Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Виокремлюються теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання» цивільного судочинства. Визначаються фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: мета і задання цивільного судочинства, процесуальні юридичні факти, цивільна справа, розгляд цивільної справи, вирішення цивільної справи

The article is devoted to theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings. Theoretical differences between the concepts of «objective» and «purpose» of civil proceedings are distinguished. Factors that serve as obstacles to the objectives of civil justice are identified. Suggestions for amendments to the Civil Code of Ukraine formulated.

Key words: purpose and objectives of civil justice, procedural legal facts, civil case, consideration of a case on the merits, decision civil case

Постановка проблеми. Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1] визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вказана норма по суті є віддзеркаленням закріплених в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –Конвенція) ^[2] положень про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Питання пов’язані з визначенням мети і завдань цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких М.О. Гетманцев, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, С.А. Курочкін, О.Г. Лук’янова, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.С. Ткачук, Є.О. Харитонов, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про незначний рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для нових наукових розвідок у даному напрямку.

Мета статті полягає у здійсненні теоретико-правового аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Для досягнення вказаної мети поставлено наступні завдання: виокремити теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання»; визначити фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства; з урахуванням існуючих доктринальних доробок цивільно-процесуального змісту визначити універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, з подальшим формулюванням пропозицій законодавчого характеру.

Виклад основного матеріалу. В ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі в статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль ^[3]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення ^[4]. У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання». Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» ^[5].

І.Л. Петрухін виокремлюючи теоретичну відмінність між поняттями «мета» і «завдання» наголошує, що мета – це результат пізнання дійсних потреб системи, «ідеальна модель майбутнього», до якої слід прагнути, а завдання – це вимога (пропозиція) встановити шукані дані на основі вихідних даних шляхом знаходження потрібного алгоритму. При цьому він справедливо зазначав, що в законодавстві ця відмінність не проводиться, і завдання найчастіше розуміється як конкретизація мети ^[6].

На думку О.Г. Лук’янової завдання процесуального права (системи правових норм, що регламентують процесуальну діяльність) полягають у тому, щоб забезпечити правовими засобами реалізацію завдань і функцій процесуальної діяльності (процесу), а саме: встановлення матеріально-правових відносин, пов’язаних із застосуванням матеріального закону; всебічне дослідження обставин вирішуваної ситуації і досягнення матеріальної (об’єктивної) істини у справі; справедливе застосування матеріального закону; захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі; здійснення конституційного контролю за нормативними актами і правозастосовною практикою ^[7]. У запропонованому судженні простежується змішування цілей і завдань процесуальної діяльності у вигляді порушення правил опису якісних вимог до результатів функціонування процесуальної системи.

Ототожнення мети і завдання судочинства, на думку О.С. Захарової, певною мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях. Обґрунтовуючи власну позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій ^[8].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи ^[9].

Вважаю, що питання пов’язані з визначенням місця завдань цивільного судочинства в межах глави 1 розділу І ЦПК України потребують перегляду. Найменування ст. 1 ЦПК України у вигляді «Завдання цивільного судочинства» повинно відповідати її змісту. Дійсно, завдання судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Разом з тим, подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до невідповідності її назви сформульованим в ній положенням. Усунення існуючої нормативної невідповідності можливе шляхом включення до назви ст. 1 ЦПК України слова «мета». Досліджувані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в безпосередній діяльності суддів.

Реалії сучасного життя дозволяють констатувати, що діяльність судової влади на превеликий жаль здійснюється в руслі власної дискредитації. Крім цього, зневіра громадян в ефективність судочинства призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її визначення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. В рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ напряму буде залежати від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь ^[11].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України «неупередженість» розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін^[12]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», а забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від внутрішньої свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» ^[13].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції зазначається, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 1 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, відновити становище, що існувало до їх порушення або підтвердити наявність чи відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів або створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав або підтвердити наявність чи відсутність неоспорюваних прав.

Реально існуючими факторами в сучасних умовах розвитку української держави, які слугують перешкодами у реалізації завдання щодо своєчасного розгляду цивільної справи можна вважати наступні: одвічна проблема завантаженості суддів; зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами; недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ; негативні політичні процеси в державі, які впливають на процедуру функціонуванні судових інституцій; недобросовісне відношення суддів до виконання покладених на них обов’язків[14].

При визначенні завдань цивільного судочинства окрему увагу слід приділяти процесуальній категорії – «цивільна справа». Відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який розгляд і вирішення цивільної справи пов’язує з розглядом і вирішенням спору, тобто усуненням правового конфлікту^[15]. Таке звужене тлумачення є недопустимим, адже невід’ємну частину цивільних справ складають справи окремого та наказного провадження. Якщо у ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В останній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно здійснює процесуальну діяльність регламентовану положеннями ч. 1 ст. 234 ЦПК України. Зазначене вкотре підтверджує помилковість позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». Таким чином, «цивільна справа» є узагальнюючою категорією для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

Досліджуючи проблемні питання, пов’язані з визначенням завдань цивільного судочинства окремо слід проаналізувати способи їх реалізації в контексті категорії «розгляд і вирішення цивільних справ». Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Вирішення цивільної справи є похідною процесуальною діяльністю суду, якій передує її розгляд. Вирішення цивільних справ шляхом застосування норм матеріального права спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язання існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. За своїм змістом розгляд цивільної справи перебуває у процесуальній площині, на відміну від вирішення справи, яка пов’язується із застосуванням норм матеріального права.

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. На їх думку, це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи.

Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» сприймаються як нерозривні та взаємопов’язані явища. Мною підтримуються наявні в юридичній літературі висловлювання про те, що «розгляд справи» слід вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя [16].

Погоджуючись з викладеною позицією слід навести декілька аргументів, якими доводиться можливість лише розгляду цивільної справи, без подальшого її вирішення в контексті застосування норм матеріального права. У більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи оцінюється крізь призму її безпосереднього вирішення, що знаходить закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір, усувається правовий конфлікт або створюються умови для здійснення особистих немайнових чи майнових прав. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду. Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного на те вирішення. Так, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення суду. Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, по ній може бути ухвалене виключно процесуальне рішення, проте вирішення справи як такого не відбувається, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку зазначаючи, що суд постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично її розглянув та вирішив не на користь позивача. В даному випадку так зване вирішення цивільної справи ґрунтується виключно на нормах цивільного процесуального права, а тому в окресленій процедурі притаманні виключно процесуальні ознаки. Особливість зазначеної процедури полягає також в тому, що відповідач, як потенційний учасник цивільного процесу, не набуває такого статусу з огляду на те, норми цивільного процесуального законодавства не покладають на суд обов’язок повідомляти потенційного відповідача про постановлення ним ухвали про повернення позовної заяви або про відмову у відкритті провадження у справі. Розгляд позовної заяви та доданих до них документів, які після їх надходження до суду набувають статусу цивільної справи, свідчить про виконання судом процесуальних дій регламентованих нормами ЦПК України, проте вирішення цивільної справи в контексті розв’язання цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами не відбувається.

Отже, проаналізовані завдання виступають процесуальними засобами реалізації мети цивільного судочинства. По суті мета і завдання співвідносяться як загальне і конкретне, адже мета конкретизується через завдання, оскільки вони відрізняються за обсягом і змістом.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При визначенні мети законодавець виходив з містечкових позицій, звужуючи її переважно до захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, не враховуючи при цьому специфіку всіх справ, які належать до юрисдикції судів. Відсутній в досліджуваній нормі й акцент щодо основоположного призначення цивільного судочинства як державного та суспільного явища.

Як зазначає О.С. Ткачук, при формулюванні мети судової діяльності слід виходити з необхідності збереження балансу між приватними й публічними інтересами, або, інакше кажучи, вона має переслідувати одночасне задоволення їх обох. Як останню, на його погляд, можна запропонувати основну й універсальну мету діяльності всіх судів – подолання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. При цьому залежно від виконуваних судовою владою функцій її досягненню сприяє, у свою чергу, досягнення спеціальних цілей: захист порушених, невизначених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів шляхом вирішення спору про право (позовне провадження), охорона прав та інтересів шляхом створення умов для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав (окреме провадження), створення умов для реального здійснення суб’єктивних прав у майбутньому (наказне провадження) тощо. Подолання невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках сприяє забезпеченню стабільності в існуючих суспільних відносинах, підтриманню правопорядку й довіри до органів судової влади ^[17].

У свою чергу З.В. Ромовська вказує на помилковість визначення мети в ст. 1 ЦПК України, адже захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. На її думку, під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершеним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він – складова його сутності. Слід погодитись з автором, що метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі ^[18]. Своєрідній підхід щодо визначення мети цивільного судочинства формулює С.О. Короєд, пропонуючи мету зводити до усунення правового конфлікту, зумовленого порушенням цивільної процесуальної діяльності, та здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів матеріальних правовідносин^[19].

При визначенні мети цивільного судочинства окрему роль можуть відігравати публічні або приватні інтереси. На думку С.А. Курочкіна, загальна мета цивільного процесу полягає у досягненні конкретного правового результату, який полягає у впорядкуванні дій та відносин, що виникають у зв’язку з необхідністю приведення суспільної системи у відповідність до притаманних їх закономірностей, забезпечення її оптимального функціонування та створення умов для розвитку. Приведення окремих елементів суспільної системи у відповідність до притаманних їй закономірностей – публічна мета процесу. У свою чергу приватні цілі – це захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів, вирішення правових спорів, вирішення юридичних справ. У системі цивільного процесу з приватних формується загальна інтегративна мета – забезпечення законності та правопорядку^[20].

Закріплена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства за своїм змістом не узгоджується з метою розгляду справ про усиновлення, як одного із різновидів справ окремого провадження (ст. 251-255 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 207 Сімейного кодексу України [21] усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Розгляд справ про усиновлення не передбачає захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, особа, яка звертається до суду із заявою про усиновлення має за мету створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав, що природньо відповідає як інтересам потенційного усиновлювача, так й інтересам самої дитини. Наведеним прикладом проілюстровано, що захист прав, свобод та інтересів не може вважатись загальною, універсальною та основоположною метою всієї судової діяльності.

Ймовірно розробники проекту чинного ЦПК України формулюючи мету та завдання цивільного судочинства керувались базовими положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які стосуються виключно питань вирішення спорів щодо прав та обов’язків цивільного характеру. Виходячи зі змісту ухвалених Європейським судом з прав людини рішень ст. 6 Конвенції не поширюється на процедури, які не передбачають розгляд спору між сторонами та вирішують справи в односторонньому порядку, за якого немає сторін із протилежними інтересами, та які доступні лише за відсутності спору про право^[22]. З цього приводу О.С. Ткачук зазначає, що оскільки з дотриманням справедливих (належних) судових процедур обов’язково має відбуватися вирішення справ позовного провадження, то саме таку діяльність суду й слід визначати як правосуддя. Однак, на його думку, це не виключає можливості вчинення судом інших дій щодо розгляду безспірних справ. Зокрема, процесуальна діяльність суду під час розгляду справ у порядку наказного та окремого провадження, про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів тощо не є правосуддям, однак здійснюється у порядку цивільного судочинства ^[23]. В підтвердження викладеної позиції наводяться висловлювання О.В. Аргунова, який наголошував, що право забороняє лише здійснення правосуддя іншими, крім державних судів, органами, але в жодному разі не забороняє суду здійснювати іншу, окрім правосуддя, правозастосовну діяльність^[24].

Закріплення мети та завдань цивільного судочинства на нормативному рівні є характерним для процесуальних кодексів країн пострадянського простору. При цьому те, що в одних кодексах визначається як мета, в інших визначається як завдання. Наприклад, згідно ст. 4 ЦПК Республіки Казахстан завданнями цивільного судочинства є захист та відновлення порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, держави та юридичних осіб, дотримання законності в цивільному обороті та публічно-правових відносинах, сприяння мирному врегулюванню спору, попередження правопорушень та формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та суду^[25].

Притаманні для національного цивільного процесуального законодавства мета і завдання цивільного судочинства в ЦПК Республіки Білорусь визначаються в контексті завдань цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ст. 5 зазначеного кодексу завданнями цивільного процесуального законодавства є забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення судами цивільних справ, виконання судових постанов та інших актів, що підлягають виконанню, захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство сприяє вихованню громадян в дусі поваги та виконання законів, попередження правопорушень, зміцненню системи господарювання та різних форм власності ^[26]. У цивільному процесуальному законодавстві Республіки Молдова завдання та мета цивільного судочинства зводяться до правильного, здійснюваного в розумний строк розгляду цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб та їх об’єднань, органів публічної влади, інших осіб, які є суб’єктами цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, а також захист інтересів держави та суспільства, сприяння зміцненню законності, правопорядку, попередження випадків порушення закону (ст. 4 ЦПК Республіки Молдова) ^[27]. Згідно ст. 2 ЦПК Республіки Болгарії суди зобов’язані розглянути та прийняти рішення по кожній поданій заяві про надання допомоги та захист особистих та майнових прав ^[28].

У свою чергу, аналіз положень ЦПК Франції^[29] та Цивільного процесуального уложення Німеччини^[30] засвідчив відсутність у вказаних процесуальних нормативних наявність норм в яких би визначались мета і завдання цивільного судочинства. Аналогічна картина спостерігається в ЦПК Румунії (Codul de procedură civilă), в якому перераховані демократичні принципи правосуддя, проте окремої норми, в якій би окреслювались завдання цивільного судочинства, не міститься^[31].

Слід наголосити, що питання визначення мети і завдань цивільного судочинства протягом тривалого часу залишаються дискусійними у лінгвістичному, доктринальному, нормативно-правовому та практичному аспектах. Відсутність консолідованих нормативних підходів в цьому напрямі відображається на прикладі сформульованих завдань цивільного судочинства, які містились в ЦПК України 1963 р. Так, у ст. 2 вказаного кодексу було закріплено наступне положення: «Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством»^[32]. У чинному ЦПК України частина вищезазначених завдань трансформувались в мету цивільного судочинства.

Висновки. Наявність існуючого стану справ, пов’язаних з неоднозначністю формулювання мети і завдань цивільного судочинства дозволяє припуститись діаметрально протилежних за змістом висновків, спрямованих на врегулювання наявної нормативної ситуації. Вирішення окресленого питання можливе принаймні декількома способами.

По-перше, враховуючи, що питання визначення мети та завдань цивільного судочинства перебувають переважно в теоретико-філософській площині можна припустити можливість виключення ст. 1 в існуючому вигляді зі змісту ЦПК України. Це сприятиме дотриманню нормативно-правової логіки розміщення правових норм в ЦПК України, відповідно до якої визначальне місце в Кодексі повинно належати статті з назвою «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма виступає своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства. Що ж стосується завдань цивільного судочинства, то вони можуть визначатись на рівні процесуальних засад судочинства та відображатись у ЦПК України у вигляді окремої норми наступного змісту: «Цивільне судочинство здійснюється на засадах справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ». З огляду на те, що Україною обрано європейський вектор розвитку всіх сфер суспільного життя, в тому числі й сфери правових відносин, відсутність у ЦПК України норми, яка визначає мету і завдання цивільного судочинства відповідатиме змісту та внутрішній побудові багатьох європейських цивільних процесуальних кодексів.

По-друге, враховуючи багаторічні традиції національної нормотворчої діяльності діючу статтю, якою визначаються мета і завдання цивільного судочинства пропонується викласти у видозміненій та більш розширеній редакції, яка враховуватиме не лише існуючі доктринальні доробки, але й відображатиме універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, тим самим виступаючи спрямовуючим вектором всього цивільного судочинства.

Отже, завдання цивільного судочинства полягає у забезпеченні справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ.

Метою судочинства є:

ефективний захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів;

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для майбутнього здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав;

створення умов для забезпечення виконання особою суб’єктивних обов’язків;

сприяння зміцненню законності та правопорядку, формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та діяльності суду.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. У статті 15 Цивільного кодексу України [1] закріплено положення відповідно до якого, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Здійснити таке право може кожна особа, шляхом звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України).

Реалізація окреслених правових положень відбувається за допомогою норм цивільного процесуального законодавства, в яких відображається основоположна охоронна функція Цивільного процесуального кодексу України [2] (далі ‒ ЦПК України). Обслуговуюче призначення норм ЦПК України полягає в тому, що їх застосування забезпечує можливість безперешкодної реалізації норм матеріального права. У разі недотримання або порушення норм матеріального права будь-яка особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України).

На превеликий жаль, в сучасних умовах функціонування українського суспільства відносини, пов’язані із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб постійно стикаються з низкою проблем, зокрема, правового, соціального, політичного та організаційного характеру. Для їх розв’язання та вирішення потрібно використовувати різноманітний арсенал засобів та методів, не залишаючи поза увагою досягнення в сфері юридичної науки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання пов’язані з визначенням завдань та мети цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких О.С. Захарова, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямку.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій запропонувати шляхи розв’язання дискусійних та проблемних питань, пов’язаних з визначенням завдань та мети цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: здійснити аналіз та виокремити складові поняття «розгляд та вирішення цивільних справ», розкрити зміст поняття «цивільна справа», сформулювати пропозиції, спрямовані на внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Виклад основного матеріалу. Статтею 1 ЦПК України передбачено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відразу слід відзначити певну неузгодженість назви ст. 1 ЦПК України з її безпосереднім змістом. Так, досліджувана стаття має назву «Завдання цивільного судочинства», проте завданням присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі по тексту статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного чи наказного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа [3, с. 378]. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль [3, с. 661]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення [4, с. 371].

У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання» [5, с. 510]. Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» [5, с. 866].

З цього приводу О.С. Захарова зазначає, що ототожнення мети і завдання судочинства певного мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях [6, с. 11].

Відстоюючи свою позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій [6, с. 11].

Автори науково-практичного аналізу Цивільного процесуального кодексу України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи. При цьому ними наголошується, що помилково визначена у ст. 1 ЦПК України і мета. Захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. Під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершальним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він ‒ складова його сутності. Метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі [7, с. 7].

На мою думку, питання щодо з’ясування змісту завдань цивільного судочинства та визначення їх місця в главі 1 розділу І ЦПК України потребує кардинального перегляду з наступних причин.

Якщо законодавець вирішив назвати статтю 1 ЦПК України як «Завдання цивільного судочинства», то саме в даному контексті повинен відображатись її зміст. Дійсно, завдання цивільного судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до її фактичного дублювання зі змістом ч. 1 ст. 3 ЦПК України «1. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів» та ст. 4 ЦПК України «1. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України».

З метою усунення існуючої правової суперечності законодавцю достатньо було б обмежитись виключно перерахуванням завдань цивільного судочинства у вигляді «справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ». Вказані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в діяльності суддів. В частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ виконання вказаних орієнтирів повинно забезпечуватись в тому числі й особами, які беруть участь у справі.

Як зазначає О.С. Захарова, незважаючи на оціночний характер вищенаведених категорій, їх розуміння не повинно викликати проблем [6, с. 12]. Зазначені умови судочинства викладено в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [8], і вони неодноразово застосовувались Європейським судом з прав людини, в тому числі знайшли змістовне висвітлення в більш ніж 200 рішеннях цього суду [9] в справах про порушення державою Україною ст. 6 зазначеної Конвенції.

Діяльність судової влади, яка часто спрямована на власну дискредитацію, а також зневіра громадян в ефективність судочинства в Україні призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські визначення та тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її тлумачення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р.

У вказаному рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права ‒ це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню [10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ на пряму залежатиме від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь [3, с. 783].

Автори науково-практичного аналізу Цивільного процесуального кодексу України неупередженість розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін [7, с. 8]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», і забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» [11].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 3 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України, якою чітко визначено: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, а також відновити становище, що існувало до їх порушення. Перешкодами у досягненні такої мети можуть бути об’єктивні та суб’єктивні фактори:

–        одвічна проблема завантаженості суддів. Відповідно до звітних даних Державної судової адміністрації України середньомісячне надходження справ на одного суддю місцевого суду у 2015 р. становило 56,19 справ [12]. Найбільша кількість справ та матеріалів на одного суддю припадає в таких регіонах як: Дніпропетровська, Харківська, Одеська області та в м. Києві. Вказані кількісні показники не дозволяють суддям місцевих судів гарантувати дотримання закріплених у ст. 157 ЦПК України строків розгляду цивільних справ та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

–        зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами. Такі зловживання можуть полягати у поданні скарг на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася, подання клопотань (заяв) для вирішення питання, яке вже було вирішено судом, заявлення очевидно безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування розгляду справи, безпідставне ухиленні від явки до суду учасників процесу, що тягне за собою відкладення розгляду цивільної справи. Один із шляхів попередження та боротьби з вказаними порушеннями може полягати у запровадженні штрафу, як заходу процесуального примусу. Судові штрафи не є чимось новим для сфери цивільних процесуальних правовідносин. Вони, як процесуальне явище, існували в ЦПК України 1963 р. [13]. Повернення до чинного ЦПК України штрафу, як заходу процесуального примусу, матиме за мету не лише забезпечувати реалізацію каральної функції суду, але й спонукатиме та дисциплінуватиме учасників цивільного процесу належним чином виконувати покладені на них цивільними процесуальним законодавством обов’язки. При запровадженні даного заходу процесуального примусу головне завдання законодавця повинно полягати в обранні «золотої середини» між каральною та попереджувальною функцією даного заходу;

–        недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду справи. Вказана обставина проявляється в наступному. Відповідно до статті 38 ЦПК України сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Кількість представників або адвокатів, які одночасно можуть представляти особу в суді, а також порядок їх заміни в процесі розгляду справи цивільним процесуальним законодавством не регламентована. Це призводить до того, що особи, які беруть участь у справі, мають законні можливості кожного разу доручати представляти їх інтереси новому представнику або адвокату під час проведення чергового судового засідання. В такій ситуації суд перебуває у вкрай не вигідному для нього становищі. Відмовити у наданні представнику або адвокату часу для ознайомлення з матеріалами справи та підготовки до судового засідання суд не має права. У свою чергу, надання строку для вчинення ним ознайомчих дій автоматично призводить до затягування розгляду цивільної справи. Даним прикладом відображена практична можливість особи, яка бере участь у справі зловживати своїми процесуальними права шляхом використання недосконалості цивільного процесуального законодавства;

–        негативні політичні процеси в державі, які негативно відображається на функціонуванні судових інституцій. У зв’язку з відсутністю кворуму, обумовленого політичними процесами в Україні більше одного року не виконувала свої функції Вища рада юстиції. До повноважень Вищої ради юстиції відноситься підготовка подань про призначення суддів на посади та їх звільнення; про призначення та звільнення голів (та їхніх заступників) місцевих, апеляційних і вищих спеціалізованих судів; розгляд випадків порушення суддями присяги та здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів. З початку 2014 р. до 09 червня 2015 р. робота Вищої ради юстиції фактично була паралізована, що негативно відобразилось на функціонуванні всіх судових ланок в Україні. На забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ також вливає і той факт, що станом на початок 2016 р. залишаються не призначеними безстроково 547 суддів у зв’язку з намірами Верховної Ради України здійснити повне оновлення суддівського корпусу в Україні [14].

–        недобросовісне відношення суддів до виконання своїх обов’язків. Постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» [15] 12.11.2015 р. поставлена крапка у гучному скандалі, який пов’язаний з багаторічною бездіяльністю судді Дарницького районного суду м. Києва Куренкова Є.С. Вказаний суддя дозволяв собі не відкривати провадження у справах протягом 2 років з моменту отримання заяв про видачу судового наказу. Ті справи, які вже перебували у провадженні судді не розглядались по декілька років [16; 17].

Притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за порушення строків цивільних справ відбувається з регулярною періодичністю. Так, рішенням Вищої ради юстиції № 1226/0/15-12 від 18.12.2012 р. залишено без задоволення скаргу судді Корольовського районного суду м. Житомира Галасюка Р.А. на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 05.04.2012 р. про притягнення його до дисциплінарної відповідальності [18]. Даним рішенням, зокрема, підтверджено факти недотримання суддею Галасюком Р.А. вимог ст. 157 ЦПК України та невжиття ним заходів щодо розгляду справи № 2-23/12 протягом встановленого законом строку. В порушення вимог законодавства справа № 2-23/12 перебувала на розгляді у судді Галасюка Р.А. з 01.07.2008 р. по 02.03.2012 р., тобто понад строк, встановлений цивільним процесуальним законодавством України.

Продовжуючи аналіз завдань цивільного судочинства слід погодитись з позицією О.С. Захарової, яка вважає, що завдання цивільного судочинства не вичерпується розглядом і вирішенням цивільних справ в їх галузевому значенні. На її думку, значна частка земельно-правових спорів вирішується у порядку цивільного судочинства, але вони за своїм змістом не набувають цивілістичних ознак і ‒ не останньою чергою ‒ внаслідок лише субсидіарного застосування норм ЦК України [6, с. 11-12].

З метою правильного визначення завдань цивільного судочинства необхідно окремо зупинитись на аналізі такого цивільного процесуального явища, як «цивільна справа». Зазначу, що відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ, а не самого спору. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який «розгляд і вирішення цивільної справи» ототожнює з «розглядом і вирішенням спору, тобто усунення правового конфлікту» [19, с. 145].

Одна із прогалин ЦПК України полягає у відсутності законодавчого визначення такого найбільш вживаного процесуального поняття як «цивільна справа». Офіційне визначення поняття «цивільна справа» міститься лише в спільному наказі Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України «Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень» № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. в якому під цивільною справою розуміється (для розділів ІІ-ІІІ, VІ-VІІІ Інструкції) ‒ справа, що розглядається судом за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства, а також справа щодо цивільних, сімейних, трудових, господарських правовідносин, яка розглядається іншими компетентними органами. В Інструкції поняття «цивільна справа» використовується в якості узагальнюючого поняття та охоплює різні види судочинства, а тому запропоноване визначення не відповідає положенням ЦПК України [20].

У п. 1.2.1. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. міститься визначення терміну «судова справа» під яким розуміються позовні заяви, скарги, матеріали кримінального провадження, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також судові процесуальні документи, що виготовляються судом [21].

У Великому юридичному словнику під «цивільною справою» розуміється будь-яка справа, що розглядається в суді в порядку передбаченому цивільно-процесуальним законодавством [22, с. 677]. На мою думку, вказане визначення є найбільш вдалим в юридичному розумінні та виходить за межі сформульованих в ст. 1 ЦПК України «завдань цивільного судочинства».

Відсутність законодавчого визначення категорії «цивільна справа» не дозволяє в повній мірі ототожнювати її з категорією «цивільно-правовий спір». Зважаючи на те, що станом на 2016 р. ст. 1 ЦПК України визначається як базисна, фундаментальна, керівна та процесоспрямовуюча норма для сфери цивільного судочинства, її зміст так і не охоплює всіх відносин, що виникають при розгляді та вирішенні цивільних справ. Наприклад, у ст. 234 ЦПК України міститься законодавче визначення категорії «окреме провадження» під якою слід розуміти вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Проводячи паралелі між ст. 1 та ст. 234 ЦПК України зазначу, що в кожній із цих норм згадується про категорію «цивільна справа». Якщо в ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В даній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Так, розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно підтверджує наявність або відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створенні умови здійснення особою особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Зазначене вкотре підтверджує помилковість в позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». На мою думку, категорія «цивільна справа» є узагальнюючою для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

У продовження висловленої думки слід зазначити, що визначена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства повинна бути виключена з вказаної норми та у видозміненому вигляді знайти своє відображення у ст. 3 та 4 ЦПК України.

Як вже було зазначено, у статті 1, 3 та 4 ЦПК України фактично відображена мета цивільного судочинства. Неузгодженість між вказаними статтями полягає у різному предметі судового захисту. Відповідно до ст. 1 ЦПК України предметом захисту є порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави.

У ч. 2 ст. 3 ЦПК України зазначається, що до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Про суспільні інтереси не згадується в ст. 1 ЦПК України. Нарешті в ст. 4 ЦПК України визначено, що суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси. Вважаю, що в даному контексті вказані норми позбавлені змістовної єдності, а тому потребують нормативної узгодженості.

Дослідивши проблемні питання пов’язані з визначенням завдань та мети цивільного судочинства, окрему увагу слід приділити способам їх реалізації. З цією метою детально буде проаналізоване словосполучення зі ст. 1 ЦПК України ‒ «розгляд і вирішення цивільних справ».

Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність учасників цивільного процесу, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Проте, вирішення цивільних справ є неможливим без здійснення процедури її розгляду. «Вирішення цивільних справ» спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язати існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

На думку С.О. Короєда вказівка в завданні цивільного судочинства на «вирішення» означає успішне завершення цивільно-правового спору, тобто остаточне усунення правового конфлікту між сторонами. Це, є можливим, коли порушене право позивача отримало судовий захист, тобто було відновлено чи забезпечило справедливу компенсацію шкоди, або ж коли суд владно підтвердить відсутність між сторонами спірних матеріальних правовідносин і відсутність у позивача права, за захистом якого він звернувся до суду, або ж за наявності спірних матеріальних правовідносин дійшов висновку про незаконність чи недоведеність позовних вимог позивача, захистивши таким чином інтереси відповідача [19, с. 145].

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. Це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи [7, с. 8].

На мою думку, зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» повинні сприйматись як нерозривні та взаємопов’язані явища. Заміна словосполучення «розгляд і вирішення» на «розгляд, а також вирішення» дозволила б дещо змістовно розвести дані процедури, проте і вказана пропозиція може призвести до юридичної суперечливості.

З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська пропонують «розгляд справи» вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя.

Продовжуючи свою думку вказані автори зазначають, що у ст. 1 ЦПК України, хоча розмежовано поняття «розгляд» і «вирішення», водночас відображено єдність процедури розгляду справи (спору) і застосування норми матеріального права, на підставі якої суд вирішив справу. Автори наполягають, що прикладом нехтування такою єдністю є назва постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р., в якій, до речі, містяться роз’яснення не лише щодо процедури (розгляду), а й щодо вирішення справи, тобто щодо застосування норм ЦК України. Тому назва постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28.04.1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» мала явні переваги, адже слова «судова практика у справах» засвідчують, що йдеться про застосування судами норм і матеріального, і процесуального законодавства [7, с. 7].

З приводу висловленої позиції та, враховуючи положення ЦПК України, вважаю, що завдання цивільного судочинства повинні зводитись до застосування словосполучення «розгляд цивільних справ». Слід погодитись, що «вирішення цивільної справи» виступає складовою її «розгляду», адже вирішити справу без її розгляду неможливо. У зв’язку з цим, назва постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. є вірною, не зважаючи на те, що у вказаній постанові містяться роз’яснення й стосовно порядку вирішення цивільних справ. Обґрунтування власної підтверджується наступним.

У переважній більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи проявляється у її безпосередньому вирішенні, тим самим знаходячи закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір або усувається правовий конфлікт. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду.

Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного її вирішення.

Так, зокрема, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення.

Частина 3 ст. 121 ЦПК України встановлює й інші підстави для повернення позовної заяви (заяви). Разом з тим, повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви, що позбавляє зазначені підстави ознак категоричності щодо неможливості повторного звернення до суду. Перераховані підстави для повернення позовної заяви мають універсальний характер та поширюються на всі види цивільного судочинства.

Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі якщо, наприклад, заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства; є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва та інші. Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом.

Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, проте не вирішена, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку наполягаючи на тому, що суддя постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично розглянув цивільну справу та вирішив її не на користь позивача. Разом з тим, відповідач, як можливий потенційний учасник цивільного процесу, часто не володітиме інформацією про факт звернення позивача до суду. Як результат, суддя своїми діями виконав вимоги визначені нормами ЦПК України, проте не вирішив цивільну справу в контексті вирішення цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами.

На завершення розгляду дискусійних та проблемних аспектів визначення завдань та мети цивільного судочинства слід зупинитись на питанні щодо доцільності упорядкування норм ЦПК України в контексті досліджуваної проблематики. На мою думку, ст. 1 ЦПК України повинна мати назву «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма є своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства.

Як вже було вище розглянуто, відповідно до ст. 1 ЦПК України однім із завдань цивільного судочинства є своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Статтею 157 ЦПК України визначені часові межі своєчасного розгляду цивільних справ, які по суті є правилами цивільного судочинства. Згадка про те, що цивільне судочинство здійснюється, зокрема, відповідно до ЦПК України, міститься лише в ст. 2 даного Кодексу. Таке розміщення норм в ЦПК України не відповідає загальним вимогам юридичної логіки і, як результат, потребує внесення до ЦПК України відповідних змін.

Висновки. В результаті дослідження проблемних питань, пов’язаних з визначенням завдань та мети цивільного судочинства, мною вносяться конкретні пропозиції теоретичного та законодавчого спрямування.

До завдань цивільного судочинства пропонується відносити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ. У свою чергу, мета цивільного судочинства повинна полягати в ефективному захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

В якості пропозицій законодавчого характеру пропонується змінити черговість розміщення правових норм в ЦПК України.

Чинну статтю 2 ЦПК України «Законодавство про цивільне судочинство» слід розмістити в якості першої статті Кодексу.

Чинну статтю 1 ЦПК України пропонується вважати статтею 2 ЦПК України, із залишенням назви «Завдання цивільного судочинства». Стосовно ж змісту даної норми пропонуються два наступні її варіанти.

Перший ‒ «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів».

Другий ‒ «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ».

Пропозиція у вигляді двох варіантів ст. 2 ЦПК України свідчить про диспозитивний характер ініціатив законодавчого характеру. Вважаю, що сформульовані в даній статті пропозиції знайдуть належну увагу та оцінку, як з боку науковців, так і суб’єктів законодавчої ініціативи.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
4. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 742 с.
5. Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. ‒ К.: Наук, думка, 1999-2000. ‒ Т. 1. ‒ 1040 с.
6. Захарова О.С. Завдання цивільного судочинства. Деякі теоретичні проблеми / О. С. Захарова // Адвокат. ‒ 2009. ‒ № 11. ‒ С. 10-13. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу:http://nbuv.gov.ua/j-pdf/adv_2009_11_1.pdf
7. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ 600 с.
8. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
9. Перелік рішень, ухвалених Європейським судом з прав людини [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.echr.coe.int/echr/
10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04
11. Про затвердження Кодексу суддівської етики: рішення ХІ з’їзду суддів України від 22.02.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS19826.html
12. Звіти про стан здійснення судочинства в Україні за 2015 рік. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/sudova_statystyka/Sud_statustuka_Zvit_2015/
13. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1501-06
14. В.Гройсман ініціює кардинальне оновлення суддівського корпусу. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://rada.gov.ua/news/Top-novyna/117744.html
15. Про звільнення суддів: постанова Верховної Ради України від 12.11.2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/787-19
16. Столичний законник «зачинив» у своєму кабінеті більш ніж тисячу справ, перекривши громадянам шлях до правосуддя. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/8196-kolektiv_darnickogo_raysudu_mkieva_ne_vitrimav_znuschan_koll.html
17. Колектив Дарницького райсуду м. Києва не витримав «знущань» законника. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/8196-kolektiv_darnickogo_raysudu_mkieva_ne_vitrimav_znuschan_koll.html
18. Про залишення без задоволення скарги судді Корольовського районного суду м. Житомира Галасюка Р.А. на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 5 квітня 2012 року: рішення Вищої ради юстиції рішення № 1226/0/15-12 від 18.12.2012 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.vru.gov.ua/content/act/1226_18.12_.2012_.pdf
19. Короєд С.О. Усунення правового конфлікту як основне завдання цивільного судочинства та критерій оцінки його ефективності / С.О. Короєд // Проблеми юриспруденції: теорія, практика, суспільний досвід: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 8 жовтня 2013 р. Тези наукових доповідей. ‒ К., 2013. ‒ С. 143-147.
20. Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень: наказ Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0573-08
21. Положення про автоматизовану систему документообігу суду: рішення Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/
22. Большой юридический словарь / Авт.-сост. В.Н. Додонов, В.Д. Ермаков, М.А. Крылова и др.; под ред. А.Я Сухарева, В.Е. Крутских. ‒ М.: Инфра-М, 2003. ‒ 704 с.

Ключові слова: цивільний процес, завдання цивільного судочинства, мета цивільного судочинства, цивільна справа, процесуальні юридичні факти, розгляд цивільних справ.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Діяльність суду при здійсненні судочинства в цивільних справах відбувається у чіткій послідовності визначеній нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [1]. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Іншими словами, особа, яка звертається до суду бажає отримати від суду рішення, яке за своїм змістом відповідатиме саме її інтересам. Прагнучи такого результату особа іноді не усвідомлює, що на вказаному шляху можуть траплятись різні перепони юридичного характеру або події повсякденного життя, що ускладнюють чи унеможливлюють реалізацію поставлених планів. Такі обставини існують на різних стадіях цивільного процесу, зокрема на стадії відкриття провадження у цивільній справі, у вигляді відмови у відкритті провадження у цивільній справі.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Загальні питання пов’язані з дослідженням змісту та порядком вчинення окремих процесуальних дій на стадії відкриття провадження у справі на різних етапах розвитку юридичної науки розглядались такими науковцями як: М.І. Балюк, B.I. Бобрик, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, С.В. Сеник, В.І. Тертишніков, М.Й. Штефан та іншими. Разом з тим, юридичні факти та процесуальні дії, що обумовлюють постановлення судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі не піддавались глибинному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин.

Мета статті полягає у визначенні місця та значення процесуальних юридичних фактів, що обумовлюють постановлення судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі та окреслення правових наслідків процесуальної дії у вигляді відмови у відкритті провадження у справі.

Виклад основного матеріалу. Рушійною силою цивільного процесу є подання до суду позовної заяви, заяви або заяви про видачу судового наказу. Після отримання судом вказаних документів розпочинається складна та тривала юридична процедура спрямована на розгляд та вирішення викладених в цих документах питань. Першою стадією цивільного процесу є стадія відкриття провадження у справі. На цій стадії судом здійснюється комплекс процесуальних дій, що закріплюються у відповідних процесуальних юридичних фактах, зокрема, винесених ухвалах про: залишення позовної заяви без руху; повернення позовної заяви; відмову у відкритті провадження у справі; відкриття провадження у справі.

Підстави та порядок постановлення вказаних ухвал визначений в нормах глави 2 розділу ІІІ ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому ст.ст. 118-120 ЦПК України. На стадії відкриття провадження у справі суддя здійснюючи розумово-процесуальну діяльність повинен визначити наявність підстав для залишення позовної заяви без руху або підстав для повернення заяви позивачу.

У разі відсутності перешкоджаючих для подальшого розгляду справи обставин наступним кроком вказаної діяльності судді є виявлення можливих підстав для відмови у відкритті провадження у справі.

Насамперед, не допускається відмова у відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої вимоги, відсутності доказів, якими обґрунтовуються позовні вимоги, пропуску строків позовної давності та інших непередбачених законом підстав.

Відповідно до п. 8 постанови пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» [2] пред’явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК України. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред’явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача.

Також суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заявлено декілька вимог розгляд яких проводиться за правилами різного судочинства, оскільки згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Крім перерахованого, відповідно до ч. 2 ст. 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Вказаним пунктом закріплено теоретичне положення щодо підвідомчості цивільних справ зі змісту якої випливає, що подана до суду позовна заява чи заява підлягають розгляду, якщо особа, яка звертається з вимогою про судовий захист має відповідний обсяг цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. Крім цього, особа, яка звертається до суду повинна мати юридичну заінтересованість у даній справі.

Законодавством передбачені обставини за яких предмет спору підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, проте в результаті існування тимчасових перешкод звернення до суду із позовом є неможливим. Наприклад, позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 Сімейного кодексу України (далі – СК України)) [3].

Як зазначає В.І, Бобрик, суд має право відмовити у відкритті провадження у справі, якщо заявлена вимога не належить до числа «байдужих для права» [4, с. 284]. До числа байдужих для права належать, наприклад, вимоги про стягнення карткового боргу, боргу за результатами незаконних азартних ігор тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Під правилами іншого судочинства розуміється, наприклад, віднесення компетенції щодо вирішення певного спору до адміністративних чи господарських судів. Вказана правова ситуація обумовлює існування хронічної проблеми розмежування компетенції між загальними та адміністративними судами щодо вирішення конкретних спорів. Як наголошує голова Верхового Суду України Я.М. Романюк: «адміністративні суди у спорах щодо нерухомості, у житлових, земельних спорах, якщо в процесі вирішення цих питань суб’єкт владних повноважень приймав рішення, продовжують уважати такі спори своєю компетенцією, незалежно від того, чи реалізоване відповідне рішення суб’єкта владних повноважень громадянином. Прихильники цієї позиції не зважають на те, що спроба оскаржити реалізоване рішення суб’єкта владних повноважень ‒ спір про право приватне, адже в результаті реалізації рішення в людини виникає речове право, правовідносини переходять із публічно-правової в приватноправову площину» [5].

Таким чином, у випадку приналежності спору до площини цивільних та адміністративних правовідносин судді загальних судів використовують вказану можливість з метою постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження у справі з метою розвантаження себе «зайвою» роботою та перекладаючи проблему щодо вирішення підвідомчості існуючого спору безпосередньо на заявника;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У вказаному пункті йдеться про необхідність існування трьох окремих процесуальних юридичних фактів у вигляді рішень або ухвал, що набрали законної сили. Це, зокрема: а) рішення суду; б) ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову; в) ухвала суду про укладення мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Не вдаючись в теоретичні положення визначення змісту кожного із цих видів процесуальних документів зазначимо, що на момент відкриття провадження у справі суддя не має практичної можливості з’ясувати чи існують раніше ухвалені рішення та ухвали у справах між тими ж самими особами, що перешкоджають подальшому розгляду справи. На сьогоднішній день майже вирішено питання щодо можливості повного відкриття суддям доступу до Єдиного державного реєстру судових рішень в якому повністю відображатимуться дані про сторін цивільного процесу. Вирішення цього питання повинно певною мірою сприяти перетворенню «мертвого», з позицій практичної реалізації положення п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України в життєздатне, адже на стадії відкриття провадження у справі суддя матиме можливість отримати інформацію про існування перерахованих рішень або ухвал. Не вирішеним доки залишається питання щодо порядку легалізації отриманої суддею інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень з метою підкріплення обґрунтованості відмови у відкритті провадження у справі.

В противному випадку суддя буде отримувати інформацію про існування зазначених рішень та ухвал суду, що набрали законної сили лише під час проведення попереднього або першого судового засідання по справі, що призведе до постановлення ухвалу про закриття провадження у справі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до ст. 110 ЦПК України позивач має можливість подати позов до декількох за територіальністю судів за власним вибором (альтернативна підсудність). Наприклад, позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися до місцевих судів, крім місцезнаходження відповідача, також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Змоделюємо ситуацію при якій позивачем одна й та сама позовна заява подається одночасно до суду як за місцезнаходженням позивача, так і за місцезнаходженням відповідача. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суддя не матиме практичної можливості з’ясувати, що в іншому суді розглядається аналогічна цивільна справа. Менш ймовірною, проте реальною може бути ситуація коли позивачем, після відкриття провадження у справі та до початку розгляд справи по суті, до цього ж самого суду подається аналогічна позовна заява зі сподіваннями позивача, що інший суддя даного суду ухвалить рішення яким будуть задоволені позовні вимоги у повному обсязі. Отже, виявити на стадії відкриття провадження у справі іншої справи у провадженні цього чи іншого суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав майже не реально. З’ясування даного факту можливе лише на попередньому або першому судовому засіданні по даній справі, що дозволить судді постановити ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді (п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України).

Аналізуючи положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України робимо висновок про те, що в ньому йдеться про підставу для відмови у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У свою чергу, в п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України йдеться про те, що суд залишає заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді. Співставлення цих двох пунктів дозволяє виявити певну суперечність між ними, а саме: суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа між тими самими сторонами (ст. 122 ЦПК України), а залишення заяви без розгляду відбувається, якщо спір між тими самими сторонами розглядається в іншому суді (ст. 207 ЦПК України). Логічно постає питання, чи має право суд залишити заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами розглядається не в іншому, а лише в цьому судді? Відповідь на дане питання є неоднозначною, адже прямого дозволу в ст. 207 ЦПК України на залишення заяви без розгляду у випадку, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається саме в цьому суді не існує;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим. Згідно зі ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. [6] юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду. (ст. 50. Закону України «Про третейські суди»). Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом (ст. 51 Закону України «Про третейські суди»).

Отже, положення ч. 2 ст. 122 ЦПК України є подібним до положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України в частині його практичного застосування. З’ясувати наявність рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав суд зможе лише під час проведення попереднього або першого судового засідання, отримавши вказану інформацію після безпосереднього спілкування зі сторонами у справі. У разі наявності вказаної обставини суд матиме всі підстави для постановлення ухвали про закриття провадження у справі відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Згадувані в цьому пункті спірні правовідносини мають приналежність до матеріально-правової сфери і стосуються таких суб’єктів цивільних правовідносин як фізичні та юридичні особи. Так, у матеріальному праві можливе загальне (універсальне) правонаступництво суб’єктивних цивільних прав ‒ спадкоємство, припинення існування юридичної особи (ст. 1218; ч. 2 ст. 107 Цивільного кодексу України) [7].

Відповідно до ст.1219 Цивільного кодексу України не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 Цивільного кодексу України. Не допускають правонаступництва також деякі сімейні правовідносини, зокрема, правонаступництво не відбувається при розгляді у суді справи про визнання батьківства (ст. 129 СК України) або про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).

Стосовно юридичної особи правонаступництво не відбувається у випадку її ліквідації, тобто повного припинення діяльності. Відповідно до ст. 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;

3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, ‒ за позовом відповідного органу державної влади.

Крім цього, ліквідація юридичної особи може відбуватись в результаті її банкрутства, яке полягає у визнанні господарським судом неспроможності боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. [8], грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Як і в попередніх пунктах 2-4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України з’ясувати факт того, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва у більшості випадків можливо буде не на стадії відкриття провадження у справі, а під час проведення попереднього судового засідання або вже під час проведення першого судового засідання по цивільній справі.

Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що з усіх проаналізованих підстав відмови відкриття провадження у справі лише п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України має можливості до повноцінної реалізації. Решта ж положень закріплених пунктами 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України свою дієвість обмежують лише сторінками ЦПК України не маючи відповідного практичного застосування.

Питання про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження позовної заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення виявлених в ній недоліків, та не пізніше наступного дня після отримання судом інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи з відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи.

Про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу, яка повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із позовною заявою та всіма доданими до неї документами.

Головний процесуальний наслідок постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження у справі полягає в тому, що особа в подальшому матиме правові перешкоди щодо можливості повторного зверненню до суду з такими ж самими позовними вимогами.

Висновки. Детальний аналіз підстав відмови у відкритті провадження у цивільній справі дозволяє засвідчити їх низьку процесуальну ефективність. З впевненістю можна говорити про те, що лише п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України має здатність до повноцінної процесуальної реалізації. У свою чергу, підстави закріплені в пунктах 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України свою дієвість обмежують лише сторінками ЦПК України не маючи відповідного практичного застосування на стадії відкриття провадження у справі. Крім цього, положення пунктів 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України відповідним чином дублюються пунктами 2, 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК України та пунктом 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page

2. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції [Електронний ресурс]: постанова пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-09

3. Сімейний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2947-14

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.

5. Голова ВСУ Ярослав Романюк: «Реформування проводять посадові особи, які мають досить поверхове уявлення про наші проблеми і потреби» // Закон і бізнес. ‒ № 24 (1166). ‒ 14.06-20.06.2014.

6. Про третейські суди [Електронний ресурс]: Закон України від 11.05.2004 р. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1701-15

7. Цивільний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15

8. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом [Електронний ресурс]: Закон України від 14.05.1992 р. ‒ Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2343-12

Ключові слова: Братель процесуаліст, цивільна справа, позовна заява, ухвала суду, відкриття провадження у справі, відмова у відкритті провадження у справі.