієї статті чітко визначено: «суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд».

Змістовне тлумачення другого речення ч. 2 ст. 159 ЦПК України («У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку») повинно здійснюватись в аспекті системного аналізу як норм ЦПК України, так і Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. Вказаний аналіз норм дозволяє констатувати, що при одноособовому розгляді цивільної справи в суді першої інстанції під заміною одного із суддів слід розуміти саме заміну судді як працівника суду, який в силу покладених на нього законом повноважень здійснює правосуддя в цивільних справах діючи як суд та представляючи орган судової влади.

У разі смерті судді в процесі розгляду цивільної справи призначення нового судді здійснюється з дотриманням вимог ст. 11-1 ЦПК України, яка визначає загальні засаді функціонування автоматизованої системи документообігу суду та у відповідності до Положення автоматизовану систему документообігу суду, затвердженої рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [5]

4)     обов’язок суду зупинити провадження у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (п. 1 ч. 1 ст. 201 ЦПК України). Смерть фізичної особи може бути передумовою виникнення у матеріальному праві загального (універсального) правонаступництва суб’єктивних цивільних прав з подальшою його проекцією на сферу цивільних процесуальних правовідносин. З огляду на досліджувану нами проблематику зазначимо, що суд повинен зупинити провадження у справі для забезпечення можливості спадкоємцям після прийняття спадщини вступити у цивільний процес за умови, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Смерть фізичної особи, як юридичний факт-подія виступає передумовою для настання комплексу процесуальних дій та юридичних фактів, які полягають у наступному. Особи, які вважають себе спадкоємцями подають заяву до суду, якою інформують про смерть спадкодавця, який виступав стороною у справі. Після отримання заяви та перевірки представленої інформації суд виносить ухвалу про зупинення провадження у справі до залучення до участі у справі правонаступника (п. 1 ч. 1 ст. 203 ЦПК України);

5)     закриття провадження у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Норми ЦПК України не передбачають чіткого та вичерпного переліку спірних правовідносин за яких не допускається процесуальне правонаступництво. В цьому відношенні досліджуваний п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України на пряму пов’язаний з нормами цивільного та сімейного законодавства. Головною підставою для застосування вказаного пункту є наявність спірних правовідносин, які нерозривно пов’язані з особою, яка є стороною у справі. Смерть фізичної особи у вигляді юридичного факту-події є передумовою настання спадкових правовідносин. Відповідно до ст.1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України.

Не допускають правонаступництва деякі, крім вище вказаних, сімейні правовідносини. Зокрема, правонаступництво не відбувається при розгляді у суді справи про визнання батьківства (ст. 129 СК України) або про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України), якщо в процесі розгляду справи помирає батько або мати, які виступали відповідачем в процесі.

Таким чином, смерть фізичної особи, як юридичний факт-подія виступає передумовою для закриття провадження у справі. Для цього зацікавлена особа (спадкоємець) або інша зацікавлена особа подає до суду заяву повідомляючи про смерть сторони у справі. Після отримання заяви та перевірки представленої інформації на предмет того, які саме спірні правовідносини не допускають правонаступництва, з дотримання всіх процесуальних вимог суд виносить ухвалу про закриття провадження у справі. Винесена ухвала закріплює правоприпиняючий процесуальний юридичний факт;

6)     залишення заяви без розгляду якщо належним чином повідомлений позивач повторно не заявився у судове засідання (п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України). Так, після повторного належним чином повідомлення про час та місце розгляду та до дня призначеного судового засідання може настати смерть позивача, що унеможливить його прибуття до суду. За певних обставин, відсутність у судді, або інших осіб, які беруть участь у справі будь-якої інформації про смерть позивача, як юридичного факту-події може бути підставою для винесення судом ухвали про залишення заяви без розгляду;

7)     настання умов для проведення заочного розгляду справи (ст. 224 ЦПК України). Проводячи аналогію з попереднім прикладом можна змоделювати ситуацію при якій, після повторного належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи останній помирає. Комплекс таких факторів як смерть відповідача (юридичний факт-подія), розписка відповідача про одержання судової повістки, відсутність у судді та осіб, які беруть участь у справі інформації про смерть відповідача слугуватимуть умовою для винесення судом ухвали про заочний розгляд справи;

8)     можливість виклику відповідача до суду через оголошення у пресі. Відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК України відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. Припустимо, що після відкриття судом провадження у справі помирає відповідач, якому суд надіслав повістку про виклик до суду. В результаті смерті відповідача (юридичний факт-подія) вручити повістку останньому не представляється можливим. В свою чергу у судді та осіб, які беруть участь у справі може бути відсутня інформація про смерть відповідача. На практиці вирішення такої ситуації, з метою економії процесуального часу розгляду справи, судами здійснюється з урахуванням ч. 3 ст. 122 ЦПК України. У вказаній частині визначено, що у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. При цьому подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі. Аналогічне положення визначено ч. 9 ст. 74 ЦПК України. У змодельованій нами ситуації виходить, що у випадку відсутності у судді інформації про смерть відповідача, за умови існування інформації про зареєстроване місце проживання, останньому надсилаються повістки про виклик, які з об’єктивних причин повертаються до суду з відміткою поштової установи про неможливість вручення. За таких умов суд, з дотриманням вимог ч. 9 ст. 74 та ч. 3 ст. 122 ЦПК України вважає відповідача повідомленим про місце та час розгляду справи, що дозволяє йому перейти до її заочного розгляду. Слід зазначити, що суди повсякчасно дотримуються вказаної процедури при розгляді цивільних справ.

Проте, деякі судді вважають за можливе застосування виклику відповідача до суду через оголошення у пресі виходячи за межі вказаної процедури. Так, наприклад, Васильківським міськрайонним судом Київської області при розгляді у 2010-2011 р.р. цивільної справи № 2-389/2011 р. за позовом Л. до С. та С. про стягнення боргу [6] при відкритті провадження у справі з органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи було отримано інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) особи С. та особи С., якою підтверджено їх реєстрацію за однією адресою. Вказаним особами два рази підряд було надіслано повістки, які повернулись до суду з відміткою про неможливість їх вручення у зв’язку з відсутністю вказаних осіб за постійним місцем проживання. Після цього суд запропонував позивачеві надіслати телеграму про виклик вказаних осіб на судове засідання, яка також вручена не була. Враховуючи це, судом було застосовано виклик відповідачів до суду шляхом публікації судової повістки у пресі.

Отже, цілковито можна допустити, що неявка особи, місце проживання якої підтверджено органом реєстрації місця перебування та місця проживання особи може бути викликана її смертю, про що суду буде не відомо. Суд, в деякій мірі виходячи за рамки положень ЦПК України намагається використати всі процесуальні можливості для повідомлення відповідача про час та місце розгляду справу, що і підтверджує нашу позицію про можливість застосування виклику останнього до суду через настання юридичного факту-події у вигляді смерті відповідача.

Крім вищевикладеного, в якості окремого юридичного факту-події можна розглядати тимчасову або тривалу непрацездатність особи, яка бере участь у розгляді цивільної справи, викликана її хворобою. Захворювання особи традиційно розглядається як юридичний факт-подія, що не залежить від волі людини. Для цивільного процесуального права в даному аспекті має значення тривалість захворювання особи.

Не тривале захворювання особи може слугувати підставою для відкладення розгляду цивільної справи відповідно до ст. 169 ЦПК України. Для цього сторона, або особа яка бере участь у справі повинна завчасно повідомити суд про наявність у неї хвороби, з подальшим підтвердженням цієї обставини медичним документом, а суд вказану причину не прибуття до суду може визнати поважною. Як результат, судом виноситься ухвала про відкладення розгляду цивільної справи на певний час.

Тривале ж захворювання сторони може бути підставою для застосування судом права на зупинення провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 202 ЦПК України), якщо таке захворювання підтверджено медичною довідкою та виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу.

Абсолютні або відносні юридичні факти-події (повінь, землетрус, пожежа в результаті блискавки, умисний підпал, коротке замикання) можуть бути підставою для реалізації такої процесуальної дії як відновлення втраченого судового провадження, передбаченого ст.ст. 402-409 ЦПК України. Протягом останніх років в Україні непоодинокими стали випадки виникнення пожеж в приміщеннях судів. Так, наприклад, 11.03.2014 р. сталася масштабна пожежа у двоповерховій будівлі Яворівського районного суду Львівської області в результаті чого значна частина архіву суду була знищена вогнем. Як наслідок, настання юридичного факту-події призводить до можливості застосування відновлення втраченого судового провадження у цивільній справі за заявою осіб, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.

Висновки. Як і всякі інші життєві обставини, події можуть бути віднесені до юридичних фактів-подій в тому випадку, якщо вони тягнуть за собою виникнення відповідних процесуальних юридичних наслідків. Це можливо лише тоді, коли норма права передбачає для відповідної моделі події настання відповідних наслідків. Такий висновок обумовлений тим, що юридичні факти-події, як обставини, не залежні від волі людини, не можуть розглядатися в якості самостійних процесуальних юридичних фактів: події набувають значення тільки в поєднанні з процесуальними діями, а отже, не мають ознаки самостійних процесуальних фактів, які здатні спричиняти настання процесуальних наслідків.

Як результат можна говорити про існування в цивільному процесуальному праві певних юридичних фактів-подій, які самостійно або у сполученні з іншими юридичними фактами зумовлюють виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. ‒ СПб.: Книж. маг. Н.К. Мартынова, 1894. ‒ 168 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.

3. Анікіна Ґ.В. Смерть фізичної особи як юридичний факт / Г.В. Анікіна // Університетські наукові записки. ‒ 2008. ‒ №4 (28). ‒ С. 166-170.

4. Про судоустрій і статус судів: Закон України в редакції від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради. ‒ 2015. ‒ № 18, № 19-20. ‒ ст. 132.

5. Положення автоматизовану систему документообігу суду: рішення Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. // [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/

6. Цивільна справа № 2-389/2011 р. Васильківського міськрайонного суду Київської області за позовом Л. до С. та С. про стягнення боргу // Архів Васильківського міськрайонного суду Київської області.